Суть християнського життя

112. Деякі звертають увагу на християнське виховання, але не доводять його до кінця або залишають поза увагою найсуттєвіші і складніші сторони християнського життя, зупиняючись на найлегших, видимих, зовнішніх. Це незакінчене або не належно спрямоване виховання дає осіб, які старанно дотримуються усіх встановлених порядків благочестивого життя, але мало звертають або й зовсім не звертають уваги на внутрішні рухи серця і на істинний успіх внутрішнього духовного життя...

Вони далекі від смертних гріхів, але за рухом сердечних помислів не спостерігають. Тому іноді й осудять, І вознесуться, і посердяться у почутті своєї правоти, захопляться іноді красою й успіхами, інколи навіть образять когось в пориві незадоволення, полінуються молитися і в молитві розсіюються в метушливих помислах — і нічого їм. Прояви ці — малозначні для них. Пішли до церкви чи помолилися вдома, за заведеним порядком, владнали свої звичайні справи, і — вповні задоволені та спокійні. А що при цьому відбувається у серці, їх мало турбує; між іншим, воно може виношувати зло, і тим знецінювати їх справне благочестиве життя...

Візьмемо тепер такий випадок: той, хто здійснював справу спасіння не повністю, прийшов до розуміння цієї неповноти, побачив свою помилку і ненадійність своєї праці.

Таким чином, дехто навертається від зовнішнього благочестя до внутрішнього. Наштовхують його на це читання книг про духовне життя або розмова з досвідченими на тему у чому суть християнського життя, або незадоволення своїми трудами, відчуття, що чогось бракує і все ніби не так йде. При всій справності він не має внутрішнього спокою; нема в ньому того, що обіцяно істинним християнам — миру й радості від Святого Духа (див. Рим. 14, 17). Коли зародиться в ньому ця спокійна думка, тоді бесіда з досвідченими або книжка розтлумачують йому у чому справа, і вказують на суттєвий недолік в укладі його духовного життя, — недостатність уваги до внутрішніх порухів і самовправляння. Тоді розуміє він, що суть християнського життя полягає в тому, щоб стати умом у серці перед Богом в Господі Ісусі Христі благодаттю Святого Духа і звідти, керуючи всіма зовнішніми діями, все в собі, мале п велике, звертати на служіння триіпостасному Богові, віддавшись Йому цілковито разом зі свідомістю і свободою.

113. Усвідомивши в чому суть християнського життя і не знаходячи її в себе, ум починає працювати, щоб досягти того: читає, роздумує, бесідує. При цьому та істина, що життя залежить від поєднання з Богом, показується в різних формах, і обмірковується, але все ще залишається далекою від серця, ще не відчувається, тому й не приносить плоду.

114. Ревнитель звертається у нутро, і що, думаєте ви, знаходить тут? — безконечне блукання думок, пристрасті, дебелість і холодність серця, впертість та непорушність до послуху, бажання робити все по-своєму, словом, знаходить у себе в нутрі знову все в дуже поганому стані. І знову розпалюється ревність, і зусилля скеровані « вже на своє внутрішнє життя, на думки та нахили серця. В настановах про внутрішнє життя він знайде, що треба прислухатися до себе, треба спостерігати за порухами серця, щоб не допустити нічого недоброго, треба пам'ятати про Бога та інше. Починається праця я і зусилля в цьому напрямку. Але думки не втримаєш, як рухоме повітря, поганих почуттів і потягів не можеш не пропустити, як поганого запаху від трупа, що гниє, і до пам'яті про Бога ум не може у піднятися, як змокла й замерзла пташина. Що ж робити? Кажуть: терпи й трудись. Починається терпіння й труд, — а всередині все те саме. Трапляється, нарешті, хтось із досвідчених і розтлумачує, що тому в тебе все не так всередині, що там панує роз'єднання сил: ум йде своєю дорогою, а серце — своєю. Треба ум поєднати із серцем; тоді блукання думок припиниться і ти отримаєш кермо для управління кораблем душі, — важіль, яким почнеш приводити в рух увесь свій внутрішній світ. Як?... Вироби навичку молитися умом у серці: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!» І ця молитва, коли навчишся виконувати її як належиться, а ще краще, коли вона прищепиться до серця, приведе тебе до бажаного результату: вона поєднає ум твій з серцем, вона вгамує блукання думок і дасть тобі силу керувати потягами твоєї душі.

115. Якщо справа обернеться сприятливо, людина подумає, і вирішує не займатися більше зовнішніми розвагами, а жити самовіддано за веліннями Божого страху і совісті. За не рішення благодать Божа, яка діяла досі ззовні, входить у нутро через святі таїнства і тоді немічний дух людини робиться могутнім. Свідомість і свобода вже зовсім переходять на цю сторону, і в людини починається внутрішнє життя перед Богом, життя істинно свобідне, розумно-самостійне. Душевнотілесні потреби і вимоги зовнішніх випадковостей вже не займають її, навпаки вона починає керувати ними, як Дух дасть. Як самодержець сидить Він на престолі серця і звідси повеліває, як що має бути і як що робити. 

Такий самодержавний устрій починається з першої хвилини внутрішнього перевороту і оселення благодаті, але у досконалості являється не зразу. Ще часто прориваються попередні владики і не тільки здіймають тривогу у нутрі, але й буває, що самого владику нутра забирають в полон. Такі випадки спочатку трапляюся часто; . але сила напруженої ревності, постійна увага до себе і своєї справи та розсудливе терпіння в праці з допомогою Божої благодаті все більше і більше роблять їх рідкісними. Нарешті, дух стає настільки міцним, що дія попередніх впливів на нього буває такою, як дія порошинки на гранітну стіну. Дух безвихідно перебуває в собі, стоячи перед Богом, володарює Божою силою непорушно та міцно.

116. Той, хто шукає внутрішнього Божого Царства або живого богоспілкування, звичайно завжди думає про Бога, силується звер­тати ум свій до Нього, тільки про Нього йому й хочеться читати, про Нього й розмовляти. Але лише ці заняття без інших, про які скажу пізніше, не приведуть до того, що шукаєш. У містиків це одне заняття й виставляється напоказ, тому що вони теоретики, а не практики. Є деякі надужиття з цього приводу і в католицьких книжках про духовне життя, а це небезпечно. Воно привчає до лег­кості: бо легше мудрувати, ніж, наприклад, молитися або слухати себе; схиляє також до зарозумілості через роботу розуму, якому так природньо величатися, і може зовсім охолодити до практики і та­ким чином зупинити справжній успіх, лестячи успішністю у цьому умовому ділі. Тому-то мудрі наставники остерігаються цього і ра­дять надто не входити в це заняття, з можливою шкодою для інших.

117. Зрозуміліше буде, коли скажемо про те, що буває з душею і як належиться тримати себе, тоді, коли дуже захочеться помоли­тися або коли потягне на молитву. Це відчувають всі більшою чи меншою мірою, і на переході від пошуку до живого богоспілкування і після досягнення його. Стан цей подібний на той, в якому бу­ває людина, коли про щось замислюється. Тоді вона заглиблюється в себе і зосереджується у своїй душі, не звертаючи уваги на зовніш­ні обставини, на людей, на речі, на події. Те саме й тут; тільки там — справа розуму, а тут — справа серця. Находить порив до Бога і душа зосереджується в собі й стає перед лицем Божим і або виливає перед Ним свої надії і сердечні недуги, як Анна, Самуїлова матір, або славословить Його, як пресвята Діва Марія, або стоїть перед Ним к зачудована, як часто стояв святий апостол Павло. Тут всі свої особисті дії — думки, наміри припиняються, і все зовнішнє відходить від уваги. Душі самій не хочеться займатися нічим стороннім. Буває в це і в церкві, і навіть під час молитовного правила, або при читанні та роздумах, може бути навіть у часі яких-будь зовнішніх занять, і навіть у спільноті. Але у всіх випадках воно не залежить від власної волі. Той, хто одного разу пережив цей порив, може пам'ятати про в нього, бажати його повторення, силкуватися викликати його, але сам своїм зусиллям не притягне його: він приходить. Залишається одне: коли найде, не дозволяй собі руйнувати його, а постарайся, скільки маєш сили, дати йому можливість довше побути в тобі. 

118. Нарешті минає період виснажливого шукання, щасливий шукач отримує бажане: знаходить серце і встановлюється у ньому своїм умом перед Господом, і стоїть перед Ним невідлучно, як вір­нопідданий перед Царем; і від Нього отримує владу й силу правити усім своїм внутрішнім та зовнішнім так, щоб це було Йому благо-угодно. Це той момент, коли Царство Боже приходить всередину душі і починає проявлятися у властивій для нього силі.

119. Починається праця щоб здобути навичку умової молитви до Господа — цього спасенного ділання. Перші плоди оживляють віру, віра посилює працю, помножує плоди і справи успішно про­суваються. Якраз під час цієї праці ті пориви в нутро перед Бога, про які вже йшла мова, за милістю Божою стають частішими. А по­тім приходить й те, що і перебування в нутрі перед Богом стає безперервним. Ось це і є настання Царства Божого внутрі нас. Але додамо, що це є разом з тим і початок для нового кола змін у внутрішньому житті, який достойно можна назвати одухотворенням душ та тіла...

З психологічної точки зору про Царство Боже треба сказати на­ступне: Царство Боже зароджується в нас тоді, коли ум поєднується з серцем і пам'ять про Бога стає постійною. Людина тоді віддає Господеві як приємну Йому жертву свою свідомість і свободу, а від Нього отримує владу над собою, і Божою силою управляє всім своїм внутрішнім і зовнішнім, ніби від Його особи.

120. Що найбільше змушує замислитись того, хто веде пошук, то це внутрішнє безладдя в думках та бажаннях; вся його ревність звернена на те, як подолати це безладдя. Для цього немає іншого способу, як тільки здобути те духовне почуття або сердечну теплоту, пам'ятаючи при цьому постійно про Бога. Як тільки зродиться ця теплота з постійною пам'яттю про Бога, — думки заспокояться, внутрішня атмосфера стане прозорою, видимими стануть усі заро­дження добрих та недобрих порухів душі і отримається влада, щоб вигнати останніх. Це внутрішнє світло поширюється і також на зовнішнє, і там дає воно можливість відрізняти належне від нена­лежного, даючи й силу усталитися в першому, не дивлячись ні на які перепони; словом тоді починається істинно, дієве духовне жит­тя, яке досі було тільки в пошуках, а якщо і проявлялося, то лише уривками. 1 при тих пориваннях, про які йшла мова, також буває теплота, але вона припиняється тоді, як тільки припиняються поривання. А тут теплота, яка зродилася в серці, не минає і невідступно тримає при собі увагу ума. Коли ум у серці, — це і є поєд­нання ума із серцем, що представляє цілісність нашого духовного організму.

121. Господь прийде, щоб пролити Своє світло на ваш розум, очистити ваші почуття, керувати вашими діями. Ви відчуєте у собі сили, які досі були вам невідомі. З'явиться і прийде це не чуттєво і видимо, а невидимо й духовно, однак реально. Ознакою цього служить зароджування вже безупинного горіння серця, причому ум, стоячи в серці, є сповнений безнастанною пам'яттю про Бога, утверджується перебування у нутрі і внаслідок цього стає помітним і все, що там відбувається, і те, що угодне Богові, приймається, а все гріховне і всі справи ведуться з точним усвідомленням про них Бо­жої волі; дається сила управляти усім ходом свого життя, і внутріш­нього й зовнішнього, дається панування над собою. Людина, зви­чайно, більше виконує, ніж діє самостійно. Свободу дій отримує вона лише з відчутним у серці пришестям Господа. Тоді сповняєть­ся обітниця: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете віль­ні» (Йо. 8, 36). Саме це приносить Господь, а не щось надзвичайне!

122. Може здатися дивним, що спілкування з Богом необхідно ще досягати, коли воно вже є або дається в таїнстві хрещення чи покаяння, бо говориться: «всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися» (Гал. 3,27); або: «Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі» (Кол. З, 3). Просто Бог є всюди, поблизу кожного з нас, по крайній мірі Його можна знайти... (див. Ді. 17,27), і хоче вселитися у кожного, хто готовий прийняти Його. Лише наша нехіть, недбайливість, грішність відділяють нас від Нього. Тепер, коли грішник покаявся і все відкинув і віддає себе Богові, — що заважає Богові вселитися в нього?

Щоб ліквідувати таке непорозуміння, необхідно відрізняти різні види богоспілкування. Воно починається з миті збудження і проявляється зі сторони людини шуканням, стремлінням до Бога, а зі сторони Бога — благоволінням, допомогою, покровом. Але Бог ще є поза людиною і людина поза Богом, вони не проникають один одного, не входять взаємно один в одного. У таїнстві хрещення або покаяння Господь своєю благодаттю входить у нутро людини, живо поєднується з нею і дає їй засмакувати усю солодкість Божества так щедро і відчутно, як властиво досконалим, але потім знову прихо­вує цей вияв свого спілкування, лише інколи поновлюючи його — і так легко, мов тільки у відображенні, а не в оригіналі, залишаючи людину у незнанні про себе і своє у ній перебування до певного віку або виховання під своїм мудрим керівництвом. А після цього Господь відчутно являє своє вселення в дух людини, яка тоді стає храмом триіпостасного Божества, що виповнює його.

Отже, є три види богоспілкування: одне — мисленне, що буває в період навернення, а інші два — дійсні; але одне з них — заховане, невидиме для інших і незнане самою людиною, а інше - і для себе, і для інших явне...

Усе духовне життя полягає в переході від мисленного богоспілкування до дійсного, живого, відчутного, явного.

123. Божа благодать, яка прийшла — спочатку через збуджен­ня, а потім через весь період навернення — розсікає людину надвоє — зовнішню і внутрішню, вводить ЇЇ у свідомість цієї двоїстості, в бачення неприродного і того, що має бути природним, і доводить до рішучості просити або очистити все неприродне, щоб явилося у повному світлі богоподібне єство. Але очевидно, що така рішучість є тільки початком справи. У ній людина лише свідомістю і бажан­ням вийшла з області минулої, в якій переважала неприродність, відмовилася від неї і прихилилася до очікуваної та бажаної природ­ності; але насправді, усім своїм складом залишається ще такою, якою була, тобто пронизаною гріхом; і в усіх порухах душі, і в усіх вчинках тіла переважає як і раніше їх присутність, з тою лише від­мінністю, що раніше все це бажалося, вибиралося і робилося від імені людини, з бажанням і насолодою, а тепер цього не бажається і не вибирається, а ненавидиться, зневажається, виганяється. Лю­дина при цьому вийшла з себе, ніби зі смердячого трупа і бачить, який сморід виділяє яка частина її тіла, і проти волі нюхає іноді до запаморочення весь цей сморід, який сама випускає.

Таким чином, істинне благодатне життя в людині спочатку є лише зернина, іскра; але зерня — посіяне серед терну, іскра — яку звідусіль оточує попіл... Ця свічка ще слабенька, бо світить у найгустішому тумані. Свідомістю і волею людина приліпилася до Бога, і Бог прийняв її, поєднався з нею у цій самоусвідомлюючій і бажа­ючій цього силі, або в умі і дусі, як говориться про це у св. Антонія і Макарія Великого. От стільки й усього доброго, спасенного, бого­угодного і є поки що в людині, Всі інші частини знаходяться ще в неволі і не хочуть і не можуть ще коритися вимогам нового життя: ум не вміє думати по-новому, а думає по-старому; воля не вміє ба­жати по-новому, а бажає по-старому; серце не вміє відчувати по-новому, а відчуває по-старому. Те ж саме відбувається і в тілі, в усіх його діях. Отже, вона ще вся нечиста, крім єдиної точки, яку складає усвідомлююча і свобідна сила — ум або дух. Найчистіший Бог і поєднується з цією єдиною частиною, всі ж інші частини, оскільки не є чисті, залишаються поза Ним, чужі Йому, хоча Він готовий заповнити цілу людину, але не робить цього тому, що людина не є чиста... Потім, як тільки вона очиститься, Бог зразу ж наповнює її.

124. Таким чином, Господь, коли досягне згоди з людиною, не зразу вселяється в неї, бо це залежить не від Нього, готового запов­нити все, а від нас — від тих пристрастей, які наповнили наше єство і які ще не витіснені протилежними чеснотами... Але, діючи зі всією рішучістю проти пристрастей, очі ума треба мати зверненими до Бога — у цьому полягає вихідний початок, якого треба триматися, будуючи весь порядок богоугодного життя, яким треба вимірювати прямоту і кривизну правил, які винаходяться, і взятих на себе подвигів, до яких беремося. В цьому необхідно впевнитись як можна глибше, тому що всі, здається, помилки в діях походять від незнання цього початку. Не розуміючи всієї сили цього, деякі зупиняються на одній зовнішності вправляння і подвижництва, інші — на й одних добрих справах і навику до них, не простягаючись вище, а в треті — прямо йдуть у споглядання. Все це потрібно, але на все своя и черга. Спочатку все в зернині, потім розвивається не винятково, але переважно в одній або другій частині, однак неминуча послідовність — сходження від зовнішніх подвигів до внутрішніх, а від тих та інших — до споглядання, а не навпаки. 

125. Перше зерно нового життя складається з поєднання сво­боди і благодаті, і дозріванням його буде розвиток цих самих еле­ментів. Як тоді, беручи обітницю жити згідно волі Бога, на прославу Його, казав грішник, який каявся: «Тільки ти укріпи і утверди», — так і на весь подальший час він щохвилини має віддавати себе в руки Божі з молитвою: «Ти сам зроби все, що угодне Твоїй волі», — щоб таким чином як в свідомості і бажанні, так і в самому ділі Бог був діючим в нас, і щоб хотіти, і щоб працювати для благовоління. Мить, у якій людина має надію сама що-небудь зробити зі собою і в собі самій, є миттю погашення істинного, духовного, благодат­ного життя. В цьому стані, не дивлячись на величезні зусилля, не буває істинного плоду.

126. Суттєвий настрій того, хто кається: «Якими знаєш шля­хами, спаси мене, Господи, а я буду трудитися нелицемірно, і не ухиляючись, без мудрувань, з чистою совістю робитиму все, що зрозумію і зможу!» Хто так настроює себе в нутрі, того дійсно при­ймає Господь і діє в ньому як цар. У нього вчитель — Бог, молільник — Бог, той, хто бажає і діє — Бог. Це — насінина і серце небесного в ньому дерева життя.

127. Гріх тепер вигнаний зі своїх укріплень, і їх зайняло добро, він роз'єднаний, розсіяний у своїх силах. 

«Благодать і гріх не разом ховаються в умі, — говорить св. Діадох, — але до хрещення (або до таїнства покаяння) благодать зі зов­ні збуджує душу до благого, сатана ж гніздиться в глибині її, стара­ючись загородити всі правдиві виходи для ума; з того ж самого часу, коли відроджуємось, сатана буває зі зовні, а благодать — внутрі.

128. Зазначення вправ, що сприяють утвердженню в добрі ду­шевних і тілесних сил людини.

Таким чином, благодатне внутрі життя в дусі буде горіти і розгорятися. Задля ревності і завзяття людини, яка віддає себе Богові, благодать буде надихати її і пронизувати своєю освячуючою силою все більше і більше або опановувати її. А втім на цьому не можна і не треба зупинятися. Це лише зернятко, точка опори. Потрібно зро­бити, щоб це світло життя проходило далі, пронизуючи собою єство душі та тіла і, таким чином освячуючи їх, присвоюючи собі, випалювало б неприродну пристрасть і приводило б їх до чистого і природного вигляду, — не залишалося в собі, а розливалося по всьому нашому єстві, по всіх силах. Але оскільки всі ці сили про­сякнуті неприродним, то дух благодаті, найчистіший, що прийшов у серце, не може прямо і безпосередньо входити в них, бо йому пе­решкоджає їх нечистота. Тому належиться утвердити деякі посередники між духом благодаті, що живе в нас, і силами, через які він би переливався в них і зцілював їх через них, як через прикладені до хворих місць пластирі. Очевидно, що всі ці посередники з одної сторони мають носити характер і властивості божественного або небесного походження, а з другої — бути у повній згоді з нашими силами в їх природному складі і призначенні, інакше благодать не пройде через них і сили не добудуть собі з них цілющості. Такими мають бути середники за своїм походженням і внутрішніми властивостями. Самі ж в собі вони не можуть бути нічим іншим, хіба дія­ми, вправами, зусиллями, оскільки вони прикладаються до сил, відмінна властивість яких — діяти... Діла і вправи, які є засобами до очищення наших сил і повернення їм втраченої чистоти і цілості, суть: піст, труд (праця), чування, усамітнення, віддалення від світу, дотримування в чистоті почуттів, читання Святого Письма і св. От­ців, ходіння до церкви, часта сповідь та причастя.

129. Маючи за мету очистити й виправити людину, божественна благодать перш за все дає початок усій її діяльності, а саме: по­вертає свідомість і свободу до Бога, щоб звідусіль потім проводити зцілення і по всіх силах, через їх власну діяльність, яка їм призначена або яка збуджується в них з джерела вже зціленого й освяченого. Як очищується і як зберігається це джерельце, ми бачили перед цим... Всі ці вправи мають бути скеровані так, щоб не гасити, а й ще більше розпалювати дух ревності зі всім внутрішнім устроєм.

130. Відділиться лише дух (наш) від Бога, і сила, яка дана людині від Бога, відбереться від неї. Тоді вона не може вже дати собі раду ні зі стремліннями душі, ні з потребами тіла, ні з зовнішніми зіткненнями. Вона буває покинутою на поталу душевно-тілесним  бажанням і зовнішній метушні, хоча все це у вигляді самонасолоди. Порівняйте ці два способи життя і побачите, що перший — весь всередині, з Богом, а другий — весь назовні, з забуттям Бога. Цей останній спосіб життя вкрай поганий тим, що в нього входять пристрасті, які є закорінені в егоїзмі, проникають у все душевно-тілесне і всьому тут дають противний духові або страхові Божому та совісті злий напрям, який не будує, а руйнує; і тим самим ще більш зовнішньою робить людину.

131. 3 другої сторони і те неправильне, якщо б хтось почав ду­мати, що коли богоспілкування ставиться останньою ціллю люди­ни, то людина сподобиться його потім, наприклад, в кінці всіх своїх трудів. Ні, воно має бути постійним, безперервним станом людини, тому, якщо в найближчому часі нема спілкування з Богом, і воно не відчувається, людина має признатися собі, що стоїть поза своєю метою і поза своїм призначенням. 

132. Тайного спілкування з Господом нашим, Ісусом Христом, сподобляються віруючі у святому таїнстві хрещення.

У хрещенні і (миропомазанні) благодать входить у нутро в серце християнина й потім постійно перебуває в ньому, допомага­ючи йому жити по-християнськи і виростає із сили в силу в духов­ному житті.

133. Життя — це сила діяти. Життя духовне — це сила, яка діє духовно, або згідно Божої волі. Така сила є втрачена людиною і тому, доки вона знову не дасться їй, людина не може жити духовно, скільки б не намірялася. Ось чому влиття благодатної сили в душу віруючої людини суттєво необхідне для Істинного життя. Істинно християнське життя є життя благодатне. Людина підноситься до , святої рішучості, але, щоб вона могла діяти згідно неї, необхідно, аби з її духом поєднувалась благодать. При цьому поєднанні моральна сила, яка виявляється вже тільки при першому піднесенні, закріплюється в дусі і залишається при ньому назавжди. У цьому відновленні моральної сили духа і полягає дія відродження, яке від­бувається в хрещенні, де посилається людині як справдовування, так і сила діяти «у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 24).

134. Царство Боже є тоді у нас, коли Бог панує в нас, коли душа в глибині своїй ісповідує Бога своїм Владикою і скорюється перед Ним усіма силами, і Бог владно діє в ній і «викликає у вас хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп. 2, 13). Початок цьому пануван­ню закладається у момент рішучості працювати для Бога в Господі Ісусі Христі благодаттю Святого Духа. Тоді людина-християнин свою свідомість і свободу, в яких власне полягає сутність людського життя, віддає Богові, а Бог приймає цю жертву і таким чином відбу­вається союз людини з Богом, і Бога з людиною, відновлюється завіт із Богом, який був розірваний падінням і переривається до­вільними гріхами. Цей внутрішній союз закріплюється, стверджуєть­ся і робиться сильним для стояння і самозбереження благодатною і силою в божественному таїнстві хрещення, а для тих, хто падав після хрещення — в таїнстві покаяння, і потім постійно підкріплюється у святому причасті. Так живуть усі християни і всі, таким чином, но­сять в собі Царство Боже, тобто покірні Богові як Цареві і послу­говуються Богом як Царем. Говорячи про Царство Боже в нас, завжди треба додавати: в Господі Ісусі Христі, благодаттю Святого Духа. В цьому — печать Його в нас. Бог Цар над всіми, як Творець і Промислитель, але істинно панує Він в душах та істинно ісповідується Царем тільки після відновлення перерваного падінням союзу, а це робиться Святим Духом у Господі Ісусі Христі, Спасителі нашім.

135. Згадайте тепер Господню притчу про закваску, заховану у трьох сатинах муки. Закваска не відразу робиться помітною, але де­який час залишається захованою, потім вже виявляє помітні дії і, нарешті, просякає усе тісто. Так і Царство в нас спочатку тримається захованим, потім виявляється, і нарешті, відкривається або яв­ляється в силі. Виявляється воно вказаними мимовільними пориваннями в нутро до Бога. Тут душа не самовладна, а підлягає сторонній дії. Хтось бере її і вводить у нутро. Це — Бог, благодать Духа Святого, Господь і Спаситель: як не сказати, а сила слова — одна. Бог показує цим, що приймає душу і хоче володіти нею, і разом з тим привчає її до свого володарювання, показуючи яке воно. Поки ці поривання не з'являться, — а вони з'являться не зразу — людина, очевидно, діє більше сама, при захованій благодатній помочі. Вона напружується увагою і благонаміреннями бути в собі, пам'ятати про Бога, відганяти пусті і недобрі думки, і будь-яке діло виконувати богоугодно, напружується і трудиться до втоми, але добитися успіху в цьому їй ніяк не вдається: і думки її розкрадаються, і пристрасні бажання долають її, і в справах стаються непорозуміння та помилки; все це від того, що Бог ще не являє свого панування над душею. А як тільки покаже це (а показується воно при пори­ваннях, про які йшла мова), зразу ж все в нутрі стає на свої місця, — це означає, що Цар — тут.

136. «Що ж буде, — запитаєш ти, — якщо Христос в нас?» «Плоть вмирає задля гріха, а дух живе заради правди». Бачиш, скі­льки є зла, коли не маєш в собі Святого Духа: смерть, ворожість до Бога, неспроможність догодити Йому, підкоряючись Його законам, неспроможність бути Христовим і мати Його в собі! Дивись також скільки благ отримаєш, маючи в собі Духа: спроможність дійсно бути Христовим, мати в собі самого Христа, змагатися з ангелами! Бо мати плоть мертвою для гріха, значить почати жити вічним життям ще тут, на землі, носити в собі запоруку воскресіння і зручність йти дорогою чеснот. Не просто так сказав апостол: плоть мертва, але додав: ради гріха, для гріха, щоб розумів ти, що умертвлюється гріх, а не природа тіла. Але не про це говорить апостол; навпаки, хоче, щоб тіло було мертвим, лишаючись живим. Коли наші тіла для плотських впливів нічим не відрізняються від тих, що лежать в могилі, це є ознакою, що маємо в собі Сина, що в нас перебуває Дух» (Св. Золотоустий).

Як перед світлом не може встояти темрява, так перед Христом Господом і Духом Його — все, що плотське, пристрасне, гріховне. Але як буття сонця не заперечує буття темряви, так і присутність в нас Сина і Духа не забирає буття в нас чогось гріховного та прист­расного, а тільки забирає його силу. Пристрасне й гріховне, як тіль­ки трапиться нагода, зразу ж виступає і пропонує себе свідомості та волі. Якщо свідомість зверне на це увагу і займеться тим, то до того ж може схилитися і воля. Але якщо свідомість і воля в цей момент перейдуть на сторону духа і звернуться до Христа Господа і Духа Його, то все плотське та пристрасне вмить щезне, як дим від подуву вітру. Це й означає — плоть мертва, безсильна. Такий загальний за­кон життя істинних християн. Але є ступені. Коли хтось безвихідно перебуває свідомістю і волею на стороні духа в живому відчутному спілкуванні з Христом Господом у Дусі Його, то в той час плотське і пристрасне навіть и показатися не може, як перед сонцем — тьма  і перед полум'ям — холод. Тут плоть зовсім мертва — нерухома. Цей ступінь і має на увазі в цьому місці св. Павло. Не рідко цей ступінь  і змальовує і св. Макарій Єгипетський. А загальний порядок духовного життя краще всіх описаний у преподобного Ісихія. Суть його настанов у наступному: коли підносить голову плоть та пристрасть, відвернись від них неувагою, презирством, неприязню і звернись молитовно до Христа Господа, який є у тобі, — й плотське і пристрасне зразу ж відійде.

137. Трудіться, щоб здобути навик Ісусової молитви. Благослови Господи! Треба вірити, що Господь Ісус Христос є внутрі нас, — в силу хрещення й причастя, за обітницями Його самого, зв'яза­ного з цими таїнствами. Бо охрещені зодягаються у Христа, а причасники приймають Господа. «Хто їсть Мою плоть і п'є Мою кров, той перебуває в Мені, і Я в ньому», — говорить Господь. Лише смертельні гріхи забирають в нас цю велику до нас милість. Але ті, хто каються і після сповіді причащаються, знову повертають її собі. Тож вірте. Якщо не вистарчає віри, моліться, щоб Господь додав ЇЇ вам і утвердив її в вас міцно та непохитно.

138. Хто перебуває в нутрі, тому й відчинений духовний світ. Звідси видно, що як перебування в своєму нутрі з баченням іншого світу є умовою для зігрівання духовних почуттів, так і зворотньо — останні передбачають перші і своїм народженням викликають їх. Спільною ж взаємодією одних та інших посувається духовне життя.

Хто в почутті, того дух зв’язании і прив’язаний, а в кого його нема, той літає. Тому, щоб успішніше перебувати в нутрі, треба поспішати до почуття, хоча також через напружене самозаглиблення. Тому, хто хоче залишитися лише із зібраним умом, той трудиться дарма: одна хвилина — і все розлітається. На диво, що вчені, при всій своїй освіченості, постійно мріють: це від того, що працюють лише головою.

139. Ось ділання для сил душі разом з пристосуванням їх і до порухів духа. Тут бачимо, як кожен у них пристосований до життя в духа або до духовних почуттів. Але вони ж ведуть і до укріплення в початкових умов перебування у нутрі, а саме: ділання умові — до зібраності уваги, ділання волі — до бадьорості, а ділання серця — до тверезості. А моління або молитва покриває їх усіх і всі суміщає; навіть в своїм механізмі вона являє собою не що інше, як внутрішню, наперед виявлену діяльність... Ці ділання, проникнуті духовними стихіями, споріднюють душу з духом. Звідси видно, як суттєво вони необхідні і як недобре роблять ті, які звільняють себе від них. Вони самі є причиною того, що в них праця залишається безплідною; вони докладають зусиль, але не бачать плоду, потім скоро охолоджуються і кінець по всьому.

140. Поки не сяде душа умом своїм в серце, до того часу не бачить себе і як слід не усвідомлює.

141. Царство Боже є внутрі вас, — говорить Господь, — і потім для одного духовного ділання заповів: увійди в свою комірчину і зачини двері... Це — комірчина серця, як розуміють усі св. Отці. З цієї ж бо причини духовна людина, яка бажає спастися, і приймає подвижництво й називається внутрішньою.

142. З першим закликом благодаті разом з входженням в нутро відкривається і цей світ — бачення іншого світу, незалежно від людини, бажає вона його чи ні. А потім бачення його так само, як і перебування у нутрі, віддається на волю людини і має бути здо­бутим нею. 

143. Коли встановиться безвихідне перебування у нутрі, тоді встановиться і стояння у Божому світі; і навпаки: тоді тільки пере­бування у нутрі є надійним, коли укріпиться стояння в іншому світі.

144. Отже, увійшовши у нутро, утвердись в баченні духовного світу і починай зігрівати діяльність духовного життя, або переходь спочатку до думання про це, щоб потім мати і в почутті вказаний стан — все це є спасенні наставлення ума та серця. Суттєвим і неминучим приготуванням до цього є перебування у нутрі і бачення духовного світу. Перше вводить, а останнє встановлює людину в певній духовній атмосфері, яка сприяє горінню життя. Тому, можна сказати, роби лише ці два підготовчих ділання — і останнє піде са­мо по собі. Часто жаліються: затверділо серце. Не дивно. Не зби­рається в нутро і не має навику до цього, тому не встановлюється, де належить, і не знає місця у серці — як може бути налагодженою життєдіяльність? Це те саме, що зрушити серце з місця і вимагати життя. 

145. У духовному житті дуже багато значить бути в будь-яко­му почутті, наприклад, в страсі Божому, самоприниженні. В кому воно є, той вже перебуває внутрі серця і себе, бо ми завжди увагою є в тій частині яка діє і якщо це є серце, то — в серці.

146. Дух благодаті живе в християнах з часу хрещення і миро­помазання. А чи приступання до таїнств покаяння і Євхаристії є прийманням ще рясніших припливів благодаті? Тим, які мають вже Духа, пристойно сказати: «Духа не гасіте» (І Сол. 5, 19). Але як їм сказати: «сповнюйтеся Духом»? Благодать Святого Духа подається християнам, тому що така сила християнської віри. Але Дух, який живе в християнах, творить їх спасіння не один, а разом з добро­вільними діями самого християнина. В цьому відношенні христи­янин може і образити і погасити Духа, і може сприяти тому, щоб Він відчутно проявляв у ньому Свою дію. Коли це буває, тоді хрис­тиянин усвідомлює себе в незвичайному стані, який виявляється у тихій глибокій і солодкій радості, яка підноситься іноді до звеседєння духа. Ось і духовне захоплення! — Протиставляючи його насолоді вином, апостол говорить: не тої, а ось цієї насолоди шука­йте, назвавши її сповненням від Духа. Отже настанова «сповню­ватися Духом» є не що інше, як наказ так себе тримати або такі використовувати зі своєї сторони дії, які сприяли б або дали б мож­ливість і простір Святому Духові відчутно проявитися, відчутно вплинути на серце.

В писаннях Божих мужів, які удостоїлися такої благодаті і на­віть постійно перебували під її покровом, знаходимо вказівку особливо двох діл, які вимагаються для цього від людини — очищення серця від пристрастей і молитовне звернення до Бога. На ці ж засо­би вказав і апостол Павло. На початку вчив він як очищувати душу від пристрастей похоті та гніву, а тут — слідом за словами «сповнюйтеся Духом», вказує і на молитву. Св. Золотоустий увів і ці два й способи в тлумачення. Про те, що молитва відкриває Божому Духові свободу впливати на серце, він сказав такими словами: «ті, хто співають псалми, сповнюються Духом». А про те, що до того ж веде  і очищення від пристрастей, він говорить далі: «Чи в нашій владі сповнюватися Духом? Так, в нашій. Коли будемо очищувати душу свою від неправди, жорстокості, блуду, нечистоти і любостяжання, коли зробимося добрими, співчутливими, уважними до себе, коли не буде в нас блюзнірства — коли ми зробимося достойним того, то що може заборонити Святому Духові наблизитися і прилетіти до нас? Він не просто приблизиться, але й сповнить наше серце».

147. Розпоряджатися серцем ніхто не в силі. Воно живе окре­мим життям. Само по собі радіє, само по собі сумує. І тут з ним ні­чого не вдієш. Тільки Владика всього, тримаючи все у своїй дес­ниці, має силу входити в нього і вкладати почуття, незважаючи на природні течії його змін.

148. Читаючи в Отців про сердечне місце, яке здобуває ум че­рез молитву, треба розуміти духовну силу серця, яку помістив Тво­рець у верхній частині тілесного серця, силу котрою людське серце відрізняється від серця тварини, які мають силу волі або бажання силу ревності або люті нарівні з людиною. Словесна сила виражається в совісті або в усвідомленні нашого духа, без участі розуму, страсі Божім, в духовній любові до Бога і ближнього, у відчуті покаяння, смирення, лагідності, в сокрушенні духа або в глибокії печалі через гріхи, та в інших духовних відчуттях, які є чужі для тва­рин. Сила душі — ум, хоча й духовна, але має місцем свого перебу­вання головний мозок; так і сила словесна або дух людини, хоча іі духовна, але має місцем свого перебування верхню частину серця, яка знаходиться під лівим соском грудей, коло соска і дещо вище за нього. Поєднання ума з серцем є поєднання духовних помислів ума з духовними відчуттями серця.

149. Серце — найбільш внутрішня людина, або дух, де само­свідомість, совість, ідея про Бога з почуттям всесторонньої залеж­ності від Нього, все духовне життя є вічно цінним.

150. Дух премудрості та одкровення і очищене серце — різні: перше є згори від Бога, а друге — від нас. Але в акті утворення хрис­тиянського знання вони нероздільно поєднуються, і тільки в поєд­нанні дають знання. Серце, якби не очищував його (якщо можеш і без благодаті), не дасть мудрості, а дух премудрості — не прийде, якщо не приготовано йому за оселю чисте серце.

Серце — тут не в звичайному значенні, а в значенні внутріш­ньої людини. Є в нас внутрішня людина, за апостолом Павлом, або таємна людина серця, за апостолом Петром. Це Богоподібний дух, який Господь вдихнув у первозданну людину. Він залишається незламним і після падіння. Діями його є страх Божий, в основі якого лежить впевненість в тому, що Бог існує, з усвідомленням повної \ залежності від Нього, а також совість і невдоволеність усім сотво­реним.

151. Важелем, який рухає діяльність, — є серце: там склада­ються переконання і співчуття, які визначають волю, даючи їй кріпость. 

152. Призначення духа, як дають зрозуміти його дії, є тримати людину у співвідношенні з Богом і божественним порядком речей, окрім цього, що оточує її й протікає поза нею. Щоб сповнити як потрібно таке призначення, йому звичайно має належати знання Бога і того божественного порядку та того кращого буття, відчуття якого засвідчується невдоволенням усім сотвореним. Воно, треба думати, було і в первозданній людині до падіння. Дух її ясно бачив Бога і все Боже. І то так ясно, як ясно бачить хтось здоровими очи­ма перед собою якусь річ. Але разом з падінням очі духа закрилися і він — вже не бачить того, що для нього було природним. Сам дух залишився, і очі в ньому є — але закриті. Він у такому стані, мов той, в якого б зрослися повіки. Око ціле, жадає світла, шукає як би побачити його, відчуваючи, що воно є, але зліплені повіки заважають йому бути відкритим і безпосередньо увійти в спілкування зі світлом. Те, що дух людини, яка згрішила, є в такому стані, до відчутності очевидно. Зір духа людина хотіла замінити умозором, абстрактними спорудами ума, грою в ідеалізм, але з цього ніколи нічого не виходило. Свідчення тому — всі філософські метафізики.

153. Коли свідомість і свобода на стороні духа, людина є духовною; коли на стороні душі — вона душевна; коли на стороні « плоті, вона — плотська.

154. Цілий ваш лист свідчить про радісний стан душі. Радійте Божій милості до вас, але разом з тим і бійтеся. Виходить, що ви на ї досвіді вивчили ту істину, що працювати для Господа треба зі страхом і радіти Йому з трепетом. Те й інше треба втримувати нерозлучно, щоб так, як радості не допустити до розслаблення, так і страху — до придушення всякої радості. Треба тримати себе в крайнім благо­говінні перед Богом, як Отцем багатомилостивим і багатотурботливим щодо нас, але разом з тим і строгим без найменшого потурання.

Страх, щоб це все знову не відійшло, тепер у вас є звичним явищем. Завдяки його дії виявляйте бажання і готовність на будь-які засоби, щоб зберегти це. Але чи не думаєте ви самостійно цього досягнути? Лише через це одне думання може все знову відібра­тись. Скільки зможете, старайтеся вберегти; але саме збереження передайте в Господні руки. Якщо не будете трудитися, Господь не буде це робити за вас. Зіпретеся надією на свої зусилля й працю — Господь відступить, як непотрібний, — і знову вас зустріне та ж біда. Трудіться до знемагання, напружуйте сили до останнього ступеня, але самого діла збереження очікуйте все ж від одного Господа. Ні одного, ні другого не треба послаблювати, ні праці і зусилля, уповання на єдиного Господа. Одне нехай підкріплює інше, — обох зробиться міцна огорожа.

Господь завжди бажає для нас всього найбільш спасенного. готовий дарувати його нам у всякий час, лише чекає на нашу готовність або здатність — прийняти. Ось чому запитання: як умудритися, щоб зберегти, переростає в інше: як умудритися держати себе в готовності завжди приймати охоронну силу від Господа, яка хоч увійти в нас? А це як? Усвідомити себе пустою, яка нічого не містить посудиною; до цього приєднати свідомість свого безсилля, щоб наповнити цю пустоту, і закінчити це впевненістю, що зробити це може лише Господь Бог, і не тільки може, але й хоче і знає як; і тоді, стоячи умом у серці, взивати: «Якими знаєш шляхами впорядкуй мене, Господи», - з непохитним уповзанням, що Він це зробить і не дасть впасти в збентеження.

Ви в захопленні від потішаю чого настрою, який повернувся. Це, звичайна річ. Але остерігайтесь при цьому вдаватись до мрійливих гадань «Ага! Ось як воно! Ось воно в чому і як, а я й не знала». Це ворожа думка, яка залишає після себе пустоту або вводить в неї. Треба постійно повторювати одне: «Слава Тобі, Господи», прибавляючи: «Боже, милостив будь!» Якщо ж зупинитесь на такій думці, то до неї зразу прив’яжуться спомини, як ви трудились й побивались, що робили і від чого уникали, при яких ваших положеннях благодатний настрій з’являвся і відходив, при яких лишався й встановлювався. І потім послідує рішення: «Так! Я завжди буду так робити». І поринете ви у мрійливу зухвалість, що нарешті секрет духовного благодатного настрою відкритий, і що він – у ваших руках. Але при наступній молитві зразу ж виявиться вся обманливість подібних мрій, - молитва буде пуста, не тверда і мало потішаючи. Втіха буде лише від згадки про минулий добрий настрій, але не від посідання його. І прийдеться зітхнути й засудити себе. А якщо душа на це не умудриться, то обманливий настрій продовжиться, і благодать знову відійде. Бо такий мрійливий настрій показує, що душа знову поклалася на свої сили, а не на Божу милість. Благодать – вона завжди благодать, і ні до яких зусиль не прив’язана. Хто прив’язує її до праці, той саме за це може залишитися без неї. Завчіть це якнайкраще. Повчальні відступлення благодаті на­правлені саме на те, щоб допомогти завчити цей рятівний урок.

155. Великої милості сподобились ви від Господа! Це вам схвалення минулої праці і заохочення до більшої. А може бути ще і ось що: чи не наближуються внутрішні спокуси або скорботи та зовнішні тягарі? Такою є думка св. Ісаака. Відчуєш, каже, особливу дію благодаті, і дивись тоді пильно на всі боки, щоб не обтяжила якась напасть. Але ближче за скорботні напасті є приступи само­вихваляння…Збирайте тоді все з минулого життя, що по совісті неможливо похвалити, і заваліть цим повсталі думки, як інколи спалах вогню закидують землею, щоб не почалась від малого ще більша пожежа. За самовихвалянням і самооцінюванням йдуть гріховні думки і дії та немало іншого. Від усього цього спаси вас Господи!

Господь схвалює ваше бажання усамітнитися, але часу його не є вказує. Треба чекати певних вказівок, а до цього зберігати внутрішне мовчання і зосереджено продовжувати працю для упорядкування обителі.

Як зберігати внутрішню нерозсіяність при клопотах? Робити справи зосереджено, уважно, постійно і неспішно. Всяку справу, яку належиться вам робити, приймайте як поручену самим Богом і виконуйте її як Божу... Тоді і думка буде з Господом. Цей навик можна здобути з Божою допомогою.

156. Перебувати в мирі з Господом неможливо без постійного покаяння. Умову миру з Богом апостол Йоан виносить таку: «Коли серце не винує» (див. 1 Йо. З, 21). Якщо немає нічого на совісті, можна мати дерзновення і доступ до Бога в почутті миру, а якщо є, то мир порушується. Якщо буває щось на совісті — це від усвідом­лення гріха. Але за тим самим апостолом, ми ніколи не буваємо без гріха, і це так принципово, що той вже брехун, хто думає і відчуває по-іншому (див. 1 Йо. 1, 8). Отже, немає хвилини, коли б хто не мав чогось на совісті —- вільного або невільного, а тому нема й хви­лини, коли б не переривався його мир з Богом. Звідси витікає, щоб бути у мирі з Богом, вкрай необхідно очищувати свою совість. А очищується совість каяттям; таким чином безперервно треба кая­тися. Бо покаяння змиває усяку скверну з душі і робить її чистою (1.Йо.1,9). Покаяння це полягає не тільки в словах: «Прости Гос­поди, «помилуй Господи», але при цьому неминучі всі дії, які обу­мовлюють відпущення гріхів, тобто: усвідомлення певної нечистоти думки, погляду, слова, спокуси або будь-чого іншого, усвідомлення своєї вини і безвідповідальності в тому без самооправдання, молит­ва про залишення їх ради Господа до примирення духа. Що стосу­ється великих гріхів, то ті відразу треба сповідати духовному отцеві і прийняти розрізнення, бо в цих гріхах не заспокоїш духа лише що­денним покаянням. Таким чином, обов'язок безперервного каяття 94 є те саме, що й обов'язок утримувати совість у чистоті та бездоган­ності.

Горіння Духа

157. Ст. 19. «Духа не гасіте...» (1 Сол. 5, 19). Переважно живе собі людина у безпеці і не дбає про служіння Богові та спасіння. Прикликуюча до спасіння благодать пробуджує грішника, який спить. Він, відгукнувшись на цей заклик, з почуттям покаяння підносить­ся до рішучості присвятити решту свого життя на богоугодні справи і тим працювати для свого спасіння. Це рішення проявляється в ревності, яка стає міцною тоді, коли поєднується з нею Божествен­на благодать через божественні таїнства. З цієї миті християнин по­чинає горіти духом, тобто неослабно ревнувати про виконання всього, на що вказує йому совість як на волю Божу. Це горіння духа можна підтримувати й посилювати, а можна й загасити. Зігріває­ться він найбільше ділами любові до Бога і ближнього, яка є суттю усього духа, вірністю взагалі всім заповідям Божим у спокої совісті, безжалісними до себе душевно-тілесними подвигами, молитвою і богомисленням. Загашується відхиленням уваги від Бога і Божих справ, непомірною заклопотаністю житейськими справами, потуранням чуттєвим задоволенням плоті у похоті та пристрастях. Як тільки згасне цей дух, згасне й християнське життя... Йоан Золотоустий докладно розважає про це горіння духа. Приведемо коротко його слова: «Якийсь густий туман, і морок і хмари розкинулись над | всією землею. Вказуючи на це, апостол говорить: «Ви були колись темрявою» (Еф. 5, 8). Нас охоплює безмісячна ніч, і ми серед цієї, ночі ходимо. А Бог дав нам ясну лампаду, запаливши в наших ду­шах благодать Святого Духа. Але прийнявши це світло, одні зро­били його яснішим та яскравішим, як, наприклад Павло, як Петро, як всі святі; а інші погасили, як п'ять дів, як ті, котрі потерпіли корабельну аварію у вірі, як коринтянський блудник, як галати, що відпали. Тому Павло говорить тепер: «Духа не гасіте», тобто дару, тому що так звичайно він називає дар Святого Духа. А гасить його нечисте життя. Бо подібно до того, коли хтось налиє води або кине землі на вогонь у лампаді, або навіть нічого такого не роблячи, коли тільки вилиє з неї масло, — згасає вогонь, так згасає і дар благодаті. Якщо ти привніс земне, якщо ти віддався турботам про буденні справи, то ти вже загасив духа. Згасає вогонь і тоді, коли не к стає оливи, а саме коли не творимо милості. Оскільки він сам прийшов до тебе за милістю Божою, то коли не знаходить в тобі цього плоду, відлітає від тебе. Бо він не перебуває в немилостивій душі.

Отже, не будемо загашувати його. Всяке зле діло загашує це а світло: і злослов'я, ї образи, і все подібне. Як буває з вогнем: все « чуже йому знищує його і все рідне йому посилює його, так буває і з цим світлом».

Так виявляється загальнохристиянський благодатний дух, який  через покаяння і віру сходить в душу кожної людини у таїнстві хрещення або повертається у таїнстві покаяння. Вогонь ревності є його суттю. Але напрямки він може приймати найрізноманітніші, залежно від осіб. У декого він весь скеровується на самовиправлен­ня у строгих подвигах, у іншого переважно на справи любові, ще в когось — на упорядкування християнського суспільства, а в іншого на поширення Євангельського вчення через проповідь, як наприклад, в Аполлосі, котрий, «палаючи духом, бесідував і навчав точно про Ісуса» (Ді. 18, 25).

У всіх цих напрямках не загашувати духа, значить не придушу­вати його вимог, повчань і устремління, а розсудливо задовольняти їх, скеровуючи все на славу Божу, на спасіння своє і братів у Гос­поді.

158. Ст. 12. «Веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витри­валі» (Рим. 12, 12).

Ось ознаки горіння Духа! «Хто горить духом, той старанно пра­цює для владики, очікує насолоди від майбутніх благ і долає споку­си які зустрічаються, протиставляючи їх нападам терпіння, і безнастанно призиваючи на допомогу божественну благодать» (Бл. Теодорит) «Все це служить для підтримування цього вогню» (тобто горіння духа) (Святий Й. Золотоустий)

«Веселі в надії». З першої хвилі пробудження духа благодаттю свідомість і стремління людини переходять від сотворіння до Бога, від земного до небесного, від дочасного до вічного. Там, в цій області, її скарб, там і її серце. Тут нічого вона не очікує, всі надії її по тому боці. Серце її відривається від тутешнього, нічого з цього не привертає її, нічого тут вона не очікує, нічим не радіє. Радіє май­бутніми благами, які, без сумніву, має надію отримати. Це пересе­лення благ і надій серця є суттєвою рисою пробудженого і палаю­чого духа. Воно робить людину мандрівником на землі, який шукає батьківщини, небесного Єрусалиму. Усі християни, що сповнені благодаттю, мають бути такими. Тому апостол всім приписує в ін­шому місці: «А коли ви з Христом воскресли (тобто якщо ожили ви духом благодаттю Христовою), то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли (тобто вмерли для всього земного, до­часного), і життя ваше поховане з Христом у Бозі» (Кол. З, 1-3).

159. Духом горіть... Ми всі прийняли благодать у хрещенні і миропомазанні. Тому ми мали би горіти духом, котрий оживляє­ться благодаттю Святого Духа. Чому ж ми не можемо сказати, що горимо духом? Тому, що займаємося більше або виключно душевним, життєвим, громадським; дух і згас, хоча й дає знати про себе. Щоб розпалити духа, треба усвідомлювати незадовільне унапрямлення нашої діяльності, особливо до земного і житейського; загли­блюватися роздумами в споглядання Божого, святого, небесного і вічного, а головне — почати займатися справами, які називаються духовними. І запалає дух: бо всім цим зігріється дар благодаті, що живе в нас. Так тлумачать святі Отці і вчителі наші. Святий Й. Золотоустий, перечисливши види посиленої діяльності, потім додає: «Якщо будеш мати все тепер перечислене, то привернеш Духа. А якщо Дух буде в тобі, то зробить тебе уважним до всього перечислєного. Коли ж будеш запаленим Духом і любов'ю, тоді все зроби­ться для тебе легким. Невже ти не бачив наскільки жахливий для всіх віл, коли у нього на хребті запалений вогонь? Так і ти зробишся нестерпним для диявола, якщо візьмеш ці два полум'я» (тобто бла­годать Духа і любов)... Повніше про це говориться у слові Бл. Теодорита: «Духом апостол назвав дарування (благодаті, яка збуджує наш дух) і звелів, щоб ревність наша давала йому їжу, як дрова — вогню (треба розуміти, роздуми про Божественне і духовні діла). Те ж говорить він й в іншому місці: «Духа не гасіте» (1 Сол. 5, 19). Зага­шується ж дух недостойними благодаті, тому що, не маючи чистого ока ума, не приймають цього променя. Так і для тілесно сліпих тьмою буває і світло, бо й серед дня служать вони темряві. Тому апостол наказує нам горіти духом і мати гарячу любов до божественного». 

160. Збудженого стану пропустити без уваги неможливо, але  можна не звернути на нього належної уваги і, побувши у ньому, знову опуститися в звичайний круговорот порухів душі й тіла. Збудження не завершує справи навернення грішника, а тільки розпочинає, і після нього починається праця над собою, І причому дуже складна. При цьому, все, що сюди належить, відбувається у двох поворотах свободи: спочатку в русі до себе, а потім від себе до Бога. У першому — людина повертає собі загублену над собою владу, а в другому — приносить себе в жертву Богові — жертву всепалення свободи. У першому доходить вона до рішучості залишити гріх, а в другому, приближуючись до Бога, дає обітницю належати Йому єдиному у всі дні свого життя.

161. Св. Макарій Єгипетський говорить (Сл. 1 Про збереження серця, розд. 12, с. 451), що і благодать, яка приходить до людини, ніскільки «не зв'язує її волю примусовою силою і не робить її не­змінною в добрі, хоча б вона хотіла чи не хотіла цього. Навпаки, і присутня в людині Божа сила дає місце для свободи, щоб вияви­лася воля людини, узгоджується чи не узгоджується вона з благо­даттю». З цієї миті починається поєднання свободи з благодаттю. Благодать впливала зі зовні — і стоїть зі зовні. Входить вона у нутро і починає володіти частинами духа тільки тоді, коли бажанням сво­їм відкриває їй людина вхід до себе або відкриває уста, для при­йняття її. Забажає людина — і вона з допомогою готова. Зробити або утвердити у собі добре сама людина не може, але бажає його і напружується; заради цього бажання благодать закріплює за люди­ною бажане добро. Все так і буде йти до кінцевого опанування лю­диною себе у видах добра і догоджанні Богові. 

162. У того, хто шукав благодатної допомоги і зараз відчуває її прихід, таке бажання має бути властивим — тобто необхідно випра­витися і приступити до цього тепер — воно вже й керувало ним у всіх вказаних трудах; але до його складу, або до його досконалості і тут дещо додається. Є бажання мисленне: ум вимагає і людина себе примушує; таке бажання керує підготовчими трудами. Є бажання співчутливе: воно зароджується під дією благодатного збудження. Є, нарешті, бажання діяльне — згода волі зразу ж приступити до справи підняття від падінь; йому необхідно виникнути тепер, після благодатного збудження.

163. Тому усунь все, що могло би загасити цей початковий вогник, і оточи себе всім, що може його насичувати й довести до полум'я. Усамітнись, молись і подумай сам зі собою, як бути. Той порядок життя, занять і трудів, який вже вказаний і котрим ти вже заставляв себе жити, шукаючи благодаті, є найсприятливіший і для продовження в собі її започаткованої дії. Кращі з них в цьому ви­падку — усамітнення, молитва і роздуми. Усамітнення буде зібранішим, молитва глибшою і роздуми дієвішими.

164. Тепер розважання твоє з собою буде не таким як раніше.

Без збудження воно звичайно схилялося до узагальнення, тепер, навпаки, наслідуючи благодать і під її керівництвом, воно все буде відносити безпосередньо до тебе самого, без всяких перепрошень і відхилень, буде повертати до тебе предмети тими сторонами, які най­більше можуть на тебе впливати. Тому власне ти у цьому випадку бу­деш нестільки розважати, скільки переходити від відчуття до відчуття.

165. Господь бачить твою потребу і працю — і подасть руку допомоги, підтримає і установить тебе так, як належиться бути вої­нові, який виступає на боротьбу. Осьде опора! Найбільш небезпеч­но, коли душа надумає знайти її в собі самій; тоді вона все загубить. Зло знову подолає її, затьмарить це ще слабке в ній світло, загасить цей заледве засвітлений вогник. Душа знає наскільки вона одна безсила; тому нічого не очікуючи від себе, нехай падає ниць в упо­коренні перед Богом, нехай у серці своєму перетворить себе в ніщо. Тоді вседійственна благодать з цього ніщо сотворить у ній все. Хто в кінцевому самоприниженні віддає себе в Божі руки, той притягує себе до Нього, вболіваючого серцем, і сильним стає Його силою.

Очікуючи всього від Бога і нічого від себе, потрібно й самому напружуватися до дій і по силі діяти, щоб було до чого прийти бо­жественній допомозі, було що осінити божественній силі. Благо­дать вже притаманна, але вона буде діяти вслід за особистими руха­ми, доповнюючи їх безсилля своєю силою. Отже, хто став твердою ногою у самоупокореному віддані себе у волю Божу, і сам діє, не розслаблюючись.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Мистецтво молитви" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!