4. Авва Ісая про оберігання ума[1]

1. Умові властиво гніватися на пристрасті. Без гніву – якщо людина не буде гніватись на все, що всіює у неї ворог, – не буває і чистоти. Хто бажає повернутися до сего природного гніву ума, повинен відсікати усі свої бажання, доки не осягне духовости, коли душа й тіло в усьому стануть підвладні духові.

2. Якщо ти, протистоячи ворогові, узриш, що полчище його, ослабнувши, втікає од тебе, хай не радіє тим серце твоє, бо вороги твої напоготовили для тебе лукаву засідку – брань, лютішу від попередньої. Нападаючи на тебе, вони залишили у засідці немале скопище війська свого. І ось, коли ти спротивився їм і став проти них, вони побігли від лиця твого – немовби знесилені. Але якщо серце твоє звеличиться тим, що ти прогнав їх, і ти вийдеш з укріпленого граду, тоді піднімуться ті, що залишились позад тебе у засідці, повернуться й ті, що втікали од тебе, – й оточать бідну душу твою з усіх сторін так, що вона не матиме вже більше ніякого сховку. Укріплений град – се молитва; протистояння ворогам – се протистояння во Христі Ісусі помислам; а атака проти них – се гнів.

3. Зодягнімось, возлюблені, у страх Божий, охороняймо і сповняймо чесноти, не даючи спотикатись совісті нашій. Уважаймо на себе в страсі Божому, доки совість наша не визволиться разом із нами, так щоб між нами і нею воцарилась єдність і щоб вона нарешті стала нашим проводирем, вказуючи нам повсякчас, об що можна спіткнутись. Але якщо ми не будемо слухатися її, – вона відступить від нас і покине назавжди. Тоді впадемо ми в цупкі лабета ворогів наших, котрі вже не випустять нас із пазурищ своїх. Тим-то Владика наш поучав нас: Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя – возному, щоб тебе не вкинули в темницю (Мт. 5:25). Говорять, що противник – се совість, бо вона противиться людині, коли та хоче творити волю свою. Якщо людина не послухається совісти своєї, – та передає її ворогам її.

4. Коли узрить Господь Бог, що ум всеціло упокорився Йому й не очікує вже більше помочі ні від кого, тільки на Нього Єдиного уповає, тоді укріплює його, кажучи: Не бійся, бо Я тебе викупив, прикликав те бе твоїм ім'ям, ти – Мій! Чи через води йтимеш, – Я з тобою, чи крізь ріки, – тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, – не попечешся, і полум'я тебе не обпалить. Бо Я – Господь, твій Бог, Святий Ізраїля, Я – твій Спаситель (Іс. 43:1-3).

5. Тоді ум, надхнений Богом, сміло дивиться на ворогів своїх, кажучи: «Хто хоче боротись зо мною? Нехай виходить! Хто хоче судитись зо мною? Нехай попробує! Ось Господь – поміч моя! Хто нападе на мене? Всі ви постарієтесь, як одежа, сточена міллю».

6. Якщо серце твоє, возненавидівши гріх, з усіх сил намагається перемогти його, і, одсторонившись од усього, що породжує його, являє перед очима твоїми вічну муку, то знай, що Помічник твій – обіч тебе. Тож ні в чому не засмучуй Його, але, ридаючи пред лицем Його, воззови у серці своїм: «Милость Твоя, Господи, нехай ізбавить мене; самому ж мені – без помочі Твоєї – несила уникнути вражих рук!» І Він убереже тебе від усякого зла.

7. Монах повинен зачинити усі двері душі своєї, себто почуття, щоб не впасти через них. Коли ж ум його узрить, що ніщо враже вже не вдирається, щоб опосісти його, то готується до безсмертя, збираючи усі почуття свої воєдино і роблячи їх одним цілим.

(Думка: ум, що не розсіюється на ніщо зовнішнє через почуття, зосереджується у собі й зноситься вже тут, на землі, у будучий вік. Так думає святий Василій Великий).

8. Коли ум твій позбудеться усякої надії на будь-що видиме й мирське, то це означає, що гріх помер у тобі.

9. Коли ум людський звільниться од пристрастей, тоді той мур, що був між ним і Богом, зникає.

10. Коли ум ізбавиться од усіх ворогів своїх і возсуботствує, тоді возноситься у вік новий, нове й нетлінне споглядаючи. Де бо є мрець, там і орли зберуться (Мт. 24:28).

11. Іноді демони підступно причаюються на якийсь час: чи не дасть бува людина свободи серцю своєму, спочиваючи від борні. І тоді раптово наскакують на бідну душу і хапають її, немов малу безпомічну пташину. І якщо переможуть її, то безжально упокорюють її всілякими гріхами, гіршими від попередніх, прощення котрих вона уже вимолила була собі. – Тож безнастанно пребуваймо в страсі Божому і суворо оберігаймо серце наше, неухильно сповняючи діла наші у Бозі і зберігаючи здобуті чесноти, що протиборствують злобі ворогів.

12. Учитель наш Ісус Христос, знаючи крайню злобу ворогів наших і жаліючи рід людський, заповідав нам суворо берегти серце наше, кажучи: Будьте готові кожної години, бо не знаєте в котру сторожу прийде злодій, щоб, коли ввійде, не застав він вас поснулими (Мт. 24:43). І далі: Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами, і щоб той день не впав на вас зненацька, немов сітка, бо він прийде на всіх, які живуть на поверхні всієї землі (Лк. 21:34). Чуваймо ж над серцем своїм, уважаймо на почуття наші. І якщо пам'ять про Бога пребуде в нас, то легко будемо нищити ворогів, що підкрадаються до нас. Бо той, хто суворо стежить за помислами своїми, одразу ж виявляє ворогів, які хочуть прослизнути, щоб осквернити його. Демони схиляють ум розважатися, щоб забув він про спасенні діяння. Але ті, що знають їхнє лукавство, не зважають на них, а моляться і далі Господу.

13. Якщо не зненавидить чоловік усіх діл світу сього, то не може істинно служити і поклонятися Богові. Бо служіння Йому – се не зрощувати в умі нічого чужого Богові, коли він молиться: ні почуттєвої насолоди, коли благословляє Його, ні гніву, коли співає Йому, ні ненависти, коли величає Його, ні лихої запопадливости і заздрости, коли предстоїть перед Ним і пам'ятає про Нього. Бо все те – похмуре й лихе – є мур, що відгороджує бідну душу від Бога, і вона не може тоді чисто служити Богові. Усе це стримує її у повітрі й не дає їй уздріти Бога (предстати перед Ним умом), у тайні благословити Його, молитися Йому в солодкості серця і просвітитися від Нього. Ум завжди потьмарюється і не може поступувати в Бозі, якщо всього цього розумно не відсікає.

14. Коли ум прагне визволити душевні почуття від тілесних пожадань і перевезти їх, як на човні, до берега безстрастя, саму ж душу відірвати від плотських пожадань, – тоді Бог, бачачи, як безсоромні пристрасті накидаються на бідну людину, щоб заволодіти її почуттями і втягнути їх у гріх, тимчасом як ум її втайні безперестанно взиває до Нього, – зсилає їй поміч Свою і проганяє їх миттєво.

15. Благаю тебе, брате, не попускай серцю своєму – поки ти в тілі сім. Бо як хлібороб не може надіятись на урожай, що лишень зріє на полі його -не знає бо, чи збере щось у житниці свої, – так і людина не може послабляти серцю своєму, допоки Божий подих у ніздрях її (Іов 27:3). Не знає бо вона, яка пристрасть може повалити її навіть в останню мить її життя, тим-то хай не дозволяє серцю своєму розслаблятися, поки живе, але завжди хай взиває до Бога про поміч і милость Його.

16. Хто не знаходить помочі у час борні, не може вірити і часові миру.

17. Коли хто віддалиться від гріха, тоді пізнає він усі согрішення свої перед Богом. Бо зазвичай людина не добачає гріхів своїх, якщо не відступить від них зі скрушеним серцем. Ті, що одійшли од гріха, – плачуть, помножують свої молитви, веретищем покривають лице своє перед Богом, з жахом згадуючи про свою соромну приязнь з пристрастями ворожими. Подвизаймося ж і ми, браття, з усіх сил наших – і Бог допоможе нам по множеству милости Своєї. Якщо не вберегли ми серця нашого, як Отці наші, збережімо принаймні тіла наші безгрішними, як вимагає того Бог. І віруймо, що в часі голоду духовного – коли той нагряне на нас – сотворить Він і нам милость, як сотворив був Святим Своїм.

18. Хто істинно шукає Бога в благочесті, той навіть помислити не дозволяє собі, що труд його може бути благоугодним Богові. Бо докіль викриває його сумління у пристрасті якійсь, дотіль чужий він свободі. І якщо є той, що викриває, то є і той, що осуджує; а де осудження – там нема свободи. Отже, коли – молячись – узриш, що ніщо не викриває тебе у злі, тоді можна сказати, що ти свобідний і ввійшов у святий опочинок Господній – по благоволінню Його. Коли побачиш, що добрий плід укоренився у тобі і більше не глушить його ворожа полова; що вої вражі, покладавшись на вселукавство своє, хоч і не по волі своїй, та все-таки відступили і не борються більше з почуттями твоїми; що хмара осінила скинію твою і сонце не пече вже тебе вдень, ані місяць – уночі; що все вже готове в тебе на святиню, щоб звести її і берегти по волі Божій, -то знай, що сподобився ти – силою Божою – перемоги. Тоді нарешті Сам Господь зійде у святиню, бо вона Його єсть. Доки ж точиться боротьба, людина в страсі й трепеті перебуває, бо не знає: переможе вона нині чи буде переможена, та й завтра не відає, на чиєму боці буде перемога. Боротьба обтяжує серце, безпристрасність же вільна від борні: удостоїлась бо вже перемоги і перестала журитись про три частини, які колись були роз'єднані в ній, а тепер взаємно умиротворені в Бозі. Сі три частини суть: душа, тіло і дух. Коли вони стануть заодно діяти в людині під проводом Святого Духа, то вже не зможуть ворогувати між собою. Не думай, що вмер ти для гріха, поки насилують тебе вороги – чи то в часі чування, чи то в часі сну. Бо поки бідна людина на поприщі воює – доти в небезпеці.

19. Якщо ум возпалає і послідує за любов'ю, що гасить пристрасті тілесні, і не допустить – силою любови – пристрастям гріховним оволодіти серцем, то, протистоячи так тому, що неприродне, досягає врешті того, що підноситься і над природним.

20. Щоденно досвідчуй себе, брате, пред лицем Бога і, узрівши в серці твоїм щось пристрасне, відривай се від серця твого, щоб страшний вирок не спав на тебе до того, як очистишся.

21. Уважай на серце твоє, брате, і стережися ворогів твоїх, бо вони підступні в злобі своїй. Урозумій щиро ту істину, що не можна вділити добра тій людині, яка творить зло. Тим-то Спаситель навчає нас чувати, кажучи, що тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять (Мт. 7:14).

22. Гляди, щоб ніщо погибельне не віддалило тебе від любови Божої; бережи серце своє і не впадай у відчай, кажучи: «Як я, грішний, можу вберегти серце своє у чистоті?» – Бо як тільки покине людина гріхи свої і навернеться до Бога, тоді покаяння відроджує її і всеціло оновлює.

23. У Божественному Писанні Старого і Нового Завіту усюди говориться про береження серця. Монах-початківець повинен урозуміти Писання: кому воно, що і для чого говорить. Нехай постійно подвизається, щоб, пильно уважаючи на протиборця, подібно досвідченому керманичу, успішно перепливати бурхливі мисленні хвилі під проводом благодаті, щоб не збитись з путі, але, будучи уважним до себе, у безмовності бесідувати з Богом нерозсіяним помислом і нецікавим до всього земського умом.

24. Час вимагає од нас молитви, як керманича -вітри, бурі й шторми. Ми здатні приймати в себе усі помисли – як добрі, так і погані. Владика ж над пристрастями – се благочестивий і боголюбивий помисел. Нам, безмовникам, потрібно уважно розрізняти чесноти й пороки: якої чесноти дотримуватися у товаристві братів та отців, а яку сповняти на самоті; яку чесноту поставити на першому місці, а яку – на другому; яка пристрасть є душевна, а яка – тілесна; яка чеснота є душевна, а яка – тілесна; через брак якої чесноти ум уражається гордістю; через що він пристає до марнославства; через що до нього підкрадається гнів, а через що нападає черевоугодництво. Бо ми повинні руйнувати задуми, і всяку гордість, що повстає проти спізнання Бога, і брати в полон усякий розум на послух Христові (2 Кор. 10:5).

25. Перша чеснота є безтурботність, тобто умертвлення помислу про будь-яку людину чи пак діло; від нього потім зроджується стремління до Бога, а з того – гнів, котрий повстає проти всього, що всіває у нас ворог. Тоді знаходить собі обитель у нас страх Божий, діянням же страху розцвітає любов.

26. Під час молитви слід благочестиво одвертати од серця гріховний помисел, щоб не виявилось, що устами ми молимося Богу, а в серці помишляємо про щось своє. Не приймає Бог від безмовника молитви недбалої, розкраденої помислами. І Писання усюди заповідає нам оберігати душевні почуття. Якщо воля монаха-початківця підкориться законові Божому і ум його почне за цим законом управляти підлеглими своїми, тобто всіма почуттями душевними, головно гнівом і похіттю, бо вони підвладні умові, – тоді чесноту ми звершили і правду сповнили, усе бажання спрямували до Бога і волі Його, а гнів – проти диявола і гріха. Що ж іще нам потрібно? – Тайне поучення.

27. Якщо щось сороміцьке всіється у серце твоє, коли сидиш у келії твоїй, гляди, повстань проти сього зла, щоб воно не заволоділо тобою: поспіши згадати про Бога, що Він глядить на тебе і перед Ним відкрито все, про що помишляє серце твоє. Скажи душі своїй: «Якщо ти боїшся подібних до тебе грішників, щоб вони не зобачили гріхів твоїх, чи не більше повинна боятись ти Бога, що зрить усе?» Від сього поучення поновиться у душі твоїй страх Божий і якщо ти пребудеш у ньому, то не захоплять тебе пристрасті, як написано: Ті, які звіряються на Господа, – подібні до гори Сіон, що не хитається, що пробуває вічно в Єрусалимі (Пс. 125:1).

В кожнім ділі твоїм пам'ятай, що Бог бачить усякий помисел твій, – і ніколи не згрішиш. Господу Єдиному слава навіки. Амінь.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!