До тих, хто думає оправдатися ділами[1]

Настанови Святого Марка Подвижника про духовне життя

1. У сих главах ті, хто істинно вірує і вірно пізнав істину, викривають лиху віру тих, що лише зовнішньо праведників із себе вдають.

2. Господь відкрив нам, що хоча всяка заповідь обов'язкова, всиновлення, однак, дароване людям кровію Його, прорікши так: Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити (Лк. 17:10). Тим-то Царство Небесне - не заплата за діла, а благодать Владики, уготована вірним рабам Його.

3. Раб не вимагає свободи як заплати за працю свою, а догоджає панові як довжник і чекає свободи як благодаті.

4. Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням (1 Кор. 15:3) і тим, що вірно служать Йому, дарує свободу. Мовить бо: Гаразд, слуго добрий і вірний! У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість твого пана (Мт. 25:23).

5. Хто утверджується лиш на голім знанні своїм, той не є вірним рабом Божим; хто ж послушанієм своїм вірує Христу, що дарував був заповіді, -той істинний раб Христовий.

6. Хто шанує Владику, творить заповідане Ним, і якщо прогрішиться в чім або не послухає Його, терпить як належне всяку покару, ниспослану йому за те.

7. До допитливости своєї долучи трудолюбство, бо голе знання надимає людину.

8. Спокуси, що з Провидіння Божого несподівано спадають на нас, научають нас бути трудолюбивими і навіть помимо волі нашої тягнуть нас до покаянія.

9. Скорботи, що спадають на нас, - се породження наших власних злих діл. Та якщо ми перетерпимо їх з молитвою, то удостоїмося помноження благ.

10. Дехто - якщо похвалити його за чесноту - усолоджується тим, помилково приймаючи цю сласть марнославства за утішення з висот. Ще дехто - якщо викрити його в прогрішенні, - тужить, і ту корисну печаль вважає діянням злоби вражої.

11. Подвижники, що ради подвигів своїх виносяться над недбальцями, певно, думають виправдатися зовнішніми ділами. А ми, утверджуючись лиш на голім знанні своїм і принижуючи малотямущих, - ще нетямущіші за них.

12. Знання без діл нетверде, хоч би й було воно істинне. Утвердженням усьому є діло.

13. Часто знання потьмарюється від того, що ми не сповняємо його ділом, бо знання, не потверджуване ділами, помалу-малу щезає з пам'яті нашої.

14. Писання вчить нас пізнавати Бога розумом, щоб право служити Йому ділом.

15. Коли сповняємо заповіді, то хоча й сподобляємось від Господа особливого воздаянія, але користь приймемо відповідно до цілі нашого волевиявлення.

16. Хто бажає зробити щось добре, але не може, той перед Серцевідцем Богом предстане як такий, що це зробив був. Се треба розуміти як щодо добра, так і щодо зла.

17. Ум навіть без задіяння тіла творить багато добра чи зла; а тіло без ума нічого робити не може, бо свобідне волевиявлення передує діянню.

18. Хтось, хоч і не сповняє заповідей, думає, однак, що вірує право; хтось же, сповняючи їх, чекає Царства - як належної відплати. - Ті й інші прогрішаються проти істини.

19. Пан не завжди винагороджує рабів своїх, але знову таки й ті, що неправо служать, ніколи не одержать свободи.

20. Якщо Христос за нас помер і ми живемо вже не для самих себе, а для Того, Хто за нас умер і воскрес (2 Кор. 5:15), - то ясно, що ми зобов'язані служити Йому до смерти. Як же усиновлення можемо вважати за належне воздаяніє?

21. Христос - Владика по природі Своїй і Владика по звершенню спасіння, бо сотворив нас, несущих, і кровію Своєю викупив нас, померлих через гріх, і дарував благодать тим, що так вірують.

22. Почувши слова Писання, що Господь воздає кожному згідно з його ділами (Пс. 62:13), не думай, що діла самі собою гідні пекла або Царства, але що

Христос воздасть кожному - по ділах віри або невіри в Нього - яко Бог Творець і Спаситель наш, а не як Розпорядник речей, себто діл і нагород.

23. Сподобившись купелі відродження, ми звершуємо добрі діла не ради воздаянія, а ради збереження даної нам чистоти.

24. Всяке добре діяння, що його сповняємо по силі нашій, хоча й віддаляє нас від противного йому лихого діяння, але - без Божої благодаті - не може освятити нас.

25. Здержливий віддаляється від черевоугодництва, безкорисливий - від наживи, безмовний -від многослів'я, чистий - від насолод почуттєвих, невинний - від блуду; хто задовольняється малим, віддаляється від грошолюбства, лагідний - від гніву, смиренномудрий - від марнославства, послушливий - від суперечки; хто сам викриває гріхи свої, віддаляється від лицемірства, молільник - від безнадійности, добровільно убогий - від збагачення, ісповідник - від зречення Бога, мученик - від ідолослужіння. Чи бачиш, що усяка чеснота, звершувана аж до смерти, є ніщо інше, як віддалення од гріха? Віддалення ж од гріха - се діло природне, а не те, за що воздається Царствієм.

26. Людина ледве зберігає те, що властиве їй від природи; Христос же хрестом Своїм дарує їй усиновлення.

27. Є заповідь часткова і є заповідь загальна (всеосяжна). - Інколи, скажімо, велиться подати вбогим щось зі свого набутку, а інколи заповідається нараз зректись усього свого майна.

28. Є діяння благодаті, недовідоме людині, що за духовною зрілістю своєю є ще дитиною; і, навпаки, є діяння злоби вражої, подібне до істини. Добре занадто не задивлятись[2] на такі діяння -через можливість обману, і не відкидати їх - через те, що в них може бути сокрита істина, але все з надією приносити Богові, бо Він знає, як добути користь з того і того.

29. Хто бажає переплисти мисленне море, той довготерпить, смиренномудрствує, чуває і здержується од усього. Якщо ж хтось наважиться увійти в море це - подвиг сей - без чотирьох чеснот цих, то вимучить тільки серце своє, а переплисти не зможе.

30. Безмовність - се відсічення усього злого. Якщо безмовність і чотири сі чесноти - довготерпіння, смиренномудрість, чування і здержливість -злучити з молитвою, то немає ліпшої помочі й коротшої путі до безпристрасности, як ся.

31. Неможливо німотствувати умом без тіла, ні зруйнувати гріхів без мовчазности й молитви.

32. Тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла (Гал. 5:17). Ті, що ходять за духом, пожадливостей тіла не чинять.

33. Молитва - недосконала без мисленного взивання; ревно взиваючий ум почує Господь.

34. Ум, що ревно молиться, сокрушає серце, -серцем же сокрушенним і смиренним Бог не погордить (Пс. 50:19).

35. Молитву називають чеснотою, хоча, по правді, вона є матір чеснот, бо породжує їх - лученням з Христом.

36. Що зробимо без молитви і благої надії, те опісля виявиться шкідливим і недосконалим.

37. Багато з перших будуть останніми, а останні - першими (Мт. 19:30). Розумій сіє так, що хтось має чесноти, а хтось - любов. Бо любов, хоча за порядком остання з чеснот, але за достоїнством своїм - найперша з усіх і залишає позад себе всі чесноти, що перед нею зродились були.

38. Якщо під час молитви чи то від хитромаїтих ворога напастей оповиє тебе нудьга, - згадай собі ісход душі твоєї з тіла і люті муки. Ліпше бо припадати до Бога з молитвою і упованням, аніж побиватися над зовнішнім, хоч би й було корисним воно.

39. Жодна чеснота сама собою не відкриває дверей душі нашої Господу, якщо всі вони воєдино не будуть присущі нам.

40. Неповздержний той, хто живиться помислами, бо хоча б і були вони душекорисні, та кориснішими від надії бути не можуть.

41. Усякий гріх веде до смерти, якщо не очиститись від нього покаянням. Бо навіть якщо святий помолиться за грішника, що не кається - вислуханий не буде.

42. Хто істинно кається, той не підраховує покаянного труду свого за содіяні гріхи, - лиш умилостивлює ним Бога.

43. Усяке добро, на яке тільки здатні ми, мусимо робити щодня. Бо що ж воздамо ми Богу за загладу того зла, що його накоїли були?!

44. Скільки б не приумножали ми днесь чеснот, се лише служить викриттям колишнього нашого недбальства, а не достойним воздаянієм Богу за те.

45. Хто сокрушається душевно, скорбить над гріхами своїми, а тілесно заспокоюється і в усьому собі догоджає, - той подібний до того, хто тілесно себе умертвляє, а умом розсіюється.

46. Добровільна обоюдна скорбота - тілесна й душевна - навзаєм содіють одна одній: душевна -тілесній, а тілесна - душевній; роз'єднання ж їх -гірше і тяжче од їхньої тяготи.

47. Велика чеснота - терпіти все, що спостигне тебе, і, по слову Господньому, любити того, хто ненавидить тебе.

48. Знак нелицемірної любови - прощення образ. Так бо й Господь возлюбив світ.

49. Неможливо від серця простити комусь без істинного відання, бо воно вказує нам: те, що спостигає нас, є наше власне.

50. Нічого не втратив ти з того, що покинув ради Господа, - свого часу повернеться воно до тебе, многократ приумножене.

51. Коли ум забуде про ціль благочестя, тоді всі діла чеснотливі безкорисними стають.

52. Кожній людині шкідливе зле порадництво -не чуже, а своє: коли не має вона власної розсудливости. Тим паче шкідливе воно тим, що возжадали строгого життя.

53. Ділом виявляй мудрість свою, бо немає слова, мудрішого од діла.

54. За подвижницькими трудами ради благочестя настає заступництво Боже. Це можна пізнати з закону Божого і з совісти.

55. Хтось прийняв помисел і - не дослідивши -залишив його собі; хтось же, прийнявши, перевірив його істиною. Питається: хто з них вчинив благочестиво?

56. Терпіти скорботи і не винуватити ближніх у бідах своїх, - ось істинне відання.

57. Хто творить добро і чекає за те нагороди, той не для Бога трудиться, а собі догоджає.

58. Хто згрішив, той не уникне покарання, -хіба що відповідним до гріха покаянням.

59. Дехто каже, поки людина не сповниться благодаті Святого Духа, доти не може робити добра. - І це неправильно.

60. Бо ті, хто волею своєю завжди схильні собі догоджати, не роблять і того, що під силу їм, бо немає на те начебто помочі з небес.

61. Усім, що в Христа христилися, таїнственно дарована благодать, але діє вона відчутно лише в тих, хто сповняє заповіді Божі. Хоча благодать сія завше помагає людині втайні, але в людській владі є - робити добро чи ні по волі своїй.

62. Найпаче ся благодать божественно розбуджує совість людську, від чого й лиходії, покаявшись, благоугодили були Богові.

63. Благодать Божа сокрита також у поученні ближнього, іноді ж вона слідує за думкою людською під час читання і навчає її істини завдяки природному висновку з тої думки. Тож якщо ми не гаситимемо дарованої нам благодаті, а підемо вслід за нею, то воістину ввійдемо в радість Господню -сподобимося діяльної благодаті.

64. Хто шукає в собі діяння Святого Духа раніш од того, як почне сповняти заповіді, той подібний до раба, котрий тої ж миті, як його купили, сподівається, що - заплативши за нього гроші - подарують йому і свободу.

65. Хто урозумів, що зовнішні трафунки стаються по правді Божій, той, шукаючи Господа, знайшов відання з правдою.

66. Якщо, за Писанням, зберігатимем в умі, що суди Його - на всю землю (Пс. 105:7), то всякий випадок буде для нас учителем Богопізнання.

67. З кожним стається те, що він заслужив, згідно з внутрішнім станом своїм; але тайни відповідности зовнішніх випадковостей внутрішньому станові кожного відає єдин лише Бог.

68. Коли спаде на тебе якесь безчестя від людей, одразу згадай в умі своїм воздаяння слави, яка від самого Бога (Йоан 5:44). - Тоді в безчесті пребудеш без печалі й збентеження і в славі - коли прийде до тебе - вірним і бездоганним.

69. Коли хвалять тебе люди по благоволінню Божім, не примішуй - від себе зумисно нічого показного пред Богом, аби не змінилось усе і ти не зазнав - замість хвали - осоромлення.

70. Як насіння не проросте без землі й води, -так і людина не зросте для неба без добровільних трудів і Божественного заступництва.

71. Як не проллється дощ без хмари, - так не угодити Богові без доброї совісти.

72. Учись постійно, навіть якщо і вважаєш себе дуже мудрим. - Боже бо Провидіння несказанно мудріше від усякої людської мудрости.

73. Коли серце людське рушить - на поклик самоугодництва - зі свого місця самовдосконалення, тоді, подібно до дуже тяжкого каменя, що рушив з місця по слизькім схилі, котиться нестримно вниз.

74. Як недосвідчене теля, перебігаючи з паші на пашу, опиняється кінець кінцем у небезпечнім місці, стрімкім і крутім зусебіч; так буває і з душею, що її - помислами - виманюють вороги з безпечного місця благоговійности та уважности.

75. Коли ум, утвердившись у Господі, відтягає душу від закоренілої лихої звички, тоді пристрасті - як кати - мучать серце, тягнучи його врізнобіч.

76. Як купці, що пливуть морем, охоче зносять сонячну спеку, надіючись на прибуток, - так і ті, що ненавидять зло, люблять, коли їх викривають. Тії борються з вітрами, а сії - з пристрастями.

77. Як втеча зимою або в суботу (Мт. 24:20) призводить до недуги тіла й осквернення душі, - так і повстання пристрастей в постарілім тілі й душі богопосвяченої особи.

78. Ніхто не є благий і милостив, як Господь, але навіть Він не відпускає гріхів тому, хто не кається.

79. Немало нас, що печалимось гріхами своїми, однак причини їх леліємо в собі.

80. Сліпий кріт під землею не бачить сонця. -Так і той, що не вірить Богові щодо дочасного, не вірує Йому і щодо вічного.

81. Як благодать раніше усякої благодаті даровано людям од Бога відання істини, що найперше научає причасників своїх вірувати в Того, Хто дарував її.

82. Коли грішна душа не приймає скорбот, що спадають на неї, і не врозумляється од них, тоді Ангели кажуть про неї: Готи ми Вавилон, та він не вигоївся (Єр. 51:9).

83. Ум, позбавлений істинного відання, воює з людьми за шкідливе собі - немовби за корисне.

84. Як вогонь не палахкотить у воді, так і скверний помисел - у боголюбивім серці. Бо кожен боголюбець любить труд, а всякий добровільний труд - враг похоті.

85. Пристрасть - якщо добровільно хто повернув її в душу свою ділом - опісля насильно повстає в нім, хоч би й не хотів він того.

86. Невольні помисли спадають на нас, тому що любимо причини їх; а своєвольних помислів любимо - очевидно - й самі предмети.

87. Зарозумілість і бундючність - се причини хули; грошолюбство ж і марнославство - причини немилосердя і лицемірства.

88. Коли диявол запримітить, що ум почав молитися ревно, тоді нападає на нього великими й злохитрими спокусами. З маленькими ж чеснотами не дуже він воює.

89. Якщо помисел зашкаруб у людині, то це означає, що пристрастилася вона до нього; якщо ж знищує його скоро, то це значить, що людина противиться йому і одчайдушно бореться з ним .

90. Ум, змінюючись сам у собі, буває в природному, надприродному і протиприродному стані. Коли він у природнім стані своїм, тоді винить сам себе у злих помислах і пристрастях лукавих, ісповідуючи Богові гріхи свої. Коли ж впадає у протиприродний стан, тоді забуває про правду Божу і воює з людьми, наче з ворогами своїми. А коли здіймається до надприродного, тоді знаходить у собі плоди Духа Святого, виречені устами Апостола, - любов, радість, мир... (Гал. 5:22). Якщо ж візьмуть у нім гору тілесні клопоти, то не зможе перебувати в тім стані; зійшовши ж звідти, впадає у гріх та скорботу (якщо не одразу, то в свій час, як повідує нам про це правда Божа).

91. Відання тоді істинне, коли потверджується лагідністю, смиренномудрієм і любовію.

92. Кожен православно охрищений[3] таїнственно сподобляється Божої благодаті; явно ж удостовірюється в ній, сповняючи заповіді Божі.

93. Заповідь Христова, якщо щиро сповняти її, по множеству сердечних уболівань дарує утішення; зрештою те й те звершується у свій час.

94. У всякім ділі твоїм молися, бо нічого не можеш зробити без помочі Божої.

95. Немає нічого сильнішого за молитву, щоб здобути поміч Божу, і немає нічого кориснішого за неї, щоб благоугодити Богові.

96. Усе сповнення заповідей сокрите в молитві, -  немає бо нічого вищого над любов до Бога.

97. Ревна молитва - се знак того, що причасник її любить Бога усім серцем своїм; недбала ж молитва і ширяння думок під час неї - се ознака любосластя ачи полонення серця чим-небудь, окрім Бога.

98. Хто безскорботно чуває, довготерпить і молиться, той причастився діяння Святого Духа; хто ж відчуває скорботність під час цих діл, але радо -силою волі своєї - терпить їх, той також скоро сподобиться заступництва вишнього.

99. Одна якась заповідь, як відомо, вища від іншої; так і віра якась одна твердішою буває за іншу.

100. Буває віра із слухання (Рим. 10:17), як каже Апостол, і віра, яка є запорукою того, чого сподіваємося (Євр. 11:1).

101. Добре є словом послужити тим, що запитують, але ліпше послужити їм молитвою і чеснотою, - цим бо і ближніх своїх спомагаємо, і самі сподобляємось помочі.

102. Якщо словом хочеш послужити спраглому знання, - вкажи йому на молитву, праву віру й терпіння усіх скорбот, бо завдяки їм набувається усяке інше благо.

103. Якщо возложив хто все упованіє своє на Бога, то не буде вже боротися з ближнім своїм.

104. Якщо причина всього невольного, за Писанням, криється у своєвольнім, то ніхто не є такий страшний ворог людині, як вона сама собі.

105. Усіх зол ватаг - се невідання; друге ж після нього - се невір'я.

106. Від спокуси утікай терпінням і молитвою. Якщо ж без них станеш супроти неї, то вона легко подолає тебе.

107. Лагідний у Бозі - мудрець із мудреців, і смиренний серцем - силач над силачами, такі бо розумно несуть ярмо Христове.

108. Що без молитви говоримо чи пак робимо, те опісля виявиться або грішним, або шкідливим -і без відома нашого викриє нас ділами.

109. Ділом, словом і мислею праведний тільки Один, а - через віру, благодать і покаяння - праведників багато.

110. Як тому, хто кається, не личить високомудрування, так тому, хто свідомо грішить, - смиренномудріє.

111. Смиренномудріє - се не осудження совісти, а благодаті Божої і поблажливости Його ісповідання.

112. Що повітря для дому, те Божественна благодать для ума. Наскільки очистиш від речовизму ум свій, настільки ввійде в нього благодать, і наскільки захаращиш його - настільки оддалиться.

113. Речі домашні - посудини й харчі; а речовизм ума - марнославство й самоугодництво.

114. Широта серця - се упованіє на Бога, а тіснота його - клопоти житейські.

115. Благодать Духа єдина й незмінна, та діє по-різному в кожному з нас.

116. Як дощ, зросивши землю, живить і піддержує в рослинах властивості їхні: в солодких - солодкість їх, в терпких - терпкість; так і благодать Божа, зрошуючи серця віруючих, сподобляє їх, сама в собі не змінюючись, воздаянь своїх - відповідно до чеснот їхніх.

117. Голодному Христа ради благодать стає поживою, спраглому - солодким питтям, нагому -одіянням, обтяженому - упокоєнням, молільнику -сповіщенням, що вислухана молитва його, плачучому - утішенням.

118. Отож - коли почуєш слова Писання про Святого Духа, що Він осів на кожному з них (Діян. 2:3) або що Він зійде на Пророка (1 Сам. 10:10) або що Він все чинить (1 Кор. 12:1), може засмучуватися (Еф. 4:30), гаснути (1 Сол. 5:19), гніватися (Ді. 17:16), а також те, що хтось має зачаток Духа (Рим. 8:23), хтось же сповнений Духом Святим (Ді. 2:4), -то не думай про Духа Божого так, ніби в Ньому буває якесь роздрібнення, перетворення або змінення, але віруй, що Він незмінний і всемогучий. Тож і в воздаяніях Своїх Він один і той самий, і кожному - яко Бог - уділяє належне. Він, подібно до сонця, всеціло ізлився на охрищених, але кожен із них просвічується тою мірою, якою возненавидів пристрасті, що потьмарюють його, і винищує їх у собі; якщо ж, противно, любить їх - потьмарюється од них.

119. Хто ненавидить пристрасті, той відсікає і причини їхні; а хто любить причини їхні - того мимоволі поборюють і самі пристрасті.

120. Якщо злі помисли опосіли нас, то винуватьмо в тім самих себе, а не прабатьківський гріх.

121. Корені помислів суть явні гріхи, що їх кожний з нас коїть руками, ногами, устами.

122. Не бесідує з пристрастю в умі той, хто ненавидить причини її.

123. Чи пристане до марнославства той, хто боїться осоромлення? Чи збентежиться безчестям той, хто любить упослідження? Чи догоджатиме плоті своїй той, хто має серце сокрушене й смиренне? Чи клопотатиметься про дочасне ачи воюватиме через це той, хто вірує у Христа?

124. Якщо скривджений ні словом, ні думкою не суперечить кривдникові своєму, то здобув він істинне відання і являє тверду віру Владиці.

125. Лиш подув - людські діти, брехня - сини вельможних; вони на вазі йдуть угору, легші від пари усі разом (Пс. 62:10). - Бог же воздасть кожному те, чого він направду достоєн.

126. Як для кривдника кривдити не є злом, так для покривдженого терпіти не є втрата, бо лише, як тінь, чоловік проходить, дарма лиш метушиться (Пс. 39:7).

127. Якщо хтось вкрай уболіває серцем через безчестя своє, то знай, що він сповнений марнославства і тепер з невдоволенням пожинає плоди того, що сам був посіяв колись у серці своїм.

128. Хто вкрай усладився тілесною насолодою, той заплатить за це стократним уболіванням.

129. Настоятель зобов'язаний говорити послушникові все, що належить говорити йому; коли ж той не послухає - звістити про біди, що спостигнуть його за це.

130. Якщо покривджений не відплачує кривдникові своєму, то він вірує Христові й сторицею сподобиться воздаянія ще у віці сім і життя вічне успадкує.

131. Пам'ять про Бога супроводжує уболівання серця про благочестя; кожний, хто забуває про Бога, стає самодогідливим і байдужим.

132. Не кажи, що безпристрасний не скорбить у світі сім, бо якщо не за себе, то за ближнього свого уболіває він серцем.

133. Коли ворог запише всі гріхи наші, скоєні в нестямі, тоді схиляє нас - навіть отямлених - чинити ті самі гріхи, бо такий закон гріха.

134. Якщо хочеш неустанно пам'ятувати про Бога, то не протився скорботам - гейби несправедливим - але знось їх як такі, що справедливо спали на тебе. Бо терпіння скорбот пробуджує пам'ять про Бога, а противлення їм присипляє мисленну мудрість серця, присікає стремління до Бога, схиляє його до землі і - через утіху скинення тягару скорбот - породжує пагубне забуття.

135. Якщо хочеш, щоб Господь покрив гріхи твої, - не виявляй перед людьми чеснот своїх. Бо як ми ховаємо чесноти наші від людей, так і Бог ховає гріхи наші.

136. Утаївши якусь чесноту свою, не возносись умом, що добре зробив. Істина бо в тім, щоб не тільки приховувати содіяне добро своє, а й не думати про себе високо.

137. Не радій, коли сотвориш комусь добро, а радій тоді, коли без злопам'ятства знесеш невдяку ачи навіть явне зло від того, кому добро був вдіяв, бо як ніч слідує за днем, так зло - за добром.

138. Марнославство, грошолюбство і сластолюбство (самодогоджання) не залишать неоскверненим благодіяння твого, якщо раніше самі не щезнуть від страху Божого в тобі.

139. У невольних скорботах сокрита милость Божа, що потягає тих, хто терпеливо зносить їх, до покаяння і ізбавляє од вічних мук.

140. Дехто, сповняючи заповіді, сподівається, що це на терезах правосуддя Божого переважить його гріхи; дехто ж думає умилостивити цим Розп'ятого за свої злодіяння. Яке з сих міркувань правильне?

141. Страх пекла і прагнення Царства зроджують терпеливість у скорботах - не від самих себе, а від Того, Хто відає помислення наші.

142. Хто вірує у будучність, той оддаляється од земських насолод без роздумування чи суперечки, а невіруючий грузне в самодогідливості та байдужості.

143. Не питай: «Як може бідний віддаватися сластям, не маючи засобів для цього?», - бо помисленням можна ще більше віддаватися сластям, аніж ділами.

144. Щось одне - розсудливість у ділах, а щось інше - пізнання істини. Як блиск сонця перевищує блиск місяця, так пізнання істини переважує розсудливість у ділах.

145. Розсудливість у ділах зростає відповідно до сповнення заповідей, а пізнання істини - відповідно до уповання на Христа.

146. Якщо хочеш спастися і пізнати істину, силкуйся завжди здійматись над чуттєвим і упованням своїм лучися з Єдиним Господом Богом. Схиляючись до внутрішнього молитовного діяння, уздрінеш начала і власті, що протиборствуватимуть тобі, уражаючи помислами, але, перемагаючи їх молитвою і благим упованієм, осягнеш благодать Божу, що ізбавить тебе від грядучого гніву.

147. Хто розуміє таїнственно сказане слово святого Павла, що нам треба боротися проти духів злоби (Еф. 6:12), той розуміє і притчу Господню про те, що треба молитись завжди й не падати духом (Лк. 18:1).

148. Закон наказує нам шість днів працювати, а сьомого дня - одпочити. Діло душі - благо творити ближнім своїм тим, що заробила вона трудом своїм протягом шести днів; відпочинок же душі, або спокій її - у тім, щоби, як сказав Господь, продати все своє майно й роздати вбогим і, заспокоївшись через таку безкорисливість, святкувати в мисленнім упованії. - Ось у сей супокій і заохочує нас увійти святий Павло, кажучи: Намагаймося, отже, увійти до того відпочинку (Євр. 4:11).

149. Це повідали ми, не затворяючи будучого пред вами й не стверджуючи, що все воздаяніє буде тут, на землі. - Прагнемо бо ми, щоб ви урозуміли: спершу треба здобути вам у серці справжню благодать Духа Святого, щоб увійти в Царство Небесне. Відкриваючи сіє, Господь сказав: Царство Божеє всередині вас (Лк. 17:21). Те саме потвердив також апостол Павло: Віра є запорукою того, чого сподіваємося (Євр. 11:1)); і ще: Досліджуйте самих себе, чи ви у вірі; випробовуйте самих себе. Хіба не знаєте самі по собі, що Ісус Христос у вас перебуває? (2 Кор. 13:5).

150. Хто пізнав істину, той не противиться скорботам, - знає бо, що вони ведуть його до страху Божого.

151. Хто в благій надії перебуває, хай не згадує колишніх гріхів своїх. Бо якщо вони виринають, печалячи душу його, то віддаляють від надії, а якщо не печалять, то оскверняють внутрі.

152. Коли ум - самовідреченням - сподобиться істинної надії єдино на Бога, тоді ворог під покровом ісповідання, як на картині, вимальовує перед ним колишні гріхи його, аби знову розпалити пристрасті, що - благодаттю Божою - вже забуті були, і тим робом тайно пошкодити людині. Бо тоді навіть просвічений ум, що зненавидів уже пристрасті, потьмарюється, збентежившись тим, що накоїв був колись. А якщо він ще затуманений і похотей співучасник, то заскніває у таких помислах і починає пристрасно патякати з приводами їхніми, так що такий спомин не ісповіданням буде, а пристрасним ураженням.

153. Якщо хочеш принести Богові бездоганне ісповідання, то, не згадуючи детально колишніх гріхів своїх, мужньо терпи те зло, що спостигає тебе за них.

154. Тяжкі скорботи спадають на нас за скоєні гріхи наші, привносячи з собою все, що властиве всякому прогрішенню.

155. Знавець діла, що пізнав істину, ісповідується Богові не спогадом про те, що накоїв був, а терпінням того, що спостигає його за те.

156. Не обітуйся - відкинувши сердечне уболівання за гріхи свої - звершити покаяння за посередництвом чеснот, бо марнославству й нечутливості звично служити гріхові навіть за посередництвом чеснот.

157. Чесноти зазвичай постають від болісних скорбот і безчестя, а гріхи - від марнославства й утіх.

158. Усяка тілесна сласть зроджується від передше упокоєного тіла, а до цього упокоєння тілесного підштовхує невір'я.

159. Хто під гріхом перебуває, той самохіть не переможе плотського мудрування в собі, бо члени його безпрестанно розпалені.

160. Пристрасний хай пробуває на молитві й у послусі, бо навіть з їхньою поміччю ачи - ради них - ледве зможе побороти ураження.

161. Хто послухом і молитвою бореться із похотіннями своїми, той досвідчений борець, що віддаленням од чуттєвого мисленно протистоїть пожаданням своїм.

162. Хто не підкорив волі своєї волі Божій, той спотикається у власних починаннях своїх і опиняється у руках ворогів одвічних.

163. Коли двоє грішників любляться між собою, то знай, що вони помагають один одному у самовдоволенні.

164. Гордий і марнославний добре вживаються між собою: гордий хвалить марнославного, що рабськи плазує перед ним; марнославний же величає зарозумілого, що часто похваляє його.

165. Боголюбивий чоловік матиме користь з усього: коли хвалять його за чесноти, він ще ревніше дбає про них; коли ж викривають за лихі діла схиляється до покаяння. Відповідно до нашого поступування треба нам і жити, а відповідно до життя нашого - возносити молитву до Бога.

166. Добре є посідати найголовнішу чесноту і ні про що частинно не турбуватися, ні про що частинно не молитись, - а шукати тільки Царства Божого, як рече слово Господнє (Мт. 6:33). Та якщо турбуємось ще ми про кожну потребу, то повинні про кожну й молитись, бо хто без молитви якесь діло зачинає, той успішно не звершить його. Се й прорік був Господь: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йоан 15:5).

167. Хто відкидає заповідь про молитву, той впадає у найбільші переступи. - Тоді вже один якийсь гріх передає його іншому, як в'язня.

168. Хто благодушно приймає теперішні скорботи, уповаючи на будучі блага, - той пізнав істину та ізбавився од гніву й печалі.

169. Хто за істину терпить наругу й безчестя, той шествує апостольською путтю, узявши на себе хрест свій і оповившись святими путами Христовими. Хто ж без усього цього прислухається до серця свого, той спокушається умом і впадає у спокуси та сіті диявольські.

170. Ніяк не перемогти тобі помислів без причин їхніх, ані причин без самих помислів. Бо коли відринеш щось одне з них, то небавом те інше вкине тебе знову в сі обидва.

171. Хто, зазнавши якогось зла чи обмови, воює з людьми, той або тут, на землі, з надміром злостраждати буде, або в будучім віці без милости мучитись буде.

172. Хто хоче скинути з себе всяке ярмо житейське, хай у молитві ввіриться Богові і, кріпко в умі на Нього уповаючи, відринає геть од себе усі клопоти й турботи.

173. Коли диявол бачить перед собою людину, надто перейняту тілесним, тоді спершу розкрадає ум її, вириваючи відання у неї, а потім відсікає і уповання на Бога - яко главу.

174. Якщо досягнеш коли безпечного місця чистої молитви, відсікай тоді геть од себе помислення вражі, щоби не втратити тобі ліпшого. Краще бо стрілами молитви вражати ворога, ув'язненого десь унизу, ніж бесідувати з ним про нікчемне, коли він ухитриться скинути нас з молитовної високости додолу.

175. Пізнання речей корисне людині під час спокушення та нудьги, а під час молитви воно зазвичай шкодить.

176. Якщо сподобився ти жеребу научати про Господа, а тебе не слухають, то мисленно скорби про це, явно ж не обурюйся. Тоді - ради скорби твоєї - не будеш осуджений разом із тими, що не слухають тебе; за обурення ж явне завше тим самим спокушатися будеш.

177. Бесідуючи, не приховуй нічого з того, що потрібне й корисне ближнім твоїм, лишень приємне викладай напростець, а жорстке (строге) - алегорично.

178. Не викривай тих, хто під владою твоєю не перебуває, бо це діло більше влади, ніж поради.

179. Що говориться багатьом, те усім корисне; кожному ж своє виявляє притім совість його.

180. Хто говорить право, хай благодарить за те Бога, від Нього бо сподобляються уста його вирікати істину. Бо істина - се не діло того, хто говорить, а Бога, що діє у нім.

181. З тими, що не перебувають під обітом послуху тобі, не сперечайся, коли противляться вони правді, щоби замість поучення не дійшло до вражди, як поучає Писання: Від дурних та безглуздих питань ухиляйся: сам бо знаєш, що вони породжують сварки (2 Тим. 2:23).

182. Хто попускає послушникові, коли він протирічить істині, - сим заохочує його до того та й загалом схиляє його до непослуху.

183. Хто зі страхом Божим врозумляє і настановляє грішника - здобуває тим собі самому чесноту, протилежну проступку того грішника. А злопам'ятний недоброзичливець, осуджуючи грішника, впадає - за законом духовним - в однакову з ним пристрасть.

184. Хто в Бозі навчає закону Божого, - боїться Законодателя і сим ухиляється од усякого зла.

185. Не будь двоязичним, щоб не було одного на язиці твоїм, а іншого - в серці, бо Писання гласить: На підшептувача й двоязичного - ваші прокльони (Сир. 28:13).

186. Хтось глаголить істину, і ненавидять його за це безумні; а хтось лицемірить - і люблять його за це, однак жодне з тих воздаянь не є вічним. -Господь кожному воздасть у свій час по заслузі.

187. Хто прагне ізбавитись од будучих горестей, хай охоче зносить теперішні. Таким бо робом, мисленно змінюючи одне на інше, уникне - через малі скорботи - великих мук.

188. Здержуйся у словах своїх від самохвальства і в помислах - від зарозумілости, щоб не впасти тобі в зло. Людина бо звершує добро не самотужки, а десницею всевидючого Бога.

189. Всюдисущий Бог уділяє нам достойну частку як за діла, так і за помисли та намірення наші.

190. Невольні помисли родяться від гріха, що їм передував, а своєвольні - від самовладної волі; тим-то своєвольні гріхи бувають причиною невольних.

191. Злі помисли, що немилі серцю нашому, супроводжує печаль, тим-то скоро щезають вони; ті ж, що милі нам, провадить радість, через те й важко відбитись од них.

192. Самоугодника смутять докори й нестатки, а боголюбивого мужа - похвали й достатки.

193. Хто не знає судів Божих, той умово іде шляхом, на котрім зобабіч кручі, й усякий вітер легко валить його вниз. Коли хвалять його, він чваниться; коли осуджують - дратується; коли бенкетує в розкошах - розбещується; коли злидарює -плаче; коли знає щось - усім розголошує; коли не знає - вдає, що знає; коли багатий - хвалиться; коли бідний - лицемірить; коли насичується - зухваліє; коли постить - звеличується; коли викривають його, - сперечається, а тих, що пробачають йому, вважає за нерозумних.

194. Поки чоловік - благодаттю Христовою - не здобуде знання істини й страху Божого, доти не тільки від пристрастей, а й від зовнішніх трапунків жорстоко ранений буває.

195. Коли хочеш зарадити собі в якімсь заплутанім ділі, шукай у нім найпаче того, що угодне Богові, - тоді розв'яжеться найскладніше діло твоє во благо тобі.

196. Кому благоволить Бог, тому содіє і все створіння; а від кого Він одвертається, від того й усе створіння сахається.

197. Хто противиться противним обставинам, той - сам того не знаючи - противиться Божому повелінню; а хто приймає їх істинним віданням, той, за Писанням, тримається Господа.

198. Коли спаде на тебе спокуса, не дошукуйся, чому так сталося, а про те лиш турбуйся, щоби вдячно, безскорботно і незлопам'ятно знести її.

199. Чужий гріх не додасть нам гріха, якщо ми не присвоїмо його собі лихим помисленням своїм.

200. Немає людини, що благоугодила би Богові без претерпіння спокус, тож благодарім Бога за всяку скорботу.

201. Якби Петро не покинув був нічної риболовлі, то не сподобився би денної; якби Павло не осліп був фізично, то не прозрів би мисленно; якби Стефана не звинувачено було несправедливо як хулителя, то не отверзлись би йому небеса і не узрів би він Бога.

202. Як діяння у Бозі зветься чеснотою, так неждана скорбота - спокусою.

203. Бог випробовував Авраама, себто зсилав скорботи йому на користь не для того, щоб пізнати, який він, - Всевідаючий бо раніше буття знав його! - а щоб схилити до досконалої віри, пізнання її та утвердження у ній.

204. Усяка скорбота викриває налаштування людської волі, куди схиляється вона - направо чи наліво. Неждана скорбота через те й називається спокусою, бо завдяки їй випробовуються сокровенна воля людини.

205. Страх Божий схиляє нас боротися з гріхом, і - коли боремося - благодать Божа знищує його.

206. Мудрість сокрита не лише в тім, щоби пізнати істину, а й у тім, щоби терпеливо зносити зло, коли кривдять нас. Бо хто лиш на словах пізнав істину - той загордів, а хто, пізнавши істину на ділі, осягнув терпеливість - той здобув смиренномудрість.

207. Якщо хочеш, щоб лихі помисли не тривожили тебе, зненавидь їх душею і тілом, скорби через них повсякчас, на кожнім місці й у всякім ділі твоїм.

208. Хто добровільно бере на себе скорботи, того не переможуть невольнії помисли; хто ж утікає од скорбот, того - навіть проти волі його - полонять помисли.

209. Коли через несправедливу образу роздратується серце твоє, не побивайся, що видимо урухомилось те, що раніш лежало непорушно внутрі тебе, а радісно повалюй внутрішні помисли, що повстають на тебе. Знай, що, знищуючи їх одразу, знищується зазвичай і те зло, що невидимо лежить під ними і урухомлює їх. А якщо дозволиш помислам скніти в собі й часто появлятись, то зло, звичайно ж, прироститься.

210. Без сокрушення серця неможливо вповні ізбавитись од зла. Серце ж сокрушається од потрійної здержливости: од сну, од їжі й од тілесного спокою. Бо вдоволення усім цим живить у людині самодогоджання, розмножує злі помисли, врощує небажання молитись та вправлятися у послусі.

211. Коли випав тобі жереб управляти братією, хорони чин твій і не ухиляйся сказати чи наказати щось во ім'я правди. Якщо послухають тебе, сподобишся нагороди - через чесноти братії; якщо ж не послухають, прости їм, і за те сподобишся воздаянія од Того, Хто сказав: Простіть, і вам проститься (Лк. 6:37).

212. Життя наше подібне до ярмарку: хто вміє торгувати, збагачується; а хто не вміє - втрачає.

213. Якщо хтось не послухає тебе, не примушуй його до послуху, не супереч йому, а ліпше притягни на свій бік ту користь, що її той отверг був. Бо незлобивість серця твого корисніша для тебе, ніж виправлення непослушного.

214. Коли ж гріх когось одного, що пошкодив собі непослухом або чимось іншим, пошириться на багатьох, тоді не слід довготерпіти, ні не шукати для себе користи, лише для багатьох, щоб спаслися (1 Кор. 10:33), бо загальне добро важніше від часткового.

215. Якщо впаде хтось у гріх і не возскорбить за переступ свій, то легко знов уловиться в ту саму сіть вражу.

216. Як левиця не приступає приязно до теляти, так безсоромність не відає смутку задля Бога (2 Кор. 7:10).

217. Як вівця не сходиться із вовком для виплоду малят, так сердечне уболівання із ситістю - для зачаття чеснот.

218. Ніхто не може уболівати й жадати Бога Живого, якщо не возлюбить спершу причини сього.

219. До страху Божого й викриття прилучається печаль; здержливість же й чування лучаться з уболіванням.

220. Кого не врозумляють заповіді й повчання Писання, того треба підганяти батогом й уздечкою (Прип. 26:3); якщо ж і це чоловік відкине, то запал його треба віжками й вудилом гамувати (Пс. 32:9).

221. Кого малі спокуси легко перемагають, того великі мимоволі в рабство забирають; а хто малі ненавидить, той - у Господі - спротивиться і великим.

222. Не лікуй викриваннями того, хто хвалиться чеснотами: не може бо чоловік водночас любити і показність, і істину.

223. Усякеє слово Христове являє милость, правду й мудрость Божую, і силу їх вкладає через слух у душі тих, хто радо слухає його. Тим-то немилостиві й неправедні, байдужі до слова Божого не тільки не могли пізнати премудрости Божої, а й Того, Хто научав оної, розіп'яли. Через те й нам треба пильнувати, чи слухаємось ми Господа в усьому, бо Він сказав: Якщо любите ви Мене, то Мої заповіді берегтимете. Хто ж Мене любить, того Мій Отець полюбить, і Я того полюблю і йому об'явлю Себе (Йоан 14:15,21). Чи бачите, як Господь сокритий у заповідях Своїх? Понад усі ж заповіді височить заповідь любови до Бога і ближнього, що в безмовності помислів рождається по відреченні од усього земного.

224. Знаючи сіє, Господь заповідує нам: Не журіться завтрашнім днем (Мт. 6:34). Так і робім, бо хто не зрікся земного й мирського, як ізбавиться од порочних помислів? Хто полонений помислами, як угледить утаєний під ними головний гріх, що тьма і мгла душі єсть і від котрого зачинаються усі порочні помисли й бажання? Диявол, спокушаючи нас невольним ураженням, лише намовляє на гріх, а ми вже самі - марнославством і самоугодництвом - добровільно злягаємося з ним. Якщо навіть розумом своїм людина і не зважилася на гріх, та рухом його таки усолодилася і злилася з ним у серці своїм. Якщо ж не пізнає вона цього головного гріха, то коли і як очиститься від нього? А не очистившись, як знайде місце чистого єства? (Єз. 37:27). А не знайшовши його, як узрить внутрішній храм Христовий, якщо чоловік храм Божий єсть, - по слову Пророчому, Євангельському і Апостольському? (Зах. 2:10; Йоан 14:23; 1 Кор. 3:16).

225. Отож потурбуймось знайти в собі цей храм і, перебуваючи на молитві, стукаймо в двері милосердія Божого (Мт. 7:7), щоб ще тут, на землі, чи бодай у час ісходу душі нашої з тіла отверз їх нам Владика і не сказав, якщо виявимось недбалі: Не знаю вас, звідкіля ви (Лк. 13:25). Треба ж нам не тільки просити й сподобитись, а також і сохранити дане нам, бо дехто, навіть сподобившись, втратив його. Просте знання всього цього чи навіть досвід якийсь випадковий у цьому, можливо, мають навіть ті, що пізно почали вчитися духовної науки, і зовсім юні. Та постійне з терпінням вправляння в усьому цьому заледве набули старці, благоговійні й вельми досвідчені, що часто й самі через неуважність втрачали його, потім же знову з великим трудом шукали й - Божою благодаттю - віднаходили. Робімо те саме й ми, поки не набудемо вправности в цім діянні, щоб воно невідступно перебувало в нас.

226. Такі з многих немногі пізнали ми правила духовного закону, що їх непрестанно сповняти великий Псалмопівець поучає тих, котрі часто співають славословлення у Господі Ісусі. Йому Єдиному слава, влада і поклоненіє нині, і присно, і вовіки віків! Амінь.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святий Марко Подвижник" ]

[ Купити книгу: "Святий Марко Подвижник" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!