Настанови святого Марка, вибрані з інших його Слів

Настанови Святого Марка Подвижника про духовне життя

1. Віра наша - не в тім тільки, щоб христитися у Христа, але щоб заповіді Його сповняти. Святе Хрищення досконале й звершує у нас досконалість, але не може удосконалити того, хто не сповняє заповідей Божих.

2. Якщо після Хрищення схильні ми далі до гріха, то це не через те, що недосконалим було Хрищення, а через те, що не сповняємо ми заповідей Божих і догоджаємо самі собі по волі нашій. Волю нашу - по Хрищенню - ні Бог, ні сатана не приневолює. Хрищенням таїнственно визволились ми од рабства гріха, як написано: Закон духа, (що дає) життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха і смерти (Рим. 8:2). Якщо недбало сповняємо заповіді Того, Хто очистив нас, підпадаємо ми знову під владу гріха; позаяк не сповняли заповідей, то ворог ізнов полонив нас.

3. Людина, хоча й охристилася волею своєю, де хоче, там і перебуває, тому що свобідна воля її не приневолюється. Писання каже: Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають сили, силоміць беруть його (Мт. 11:12). Мовиться се про волю нашу, щоб кожний із нас по Хрищенню силкувався утікати від зла і неустанно прибігати до добра. Вірним же Своїм, що удостоїлися сповнення заповідей Божих, Господь заповідає подвизатися у них, щоб не повернулись вони назад до гріха.

4. Подвиги не є щось окреме від заповідей. Вони і є заповіді. Покажи мені подвиги, що не були б заповідями. Якщо вкажеш на молитву, то се - заповідь; якщо вкажеш на відкидання помислів, то й се заповідь (чувайте й бадьоріться); якщо мовиш про піст і чування - се також заповідь; якщо звернеш увагу на самоумертвлення - се також заповідь (зречення себе). На які б не вказав ти діла подвижницької доброчесности, всі вони суть заповіді. Ціль бо подвижництва - се сповнення заповідей.

5. Святе Хрищення, як і покаяння, досконало розрішує од рабства гріха; зв'язати ж себе знову пристрасністю або ж сподобитися розрішення через сповнення заповідей - се рішення нашої власної волі. Якщо помисел наш закостеніє у якій-небудь сласті гріховній, то се від власної волі нашої, а не по чиїйсь неволі. Ми, за Писанням, маємо владу руйнувати задуми (2 Кор. 10:4). Лукавий помисел, якщо вивергнути його з себе, - се знак любови до Бога, а не гріха, бо не сам помисел є гріх, а здруження, злиття з ним. Якщо ж не любимо гріха, чого тоді баримося в нім? Неможливо, щоб щось, від серця ненависне нам, довго бесідувало з нами - без нашої злої волі на те.

6. Коли по святому Хрищенню не сповняємо заповідей Божих, тоді навіть, не бажаючи того, знову впадаємо в рабство гріха, поки знову ж таки тим самим покаянням не вимолимо в Бога прощення, ревно сповняючи всі заповіді Його, - і Він знищить гріх своєволі нашої.

7. Хрищенням ти зодягнувся у Христа (Гал. 3:27) і маєш зброю руйнувати задуми (2 Кор. 10:4) ворожі. Якщо ж, маючи проти них зброю, не руйнуєш їх одразу, то очевидно, що любиш їх, згоджуєшся і здружуєшся з ними - невірством своїм. Тоді ти сам винен.

8. Іноді який-небудь скверний і ненависний нам помисел - без нашої згоди на те - як розбійник, що неждано напав на нас, насильно тримає ум наш у своїм полоні. Однак знаймо напевно, що й цей нібито ненависний нам помисел зродився від нас же самих, бо по Хрищенню ми або віддавалися йому в серці своїм, або з власної волі своєї ще й досі зберігаємо в собі деяке насіння зла, тим-то й вкорінюється у нас лукавий насінням своїм і не відійде від нас, поки не відринемо його. Скверний же помисел, що засіявся в нас через діяння зла, тоді вирвемо, коли принесемо Богу труди, достойні покаяння. Отож у мимовільному тривожному помислі повинен ти сам, бо, маючи владу відігнати його й очистити від нього ум свій одразу, як тільки зіткнувся з ним, ти не зробив того, натомість заприязнився був із ним. Цей помисел приходить до тебе, як до давнього доброго приятеля на зігріте місце.

9. Коли сподобишся у серці своїм помочі небесної, знай достеменно, що не ззовні явилась тобі благодать сія, а дана була тобі таїнственно у Хрищенні й діє у тобі настільки, наскільки ти, возненавидівши помисел, одвернувся од нього.

10. Христос Господь, ізбавивши нас - благодаттю в Хрищенні - од усякого вражого насильства, не заборонив помислам вражим торкатися серця нашого, - щоб, якщо вони ненависні нам, тут же були знищені, а якщо ми любимо їх, перебували в нас, щоби явною була і благодать Христова, і воля людська, до чого стремить вона: чи до трудів заради благодаті, чи до гріхів заради самодогоджання.

11. Похоті наші й ураження помислів діють у нас, немовби яке зле споріднення, обопільно. Якщо якийсь помисел закостеніє у нас, то передає нас іншому помислові, так що ми, звичкою прив'язані до якогось одного помислу, полонимося іншим уже проти волі своєї. Бо хто, сповнившись марнославства, уникне гордости? Або хто, віддавшись сповна сну й насолоді, не переможеться помислом розпусти? Або хто, віддавшись лихим ділам, не пов'яжеться жорстокістю? А ті, що насолоджуються усім цим, як уникнуть дратівливости й гніву?

12. Навіть сподобившись благодаті, в людській волі є - ходити їй за тілом чи за духом. Але як неможливо ходити за духом тому, хто возлюбив похвалу людську і послаблення тілу, - так неможливо жити за тілом тому, хто внутрішньо вибрав будучність, а не теперішність. Тож зненавидьмо похвалу людську й упокоєння тіла, бо від них навіть без нашої волі на те зростають у нас лукаві помисли, й щиро, від серця скажім Господеві: Я їх страшною ненавистю ненавиджу, вони моїми ворогами стали (Пс 139:22).

13. Тим, що христилися в Соборній Церкві, Хрищенням таїнственно дається благодать; потім же, мірою сповняння заповідей та мисленної надії, стає явною в них, по слову Господньому: Хто вірує в Мене, то ріки води живої з нутра його потечуть! Так Він про Духа казав, що Його мали прийняти ті, які увірували в Нього (Йоан 7:38-39).

14. Через своє маловір'я кожен полониться гріхом, бо кожний спокушається своєю власною пожадливістю, яка його притягає і зводить. А потім пожадливість, завагітнівши, породжує гріх; гріх же, здійснений, - породжує смерть (Як. 1:14-15). Від власної похоті нашої родиться гріх мисленний, а від гріха мисленного - гріх явний. Як тільки хто відступить від обітниці, даної під час Хрищення, зараз же подолується гріхом.

15. Твердо віруючим Дух Святий дається одразу ж у Хрищенні, але ми самі зневажаємо і гасимо Його в собі. Ось чому Апостол заповідає: Духа не гасіте (1 Сол. 5:19), не засмучуйте Святого Духа Божого, що Ним ви назнаменовані на день відкуплення (Еф. 4:30). Те, що кожен охрищений сподобляється благодаті, ще не означає, що він стає уже незмінним і не потребує більше покаяння, - лишень те, що від Хрищення дарована йому досконала благодать Божа для сповнення усіх заповідей. Хто, одержавши цю благодать таїнственно, не звершує заповідей явно, той уярмлюється гріхом - за те, що, сподобившись сили Божої, не звершує діл Божих через недбальство своє. Якщо бажаємо досконалости, всеціло вірмо Христові й сповняймо всі заповіді Його, сподобившись від Нього сили звершувати їх. Якщо ж ми, віруючи, сповняємо заповіді Божі, то й Дух Святий зроджує у нас Свої плоди. Плоди ж Духа, як рече святий Павло, - се любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість (Гал. 5:22).

16. Якщо хтось із вірних, живучи за заповідями, духовно діє, нехай знає, що йому ще під час Хрищення дарована була сила на те, бо сподобився у Хрищенні благодаті Духа - невичерпного джерела всього благого, завдаток не тільки тайних, а й явних чеснот. І ніхто з праведних нехай навіть не надіється силою своєю содіяти щось добре, бо добра людина не від себе, а з доброго скарбу добро виносить (Мт. 12:35), - гласить Євангеліє, - розуміючи під скарбом сокровенного Духа Святого в серцях вірних.

17. Хто воістину пізнав, що в ньому від Хрищення, як рече Апостол, сокровенно живе Христос, той, покинувши все в світі сім, перебуває внутрі себе самого і більш, ніж щось інше, пильнує своє серце (Прип. 4:23). Бо то Бог викликає у нас і хотіння і діяння за Своїм уподобанням (Флп. 2:13). За Своїм уподобанням, - сими словами Апостол вказує, що хоч у людській волі і є благоволіти про чесноти, та здобути їх або ж викоренити гріхи - без Бога - неможливо. Проречене Господом: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йоан 15:5) - має те саме значення. Однак у всьому є також і наш уділ.

18. Спершу із тайного храму серця свого людина сподобляється благих рад від Христа, що живе внутрі серця її, а потім втілює їх у діла доброчесним життям своїм, яке знову-таки приносить Христові, Котрий дарував їй ради Свої - благі мислі во Христі Ісусі.

19. Блага, що їх сподобляться праведні по воскресінню, чекають їх на небесах, - запорука і начало їх духовно діють у серцях віруючих уже нині, щоб, удостовірившись у будучому, відкинули вони все теперішнє і возлюбили Бога аж до смерти. Тим-то Апостол сказав: Приступили до гори Сіону й міста Бога живого, до небесного Єрусалиму (Євр.  12:22) як про доконаний факт. - Бо покликані до сего всі ми од Хрищення - сподобитися ж сього можуть тільки твердо віруючі, кожний день умираючи ради любови Христової, себто здійнявшись понад усякою гадкою про земне життя і думаючи тільки про те, як би осягти досконалу любов Христову. Сього шукаючи паче всього, святий Павло взиває: Змагаю далі, чи не здобуду її, себто прагну полюбити Христа так, як і Христос полюбив мене (Флп. 3:12). Коли ж осягнув сю любов, не бажав уже більше журитися ні про що - ні про скорботне для тіла, ні про дивне в творінні, а радісно воскликнув: Хто нас відлучить від Христової любови? (Рим. 8:35). Ні про що не хотів уже помишляти, лишень перебувати там: у серці, в любові Христовій.

20. Апостол сказав, що ми маємо в собі зачаток Духа (Рим. 8:23), вказавши міру нашого вмістилища Його. Всеціло ж причаститися діяння Святого Духа можна тільки досконалим сповненням заповідей Божих. Як сонце, будучи досконалим, виливає із себе досконалу, просту й однакову благодать для усіх, проте кожна людина - наскільки очищене око її - настільки й утішається сонячним світлом. - Так і Дух Святий содіяв, що ті, що вірять Йому, разом з Хрищенням сподобляються усіх Його діянь і дарів, однак дари Його діють не однаково в усіх, але кожному даються мірою сповнення заповідей, благих діл і віри в Христа.

21. Сатана може вражати нас лише в помислі нашім. Його лукаве нашіптування чи навіювання наближається до ума нашого тільки через наше маловір'я. Бо коли Господь заповідає нам ні про що не турбуватися, лиш тільки пильнувати своє серце (Прип. 4:23) і шукати всередині себе суще Царство Небесне, а ми блукаємо умом нашим далеко од серця і такого шукання, то одразу даємо місце в нім диявольському ураженню і стаємо доступними лукавій пораді. Але навіть тоді диявол прецінь не має влади задіювати наші помисли, інакше не пощадив би нас, насильно наводячи всяку злу гадку на ум і не допускаючи помишляти нам ні про що благе. Однак він має владу навіювати лихе лише в помислі нашім, випробовуючи тим наше внутрішнє налаштування, куди схиляється воно: чи до його поради, чи до заповіді Божої, понеже вони між собою противники єсть.

22. Коли ж який-небудь помисел, уразивши серце наше, закостеніє у нім, то це від того, що ми радо прийняли його в себе. Таке ураження завжди нерухоме й одномисленне є, якщо серце заборонить йому перейти до многодумности й пристрасти. Одномисленний (нагий) помисел безсилий захоплювати многомислієм ум того, хто ненавидить його і уважний до себе. Це буває тільки з тим, хто серцем здружиться з ним. Якщо ж людина цілковито відрине його, то шкодити він їй не може, ані осуджувати совість її.

23. Коли ум, урозумівши, що не противився він ураженням диявольським, визнає перед Богом провину свою, негайно усувається і сама ця спокуса. Тоді ум знову всіляко пильнує себе й оберігає молитвою, безпечно ховається у внутрішнім осерді серця, де вже не дмуть вітри лукавих помислів, що, бурхливо ширяючи, скидають душу й тіло в урвища сладострастя й потоки нечистоти; де вже немає широкого й просторого шляху, вистеленого словами й образами мирського мудрування, спокушаючи тих, що слідують по нім, хоч би вони і вважались вельми мудрими в світі сім. Бо чисте внутрішнє осердя душі й дім Христовий приймуть до себе ум наш нагим, що не привносить у собі нічого від віку сього, крім сих трьох, названих Апостолом: віри, надії і любови (1 Кор. 13:13). Хто, отже, любить істину і бажає щиро трудитися заради неї, хай не захоплюється ураженнями диявольськими, але пильнує серце своє, внутрішньо йде вперед і наближається до Бога. Тільки нехай не занехаює молитви й життя у Бозі, бо не може не трудитися серцем той, хто пильнує себе й стримується повсякчас не тільки зовнішньо, а й внутрішньо - від мисленних ширянь і плотських сластей.

24. Не уражатися злом властиво лише Єству Незмінному - не людському. Адам, як і всяк із нас, доступний був сатанинському ураженню, але властен був вибирати: послухатися диявола чи ні. Ураження помислу - се ще ні гріх, ані чеснота, лиш виявлення волі людської. Тим-то й дозволено йому торкатися людини, щоб тих, хто сповняє заповіді, удостоїти - за вірність - вінцем переможців, а тих, що схиляються до самодогоджання, - за невірність осудити. Але й се треба відати нам, що не одразу -після кожного нашого волевиявлення - настає суд: чи виявились ми вправними слугами Божими, чи гідними осудження. Усе життя наше ми випробовуємось ураженнями, виходячи з них то переможцями, то переможеними, падаючи і встаючи, блукаючи преісподніми шляхами чи висходячи на добру путь. Тільки в день ісходу нашого, після підрахунку всього, будемо - відповідно - осуджені чи похваляємі. Отож не ураження є гріх. Зовсім ні! Бо хоча воно й мимоволі - без нашої згоди на те - самим лише помислом торкається серця нашого, однак наділені ми від Господа владою духовно діяти і в нашій волі є, як тільки вторгаються помисли, випробувавши шкідливе й корисне, відкидати або приймати їх, бо множаться вони в нас не з потреби, а внаслідок душевної прихильности до них.

25. Душа ж наша, потьмарившись сластолюбством і марнославством, скотилась у бездну нерозуму, тож і не слухається ні заповідей Писання, ні природного розуму, ні духовних повчань, а сліпо слідує лише за помислами своїми. Удержуючи в собі ції причини зла, вона, звичайно ж, не може бути вільною і від властивих їм злобних діянь. Всяк із нас, якщо вірує Господеві та йде за Ним, відкинувши славу й утіхи людські, - гамує помисли й умиротворюється, на відміну від тих, хто любить задоволення; тим-то всі ми й відрізняємось один від одного як помислами, так і життям.

26. Знай, що Господь глядить на серце кожної людини. Тих, що ненавидять першу з'яву лукавих помислів, Він тут же заступає, як обітувався був, і не допускає, щоби множество помислів, виринувши, осквернили ум і совість їх. А тих, що не знищують вірою і надією на Бога першого паростка помислів, але услаждаються ними, Він - як невірних - залишає без помочі Своєї на поталу помислам їхнім, бо бачить, що вони люблять їхнє ураження, а не ненавидять першої ж їхньої появи.

27. Жодній владі несила змусити нас ні до добра, ні до зла; але кому ми - свобідною волею своєю - служимо: Богові чи дияволові, той потім і схиляє нас до всього, що є цариною його.

28. Початком вражих дій є два ураження помислів, що ум їх попервах навіть не зауважує: похвала людська і догоджання тілу, що невольно приростають до нас. Без згоди нашої волі вони не є ані пороком, ані чеснотою, - лише служать викриттям схильности нашої волі, куди ми схиляємося. Господь бажає, щоби ми терпіли утиски й печалі, - диявол же хоче противного тому, щоб ми догоджали собі й тішились з похвал людських. Тож коли ми радіємо з цих двох уражень, то очевидно, що ми, ослухавшись Господа, віддаємось сластолюбному духові; коли ж скорбимо через згадані ураження, то це означає, що схиляємось ми до Бога, возлюбивши тісну путь. Через те й дозволено сим помислам уражати людей, щоби ті, що люблять заповідь Божу й утішаються нею, покорили свою волю перед Христом, і Він, знайшовши в них для Себе місце, спрямував ум їхній до істини. Так розумій і про противне тому: ті, що навпаки, люблять славу людську й догоджання тілу, дають тим вхід до себе дияволові, який насилає на них свої злі навіювання, - і мірою того, як вони злорадіють з ним, побільшує їх, доки вони не зненавидять сих двох ворожих уражень. Однак вони так люблять їх, що задля них не тільки зраджують чесноту, а й самі ці ураження при нагоді змінюють одне на інше: іноді пригнічують тіло своє задля марнославства, іноді ж зносять безчестя задля сластолюбства. Коли ж безжурно кохаються у тім, то починають шукати й те, що їх породжує. Матір'ю ж марнославства і тілесної насолоди є грошолюбство, що, за Божественним Писанням, є коренем усього лиха (1 Тим. 6:10).

29. Господь не сказав був Адамові: «Як тільки скуштуєш плід з дерева сього, тут же умреш», але, застерігаючи його, всеціло предвістив йому закон правди: Того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш (Бут. 2:17). Та й загалом Господь постановив, щоби за кожне діло - добре чи зле - заслужене воздаяння наставало своєчасно, а не одразу ж, як думає дехто, не відаючи духовного закону.

30. Ми мусимо пам'ятати, що коли зненавидимо когось із одновірних своїх яко злого, то й Бог зненавидить нас яко злих; і якщо одвертаємо когось од покаяння як непростимого грішника, то й Бог відкине нас яко непростимих грішників; і якщо не прощаємо ближньому согрішень його, то й Бог не простить нам согрішень наших. Об'являючи сей закон, Законодатель наш Ісус Христос рече: Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься (Лк. 6:37). Знаючи сей закон, святий апостол Павло научає нас: У чому судиш іншого, ти сам себе засуджуєш (Рим. 2:1). І старозавітній Пророк, хоча й не відав цього закону, так взивав до Бога: Ти воздаєш кожному згідно з його ділами (Пс. 62:13), а інший Пророк від лиця Божого ізрік: Мені належить помста й відплата (Втор. 32:35).

31. У пророка Даниїла сказано: Спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи - милосердям до бідних (Дан. 4:24). Ти ж можеш забідкатися: «Я не маю грошей - як же ущедрити мені вбогого?» Грошей ти, може, й не маєш, зате злі бажання нуртують у серці твоїм, відречись від них - і сотвориш добро. Не можеш добра творити тілесною рукою? -Твори його правою волею, як гласить слово Господнє: Коли згрішить твій брат, докори йому (Лк. 17:3), - і це буде від тебе великою милостинею для нього. Якщо хочемо, щоб Бог простив гріхи наші, то повинні прощати прогрішення ближнім своїм, щоб збулось сказане в Євангелії: Простіть, і вам проститься (Лк. 6:37). Велике діло, якщо хтось, маючи гроші, милосердиться над убогим; милувати ж ближніх, прощаючи їм согрішення їхні супроти нас, - встократ більше для прощення гріхів наших, як душа - єством своїм - намного чесніша від тіла. Коли ж ми, просячи в Бога прощення гріхів наших і одержуючи далеко більше від прошеного без жодної покари за гріхи наші, - ближніх наших не прощаємо, щоб і вони причастилися сього дару прощення, то уподібнюємось до того лукавого слуги, котрому Пан простив ввесь борг його - тьму талантів, - той же взамін не простив ближньому своєму якихось ста динаріїв. Тим-то Господь, немов судячись з ним за законом, справедливо виголошує йому: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? І розгнівавшись, - його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Далі ж висновує з цього: Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого (Мт. 18:32-35).

32. Господь прорік: Горе ж вам, багатим (Лк. 6:24). Однак не всіх багатих винуватить Він, бо серед них є й такі, що вміло розпоряджаються багатством своїм - по волі Бога, Котрий дав їм його, і згідно з Писанням, як от блаженний Авраам і праведний Іов, що, будучи милостиві, сторицею збагатились уже тут, на землі, і ще більше - в будучім віці. - Господь же ганить тих багатих, що мають ненаситну вдачу і присвоюють собі дарування Божі: або матеріяльні блага, або різні Його щедроти, не бажаючи милосердитися над ближнім своїм. Бо не дане від Господа майно шкодить людині, а від неправди зростаюча жадоба і матір його - немилосердність. Твердо віруючі, уникаючи їх, всеціло відреклись від теперішніх благ, - не тому, що нерозсудно зненавиділи Боже творіння, а віруючи Христові, Котрий заповідав їм це, сподобляючись від Нього всього потрібного для свого життя. Дехто може багатіти і без маєтків, неправо володіючи в лихій зажерливості своїй даром слова чи знання або якимсь іншим благом, дарованого йому для виявлення милосердя ближнім, бо сподобляється його для того, щоб подати тим, що не мають.

33. Ті, що згрішили, не повинні впадати у відчай. Хай не буде цього! Бо нас судитимуть не за кількість содіяного зла, а за те, що не хочемо покаятись у нім і пізнати чудеса Божі, як глаголить сама Істина: Гадаєте, - провозвіщає Господь, - що ті галилеї тому, що таке постраждали, були більші грішники, ніж усі галилеї? Ні, кажу вам, але як не покаєтесь, усі загинете так само. Або ті вісімнадцять, що на них упала башта Силоамська й їх забила, гадаєте, що були більш винні від усіх мешканців Єрусалиму? Ні, кажу вам, але як не покаєтесь, усі загинете так само (Лк 13:2-5). Чи бачиш, що нас судитимуть за те, що не покаялися?!

34. Покаяння ж, як гадаю, не обмежується ні часом, ні якимись особливими ділами, - а звершується сповненням заповідей Христових. Деякі заповіді - загальні, що містять у собі чимало часткових заповідей і відсікають одним махом багато частин пороку, як наприклад, у Писанні читаємо:

Дай кожному, хто тебе просить; хто бере щось твоє, не допоминайся (Лк. 6:30); і: Хто хоче позичити в тебе, не відвертайся (Мт. 5:42). - Це є заповіді часткові. Загальна ж заповідь, що містить їх усіх у собі, є: Піди, продай, що маєш, дай бідним (Мт. 19:21) і: Візьми на себе хрест твій і йди слідом за Мною (Мр. 8:34), - розуміючи під хрестом терпіння скорбот, що спостигають нас. Бо той, хто роздав усе бідним і взяв на себе свій хрест, сповнив заразом усі згадані вище заповіді. Ось і Апостол рече часткову заповідь: Хочу, щоб мужі молилися на всякому місці, зводивши до неба чисті руки (1 Тим. 2:8), а Господь провозглашає заповідь загальну: Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що бачить таємне (Мт. 6:6), і ще - устами Апостола - Моліться без перерви (1 Сол. 5:17). Той бо, хто увійшов у келію свою і безнастанно молиться у ній, вповні осягнув молитву, що приноситься на всякім місці. Також сказано: Не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідкуй несправедливо (Мр. 10:19), а ось загальне усього цього: Ми руйнуємо задуми і всяку гордість, що повстає проти пізнання Бога (2 Кор. 10:4-5). Той, хто руйнує задуми, перешкоджає усім названим вище порокам. Тим-то боголюбиві й твердо віруючі християни стараються сповняти загальні заповіді, як також і часткові, - відповідно до обставин. Тим-то, гадаю, діло покаяння звершується трьома такими чеснотами: очищенням помислів, непрестанною молитвою і претерпінням скорбот, - і все це звершувати слід не тільки зовнішньо, а й внутрішньо, щоби ті, що довго трудилися, осягли таки безпристрасність. Позаяк же діло покаяння, як я вже казав був, не може бути звершене без трьох згаданих вище чеснот, то вважаю, що покаяння потрібне завжди всім тим, хто хоче спастися, - грішним і праведним, бо немає такої межі досконалости людській, що не потребувала б сповнення згаданих вище чеснот. Завдяки їм початківці входять у благочестя, середні - досягають поступу в нім, а досконалі - утверджуються у нім.

35. Господь заповідає усім: Покайтесь (Мт. 4:17), щоб навіть духовні й ті, що поступають духовно вперед, не відкидали цього повеління і не залишали без уваги навіть найменших прогрішень своїх, бо сказано: Хто нехтує малим, той поволі занепаде (Сир. 19:1). І не питай: «Хіба може впасти духовний?» Якщо пробуває у Бозі, то не впаде; коли ж прийме в себе навіть щось мале з противного Богові і перебуватиме в нім, не покаявшись, то се мале, закостенівши і зрісши, злучається з ним немовби якимсь ланцюгом, насильно ведучи його в полон. Якщо ж почне боротися з цим злом і завдяки молитві відрине його, то залишиться у своїй мірі духовного зросту; якщо ж, навпаки, зло зведе його, бо нерозумно закинув був боротьбу і труд молитви, то неминуче буде спокутуватись й іншими пристрастями. Ось так поступово зійшовши з доброї путі, позбавляється він Божественної помочі і накінець впадає у ще більші переступи, деколи й мимоволі, від того «малого» зла, що попередньо заволоділо ним. Але ти запитаєш: «Чи ж не міг він, будучи на початку зла, вблагати Бога визволити його з нього?» Відповідаю: міг, але, занехаявши мале зло і волею своєю прийнявши його в себе як щось мізерне, він уже не молиться про поправу, не відаючи, що се мале зло є початком і причиною великого. - Так буває і в доброму, і в злому! Коли ж пристрасть зміцніє і з поміччю волі його знайде собі в ньому місце, то вже проти волі його насильно повстає на нього. Тоді, урозумівши біду свою, молить він Бога, борючись з ворогом, котрого -через незнання - впустив був до себе. Іноді ж, навіть коли Господь вислухає його, не одержує він помочі одразу, бо вона сходить не так, як думає чоловік, а як благоволить Бог - користи нашої ради. Бо Він, знаючи нашу непостійність і схильність до самодогоджання, спомагає нас скорботами, щоб ми, вибавившись од пристрасти без жалю, запопадливо не впадали в ті самі прогрішення. Тим-то й стверджуємо: треба терпіти все, що спостигне нас, і повсякчас перебувати в покаянії.

36. Ти заперечиш мені на це: «Якого ще покаяння потребують ті, що істинно благоугодили були Богові й осягли досконалість?» Те, що були і є святі люди, визнаю з тобою і я, але прислухайся уважно до слів моїх і збагнеш, що й досконалі потребують покаяння. - Погляд на жінку з пожаданням Господь називає перелюбом, гнів на ближнього уподібнює до братовбивства, та й за кожне пусте слово дамо відповідь Богові Судного дня (Мт. 5:28-29; 12:36). Хто ж не знає пожадання від погляду, хто ж ніколи не прогнівався на ближнього і навіть не провинився у пустім слові, щоб не потребувати йому покаянія?! Бо якщо навіть тепер не грішить, то колись грішив, тож каятися мусить до самої смерти. Але уявім собі, що хтось є вільний і від сих немочей, і від народження прожив без жодного пороку, хоча це й неможливо, як твердить святий Павло: Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі (Рим. 3:23-24). Та все ж таки, якби й знайшовся такий, то все одно походить він від Адама, всі бо ми родились під гріхом переступу Божої заповіді, тим-то через вирок Божий засуджені на смерть і не можемо спастися без Христа.

37. Поглянь на всіх людей від початку світу і збагнеш, що в тих, хто угодив був Богові, таїнство благочестя звершилось через покаяння. Ніхто не був засуджений, якщо не відкинув його, і ніхто не був виправданий без нього. Самсон, Саул, Елі зі своїми синами, почасти вже здобувши святиню, занедбали покаяння, тож спочатку втратили її, а потім, коли час на покаяння минув, згинули лютою смертю. Якщо диявол бореться з нами повсякчас, то й каятися мусимо ми постійно. Святі каялися навіть за ближніх своїх і за ввесь світ, знаючи, що не можуть бути досконалими без діяльної любови супроти ближнього.

38. Якщо покаяння - се прошення про помилування, то той, хто гадає, що вже сповна покаявся за все, повинен боятися, щоби не почути йому бува: Ви вже наситилися! (1 Кор. 4:8). Тим паче той, що не має сил до покаяння, хай просить, бо кожний, хто просить, одержує (Мт. 7:8). Якщо той, хто милує інших, сам помилуваний буде, то, як гадаю, увесь світ держиться на покаянні, коли один від одного - Провидінням Божим - помочі сподобляється. Через сердечне покаяніє ніневітян Бог одвернув од них уже споготовану кару; содомлян же, що навіть і не думали каятися, - спалив.

39. Якби навіть до смерти подвизалися ми в покаянії, то й тоді не сповнили б належного, бо нічого достойного Царства Небесного зробити не можемо. І як природно для нас їсти, пити, говорити й слухати, так - природно - треба нам і каятися. Раз гідний смерти, за законом, умерти мусить; а хто живе, той живе вірою ради покаяння. Якщо не від свого власного гріха, то від гріха переступу очистились ми через Хрищення; очистившись, сподобились заповідей. Хто не сповняє заповідей, оскверняє Хрищення: забув про очищення від своїх колишніх гріхів (2 Пт. 1:9), від котрих ніхто не є вільний, хоча би ніколи й не переступав нічого з наказаного. Тим-то покаяння потрібне всім, бо воно виявляє як колишні гріхи, по волі власній содіяні, так і нинішні, невольно виринаючі, коли зненавиділи ми пристрасті і віддаляємося уже од них. Хто ж відкидає покаяння, той повертається до колишнього грішного стану свого, як пес до своєї блювотини, відживляючи давні согрішення свої.

40. Без покаяння не достойні ми зробити нічого доброго, та Господь премного милосердиться над нами за саме намірення наше. Хто повсякчас кається до самої кончини своєї, якщо в чомусь і згрішить, спасеться за примушування себе до покаянія, бо Господь обітував се у Євангелії. Хто ж високомірно заявляє, що не потребує каяття, той іменується в Писанні породженням злим, бо через облудну гадку про свою праведність - немовби звершив уже в житті своїм покаяння - сам того не знаючи, замість розп'яття лучиться з пристрастями, бо зарозумілість і марнославство пристрасті єсть. Зарозумілий не може спастися, бо речено в Писанні: Втрачає голову й спокою не має чоловік, що роззявляє, немов пекло, свою пельку, що немов смерть, завжди ненаситний, що загортає до себе всі народи, всі племена загарбує собі (Авак. 2:5). Якщо смиренномудрість анітрохи не шкодить досконалому, то хай не покидає він і причини її - покаяння. Вірний Авраам і праведний Іов називали себе землею і порохом, а сі слова знак смиренномудрости єсть. Три юнаки, істинні праведники й великі мученики, каялись посеред великого полум'я і так визнавали: ми згрішили й чинили беззаконня, ісповідуючи зло колишнє, будучи вже досконалими; суть же майже цілої їхньої пісні - се покаяніє. Отож якщо ті, що благо угодили Богові і явились досконалими у ділах своїх, каялись до самої смерти своєї, то хто з нас може понадіятися на себе і відринути покаяння - немовбито во ім'я правди?!

41. Прощаймо ближнім своїм, бо воздаяніє за прощення образ кривдникам нашим перевершує воздаяніє за всяку іншу чесноту. А якщо не можемо прощати, бо гріх запанував над нами, то, чуваючи та скорблячи, молімо Бога, щоб Він змилосердився над нами і подав нам таку силу прощення. Притім повсякчасно, на всякім місці і в кожнім ділі маймо єдиний намір: з радістю терпіти образи від людей, а не скорбіти через них: радіти ж не просто так чи нерозсудливо, а через те, що маємо нагоду простити кривдникові своєму і сподобитися за це прощення своїх власних гріхів. Бо в цьому й полягає істинне Боговідання, намного обширніше од усякого відання і з поміччю якого ми можемо благати Бога й бути вислухані. Прощення - се плодоношення віри; ним являємо віру нашу в Христа; через нього можемо взяти хрест свій і слідувати за Христом. Прощення - се матір перших і великих заповідей, бо завдяки йому возлюбили ми Бога з усього серця і ближнього - як самого себе. Ради нього повинні ми постити, чувати й умертвляти тіло своє, щоб серце наше і внутрішнє налаштування відкрились, прийняли його в себе і вже не викидали його геть. Тоді за те, що ми прощаємо ближньому согрішення його супроти нас, благодать, сокровенно дана нам у святім Хрищенні, діятиме в нас уже явно через нашу свідомість і почуття.

42. Мудрі в слові винуватять тих, хто їх ображає, а просвічені Духом винуватять завше й у всьому лише самих себе, тим-то з радістю терплять образи від кривдників своїх. І не тільки в усьому винуватять вони самих себе, а й у праведності своїй вважають, що скорботи справедливо спадають на них через їхні власні провини. Хто сам за себе мстить, той немовби осуджує Бога в нестачі правосуддя; а хто спостигшу скорботу зносить яко справедливу для себе кару, той визнає своє зло, сподіяне колись, за що й справедливо терпить.

43. Прощати образи перешкоджають нам дві пристрасті: марнославство і сластолюбство. Тож найпаче слід зректися їх, а вже потім старатися здобути і сію чесноту, себто прощення. Боротися нам треба з волею нашою, щоб подолати пристрасті сі. Боротьба ся не зовнішня, бо не з ближніми нашими маємо ми боротися, а внутрішня, і ніхто з людей не запоможе нам у ній. Маємо бо тільки одного Помічника, таїнственно сокритого в нас з часу Хрищення, - Христа непереможного, від Котрого ніхто й ніщо не сховане єсть. Він буде спомагати нас у боротьбі сій, якщо ми - по силі нашій -сповнятимемо заповіді Його. Противники ж наші -се сластолюбство і марнославство, що надо мною і тобою царюють. Вони спокусили були Єву і звабили Адама: сластолюбство вказало, що дерево було добре для поживи й гарне для очей, а марнославство додало до того: Станете як Бог, що знає добро й зло (Бут. 3:6,5).

44. Звідки монахи перейняли свій спосіб життя? Вони, згідно з вченням Церкви, стараються вповні наслідувати Христа, по слову Апостола: Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич Свою рівність із Богом, а применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги (Флп. 2:6-7). Знай же, що монаший спосіб думок і життя дарований од Бога і породжує велику чесноту - смиренномудріє. Ось яке діло заповідав Господь звершувати Церкві: Працюйте не на ту їжу, яка проминає, лише на ту їжу, яка залишається на життя вічне (Йоан 6:27). Яке ж це діло? -Те, щоби молитвою шукати Царства Божого і правди Його в собі, як прорік був Господь (Лк. 17:21), обіцяючи тим, що Його шукають, додати все потрібне для тіла (Мт. 6:33). Тих, що почули Господа, увірували в слово Його і всіма силами сповняють заповіді Його, називати такими, що воюють супроти єства свого, - означає ганити Бога, що заповідав сіє.

45. Як монахи, додержуючи такого способу життя, падають? Падають не ті, що додержують його, а ті, що покидають його, і, будучи окрадені марнославством і житейськими клопотами, не дбають про найголовніше в нім - молитву і смиренномудрість. Тим-то диявол не перешкоджає чоловікові помишляти про все житейське ачи трудитися заради нього, щоб тільки віддалити його від молитви і смиренномудрости, бо добре знає, що все, звершуване без сих двох чеснот, хоч би й було воно добре, він колись-таки та відбере. Молитву ж розумію не тільки тілом звершувану, а й зосередженою мислію возношену Богові. Бо якщо одне з сих -тіло або думка - віддалиться од Бога, то й друге, залишившись саме, не Богу предстоїть, а волі своїй служить.

46. Святий Павло прагне, щоб ми ніколи не занедбували молитви, тож закликає: Моліться без перерви (1 Сол. 5:17) і, вказуючи на зосередженість ума під час молитви, поучає: Не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале (Рим. 12:2). Бог -через маловір'я і немочі наші - дав нам різні заповіді, щоби кожний, стараючись по силі своїй, уникнув мук і удостоївся спасіння, тож Апостол настановляє нас досконало сповняти волю Божу, бажаючи, щоби ми не були осуджені. Знаючи ж, що молитва содіє сповненню усіх заповідей, множество разів і по-різному заповідав про неї: Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням. І для того, чуваючи з повною витривалістю, моліться за всіх святих (Еф. 6:18).

47. Молитися можна по-різному. Одне бо є зосередженою мислію взивати до Бога, а зовсім інше - стояти, як бовван, на молитві тілом, а думкою блукати деінде; щось одне - вибрати хвилинку і по довгих пустих бесідах і заняттях як-небудь помолитись Богові; і зовсім інше - поставити молитву в осерді життя свого понад усіма мирськими клопотами, як закликає апостол Павло: Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою (Флп. 4:6). Святий Петро також рече: Будьте мудрі й тверезі, здатні до молитов. Усяку журбу вашу покладіть на Нього, бо Він піклується про вас (1 Пт. 4:7; 5:7). Найперше Сам Господь, знаючи, що все утверджується молитвою, сказав: Не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Шукайте перше Царство Боже та його справедливости, а все те вам докладеться (Мт. 6:31,33). А може, Господь призиває нас цими словами до більшої віри? Бо хто, покинувши турботу про дочасне і не терплячи ні в чім скудности, не повірить Богові також і щодо вічних благ? Се виявляючи, Господь прорік: Хто вірний у найменшім, той і в великому вірний (Лк. 16:10).

48. Господь, знаючи, що нам ніяк не уникнути хай і найменших турбот про тіло, не заборонив нам цілковито піклуватися про нього, але, дозволивши дбати про день насущний, чоловіколюбно велить нам не клопотатись про день завтрашній. Людям бо, облеченим у плоть, неможливо зовсім не турбуватись про тіло своє. Молитвою і здержливістю можна багато чого зменшити до малого, але цілком занехаяти все, що стосується тіла, ніяк немога нам. Тож хто бажає, за Писанням, дійти до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа (Еф. 4:13), хай не віддає первенства різним служінням та ділам перед молитвою і без потреби не бере їх на себе, однак і тих, що трапляються з якоїсь нужди, з Провидіння Божого, не слід відкидати немовбито заради молитви, але вміло розрізняти молитву та інші діла - і служити Богові без досліджування. Хто думає інакше, той не вірує, що одна заповідь, за Писанням, є вищою і головнішою од іншої, і не визнає, як каже Пророк, всі заповіді за справедливі, ниспослані йому Провидінням Божим (Пс. 119:128).

49. Вкрай потрібних діл неможливо уникнути нам, але від несвоєчасних занять слід ухилятися, віддаючи перевагу молитві, головно ж відкидати ті діла, що втягують нас у великі витрати чи накопичення майна. Бо якщо хто обмежить себе у Господі і відкине зайвий речовизм, то й помисел свій вбереже від розсіяности, а якщо помисел вбереже, то дасть місце в собі чистій молитві та явить щиру віру в Христа. Коли ж хто через маловір'я або іншу неміч яку не може так робити, то винуватячи себе в духовнім дитинстві, хай принаймні знає істину і по силі своїй хай прямує вперед.

50. Постараймося надією і молитвою віддаляти од себе всякі мирські клопоти. Якщо ж не можемо ізбавитися од них, то приносімо Богові ісповідання немочей наших, старанності же в молитві ніяк не занехаймо, бо ліпше підпасти докору за часте упускання, аніж за цілковите занедбання. У всьому ж сказаному про молитву та неминуче служіння потребуємо ми врозумлення од Бога, щоби знати, коли і яке заняття може переважити зверхність молитви. Бо кожний, вправляючись в улюбленім ділі своїм, думає, що звершує щось вкрай важливе, не відаючи того, що всіма ділами своїми слід Богові годити, а не собі догоджати. Ще важче розсудити, що й усі заповіді не завжди однаково важливі, але одній із них у відповідний час треба віддати першість перед іншою: бо кожне зі служінь у свій час звершується, а служба молитви узаконена бути неустанною повсякчас, тому нам треба віддавати їй перевагу перед заняттями, в котрих не маємо крайньої потреби. І Апостоли, научаючи про цю відмінність, казали людям, яких бажали привернути до служіння: Не личить нам лишити слово Боже і при столах служити. Нагледіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости, а ми їх поставимо для цієї служби; самі ж ми будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова (Ді. 6:2-4). Чого ми з сього научаємося? - Того, що людям, які не можуть перебувати на молитві, добре перебувати в служінні, щоб не позбутися їм і того, і того; тим же, що прагнуть ліпшого, - не занедбати його.

51. Почнімо ж нарешті молитися і - поступаючи потроху вперед - урозуміємо, що не тільки надія на Бога, а й тверда віра, нелицемірна любов, незлопам'ятність, любов до братії, здержливість, терпіння, відання втутрішнє, ізбавленіє від спокус, благодатні дарування, сердечне ісповідання та гарячі сльози подаються вірним саме завдяки молитві. І не тільки се, а й - терпіння скорбот, чиста любов до ближнього, пізнання духовного закону, здобуття правди Божої, зішестя Духа Святого, подаяння духовних скарбів і все, що лиш Бог обітував дати вірним як у сім, так і в будучім віці, - всього цього сподобляється людина через молитву. Одно слово, неможливо якось інакше відновити в собі образ Божий, як тільки благодаттю Божою і вірою, якщо - до того всього - людина з великим смиренномудрієм перебуває умом у нерозсіяній молитві.

52. Є три види благочестя: перший - не грішити зовсім, другий - согрішивши, смиренно зносити скорботи, які за те спадуть на нас, третій - якщо ж не зносимо скорбот, плакати й молити Бога, щоб дав нам силу терпіння знести їх. Бо якщо не примиримось з Богом тут, стягаємо на себе неминучий суд там. Хіба б тільки Бог, побачивши нас, плачучих і смиренних, всесильною благодаттю Своєю стер гріхи наші.

53. О, яка підступна й непомітна пристрасть чоловікоугодія! Вона панує і над мудрими. Дії якихось інших пристрастей легко помітить той, хто пов'язаний ними, тож може плачем у смиренно-мудрії випросити прощення за них; а догодження людям прикривається гарними словами і під покровом благочестя робить чорне діло своє, так що людям, одержимим цією пристрастю, важко побачити її видозміни.

54. Послухай, як Писання осуджує чоловікоугодництво. Пророк Давид мовить: Бог розсипав кості тих, що облогою стали проти тебе. Сором укрив їх, Бог бо їх відкинув (Пс. 53:6). Апостол також рече: Працюйте не задля ока, щоб подобатися людям (Еф. 6:6); і ще: Хіба намагаюся людям подобатися? Якби я ще й людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою (Гал. 1:10). І багато такого знайдеш у Божественнім Писанні, якщо уважно прочитаєш його.

55. Матір чоловікоугодництва - невірство, а породження її: заздрість, ненависть, лестощі, ревнивість, сварки, лицемірство, зважання на особу, служіння про людське око, наклеп, брехня, фальшива побожність і подібні до них непомітні й темні пристрасті. Але найгірше те, що попри все те дехто вихваляє чоловікоугодництво витонченими словами, а шкоду, що в нім таїться, приховує. Якщо хочеш, то я бодай почасти викрию тобі підступність цієї пристрасти. - Лукавий чоловікоугодник, радячи щось комусь одному, готує підступи іншому; хвалячи когось одного, осуджує іншого; навчаючи ближнього, хвалить себе; судить не по справедливості, а відомщаючи кривдникові; викриває свого ворога лагідними словами, поки не вкрадеться до нього в довіру; обмовляє, не називаючи імени, щоби прикрити обмову свою; заохочує безкорисливих виявляти йому потреби свої, а коли ті виявлять їх, розголошує про них як про таких, що просять; перед недосвідченими хвалиться, а перед досвідченими поводиться смиренно, приймаючи похвалу і від тих, і від тих; коли хвалять доброчесних, переводить розмову на іншу тему, касуючи тим похвалу; осуджує правителів поза очі, в очі ж хвалить їх; висміює смиренномудрих і підглядає за вчителями, щоб ганити їх; принижує простоту, щоби показати себе вельми мудрим; чеснот ближніх не зауважує, проступки ж їхні добре пам'ятає. Одно слово: всіляко ловить час і догоджяє людям, мимоволі виявляючи різноманітну пристрасть чоловікоугодництва: намагається приховати свої злі діла випитуванням про чужі. - Правдиві ж монахи так не роблять. Навпаки: в милосерді своїм не зауважують чужих злих діл, - свої ж прилюдно викривають перед Богом. Тим-то і злословлять їх люди, бо вони не так стараються догодити людям, як Богові. Отож, годячи Йому Одному і принижуючи себе, уповають лише на Господа, Котрий прорік був: Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений (Лк. 18:14).

56. З усіх скорбот наших жодна не спостигає нас несправедливо, але всі - з праведного суду Божого. Дехто терпить за свої злі діла, дехто - за гріхи ближніх. Ось і три біблійні юнаки, що їх вкинуто було до печі, вчать нас так мислити, ісповідуючи, що їх покарано за їхні провини (Дан. 3:28,31) по правому велінню Божому, хоча - істинно - прийняли вони на себе тоді гріхи свого народу. І святий Давид, коли його зневажав був Семей, визнавав, що він за провину свою та з допусту Божого зазнає наруги (2 Сам. 16:11). Святі Ісая, Єремія, Єзекиїл, Даниїл та інші Пророки провіщали народові ізраїльському та племенам поганським, що їх спостигнуть скорботи за гріхи їхні, об'являючи їм заодно і провини їхні, і кари за них, вирікали бо так: за те, що говорили і робили, спостигне їх те й те. І блаженний Давид ісповідує у псалмі: Знаю, о Господи, що Твої присуди справедливі і що Ти упокорив мене по правді (Пс. 119:75), і ще: Не дай мене на глум дурному. Я занімів, я уст не розтуляю, бо Ти вчинив це (Пс. 39:9-10).

57. Того, хто докоряє нам, приймаймо як Богом посланого викривача прихованих у нас злих помислів, щоб, ретельно дослідивши їх, виправитися нам, хоча ми й не знаємо усієї многоти зла, що гніздиться в нас, бо тільки досконалий муж пам'ятає усі прогрішення власні. Якщо навіть явні гріхи нелегко примічаємо, то що казати про таємні помисли! Ми ж, не знаючи всього зла, що таїться в нас, бентежимось скорботами, що спадають на нас. Пізнаймо ж - як розумні - що Господь ради користи нашої допускає до нас скорботи і содіює нам через них багато добра. - Передусім через них виявляються наші злі помисли, що тайно панують над нами; виявивши їх, Господь подає нам і лік смиренномудрія - істинного та невдаваного, дарує нам визволення від суєтного самозвеличування і цілковито викриває усяке зло, що причаїлося в нас. Певно знайте, що коли ми з вірою і вдячністю не терпимо скорбот, що справедливо спадають на нас, то не пізнаємо сокритого в нас зла; якщо ж не пізнаємо його, то ні теперішніх злих помислів не зможемо зректися, ані очиститись від колишнього зла, ані певними бути у будучім своїм.

58. Скорботи та викриття, що спостигають нас, не завжди схожі на провини наші, але по-духовному зберігають усю правду. Це можна пізнати й зі Святого Письма. - Хіба ті, що загинули під Силоамською вежею, валили коли-небудь вежі на інших? Або полонені, відведені для покаяння у Вавилон на сімдесят літ, - хіба брали колись у полон інших? Покарання не таке саме, як провина; але як воїнів, коли викрито їх у якому-небудь злочині, карають бичуванням, а не те саме зло зганяють на них, що содіяли були вони, - так і всі ми караємось скорботами, що спостигають нас своєчасно і відповідно до покаяння нашого, а не тим самим злом, що содіяли ми іншим, ні в той самий час, ні тими ж речами. Це все, тобто відтермінування часу і несхожість кари на провини наші вкидає багатьох у невір'я щодо правди Божої.

59. Причина усякої скорботи нашої криється у помислах наших. Я міг би сказати також, що в словах і ділах, але вони не виринають раніше від помислів, тим-то я приписую усе їм. Попервах виринає помисел, а вже потім - через слова і діла - виникає між нами і ближніми спілкування. Спілкування ж буває двояке: одне виринає від злоби, а інше - від любови. Через спілкування ми пізнаємо один одного, навіть тих, кого не знаємо; а коли беремо на себе відповідальність за ближнього свого, неминуче слідують скорботи, як мовить Божественне Писання: Коли за ближнього ти поручився, коли дав руку твою за чужого.., - ти попався в руки ближньому твоєму (Прип. 6:1,3). Так кожний терпить не тільки за себе, а й за ближнього свого - в тім, у чім він поручився за нього.

60. Ми - помимо волі своєї - приймаємо на себе скорботи тих, що їх зобидили були. І стається так: хто кривдить ближнього свого, хоч і не бажає того, приймає на себе спокуси покривдженого: обмовник - спокуси того, кого обмовив він; здирник -кого обдер він; гнобитель - кого гнобив він; осуджувач - кого осудив він; ненависник - кого ненавидів він, брехун - кого оббрехав. І щоб не перераховувати всіх гріхів, скажу коротко: кожний, хто грішить супроти ближнього, відповідно до гріха супроти нього приймає на себе спокуси його. Про це свідчить також Божественне Писання: Хто риє яму, сам упаде до неї; хто котить камінь угору, до того він повернеться (Прип. 26:27). Або: У пазуху кидають жереб, але від Господа залежить вирок (Прип. 16:33). Коли ж наша неправедність виявляє Божу праведність (Рим. 3:5), і не тільки тим, хто врозумляється скорботами, а й тим, хто безрозсудно повстає проти сих скорбот, - то що скажемо?

61. Приймати на себе скорботи ближнього свого заради любови до нього заповідав нам Господь Ісус, ізціливши спершу немочі наші душевні, потому всяку недугу і всяку болість. Взявши на Себе гріх світу, обновив твердо віруючих у Нього і очистив їхнє єство. Даруючи їм ізбавленіє од смерти, завіщав їм Богопочитання; научаючи благочестя, виявив, що людина повинна ради любови злостраждати до смерти; до того ж дарував їй і терпіння -причастям Духа - та будучі блага, яких око не бачило, й вухо не чуло, що на думку людині не спало (1 Кор. 2:9). Тим-то й бере на себе спокуси за людей: терпить обмову, зневагу, ув'язнення, зраду, биття по обличчі, бичування, напоєння оцтом і жовчю, прибиття цвяхами, розп'яття, проколення списом. Так - злучившись з нами і плоттю і духом - Він терпів за нас і заповів се терпіння святим Апостолам та учням Своїм, Пророкам, Отцям, Патріярхам: когось із них спершу навчив Святим Духом, а іншим явив це Пречистим Тілом Своїм. Взявши на Себе страждання за гріхи наші, Він заповідав: Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає (Йоан 15:13). Тим-то й святий Павло, наслідуючи Господа, каже: Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його тіла, що ним є Церква (Кол. 1:24), вказуючи, як гадаю, на прийняття скорбот ближнього на себе через любов.

62. Чи бажаєш пізнати, як усі Апостоли і мислію, і словом, і ділом злучені з нами, і через цю злуку понесли спокутування за нас? Мислію вони донесли нам Писання, пророкуючи, напоумляючи нас вірувати Христові як Ізбавителю, удостовірюючи служити Йому як Синові Божому, молячись за нас, проливаючи сльози і роблячи все, що лише можна зробити вірним мисленно. Словом вони просять, погрожують, научають, викривають, докоряють нам за маловір'я, осуджують неуцтво наше, вияснюють Писання, виявляють час, ісповідують Христа, проповідують, що Він розп'ятий за нас, научають, що вочеловічене Слово єдиносущне, хоча й має дві природи, злучені нероздільно, та не злиті в одне; в кожному часі, місці та ділі відсікають єресь, викривають олжу, уникають тих, хто хвалиться плоттю, втікають від марнославних, не бояться гордих, знищують лукавого, приймають смиренних, наслідують благочестивих і научають нас робити так само. Ділом же були вони переслідувані, зневажені, покинені, ображувані, ув'язнені, убивані: так і подібно до цього страждали вони за нас. Злучившись так із нами, прийняли вони і наші спокуси, бо кажуть: Якщо уболіваємо серцем, то для вашого спасіння; якщо ж втішаємось, - для вашої втіхи, прийнявши закон від Господа, Котрий сказав був: Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає (Йоан 15:13). І вони передали нам те саме, кажучи: Він за нас поклав Свою душу; і ми також повинні за братів душі класти (1 Йоан 3:16); і ще: Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа (Гал. 6:2).

63. Отож пізнали ми два види прийняття скорбот ближніх на себе, що буває через злобу або з любови до них. Згідно з сим, не цікавмось як, коли або через кого спокуси спадають на нас, бо все це відає один тільки Бог. Ми ж віруймо правді Божій і знаймо, що все, що невольно спостигає нас, стається з нами або ради любови до ближніх, або через злобу до них, тим-то радо терпімо це, а не відкидаймо, щоби не додавати нових гріхів до старих.

64. Бажання плоті - це природний потяг тіла, за яким настає розпалення без помислів, що укріплюється сном і спокоєм тілесним; про це святий Петро мовить: Любі, не дивуйтеся тій пожежі, що у вас постає, вам на пробу, немовби з вами діялось щось дивне (1 Пт. 4:12). І святий Павло сказав про це: Тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла, - тим-то і заповідає він: Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити (Гал. 5:17,16). Відкрили ж це нам Апостоли для того, щоб ми таким порухам протиборствували.

65. Подвижники, почавши подвиг доброчесности, мусять довести його до кінця. Усім - молодим і старим, хто має здорове тіло та не боїться ні труду, ні злостраждань, - корисно з усією старанністю дотримуватися постійного посту: помірно споживати хліба й води, щоб, закінчивши трапезу, відчувати легкий голод і спрагу, щоб насолода від їжі і пиття не перешкоджала служінню Богові. Бо якщо насичуватись досхочу, хай навіть і простою їжею, то скоро забажаємо вишуканих яств; якщо ж будемо споживати їжі помірно, то завжди, відчуваючи легкий голод, задовольнятимемось хлібом і водою.

66. Нелегко опанувати безсоромне черево: воно - божок для тих, кого перемагає, і годі бути невинному тому, хто підкоряється йому. Та не тільки в обжерливості, а й в непомірній здержливості від їжі бачу лихо, бо коли ми багато днів не споживатимемо їжі, то нудьга, опосівши нас, повстане і буде боротися проти нас, обернувши нічне чування наше в сон, а денну молитву - в плотські розмислення, так що ми жодної користи не матимемо від сну і ще дужче уразимося від плотських помислів, бо ж більше від інших постимо, тож стаємо зарозумілими і виносимось над слабшими, а така думка про себе - тяжча за всякий гріх.

67. Як нерозумний хлібороб, що в поті чола обробив поле своє, та не засіяв його добрим зерном, трудився на шкоду собі, - так і ми, якщо, поневоливши й усіляко усмиривши тіло своє, не засіємо в нім зерен молитви, потрудимось проти самих себе. Та хто-небудь скаже: якщо в молитві сокрите головне діло правди, то чи є потреба в пості? Є, - ще й дуже велика. Бо як нерозумний хлібороб, сіє зерно на полі, що заросло бур'яном, то замість пшениці пожне терня; так і ми, якщо не обробимо спершу тіла свого постом, а посіємо на нім зерна молитви, то замість правди сплодимо гріх. Бо тіло наше з тієї ж самої землі створене, тож якщо не обробимо його з такою ж старанністю, як обробляємо ґрунт, - ніколи не зростимо плоду правди.

68. Як корисний піст тим, що розумно беруться за нього, так шкідливий тим, що нерозумно приступають до нього. Той, хто дбає про користь від посту, хай бережеться шкоди його, себто марнославства, щоб після закінчення посту, споживаючи щодня по малій скибці, міг покорити мудрування плоті своєї і мав серце твердим до найкориснішої молитви. Тоді - силою Божою - буде охоронений від самозвеличування і всі дні життя свого пробуде в смиренномудрості, без якої ніхто ніколи не благоугодить Богові.

69. Якби шукали ми смиренномудрости, то не були б покарані, бо все зле й скорботне стається з нами за звеличення наше. Якщо на Апостола, щоб не возвеличився він бува, допущено було ангела сатани, щоб пакости йому чинив, - то що вже казати про нас! Коли возвеличимось ми, - тоді самому сатані буде дозволено топтати нас, поки не впокоримося ми. Прабатьки наші володіли багатством, посідали маєтки, мали жінок, турбувались про дітей і водночас - через свою велику смиренномудрість -лучилися з Богом. А ми віддалились од світу, зреклися багатства, покинули домівки і, думаючи, що перебуваємо з Богом, - злигалися, через звеличення наше, з бісами. Хто возноситься, той не знає себе, бо якби пізнав усе безумство і неміч свою, то не возносився б; а той, що не знає себе, як пізнає Бога? Якщо людина не спромоглася пізнати безуму свого, що в ній перебуває, то як пізнає премудрость Божую, від якої далеко заблудила і якій очужіла єсть? Хто знає Бога, той споглядає велич Його і, опустивши голову додолу, визнає разом з блаженним Іовом: Я чув лиш те, що говориться про Тебе, але тепер на власні очі Тебе виджу! Тому смиряюся і каюсь на поросі та на попелі (Іов 42:5-6). Ті, що наслідують Іова, знають Бога. Якщо й ми хочемо пізнати Його, то докоряймо собі й перебуваймо в смиренномудрості, щоби нам не тільки зріти Його перед собою, а й мати Його в серці своїм, утішатися Ним. Бо так безумство наше Його премудрістю умудриться і неміч наша Його силою укріпиться в Господі нашім Ісусі Христі!

70. Добре діло - піст, чування, усамітнення, однак усе це тільки труди зовнішнього благого життя. Чин же християн - сокровенніший од сих тілесних чеснот, і ніхто хай не надіється спастися тільки завдяки їм. Бо буває, що злоба вража, криючись внутрі людини, тайно вибудовує підступи проти неї: добровільно уступає їй і завмирає на якийсь час, щоб людина облудно помислила собі, що ум її очистився; відтак вводить її в зарозумілість, впевнює у тім, що вона є досконалим християнином. А потім, коли людина перестає пильнувати себе, гадаючи, що збавилася уже напасників, тоді злоба, що потай засідала в ній, наскакує на неї відкрито, як розбійник, і спокушає її, скидаючи в ад. Бо як-що воїни чи розбійники - хоч і молоді віком - вміло борються із супротивниками своїми: засідають, підстерігають їх і нападають на них із сховку, оточують звідусіль та вбивають, - тим паче все це вміє робити злоба, котрій багато тисяч літ і діло котрої тільки в тім однім і полягає, щоб погубляти душі наші. Уміє вона потаємно засідати в серці і на якийсь час причаїтися, щоби ввести душу в оманну зарозумілість щодо досконалости її. Головне ж для християнина - скільки б діл правди не звершив він - не зупинятись у поступі своїм і не вважати себе за щось велике, але перебувати в убогості духа. І якщо причаститься благодаті, не возноситись думкою, що вже досяг висот, що з нього великий чоловік уже вийшов і можна починати вчити інших, а навпаки, жити в постах, усамітненні й молитві, не думаючи про себе високо. Бо істинно: такий завдаток благодаті був даний йому ради того, щоб зазнав він наготи, голоду і спраги, щоб не насичувався у своєму стремлінні і не вважав себе праведним та багатим на благодать, але щоби ридав і стогнав безупину, як побивається мати, що поховала єдиного сина свого в розквіті сил його.

71. Хто сповняє закон лише зовнішнім життям своїм, той вільний від самих лише наслідків зла, заколюючи в жертву Богові лише нерозумне діяння пристрастей своїх. - Такий для спасіння свого задовольняється сим діянням, бо ще в духовному дитинстві перебуває.

72. Хто ж істинно возлюбив Євангельське життя, той винищив початок і кінець злого норову свого, вершить ділом і словом усяку чесноту, возносячи жертву хваління та ісповідання Єдиному Богові, ізбавившись од усякого хвилювання, що постає від дії пристрастей, і лише в упованії на будучі блага черпає невичерпну насолоду, що живить душу його.

73. Початківців духовного подвигу заохочує поборювати злий норов свій страх пекла; тих, хто досягає поступу у звершенні благого, веселить воздаяння будучих благ; ум же досконалих возносить до Єдиного Бога понад усе сотворене таїнство любови. Тільки тих, хто сліпим став для усього видимого, Бог умудряє: Господь відкриває сліпим очі, Господь випростовує похилих, Господь праведників любить (Пс. 146:8), являючи їм Божественне.

74. Царство Небесне схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне (Мт. 13:33). Сі слова ось що означають. - Чоловік, прийнявши в себе слово Господнє, ховає його в трьохскладовім єстві своїм, що, за Апостолом, тіло, дух і душа єсть, - і всю тонкість їх у помислах, як розсипану муку, збирає в одну закваску віри, щоб у всьому уподібнитися йому до слова, що діє у ньому. Так само Господь уподобив слово істини до гірчичного зерна, що малим засівається у серце тих, хто слухає, - потому ж, зростаючи відповідним діянням, уподібнюється до величезного дерева, що стоїть на узвишші, і стає, за Писанням, недосяжним для помислів, що грядуть звідусіль.

75. Духовний закон суть заповіді Христові, з котрих перша і найбільша - любов. Вона бо не задумує зла, але все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить (1 Кор. 13:5,7), як гласить Писання. Саме любов'ю відрізняємось ми між собою, та повноти її достоїнства ніхто з нас досягти не може, тим-то уповаємо на благодать Христову, що вона поповнить нестачу нашу, якщо тільки не занедбаємо ми діяння нашого по силі нашій, бо Бог знає, чого не подужали ми зробити через неміч нашу, а чого не сповнили через недбальство своє лихе. Любов кріпне в нас не тільки завдяки трудам нашим, а й усіляким скорботам, тим-то багато треба нам терпіти й лагідніти, а головно - просити помочі Божої. Божественний Апостол так рече: Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дурним стане, щоб зробитися мудрим (1 Кор. 3:18).

76. Халдейська земля (Ді. 7:4) - це життя в пристрастях, де зводяться ідоли гріхів і поклоняються їм. Месопотамія (Ді. 7:2) - це життя, що приймає й собі сі два грішні навики, долучаючись до них. А земля обітованна (Євр. 11:9) означає життя, сповнене всякого блага. Хто, отже, подібно до ветхого Ізраїля, повертається до давніх злих звичок своїх, той знову поринає у рабство пристрастей, позбавляючись свободи, дарованої йому.

77. Хто мужньо переміг пристрасті тілесні й багато подвизався супроти лукавих духів, прогнавши помисли їхні з країни своєї душі, той повинен молитися, щоби дано було йому чисте серце і дух правий обновився в нутрі його (Пс. 50:12), щоби цілковито ізбавитися йому од злих помислень і - даром благодаті - сповнитися Божественних помислів - і так содіятися мисленним світом Божим, світлим і великим, повним моральних, природних і богословських споглядань.

78. Серце чисте (Пс. 50:12) - це серце, всеціло очищене пред Богом від різних помислів, що не таїть у собі вже жодних образів, готове прийняти тільки Божественне, від чого зазвичай і просвітлюється.

79. Хто Божественним бажанням переміг душевну прихильність до тіла свого, той піднявся над ним, хоча й перебуває ще в тілі сім. Бо Господь, що знає усі прагнення людини, незрівнянно вищий од усього земного й небесного і не допускає їй прив'язатися до чогось, окрім Себе. Тож возжадаймо Бога всією силою нашою і постараймось, щоби наш свобідний вибір не був одержимий нічим тілесним; настроймось душевно вище од усіх чуттєвих й мисленних речей - і тоді воля наша не лише не зазнає жодної шкоди, а й увійде в русло природного життя - життя в Бозі, - хоч Його й несила описати.

80. Великий Мойсей, поставивши скинію свою поза табором, себто утвердивши помисли й ум свій поза всім видимим, почав поклонятись Богові (Вих. 34:8) і, приступивши до хмарового стовпа (Вих. 20:21) - сього невидимого й небесного місця відання, там перебуває, посвячений у найсвященніші тайни.

81. Поки умом своїм цілковито не одірвемось од свого ж таки єства і всього, що після Бога, доти не набудемо постійности в чесноті. Коли ж - любовію - осягнемо сеє достоїнство, тоді пізнаємо силу Божої обітниці. Достойні повинні бо вірувати, що там непохитне утвердження, де спершу ум любов'ю утвердить силу свою. Не здійнявшись же над самим собою і над усім, про що лиш можна помислити, не усталивши себе в мовчанні, що перевищує мислення, - ум не може бути свобідним од мінливости, властивої всьому.

82. Ті, що перебувають зі страху перед юдеями в Галилеї, в горішній світлиці за замкненими дверима (Йоан 20:19), остерігаючись духів злоби, - безпечно живуть у країні одкровень, на висоті Божественних споглядань, затворивши почуття свої, як двері, і сподобляються Слова Божого, що приходить недовідомим чином, являючись їм без чуттєвої дії, і возвіщенням миру дарує їм безпристрасність, а подувом - розділені язики Духа Святого, надаючи їм владу над лукавими духами і являючи їм знамення таїн своїх (Йоан 20:20).

83. Хто по-євангельськи провадить шостий день, спершу умертвивши найперші порухи гріха, той чеснотами осягає безпристрасність, чисту од усякого зла, суботствуючи (Вих. 16:29,30) умом навіть від найтонших уявних пристрастей. А хто перейшов Йордан (Бут. 32:22,30), той перенісся у країну відання, де ум, таїнственно умиротворений, стає у дусі оселею Божою.

84. Субота субот (Лев. 16:31) - се душевний супокій розумної душі, що, відірвавши ум навіть од Божественних словес, сокровенно захованих в сотворених істотах, всеціло облекла ум свій - у надхненні любови - в Єдиного Бога і таїнственним богословієм досконало злучила його з Богом.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святий Марко Подвижник" ]

[ Купити книгу: "Святий Марко Подвижник" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!