1. Похвальна чеснота під час миру, та ще похвальніша під час борні.

2. Чеснота виявляє себе не тільки в щасті, а й у нещасті, що протистоїть їй.

3. Хто переміг у багатьох боях, той безпристрасний, а хто вважає, що здобув чесноту без борні, той — пристрасний.

4. Без борні серце не може виявити чесноти, бо чеснота дістала свою назву від доблесних подвигів, звершених у боротьбі.

5. Рішуче відкидаймо насолоду від помислів, звертаючи на них увесь гнів свій.

6. Людина велемовна бореться з ураженими почуттями, а любитель безмовности, що пильнує свої почуття, воює з помислами.

7. Ті, що благодаттю сподобилися сили до подвижницьких трудів, нехай остерігаються думки, що вони сильні самі від себе. Причина всього доброго в них є Господь, що дав їм Свої заповіді, а причина всього злого — це лукавий піддавач принад. Тому за все добро, що ти зробив, благодари Подателя добра; лихе ж походить від родоначальника всього лихого, тож остерігайся його.

8. Кінець усякого труду чи скорбот — подяка Богові-Благодателеві, щоби благодаренням засоромити злобу ворога. Хто до всякого свого діла долучає вдячність, той матиме неокраденим скарб серця, бо спорудив проти гріха подвійну стіну з бійницями.

9. Гідний похвали той муж, що поєднав діяльне життя з умовим, аби душевна нива, зрошуючись з обох джерел, рясніше родила чесноти. Бо умоглядність окрилює розумову здатність людини до споглядання речей досконалих, а діяльність умертвлює розпусту, нечисть, пристрасті, лиху пожадливість та зажерливість (Кол. 3:5). Той, хто опоясався зброєю діяльности й умоглядности, легко перемагає демонське лукавство.

10. Демони воюють із душею помислами, та коли супроти них постане могутній проводир битви -терпіння — розбігаються геть.

11. Якщо хочеш успішно боротися із полчищем демонів, то ворота душі своєї (почуття) обгороди усамітненою безмовністю, а вухо своє настав до батьківських слів. Так навчишся ліпше розпізнавати терня помислів, щоб викорінювати та спалювати їх гнівом своїм.

12. Дослухаючись до порад отців, будь не суддею їхніх діл, а виконавцем їхніх настанов.

13. Вороги зазвичай звертають увагу того, хто питає, на діяльність того, хто радить, аби зробити його строгим суддею і позбавити користи від поради.

14. Коли тобі дають пораду — не відкидай її, хоч би ти й навіть сам усе знав.

15. Хто не слухає батьківської заповіді, той не послухає і заповіді закону.

16. Не лише говори про досконалість отців — намагайся і сам стати досконалим.

17. Хто старається пізнати, який помисел якому подвигу протиборствує, той переможе в боротьбі ворожу спокусу.

18. Знай, що замість того подвигу, котрого в твоїх духовних трудах не вистачає, вкрався помисел і протистоїть йому.

19. У подвижницьких трудах розсудливо оберігай серце своє, щоби забудькуватість про речі кращі, викравши серце твоє, не передала його в полон помислам. Як тільки забуття окраде ум, злоба-ворог сміло проникає в нього і розкрадає його без пощади.

20. Коли хтось слухає, як хтось когось обмовляє, тоді вони обидвоє служать знаряддями двом духам, взаємно один одному співдіючи. Бо злослухання розпалює злослів'я, а злослів'я викликає злослухання; і вони обидвоє люблять один одного на згубу собі.

21. Загороджуй свій слух від пересудів, щоби не грішити двояко: тим, що привчаєш себе до згубної пристрасти, і тим, що не стримуєш інших від лихослів'я.

22. Хто любить насміхатися, той розбійницьки окрадає душі інших людей, наклепами прокопуючи слабкий слух їхній.

23. Хто втікає від язика, що лихословить ближнього свого, той проганяє і своє власне лихослів'я.

24. Хто з приємністю слухає злослівника, той вухами всмоктує отруту звіра з безодні.

25. Вухо твоє хай не приймає тієї гіркої отрути -лихослів'я — щоби й ти не підніс її ближньому своєму.

26. Не засмучуй свого слуху пересудами, щоби, продавши себе цій пристрасті, не стати тобі рабом багатьох пристастей. Бо одна пристрасть, знайшовши собі місце в тобі, введе туди й інші пристрасті. Ум перетворюється тоді з володаря на раба багатьох пристрастей, коли, спрягшися з якоюсь пристрастю, зовсім відкидає подвижницькі труди.

27. Що в тобі гідне заздрости, те найбільше приховуй від заздрісника.

28. Коли друг твій, вважаючи добру славу твою приниженням для себе, уразиться заздрістю і задумає якось затьмити її, пильнуй, щоб не уразитись самому, дозволивши влити в твою душу гірку отруту засмучення. Цього й домагається сатана, щоби розпалити заздрістю друга твого, а тебе — засмученням з'їсти.

29. Ліпше упокорімся і любім один одного братньою любов'ю (Рим. 12:10), намагаючись трапезою приборкати озвірівшого духа ревнощів.

30. Одного пустинника хтось умовляв — через його глибоку старість — покинути пустиню, на що старець відрік: «Не змушуй мене до того, бо для мене — лиходія — ще не скінчився термін вигнання».

31. Я просив у того пустинника повчання, і він прорік мені: «Найпаче вкоріни страх Божий у серці своїм — тоді завжди знаходитимеш потрібне слово, що вчитиме людину розуму».

32. Цей же старець, коли його запитали, як набути страху Божого, відповів: «Хто завжди пам'ятає про смерть, той має страх перед Судом».

33. Спонукуваний страхом, будь щоденним співбесідником Божественних Писань — так уникнеш бесід ворожих помислів у собі.

34. Хто повчанням у Божественних Писаннях збирає скарби духовного пізнання у серці, той легко проганяє з нього помисли.

35. Коли читаємо й чуваємо вночі, слухаємо Божественні Писання, не оглушаймо слуху сном, не віддаваймо душі в полон помислам, а жалом Писань вражаймо серця наші, щоби, дійшовши до скрухи, ревно дбати про спасіння, відтявши супротивне недбальство.

36. Хто горить любов'ю до Бога й пам'ятає про небесне — той проганяє з мислі всяке людиноугодництво.

37. Свідка діл своїх — совість — не відсилай до помислу, який хоч і зневажає падіння твоє, зате солодкомовно про нього говорить.

38. Не вгамуєш тілесних пристрастей, поки не зцілиш тіла свого подвижницькими трудами. Не погасиш і душевних пристрастей, допоки не сповниш серця свого плодами любови.

39. Тілесні пристрасті беруть свій початок від потреб тіла — і проти них корисна стриманість; душевні ж пристрасті породжуються потребами душевними — і проти них дієва молитва.

40. Любов — це повнота безстрастя, погуба всіх пристрастей. Вона приносить довготерпіння, охолоджує киплячий гнів, вселяє смиренність, упокорює гординю.

41. Любов нічого в собі не має, крім самого Бога, тому що Бог є любов (1 Йоан 4:8).

42. Облечися у страх Божий поверх страху мук вічних — щоби страхом вогню пекельного розпалити в собі невгасиме бажання угодити Богові й чимскоріше змудріти проти підступности помислів, бо страх — це початок премудрости.

43. Того, хто з власного досвіду вміє пояснити всі підступи помислів, зрозуміє тільки той, хто сам досвідчений у тому, бо шлях до цього пізнання один для усіх — досвід.

44. Школа пізнання — це діяльне життя. Якщо добре потрудимось у ній — тоді й себе пізнаємо, і помисли розрізняти навчимось, і Бога побачимо.

45. Сила, що втихомирює твої помисли, — це діла, тому що діяльне — мудріше від мисленого та мовленого й водночас багатотрудніше. Коли є діла, слова виблискують як блискавиці, а коли діл нема — слова тьмяніють, бо їм бракує сили діл.

46. Помисли, виколюючи душевне око, осліплюють нас, щоб ми найліпшими заповідями користувалися найгіршим чином.

47. Демони лютують на монахів, слухняних своєму авві, скрегочуть на них зубами, бо ті зі слухняністю поєднали безклопітне відречення од світу.

48. Покірних своєму авві монахів демони всіляко намагаються відвернути від нього: навіюють жаль, навіть гнів, а потім непомітно й ненависть до нього за те, що він нібито несправедливо карає і упереджено ставиться до них. Роблять це демони для того, щоби захитати душу й викрасти її з батьківських обіймів.

49. Часом демони звеличують подвижницькі труди в помислах людини, а іноді упосліджують їх, щоби звеличуванням посіяти зарозумілість, а упослідженням — відчай. Звеличують вони труди тих подвижників, що їх не змогли довести до зледачіння, тим-то стараються прищепити їм марну славу. Тим же подвижникам, що не стають зарозумілими, твердять, що подвиги їхні нічого не варті, щоби, привівши їх до зледачіння, кинути у відчай.

50. Коли помисли звеличують твої подвижницькі труди — тоді упосліджуй свою душу, з презирством відкидаючи такі думки, а коли зневажають -тоді звеличуй Христове милосердя.

51. Що більше пригнічуєш тіло своє, то пильніше випробовуй совість свою. Пізнавай самого себе, щоб помисли таємно не окрадали тебе, бо інакше, будучи нечутливим до їхніх таємних ошуканств, засмутишся од мислі, що чесноти пожинаються самою лише суворістю життя.

52. Як ще невживане золото, вкладене до плавильної печі, стає чистішим; так і початківець-монах, переплавивши вдачу свою в обителі, стає чистішим завдяки досвіду терпіння. Накази братів навчають його послуху, а веління авви чи старця вкорінюють довготерпіння. І якщо він із радістю прийматиме образи й полюбить смиренність в упослідженнях, тоді, ставши вище від протилежних їм пристрастей, плекатиме нові чесноти, що їх все більше й більше даруватиме йому благодать Божа.

53. Ум лиш тоді заспокоїться, коли, відсікши причини пристрастей, почне споглядати дивні діла Божі; а до цього він — у трудах і небезпеках — бореться із супротивниками.

54. Старці схвалюють усамітнення тоді, коли чернець спершу удосконалиться чеснотами в спільноті. Хай спочатку випробує себе, чи може він жити на самоті; і якщо виявиться, що ні, хай повернеться до спільноти, щоби інакше, не маючи сил протистояти хитруванням помислів, не позбутися розуму.

55. Як вдові розрада — сини, так грішній душі -подвижницькі труди, що розсіюють помисли відчаю, поглиблюють покаяння у вірі, проголошують милосердя Христове і загладжують скоєні гріхи.

56. Як пес намагається відібрати хліб у дитини, так лукавий помисел — розуміння серця. Тим-то не даймо себе, як діти, окрасти лукавству ворожих сил, не віддаймо їм душі своєї на розкрадання.

57. Як блискучий сонм зір освітлює небо, так істина божественних слів, ніби світильник, зсередини осяює людину. Тож носімо всі один-єдиний образ істини, бо Бог оселює покинутих у домі (Пс. 68:7).

58. Як сонце світлосяйним промінням усміхається усій землі, так любов світлоносним діянням осіняє кожну душу. Якщо здобудемо любов, то погасимо пристрасті й засяємо до небес. Усяку працю подужаємо, посівши святу любов; а без неї — ні в чому не матимемо успіху: без неї і гнів лютує, і вдача грубіє, і до мудрости примішується марнославство.

59[2]. Спочатку треба подолати в собі пристрасті й тверезо утвердити в пам'яті, що було під час борні, а потім власний досвід передати іншим, щоб запевнити і їм перемогу, наперед вказавши способи й правила боротьби. Хтось, можливо, подолав у собі пристрасті довгочасним суворим життям, але, як у нічному бою, не знає способу перемоги, не вслідкував за ходом усієї битви, бо його ум не пізнав ворожих задумів.

60. Хто скуштував безмовність і почав хоч трохи вправлятися у спогляданні — той не дозволить обплутати свій ум турботами про тілесне і відтягнути його від духовного пізнання до діл земних, бо він здебільшого літає у піднебесних просторах.

61. Коли подолаєш свої пристрасті — не потурбують уже вороги, тоді можна братися і до обробітку душ інших. А поки ще панують у тобі пристрасті, триває борня із мудруванням тіла, треба постійно носити зброю при собі, щоби злопідступні вороги не обернули твого спокою в нагоду до нападу й не полонили тебе без пролиття крови.

62. Святий Мойсей напучує Ізраїля: коли ввійдеш до обіцяної землі й вигубиш народи, що там живуть, бережися, щоб не дав упійматись у пастку, наслідуючи їх, після того, як вони зникнуть перед тобою (Втор. 12:30). Цей урок дуже повчальний для тих, хто, подолавши пристрасті, стає неуважним до серця свого. Від того проростають у них, ніби паростки, образи давно минулих днів. І хто дозволяє їм проникати до володаря-ума, не забороняє їм входити туди, той наново відкриває у собі зручний притулок для пристрастей, що їх свого часу був переміг, повторно наражаючи своє життя на боротьбу. Бо навіть приборканим пристрастям властиво -через невміння приборкувача — знову ставати дикими й упадати в звірячу лють.

63. Проклята людина, що творить якусь подобу... і ставить її у потаємному місці (Втор. 27:15). Назавжди щось поховати в землі чи покласти до тайника — не одне й те саме. Сокрите в землі не потрапляє нам на очі, тож з часом щезає з пам'яті, а покладене до сховку, хоча й утаєне від сторонніх, видиме для тих, хто його туди поклав. Такий покладений у тайник ідол — це всякий потайний соромний помисел, що живе в душі. Хто так робить, той підпадає під кару закону, бо плекання соромного помислу є те саме, що поклоніння ідолу.

64. Не впускаймо до свого серця нечистих помислів, бо коли серце потьмариться від них, то вже ніби насильно й мимоволі тягнеться до пристрасних діл.

65. Дух Святий написав життя Святих, аби кожний піднімався до істини за прикладом інших.

66. Тим, хто тільки-но визволився від мирської суєти, треба перебувати в безмовності (у стінах обителі чи дому), щоб зовні не роз'ятрювати ран серця чуттєвими враженнями і не привносити нових статуй до капища старих гріховних кумирів. Важка ця безмовність для тих, хто зрікся світу недавно, бо на думку навертається уся нечистота колишня. Але так буває тільки напочатку, з часом безмовність, озброївшись терпінням, цілковито визволить ум від бентежень скверних помислів.

67. Ум тих, хто нещодавно зрікся гріха, подібний до тіла, що тільки-но почало відновлювати сили після тривалої недуги. Для нього навіть маленький вітерець стає причиною повернення хвороби. Його сили ще слабкі, щоб ринути в юрбу людей. -Тим паче треба остерігатися душі, щоб не повернулася назад її хвороба — пристрасть — і не розпалилася знову. Змужнілим подвижникам можна сміло виходити на брань, а кому ще не до снаги боротися, той нехай у безмовності в келії знайде собі безбідну безпеку.

68. Коли настане правдива тиша в серці людини, тоді зникнуть не тільки пристрасні порухи, а й сама згадка про них. — Тоді душа, мирна й спокійна, зможе розібратися в образах, що раніше крилися у ній, боротися з ними та виганяти їх із серця. Коли ж нові образи безперестанку входять один за одним, тоді неможливо позбутися попередніх, бо думка зайнята новими образами, що затьмарюють зір душі. Як ті, що бажають осушити дно ріки, повинні загородити її русло — так і образи пристрастей можна викоренити лише тоді, коли чуття нічого вже не постачають ззовні; якщо ж, подібно до потоку, піддають вони все нових і нових вражень, тоді не тільки важко, а й неможливо очистити душу від пристрасних образів і порухів.

69. Пророк наказує: Вигубіть з Вавилону того, хто сіє (Єр. 50:16). У тім порада й для нас — вигублювати образи, доки вони ще в піхві почуттів, щоби, впавши на землю серця, не пустили паростків і, напоювані дощем частих бесід з ними, не зродили плодів зла. Інший же Пророк хвалить тих, хто не дає дозріти пристрастям, вигублює їх ще малими: Щасливий, хто вхопивши дітей твоїх, розіб'є їх об скелю (Пс. 137:9). Щось подібне означають також слова Іова: Лев гине без здобичі й левенята йдуть урозтіч (4:11). Великий праведник, бажаючи зобразити злопідступність пристрасти, придумав для неї складну аналогію на прикладі найсильнішого лева й найслабшої з усіх тварин — мурашки, бо вкорінення пристрастей починається з тонких помислів, що непомітно, як мурашки, підкрадаються, множаться і стають опісля для того, хто підпустив їх до себе, не менш небезпечними, аніж напад лева. Тому подвижникові треба побороти пристрасті ще тоді, коли вони підповзають, як мурашки, обманюючи своєю слабосилістю, бо якщо досягнуть сили лева, стають непереможними. Тож не треба їх годувати. А їхня пожива, як сказано було неодноразово, є образи пристрастей, що за посередництвом чуттів живлять їх, кожний озброюючи проти душі свого кумира.

70. У храмі Законодавець наказав поставити заґратовані вікна (Єз. 41:16). А це означає: той, хто бажає зберегти своє серце чистим, як храм, мусить огородити свої чуття страхом будучого Суду — як решіткою, що перепиняла би вхід туди нечистим образам.

71. Хто під час боротьби з пристрасними порухами мужньо їм протистоїть — через страх будучих мук — той без труду здолає тих, що хочуть його поневолити, не відчуваючи навіть їхніх ударів. Тим-то скаже: Били мене, та мене не боліло, товкли мене, та не знав я нічого (Прип. 23:35). Грішні помисли лупцювали, хотіли насміятися з нього, та він навіть не відчував їхніх ударів, бо Бог стрілу на них пускає (Пс. 64:8). Не змогли вони звабити його, адже він навіть не помічав їх.

72. Нема сенсу відрікатися од світу тим, хто не твердий у своїй рішучості, а захоплюється помислами, уступає їм і часто повертається до покинутого, виявляючи тим свою прив'язаність до нього -як жінка Лотова — що, озирнувшись позад себе, стала соляним стовпом — на повчання усім нам. Часті згадки про те, від чого ми відреклися, без сумніву, потягнуть нас назад від навику в духовному, що ще добре не вкорінився, знову ваблячи до себе і змушуючи повернутися до колишніх злих діл. Стара недобра звичка від того ще більше посилиться і навряд чи дозволить колись знову вдатися до добрих звичаїв. Бо від звички походить навик, а навик перемінюється у природу — її ж змінити важко. Поглянь на душу, що наслідує свої звички: як вона возсідає на них, як на ідолах, як прикута до них: Не можу, — каже, — перед тобою встати, бо жіночий випадок у мене (Бут. 31:35). Душа, що звикла до житейського, возсідає на ньому, як на ідолі, й прикута до нього так, що розстатися з ним уже ні не може, ні не хоче.

73. Господні Святі уникали міст, знаючи, що спілкування з розпусними людьми — набагато згубніше від заразної хвороби. Ілля, покинувши Юдею, мешкав на пустинній, повній звірів, Кармельській горі. Свого вчителя наслідував у любові до пустинництва його учень Єлисей. Йоан Предтеча жив у Йорданській пустині, їв сарану й дикий мед, аби показати нам, що зовсім неважко вдовольнятися найконечнішим. І Мойсей того навчав, велівши ізраїльтянам збирати манну тільки на один день, бо турботу про людське треба обмежувати одним днем. Так і всі Святі, яких світ не був вартий, покидали заселені місця і блукали пустинями (Євр. 11:37-38), втікаючи від благовидних людських пороків, щоби ті, як сильний потік, не захопили їх у мирське згубне життя.

74[3]. Сотворені ми на образ Божий — щоби зберігати в собі Його святий лик і взірцевим життям являти чіткі риси Богоподібности ближнім своїм. Я, — мовить Бог, — милосердний і добрий, повільний до гніву і вельми милостивий (Пс. 103:8; Йоіл 2:13), люблю істину. Ось риси Божого лику. З них пізнається і душа, що причастилася Богоподібности й поріднилася з Божеством. З любови до Бога возревнивши про повноту Богоподібної досконалости, ще в кайданах свого тіла вона постійно трудиться над своїм очищенням, доки не сподобиться ознак Божої природи: благости, довготерпеливости й чоловіколюбности. І буде вона тоді мало що менша від Ангелів (Пс. 8:6).

75. Хто уникає світських заколотів, не тривожиться житейською суєтою, ухиляється од товариства легковажних і нерозсудливих людей, безмовно перебуває на молитві, вивчає Слово Боже, -той, коли й виходить із дому, то завжди — статечний, лагідний, недратівливий, співчутливий, братолюбний. Хто ж такого чоловіка не назве справжнім Господнім ревнителем, істинним образом і подобою Божою? Осяяний божественним промінням Господньої доброти, своє уподібнене до Бога світло являє він у чеснотах.

76. Ось характерні риси Бога і людини, яка ревно дбає про те, щоб стати подібною до Бога: тихість, незлобивість, негнівливість, незаздрісність, доброчинність, співчутливість, незлопам'ятність, добротолюбність, шанобливість, турбота про інших, дружність, люб'язність, нечестолюбство -інакше кажучи — все, в чому виявляється уся благість Бога, Котрий велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних (Мт. 5:45). З цих прикмет пізнаємо того, хто прагне наслідувати Бога.

77. Достатньо було б і цього, щоби смиренних навчити досконалого життя, але, знаючи, як важко декого схилити до нього, святий Павло всіляко намагається відтягнути нас од суєти, збуджуючи нашу ревність різними похвальними найменуваннями. В одному місці він твердить: Ви — храм Божий (1 Кор. 3:16); в іншому закликає: Поводьтеся ж як діти світла (Еф. 5:8); поводьтеся достойно Євангелії Христової (Флп. 1:27); навчаючи так: тіла ваші-члени Христові (1 Кор. 6:15); називаючи нас святими й бездоганними (Еф. 1:4), щирими дітьми Божими (Флп. 2:15). Про все це він мовить як про те, що вже є в нас (хоча того ще нема в нас), аби, вжахнувшися, як би такі похвали не обернулися нам на докір і осміяння, — ревно запрагли ми досконалости. Тим-то святий Апостол не обмежується лише похвалами, а й подає нам різні способи, як досягнути цієї досконалости мужа, міри повного зросту всеосяжности Христа (Еф. 4:13).

78. Найпаче мусимо вмерти для світу, розіп'ястися для нього, щоби нітрохи не відчувати насолод чи скорбот мирських. Бо ви померли, — каже Апостол, — і життя ваше поховане з Христом у Бозі (Кол. 3:3). Бажаючи показати, як живуть ті, що співвоскресли з Христом, каже: шукають вишнього і думають про вишнє, умерли для стихій світу й не живуть уже більше для них. Ще закликає: Віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих (Рим. 6:13), бажаючи, щоб ми передусім вмерли для пристрастей тіла, що напосідає на дух, а потім почали жити чеснотами на славу Божу. Тим-то жертвою живою називає тих, що умертвили свої земні члени (Кол. 3:5) і живуть новим життям (Рим. 6:4), шукаючи не злих, а добрих діл. Бо, ставши жертвою живою, не згубили сили, а користуються нею проти здавна ворожого мудрування тіла, не захоплюються уже нерозумними пожаданнями плоті, бо досконало перейшли від тілесного до духовного, тож живуть уже не тілом, а духом.

79. Апостол мовить до тих, кого вже не тривожать похоті тіла, його непомірковані бажання: Ви ж не тілесні, але духовні (Рим. 8:9). Бо гріх уже не панує у їхньому умертвленому тілі, не повеліває їм на противагу законові ума й не кидає їх у полон пристрастей. Натомість царює у них закон духа, закон життя Господа Ісуса, що полонив їх для цілковитого послуху заповідям Христа. У ньому вони не тільки насолоджуються кращим — внутрішньою своєю людиною, — а й справедливо відплачують тілові за кожний колишній непослух — противними йому трудами задля чеснот. Цього навчає Апостол: Як ви колись віддавали ваші члени на служіння нечистоті і беззаконню, щоб жити беззаконно, так тепер віддайте ваші члени на служіння праведності на освячення (Рим. 6:19). Який великий це труд, знають ті, що перемінили лихі свої звички на добрі. Великий це труд, але ті, що не жаліють себе, досягають — благодаттю Божою — поступу в ньому. Назавжди зрікшись гріха й твердо ступивши вперед, спроможні вони, врешті, зовсім відсікти колишні свої лихі пожадання й цілковито віддатися кращому — перемінивши тіло своє із знаряддя неправди в знаряддя правди.

80. Слідкуймо за своїми думками. Коли згадуємо щось, чи пристрасно уявляємо собі це? Чимало людей грішать більше в помислах, аніж у діях, невидимо погоджуються з ними й насолоджуються ними. Внутрішньо вони впали, хоча зовнішніх падінь не зауважите в них. Буває, зовні хтось видається бездоганним — внутрі ж усвідомлює усю свою мерзенність. Совість справедливо мучить такого, бо невидиме протирічить видимому, правда — фальшивій зовнішності. Чим така людина ліпша від гробу побіленого, коли душа її помишляє про тлінне й повна сороміцьких порухів? Чи не гірша вона навіть від гробу? Бо гріб недовго відгонить смородом: лиш доки в тілі зостається волога. Як тільки соки вичерпуються, пропадає і сморід. Серце ж, сповнене сороміцьких думок, завжди викликає огиду, бо смрад його більший від гниючого тіла, а воно ще й милується до того своєю власною срамотою.

81. Якщо бажання сповнене, настає задоволення, якщо ж ні — печаль. Бажання породжується відчуттям (враженням від зовнішніх речей або помислів про них). Хто не допускає враження, помислу -той не дає місця і бажанню (задоволенню або печалі від нього). Хто розтрощив голову змія при вході, за дверима залишає його тіло, що, без сумніву, пролізло б у двері, якби голова знайшла собі свобідний вхід. — Такий закон уважности до себе, або тверезіння.

82. Якщо хтось бажає чогось лихого, то незалежно від того — вдоволить він своє бажання чи ні — те й те однаково шкідливе для нього: радість у першому випадку чи смуток — у другому. Бо цей смуток — не смуток задля Бога, що чинить спасенне каяття (2 Кор. 7:10); і радість ця — не в Господі радість, що нею веселяться ті, в кого чиста совість (Флп. 4:4). Його радість — це душевна спокуса, яку навіює демон, і походить вона не від правдивого блага, а від захоплення примарою.

83. Ось як чеснота навчає того, хто любить її, простувати вперед, до досконалости. Досконалість видається йому не дуже віддаленою, щоб не здавалося, що велика відстань до неї — це перепона здобути її, але й не стоїть вона непорушно — так, щоб кожен міг легко схопити її. А це для того, щоб чоловік усе своє життя — до самої смерти — ревно прагнув її.

84. Якщо цілого людського життя деколи замало для того, щоб набути чеснот, і ті, що подвизаються, тверезіють день і ніч, щоб осягнути їх, то як нам серед розсіяння і мінливости думок успішно пройти шлях, такий довгий і важкий, та охоронити себе від підступів численних і невидимих ворогів, у яких зброя проти нас — наші ж пристрасті й чуття, і долають вони нас тим, чим Божа благодать озброїла нас проти них? Мусимо бути уважними й не захоплюватися тим, що потім наші супротивники використають проти нас. Це ж очевидно: що не слугує нашому поступу в чеснотах, те служить на користь нашим ворогам.

85. Як навчитися правильно мислити? — Слухай уважно. Давид мовить: Уста мої казатимуть слова мудрі і думка серця мого — розумні речі (Пс. 48:4); Установами Твоїми я втішатимусь (Пс. 119:16); Роздумую й над усіма ділами Твоїми, і міркую над учинками Твоїми (Пс. 77:13). Роби так — і твій вічно рухливий ум не матиме часу розпорошуватися на непотрібне, а займеться нарешті тим, що принесе йому насолоду й велику користь, звеселяючи чуття баченням, а душу — спогляданням Бога живого.

---

[1] 3 першого слова до Євлогія-монаха. Ч. 1,223.
[2] З Подвижницького слова. Ч. 2,1.
[3] Із Слова до анкирської дияконіси Магни. Ч. 2, 97.