Про боротьбу між тілом і духом[1]

Святий Йоан Касіян - Огляд духовної боротьби

8. Борня вирує у наших членах, про що читаємо в Апостола: Тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла. Вони суперечать одне одному, так що ви не можете робити того, що хотіли б (Гал. 5:17). За Божим Провидінням, ця боротьба немовби проникла в людську природу. Та й чи можна вважати її неприродною, якщо вона притаманна всім людям після падіння первозданних? Ця боротьба — згідна з волею Божою. Вона служить для людського добра, будить у людині ревні прагнення до вищої досконалости.

9. Під словом тіло треба розуміти не людину як істоту, а тілесну волю її, або лихі пожадання. Так само під словом дух треба розуміти не якесь особливе єство, а лише добрі й святі прагнення душі. Такого значення цим словам надав апостол Павло, кажучи: Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити; бо тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла. Вони суперечать одне одному, так що ви не можете робити того, що хотіли б (Гал. 5:16-17). Оскільки пожадання тіла і пожадання духа, протилежні між собою, живуть разом в одній людині, тому й триває у ній безперервна міжусобна боротьба. Бо тіло прагне переважно гріховного й бачить приємність лише в тому, щоб вдоволити потреби нинішнього життя. Дух же, навпаки, жадає духовного, не турбуючись навіть про найконечніші потреби тіла. Тіло насолоджується достатком і всілякими утіхами; духові ж неприємні клопотання навіть про конечні потреби. Тіло бажає м'якої постелі й смачної їжі — дух живиться чуваннями й постами. Тіло спішить нагромаджувати незліченні багатства — дух же невдоволений навіть тим, що мусить щоденно споживати хоча б трохи хліба. Тіло шукає ніження і лестощів від людей — духу ж до вподоби суворе життя у відлюдній пустині. Тіло прагне почестей і людської похвали — дух же втішається з переслідувань і зневаг.

10. Коли людиною керують самолюбство й земні мудрування, їй ніколи не піднестися від земного до вишнього. Така людина хоч і намагається стримуватись від тілесних пристрастей, однак анітрохи не хоче терпіти прикрощів. Вона бажає досягнути тілесної чистоти без умертвіння тіла, здобути чистоту серця без труду чувань, багатіти духовними чеснотами, вдоволяючи водночас усі забаганки тіла, сподобитись благодаті терпеливости, та без зневаг і понижень, свідчити про Христа, боячись втратити світську пошану, наслідувати простоту благочестя разом із зарозумілістю віку цього, служити Христові й водночас радіти з людської слави, говорити рішучу правду, та не терпіти за неї навіть найменшої образи, і врешті — досягнути благ будучих, не втрачаючи теперішніх. Така воля людини веде її не до досконалости, а до огидного самовдоволення, уподібнює до тих, про кого з докором каже Господь в Одкровенні: Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, то вивергну тебе з уст Моїх (Од. 3:15-16). Благодать Божа, зійшовши на людину, будить у ній дух і зроджує небесні прагнення, що звільняють її від усього земного. Тоді людина вже не м'яка й літепла, а спрагла вищого, тож відкидає заради нього все нікчемне. Проте потяг до колишнього спокою й байдужосте ще живе в ній і вона може будь-якої миті знову впасти. Щоб цього не сталося, не можна потурати тілесним порухам, ворожим вищим прагненням добра. Як тільки воля людини впадає у противну Богові літеплість, тоді постає у ній борня тіла й спонукує її дух до енергійного протистояння. Очевидно, ми назавжди лишалися б у стані богопротивного самовдоволення, якби нас не виводила з нього внутрішня боротьба. Бо як тільки забажаємо собі якогось послаблення, негайно повстає тіло і, вражаючи нас жалами гріховних порухів та пристрастей, не дає нам перебувати у благодатній чистоті, а зваблює до фальшивого задоволення, тягне на зарослу терням дорогу. Противні нам тілесні бажання будять приспану ревність про Бога: вона повстає і проганяє підступних ворогів. Така щоденна боротьба пробуджує нас до благодатної рішучости, спонукує відкинути безтурботне життя, а здобувати натомість чистоту серця у скрусі духа. Тоді ми, зберігаючи чистоту тіла суворим чуванням, голодом, спрагою і неспанням, -підносимо свій дух до Бога читанням, роздумуванням та безнастанною молитвою.

11. Подібне щось таїнственно зображене в Божому плані щодо ворожих Ізраїлю народів, про що читаємо в книзі Суддів: Ось ті народи, що Господь зоставив, щоб випробувати ними Ізраїля, та щоб навчались воювати покоління синів Ізраїля (Суд. 3:1-2). Господь призначив таку боротьбу не тому, що не бажав спокою Ізраїлеві, а тому, що бачив велику користь від неї. Зазнаючи майже безнастанних нападів від тих народів, Ізраїль постійно потребував Божої помочі, тим-то повсякчас з надією взивав до Нього в молитві. Безперервно борючись, не мав він часу на безтурботне життя або розслаблення у лінивстві й неробстві. Бо саме безпечність і щастя часто валять навіть того, кого не могло повалити нещастя.

12. Чи не тому в тілесних скопців приспана душа, що вони, звільнившись від порухів плоті, оманливо думають, що не потребують вже ні трудів тілесної стриманосте, ні скрухи серця? Розслаблені такою безпечністю, далекі вони від правдивої досконалосте, бо не очищують серця свого від душевних пристрастей. Піднісшись над станом тілесним, задовольнилися вони тільки душевним. А це, як каже Сам Господь, осуду гідне, бо, перейшовши від холодного до літеплого, залишилися вони в огидному стані самовдоволення.

13. Отож уже на початку відречення, коли ми перестаємо бути людьми тілесними (тобто зрікаємося звичаїв мирських і стримуємося від тілесної нечистоти), прагнім з усіх сил стати духовними. Бо інакше, зрікшись світу зовнішньо, переставши оскверняти себе тілесно, — вважатимемо, що вже досягли досконалости, тож станемо недбалими й безпечними щодо усунення причин пристрастей. І зупинившись між тілом і духом, залишимось поза духовною досконалістю, бо гадали, що для цього досить відмежуватися од мирських утіх, розпусти та тілесного вдоволення. Коли будемо й далі жевріти в тому стані літеплости (байдужости), що вважається найгіршим, то відкине нас Господь, бо Він Сам каже: Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст Моїх (Од. 3:16). Господь справедливо об'явив тим, котрих прийняв у лоно Своєї любови, а вони охололи, що вивергне їх. Бо легше спастися й піднестися на вершину духовної досконалости людині тілесній, світській, поганинові, ніж тому, хто, прийнявши Христове ярмо, не ступив на шлях духовного поступу, ще й дозволив охолонути першому вогню духовної ревносте. Коли грішник усвідомить усю свою нечистоту, розкається і звернеться до джерела всякої чистота й досконалости, то, гидуючи своїм холодним станом невіри й безпечности і запалавши духом, легко піднесеться до Господа. І навпаки, хто з холодністю береться до Божого діла, без смирення та належної старанности ступає на дорогу Господнього покликання, той, хоч би раз уражений цією важкою заразою, вже не може ні самотужки виправитися, ні прийняти напоумлення інших. Бо він мовить у серці своїм: Багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю, тоді як саме до нього сказані слова: А не знаєш, що ти — злощасний і мізерний, і бідний, і сліпий, і голий (Од. 3:17). Отже, він стає гіршим від поганина, бо втратив усвідомлення своєї нужденности, сліпоти й наготи, не відчуває потреби в поправі, зухвало відкидає настанови й напоумлення інших. Не приймаючи спасенних слів, не задумується, що в будучому неминуче постане перед найсуворішим Судом і покаранням.

[1] Повч. четверте.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]

[ Купити книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!