Вислови святого Антонія Великого і розповіді про них

4. Вислови святого Антонія Великого і розповіді про них 28

1. Про відречення од світу

1. Хто хоче досягти поступу в монашестві, тому треба цілком відректися од світу, покинути справді всі блага житейські, відкинувши всяку пристрасність до речей. Цю істину наочно пояснив святий Антоній одному братові, котрий, зрікшись світу та роздавши бідним усе, що мав, залишив собі якусь дещицю на випадок нужди. Старець, поглянувши на нього, відчув його внутрішній стан і мовив: «Якщо бажаєш бути монахом, іди до селища, купи м'яса, розріж його на тонкі шматки і, скинувши одяг, обвішай ними руки й плечі і тоді приходь сюди». Брат зробив усе так, як наказав йому старець. І ось собаки, птиці й шершні накинулись на нього та зранили все тіло його. Коли він знов прийшов до старця, той спитав його, чи зробив він, що було йому наказано; брат же, жаліючись, показав рани свої. Тоді святий Антоній сказав йому: «Так буває з тим, хто, покидаючи світ, залишає собі хоча б щось із майна: демони покриють його ранами, і він, змучений, упаде в борні». (Достопам'ятні розповіді, 20; Грецька патрологія, т. 40, с. 1099)

2. Цієї теми стосується і наступне оповідання, записане Касіяном. Прийшов до святого Антонія чоловік, котрий вважав, що для побожного життя нема ніякої потреби покидати світ. Потвердив це так: «Більші заслуги збирає той, хто подвизається в місті або селищі, сповняючи все, щоб осягнути духовну досконалість». Святий Антоній спитав його: «Де і як ти живеш?». Той відповів: «Живу в хаті батьків, які забезпечують мене всім необхідним. Це звільняє мене від житейських турбот і старань, а я безупинно читаю і молюся, тож дух мій не турбується чимось стороннім». Святий Антоній питає його знову: «Скажи мені, сину мій, чи уболіваєш ти з рідними своїми в їхньому горі; чи радієш в їхніх радощах?» Той потвердив. Тоді старець мовить йому: «Знай, що і в будучому віці будеш поділяти участь з тими, з ким у цьому житті зазнаєш радости чи горя. І не тільки тим шкідливий для тебе вибраний спосіб життя, що через майже щоденну переміну життєвих обставин занурює ум твій у безперервні думки про земне; але й тим, що позбавляє тебе того плоду, який одержав би ти, коли б сам працею рук своїх заробляв хліб свій за прикладом апостола Павла, котрий і серед трудів проповідування Євангелії здобував потрібне для життя і собі, й тим, що були з ним, своїми руками. Про це він так пише до ефесян: Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зі мною, служили оці руки (Ді. 20:34). Робив він це для того, щоб нас повчити і дати нам приклад: Ми ж безладдя поміж вами не коїли, ані не їли ні в кого дармо хліб, а вдень і вночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас нікого. Не тому, що не маємо на це права, а тому, щоб дати вам себе за зразок, щоб ви нас наслідували (2 Сол. 3:7-9). Ось чому й ми, маючи можливість користати з помочі рідних, вважаємо за краще утримувати себе самотужки в поті чола. Охоче вибрали б ми твоє, якби це було кориснішим. Крім того, знай: коли ти, будучи здоровим, живеш чужим коштом, то поїдаєш те, що мало б належати бідним і немічним».

2. Загальні відповіді на питання: що ж робити?

Хто покинув світ, той вступає в цілком нове життя, яке, звичайно, хоч і не зовсім незнайоме для нього, однак мимоволі викликає питання: що тепер робити і як потрібно жити? До святого Антонія не раз зверталися з таким питанням, і ось відповіді його:

3. Питав його про це авва Павло, і відповів йому святий Антоній: «Не уповай на праведність свою; щиро кайся за колишні гріхи; приборкуй уста, серце і живіт». (Грецька патр., т. 40, с. 1093; Достопам. розп. 6)

4. Ось що мовив про це авві Пімену: «Найславніше діло, на яке спроможен чоловік, - це сповідати гріхи свої перед Богом і старцями, осуджувати самого себе і боротися з кожною спокусою аж до останнього віддиху». (Грецька патр., с. 1084; Достопам. розп. 4)

5. Інший хтось питав Антонія: «Що мені робити, аби угодити Богові?». Святий відповів: «Де б ти не був, завжди май Бога перед очима своїми; що б ти не робив, май на те свідчення в Писанні; не скоро відходи з того місця, де живеш. Зберігай ці три заповіді — І спасешся». (Грецька патр., с. 1083; Достопам. розп. 3)

6. Ще одного учня повчав він: «Май огиду до живота свого, до потреб віку цього, до похоти злої та чести людської. Живи так, якби тебе в цьому світі не було, - і знайдеш спокій». (Лат. патр., Т. 73, С. 1049)

7. Пише святий Атанасій, що авва Антоній так навчав братів, які приходили до нього: «Завжди майте страх перед очима своїми, пам'ятайте про Того, хто умертвляє і все оживляє. Зненавидьте світ і все, що в ньому; знелюбіть усіляке заспокоєння тілесне; відречіться життя цього, щоб жити для Бога; пам'ятайте про те, що обіцяли ви Богу, бо Він зажадає звіту від вас у день Суду. Будьте голодні та спраглі, не дбайте про одяг; чувайте, плачте, ридайте, зітхайте в серці своєму, перевіряйте себе, чи гідні ви Бога; нехтуйте тілом, аби спасти вам душі ваші». (Достопам. розп. 33 і в Життєписі)

8. Подібний детальний опис того, що треба робити монахові, наводить святий Касіян. «Здавна відоме чудове наставлення блаженного Антонія: Монах, прямуючи до вищої досконалости, не повинен обмежуватися наслідуванням одного з отців, який досягнув поступу, тому що в жодному з них не можна знайти всіх чеснот у досконалості. Бо один прикрашений видінням; інший - здоровою розсудливістю; ще інший - твердим непохитним терпінням; хтось відзначається смиренням, той - стриманістю, цей - благодатною простотою серця; той перевищує інших великодушністю, а цей - милосердям; той - чуванням, а цей - мовчанням чи працелюбністю. Тому монах, що бажає набути духовних стільників меду, повинен - подібно до мудрої бджоли - всяку чесноту переймати від того, хто найбільше запізнаний з нею, і складати її до посудини серця свого, не звертаючи уваги на те, чого нема у кого, але приглядатися до тієї чесноти, якою хто відзначається (і прагнути набути її собі)». (Повчання, с. V. 1.4)

3. Сила, що спонукує до подвигів і піддержує в них

Якщо б перерахувати все вказане, виявиться достатньо широке поле для подвигів. Виникає питання: яка сила спонукує і підтримує подвижника в його трудах? Тією силою є ревність про спасіння, що ради слави імени Божого готова на все. Коли є ця ревність, - у монаха всі подвиги в русі. Нема її -все зупинилось.

9. Одного разу брат, що не мав цієї ревности, прийшов до святого Антонія і просив його помолитися за нього. Великий старець відповів йому: «Ні я, ні Бог не змилується над тобою, якщо ти сам не будеш дбати про себе і молитися Богу». (Достопам. розп. 16)

10. Святий Антоній радив постійно пам'ятати про Бога та бути бадьорим, бо це велика чеснота, коли хтось ціле своє життя неослабно працює для Господа і до останнього віддиху стоїть на сторожі проти підступів спокусника. (Грецька патр., т. 40, с. 1083)

11. Авва Антоній заохочував братів не поступатися собі ні в чому, але завжди з терпеливістю оберігати той самий дух ревности, кажучи: «Монах, який декілька днів подвизається, а потім робить собі поступку, знову подвизається і знову занедбує, - усе одно, що нічого не робить, і ніколи не досягне він досконалости життя через брак витривалої ревности й терпіння». (Лат. патр., т. 73, с. 1049)

12. Того, хто шукає полегшення, Антоній назвав людиною, що не розуміє свого вибору і своєї мети; непоступування монахів вбачав у лінивстві до трудів. Відтак казав: «Ми не осягаємо поступу не тому, що не знаємо свого вибору або не розуміємо, чого вимагає діло, до якого приступаємо, але тому, що бажаємо набути чесноти без труду. Тим-то, коли спаде на нас спокуса в одному місці, переходимо на інше, гадаючи, що є десь місце, де б не було диявола. Та хто пізнав, що таке боротьба, той не дає собі послаблення, але постійно воює з Божою поміччю». (Грецька патр., т. 40, с. 1093)

13. Чудове на цю тему слово Антонія до тих, що одного не хочуть робити, а іншого - не можуть. Прийшли якось брати до святого Антонія і кажуть йому: «Настанови нас, як спастися». Старець відповів їм: «Ви чули Писання? Цього досить для вас». Але вони сказали: «Ми і від тебе, отче, бажаємо щось почути». Тоді старець мовив їм: «У Євангелії написано: Хто вдарить тебе в праву щоку, настав йому і ліву (Мт. 5:39). Брати кажуть йому: «Ми не можемо цього допустити». Старець тоді порадив: «Якщо ви не можете підставити другу щоку, то бодай зносіть удари в одну». - «І цього не можемо», -відповіли ті. «Якщо і цього не можете, - промовив старець, - тоді хоча б не віддавайте ударом на удар». Браття відповіли йому: «І цього не можемо». Тоді святий Антоній сказав учневі своєму: «Дай їм попоїсти: вони хворі. - Якщо ви цього не можете, а того не бажаєте, то чим я вам зараджу? Треба молитися (вам самим або іншим за вас), щоби пробудився у вас дух ревности - моральна енергія». (Достопам. розп. 19)

4. Керівники ревности

Ревність буває іноді сліпою і може бути незгідною з метою нашого життя. Тому її потрібно спрямовувати в потрібне русло. Хто це може робити -управляти ревністю? За святим Антонієм це: наша розсудливість і порада досвідчених.

а) Наша розсудливість

14. Зійшлися раз отці до святого Антонія, щоб пізнати, котра чеснота є найдосконалішою з усіх та охороняла б монаха від усіх напастей ворожих. Кожний авва висловив своє. Один похвалив піст і чування, тому що вони упорядковують помисли, витончують ум і наближають людину до Бога. Інший більше хвалив убозтво і погорду земними речами, бо через це ум стає спокійнішим, чистішим і вільнішим від мирських турбот, а, значить, ближчим до Бога; хтось надавав перевагу над усіма чеснотами милосердю, оскільки Господь скаже милосердним: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу (Мт. 25:34); дехто твердив щось інше. Але святий Антоній сказав: «Усі чесноти, що їх ви згадували, спасенні та вкрай потрібні тим, які шукають Бога і всіляко бажають наблизитися до Нього. Проте знаємо, як багато було таких, що виснажили тіла свої надмірним постом, чуванням; віддалилися у пустиню, де старанно і ревно працювали, любили убозтво, зовсім не дбали про житейське, не залишали собі навіть необхідного на один день, але все, що мали, роздавали бідним, - і все ж після усього того вони, бувало, схилялися до зла й падали і, втративши плід усіх тих чеснот, ставали вартими засудження. Причина цього - в тому, що не мали вони чесноти розсудливости та доброго розуму. Бо розсудливість є чеснотою, яка вчить і скеровує людину йти рівною дорогою, не відхиляючись на роздоріжжі. Якщо ми підемо царським шляхом, то ніколи не зведуть нас зрадники наші: ні праворуч - до надмірної стриманости, ні ліворуч -до недбальства, зарозумілосте й лінивства. Розсудливість є оком душі, її світильником, як око є світильником тіла. Отож, якщо око те буде світле, то й ціле тіло (наших діянь) буде світле; якщо ж око це буде темне, то й усе тіло буде темне, - сказав Господь у святім Євангелії (Мт. 6:22-23). Розсудливістю людина переглядає бажання, слова й діла свої та відступає від усіх тих, що віддаляють її від Бога. Розсудливістю вона розбиває усі спрямовані проти неї підступи ворога, чітко розрізняючи, що - добре, а що — зле». (Грецька патр., т. 40, с. 1096; Достопам. розп. 8)

15. На те ж саме вказує і такий вислів: «Коваль, узявши шмат заліза, наперед думає, що йому з нього зробити: косу, меч чи сокиру? Так і ми: спочатку мусимо розважити, до якої чесноти нам приступити, щоб не трудитися марно». (Достопам. розп. 35)

Найзручніше, звичайно, керуватися своєю розсудливістю (якщо б її завжди на все і в усіх вистачало). Оскільки ж не так воно є, то найвірнішим та найбезпечнішим керівництвом є порада досвідчених.

б) Порада досвідчених

16. Щодо цього св. Антоній мовить: «Я знаю монахів, які після багатьох трудів упали й піддались безумству, бо понадіялись на діла свої і знехтували заповідь Того, Котрий сказав: Спитай у батька, й він звістує тобі (Втор. 32:7). (Достопам. розп. 37)

17. Святе Писання каже: Де немає розумного управління, народ занепадає (Прип. 11:14), заповідаючи нічого не робити без поради. Навіть не дозволяє без поради пити духовного пиття, яке веселить серце людини, навчаючи: Без поради нічого не чини, і: «З порадою пий вино». Людина, яка щось робить без поради, схожа на сад без огорожі, до якого хто захоче - входить і розкрадає скарби його. (Грецька патр., т. 40, с. 1098)

18. Святий Антоній вважав настільки спасительним ділом питати інших, що навіть сам - учитель всіх - радився зі своїм учнем, якому довіряв, і як той сказав - так і чинив. Коли авва Антоній одержав від імператора Константина письмове запрошення прибути до Царгороду, то звернувся до Павла Препростого з питанням: «Чи йти мені?». І коли той сказав: «Якщо підеш, - будеш Антонієм, якщо не підеш, - будеш аввою Антонієм» (чим не схвалювалась така подорож), - то спокійно лишився на місці. (Достопам. розп. 32)

19. Так і всім іншим радив робити, кажучи: «Монах повинен питати старців про кожний крок, що робить у келії своїй, і про кожну краплю води, яку випиває. Я знаю деяких монахів, які упали тому, що думали без поради старців угодити Богові». (Грецька патр., т. 40, с. 1082; Достопам. розп. 38)

20. Святий Антоній не радив покладатися на свій розум. Чи не тому похвалив він авву Йосифа, який на одне питання з Письма сказав: «Не знаю», - чим, окрім смирення, висловив і недовіру своєму розуму? А було це так:

Прийшли до святого Антонія старці, а з ними був і авва Йосиф. Днтоній, бажаючи випробувати їх, запропонував їм вислів із Писання й почав питати кожного, починаючи від наймолодшого, що означає цей вислів. Кожний говорив, як розумів, але старець кожному відповідав: «Ні, не так зрозумів ти». Після всіх питає авву Йосифа: «А ти що скажеш про цей вислів?» «Не знаю», - відповів Йосиф. Антоній мовив: «Авва Йосиф потрапив на путь, коли сказав: «Не знаю». (Достопам. розп. 17)

21. Проте святий Антоній не радив довіряти іншим беззастережно. Треба наперед переконатися у правильності міркування та досвідченості старця, а тоді вже вірити його слову й незаперечно сповняти його поради. Ознакою, за якою можна це розпізнати, є узгодженість слова старця зі словом Божим. Треба зважати, казав Антоній, на те, що наказується. Якщо хтось вкаже тобі щось таке, що згідне із заповідями нашого Господа, - прийми це зі смиренням та намагайся зберігати, щоби сповнилося і на тобі слово Апостола: Коріться один одному у Христовім острасі (Гал. 5:13; Еф. 5:21). Навпаки, якщо хтось накаже тобі щось протилежне божественним заповідям, то скажи тому, хто дає наставлення: Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога? (Ді. 4:19). Годиться слухати більше Бога, ніж людей (Ді. 5:29). Будемо також пам'ятати про слово Господа: Мої вівці знають Мій голос і не підуть за чужим, бо не знають голосу чужих (Йоан 10:5). Подібно і блаженний Павло переконує: Та коли б чи ми самі, чи Ангели з неба проповідували вам іншу (Євангелію), більше за те, ніж ми вам проповідували були, нехай буде анатема! (Гал. 1:8). (Грецька патр., т. 40, с. 1083)

Привід до обмеження, ймовірно, дали аріяни, які потягали до себе інших під виглядом побожности, а потім напоювали їх отрутою своєї хибної науки. А, може, послужило причиною і те, що деякі недосвідчені брались керувати іншими. Тоді Антоній мав звичай казати: «Давні отці віддалялись у пустиню і там, багатьма трудами вилікувавши душі свої, зрозуміли, як треба лікувати інших. Тому, повернувшись, ставали лікарями - рятівниками людей. Ми ж перше, ніж оздоровимось самі, беремо на себе турботу про інших; ось чому вертається до нас попередня неміч і останні турботи стають для нас гірші від перших. Тому й стосується нас слово: Лікарю, вилікуй себе самого наперед (Лк. 4:23). (Лат. патр.. т. 73, с. 1053)

5. Чим будувати ревність?

У людині ніщо не є постійним. Так і ревність, то полум'яніє, то згасає, і тоді треба її розігрівати, щоб зовсім не погасла. Чим і як? По-перше: пам'яттю про смерть. Святий Антоній постійно твердив всім закарбувати в умі й серці, що цей день, який ми проживаємо, є останній.

22. По-друге: роздумами про те, що буде після смерти. Щоб утвердити в душах учнів своїх цю думку, він розповідав їм, що йому самому було відкрите, - як описує про це Атанасій Великий у життєписі святого Антонія:

Одного разу, перед споживанням їжі, близько 9-го Часу, вставши помолитися, святий Антоній відчув, що ум його в захваті та, що найдивніше, -побачив сам себе нібито ззовні себе: як хтось підносив його в повітрі, де якісь похмурі й страшні обличчя пробували перепинити йому шлях до сходження. Провідники Антонія опирались їм, але ті вимагали звіту, чи не підпав він коли-небудь в чомусь їхній владі. Коли ж хотіли вести обрахунок від самого народження святого Антонія, то провідники його заперечили, кажучи: «Що було від народження, те згладив Господь, коли він склав монаший обіт; ведіть обрахунок з того часу, як став він монахом і дав обіт Богу». Але оскаржувачі ні в чому не могли викрити його, тому відступили, і шлях до сходження Антонієві став вільним. Після цього Святий відчув, що знову повертається до свого попереднього стану. Та він уже забув про їжу і решту того дня й ночі провів у зітханнях та молитвах, дивуючись, як багато є ворогів, з якими треба боротися людині, і з якими труднощами мусить вона проходити до небес. Тоді прийшли йому на пам'ять слова апостола Павла про владу князя повітря (Еф. 2:2). Бо ворог має в повітрі владу боротися з тими, що через нього проходять, стараючись перепинити їм шлях. Тому найбільше і радив Апостол надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися (Еф. 6:13), і щоб супротивник осоромився, неспроможний нічого злого проти нас сказати (Тит. 2:8).

23. Якось святий Антоній бесідував з братами про стан душі та місце її перебування по смерти. А вночі поклик почув згори: «Встань, вийди і подивися». Антоній послухав, бо знав, Хто йому наказує. Поглянувши вгору, побачив страшного й потворного велетня, що торкався головою хмар. А з землі підіймалися якісь пернаті. Одним із них велетень перепиняв путь, а інші, минаючи його, вільно підносилися вгору. На останніх скреготів той зубами, а першим радів. Невидимий голос сказав: «Антонію, зрозумій бачене». Тоді відкрився йому ум, і він пізнав, що це є перехід душ від землі до неба. Цей велетень - наш споконвічний ворог, який затримує недбалих і підмовлених ним, забороняючи їм іти далі, а ревних, що його не слухають, - не може затримати, і вони проходять понад нього. Таке видіння святий Антоній сприйняв як напоумлення собі, відтоді ще більше подвизаючись та опираючись усьому ворожому. Також будив ревність до чистоти життя в інших людях, оповідаючи їм про це видіння.

Авва Кроній казав, що раз святий Антоній говорив про це видіння перед великим зібранням. Притому, доповнив, що святий Антоній перед тим видінням цілий рік молився, аби було йому відкрито, що чекає душі праведних і грішних після смерти. У велетня руки були простягнені аж до неба, а під ним лежало величезне озеро, як море, до якого падали птиці, котрих він ударяв рукою (Лавсаїк, розд. 24). З латинського Патерика відомо, що пернаті тільки тоді зазнавали удару велетня і падали в озеро, коли не мали сили піднятися понад його руки; а котрі злітали вище від його рук і голови, на тих він тільки скреготів зубами. Вони ж злітали на небо, де їх приймали Ангели. (Лат. патр., т. 73, с. 1044)

24. Яким збудливим страхом сповнялися душі, почувши про це! Але ось і відрадне видіння, що зроджує ревність упованням на світлий стан, описане святим Атанасієм. Це видіння про святого Аммона, учні, приятеля та співбесідника святого Антонія.

Сидів якось святий Антоній на горі, поглянув на небо й бачить, як хтось вогненною смугою підноситься в повітрі до неба, а з висот сходить йому назустріч сонм радісних ангельських хорів. Дивуючись з того, Святий почав молитися, щоб Господь зволив відкрити йому, що це означає. І почув голос: «Це душа Аммона, нітрійського монаха, який до старости прожив у строгому подвижництві». Аммон бував у святого Антонія, а святий Антоній -у нього. Відстань від Нітрійських гір до гори святого Антонія - тринадцять днів ходьби (шістсот п'ятдесят верст). Коли брати, які були при святому Антонієві, спитали, що його так вразило, він відповів: помер Аммон. Коли через місяць прийшли брати з Нітрії, то всі дізналися, що Аммон помер того самого дня і години, коли старець бачив, як душа його підносилась на небо.

25. Не менше прожене лінивство та збудить енергію видіння, про яке оповідав сам Антоній. «Молив я Бога, - свідчить він, - аби показав мені покров, який захищає монаха. І бачив я ченця, оточеного вогненними лампадами, і сила Ангелів хоронила його, як зіницю ока, захищаючи мечами своїми. Тоді зітхнув я і сказав: «Ось що дано монахові!». Але незважаючи на це, диявол все ж перемагає його, і він падає. І зійшов до мене голос від Господа милосердного: «Нікого не може подолати диявол: він не має більше ніякої сили, відколи Я у людському тілі прийшов і розтрощив владу його. Але людина сама падає, коли віддається недбальству і потурає похотям та пристрастям своїм». Я спитав, чи кожному монахові дається такий покров? І мені було показано безліч монахів під таким захистом. Тоді я заволав: «Блаженний рід людський, а особливо воїнство монаше, що має Господа, такого милосердного і чоловіколюбного!». Будемо ж дбати про спасіння своє і, прогнавши всяке недбальство, старанно трудитися, щоб удостоїтись нам Царства Небесного благодаттю Господа нашого Ісуса Христа». (Грецька патр., т. 40, с. 1083)

26. Іншим разом святий Антоній відкрив учням своїм, як від браку ревности ослабне монашество і померкне слава його. Деякі Антонієві учні, бачачи незліченну кількість монахів у пустині, прикрашених славними чеснотами, що з ревним запалом дбали про поступ у святому усамітненому житті, питали свого авву: «Отче! Чи довго триватиме жар ревности і любов до усамітнення, убозтва, покори, стриманости й усіх інших чеснот, котрим нині так старанно віддаються усі ці монахи?». Чоловік Божий із зітханням та сльозами відповів:

- Прийде час, улюблені діти мої, коли монахи покинуть пустині та підуть до багатих міст, де замість печер і тісних келій збудують горді будинки, які могли б рівнятися з палатами царів; замість убозтва зросте любов до багатства; смиренність заміниться гордістю; чимало буде чванитися знанням, але - голим, чужим для добрих діл, які б відповідали знанню; любов охолоне; замість стриманосте помножиться обжерство, і дуже багато монахів буде турбуватися про розкішні страви не менше від самих мирян, од яких вони нічим іншим не будуть відрізнятися, хіба одежею і каптуром, і, незважаючи на те, що житимуть серед світу, будуть називати себе усамітненими (монах означає самітник). Притому, вони будуть величатися, кажучи: «Я Павлів, я Аполосів» (1 Кор. 1:12), так, ніби вся сила їхнього монашества - у достойності попередників їхніх; почнуть вихвалятися отцями своїми, як юдеї - отцем своїм Авраамом. Але будуть водночас і набагато ліпші та досконаліші від нас; бо побожніший той, хто міг переступити, а не переступив, -зло вчинити, а не вчинив (Сир. 31:10), аніж той, якого спонукувала до добра сила ревнителів. Тому Ной, Авраам і Лот, що побожно й ревно жили серед злих людей, справедливо так багато прославляються В Писанні. (Грецька патр., т. 40, с. 1095)

27. Цим та іншим пригадуванням (про смерть і те, що чекає нас після смерти) розбуджується страх Божий, що є третім збудником ревности. Як відомо, святий Антоній закликав до страху Божого так: «Завжди майте страх Божий, бійтеся Того, хто умертвляє і оживляє» (див. п. 7). В іншому короткому вислові він вказує на страх Божий як на джерело гідности й готовости до всіх чеснот: «Страх Божий є початком усіх чеснот і початком премудрости. Як світло розганяє темінь будь-якого дому й освітлює його, так і страх Божий, увійшовши до людського серця, проганяє тьму і розпалює в ньому ревність до всіх чеснот». (Грецька патр., т. 40, с. 1084)

28. Святий Антоній усіляко перестерігав від втрати страху Божого. «Не виходь, - казав він, - із келії, а то втратиш страх Господній. Як риба, витягнута з води, гине, так завмирає і страх Божий в серці монаха, якщо він виходить з келії та блукає зовні». (Там же)

29. Усі ці підтримки ревности зовнішні, хоча постають всередині. Треба здобути внутрішніх будителів ревности, аби ревність сама била із серця, як джерело води. Цьому сприяють: 1) відчуття насолоди життя в Бозі. Доки не зродиться це відчуття, доти ревність наша безплідна. Коли один брат спитав святого Антонія: «Чому душа не постійно шукає вищих благ, що їх Бог у Писанні пообіцяв їй, але ухиляється до минаючого, тлінного й нечистого?», - Святий відповів: «Хто не скуштував насолоди небесних благ, той ще не прилинув до Бога цілим серцем своїм, тому й повертається до тлінного. Щоб досягнути таку досконалість, треба працювати для Бога в смиренності до святої волі Його, так, аби могти сказати з Пророком: Немов тварина був перед Тобою - я працював для Тебе, як під'яремна тварина» (Пс. 73:22). (Лат. патр., т. 73, с. 1056)

30. Звідси випливає: 2) любов до Бога - ще сильніший збудник ревности. Святий Антоній знав, що любов - сильніша від страху, тож мовив: «Я вже не боюся Бога, але - люблю Його» (не страхом спонукуюсь, але любов'ю), бо вогонь любови проганяє страх (1 Йоан 4:18). (Достопам. розп. 32)

31. Також інших переконував, аби понад усе плекали в собі любов до Бога як незламну і непоборну силу. Тож коли раз спитали його брати: «Чим можна угодити Богові?», - Антоній відповів: «Найугодніше діло Богу - діло любови. Його сповняє той, хто безнастанно хвалить Бога в чистих помислах своїх, пам'ятаючи про Бога, обіцяні блага і все, що Він для нас учинив. З пам'яті про все це і постає повна любов, як наказано: Любитимеш Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю (Втор. 6:5); Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже (Пс. 42:2). Ось діло, яким догодимо Богові, щоб сповнились і на нас слова Апостола: Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Ніщо ж» (Рим. 8:35,38). (Грецька патр., т. 40. с. 1094)

32. Від цієї любови (або разом із нею) приходить: 3) радість доброго діяння і перебування в Бозі, що теж стає збудником ревности. Якось спитали Антонія: «Що таке радість у Господі?». Святий відповів: «Сповнити яку-небудь заповідь з радістю, на славу Божу - ось що таке радість у Господі. Бо коли зберігаємо Його заповіді, нам треба радіти; навпаки, коли їх порушуємо, - треба нам журитися. Тому намагаймося зберігати заповіді з радістю серця, щоб взаємно тішитися у Господі; тільки всіляко, притому, потрібно побоюватися, щоб, радіючи, не загордіти, але всю свою надію покладати на Господа». (Грецька патр., т. 40, с. 1095. Подібне в св. Василія Великого: Короткі правила, пит. 193)

6. Подвиги і добродіяння

Скерована і спонукувана ревність перетворюється на духовні й тілесні подвиги та на всяке добродіяння.

33. Наскільки треба виснажити тіло своє, святий Антоній вказав у загальному наставленні про подвиги (див. п. 7) і в переліку причин посилення похоти (див. п. 18), у якому радиться надмірному харчуванню тіла протиставити виснаження його постом (Достопам. розп. 22). Святий Антоній заповідав поводитися з тілом дуже строго і осуджував будь-яке потурання йому. Тому неприхильно ставився до тих, що ходили до лазні. «Отці наші, - казав він, - навіть облич своїх ніколи не вмивали, - а ми ходимо до світської лазні». (Алфавіт. патерик, с. 4)

34. Після втихомирення тіла великого значення надавав Святий загнузданню язика. Цей подвиг прирівнював до паломництва, кажучи: «Наше паломництво в тому, щоб тримати на замку свої уста». (Там же, с. 4 об.)

35. Люди, які говорять усе, що їм спадає на думку, схожі на двір без воріт, до якого входить хто захоче, підходить до стійла і відв'язує осла. Ця думка хоч не висловлена святим Антонієм, але при ньому й ним, напевно, схвалена. (Достопам. розп. 18)

36. Ще більшого значення надавав Святий сидінню в келії: «Як риба без води гине, так і монах, перебуваючи тривалий час поза келією або зі світськими людьми, тратить любов до мовчання. Тому, як риба рветься до моря, так і монахам треба поспішати до келії, аби, залишаючись поза нею, не забути про внутрішнє чування». (Достопам. розп. 10)

37. Святий Антоній радив монахам поводитися в келії так строго, щоб вона для них була ніби піч вавилонська, спалюючи в них усе нечисте. (Грецька патр., т. 40, с. 1086)

38. Допускав він, одначе, і деякі послаблення в подвигах, як видно це з його відповіді мисливцю. Кажуть, що один звіролов, ловлячи диких звірів у пустині, побачив, як авва Антоній жартував з братами, - і згіршився. Старець, бажаючи показати йому, що треба часом давати братії послаблення, сказав: «Поклади стрілу на лук свій і натягни його». Звіролов так і зробив. Старець удруге: «Ще на-тягни». Той натягнув. Знов каже: «Ще натягни». Мисливець почав відпиратися: «Лук переломиться». Тоді старець мовив йому: «Так і в ділі Божім: якщо понад міру напружувати сили братів, то вони скоро вичерпаються. Тому потрібно часом давати хоч деякі послаблення». Мисливець, почувши це, розчулився і пішов від старця з напоумленням. А брати, утвердившись у цій науці, повернулись на місце своє. (Достопам. розп. 13)

Більше, зрештою, збереглося таких висловів та оповідань, якими заохочуються душевні подвиги або схильності серця, що мають вплив на поступ. Такими є:

39. Терпіння. Воно настільки потрібне, що коли його нема, то сам подвижник нічого не вартий. Хвалили якось браття одного монаха. Коли той прийшов, святий Антоній захотів випробувати його, чи знесе він оскарження, і, побачивши, що не зносить, сказав йому: «Ти подібний до села, що спереду видається гарним, а ззаду розграбоване розбійниками». (Достопам. розп. 15)

40. Терпіння мусить бути, щоб перемагати ним спокуси. І святий Антоній навчав: «Без спокус ніхто не може ввійти до Царства Небесного. Не будучи спокушуваним, ніхто б і не врятувався». Достопам. розп. 5)

41. Молитва. Святий Антоній учив на власному прикладі, як довго треба молитися. «Блаженний старець, - свідчили учні його, - часом так заглиблювався у молитву, що простоював у надхненні цілу ніч. Коли вранішнє сонце переривало його полум'яну молитву ума, ми чули, як запитував: «Чому перешкоджаєш мені, сонце? Ти неначе для того і сходиш, щоб відвертати мене від божественного світла». (Лат. патр., т. 73, с. 848)

42. Сльози. Коли брат спитав Антонія: «Що мені робити з гріхами моїми?», - Святий відповів: «Хто хоче визволитись від гріхів, - плачем і зітханням визволиться, і хто хоче настроїтися на чесноти, -ревним плачем настроїться. Сам псалмоспів є плачем. Згадай приклад Єзекії, юдейського царя, котрий, - як написано у пророка Ісаї (гл. 38), - за плач не тільки одержав зцілення хвороби, але й сподобився продовження життя на п'ятнадцять років, як і того, що вороже військо в сто вісімдесят п'ять тисяч, яке нападало на нього, сила Божа вразила на смерть - завдяки сльозам, що він їх пролив. Апостолові Петрові за щирий плач простився гріх відречення від Христа. Марія, зрошуючи сльозами ноги Спасителя, сподобилася за те почути, що де тільки буде проповідуватись Євангелія по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин» (Мт. 26:13). (Лат. патр. 73, с. 1055)

43. Святий Антоній не знаходив місця для сміху в житті монаха. Тож коли учні спитали його, чи можна їм коли-небудь сміятися, - відповів: «Наш Господь осуджує тих, що сміються, навчаючи: Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк. 6:25). Отож вірному монахові не треба сміятися; йому потрібно радше плакати над тими, що зневажають ім'я Боже, переступають закон Його і все життя своє проводять, потопаючи в гріхах. Будемо ридати й сумувати, безнастанно благаючи Господа, щоб Він не дозволив їм зачерствіти у гріхах і щоб смерть не застала їх перед покаянням. (Грецька патр., т. 40, с. 1096. Подібне у св. Василія Великого: Короткі правила, пит. 31)

44.Смиренність притягає покров вишній і хоронить від усіх падінь. «Бачив я, - каже святий Антоній, - одного разу всі сіті ворога, розкинуті по землі, і, зітхаючи, спитав: «Хто ж уникне їх?». І почув голос, що промовив до мене: «Смиренномудрість». (Достопам. розп. 7)

45. Святий Антоній навчав: «Якщо хочемо вершити добрі діла, треба чимдуж упокорятися перед Господом, аби Він, бачачи неміч нашу, покривав нас і хоронив правицею Своєю; бо якщо піднесемось гордістю, - Господь відійме від нас покров Свій і ми загинемо». (Грецька патр., т. 40, с. 1090)

46. Іншого разу казав він: «Як гордість і звеличення ума скинули диявола з небесної високости в безодню, так смиренність і лагідність підносять людину із землі на небо». (Там же, с. 1081)

47. Отже, щоб подвиг (наприклад: мовчання) не призвів до гордости, святий Антоній радив придавати йому самозневажаючий зміст: «Якщо хтось, -казав він, - бере на себе подвиг мовчання, хай не вважає, що робить щось важливе, але нехай думає в серці своєму, що мовчить, бо не гідний говорити». (Лат. патр., т. 73, с. 1051)

48. Повчав також святий Антоній, що Сам Господь приховує від нас добро наше, аби утримати нас у смиренних почуттях. Він казав так: «Якщо мельник не зав'яже очі худобі, яка обертає колами, то діла не буде. У неї запаморочиться голова і вона впаде, не змігши працювати. - Так Боже Провидіння і від нас приховує добрі діла наші, аби, прославляючи себе за них, не загорділи і не втратили плоду всіх трудів своїх. Це буває тоді, коли опановують нас нечисті помисли, за які треба осуджувати самих себе і думки свої. А в такому стані думка про доброту нашу нівечиться; і відтак наше маленьке добро прикривається і не видно його з-під тих нечистих думок». (Перифраз, там же, с. 1037)

49. Наскільки згубна зарозумілість, переконливо повчає падіння молодого подвижника після вчиненого ним чуда. Поблизу місця, де той молодик подвизався, йшли старці до святого Антонія і дуже втомилися. Він же покликав диких ослів і наказав їм довезти тих старців до святого Антонія. Коли старці розповіли про це святому Антонію, той мовив: «Монах цей, як мені здається, є кораблем, повним вантажу, але не знаю, чи дійде він до пристані». І дійсно, вознісшись у помислі своєму, той подвижник упав. Прозрівши це, святий Антоній сказав учням: «Упав той молодий подвижник. Ідіть - подивіться». Вони пішли і знайшли його на веретищі, де він оплакував свій гріх. (Достопам. розп. 94)

50. Наскільки згубна зарозумілість, настільки спасенне самодокоряння. Це видно з прикладу шевця, про якого Антоній мав видіння згори. Святий молився у келії своїй і почув голос: «Антонію! Ти ще не дійшов досконалости такого-то шевця в Александрії». Святий Антоній пішов туди, знайшов того чоловіка і просив його відкрити, що є особливого в його житті. Той сказав: «Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь робив щось добре; тільки, вставши ранком із ліжка, перед тим, як сяду за роботу, мовлю: «Усі в цьому місті, від малого до великого, ввійдуть до Царства Божого за добрі діла свої; один я буду засуджений за гріхи свої на вічні муки». Те саме щиро і сердечно повторюю ввечері, перед тим, як ляжу спати». Почувши це, святий Антоній подумав собі, що справді не дійшов ще до такої міри досконалости. (Лат. патр., т. 73, с. 785)

51. Тому згодом він часто повторював наставлення: «нам треба завжди в усьому самим собі докоряти й самих себе винуватити, і чинити це щиро; бо хто сам собі докоряє, того виправдовує і прославляє Бог». (Там же)

52. Взаємна послуга і поміч. Браття спитали святого Антонія: «Якщо хтось скаже: я нічого не потребую від братів і сам нічого не буду їм давати, -для мене вистачає мого. Чи добре це?» Святий Антоній відповів: «Діти мої! Хто є таким, той - жорстокий серцем і з лев'ячою душею. Він відчужений від спільноти всіх добрих людей». (Грецька патр., т. 40, С. 1095)

53. Спитали Антонія: «Як треба служити братам?» Він відповів: «Хай служать їм, як слуги своїм господарям і як Господь послужив Петрові, обмивши ноги йому, будучи його Творцем (Йоан 13:6). Цим Господь показав: ті, котрі відкидають вчинену їм послугу, не є бездоганні, а тим більше гідні осудження ті, які вважають принизливим - послужити братам. Якщо перші не будуть мати частки з Христом, як сказав Господь Петрові, то що вже говорити про останніх?». (Там же)

54. Ще казав Антоній: «Від ближнього - життя і смерть. Якщо ми придбаємо брата для неба, то придбаємо Бога; а якщо спокушаємо брата, то грішимо проти Христа». (Достопам. розп. 9)

55. Жаль і співчуття до тих, що піддаються спокусам. В обителі авви Іллі один брат згрішив. Його вигнали звідти, й він пішов на Гору до авви Антонія. Святий дав йому притулок у себе якийсь час, а згодом відіслав до обителі, з котрої той вийшов. Але брати знову його вигнали. Він удруге прийшов до авви Антонія і сказав йому: «Не захотіли прийняти мене браття, отче!». Тоді старець послав його з такими словами: «Буря захопила корабель на морі: він втратив свій вантаж і ледве сам урятувався, а ви хочете потопити й те, що вціліло коло берега». Брати, почувши, що брата послав до них авва Антоній, відразу прийняли його. (Достопам. розп. 21)

56. В одній обителі звинуватили брата у перелюбі. Оскаржений прийшов до авви Антонія, а разом з ним і браття з обителі. Вони виявляли йому гріх його, а брат захищався, кажучи, що він нічого такого не робив. Там був і авва Пафнутій Кефал. Він розказав їм таку притчу: «На березі ріки бачив я чоловіка, який ув'яз по коліна в багно. Деякі прийшли дати йому поміч і занурили його по саму шию». Авва Антоній мовив після того: «Істинно, цей чоловік може лікувати і спасати душі!» Браття, зворушені словами старців, поклонилися братові та, за радою отців, прийняли його знову до себе. (Достопам. розп. 29)

57. Чудова думка святого Антонія про справжню братню любов. Він мовив: «Людина ніколи не може бути насправді доброю, - хоч як би вона того бажала, - аж поки не вселиться у неї Бог; бо ніхто не є добрий, тільки один Бог». (Лат. патр., т. 73, с. 785)

7. Остання мета всього і вершина досконалости

58. Боговселення, або життя в Бозі є останньою метою усіх подвижницьких трудів і вершиною досконалости. Сам Бог сказав це святому Антонію: «Є в місті подібний до тебе умінням лікар, який надмір свій віддає нужденним і щоденно співає з Ангелами Трисвяте», тобто при досконалій любові до ближнього, живе в Бозі і перед Богом ходить. (Достопам. розп. 24)

8. Досконалість святого Антонія і слава на небі

59. Казали про авву Антонія, що він був ясновидцем, але, уникаючи людського поголоску, не хотів про це розголошувати. Йому були відкриті тогочасні й будучі події світу. (Достопам. розп. 30)

60. Один старець просив у Бога, щоб йому побачити отців у славі; і узрів їх усіх, крім авви Антонія. Тоді спитав: «Де ж авва Антоній?». Той відповів: « Антоній там де Бог!». Достопам. розп. 28)