Повчання Св. Ісаака Сирійського

Святі отці про молитву та духовну тверезість

Повчання Св. Ісаака Сирійського

1. Ніхто не може наблизитися до Бога, якщо не віддалиться він від світу.

2. Серце не може перебувати в тиші й не мати мріянь, до­поки на людину діють почуття.

3. Поки душа не заспокоїться вірою в Бога, доти не вилікує немочі почуттів та й не зможе із силою подолати видимого, що слугує перегородою невидимому.

4. Служачи почуттям, серце розсіюється, затрачуючи в собі насолодження Богом.

5. Якщо пожадання, як кажуть, породжене почуттями, тож нехай змовкнуть урешті ті, що стверджують, начебто, відво­лікаючись, зберігають вони мир ума.

6. Для усунення тривожних спогадів, що постають у плоті, ніщо не є таким достатнім, як заглиблення в любов до вивчення Писання й осягнення глибини його думок. Коли помисли зану­рюються в насолоду, осягаючи премудрість, що криється у сло­вах, тоді чоловік якою мірою розуміє їх, такою залишає за собою мир, забуває все, що є у світі, і всі спогади та й згладжує з душі всі діяльні світські образи.

7. Як коромислу ваги, чаші якої сповнені дуже важким ван­тажем, нелегко почати коливатися від подуву вітру, так і ум, сповнений Божим страхом і соромом, насилу спокутується тим, що може його похитнути. А якою мірою міліє в умі страх, тою починають переважати в нім фальш і мінливість. Тож примуд­рися в основу свого шляху покласти страх Божий і через кілька днів, не потрапляючи на манівці, опинишся біля воріт Царства.

8. Чи хочеш умом своїм перебувати в сопричасті з Богом, прийнявши почування цієї насолоди, що її не полонили чуття?  Послугуй милостині. Коли знайдеться вона в тебе внутрі, тоді зобразиться в тобі ця свята краса, якою ти уподібнюєшся до Бога. Всеохопність учинків милостині спричинює в душі безпо­середнє спілкування з Божеством.

9. Духовна єдність (з Богом) є незакарбовувана пам'ять. Вона невпинно палає в серці полум'яною любов'ю, у невід­хиленні від заповідей позичаючи силу для перебування в єд­ності не з насиллям над природою і не за природою.

10. Вдячність того, хто приймає, спонукує дарувателя да­вати дари, ще більші за перші. Той, що за мале невдячний, брех­ливий і несправедливий у великому.

11. Той, хто недужий і знає свою хворобу, має шукати ліку. Хто ж виявляє иншому свою недугу, той близький до власного зцілення й легко його віднайде. Нема гріха непростимого, окрім гріха нерозкаяного.

12. Завжди тримай в пам'яті тих, що перевершують тебе в чесноті, аби безнастанно бачити в собі те, чого не вистачає тобі супроти їхньої міри.

13. Згадуй про падіння сильних і впокорюйся у своїх чес­нотах. Пригадай важкі падіння тих, що впали у давнину та й покаялися, а також висоту і честь, що їх вони по тім сподо­билися, і здобудеш сміливість у своїм покаянні.

14. Самого себе переслідуй, і буде прогнаний ворог твоїм наближенням. Замирися сам зі собою, і замиряться з тобою небо і земля. Поквапся увійти до своєї внутрішньої комірчини й побачиш комірчину небесну; бо і та, й та — одне й те саме, і, заходячи в одну, бачиш обидві. Драбина до цього царства все­редині в тобі, затаєна у твоїй душі.

15. Спілкуйся зі смутним серцем і трудом молитовним та й прив'язаністю сердечною, і твоїм проханням розкриється дже­рело милости.

16. Постійно обтяжуйся молитвами перед Богом, носячи в серці чистий помисел, що сповнений зворушення, і Господь збереже ум твій від помислів нечистих і мерзенних, нехай не безчеститься тобою Божа дорога.

17. Постійно вправляйся в роздумуванні, читаючи Божест­венні Писання, повністю їх розуміючи, щоб, коли твій ум буде бездіяльний, не осквернився твій (умовий) зір безсоромними помислами.

18. Не наважуйся випробовувати ум свій сороміцькими помислами або огляданням осіб, що вводять тебе в спокусу, навіть якщо думаєш, що це тебе не здолає, бо ж і мудрі таким чином потьмарювались і впадали в безумство. Не приховаєш полум'я в лоні своїм, якщо не матимеш сильних болів у твоїй же плоті.

19. Початок потьмарення ума передусім вбачається в ліно­щах щодо Божої служби й молитви. Бо якщо душа спочатку не відпадає від цього, то иншого шляху до душевної омани немає. Коли ж (за лінощі до молитви) позбувається вона Божої помочі, легко впадає до рук своїх супротивників.

20. Безнастанно відкривай свою неміч перед Богом, і не спокушуватимуть тебе чужі, щойно залишишся сам без свого заступника (ангела-хоронителя).

21. Трудами й оберіганням себе виточується чистота по­мислів — світло мислення. Звідси ж благодать керує умом до того, над чим почуття не владні.

22. Уяви собі, що чеснота — це тіло, споглядання - душа, те й те — одна досконала людина, що її поєднує дух із двох частин - із чуттєвого та розумного. І як неможливо, щоб душа прийшла до буття (стала проявлятися) без формування тіла з його чле­нами, так душі неможливо прийти до споглядання, не звер­шуючи діл чесноти.

23. Слово світ є збірною назвою, яка охоплює те, що нази­вається пристрастями. Якщо людина заздалегідь не пізнає того, що таке світ, то не досягнути їй до пізнання того, якими чле­нами він далекий від світу і якими з ним пов'язаний. Багато є таких, що двома чи трьома членами відчужилися від світу й відмовилися від спілкування ними ж зі світом та й подумали про себе, що стали вони чужими для світу у своєму житті, — не збагнули-бо й не завважили, що лишень двома членами вмерли ці люди для світу, а инші їхні члени живуть у ньому. Не змогли вони усвідомити своїх пристрастей, а позаяк не усвідомили, то й не потурбувалися, аби їх зцілити.

24. Якщо хочемо найменувати пристрасті сукупно, то нази­ваємо їх світом, а якщо хочемо розрізняти за відміною їх найме­нувань, то називаємо пристрастями. Пристрасті ці суть; схиль­
ність до багатства і речей, тілесна насолода, бажання чести, влади і слави, хотіння вишукано зодягатися, заздрість, зло­пам'ятність та инш. Де ці пристрасті припиняють вирувати, там світ помер. Хтось мовив про святих, що, будучи ще живими, вони померли, бо, живучи в плоті, жили вони не за плоттю. Та й ти гляди, якими із цих частин ти живеш, тоді й дізнаєшся, якими вмер для світу.

25. Пристрасті є чимось додатковим, і винна в них сама душа, бо з природи вона - безпристрасна. Так ми віримо, що Бог того, що сотворив за образом, сотворив безпристрасним. А сотвореним за образом розумію не щодо тіла, а щодо душі, яка є невидима. З цього маємо переконатися, що пристрасті не в природі душі і, як наслідок, стан душі є неприродним, коли в неї з'являються пристрасні порухи.

26. Якщо чеснота природно є здоров'ям душі, то її недугою будуть уже пристрасті, щось випадкове, що закрадається в при­роду душі й виводить її із власного здоров'я. Отож, сміло мо­жемо стверджувати, що пристрасті анітрохи не природні душі, бо недуга пізніша за здоров'я. Якщо б пристрасті були в душі природно, то чому ж тоді вона зазнавала б від них шкоди? Те, що, власне, належить до природи, їй не вадить.

27. Чистота ума є просвічення божественним після діяль­ного вправляння в чеснотах, та й не сміємо мовити, щоб хтось здобув це без випробування помислів. А випробуванням по­мислів називаю я не те, щоб потурати їм, а щоб покласти початок боротьбі з ними.

28. Порухи помислів бувають у людині із двох причин: по-перше, із природної плотської волі (природних потреб); по-друге, від чуттєвого уявлення світських предметів, про які лю­дина чує і які бачить; по-третє, від попередньо набутих понять і схильности душі (давніх звичок); по-четверте, від сутички із бісами, що воюють з нами, заманюючи в усі пристрасті з при­чин, про які ми сказали раніше. Ось тому людина до самої своєї смерти, допоки живе в цьому тілі, не може не мати помислів і боротьби.

29. Кожній людині треба оберігатися не від якоїсь однієї пристрасті, що діє в ній явно й безнастанно, і не від двох, а від усіх. Ті, що перемогли в собі пристрасті чеснотами, хоча й бен­тежаться помислами, а все ж не поступаються перемогою над собою, мають-бо силу та й ум їхній вихоплюється до благих і божественних спогадів.

30. (Чистота ума буває тоді, коли замість порожніх, мар­нотних і гріховних думок він сповнений думками чистими, думками святими й божественними. Чистота серця буває, коли воно позбувається будь-якого стосунку до предметів пристрас­тей і любить лише те, що до них протилежне). Якщо ум докладе старанности до читання Божественних Писань, трохи потру­диться в постах, пильній всенічній молитві й безмовності, то забуває своє попереднє життя (і попередні думки) й досягає чистоти (сповнюючись добрими думками, що їх він запозичив із Писань і що ними він підтримується). Та все ж не матиме він тривкої чистоти — він швидко очищується, але й швидко ос­квернюється. (А головно тому, що чистота його залежить від чистоти серця. Допоки воно не очистилося — добрі думки в нім не міцні. Щойно з'явиться в серці нахил до чогось пристрас­ного, одразу ж і в умі почнуть роїтися недобрі думки.) Серце ж досягає чистоти багатьма скорботами, нестатками, віддаленням від спілкування з усім, що є у світі мирського, та й самоумерт­вленням для всього цього. Словом — трудами й подвигами, якими, проганяючи зі себе пристрасті, насаджує воно в себе супро­тивні до них чесноти. Якщо в когось серце (цим шляхом) досяг­нуло чистоти, то вона буває міцною, не оскверниться чимось малим і не боїться великої боротьби, оскільки здобута значними трудами й за тривалий час.

31. Доброчесні почуття, та ще й зібрані воєдино, пород­жують у душі мир і не допускають, щоб вона входила у випро­бування речей. Коли ж душа не приймає в себе відчуття речей, тоді перемога звершується без боротьби. Якщо ж людина занед­бає й дозволить, щоб сутички мали до неї доступ, то змушена зносити боротьбу. А бентежиться й первісна чистота, яка буває доволі проста й рівна. З цієї недбалости більша частина людей або й увесь світ виходять із природного й чистого стану. Тому ті, що живуть у світі, тісно пов'язані з мирськими людьми, не мо­жуть очистити ума, бо багато пізнали пороків. Тому кожній людині належить завжди з обережністю пильнувати свої по­чуття та ум від сутичок. Багато-бо потрібно тверезости, невси­пущости та завбачливости.

32. Щоб оберігати межі послуху Богові, людській природі потрібен страх. Любов до Господа збуджує в людині любов до творення чеснот, а цим спонукається вона до благотворения. Духовне видіння за своєю природою пізніше від творення чес­нот. А цим обом передує страх і любов, і знову ж таки любові передує страх.

33. Потурбуйся здобути у своє нутро Того, Хто за все най­цінніший. Полиши мале, аби надбати велике. Зневажай над­мірне й маловартісне, щоб здобути многоцінне. Будь мертвим у твоєму житті, щоб жити тобі по смерти. Віддайся тому, щоб вмирати в подвигах, а не жити недбало. Не ті-бо лише мучени­ки, що прийняли смерть за віру в Христа, а й ті, що помирають за дотримання Його заповідей.

34. Не будь безумним у своїх проханнях, аби не образити тобі Бога мізерністю свого видіння[1]. Будь мудрий у своїх мо­литвах, аби сподобитися тобі слави. Проси гідного у Дателя без заздрости, щоб за своє мудре хотіння прийняти від Нього і по­ честь. Соломон просив для себе премудрости, а позаяк просив премудро у великого Царя, то прийняв із премудрістю й земне царство. Єлисей просив подвійною мірою тієї благодаті духа, що її посідав учитель, і це прохання не було невиконане. Бо хто домагається в царя несуттєвого, той принижує його честь. При­носи до Бога своє прошения відповідно до Його слави, щоб перед Ним звеличилася твоя гідність і зрадів Він тобою. Ось ангели й архангели — ці вельможі царя — під час твоєї молитви вважають на тебе, з яким проханням звернешся ти до їхнього Владики, і чудуються й тішаться, бачачи, що ти, земний, по­лишив свою плоть і просиш небесного.

35. Не проси в Бога того, що сам Він без нашого прохання дає нам, турбуючись, і дає не лише тим, що є для Нього своїми й любими, але й тим, що чужі до знання про Нього. Син у свого батька вже не просить хліба, а домагається найбільшого й ви­щого в домі свого отця. Бо лише за неміч людського ума Господь дав заповідь просити щоденного хліба.

36. Якщо просиш чогось у Бога, і Він зволікає тебе ви­слухати, не печалься, ти ж бо не мудріший за Нього. А це трап­ляється з тобою, бо ти або не гідний отримати того, що просиш, або тому, що шляхи твого серця невідповідні, а супротивні тво­їм проханням, чи тому, що ти ще не досяг міри, аби прийняти дарування, що його ти просиш. Бо не належить нам завчасу торкатися великих мір, щоб Боже дарування від того, що ти його скоро прийняв, не стало марним, бо легко його отримано й швидко воно втрачається. Все ж, здобуте із сердечним вбо­ліванням, бережливо оберігається.

37. Молися, щоб не впав ти в душевні спокуси, а до спокус тілесних готуйся з усією своєю кріпостю, бо поза ними не змо­жеш наблизитися до Бога, адже серед них приготовано божест­венний спокій. Хто уникає спокус, той уникає і чеснот. А ро­зумію я спокутування не пожаданнями, а скорботами.

38. Молися, щоб не ввійти тобі в спокуси стосовоно до віри. Молися, аби разом з демоном хули й гордині не ввійти в спокуси зарозумілістю твого ума. Молися, щоб за Божим допустом не ввійти тобі в диявольську спокусу через погані думки, що їх ти помислив своїм умом і за які допускаються спокуси. Молися, аби не відступив від тебе ангел твоєї доброчесности, щоб гріх не воздвигнув на тебе вогненної боротьби й не роз­лучив тебе з нею. Молися, щоб не ввійти тобі в спокусу дво­едушности і сумніву (коли хитається надія), які вводять душі у велику боротьбу. Тілесні ж спокуси приготовляйся приймати з усієї душі й перепливай через них усіма своїми членами та й очі свої наповнюй сльозами, щоб не відступив від тебе твій Хо­ронитель. Бо поза спокусами не вбачається Божий Промисел, неможливо набути відваги перед Богом, неможливо навчитися премудрости Духа, а також неможливо, щоб божественна любов утвердилася у твоїй душі. Перед спокусами людина молилася Богові, неначе хтось чужий. А коли вона входить у спокуси з любови до Бога й не допускає в собі змін, тоді вона має Бога неначе своїм довжником і щирим другом, бо задля сповнення волі Божої боролася вона з Його ворогом та й перемогла.

39. Господь наш звелів молитися і про тілесні спокуси. Бо, знаючи, що природа наша через слабке тіло, що створене із земного пороху, немічна, і, коли зносить спокуси, не під силу їй протистояти їм, тому й відпадає від істини, повертається назад, і долають її скорботи, - звелів молитися, аби не впасти нам у спокуси зненацька, якщо без них не можна благовгодити Бо­гові.

40. Віднині з усіх сил почнімо гребувати тілом, віддаймо душу Богові й в імені Господнім увійдімо в боротьбу зі спо­кусами. І Хто спас Йосифа в землі Єгипетській, показавши в нім взірець доброчесности, Хто зберіг неушкодженим Даниїла, коли той перебував у рові з левами, та й трьох юнаків у розпеченій печі, Хто визволив Єремію з рову з нечистотами і дарував йому милість у стані Халдейськім, Хто вивів із в'язниці Петра, коли двері її були замкнені, і Павла врятував від сонмища юдей­ського, — словом, Хто завжди й будь-де у кожній країні спів­присутній зі своїми рабами і являє в них силу Свою й перемогу, пильнує їх у багатьох незвичних обставинах, показує їм Своє спасения у всіх їхніх скорботах, — Той і нас нехай укріпить і спасе серед хвиль, що звідусіль нас оточують!

41. Нехай буде в наших душах стільки ж ревности супроти диявола і його поплічників, скільки мали її Макавеї і святі про­роки, й апостоли, і мученики, і преподобні, і праведні, що принайважчих спокусах, покинувши позаду себе світ і тіло, висто­яли в правді, не поступилися перемогою небезпекам, які ото­чували і їхні душі, і тіла, а мужньо їх здолали. Їхні імена на­писані в книзі життя, і наука їхня дотримується для нашого поучения і зміцнення, аби стали ми мудрими, пізнали шляхи Божі, маючи перед своїми очима їхні житія як живі й натхненні взірці, та й прямуючи їхньою дорогою. Оповіді про праведних так само бажані для слуху лагідних, як постійне зрошування молодому пагонові.

42. Як якийсь добрий лік для слабких очей, утримуй в умі Божий Промисел, що ним все оберігається: від початку й до­нині. Пам'ятай про це повсякчасно, про це роздумуй і цим тур­буйся, з цього добувай для себе поучения, аби звикнути тобі берегти у своєму серці пам'ять про велич Божої чести та й здо­бути у своїй душі вічне життя в Ісусі Христі, нашому Господі, що, як Бог і чоловік, став заступником Бога і людей.

43. Той, що його долає якась пристрасть, і він при цьому падає, нехай не забуває любови свого Небесного Отця. Але на­віть якщо й трапиться йому впасти в різноманітні прогрішення, нехай не припиняє він дбати про добро й нехай не зупиняє свого прямування, але, і знову переможений, нехай підіймається на боротьбу зі своїми супротивниками й нехай щоденно починає закладати підвалини зруйнованій будівлі, аж поки не відійде з цього світу, маючи на вустах слово пророка: Не тішся надо мною, о мій вороже, бо хоч я впав, але я знову встану; хоч перебуваю в темряві, - Господь є моє світло (Міх. 7, 8), й анітрохи хай не припиняє боротьби аж до самої своєї смерти, допоки дихає, і нехай не віддає душі своєї на те, щоб її здолали, навіть і під час самої поразки. І навіть коли щоденно розбивається його човен і гине весь вантаж, нехай не припиняє він турбуватися, робити запаси і навіть позичати, переходити на инші кораблі й плисти з упованням, допоки Господь, зглянувшись на його подвиг і зми­лосердившись над його скрухою, не пошле йому свою милість й не дасть сильних спонук зустріти й знести розпечені стріли ворога. Таким є, мудрий недужий, що не тратить своєї надії.

44. Хтось із чадолюбних духовних отців каже: «Якщо ви, чада, справді подвижники, що прагнете до чесноти й маєте в душі старанність, то забажайте представити ваш ум Христові чистим і чинити приємні Йому вчинки. Бо за це неодмінно належить нам знести всіляку боротьбу, що ЇЇ здіймають при­родні пристрасті, спротив цього світу, постійна й невпинна злоба демонів з усіма їхніми злісними хитрощами. Не бійтеся, що жорстокість боротьби неперервна й тривала, і не хитайтеся від тривалосте боротьби; не слабніть і не тремтіть від ворожих ополчень та й не впадайте в безодню безнадійности, якщо, мож­ливо, і трапиться вам часом посковзнутися і згрішити. Але якщо й постраждаєте у цій великій борні - ударять вас в обличчя і вразять, - нехай це не чинить вам жодних перепон у стремлінні до вашої доброї мети. Більше ж перебувайте в діланні, що його ви обрали, та й досягайте цього бажаного і похвального кінця, тобто аби виявитися в боротьбі твердими, непереможними, не обагреними кров'ю своїх виразок, і в жодному разі не припи­няйте борні зі своїми супротивниками».

45. Горе монахові (та й кожному християнинові), що об­манює свій обіт і, приборкуючи своє сумління, подає руку дия­волу, аби той похвалився, що втягнув його у якийсь рід малих чи великих гріхів, і який не може знову стати перед своїми ворогами сокрушеною частиною своєї душі. З яким обличчям стане він перед Суддею, коли друзі його, досягнувши чистоти, зустрінуть одне одного, ті самі, з якими він, розлучившись у своїй дорозі, пішов стежкою погибелі, утратив і ту відвагу, що її мають перед Богом преподобні, і ту молитву, що виходить з чистого серця, підноситься вгору вище за ангельські сили, і ніщо не вадить їй, допоки не отримає того, про що просить, і з радістю не повернеться в уста, що її заслали? І найстрашніше за все те, що як тут він розлучився з ними на своїй дорозі, так і його розлучить з ними Христос Господь того дня, коли світла хмара понесе на собі тіла, що сяють чистотою, та й поставить їх у воротах небесних.

46. Хто оберігає своє серце від пристрастей, той щохви­лини бачить Господа. Хто завжди думає про Нього, той про­ганяє від себе демонів і викорінює насіння їхньої злоби. Хто щохвилини спостерігає за своєю душею, у того серце звесе­ ляється одкровеннями. Хто зір свого ума зосереджує внутрі себе самого, той бачить у собі духовну зорю. Хто збридився усіляким ширянням ума, той бачить свого Владику всередині свого серця.

47. Якщо любиш чистоту, за якої може бути видимий Вла­дика сущого, то нікого не осуджуй і не слухай того, хто осуджує свого брата. Якщо хтось сперечається за твоєї присутности, затули свої вуха й біжи звідти, аби не почути тобі гнівливих висловів й аби не вмерла твоя душа, позбувшись життя. Роз­ дратоване серце не вміщує в собі Божих таїн, а лагідний і сми­ренний — джерело таїн нового віку.

48. Якщо будеш чистим, то всередині тебе — небо, та й у собі самому уздриш ангелів і їхнє світло, а з ними й у них і Владику ангелів.

49. Той, що пильнує свого язика, повік не буде ним окра­дений. Мовчазні вуста витлумачують Божі тайни, а прудкий на слово віддалюється від свого Сотворителя. Мовчазний язиком у всій своїй зовнішності набуває смирення і поважности, і він легко запанує над пристрастями.

50. Як за безмовної тиші чуттєвого моря підстрибує і плаває дельфін, так і за безмовности і втихомирення гніву та роздрату­вання в сердечному морі повсякчас, до веселости серця, перебу­вають у нім тайни і божественні одкровення.

51. Пристрасті викорінюються і кидаються навтьоки, якщо безнастанно занурюємо думку в Бога. Це — меч, що спричинює їм смерть. Хто бажає бачити Господа, всередині себе, той сил­кується очищувати своє серце безнастанною пам'яттю про Бога. І таким чином, за світлости очей свого ума, повсякчасно ба­читиме він Господа. Що буває з рибою, що викинулася з води, те буває з умом, який покинув пам'ять про Бога й літає собі, пам'ятаючи про світ.

52. Скільки людей віддалюється від спілкування з людьми, стільки ж удостоюється відважного спілкування своїм умом із Богом, і якою мірою хто відкидає від себе втіхи цього світу, такою удостоюється Божої радости у Святому Дусі. І як гинуть риби від браку води, так умові порухи, що з'являються з Божої помочі, зникають у серці монаха, що часто спілкується зі світ­ськими людьми й проводить з ними час.

53. Хто з полум'яною ревністю вдень і вночі шукає Бога у своєму серці і викорінює в нім сутички, що трапляються від ворогів, той страшний для демонів і бажаний для Бога та Його ангелів. У чистого душею - мисленна область всередині, а сон­це, що сяє в нім, — світло Пресвятої Тройці, повітря, що ним дихають мешканці цієї области, — Всесвятий Дух Утішитель, воз­сідають в нім святі й безплотні природи; а життя, і радість, і їх ве­селість - Христос, Світло від Світла - Отця. Такий і видінням[2] своєї душі повсякчасно звеселяється, і дивується своїй красі, яка справді в сотню разів блискучіша за сонячне сяйво. Це — Єру­салим і Боже Царство всередині нас, скрите за словом Господа. Ця область — хмара слави Божої, в яку увійдуть тільки чисті серцем, щоб уздріти лице свого Владики й освітити уми свої променями Його світла.

54. Хто дратівливий, хто гнівливий, хто славолюбний, користолюбний, ненажера, хто має зносини з мирянами, хто хоче ви­конання своєї волі, хто запальний і сповнений пристрастями — усі вони перебувають поза цариною життя і світла, бо царина ця - наділ тих, що сотворили своє серце чистим.

55. Хто принижується і применшується, тому Господь да­рує здобуття великої мудрости, хто ж сам себе вважає премуд­рим, той відпадає від Божої премудрости.

56. Хто доброчесний, смиренний, хто гидує вільністю у словах і прогнав із серця дратівливість, той, щойно ставши на молитву, тут-таки бачить у своїй душі світло Святого Духа, і радіє у зблисках Його сяйва, і веселиться баченням слави цього осявання і його зміною аж до уподібнення з ним самим. Немає иншого ділання, що так могло б долати полки нечистих де­монів, як видіння[3] в Бозі.

57. Блаженний, хто пам'ятає про свій відхід із цього життя й утримується від прив'язаностей до насолод цього світу, бо надзвичайно нагородять його, коли відходитиме звідсіля, Він роджений від Бога, і Святий Дух його годувальник та й з лона Духа бере він життєдайну поживу і для своєї веселости вдихає аромат Його.

58. Ніщо так не охолоджує вогню, що його вдихає в серце Святий Дух для освячення душі, як зносини з людьми, бага­тослів'я і будь-яка бесіда, окрім бесіди з чадами Божих таїн, що сприяє до зростання знання Божого і до зближення з Ним. Бо така бесіда сильніше за всі чесноти спонукує душу до життя, викорінює пристрасті й присипляє нечисті помисли. А пере­бування і зносини з подвижниками тих і тих збагачує Божими тайнами.

59. Трапеза того, що завжди перебуває в молитві, солодша від усякого приємного запаху мускусу й аромату мира. Той, що боголюбний, прагне її як безцінного скарбу. З трапези нев­сипущих посників, що трудяться у Господі, запозичуй для себе лік життя й розбуди від омертвіння свою душу. Бо серед них, освячуючи їх, лежить Возлюблений і гіркоту їхніх напастей перетворює у невимовну свою солодкість, а духовні й небесні Його служителі отінюють їх і їхні святі наїдки. І я знаю одного з братів, який ясно бачив це своїми власними очима.

60. Один оповідав мені зі свого власного досвіду: «В ті дні, коли маю з кимось бесідувати, з'їдаю по два чи по три сухарі на день. Якщо ж силуватиму себе до молитви, то ум мій не має відваги до Бога та й не можу спрямувати до Нього думки. А коли розлучаюся зі співбесідниками на безмовність, першого ж дня змушую себе з'їсти півтора сухаря, другого — один, а щойно утвердився ум мій у безмовності, силкуюся з'їсти один цілий сухар та й не можу, а ум мій безнастанно відважно бесідує з Богом, хоч я й не змушую його до цього, і світлосяйність Бо­жества, не міліючи, осяває мене бачити красу Божественного світла та й звеселятися нею. Якщо ж під час безмовности тра­питься комусь, що прийде й порозмовляє зі мною бодай одну годину, то не можу я тоді не додати в харчах, не полишивши чогось із правила, не розслабнути умом до споглядання цього світла».

61. Був я в одного брата й ось що бачив. Брат цей підвівся вночі й дуже довго стихословив, а потім раптом полишав пра­вило, падав ниць і до сотні разів з гарячістю, яку запалювала в його серці благодать, вдаряв до землі головою. Опісля вставав, цілував Владичний хрест, знову клав поклін і цілував той самий хрест та й знову падав ниць. І такого звичаю дотримувався він усе життя так, що неможливо почислити мені многоту його коліноприклонінь. Та й хто б міг скласти лік поклонам цього брата, що він їх клав щоночі? Разів двадцять зі страхом і га­рячістю, з любов'ю, повною благоговіння, цілував він хрест та й знову починав класти поклони й стихословити. А иншого разу від великого загоряння помислів, що розпалювали його своїм жаром, коли не сила було йому зносити розпалення цього по­лум'я, перейнятий радістю, вигукував - не міг-бо стриматися. А зранку, коли сідав за читання, ставав подібним до полоненого й упродовж кожної глави, що її читав, не раз падав ниць та й на багатьох віршах здіймав свої руки до неба і славословив Бога.

62. Чув я від одного старця: «Будь-яка молитва, в якій не зазнало трудів тіло і не скорбіло серце, вважається за одно з не­доношеним плодом черева, така-бо молитва не має в собі душі».

63. Будь подібний до херувимів і не думай, що, окрім тебе й Бога, є ще хтось инший на землі, про кого ти б мав турбу­ватися.

64. Одне діло — молитовна насолода, инше – молитовне споглядання. Останнє настільки вище за перше, наскільки дос­коналий чоловік вищий за недосконалу дитину. Инколи вірші стають солодкими у вустах, і стихословлення одного стиха в молитві незліченно повторюється, не дозволяючи переходити до иншого, і молільник не знає насичення. Инколи ж від мо­литви народжується деяке споглядання, і воно перериває усну молитву, та й молільник у спогляданні не може зрозуміти, ціпе­ніючи тілом. Такий стан ми називаємо молитовним спогля­данням, а не видінням чи екстазом або якимось мрійливим привидом чогось.

65. Як уся сила законів і заповідей, що дані людині Богом, за словом отців, має за межу чистоту серця, так усі роди і види молитви, якими лишень люди моляться Богові, мають за межу чисту молитву. Бо і зітхання, і стояння на колінах, і сердечні прошения, і найсолодші вигуки та й усі види молитви мають за межу чисту молитву і тільки до неї мають можливість сягати. Подвиг у молитві — лише до цієї молитви, а за цією межею вже буде подивляння, а не молитва, бо все молитовне припиня­ється, а настає певне споглядання.

66. Як із багатьох тисяч заледве знаходиться один, що ви­конав заповіді й через це досягнув душевної чистоти, так із тисячі хіба одного знайдеш, що за великої старанности й пиль­ности сподобився досягнути чистої молитви; а того, хто до­сягнув таїнства, яке вже за межею цієї молитви, заледве знайдеш з роду в рід.

67. Молитва - це моління, що містить у собі чи прошения, чи подяку, чи прославу. Цими порухами й обмежуються мо­литовні порухи. А чистота й нечистота молитви залежать ось від чого: щойно ум приготовляється скласти один із цих згаданих своїх порухів, примішується до цього якась стороння думка чи турбота про щось, тоді ця молитва не називається чистою.

68. Святі у прийдешньому віці, де ум їхній поглинутий Духом, не молитвою моляться, а з подивлянням оселяються у славі, що їх звеселяє. Так буває і з нами. Щойно ум-сподобиться  відчути майбутнє блаженство, забуде він і самого себе, і все, що тут, і не матиме вже поруху до чого-небудь. Зазвичай ум — бу­дівничий почуттів і помислів і цар пристрастей. Але коли ке­рування Духа візьме над ним гору, тоді відбирається в нього влада, і він уже підвладний, а не володар. І де тоді буде молитва, коли природі не під силу владарювати над собою, а владарює нею инша сила, сама вона (природа) не відає, як, опановує її тоді сила, що її полонила, і природа не відчуває, куди вона її запровадить. Тоді людина навіть не знає, чи в тілі вона, а чи ні (див. 2 Кор. 12, 2). І чи буде вже молитва в тім, хто стільки полонений і сам себе не усвідомлює?

69. Цей стан, хоч і не має звичних молитовних порухів, все ж іменується молитвою — і через те, що він є стоянням перед Богом, і через те, що ця благодать дається гідним під час мо­литви і свій початок має в молитві, позаяк, окрім належного часу, немає й місця цій якнайславнішій благодаті. А в инші часи немає їй місця. Бо знаємо, що багато святих, як оповідають їхні житія, ставши на молитву, були вхоплені умом. Але якщо хто спитає, чому лише в цей час бувають ці великі й невимовні дарування, то відповідаємо, що тоді більше, ніж будь-коли, чоловік буває зосереджений і приготований дослухатися до Бо­га, прагне й чекає від Нього милости. Коротше кажучи, це є час стояння біля царських воріт, аби благати Царя, і слушно, щоб було виконане прохання того, хто благає і призиває в цей час. Бо чи буває якийсь инший час, коли б людина була так при­готована і так би спостерігала за собою, окрім часу молитви? Бо ось святі, хоча вони й не мають пустого часу, повсякчас-бо зай­няті духовним, все ж і в них буває час, коли вони не готові до молитви. Бо нерідко роздумують про щось, що трапляється в житті, чи розглядають сотворіння, чи займаються чимось ин­шим справді корисним. Але під час молитви споглядання ума спрямоване до єдиного Бога й до Нього скеровує всі свої по­рухи, Йому із серця старанно і з невпинною гарячістю при­носить моління. І тому в цей час, коли душа дбає лише про одне, пристало виливатися божественному благоволінню.

70. Усі видіння святі мали під час молитви. Бо й який ин­ший час є такий святий і за своєю святістю такий слушний для прийняття дарувань, як час молитви, коли людина бесідує з Богом? Тоді, коли звершуються молитвослов'я і моління перед Богом та й співбесідування з Ним, людина із зусиллям звідусюди збирає воедино всі свої порухи й думки та й думкою заглиблюється в єдиного Бога, і серце її буває Ним наповнене, і від цього розуміє людина незбагненне. Бо Святий Дух за мірою сил кожного діє в нім, і діє, запозичуючи привід до дії саме з того, про що хто молиться; отож увагою молитва позбу­вається руху, і ум вражається, зачудований, та й буває вже не в цім світі.

71. Когось запитали: коли людина дізнається, що отримала прощення гріхів своїх? І відказав той: коли відчула у своїй душі, що цілковито, з усього серця зненавиділа гріх і коли явно скерує себе у протилежний до попереднього бік.

72. Хто просвічений у своїх поняттях? — Той, хто вмів від­шукати гіркоту, що утаєна в солодкості світу, хто заборонив своїм вустам пити з цієї чаші, завжди дошукується, як спасти свою душу, не зупиняється у своїм стремлінні, допоки не від­чужиться від цього світу, та й замикає двері своїх чуттів, аби не ввійшла в нього прихильність до цього життя та й не викрала в нього його таємних скарбів.

73. Нерідко трапляється з деким, що одна його половина пішла вслід за Господом, а инша — залащилася у світі, і серце його не відчужилося від тутешнього, а він сам у собі розділився й ин­коли дивиться вперед, а инколи й назад. До таких каже премудрий: Не приступи к нему с серцем раздвоєним (пор. Сир. 12, 21)[4].

74. Що значить відвернутися від себе? — Як той, хто приго­тувався зійти на хрест, має у своїм умі одну думку про смерть і сходить на хрест як чоловік, що не помишляє, наче знову мати­ме частку в житті цього віку, так і той, хто бажає сповнити ска­зане, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій (Мт. 16, 24). Хрест-бо є воля, що готова на всіляку скорботу і смерть. Хто, так поставившись, виступить на подвиг, в його очах стає гідним зневаги все, що вважається у світі важким і скорботним.

75. Тіло не погоджується жити, якщо не задоволиш його потреб, допоки не оточене воно тим, що слугує для розкоші та розслаблення. Та й ум не може втримати його від того, поки ще це тіло не відсторонене від усього, що призводить до розслаб­лення. Бо коли перед ним відкриті видовища розкоші і суєт та й майже щогодини воно бачить те, що слугує до розслаблення, тоді пробуджується в нім палке бажання цього ж, неначе розпа­люючи його і дратуючи. Ось чому Господь тому, хто зобов'я­зався йти услід за Ним, твердо заповідав скинути з себе старе і вийти зі світу, бо людина спочатку має відкинути все, що слугує до розслаблення, а потім розпочати діло. Щойно відлучиться людина від світу й від усього, що в нім, притьмом забуває свою попередню звичку і попередній плин життя і довгий час не займається цим. А якщо наближується вона до світу і світських речей, скоро розслаблюється сила її ума. Отож ретельному хутко належить утікати від усього, що нападає, і, наскільки можна, навіть не наближатися до цього.

76. Один зі старців-подвижників мовив: «У кожному члені цього тіла криється принада, і чоловіка від усього чекає велика боротьба, тому й належить йому охоронятися й полегшувати собі боротьбу, що загрожує йому, рятуючись втечею. А щойно наблизиться щось таке, то хоча чоловік і силкується до добра, усе ж перебуває в небезпеці, завжди це бачачи і цього ж праг­нучи». - І до цього додам: у землі бачимо численні утаєні ліки, але влітку через спеку ніхто їх не бачить, коли ж вони зволо­жаться й відчують силу прохолодного повітря, тоді й виявля­ється, де був схований у землі кожен лік. Так і людина: коли вона в благодаті безмовности і в теплоті стриманости, то справді не бентежать її багато пристрастей. Якщо ж розпочинає світські справи, тоді бачить, як повстає кожна пристрасть, підіймає свою голову, особливо, як зачує запах спокою.

77. Хто впродовж усього свого життя любить бесіду з цим подружжям - постом і пильною всенічною молитвою, - той буває товаришем доброчесности. Як початком усіх лих слугує заспокоєння черева й саморозслаблення сном, що розпалює блудну хіть, так святий Божий шлях та основа всіх чеснот – це піст, всенічна молитва, пильність у службі Божій, у розпинанні тіла вдень і вночі на противагу солодкости сну.

78. Як здоровим очам властиво прагнути світла, так посту, якого дотримуються розсудливо, властиво прагнути молитви. Щойно хто почне постити, уже від цього часу прагне своїм умом дійти до прагнення співбесідувати з Богом. Коли на вуста чоло­вікові накладається печать постів, тоді його помисел повчається у зворушенні, його серце проливає молитву, на обличчі в нього — смуток, і сороміцькі помисли від нього далекі, не видно ве­селости в його очах, ворог він похотей і суєтнх бесід. Піст був заповіддю, що на початку дано її нашій природі, і з порушенням посту впало начало нашого сотворения. З посту почав і Спаси­тель, коли явився світові на Йордан. Бо після хрещення дух запровадив Його в пустелю, та й постив Він там сорок ночей.

79. Про багатьох мучеників оповідають, що того дня, коли очікували вони прийняти вінець мучеництва, якщо заздалегідь про це здогадувалися, чи за одкровенням, а чи за звісткою когось зі своїх друзів, нічого не споживали цілу ніч, а з вечора до ранку невсипущо стояли на молитві, славлячи Бога в псалмах, піснях і духовних піснеспівах, з веселістю й радістю очікували того часу, як ті, що готуються до шлюбу, аби в пості зустріти їм меч. Тому й ми, що покликані до невидимого мучеництва, щоб прийняти вінець святині, тверезитимемося, і нехай вороги наші не побачать знаку відречення у жодному члені, у жодній частині нашого тіла.

80. Пристрасті, що приховані в душі, не виправити лишень тілесними трудами. Вони не втримують помислів про те, що завжди пробуджується чуттями. Ці труди охороняють людину від неприємних становищ, щоб вони її не здолали, однак не приносять душі миру й тиші. Для цього необхідно, щоб людина саму себе зосередила від розсіяности помислів у самій же собі, від зовнішніх розваг і витань повернулася до себе й у собі заспо­коїлася. І якщо людина добре в цім встоїться, то поволі при­ходить до стану, у якому можна прямувати до душевної чистоти.

81. Як можна очікувати, щоб очистилася душа того, хто діяльно, сам чи з иншими, за посередництвом чуттів обновляє в собі згадку про старі звички? Коли серце щоденно осквер­няється, то чи очиститься людина від скверни? Допоки річка не перегороджена вгорі, не зміліють води внизу.

82. Яка є ознака того, що чистота стала оселятися в серці? - Якщо хто сподобиться благодаті сліз, що ллються без примусу, вони-бо дані уму неначе якась межа між тілесним і духовним, між станами пристрасности й чистоти. Поки не прийме чоловік цього дарування, його діло звершується тільки в зовнішній лю­дині, і ще зовсім не відчув він діяльности того, що приховане в людині духовній.

83. Бувають сльози, що спалюють, і бувають, що віджив­люють. Ті сльози, що виходять від сутности серця, від скрухи над гріхами, висушують і спалюють тіло, але ними прочиня­ються для людини двері вийти на другу сходину, що краща за першу. Це і є країна радости, що в ній людина приймає милість. Це вже сльози зворушення, що і приоздоблюють, і відживлюють тіло, і виходять вони самі собою — невимушено.

84. Що таке воскресіння душі? — Ним треба називати вихід зі старого, а саме щоб витворився новий чоловік, в якому немає нічого від старого, за сказаним: Я дам вам нове серце, і новий дух (Єз. 36, 28).

85. Усі святі плакали, отож, допоки не переселилися вони із цього життя, їхні очі завжди були сповнені сліз. Але хто ж не плакатиме? Якщо .досконалі й переможні плакали тут, то як же витримає той, що сповнений болячками, аби припинити йому плакати? Хто має мерця, що лежить перед ним, і бачить, що сам він умертвлений гріхами, то чи ж треба його вчити, з якою дум­кою користати йому зі сліз? Твоя душа, що дорожча для тебе від усього світу, умертвлена гріхами та й лежить перед тобою: чи ж не потребує вона плачу? — Часто у своєму умі молитимемо Гос­пода, аби Він дарував нам плач. Бо якщо придбаємо цю бла­годать, то за її поміччю досягнемо чистоти. Того, що плаче, не можуть тривожити пристрасті.

86. Пристрасті не можуть повстати на душу й бентежити подвижника, якщо в його усамітненні, що віддалене від усі­лякого розсіяння, його серце не переймається житейським, хіба б він був лінивий і не дбав про свій обов'язок. А здебільшого, якщо він вправлятиметься у вивченні Божественних Писань, шукатиме їх сенс, його зовсім не турбуватимуть пристрасті. Бо за розуміння Божественних Писань, що в ньому зростає й зако­рінюється, втікають від нього марнотні помисли, й ум його не може відлучитися від бажання читати Писання чи роздумувати про прочитане, та й не звертає він жодної уваги на тутешнє життя через доволі велику насолоду від свого заняття, бо його захоплюють Писання в незворушному самозаглибленні. Тому забуває себе і своє єство й стає немовби чоловіком, на якого найшла нестяма, зовсім не пам'ятає про цей вік, а здебільшого зайнятий думкою про Божу велич; та й, заглиблюючись у це, ум мовить: Слава Божеству Його! Слава чудам Його! Незбагненні діла Його — у творінні, у Промислі, а найбільше у відкупленні й у прийдешньому відновленні всього.

87. Чого шукати найбільш за все? - Аби сподобитися лю­дині безнастанно перебувати в молитві. Бо щойно вона цього досягне, то зійде на висоту всіх чеснот і стане вже оселею Свя­того Духа. А якщо хто й не прийняв безсумнівно цієї благодаті Утішителя, то не може свобідно перебувати в цій молитві, бо, як мовлено, коли вселиться в когось із людей Дух, тоді не припи­нить він молитви, а сам Дух завжди молиться (див. Рим. 8, 26). Тоді чи спить чоловік, і чи не спить він, — молитва в його душі не припиняється; і чи їсть, чи п'є, чи спить, а чи що робить він, навіть і в глибокому сні перебуває — без труду линуть з його серця пахощі й випари молитви.

88. Немає години, коли б внутрішній порух тих, що спо­добилися дару молитви, був би не в молитві. Та й не мають вони потреби в образі тривалої молитви ані в стані й чині довгої служби. Для них вистачить згадки про Бога, й одразу їх запо­лонює Його любов. Утім, вони зовсім не забувають про стояння на молитві, коли віддають їй честь, - окрім безнастанної мо­литви, у призначені години стоять вони на ногах. Адже бачимо св. Антонія, що стояв на молитві дев'ятого часу й відчув під­несення свого ума. А цієї благодаті чоловік сподоблюється, коли зберігає Господні заповіді, противиться гріхові та й зовні і все­редині його ж зречеться. І Господь у Євангелії дав обітницю тому, хто зберіг Його заповіді, закласти в нім оселю.

89. У чім духовна досконалість? - В тому, коли хтось спо­добиться досконалої любови до Бога. По чім дізнається людина, що її досягнула? — Коли при згадці про Бога людське серце притьмом збуджується любов'ю до Творця й очі такої людини ллють рясні сльози. Бо для любови є звично спогадом про улюблених збуджувати сльози, і той, що перебуває в Божій лю­бові, ніколи не позбувається сліз, ніколи-бо не бракує йому того, що живить у нім пам'ять про Бога, тому й під час сну бесідує такий із Богом.

90. Чим людині, що досягла поступу, здолати помисел гор­дости? - Тим переконанням, що, піддавшись цьому помислові, людина відпадає від Бога, наче сухий листок із дерева. Бо чи ж самотужки здобула чесноти й перенесла заради них усю бо­ротьбу, поміж тим як Господь утримував Свою поміч і допускав їй самій боротися з дияволом і не ходив разом з нею — як зазви­чай Він бере участь у боротьбі подвижників і співдіє їм? – Зі святими завжди буває Божий Промисел, що їх і береже, і зміц­нює. Ним перемагає всілякий чин людей, якщо чоловік буває в подвизі й у мученичих стражданнях та й у инших лихах, які постигають його за Бога і які заради Нього він зносить. І це зрозуміло, очевидно і безперечно. Той, хто це усвідомив, не може загордіти.

91. Турботи й заняття плотського розуму суть: багатство, шаноба, шати, тілесний спокій, усильне старання про словесну мудрість; гідний до управління в цім світі й той, хто досягає нового у винаходах і мистецтвах, науках і таке инше, чим увін­чується тіло (зовнішнє життя) в цьому видимому світі. Це — голий розум, бо заперечує він усіляке Боже турбування, але тому вносить цілковите безсилля в душу чоловіка. Сам же він про себе думає, що всім керує в людині: і у внутрішньому житті, і в зовнішньому. Тому нічого не приписує Божому Промислові, а все в людині: спасіння її від шкідливого, оберігання від труд­нощів і чого супротивного, те, що таємно і явно супроводжує наше єство, — видається йому наслідком власної старанности і його ж способів. Ось така горда думка про себе плотського ро­зуму. Він мріє, що все буває за його дбанням, а поміж тим сам перебуває в безнастанних побоюваннях і тривогах. Не може він перебути без страху за тіло, тому опановують його слабкодухість, печаль, відчай, страх від бісів, боязнь від людей, мова про роз­бійників, чутки про смерть, турботливість про хвороби, у сутуж­ності й нестачі потрібного, страх смерти, страх страждань і ли­хих звірів та й усе инше, що схоже з цим і що уподібнюється до моря, у якому повсякчасно, вдень і вночі, бушують і накочу­ються на плавців хвилі. Такий розум, що хвалиться, в якого сік і кров — пиха й гординя! Він цілковито супротивний вірі й три­має людину у стані, що нижчий за природу.

92. Утвердитися під час свого молитовного прохання в упо­ванні на Бога є для людини краща частка благодаті віри. А ут­вердження віри в Бога — не те, що здорове визнання, хоча воно й мати віри. Віри, що доводить до безсумнівности в упованні, ніколи не досягають нехрещені або (й хрещені, але) в яких ум розбещений (пристрастями). Безсумнівність віри в людях, що високі душею, відкривається мірою того, як їхні звичаї узгод­жуються із життям за Господніми заповідями.

93. Ретельне вивчення Писання — світло для душі, воно-бо вказує для неї корисні нагадування про те, щоб остерігатися їй від пристрастей, перебувати в любові до Бога й у чистоті мо­литви, а також накреслює перед нами мирний шлях слідами святих.

94. Якщо спогад про добре, коли приводимо його собі на гадку, обновлює в нас чесноту, то явно, що й спогад про без­соромність, коли згадуємо про неї, обновляє в нашому умі соро­міцьке бажання. Якщо ти ревнитель чистоти, то, очевидно, тобі потрібно перше поглиблювати, а останню викорінювати.

95. Оповідають, що святі ангели беруть на себе подобу дея­ких достохвальних святих і в сонному видінні показують душі ці подоби, під час витання її думок, для її радости, збагачення і захоплення, а вдень постійно приводять їх у рух, коли душа розглядає свої помисли. Це буває з ревнителями чесноти, і від цього чинять вони поступ у своїй ході. Хто має за звичку зай­мати свої думки поганим, тому, за співдії демонів, також у сонних мріяннях являється це в подобі. Демони беруть на ceбe подоби, спричинюють у душі мріяння, аби, викликавши в душі схильність і згоду на пристрасний вчинок, морити її потім ден­ним спогадом про це, схиляючи до гріха.

96. Чи хочеш насолоджуватися стихослов'ям під час своєї служби? — Тож нехай заглиблюється твій ум у вивчення слів Духа (заздалегідь завчи напам'ять псалми, обдумай їх і прой­мися ними), допоки твоя душа через подив до ікономії не роз­будиться до їх високого розуміння і через це не подвигнеться на славослов'я чи до корисної печалі. І якщо є щось для молитви, прийми це для себе. Опісля під час стихослов'я твого псал­моспіву (пригадуй, що дослідив і чим пройнявся), не будь та­ким, неначе ти позичаєш у когось иншого слова, а неначе від себе промовляєш слово твого прохання зі зворушенням і роз­судливим розумінням, як той, що істинно розуміє своє діло. При цім слід цілковито відкласти кількість стихослов'я і по­лишити гучність.

97. Нудьга (нудьгування на правилі) породжується від ширяння ума, а це — від безділля, читання (коли читати багато й не перебираючи) і марнотних бесід чи від переситу черева.

98. Якщо хтось не перечить помислам, що їх сіє в нас ворог, а молитвою до Бога перериває бесіду з ними, то це слугує оз­накою, що його ум, за Божою благодаттю, здобув премудрість і коротку стежину до припинення ширяння (і шуму помислів). Бо немає дієвішої помочі, як поміч від Бога.

99. Сльози під час молитви — ознака Божої милости, що її сподобилася душа у своїм покаянні, - ознака того, що молитва прийнята і сльозами почала входити в царину чистоти. Якщо не відняти помисли про минуще, не зародиться турбота про приго­тування до відходу з цього життя, не почнуть в душі здійматися помисли про те, що буде там, то очі не зможуть проливати сліз. Сльози суть наслідком зосередженого роздумування і спога­дування про предмети, що можуть привести серце у печаль.

100. Будь упевнений, що хоронитель твій з тобою, і твоя мудрість у всій точності нехай запевнить тебе, що разом з усіма сотворіннями й ти перебуваєш під єдиним Владикою, який єдиним помахом приводить у рух все, і хитає, і приборкує, і влаштовує. Жоден раб не може зробити шкоди кому-небудь із рабів, що подібні до нього, не маючи дозволу Промислителя й Управителя всіх.

101. Хтось із великих Отців мовив про себе, що після трид­цятилітніх подвигів, скорбот і пошуків Бог, врешті, дарував йо­му глибоке втихомирення серця. Тому, каже, коли хочу встати, щоб звершувати Службу Божу, можу ще звершити одну «Славу» (третину катизми); а щодо решти, якщо стоятиму три дні, то в подиві перебуваю з Богом і не відчуваю труду анітрохи.

102. Один святий старець, що мав звичай часто протягом ночі стояти на молитві, говорив: «Якщо якусь ніч проводжу без сну в молитві всю до ранку і засинаю із псалмоспівом, то, про­кинувшись зі сну, цього дня буваю наче людина, що не нале­жить до цього світу: жодні земні помисли не приходять мені до серця, та й не потребую визначених правил, а весь день пере­буваю в зачудуванні».

103. Хто має добрі бажання, тому спротив не може стати на заваді їх виконанню, хіба що лукавий знайде місце лихому при­воду в тих, що бажають доброго. А трапляється це з такої ось причини: за всілякою гадкою доброго бажання на початку його поруху йтиме певна ревність, що своєю гарячністю подібна до вогненного вугілля, і вона зазвичай огороджує цю думку й не допускає, щоб до неї наближувався якийсь спротив, перепона чи перешкода, бо ця ревність віднаходить велику кріпость і несказанну силу огороджувати душу від розслаблення чи від страху, коли обрушаться на неї всілякого роду скрутні обстави­ни. Вона рухає, збуджує, розпалює і зміцнює людину нехтувати тілом у скорботах і в страшних спокусах, що йому трапляються, безнастанно віддавати свою душу на смерть і йти назустріч від­ступницькій силі заради звершення того діла, що його сильно забажала душа.

104. Ця сила ревности, яку дехто з облечених у Христа на­звав псом і сторожем чесноти й закону Божого, двома способами пробуджується, зміцнюється й запалюється для охорони дому (душі), і також два способи її виснажують, призводять до дрімоти й лінивства. Саме пробудження і запалювання бувають (по-пер­ше), коли чоловікові спадає на гадку якийсь страх, що змушує боятися за то благо, що його він здобув або має намір здобути, щоб не вкрадено його ані не знищено. Коли збуджується такий страх, тоді розпалюється ревність, як піч палаюча, і, як херувим ч полум'яним мечем, оберігає внутрішнє добро, неослабно до­слухаючись до того, що навколо нього. Коли буває страх за тіло, то називається він сатанинським і буває згубним для душі, похи­туючи віру в Божий Промисел. А коли страх буває за душу, аби нона не була окрадена і з якихось причин не зазнала збитку, тоді й цей божественний Промисел, блага турбота, скорбота й том­ління бувають за Божою опікою. По-друге — міцність і запалення пса (ревности) виявляється тоді, коли найбільше в душі зростає прагнення чесноти. Бо якою мірою зростає в душі прагнення, такою ж і запалюється цей пес, тобто гаряча ревність до чесноти.

105. До охолодження жару ревности перший привід — коли зменшиться саме прагнення або й зникне воно в душі. А другий привід - коли ввійде в душу якийсь помисел впевнености і від­ваги та й утвердиться в ній, і чоловік почне сподіватися, думати й триматися тієї гадки, що йому нема чого боятися зазнати шкоди від якоїсь сили, і тому складає він із себе оружжя рев­ности й буває як дім без сторожі; собака засинає й надовго за­лишає його.

106. Доволі багато мисленних домів бувають окрадені цим мисленним помислом (тобто думкою, що нічого їм боятися). А це буває, коли потьмяніє в душі чистота цього осіяння святим пізнанням (надійде морок забуття). Від чого ж вона потьмяніє? Звичайно від того, що ввійшов у душу будь-який найтонший помисел гордині й там загніздився, чи став чоловік більше тур­буватися минущим або віддаватися частому облесливому для нього перебуванню у світі, а чи буває це від черева — цієї пані всього поганого.

107. Надавати перевагу доброму волевиявленню — діло того, хто бажає, а довершувати його вибір — діло Боже. Для цього потребує чоловік Божої помочі. Тож чинитимемо так, щоб за тим бажанням, що з'явилося в нас, йшли часті молитви, і про­ситимемо не лише виявити нам поміч, а й показати, чи бла­говгодне це бажання з Божою волею, чи ні. Бо не всіляке добре бажання входить у серце від Бога, а лише те, що корисне. Ин­коли чоловік бажає доброго, але Бог не допомагає йому, бо хоч бажання виглядає добре, але входить від диявола для шкоди й сум'яття душі. Тому коли в нас з'явиться добре бажання, треба ревно молитися Господеві, щоб показав, чи вгодний Йому доб­рий почин, що ми його забажали, і якщо вгодний, нехай Він допоможе його звершити. Такий-бо звичай у того, хто прагне доброго із розважливістю ума — молитву використовувати як допомогу до ділання і до придбання мудрости, для розрізнення істини і фальші.

108. Один старець на стінах своєї келії писав слова й різні думки, і коли спитали його, що це значить, він відповів: «Це — помисли правди, що приходять до мене від ангела, який пере­буває зі мною, і природні праві думки, що в мені виникають. А записую я їх під час появи, щоб, коли затьмарюся, звернутися мені до них та й щоб вони визволили мене від помилки».

109. Иншого старця його помисли переконували, що за­мість минущого світу сподобився він безсмертної надії, але ста­рець відповідав: «Допоки я ще в дорозі, даремно мене хвалите, не здолав я ще шляху».

110. Якщо перебуватимеш у прекрасній чесноті й не від­чуєш, що куштуєш з неї насолоди, то не дивуйся. Бо, допоки чоловік не впокориться, не отримає він нагороди за своє ділання. Вона дається не за ділання, а за смирення: хто ображає останнє, втрачає перше.

111. Дарування без спокус - погибель для тих, що його приймають. Якщо чиниш перед Богом добре, Він дасть тобі дарування, ублагай Його навчити тебе впокорюватися, щоб не було воно для тебе причиною погибелі.

112. Душа, що взялася турбуватися про чесноти й живе строго й у страсі Божому, не може й дня бути без печалі, бо чесноти з ними поєднані. Якщо прагнеш чесноти, то віддай себе на всіляку скорботу — скорботи-бо породжують смиренння. Хто ж без скорботи перебуває у своїй чесноті, тому прочинені двері гордости.

113. Спочатку чоловік своїми думками віддаляється від належної турботи, а до нього опісля наближається дух гордости. Коли ж він перебуває в гордості, тоді віддаляється від нього промислительний ангел, що є до нього близько і збуджує в нім турботу про праведність. Коли людина образить цього ангела і той віддалиться, тоді до неї наблизиться чужий, і з того часу вона вже не має турботи про праведність.

114. Прежде сокрушенія гординя, — мовить премудрий  (Прип. 18, 12)[5]. За мірою видимої в душі гордині — і міра скру­хи, що нею Бог врозумляє душу. Гординю ж розумію не ту, коли її помисел з'являється в умі чи коли вона на якийсь час долає чоловіка, а ту гординю, що перебуває в ньому постійно. За пер­шим гордовитим помислом настає скруха, а коли людина по­любила гординю, то вже не відає вона скрухи.

115. Божий путь є щоденний хрест. Ніхто не підіймався на небо, живучи собі прохолодно. А такий шлях знаєш де закін­чується.

116. Ось оселя Духа — безнастанно змушувати себе пере­бувати в підлеглості, нехай навіть і є спосіб вчинити діло в спо­кої, така-бо воля Духа: в кому Він перебуває, тих не привчає до лінощів. Навпаки, того Дух повчає не спокою шукати, а більше віддаватися діланню і найбільшим скорботам. Таких Дух скріп­лює спокусами й чинить так, що вони наближуються до муд­рости. Така воля Духа, аби любі Йому перебували в трудах.

117. Серце святих, через те що знесли вони прикрощі за діло Боже, набуває відваги поглядати на Бога неприкритим обличчям і просити Його з упованням. Велика сила відважної молитви. Тому Бог допускає, аби Його святих спокушувала всіляка печаль, а також щоб вони на досвіді звідували Його поміч і те, скільки Він турбується за них, бо внаслідок спокус здобувають вони мудрість. — Якщо спершу чоловіка не споку­шено випробуванням поганого, то не має він смаку в доброму.

118. Велику силу здобуває той, хто на досвіді пізнав як неміч єства, так і поміч Божої сили та й утвердився в цім. Ті, що йдуть правильним шляхом, тільки тоді пізнають це, коли Бог, спочатку утримавшись співдіяти їм, дає їм усвідомити свою неміч, трудність спокус і вороже лукавство, а потім, показавши їм свою поміч і заступництво, викарбовує тверду віру, що Божа сила завжди охороняє їх і що тільки нею одною вони можуть завжди перемагати всіх супротивників - і внутрішніх, і зов­нішніх.

119. Допоки людина недбала, то боїться смертної години, а коли наблизиться до Бога, то боїться зустрічі на суді, а коли ж усеціло увійде в переднє, тоді любов поглинає той і той страх.

120. Чоловік, що сподобився божественної благодаті, зві­дав і відчув дещо вище, не допускає, щоб сутички входили в його серце, бо замість них запанувало в нім щось инше, щось краще за їхнє прагнення. Серце стало для них мертве й живе чимось иншим.

121. Допоки чоловік живе, то має потребу в тверезості, тур­ботливості й пильності, щоб оберігати свій скарб. Слід труди­тися не лише до того часу, допоки побачиш плід, а треба подви­затися до самої кончини, нерідко-бо й зрілий плід раптом поби­ває град.

122. Життя цього світу подібне до тих, що виводять лише деякі літери з накреслених на таблиці. І коли хто забажає, то додає до них чи від них віднімає та й чинить переміну в літерах. А прийдешнє життя подібне до рукописів, що написані на чис­тих сувоях і запечатані царською печаткою, в яких уже немож­ливі ані доповнення, ні опущення. Тому, допоки ми серед змін будемо уважні до себе й допоки маємо владу над рукописом свого життя, що його пишемо своїми ділами, постараймося  робити в нім доповнення добрим життям, вигладжуймо в ньому недоліки попереднього життя. Бо поки ми в цьому житті, Бог не накладає печаті ані на добре, ані на зле, аж до самого часу на­шого відходу.

123. Наскільки ум полишає дбання про все видиме і турбу­ється упованням на прийдешнє, настільки ж він витончується і просвічується в молитві. Тому Господь насамперед звелів стати безкорисливими, віддалитися від світського сум'яття й відмо­витися від турботливости, що спільна для всіх людей. Господь відхиляє нас від всілякої такої клопітливости, аби внаслідок цього забажали ми співбесідувати лише з Ним єдиним. Але молитва ще потребує вправляння, аби ум призвичаївся в ній довго перебувати. Після безкорисливости, що звільняє наші думки від уз, молитва потребує, щоб ми в ній перебували, бо з плином часу ум набуває навички, пізнає, як відкидати від себе помисел і довгим досвідом навчається того, чого не може запо­зичити з иншого джерела.

124. Не називай бездіянням тривалу невисокопарну мо­литву, зосереджену і довгу, бо при цьому ти полишив псалми. А більше за вправляння в стихослов'ї полюби на молитві покло­ни. Коли молитва простягає тобі руку, замінює собою Божу службу.

125. Коли під час служби (молитовного правила) буде дано тобі дарування сліз, то насолодження ними не називай без ­діянням у молитві, бо благодать сліз є повнота молитви.

126. Тоді, коли твій ум розсіяний, більше читай, ніж мо­лися. Проте корисно читати не будь-яке Писання. Якщо мож­ливо, читання нехай буде перед стоянням, бо читання — дже­рело чистої молитви.

127. Під жодним виглядом (під час псалмоспіву) не відда­вайся недбалості (щодо нього) і тверезися від витання ума, бо псалмоспів (без витання ума) - корінь життя. Утім, знай і те, що тілесні діла набагато корисніші за стихослов'я, що звершується із витанням ума. А умова печаль вища за тілесний труд.

128. Всіляка молитва, що ЇЇ звершуємо вночі, нехай буде у твоїх очах чесніша за всі денні ділання. Не обяжуй свого черева, аби не помутився твій ум і щоб не перебувати тобі в сум'ятті від витання думки, коли встанеш уночі; і щоб не розслабли твої члени та й тобі самому щоб не сповнитися жіночої розслаб­лености, а понад те, аби твоя душа не спохмурніла й не затем­нилися твої поняття і щоб через спохмурніння ти цілковито не втратив сили, аби зібрати їх воєдино для стихослов'я й щоб не зіпсувався в тобі смак до всього й не перестало тебе насолод­жувати стихослов'я псалмоспіву, тимчасом як ум за легкости й світлости думки зазвичай із задоволенням звідує його різно­манітність. Бо коли зазнав збурення нічний спокій, тоді і в денному діланні ум зазнає сум'яття та й ходить спохмурнілий і не насолоджується читанням як зазвичай. Задоволення, що по­дається подвижникам удень, плине в чистім умі від світла ніч­ного ділання.

129. Остерігайся, щоб не знемогло надто твоє тіло й від того не посилилася супроти тебе недбайливість та й не охолодила твоєї душі. Кожному треба зважувати своє життя наче на терезах. У той час, коли насичуєшся, остерігайся давати собі свободу навіть у малому.

130. Оберігайся від пихи тоді, коли відбуваються в тобі добрі зміни. Неміч свою і невігластво своє в розпізнанні тон­кощів цієї пихи старанно відкривай Господеві в молитві, аби не полишено тебе й не спокуситися тобі в чомусь сороміцькому.

131. За сумнів Бог припиняє дбати про того, що його [сум­ніву] допустився. Утім, припиняє дбати не за те, що просто ви­ник помисел, а за те, що ум на ньому зупиняється. Бо не карає й не судить Бог чоловіка за мимовільний порух, навіть якщо й згодився чоловік з помислом на якийсь час. Якщо тут-таки при­гнітимо в собі пристрасть і з'явиться в нас скруха, то Господь не покарає нас за таку недбалість, а покарає за ту недбалість, якій ум справді піддається, отож поглядає Він на це байдуже.

132. Коли якийсь помисел з числа правильних починає в тобі часто з'являтися, навіюючи якусь добру справу чи почи­нання, а ти в нім сумніваєшся й не можеш чітко зрозуміти, чи свій він, чи ворожий, помічник чи зрадник, то озбройся на нього посиленою молитвою, не засинаючи багато днів і ночей. Ти й не відштовхуй його від себе, і не погоджуйся з ним, а старанно й гаряче сотвори про нього молитву та й не змовкай, призиваючи Господа. Він покаже тобі, звідки цей помисел.

133. Найбільш за все полюби мовчання, воно-бо наближує до плоду. Спочатку змушуватимемо себе до мовчання, і тоді від нього народиться для нас щось таке, що приводить саме до нього. Нехай дасть тобі Бог відчути щось таке, що породжує мовчання. Від вправляння в цім діланні з часом народжується якесь задоволення й силоміць провадить тіло до перебування в безмовності. І многота сліз народжується в нас у цьому житті, й у дивнім спогляданні серце окремо відчуває в них щось — коли з трудом, а коли із задоволенням, бо серце маліє, стає як не­мовля, і, щойно почне молитву, ллються сльози.

134. Знаходив я багатьох отців, великих і дивних, які біль­ше, ніж ділами турбувалися благочинністю почуттів і тілесною звичкою — звідсіля-бо походить благочинність помислів. Багато причин трапляється чоловікові, не з його волі, котрі змушують його виходити за межі своєї свободи. І коли хто не пильну­ватиме своїх почуттів неослабною навичкою, яку. ото заздалегідь здобув, то може трапитися, що довгий час не ввійде він сам у себе й не віднайде свого первісного устрою.

135. Нехай у тебе завжди переважає милостиня. Жорстоке й немилосердне серце завжди нею очиститься. Милосердний чоловік - лікар своєї душі, бо він розганяє потьмарення при­страстей зі свого нутра неначе сильним вітром.

136. Поклади, чоловіче, собі не серці, що належить тобі відійти, та й безнастанно кажи собі: ось, уже біля дверей той, що його за мною послано. То чому ж я сиджу? Переселення моє вічне, повернення не буде.

137. Завжди пам'ятатимемо про смерть й у цій думці на­ближатимемося своїм серцем до Бога, та й жалюгідними стануть в очах наших світські задоволення.

138. Безмовність відкидає пропозиції і причини до нових помислів і внутрі своїх стін доводить до старіння й в'янення спо­гади про те, чого ми набули колись. І коли постаріються в думці давні речі, тоді ум, виправляючи їх, повертається у свій чин.

139. Вибери собі ділання, що приносить насолоду, - без­настанне стояння на молитві ночами, - під час якого всі отці збувалися старої людини й сподоблялися оновлення ума. Тоді душа відчуває це безсмертне життя і, відчуваючи його, позбу­вається покривала темряви й приймає в себе Святого Духа.

140. Розумна душа, що суттєво з'єднана і спарована з по­чуттями, природно захоплюється своїми помислами, якщо лю­дина не буде пильним у сокровенній молитві.

141. Коли по довгому часі, трудячись й оберігаючи те, що сокровенне, й утримуючи почуття від усілякої зустрічі, отінить тебе сила безмовности, тоді стрінеш радість, що инколи без при­чини опановує твою душу. І з того часу ця приємність викрадає з душі почуття пристрастей.

142. Любов є плід молитви і від споглядання підносить ум до її ненаситного прагнення, коли ум перебуває в ній без при­гнічення духу, і людина тільки умом у мовчазних думках розу­міння молиться палко і з гарячістю. Молитва є омертвлення понять, що властиві волі тілесного життя. Бо той, що належно молиться, є таким самим, що й той, який умер для світу, і тер­пеливо перебувати в молитві означає людині зректися самої себе. У самозреченні душі врешті віднаходиться Божа любов.

143. Як від зернятка поту постів проростає колос доброчесности, так від ситости й переситу - нечистоти. За умови голодного й смиренного черева аж ніяк не проникнуть у душу сороміцькі помисли.

144. Як просвітлюється твоя краса, доброчесність лежан­ням на голій землі, трудом голоду, що віднімає сон, і страж­даннями плоті, яка, утримуючись від наїдків, поміж ребрами й черевом стає подібна на рів.

145. Порожнеча черева чинить і наші думки дивною пус­телею, що її не тривожать помисли і яка перебуває у безмовності від усіх неспокійних помислів.

146. Зробивши кожен крок, розвідуй, чи простуєш ти доро­гою, чи відхилився від неї і йдеш якою-небудь стежкою поза справжнім шляхом. І за самими явними вчинками не запев­нюйся в тім, що ретельно звершуєш життя істинне.

147. Якщо, звершуючи службу, трапляється тобі бути да­леким від ширяння ума, і раптом переривається вірш на твоє­му язику й мовчання накладає окови на твою душу без участи твоєї свободи, — знай, що ти простираєшся вперед і що ла­гідність почала в тобі збільшуватися. Якщо завважуєш у своїй душі, що в час благих думок і споглядань очі твої сповнюються слізьми й без примусу течуть твоїми щоками, то знай, що по­чало звершуватися перед тобою відкриття перепони на поруйнування супротивників. - Якщо віднаходиш у собі, що часами твоя думка (без попереднього на це задуму) поза твоїм звичним порядком заглиблюється всередині тебе й так перебуває близь­ко години або й якийсь довший час і мир царює у твоїх по­мислах, то знай, що хмара почала кидати свою тінь над твоїм помешканням.

148. Під вірою, що керує життям, розумій не фундамент того, що всі визнають, а ту мисленну силу, що світлом ума під­кріплює серце і свідченням сумління збуджує в душі велике уповання на Бога, аби не турбуватися їй про саму себе, а щоб довірливо покладалася у всьому на Бога.

149. Не всі пристрасті воюють наступаючи. Недбалість, нудьга, печаль не нападають наступом, а лише накладають важ­кість на душу. Міцність душі виявляється у перемозі над при­страстями, що борються наступаючи.

150. Солодка теплота в серці має два ступені: на першому насолода, що виходить із серця, инколи під час молитви, ин­коли під час читання, а буває, що й унаслідок роздумування про Бога, зігріває ум; на другому вона найчастіше буває без усього цього, часто на службі, нерідко ночами. Коли найде на чоловіка ця насолода, що б'є із серця, тоді він думає, що Царство Небесне є не що инше, як те саме.

151. Постійне перебування на всенічній молитві разом із читанням, а за цим часті поклони не зволікатимуть подати ста­ранним благо духовного поступу (сердечну солодкість).

152. Св. Марко, услід за св. Макарієм, мовить: «Зміни в кожнім бувають, як у повітрі». Збагни ж це слово — в кожнім. Природа одна, тому аби не подумав ти, неначе мовив він це про нижчих і гірших, а досконалі вільні від зміни й неухильно пере­бувають на цьому ступені безпристрасних помислів, як ствер­джують євхити. Отож, мовив: у кожнім.

153. Коли отінить тебе благодать і наблизяться до тебе святі ангели, що огороджують тебе, і при цьому наближенні відступ­лять всі спокусники, ти не пишайся і не думай у своїй душі, що досягнув тихої пристані... неначе вже немає ворога й лихої зус­трічі, — багацько-бо вже намріювали собі це і впадали в небез­пеки, як сказав блаженний Ніл.

154. Відай, що встояти — не твоя і не твоєї чесноти це спра­ва, а зробить це благодать, що носить тебе на долонях своєї руки, аби ти не лякався.

155. Смирення і без вчинків багато прогрішень чинить простительними, навпаки — без смирення не корисні навіть учинки. Що сіль для всілякого харчу, то смирення для чесноти. Щоб його здобути, треба безнастанно сумувати думкою зі само­приниженням і розсудливою печаллю.

156. Покаяння — це неослабне прошения (що наближа­ється до Бога) зі скрушною молитвою про прощення минулого і вболівання над оберіганням майбутнього. Тому й Господь наш як опору нашій немочі вказав молитву, мовлячи: Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу (Мт. 26, 41). — Оскільки Гос­подь знає, що перед смертю не відніме Він у нас можливосте схилитися від чесноти до пороку, то звелів бути старанними й подвизатися в постійній молитві.

157. Не будемо недбалими щодо молитви й не полінуємося просити помочі в Господа. Несхитно затямимо й те, що, допоки  ми у цім світі й полишені в тілі, хоч би й піднеслися до небо­краю, не можемо перебувати без діл і труду й без турботи.

158. Що потрібно для молитви? — Свобода й вивільнення ума від усього тутешнього, серце, що цілковито звернуло свій погляд до прагнення того, на що сподіваємося, в майбутньому. А хто від цього далекий, той на своїй ниві сіє змішане насіння і подібний до того, що запрягає в ярмо разом вола й віслюка (Втор. 22).

159. Сповнені надією уже не відчувають труду, а стають невразливі до скорбот, повсякчас їхня увага звернена в лоно їхнього Отця, тоді простираються всі їхні помисли й завжди квапляться туди потрапити. Надія розпалює їх наче вогнем і дає їм звершувати з радістю їхній стрімкий хід. Пам'ять про Господа діє в їхніх серцях, котрі уповають на Божі обітниці.

160. Не лише в тім полягає безпристрасність, аби не відчува­ти пристрастей, а й у тому, щоб не приймати їх у себе. Унаслідок багатьох і різних чеснот, явних і таємних, що їх здобули святі, пристрасті в них знемоглися, і нелегко їм повстати на душу. Й ум не має необхідносте безнастанно уважно їх розрізняти, бо пов­сякчас сповнений думками, які свідомо збуджуються в розумі думкою і бесідою про якнайвищі звичаї. І щойно починають повставати пристрасті, ум раптово відходить від зближення з ними якимось розумінням, що проникає до нього, і пристрасті, як сказав блаженний Марко, перебувають у нім наче бездіяльні.

161. Святі мають ущерть споглядань, і їхньому уму ніколи не бракне предметів розуміння, і ніколи не бувають вони без того, що спричинює в них плід духу. Довготерміновою навич­кою вигладжуються в їхньому серці спогади, що ними збурю­ються в душі пристрасті, й ослаблюється сила диявольської влади. Бо коли душа не здружиться з пристрастями думкою про них, тоді, оскільки зайнята иншою турботою, сила пристрастей не може у своїх кігтях тримати її духовних почуттів.

162. Хто вдається багато до чого, той не може перебувати без сум'яття помислів, бо при багатьох ділах буває багато турбот і сонм нашарованих помислів. І людина у світі своїх помислів уже перестає перебувати понад усіма земними турботами. Якщо ці потреби не перестають втримувати її від кращих помислів, то розчиняються двері пристрастям, віддалюється тиша розсуд­ливосте й замикаються двері миру.

163. Коли станеш у молитві перед Богом, стань у своему помислі наче мурахою, наче безмовним немовлям. Не говори перед Богом чогось, що знаєш, але думками немовляти набли­жайся до Нього й ходи перед Ним, аби сподобитися тобі тої отцівської турботу яку батьки виявляють до своїх немовлят. Сказано: Охороняє дітиГосподь[6] (Пс. 114, 5).

164. Проси в Бога, щоб дав Він тобі прийти до міри віри. І якщо відчуєш усвоїй душі цю насолоду, то вже ніщо не відверне тебе від Христа. І не важко буде тобі щогодини йти в полон дале­ко від земного й ховатися від цього немічного світу і від спогадів про те, що в нім. Молися про це, не лінуючись, про це проси з гарячністю, благай про це надзвичайно старанно, допоки не от­римаєш. І молися, щоб не ослабнути тобі. А сподобишся цього, якщо заздалегідь з вірою змусиш себе покласти турботу свою на Бога і свою турботливість замінити на Його. І коли Бог побачить у тобі цю волю, що з усією чистотою думок довірився ти самому Богові більше, аніж собі самому, і присилуєш себе вповати на Нього більше, ніжна свою душу, тоді вселиться в тебе ця неві­дома сила й помітно відчуєш, що вона, без сумніву, із тобою.

165. Благодать навчає віруючого розрізняти сокровенне, відкриваючи перед ним хитросплетіння складних думок і по­мислів. І людина легко віднаходить їхнє значення, взаємний зв'язок та оману, бачить, як зроджуються вони одні від одних та й гублять душу. І благодать соромить перед її очима всю шкід­ливість демонів. -- Відтак у людини народжується та думка, що будь-яку річ, малу й велику, слід їй у молитві випрошувати у свого Творця.

166. Щойно благодать зауважить, що в помислі людини почав з'являтися якийсь сумнів і вона почала бути надто висо­кої думки про себе, одразу допускає, щоб посилилися й укрі­пилися супроти неї спокуси, допоки не пізнає своєї немочі, не побіжить і не вхопиться у смиренні за Бога. Цим доходить лю­ дина до міри досконалого у вірі мужа й упованні на Божого Сина, і підноситься до любови.

167. На початку Господь для того пропонує тобі хрест, аби ти наперед визначив для себе смерть і вже потім послав свою душу йти слідом за ним. Коли чоловік у своїй думці позбавить своє життя надії, тоді нічого немає відважнішого за нього, ніхто й ніщо не зможе його здолати.

168. Надія на спокій в усі часи змушувала людей зрад­жувати чесноту. Якщо чоловік нехтує Небесне Царство, то хіба що в надії невеликої тутешньої втіхи.

169. Коли серце ревно запрагне духом, тіло не журитиметь­ся скорботами, не боятиметься і не стискатиметься від страху. Запрагнімо й ми духовною ревністю Ісусової волі, і відженеться від нас всіляке недбальство, що породжує в наших думках лі­нивство, ревність-бо породжує відвагу, душевну силу й тілесне старання.

170. Якщо чоловік нічого не посідає, то безнастанно спадає йому на думку переселення з життя й завжди турбується він про життя по воскресенні, повсякчасно про всіляке утвердження там та й здобуває терпеливість, уникає всілякої чести й тілес­ного спокою — навіть і смерти не боїться. Якщо ж трапиться йому з якоїсь причини набути чогось минущого, то тут-таки починає в його душі пробуджуватися любов до тіла, думає він про довге життя, щогодини виникають в нім і набувають сили помисли про плотський спокій, і перемагає в чоловікові тілесне. За це віднімається в нього та твердість серця, яку він віднайшов, коли у своїй вбогості був вищий за світ.

171. Перед усіма пристрастями — самолюбство; перед усіма чеснотами — погорда спокою. Як неможливо залишитися неуш­кодженим тому, хто щадить ворога на полі битви, так немож­ливо подвижникові свою душу врятувати від погибелі, коли щадить він своє тіло.

172. Як того, що приносить цареві великий дар, цар наго­роджує ласкавим поглядом, так і тому, хто має у своїй молитві сльози, великий Цар віків, Бог, прощає всіляку міру гріхопадінь і нагороджує його прихильним поглядом.

173. Коли забажаєш стати на службу (всенічну), піднеси внутрішній зір до Господа і з печаллю благай Його укріпити твою неміч, аби твоє стихослов'я і думки твого серця стали благовгодними Його святій волі.

174. Якщо під час служби (всенічної) у тобі заговорить помисел і почне нашіптувати: «поквапся трохи», не приймай його до себе. А якщо сильніше буде тебе цим непокоїти, то від­разу повернися назад на одну славу чи на скільки хочеш, і кожен стих, що містить у собі вид молитви, багато повторюй, роз­думуючи. Якщо знову бентежитиме й напастуватиме тебе поми­сел, полиши стихослов'я й клади поклони, мовивши: я взявся не до многоти слів, а до молитви Богові.

175. Ні стояння, ані стихослов'я самих псалмів не є пов­ністю всенічне моління. Звершують його по-різному: один всю ніч проводить у псалмах, инший — у покаянні, у зворушливих молитвах і земних поклонах, а ще инший — у сльозах і риданнях над своїми гріхопадіннями. Про одного з наших отців опо­відають, що впродовж сорока років його молитвою було одне речення: «як чоловік я згрішив, а Ти як Бог щедрий помилуй мене». Й отці чули, як він з печаллю повторював цей вірш, а між тим плакав не змовкаючи. І ця одна молитва замінювала йому службу вдень і вночі.

176. Треба занурюватися у свою внутрішню людину й там усамітнено перебувати, безперестанку плекаючи виноградник свого серця. І, можливо, що цим перебуванням поблизу внут­рішньої людини дійдемо до цілковитої єдности з пізнанням на­шої надії — Христом, що живе в нас.

177. Чистота душі є первісний дарунок нашої природи. Без чистоти від пристрастей душа не здобуває слави, яку втратила через переступ. Якщо хто сподобився очищення, тобто духов­ного здоров'я, то його ум справді приймає радість (благобуття) духовним почуттям.

178. Пристрасті є дверима, що замкнені перед чистотою. Якщо не відчинить хто цих замкнених дверей, то не ввійде він у непорочну й чисту царину серця. Терпіння із самоприсилуванням бореться з пристрастями за чистоту, а істинна чистота чи­нить те, що ум здобуває відвагу під час молитви.

179. Не вчинки розчиняють замкнені двері серця, а сок­рушене серце і смирення душі, коли вона здолає пристрасті смиренням.

180. Один святий написав: «Господь не приймає молитви того, хто не вважає себе грішником».

181. Налаштуймо царину серця ділами покаяння і бла­говгодним життям Богові, Господнє ж прийде саме собою, якщо місце в серці буде чисте й неосквернене.

182. Сокровенне ділання і заповіді, нові й духовні, що їх дотримується душа, пам'ятаючи про страх Божий, обновляють та освічують душу й таїнственно зцілюють усі її члени.

183. Якщо не буде зцілена пристрасна частина душі, то вона не набуде здоров'я. Хто виконанням заповідей і важкими ділами істинного життя (подвигами) здолав пристрасті, той нехай знає, що він законно придбав душевне здоров'я — став видимим в області духа та й прийняв його в себе — світ новий і нескладний.

184. Безнастанним співбесідуванням з Богом і самозаглиб­ленням у молитвослов'я викорінюй у своєму серці всілякий образ і подобу, що їх ти раніше прийняв. Привчай свій ум за­глиблюватися завжди в тайни Спасителевої ікономії й припини просити для себе видіння й споглядання, які свого часу при­йдуть самі собою.

185. Якщо зір ума не буде очищено виконанням заповідей і вчинками безмовного життя, то не зможе він ставати істинним учасником божественного споглядання. Усі ж подоби духов­ного, які до того витворює собі ум, називаються примарою, а не реальністю.

186. Хрещення дарує прощення гріхів як дар і зовсім ні­чого не потребує, окрім віри. А під час каяття за гріхи після хрещення Бог дає прощення не як дар, а потребує трудів, скор­бот, печалі, скрухи, сліз, тривалого плачу, а вже потім прощає.

187. Тілесне ділання передує душевному, як порох пере­дував душі, що її Бог вдихнув в Адама. Хто не здобув тілесного ділання, той не може мати й душевного, адже останнє народжу­ється від першого, як колос із голого пшеничного зерна. А хто не має душевного ділання, то позбувається і духовних дарувань.

188. Хто зі знанням уникає марнотної слави, той відчув у своїй душі будучий вік. Хто втікає від спокою у цьому житті, того ум вже зазирнув у прийдешній вік.

189. Хто каже, що полишив усе, а сперечається з людьми через що-небудь, аби нічого йому не забракло, то такий аб­солютно сліпий, бо хоча й добровільно полишив усе тіло, все ж воює й сперечається через його один член. Не думай, що лише придбання золота і срібла є користолюбність. Вона є придбан­ням чого-небудь такого, до чого прив'язана твоя воля.

190. Не хвали того, хто страждає тілесно (здійснює тілесні подвиги), але дав волю почуттям, маю на увазі слух, розтулені й нестримні вуста і блукаючий погляд.

191. Якщо милосердний не буває вищий за свою правду, то він не милосердний, тобто милосердний не тільки дає людям милостиню зі свого власного, а з радістю терпить неправду й  милує їх. Той милосердний, хто душу свою кладе за брата, а не тільки той, хто милостинею виявляє милість своєму братові.

192. Часто й ненаситно читай у книгах учителів про Божий Промисел, адже вони скеровують ум добачати порядок у сотво­реному й у Божих ділах, зміцнюють його собою, своєю тонкістю готують його до придбання світлосяйних думок і чинять, що він у чистоті прямує до розуміння Божого сотворіння.

193. Читай у непорушній тиші та будь вільний від турбот­ливости про тіло й від житейського сум'яття, аби відчути тобі у твоїй душі при солодкому розумінні найсолодший смак, що понад усяке відчуття, і щоб душа відчувала це після свого пере­бування в цьому.

194. Коли відкинеш і цілковито припиниш зовнішню бе­сіду, злучи зі своєю молитвою милостиню, і твоя душа уздрить світло істини. Бо для душі звично швидко замінювати одну бесіду иншою, розмови з людьми співбесідуванням із Богом, якщо постараємося виявити невелику ревність. А щоб замінити одне співбесідування иншим, читай Писання. Бо коли після цього станеш на молитву й на своє правило, то замість роз­думування про те, що чув і бачив у світі, віднайдеш у собі роз­думування про Божественне Писання, що його прочитав, і зав­дяки цьому роздумуванню забудеш те світське, про яке пам'я­тав, а таким чином ум набуває чистоти.

195. Ніщо не може так наблизити серце до Бога, як ми­лостиня, і ніщо не спричинює в душі такої тиші, як добровільна вбогість.

196. Коли чоловік зачинить міську браму, тобто почуття, тоді воює він внутрі й не боїться зловмисників поза містом.

197. Тоді, коли Бог внутрішньо зворушує твоє серце, безпе­рестанку клади поклони й клячи. Не допускай, аби твоє серце турбувалося про щось, коли демони почнуть переконувати тебе займатися иншими справами. Тоді гляди й дивуйся, який буде в тебе з цього вислід. Ніщо инше в подвижницькій боротьбі не буває таким важливим і складним і не викликає в бісів такої заздрости, як те„ коли хто повергається перед Христовим хрес­том, молячись удень і вночі, але буває неначе зі зв'язаними за спиною руками. Якщо хочеш не охолонути у своїй гарячості й не втратити сліз, займися цим. І блаженний ти, чоловіче, якщо турбуватимешся про те, що сказано, вдень і вночі, і не домага­тимешся нічого иншого. Тоді засяє всередині тебе світло, і прав­да  твоя скоро заблищить, будеш немов розквітлий сад і джерело, в якому не міліє вода.

198. Допоки зовнішня людина не умре для всього світ­ського, не лише для гріха, а й для всякого тілесного ділання, також і внутрішня людина - для лукавих помислів і не висна­жить природний порух до того, щоб не збуджувалася в серці гріховна солодкість, доти й солодкість Божого Духа не розбу­диться в людині, члени її не матимуть чистоти в цьому житті, а божественні думки не ввійдуть у її душу. І допоки людина не зробить бездіяльною у своєму серці турботу про житейське, ок­рім необхідних потреб природи, доти не розбудиться в ній ду­ховне захоплення й заспокоєння в Бозі.

199. Хто добровільно не віддаляється від причин пристрас­тей, той мимоволі затягується до гріха. А причини гріха ось які: вино, жінки, багатство, тілесне здоров'я - утім, не тому, що вони є гріхами зі самої природи, а тому, що природа легко схи­ляється цим у гріховні пристрасті. Тому людині треба ретельно цього остерігатися.

200. Чим погубив ти добре, тим знову його повертай. По­губив ти доброчесність — Бог не прийме від тебе милостині, якщо перебуваєш у блуді, бо хоче від тебе святині тіла.

201. Допоки провина ще мала й недозріла, знищ її, поки не пустила вона гілля свого в ширину й не стала дозрівати. Не будь недбалим, коли нестача здається тобі малою, бо згодом виявиш у ній нелюдського володаря. Хто ж від початку протидіє прис­трасті, той незабаром запанує над нею.

202. Ніколи не хвалися своїми ділами, аби не бути тобі по­соромленим. У всьому, чим лишень не хвалиться чоловік, Бог допускає йому змінюватися, щоб його впокорити й навчити смирення.

203. Не маючи безкорисливости, душа не може звільни­тися від сум'яття помислів і, не привівши чуття до безмовности, не відчує в думці миру.

204. Якщо душа з пізнанням не звідає Христових страж­дань, то не матиме з Ним спілкування.

205. Хто милує жебрака, про того дбає Бог. Господь ні в чім не має потреби, але тішиться, бачачи, що людина дає спочинок Його образу й заради Нього його почитає. Коли хтось попросить у тебе те, що ти маєш, не кажи у своєму серці: «Залишу це для своєї душі, щоб спочити собі в цьому». Розумно добрий чоловік не дає своєї чести иншому й не допустить, аби час благодаті минав без діла. Відіславши від себе вбогого, ти відхилився від чести, даної тобі Богом, і віддалиш від себе Його благодать. Тому, даючи, веселися і промовляй: «Слава Тобі, Боже, що спо­добив мене знайти того, чию потребу можна задовольнити».

206. Повсякчас згадуй про Бога, і Він згадає про тебе, коли впадеш у біди. Як близько між собою повіки на очах, так близькі до людей спокуси. Бог влаштував це для твоєї користи, аби ти постійно стукав до Його дверей, щоб страхом перед скорботами вселилася пам'ять про Нього у твоєму умі, щоб до Нього набли­жався ти в молитвах і щоб освячувалося твоє серце безнастан­ною пам'яттю про Нього.

207. Безнастанно очищуйся перед Господом, май у своєму серці пам'ять про Нього, аби, пробувши довго без згадки про Нього, не лишитися тобі без відваги, коли прийдеш до Нього. Бо відвага перед Богом буває наслідком частого співбесідування з Ним і довгої молитви. Тривалою пам'яттю про Бога душа подекуди приходить до захоплення й подиву.

208. Премудрість мовила: той, хто затаює свій гріх, не буде ні до чого гідний, а хто сповідається з гріхів своїх і полишає їх позаду себе, той сподобиться від Бога милости (Прип. 28, 13)

209. Тілесні труди без чистоти ума — те саме, що безплідна утроба і виссані груди, адже не можуть наблизитися до бачення Бога. Тіло вони  втомлюють, але не турбуються викоріненням пристрастей в умі, тому й нічого не пожинають.

210. Не приносить піст належної користи. Таж ви в день посту виконуєте ваші справи (Іс. 58, 3), тобто ваші лукаві думки, і приносите їх як усепалення ідолам, тобто пристрастям, що їх визнали за богів і віддаєте їм у жертву свою згоду — найдорожче від всіх каджень, яке ви мали посвятити Йому після ваших доб­рих учинків і з чистим сумлінням.

211. Якщо душа просіяла пам'яттю про Бога й невсипу­щою всенічною моилитвою удень і вночі, то Господь влаштовує там для її обгородження хмару, що отінює її вдень, а вночі ося­ває вогненним світлом; в її мороці просіяє світло.

212. У ласолюбному тілі не перебуває знання Боже. І хто любить своє тіло, не успадкує Божої благодаті.

213. Монахом є той, хто перебуває поза світом і завжди бла­гає Бога, щоб успадкувати йому прийдешні блага.

214. Якщо любиш доброчесність, відганяй сороміцькі по­мисли вправлянням у читанні й тривалою молитвою, тоді мати­меш зброю від порухів природи. А без цього неможливо поба­чити в душі чистоту.

215. Якщо хочеш дізнатися, чи ти є смиренномудрий, то випробуй себе, чи не бентежишся ти, коли тебе ображають.

216. Коли диявол захоче осквернити ум тверезих блудним спомином, то спочатку випробовує їх, чи схиляться вони до марнослав'я, так влаштовуючи початок цього помислу, щоб він не видавався пристрасним. Коли ж цим способом виведе чоло­віка з його твердині (тверезости) і почне той бесідувати з пер­шим помислом і віддалятися від своєї твердині, тоді зустрічає його чимось таким, що нагадує про блуд, і зваблює ум на не­чисті предмети. І якщо не осквернює його цілковито, то всіляко скидає з попередньої гідности. Але якщо ум випередить першу сутичку помислів, що слугує причиною нашестя других, то, за Божою поміччю, легко може здолати пристрасть.

217. Тілесний труд і поучения в Божественних Писаннях оберігають чистоту; труд підкріплюють надія і страх, а їх утвер­джують в умі віддалення від людей і безнастанна молитва.

218. Допоки чоловік не прийме Утішителя, йому потрібні Божественні Писання, для того щоб пам'ять про добре закарбо­вувалася в його думці й постійним читанням обновлялося в ньому устремління до добра й оберігало його душу від тонкощів гріховних шляхів, бо не здобув він ще сили Духа, яка відганяє оману. Адже коли сила Духа зійде в душевну силу, що діє в чоло­вікові, тоді замість закону Писань закорінюються в його серці заповіді Духа і тоді він таємно вчиться у Духа і не має потреби в допомозі чогось чуттєвого, бо поки серце вчиться від матеріяль­ного, за наукою йде забуття, а коли навчання викладає Дух, тоді пам'ять залишається неушкодженою.

219. Бувають добрі помисли і добрі рішення. А бувають і помисли лукаві, і серце лукаве. Першим ступенем є порух, що проходить в душі як вітер, який підносить у морі хвилі. Другий ступінь — це опора й основа. І за її (основи) твердістю, а не за порухом помислів буває нагорода за добро. (Не за випадковими змінами в душі, чи добрими, чи лихими, а за тим, що лежить у її глибині й творить основу її характеру, суди в собі.)

220. Неопіреною птахою є той ум, який через покаяння недавно вийшов із кайданів пристрастей і під час молитви сил­кується піднестися над земним, але не може, а, навпаки, ще плазує по землі, не маючи снаги літати. Усе ж за допомогою читання, ділання, страху й клопотання про багато чеснот збирає він воєдино свої думки, бо не здатен знати щось, окрім цього. І це на короткий час зберігає ум неоскверненим. Але згодом при­ходять спомини та бентежать і осквернюють серце, бо чоловік ще не відчув того супокійного повітря свободи, у яке на корот­кий час забуттям про земне вводить він ум, бо здобув лише тілесні крила, себто чесноти, які звершуються зовнішньо, але не бачив ще чеснот споглядальних і не сподобився їх відчути. А вони суть ті крила ума, на яких чоловік наближається до небес­ного й віддаляється від земного.

221. Допоки людина служить Господеві чимось чуттєвим, доти його образи відбиваються в її думках і божественне вона уявляє в тілесних образах. Коли ж отримає він відчуття внутріш­нього, тоді, за мірою цього відчуття, вона від часу до часу під­носитиметься над образами речей.

222. Очі Господні на смиренних серцем і вуха Його до мо­литви їх (Пс. 33, 16). Молитва смиренномудрого потрапляє неначе просто з вуст та й у вуха.

223. Коли твоя душа наблизиться до того, щоб вийти їй із темряви, тоді ось що буде для тебе ознакою: серце в тобі горі­тиме і, як вогонь, палатиме вдень і вночі. А відтак увесь світ матимеш за гній і попіл, не бажатимеш навіть поживи від солодкости нових, полум'яних помислів, що безнастанно збуджу­ються у твоїй душі. Раптом отримаєш ти джерело сліз, як потік, що тече собі й супроводжує всіляке твоє діло, тобто коли чи­таєш, молишся, роздумуєш, коли їси і п'єш, та й виявиться, що кожне твоє діло змішане зі слізьми. І коли побачиш це у своїй душі, будь благонадійним, бо ти переплив море. І так старанно виконуй свої справи, так ревно пильнуй, аби благодать помно­жувалася в тобі з дня на день. А поки не побачиш у собі цього, ти ще не звершив свого шляху й не ступив на Божу гору. Якщо ж після цього, як здобув і прийняв ти благодать сліз, вони при­пиняться і твоя гарячість охолоне без якоїсь иншої причини, тобто без тілесної немочі, то горе тобі! Що погубив ти, упав або в зарозумілість, або в недбалість чи в розслаблення.

224. Блаженні ті, що підперезали свої бедра простотою і недопитливою вдачею і не відступають. Вони скоро спасаються в пристані царства, віднаходять спочинок, отримують відраду й переповнюються веселістю свого уповання. А більша частина тих, що багато мудрують, хочуть бути дуже розумними, зволі­кають і бояться помислів, готуються і хочуть передбачити шкід­ливі причини, завжди виявляються такими, що сидять біля дверей свого дому.

225. Ті, що хочуть у всьому бути мудрими, ні в чому не мо­жуть покласти початку. А неук, пускаючись у плавання, пе­репливе з першою гарячістю, не докладаючи жодної турботи про тіло й -не роздумуючи сам у собі, буде чи ні якийсь успіх з цього труду. Надлишок мудрости нехай не буде в тебе ахілесовою п'ятою душі і сіттю перед твоїм лицем. Навпаки, поклавши упован­ня на Бога, мужньо клади початок дороги, аби не виявитися тобі завжди бідним і позбавленим богопізнання. Коли хочеш покласти початок Божому ділу, спочатку зроби заповіт, як лю­дина, якій уже не жити в цьому світі, як той, що приготувався до смерти й споневірився в цьому житті, як той, що досяг свого часу. І справді, май це на думці, аби надія продовжити тепе­рішнє життя не стала для тебе перепоною для подвигу і пере­моги. Бо надія продовжити це життя розслаблює ум. Тому аж ніяк не призвичаюйся до надміру, а дай у своєму умі місце для віри. Мужньо починай усіляке добре діло, а не лукаво берися до таких справ, не вагайся серцем своїм в упованні на Бога, аби труд твій не став даремним та обтяжливим.

226. Ділання тих, що живуть за Богом, бувають ось які: один увесь день вдаряє своєю головою об землю, і чинить це замість звершення служби, тобто часів. Инший постійно й довго молиться навколішки. Ще инший множеством своїх сліз за­мінює для себе Божі служби й цим задовольняється. Хтось ста­рається вникнути в сенс того, що читають, і поєднує з ним певне своє правило. А ще хтось, ревно вивчаючи псалми, чинить свою службу неперервною. Инший проводить час читаючи, і зігрівається його серце. Ще когось заполонює відкривання бо­жественного сенсу в Божественних Писаннях. — Завжди з ра­дістю й старанно клади початок Божого діла. І якщо будеш віль­ний від вагань серця, то сам Бог піднесе тебе на вершину й допоможе тобі, й умудрить тебе згідно зі Своєю волею.

227. Від напруженого ділання зроджується безмірна гаря­чість, що її розпалюють у серці палкі думки, які знову з'яв­ляються в умі. А ділання й оберігання витончують ум своєю гарячістю і передають йому знання або споглядання. Спогля­дання посилює гарячість. Від цього зроджується потік сліз — спочатку потроху з перервами, а згодом постійно. Від непе­рервних сліз душу проймає стишення помислів. Від цього лю­дина підноситься до чистоти ума, а за чистоти ума вона осягає бачення Божих таїн.

228. Шлях наближення до Бога такий: за початок слугує благий намір перед Богом. Потім відкинення житейських справ і самоусунення від них; відтак присвята себе ділам боговгод­ження і подвижництва, які суть: голод, читання, всенічне й тверезе моління, за мірою сил кожного також многота поклонів, які корисно звершувати і протягом дня, а нерідко й уночі. Мі­рою нехай буде покласти тридцять поклонів, а потім вклони­тися чесному хрестові й закінчити. Проте є й такі, що за мірою своїх сил збільшують це число поклонів. Инші ж у єдиній мо­литві проводять три години, маючи тверезий ум і впавши ниць без присилування й ширяння помислів. А який існує інший спосіб молитви і як вільно, без примусу, перебувати в ній, - про це дізнаєшся, коли пройдеш ось тим шляхом.

229. Диявол відповідно до настрою особи змінює спосіб боротьби. На лінивих волею І немічних помислами зі самого початку нападає сильно, аби з першого подвигу охопила їх недуга, шлях видався їм важким і вони мовили в собі: «Якщо поча­ток дороги такий важкий, то чи ж може хто до самого його кінця витримати велику боротьбу, що має настати?» Та й не довго воює з ними диявол, аби кинулися вони навтьоки. Краще сказа­ти, сам Бог допускає дияволові перемагати їх і ні в чім їм не допомагає, бо зі сумнівом і з холодом вступили вони в подвиг Господній. Оскільки зі самого початку були вони недбалі й розслаблені та й не наважилися віддатися на смерть, то в кожній боротьбі виявляються немужніми. Диявол спочатку дізнався, які вони, тобто боязкі, самолюбні й найбільше щадять своє тіло, тому гонить їх, неначе бурею, адже не бачить в них душевної сили, яку звик видіти у святих. Це перший спосіб ворожої борні.

230. А ті, що мужні, що за ніщо мають смерть, виходять на діло з великою ревністю. Диявол не відразу виходить до них на­зустріч, стримується й не починає боротьби. А чинить це не від страху перед ними, а боїться він божественної сили, що їх ото­чує. Тому коли бачить їх такими, не наважується навіть торкну­тися до них — доти, допоки не побачить, що охолола їхня рев­ність і склали вони з себе зброю, яку приготували для себе у своїх думках, змінивши божественні слова й пам'ять, що спів­діяли та допомагали їм. А коли вони зледащіють, звертає на них свої злі очі: коли вони трохи відхиляться від своїх початкових помислів й самі почнуть вигадувати те, що служить їм на поги­бель, — самі викопують той рів погибелі витанням помислів, що походять від ледачости, від яких у них, тобто в їхніх думках і серцях, запанувала холодність.

231. Чоловіче, що йдеш услід за Богом, під час свого под­вигу завжди пам'ятай початок і першу ревність, коли починав ти йти, і ті полум'яні помисли, з якими вийшов ти вперше зі свого дому й вступив у ряди воїнів. Так випробовуй себе щодня, аби не охолов жар твоєї душі в котрійсь із зброї, що в неї ти обле­чений, і до ревности, що запалала в тобі на початку твого подви­гу. 1 постійно підвищуй свій голос серед стану воїнів, підба­дьорюй і заохочуй до мужности дітей правої країни, тобто свої помисли, а иншим, тобто стороні супротивника, виявляй, що ти тверезий. А поміж тим безнастанно призивай Бога, плач перед Його благодаттю, проливай сльози і трудися, і захисний Божий покров завжди отінюватиме тебе. Це другий спосіб бо­ротьби ворога.

232. Третій спосіб. Ворог, бачачи, як Божа сила, що отінює ревнителя, не підпускає його до нього зі спокусами, починає вигадувати способи, як би віддалити від цього чоловіка ангела, котрий йому допомагає. І це йому вдається, якщо потрапить він осліпити людський ум і розбудити в нім помисли гордині, аби подумав він у собі, неначе вся його міць залежить від власної сили й сам він придбав собі це багатство, власною силою до цього часу зберіг себе від противника й убивці. Але коли розваж­ливий чоловік утримається від таких помислів, а краще мовити, втримає пам'ять про Того, Хто сприяє йому, й око свого серця не перестане спрямовувати на небо, аби не бачити тих, що в нім це нашіптують, то ворог знову вигадуватиме нові способи.

233. У нього залишився ще один засіб до боротьби, а саме — пригнічувати людину її природними потребами, людською не­приязню та своїми видимими нападами, й облесливими, і страш­ними.

234. Сила, що нам співдіє, нездоланна. Бо Господь все­могутній та сильніший за всіх і повсякчасно буває переможцем у смертному тілі, коли сходить до подвижників під час бороть­би. Якщо ж християн переможено, то зрозуміло, що сталося це без Нього. Та й це суть ті, що віддалили від себе Бога безпеч­ністю свого ума або гордістю чи невдячністю. У такому разі вони самі відчувають, що позбавлені звичної сили до боротьби: ба­чать, що їхнє падіння є приємним і солодким для них і що важко їм знести жорстокість боротьби з ворогом, яку колись ревно та з рішучістю долали стремлінням природного поруху, який тоді супроводжувався жаром і бистротою. І цього тепер не знаходять вони у своїй душі.

235. Блаженний чоловік, що пізнав свою неміч, бо це знання стає для нього фундаментом, коренем і началом усілякого добра. — Але ніхто не може відчути своєї немочі, якщо не звідає хоча б невеликої спокуси тим, що втомлює або тіло, або душу. Тоді, порівнявши свою неміч із Божою поміччю, одразу ж пізнає її велич. Але хто пізнав, що потребує Божої помочі, той творить безліч молитов. І що більше він їх помножує, то більше впо­корюється його серце.

236. Щойно чоловік впокориться, одразу ж оточує його милість. Тоді серце відчуває божественну поміч, бо віднаходить у ній якусь силу впевнености, що пробуджується. Коли ж чо­ловік відчує, що божественна поміч справді допомагає йому, тоді серце його притьмом сповнюється вірою. З цього він ро­зуміє, що молитва є прибіжищем для тих, які шукають помочі, джерело спасіння, скарб уповання, світло в темряві, щит визво­лення від боротьби, стріла, спрямована на ворогів. Віднині він уже насолоджується молитвою віри, серце його стає світлим від уповання, і від великої веселости змінить він свою молитву у подячні гласи. Не з трудом і втомою молиться тоді людина, як це буває під час всякої иншої молитви, що нею вона молиться до того, як відчула цю благодать, а з сердечною радістю і здиву­ванням безнастанно чинить вона подячні жести з численними коліноприклоніннями і від многоти збудження до зачудування перед Божою благодаттю раптово здіймає свій голос, піснеслов­лячи й прославляючи Бога. - І віднині нехай припинить вона думати про марнотне, нехай невідступно перебуває перед Богом у безнастанній молитві з боязню і трепетом, аби не позбутися їй великої Божої помочі.

237. Той, хто пізнав свою неміч, прагнучи Божої помочі, наближається до Нього в молитві. І наскільки наближається він до Бога своїм бажанням, настільки Бог наближається до нього своїми даруваннями аби захистити його від суперника й не віднімає в нього благодаті за велике смирення, бо, як удова перед суддею, невідступно голосить він. Тому ж щедролюбний Бог утримує від нього дари благодаті, аби це слугувало для чо­ловіка причиною наближатися до Бога і щоб заради своєї по­треби людина, не відлучаючись, перебувала перед Тим, з якого променить світло, що служить на користь. І деякі її прохання Бог виконує не зволікаючи, а саме ті, без яких ніхто не може спастися, а инші виконати не квапиться. Та й за инших обставин відбиває від неї й розсіює палючу силу ворога, а инших допускає впасти в спокусу, аби це випробування служило для них причиною наблизитися до Бога й щоб навчилася людина та й мала досвід у спокусах.

238. Ось тому й Господь залишає святим причини до сми­рення й до скрухи серця в посиленій молитві, аби ті, що Його люблять, наближалися до Бога шляхом смирення. І нерідко залякує їх пристрастями їхнього єства та нахилами сороміцьких і нечистих думок, а часто докорами, образами й ударами від людей, инколи ж невдачами й тілесними недугами, а в інший час убогістю та скромністю необхідних потреб; то мучить силь­ним страхом, покиненістю, явною боротьбою диявола, чим за­звичай залякує їх, то різними страшними подіями. Й усе це трапляється для того, щоб мати їм причини до смирення й щоб не впасти в сон недбалости.

239. Коли трапиться, що душа твоя внутрішньо напов­ниться темрявою, і так, як на землі мряка хмар закриває со­нячне проміння, душа на деякий час позбувається духовної втіхи й меркне всередині світло благодаті через хмару пристра­стей, що кидає на душу свою тінь, і тому дещо змаліла в тобі сила, яка творить радість, і ум отінила незвичайна мряка, — не бентежся думкою не простягай руки душевному розслабленню, а терпи, читай книгу вчителів, змушуй себе до молитви й чекай на поміч. Вона не забариться, чого ти й не дізнаєшся.

240. Допоки не досягнеш сліз, знай, що твоє сокровенне ще служить світові і, як зовнішня людина, чиниш ти Боже діло, а внутрішня твоя людина є безплідна, бо її плід починається зі сліз. Коли досягнеш царини сліз, тоді знай, що твій ум вийшов із в'язниці цього світу, поставив свою ногу на стежку нового ві­ку й відчув пахощі чудового нового повітря. Почали текти сльо­зи, бо наблизилося народження духовного немовляти. Матір усіх — благодать — прагне таємно в душі привести на світ божес­твенний образ майбутнього віку. І кожний, хто перебуває з Бо­гом, инколи зазнає цієї втіхи, тобто сліз, — то коли він перебуває в умовому спогляданні, то коли зайнятий словами Писання, то коли провадить молитовне співбесідування. Але я кажу не про цей чин сліз, а про той, який буває в того, хто плаче вдень і вно­чі. У такого очі стають подібні до джерела протягом двох років і більше, потім він осягає зворушення помислів, а після цього входить у той спокій, про який казав святий Павло (Євр. 4, 3). А після цього мирного заспокоєння ум починає споглядати тай­ни. Тоді Святий Дух починає відкривати йому небесне й осе­ляється в ньому Бог, і чоловік починає відчувати в собі, хоч нечітко й таємно, ту зміну, що її прийме внутрішє єство в онов­ленні кожного.

241. Три чини, в яких людина робить поступ: чин почат­ківців, чин середній і чин досконалих. Хто перебуває в першому чині, у того, хоча спосіб думання схильний до добра, все ж порух ума буває в пристрастях. Другий чин є щось середнє між станом пристрасним і безпристрасним: і ліві, й праві помисли збуд­жуються в людині однаково, та й не припиняє вона розсіювати світло й темряву. Якщо вона ненадовго припинить читати Бо­жественні Писання й уявляти в умі божественні образи із зов­нішньою обережністю, від якої походить і внутрішнє обері­гання, і достатньою мірою вчинки, то людину заманюють при­страсті. Якщо ж вона свою природну гарячість живитиме тим, про що ми щойно ось сказали, і не полишить пошуків, то за незбагненною дією Божественних Писань живитиме в собі благі помисли й, утримуючись від відхилення лівобіч і від прийняття якогось диявольського посіву, з любов'ю оберігає свою душу і просить Бога терпеливо в невсипущій молитві, то Він сам вико­нає її прохання й прочинить їй свої двері, особливо за її смирен­ня. Якщо умре чоловік у цьому упованні, то хоча й не побачить поблизу цієї землі, усе ж, думаю, насліддя його буде з давніми праведниками, що вповали досягнути досконалосте, але не уздрі­ли її за словом апостола (див. Євр. 11, 39). І вони всі дні труди­лися й спочили на упованні.

242. Надія на Бога буває прекрасна та брехлива. Коли чо­ловік усю свою старанність звертає на чесноти й догоджання Богові, тоді прекрасно й розумно сподівається він на Господа. Такий гідний, аби на ньому Бог особливо показав свою турботу. Але людина, у якої серце поховане в земному, яка ніколи не журиться про благовгодне Богові, як наважиться звернутися до Господа? — Зазнаючи напастувань від убогости або смерти й будучи пригніченою плодами своїх беззаконь, можливо, вона скаже: «Уповатиму на Бога, і Він допоможе мені». Досі не зга­дував ти про Бога, нерозважливий, а ображав Його негідністю своїх учинків, І Його ім'я через тебе хулили невіруючі, а тепер осмілюєшся промовляти розтуленими вустами: «На Нього впо­ватиму; Він мені допоможе». Не обманюйся: надію на Бога ви­переджує труд для Нього і пролитий піт у діланні.

243. Ніщо так не віддаляє нас від світу, не вмертвлює на­ших пристрастей, не збуджує і не животворить у нас духовного, як плач і сердечне вболівання зі скрухою. Навпаки, ніщо так не робить нас спільниками світу, як сміх і, за вільного поводження, витання думок. - Це і є діло блудного демона.

244. Благаю остерігатися злоби ворога, аби дурними роз­мовами не охолодив ти у своїй душі гарячости любови до Хрис­та, що заради тебе на хресному дереві скуштував жовчі, і щоб ворог замість цього солодкого вправляння і сміливости перед Богом тоді, коли не спатимеш, не наповнював твою душу ба­гатьма мріями, а під час твого сну не заполонював тебе негід­ними мріями, смороду яких не терплять Божі ангели. Змушуй себе наслідувати Христове смирення, аби швидше розгорівся вогонь, що його Він вклав у тебе, яким викорінюються всі по­рухи світу, що вбивають нову людину й осквернюють дари свя­того і всемогутнього Господа. Бо наважуюся сказати зі святим Павлом, що ми - храм Божий (1 Кор. З, 16). Тому, як чистий є сам Бог, очистьмо Його храм, аби Він забажав оселитися в нім. І як сам Він святий, освятімо й храм; прикрасімо його всіля­кими добрими й чесними ділами, наповнім його пахощами Божої волі, чистою і сердечною молитвою, якої неможливо на­бути, спілкуючись у частих світських хвилях. І таким чином хмара Його слави засіяє всередині серця, та й сповняться ра­дістю і веселістю всі мешканці Божого поселення, а нахабні й безсоромні зникнуть від полум'я Святого Духа.

245. Дорікай сам собі, безнастанно кажучи: «Горе мені, бід­на душе! Наблизився час відділитися тобі від тіла. Навіщо ж втішаєшся тим, що сьогодні ж мусиш полишити й чого вже повік не побачиш? Зверни увагу на своє попереднє життя, вияви, що ти чинила, чому саме так і які твої діла, з ким провела дні свого життя, чи хто скористався трудом твого ділання на землі, кого втішила своєю боротьбою, аби вийшов він тебе зустріти, коли покидатимеш цей світ, кого сповнила насолодою, аби знайти тобі спокій у його пристані, для кого зносила лиха, трудячись, щоб прийти до нього з радістю, кого здобула як друга в прий­дешньому віці, аби Він прийняв тебе, коли покидатимеш суще тут, на якому полі трудилася, як наймичка, і хто заплатить тобі при заході сонця, коли розлучатимешся?»

246. Треба поставити себе перед Богом і завжди незмінно підносити своє око до Нього, якщо істинно хочеш охороняти свій ум, пізнавати, припиняти і відхиляти навіть малі порухи, що закрадаються в ум, і в тиші думок розрізняти те, що входить і виходить.

247. Без звільнення від турбот не шукай світла у твоїй душі ані тиші та безмовности за розслаблення твоїх почуттів.

248. Як шляхетний і шанований чоловік, коли вп'ється, забуває своє благородство, та й безчеститься його стан, так і доброчесність душі збурюється спогляданням людей і розмовою з ними, людина забуває про обережність, у її думці затрачується намір її волі та викорінюється всіляка основа до схвального впорядкування життя.

249. Випар, що виходить з черева, не дозволяє уму прий­мати в себе божественне пізнання, а захмарює його, як туман, що здіймається з вологої землі й затемнює повітря.

250. Якщо б тіло не могло постити, то ум однією пильною всенічною молитвою може надати душі шляхетности. Тому тебе, що бажаєш придбати пізнання нового життя і тверезий ум перед Богом, благаю: протягом усього свого життя не будь недбалий до пильного перебування на всенічній молитві. Коли зміліють сили, то хоч сидячи будь пильний і молися серцем, але не заси­най, а доклади всіх зусиль, аби провести ніч без сну, сидячи й міркуючи про добре.

251. Постійна безмовність разом із читанням, помірне спо­живання страви та пильне перебування на всенічній молитві швидко спонукують думку до екстазу, коли не буде якоїсь при­чини, що порушує безмовність.

252. Коли твоє тіло приборкане стриманістю, пильним пе­ребуванням на всенічній молитві та уважністю до безмовности, але відчуєш, що в нім без природного поруху виникає блудна пристрасть, то знай, що спокушують тебе помисли гордости. То ж розсліди, про що ти думав, і кайся. Та й потрудися в цьому, допоки знову не здобудеш смирення й не вспокоїться твоє серце в Бозі.

253. Хто любить приводи до пристрастей, той мимоволі й  не із власного бажання стає підручним і рабом пристрастей. Не­можливо чоловікові полишити гріховну звичку, якщо не здо­буде він ворожнечі до гріха, і неможливо отримати відпущення перед визнанням прогрішень. Якщо не зненавидимо того, що гідне осуду, то, поки носимо це у своїх душах, не можемо від­чути сопуху й смороду від дії всього цього. Допоки не відкинеш від себе того, що недоречне, доти не знаєш, яким соромом ти покритий і скільки тобі належить від цього червоніти.

254. Остерігайся своєї власної свободи, адже вона передує рабству. Остерігайся потіхи, бо вона випереджує боротьбу. Па­м'ятай, що за всілякою насолодою прямує огида й гіркота, як нерозлучні супутники.

255. Після заспокоєння членів іде нестямність помислів і сум'яття; після непомірного ділання — нудьга, за нею — нестяма. Але одна нестяма відмінна від иншої. За першою нестямою, що від заспокоєння, іде блудна боротьба, а за другою, що від нудьги, — полишення своєї безмовної келії і перехід з місця на місце. А діланню, яке звершують помірно і старанно, немає ціни.

256. Пристрасті подібні до щенят, що звикли перебувати на ринках м'яса. Вони втікають від самого голосу, але якщо не звернути на них уваги, то наступають, як найбільші леви.

257. Допоки ти ще не здобув сили істинного споглядання, читай Писання і псалми, пам'ятай про смерть і май надію на майбутнє. Усе це збирає ум воєдино й не дозволяє йому круж­ляти, поки не настане справжнє споглядання, бо сила духу мо­гутніша за пристрасті. У надії ж майбутнього пам'ятай про Бога й остерігайся всього зовнішнього, що спонукує тебе до пожадань.

258. Ніхто не може перемогти пристрасті, хіба що відчут­ними й видимими чеснотами, і ширяння ума ніхто не може перемогти, хіба що вивченням духовного знання. Наш ум лег­кий, і якщо не зв'язаний якимось роздумуванням, не припиняє ширяти. Пристрасті слугують перепоною сокровенним чесно­там душі, і якщо не скинуть їх явні чесноти, то за ними не вимальовуються внутрішні чесноти. Ніхто в темряві не бачить сонця і чесноти в природі душі, коли бунтують пристрасті.

259. Молися Богові, щоб дав Він тобі відчути бажання Духа і Його прагнення. Бо коли посядеш це споглядання і прагнення Духа, тоді віддалишся від світу і світ відступиться від тебе. Від­чути це без подвижництва, безмовности й без вправляння у пев­ному читанні неможливо. Якщо полишиш матір, що породжує чесноти, та й подасися шукати доньок до того, як відшукаєш їхню матір, то ці чесноти виявляються для душі єхиднами.

260. Любов до Бога природно гаряча, і якщо найде на ко­гось без міри, чинить цю душу захопленою. Ось ознаки цієї любови: обличчя в людини стає вогненне й радісне, і тіло її зігрівається. Страшну смерть вважає вона за радість, спогля­дання ума зовсім не допускає жодного припинення в роздуму­ваннях про небесне. Хоча й щось робить, але зовсім цього не  відчуває, позаяк її ум витає у спогляданні і її думка неначе бе­сідує з кимось иншим. Цим духовним питтям колись впивалися апостоли й мученики.

261. Якщо до того, як увійдеш у град смирення, завважуєш у собі, що вспокоївся ти від сум'яття пристрастей, то не довіряй собі. Ворог готує тобі якусь засаду, і після цього спокою чекай великої тривоги й бунту.

262. Подвижництво є матір святині. Доброту твоєї чеснот­ливости виглади слізьми, постами й усамітненою безмовністю. Мала скорбота заради Бога краща за велике діло, що його звершуєш без неї. Ум не прославиться з Ісусом,.якщо тіло не страж­дає за Христом. Слава тіла — доброчесність, слава ума — істинне умозріння про Бога. Є два способи зійти на хрест: один - роз­п'яття тіла, а другий - входження в споглядання. Перший буває наслідком звільнення від пристрастей, а другий - наслідком діяльносте діл духа. Ум не впокоряється (Богові), якщо не упо­кориться Йому тіло. Царство ума є розп'яття тіла.

263. Підвалина всього доброго міститься в ось цих двох способах: цілковито зосередитися і завжди постити, тобто пре­мудро й розважливо поставити для себе правило стриманості черева, невідлучно перебувати на однім місці, безнастанно роз­думувати про Бога. Звідси покірність почуттів, звідси тверезість ума, приборкання лютих пристрастей, що збуджуються в тілі, звідси світлі порухи думки, звідси й старанність до вчинків чесноти, і пам'ять про смерть, звідси свобода істинної людини.

264. Якщо ж хтось занедбає ці два способи, то похитне й саму підвалину всіх чеснот. Бо хто відступить і віддалиться від них, той дійде до двох протилежних до цього пороків, маю на увазі тілесне вештання й безчесне обжирство, що дають у душі місце всім пристрастям.

265. Спочатку диявол силкується, щоб ми полишили без­настанну сердечну молитву, а потім навіює нехтування встанов­леного часу молитви і правила, яке звершуємо тілесно. І в такий спосіб помисел спочатку піддається слабкості завчасу спожити якусь незначну кількість поживи і щось незначне й мізерне... А вже потім повстає в нім все инше одне за одним...

266. Ворог удень і вночі стоїть у нас перед очима й пригля­дається, яким відчиненим входом наших чуттів йому увійти. І коли ми допустилися недбалости в чомусь одному, тоді цей хитрий і безсоромний пес пускає в нас свої стріли.

267. Якось хтось із любомудрих, похитнувшись від слаб­кости й відчувши це, негайно сів, повернувши собі попередній стан, а инший, подивившись на нього, розсміявся з цього. Але він відповів: «Не цього я злякався, а боюся недбалости, бо не­значна несумлінність провадить до великих небезпек». Ось любомудріє: чоловікові, що б не робив він у малому, і в цьому незначному завжди слід перебувати тверезим. Він готує собі велике упокоєння.

268. Боязка людина дає про себе знати тим, що страждає на дві недуги — на любов до життя і маловір'я. Але хто це нехтує, той запевнює, що всією душею вірить Богові й очікує на при­йдешнє.

269. Людина не може здобути надії на Бога, коли перед тим за своєю мірою не виконає Його волі. Бо надія на Нього і муж­ність серця зроджуються від свідчення сумління, і тільки за істинного свідчення нашого ума маємо уповання на Бога. А свідчення ума полягає в тім, що чоловіка анітрохи не осуджує сумління, неначе б він занедбав щось таке, до чого зобов'язаний мірою своїх сил. Якщо не осудить нас наше серце, то ми маємо довір'я перед Богом (1 Йо. З, 21). Довір'я буває наслідком посту­пу в чеснотах і в доброму сумлінні.

270. Вища причина мовчання і безмовности є та, коли чоловік усередині себе має певну божественну розмову і його ум приваблюється до неї.

271. Ум і без тілесних діл може звершувати добре. Але Божа людина, коли віднаходить нагоду вчинити добре діло, не стер­пить, аби не довести любови до Бога трудом свого ділання.

272. Коли людина пам'ятає свої попередні гріхи й кара­ється, тоді Бог дбає про те, аби її заспокоїти. Бог тішиться, що за відхилення від Його дороги чоловік сам наклав на себе пока­рання, що й слугує знаком покаяння. І що більше силує він свою душу, то більше Бог помножує його честь.

273. Чесноти змінюють одна одну, аби можна було здобу­вати в них поступ за порядком і в цьому віднаходити собі по­ легшу. Бо ніхто не може здобути діяльної безкорисливости, якщо не переконає себе в цьому й до цього не приготується, аби з радістю переносити спокуси. Та й ніхто не може зносити спо­куси, крім того, хто переконався, що за скорботи можна при­йняти щось таке, що перевищує тілесний спокій.

274. Здобути досвід означає не лише наблизитися людині до якихось речей і, подивившись на них, не прийняти в себе знання про них, але по довгому користуванню ними чітко на досвіді відчути їхню користь і шкоду. Бо часто річ зовні ви­дається шкідливою, а всередині все виявляється наповненим користи. І навпаки.

275. Співмірно до спокус визначив Бог і дарування за Своєю премудрістю, якої не можуть збагнути ті, яких Він сотворив. Не приходить спокуса, якщо душа спершу не прийме в тайні величі більше за власну міру і Духа благодаті, що його вона прийняла раніше. Так вгодно було благому Богові творити з усіма.

276. Тілесне життя за Богом становлять діла тілесні, а ті­лесними ділами називаються ті, які для очищення плоті в ді­янні чесноти звершуються явними вчинками, що ними чо­ловік очищується від плотської нечистоти. Умове життя є діло серця, що триває безнастанно з турботливою думкою в почут­тях догодити всюдисущому й усевидячому Богові, а також без­настанна молитва серця й оберігання себе від таємних прис­трастей, аби в царині сокровенній і духовній не траплялося нічого пристрасного. Усе це є діло серця, саме воно й нази­вається умовим життям.

277. Духовне життя є зачудування Богом, початок без­смертного життя по воскресенні. Там людська природа не при­пинить дивуватися Богові, зовсім не думаючи про сотворіння, бо якби було щось подібне до Бога, то ум міг би звернутися до цього. Але позаяк уся краса сотворінь у прийдешньому обнов­ленні нижча за красу Божу, то ж як може ум своїм поглядом відвернутися від Божої краси?

278. Очищення плоті є неторкання до тілесної скверни, очищення душі є звільнення від таємних пристрастей, що ви­никають в умі. А очищення ума звершується одкровенням тайн. Сам Бог сподоблює споглядати Його непокритим умом.

279. Віра є дверима таїнств. Як тілесні очі бачать Чуттєві предмети, так віра духовними очима поглядає на сокровенне. У нас два духовних ока: одним бачимо тайни Божої слави, що прихована в сотвореній природі, а иншим споглядаємо славу самої природи Сотворителя.

280. Як благодать за благодать людям по хрещенні дано покаяння, бо воно є друге відродження від Бога. Покаяння є дверима милости, що відчинені для тих, які його посилено шу­кають. Цими дверима ми входимо в Божу милість, поза цим входом ми не здобудемо милости. Покаяння є другою благо­даттю, і зроджується вона в серці від віри та страху. А страх є батьківським жезлом, що керує нами, допоки не досягнемо духовного раю благ.

281. Рай є Божа Любов, в якій є насолода всіма блажен­ствами. На плоди цього дерева Адам має заборону за замислом диявола. Дерево життя є Божа любов, що від неї відпав Адам, і відтоді не зустрічала його радість, а працював і трудився він на тернистій землі. Ті, що позбавлені Божої любови, навіть якщо й ходять у правоті, споживають той хліб поту у своїх ділах, який звелено їсти первозданному по його падінні. Допоки не здобу­демо любови, наше ділання на тернистій землі. І хоча сіяння наше буває сіянням правди, та сіємо й жнемо ми серед терня й щохвилини колемося ним, і що б не робили ми на виправдання, живемо в поті чола. Коли ж здобудемо любов, тоді живитиме­мося небесним хлібом і зміцнюватимемо сили без роботи й зусиль.

282. Як неможливо переплисти море без корабля і човна, так без страху ніхто не може досягти любови. Сморідне море поміж нами й мисленним раєм можемо перейти лише на човні покаяння, на якому веслують гребці страху. Покаяння є кора­бель, а страх — стерновий, любов же — божественна пристань. Страх приводить нас на корабель покаяння, перевозить через смердюче море життя й спрямовує до божественної пристані, що є любов. І коли досягаємо любови, тоді досягнули ми Бога, і шлях ми здолали, і прийшли ми до острова тамтешнього світу, де Отець, Син і Святий Дух.

283. Є знання, що передує вірі, і є пізнання, яке віра по­роджує. Знання, що їй передує, є знання природне, а те, що віра породжує, є пізнання духовне (благодатне). Природне знання Бог вклав у нашу розумну природу, і ним природно без науки розпізнаємо ми добро і зло. Воно є шляхом до Бога. Природне знання, тобто розрізнення добра і зла, що його Бог вклав у нашу природу, само переконує нас в тому, що слід вірити Богові, який усе покликав до буття. А віра спричинює в нас страх, який спо­нукає нас до покаяння і ділання (за заповідями). А від ділання зроджується і духовне пізнання.

284. Перша думка, яка за Божим чоловіколюб'ям входить у людину й кермує душею до життя, є та, що западає в серце, — думка про відхід цієї природи. Природно, що за цим помислом настає зневага світу. І цим починається в людині всілякий доб­рий порух, що провадить її до життя. Сатана цей помисел  нена­видить і щосили нападає, аби винищити його в людині.

285. Той — храм благодаті, хто перебуває в єдності з Богом і завжди турбується думкою про Його суд. Вселення в нас Бога загніздить у нас пам'ять про Нього.

286. Ділання серця служить узами для зовнішніх почуттів. І якщо хто розсудливо ними займається, за прикладом отців, що жили до нас, то це буває явним за такими ось трьома ознаками, що виявляються в нім: не зв'язаний він тілесними вигодами, не любить догоджати череву й зовсім далека йому дратівливість.

[1]Духовне пізнання. — Прим. пер.

[2] ВидЬніем.

[3] ВидЬніе.

[4]Цит. за Септуагінтою.

[5]Цит. за Септуагінтою.

[6]Церковнослов'янською младенци. — Прим. пер.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святі отці про молитву та духовну тверезість" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!