Преподобного Отця Нашого Філотея Синайського 40 глав

Святі отці про молитву та духовну тверезість

Преподобного Отця Нашого Філотея Синайського 40 глав[1]

1.    Маємо ми мисленну боротьбу, важчу, ніж чуттєву. Благочестивому треба так прямувати й ставити своєму уму таку мету, щоб, неначе якусь перлину чи камінь многоцінний, дос­конало зберігати в серці пам'ять про Бога. Слід залишити все, навіть тіло, і зневажити саме дочасне життя, аби єдиного Бога здобути у своєму серці. Бо святий Золотоустий мовив, що лише умового богоспоглядання досить, аби знищити лукавих.

2.    Тим, що провадять мисленну боротьбу, слід якнайстаранніше вибрати собі, за вказівкою божественних Писань, духовні ділання й накладати їх на ум, як цілющі пластирі. Так фанку, каже дехто, треба мужньо й невідступно стояти біля дверей серця, міцно пам'ятаючи про Бога й у душі безнастанно творячи Ісусову молитву, і цією мисленною сторожею вбивати всіх грішників землі, тобто вірною, посиленою пам'яттю про Бога, що підносить угору, сікти, заради Господа, голови силь­них і початки помислів, що повстають із боротьбою. Бо ж, як знаємо, і в мисленних подвижницьких трудах є свій певний божественний чин і порядок дії. Так слід чинити тим, що зму­шують себе (заради царства), допоки настане час трапези. Після неї, віддавши подяку Господеві, що з єдиного Свого чоловіко- люб'я живить нас двоякою поживою — духовною і тілесною, слід томити себе пам'яттю й роздумами про смерть. А наступного дня знову треба самодержавно братися за вранішнє діло. Бо й за такого щоденного вправляння заледве що зуміємо ми в Господі уникнути тенет мисленного ворога. Таке ділання, втім, застарів­ши в нас, породжує ось які три чесноти: віру, надію, любов — з яких віра налаштовує нас на істинний страх Божий, а надія, здолавши рабський страх, приводить людину до Божої любови. Якщо надія не посоромлює, уміючи породжувати двояку любов, на якій закон і пророки тримаються, то, зі свого боку, любов не відпаде ніколи, ні в цьому віці, бо тут у своєму причасникові вона буває причиною виконання божественних законів, ні у прийдешньому.

3.    Дуже рідко можна знайти тих, що практикують безмов­ність умом. Це властивість лише тих, що всі засоби вживають для того, аби привернути до себе божественну благодать і спов­нитися духовною втіхою, що походить від неї. — Отож, якщо так, як вони, хочемо практикувати умове ділання, цю Христову філо­софію, в оберіганні ума й тверезости, почнімо цю дорогу стри­манням від багатьох наїдків, постановивши приймати їжу і пиття в якомога меншій кількості. Тверезість слушно названа до­рогою, бо вона провадить до царства — і того, яке всередині нас, і до майбутнього, — і умовою робітнею (мисленною майстер­нею), бо вона виробляє і вибілює (полірує) схильності ума і пристрасне перемінює на безпристрасне. А ще вона подібна до світлового віконця, через яке Бог являється уму.

4.    Де смирення, пам'ять про Бога з тверезістю й увагою і часта молитва, що спрямована супроти ворогів, — там місце Боже, або сердечне небо, в якому бісівське полчище боїться перебувати, бо там перебуває Бог.

5.      Немає нічого більш смутного, ніж многослів'я і нічого шкідливішого, як нестриманий язик, і ніщо так сильно не роз­ладнує й не нищить душевного багатства. Бо що кожного дня в собі вибудовуємо, те многослів'я знову руйнує, і що з трудом збираємо, те через балакучість душа знову розтринькує. Що гірше за це (за нестриманий язик)? Він нестримне зло. Треба покласти йому край, загнуздати й ущемити, і, скажу так, зму­сити його служити тільки за потреби. — Та й хто може висловити всю душевну шкоду, що походить від (нестриманого) язика?

 6.     Перші двері, що вводять до мисленного Єрусалиму, до уваги ума, є розумне мовчання вуст, хоча й ум ще не перебуває в безмовності; другі — помірна (мала міра) стриманість у їжі та питті; треті, що очищують ум і тіло, — безнастанна пам'ять про смерть і роздумування про неї. - Уздрівши якось її красу та й духом, не оком, зворушившись і насолодившись нею, забажав я здобути її собі співмешканкою на все життя, полюбивши її бла­гочинність і нечувану красу. Яка вона смиренна, журливо-ра­дісна, задумлива, як боїться прийдешньої праведної муки і як боїться продовження (випадковостей) життя! Зі своїх чуттєвих очей вона зазвичай проливає цілющу живу воду, а з очей мис­ленних — повноводне джерело премудрих думок, що своєю течією і грою веселить розум. Ось цю, як я мовив, дочку Адамову, тобто пам'ять про смерть, я завжди прагнув мати своєю співмешкан­кою, з нею спати, з нею бесідувати й разом з нею досліджувати, що зі мною має бути, коли відійду з цього тіла. Однак часто не дозволяло мені цього згубне забуття - це похмуре дитя диявола.

7.      Є боротьба, в якій духи злоби таємно воюють з душею за допомогою помислів. Бо оскільки душа невидима, то злісні ці сили, відповідно до її природи, нападають на неї невидимою боротьбою. І можна бачити як в них, так і в неї і зброю, і плани (розташування військ і провадження боротьби), й оманливі хитрощі, і відлякуючі напади (стрімкий натиск, щоб налякати), і кулачні сутички, і перемоги та й поразки з обох боків. І лише одного бракне в цій мисленній боротьбі, що її описуємо, по­рівняно з боротьбою чуттєвою — визначеного часу оголошення війни. Для чуттєвої боротьби зазвичай визначають час і дотри­муються щодо неї своїх порядків. А ця (мисленна) без оголо­шення раптом збурюється довкола самих глибин серця і, отри­мавши жереб (що його вибрано: переваживши завдяки згоді серця на те, що навіюють), вбиває душу гріхом. Навіщо і для чого підіймається на нас це ополчення і ця боротьба? Аби ви­конували ми волю Божу, про яку молимось, кажучи: Нехай буде воля твоя (Мт. 6, 10). І якщо хтось встановив ум свій від блукан­ня в досконалій тверезості в Господі і старанно спостерігатиме за їхніми (невидимих ворогів) вторгненнями (в серце) і сплетін­нями (сутичками з умом, що перебуває у тверезості), що відбуваються у мріяннях, той пізнає це з досвіду. Тому й Господь, спрямовуючи свою мету проти злісних демонів і, як Бог, про­видячи їх замисли, на противагу їхній меті постановив свої заповіді, погрожуючи тим, що їх порушують.

8.     Коли трохи звикнемо стримуватися і віддалятися від видимих зол, що їх породжують п'ять чуттів, то після цього змо­жемо й своє серце пильнувати з Ісусом і просвічуватися в нім від Нього, і з якимось теплим налаштуванням куштувати умом Його благості. Бо не для чогось иншого прийняли ми закон очищувати серце, як для того, щоб, коли хмари злих помислів будуть вигнані з атмосфери серця і розігнані неперевною ува­гою, ми могли, як у ясний день, чисто бачити Сонце правди — Ісуса й скільки-небудь просвітитися в умі словами Його велич­ности. Бо зазвичай вони відкриваються не всім, а тільки тим, хто очищує свій смисл[2].

9.     Мусимо щодень тримати себе в такому настрої, в якому належить ставати перед Богом. Бо пророк Осія мовить: Тож: повер­нись до твого, пильнуй любов та правду і чекай на Бога твого пос­тійно (12, 6). Знову ж і пророк Малахія від імени Бога каже: Слова ж мої і постанови, що я заповідав слугам моїм, пророкам, чи не дійшли до батьків ваших? Вони повернулись і сказали: Як призначив Господь сил зробити нам, згідно з нашими путями й нашими вчинками, так і зробив з нами (1, 6). Та й апостол пише: Очистьмо себе від усякої скверни тіла і духа (2 Кор. 7, 1). І премудрість повчає: Більш ніж щось инше пильнуй своє серце, бо з нього б'ють життя джерела (Прип. 4, 23). І сам Господь Ісус Христос заповідає: Очисть-но спершу середину чаші й миски, щоб і назовні були чисті (Мт. 23, 26).

10. Плодом недоречних, порожніх розмов инколи буває ненависть до нас тих, що слухають, а деколи докір і насмішка, коли виявлять вони нерозумність наших бесід; ще буває осквернення сумління, а инколи осудження від Бога й засмучення Святого Духа, що найгірше за все инше.

11.    Тому, хто, очищуючи своє серце і з коренем вириваючи з нього гріх у Господі, докладає труду, аби здобути йому бо­жественне знання, і встигає умом уздріти те, що незриме для багатьох, не слід вивищуватися з цього приводу над кимось. Що між сотворіннями є чистіше за безтілесного й що посідає більше знання, ніж ангел? Проте й він, вознісшись, був скинений з небес, як блискавка. Його зарозумілість Бог потрактував як нечистоту. Відомо, як діють золотошукачі (тобто перебувай під усіма, як вони під землею, аби здобути тобі золото пізнання).

12.    Апостол мовить: Кожний змагун стримується від усього (1 Кор. 9, 25). Бо неможливо з насиченим їжею черевом повста­вати проти начал, проти невидимих злісних сил тим, які зв'я­ зані цією важкою плоттю, яка завжди обтяжує дух. Бо Царство Боже не їжа і не пиття (Рим. 14, 17). Прагнення тіла вороже Богові — бо не кориться законові Божому (Рим. 8, 7). Не ко­риться, очевидно, тому, що тіло, будучи земним, створене зі соків, крови й мокрот, має завжди до земного пристрасть і насо­лоджується погибельними задоволеннями цього віку. Тілесні не можуть подобатись Богові (Рим. 8, 8).

13.    Нам потрібне велике смирення, коли щиро дбаємо про оберігання ума в Господі, по-перше, щодо Бога і, по-друге, що­до людей. Завжди всіляко мусимо сокрушати своє серце, вишу­куючи й використовуючи все, що може його смиряти. А, як відомо, сокрушає і смиряє серце пам'ять про наше колишнє світське життя, якщо як слід згадуємо його. Також пам'ять про всі гріхи від юности, коли хто переглядає їх умом по частинах, зазвичай і смиряє, І сльози породжує, і до всесердечної подяки Богові спонукує нас, як і постійна дієва (що доводить до чуття) пам'ять про смерть, яка при тім породжує і радісний із солод­кістю плач, і тверезість ума. Здебільшого ж смиряє наше мудру­вання і налаштовує опускати очі в землю спомин про страсті Господа нашого Ісуса Христа, коли хто перебирає їх у пам'яті й усе детально згадує. Це спричиняє також і сльози. А понад те істинно смиряють душу великі Божі благодіяння, вчинені саме щодо нас, коли хто детально перелічує їх і переглядає. Ми-бо маємо боротьбу з гордими (невдячними Богові) демонами.

14. Не цурайся через самолюбство цих спасительних ду­шевних лікарств, якщо ти такий, що маєш в них потребу. Якщо ж ні, то ти вже не учень Христовий і не послідовник Павла, що каже про себе: Я недостойный зватись апостолом (Кор. 12, 9), а в иншому місці зізнається, що спершу був блюзніром, гонителем і знущателем (1 Тим. 1, 13). Чи ж бачиш, гордівниче, ось, святий, проте не забув свого колишнього життя. Та й усі святі від по­чатку сотворения аж донині зодягнулися в це останнє святе Боже одіяння (тобто смирення). Сам Господь наш Ісус Христос, будучи Богом несказанним, незбагненним, невидимим, упро­довж усього свого життя в тілі був зодягнений у смирення. Так що святе смирення слушно має називатися божественною чес­нотою і Владичною заповіддю та облечениям. Також ангели й усі ці світлі божественні сили приходять й оберігають цю чесно­ту, знаючи, яким падінням упав загорділий сатана і як він, для прикладу того, як слід боятися падіння (в цей гріх) ангелам і людям, лежить лукавий у безодні, за свою гордість явлений без­чеснішим перед Богом більше за всіляке инше сотворіння. Знає­мо ми й те, яким падінням упав Адам через гордість. Маючи перед собою такі приклади цієї високотворноі чесноти, завжди всіляко себе впокорюймо, скільки маємо сили, вживаючи згада­ні ліки. Впокорімо себе душею і тілом, і в роздумах і в бажанні, і в речах, і в думках, і в зовнішньому вигляді, і зовні, і внут­рішньо. Про що особливо треба турбуватися, то це про те, щоб сущий за нас Ісус Христос, Син Божий і Бог, не став проти нас. З насмішників Господь сміється, покірним дає ласку (Прип. З, 34). Осоружний Господеві — кожен гордий серцем (Прип. 16, 5). Хто принижується, [буде] вивищений (Лк. 18, 14). Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем (Мт. 11, 29), — каже Спаситель. Отож, треба зважати.

15. Зважайте на самих себе, — каже Господь, — щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством та ин. (Лк. 21, 34). Кожний змагун стримується від усього (1 Кор. 9, 25) - за словом апостола. Знаючи всі такі вислови, що звернені до нас у Божественному Писанні, житимемо у стриманості. Передусім, полишивши різ­номанітність наїдків, привчімо своє тіло до чеснотливого зви­чаю і чину, даючи йому поживи в міру. Бо таким чином легко приборкуються і підкоряються розумові збурення хіті, а якщо говорити повну правду, за переконанням, і порухи гніву. Але й від инших прогрішень при цьому легше утриматися, оскільки власне чеснотою вважається в тих, які дієво й на досвіді прак­тикують чесноти, всебічна стриманість, тобто щоб віддалятися від усілякого виду зла. Отож, причина чистоти, після Бога, всіх благ джерела й подателя, є рівне на кожен день і мірою ви­значене стримання від многоядіння.

16. Як сатана, противлячись Богові у бажанні, щоб не ви­конувалася Його воля, тобто заповіді, через нас воює проти Бога тим, що намірюється чинити перепони у її виконанні, так знову Бог, бажаючи, щоб ми виконували Його всесвяту волю, тобто, як я сказав, божественні й животворні заповіді, через нас Своєю таємною дією руйнує згубний намір лукавого. Безумне бажання ворога чинити Богові опір тим, щоб заманювати до порушення Його заповідей, Бог сам скасовує через людську неміч. І поглянь, чи не так це буває? - Усі божественні заповіді встановлюють закони для тридільности душі й чинять її здоровою тим, що ве­лять. Хто строго їх дотримується, у того ця тридільність стає істинно здоровою. Але проти цієї тридільности душі день і ніч провадить війну диявол. Якщо ж сатана воює проти триділь­ности, зрозуміло, що через це він воює проти заповідей Христа. Бо Він через заповіді обкладає законом тридільність душі, тобто її дратівливу, пожадливу й мислительну сили. - І дивися: погро­за, що той, хто гнівається на брата свого, підпаде судові (Мт. 5,22) й наступні за цим Його заповіді - це лікування дратівливої час­тини душі. Цю заповідь та й инші, що дані разом з нею, ворог ста­рається скинути всередині за допомогою помислів суперечок, злопам'ятности й заздрости. Відає цей протиборець (наш і Бо­жий), що правительницею дратівливої частини є сила мисли­тельна. Тому насамперед у неї пускає стріли через помисли, як я вже сказав, підозри, заздрощі, суперечки, сварливість, лукавство, марнослав'я, та й спонукує мислительну силу зректися властивої їй влади і, віддавши кермо самій дратівливості, залишити її без всілякого правителя. Тоді дратівливість, відкинувши свою зверх­ницю, непогамовно виносить через вуста в словах усе, що раніше було закладено в серце, що досі було заховано в ньому за допомо­гою ворожих помислів за недбалости ума. Тоді серце сповнене не Духом Божим і не божественними думками, а злобою (непри­боркуваною), бо, як каже Господь: з переповненого серця про­мовляють вуста (див. Лк. 6, 45). Коли ж таким чином лукавий провадить людину до того, що вона почне вивергати словами те, що раніше таємно задумувалося внутрі, тоді цей ворожий бра­нець скаже своєму братові не лише нікчема чи дурень, а нагово­рить йому якнайприкріших слів, а потім і до вбивства дійде. — Ось до яких витівок вдається лукавий стосовно Божої заповіді не гніватися даремно. А можна було б і не дійти до прикрих слів, а далі й до того, що після них трапляється, якщо б одразу після сутички із роздратуванням молитвою та увагою до того, що від­бувається всередині, були прогнані з серця думки, що його роз­палюють. Ось так душогубець досягає своєї лихої мети тільки тоді, коли знайде того, хто під дією помислів, які він уклав у серце, готовий порушити божественну заповідь.

I7. А що ж божественна заповідь Владики наказує пожад­ливій силі? Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці (Мт. 5, 28) — І які ж тенета супроти цієї заповіді плете в умі злодій, бачачи, що дана така заповідь? Позаяк предмети, що могли б подразнити пожадання, віддалені, то він підступає всередину й там здіймає хтиву бо­ротьбу проти цієї заповіді. Це спричинює він тим, що змальовує й викарбовує в душі блудні образи; трапляється, що навіть вчу­ваються й слова, які збуджують пристрасть, та й багато чого иншого буває, що знають досвідчені в мисленній боротьбі.

18. Яка ж, урешті, заповідь дає умовій силі правила, що нею керують? Я кажу вам не клястися зовсім...Хай буде ваше слово: так, так; Ні, ні (Мт. 5, 34, 37). І ще; Хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем (Мт. 14, 33). Та й: Входьте вузь­кими дверима (Мт. 7, 13). Ось заповіді для мислительної части­ни! Наш супротивник, бажаючи і цю мислительну силу, як від­важного воїна, вчинити собі підручною, спочатку позбавляє їїздорового глузду за допомогою помислів обжирства і недба­лости. Отож, позбавивши її таким чином властивої їй влади над иншими силами і посміявшись із неї, як із п'яного вождя, зму­шує її виконати свої бажання, вдавшись для цього до роздра­тування і похоті. Сили ж ці, тобто пожадлива і дратівлива, без мислительної, починають уживати всі п'ять чуттів, як покірних слуг, — знаряддям явних гріхів. І внаслідок цього ось які бувають прогрішення і падіння! Коли ум зсередини не приборкує і не в'яже почуттів, тоді очі вусібіч розбігаються від цікавости, вуха люблять слухати суєтне, нюх виніжується, вуста стають не­стримними й руки тягнуться до того, до чого не можна. За цим ідуть замість правди неправда, замість мудрости - нерозум, за­мість доброчесности — блуд, замість мужности — боязкість. А ці чотири головні чесноти, тобто правда, мудрість, доброчесність і мужність суть такого роду, що коли вони здорові і в силі у душі, то добре керують тридільністю душі, а добре керована триділь­ність стримує почуття від усього недоречного. І тоді ум, пере­буваючи в тиші, коли по-Божому керує иншими силами й коли вони слухняні, легко отримує верх у мисленній боротьбі. Якщо ж через неуважність допустить він до сум'яття инші сили, тоді, подоланий підступами лукавого, порушує він Божественні запо­віді. А за цим настає або відповідне покаяння, або мука в прий­дешньому віці. Отож дуже добре, щоб ум завжди перебував у тве­резості, бо, встановившись так, як йому належить бути за при­родою, стає він істинним хоронителем божественних заповідей.

19. Гріхолюбна душа, як стіною, оточена й обгороджена духами злоби, зв'язується путами мороку й тому не може на­лежно молитися, бо він зв'язує її таємно (в тайні і своїх гли­бинах або й сама не знає, як), і стає вона незрячою внутрішніми очима. Але коли вона (отямившись) покладе початок моли­товному прибіганню до Бога й буде посильно тверезитися в молитві, тоді поволі починає вона силою молитви позбуватися мороку, а по-иншому позбутися його неможливо. Тоді пізнає вона, що є всередині серця инша боротьба, инше сокровенне протиборство, инша війна в помислах, що зчиняють ЇЇ духи злоби, про що свідчить і Святе Письмо, мовлячи: Коли вель­можий гнів на тебе запалає, не кидай твого місця (Проп. 10, 4). Місце ж ума є несхитно перебувати в чесноті й тверезості. Є перебування в чеснотливому й у грішному житті, бо Писання каже: Блажен муж, що не ходив на раду безбожних, і на путі гріш­них не стояв (Пс. 1, 1). Та й апостол вчить: Стійте, отже, під­перезавши правдою бедра ваші (Єф. 6, 14).

20.    Міцно-преміцно тримаймо Христа, немало-бо таких, що всіляко намагаються викрасти Його з душі. Та й самі не допустимо до того, щоб Ісус зник у натовпі помислів, що юр­мився на тому місці (Йо. 5, 13). Але без болючого душевного труду втримати Його неможливо. Потрудімося переймати сліди Його життя в тілі (чи обмацувати, чи навпомацки йти слідами), щоб і нам жити смиренно. Проймімося Його страстями, щоб, наслідуючи Його ревність, терпляче зносити все скорботне. Скуштуймо душею невимовної до нас поблажливости, що з Божої волі походить, щоб від цієї солодкости пізнати нам, який благий Господь. А над усім цим або перед усім, не сумніваю­чись, вірмо Йому в усьому, що Він каже, і щоденно очікуймо Його опіки, що на нас звернена; і що б не трапилося, що б ми не зустріли, прийматимемо це з вдячністю, любов'ю і радісним задоволенням, щоб навчитися дивитися на єдиного Бога, який усім управляє за божественними законами своєї мудрости. Коли це все зробимо, недалеко будемо від Бога. (Та при цьому знай­мо, що) благочестя — це безконечна досконалість, як сказав хтось із богоносних і досконалих у дусі мужів.

21.    Хто добре використовує час свого життя [див. Еф. 5, 16. - Прим, пер.], той безнастанно перебуває в роздумуваннях і збе­рігає пам'ять про смерть, цим мудро вивільняючи ум від пристрастей. Такий чоловік зазвичай виразніше бачить повсякчасні напади бісівських підступів, ніж той, хто живе, не пам'ятаючи про смерть, а сподівається очистити серце лише завдяки дії розуму, а не повсякчасним дотриманням печальної зворуш­ливої думки. Такий, сподіваючись своєю кмітливістю тримати в руках усі згубні пристрасті, не знає, як пов'язує його та одна, що за всіх гірша, — він падає в зарозумілість (як той, що прагне осягнути в чомусь поступу) без Бога. Йому треба сильно твере­зитися, щоб за гордовитість не позбутися смислу. Бо, як каже апостол Павло (1 Кор. 8, 1), душі, які то там, то сям набираються знань, зазвичай пишаються перед тими, що, як їм видається, знають менше за них, тому що, на мою думку, нема в них і крихти поучувальної любови. А хто безнастанно роздумує про смерть, той зіркіший від того, що не роздумує, бо, зауважуючи сутички демонів, легко проганяє і долає їх.

22.    Солодка пам'ять про Бога, тобто про Ісуса, із сердечним гнівом і спасительною зажурою, зазвичай руйнує всі зваби по­мислів, різні навіювання, слова, мріяння, мрячні уявлення і, коротко кажучи, усе, чим озброюється і з чим нахабно виступає усезгубний ворог, шукаючи, як би пожерти наші душі. Ісус, Якого призиваємо, легко все це спалює. Бо ні в кому іншому немає нам спасіння, крім Ісуса Христа. Це сказав сам Спаси­тель: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15, 5).

23.    Отож, повсякчас оберігатимемо своє серце від помислів, що затьмарюють душевне дзеркало, в якому має викарбову­ватися й сяяти один Ісус Христос, що є премудрістю і силою Бога Отця. Будемо невпинно шукати Небесного Царства все­редині серця і, звичайно, таїнственно знайдемо внутрі себе са­мих і зерно, і бісер, і квас, і все инше, якщо очистимо око свого ума. Заради цього і Господь наш Ісус Христос мовив: Боже Цар­ство всередині вис (Лк. 17, 21)[3] , маючи на увазі Божество, що перебуває всередині серця.

24.    Тверезість очищує сумління до блиску, а очищене сум­ління проганяє зсередини всіляку темряву, як світло, що рапто­во зблискує, коли зняти покривало. А прогнавши темряву, сум­ ління, якщо й не переривати істинної тверезости, знову показує те, що було забуте або що несвідомо приховувалося. Водночас воно за допомогою тверезости навчає невидимого змагання з ворогами, що його провадить ум, і війни в думках — навчає, як кидати списи в цьому єдиноборстві, як вправно пускати (у во­рогів) стріли благих думок, не допускаючи, щоб їхні стріли (чу­жинців) вражали ум, подібно до стріли спрямовуючи його ховатися в Христі, цьому, замість згубної темряви, бажаному світ­лі. Хто скуштував цього світла, той розуміє, про що я мовлю. Скуштування цього світла більше, ніж голодом морить душу, яка ним живиться, але ніколи не насичується, і що більше його куштує, то більше його прагне. Це світло, що вабить до себе ум, як сонце очі, світло, незбагненне само в собі, яке все ж підлягає поясненню, але не словом, а досвідом того, хто приймає його дію, або, точніше сказати, кого воно вражає, - заповідає мені мовчати, хоча ум усе ще волів би насолоджуватися бесідою про те, про що тепер ось мовлено.

25. З усіма дбайте про мир та святість, без яких ніхто Гос­пода не побачить (Євр. 12, 14), щоб здобути мир і чистоту, бо саме вони й суть мир і святість. А гнівом треба озброюватися лише супроти демонів, що мисленно ворогують і лютують проти нас. Але послухай, як належить повсякчас провадити боротьбу, що точиться в нас, так і чини: із тверезістю поєднуй молитву, і тверезість посилюватиме її, а молитва - тверезість. Тверезість, безнастанно наглядаючи за всім усередині, завважує, як вороги намірюються увійти туди, і, загороджуючи їм своєю силою вхід, водночас призиває на поміч Господа Ісуса Христа, аби Він про­гнав цих лукавих вояків. При цьому увага загороджує вхід за допомогою заперечення, а Ісус, Якого призиваємо, проганяє демонів з їхніми мріяннями.

26. З найвищою напругою, дослухаючись, пильнуй свій ум. Щойно завважиш ворожий помисел, одразу ж запереч йому, але водночас поквапся призвати Ісуса Христа на оборону. А найсо­лодший Ісус, коли ти ще говоритимеш, мовить: Оце я з тобою, аби подати тобі заступництво. Однак ти й по тому, як за твоєю молитвою всі ці вороги присмирніють, знову продовжуй ста­ранно дослухатися до ума. Ось знову хвилі (помислів), що їх більше, ніж попередніх, одні за одними спрямуються на тебе, так що від них душа наче занурюється в безодню й уже готова загинути. Але знову Ісус, якого просить учень, як Бог забороняє лихим вітрам (помислам, і вони стихають). Ти ж, здобувши свободу від ворожих нападів на годину чи хвилину, прослав свого Спасителя й заглибся в роздуми про смерть.

27.     З усілякою увагою серця й увагою в душевному почутті звершуватимемо свій шлях. Увага й молитва, що повсякдень поєднані між собою, творять щось подібне до вогненної коліс­ниці Іллі, підіймаючи на небесну висоту того, хто їх посідає. І що я кажу? У того, хто встановився в тверезості або намагається в ній встановитися, чисте серце стає мисленним небом зі своїм сонцем, місяцем і зорями й буває вмістилищем невмістимого Бога за таїнственним знанням і сходженням (піднесенням ума). Хто має любов до божественної чесноти, нехай старається пов­сякчас проказувати ім'я Господа і якнайстаранніше слова ви­конувати на ділі. Хто з певним насиллям стримує свої п'ять чуттів, які зазвичай пошкоджують душу, той всіляко полегшує уму сердечний подвиг і боротьбу. І так намагайся відвертати всі зовнішні (шкідливі для душі сутички і враження), а з помис­лами, що від них всередині народжуються, борися благодаро­ваними засобами, керуючись духовним мистецтвом: трудом пильної всенічної молитви загнуздуй спонуки до чуттєвих за­доволень, будь стриманий у їжі та питті й досить витончи своє тіло, щоб завчасу зробити для себе легкою сердечну боротьбу. Усім цим благодіятимеш собі, а не кому иншому. Думкою про смерть муч свою душу і пам'яттю про Ісуса Христа збирай свій розпорошений ум, особливо вночі, коли ум зазвичай буває чис­тіший і світліший, ясно споглядаючи Бога й усе божественне.

28.     Не цуратимемося й трудів тілесного подвижництва, бо як із землі пшениця, так від них проростає духовна радість і досвідченість у добрі. Не будемо брехливими мудруваннями відхиляти вимогу сумління, бо воно навіює нам спасительне і діяльне, та й завжди прорікає, в чому наш борг і до чого ми зобов'язані, особливо коли його очищують живою, діяльною і тонкою тверезістю ума. У такому разі воно через свою чистоту зазвичай виносить ясний суд (про все, що зустрічає) — суд на­лежний і рішучий, без жодного вагання. Заради всього цього не слід збиватися з дороги брехливими мудруваннями, воно-бо всередині сповіщає нам життя, вгодне Богові, і, строго викри­ваючи душу, якщо вона осквернила нас гріхами, показує спосіб виправити прогрішення, спонукуючи наше серце до покаяння і вказуючи йому лік із солодким переконанням.

29.     Дим, що виходить із дров, буває несприятливим для очей, але потім показує їм світло й насолоджує тих, кому раніше приніс малоприємне. Й увага, постійно тримаючи в напруженні очі ума, втомлює й обтяжує голову. Однак Ісус, якого прикли­каємо в молитві, прийшовши, просвічує серце. Пам'ять про Нього, разом з осяванням (нашого внутрішнього), приносить найвище із благ (тобто самого Господа).

30.     Ворог, звикнувши бентежити наш ум, бажає схиляти нас до того, щоб ми разом з ним їли порох і, хоч створені за Божим образом, повзали на череві. Але Господь мовив: Я покла­ду ворожнечу між тобою і жінкою (Бут. З, 15). Тому слід нам завжди зітхати до Бога, щоб ми проживали кожен день, не вра­жені розпеченими стрілами диявола. Я врятую його, — каже (в псалмоспівця), - охороню його, бо він пізнав їм 'я Моє (Пс. 90,14). І ще: По правді спасения Його близьке для тих, що бояться Його (Пс. 84, 10).

31.    Блаженний апостол, вибрана посудина, що говорив у Христі і був надзвичайно досвідчений у нашій внутрішній, не­видимій, мисленній боротьбі, мовив у посланні до Ефесян: Нам бо треба боротися не проти тіла і крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах (Еф. 6,12). Також і апостол Петро каже: Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою (1 Петр. 5, 8-9). Сам Господь наш Ісус Христос, го­ворячи про різні налаштування, з якими слухають слова Єван­гелія, мовив: Потім приходить диявол і вириває геть з їх серця слово, — яку крадіжку чинить він, наводячи лихе забуття: щоб вони не увірували та й не спаслися (Лк. 8, 12). І знову апостол Павло каже: Мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і поневолює мене (Рим. 7, 22-23). Усе це сказали вони нам в науку, даючи знати нам те, що від нас приховане.

32. Розум, згубивши самодорікання і смирення, зазвичай пишається, думаючи, що перебуває вище за багатьох. Бажаючи здобути усвідомлення своєї немочі, роздумуватимемо так, як роздумував той, що мовив: Брати, я не вважаю, що осягнув уже ту мету; на одне лиш зважаю: забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду, женусь до мети, по нагороду високого Бо­жого покликання в Христі Ісусі (Фил. З, 13-14). І знову: Тож і я біжу, та не як навманці; веду кулачний бій, не як повітря б'ючи, а умертвлюю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним (1 Кор. 9, 26-27). Чи ж бачиш, яке смирення і заразом яке прагнення до чесноти? Бачиш, яке смирення у Павла, такого мужа? (Але послухай, що ще він ка­же): Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я — перший (1 Тим. 1, 15). Та й чи ж можна нам не впокорюватися, маючи єство в такому поганому стані? Бо що гірше за порох? -Та й про Бога слід нам пам'ятати, бо для того ми й сотворені. І до подвигів стриманости належить нам привчатися, щоб легше було нам ступати слідом за нашим Господом.

33.     Не може той, хто віддається злим помислам, мати зов­нішню людину чистою від гріхів. Тим, що не викорінюють із серця злих помислів, неможливо не виявляти їх у відповідних учинках. Причина блудного погляду криється в тім, що раніше внутрішнє око допустилося до блуду й затьмарилося. Також причина бажання чути сороміцьке полягає в охочому слуханні душевними вухами всього, що лишень мерзенні демони нашіп­тують внутрі нам на згубу. Ми маємо очищувати себе в Господі зсередини й ззовні. Кожен із нас має оберігати свої почуття і щоденно очищуватися від пристрасних дій і прогрішень. Як раніше у дні нашого нерозуміння, коли ми перебували у світі і в марноті ума і всім умом і всіма почуттями служили гріховній омані, так тепер, перемінившись на життя за Богом, належить нам усім умом і всіма чуттями служити Богові живому й істин­ному, Божій правді й волі.

34.     Спочатку відбувається приступ (прооволп — сутичка, дія, коли вкинений предмет вдаряється в те, на що його кинули), потім поєднання ( — здвоєння, предмет так сковує увагу, що зостається лише він та ним полонена душа), тоді здру­ження (предмет, з яким душа зазнала сутички і який зайняв увагу, збудив бажання, і душа пристала не це, з цим здружилася); після цього настає полонення (предмет, якого забажала душа, полонив її і зв'язану, як бранку, провадить до діла); і врешті — пристрасть ( — недуга душі), що частим повто­ренням (задоволенням одного й того ж бажання) і звичкою (до вчинків, якими воно вдовольняється) прищепилася до душі (ставши рисою характеру). Ось терен для здобуття перемоги в боротьбі, що відбувається в нас! Так і святі Отці визначили.

35. Приступ, кажуть, є чистий помисел або образ якоїсь речі, яка щойно зродилася в серці і явилася уму; поєднання є бесіда з тим, що явилося (предметом чи образом), пристрасна чи ні; здруження є привернення душі до видимого для ока ума пред­мета з насолодою; полонення — це насильницьке чи невільне відведення серця (в полон), затримування в нім і злиття немовби в одне життя  з предметом, що полонив, від якого (злит­тя) зникає наш добрий стан (втрачається спокій). А пристрасть узагалі, кажуть, проникає в душу тривалим прив'язанням (до якогось предмета). З-посеред цих (дій чи станів) перший — без­грішний, другий — не вповні, третій — за станом подвижника (можливо, мірою подвигу і протиборства). Боротьба ж приносить або вінці"(якщо хто вистоїть), або муки (коли впаде).

36. По-різному відбувається полонення, коли молимось і коли ні. Пристрасть, без сумніву, підлягає або рівносильному (на противагу) покаянню, або прийдешній муці. Хто проти­стоїть або безпристрасно ставиться до першого, тобто до присту­пу, той заразом відкидає усе сороміцьке. Такою є боротьба злих демонів супроти монахів і не монахів, в якій трапляється і по­разка, й перемога, про що ми мовили. Тих, що перемогли, очі­кують вінці, а тих, що впали й не покаялися, — муки. Тож чи­нитимемо подвиг супроти них мисленно, аби не втілити їхніх злих порад у видимих гріховних учинках. Запрагнемо здобути у своєму нутрі Небесне Царство, відкидаючи від серця всілякий гріх. За допомогою такого прекрасного ділання збережемо чис­тоту серця й безнастанну скруху перед Богом.

37. Багато монахів не знають омани ума, яку зносить він від демонів. Вони клопочуться про те, щоб бути справними в ділах, не дбаючи про ум, та й живуть собі у простоті душевній. Думаю, що, не звідавши сердечної чистоти, вони зовсім не знають тем­ряви внутрішніх пристрастей. Ті, що не знають боротьби, про яку говорить святий Павло, можливо, не закоренилися через досвід у добрі і вважають падіннями лише гріхи, які звершують на ділі, не беручи до уваги мисленних перемог, яких чуттєве око не бачить, позаяк суть вони потаємні і знає їх лишень под-вигоположник Бог і сумління подвижника. До таких, видається, звернене ось це слово Писання: Баламутять народ мій, кажучи: Мир! — тоді як нема миру (Єзк. 13, 10). За тих братів, які з прос­тоти перебувають у такому стані, треба молитися й навчати їх, наскільки це можливо, аби вони віддалялися не лише від ви­димих поганих учинків, а й від того зла, що діє в серці. А в тих, що мають божественне бажання — очистити душевне око (влас­не, зір душі), — инше ділання Христове й инше таїнство.

38.      Воістину багато чеснот поєднує в собі поглиблена па­м'ять про смерть. Вона породжує плач, спрямовує до стримання в усьому, нагадує про геєну, вона — мати молитви і сліз, сторожа серця, джерело самозаглиблення й розсудливости, діти яких — посилений страх Божий і очищення серця від пристрасних по­мислів - обіймають багато владичних заповідей. Тоді в такому серці видно боротьбу й подвиг, що його зносять із найтяжчим трудом, і про те лишень турбуються багато Христових воїнів,

39.      Якісь раптові випадок чи напасть зазвичай розладнують мисленну увагу, вилучивши ум зі спасенної благої налашто­ваности, та й, погасивши краще бажання, заманюють його до грішних суперечок і роздорів. А трапляється така згубна прик­рість із нами тому, що ми зовсім не переймаємося спокусами (які щохвилини ладні напасти на нас не знати з якого боку).

40.    Не зажурить і не засмутить нас жодна прикрість, що чигає на нас, якщо швидко, усвідомивши неминучість цього, завжди про це пам'ятатимемо. Тому й каже божественний апостол Павло: Я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках... (2 Кор. 12, 10). І ще: Усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані (2 Тим. З, 12). Йому слава на віки віків. Амінь.

[1] Преподобний отець Филотей був ігуменом словесної монашої отари, що на Синаї, і тому отримав прізвисько Синайський. Коли він жив і коли помер — невідомо. Оце його слово, що розділене на 40 глав, прекрасно впорядковане й сповнене несказанною великою мудрістю і спасенними для душі повчаннями. Тому й вважали ми за неслушне відокремлювати його від инших отцівських писань про тверезість. І вимагає воно більшої уваги, бо якщо б хто назвав його точним тлумаченням і правдивим правилом тверезости, оберігання ума і чистоти серця, то не згрішив би супроти істини (із Добротолюбія).

[2] В цьому випадку слово «смисл» може означати не лише розум людини, а внутрішню глибинну суть цілої людської особи, що включає різні глибинні сфери її буття, а саме: ум, серце, дух. Саме на цих, просвітлених і очищених, духовних пластах людського єства відбувається сприйняття нею Божих слів. — Прим. ред.

[3] Цит. за: Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа / Пер. з давньогрецьк. о. Р. Турконяка. - К.: Укр.. Біблійне т-во, 2001.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святі отці про молитву та духовну тверезість" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!