Як стати монахинею - Порвані плаття

Сестра Марія Паскаля народилась у місті Квінзі. Вступила до Товари­ства Сестер Домініканок Святої Катерини Сененської в Кентукі. Ба­гато років працювала вчителькою, а потім медсестрою.

У моїй історії немає ані нічого дивного, ані романтичного. Найчастіше люди вважають, що більшість дівчат, котрі ста­ють черницями, належать до осіб, розчарованих в любові. Я не належала до цієї категорії. Дійсно, в школі мені подоба­лось товариство одного хлопця на ім'я Бенні, та коли я роз­повіла йому про своє прагнення вступити в монастир, він ска­зав, що це добра ідея, і на прощання поцілував мене. Потім у розмові з моїм братом Бенні визнав, що я відрізняюсь від ін­ших дівчат. Одного дня, вправляючись в стрибках у воду, я вдарилась головою у якийсь контейнер і втратила свідомість. Бенні скочив у воду, щоб підняти мене. Це могло стати рома­нтичною пригодою, але Бенні страшенно перелякався й від­провадив мене додому. Страшенно розсудливий був хлопець!

Після вступу до монастиря я часто згадувала його. Наша наставниця теж часто про нього згадувала, зовсім, зрештою, не знаючи його. Та коли я робила якусь дурницю, а з послуш­ницями це трапляється часто, вона звичайно говорила:

- Щасливий той хлопець, який не взяв тебе за дружину! Всім вже був знайомий цей жарт, і всі згадували дев'яте благодіяння. Щоразу, коли я чула ці слова, думки мої повер­тались до Бенні, і я запитувала себе, чи він справді здога­дується про своє щастя. З газети, яка виходила в нашому місті, я довідалась, що у нього були певні успіхи у військовій службі. Тепер у нього сім'я і троє дітей. Кожного разу при згадці про нього я один раз прочитую «Діво Маріє» в подяку за те, що не дав мені тоді втонути.

Ще був Дінні. Він вже вчився в університеті, коли я була тільки в ліцеї. Цей хлопець, на відміну від інших, не любив хвалитися своїм становищем. Перед моїм від'їздом тітонька влаштувала невеличкий прийом гостей. Крім батьків, лише вона знала про мій намір вступити до монастиря. Під час прийому вона сказала про це. Хвилину панувала мовчанка, а потім Дінні сказав:

- Не можу зрозуміти, чому ті, хто міг би бути найкращими матерями сімейств, стають черницями!

На що моя тітка зауважила:

— Може тому, що покликані народжувати душі, дорогий Дінні!

Так воно і є, Дінні. Тоді я була надто молодою, щоб зро­зуміти таку відповідь, але тепер, коли я думаю, що могла б вийти заміж і мати дітей, розумію, що це було б не для мене. Я б втратила ті радощі, яких ніде більше не можна знайти. Мені сказала про це одна жінка, яка після смерті своєї малої дитини прийшла і, стискаючи мою руку, прошепотіла:

- Ви не знаєте, сестро, що значить ваше життя для таких, як я.

Один розчарований молодий лікар говорив, що всі його ідеали були б зруйновані, якби не довелось йому зустріти сестер, які служать бідній і хворій частині людства. Багато медсестер вчаться від нас бачити в хворому терплячого муки Христа - це теж зміцнює наш дух. Існує радість, коли вчиш молоду матір, як треба поводитися з новонародженою дити­ною, нагадуючи їй водночас, що в цьому маленькому тільці схована душа, про яку не можна забувати. Існує радість, коли допомагаєш хворим. Навчаємо їх дивитись на смерть з відва­гою і покладатись на Боже милосердя. Ось тобі моя від­повідь, Дінні. Я занадто зайнята працею над душами, які довірив мені Обранець Божий, аби мати час займатися трій­ком або четвірком власних дітей.

Я не належала до того типу дівчат, які з початку свого життя хочуть стати черницями. У школі в мене була подруга, яка вже в день першого Причастя вирішила, що буде черни­цею. Від того дня вона не змінила свого рішення. Ми разом вступили до монастиря. Якось пополудні, якраз після мого переїзду до Кентукі, коли ми гуляли під час перерви, мені ра­птово прийшла до голови одна думка. Вражена нею, я тут же зупинилась і, схопивши за руку свою подругу, сказала до неї:

— Маргарет, ти коли-небудь замислювалась над тим, що у нас ніколи не буде своєї сім'ї, власних дітей і взагалі нічого, що б належало нам. Що завжди буде той самий великий дім, подібний до цього: з безкінечними коридорами для приби­рання, сходами для підмітання і тарілками для миття?

Я була приголомшена цим відкриттям. Маргарет холодно подивилась на мене і сказала:

- У мене було достатньо часу подумати над такими ре­чами.

Ось у чому полягала різниця між нами: вона на все диви­лась спокійно, передбачливо, і після вступу до монастиря її ніщо не вразило. В мене ж не було багато часу, щоб подумати про монастир перед вступом до нього, бо моє рішення визріло в останню хвилину. А не вступити до монастиря не могла!

Освіту я здобула в колегіумі, при якому був інтернат. Керували цим закладом черниці. Не робіть з цього висновку, що саме вони навели мене на думку вступити до монастиря. Сестри тут ні при чому. Це був Хтось інший. Часом я щиро ненавиділа той інтернат-колегіум. У батька була така робота, що він змушений був часто з сім'єю переїжджати з місця на місце, тому своїх батьків я бачила рідко, в основному лише під час канікул. На щастя, у мене була тітка, яка здатна була зрозуміти самотність серця дівчини, хоча її оточувало п'ят­десят інших дівчат і кілька сестер. Вона часто відвідувала мене, присилала книжки, солодощі й шоколадні тістечка, які користувались серед пансіонерок великою популярністю. У святкові дні вона приходила за мною, і ми проводили разом незабутні години. Ми ходили по музеях, і я з надзвичайною цікавістю слухала її розповіді про стародавні цивілізації, відвідували найцікавіші вистави. Вона навчила мене корис­туватись виделкою на званих обідах. Її син разом зі своїми товаришами навчили мене танцювати, хоча й не дуже мали на це охоту. Коли тітка вирішила, що я вже можу з'явитись в бальній залі, діставала мені запрошення на різні доброчинні вечори. У неї було три доньки, трохи від мене старших, але з подібними до моєї фігурами, тому я не була змушена з'явля­тись в одному й тому ж платті на двох вечорах підряд. Ко­ристувалась гардеробом двоюрідних сестер, хоча й вони скар­жились, що тітонька мене псує. Тітка лише посміхалась, не звертаючи уваги на їх нарікання.

Настав урочистий день, коли я мала бути присутньою На балу в честь губернатора. Бал мав відбутися в готелі Лонгвуд Тауерз. Тітка Агнес старалась з усіх сил. Купила мені вечір­ню сукню ціною в тридцять доларів, що на той час було неймовірною сумою. Подарувала вишиту золотом сумочку. Але я все «зіпсувала», кількома днями раніше написавши на титульній сторінці однієї книжки: «Матір Небесна, вручаю Тобі моє минуле, мій сьогоднішній день і те, чим стану котро­гось дня».

Тоді я ще не думала про майбутнє, та ці слова прига­дувались мені раз у раз. Це був останній рік навчання в коле­гіумі. Заняття закінчувались в червні, а був ще тільки січень. Всі мої подруги говорили про свої плани після отримання диплому. Ще тривали різдвяні канікули, а я, невідомо чому, з нетерпінням чекала повернення до колегіуму. Нічого подіб­ного зі мною раніше не було. Незважаючи на внутрішній неспокій, я вирішила відкинути всі думки і натішитись балом. Нарешті прийшов той вечір. Тітка запевнила мене, що я виглядаю прекрасно, але, невідомо чому, я не була задоволена своїм новим платтям. На балу все було чудове: музика, освітлення, декорації і т. д. Та мене огорнув якийсь зовсім незро­зумілий смуток. Хоча мене запрошувало до танцю багато молодих людей, я почувала себе на диво самотньою. В коле­гіумі у мене ніколи не було цього відчуття. Повертаючись з балу, ми зайшли в ресторан і розмістились за одним столом. Ледве вкусивши шматок булки, я глянула на годинник. Була перша година ночі. Починалась неділя. А я не дотримала євхаристичного посту і не могла піти до Причастя. Мені захотілось плакати. Напевно, щось в мені було не так...

А коли повернулась додому, тітонька запитала мене про враження від балу. Я ж не могла вимовити й слова. Мене залишили в спокої, гадаючи, що я надто перевтомилась. Пізніше до цього питання вона не поверталась, бо як інте­лігентна жінка, вміла поважати наші недомовки.

У спальні тітоньки висів образ Матері Божої Невтомної Помочі. Якось тітонька розповіла нам легенду, згідно з якою, в кожному домі, де є цей образ, хтось отримає ласку по­кликання.

Я спокійним тоном зауважила:

- Сподіваюсь, тітонька не має на увазі мене. Я хочу стати лікаркою.

Такий у мене був намір. Коли я поділилась ним з батьком, він сказав, що оволодіти цією професією дівчині досить важ­ко. І порадив мені закінчити п'ятирічні курси медсестер в колегіумі «Регіс». Я відповіла, що досить з мене сестер, і тепер я хочу вчитись в публічному закладі.

В цей період мене ніщо не цікавило. У школі я займала одне з перших місць, але зовсім цим не гордилась. Мене вибрали старостою класу, та це мене зовсім не цікавило. Коли йшла в кіно, здавалось, що чогось мені не вистачає. Повертаючись в кінці тижня додому, не могла дочекатись, коли знову буду в школі. Якось, будучи вдома, я зрозуміла, що мені не вистачає каплиці. Навчаючись в школі, я не часто її відвідувала, але мені завжди здавалось, що я живу в това­ристві Христа, під тим самим дахом.

В лютому ми почали в школі читання книги «В пошуках неба». Читаючи перші рядки: «Я втікала від Нього щодня і щоночі», - відчула якесь пригнічення. Нарешті до мене дійш­ло, що я теж втікала від Нього. Але я не хотіла стати чер­ницею. Адже це означає життя на самоті і в спокутуванні гріхів! Я могла приносити користь, не пориваючи зв'язків зі світом. Можна було жити як тітка Агнес і так само виховати п'ятеро дітей в страху і любові до Бога. Та Він шукав мене... У мене було передчуття, що Бог хоче мати мене в монастирі. В березні я пішла до ігумені і сказала їй, що хочу вступити до монастиря. Вона не приховувала здивування:

- Може, ти хочеш вступити до монастиря, моя доню, бо тобі подобається товариство сестри Романи?

Я запротестувала, та сестра продовжувала далі:

- Чернече життя - це життя суворе і водночас щасливе. Якщо ти вибереш його тільки через прив'язаність до якоїсь людини, тебе обов'язково чекає поразка. Насамперед тому, що тебе не призначать в той самий дім, в якому є твоя това­ришка. А, по-друге, тому, що Бог є ревнивим Обранцем, Він не допускає роздвоєності.

Тоді я сказала сестрі, що все одно піду в монастир, хоча й зізналася, що люблю товариство й розваги, але що мені по­стійно чогось не вистачає. Сестра ж, а її визнавали поетесою, припинила розмову:

- Божий Архітектор сам будує кораблі для себе, і не спочине доти, доки не приведе їх у порт свого Серця!

Майже одразу ж після отримання диплому я стала по­слушницею. Перед вступом до монастиря треба заповнити анкету. Одне з питань стосується мотивів, що спричинили цей крок. Я написала: «Щоб спасти свою душу і душі ближніх». Це головна мета кожного, хто вибирає чернече життя.

Коли я пішла з анкетою до нашого давнього домашнього лікаря, щоб він дав відповіді на запитання про моє здоров'я, він звернув увагу на дві графи: «здоров'я психічне» і «здо­ров'я фізичне».

- Хочеш стати черницею? - запитав здивовано. – Скільки тобі років?

Він знав про це краще, ніж я, знаючи мене все життя, і сам написав мій вік у графі «здоров'я фізичне». Потім, звер­таючись до мене, сказав:

- Я не заповнюю графу, що стосується твого розуму, бо впевнений, що ти ненормальна.

Ніхто не помітив в анкеті цієї порожньої графи, а якщо й помітив, то не звернув на це уваги. На другий день послуш­ництва мати-ігуменя запропонувала нам вибрати собі ім'я і скласти список особистих речей. Потім вона прийшла, щоб почути, які імена ми собі вибрали. Мені подобалось ім'я Хелен Джін, інші хотіли називатись Грейс, Імельда, Марія Ейлін, Ілена Марія. Вислухавши літанію імен, наставниця сказала:

- Ви що, вважаєте себе кінозірками? Я сама виберу вам
імена.

І ми одержали імена, в яких відразу було чути святість: Метхільдіс, Євсебіус, Жіль, Полікарп і т. п.

Про радощі й щастя послушництва треба розповідати окремо. Бог дає крила. Тим, хто мав сумніви, було пояснено, що бажання служити Богу - це все, що від них вимагається.

Якщо часом трапляється, що якась дівчина приходить в монастир без покликання, але прагне отримати його, Бог напевно допоможе їй. Потрібно тільки щиро молитись. Щодо мене, то підкорившись Божому Обранцеві, я втратила всі свої сумніви і вагання. Френсіс Томпсон говорив: «Ось я оголений під твоєю рукою, яку ти піднімаєш, щоб вдарити мене, спо­чатку подерши на шмаття моє вбрання і кинувши мене зне­силеного на землю».

Незабаром після прийняття обітниць стався незначний інцидент. Моя тітонька Агнес по дорозі до Нью-Йорка зуст­рілась в поїзді з сестрою, що належала до нашого товариства. Запитала, чи вона випадково мене не знає. Подумавши хвили­ну, сестра відповіла:

- Ах так, то та сестра Імельда, котру вислали в монастир.

Тітка була вражена. Вона не знала, що на нашій монас­тирській мові це означало допомогу кандидатці в споря­дженні необхідного вбрання. Тільки приїхавши в Бостон, хотіла відразу їхати до мене в Кентукі, аби впевнитись осо­бисто, як я себе почуваю, і чи мене не тримають проти моєї волі. Діставшись до монастирської брами, вона знову була введена в оману нашою монастирською говіркою. Тітонька спитала про мене, назвавши моє хресне ім'я. Сестра-воротарка була здивована. Перелічивши щонайменше дюжину імен, спитала:

- Голова у неї чорна чи біла? (На монастирській мові
«чорна голова» означає пострижену черницю, котра носить
чорну вуаль, а «біла голова» означає послушницю, котра
носить білу вуаль).

Але тітка підкреслила чітко:

- Не має голови ані чорної, ані білої, лишень руду. .
Після двох днів перебування в монастирській обителі

тітонька переконалась, що я знаходжусь тут з власної волі. Перед від'їздом вона сказала, що вважає мене тією особою з-поміж членів нашої сім'ї, якій дісталось найбільше багатство. Вернувшись у Бостон, переказала все це моїй сім'ї. Коли вона померла, її донька прислала мені на пам'ять образок Матері Божої Невтомної Помочі. Двоюрідна сестра не знала історії, пов'язаної з цим образом, але б'юсь об заклад, що тітонька Щасливо посміхалась на небі. Ви теж так вважаєте?

Сестра Марія Паскаля, США

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!