Як стати монахинею - Якщо хочеш бути досконалим

Ідея присвятити себе Богові прийшла до мене якось вран­ці з дивною раптовістю. Одинадцятого листопада, в річницю освячення церкви, у нашій парафії була відправлена урочиста Літургія. До місця, де я стояла, долітали лише окремі уривки проповіді. Не маючи можливості чути всю проповідь, я замис­лювалась над окремими почутими реченнями. Особливо мене вразив такий фрагмент: «Коли хочеш бути досконалим, -піди, продай добра свої та й убогим роздай... Потому приходь та й іди вслід за мною» (Мт. 19, 21, 22 ). Тоді-то я запитала себе, чи не були ці слова адресовані й мені... І тут же від­повіла:

- Якщо хочеш...

Оте «якщо хочеш» було дуже м'яким, заспокійливим, як ніжне запрошення. І нічого більше. Мені було сімнадцять років, і з цієї хвилини я вирішила побудувати все своє життя на цьому принципі. Та, напевно, Бог ще раніше готував мою душу, щоб вона відгукнулась на цей поклик. Тому що розмір­ковуючи над своїм життям, я пригадала кілька моментів, які свідчили, що ласка робила в моїй душі свою невидиму справу.

Коли мені було сім чи вісім років, я мріяла стати місіо­неркою і навчати Євангелія маленьких негрів. Ще мріяла про пустелі, де люди їздять на верблюдах, і про ріки, по котрих плавають тендітні піроги... Але вже тоді я перш за все мріяла принести хрест усім тим малим язичникам, про яких мені розповідали. Дорослі, яким я звіряла свої мрії, іронічно пов­торювали:

- Будеш ще мати час на зміну поглядів... Побачиш, що все
"Іде минеться...

Впродовж шести років я ні разу не забула під час При­частя попросити Бога, щоб призвав мене на свою службу. Однак коли мені сповнилось тринадцять чи чотирнадцять років, я забула про все і думала тільки про те, щоб мати можливість свідчити про Христа в світі. Я хотіла стати адво­катом, який би займався справами дітей. Мені здавалось, що це найкраща на світі «професія». В цьому періоді знаходжу наступне свідоцтво: я вчилась тоді в середній школі, і один священик проводив у нас конференцію, яка закінчилась воз­величенням чернечого життя. На цю тему ми вели дискусії з нашими вчительками. Серед них була одна черниця, яка мала на нас величезний вплив, бо ми дуже поважали її за її став­лення до нас. Ми були впевнені, що вона не буде в жодному випадку «тиснути» на нас. Наші погляди відображала наступ­на думка:

- Це покликання не стосується нас... На що сестра відповіла:

-    В Євангелії написано: «Не ви Мене вибрали, а Я вибрав вас» (Ів. 15, 16). Однак це не зменшує свободи душі, до якої Христос звертається: «Якщо хочеш»... Покликання - це без­коштовний дар Божий, але кожна молода християнка зобо­в'язана запитати себе, чи це запрошення не стосується також і її. Занадто часто явно або ж таємно людина звільняє себе від роздумів над чернечим покликанням, очікуючи його, вона не знає, чи має це бути небесне осяяння, чи якийсь фор­мальний наказ.

-    Отже, - я тоді сказала, - проаналізую цю тему, коли будемо вивчати філософію.

І більше про це не думала...

Під час мого навчання в ліцеї Бог звернувся до мене за посередництвом тієї ж самої черниці. Я була на концерті, де молоденький піаніст виконував твори російських компози­торів. Ніколи раніше не чула я такої прекрасної музики, виконаної з таким почуттям. Хвилювання охопило мене. Після кожного твору я прагнула почути щось ще більш прекрасне, але мене щоразу чекало розчарування. Тоді я розповіла сестрі про ці враження і про моє прагнення досягти чогось вищого. Вона ж, зовсім не намагаючись переконати мене, сказала дуже серйозно, але цілком звичайним тоном:

- Тут обов'язково повинен бути заклик доброго Бога.
Тоді я не думала про чернече покликання, а лише про

заклик повністю віддатися Богові, незалежно від обраного життєвого шляху. Та не минуло й місяця, як це запрошення стало більш чітко окресленим:

- Якщо хочеш...

Отже, я була цілком вільною і була цілком свідома цієї свободи. І добре знала, що не вчинила б гріха, сказавши «ні». Та водночас, повністю усвідомлюючи цю свободу, була впев­нена, що воля Божа полягала в тому, щоб я відповіла «так». Це здавалось мені парадоксом, але так було. Все було цілком простим і ясним; вертаючись думками в ту пору, бачу ту саму ясність і простоту. Бог запрошував мене піти за Ним, водно­час даючи мені повну свободу. Раптом, хоч це й може вида­тись смішним, бо під час проповіді все могло бути, я впала на коліна, обхопивши голову руками, і з глибини серця одним духом вимовила:

- Так, дякую.

Насамперед я сказала «дякую», бо добре усвідомлювала, що не достойна всього цього, а Бог виявився таким добрим і люблячим. Це тривало кілька хвилин. Потім впевненість зникла. А якщо у мене немає даних, щоб бути черницею? Чи не є це усе лиш плодом моєї фантазії? Хотіла почути підтвер­дження від когось ззовні. Я вирішила порадитись з черницею, про яку вже згадувала. Після канікул я пішла відвідати її і без, вступу спитала:

-    Як ви вважаєте, сестро: це можливо, щоб у мене було покликання? Вона зразу ж відповіла, що я сама повинна про це знати. Тоді я більш детально пояснила їй ситуацію і запи­тала, чи не бачить вона в мені якихось «перешкод».

-    Ні, - відповіла вона, - з першого погляду не бачу.

Це було те, що я хотіла знати. Я розповіла їй усе. Вона добре мене знала, була людиною зрілою і мала досвід черне­чого життя. Я поклалася на її мудрість і здоровий глузд, на її надприродну розсудливість з тим більшим спокоєм, що шукала відповіді лише щодо негативних моментів.

Що підштовхнуло мене до повної жертовності? Довгі роздуми, зважування всіх «за» і «проти» тут ні при чому. Той, хто покликав мене, є нашим Господом. Я любила Його з усіх сил і хотіла, щоб Він був моєю єдиною любов'ю. Була здиво­вана, що Він вибрав собі саме мене. Відчувала, що моя любов до Нього є нічим в порівнянні з Його любов'ю. Розуміла, що то Його любов до мене зродила в мені прагнення піти за Ним, щоб віддатись Йому цілком. Господь наш возлюбив мене перший, і я могла лише відповісти:

- Ось я йду, щоб виконувати Твою волю. Неможливо й подумати, що існує життя прекрасніше і

божественніше, ніж чернече життя. Я вже дещо знала про обітниці та їх значення, але перш за все переді мною був приклад моїх вчительок-сестер, з якими я прожила вісім років. Я щаслива, що можу про це сказати, бо завдяки їм зрозуміла, що чернече життя - це передусім молитва, братня любов, життя в Богові і для Бога. Саме ця думка, крім Божої любові і Його ласки, закликала мене до нової жертовності, де життя в молитві, що випромінює любов до ближнього, жит­тя спільнотою, зв'язаною також з зовнішнім світом, не скла­дається з випадкових зустрічей, а основане на щоденних малих або великих жертвах кожної з нас.

Моє Боже покликання не зіткнулось майже ні з якими труднощами. Коли я вперше засумнівалась щодо свого покли­кання, один священик дав мені таку раду:

-    Повірте, Божа любов - це любов вічна, і тільки ми змінюємо свої погляди. Він Всевідаючий. І якщо протягом тижня ви мали впевненість, що Він вас кличе, то не зва­жаючи на те, що ви відчуваєте сьогодні, живіть і далі спо­кійно з тою ж впевненістю.

-    Чому я без вагань присвятила себе службі Богові й Церк­ві? Найголовнішою причиною була воля Отця. Перш за все я хочу служити Богові, щоб таким способом показати Йому свою покірність і бути якомога ближче до Нього. Саме для того, щоб виконувати Його волю, я вибрала товариство з апостольською діяльністю, хоча мені особисто більше підхо­дило товариство контемпляційне. Щоб виявити Йому свою покірність, я стала послушницею в дев'ятнадцять років, хоча мені здавалось, що, можливо, краще було б зачекати ще два-три роки. Так зрештою багато хто радив мені. Воля Божа -це сам Бог, сповнення ж цієї волі з любов'ю є найповнішим підпорядкуванням волі Господа, який прийшов у світ, щоб бути покірним, починаючи з Вифлеему і Назарету аж до самої смерті. Мене часто запитують, чи виникали у мене труднощі, коли я розповідала іншим про своє покликання. Про покликання знали мої батьки, кілька священиків і чер­ниці. Інших я повідомила безпосередньо перед від'їздом. Бли­зьким людям я розповіла все спокійно і без вагань, знаючи, що вони розділяють зі мною радість, незважаючи на біль, який я їм причинила. Що стосується решти, то мушу визнати, що я сповістила їх про свій від'їзд досить байдуже, сміючись з їхнього здивування й не реагуючи на критику. Одне лиш мене дратувало — це захоплення моєю відвагою, що я змогла все покинути. Вважала, що немає тут моєї заслуги, бо кожен на моєму місці зробив би так само.

Чи чернече життя позбавлене любові? Зовсім навпаки. Саме тут можна любити по-справжньому. Хто в світі може похвалитися, що його люблять такою любов'ю, яку дарує нам Ісус? Хто може сказати, що хто-небудь розуміє його так, як розуміє нас Ісус, який знає нас краще від нас самих? Хто може гордитися тим, що займає центральне місце в думках іншої особи, так як ми займаємо в думках Ісуса, який живе в нашій душі, дивиться на нас, завжди готовий віддатися нам, коли ми до Нього звертаємося? Він дарує нам батьківську й материнську любов. Є нашим Братом і Обранцем. Якщо ми живемо з духом віри, то знаходимо Його в молитві, в праці, в наставниках, в усіх, хто оточує нас. Він є, як говорить молит­ва святого Франциска, «нашим Богом і нашим Усім». Якщо ми зрікаємось створення власної сім'ї, то робимо це для того, щоб «творити з Ним Містичне Тіло», не обмежуватись відда­ністю тільки одній сім'ї, а відкрити серце для всіх, кого зустрінемо, для усієї Божої Церкви. Я б хотіла, щоб люди перестали вважати священиків і ченців «розчарованими людь­ми», «нещасними створіннями», категорією людей якоїсь інакшої вдачі, що зробили релігію своєю професією в найгір­шому значенні цього слова. Хочеться сказати, як святий Павло: «Хотів би, щоб всі були, як я» (1 Кор. 7, 7), або при­наймні «Хотів би, щоб ви всі могли невтомно дякувати зі мною Богові за Його велику доброту». А, може, в такому невіданні є й наша вина? Може, ми не вміли показати людям красу нашого життя? Може, ми недостатньо чисті і надто самозакохані, щоб через нас можна було бачити Його Любов?

В чому, на мою думку, полягає ідеал чернечого життя? Здається, я пояснила це на самому початку. Якщо б треба було висловити все одним реченням, то я сказала б, що «це є уподібнення до Бога, котрий є Любов'ю».

Треба наповнювати повним змістом слова Святої Літургії «через Христа» і дарувати Ісусові всю повноту нашого до­вір'я, віддаючись тільки Йому. Вірно, що для Нього не існує нічого малого, що Він освячує нас своїм Духом і разом з собою віддає нас Богові.

М. І., Бельгія

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!