 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Мій коханий озвався і промовив: «Уставай же, подруго моя, моя красна, й до мене ходи» ( Пісн. 2, 10 ). Ось він іде, ось він скаче горами, по пагірках вистрибує ( Пісн. 2, 8 ). Думка віддатися Богові зародилась в мені в день першого Святого Причастя. Було мені тоді одинадцять років. Я почула голос Бога, коли співали: «Прийди, о Ісусе, прийди». З того часу я дуже люблю цю пісню. Не розуміючи до кінця, що діється в глибині моєї душі, я відчувала хвилювання і зворушення таке сильне, що аж розплакалась. В той день на обіді було багато гостей, я ж прагнула самотності, щоб думками повернутись до тієї чарівної миті, коли Ісус прийшов мене просити, щоб я віддалась Йому цілком і назавжди... День першого причастя минув, як минали інші дні, та в мені зберігся й досі залишається спогад, який неможливо забути. Аж до п'ятнадцятого року життя я була впевнена у своєму прагненні присвятити життя Богові. Я відчувала потребу молитись, часто ходити до Причастя, звірити свої прагнення священикові або сестрам-черницям, комусь, хто міг би мене зрозуміти. Однак мені було зовсім не просто ходити на богослужіння і зустрічатись з сестрами. Мої батьки не були віруючими католиками. Тільки матуся часом ходила на Святу Літургію. Я виховувалась в середовищі, де ніколи не згадували Бога, а якщо і згадували, то тільки погано. Шкільні вчительки, яких я дуже любила, часом закидали мені, що я надто часто ходжу до церкви і що належу до католицьких організацій. Ці закиди засмучували мене, та незважаючи на них, я йшла відвідати Ісуса. У нашій парафії було чотири чернечих товариства: медсестри, вчительки приватної школи, закритий монастир і притулок для старців. Час від часу я зустрічала кого-небудь з тих сестер, вітаючи їх тоді з радістю, і була щасливою, коли могла з ними трохи порозмовляти. Пригадую, як у травні я часто ходила на богослужіння, щоб помолитись Діві Марії; але передусім зустрітися з сестрами. Їхнє товариство мене дуже приваблювало. На шлях жертовності мене привело прагнення відповісти на любов Бога. Я хотіла служити ближнім так, як це робили черниці, мати таке ж усміхнене обличчя. І передусім я хотіла належати Ісусові, якомога сильніше любити Його, чинити так, щоб всі довкола також Його любили. Впродовж чотирьох років я не наважувалась сказати батькам про своє покликання, підозрюючи, що мене зрозуміють неправильно. Проте, вони знали, що я щоденно в будь-яку погоду ходжу на Святу Літургію, і замислювались, чому я так часто відвідую церкву. Вони дали мені зрозуміти, що з них вже досить «цієї комедії» і прийшла пора зачинити уста людям, які обговорювали мою поведінку. Мені категорично заборонили ходити до церкви на тижні, вважаючи, що буде забагато, навіть коли ходитиму лиш по неділях. Я не відповіла нічого, але почала шукати спосіб, щоб таємно ходити до церкви. В першу п'ятницю мені вдалось потемки одягнутися у своїй кімнаті і навшпиньках вийти з дому, щоб прийняти участь у Святій Літургії хоча б у цей день. Якийсь час батьки дозволяли мені це, та врешті бачачи, що я й далі потайки роблю те саме, стали дуже суворими. Без їх дозволу мені заборонили ходити до церкви. На мої просьби відповідь завжди була однаковою: «Ні!» Я вишукувала різні способи, аби піти до церкви, але якщо батьки це помічали, то вдома на мене чекала сувора кара. Мене замикали в домі, залишали без фруктів. Моя рідня теж була проти мене і багатьма способами намагалась наставити на інший шлях. Часто в домі вибухала сварка. Знервовані батько й мати повторювали: - Нічого не вийде з цієї дівчини. Вміє тільки молитись до доброго Бога і бігати за сестрами. Такі і дуже подібні до них розмови дуже засмучували мене. Життя вдома стало неможливим. Не було й дня, щоб я не плакала від образ, які змушена була терпіти. Інші члени сім'ї та сусіди, дивлячись на гнів батька, радили мені змінити позицію і не вносити в дім незгоди. Це вразило мене страшенно. Покинута всіма, я втратила відвагу. Я не ходила більше на ораторії і Святу Літургію, за виключенням неділь. Щоб зробити батькам приємне, виходила зі школи разом з подругами і, за їх прикладом, старалась подобатись хлопцям. Мені було шістнадцять років. Були моменти, коли я навіть мріяла про створення сім'ї, а не про монастир. Однак коли мені сповнилось сімнадцять років, Бог знову розпалив у моєму серці прагнення віддатися Йому цілком. Це прагнення вже не покидало мене, Я знову почала щодня ходити на Святу Літургію. Не дивлячись на тисячі перешкод, які створювали мої батьки, я намагалась таємно зустрічатися з сестрами і розмовляла з ними про покликання. Скільки ж сцен було після цього вдома! Ісус сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести... Я ж прийшов порізнити сина з батьком його, дочку з її матір'ю... І будуть ворогами чоловікові домашні його!» ( Мт. 10, 34, 36 ). Якими ж правильними є ці слова! Час минав. Мої батьки твердо стояли на своєму, й ніщо не вказувало на те, що вони змінять своє рішення. Якось після палкої молитви і роздумів я вирішила повідомити їх про моє рішення стати черницею. Що було далі, неможливо описати! - Ні за що на світі не хочемо мати в нашій сім'ї черницю! Пора покінчити з цією комедією. Не хочемо більше чути про це. Як маєш свободу, то шануй її... На цей раз я мусила мовчати, бо ситуація стала справді серйозною... Та настав день, коли я повинна була прийняти рішення, не чекаючи їхньої згоди. Я покинула дім і в ролі послушниці вступила в монастир. Минали дні, протягом яких я болісно відчувала жертву розлуки. Батьки протестують, не погоджуючись з вибраною нами дорогою життя, однак ми все одно їх дуже любимо. Я пролила море сліз. Та в глибині серця була щаслива, бо не чула себе самотньою. Ісус втішав мене, я з радістю відчувала в собі Його присутність. Ігуменя прийняла мене дуже люб'язно, і я опинилась серед справді милих подруг. Через багато днів я повідомила кохану рідню про своє остаточне рішення. Це було для них ударом! Вони не вірили, що до цього дійде. Я не одержала від них найменшої звістки. Через кілька місяців матінка, ховаючись від батька, написала листа, щоб переказати мені деякі новини. Однак лист був холодний і байдужий. Після періоду послушництва настав день постригу. Яке ж було моє здивування, коли я побачила своїх любих батьків! Неймовірна радість охопила мене, вони теж були дуже зворушені. Мати була більш схвильована, ніж батько, та вже одна лишень їхня присутність значила для мене багато. Тепер моє чернече життя пливе радісно і у великому спокої. Я ні за чим не жалкую. Єдине, про що я можу шкодувати, це те, що не віддалась на службу Богові набагато раніше. Навіть моя сім'я тепер задоволена, бо знає і бачить, що я щаслива. Незважаючи на випробування, спротив та інші труднощі, великою радістю є прислухатись до Божого поклику і піти за Ним. Моє покликання часом коштувало мені дуже дорого, але за це Бог віддячив мені стократно. Те, що я зробила для Нього, є нічим у порівнянні з тим, що Він мені дає. Молода послушниця, Франція [ Назад ] [ Зміст ] [ Вперед ] [ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові! |
|
|
|
|
|
