Як стати монахинею - Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя

Сестра Джованна належить до То­вариства Дочок Святого Павла, яке через друковане слово, радіо й те­лебачення проповідує слово Боже в тридцяти країнах світу. Товарист­во було засноване у 1915 році свя­щеником з П'ємонту Джакомо Аль­беріоне.

Ще в дитинстві, будучи маленькою дівчинкою, я дуже цінувала життя і боялась його змарнувати. Я з усім запалом шукала чогось, чому б варто було себе цілком присвятити. І таки зайшла Його в один з днів 1950 року; знайшла єдиного, істинного і доброго Бога. Ось чому я вибрала чернече життя. Я стала черницею, бо знайшла Бога і хотіла цілковито нале­жати Йому.

Я не народилась католичкою. Двадцять один рік я не знала Бога, тоді як він своєю безкінечною Любов'ю нечутно керував моєю мандрівкою у вічність.

Стояв погожий лютневий день. Я повернулась на руїни мого японського дому, знищеного бомбардуванням. Стоячи на рештках бетону, з великою тугою дивилась на мій просторий і чудовий сад, знищений війною, та все ще прекрасний. Теплі промені сонця тихо падали на дзеркало ставка. Відчувалось наближення весни. Зачувши пташине цвірінькання, я підняла голову і на цілком вигорілому дереві камелії помітила кілька квіточок. Це дерево здавалось мені мертвим, але одна горіш­ня гілка була живою і серед кількох яскраво-зелених листків виднівся ніжний рожевий колір. Тепла хвиля затопила моє серце, і я геть затремтіла:

- Це дерево живе! - ледь прошепотіла я.

І в ту ж хвилину відчула, що я теж живу. Подивилась вгору і голосно сказала:

- Я живу!

Вперше в житті я збагнула реальність мого існування. Серце голосно калатало. Я почувала себе, як натягнутий лук, з якого от-от випустять стрілу. Та я не знала, куди націлити стрілу мого життя, тому з цієї хвилини бурхливий потік енергії став причиною моїх душевних терзань. Мені було тоді 15 років. Щось пробуджувалось всередині мене: нестримний егоїстичний характер, сильна воля й енергія ледь поміщались у маленькому тілі. Аж до цього дня я не знала свого «я», і коли воно раптом проявило себе, я була здивована й зля­калась самої себе.

Інші вважали мене щасливою й спокійною дівчиною. В сім'ї і школі мене оточувала ніжна й щира любов. Та все це не мало значення. Я відчувала страшенне прагнення бути ви­щою і кращою. Але в чому? Як розрядити цю мою надмірну енергію? Я захопилась наукою, з усім запалом заглибившись у книги. Незабаром я стала кращою ученицею у класі.

Та цього було замало, я не відчувала задоволення. Щось ніби переслідувало мене, і я му сіла бігти без кінця, ніколи не зупиняючись задоволеною. «Для чого я вчусь?» - запитувала себе. Щоб знати. А чому я прагну знати? Не знала чому, але відчувала потребу знання.

Потреби ж релігії я не відчувала, більше того, я всіляко уникала проблем віри, бо мене вразило твердження Канта: «Релігія є суб'єктивною реальністю, постулатом людського відчуття». Прагнучи бути сильною, я не могла дозволити собі зігнутись перед цією суб'єктивною реальністю. Та власне в цей період мені довелось зіткнутися з католицизмом. Мій брат прийняв віру кілька років тому і хотів, щоб я теж ходила до одного священика навчитись катехизму. Я пого­дилась тільки з любові до брата. Тоді я ще була вразливою на багато речей. Священик викликав у мене антипатію, бо мав вузьке чоло і крикливий голос. Проте я ходила до нього три роки і катехизм вивчила напам'ять. Та час ласки ще не при­йшов. Католицизм зі всіма .своїми обрядами здавався мені холодним формалізмом. У моїй пам'яті міцно вкоренились слова зі шкільного підручника історії: «Лютер реформував зіпсовану католицьку церкву».

Минав час. У березні 1948 року я вступила в університет. Минув період мого життя, коли хочеться бути коханою, і надійшов час, коли самій хочеться кохати. Я бачила перед собою двері, що ведуть у прекрасне майбутнє, де щасливе сімейне життя. Не одна молода людина пропонувала мені свою щиру Любов. Досить було лише торкнутись цих дверей, щоб їх відчинити. Та мої вимоги були надто високими, мене ніхто не влаштовував. Бог беріг мене для Себе. З другого боку, моя життєва енергія наростала, здавалось, що лук мого життя трісне через надмірне напруження. Я шукала об'єкт, вартий того, щоб віддатись йому цілком.

У цей період мені пригадався вислів з Нагірної проповіді, який я випадково прочитала в дитинстві: стукайте - і відчинять вам! Я пригадала собі цей наповнений парадоксами уривок з Євангелія від Іоана. Взяла Біблію і почала читати. Враження було неймовірне. Мене вразило речення: «Як хто любить мене, той слово моє берегтиме, і Отець мій полюбить його, і ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Іоан 14, 23). У мені зародилось палке прагнення пізнати Ісу­са. В університеті я почала відвідувати протестантське товариство. За порадою моєї подружки прочитала «Лист до римлян». Ніколи не забуду хвилювання, що охопило мене при словах: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа Нашого!» '(Рим. 7, 24). Я хотіла заслужити цю ласку, щоб позбутися егоїзму. Протестантська доктрина здавалась мені доступні­шою, ніж католицизм, а середовище більш близьким і гостин­нішим. У травні 1950 року я була настроєна прийняти хре­щення в протестантській церкві. Тим часом мій брат тихо молився за мене й за моє навернення. Він, який прийняв католицизм після протестантизму, хотів вберегти мене від цієї непотрібної девіації. З Товариством Дочок Святого Павла він був знайомий з часу їх приїзду до Токіо у 1948 році. Він попросив сестер, щоб у знак дружби вони відвідали мене вдома.

Моя зустріч з Дочками Святого Павла виявилась щас­ливою. Сестра прийшла до мене з однією з кандидаток. Я ловила кожен її рух. Була вона дуже проста, ввічлива, лагід­на, а її обличчя світилось радістю. Оскільки до цього часу я вважала сестер особами холодними, без будь-яких ознак лю­дяності, мені приємно було зустріти черницю, в якій риси людські й надприродні були так міцно поєднані. Я подру­жилась з нею. Однак далі готувалась до прийняття хрещення у протестантській церкві.

Вранці 2 липня 1950 року під час сніданку брат раптом спитав:

-    Правда, ти приймеш католицький обряд хрещення? Питання збентежило мене і я мимоволі відповіла:

-    Ще не вирішила.

Сама була здивована, що не відповіла:

«Ні, я прийму хрещення в протестантській церкві».

Це питання відчинило двері ласки.

За цілий день ми з братом не обмовились навіть словом. Але це питання породило в моєму серці раптовий неспокій, мене охопили сумніви щодо істинності протестантської віри. Цілу ніч я не спала, засипаючи брата питаннями, що торка­лись неясних для мене проблем католицької віри. Наступного дня я пішла до вчительки-протестантки, щоб обговорити з нею ті ж проблеми. Повертаючись, я навідалась до Сестер Святого Павла. Ввечері я знову була в кабінеті мого брата. Мені необхідно було вирішити це питання. Брат нічого мені не нав'язував, а лише повторював, щоб я була щира перед самою собою. З гідною подиву докладністю він відповідав на безліч моїх запитань. Розпочавши напружені пошуки, я знову звернулась до катехизму.

Ввечері 5 липня я вийшла з братом на прогулянку. По дорозі ми зайшли до каплиці єзуїтів. Крізь високі вікна пада­ли сонячні промені. Я вклякла перед першою лавкою, а мій брат сів позаду мене. Ми були самі перед святилищем. Я була зосереджена, але ще не вірила в дійсну присутність Ісуса. Минуло якихось десять хвилин. І надійшов момент, коли я просто відчула необхідність вигукнути: «Вірую!». В одну хвилину те, що було знанням, стало вірою. Я встала і вийшла з каплиці, брат вийшов за мною. В дверях я обняла його і схвильованим голосом сказала: «Я вірую!».

Нарешті ласка поборола мій спротив. Через тиждень після цього, 12 липня 1950 року від Різдва Христового, я вдягла білі шати хрещениці в малій каплиці Дочок Святого Павла. Того ж ранку Ісус погодився прийти до мене з першим візитом.

Під час першого Святого Причастя я відчула, що впав нарешті той камінь неспокою, що стискав мою душу і я збагнула, що взамін за великий дар любові Ісус вимагає абсо­лютної й цілковитої відданості Йому. Мені здавалось, що я знайшла мету, на яку можна націлити стрілу мого життя. Єдине, що я не знала ще докладно способу, як це зробити/

Підсвідомо я думала про чернече покликання. Однак в перший період я прагнула, щоб ця думка виявилась облуд­ною: я боялась послушництва, зректися свободи здавалось мені неможливим. Проте згодом істинність Божого заклику стала незаперечною. Я молилась та просила світла й сили, щоб піти за Ним. Прагнула жити з Христом, молячись і працюючи серед людей. Без вагань я обрала для себе чернече життя споглядально-активного типу. Однак проблема вибору не була легкою. Вже з самого початку сестри, котрих я знала, Дочки Святого Павла, привертали мою увагу. Пройшло вже три роки, як вони оселились в Японії. Мали свій малий дім. Товариство складалося з близько десятьох сестер, дуже простих, відважних і веселих, і стількох же кандидаток.

Я бачила їх щодня вранці як виходили по двоє з повними книжок торбами. Куди вони підуть? Що будуть робити ці сестри?.. Потім довідалась, що вони мандрували від дому до дому, даючи людям добру літературу. Таке апостольство було для мене цілковитою новиною, бо я звикла бачити лише сестер-вчительок або медичних сестер, а ще сестер, що відда­вались лише спогляданню.

Я попросила Дочок Святого Павла познайомити мене з їхнім товариством і його апостольською діяльністю. Вони розповіли мені про свого засновника, який ще тоді був жи­вий, про материнський дім в Італії, а потім вручили мені проспект, в якому розповідалось про їхню діяльність.

«Головна мета релігійного Товариства Дочок Святого Павла полягає в наступному: з усіх сил черниці повинні працювати для возвеличення Господа і спасіння душ, роз­повсюджуючи Євангеліє та католицьке вчення через видав­ницьке апостольство (книги), через кіно, радіо і телебачення, тобто за допомогою найновіших засобів, які створив людсь­кий прогрес і яких вимагають необхідність і сучасні умови»...

Дізналась я теж, що їхня апостольська діяльність, як і апостольство Ісуса, охоплює всіх людей: дітей, молодь, дорос­лих, не виключаючи жодної суспільної категорії. На мою думку, така діяльність більше, ніж будь-яка інша була подіб­на до апостольської місії Небесного Вчителя, про якого пи­шеться в Євангелії. Чи ж не був Він Вчителем, Утішителем і Слугою всіх без винятку? Чи не використовував всі можливі засоби і кожну нагоду для проповідування Євангелія? Чи вагався Він хоч раз, йдучи навіть до найбільш зіпсутих, щоб нести їм спасіння? З одного боку, мене дуже приваблювала висока досконалість Дочок Святого Павла, а з другого боку, я розуміла, що мені було б набагато легше серед сестер, які присвятили себе вихованню молоді - як з огляду на врівно­важеність життя, так і через природні нахили та ту втіху, яку приносить безпосередній контакт з вихованками. Таким чином задовольняється вроджений і дуже сильний в житті кожної жінки материнський інстинкт. Моя душа завжди вимагала взаємної вдячності і взаємного почуття. Ці вимоги навряд чи були б задоволені в апостольській діяльності через засоби масової інформації. Крім того, нове товариство не було ще так знане й шановане, як тепер, і майже всі представники духовенства в Токіо дивились на нього з недовір'ям та упере­дженістю. Подекуди лунала сувора критика й голоси, що передбачали швидкий занепад справи.

Ніхто не схвалював мого вибору, звинувачуючи мене в надмірній сміливості й нерозважливості. Один священик по­обіцяв познайомити мене з наставницями послушниць усіх найбільших відомих товариств, які займаються благородною справою виховання дітей. Чим більше я чула пересторог, тим більше мене захоплювала апостольська діяльність Дочок Свя­того Павла. З одного боку, я відчувала свою нездатність, сла­бкість і непідготовленість до такої діяльності, з другого боку, мене манило до нього прагнення високих і нелегких звер­шень. Боротьба тривала, аж доки якось мої очі не зупинились на короткому вислові апостола Павла: «Я все можу в Тому, котрий зміцнює мене».

Підкорившись нарешті волі Божій, я прийняла рішення. Все покинула з болісною раптовістю і великодушністю моло­дості: любов сім'ї, життєві зручності й розваги, до яких я була схильна від природи, - і відповіла «так» на запрошення Ісуса.

Завдяки чудесному приріченню Провидіння я переступила поріг монастиря саме 5 липня, рівно через рік після того, як вимовила своє перше «вірую» в каплиці єзуїтів. Минуло вже сім років з того щасливого дня, та я ніколи не перестану дякувати Ісусові за те, що дав мені Павлове покликання, а разом з ним можливість брати участь в продовженні апос­тольства Небесного Вчителя за допомогою засобів, найбільш прийнятних для сучасних людей. Хто має більше, ніж я, право співати разом з псаломником:

«Чим я відплачу Господові за всі добродійства Його на мені? Я чашу спасіння прийму, І прикличу Господнє ім'я! Присяги свої Господові я виконаю перед усім народом Його» (Пс. 116, 12-14).

Сестра Джованна, Японія

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!