Зі щоденника вчительки Закону Божого Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як стати монахинею
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як стати монахинею - Зі щоденника вчительки Закону Божого
   

7.00 ранку. Стою на роздоріжжі, притупцьовуючи ногами, щоб трохи зігрітись, і читаю свою ранішню молитву:

- Добрий Боже, зроби так, щоб автобус не спізнився біль­ше, ніж на 15 хвилин. З любові до Тебе я б і більше могла постояти на цьому лютому морозі, та жаль мені дітей, що че­кають на мене... Нехай славлять Тебе сніги й морози, тепло і холод...

8.00. В Буковинці на зупинці вже стоять мої діти, з черво­ними від холоду носами й чеканням в очах. Янек вириває з моїх рук сумку. В тісному колі малюків пробираюся окруж­ною дорогою, бо, як інформують мене дівчатка, та, коротша, засипана снігом.

- Ми спеціально зустріли сестру, щоб показати їй дорогу.

9.00. Урсулка не має зошита, зате має відморожені руки.

-   Я загубила рукавички, і мама не купить мені нових. Бо тато знову всі гроші... знаєте, сестро...

-    Так, знаю...

Записую на полях щоденника: Урсулка, рукавички.

10.00. Прийшов тільки один дошкільник. Ну що ж, в таку погоду... Дивлюсь на цього малого богатиря й думаю: два кілометри він йшов через снігові замети, крізь мороз і вітер. І раптом не буде занять, бо більше ніхто не прийшов, Ні!

- Сідай, Тадек, буде урок - порозмовляємо собі про Гос­пода Бога...

11.00. З цієї групи не прийшла жодна дитина. Зітхаючи, хо­ваю у сумку свої конспекти і виймаю булку з сиром. Дякую Тобі, Боже, за доброту сестри Кшиштофи, яка дала мені цю булку в дорогу. Маю годинну перерву. Треба підкласти вугіл­ля в пічку й зблизька подивитись на засніжені ялини за вік­нами. Дістаю вервицю. Дивно, коли тільки я беру її до рук, перед очима стають личка усіх моїх дітей: рум'яні щічки Ка­сі, бліді, як облатка, В'єся, темна голівка Габрисі, Войтек з синцем під оком, Уля без рукавичок, завжди неуважний Да-рек. Я пересуваю їх подумки як коралики вервиці. «Богоро­дице Діво»...

12.00. Прийшли. Трохи крутяться. Анджей не знає, скільки є головних гріхів. Дивуються, що свята Тереза не мала чо­ловіка.

-   То жодна сестра не має чоловіка? І наші теж? - ди­вується Марек.

А, може, це й краще, бо інакше повинна б сестра зали­шатись вдома, і хто б тоді до нас приїхав?

13.00. Обід у священика. Господиня поставила паруючий полумисок. Святий отець скрушно зітхає: аби лиш усі при­йшли до сповіді в четвер...

14.00. Репетиція співу: «Божа радість як ріка переповнює мою душу».

- Сестро Барбаро, в Ґанки замерз голос, і вона вже ніколи
не співатиме. Хіба що вип'є сто пляшок тієї нудотної рідини.

15.00. Маю хвилю часу, щоб відвідати Господа. В церкві порожньо і тихо. Господи Ісусе, в мене трохи болить голова. Допоможи пояснити дітям, як сталося, що Ти увійшов у хліб. Я сама ще багато чого не розумію, Живий, Незбагненний Хлібе. Прошу, зроби, аби слова мої були настільки простими, щоб не заслонювали Тебе, і настільки «малі», щоб проявилась Твоя велич, і такі прозорі, щоб Кася з кісками, завжди роз­патланий Павло - і всі, до кого Ти мене посилаєш, самі побачили Тебе. І ще одне, Господи! Нехай всі прийдуть у четвер до сповіді...

16.00. Після лекції Янек сказав:

-    Знаєте, сестро, як я виросту, то придумаю величезний мікрофон, щоб було чути на цілий світ. І знаєте, що я крикну?

-    Ну, що?

-    Крикну: «Ходіть, люди, до церкви!»

17.00. Добрий Отче, у мене сьогодні ще багато справ. Я повинна пояснити всім цим таким різним Божим дітям, що не годиться прощатися лівою рукою, що не личить христи­янинові тягати дівчаток за коси, що воротар команди про­тивника - це теж ближній, і те, що повинно запасти їм в серце найглибше і назавжди - що Ти наш Отець, без якого ми нічого не можемо вдіяти...

18.00. Останній урок. Трохи болить голова. Ванди немає вже третій тиждень. Дуже не вистачає Збишка, який лежить у лікарні. Про що думає Крися, коли сидить так, спершись об лавку, і вивчає мене серйозним поглядом? Я всіх їх люблю. Це триває вже п'ятнадцять років - приходять і відходять. Декотрі потім приходять показати свою дитину. Радіють, розповідають про навчання, плачуть. Так, життя - це не зошит з релігії з кольоровими малюнками. Ох, задумалась я. Не час на це зараз.

- А чому сестра засмучена? - питає Крися. Адже різд­вяний піст. Сестра сама казала, що треба радіти.

19.00. Автобус знову спізнюється.

- Ми так станемо, щоб на сестру не дуло, - кажуть діти, оточуючи мене «стінкою». Маленька ця стінка, ледве до колін. Вони не підуть звідси, доки не помахають вслід від'їж­джаючому автобусові.

Ось я і вдома. Дружньо моргають здалека вікна монас­тиря. Найсвітліше в каплиці - саме тепер сестри читають требник. Котрась з постуланток скаже : помолимось за наших сестер-вчительок Закону Божого. А сестра Катерина стане на порозі кухні і змусить мене з'їсти другий обід. А коли ще принесе мені кухоль свіжого молока і буде «твердо» стояти, доки не вип'ю його до дна, я подумаю собі в душі:

- Яким добрим мусиш бути Ти, Боже, якщо в серці моєї сестри стільки доброти.

А коли підемо на відпочинок, спитають:

- Ну, і як там було?..

20.00. Прийми, Господи, цей минаючий день. Вибач, що Ясь мусив щось запитати в Тебе два рази. Що занадто суворо докоряла Григорію. Нехай хвалою Тобі будуть п'ятірки в зошитах моїх дітей. Дякую Тобі за все. І, будь ласка, зроби, щоби завтра автобус не спізнився більше. Не за себе дбаю, а за своїх дітей, котрі будуть мене чекати...

Сестра Барбара, Польща

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

 


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!