Слово сьоме

Життя в Христі

СЛОВО СЬОМЕ 

1. Яким стає той, хто, прийнявши таїнство, із вимогливістю до себе зберіг благодать, [отриману] від таїнств.

Оскільки було сказано, яким стає той, хто прийняв таїнства, і яким шляхом простуючи, може зберегти те, що отримав від таїнств, треба простежити, яким може бути він, зберігши іде, і яку матиме вдачу, коли додасть своє до того, що отримав від Бога. Бо життя виповнюється тим, що було для нас предметом попередніх слів, зокрема, з одного боку, - благодаттю від таїнств, а з другого, щоб зберегти дар, - старанністю тих, які прийняли таїнства. Тепер залишається споглянути на цілість, на саме так облаштоване життя, і показати одне і друге разом, як і те, чого може досягти людська доброчесність за допомогою благодати.

2. А це може статися тоді, якщо розглянемо людину, яка поєднала в собі й одне, і друге. Так само, на мою думку, коли хтось захоче показати, що то є здоров'я і яка користь від нього, то особливо яскраво те буде помітно, коли виведе перед очі людину, яка сповна користується здоров'ям. І ми, поставивши на виду людину, яка так живе, довідаємося про її благий стан, зі всіх боків оглянемо її красу. Особливо будемо приглядатися не до того, чим вона прикрашається, і не до того, чи сяє вона чудами, або чи має якусь подібну благодать, а просто поди­вимось на неї саму, на її внутрішню красу й на доброчесність її душі. І якщо хтось може порівняти в такий спосіб ревність, вона одна нехай буде доказом доброчесности, а дослідити сам спосіб життя - означає пізнати саму людину.

3. Отже, якщо вже тепер слід збагнути сутність, навіщо здогадуватись і шукати знаки (див. Мт. 12, 39), коли треба при­глянутися до самих діянь. Та й ці знамення не достатні для доброчесности. Бо не всім ревним вони даються, а ті, що їх одержують, не всі учинителі доброчесности. Бо багато із тих, які мають велику силу перед Богом, нічого такого не виявляють, і в той же час деяким із лукавих подібне буває під силу, і для тих, які прикликають Христа, нічого неможливого немає (див. Мт. 7, 21-23), бо не натури це спричиняють, а щоб явлений був той.

4. І тому для доброчесности існують і таїнства, і всіляка праця, а для [одержання] тієї сили ніхто нічого не намислив із того, що відомо, як треба працювати. Та що ж я кажу? Коли не було [цих знамень], не мали й жодного бажання до них, ані не прагнули, але коли вони з'явилися, не можна було їм радіти. "Не радійте тому, - каже [Писання], — що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі" (Лк. 10, 20). Таким чином, якщо це ні не породжує доброчесности, ні не вказує на її присутність, то той, хто шукає її, надто клопочеться про зайве. Але, якби хтось мав якісь видіння і одкровення, і відав усі тайни (див. 1 Кор. 13, 2), то з цієї причини не вва­жаймо його [доброчесним] і не дивуймося. Бо і це иноді трап­ляється у тих, які живуть у Христі, але не породжує і не складає життя, оскільки тому, хто зважає лише на це, ніщо не сприяє для доброчесности. І на це вказав блаженний Павло, пишучи у [Святому Письмі] до коринтян: Якщо я відаю усі тайни і маю усе знання, але любови не маю, то я - ніщо, і був би немов мідь бреняча або кимвал звучний (див. 1 Кор. 13, 1-2).

5. Тому, полишивши инше, погляньмо на саме бажання душі, в якому й полягає доброта людини і злоба, справжнє здоров'я і недуга, і загалом життя чи смерть; мати його добрим і спрямовувати тільки до Бога - це і є блаженне життя.

6. Бо суть таїнств і розмірковувань людини в тому, щоб воля належала лише справжньому благу. Можна бачити, і всього бо­жественного промислу про рід [людський]. Це єдина мета, і до цього скерована вся обітниця благ, і всілгка загроза нещасть. Для того Бог і сотворив для нас цей світ, встановив закони, тішив незліченними благами, карав нас багатьма скорботами, щоб на­вернути до себе і переконати прагнути й любити тільки Його.

7. Це ж очевидно, за все, чим Він сприяв [нам], від нас Він жадає тільки цього приношення - прагнути добра й мати добру волю. І всі заповіді свідчать про це, свідчать похвали, і взагалі все писання, корисне для людей, спрямоване на це. Бо вгамовуючи зарозумілість, караючи тілесну похіть, стримуючи гнів і вико­рінюючи злопам'ятність, нічого [иншого] не жадає, як доброти й зичливости. З иншого боку, духовна убогість, плач, милосердя, лагідність і все инше, прихильників чого Христос назвав блаженними (див. Мт. 5, 3-7), безперечно, є справою хотіння.

8. А ще погоджуватися із правдивими вченнями і посправжньому вірити в Бога властиво для людей добродумних. І взагалі, задля любови, стверджує [Святе Письмо], Бог встановив закон, а любов є чеснотою волі. Так, коли після всього напучування і провидіння Він вимагає від нас плодів бажання, то очевидно, що засіває в нього й помішує у ньому всіляку можливість і схильність до блага. Таким чином, і хрещення тому Він подарував, і в инше, що потрібно, нас посвячував, щоб [нам] передати добру волю, а вся сила таїнств і нове життя - у ній.

9. Загалом же яке значення мають для нас таїнства? Вони приготовляють до прийдешнього життя, бо, як каже Павло, це -"сили майбутнього віку" (Євр. 6, 5).

10. Чим же одним ми можемо бути приготовлені? Дотри­манням заповідей Того, Хто може увінчувати й карати у прий­дешньому, бо це вселяє в нас самого Бога. [Писання] каже: "Коли хтось мене любить, то слово моє берегтиме і злюбить йо­го мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло" (Йо. 14,23).

11. А дотримуватися законів - повністю справа волі. Бо тим, які бояться законодавця, призначені нагороди, подібно як покари для тих, які погорджують Ним, і такий [вибір] є

добровільний. Бо це справа душі, виважено все прийняти, і у всьому є добра воля, чи хтось вибере вінець, чи покарання. Отже, якщо розкриємо волю того, хто живе за Богом, знайдемо у ній сяйво блаженного життя.

12. Коли ж спізнаємо всю її силу, побачимо її у самій її надмірності, так як і силу тіла - у повній зрілості.

13. Надмір же бажання є задоволення і смуток (див. Арист. Нік. Ет. II, 3), одне - при досягненні, а друге - при відверненні. Тому в цьому відкривається, що таке людина, це виявляє спосіб життя кожного й відрізняє злостивих від щирих. Отож, життя людини є двояким, оскільки злостиві втішаються ганебним і суєтним, а добрі - благим. Одні обтяжені позірними неприєм­ностями, а другі - справжніми бідами. І цим розпізнаються не лише зіпсованість і доброта, а й принадність життя і [його] труднощі, невдачі та успіхи.

14. Тому як не [визнати] необхідним розмірковуванням слово про блаженне життя, за допомогою якого можна пізнати і природу життя, і щастя? Оскільки ж смуток передує задово­ленню, тому що останнє є плодом першого - "Блаженні засму­чені, - говорить [Святе Письмо], - бо будуть утішені" (Мт. 5, 5), годиться і слово почати про нього.

15. Окрім того, засмучуватися тим, чим слід, означає уни­кати зла, а радість, навпаки, - це прагнення до добра, тому перше передує другому. "Відступи від зла й чини добро",- мовить [Писання] (Пс. 34(33), 15).

16. І хоча в попередніх словах уже було сказано про смуток за Богом, і йшлося в них про те, що можна вважати одним плачем, але що стосується иншого і всього, що властиве страж­данню, про це сказано недостатньо. А тепер треба розглянути, і нехай Бог провадить слово, що ж є тим, чим слід засмучуватися ревній людині, і яким чином; і, поза сумнівом, про инше, і в чому полягає різниця між похвальним смутком і лихим.

17. Отож про що треба і, звичайно, як треба засмучуватися тому, хто живе в Христі, це для всіх зрозуміло, але чому треба і який спосіб тут годиться, - не для всіх тих, хто роздумує, зро­зуміло; тому не зайвим буде, наскільки він нам під силу, роз­глянути це. Смуток залежить від ненависти, а ненависть - від усвідом­лення зла. Бо ми відвертаємось від того, що видається лихим, а якщо хтось вважає щось шкідливим і відчуває до того воро­жість, то засмучується його присутністю. Тому той, хто живе правильно й відданий справжній премудрості, знає передусім, що є злом насправді, а також, що треба ненавидіти, і засмучується тим, чим можна себе обтяжити.

18. Тому пошукаймо, що насправді є злом для людини. Адже численним і розмаїтим є те, що назвалося цим ім'ям одне важке для всіх людей загалом, а інше - лишень для деяких, але все це не може бути злом для душі і хворобою волі.

19. Бо і зміни клімату, і смутні часи, і безпліддя країн, і - провалля землі, і землетруси, і голод, ще й бідність, хвороба, насильство, в'язниця, рани, і будь-що тому подібне, саме по собі може бути злом, але для людини аж ніяк не зло. Бо це вражає зовнішнє і далі тіла та майна не поширюється. А людина - не тіло, щоб, коли воно захворіє, і вона була вся хвора, тим менше зазнає шкоди сама людськість, втрачаючи те, що потрібно для життєвости тіла.

І ще від думок багатьох людина не стає гіршою, хоча б хтось і думав погано про неї. Бо якщо б пристати на це, то людині треба було б і зло чинити, і кращою бути в самій собі, бути лихою і доброю, знедоленою і блаженною, залежно від того думають про неї так, чи инакше.

20. Людина ж насправді - воля і розум, і ніщо инше для неї не має значення, а це може принести їй інколи доброчесність, інколи зло. І якщо трапляється зазнавати бід, творити добро, хворіти чи бути здоровою, жити в обмеженні чи розкошувати, то одне стається тоді, коли уникаємо, а друге, коли залишаємо­ся у тому, в чому слід.

21. Оскільки непевність помислу є облудою, а непевність волі - зло, залишається простежити, за якою чіткою ознакою ми розпізнаємо помилковість того й иншого. Найістотнішим з усієї незліченної кількости ознак є суд самого Бога, і тому благе та істинне те, яке [приємне] Йому, а зло і брехня - це те, що не отримує у Нього схвалення. І те, чого Він удостоює людину навчати - це істина, а чого велить бажати - це благо, протилежне ж до цього сповнене брехні, повне лукавства.

22. З-поміж божественних віщувань одні прийшли на зем­лю через людей, які їх принесли, а вісником инших був сам Бог, який зодягнувся у людську природу й голосом, властивим людям, пояснив людині її обов'язок. Отож, що є корисніше за правила чи істинніше за догми, законодавцем яких був сам Бог і сам був учителем, був провідником, Він єдиний істинний, єдиний благий (див. Мт. 19, 17).

23. Отже, слід довідатися, що, будучи спотворенням природи, засмучує справжню людину, і вибрати протилежне до цього. Бо, направду, лихе те, що протистоїть тій волі, а коли воно є зло, то тим, які піклуються про благо, годиться ненави­діти [його], а ненавидячи, не відвертатися з огидою, коли воно відсутнє, і протидіяти, коли воно є. Існуюче зло засмутить їх, коли або вони самі відхиляться від закону, або коли [відхи­ляться] инші, разом з якими вони прагнуть кращого. Вони ж моляться за всіх людей, щоб ті прагли Божої людинолюбносте й забажали бачити славу Божу, яка сяє у кожному.

24. Отож, тим, які живуть у Христі, огидний тільки гріх, по-перше тому, що він - це зло, а вони за своєю вдачею - благі, а по-друге тому, що чинить опір законам Бога, з Яким вони жадають поєднатися волею, і по-третє тому, що тим, які живуть за праведним словом, найменше личить надаремно засмучуватись. Тільки тоді не марною є скорбота, коли смуток приносить плоди, найкорисніші з усього.

25. Бо в чомусь иншому нічого не станеться від того, якщо хтось терпить біль: і вбогість, і хвороба, і будь-що подібне до цього не буде порятовано сльозами, а від зла душевного ліком є смуток. Він і прийдешнє зло попередньо знищує, і теперішнє зупиняє, і від провини скоєного може звільнити. Задля цього, як мені видається, смуток від початку закладений у природу, оскільки в чомусь иншому нам допомогти не може.

26. Бо ж не марно впадаємо у гріх, а спонукувані нагородою якогось задоволення і спокушаючись радістю благого стану душі, бо загибель душі і сліпоту розуму не обрали б задля них самих. І ясно знаючи все це, після того, як покаявшись у тому, в чому згрішили, ми засмучуємось, гребуючи цим задоволенням, і одну пристрасть виганяємо иншою, явно відкидаючи те, шо прийняли, і приймаючи те, що відкинули.

І разом зі скорботою у нас звершується покарання того, на що ми зважились, а для очищених уже не потрібні инші рани. Ось чому Бог від початку карає своїми законами тих, які їх порушили, піддаючи покаранню смутком і працею кожного, хто вчинив супроти закону. І не вважав би це покарання достатнім, якби це не було нагородою за провину й не могло звільнити від відповідальности. 

Таким чином, сам пізніше прийшовши, допоміг людині супроти гріха, і гріх, який треба було вигнати із природи людини, вигнав, зазнавши терпінь.

27.  Воістину, не тільки марним є те, якщо хтось журиться чимось, що належить до тіла, а й шкода від цього велика. Бо це означає надавати перевагу чомусь иншому, а не Богові. Крайністю такого лукавства є безумство Юди, який проміняв за невелике срібло Бога і Спасителя (див. Мт. 26, 14-16), а приводом і сім'ям є те, що він погрішив супроти пам'ятанню про Нього, і прихильність до Нього була поглинута любов'ю до чогось иншого.

28.  Бо коли [ця] пристрасть посилилася, і забуття Бога оволоділо душею, любов до Нього зів'яла, тому й народжується протилежне до постійного спомину. А коли згасла любов, відразу ж з'являється байдужість до його заповідей і беззаконня. Так як каже [Писання]: "Той мене любить, хто заповіді мої береже" (див. Йо. 14, 21). У тих, які порушують Божі закони й зухвалі в цьому, ніякої незгідности немає в тому, щоби зрадити слово віри, якщо потрібно отримати користь (див. 1 Тим. 4, 6).

"Деякі відкинувши добре сумління, відпали від віри" (див. 1 Тим. 1, 19), — сказав блаженний Павло. Бо мертвою, як говорить [Святе Письмо], є віра (див. Як. 2, 17) тих, які не дбають про відповідні їй діла, ось чому нічого дивного немає в тому, якщо швидко [вони] стають розпусними.

29. Бо оскільки існують три причини, які зберігають у нас благоговіння перед Богом — страх бідувань, які загрожують нечестивим, блага надія благочестивих, любов до самого Бога й до блага, то не залишається нічого діяльного в тих, які навчилися беззаконню. Але як у людей, життя яких облаштоване за Божими законами, зростає благоговійний страх перед Ним, то так само в тих, які погорджують Його приписами, він потрохи слабне. І немає нічого дивного, якщо в людях, які віддають перевагу цій пристрасти перед добром, він і зовсім зникає. Коли ж усе, що може втримати зло, руйнується, і від постійного мовчання зовсім затихне помисл, який провадить до доброго, то їм неважко сягнути й найостаннішого зла.

30. Тому ревні зберігають турботу й від початку опираються кореню лиха (див. 1 Тим. 6, 10), і бережуть своє серце для єдиного Бога, немов якийсь скарб, пам'ятаючи про Нього. Бо знають, що і в священних домах до багато чого не дозволено торкатися, нечестиво є використовувати для чогось иншого посуд та одяг, які призначені для нього. Коли душа посвячена Богові, ніщо зі священного їй не рівня, тому понад усе не можна допустити, щоб бути її продавцями й покупцями, і [слід] уникати трапез, бенкетів і инших подібних справ (див. Мт. 21, 12). Якщо ж так треба шанувати дім молитви (див. Мт. 21, 13), то якою шаною оточити Того, Кому моляться, для Якого і місце те потрібно очищати від нечистот? До того ж, не кожного разу те ім'я відповідає йому, і не завжди він був домом молитви, иноді залишаючись без тих, які моляться. А християнам закон Павла повеліває бути в сопричасті з Богом у будь-який час, молячись без перерви (див. 1 Сол. 5, 17).

31. Зважаймо на те, що Спаситель, відвертаючи словами від инших прогрішень, використовує тут і язик, і гнів, і руку, і бич (див. Йо. 2, 15), даючи зрозуміти, якої дбайливости удо-стогоє цю справу. Бо це притаманно не так бажанню вшанувати той храм, яким цілком знехтував під час Його руйнації, як бажанню кожному віруючому, з яким обіцяв перебувати (див. Йо. 6, 56), показати, як шанує Він звільнення від клопотів і турбот; і разом з тим, яка є потреба в дусі, у твердості душі, у тверезому помислі, і передовсім у самій руці Спасителя, за яку тим, які не взялися за неї, неможливо уникнути неспокою.

32. Тому закон приписав карати смертю блюзнірів, і для Святая святих потрібна була завіса. Узза помер, простягнувши [свою] опоганену руку до ковчегу (див. 2 Сам. 6, 6-7), і від [кадильного] жертовника Уззія отримав проказу (див. 2 Хрон. 26, 16-21), і багато подібного приписує, щоб душа охрещена, цей правдивий Божий храм, була неторканим прихистком. 

33. Через це для тих, які живуть у Христі, чи не найважливішим є мати незайману турботами душу. І навіть якби займало волю щось таке, що видається корисним, воно не відвертає помислу, подібно як Петра не стурбувало те, що було в руках його, коли він почув Спасителя, який кликав. Бо і ці прикликаються якимось постійним і незмінним кличем за допомогою благодати, яка закарбовується в душі від таїнств, і яка, як говорить Павло, є Духом Сина Божого, що взиває у серцях їхніх "Авва, Отче!" (див. Гал. 4, 6).

34. І так щоразу відвертаються від усього, аби щоразу могли слідувати за Христом. "Не личить, - мовить Писання, - лишити слово Боже і при столах служити" (Ді. 6, 2), по-перше тому, що для них немає нічого важливішого понад Бога, по-друге тому, що очікують отримати від Нього і все инше, оскільки Він розпоряджається усіма благами. Бо тим, які шукають перш за все царства Божого, за неоманливою обіцянкою (див. Тит. 1, 2) все инше нехай докладеться (див. Мт. 6, 33).

35. Спаситель, відвертаючи від всілякої турботи про це тих, які прагнуть Його, звертає велику увагу на цей закон, аби вони не були позбавлені кращого, і ті, які дбають, що найперше повинна бути турбота про Нього (див. Мт. 6, 8), не марно трудилися.

36. Якщо ж турбота про це є згубою, куди помістимо смуток? Він полягає не лише в тому, одо душа віддаляється від спомину про Бога, а й розум повністю затьмарюється і стає сліпим, так що вона легко піддається будь-якому падінню. Бо коли розум пройметься відчаєм від того, шо зазнає падінь і запаморочень, він і для себе використовує усе, що найгірше, надто швидко занедбуючи свою діяльність і гідність, і те, що набув, наче ті, які охоплені глибоким летаргічним сном, упускають усе, що мали в руках, і подібно до рабів, легко піддаються пристрастям, якими [він] мав би правильно керувати. І, таким чином, душі, яка отримала незліченну кількість ран, ніщо не загрожує вмерти, коли з висоти багато є тих, які воюють супроти неї (див. Пс. 56 (55), 3), як каже Давид, а того, хто може допомогти їй, немає. Тому Павло говорить: "Смуток цього світу смерть спричиняє" (2 Кор. 7, 10).

37. Зважаючи на це, ті, які хочуть, щоб у них владарювала і жила душа, не тільки уникають смутку, а й утримуються від - турбот, далеко відсуваючи зло. Хоча багатьом із ревних, що живуть у містах і у спільнотах, доводиться перейматися турботами й займатися справами, але усе ж не беруть вони близько до серця клопоти, і помисл їхній не відходить від своєї твердої основи.

38. Ми піклуємося, навіть коли невідомо, чи отримаємо те, що хочемо і про що дбаємо, щоб воно сталося, оскільки маємо до нього певну прихильність.

Бо вже те може викликати неспокій і тривогу душі, коли нічого невідомо як про бажану любов, так і про кінець, який матиме турбота про неї. Бо якщо нічого не знаємо про те, що любимо, чи за нашим бажанням обізнані з тим, що любимо, для нас і турбота не є важкою. Якщо ж у пошуках того, що любимо, достеменно знаємо, що не отримаємо його, то і для турботи не залишиться жодного місця. Бо тут немає ні занепо-коєности, ні страху, в чому й полягає суть турботи, а просто залишається страждання, ніби вже настало зло.

39. Оскільки ніщо з того, що спричинює турботу, не тривожить душі тих, які живуть у Христі, то очевидно, що вони звільнені й від нещасть, які викликають турботи. Бо вони зовсім не пов'язані з чимось буденним, а якщо щось і роблять для потреби тіла, то мета кожної турботи вказує і на її міру. Бо межею важких трудів вважають те, що до вподоби Богові, й доволі ясно усвідомлюють, як скоро може обманути те, чого жадають від молитов. 

40. Піклуються ж або ті з убогих, які жадаючи більших насолод, шукають необхідне для життя, або ті з багатих, для яких вище грошей немає нічого, і які, коли мають гроші, трусяться, щоб вони не розтікалися невідомо куди; помічаючи ж,як вони розходяться, страждають, хоч би вони й витрачалися на найнеобхідніше для тіла. До того ж, вони так безглуздо люблять їх, що воліли б краще зберегти їх на всі часи, хоч вони й не принесуть там користи, ніж, відрікшись від них, отримати потрібні скарби. А що мають острах перед витратами, це стається з ними недаремно, бо вони аж ніяк не можуть сподіватися на кінець трудів, оскільки не на Божу руку покладають надії, що завше непохитна й міцна, а все скеровують до себе самих і до своїх помислів, з якими звершують справи, помисли ж ці "нужденні і непевні", — мовить Соломон (Муд. 9, 14). 

41. А в тих, які ненавидять будь-яку насолоду, зневажають усе видиме, і в усьому, що чинять для себе чи для инших, користуються проводом світильника закону Божого (див. Пс. 119 (118), 105), здійснюють усе як із упованням на Нього, так і з довірою, що [все] буде їм корисно, то ж яка [у них] є потреба піклуватися? Навіщо їм непокоїтися, коли вони вважають це ніби вже здійсненним? Бо не шукають усіляким способом цілі, що відповідає зусиллям, а погоджуються з тим, що стається, не турбуються про прийдешнє, досить добре знаючи, що отримають за прохання, і вірять, що з тими, які люблять, трапиться найкорисніше з усього, і що це буде саме те, чого вони жадають (див. Рим. 8, 28). Як і подорожні, у яких є провідник, що добре знає, як провадити їх туди, куди потрібно, немає жодного страху заблудитися і немає жодної турботи про місце зупинки, так само й вони, поклавши свої турботи на Всезнаючого і Всемогутнього, і Одному Йому довіривши життя й опіку над ним, самі зберігають душу вільною від турботи, аби, звертаючи увагу на одного істинно Доброго (див. Мт. 19, 17), клопотатися про "Господні справи" (див. 1 Кор. 7, 32), так, щоб коли і слід боятися і засмучуватися, то тільки за те, що Йому до вподоби, і відчувати тільки подібне до цього.

42. Бо тут вони виявляються корисними не тільки для себе самих, а й для инших, за яких плачуть. Бо ж хіба [тут не слід] дивуватися Божій доброті, оскільки ніхто не зможе уникнути хвороби, якщо инший почне пити ліки, а від покарання ми [можемо] звільнитися, коли инші зазнають болю. Отож, що засмучуються ті, які хочуть жити в Христі, це зрозуміло зі сказаного. А як вони зазнають болю і з якими помислами, корисно додати щось і про це.

43. Бо не всі задля одного й того ж терплять через гріх, а одних спонукує плакати гонор, бо вважаючи самих себе достойними найбільшого, вчиняють супроти очікувань; иншим, гадаю, болісна втрата нагород, багатьом тяжкий страх покарання, а для найкращих з усіх любов до Законодавця робить нестерпним беззаконня.

44. Бо подібно до благополучних, у яких найліпше життя мають ті, у кого немає ні страху перед нещастями, ні сподівання нагород, а лише любов до Бога робить [їх] працю доброчесною; так само серед тих, які прогрішилися і через це побиваються, найкращими за инших є ті, у яких плач викликаний любов'ю до Бога. Бо ті самі створюють у собі страждання і починають плакати над самим собою, і плачуть тому, що люблять самих себе. А цими рухає сам Бог. Оскільки ж рух обов'язково відповідає тому, хто рухає, то це [останнє] настільки краще від того смутку, наскільки краща спроможність тих, які рухають. Подібно як і політ стріли найкраще досягає цілі від рук тих, які вміють майстерно пускати стріли. .

45. Тому необхідно знати, не тільки за що і як, а й скільки боліти серцем. Бо можливо доведеться терпіти менше, ніж належить для тих, що згрішили, а можна віддатися почуттю біль-ше, ніж потрібно — а ті, що плачуть з такими помислами, знають міру сліз.

Бо як болить завдана тілу рана, для очищення плоті можна або додавати щось, або взагалі нічого не вживати, або можна посприяти утворенню нарива, більшого, як це буває зазвичай з природнім, а коли природа очиститься сама по собі і звільниться від хвороби, вона відразу ж повертається до належної симетрії і зцілюється, нічим не нагороджуючи втрачене; так само буває з немочами душі. Бо так як смуток з приводу гріхів, і страждання, і сльози, і все подібне до цього має за мету знищити гріх, відновити добро душі, наскільки це можливо, то і і смуток, що виникає від божественної любови, єдиний здоровий £ з-поміж инших, єдиний узгоджується з розумом, і єдиний знає міру для иншого. 

Якщо ж вони і схиблять, то коли в них залишається Божа _е любов, не підуть манівцями, не змінять напряму, а знатимуть я шлях і місце, де їм треба спинитися. 

46. Тому правильно йти до Бога означає іти з любов'ю, або Й ж "стати на дорогу бездоганну" (Пс. 119 (118), 1), як сказав Псалмоспівець: Бо вони "шукають його всім серцем" (Пс. 119 (118), 2), виявляючи цим своє непохитне бажання (Вт. 6, 5) — як говорить [Писання]. Бо ті, "що ходять за Господнім законом" (Пс. 119 (118), 1), що живуть у любові, на яку спирається весь закон (див. Мт. 22, 40). Але щойно скинуто з себе весь гріх, який єдиний затьмарює око душі, уже ніщо не заважає їм навіть у відчаї зважати на правдиве слово і добре знати, скільки слід плакати. 

47. Через те, що сутність людської доброчесности зі сказаного вище — полягає у тому, щоб волею сопричаститися з Богом, а сутність зла протилежна до цього, то в одному [випадку] людина досягає мети, а в другому - впадає у гріх. Ті ж, які поглинуті розмірковуванням про нагороди, осягаючи успіхи в доброчесності, люблять її не задля неї самої і, зазнаючи невдач, ремствують на зло не з причини його самого, але перше викликає у них любов до нагород, а друге — втрату. Ось чому замало ненавидячи, так би мовити, сутність гріха, не далеко віддаляються від нього настановою своєї волі, хоча й трапляється, що вони зупиняються у гріховних діях. Бо як людину, що ненавидить лихих людей через їх вдачу, не можна назвати лю-диноненависнииею, так і мати відразу до гріха є не від того, що він супротивний законам Божим, а від того, що завдає шкоди тим, які учиняють його; відраза властива тим, які направду уникають шкоди, а не тим, які відвертаються від самого зла. Вони, мабуть, не стали б і уникати зла, якби можна було грішити безпечно.

48. Тих же, яких спонукала до премудрощів любов Божа, і які шанують закон, бо люблять Законодавця, коли пізнають, що образили Бога, оскаржують і оплакують сам гріх у собі не тому, що не дістануть нагород за доброчесність, а тому, що не відповідають Богові своєю волею.

49.  Ось чому одні й пізнавши, в чому прогрішилися, мають душу не зовсім чисту від зла, і через це жадатимуть якогось нещастя, сліз і трудів за прогрішення, що необхідно для [досягнення] певної міри здоров'я.

А иншим, які викидають із себе всю хворобу, цілком достатньо й цього. Бо оскільки гріх двоякий, вони уникають обох частин, тому що, покаявшись, зупиняють саму дію. І [в них] не залишається погана пристрасть чи схильність до гріха, бо всіяне в їхні душі прагнення до добра і до Бога не припиняється. І це про смуток.

50. Радіти ж доводиться тоді, коли осягнемо те, що любимо. Навіть трапляється радіти з приводу очікуваного. Бо радіємо і в надії (див. Рим. 12, 12), як сказав Павло, тому що любов полягає в радості за це. І тому ми тішимося за нас самих, наскільки любимо нас, і за инших задля нас самих. Є такі, які приємні самі по собі, оскільки вони добрі за вдачею і мають зичливе оточення.

Отож, ревний, знаючи, що треба любити одне благо, задля Нього тішиться за себе, задля Нього ж — і за инших, тому що, з одного боку, гідні цього за вдачею, а з другого — тому що сприяють йому [в русі] до блага. І, крім цього, добра людина радіє за чуже добро, і межа її бажань і прагнень у тому, якщо хтось чинить щось добре.

51. І це є найчистіший спосіб задоволення, який спільним чинить задоволення душі, і не тільки для себе самого, і не свого тільки прагне, і пишається не тільки своїм, і не з користи любить, а веде до вінця й инших переможців. Бо в цьому людина вивищується над природою і уподібнюється Богові, який є спільним благом. Таким чином і справді стає зрозуміло, що людина любить благо задля нього самого, а не задля користи, коли не менше радітиме, помічаючи його й в инших. І плодом  иншого може бути щось инше, а в добрих мужів те, щоб усім бажати добра й радіти за благочестивих. І це можна вважати за знак цілковито добрих людей, подібно як плодоношення зростаючої рослини унаочнює її силу (див. Мт. 7, 20).

52.  Бо як природа, коли від початків не буде сама в собі  досконалою, не сотворить народження подібних, так само ніхто із людей не стане добрим для инших, якщо раніше не буде таким у собі. Бо для себе самого він існує раніше, ніж для ин ших. Він близький самому собі, і раніше від усіх користується самим собою, і бажає бути корисним перш за все самому собі. І що може йому завадити допомогти насамперед самому собі, якщо ж він тішиться добром, а природа і його, й турботу про нього спрямовує до нього самого, подібно як і до кожного із людей? Бо ж для себе самого існує, до себе самого перш за все добрий, і щоб кожний був таким же — це перше й загальне бажання для всіх.

53.  Тому цілком очевидно, якщо хтось любить благополуччя инших І радіє за їхнє щастя, то й сам він не позбавлений цього і не має в тому нестачі. Бо, не зваживши на себе й на свою користь, у якій сам мав би потребу, він не став би думати про инших. Бо ж як би жадав побачити в руках инших те, чого не зумів знайти у власному домі? 

54.  Хоча деякі з людей перейняті байдужістю до блага й доброчесности, натягнувши на себе личину найкращих людей, заохочують до доброчесности, а самі зовсім не знають того, в чому прагнуть верховодити иншими, просто пориваються досягти хоч деякого визнання і неправдивої слави, а аж ніяк не доброчесности і блага. Але тим, які прагнуть цього супроти праведного слова, зовсім неможливо бути добрими. Бо це властиво для мужів, вільних від всілякої заздрости і наклепу, які дарують щиру й досконалу любов подібним собі, що і складає досвід досконалої премудрости. Тож необхідно, щоб ті, які хочуть бути причетними в цьому задоволенні, були найкращими з усіх і найбільшими любомудрами, а найкращі з усіх і найбільші любомудри були учасниками в цьому задоволенні. Бо доцільно, щоб ті, які причетні до блага, виявляли в душі природу блага. А природа того блага полягає в тому, щоби проливатися і сопричащатися. Тому подібно до того як прагне вона до всього свого, так і до себе дозволяє прагнути всьому. Бо ж не бажала б вона все своє отримати, якби не пропонувала саму себе всьому. А щоб даремним виявилось таке настільки загальне бажання, то яка ж у цьому доцільність?

Поняття доброти вимагає, щоб добра людина, як самій собі, так і всім пропонувала саму себе, і щоб вона засмучувалася, і раділа, і взагалі аби переживала в душі щось подібне до цього стосовно инших не менше, як і стосовно себе самої. І правдива любов Божа народжує одну й ту ж радість. Бо люблячому необхідно радіти не лише за любого, а й за тих, за яких він сам радіє.

55. Перейдімо [тепер] до найдосконалішого й найчистішого задоволення. Бо оскільки понад усе любить Бога той, хто живе в Ньому, і радіє радістю, що відповідає такій великій любові, то слід ще уважніше подивитися, якою вона є, а в тих, хто її має, роздивитися вагомість її і природу.

56. По-перше, не себе самого [такий] робить причиною радости, і Бог йому приємний не тому, що благий для нього. Бо це притаманно не тому, хто істинно любить самого Бога, але хто більше любить себе самого і в тому, що чинить, дивиться на самого себе як на мету. Де ж розважливість у людині, якщо вона зовсім не любить свого благодійника? Де ж справедливість у ній, якщо найбільш жаданому вона вділяє меншу міру любови? Де ж мудрість у ній, якщо вона ще на щось сподівається після останнього кінця? Оскільки ж їй треба бути й великодушною, і справедливою, і мудрою, то слід і любити Бога, й радіти за Нього якнайкращим чином.

57. І радості випадає бути й постійною, і міцною, до того ж незвичайною і предивною. Постійною, бо щомиті стикається із тим, що належить улюбленому, не приймає завжди, тим користується задля [свого] тіла й про те роздумує, і тим підтримується, і тим живе, і існує, і діє, в усьому, що має і чим є. Бо знає всі діла Божі, всі вони постійно перед нею. Ось чому все для неї зберігає пам'ять про Нього, все дотримує любов невгасиму, усе утішає. І вона сама не залишає Його, і не перестає перебувати з Ним, і неможливо відібрати цю радість від неї. Ми ж бо радіємо не лише тоді, коли живемо з тими, кого любимо, а й за діла їхні та за все, що якось їх стосується. 

58.  З иншого боку, і в тому, що властиво їм самим, є якась велика радість, і вона може сама по собі дуже втішати, і міцною є вона. Бо той, хто радіє, не може відмовитися від неї, втішаючись такою втіхою, і радісне не може припинитися, будучи саме по собі радісним. Бо такий нічого не вимагатиме від пристрасти, не дорікне самому собі, коли переможе його така втіха, яка несправедливо і сказати не може, і не суперечить природі слова, яка уважна до самого слова. Але радісне існує і поєднується із тим, хто має задоволення, яке досягло апогею, і не треба боятися за нього, ані підозрювати зміни його чи переміни тіні його (див. Як. 1, 17).

59.  Велич задоволення може збагнути той, хто споглядає саме радісне, бо треба, щоб радість відповідала такій величі приємного. І як ніщо не може перевершити Його, так для людей ніщо не може бути подібне до радости за Нього, коли й сила бажання відповідає тому, до якого прагнуть.

60. Бо й жадане не таке велике, а те, яке жадає, не таке і погане, щоб виявитись недостатнім для такого багатства благодати (див. Рим. 2, 4). Але воно існує для цієї безмежности і приготовлене для неї. Хоч і визначають, що воно співвідносне з природою, але ми бачимо, що ніщо із гарно сотвореного не відповідає йому, а все є меншим від нього, і поривається воно далі, ніж усе инше, які б то не були блага, нехай би і всі разом, і позираючи на те, що існує вічно, прагне не теперішнього, зважаючи завжди на теперішнє, і бажання це більш нічим не наповнюється, і не відчуває повною мірою, і сила радости в душі ніколи не діє сповна.

61.  З цього зрозуміло, що жадання цим обмежується, хоч і приготовлене до безмежного блага, і що природа має межу, а діяння і прагнення межі не мають, оскільки ми на загал знаємо, що все життя душі безконечне в тому, що має межу. А причиною є те, що Бог і життя душі, і прагнення, і радість, і все наше припасував до самого себе, душа ж безсмертна, щоб після смерті ми перебували у блаженстві з Ним, і не знає межі, щоб тільки у Ньому ми могли радіти, віддавшись повноті втіхи. Тож коли поєднаються і те, й інше - і безмежне благо, у якого немає меж, і сповнення безмежного бажання - якої ще втіхи шукати?

62.  Тільки ж ніхто не може вмістити такого надміру. Бо не радіє в душі, переважно не отримуючи того, чого забажав би. Або радіє настільки, наскільки може отримати, і наскільки позбавляється, настільки втрачає задоволення. Тепер же радіє з причини повноти блаженства Божого, і оскільки все пізнає в Бозі, все і приносить йому втіху, бо бажає не себе самого, а Його. Бо як життя має він не для себе самого, так і бажання не для власного блага, але маючи його скерованим до Нього, радіє божественним благам, не тому, що сам насолоджується ними, а тому, наскільки у них присутній Бог; і вважає себе блаженним не в тому, що сам отримав, а в усьому, до чого має бажання. І залишає себе самого, а до Бога прямує усім бажанням, і забуває про свою убогість, але жадає того багатства. І на перше дивиться як на чужий талан, друге ж сприймає як власне надбання. І через перше не вважає себе нещасним, але багатим і блаженним визнає себе через друге. 

63. Бо сила любови здатна прищепити люблячим те, що притаманно для тих, кого люблять, оскільки вся сила бажання і прагнення звернена до Бога і Його одного вони вважають своїм благом. І ні тіло не може їх потішити, ні душа, ні блага душі, ні щось инше близьке і властиве природі; тому що ніщо із того саме по собі не здатне викликати їхню любов, але, як раз уже вивільнившись від себе самих і перемістивши життя і всі бажання до иншого місця, вони вже не знають самих себе.

64. І в цьому немає нічого неймовірного, бо любов до людей схиляє погорджувати і набутками, і тілами; і хіба ти не бачиш, що ті, які палко люблять, не розкошують, хоч би й почувалися здоровими, коли ж побачать недужими тих, кого люблять, не відвертаються від них через їхню неміч, хоча самі мають кращі тіла; і багато із люблячих, коли їх відкинуто, вмирають охоче, воліючи краще віддати тіла, ніж бачити себе знехтуваними. А любов до Бога настільки вища від любові до людей, наскільки вища є віддаль між люблячими. 

65. То ж що залишається такого, що ми пожертвували б н для Нього, або чого більше дамо Йому, якщо одержимий любов'ю занапастить і саму душу (див. Мт. 16, 26)? Посправжньому ж зневажає душу не той, хто умертвлює тіло, а той, хто зраджує її саму і її блага. Зраджує як негідник, усього себе розтринькуючи на втіхи тіла; так боголюбивий усю діяльність і бажання переносячи на Бога, для душі нічого не залишає. Хоча й веде мову про добробут, але не з тим, аби шукати душу та її блага, а про те, щоб любити Бога і дбати про Його заповіді, щоб їх зберегти. Як і маючи на думці знаряддя з огляду на використання, наприклад, кліщі з огляду на віз, ми хочемо не кліщів, а воза.

66. А втім, це можна зараз пояснити. Бо що схиляє душу прив'язатися і міцно любити? Не що инше, як бажання існувати. А хочемо ми існувати для того, щоб добре існувати, бо існувати не хоче той, кому важко, і через те багато хто нищить самого себе, і Спаситель сказав: "Ліпше було б йому, коли б він не народився" (див. Мт. 26, 24). Оскільки існувати добре можна не инакше, як люблячи Бога, зрозуміло, що за природою ми на те й існуємо, щоб любити Бога, люблячи і саму душу. Тож багатьом невідомо, звідки для них таке благоіснування (див. Пс. 4, 7), тому мають любов до иншого, і помиляючись у меті прагнення, вони часто беруться за те, від чого стають гіршими, і душу не шанують, як належить [шанувати], і не зневажають, коли слід би було.

67.  Ревні ж, прихиливши себе до Бога, як ті, що знають, де шукати благоіснування і як користуватися самими собою, єдиною причиною любови вважають Бога, Його одного люблять задля Нього самого і задля Нього люблять і душу, і буття, і все инше. Тож, люблячи душу, насправді люблять не її, а Того, задля якого її люблять. 

68.  Якщо ж ми любимо душу як щось близьке, то Спаситель тоді ближчий нам і самій душі. І ті, які впродовж життя звертають увагу лише на це, знають, що Спаситель поєднаний із ними всіма близькістю; і що задля Нього для них дорогі та близькі і душа, і саме буття. Навіть якщо хтось і клопочеться про себе, то впадає у незлагоду із собою і не отримує спокою, що не знайшов Бога, Мало того, праведні судді речей, якими слід вважати тих, що живуть у Христі, не відрізняють Бога від притаманного Йому. А це трапляється, коли досконале благо любимо недосконалою любов'ю, якою сповнені. Недосконало ж любимо тоді, коли любимо і щось инше, поділяючи любов (див. 1 Кор. 7, 34). Тому і закон гласить: "І будеш любити Бога усією душею твоєю, всією думкою твоєю" (Мр. 12, ЗО).

69. Отже, коли прагнучи Його, всю любов спрямовують на Нього і ні иншим, ні самим собі не залишають ніякої частки дружби, то своєю волею віддаляються і від себе самих, і від усіх. Бо любов пов'язує все і всюди (див. Кол. З, 14). Тож повністю віддаючи себе одному Богові, Ним одним живуть, Його одного люблять, за Нього одного радіють.

70.  А коли ми прагнемо, співіснуємо і радіємо за найвлас-тивіше нам самим, це стається не тому, що воно наше, а тому, що любимо його, хоча би воно було й не наше, оскільки ця властивість сама по собі не може нас з'єднати з нею чи спонукати радіти за неї. Бо багато що із нашого нас засмучує, і в нас самих є те, за що ми докоряємо собі. А деякі вже й самі себе явно ненавидять, і прагнуть втекти від себе, й умертвлюють себе. Є і такі, які були зухвалі, і відходили передчасно, насильно прийнявши свій кінець мечем чи повісившись.

Отже зрозуміло, що стосовно всього, з ним ми живемо й ним утішаємося, і стосовно душі, й [нашої] власности, і стосовно нас самих любов породжує і співжиття, і радість. Отже, якщо хтось хоче благ иншого і любить їх не менше за свої, тому необхідно і пристосуватися волею, і тішитись разом з иншими їхніми благами більше, ніж своїми власними. . 71.  Через це тому, хто любить Бога, коли природа ще не перетворилася і не змінилася на божественне, так щоб воно перебувало в, самій природі його, коли бажання і любов перенесені від свого до Бога, ніщо не перешкоджає мати повну радість за нього, начебто він уже перемінився. Бо хоча й має  ще людську природу, і єством не поєднується з божественним, як із своїм власним, але все [своє] бажання має уже там, і воно настільки суттєве, що можна по-справжньому радіти, і має й таку у нас силу, щоб утримати ту втіху. Тож, подібно як і той, хто любить себе самого, радіє, думаючи про благо, що міститься у ньому, так і ті, які люблять одного лиш Бога, отримують для себе задоволення від Його благ і пишаються Його багатством, і величаються Його славою, і увінчуються, коли поклоняються Йому, і заслуговують на повагу, коли дивуються Йому.

72.  Ті, які живуть тільки для себе, хоч би й раділи за істинні блага, не зазнають чистого задоволення, але як радіють за наявні блага, так їм слід уболівати за блага відсутні або за присутнє зло. А в тих, які присвятили Богові своє життя, втіха чиста, а смутку ніякого, оскільки перше викликається багато чим, а того, що засмутой, якого люблять, пристрасть незвичайна і дивовожна. Земля і порох (див. Бут. 18, 27) перетворюються у властиве Богові і стають подібними Йому; це так само, якби бідні й нещасні люди, увірвавшись у царський дім, відразу позбулись убо-гости, яка їх супроводжувала, і оповилися всією тамтешньою світлістю.

73.  За що, гадаю, і викрадачами вони називаються, і здобувають силою Царство [Небесне] (див. Мт. 11, 12), бо на тих, які б дали їм, не очікують, на тих же, які обрали б їх, не звертають уваги, а самовладно захоплюють престіл і за власним рішенням накладають собі діядему. Бо хоча вони й отримують, але не в цьому вбачають своє щастя і не в цьому мають утіху, а в Тому, якого люблять і в якому пізнали царство; і радіють не тому, що Він прилучає їх до благ, а тому, що Він сам у благові, благо ж вони мають самі по собі й за власною розсудливістю; тому, якби у них не було нічого спільного із Царством, і той, якого люблять, не зробив би . їх учасниками блаженства, усе ж вони й щасливими були б, і царювали б, і були б увінчані, і сповна насолоджувалися б тим царством. Ось чому їх справедливо називають грабіжниками і викрадачами божественних благ, бо вони привласнюють собі насолоду ними. Це ті, які ненавидять і згубили душі (див. Мт. 16, 25), а замість них прийняли у себе Владику душ.

74. То що ж може бути вищим і надійнішим від цієї радости! Бо для тих, які радіють за себе, втратити радісне не є чимось непередбачуваним; бо ні в чому сущому не існує блага непохитного, ось чому радіють не так за те, чим насолоджуються, як засмучуються тим, чим тривожаться щодо багатства. А у цих — і скарбниця благ неторкана, і втіха не розведена смутком, і немає жодного страху щодо сталости й надійности справи. Одні самі справедливо побоюються, щоб радість не допровадила їх до гордині, коли занадто перейматимуться самі собою, що втісі завдає найбільшої шкоди. А инших ніщо подібне не тривожить, бо вони не звертаються до себе самих, оскільки у ічує, немає. Бо у Бозі, яким вони живуть, немає нічого неприємного, ні щодо теперішнього у них немає ніякого відчуття, яке могло б засмутити, бо шукати свого не дозволяє їм закон досконалої любови, і як каже Писання: "Не шукає свого" (1 Кор. ІЗ, 5). Але і люблячих, оскільки блаженний Богові вбачають свою силу (див. Пс. 59 (58), 12), Ним вихваляються і взагалі вони не так насолоджуються як ті, [і радіють] не так, як належить радіти людям, але приносять плоди якоїсь незвичайної божественної втіхи.

75. Бо якби хтось обміняв житло на житло, гірше на краще, і задоволення отримав би замість задоволення, тобто замість того, яким тішився, живучи в першому житлі, [дістав би] друге, яким годиться втішатися тому, хто користується другим житлом. Це так само, якби за допомогою якогось способу тіло стало кращим, то відкинувши колишнє, залишив би і радість від нього, і на стільки більше почав би радіти, на скільки кращим почав користуватися тілом. Отже, коли [людина], знехтувавши не тільки тілом і житлом, а й сама собою, іде до Бога, який заміняє їй і тіло, і душу, і власність, і друзів, і все инше, то треба, щоб утіха перевершила будь-яку людську втіху, треба  одержати таку втіху, яка б відповідала божественному блаженству й надавалась би на таке перетворення. 

76. Через це й кажуть, що вони радіють радістю Христовою (див. Йо. 15, 11; 17, 13), бо за що Він радіє, таку ж радість і їм дарує. Бо радіє за себе самого, а коли те, що може звеселити, є одне й те ж, виходить, що і втіха є одна й та ж. 

77. І про це можна не лише здогадуватися і роздумувати, а й докладно знати це з виразних слів Спасителя. Бо коли Він закладав закони про любов і переконував учнів до кінця зберігати незмінну любов до Нього, то мовив їм: "Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна" (Йо. 15, 11). Тому, каже, велю вам любити, щоб ви, коли любов зробить усе спільним для вас, тішились однією і тією ж втіхою зі Мною, за Мене, і за Моє. "Бо ви померли, і життя ваше, каже [Писання], поховане з Христом у Бозі" (Кол. З, 3); однаково і радість, і все инше, і нічого людського немає у них.

78.  І пояснюючи все коротким словом, блаженний Павло каже: "Ви бо куплені високою ціною" (1 Кор. 6, 20). А проданий не на себе самого дивиться, а на того, хто купив його, і живе згідно з його волею. Проте той, хто служить людям, лише одним тілом зобов'язаний жити за волею господаря, а своєю волею та помислом він вільний користуватися усим, чим хоче. А тому, кого купив Христос, неможливо залишатися собою. І оскільки ніхто із людей не купує цілу людину і немає такої ціни, за яку можна було б придбати людську душу, то ніхто не робив викуп людини й не поневолював її, окрім її тіла. Але Спаситель купив усю людину, тому й люди платять за раба тільки гроші, а Він приніс себе самого (див. Євр. 9, 14), і віддав тіло і душу за нашу свободу; і перше віддав смерти, а друга полишила власне тіло, перше страждало, зазнаючи ран, а друга терпіла муки не лише тоді, коли вбивали тіло, а й перед ранами. " Смуток у мене на душі — аж до смертиГ (Мт. 26, 38) — говорить [Святе Письмо].

79. І так віддавши усього себе, Він купив цілу людину, а отже, купив і бажання, надто ж його. Бо всього иншого Він був владикою і володів усією нашою природою, а в чому ми можемо уникнути рабства — це в бажанні, і Він содіяв усе, щоб купити його. А тому, що шукав волі, нічого насильницького Він не зробив, не загарбав, а купив. Ось чому ніхто з куплених, керуючись бажанням [лише] для себе, не може чинити справедливо, а буде несправедливим щодо Того, хто купив, позбав-ляючи його набутку, використовуючи бажання для себе, хоче себе самого і радіє за своє, нашкодить собі.

Відтак зрозуміло, що ніхто із чесних та праведних мужів не любить себе самого, а тільки Того, хто купив його, тому всіляко необхідно, щоб деяких із них, якщо не всіх, було куплено, инак-ше який сенс, аби даремною працею виявився той страшний відкуп? 

80. А тим, які люблять Його одного, слід насолоджуватися втіхою, вільною від всілякої скорботи, до того ж найвищою, незвичайною і божественною, бо Той, кого люблять, нічого не чинить усупереч їхньому бажанню, бо тут вони вичерпують усю силу радости, і тому приємне для них перевершує весь надмір благодатей. 

81. І справді, як рабові людей є чого засмучуватися, так рабові Христа треба радіти. Бо той виповнюється радістю не своєю, а радістю Того, хто купив його, до того ж, Він за допомогою трудів і мук слідує за людиною, яка піддана скорботі й незліченним випробуванням, а в цього які підстави для суму, коли ним керує справжня радість? Бо там хто заплатив гроші за раба, волів заплатити не для того, щоби чинити добро купленому, а щоб самому звідти мати знак, отримуючи блага від його праці. Ось чому раб, як куплений для користи тих, які придбали його, поки буде підданий трудам, аби принести їм утіху, сам зазнає постійної скрухи.

82.  А тут навпаки; все бо зроблено для благополуччя рабів, і викуп Він дав не для того, аби насолоджуватися тим, що належить викупленим, а щоби своє зробити їхньою власністю, і прибутком для рабів є Владика і труди Владики, і сам той, який купив, сприйняв усього купленого.

83. Тому тим, які не відкинули цього рабства, а прийняли  пута Його, кращі за всіляку свободу, треба радіти, бо вони змінили вбогість на багатство, в'язницю на царство і крайню ганьбу на найвищу славу. Бо що за законами можна робити володарям людей для рабів, це завдяки людинолюбству Владики дозволено рабам щодо спільного володаря.

84. Бо тих закон настановив володарями рабів і того, що належить рабам, щоб не зреклися панування і не полишили рабства; а ці володітимуть своїм Владикою і успадкують те, що належить Йому, лише б полюбили ярмо Його і примирилися з купівлею. 

85. І це є те, що заповідав Павло: "Радуйтеся у Господі" (Фил. 4, 4), - вказуючи на купленого Господом. І Спаситель, дохідливіше визначаючи нам причину радости, називає благим рабом того, хто прилучився до Його радости, а себе володарем, мовлячи: "Увійди, благий рабе, в радість Господа твого" (див. Мт. 25, 21, 23); залишаючись рабом і не знищивши записи купівлі, увійди в радість Того, хто придбав тебе.

86. Тому можлива одна й та ж радість не тільки через те, що один і той же предмет радости, а ще й тому, що один і той же вияв розсудливости. Бо як Він не "собі догоджав" (Рим. і5, 3), а жив для рабів, і помер, і народився спочатку, і вознісшись, і возсівши на Отчому престолі (див. Євр. 8, 1; 12, 2; Од. 7, 17; 22, 1, 3), сидить там для нас і клопочеться за нас повіки (див. 1 Йо. 2, 1); так і поміж рабів, Владикою яких був раніше за їхні душі, лише ті люблять Його єдиного, які не зважають на самих себе.

87. Таким був Йоан, і коли через явлення [Христа] слава його затьмарилась, він не тільки не відчув себе нещасним, а й сам провіщав і вказував на Нього незнаючим (див. Йо. 1, 26), і не було для нього нічого приємнішого від того голосу, від якого йому довелося одержати маління слави (див. Йо. З, 29-30). І він вважав достойним те, щоби скерувати до Нього погляди і сповнити прихильністю до Нього весь народ, і навернути до Нього помисли всіх, як помисли нареченої до нареченого, а самому залишатися задоволеним, якщо, стоячи, почує Його голос, і як нагороду за всі свої старання, одержить голос улюбленого (див. Йо. З, 29).

88. Павло ж, шукаючи Його поваги (див. Фил. 2, 21), не тільки знехтував собою, а й зрадив самого себе. Бо і в геєну вкидав себе задля Нього, і благав страждань (див. Рим. 9, 3). І був він неначе загадка: бо так сильно любив Його, що бажав бути відлученим від Того, кого возлюбив, і здається, та любов не лише спалювала його сильніше від геєни, а й була могутнішою за саму радість співперебування з улюбленим.

Бо як він погодився знехтувати цією радістю, так легко міг зневажити геєну, хоч уже дістав ясний доказ краси Його і скуштував уже Його (див. 2 Кор. 12, 1-7). А оскільки співіснування, співжиття і співцарювання з Ним (див. 2 Тим. 2, 11; Рим. 6, 8) було і його власним благополуччям, а він не шукав свого (див. Фил. 2, 21; 1 Кор. 10, 24) задля Його слави, то був готовий і від цього відмовитися. Отож, і бажаючи, він бажав не для себе, а для Нього, і чого потрібно було уникати, уникав задля Нього. І якщо єдиного жаданого не хотів бажати для себе, то що ж залишалося йому бажати зі всього иншого? Бо заради Кого все здійснював, усе терпів, Кого шукав, зважаючи не на себе самого, не для того, щоб самому насолоджуватись, адже спокійно міг шукати щось инше, що зневажав (див. Фил. З, 7). З чого було очевидно, що цілковито втікаючи від себе самого і зрікаючись своєї волі, лише щодо Христа він був діяльний. А оскільки в Ньому немає нічого відразливого, ніякого суперечного до Нього бажання, виходить, що гідна подиву та втіха, з якою він постійно співперебував і співжив з Ним, а неприємности в його душі не було жодної (див. 2 Кор. 7, 4).

89. Бо хоча й було те, за що він терпів і за чим жалкував, але сумне не переважувало втіху, і ніщо не могло позбавити його суму, оскільки сам вигляд цього неспокою був наповнений радістю; бо смуток був плодом любови і благородства, ось чому в серце його не входило нічого прикрого, або нестримного, чи жалюгідного. . . 

90.  Бо те, що він радів постійно, було видно з того, що й инших переконував завжди радіти, каже ж бо [Святе Письмо]: "Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!" (Фил. 4, 4) та й иншим не радив би того, чого сам би раніше не показав ділами. 

91. Таким є життя святих, блаженне навіть тепер, коли вони надією та вірою отримують плоди блаженства. А коли їм буде відпущено гріхи, воно стане настільки кращим, наскільки й справді досконаліше за надію, і чисте споглядання Благого — досконаліше за віру. 

92. Наскільки досконаліший від цього життя у Бога дух усиновлення (див. Рим. 8, 15), ось чому досконалою є любов, завдяки якій блаженне і життя. Бо цей дух дарував приймати таїнства Христові. "Котрі ж,прийняли Його, - говорить [Писання], — тим дало право дітьми Божими стати" (Ио. 1, 12); а любов дітей досконала, вона ж бо прогнала всілякий страх (див. 1 Йо. 4, 18). Бо для того, хто справді любить, неможливо боятися ні втрати нагород, ні ран, бо перше притаманне рабам, друге - найманцям, а так щиро любити властиво лише синам. І в такий спосіб благодать вкладає істинну любов у душі тих, які прийняли таїнство. А що вона з ними сотворяє і який закладає досвід, це вже знають загалом; можна сказати, що вона вкладає відчуття божественних благ і тим, які скуштували багато що, подає надію на більше, і від уже теперішнього вкладає тверде сподівання нате, що ще не стало явним (див. Євр. 11, 1).

93. А наша справа — зберегти любов. Бо не досить лише возлюбити і запалитися пристрастю, а треба й зберегти її, і до вогню додати матеріялу, аби підтримати його.

94. Бо це означає перебувати в любові, в чому й полягає повнота блаженства — перебувати в Бозі і мати Його перебуваючим у собі. "Хто перебуває в любові, — говорить [Святе Письмо], — той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (ІИо. 4, 16). А це буває, і маємо ми любов, закорінену в наше серце, коли досягаємо цього за допомогою заповідей і дотримуємося законів улюбленого. Бо душа діями схиляється до тої чи иншої навички, щоб вони відповідно мали добро або зло; так і з ремесел ми засвоюємо ті і навчаємось тих, до яких привчаємося діями.

95.  А закони Бога, встановлені стосовно людських діянь і для того, щоб визначати їх, скеровуючи тільки до Нього, вкладають у тих, які дотримуються їх, відповідний навик, тобто бажати того, чого бажає Законодавець, і Йому одному підкоритися всією волею, і, крім Нього, не хотіти нічого, а це означає вміти істинно любити лиш Його. І тому Спаситель каже: "А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати" (Йо. 15, 10).

96. Плодом же такої любові є блаженне життя. Бо збираючи звідусіль бажання і віддаляючи його від усього иншого, і самого того, хто бажає, воно зосереджує на одному Христі. Все ж наше йде услід за бажанням, і куди прямує воно, туди скеровуються пристрасть тіла, порух помислу і всіляке діяння, і все людське; і взагалі бажання керує і приводить у рух усе в нас; а коли воно приборкується, усе там зв'язане, і той, який володіє ним, володіє усім собою.

97. Отож, у кому воля повністю перейнята Христом і до Нього одного скерована, і все, чого бажають, і що люблять, і чого шукають — є Він один, у тих ціле буття і життя у Ньому; тому й саме бажання не може існувати і бути діяльним, коли не перебуває у Христі, бо у Ньому все благо, так як і око не могло б виконувати свого призначення, якби не користувалось світлом. Бо в ньому лише світло дарує те, стосовно чого може діяти бажання. 

98.  Тож оскільки розподілювачем усіх благ є Він, то якщо не всю волю скерувати до Нього, то якусь незначну частину бажання ми спрямуємо на щось инше, поза цей скарб, і воно залишиться безплідним і мертвим. "Якщо хтось у мені не перебуває, — мовить [Святе Письмо], — той, мов гілка, буде викинутим геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь, — вони  згоряють" (Йо. 15, 6). 

99. Тому наслідувати Христа й жити за Ним означає жити в Христі, і це справа волі, коли вона підпорядкована велінням Божим. Бо як Він із своїх бажань підкорив людське Божому, і щоб навчити цьому й залишити нам взірець праведного життя (див. 1 Пт. 2, 21), Він не просив смерти за світ, хоча Йому й належало вмерти; а поки ще не прийшов час, Він молився (див. Євр. 5, 7; Мт. 26, 39), щоб відвернути її, показуючи, що не сам собі уподобав те, від чого помер (див. Рим. 15, 3), а, як сказав Павло, "ставши слухняним" (Фил. 2, 8), зійшов на хрест не як той, який мав одне бажання з двох, а згоду двох бажань. 

100.  З цього всього видно, що блаженне життя полягає у досконалості бажання, я ж кажу про теперішній час. Оскільки людина має дві важливі сили — розум і волю, то щоб бути їй сповна блаженною у майбутньому, необхідно, щоб вона обома силами наблизилася до Бога й поєдналася з Ним, споглядаючи Його виключно розумом, а волею досконало люблячи його. 

101. Усе ж, нікому із живих не можна бути блаженним у тлінному тілі, адже таких людей приймає лиш те життя, яке вільне від тління; а у теперішньому житті стосовно бажання і блаженні досконалі в тому, що стосується Бога, але за дією розуму аж ніяк не досконалі. У них можна знайти досконалу любов, проте чистого споглядання Бога знайти не можна. Бо хоча в них і присутнє майбутнє життя під час життя у тілі, і вони вже мають досвід нагород, але не постійно, не безперервно, не досконало, оскільки життя не дозволяє цього. І тому радіємо в надії (див. Рим. 12, 12), каже Павло, — і "ходимо вірою, а не видінням" (2 Кор. 5, 7), і ''знаємо частинно" (І Кор. 13, 9); і хоча він бачив Христа (див. 1 Кор. 9, 1; 15, 8), але не постійно перебував у цьому спогляданні. Тому завжди тільки пророкуючи, що побачить прийдешнє, сам це засвідчив, коли, сказавши про той прихід, додав: "І так будемо з Господом завжди"(І Сол. 4, 17).

102. Отже, якщо хтось живе в Христі, будучи в тілі, і може, як закликає Павло (див. 1 Тим. 6, 12), тут отримати вічне життя, він має його у волі, досягаючи невимовної радости через любов, оскільки чисте споглядання розуму зберігається для прийдешнього, а до любови провадить віра. Саме це блаженний Павло говорить: "В якого, не оглядаючи, віруєте, радіючи радістю невимовною і повною величі" (І Пт. 1, 8).

103. А в цій любові і в радості полягає блаженне життя. Саме ж життя, з одного боку, згідно зі словом Павла, сховане, як каже [Писання]: "Життя ваше поховане" (Кол. З, 3), - з иншого боку виявляється, і як мовив Господь: "Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з коленим, хто народжується від Духа" (Йо. З, 8).

104. А те, як приходить благодать для народження і творення життя, що є самою благодаттю, і в який спосіб вона творить - це життя сокровенне, виявляється воно в участі живих, у невимовній любові до Бога і в радості за Нього. Це очевидне саме по собі і вказує на сокровенну благодать. По-перше тому, що це плід благодати, бо як говорить [Святе Письмо]: "А плід Духа: любов, радість" (Гал. 5, 22) і "дерево пізнається з плоду" (Мт. 12, 33). По-друге тому, що Дух свідчить про благодать усиновлення, а любов про саму їхню спорідненість, бо вони - діти Божі (див. Рим. 8, 15-16), які не мають нічого ні наємницького, ні рабського.

105. У такий же спосіб і Соломон знайшов матір живої дитини, і знаком, здатним виявити її, визнав сильну любов до немовляти {див. 1 Цар. З, 16-28). Тому не буде неправдоподібним упізнати за цим свідченням і синів живого Бога. Бо так як на ту матір, яка не мала нічого спільного з померлою дитиною, ясно вказала ніжна любов до живої дитини і й турбота про неї, так і в цих благоговіння перед живим Богом, і любов до Нього є очевидним доказом того, що вони мають не мертвих батьків, яких Спаситель не дозволив ховати, бо як мовить [Писання]: "Зостав мертвим ховати своїх у померлих" (Мт. 8, 22).

106. Хоча не лише любов'ю доводять своє синівство, як  Отця поважаючи Бога й люблячи Його, а тим, що любов'ю уподібнюються до Нього, бо вони повні любови, "Бог — любов" (1 Йо. 4, 8), і живе Він задля любови, і вони живуть [завдяки їй]. Бо істинно живі ті, у яких цю прекрасну пристрасть виховано, як мертві є ті, у яких вона зовсім відсутня. Тому вони сини, і шанують Отця тим, що чинять, і живучи самі, провіщають живого Бога, яким народжені, і про невимовне народження, завдяки якому, згідно зі словом Павла, зажили "новим життям" (див. Рим. 6, 4) і прославляють Отця, що на небі (див. Мт. 5, 16). Так невимовно і людинолюбно народжуються вони. І як видається, тому радіють, що Бог не є Бог мертвих, але живих (див. Мт. 22, 32), бо в них Він знаходить  і власну славу. Ось чому Він мовив лихим: "Коли ж я батько, то де моя пошана?" (Мал. 1, 6).

107. Таким є життя в Христі, і так утаюється, і так виявляється воно світлом добрих справ, а це і є любов. Бо в ній світлість всілякої доброчесности, і вона підтримує життя в Христі, наскільки це можливо для людської ревности. Тому не  зробить помилки той, хто назве її самим життям, бо вона є єднанням з Богом, а це і є життя, оскільки знаємо, що смерть — це віддалення від Бога. Тому говорячи про любов, [Писання] каже: "Заповідь Його — життя вічне” (Йо. 12, 50). І сам Спаситель говорить: "Дух — ті слова, що я їх вимовив до вас, вони й життя" (Йо. 6, 63), — а суть їх — любов. І "хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (І Йо. 4, 16), що одне й те ж — перебувати в житті і житті — в ньому, бо "Я — життя" (Йо. ] 1, 25), — наголошує [Святе Письмо].

108. Якщо ж життя є сила, яка приводить у рух живе, то що ж рухає істинно живими людьми, Бог яких є Богом не мертвих, але Бог живих? (див. Мт. 22, 32) Чи ти знайшов щось инше, як не саму любов, яка не тільки їх провадить і спонукає до руху, а й легко виводить із себе самих, і таким чином може сотворити у них більше від будь-якого життя, тому вона виявляється сильнішою за життя? Бо вона схиляє нехтувати не лише швидкоплинним життям, а й постійним.

109. То ж що, окрім любови, можна назвати життям? До того ж, з усього сказаного зрозуміло, що життям є те, що не дозволяє живому вмерти, а це і є любов. Бо коли, за словами і Павла, все инше зникне у прийдешньому житті, крім однієї любови, яка залишиться, її вистачатиме для того життя в Христі ІсусІ, Господі нашому, якому належить уся вічна слава. АМІНЬ.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!