Слово друге

Життя в Христі

СЛОВО ДРУГЕ

1. Отже, із сказаного видно, що священне життя твориться за допомогою святих таїнств. А тепер погляньмо, як кожне із таїнств вводить у це життя. Адже життя в Христі якраз і є 

поєднанням із Христом. А в який спосіб кожне Таїнство поєднує із Христом тих, що приймають його, про це й поведемо мову. 

2. У який спосіб через таїнства ми поєднуємося із Христом. 

Бути поєднаним із Христом, задля чого й прийшов Спаситель, можливо для тих, які проходять через все так, як і Спаситель пройшов, і які заради цього все терплять і стають такими, як і Він. Отже, Він поєднався з кров'ю і плоттю, чистими від всілякого гріха, і від [самого] початку будучи Богом за своєю природою, Він зробив божественним і те, чим став пізніше — людську природу, а вмираючи, Він і помер через плоть, і воскрес. Так і тому, хто прагне поєднатися з Ним, треба і плоть Його прийняти, і в обожуванні брати участь, і прилучитися до поховання й воскресіння.

3. І ми хрестимося, щоб померти Його смертю й воскреснути Його воскресінням, помазуємося, аби стати співучасними з Ним у царському помазанні обожування. Споживаючи найсвятіший Хліб і п'ючи з Найбожественнішої чаші, ми стаємо причетними до тієї самої плоти й тієї самої крови, які прийняв Спаситель: у такий спосіб поєднуємося із Воплоченим за нас, Обожествленним, Померлим і Воскреслим.

4. Про устрій таїнств.

Але чому ми не дотримуємося того ж устрою, що й Він, починаємо звідти, де Він закінчив, і закінчуємо там, де Він почав? Бо Він опустився, щоб ми піднялись, і хоча одна й та ж стелиться дорога, але Його справою було зійти вниз; ми ж підіймаємося, немов по драбині, й те, що було останнім для Нього, який сходив донизу, для нас, які підіймаються, стає першим.

5. По-иншому й бути не може для самих діянь. Бо хрещення є народженням, миро — причина нашої енергії та руху, а хліб - життя і чаша благодарення є їжею і правдивим питтям. Не можна рухатися чи споживати [їжу] перед народженням.

6.  А ще хрещення примирює людину з Богом, відтак миро удостоює дарів [від Нього], а сила трапези прилучає до плоти й крови Христа того, хто приймає таїнство. Неможливо перед примирення стати поруч инших і удостоїтися щедрот, які їм належні; не можна пити безгрішну кров та споживати плоть тим, які підвладні лукавому і гріхам. Тому спершу ми омиваємося, потім помазуємося і таким чином уже чистими й духмяними приймаємо трапезу.

 7. Та годі про це. Погляньмо ще на кожне із таїнств, як підтримують вони священне життя, і спершу [поведемо мову] про хрещення — що може внести воно у це життя.

8. Бо хрещення - початок буття для тих, що живуть згідно з Богом, і яке значення цього устрою для инших таїнств.

Отож, бути охрещеним означає народитися у Христі й отримати саме буття та існування для тих, які ще не існують. Збагнути це можна багатьма способами. По-перше - із самого устрою, бо ми насамперед посвячуємося у це таїнство, і воно раніше від инших таїнств вводить християн у нове життя; по-друге - із найменувань, якими називаємо його, і по-третє — із того, що в ньому здійснюється і співається.

9. Від початку встановлено такий устрій: спершу омитися, потім помазатися миром і приступити до святої Трапези, що є очевидним доказом того, що купіль - початок життя, його підмурівок і тому подібне уготування, тому й сам Христос, із усім тим, що прийняв за нас, мусив і охреститися, і прийняв хрещення раніше від усякого иншого.

10. Тому хрещення - початок буття для тих, що живіть згідно з Богом. Про значення найменувань, які мн [йому] даємо.

Що ще можуть означати його найменування? Ми називаємо [хрещення] Народженням, Відродженням, Відтворенням, Печаттю, а ще Даром, Просвітленням, Купіллю: все це має один і той же смисл - [таїнство це] для сущих, тих, що живуть згідно з Богом, є початком [їхнього] буття. 

11.  Адже Народження, звичайно, нічого иншого, ніж це [поняття], не може означати. І Відродження, і Відтворення означають лише те, що вже народжені та сотворені народжуються вдруге, й ті, які втратили образ, у другому народженні знову повертаються до первісного вигляду. Такі митець, надавши форму речовині розбитої статуї, відроджує образ та відтворює його, тому що саме хрещення є для нас виглядом і образом. Адже воно окреслює певну подобу й закарбовує образ у [наших] душах, роблячи їх відповідними смерті й воскресінню Спасителя.

12. Через це хрещення і називається Печаттю, оскільки творить за царською подобою і блаженним виглядом. Оскільки ж цей вигляд оповиває тілесність і приховує неподобу, тому ми називаємо [це] таїнство одіянням і зануренням. І Павло, пояснюючи, що одіяння і печать вказують на це таїнство, иноді каже, що Христос відтворюється і воплочується у християнах, а інколи - що [Він] оповиває їх, наче одяг, [зокрема, про це йдеться] в Посланні до Галатів: "О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас!" (Гал. 4, 19) і "перед очима в яких був зображений Ісус Христос розп'ятий" (Гал. З, 1), і далі: "Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися" (Гал. З, 27).

13.  Бо й золото, і срібло, і мідь, поки не потечуть, розплавившись від вогню, постають перед нашим поглядом як гола речовина; вони тому й називаються лише золотом і міддю, що є назвою речовини. Коли ж за допомогою форми будуть стиснені у відповідний вигляд, то для тих, які дивляться, - будуть уже не речовиною, а приберуть окреслений вигляд, так як одяг на тілі; тому й дістають певну особливу назву, бо є вже статуєю або перстнем, або чимось подібним, і означають вже не речовину, а лише вигляд і образ.

14. Чому дають імена тим, що хрестяться.

Може тому спасенний день хрещення у християн називається днем наречення найменувань, бо тоді ми витворюємося і втілюємося, і наше безформне та неокреслене життя набирає вигляду й обрису. Тобто, пізнані тоді Знаючим своїх, як каже Павло: "Коли ви спізнали Бога, чи радше, коли Бог спізнав вас" (Гал. 4, 9), — ми чуємо слово, яке знаменує цей день — найменування, оскільки тоді ми істинно пізнані; тому бути пізнаним Богом означає істинно бути знаним. Через що про тих, які нічого спільного не мають з цим життям, Давид сказав: "Не спом'яну імен їхніх моїми устами" (Пс. 16 (15), 4). Бо непізнані й неявлені ті, які опинилися далеко від того світла. Адже без світла ні для очей не буває ніщо ясним із того, що можна побачити, ні для Бога не буває знаний той, хто не прийняв звідти промінь. А причина [полягає в тому], що насправді не існує те, що не є явним для того світла, згідно з цим словом: "Господь знає своїх" (2 Тим. 2, 19), - а в иншому місці [Святе Письмо] каже, що Він не знає нерозумних дів (див. Мт. 25, 12).

15.  Тому хрещення є просвітленням, бо даючи істинне буття, робить їх відомими Богові і, провадячи до того світла, віддаляє від темного зла. Тому воно й купіль, що воно просвітлення. Бо так воно дозволяє світлові правдиво поєднуватися, всіляку скверну, яка заступала нашим душам божественний промінь, знищує, наче якусь серединну перегородку.

16. А даром є тому, що воно — народження. Бо чи може хтось заплатити за своє народження? Тому якщо хто-небудь захоче пильно придивитися, то побачить, що як і під час природнього народження, так само ми завчасно не привносимо й самого бажання благ хрещення. Адже ми жадаємо того, про що можна помислити, а це " на думку людині не спало" (1 Кор. 2, 9), про це ніхто не може розмірковувати, поки не пізнає на досвіді. Хоча чуючи про обіцяну волю і царство, ми роздумуємо про якесь щасливе життя, яке можна охопити людським помислом, але це щось цілком инакше, вище від нашого розуміння і прагнення.

17. Помазання [воно] тому, що Христа, помазаного для нас, воно накреслює в тих, які приймають таїнство, воно є і печаттю, яка викарбовує самого Спасителя. Бо помазання скрізь досконало по всьому образу проникаючи в тіло того, хто [його]приймає і всотує, робить помазаного відзначеним, і виявляє вигляд його, і є воістину печаттю. 

18.  Із мовленого видно, що від народження воно може  бути печаттю, як і від печаті — облаченням і хрещенням. А коли й дар, і просвітлення, і купіль — як творення та народження —стосуються до одного і того ж, то зрозуміло, що всіляке найменування хрещення означає лише те, що купіль для нас є народженням і початком життя у Христі.

19. А що здійснене і мовлене у таїнстві може мати той самий зміст, стане явним для тих, хто грунтовно розгляне таїнство.

20. Бо хрещення — це початок буття для тих, що живуть згідно з Богом; і що означає мовлене і здійснене в ньому.

Очевидним є, що той, хто приступає до таїнства, перш ніж отримати [його], ще не примирений з Богом, ще не звільнений від давньої ганьби. Бо здійснюючий таїнство, приступаючи до нього, перед тим, як що-небудь належне до таїнства зробити, [благає] про звільнення від демона, який нуртує в ньому, і не лише з Богом, падаючи перед ним, розмовляє про нього, а й па­плюжить тирана і, бичуючи, виганяє. А бич для нього є "ім'я, що понад усяке ім'я" (Флп. 2, 9).

21. Хто ще залишається рабом тирана, не може бути живим, і сином, і спадкоємцем. Бо хто перебуває разом з лукавим, той, безумовно, віддалений від Бога, а це означає бути повністю мертвим. Тому, оскільки життя ще зовсім не прийняте, вершитель таїнства, наблизившись, дує на обличчя, бо дихання від початку є ознакою життя.

22. І [все] инше стосується до цього. Бо все притаманне тим, які недавно вчинили опір та нехтують теперішнім і тим, що під руками, а навертаються до иншого. Бо вони повинні, один зі світів зневажити, інший - вшанувати, одного життя всіляким способом уникати, а до другого з усім завзяттям прагнути. Отже, з того, що відкидає теперішнє, цілком зрозуміло, чого цурається той, хто ще й тепер не змінився; а тим, що через це таїнство отримує те, що видається йому кращим і якому віддав перевагу перед теперішнім, він показує, що хрещенням починає гідне похвали життя.

23. Бо входячи у священне житло, відкладає хітон, розв'язує сандалі - одягом і сандалями, якими послуговується у житті, символізуючи колишнє життя. Потім, спрямовуючи погляд на захід, видуває із уст дихання - знак життя у темряві, простягає руки й відштовхує лукавого, наче б він був тут і загрожував, і плює [на нього] як на нечестивого й огидного, і зрікається ворожих, безбожних та винних у всілякій загибелі союзів, і повністю пориває гірку дружбу, й оголошує їй ворожнечу.

24.  Потім він утікає від темряви і прибігає до дня, і, обернувшись до сходу, шукає сонце, й вивільнившись з рук тирана, поклоняється цареві, і відцуравшись від фальші, пізнає законного Владику, і молиться, щоб підкоритися Йому та служити Йому цілою душею, і передусім вірувати в Нього як у Бога, й пізнати про Нього те, що потрібно.

Бо початок блаженного життя — це правдиве пізнання про Бога: "Пізнати ж тебе, — каже Соломон, — корінь безсмертя" (Муд. 15, 3), оскільки непізнання Бога викликало смерть з [самого] початку. Бо коли Адам, не знаючи людинолюбія Божого, подумав, що Благий є заздрісний, і забувши про премудрість, намислив сховатися від Премудрого, і зневаживши Владику, уподібнився втікачеві, то [за це] у нього було відібране життя, він зазнав страждань і помер. Тому той, хто поспішає до життя і до Бога, всіляко повинен бути приведений до пізнання Бога.

25. А повним оголенням і скиненням останнього хітону ми засвідчуємо, що ще торкаємося [тієї дороги], яка веде до раю і тамтешнього життя. Тому Адам від того щасливого облачення дійшов до голизни, а від неї вдався до жалюгідного одягу. А ми, йдучи від шкіряних хітонів до голизни і діставшись середини, відверто показуємо, що слід повернутися на ту ж дорогу й поквапитися до царського одягу. І звідки, й задля чого той [Адам] опустився у цей світ, [задля того ж] ми відтепер повертаємося.

26. Може, оголення є ознакою і того, що тепер у [повній] чистоті приступаємо до "справжнього світла" (див. Йо. 1,9), не прикриваючись нічим, звідки "тінь смерті" (Мт. 4, 16; Лк. 1,79) і те, що відгороджує блаженний промінь від людських душ, подібно до одягу, який слугує певною огорожею між цим світлом і тілами.

27. Адже й помазання миром, на мою думку, може бути ознакою чогось иншого, стосуючись ось до чого. Пригадаймо камінь Якова, який він приніс Богові, помазавши олією (див. Буг. 28, 18-22), а також царів і священиків, яких він же посвячував для людської спільноти й Бога, і які жили зовсім не для себе, а для Бога та громади, для чого й були поставлені. Бо ми своє власне життя і нас самих віддаємо Богові, а це означає, що, відкинувши колишній вигляд, уподібнюємося до Нього.

28. І [цей] символ сповна властивий і відповідний назві християн. Бо ми помазуємося і прагнемо бути подобою Христа, який Божеством помазав людство. Тому [цим] помазанням і ми стаємо співучасними з Ним, а що це помазання є ознакою того помазання - показує вершитель таїнства у тих [словах], які співає, помазуючи того, хто приступає до таїнства. Бо це слова, якими Давид засвідчує те помазання і царство. Тому священик каже: "Помазується цей (маючи на увазі того, хто приймає таїнство) єлеєм радости". А Давид мовив про Спасителя: "Помазав тебе Бог, Бог твій, миром радости над друзями твоїми" (Пс. 45 (44), 8), називаючи нас друзями, яких завдяки людинолюбності робить спільниками царства. 

29. До цього часу ми ще не живемо. Бо для того, хто приймає таїнство, це є знаменням і якимось передвістям та приготуванням до життя. Після того, як його занурили у воду, він тричі з'являється над її поверхнею, прикликаючи Тройцю; тоді посвячений у таїнство отримує все, чого бажав, і народжується, і твориться денним народженням і творенням, як сказав Давид, і приймає чудову печать, і має всіляке жадання щастя, і стає і світлом, будучи колись темрявою, і існує, будучи колись нічим, і приймається, і всиновлюється Богом, Який веде його від в'язниці й найгіршого рабства до царського престолу. 

30. Бо ця вода одне життя губить, а друге створює, і стару людину умертвлює, а молоду воскрешає. Для тих, які в особливий спосіб пройшли випробування, це очевидно із самих діянь, а потім і явлене в цьому таїнстві дає у всьому уподібнення до цього. Бо занурюючись у воду, людина щезає [під нею], здається, вона втікає від життя в повітрі, а втікати від життя, — означає померти. Коли ж знову виринає, зіштовхуючись з повітрям і світлом, прагне, очевидно, до життя, і відразу ж його отримує. Тому і Творця прикликуємо тут, бо содіяне є початок життя і друге творення, набагато краще за перше. Бо ретельніше від попереднього накреслюється образ, і статуя набуває чіткішого Божественного вигляду.

31. Чому ми не хрестимося просто в ім'я Бога, а в ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

Тепер треба представити Прообраз більш доступно. Бо ті, що хрестять, прикликуючи Бога під час купелі, виголошують не спільне для Тройці ім'я Бога, що не достатньо зрозуміло й виразно для тих, які займаються богословієм, а грунтовніше і більш досконало уславлюють властивості кожної із Іпостасей.

32. Існує й инша причина. Бо хоча Тройця єдиною людинолюбністю врятувала рід [людський], усе ж кажуть, що кожна із Божих Іпостасей посприяла цьому своїм власним вкладом. Бо Отець примирився, Син примирив, а Дух Святий став даром для тих, які вже були иншими — друзями. Один звільнив, Другий є викупом, за який ми звільнені, Дух же — воля: "Де Господній дух, там воля" (2 Кор. З, 17), - каже Павло. І Один сотворив, Другий сотворив нас, а Дух животворить. Тому й у першому творенні Тройця втілилася немов у затіненні. Один творив, Другий був рукою для Творця, а Утішитель — духом для Того, хто вдихнув життя (див. Бут. 2, 7).

33. Та що це я кажу? Чи ж у цій єдиній із Божественних дій можна розпізнати Бога? Бо із множинности того, чим споконвіку Бог щедро обдарував кожну істоту, не зможемо знайти нічого такого, що зводилось би лише до Отця, чи до Сина, чи до Духа, але все спільне для Тройці, оскільки все чиниться одною силою, і провидінням, і творенням. 

Одначе в домоустрої, у якому відновився наш рід, це було   щось нове, і нашого спасіння захотіла та промислила, щоб можна було [це] здійснити, вся повна Тройця, хоч і діє не вся загалом. Бо Самовершитель є не Отець, не Дух, а Одне Слово, і  Один Єдинородний прилучився до крови й плоті, і був бичований, і зазнав страждань, і помер, і воскрес, через що єство було оживлене, і встановлене хрещення - це нове народження й відтворення.

Таким чином ті, що отримують священне відтворення, яке одне показало Бога розділеним, під час божественної купелі повинні були прикликати Бога, розрізняючи Іпостасі (во ім'я Отця, Сина і Святого Духа).

34. Чому під час виголошення хрещення ми не згадуємо про домоустрій Христа.

Тож що, як не домоустрій, а надто оце, ми вшановуємо під час хрещення? Звичайно, не тим, що говоримо, а тим, що робимо. Бо коли людина, тричі занурюючись, виринає [із води], кому не зрозуміло, що цим представляє триденну смерть Спасителя і воскресіння, що є кінцем усього домоустрою? Думаю, не даремно вчення про Бога ми виголошуємо, а домоустрій і мовчки показуємо [на ділі]. Бо одне споконвіку у пізнання  людей приходило лише через голос, а друге було содіяне й видиме для очей людських, його навіть можна було відчути руками. Ось чому блаженний Йоан, знаючи, що ті двоє - одне й те ж щодо двоякого Спасителя, сказав: "Що було споконвіку, що ми чули", — і додав: "Що бачили нашими очима і чого руки наші доторкалися, - про Слово життя" (1 Йо. 1, 1). А ще у вчення про Бога треба тільки вірити, а віра виявляється у слові [такому]: "... бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння"(Рим. 10, 10) - домоустрій ж необхідно всіляко наслідувати й виявляти в ділах. Бо слід, як каже [Писання], йти слідами за Тим, який за нас помер і воскрес. Отже, тому Тройцю зображаємо за допомогою голосу, а пристрасть і смерть записуємо на тілі водою, перетворюючи самих себе у той блаженний вигляд та подобу.

35. Тож зі сказаного зрозуміло, що з усього того, що так чи инакше стосується хрещення - від самого облаштування і назв, які йому даємо, і у здійсненому під час його проведення, і в оспівуваному - пізнаємо те, що життя в Христі отримує початок буття від купелі. Що ж означає саме буття життя - залишається [ще] розглянути.

36. Що означає бути народженим у Христі та в Ньому існувати.

Бо коли ми одне втрачаємо, иншими стаємо; одне відкидаємо, а инше зберігаємо — тоді стає зрозуміло, у чому полягає кожне з них, стає очевидним і те, що означає саме існування в Христі. Дійсно, одне є гріх, а инше — правда, одне - стара людина, а инше - молода. Роздумаймо ж над цим ще пильніше.

37. Оскільки гріх є подвійним і виявляється в тому чи иншому, він буває у діях і у звичці; сама дія не завжди довготривала, і наскільки швидко здійснена, то [настільки ж швидко] її вже немає, подібно до стріли, яка, пролітаючи, разом з ударом, залишає рану на тих, для кого вона була призначена - образи, зла, ганьби і повинність суду. А звичка до поганих дій, наче хвороба, вкладена в душі від руйнівного способу життя, буває стійкою і пов’язує її [душу] нерозв’язаними путами, і уярмлює думку, і робить усе найгірше, спонукуючи полонених нею до найтихіших діянь, від яких народжується сама і які постійно народжує, будучі народжена й народжуючи водночас, немов у колі.

38.  Звідси той наслідок, що гріх стає безконечним, оскільки звичка породжує дію, а з примноженням дій зростає звичка, і таким чином одне і друге зло постійно мають взаємний успіх, "гріх ожив, а я умер"(Рнм. 7, 9-10), тому що не вчора й не сьогодні почалося зло, а відтоді, як ми існуємо. Бо відколи Адам, повіривши лукавому, зневажив благого Владику і спотворив [власні] бажання, відтоді й душа втратила здоров'я і рівновагу, від чого й тіло узгіднилось та злилося з душею, і було перетворене, наче знаряддя під рукою майстра. Бо душа сполучується з тілом дуже тісним єднанням пристрастей. А ознакою є те, що тіло червоніє, коли душа соромиться, і чоло хмурніє, коли душа занепокоєна. Оскільки ж природа розвивається по висхідній, і рід [людський] розмножується, то від того першого тіла нам передаються, як і будь-що інше з природного, лукавство і зло. 

39. Тому тіло не лише мимоволі зазнає шкоди від пристрастей душі, а й бере участь у них - бо душа і радіє, і терзається, а деякі [люди] бувають розсудливі й вільні, що визначається [тією чи иншою] схильністю тіла. Звідси виходить, що душа кожного успадковує зло першого Адама, яке від його душі було передане тілу, а від тіла [його] иншим тілам, котрі походять від нього, відтак від [цих] тіл воно переходить у [наші] душі.

40. Такою була прадавня людина, насіння зла якої ми отримали від предків разом із буттям, і тепер не знаємо жодного дня, чистого від гріха, навіть не зітхнемо, вільні від лукавства, бо, як каже пророк: "Збилися з дороги нечестиві вже від материнського лона" (Пс. 58 (57), 40).

41. Ми не зупинилися на тій нещасній спадщині - гріхові прабатьківському, не вдовольнилися лихом, яке залишилось нам у спадок, а ще більше додали зла і примножили лукаве багатство, так що останнє зло перекриває перше, і послідовники виявляються набагато гіршими за взірці.

І що найважливіше — ніхто не отримує передиху від зла,; хвороба безперервно набирає сили, і може з цієї причини стає неможливим, щоб рід людський зміг сам себе вилікувати, бо майже ніколи не куштував волі, а не відчувши її, не може навіть сповнитись бажанням її мати, чи бодай запрагнути й повстати проти тиранії.

42. Від цих тяжких пут, від цього осуду, від хвороби і смерти вивільняє купіль – і так легко, що не вимагає і часу, так цілковито й досконало, що не залишає і сліду, і не лише визволяє від зла, а й породжує протилежне бажання.

Бо сам Владика вже тим, що помер, дав нам владу умертвляти гріх, а тим, що воскрес, зробив нас спадкоємцями новогі життя. Бо та смерть, оскільки сама була смертю, умертвлює лукаве життя; оскільки ж є спокутуванням, вивільняє від покарань за прогрішення, в яких завинив кожний із нас своїмі лукавими діями.

43. У такий спосіб купіль являє нас чистими від всіляке схильности до гріховної дії, оскільки робить нас спільникам цієї животворної смерти. Коли ж ми через купіль беремо участь у воскресінні, Христос дарує нам инше життя, і створює члени, і додає сили, які потрібні тим, хто лине до майбутнього життя бо через це повністю звільняємося від прогрішень і відразу ж отримуємо здоров'я - саме тому, що це є діло дійсно Бога, який обтяжений часом, і який не тепер лише робить добро роду [людському], щоб не потребував часу і для цього, а вже зробив йому добро. Бо не тепер зазнає покарання Владика за те, в чому м; прогрішили, не тепер приготовляє лікування і створює члени, вкладає сили, а вже створив Він, вклав та приготував. Бо відтоді, як зійшов Він на хрест, помер і воскрес, відновлена воля людей, усталені вигляд і краса, приготовлені новий образ і нові члени.

44. Тепер же потрібно лише прийти й наблизитися до благодати, яку може нам повернути купіль: мертвим - життя, зв'язаним — волю, а ушкодженим — блаженний образ. Викуп був даний, тепер нам тільки [треба] звільнитися; миро вилито, і пахощі [його] виповнюють усе, залишається лише вдихати, ба навіть дихання зайве, бо й можливість дихати приготовлена Спасителем, так само як і можливість звільнення, і можливість просвітлення. Бо Він, прийшовши у світ, не лише світлом засяяв, а й око приготував, не лише миро розлив, а й почуття дарував. Тепер же ця священна купіль вливає в омитих ці почуття і сили. Бо ми, немов та речовина, що не має ні вигляду, ні форми, занурюємося у воду, і раптово виходимо у цьому прекрасному вигляді.

45. Тому нам укупі даються всі блага. Бо все приготовлено:" Ось я обід мій зготував: зарізано волів та підгодовану худобу, — каже [Писання], - все готове, ідіть на весілля" (Мт. 22, 4) Залишається тільки прийти запрошеним на свято, а тим, які прийшли, що ще потрібно для щастя? Зовсім нічого. 

46. Бо в прийдешній вік ми ввійдемо з Христом уже приготовлені, тепер же приготовляємося, щоб увійти. Тоді треба було прийти, вже маючи все, а в теперішньому віці ті, які приходять, повинні одержати все. Через те весільний четорг тоді був недоступний для нерозумних дів, а в теперішньому віці й безумних кличуть на бенкет і вечерю. Тоді не можна було воскреснути мертвому, сліпому прозріти, а розтлінному відродитися, а в цьому житті потрібне лише бажання і зволення, і все піде своєю чергою: "Я прийшов, — каже [Писання], — щоб ви мали життя" (Йо. 10, 10) і "Як світло у світ прийшов" (див. Йо. З, 19).

47. І в тому невимовна людинолюбність, що Він, здійснивши все, чим вивільнив нас, залишив і для нас щось, чим ми можемо прийти до волі, самої віри у спасіння через хрещення та бажання прийти до Нього, щоб від цього нами було зважено і все те, що Він сам щедро дарував нам, і те, задля чого сплатив нам борг. Отож коли омитим випаде небавом відійти з життя, нічого иншого не виносячи із собою, окрім печаті, прикликає їх до вінців, наче тих, які подвизалися задля цього царства.

48. Отже, чому і як хрещення вивільняє душі, про це сказано. Оскільки ж і якесь життя дарує задля Воскреслого, погляньмо, яке це життя. 

49. Тобто, хрещення вкладає у нас життя. Годиться йому бути не таким, яким ми жили раніше, а кращим від попереднього, притаманного природі. Бо якщо попереднє маємо й тепер, навіщо треба було вмирати? Якщо инше, але яке має ту ж силу, це не означало б воскреснути. Якщо ангельське, що спільного у нас з ними? Бо коли людина грішна, воскреснувши, стає ангелом, то це вже не та людина, яка відтворилася. Це приблизно так, коли розбивши статую, вже не людський образ накладається на мідь, а инша подоба, що означає творити щось инакше, а не відтворювати статую.

50. З цього виходить, що це життя є людське, нове і краще від попереднього, а все це відповідає лише життю Спасителя. Життя нове, бо не має нічого спільного зі старим; краще, наскільки можна помислити, бо воно Боже; воно властиве й природі, бо було воно життям людини, і той, хто жив цим життям, був і Богом, і справжньою людиною, і за людською природою був чистий від всілякого гріха. Тому нам, тим, які відроджуються, доконче необхідно отримати життя Христове. Тому й безгрішними виходимо із цієї води. Це зрозуміло ще й ось із чого.

51. Народження у хрещенні — початок прийдешнього віку, а набування нових членів і почуттів є приготуванням до тамтешнього життя. А приготуватися до прийдешнього життя можна не инакше, як уже тут отримавши життя Христа, який став Отцем будучого віку (див. Іс. 9, 6), як Адам - теперішнього, бо до життя у тлінні допровадив людей він. Тому як нікому не жити оцим людським життям, не отримавши почуттів Адама й цих людських сил до життя — так само живучий не може перейти у той блаженний світ, якщо не приготовлений життям у Христі й не був створений за образом Його та подобою. І по-иншому купіль є народженням. Народжує Він, народжуємось ми, а кожному народженому, зрозуміло, вкладає своє життя той, хто народжує.

52. Чому ж і невірні, що не повірили в Христа. який сам є Провідником того воскресіння, також воскреснуть нетлінними?

У цьому є щось надзвичайне. Бо не лише омиті, а також і ті, яким не випало силою таїнств приготуватися до безсмертного життя, і загалом всі люди повернуть назад нев'янучі тіла й воскреснуть нетлінними. Воістину подиву гідне, що у воскресінні, яке принесла у світ сама смерть Христова, братимуть участь і ті, які не отримали купелі, за допомогою якої ми є співучасними з животворною смертю. Бо якщо втекли від лікаря і не прийняли Допомоги, відкинули єдиний лік, що залишається у них такого, чого вистачає для безсмертя? Здається, мало би бути одне з двох: або щоб усі, без винятку, отримали все те, винуватцем  чого став для нас померлий Христос, і з Ним ми воскресли, і співжили, й царювали разом з Ним, і мали инше щастя, якщо щодо нас немає нічого над Тебе (див. Пс. 16 (15), 2); або, якщо й нам украй необхідно внести щось, ті, які не принесли віри у Спасителя, щоб і не воскресали. 

53.  Тож про це слід сказати таке. Воскресіння - це відродження природи, це Бог дарує безкорисно - як створює [нас], хоча ми й не хочемо, так і відроджує, хоча ми нічого не принесли раніше. Царство ж і споглядання Бога, і єднання з Христом є насолода бажанням. Тому це дозволено лише тим, які захотіли, полюбили і запрагли. Бо їм і випадає насолоджуватися, коли прийде те, чого вони прагнули, а тому, хто не хотів, не можна. Бо як може він насолоджуватися і радіти теперішньому, коли не мав бажання [до того] при його відсутності; тому він тоді не може ні бажати, ні шукати, "бо не бачить Його і не знає" (Йо. 14, 17), оскільки він переходив у тамтешнє життя сліпим і позбавленим всілякого почуття і сили, за допомогою яких можна і пізнати Спасителя, і хотіти перебувати [з Ним], і мати для цього силу.

54. Тому не слід дивуватися, якщо всі житимуть безсмертно, але не всі щасливо, бо промислом Божим стосовно природи всі загалом насолоджуються однаково, а дарами, які прикрашають бажання — одні лише благочестиві у ставленні до Бога. Причина в тому, що Бог хоче всім всілякого добра і всім порівно роздає свої дари - і ті, якими щедро обдаровує бажання, і ті, якими оновлює єство. А ми всі, навіть не бажаючи, отримуємо Божі благодаті, що стосуються нашої природи, бо не можемо їх уникнути. Бо й тих, які не хочуть, Він щедро обдаровує та силує людинолюбно, і коли б ми хотіли відмовитися від благодіянь, то не можемо.

55.  Такий дар воскресіння. Бо це не залежить від нас — ні спочатку не радитися, ні після смерті знову воскреснути, чи навпаки. А що залежить від бажання людського — кажу про вибір добра, відпущення гріхів, виправлення звичок, чистоту душі, любов до Бога - нагородою за це є останнє блаженство. Отримати його чи уникнути — це вже від нас залежить; тому тим, які хочуть, можна, а тим, що не хочуть, як можна насолодитися цим? Бо не можна хотіти проти волі й бути присилуваним до бажання.

56. Особливо з такої причини. Бо коли сам Господь звільнив єство [наше] від тління, душу від гріха, одне тим, що "став первістком із мертвих" (Од. Йо. 1, 5; див. Кол. 1, 18), друге тим, що предтечею за нас увійшов у Святая Святих (див. Євр. 6, 20), бо умертвив гріх і примирив з нами Бога, і серединну перегороду зруйнував (див. Еф. 2, 14), і за нас посвятив самого себе, щоб і ми "були освячені в істині" (Йо. 17, 19). Зрозуміло, що лише ті справедливо звільняються від тління і гріха, які поєднуються з Ним бажанням і єством, — в одному, як люди, а в иншому, як ті, "що з любов'ю чекали на Його появу" (2 Тим. 4, 8), і стражданням, і які скоряються велінням Його, і прагнуть того ж, що й Він.

57. А ті, які мали одне, а инше не отримали, — їм випало бути людьми, а вірувати Спасителю задля спасіння і бути співучасними з Благим з власної волі не довелося, - такі, які відступилися розумом, повинні бути позбавлені відпущення гріхів і вінців справедливости, отримати ж ту волю й воскреснути їм ніщо не заважає, оскільки вони мають ту саму природу, як і людина - Христос. Бо хрещення - це причина лише блаженного життя в Христі, а не просто життя. Бо просто безсмертне життя однаково для всіх дає смерть Христа й воскресіння. Тому воскресіння є спільний дар усім людям, а відпущення гріхів, вінці на небесах і царство доступні лише для тих, хто виявляє всіляку допомогу та сприяння, хто вже на цьому світі підготовляє себе так, щоб бути відповідним тому життю і Нареченому. Вони народжені по-новому, бо від того нового Адама сяють красою і зберігають красу, яку їм дарувала купіль, тому що Він "найкращий... на вроду між людськими синами" ( Пс. 45 (44), 3); і голову тримають прямо, немов олімпійці, бо Він є вінець; мають вуха, бо Він є слово; мають очі, бо Він — сонце; мають нюх, бо Наречений є миро і "миро розлите" (П. п. 1, 3); вони достойні і в одязі для шлюбу. Нехай буде так. 

58. Чому ті, що зреклися Христа, розкаявшись, знову не приймають купіль. 

З цього випливає й инша проблема, яку справедливо не можна залишати поза увагою. Бо якщо захотіти, увірувати і  приступити до дарів хрещення — означає для тих, які осягнули все це, тим самим приготовлятися, щоб народитися. А уникати  цього - означає уникати того всього блаженства. Отож тих, які відійшли після прийняття, карталися за колишні думки і зреклися Христа, але розкаялися у тому, що незаконно вчинили, і повертаються до Церкви, випадало б вести до купелі і здійснити [над ними] таїнство від початку, як над такими, що все втратили; а тим часом священний закон, помазавши їх тіла божественним миром і більше нічого не додавши, вписує їх до числа вірних — що ж можна сказати про це? Оскільки двох речей ми потребуємо для благочестя Божого - отримати око від таїнства, потім ним користуватися і дивитися на той промінь, то ті, які зрадили християнство, гублять друге, а перше залишається, тобто здатність дивитися і здібність до цього.

59.  А причина в тому, що хто бажає, може відмовитися від цього, бо нашим [правом] є або зустрічати сонце, або заплющувати очі від променя [його], але вирвати саме око й повністю зруйнувати його будову ми не спроможні. Бо якщо із сил душі, якими при народженні обдарувала нас природа, ми не можемо зруйнувати жодної, то тим більше [ми не можемо зруйнувати] ту, яку безпосередньо вклав у нас Бог, відроджуючи нас. Оскільки найбільш визначальні задатки, які б вони не були, створює і вкладає у нас купіль - чи це самовладдя розуму й волі, чи якось инакше слід би назвати те, чому підвладна всіляка сила душі, і що керує її рухом, але чого ніщо не може підкорити й змінити, навіть [воно] саме себе, бо кращого від нього немає нічого, і навіть Богові невластиві [такі зміни]. Бо в нас не відбирається жоден із даних дарів, тому що "незмінні, - каже [Писання], - дари Божі" (Рим. 11, 29), і будучи безмежним у благодаті, [Бог] бажає нам всілякого блага й дарує, не порушуючи найбільш суттєвої переваги — нашого вільного вибору.

60. Таке благо хрещення. Бо не пригнічує волі й не стримує; хоча воно є силою, однак тим, які користуються нею, приносить користь, а тим, які не користуються, ніщо не стоїть на заваді залишатися лукавими, подібно до того, як і володіння здоровим оком не перешкоджає жити в пітьмі тим, які хочуть цього. І це зрозуміло всім, бо самі ж ті є свідками, які після того, як обмилися й отримали від хрещення усе, повернулися до найгіршого безвір'я і зіпсутости. Тому оскільки не відбираються вкладені під час другого творення сили, священик не омиває знову тих, які не мають у цьому потреби, а помазуючи вселяє духовну благодать благочестя і страху Божого, і любови, і тому подібного, що, на мою думку, може відродити в них колишню волю. Бо такі [дари] миро дає тим, які приймають його. Та годі про це. Звернімо увагу на подальше слово.

61. Тож із сказаного очевидно, що відроджені за допомогою хрещення живуть життям Христа.

62. Що означає те, що відчувають охрещені, прилучаючись до життя в Христі.

Що ж таке життя Христа? Тобто, що це за [стан душі], який виникає під час хрещення, омиті яким стають співучасними з життям Христа? Це ще залишається незрозумілим.

63. Понад усе, це вище від людського розуміння. Бо це є сила прийдешнього віку, як каже Павло (див. Євр. 6, 5), і приготування до того життя. Не виходячи на світ, не можна пізнати доброчесности ока і приємність кольору; і сплячим, доки вони сплять, не відомо про тих, які перебувають у стані неспання; так само і про нові члени й сили, якими сповна можна скористатися лише у прийдешньому житті, не можна довідатися у теперішньому житті — які вони насправді і в чому їхня краса. Бо для цього потрібно, щоб красі відповідало рівноцінне світло.

64. Те, що ми є члени Христа — це справа хрещення, а осяйність членів і їхня краса полягає у голові. Тому члени, не поєднані з головою, видаються негарними. Голова ж цих членів ховається у теперішньому житті, а з'явиться в майбутньому. Тоді і члени засвітяться й відкриються, оскільки засяють разом з головою. І вказуючи на це, Павло каже: "Ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя,  з'явиться тоді й ви з Ним з'явитесь у славі" (Кол. З, 3-4). І апостол Йоан твердить: "Ще не виявилося, чим будемо... Коли виявиться, ми будемо до Нього подібні" (1 Йо. З, 2). 

65. Тому досконало пізнати силу цього життя неможливо навіть для найблаженніших, але здебільшого вони погоджуються, що не знають його, а пізнають лише в розмірковуванні,  опосередковано й почасти; а що й можуть пізнати, того не можуть пояснити жодним словом. Відчути ж це й пізнати можуть чисті серцем. Але неможливо підібрати таке слово й мову, які відповідали б пізнаному, і для тих, які не відають, була ознакою блаженного стану душі. Бо це є те, що почув апостол, узятий до раю і до третього неба, "слова несказанні, — каже він, - яких годі людині вимовити" (2 Кор. 12, 4).

66. А що пізнається і може бути вимовлене словами, будучи виявом життя і сокровенного, — це успіхи тих, які прийняли таїнство, новий звичай омитих, які зберегли свою статечність; доброчесність їхня надприродна й вища за людські закони, яку ні мудрість, ані вправляння, ні природа, ні щось инше з людського не може створити.

67.  Бо душа инколи прагне того, що не так легко уявити людям, а тіло не пригашує її бажання, а завдає собі такого труду, якого прагне душа. Але оскільки сили душі й тіла обмежені, то ні душа, ні тіло не можуть витримати всього труду; і трапляється, де й можна було б перемогти, душа відрікається, а тіло знемагає. І хоча ніщо не стримує ті блаженні душі, але б яких страждань вони не зазнали, яких би помислів не витворив вільний розум, вони все витримують і у всьому є мужні.

68. Чи не кажемо ми щось дуже дивне? Вони й не витримують, і зовсім не мужні. Бо не з надією на найвищі нагороди і краще життя зневажають вони життя теперішнє, тобто не за л якимось рішенням і помислом зважилися вони на цю відвагу, і не проти волі терплять, подібно як хворі витримують вогонь і ніж лікаря. Але найдивніше з усього те, що люблять свої рани, люблять свої покарання, саму смерть вважають жаданою, хоча нічого иншого й не було обіцяно попереду. Вони прагли мечів, тортур і смерти, коли ж зазнали їх, загорілися ще більшим бажанням; инші терпіли життєві негаразди, трудилися і жили без будь-якого послаблення, а своєю поживою вважали те, щоби щоденно вмирати — і тіло сприяло цьому, й допомагало тим, які подвизалися проти тілесних законів. І таких не двоє, не троє чи двадцять, і не тільки мужі, й не лише ті, які вже у літах, а сила-силенна, незліченна кількість, яка переважає це число, [людей] обох статей і до того ж всілякого віку.

69. Найкраще це видно на прикладі мучеників. Бо з них і ті, які були віруючими перед гоніннями, і ті, яким Христос дарував правдиве життя під час самих переслідувань, водно виявляли перед гонителями віру в Христа і сповідували Його ім'я, і бажали померти, й одноголосно прикликали катів, і наче до чогось доброго поривалися однаково і жінки, і діви, і мужі, і діти - будь-якого стану і будь-якого [способу] життя.

70.  Слід і на це зважати, бо існує немала різниця між людьми. Тому й не однаково переносить подвиги і труди той, хто живе, працюючи в поті чола, і той, чиє життя не знає боротьби; на меч і на смерть не одними й тими ж очима дивиться воїн і флейтист. Але ніщо із цього не перешкодило отому дивовижному потягу й не стало на заваді тому, щоб усі однаково досягали вершин любомудрія, оскільки одна була сила, яка всіх народжує і творить, всі осягли останній рубіж доброчесносте, вшанували благо й возлюбили його понад закони природи; инші ж задля нього зневажали і свої душі. Бо й жінки на сцені, й розпусні чоловіки, і подібна до них маса людей приймали слово спільного для нас спасіння, і всі перемінювалися, і перетворювалися, набуваючи прекрасної гармонійности, і так купно й так легко, наче змінили маску.

71.  Траплялося, що отримували досконалість у цьому сонмі багато й не омитих, яких, ще не охрещених водою від Церкви, хрестив сам Наречений Церкви. Тож багатьом посилав Він і хмару [з небес], і воду, яка мимовільно била джерелом із землі, і таким чином хрестив їх, а більшу частину відтворив потаємно. Бо як потребу Христа доповнюють члени Церкви (див. Кол. 1, 24), Павло чи хтось подібний до нього, так немає нічого дивного, якщо потребу Церкви поповнить її голова. Бо якщо існують члени, які в чомусь, як видається, допомагають голові, то наскільки було б справедливіше, щоб сама голова доклала те, чого не вистачає членам. І насправді так і є. А тепер повернемося до [попереднього] слова. 

72. Отже, ту силу, завдяки якій вони сміливі в завзятості і пристрасні в бажанні, і можуть, врешті, досягати того, чого запрагли, не можна пояснити розумом. А оскільки вона існує, то причиною цього треба визнати благодать хрещення; тому погляньмо, яким чином купіль у них це творить.

73. Цілком очевидно, що лише для тих, які люблять, властиві ті зусилля і подвиги; і що стріли Христові й любов приводять їх до цього нововведення. А що є причиною любови, чим викликана така їхня любов, і звідки вони прийняли цей вогонь, роздумаймо вже тепер.

74. Хрещення дає тим, кого хрестять, цілком ясне відчуття Бога, за допомогою якого святі здійснюють найбільші зі всіх діянь.

Бо пізнання є причиною любови й народжує її, і ніхто не. може відчути любов до блага, поки не збагне, яку воно має красу. Оскільки ж инколи вдається пізнати її в усій повноті й досконало, а инколи неповно, то й любов, ясна річ, повинна бути такою ж. І що із прекрасного і благого пізнається досконало, те й любленим є теж досконало, й відповідним такій красі, а що не до кінця зрозуміле тим, які люблять, [до того] й любов неповна. Таким чином, стає очевидним, що купіль вклала у них певне знання про Бога й відчуття [Його], і вони ясно пізнали благо, і відчули досконалість, і скуштували красу Його. Кажу ж, бо ті, що навчаються, можуть досконаліше пізнати із якогось досвіду, ніж із словесної науки.

75. Адже у нас пізнання предметів двояке: одне [людина] — отримує за допомогою слуху, а друге пізнає через саму себе; першим способом ми не охоплюємо сам предмет, а бачимо його у словах, наче в якомусь образі, а не в образі його власного вигляду. Бо в тому, що існує, неможливо знайти у всьому подібний до Нього образ, який для тих, які користуються ним як взірцем, був би достатнім для пізнання Його. А пізнати досвідом — означає зустрітися із самим об'єктом [пізнання].

76.  Ось чому тут сам вигляд входить у душу й викликає бажання, немов відбиток, відповідний красі. Тимчасом, як там втрачається найвиразніша ознака предмета, від чого він узагальнюється з иншими, отримавши якийсь неясний та невиразний образ, і саме з ним ми співвідносимо прагнення до предметів, тому й не любимо його настільки, наскільки він має бути любленим, і не терпимо настільки, наскільки він може вплинути на нас.

Бо як різний вид існування кожного предмета вкладає в душу різний помисл, так само є і з любов'ю. Чи маємо ми в собі любов до Спасителя? Коли не буде виявлено нічого нового й високого, зрозуміло, ми залишимося при одних словах, які отримали про Нього, із яких хіба можна Його добре пізнати, коли неможливо знайти нічого подібного до Нього, коли немає нічого спільного між Ним та иншими, ніякого взірця, з яким [можна] Його порівняти, ні того, кому Він є за взірець? Як же пізнати красу й полюбити гідно [цієї] краси?

77.  А у кого є таке прагнення, через що вони порушують межі природи, бажають і можуть більше, ніж те властиво мати в душі людям, то їх вразив сам Наречений, Він сам відкрив для очей їхніх якийсь промінь краси. Бо глибина рани вказує на стрілу, а прагнення виявляє того, хто поранив.

78. Тому неможливо, щоб людина ставала досконалою лише за допомогою словесних настанов.

Цим Новий Завіт відрізняється від Старого, і в цьому його перевага, бо тоді слово було учителем, а тепер сам присутній Христос якимсь невимовним способом налаштовує і сотворяє душі людей. Бо за допомогою слова, вчення і законів людям неможливо досягти бажаного кінця. Бо якби можна було [це зробити] за допомогою слова, не було б потреби в діяннях, до того   ж дивовижних у воплоченні Бога, у [Його] розп'ятті і смерті.

79. Це очевидно передусім з благочестя самих отців наших — апостолів. Бо ж вони, отримавши користь від різного у вчення і навіть від самого Спасителя, були очевидцями всього:  і того, якими щедротами наділив Він природу; і яких терпінь зазнав за людей; і як, померши, воскрес і вознісся на небеса. Та знаючи все це, вони однак не явили нічого нового, ні благородного, ні духовного, ні кращого від попереднього, поки не охрестилися. Коли ж отримали хрещення і Утішитель увійшов у душі їхні, вони стали новими, отримали нове життя і почали наставляти инших, і надихали самих себе й инших до прагнення Христа. Хоча вони перебували біля сонця і були співучасниками способу життя і вчення, у них ще не було відчуття променя, поки не прийняли духовної купелі.

80. Подібно Бог удосконалив пізніше всіх святих. І вони пізнали Його й полюбили, .бо були прикликані не простими словами, а силою купелі налаштовані до цього, коли заново творив їх і перетворював сам Улюблений; який, відкидаючи нечулість, творить "серце чисте" (Пс. 50, 12), виймає "кам'яне серце" і дає "серце тілесне" (6з. 36, 26), і пише, як каже Павло, "не на камінних таблицях, а на тілесних таблицях серця" (2 Кор. З, 3), і не просто закон, а самого Законодавця, сам самого себе. Це найочевидніше виявилося у багатьох святих, коли вони зі слів не могли пізнати істину, з чудес не зрозуміли силу того, хто проголошував - ревними християнами відразу ж явила їх прийнята [ними] купіль.

81. [Погляньмо] на блаженного Порфирія, який жив у ті часи, коли закон Христа заволодів цілим світом, і голос проповідників почули всі люди, і повсюди були утверджені переможні здобутки мученицьких подвигів, які виразніше за голос свідчили про справжнє божество Христа. Усе ж, почувши десятки тисяч слів, і бувши очевидцем таких подвижників і див, він залишався в омані й брехню визнавав за правду. Коли ж під час гри на сцені для жарту був охрещений, то не лише відразу став християнином, а й завершив свій шлях у сонмі святих. Бо будучі чи лицедієм і займаючись цією справою, він зважився на цю сміливість, і щоб викликати сміх, зобразив на сцені купіль: зійшовши в театрі у воду, хрестив самого себе, проголосивши Тройцю. Одні сміялися, вважаючи це театральним дійством, а для нього те вже не було ні сміхом, ані живою сценою, а справжнім народженням і відтворенням, власне саме тим, чим і є таїнство. Бо не лицедієм зостався, отримавши душу мученицьку, тіло мужнє, немовби завжди вправлявся у філософії та подвигах, і слова, що замість сміху викликали у тирана гнів. І він, упродовж життя граючи на сцені, так сприйняв усе близько до серця, так запрагнув Христа, що, перетерпівши багато тортур, помер із радістю, навіть і словом не зрікшись любови.

82. Так само й Геласій полюбив Христа і пізнав у такий же спосіб. І як видається, один і другий прийшли [до Нього] [налаштовані] вороже й войовничо. Але коли Переслідуваний відкрив очі душі його і явив свою власну досконалість, він одразу ж зачудувався красою і показав себе цілковито инакшим, замість ворога ставши прихильником. Бо захопленням була та любов, підкорених вона виводила поза людські межі, й на це вказуючи, каже Пророк: І жахнуться численні від Тебе, і промовляючи до Христа про хрест і смерть, сказав: "Як жахнуться багато від Тебе, так обезславиться вигляд Твій від людей і краса Твоя від синів людських" (Іс. 52, 14). 

83. А відважний Ардаліон охрестився замість иншої гри, щоб догодити глядачам. Він був майстром сміху і творцем подібних до цього видовищ для присутніх. Наслідуючи Спасителя, охрестився не символами й образами, а самими діями. Він вдавав на сцені щиру сповідь (див. 1 Тим. 6, 13) мученика, що зазнав терпінь, і оголений задля жарту був підвішаний на дерево лицедіями. Коли ж вимовив ім'я Христа й відчув удари, раптом перемінився, і душа його погодилася з голосом, а думка прийшла у стан відповідности з вигаданим образом. І по-справжньому став тим, чим назвав себе у грі на сцені — християнином, такою була дія жартівливих ударів і вдаваного голосу. І сказавши, що любить Христа, відразу полюбив [Його], коли любов, наче вогонь, від уст своїх вдихнув у саме серце. Коли в инших "добре від доброго скарбу серця" (див. Лк. 6, 45) спливає на уста, у Ардаліона скарб небесних рік поплив у серце від уст.

84. О невимовна сило Христова! Бо не благодіючи, не вдаючись до вінців, навіть не благими сподіваннями привернув  його до себе, а зробивши співучасником в ударах і безчесті, вибрав і возніс так, що переконав у тому, чого раніше він не чув ц і не зазнавав. Вмить позбувся звичок, які укорінялись у ньому упродовж тривалого часу. Він навернувся думкою до цілком протилежного стану, скерувавши її від усього найгіршого до найкращого з усього. Бо не може бути нічого нікчемнішого за лицедія, і нічого розважливішого за мученика. Що спільного у них для природнього розуму? Яка доцільність у тому, що рани й безчестя породжують любов, і щоб з допомогою того, через що навіть віруючому варто було б уникати християнства, — схопити й підкорити ворога? Підкорити саме тому, чому він був ворогом? Хто ж може радіти, завдаючи біль? Чи в такий спосіб того, хто силкується ненавидіти, переконає любити й забезпечить собі друга і прихильника замість найбільшого ворога й переслідувача?

85. Нехай і так. Отож слово вчення, виявляється, нібито не має ніякої сили, а все здійснює сила хрещення. Бо й Ардаліон чув слова спасіння, спільного для нас, був очевидцем багатьох див мучеників, які відважно подвизалися при ньому, та незважаючи на це, він сліпував [нічого не бачив і не розумів] і був ворогом світла, поки не охрестився, прийнявши знамення Христа і склавши добре визнання (див. 1 Тим. 6, 13). Мета ж хрещення така: наслідувати визнання Христа перед Пилатом і твердість у ньому аж до хреста і смерти, а наслідувати можна в образах і в цих священних символах, а можна й за допомогою самих діянь, являючи при потребі служіння серед небезпечних обставин.

86. Із багатьох ліків, винайдених упродовж віків для хворіючого роду [людського], лише смерть Христа виявилась спроможною принести справжнє життя і здоров'я. І тому бути відродженим новим народженням, жити блаженним життям і осягти здоров'я є не що инше, як пити, цей лік і, наскільки можливо для людей, скласти визнання, витерпіти Страсті й померти смертю. Такою є сила нового закону, так народжується християнин, у такий спосіб він досягає дивовижного любомудрія, прилучаючись до прекрасних діянь, маючи непохитну віру, віруючи не з необхідности переконання (див. 1 Кор. 2, 4) і не за законами встановлюючи звичай, а з поміччю сили Божої отримує і те й инше, за допомогою кожного з них перевтілюючись у Христа. "Бо царство Боже, — гласить Писання, — не у слові, а в силі" (1 Кор. 4, 20), і "слово про хрест ... для нас, що спасаємося, сила Божа" (1 Кор. 1, 18).

87.  Через це і духовний цей закон (див. Рим. 7, 14), бо здійснює все Дух, а писаний він тому, що обмежують його письмена і слова, від чого він є тінь і образ, а дійсність та істина — в теперішньому (див. Євр. 10, 1). Бо слова й письмена мали значення образу доти, поки не звершились діяння. Перш ніж вони здійснились, упродовж довгого часу Бог сповіщав про них устами Пророків: "Сотворю, — каже [Писання], — завіт новий, не такий завіт, що я уклав з батьками вашими" (див. Євр. 8, 9). "Цей завіт, — каже, — який я укладу з домом Ізраїля і з домом Юди" (див. Євр. 8, 8), "вкладу закони свої їм у розум і напишу їх у них на серці" (див. Євр. 8, 10), не голосом його проголошуючи, а безпосередньо як сам Законодавець: "Бо не буде вже навчати кожен ближнього свого, кажучи: пізнай Господа! Усі бо вони будуть мене знати від малого аж до найбільшого між ними" (див. Євр. 8, 11).

І Давид, маючи на увазі цей закон, вигукнув блаженним голосом: "Я знаю, що Господь великий'¹ (див. Пс. 135 (134), 5). "Я пізнав, — говорить, сам набувши досвіду, — не вчення инших почувши. Тому й иншим, приводячи до цього, каже: "Спробуйте й подивіться, який добрий Господь" (Пс. 34 (33), 9). Хоча блаженний оспівує доброту Божу багатьма й розмаїтими словами, однак оскільки слова не можуть показати дійсність, то самих слухачів закликає до досвіду того, що оспівує.

88. Купіль вкладає цей досвід у душі тих, хто охрещується, і робить зрозумілим Творця для створіння, істину — для розуму, самого Жаданого — для жадання. Роздумаймо над цим. Тому і прагнення таке велике. І поривання невимовне, і любов надприродна, бо ні в чому не бракує нічого і все узгоджує, ні від чого не ухиляється, і, окрім цього, всього має понад міру. 

89. Бог вклав у душі бажання, отож якщо є потреба отримати благо, потрібно подумати про істину. Поза сумнівом, ми н прагнемо цього цілком чистого блага — без зла, а істини — без  брехні. Бо хто введений в оману, той не радіє; і той, який блукає і отримує зло замість добра, не може тішитися. Тим, які бажають цього, не завжди доводилось мати їх досконалими, але у нас благо й істина — не те саме, що так називається, ба навіть протилежне йому. Яка ж тут сила любови й радости - для нас лишається незрозумілим, бо перед нами немає того, що треба любити й чому радіти. Бо ні узи бажання невідомі, ні те, яким був вогонь. Тому того, чого жадали, не було ніде.

90.  А для тих, хто відчув Христа, жаданим є саме те, до чого від початку, ніби до якогось правила чи межі, була приготовлена людська любов, подібно до скарбниць настільки великих і просторих, що змогли б вмістити в собі Бога. Ті ж, які мають всі блага в житті, ніякого насичення не отримують [від них], ніщо не вгамовує бажання, а відчувають спрагу, начебто нічого не одержали з того, що так жадали. Бо спрага людських душ має потребу в якійсь безмежній воді. Тож як цей обмежений світ може задовільнити її ? І на це вказує Господь, промовляючи до жінки з Самарії: "Кожен, хто оту воду п'є, знову захоче пити. Той же, хто нап'ється води, якої дам йому я, — не матиме спраги повіки" (Йо. 4, 13-14). Бо це та вода, яка вгамовує жадання душ людських. "Насичуся, - каже [Писання], - твоїм видом" (Пс. 17 (16), 15). Бо й око створене для світла, і слух для голосу, і кожне з них тому відповідає, жадання ж душі прагне лише Христа. І це є для неї пристанищем, бо і благо, й істина, і все, що можливе для любови - Він Один.

91.  Тому тим, які збагнули Його, ніщо не перешкоджає любити, наскільки було вкладено в душу любови від початку, й радіти, наскільки може радіти природа, і якщо їм щось додала доброчесність і вода відродження. Що ж до благ у житті, то ні любов, ані радість не можуть бути діяльними, оскільки вводять в оману своєю назвою. А коли щось і видається прекрасним, воно - лише жалюгідний образ істини. Тут же, оскільки немає нічого, що стояло б на заваді, відкривається дивовижна й невимовна любов, і така радість, яку неможливо пояснити. Особливо тому, що кожну із цих пристрастей Бог вклав у себе самого, для того, щоб ми любили Його, за Нього Одного раділи. Гадаю, необхідно зберегти певний зв'язок із тим безмежним благом, щоб, так би мовити, дотримуватися належної відповідности.

92.  Роздумаймо, якою є велич Його, потім над тим, що є ознакою Його надлишку. Бо зі всіх благ, які від початку Він дарував нам, вважає єдиною нагородою любов, і якщо отримує її від нас, прощає борг. Отож як те, що рівноцінне безлічі благ у Бога [нашого] Судді, не [називати] цілком відповідним законам природи? Очевидно ж бо, що радість повністю прирівнюється надміру любови, а пориванню у всьому відповідає втіха, і що найбільше співвідноситься з найбільшим. Тому зрозуміло, що в душах людських зберігається якесь велике й напрочуд дивовижне приготування до любови й радости; і коли з'явиться воістину радісне й улюблене, воно тоді сповна стає дієспроможним. І це є те, що Спаситєль називає повною радістю (див. 1 Йо. 16, 24).

93.  Тому, коли Дух перебуває в комусь і наділяє обіцяними плодами, любов і радість займають серед нас перше місце. "Плід   Духа, - гласить [Писання], - є "любов, радість" (Гал. 5, 22). А причина в тому, що Бог, перебуваючи [в людині], дарує душі таке перше відчуття себе. Тим же, що відчувають благо, треба і любити його, й тішитися ним. .

94. І коли Він тілесно явився людям, перш за все вимагав від нас пізнання себе, і цьому навчав, і це відразу ж приніс, ба більше, через це відчуття Він прийшов і задля цього все робив. Бо ж [Писання] говорить: "Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину" (Йо. 18, 37), - а оскільки істиною був Він сам (див. Йо. 14, 6), то немов би сказав: "Покажу себе самого". Це й тепер чинить, приходячи до тих, які охрещуються, і свідчить істину, відкидаючи благо оманливе, а істинне приносячи й відкриваючи, і як сам каже: "Сам їм об'явлю себе" (див. Йо. 14, 21).

95. А що це справді так, і що омиті цією купіллю певним досвідом пізнають Бога, відкривається, як було мовлено, від діянь їхніх. Якщо є потреба у свідченнях, то хоча й багато є боголюбивих, і велику силу мають [вони] в тому, про що свідчать, але найвагоміший з усіх Йоан, який має достатньо сил [відповісти] за всіх, і душа [його] світліша від промінчика світла, а голос блискучіший від золота. Треба навести вислови [цієї] чудової мови.

96.  "Що означає: віддзеркалюючи славу Господа, ми переображуємось у той же образ?" (див. 2 Кор. З, 18) Це було зрозуміліше, коли діяли дари знамень. Хоча й тепер тому, хто має очі віри, неважко це збагнути. Бо в той час, як ми охрещуємося, душа [наша], очищена Духом, сяє яскравіше від сонця, і ми не лише дивимося на славу Божу, а й отримуємо сяйво від неї. Наче те чисте срібло, що лежить супроти сонячного проміння і саме відсилає промені не лише від власної природи, а й від сонячного блиску, так і душа, яка очистилася і стала блискучіша від усякого срібла, приймає промінь від слави Духа у славу, яка доступна нам і яка, правдоподібно, від "Господнього Духа" (2 Кор. З, 18).

 І далі. Хочеш, я покажу тобі це виразніше на апостолах? Подумай про Павла; одяг якого діє (див. Ді. 19, 12), і про Петра, тінь якого має силу (див. Ді. 5, 15). Бо коли б вони не носили образ Царя і сяйво було неприступне для них (див. 1 Тим. 6, 16), то як діяли б їхня одіж і тіні, адже одіж Царя страшна і для розбійників. Чи ти хочеш побачити, як цей образ сяє у тілі? [Писання] каже: "Зупинивши свій погляд на обличчі Стефана, вони дивились, немов на обличчя ангела" (див. Ді. 6, 15). Але це ще нічого не означало у порівнянні зі славою, яка світилася у нього зі середини. Те, що Мойсей мав колись на обличчі (див. Вих. 34, ЗО), вони — що більше — носили в душі. Бо те було властивіше відчуттям, а це безтілесне. Подібно як і тіла, коли осяє їх вогонь від світлих тіл, кидають відблиск на ближні тіла й передають їм власне сяйво, так є і з вірними. Тож досягши цього, вони віддаляються від земного й переймаються мріями про небесне. Горе мені! Добре тепер і зітхати скрушно, бо отримавши таке благородство, ми не зрозуміли, про що йде мова, оскільки досить хутко занедбали справи і віддалися чуттєвому. Бо ця протиправна й жахлива слава залишається в нас лише на один чи два дні, а далі ми гасимо її, знову переймаючись щоденними справами і затінюючи сонячне проміння скупченням хмар.

97. Сяйво, яке з'явилося у душі від святого хрещення.

Отже, не лише помислом, розмірковуванням і вірою тим, які охрещуються, можна пізнавати Бога, а можна й віднайти у цих водах щось більше й ближче до суті. Бо думати, що той промінь вкладає у помисл пізнання Бога і є якимсь просвітленням розуму, не може бути істинним розмірковуванням. Оскільки воно може затьмаритися через день або два, коли тих, які прийняли таїнство, огорне неспокій і сум'яття, бо ж немає нікого, хто б турбуючись про це такий короткий проміжок часу, не сумнівався у вірі; навпаки, можна і справами займатись, і вміти добре вести бесіди про Тройцю, ба навіть більше, зазнавати переслідувань підступних пристрастей, але знати слово спасіння і правдивої філософії. Відтак зрозуміло, що є якесь безпосереднє відчуття Бога, коли промінь від Нього заторкує саму душу.

98. Знамення цього променя - це прийняття купелі [тобто хрещення]. Бо все виповнене сяйвом: світильники, пісні, хори, тріюмфи, немає нічого, що б не було сяючим. Весь одяг і осяйний і пристосований для споглядання світла, а головний убір зображає самого Духа і в своєму вигляді таїть загадку Його пришестя. Бо й зроблено його на подобу язика, щоб настільки можливо і для голови зберегти убір, і втримати той вигляд, у якому від початку явився Дух, хрестячи апостолів. Для того й торкнувся Він тоді цієї частини їхнього тіла, і на голові кожного з них можна було побачити вогонь у вигляді язика, щоб, думаю, образом язика явити причину зішестя. Бо Він прийшов, щоб пояснити споріднене з собою Слово і напоумити тих, які його не знають. Бо такою є роль язика, який виносить назовні сокровенне, будучи провісником незримих порухів душі. Бо ж [слово] сповіщає про Того, хто породив Його, 53 а Дух — про Нього: "Я тебе... прославив" (Йо. 17, 4), — каже Він до Отця, — і прославить він мене" (Йо. 16, 14), — мовлячи про Утішителя; тож через те й з'явився їм у цій подобі. 

99.  Знамення навертає нашу думку до того дива й до того прекрасного дня, який бачив перше творення хрещення, щоб ми знали, як ті, на яких перших зійшов Дух, передали Його н наступникам, а ці тим, які слідували за ними, і так крок за я кроком дійшов Він аж до нас. І не зубожіє дар, поки сам Дарувальник воістину перебуває з нами. Таким чином, Владика тоді дарує блаженним чисте відчуття себе, коли вони позбуваються покровів, а тепер, наскільки можливо, то й для прикритих грубою плоттю.

100. Невимовна радість і природна любов є плодом цього відчуття, як також велич подвигів і дивовижний вияв справ, і те, чого досягають переможці й увінчані. Бо озброєні цією зброєю не можуть бути переможені ні страхом, ані задоволенням. Тому радість долає скорботу, а приємне не може ні полонити, ні ослабити утверджених і пов'язаних такою великою силою любови.

101. Суть хрещення полягає у тому, щоб звільнити від гріхів, примирити Бога з людиною, зробити людину сином Бога, розплющити очі душі, звідати божественний промінь, загалом кажучи, приготувати до прийдешнього життя. Отже, ми чинимо слушно, коли даємо йому назву Відродження, а також ті, що мають такий же зміст, та подібні, бо воно забезпечує  пізнання Бога душам тих, які приймають таїнство. Воно — це життя, це основа й корінь життя, оскільки сам Спаситель визначає вічне життя пізнанням "єдиного істинного Бога, який послав Ісуса Христа" (див. Йо. 17, 3). А Соломон каже до Бога: "Пізнати ж Тебе — корінь безсмертя" (Муд. 15, 3).

102.  Можна додати й таке міркування — хто не знає, що істинне буття і перевага людей полягають саме у мисленні й пізнанні! Якщо в тому, щоб мислити і пізнавати, полягає буття, то воно повинно бути у пізнанні, найкращому з усіх і вільному від брехні. А коли сам Бог відкриває очі душі й навертає до себе самого, яке знання може бути кращим і чистішим за всіляку оману, ніж пізнання Бога? А воно є плодом хрещення.

103. Таким чином, із всього, що мовлено, виплива,. що початком життя у Христі і причиною того, що люди існують, живуть і домагаються успіхів у правдешньому житті й існуванні є таїнство. Якщо ж це трапляється не з усіма тими, які охрещуються, не гоже вбачати в цьому слабкість таїнства, а потрібно віднести це чи до страстей тих, які прийняли таїнство, чи до того, що вони не приготувалися як слід для благодати, або ж змарнували скарб. Бо значно доречніше цю різницю віднести до самих тих, які прийняли таїнство і потім по-різному використовують хрещення, ніж таїнство, яке є одним і тим же для всіх, звинувачувати у протилежних діях!

104. Адже зрозуміло, що сукупність згаданих благ не є справою ані природи, ні аскези, а хрещення. Якщо ж і протилежне до цього трапляється, то як не вважати недоречним, щоб одне й те ж могло просвітлювати і не могло, могло робити небесними і аж ніяк не вивищувати над земним. Ми не гудимо ні сонця, ані не осуджуємо його як темне, бо не всі бачать промінь його, але тих, які дивляться, можемо піддати осуду, і не правдиво поведемося щодо Просвітлення, думаючи, що воно здатне на щось инше, ніж саме на те, звідки й виходить його назва.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!