Слово третє

Життя в Христі

СЛОВО ТРЕТЄ

1. Яке значення має для нього Божественне миро.

Тим, що так духовно створені і в такий спосіб народжені, годилося б мати наполегливість, яка пасувала б для такого народження і відповідала б тому рухові. І це дає нам таїнство 

божественного мира. Бо активними робить духовні дії - то одну, то другу, та багато инших, залежно від того, як кожний приготувався до таїнства. І тепер з тими, які прийняли таїнство, твориться те саме, що в колишні часи проробляли руки апостолів з охрещеними від них. Бо коли апостоли покладали руки на тих, які приймали таїнство, - гласить [писання], - їм  надавався Дух" (див. Ді. 8, 17-18), і тепер Утішитель сходить на тих, що приймають помазання.

2. А доказом є ось що. По-перше, оскільки давній закон однаково помазував царів і священиків (див. Вих. З0, З0; 1 Сам. 10, 1; 16, 13), то традиція церкви (П. п. 1, 3) освячує царів миром, а на священиків накладає руки і молиться за благодать Духа, виявляючи в такий спосіб, що і те й инше має в обидвох [випадках] однакову силу. Далі, в одного й другого виявляється спільне у назвах: те називається помазанням, а це — сопричастям Духа. Найбожественніші з єреїв рукоположення священиків називають помазанням і, навпаки, тих, які звершують таїнство миром, які моляться і вірують, [називають] спільниками Святого Духа. А тим, які приступають до таїнства, пояснюють, чим воно є, називаючи його печаттю духовного дару. Саме це й оспівують під час помазання. 

3. До того ж і сам Владика є помазаником [Божим], не лише прийнявши на голову вилите миро, а й Духа Святого, тому для прийнятої Ним плоті Він став скарбницею всілякого духовного діяння. І не тільки помазаником, а й помазанням, бо каже [Писання]: " Розлите миро — Твоє ім'я" (П. п. 1, 3), одне від першопочатку, а друге опісля. Він був миро, перебуваючи в самому собі, поки не став тим, кого Бог наділив дарами своїми. Коли ж блаженна плоть, прийнявши "всю повноту Божества" (Кол. 2, 9), почала існувати, і якій, як каже Йоан, не мірою дав Бог Духа (див. Йо. З, 34) і вклав усе природне багатство, тоді вилите на неї миро справді стало помазанням і ним називається. Бо бути переданим означало для Нього стати помазанням і бути розлитим.

4.  Він бо не змінив місця, ані не зруйнував стіну, ні не переступив через неї, а [знищив] те, що відділяло Його від нас, сам прийнявши його в себе, не залишив жодної середини.

Бо Бог, який наповнює кожне місце, від людей відрізняється не місцем, а розходженням у різниці, і природа сама відділяє себе від Бога тим, що у всьому різниться від Нього, нічого спільного не має з ним; тому Він лише Бог, а природа лише людина.

5. Коли ж плоть обожилася і людська природа отримала іпостась самого Бога, миро вже перейшло через огорожу. І різниця та не має місця, коли одне, воістину, було, а друге ставало іпостассю, яка знищує відстань між Божеством і людством, будучи спільною межею кожної природи; а між тими, які розходяться, не існує спільної межі. Отож, так якби алебастр за допомогою якогось способу колись став миром і перетворився у нього, миро вже не було б не співучасним для зовнішнього, воно б не зоставалося ні всередині, ні в собі самому; так само коли наша природа обожилась у тілі Спасителя, не залишилось нічого, що відділяє рід людський від Бога, тому ніщо й не заважає нам брати участь у Його благодіяннях, окрім гріха (див. Євр. 4, 15).

6. Хоча стіна була подвійною — одна від природи, а друга від волі, зруйнованої злом, — то одну Спаситель знищив воплоченням, а другу — розп'яттям. Адже хрест звільнив від гріха. Через те після хрещення, яке має силу того хреста і смерти, через миро ми одержуємо сопричастя Духа. Бо коли зліквідовано обидві перешкоди, ніщо не стримує, щоб Дух Святий був вилитий на всяке тіло (див. Йоіл 3, 1; Ді. 2, 17), — наскільки це можливо, наголошую, у теперішньому житті. Бо для безпосереднього єднання з Богом є і третя перешкода — смерть; і ті, які наділені смертним тілом, не можуть залишити поза увагою загадку і дзеркало (див. 1 Кор. 13, 12).

7.  Оскільки люди потрійно різняться від Бога — природою, гріхом, смертю, - Спаситель зробив [так], щоб вони щиро приступали, безпосередньо приходили до Нього, знищивши почергово все, що стояло на заваді: одне — прилучившись до людства, друге - умерши на хресті, а останню перегороду — безмірне  владарювання смерти - повністю вигнав із природи, воскреснувши. Через це Павло каже: "Знищений буде останній ворог — смерть" (1 Кор. 15, 26); і не назвав би її ворогом, коли б вона   не була перешкодою для нашого справжнього щастя. Бо спадкоємцям безсмертного Бога необхідно бути вільними від тління. Бо не [можуть] "тлінні успадкувати нетління" (1 Кор. 15, 50), —  твердить [Писання].

 Бо після загального воскресіння людей, причиною якого є воскресіння Спасителя, дзеркало і загадка відступлять, і ті, які є "чисті серцем" (див. Мт. 5, 8), побачать "обличчям в обличчя" (1 Кор. 13, 12) Бога.

8.  Таким чином, справа таїнства полягає у переданні діянь Святого Духа, а миро вводить самого Господа Ісуса, в якому все спасіння людей (див. Ді. 4, 12; 2 Тим. 2, 10), всі сподівання благ, звідти ж у нас і сопричастя Святого Духа, через якого і [маємо] доступ до Отця (див. Еф. 2, 18). Бо хоча Пресвята Тройця загалом і є творцем відтворення людей, проте виконавцем — тільки Слово, і не лише тоді, коли Воно було співучасним у житті з людьми і, як каже Павло, себе принесло, щоб "узяти на себе гріхи багатьох" (див. Євр. 9, 28), а з того часу і назавжди, поки ще наділене нашою природою, завдяки якій ми маємо в Ньому заступника перед Богом (див. 1 Йо. 2, 1). Через себе очищує наше сумління від мертвих діл (див. Євр. 9, 14), через себе дарує [нам] Духа. 9. Це таїнство у прадавні часи давало охрещеним благодаті зцілень, пророцтв і мов, і таке инше, що для всіх людей було очевидним доказом дивовижної Христової сили. Бо в них була потреба тоді, коли утверджувалося християнство і ще встановлювалося благочестя. І сьогодні таке теж трапляється з деким із нас, і дещо сказано про минуле й майбутнє — і демонів вони виганяли, і недуги зцілювали однією молитвою, і не лише упродовж життя, а й уже померлі могли здійснювати подібне, оскільки духовна енергія не полишає і блаженних, що відійшли.

10. А що кожного разу миро дає християнам і для того зручна будь-яка година — благодать благочестя, молитви, любови, непорочности та иншого, що так необхідне для тих, які приймають [його]. Якщо ж це пройшло повз увагу багатьох із християн і якою є сила таїнства приховано від них, і як сказано в Діяннях апостолів: Вони не знали, чи є Святий Дух (див. Ді. 19, 2), — то це від прийняття таїнства у ранньому віці, коли вони отримали дари [його] несвідомо, а ввійшовши в літа, звернулись до того, до чого не слід [було звертатись] і осліпили очі душі — так що правдивий Дух робить співучасними із собою тих, які приймають таїнство, окремо розподілює кожному, як він хоче (див. І Кор. 12, 11); і Владика, благотворячи, не полишив нас, оскільки обіцяв бути з нами повіки (див. Мт. 28, 20).

11. Бо таїнство не є марнотою, але тому що від божественної купелі отримуємо відпущення гріхів і від священної трапези прилучаємось до тіла Христового, і не припиниться це до того часу, поки не прийде явно сам Той, хто є їх підмурівком, - так само вкрай необхідно, щоб від найбожественнішого мира християни отримували те, що потрібно, і прилучались до дарів Святого Духа. У чому ж тут глузд, щоб із священних таїнств одні були дієвими, а инші цілком непотрібними? І ще про инші думати, що, за словами Павла, "обіцяне є вірне" (див. Євр. 10, 23), і в тому ж сумніватися? Потрібно або про жодне не думати, або [думати] й про инші так само, оскільки одна й та ж сила діє через усі, і єдине заколення єдиного Агнця і Його смерть, і кров дає усім звершення таїнства.

12. Таким чином Святий Дух воістину дарується одним, щоб вони могли иншим робити добро і, як каже Павло, повчати Церкву (див. І К.ор. 14, 5), передрікаючи майбутнє, чи навчаючи таїнств, чи словом вивільняючи від недуг; а другим, щоби вони самі ставали кращими, сяючи або благочестям, або перевагою розсудливости, або любови, або смирення.

13. Бо для того, хто мав до цього стосунок, стає можливим розмірковувати помислом і натурою, тренувати свій характер у справедливості, молитися, любити й у всьому иншому виявляти ревність. А тому, кого спонукує Бог, можна втримати волю від пристрастей, бути людинолюбним, діяти згідно з законом і виявляти инші [види] премудрости. Бо так як у людей, які діють під впливом лукавих духів, трапляються дикі пристрасті, так і навпаки, коли спонукує сам Бог, існують божественні доброчесності й вищі від людського закону. Саме так любив  блаженний Павло, смиренний був Давид (див. Пс. 132 (131), 1), та й инші із прославлених, явили розум вищий за людську істоту. Бо написав він до филип'ян, що любить їх серцем Ісуса Христа (див. Фил. 1, 8); і про Давида Бог сказав: "Знайшов чоловіка мені до серця" (див. 1 Сам. 13, 14; Пс, 89 (88), 21; Ді. 13, 22). І віра — це дар духовний, який бажали одержати апостоли від Спасителя, кажучи: "Додай нам віри" (Лк. 17, 5). І сам Він просить для них освячення від Отця, говорячи: "Освяти їх у твоїй істині" (Йо. 17, 17); і Бог дає молитву тому, хто молиться; і "сам Дух заступається за нас стогонами невимовними" (Рим. 8, 26), даруючи, думаю, силу молитви. І, взагалі, за словом Дух Святий є “духом мудрости, духом розуму, ради, кріпости та благочестя" (див. 1с. 11, 2) та иншого, від чого отримують назви ті, кого Він наділяє дарами своїми.

14. Отож, таїнство дарує свої дари всім, хто приступає до нього, але відчуття дарів і старання, щоб скористатися дарованим скарбом, — не всім, бо одні через вік ще не можуть охопити [його] розумом, а инши не підготовлені й не виявляють належного старання; потім у декого з них каяття у гріхах, сльози і життя за правдивим словом виявляють благодать, вкладену у їхні душі. Ось чому Павло, пишучи до Тимотея, каже: "Не занедбуй у собі дару" (1 Тим. 4, 14), - оскільки нічого корисного у нас [не буде], якщо, прийнявши дар, ми лінуватимемося; і тому для тих, які хочуть мати діяльну у всьому душу, необхідні праця і безсонні ночі.

15. Отож, якщо хтось із наполегливих досягне великих успіхів у любові чи в чистоті поміркованости, чи в перевазі смирення, чи благочести, чи у чомусь подібному, що вище за людську можливість, причиною цього маємо вважати найбожественніше миро й вірити, що такому подарований дар, коли він приймав таїнство, а дієвим він став пізніше. У подібний спосіб і ті, які вміють ясно передрікати майбутнє і без допомоги будь-якого вміння бути спасителями для розпусних у думці чи вражених иншими недугами, і ті, які щось близьке до того виявляють — все це вони [мають] від таїнства.

16.  Бо якби таїнство й під час свого звершення не чинило активними у духовних силах тих, які приймають його, і якби тому, що опісля вони діють духовно, не таїнство було причиною, тоді навіщо було б і приступати до нього? Для чого ще нам може прислужитися прийняття божественного мира, коли воно не може провадити до того, задля чого його й жадають?

17. І воістину тоді не можна буде сказати, щоб коли цього не отримуємо від помазання, це таїнство могло б допомогти нам у чомусь иншому. Бо якщо не дає того, що може дати, і що обіцяно, і до чого все скеровано, і за що молиться вершитель таїнства, і в чому переконує того, хто приймає таїнство, що відразу одержить, то навряд чи варто очікувати від нього яко­гось иншого блага. Якщо ж таїнство не марнота, як і все инше у християнстві - Не марна проповідь наша, не марна й віра ваша (див. 1 Кор. 15, 14), і якщо можна знайти в людях якусь духовну силу й що-небудь із кола благодатей, то необхідно від­нести це до цих молитов і священного помазання.

18. Бо взагалі не існує жодного блага, що надається від Бога звільненим людям, яке б обійшлося без посередника між Богом і людьми, а знайти посередника, отримати і прийняти від Нього всі блага ніщо не дає, окрім таїнств. Бо вони роблять нас близькими до тієї крови й тих дарів, які отримав Він задля плоті, і спільниками того, за що Він витерпів страждання.

19. Оскільки ж подвійним є те, що зближує нас із Богом і в чому все спасіння людей, - по-перше, приймати Чесні Дари і вправляти думку у благочесті, а по-друге, я кажу про людську ревність, для якої не може бути жодної иншої справи як вберегти подароване і не згубити скарб; то залишається у нас одна дарувальниця всіх благ - сила таїнств.

20. Із цих таїнств кожне має инший вплив, участь же Духа і Його дарів залежить від пресвятого мира; через те, якщо не в час самого звершення таїнства, а набагато пізніше хтось зможе явити духовне дарування, то не слід залишатися в невіданні про причину цього і звідки та сила. І хоч просвітлення від хрещення відразу ж після купелі вселяється у душі тих, які прийняли таїнство, проте не для всіх воно є зрозумілим відразу, -а в декого з ревних виявляється з часом, коли вони багатьом очистили очі душі потом, діяннями й любов'ю до Христа. І

21. Завдяки мирові доми молитви допомагають нам у молитвах. Бо, помазані миром, стають для нас тим, чим і нази­ваються; тому що "розлите миро" (П. п. 1, 3) є для нас "зас­тупником перед Богом і Отцем" (див. 1 Йо. 2, 1) саме тому, що розлите і стало помазанням, і пролилося навіть на нашу при­роду. Жертовники зображають руку Спасителя, а хліб від по­мазаної трапези ми приймаємо як тіло пречистої руки Хри­стової; і п'ємо кров Його, неначе ті, яких Владика перших зро­бив спільниками священної трапези, надпивши чашу, повну гіркоти [тобто після хрещення].

22. Оскільки ж Він і священик, і жертовник, і жертва, і той, який приводить жертву і заради чого приводить, і те саме, що приводить, це розділив Він між таїнствами, одне благосло­вення віддавши хлібові (див. 1 Кор. 10, 16), а друге - мирові. Бо й жертовник є Спасителем і той, що жертвує через помазання. Бо жертовникові з висот призначалося бути помазаним (див. Вих. 30, 28-29), а для священиків бути священиками означало бути помазаними (див. Вих. 30, 30). Жертва ж Він через хрест і смерть, якими Він помер для слави Бога й Отця (див. Ио. 13. 31-32), а смерть і те заколення ми звіщаємо кожного разу, коли їмо хліб цей (див. 1 Кор. П, 26), - як каже [Писання].

23. Миро ж є Христос і помазання через Духа Святого, через якого здійснює найсвятіше зі всього і освячує, але не освячується сам і не зазнає чогось подібного. Це притаманне жертовникові й тому, хто жертвує і приводить, а не тому, кого приводять і жертвують. Бо і про жертовник кажуть, що він освячує; "жертовник — це дар, який освячує" (Мт. 23, 19), - твердить [Писання]. Хліб же Він задля освяченої і обоженої плоті, яка прийняла і перше й друге - помазання і рани. "Хліб, що його я дам — це тіло моє, — каже [Писання], "яке я дам", очевидно приносячи в жертву "за життя світу" (Йо. 6, 51). Тому приноситься у жертву як хліб, приносить же як миро, і обо­живши плоть в самому собі, робить нас співучасниками пома­зання.

24. Яків, показуючи образ цього, намазав камінь олією і підніс його Богові, жертвуючи його цим помазанням (див. Бут. 28, 18) і символізуючи "наріжний" (Еф. 2, 20; 1 Пт. 2, 6; див. Мт. 21, 42; див. Ді. 4, 11) камінь - плоть Спасителя, на яку пролив миро Божества істинний Ізраїль, єдиний розум, що знав Отця (див. Йо. 7, 29) чи на нас, яким передавши помазання, сам з каміння будить (до життя) дітей Авраама (див. Мт. З, 9). Бо Дух Святий, пролитий на помазаних, є для нас не що инше як "дух усиновлення" (Рим. 8, 15) і "свідчить разом з духом нашим, що ми — діти Божі" (Рим. 8, 16), — каже [Писання], "викликуючи в серцях наших "Лева! Отче!" (Рим. 8, 15). Так найбожественніше миро допомагає тим, які хочуть жити у Христі. 

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!