Слово четверте

Життя в Христі

СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ 

1. Яке значення має святе сопричастя для життя в Хресті.

Опісля мира ми приступаємо до трапези, цієї межі життя, за якою для тих, що досягли її, вже не існує жодної потреби для жаданого щастя. Бо приймаємо вже не смерть, поховання, і сопричастя кращого життя, а самого Воскреслого; і не дари Духа, які можна отримати, а самого Благодійника, сам храм, у якому вміщається вся сукупність благодатей.

2. Бо Він є у кожному із таїнств; і саме ним ми помазуємося й обмиваємося, і Він же наша вечеря. Присутній з тими, які приймають таїнство, і наділяє їх своїми дарами, але не у всіх [таїнствах] однаковим чином. Обмиваючи, звільняє від зла і бруду, і вкладає в нього свій образ; помазуючи, робить Духа активним у діях, для яких сам став скарбницею задля плоті. Коли ж приводить до трапези й дає спожити тіло, повністю змінює того, хто прийняв таїнство, і перетворює у свою особ­ливість. І глина, яка набрала царського вигляду, вже не глина, а сама є тілом царя — більшого щастя і помислити годі.

3. В чому полягає повнота і звершення життя в Хресті від святого сопричастя.

Через те воно й останнє таїнство, що не можна вже далі сягати, не можна й додати нічого. Бо ж зрозуміло, що перше потребує середнього, а це - останнього. Після Євхаристії вже не знайдеться нічого такого, до чого б нам прагнути, але зупи­нившись тут, мусимо намагатися збагнути, як можна назавжди зберегти скарб. І хоча таїнство, коли ми хрестилися, наділило нас усіма своїми дарами, але в нас усе ж лишилася потреба, бо і ще немає дарів Святого Духа, які поєдналися б із пресвятим миром. Дух Святий задля цих благодатей ще не зійшов на хре­щених Пилипом, до того ж була потреба в руках Йоана і Петра. Бо каже [Святе Письмо]:" Бо Він ще не зійшов був ні на кого з них, а лише були охрищені в ім 'я Господа Ісуса, Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа" (Ді. 8, 16-17).

4. Коли ж ми Його отримуємо, і таїнство виявляє у нас і свою силу, ми маємо подаровану благодать; передавати ж інше, для благодійника не має необхідности, хоча немає нічого не можливого, і нести відповідальність можна в иншому; і це аж ніяк не заважає, аби таїнство було звершене, і щоб подароване не було втрачене, й не виявилося недостатнім у тому, в чому є потреба.

5. Багато [є] свідків цього. У часи апостолів були вони і серед жителів Коринту. Бо сповнені [дарів] Духа, вони і проро­кували, і розмовляли мовами, й виявляли инші дари; та все ж не лише не були цілковито божественними і духовними, а й не були позбавлені заздрости, недоречної честолюбности, чвар і тому подібних пороків. І на це вказуючи, каже їм Павло: "Ви є тілесні і поводитесь як люди" (див. 1 Кор. З, 3). Хоча були духовними як учасники благодатей, але цього для них виявилось недостатньо, щоб викорінити з душі всіляке зло.

6. Нічого схожого немає в Євхаристії. Хліб життя стає діє­вим для нас тим, чим ми порятовані від смерти, і якщо учас­ники вечері не мають і не привносять нічого поганого, ніхто ні в чому не може йому дорікнути. Бо неможливо, аби звершення таїнства було у всьому дієвим, і ті, які приймають таїнство, були учасниками якоїсь недосконалости. Чому? Бо в тому й і полягає дієвість таїнства, щоб усім, хто приймає його, не забракло нічого з того, що можуть одержати. Тому обітниця трапези вселяє нас у Христа, а Христа - у нас. Писання каже:" Той у мені перебуває, а я в ньому" (Йо. 6, 56). А коли Христос пере­буває у нас, то в чому ще відчуватимемо потребу, яке із благ втратимо? Перебуваючи у Христі, чого иншого будемо прагнути? Він і мешканець наш, і житло, отож блаженні ми в оселі, блаженні, що самі стали оселею для Нього.

7. Яке із благ є відсутнє за таких умов? Що спільного має порок із тими, які отримують тут сяйво? Яке наявне [у душі] зло може залишитися, а яке відсутнє здатне піднестися, коли Христос такий близький до нас і через нас усіх проникає, і володіє усією [нашою] серединою, і довкола нас перебуває. Бо коли ззовні в нас метають стріли, Він перешкоджає їм торкну­тися нас, звідусіль охоплюючи нас, - тому Він є оселя [наша]. Якщо ж порок є всередині, Він виштовхує і виганяє його, бо є мешканцем, який виповнює усе своє житло.

8. Бо ми приймаємо в душі не дещицю із Його дарів, а Його її самого, не якийсь промінь чи світло, а сам сонячний диск приймаємо; отож і живемо в Ньому, і є для Нього житлом, і одягнені в Нього, і зайняті Ним, і злиті з Ним воєдино, і стаємо "одним духом" (див. 1 Кор. 6, 17). Так і душа, і тіло, і всі сили відразу ж стають духовними, бо душа змішується з душею, тіло з тілом, а кров з кров'ю. І що ж [випливає] звідси - краще, сильніше подужує слабше, божественне - людське і, як каже Павло про вос­кресіння: "Смертне проглинуте життям" {див. 2 Кор. 5, 4); і ще каже: "Живу вже не я, а живе Христос у мені" (Гал. 2, 20).

9. О велич таїнств! Бо як же можна розум Христа змішати з нашим розумом, волю Його з нашою волею, і злучити тіло з тілом, і кров з кров'ю! Який же розум наший, коли гору над нами бере розум божественний, яке бажання наше, коли ба­жання блаженного першенствує, яка ж глина, коли її перемагає той вогонь? А що саме так трапляється, засвідчує Павло, кажу­чи, що він не має ні розуму свого, ні бажання, ні життя, а все це в ньому — діло Христа. Мовить бо: "Ми ж маємо задум Хри­стовий" (1 Кор. 2, 16) і "Шукаєте доказу, що у мені говорить Христос" (2 Кор. 13, 3), і "Думаю, що і я маю Духа Божого" (1 Кор. 7, 40), "Я тужу за всіма вами любов'ю Христа Ісуса" (див. Флп. 1, 8), звідки зрозуміло, що має з Ним одне й те ж бажання, і підсумовуючи все, каже: "Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

10. Відтак не таїнство є досконале, вище за всілякі таїн­ства, і провадить аж до самої вершини благ, тому й пролягає тут для будь-якої людської ревности остання межа. Бо в ньому ми поєднуємося зі самим Богом, і Бог поєднується з нами найдо­сконалішим єднанням. А яке ще може бути найдосконаліше єднання, як не стати одним духом з Богом?

11. Пресвята Євхаристія звершує й инші таїн­ства. І через неї ж бо після хрещення стається відпущення гріхів.

Через те Євхаристія і дарує иншим таїнствам одне із таїнств - бути звершеними. І допомагає їм у цьому звершенні, бо без неї вони не можуть дарувати досконалість; допомагає після наді­лення [дарами] і тим, які прийняли таїнство, коли є потреба викликати із темряви гріхів промінь, пробуджений таїнствами. Бо обтяжених і умертвлених гріхами відразу ж оживи­ти - справа лише священної трапези. Бо неможливо людською силою воскресити пропащу людину і людською правдою звіль­нитися від пороку людського. Бо грішити - це образа для са­мого Бога, [Писання] ж гласить: "Переступом закону Бога зне­важаєш" (Рим. 2, 23); тому потрібна доброчесність, більша за людську, якою можна було б звільнитися від осуду.

13. Через що не досить людського старання для прощення гріхів.

Для найгіршого образити найкращого навіть дуже легко, але неможливо відшкодувати за образу шаною, особливо тоді, коли ображеному він зобов'язаний настільки, що годі й знайти міру. Тому, аби звільнитися від осуду, необхідно повернути ображеному відібрану шану, намагаючись при цьому привнести більше, ніж людина винна. І одну втрату відновити, а другу винагородити тою мірою, якою він повівся несправедливо. Але оскільки людина не спроможна і близько підійти до того, що повинна [робити], то як зможе вона тягнутися до більшого?

14. Тому ніхто з людей не зміг примирити Бога зі собою, приносячи свою справедливість; ось чому ні давній закон не зміг "зруйнувати ворожнечу" (див. Еф. 2, 14), ні тим, які живуть у благодаті, ревність не була б достатньою для цього миру; бо це все діла людські і справедливість людська. Тому й сам закон блаженний Павло називає людською справедливістю. Він, маючи на думці давній закон, каже: "Не розуміють Божої справедливости, шукають встановити свою власну справедли­вість" (див. Рим. 10, 3); бо щодо наших нещасть, він був лише здатен на те, щоб приготувати до здоров'я і зробити достой­ними руки лікаря. "Так що закон був нашим вихователем, — стверджує Павло, - аж до Христа куса" (Гал. З, 24). І бла­женний Йоан хрестив для того, який "по ньому прийде" (див. 67 Ді. 19, 4), і вся філософія людська, і вся праця були якимось починанням і приготуванням до справжньої справедливости.

15. Чому божественна Євхаристія може звільнити від гріха.

Так ось, коли ми і в нас самих, і самі по собі не могли показати справедливість, сам Христос став для нас від Бога "і оправданням, і освяченням, і відкупленням" (1 Кор. 1, 30), і "зруйнував ворожнечу своїм тілом" (див. Еф. 2, 14), і примирив з нами Бога (див. Рим. 5, 10; 2 Кор. 5, 18); не лише природу [людську] загалом, і не тільки тоді, коли помер, але щоразу. І для кожної людини: тоді як розіп'ятий, а тепер як той, хто щедро нас частує, коли ми, пізнавши, що грішимо, просимо [у Нього] прощення за [свої] провини. Бо Він один міг віддати всю на­лежну шану Тому, хто Його породив, і виправдати її втрачену. Одне - своїм життям, а друге - смертю. Смертю, якою після довгого приготування і як рівноцінною винагородою за нашу образу помер на хресті задля слави Отця (див. Йо. 12, 28; 13, 31; 17, 1), Він насправді повернув ту почесну шану, яку ми відки­нули через те, що согрішили, а життям воздав всіляку шану - і ту, якою годилося вшанувати Його, і якою бути вшанованим Отцеві.

16. Бо, окрім цього, Він явив численні й величні діла, які в Отця мали найбільшу шану, з одного боку, проводячи життя, чисте від всілякого гріха, а з другого, якнайретельніше і найдо­сконаліше дотримуючись Його законів, не тільки в тому, що сам чинив, бо ж каже [Святе Письмо]: "Я зберіг заповіді мого Отця" (Йо. 15, 10), - а й у тому, що встановлено законом для життя людей, сам явивши й насадивши небесну філософію на землі; а ще своїми чудесами, причиною яких оголошував Того, хто Його породив (див. Йо. 14, 10). А окрім цього всього, кому невідомо, що лише одним перебуванням з людьми Він був так глибоко злучений з плоттю, що якнайповніше і якнайочевид­ніше явив доброту й людинолюбство Того, хто послав Його, і воздав належну Йому славу. Якщо доброту треба вимірювати благодіянням, то Бог у домоустрої виявив таке благодіяння для 68 роду [людського], що нічого не пошкодував із того, що сюди належить (див. Рим. 8, 32), а все своє багатство вклав у природу, бо [Писання] мовить: "У Ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества" (див. Кол. 2, 9); очевидно, що у Спасителі ми пізнали останню межу божественного людино­любства. І тим, що чинив, Він сам навчив людей, наскільки "Бог полюбив світ" (Йо. З, 16), і яка турбота Його про рід [люд­ський]. Тому й Никодима приводить до цього, щоб пізнав лю­динолюбство Отця, і вказує на це прекрасне знамення Його безмежної доброти. І "Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує у Нього, не загинув, а жив життям вічним" (Йо. З, 16).

17. Бо якщо Він не міг подарувати чогось більшого чи кращого від тих благодатей, які Отець вклав у природу при сходженні Єдинородного, зрозуміло, що доброта й людинолюбство не могли отримати слави більшої від тієї, яку мали тут. І тому за допомогою цього способу Спаситель через себе самого віддав Отцеві шану, гідну й себе самого, і Того, хто породив Його. Чи ж може бути шана Божа чимось иншим, як не тим, аби явним стало, що Він благий? І цю славу давно належало принести, але ніхто з людей не міг воздати її, і через це [Писан­ня] каже: "Коли ж я батько, то де моя пошана?" (Мал. 1, 6) Бо лише Єдинородному можливо вберегти все, що було потрібно для Отця. І це ж доводить, що саме Він Один міг звершити цей подвиг і "виконати діло" (див. Йо. 17, 4) для прославлення Отця. "Я, - мовить [Святе Письмо], - Тебе на землі прославив,... я об'явив Твоє ім'я людям" (Йо. 17, 4.6). Як справедливо.

18. Бо Слово носить точний образ Того, хто породив, і є "відблиск Його слави, образ Його істоти" (Євр. 1, 3). І після того, як Він поєднався з плоттю, для тих, які наділені відчуттям, стало зрозуміло, що Він вияснив усіляке благе бажання розуму, який виніс його назовні. На це, думаю, вказує те, що каже Спаситель до Пилипа, який прагнув побачити Отця: "Хто мене бачив, той бачив Отця" (Йо. 14, 9); і тому сказав Ісая:"І дадуть йому ім'я: ангел великої радости" (див. І с. 9, 5).

19. Таким чином, Єдинородний, не знехтувавши нічим, що стосувалося слави Отця, один руйнує "перегороду ворожнечі" (див. Еф. 2, 14) і звільняє людину від осуду. Так як за иншою природою (нашою, наголошую, людською) Ісус, який має дві природи, вшанував Отця, від тіла свого і крови сплівши Отцеві той предивний вінець слави; тому один лік від гріха - тіло Христове, й одне звільнення від провин - [Його] кров.

20. Бо через це Він і воплотився спочатку, аби прославити Отця і, як каже сам Спаситель, "на те уродився і прийшов у світ на те" (Йо. 18, 37). І решту часу частково задля цього "виконував всіляке діло" (див. Йо. 17, 4), а частково понад це витер­пів важкий труд. І це тіло стало скарбницею "повноти Божес­тва" (див. Кол. 2, 9); і було позбавлене всілякого гріха; і спов­нило всіляку справедливість; і звістило людям одного роду про Отця, про якого не знали; і одним говорило про Нього, а иншим показало Його, Це тіло, принесене в жертву на хресті й ведене на заколення, сповнювалось тривогою, і мучилось, і було облите потом, і було зраджене, і схоплене, і терпіло без­законня суддів, і "при Понтійському Пилаті склало добре визнан­ня" (1 Тим. 6, 13), як каже Павло; і зазнало покарання смертю на хресті за визнання, і прийняло на спину бичі, на руки й но­ги — цвяхи, а в бік — спис. І, бичоване, терпіло біль, і мучилось, пронизане цвяхами. Та кров, яка витекла з ран, затьмарила сонце й захитала землю, і освятила повітря, і весь світ обмила від бруду гріха.

21. Так як для писаного закону існувала доконечна потреба в законі духовному, для недосконалого - в досконалому, для того, який не міг зробити раба досконалим - у тому, хто може; так само й ті, які згрішили після купелі, працею, потом і слізь­ми благають благодати, потребують крові Нового Завіту (див. Мт. 26, 28) й жертовного тіла, оскільки нішо не дає жодної користи, окрім них.

22. Божественний Діонісій каже, що й самі священні таїн­ства не здійснював би, і в них не було б сили, якби не була додана священна трапеза, а тим більше [неможливо], аби праця і справедливість людей могли звільняти від гріхів і робити ще щось подібне. Хоча одне особливе зі священних таїнств звільняє від всілякого покарання перед Богом Суддею тих, які усвідо­мили, в чому прогрішили, і які висповідалися перед священи­ками. Але ж і воно не може бути дієвим, якщо вони не скуш­тували священної вечері.

23. Тому ми омиваємося один раз, а до трапези присту­паємо часто, бо стається так, що люди щоразу гнівлять Бога; а щоб звільнитися від осуду, для покутників існує потреба у по­каянні, праці й у звитязі над гріхом. Але що можна вдіяти су­проти гріха, якщо від людських нещасть був поданий лише один лік?

24. Подібно до того, коли добра оливка була прищеплена до дички оливної, то повністю уподібнила її собі, і плід став зовсім не такий, який властивий дикій оливці (див. Рим. 11, 17-24); так само і справедливість людська сама по собі ні до чого не приводить, а для поєднаних з Христом і співучасних з плотію та кровію Його відразу ж стають можливими найбільші із благ - повне відпущення гріхів і успадкування царства, що є плодом Христової справедливосте.

25. Бо оскільки від священної трапези ми отримуємо тіло Христове, тіло благ, які мають велику перевагу, то звідси й випливає, що справедливість наша є справедливістю, подібною до Христа. Тому мовлене: "Ми ж - Христове тіло, і члени кож­ний зокрема" (див. 1 Кор. 12, 27), - стосується, слід думати, не лише тіла, а буде набагато справедливіше пояснювати його сопричастям у душі та її діяльній силі. 1 тому, "хто ж пристає до Господа, є одним духом" (1 Кор. 6, 17), тобто ці слова позначають це сопричастя і тісний зв'язок, що існують переважно у свідо­мості Й ДУШІ.

26. Через це не лише в тіло одягнувся [Він], а прийняв і душу, і свідомість, і бажання, і все инше людське, щоб можна було повністю поєднатися з нами, й уловні перебувати в нас, і нас розчинити в собі, злучивши все своє з усім нашим. Ось чому з тими, що грішать, Він є непримиренний і не поєдна­ний, бо в цьому лише у нас спільне з Ним. Тому і все инше прийняв від нас людинолюбно і пристає до нас ще більш людинолюбно. Бо в одному потрібно було, щоб Бог зійшов на землю, а в иншому - щоб вивів нас звідси. І там Йому слід очоловічитись, а тут - людині обожитись; і там взагалі вивільняє природу від поганьблення, в одному тілі і в одній душі поправши гріх; тут кожну людину вивільняє від гріхів і я прирівнює до Бога, а це ще більше людинолюбно. Коли ж неможливо було нам, піднявшись, поєднатися з Ним, Він сам, зійшовши до нас, прийняв наше; і настільки правдиво поєднався з тим, що прийняв, що віддаючи нам прийняте від нас, передає і своє; і прилучаючись до плоти й крови людської (див. Євр. 2, 14), ми приймаємо душею самого Бога, і тіло Боже, і кров, І душу Божу, і свідомість, І бажання, не меншою мірою, ніж людське.

27. Тому годилося і цьому бути, і тому стати ліком від моєї хворости. Бо коли б Він був тільки Богом, не поєднався б так. Як став би вечерею для нас? Коли ж був би лише тим, що й ми, не вчинив би так. А тепер і те, й инше разом; з одного боку, так поєднується і зріднюється з людьми, як з одноплемінниками, а з іншого - може перевершити й перемогти природу, уподіб­нивши її собі. Тому меншим силам більші не дозволять зали­шатися собою, коли поєднуються з ними. І залізо нічого за­лізного не зберігає, зійшовшись з вогнем; І земля з водою, за­знавши дії вогню, змінюють свої властивості на властивість вогню. Якщо в однакових силах кращі так впливають на гірші, то що й говорити про ту надприродну силу?

28. Адже очевидно, що Христос, виливаючись у нас і поєднуючись з нами, змінює і перетворює нас у себе, немов малу краплину води, влиту у безмежне море мира. Бо це ж миро має стільки сили над краплинами, які впали в нього, що не просто робить їх духмяними, які лише пахнуть, як миро, а й самим ароматом і природою пахощів розлитого задля нас мира (див.ГТ. п. 1, 3). "Боми є пахощі Христові" (2 Кор. 2, 15), — стверджує [Святе Письмо].

29. Таку силу і благодать дарує вечеря тим, які приступають до таїнства, якщо приступивши чистими від всілякого зла, ми потім не внесемо нічого лукавого; бо коли ми такі й так приготовлені, ніщо не перешкоджає Христові бути так правдиво поєднаним з нами.

30. Містичний шлюб Христа, у чому й полягає Святе Причастя.

"Це велика тайна" (Еф. 5, 32), - говорить блаженний Павло, і восхваляючи це єднання. Бо це і є щедро оспіваний шлюб, до якого всесвятий Наречений приводить, наче діву, свою наречену - Церкву (див. 2 Кор. 11,2). Бо тут Христос "піклується" (див. Еф. 5, 29) про клир свій, який Його оточує, і за допомогою цього одного таїнства "ми є плоть від плоті Його, і кість від кос­тей Його" (див. Бут. 2, 21-23). У такий спосіб апостол, означую­чи шлюб, показує, що Христос є наречений (див. Еф. 5, 22-32) і "має наречену" (див. Йо. З, 29), як говорить Йоан.

31. Святе Причастя кожному з тих, хто приступає до нього і хто має потребу, дарує дорогу до спасіння, бо без нього не можна переступити закон тіла. Це таїнство є світлом для уже очищених, очищенням для тих, які ще очищуються, помазанням для тих, хто подвизався проти лукавого і пристрастей. Тому для одних нічого иншого не залишається, як, подібно до ока, очищеного від гною, прийняти "світло світу" (Йо. 8, 12), а для тих, хто має потребу в тому, хто міг би ще очистити, яке ж инше [очищення] може бути? "Бо кров сина Божого очищує нас від усякого гріха" (1 Йо. 1,7), - каже особливо улюблений для Христа Йоан. А кому невідомо, що перемогу над лукавим здобув один Христос, тіло якого є єдиним трофеєм над гріхом; і що Він може допомагати тим, хто бореться, за допомогою того тіла, в якому сам постраждав і здобув перемогу, коли був підданий випробуванню" (див. Євр. 2, 18).

32. Оскільки у плоті не було нічого спільного з духовним життям, або ж вона була до нього дуже неприязна й ворожа, бо, як каже [Писання]: "Вона пожадає проти духа" (Гал. 5, 17), тому вигадано проти плоті плоть, проти земної - духовну, зако­ном плоти руйнується плотський закон, і плоть скоряється духові, і допомагає проти закону гріха.

33. Через те ніхто не міг жити духовним життям, поки ще не була створена ця блаженна плоть; тоді не рятував і сам закон, хоча й не позбавлений філософії, він не мав ніякої сили серед людей, оскільки наша [природа] сприяла вродженій нашій гіршій частині. Бо "закон був ослаблений через плоть" (див. Рим. 8, 3), повчає [Святе Письмо], - і потрібна була инша плоть, яка могла дати йому силу. "Бо те, що було неможливим для закону, ослабленого тілом, Бог, - пославши свого Сина в тілі, схожім на гріховне тіло, ради гріха, осудив гріх у тілі" (див. Рим. 8, 3).

34. Тому ми завжди потребуємо цієї плоти й постійно на­солоджуємося трапезою, щоб закон духу діяв у нас, і для життя плоти не було жодного місця, і щоб у неї не з'явилася нагода бути прихиленою до землі, подібно до важких тіл, яких позба­вили підтримки. Бо це таїнство досконале у всьому, і немає нічого, чого б потребували ті, які приступають до нього, і чого б воно їм спов­на не давало.

35.Коли ж непридатність речовини не дозволяє печаті залишатись незмінною - "а маємо цей скарб у глиняних посу­динах" (2 Кор. 4, 7), — тому не один раз, а постійно вдаємося до ліків; і гончареві завжди треба біля глини сидіти і відразу ж відновлювати образ, що розпливається; і нам треба постійно вдаватися до руки лікаря, яка зцілювала б ослаблену речовину й виправляла б схиблену волю, аби смерть, прийшовши, не захопила нас зненацька. "І ви були мертві, — твердить [Святе Письмо], - провинами, оживаючи з Христом" (див. Еф. 2, 1), і "кров Христа очистить наше сумління від мертвих діл, на слу­жіння Богові живому!" (Євр. 9, 14)

36. Служіння в дусі і правді Божім є справою святого сопричастя.

Бо правдиве життя від того блаженного серця притягує до нас сила священної трапези, звідси у нас дар - щиро служити Богові. Бо якщо щире служіння - це покора, послух і виконання всього за Його спонукою, то не знаю, коли більше ми можемо бути покірні Богові, як не тоді, коли стаємо Його чле­нами. Бо хто і ким може краще керувати, як не голова членами? А стати членами Христа, як і під час здійснення кожного иншого таїнства якнайдосконаліше дарує нам хліб життя. Бо як члени живуть за допомогою голови й серця, "так і той, хто споживає мене, — каже [Писання], — житиме мною" (Йо. 6, 57).

37. Живемо бо за допомогою їжі. Проте таїнство діє в инший спосіб. Бо їжа, не маючи сама життя, не може сама по собі принести життя [для нас]. Оскільки ж вона сприяє життю, яке властиве тілу, то, як видається, вона є причиною життя для тих, що вживають її. А хліб життя - сам живий, і через нього воісти­ну живі ті, яким він вділяється. Ось чому їжа перетворюється у того, хто споживає її; і риба, і хліб, і будь-які инші харчі стають людською кров'ю, а тут усе навпаки. Бо хліб життя сам рухає тим, кого годує, і змінює, і перетворює у себе самого, і - що зазвичай властиво серцю й голові, - ми рухаємося і живемо. І в цьому уподібнюємося до Нього, наскільки і Він має життя. І сам Спаситель цим показує, що не різновид їжі підтримує наше життя, а Він сам, із власної волі, вдихає його [в нас] і, як серце чи голова, передає життя членам, тому й назвав себе хлібом живим (див. Йо. 6, 51), сказавши: "І топ, хто споживає мене, житиме мною" (Йо. 6, 57).

38. Тож виявляється, що поклонятися Богові "у дусі й правді" (Йо. 4, 23-24), і щиро служити Йому - справа священ­ної трапези. Бо не лише бути членами Христа і в такий спосіб підкорюватись Йому дається нам від цих таїнств, а й те, що мертві не можуть служити Богові, а бути живими і вільними від мертвих справ неможливо, якщо постійно не споживати цієї вечері (див. Євр. 9, 14). Тому як "'Бог - Дух, Ті, що Йому покло­няються, повинні у дусі й правді поклонятися" (Йо. 4, 24), так і живим треба бути тими, які вибирають для себе служіння живо­му, бо каже [Святе Письмо]: "Бог не є Бог мертвих, але живих"(див. Мт. 22, 32).

39. Отже, служити Богові - це жити за правдивим словом і прагнути до доброчесности. Але це було справою рабів, бо [Пи­сання] говорить: "Отак і ви, як зробите все, кажіть: «Ми слуги -  непотрібні»" (Лк. 17, 10). А це служіння є справою лише синів, і ми покликані не до рабів, а до шерегу синів (див. Гал. 4, 7).

40. Через те прилучаємося ми до плоти і крови Його: ^иБо діти,- зауважує [Святе Письмо], - були учасниками тіла і крови" (Євр. 2, 14). Подібно як Він, аби стати нашим Отцем і бути в змозі сказати те слово: " Ось я і діти, що їх Бог мені дав"(Євр. 2, 13), - став співучасником з нами в плоті і крові, так і нам, щоб стати Його дітьми, необхідно прийняти те, що належить Йому; і в такий спосіб за допомогою таїнства ми стаємо не лише членами Його, а й дітьми, з тим, аби служити Йому, скоря­ючись добровільно і з власної волі, наче діти, а [якщо] точніше - неначе члени. Бо служіння настільки подиву гідне й таке особ­ливе, що потрібен і той, і инший образ - і синів, і членів, оскіль­ки одного з двох недостатньо для визначення сутности.

41. Бо що дивного в тому, що тими, які самі по собі не мають жодного руху, рухає Бог, наче членами голова? Що небу­денного в тому, щоб бути підкореними Отцеві духів, так як і Отцеві плоти? (див. Євр. 12, 9) Але одне і друге виняткове, коли зберігаючи самостійність розуму, як діти, ми здатні підкоря­тися, як члени.

42. Бо усиновлення відповідно до благодаті і зв'язок з Богом полягають у святошу сопричасті. І це є важливою справою усиновлення, яке [ми] прославля­ємо і яке полягає не в слові, як у людей, і не за те тільки його шанують. Бо у нас усиновлені поєднані з батьками лише іменем, і через це у них спільний батько, але жодного народження, ані мук. А тут є справжнє народження і сопричастя з Єдинородним не лише в імені, а й у самих ділах - сопричастя крови, тіла, життя. І що важливіше, як не те, коли сам Отець визнає у нас члени свого Єдинородного, коли сам образ Сина знаходить у на­ших обличчях! "Були подібні до образу Сина Його" (Рим. 8, 29), - мовить [Святе Письмо].

43. Згідно з усиновленням, усиновлені більше злучені з Христом, а ніж з батьками.

І що казати про усиновлення, коли усиновлення [боже­ственне] є прийнятніше й рідніше за природне синівство, і так народжені є більше синами Бога, аніж своїх батьків, і настільки більше, наскільки більше ті, [що народили], ніж ті, що уси­новили. Бо що ж саме створює наших істинних отців? Те, що цю плоть ми маємо з їхньої плоті, та що з їхньої крови постало наше життя. Це стосується і Спасителя: ми є плоть від плоті моєї, кість від костей моїх (див. Бут. 2, 23); але віддаль між кожним сопричастям зокрема велика.

44. Бо відповідно до законів природи, тепер кров дітей уже не є тією, що у батьків, вона була їхньою [батьків], перш ніж стала [кров'ю] дітей; і саме походження роду [людського] по­лягає ось у чому: тепер - кров дітей, колись - кров батьків. А справа таїнства така: кров, якою живемо, і тепер є кров'ю Христа, і плоть, якою нас з'єднує таїнство, є тіло Христове, а ще - спільні члени і спільне життя.

45. Таким є правдиве сопричастя, коли обом в один і той же час притаманне одне й те ж, а якщо кожний зокрема має то одне, то друге - це вже не сопричастя, а радше роз'єднання. Бо не поєднує те, що не однаково присутнє в обох, а що кожний має окремо; через що вони й не співучасні один з одним і ніко­ли не були по-справжньому співучасними в чомусь, хоча одним і тим же є те, що раніше було для одного, а тепер - для иншого, це лише певна подоба сопричастя. Подібно, як хтось не може бути співмешканцем того, з ким жив колись в одному будинку, якщо той, хто живе пізніше, ні у повноваженнях, ні у справах, ні у клопотах не має нічого спільного з тим, хто мешкав раніше; а співмешканцем у них буде той, хто живе в тому ж місці, зай­нятий тими ж справами, і до того ж - у той же час. Так само й тут: ми не повністю і не в один і той же час пов'язані з батьками плоттю і кров'ю, а з Христом злучені істинно, з Ним завжди спільні [у нас] і тіло, і кров, і члени, і все инше.

46. Якщо дітьми це робить для того, щоб бути співучасними плоти і крови, зрозуміло, що через [священну] трапезу ми стаємо ріднішими Спасителю, ніж через природу самим бать­кам. Бо Він, живучи і співіснуючи [з нами], ще ні разу не полишив нас, як вони, а завжди присутній і поєднується з нами, а вже самою присутністю дарує [нам] життя.

47. Тим, які віддалилися від батьків, ніщо не перешкоджає жити, а тим, які відійшли від Христа, не залишається нічого иншого, як померти. І чому ж не сказати більше? Бо існувати самим по собі синам можна не инакше, як відійшовши від батьків, а те, що одні народили, а инші були народжені, створює початок поділу. Усиновлення ж у таїнствах полягає у співіснуванні й сопричасті, а це означає бути втраченим, уже не існу­вати, бути розділеним.

48. Отже, якщо назва споріднености вказує на певний зв'язок і тих, які поєднані спільною кров'ю, називає [рідни­ми], то одна, гадаю, може бути спільність крови, одна спорід­неність і одне усиновлення, за допомогою якого ми поєдну­ємося з Христом. Тому замовчується природне народження, коли народжуються цим народженням: "Котрі ж прийняли Його - тим дало право дітьми Божими стати, які в ім'я Його вірують" (5 Йо. 1, 12), - зазначає [Святе Письмо]. Хоча [вони] були вже народжені тілесними батьками, і те народження пере­дувало цьому, але друге настільки взяло гору над тим давнішим, що не залишилось ні сліду, ні імени його. Таким чином, свя­щенний хліб, приводячи нову людину, з корінням відкидає давню (див. Кол. З, 9-11; Еф. 4, 24).

49. І це діло священної трапези:"котрі ж прийняли Його, були народжені не з крові" (див. Йо. І, 12-13), — каже [Писання]. А коли ж ми приймаємо Його? Розгляньмо ці слова, а також і те, про яке із таїнств, як я розумію, сказано слово: ''Прийміть" (див. Мт. 26, 26). Бо ж зрозуміло, що це слово нас запрошує до трапези, у якій ми справді руками беремо Христа, приймаємо устами, єднаємося душею, з'єднуємося тілом і змішуємося кров'ю.

50. І ці слова правдиві. Бо для тих, які так приймають Сласителя і постійно оберігають Його - Він відповідна голова, а вони для Нього - доречні члени, членам же належить бути народженими одним і тим же народженням з головою. Не з крови плоть ця, "ані з тілесного бажання, ані з волі людської лише від Бога" (Йо. 1, 13), Святого Духа: "Бо те, що в ній зача­лось, походить від Святого Духа" (Мт. І, 20), - стверджує [Свя­те Письмо]. Годилося б, аби і члени були в такий же спосіб народжені, щоб і саме народження голови було таким, яким було народження цих блаженних членів. Бо те, що члени при­пасовані, означає, що [й] голова народжена.

51. Якщо ж початком життя для кожного є народження, і починати жити означає народитися, а Христос — життя для тих, які поєдналися з Ним, то вони народжені тоді, коли Христос ввійшов у це життя і народився.

52. Така сила-силенна благ з'являється нам від священної трапези: вона звільняє від покарання, згладжує сором гріха, відновлює красу, міцніше за природні пута прив'язує до самого Христа, словом, найбільше з-поміж будь-яких таїнств чинить [нас] досконалими у справжньому християнстві.

53. Чому таїнство трапези досконаліше від хре­щення: ані не відтворює грішника, ані не очищує без трудів, як «пінить хрещення? Тут багато хто міг би подивуватися з приводу таїнства, що воно будучи найдосконалішим з усіх, звільнити від покарання, здається, здатне менше від хрещення, хоча й більше за нього; бо те здійснює [це] без труду, а це - після попередніх трудів. І в очищених там навіть немає жодної різниці з тими, кого взагалі не торкнулася будь-яка давня скверна, а в багатьох із тих, які приступають до вечері, є сліди гріхів.

54. Приглядаючись до цього уважніше, [треба] сказати, що в тих, які согрішили, можна спостерігати такі чотири речі: той, що скоює гріх, погана дія, покарання за це, а відтак і вкладена в душу схильність до злого. Отож тому, хто скоює [гріх], з влас­ної волі слід вивільнитися від [початої] дії і, зупинившись [у цьому], іти до купелі, а все инше, хоч би ніхто нічим і не зай­мався, у них проробляє хрещення: знищує і провини, і хворобу, і самого грішника, бо він помирає у водах; новою людиною є той, кого повертає купіль.

55. А священний хліб, який кого приймає вже скорботним і вимученим важким трудом, тому справедливо відпускає провину за прогрішення, але не обмиває душу від поганої звички й аж ніяк не умертвлює його, бо не здатен відтворити знову. І лишає незмінним тільки цей знак гріха, дозволяючи зберегти неторканим те, що хоч і не піддане осуду, але все ж здатне на провини. Є так, що носять на собі ознаки хвороби й рубці від давніх ран, коли менше, ніж годилось би, клопочуться про свої рани і приготування душі не співвідносять із рівним за силою ліком.

56. І те очищення [Євхаристії] відрізняється від цього [хре­щення] тим, що не занурює грішника [у воду] й не відтворює, а лише очищує, бо він залишається тим же, та й це дається нам не без зусиль. Але стосується воно не таїнства, а самої суті спра­ви: підданим осуду слід очищатися там обмиваючись, а тут вечеряючи.

57. Навіщо приймаємо у хрещенні силу дії? Для того, щоб ми діяли.

Про потребу трудів скажу таке: хрещення, приймаючи ще не створених, тих, які не набули хоч якої-небудь сили, прагне до кращого; недаремно робить це все для нас безкорисно і нічо­го не потребує від нас, оскільки що-небудь дати ми не можемо. А трапеза, яка пропонується нам уже створеним, тим, які жи­вуть і здатні бути самодостатніми, дозволяє користуватися си­лою і подарованою зброєю, продовжувати прагнути до добра, тому що нас уже не [змушують] приходити й стреміти до неї, а ми з власної волі, самі по собі до неї прагнемо і прямуємо, як ті, що вже вміють це робити.

58. Яка була потреба прийняти ту силу дії, якщо нею не користуватися? Для чого зміцнюватися і озброюватися тому, хто має намір сидіти вдома? Якщо б ні для народжених на по­чатку, як і для бажаючих очиститися пізніше, не були своєчас­ними боротьба і труди, не знаю, у який спосіб ми були б ко­рисними для самих себе; як діяли б люди, коли перестали б прагнути до доброчесности, та більше, що було б гірше від нашої дії, коли не робити ні одного діла, гідного похвали, а для лихого щоразу мати діяльну душу.

59. Тому слід, аби для людей було підготовлене місце для дій і час для подвигів; і досконалими мужами годиться стати тим, хто вже отримав від таїнства можливість робити діло, яке відповідало б природі; і коли надходить день, "який учинив Господь" (див. Пс. 118 (117), 24), [треба] вже не сидіти, а бра­тися до діла, як каже Давид: "Виходить чоловік до свого діла й до своєї праці аж до вечора" (Пс. 104 (103), 23). Бо після цього дня "ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти" (Йо. 9, 4), як і перед цим днем була повна неспроможність дії і ніхто не знав, куди слід іти, бо була ніч на землі, "в якій, - каже [Святе Пись­мо], - хто ходить, не відає, куди йде" (див. Йо. 12, 35).

60. А коли зійшло сонце і сонячний промінь через таїнства розлився всюди, доконче треба, щоб не було жодної затримки у людських ділах і праці, "в поті лиця" (Бут. З, 19) [слід] їсти цей наш хліб, що для нас розламаний, особливо тому, що призна­чений він лише для тих, хто наділений розумом, і, як говорить Господь, "треба працювати на ту їжу, яка залишається" (див. Йо. 6, 27); що слід розуміти як повеління, щоб до цієї вечері приступали не ліниві й бездіяльні, а працьовиті. Бо якщо закон Павла відводить лінивих від трапези, яка гине, і каже: "Лінивий хай не їсть" (див. 2 Сол. З, 10), - то яка є потреба в ділах, що закликають нас до цієї трапези? А що в такий спосіб випадає торкнутися священних дарів, і тому ще перед таїнством нам самим слід очиститися — це зрозуміло зі сказаного. Як і те, що воно не лише не менше від инших таїнств, а й більшу має силу.

61. Бо, по-перше, кращим Бог дарує більше і, за словами пророка, "ярмом певним утверджує милість" (див. Єр. 5,5), "і справедливістю усе творить" (див. Єр. 9, 23), тож набагато кра­щими нас робить тоді, коли ми вже прийняли таїнство і вдо­сконалювались у доброчесності, ніж тоді, коли ми ще не зовсім були обмиті; а звідси випливає висновок, що ця благодать була краща від тієї і всі кращі дари отримали ті, які вже прийняли це таїнство. Перше є хрещення, а друге - священна вечеря, яку вважаємо настільки досконалішою, наскільки потрібніше приготу­вання тих, які хочуть приступити до неї. Тому не годиться, щоб, коли всі бажають кращого, менше було дано тим, які очищуються подвигами, ніж тим, що роблять це з допомогою таїнств. Навпаки, тут доцільніше віддати перевагу і вважати досконалим те, чого не можна отримати без багатьох і благородних діянь.

62. Треба знати й таке, що Христос, щедро нас нагодовуючи, є нашим помічником у боротьбі. А помічник у боротьбі подає руку не лежачим, не хворим, а повним сили й відваги, які сміливо й доблесно протистоять ворогові.

63. Тому сам Христос, який діє у кожному з таїнств, є для нас усім: творцем, наставником, помічником у боротьбі - пер­шим, коли обмиває, другим, коли помазує, а останнім, коли годує. Бо там від початку творить члени, тут зміцнює [їх] Ду­хом, а під час святої трапези є дійсно присутній і сприяє подвигу. А після закінчення його буде подвигодавцем і сидітиме зі святими, як суддя тих трудів, у яких сам брав участь. Він сам і переможець, а коли потрібно увінчати випробовуваних, Він стає вінцем.

64. Окрім того, аби змогли відважитися на подвиги філо­софії і здійснювати їх, той, хто творить і помазує в ім'я цього дарує все; проте помагає у боротьбі не в усьому, а під час подви­гів навіть ні в чому. Бо для наставника і творця [не годиться] нехтувати тим, що може бути приготовлено для подвижника; і помічникові у боротьбі закон спілкування не дозволяє взяти все на себе, иншому ж дозволити насолоджуватися, а лише самому готуватися до борні; і подвигодавцеві не личить ані сплітати сам вінець чи займатися лікуванням, ані допомагати подвиж­никам: або мужністю, або силою, або доблестю, або ж чимось иншим подібним до цього, а [дозволено] лише вміти прикра­шати [перемогу], яка очевидна [для всіх]. А для мужніх краще бути увінчаними, ніж лише подвизати­ся для перемоги, і краще бути переможцями, ніж лише приго­товленими до перемоги. Бо це - для перемоги, а перемога - задля вінців.

65. А якщо б ознакою недосконалосте й гіршої долі було те, що не зовсім очищує, ані не підготовляє, ані не сотворює, то недостатньою для щастя була б навіть крайня межа блаженства. Маю на увазі те, що під час трапези, під покровом приймають самого Бога, який увінчує, отож трапеза має і певне приго­тування, і очищення, а цих вінців позбавлена цілком.

66. Тому не треба дивуватися, якщо вечеря, будучи таїн­ством більш досконалим, менше спроможна очищувати, а над­то коли, згідно зі сказаним, і нагорода за перемогу - це [її] дар, і подібні нагороди ані не створюють, ані не вдосконалюють найкращих, а лиш показують їх і увінчують. Бо під час вечері Христос є не лише очищенням і помічником у боротьбі, а й нагородою, яку треба прийняти тим, які подвизалися.

67. Бо ж яка инша нагорода [може належати] блаженним за тутешні труди, як не та, аби прийняти Христа і з Ним разом жити? І Павло сказав, що після того бігу (див. 2 Тим. 4, 7) отримує заспокоєння у цьому останньому у поєднанні з Христом. Він каже: ''Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути, бо так багато краще" (Фил. І, 23). А це, переважно, справа трапези.

68. Хоча і в инших таїнствах можна знайти Христа, але так, щоб лише приготуватися до співжиття з Ним, а тут - щоб уже по-справжньому прийняти Його й поєднатися з Ним. Бо в цьому з усіх инших [таїнств] - і одне тіло, й один дух, і пере­бування в Ньому, й можливість мати Його в собі. Задля цього, думаю, і сам Христос блаженство праведних назвав вечерею, на якій Він сам служить (див. Лк. 12, 37).

69. Отже, хліб життя є нагородою. Коли ж ті, що прий­мають цей дар, ще топчуть землю і відбувають подорож, через це й оступаючись, і вкриваючись порохом, і боячись рук розбій­ників, то, зазвичай, для потреби, яка з'явилася, їм вистачає [цього хліба] - він і на силі підтримує, і служить проводирем, і очищує, поки не дістануться туди, де, за словом Петра, добре бути людині (див. Мт. 17, 4), де тим, що вже перебувають у країні, вільній від діянь, не потрібна жодна инша країна, а єдиним їхнім вінком є Христос, який справді перебуває з ними.

70. Тому [Христос], будучи очищенням, і для цього існуючи від початку, звільняє нас від всілякого бруду; і як спільник наш у борні, в якій є і проводирем, перший вступивши у неї, дає нам силу проти ворогів. Тому Він і нагорода, але не без зусиль. Отож коли вечеря є нагородою і останнім блаженством, який сенс доводити, що вона має силу меншу [ніж инші таїнства].

71. Так само слід розмірковувати й думати про инше, що воно не противиться досконалості таїнства. Бо не тому, що може небагато, не відтворює зіпсованого гріхами, атому, що він сам не здатний це прийняти й випробувати, оскільки має ще перше ліплення, про яке сказано у попередніх словах, і якого навіть крайнє зло не може знищити й викорінити з душ колись охрещених, якщо вони не відважились зректися того служіння, яке сповідували спільному Владиці, бо й вища філософія не спромоглася дати більше, ніж справжнє сповідування.

72. А ще тому, що в цілому людина зостається сильнішою, аніж померлий чи виснажений, а без цього відтворення неможли­ве. Тому смерть — це застаріла монета: може вмерти той, кого створила глина, "сокира вже при корінні дерев" (Мт. З, 10), - ка­же Йоан. А обмитий носить уже нову [людину] (див. 1 Кор. 15, 49). Тож як помиратиме той, хто поєднаний з Адамом, який уже не вмирає? Задля кого помирати йому, коли вже носить він в душі Того, для прийняття якого треба було померти?

73. А цього не можна отримати й від самої купелі. Як те із таїнств може бути кращим від цього в тому, чого все одно не можна знайти в обох? Бо і хрещення не спроможне відроджу­вати знову тих, що вже існують і сотворені; через це священний закон жодну людину не обмиває двічі, не звичаю чи порядку дотримуючись, а тому, що неможливо народжуватися двічі в один і той же спосіб.

74. Але хтось може сказати, що хрещення є і для того, щоб померти, вбивши перед гнобителями служіння Богові; отож багато з тих, які отримали таїнство водою, пройшли по цьому шляху, прийнявши цю другу купіль. І до цього можна додати таке: для раніше вибраних спів­існувати й жити з Христом для доброго відтворення необхідно, з одного боку, бути створеними тією рукою, а з другого - через доброчесність і гідні шани діяння самим досягати цього. Хре­щення водою сотворяє людину, і лише в цьому має силу, а смерть за Христа, очевидно, має і те, й инше: і те, що може давати вода, і те, що ми повинні привнести.

75. І тому для тих, які ще не прийняли таїнства, воно є хрещення і сотворення, якщо вони свідчать про Христа і відбу­вають поховання з Христом, в чому й полягає мета хрещення; також є доброчесність, сповнена подвигів задля добра і винят­кової мужности. А для тих, які отримали таїнство, вона аж ніяк не є першим, оскільки вони вже створені й живуть, а є другим, бо служить місцем для вправляння благочестя, а також виявом доброчесносте й того, що вони знають Христа і люблять Його понад усе, що дається любити, і нічого не вважають твердішим за надію[на Нього] - вона є ясним свідченням, що підтверджує це мечем, вогнем і найгіршим насильством (див. Пс. 66 (65), 10). З цієї причини тим, які прийняли тайну хрещення, ніяк не можна знову повертатися до Нього, бо воно нічого більшого не може дарувати від того, що ми вже маємо, отримавши від Ньо­го; а зазнавати мучеництва знову [можливо], бо воно може не лише народжувати і творити, а й вінки їм сплітати за благо­родні вчинки; і тому тим, які не отримали таїнства, дає і те, й инше, а тим, які отримали, - лише одне з двох.

76. Адже коли воно є корисне для обидвох, нічого особ­ливого немає в тому, щоб ті, які не відчувають потреби в обох, отримали одне з них, зазвичай те, що потребують; так і дари священної трапези спроможні очищувати тих, які ще не прий­няли його, і можуть просвітлювати уже очищених, отож ніщо не заважає приступати до таїнства задля другого, коли хто вже має перше. Та годі про це.

77. Звідси й почалася наша розмова про те, що тим, яке творить досконале сопричастя людей з Богом - чи слід назвати його справою служіння, чи усиновленням, чи тим та іншим водночас, - є священна вечеря, яка чинить нас близькими з Христом більше, ніж народжених із самими їхніми батьками. Бо не слабку якусь основу тіла закладає в нас, і не малі початки крові, а досконалі [тіло і кров] робить співучасниками для нас; бо Він не лише причина життя, як батьки, а й саме життя; і не тому називається Життям, що є причиною життя, подібно як апостолів називає світлом, бо вони для нас є провідниками світла, а тому, що є тим, чим треба воістину жити, Він є самим життям.

78. Бо святими і праведними сотворяє тих, які прив'я­залися до Нього, не лише наставляючи й повчаючи чого слід, вправляючи душу в доброчесності, і приводячи в дію ту силу, яку вона має стосовно справжнього розуму, а й сам є для них оправданням від Бога і освяченням (див. 1 Кор. 1, 30). Через це переважно буває, що святі в подібний спосіб стають блажен­ними і святими, задля Блаженного, який присутній у них і за допомогою кого вони стали із мертвих живими, мудрими із нерозумних, святими і праведними синами Божими із нечести­вих і лукавих рабів. Бо в них самих, ані в людській природі, ні в старанності не було нічого, за що б вони могли по-справж­ньому так називатися, а святими [іменуються] через Святого, і праведними та мудрими - через Праведного і Мудрого, який перебуває в них. Загалом же, якщо з людей хтось воістину гід­ний чути це велике і святе, то звідти отримує і найменування, а надто тому, шо їх особисті риси характеру й зусилля не тільки не можуть учинити їх праведними й мудрими, а навпаки, ще й лукавством є їхня справедливість, а [їхня] мудрість – справжнім безумством (див. 1 Кор. З, 19). Окрім того, якщо доброчесність учиняє нас і вельми благородними, і дарує нам окрасу, через що до справедливости й мудрости Божої ми стаємо ближчими, ніж до людської, а це допомагає нам досягти старання, то дореч­ніше мати назву від цієї [доброчесности], ніж від тієї.

79. Бо таки воістину ми маємо найменування не від зов­нішнього й чужого, а, зазвичай, від свого власного й того, що є в нашій природі, означені й називаємося - бо не дім і не одяг можуть спричинитися до нашої вдачі, і не вони визначають назву пороку чи доброчесности, до того ж зі самих наших влас­них вчинків те [боже] точніше виявляє і дає спільне найме­нування, яке є кращим від нашого. А Христове набагато більше за наше, ніж наше власне. Воно є нашим власним тому, що ми стали членами й синами, і прилучились плоти і крови (див. Євр. 2, 14), і Духа Його (див. 1 Кор. 6, 17). Тому те ближче нам не тільки від того, що від подвигу, а й від того, що бере початок від природи, бо Він виявився нам ближчим за самих батьків.

80. Тому ми всі зобов'язані не людську філософію привно­сити і не в тих подвигах бути стійкими, а жити цим новим жит­тям у Христі й виявляти ту справедливість. Коли б вона у цьому нам ніяк не підходила, то не була б саме для нас [призначена]. Бо для того "ми поховані з Христом через хрещення, щоб і ми жили новим життям" (див. Рим. 6, 4). І каже Павло до Тимотея: "Старайся осягнути життя вічне" (1 Тим. 6, 12). "Станете свя­тими за тим святим, який [вас] покликав" (див. 1 Пт. 1, 15). "Будете милосердні" не милосердям людським, а "як і Отець ваш милосердний" (див. Лк. б, 36). "Любіть один одного, як я полюбив вас" (див. Йо. ІЗ, 34). Такою любов'ю полюбив Пав­ло - "любов'ю Христа Ісуса" (див. Фил. 1, 8). Ось чому сам Спаситель, наказуючи учням мати мир, саме свій мир дарував їм: "Мій мир даю вам, — гласить [Святе Письмо] (Йо. 14, 27); і до Отця Він каже: "Щоб любов, якою Ти полюбив мене, в них пере­бувала" (Йо. 17, 26).

81. Подібно як народження є чимсь божественним і над­природним, так само - й життя, і спосіб життя, і філософія, і загалом все нове й духовне. І Спаситель, пояснюючи це Никодиму, говорить: "Що народжується від Духа - дух" (Йо. З, 6). Тому й Павло зауважує: "І опинитися в ньому не з праведністю моєю, що від закону, а з тією, що через віру в Христа, з пра­ведністю, що від Бога" (Фил. З, 9).

82. Писання повчає, що це є царська одіж, бо наша - раб­ська; з иншого боку, свобода й царство, до якого слід поспі­шати, у який спосіб можуть бути нагородою рабів? Бо немож­ливо стати гідними царства, не засвідчивши, окрім доброчесности рабів, нічого понад те. Так як "тління не може успадкувати нетління"(див. 1 Кор. 15. 50), - каже Павло в посланні "мусить бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя" (1 Кор. 15, 53); подібно й діла рабів не можуть бути достатніми для того царства, а потрібна нам праведність від Бога. Тому спадкоємцю треба бути сином, а не рабом, бо як стверджує [Святе Письмо]: "Невільник не перебуває в домі повсякчас - повсякчас перебуває син" (Йо. 8,35).

83. Тому кожному з тих, хто приходить до цієї спадщини, потрібно, спершу скинувши [подобу] раба, показати [себе] Си­ном, тобто носячи на обличчі своєму образ Єдинородного, з цієї красою явитися Тому, хто народив. І це означає бути Сином Божим, звільненим від всілякого рабства, і стати по-справж­ньому вільним, що й має на увазі те [слово], мовлене Христом до юдеїв: "Толе коли Син визволить, то справді станете вільні" (Йо. 8, 36). Бо Він звільняє рабів і учиняє синами Божими, тому що сам, будучи Сином і вільним від всілякого гріха, сотворяє спільними для них і тіло, і кров, і Дух, і все своє. Таким чином і [нас] відтворив, і визволив, і обожив, поєднавши з нами себе - чис­того, вільного і правдивого Бога.

84. У такий спосіб Христос, будучи істинною справедли­вістю і нашим благом, встановлює для нас священну вечерю, яка вища за саму природу; отож ми вихваляємо її блага, і ніби самі содіявши добро, набуваємо доброї слави й отримуємо від неї назву, якщо зберігаємо спільність; і якщо той, хто називається воістину святим і праведним, і подібними похвальними іменами, одержує назву задля того, що одержав від Нього. [Свя­те Письмо] каже: "Душа моя нехай Господом хвалиться" (див. Пс. 34 (33), 3) і "у ньому благословенні будуть всі народи" (див. Бут. 18, 18; Гал. З, 8).

85. Тому не людське, а Христове вимагаємо і вносимо в душі, й, носячи, відходимо, і до вінків усіляко виявляємо цю філософію і [зберігаємо] цей новий скарб, не докладаючи жод­ної фальшивої монети, тому що лише ця ноша достойна небесного царства.

86. Бо коли нагородою, яку мають отримати ті, що подви­залися, є сам Бог, треба, щоб і божественні подвиги були рівно­цінні з нагородою; і щоб для подвижників Бог був не тільки помічником і вождем подвигів, а й сам був у них переможцем, так, аби мета, до якої прагнули, відповідала приготуванню, а приготування - меті.

87. Бо як на землю [нас] посилаючи, нічого надприродного не зробив і не вимагав від нас, так приводячи до Бога й заби­раючи від землі, не дозволяє мати нічого людського, але в чому ми відчували потребу, - до всього самого себе пристосував і в собі не залишив нічого незайнятим із того, що може приготу­вати до цієї мети.

88. Бо якщо хтось наше назве недугою, а те — зціленням, то Він не тільки прийшов до хворого, зволив подивитися і про­стягнути руку, а й усе, що треба було для лікування, сам при­готував, і сам став ліком, і способом життя, і таким иншим, що веде до здоров'я.

89. І якщо це відтворення, то із себе самого і з власної плоти відновлює потрібне, і сам стає тим, що замінює пошкод­жене в нас. Бо ми були відтворені не із тієї самої речовини, з якої [Він нас] сотворив, - тоді витворив "взявши із земного пороху" (див. Бут. 2, 7), а вдруге дарував власне тіло. І від­новлюючи життя, не душу зробив кращою, а виливаючи кров свою у серця, які приймають таїнство, народжує у яких своє власне життя. Тоді "вдихнув віддих життя" (див. Бут. 2, 7), - гласить [Писання], тепер же робить співучасним з нами Духа свого. "Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває Авва, Отче (Гал. 4, 6) - повчає [Святе Письмо]. Оскільки і світло було потрібне: " І сказав Бог: «Нехай буде світло! І настало світ­ло»" (Буг. 1, 3). Колись не світло [було] рабське, а тепер сам Владика "освітлив серця наші", сказавши тоді: "Нехай із тем­ряви світло засяє" (2 Кор. 4, 6), - це слово Павла.

90. Загалом скажемо так: у прадавні часи був благодій­ником роду [людського] з поміччю цих видимих істот і про­вадив людину повеліннями, заповідями й законами, при сприянні то ангелів, то достойних мужів; а тепер - безпосередньо сам собою, діючи у всьому сам.

91. Отож, міркуймо далі. Аби врятувати рід [людський], Він не ангела послав (див. Іс. 63, 9), а сам прийшов. Коли потрібно було навчати людей тому, задля чого прийшов, то не в одному місці перебуваючи, закликав слухачів, а сам, обійшовши землі, шукав тих, кому передати вчення. І носячи на язиці найбільші із благ, входив у двері тих, які потребували Його благодіянь, і справді так зцілював недужих, сам приходячи [до них] і рукою торкаючись [їх]. І сліпому від народження очі сотворив, наклавши на обличчя глей, який сам приготовив, підняв і помазав (див. Ио. 9, 6). Сам "доторкнувсь до мар" (Лк. 7, 14), - зазначає [Святе Письмо]. І зупинився біля могили Лазаря, і голос подав поблизу (див. Йо. 11, 38-43), хоча, якби захотів, то звіддаля словом і самим порухом це, і ще понад це зробив би Той, хто небо створив у такий спосіб. Але то було явним доказом Його могутності, а це є знаком людинолюбства, яке Він прийшов явити.

92. Коли треба було, щоб у пеклі розрішити в'язнів, то справу [цю] Він не довірив ангелам чи архангелам, а сам зійшов у темницю (див. І Пт. З, 19). Полоненим же слід було не за­дарма отримати волю, а бути викупленими, тому й вибавляє їх, проливши кров (див. 1 Пт. 1, 19). У такий спосіб відтоді й аж до останнього дня вивільняє [нас] від гріхів, відпускає провину й омиває нечистоту душі.

93. Бо сам Він є тим, чим очищує, на що вказуючи, Павло каже: "Собою здійснив очищення гріхів наших і возсів пра­воруч престолу величі на небесах" (див. 1 Пт. 1, 19). Ось чому [Павло] називає Його і слугою (див. Рим. 15, 8), і сам Він [нази­ває] себе "тим, що служить" (див. Лк. 22, 27), і говорить, що прийшов від Отця у світ, щоб послужити (див. Мт. 20, 28).

94. І ось що найважливіше: не лише бо в теперішній час, коли Він явився у немочі людській і прийшов не для того, щоб "судити світ" (див. Йо. З, 17), показуючи притаманне рабам, і приховуючи все, що властиве Владиці, а й в прийдешньому віці, коли надходитиме з потугою (див. Мт. 24, 30) і явиться у славі Отчій, в одкровенні царства свого "Він підпережиться, - мовить [Святе Письмо], - посадить їх, і приступивши, почне їм служити" (Лк. 12, 37), хоча, звичайно, Ним царі царюють і тирани правлять землею (див. Прип. 8, 15-16).

95. Бо саме так Він став на престол у чистому й істинному царстві, сам собою достатній для царства, і так скеровує тих, якими володіє; Він [для них] люб'язніший від друзів, вимог­ливіший від правителів, співчутливіший за отця, ближчий за члени, необхідніший за серце; прихиляючи не страхом, захоп­люючи не нагородою, а сам по собі є силою влади, і лише сам злучує зі собою тих, які правлять. Бо царювати страхом чи обі­цянкою нагороди не означає істинно правити самому, а при­чиною покірности слід [тоді] вважати сподівання і погрози. Тож так як не по-справжньому править той, хто владарює инакше, так не означає і слугувати істинно як Богові, коли ми по­кірні Йому за якимось із зазначених способів.

96. Оскільки ж належало Йому царювати найчистішою владою, а иншою не годилося, Він намислив, як домогтися цього. І спосіб цей був щонайдивніший. Бо пішов від протилежного, й щоб стати справжнім Вла­дикою, набуває природи раба (див. Фил. 2, 7) і служить рабам аж до хреста і смерти, і так переймає душі рабів і посередньо провадить їхні бажання. Саме тому Павло, знаючи, що це служіння є причиною царства, каже: "Він понизив сеое, став слухняним аж до смерти - смерти ж - хресної. Тому і Бог Його вивищив" (Фил. 2, 8-9). І предивний Ісая повчає: "Тому я дам Йому, як пай, премногих; Він з сильними буде ділити здобич за яких на смерть видав свою душу і за грішників заступався" (див. 1с. 53, 12).

97. Бо внаслідок першого творення Христос є Владикою нашої природи, а через нове сотворення Він оволодів волею, що означає істинно царювати над людьми, коли Він керує, поєд­навши тут і підкоривши самовладність розуму і незалежність волі, які роблять людиною, через що й мовив: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мт. 28, 18), - як наче щось нове ви­страждав предвічний Владика світу, коли разом з небесними і людська природа пізнала спільного Владику. І таке слово Да­вида: "Бог над народами царює" (Пс. 47 (46), 9) - натякає на це царство, в якому "погани члени того самого тіла" й сопри-часники Спасителя (див. Еф. З, 6), - каже Павло. Тому одного разу так поєднавшись з тілами і душами, Він став Владикою не лише тіл, а й душ та зводень, і істинно володіє самостійним та незайманим царством, правлячи ним сам через себе, як душа - тілами, а голова - членами.

98. А тими, які обрали любити це ярмо, правлять, немов вони самі не живуть розумом і не володіють самовладністю зводень. "Немов тварина, перед Тобою" (Пс. 73 (72), 22), - гово­рить [Святе Письмо] а це означає зненавидіти й погубити свою душу і самою згубою порятувати її, коли нове творіння набуде влади й новий Адам повністю сховає старого, і нічого не зали­шиться із давньої закваски ані в народженні, ані в житті, ані в смерті (див. 1 Кор. 5, 7).

99. Для прадавньої людини перва людина народжена від Бога (див. Йо. 1, 13), - стверджує [Писання]. А свідченням того, другого життя є та і друга трапеза, бо одне виношує земля, а нову людину Пренебесний живить власною плоттю. Тому після вивільнення один повертається у землю, iз якою постав, а другий відійде до Христа, звідки взятий.

100. І кожний матиме кончину, відповідну до того, що відбулося на початку: "Який земний,- повчає [Писання], - такі й земні, і який небесний, такі й небесні (1 Кор. 15, 48). І не тільки душею, а й самим тілом. Бо і воно небесне, як там те і друге земне; тому душа перебуває у руках Небесного (див. Мудр. З, 1), а тіло є членом Його і душі воно не має, проте сповнене живим Духом і живе краще, наскільки це можна вис­ловити після завершення попереднього життя, тому що по-справжньому не вмирало від початку. "Очам безумних, - каже Соломон, - видалось, що вони вмерли" (Мудр. З, 2), і до того ж не премудрими. Бо як "Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над ним більше не панує" (Рим. 6, 9), так: члени Христові "повіки не побачать смерти" (Йо. 8, 51). Бо ті, що завжди злучені з живим серцем, як зазнають смерти?

101. Якщо видиме є порох і більш нічого, не треба [тут] дивуватися. Бо скарб всередині: "Життя наше поховане" (див. Кол. З, 3), - мовить [Святе Письмо], а скарбницею його є глиняна посудина, бо "маємо цей скарб у глиняних посудинах" (2 Кор. 4, 7), - каже Павло. Через що ті, кому видно лише ззов­ні, бачать один бруд.

102. Коли ж появиться Христос, то й порох покаже свою красу, тому що, будучи членом тієї блискавки (див. Мт. 24.27), відкриється й уподібниться до сонця, і випромінюватиме спіль­ний з ним промінь. "/ тоді праведні засяють, як сонце, в Царстві Отця свого" (Мт. ІЗ, 43), - говорить [Писання], царством Отця називаючи той промінь, у сяйві якого Він був явлений, відкри­ваючи апостолам (див. Мт. 17, 2), які бачили, як сам сказав, "цар­ство Боже, що прийшло вже у могутності" (див. Мр. 9, 1). За­сяють у той день також і праведні, однією ясністю і славою, коли вони прийматимуть, а Він передаватиме їм світло. Бо цей хліб, це тіло, яке понесуть від цієї трапези, відходячи туди, з'явиться тоді у хмарах перед очима всіх і, неначе блискавка, в одну часову мить, на сході і на заході, явить свою красу (див. Мт. 24, 27).

103. З цим променем блаженні й тут живуть, і навіть після смерти світло не віддаляється від них. "Світло завжди з праведними" (див. Прип. 13, 9), і осяяні ним, відходять до того І життя, прямуючи до Того, з ким завжди перебували у часі. Бо що станеться тоді з кожним із тих, які оживуть - кістки, части­ни, члени, поєднуюючись із головою, відновлять цілість тіла, так буде зі Спасителем Христом, спільною головою усіх.

104. Коли лише засяє [вона] на хмарах, звідусіль збере власні члени - Бог серед богів, прекрасна голова прекрасного ореолу - як важкі тіла, що висять, підтримувані путами, па­дають на землю і відразу знаходять своє місце, так і тіла святих прикуті до землі, віддані тлінню і залишаються під гнітом, і тому [Святе Письмо] засвідчує: "Стогнемо в наметі цім" (див.2 Кор. 5, 4), а коли з'явиться воля, вони стрімким поривом прямуватимуть до Христа, щоб посісти своє місце. Ось чому Павло, наголошуючи, що той порив невтримний, називає ту дію охопленням: "Будемо разом з ними вхоплені на хмарах у повітря назустріч Господеві" (1 Сол. 4, 17); Спаситель же каже, що їх забере: "Тоді з двох, що будуть у полі, одного візьмуть, другий залишиться" (Мт. 24, 40), - чим наголошує, що до людського це не має стосунку і не підвладне їм, так немовби існує якесь місце для [їхнього] відпочинку, але захопить їх і забере сам Він, який не підвладний ніякому часові.

105. Бо як на початку не очікував, щоби шукали Його, а сам шукав заблуканих і, вказавши дорогу, далі сам ніс тих, які не могли іти по ній, піднявши на плечі свої, і занепалих [духом] напоумлював і зневірених підбадьорював, і тих, які віддаля­лися, прикликав, і загалом, співчуваючи, [все] здійснював для їхнього спасіння. Так і тоді тих, які здійснюють останній до Нього хід, сам виявить і сам буде для них у їхньому леті крила­ми. Тому й називають їх орлами, тих, які мають відношення до трупів: "Де бо є мрець, там і орли зберуться" (Мт. 24, 28).

106. Бо підуть від трапези до трапези, від сокровенної до вже явленої, від хліба до тіла. Бо тепер Христос є для них хлі­бом, для тих, які ще живуть людським життям, і пасхою, бо переходять звідси у небесне місто (див. Гал. 4, 26; Євр. 12, 22; Од. 21, 2). Коли ж вони "відновлять сили, немов орел, здійму крила" (див. Іс. 40, 31), - каже предивний Ісая, - тоді сядуть коло самого тіла, вільного від облачень.

107. Вказуючи на це, євангелист Йоан каже; "Ми побачимо Його, як є" (1 Йо. З, 2). Бо Христос уже не хліб для них, коли припиниться життя у плоті, і не ласка для тих, які відтепер залишаються на одному місці. Бо має багато ознак від трупа. І з стигматами руки Його, і ноги Його мають сліди цвяхів, і бік ще береже знак списа (див. Йо. 20, 27).

108. До того трупа приводить ця вечеря, без неї неможливо отримати його, так само як із вирваними очима не можна проводити випробування світла. Коли ж ті, які не полуднують пополудні, "не мають життя в собі" (див. Йо. 6, 53), як же Без­смертний може бути головою мертвих членів?

109. Бо одна сила трапези, і Один готує її в кожному з обидвох світів, і одне є весільний покій, а друге - приготування до весільного покою, ще інше - сам Наречений. Ось чому для тих, які відходять не з цими дарами, для життя більше нічого не залишається. А кому поталанило отримати благодать і вберегти її, ті увійшли в радість Господа свого (див. Мт. 25, 21) та з Наре­ченим вступили до весільного покою (див. Мт. 25, 10), і иншою втіхою насолоджувалися під час вечері, не тоді отримавши все, а лише, коли Він з'явився, виразніше відчувши те, з чим прий­шли.

І таким є слово, за яким "царство Боже є всередині нас" (див. Лк. 17, 21).

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!