Слово п’яте

Життя в Христі

СЛОВО П’ЯТЕ 

Яке значення має для життя в Христі освячення священного жертовника

1. Такий сенс мають священні таїнства і в такий спосіб вони підготовляють нас до істинного життя. Оскільки жертовник - початок всілякого таїнства, чи потрібно прийняти [святу] вечерю або помазання, чи здійснити жертвоприношення, або взяти участь в особливому таїнстві хрещення, - отож, окрім уже сказаного, наскільки це буде нам під силу, розмірковуватимемо про нього і про таїнство, яким він утверджується. Не маю і гадки робити щось непотрібне і зайве. А доскона­лішим зробимо слово, витлумачивши основу таїнств, чи їхній корінь, чи як по-иншому слід це назвати.

2. Тому те, що роблять руки вершителя таїнства, і те, з чого складається жертовник, розгляньмо нижче, крок за кроком роз'яснюючи все, що символізує кожну дію, і для чого вона здійснюється.

3. Отож, спочатку єрарх, одягнувши на себе біле тонке покривало і підперезавшись по руках і по всьому тілу, падає ниць перед Богом, нахилившись не над голою землею; помо­лившись, щоб досягти бажаної для нього мети, зводиться на ноги, ревно [беручись] до справи й піднявши покладену тра­пезу, встановлює її [належним чином] і надає стійкости, не лише наказуючи, а й сам докладаючи рук до цього.

4. Встановивши ж, обмиває її теплою водою, молячись, щоб [ця вода] мала силу очищення не тільки з видимого бруду, а й від згубного впливу демонів; далі помазує, виливаючи на неї найкраше вино і чисту олію, зроблену із троянд, гадаю для того, щоб скапувала. Опісля він приносить священне миро й по­мазує, тричі роблячи знак хреста над нею і співаючи Богові пророчу урочисту пісню. Потім накриває білим покривалом, прикрашає дорогоцінним одягом та вкладає на нього инші облачення, помазані, як і трапеза, божественним миром; по­кладені зверху трапези, вони повинні лежати безпосередньо під священними книгами.

5. Зробивши так, сам розв'язує і скидає із себе покривало, маючи на собі архиєрейське облачення, виходить у котрийсь із сусідніх священних будинків. Узявши там наготовлені для цього кості святих мучеників і помістивши їх у якусь із посудин жер­товника, до якої кладуть винятково Святі Дари, і накривши, чим їх накривають, благоговійно підіймає їх і, тримаючи над го­ловою, простує до святого храму; багато вірних супроводжують його хід лампадами, піснями, тиміямом і запашними оліями.

6. Коли так урочисто йдучи, дістається до храму, спиняєть­ся біля нього і стоїть перед зачиненими дверима, а тим, які перебувають за ними, велить відчинити двері для Царя слави (див. Пс. 24 (23), 7-10). І вимовивши слова Давида, які той вкладає в уста ангелів, що говорили один одному при сходжен­ні Спасителя на небо, і вислухавши їх [ці слова] від тих, що всередині, після того, як двері відчинилися, входить у святи­лище, тримаючи над головою ту посудину.

7. Коли підходить до жертовника й до самої трапези, ста­вить [ту посудину] на неї, відкриває і виймає звідти скарб, схо­ваний у ній, вкладає [його] у скарбничку, співмірну за величи­ною із вкладеним, і після цього, проливши на це всесвятіше миро, помішує його під священною трапезою. І коли в такий спосіб все це здійснено, дім стає домом молитви (див. Мт. 21, 13; Іс. 56, 7), а трапеза - придатною для жертви та приготовленою, і стає істинним жертвоприношенням.

8. А причину, з якої, коли звершуються ці таїнства, те стає святилищем і чому після тайнодіянь священика воно може бути й домом, і трапезою, дізнаймося тепер, розмірковуючи над кожним [діянням].

9. Тож і ризи, і те, що єрарх так одягнутий приступає до звершення таїнства, за людським розумінням, являє образ святилища, бо, казав Давид, обмившись од всілякого зла і ставши білішим над сніг (див. Пс. 51 (50), 9), людина зосе­реджується в собі, приймає себе у себе і проникає до себе са­мої, по-справжньому вселяє Бога в душу й робить жертов­ником [своє] серце.

10. Ознакою цього є те, що, стосовно першого, на ньому є біла і сяюча риза, а стосовно другого, що він повністю замкнутий у собі й обмежений тілом. І таким чином, наскільки можливо, у собі самому явивши жертовник, далі й до освячуваного місця простягає руку, яка звершує таїнство.

11. Тому що в тих, які займаються мистецтвами, і загалом у всіх, хто може працювати, помисл раніше від рук у собі самому звершує справу; і що він намислив, те для рук стає правилом, і вони втілюють це у речовині (див. Арістотель. Про види душі І, 22, 730 АВ).

12. Буває так, що живописці малюють за прообразом, з картин творячи своє мистецтво, інколи ж вони для цього ви­користовують пам'ять і в душі споглядають взірець; і кожному відомо, що подібне трапляється не тільки із живописцями, а ще із скульпторами, з архітекторами і зі всіма творцями. І якби була хоч якась можливість побачити очима душу художника, ти побачив би саму будівлю чи статую, чи щось [инше] із витворів, але не в речовині.

13. Тому що ієрарх не лише тим представляє взірець жер­товника, що сам є будівничим його, а й тим, що зі [всього] видимого лише людська природа може бути храмом Божим та істинним жертовником, отож поставлений руками людськими жертовник і зберігає образ її. Ось чому треба, щоб у цьому дій­стві діло було явлене раніше зображення, а істина передувала образам.

14. Бо той, хто сказав: "Який дім ви мені збудуєте?" (Ді. 7, 49; див. Іс. 66, 1) - також каже: "Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити" (2 Кор. 6, 16; див. Лев. 26, 12), - даючи зрозуміти, на мою думку, що той, хто хоче бути корисним для инших, повинен насамперед допомогти собі самому, і хто удостоєний у бездушне вкладати таку силу, перед цим повинен принести таку користь самому собі; подібно думає Павло, що єпископ, який має намір бути благим для міста й народу, повинен по­чати зі своєї сім'ї і добре рядити власним домом, спершу повинен сам поводитись за праведним словом (див. 1 Тим. З, 2-5).

15. А для цього діла потрібен Бог, бо без помочі Божої ніхто не може здійснити будь-що, а особливо таїнства, у яких усе є тільки Його справою.

16. Коли Владика всіх не наказом турбувався про рабів і не радників послав до них, а сам прийшов і сам був винуватцем усього, що потрібно для спасіння, то з цієї причини й єрархові, учневі Його, треба власноручно встановити жертовник, від яко­го у нас усі засоби для спасіння; і здійснює він це, устами глаголячи той псалом: "Я вознесу тебе, мій Боже, Царю" (Пс. 145 (144), 1)- який містить подяку Богові і спомин про чуда Його. Якщо закон Павла велить дякувати за все, то наскільки спра­ведливіше дякувати за найголовніше зі благ.

17. Після цього додає инший псалом: "Господь - мій пас­тир: Нічого мені не бракуватиме" (Пс. 23 (22), 1). І цим оспівує не просто Божу людинолюбність, а й заторкує справжні події. Бо і про хрещення згадується [у ньому], і про божественне помазання, і про чашу, і про трапезу, яку склав священний хліб. А хрещення називає і "водою заспокоєння", і "місцем буйнотрав'я" (див. Пс. 23 (22), 2), і добре мовив той, чиїм пас­тирем є Бог, що нарешті спочине у ньому. Бо оскільки гріх і труди завдав тим, які зважились на нього, і землю для нас ви­повнив терням, то вода, що обмиває гріх, справедливо щодо трудів називається "водою заспокоєння", а щодо терня - "міс­цем буйнотрав'я", а останнім спочинком тому, що й останнє благо, в якому спочинемо ми, шукачі Бога, тут можна знайти. І ще з тієї причини її можна [назвати] "водою заспокоєння", шо вона приборкала пристрасть природи, що хотіло бачити багато пророків і царів (див. Лк. 10, 24), як твердить [Святе ПИСЬМО].

18. Чому схиляючи коліна перед Богом і молячись, єрарх не торкається безпосередньо церковної підлоги? Чи ж не тому, що те, що ще не отримало освячення, не відповідає таїнству? І дім, який ще не став домом молитви, як належно прийме того, хто молиться? Хоч і навпаки, Мойсею, який збирався ступити на "священну землю", потрібно було зняти взуття, як такому, який входив у безпосередню розмову з Богом; також і обраний Богом єврейський народ свого часу повинен був землю єгипетську топтати у взутті (див. Вих. З, 5).

19. Тож вчинивши це, [єрарх] потім омиває трапезу священною водою. Бо оскільки загальний тиран, закабаливши людину - владику видимого, вдерся потім у все чуттєве, наче в царський дім після падіння царя, то ось чому кожне таїнство, приймаючи із чуттєвого речовину, має потребу в чомусь такому, що давало б очищення від влади лукавого. Так спершу молитвами священик очищує від усілякої диявольської злоби воду, в якій треба хрестити того, хто приступає до таїнства, потім виголошує завершальне слово; з тієї самої причини і тра­пезу насамперед обмиває водами, які захищають від нещасть, і водночас подає взірець, як треба прагнути до добра, тобто спер­шу "відступити від зла" (Пс. 34 (33), 15; 37 (36), 27); тому учи­няючи це, і співає псалом, співаний від зла людського: "Окропи мене іссопом, і я буду чистий, обмий мене, і я над сніг буду біліший" (Пс. 51 (50), 9).

20. Після цього воздає подяку Богові і вшановує [Його]. І це [присутнє] у кожному із таїнств. Бо все треба здійснювати на славу Божу, а понад усе - таїнства, оскільки вони й корисніші від усього, і від одного лише Бога.

21. Потрібно не тільки очиститися перед Божими бла­годатями, а й виявити властиві їм чесноти, наскільки нам це під силу, бо инакше неможливо зустріти дарувальника тих же

[благодатей]. Бог бо дає молитву не тому, хто спить, а тому, хто просить (див. 1 Сам. 2, 9), і зміцнює духом того, хто [хоче] подвизатися, і дарує благодать розсудливости такому, який, наскільки спроможний, надає їй перевагу. І загалом, у всьому треба виявляти бажання того, що шукаємо, не тільки тим, що хочемо, а й самими справами. Тому перед найбожественнішим миром, яке повинне давати жертовникові благодать від Бога, намащує при нас трапезу пахощами, вином і миром, із яких одне приносить нам лише задоволення, а инше допомагає в 100 житті; щоб явити людське, привносячи все, що виповнює усе наше життя, тобто необхідне для життя і приємне, починає [тайнодіяння] з одного і з другого. Тому що й сам [Христос], прийшовши, дав і життя, і більше додав, не лише воскресивши нас і звільнивши, а й воцаривши, і прилучивши нас до бла­женної насолоди.

22. З цієї причини й [єрарх] використовує миро, яке, маю­чи всіляку силу для таїнства, і до самої жертви має відношення. Оскільки Спаситель спочатку звершив [жертву] цими двома [ рукою і словом], як каже [Святе Письмо]: Узяв хліб і побла­гословив [його] рукою, то й ми [мусимо] шукати і руку, і слово. Тому священики виголошують слово, і воно стає дієвим, наче б Він сам наказував, як говорить [Писання]: "Чиніть це на мій спомин" (Лк, 22, 19). Миро ж має силу замість руки. Адже "миро вводить самого Ісуса",- стверджує божественний Діонісій (Діонісій Ареопаг. IV, 3, 4). Апостоли також покладали свою руку, і це була та ж благодать, а наступники їхні для цього таїнства потребували слова, і лише за його допомогою вони могли тайно діяти. Бо для перших священиків жертовником були руки, а для їхніх наступників через них же Христос сотворив доми для Звершення Таїнств. 23. Проливаючи миро на трапезу, [єрарх] не промовляє жодного слова, лишень співає єврейською мовою Богові пісню, яка обмежується небагатьма складами, за змістом - всесвяту пісню лику священних пророків. Бо тим, які розповідають про події минулого, випадає сла­вословити тривалою промовою, а оспівувати те, що гідне слави, доречно обмеживши пісню небагатьма словами. Перше, гадаю, годиться, коли події минулого і майбутнього вихваляють, аби замість них для тих, хто споглядає, були слова; а друге, на мою думку, потрібне для теперішнього і того, що здійснюється, коли діла явні самі по собі, а слова необхідні не так для того, щоб передати задоволення тих, які проголошують, як для того, аби висловити подив, так як і пророки пророкували до Йоана (див. Мт. 11, 13). Бо ж яка була потреба у вісниках тут, коли явився Той, кий сам звіщав? Не залишилось нічого иншого, як оспіву­вати Його й увінчувати, що було очевидним і для ангелів, яким першим Він явився, прийшовши на землю, і " Слава на висотах Богу" (див. Лк. 2, 14) було їхнє слово, коли довкола Нього раділи. З цієї причини єрарх, коли за самими ділами пізнав благодійника, якому воздавали хвалу, про ніщо зі згаданого в молитвах не молиться і не перелічує справ людинолюбства, які а постають перед очима, а тільки прославляє це у містичній пісні.

24. Оскільки силою жертовника є миро, треба, щоби для цієї сили була й відповідна речовина. Бо так краще вона може діяти, як вогонь і світло [діють] через відповідні тіла. Тому й саме ім'я Спасителя, яке прикликають, має силу у всьому, але не в устах усіх однаково виявляє свою силу. Отже, вершитель [таїнства], пошукавши, яке б із тіл належно прийняло миро, не знайшов нічого гіднішого за кості мучеників і, помазавши їх миром, намащених приклав до трапези і освятив жертовник.

25. Адже для таїнств Христових немає нічого ближчого за мучеників, бо ж у них із самим Христом спільне все - і тіло, і дух, і образ смерти. Він і за їхнього життя був присутній з ними, і померлих не залишає мертвими, а злучений з їхніми душами, із цією тлінністю співперебуває та поєднується із прахом; і якщо в чомусь із цього видимого можна знайти й мати Спа­сителя, то, безперечно, у цих кістках.

26. Тому, прийшовши до храму, [єрархові] треба внести [ці кості], для них він тими словами відчиняє двері, наче б вводив самого Христа, і у всьому иншому вшановує їх нарівні з Чес­ними Дарами. Воістину справжнім храмом Божим і жертовником є кості ці, а цей рукотворний - наслідування справжнього. Отож, до цього храму потрібно додати той і для звершення цього ним скористатися, так як і поміж законів новий вжи­вають для довершення старого.

27. Після того, як уже все здійснив і приготував дім для жертвоприношення та молитов, запаливши світильник на жер­товнику, виходить. По-перше, вказуючи цим, на мою думку, на час пожертви, коли вона була принесена спочатку, бо це [могло бути] пополудні і під час запалення світильників. По-друге, щоб як у будинку того, хто загубив драхму (див. Лк. 15, 8), цей світильник викликав у нашій пам'яті той світильник, якого Він запалив і з яким шукав та знайшов драхму, сховану темрявою і товщею землі, ніби лежала вона під землею у пеклі. Бо це, га­даю, означає вимести дім і все відкрити, і винести на світло - [а Він] Той, хто й пекло світлом наповнив, зійшовши у нього. Обходячи, помазує миром весь дім, аби він став домом мо­литви й мав дієву назву, і допомагав нам у молитвах. Бо прихід людей до Бога й щира наша молитва, мов кадило (Пс. 141 (140), 2), суть миро розлите - Спаситель (див. П. п. 1, 3), який став на­шим заступником (див. 1 Йо. 2, 1) перед Богом і посередником (див. 1 Тим. 2, 5). Бо коли, будучи Єдинородним, самого себе пролив на рабів, тоді Отець воістину змирився і милосердно споглядає на нас, і людинолюбно приймає тих, які приходять, наче набуває у нас свого улюбленого Сина. Ось чому слід, аби на дім, у якому ми прикликаємо Бога, і який є кузнею молитви, було пролите всесвятіше миро молитви, щоб привернути до нього Бога, якого закликаємо в ньому; і щоб, як молився Соломон, очі Його день і ніч були розплющені на храм цей (див. 1 Цар. 8, 29). І воістину щоб храм, названий храмом Божим, вознісся до храму істинного та мав з ним щось спільне, а для цього необхідно, щоб як Той був помазаний Божеством (тобто Святим Духом, див. Ді. 10, 38), так і цей став помазаним, бу­дучи намащений миром. Називаю ж істинним храмом Божим всесвяте тіло Його, як сам Він називав його, кажучи: "Зруй­нуйте храм цей" (Йо. 2, 19). 

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!