Слово шосте

Життя в Христі

СЛОВО ШОСТЕ 

1. Як слід вберегти життя, прийняте від таїнств.

Отже, це є те, що з життя в Христі стосується самого Христа й відповідає Йому одному. Оскільки виникнення життя на початках залежить від одної руки Спасителя, а зберегти утверджене й залишатися живими - це справа нашої старанности, то тут необхідні й людські зусилля, і підтримка з нашого боку, щоб, одержавши, не втратити благодать, а до кінця вберегти її; і відійти звідси, маючи в руках скарб, і зважити на те, як у майбутньому можна здобути його, хоч [для цього] доконечний був би й подвиг. І це справедливо було б частиною нашого слова про життя [в Христі].

2. Бо як у наших справах цілком доречно, отримавши жит­тя, не заспокоюватися на цьому й не сидіти сиднем, наче б уже все здобули, а належить клопотатися про те, як зберегти його, так само й тут, до слів про перше необхідно додати слово і про друге, і мовивши, звідки у нас життя, як і чим досягаємо його, потім повинні були б витлумачити й те, що слід робити, аби не позбутись благополуччя.

3. А це - доброчесність і життя за правильним судженням. Про те сказано у багатьох прадавніх і в багатьох наступних [поколіннях], і не зостається нічого, про що треба було б ска­зати, тому небезпечно, що ми беремося за цей надмірний под­виг. Оскільки на початку ми були схильні вести мову і про те, чого бажали, то якщо не долучимо цього, розмірковування на­ше не може бути цілісним; тому полишивши те, що відповідає кожному способові людського життя, яких є багато, мусимо визнати, чим ми всі разом зобов'язані Богові. Бо ніхто не скаже, що та сама доброчесність повинна бут у людей, що керують громадськими справами, і в тих, які займаються лише своїми власними; у тих, які після купелі більше нічого не обіцяли Богові, і в тих, у яких життя самотнє, які надали перевагу обітниці чистоти й не мають нічого свого, і не є панами не тільки над иншим надбанням, сіле й над своїм власним.

4. Про те, як діяння Божи заповідей зберігає для нас [даровану] через таїнства благодать, без якої жити в Христі неможливо.

А що є спільним обов'язком для всіх, хто названий від Христа, оскільки у них [спільна] і сама назва, і що треба здійснювати всім однаково, без чого ті, які у всьому иншому досягають успіху, не можуть отримати прощення, хоча б з огляду на вік, переконання, долю чи на іще щось: на недугу, здоров'я, обставини, на пустелю, місто або ж на шум, чи на будь-що инше, на що зазвичай посилаються обвинувачені, тоді як ніхто не може цим захиститись, - то це те, що всім потрібно не протидіяти волі Христа, а всіляко оберігати Його закони й будувати життя за Його приписами.

5. І про це не можна сказати, що воно понад людську силу, бо не було б визначено покарання для тих, хто порушує закон, і серед християн немає жодного, хто б сам по собі не був свідомий того, що зобов'язаний дотримуватися усього [закону]. Бо ті, які на початках приходили до Нього, усі однаково обіцяли слідувати у всьому за Ним і, пов'язавши себе такими обітницями, лише тоді брали участь у таїнствах.

6. Таким чином, заповіді Спасителя для усіх віруючих є спільними обов'язками, і для тих, хто прагне їх сповнити, вони й посильні, і вкрай необхідні; без них не можливо прийти до Христа тим, які віддалені в найважливішому й найкращому волею і бажанням. Тому необхідно волею поєднатися з Тим, з ким ми учасні кровію, а не так, аби погоджуватися в одному иншому розходитися, там любити, а тут ворогувати, бути ці зле такими, які гідні осуду, бути членами, але мертвими для яких уже немає жодної сенсу рости й бути народженими разом з тілом, як і галузці, відрізаній від справжньої виноградної лози для якої один кінець - бути викинутою геть, засохнути й бути вкинутою у вогонь (див. Ио. 15. 6).

7. Через те тому, хто вибрав життя в Христі, доцільно злучитися із серцем та з тою головою, бо життя наше не з якогось иншого місця - а це неможливо для тих, які не бажають цього; і необхідно, наскільки це під силу людям, свою волю вправляти за зволенням Христа і прагнути того, що й Він, і тішитися тим, чим Він [тішиться]. Бо протилежні бажання не можуть міститися в одному серці. "Лиха людина з лихого скарбу серця нічого іншого, - каже [Писання], - не вміє винести, крім лихого, а добра [виносить]добре" (див. Лк. 6, 45). І у віруючих у Палестині, оскільки вони прагли одного й того ж, "серце [одне] і душа одна ", твердить [Святе Письмо] (Ді. 4, 32). Так само, якщо хтось не співучасний волею з Христом, а відрікається від того, що Він велить, і влаштовує своє життя не за одним з Ним серцем, то, й поза сумнівом, залежить від иншого серця. Оскільки Він знайшов Давида до серця свого (див. Ді. 13, 22), бо той мовив: "установ Твоїх не забуваю" (Пс. 119 (118), 83).

8. Якщо ж не можна [так жити] тим, які не хочуть цього, то для того, аби ми були здатні на життя, прослідкуймо, щоби змогли ми любити так, як і Христос, і радіти тому ж, що й Він.

9. Отже, початком якої-небудь справи є бажання, а [початком] бажання - помисл. Отож, перш за все, слід намагатися відвертати око душі від марноти й мати серце, завжди виповнене благими намірами, щоб, спорожнівши, воно ніколи не стало місцем для лукавих помислів.

10. Про те, що стає причиною і початкові постійного роздумування про подвиги Христа й навернення душі до здійснення заповідей.

Хоч існує багато такого, що варто зробити предметом розмірковування і справою душі, насолодою і вправлянням Розуму, та найприємніше і найкорисніше - говорити и розмірковувати про таїнства, роздумувати про те, який маємо від них скарб. Бо ким ми були перед тим, як отримали таїнства, і якими стали, прийнявши їх; і яке колишнє рабство, а тепер яка воля і царство; і скільки благ нам уже подаровано, і скільки обіцяно. І перш за все, Хто є винуватцем цього всього для нас, яка краса Його і яка доброта, до якої міри полюбив Він рід людський і наскільки міцною є ця любов.

11. Бо ж коли цим розум зайнятий заздалегідь і душа ви­повнена цим, нелегко помислу споглядати на инше і бажанню прямувати в инший бік, оскільки [це] таке добре й таке при­вабливе. Бо ці благодіяння переважують своєю кількістю і ве­личчю, а любов, яка підштовхнула до цього, понад розуміння людським помислом.

12. Тому, подібно як людська любов виводить із рівноваги люблячих, коли стає занадто сильною і перевищує сили тих, які прийняли її, так само й любов до людей применшила Бога (див. Фил. 2, 7). Бо не на місці залишаючись, кличе до себе раба, якого полюбив, а сам, зійшовши, шукає його. І багатий приходить до господи убогого, і наблизившись, сам через себе виявляє любов, і бажає такої ж любови, не полишає того, хто не приймає її, і на образу не гнівається, і, гнаний, сидить при дверях, і робить усе, щоби показати себе люблячим, терпить страждання і вмирає.

13. Бо існують дві речі, які виявляють і засвідчують любов до когось: одне - усім, чим можна, тому, кого любиш, творити благо, і друге — згоджуватися терпіти за нього муки і, якщо є потреба, то й постраждати за нього. І хоча другий доказ любови набагато вагоміший за перший, проте він неможливий для Бо­га, безпристрасного до [всілякого] зла. Будучи людинолюбним, Він міг творити благо людині, але терпіти за неї тортури не міг. І оскільки любов [Його] була надмірною, а явного знаку, яким би виявив [її], не було, треба було не приховувати, як сильно Він любить, а люблячи, намагатися подарувати найбільшу лю­бов і явити її надзвичайну силу. Тому Він замислює це висна­ження, докладає зусиль і здійснює те, через що спромігся би терпіти тортури і страждати. І тим, що витерпів, довівши, як понад міру Він любить, навертає до себе того, який утік [від Нього], будучи переконаним, що Благий ненавидить [його].

14. Але що зі всього найбільш нечуване — не лише ви­терпів, зазнавши тортур і померши в ранах, а й ожививши та воскресивши тіло, ще зберігає ці рани, і рубці носить на тілі, і з ними постає перед очима ангелів (див. 1 Тим. З, 16), і пи­шається цим та радіє, показуючи, що витерпів тортури; инше тілесне Він відкинув, і тіло у Нього духовне (див. 1 Кор. 15, 44), отож ані важкости, ані грубости, ні жодної иншої тілесної пристрасти не залишилось [у Ньому], а ран не відкинув зовсім, ані рубців до останку не згладив, виявляючи, що через любов до людини любить і їх, бо завдяки їм віднайшов загубленого (див. Лк. 15, 6) і, будучи поранений, здобув улюбленого.

15. Бо инакше, чи доцільно було б безсмертному тілу носити сліди ран, які иноді [у тілах] смертних і тлінних знищує н мистецтво та природа? Але, як видається, у Нього було бажання | неодноразово страждати за нас (див. Євр. 9, 26), оскільки ж це п неможливо, тому що тіло Його зовсім не піддалось тлінню (див. Рим. 6, 9), і разом з тим Він щадить людей, які бичували б [Його], то, принаймні, сліди ран зволив зберегти на тілі й назавжди залишити знаки уражень, які мали обриси важких травм, аби було зрозуміло, що Він був розіп'ятий за рабів, і бік [Його] був глибоко простромлений, і при тому невимовному світлі це й стало окрасою для царя.

16. Що ж може дорівнятися цій любові? Чи хоча раз так любила людина? Яка мати настільки ніжнолюбляча і який батько настільки сповнений любови до дітей? Або хто із добрих володів такою несамовитою любов'ю, щоб любити, зазнавши болю, завданого саме тим, кого любив, але не тільки витерпіти, а й зберегти любов до невдячного, ще й самим ранам надати перевагу над усім иншим? А втім, це посвята не лише любови, а й великої шани, і до того ж щонайбільша честь — не соро­митись слабкостей природи, а з синцями, які успадкував від людської немочі, посісти царський престіл. 

17. І не лише природу визнав гідною цього, а кожного зокрема упослідив, але й прикликає всіх до цієї діядеми, [всіх] звільнив від рабства, зробив синами. Всім відкрив небо і, показавши шлях, щоб можна було злетіти до Нього, дав крила. І на цьому не заспокоївся, а сам і веде, й підтримує, і підба­дьорює байдужих.

18. І про ще більше не сказано, бо після цього не Владикою залишається для рабів, і, причастивши їх до своїх благ, не тіль­ки руку подає, а й себе самого повністю дарував нам, ось чому ми є храмом живого Бога (див. 1 Кор. З, 16). Ці члени є чле­нами Христа, а Голові цих членів поклоняються херувими, ці ноги, ці руки залежать від Його серця.

19. Немає нічого кориснішого й нічого приємнішого, як роздумувати про це, бо коли над тим міркуємо, і ці помисли заволодівають душею, по-перше, жодне лихо не має до нас дос­тупу, по-друге, тим, які пізнали благодіяння, не можна не прой­нятися любов'ю до Благодійника, а полюбивши Його так силь­но, ми стаємо виконавцями Його заповідей і спільниками Його волі. [Писання] каже: "Хто ж мене любить, заповіді мої збе­реже" (див. Йо. 14, 21).

20. Воістину, пізнавши власну гідність, нелегко відмо­вимось від неї і не погодимося бути рабами рабові-втікачеві, коли збагнемо царство у нас самих; для лукавого слова не від­криємо уст, якщо триматимемо в пам'яті трапезу й те, якою кров'ю зачервонимо цей язик. Як скеровуватимемо свої очі, до чого не слід, після того, як споглядали [ними] страшні таїн­ства? Не будемо направляти ноги та простягати руки до чогось лихого, якщо матимемо в душі правдивий помисл про них що вони - це члени Христа, і члени священні, і подібно до келиха, носять Його кров, ба більше, повністю одягнені самим Спасителем, не як в одіж, і не як у природню шкіру а настільки досконаліше за це, наскільки ця одіж тісніше поєднується з одягнутими, ніж [шкіра] із самими зв'язками та кістками Бо їх хтось може відітнути супроти волі, а Христа вже ніхто із людей та демонів не може від’єднати від одягнутих, ні теперішнє, каже Павло, - ні майбутнє..., ні висота, ні глибина, ані инше якесь створіння" (Рим. 8, 38-39). скільки б не мало сили.

21. Бо у мучеників Христових руками катюг лукавий мав змогу відривати і знімати шкіру, відрубувати члени і трощити кістки, випускати кишки й виривати нутрощі. Але намагаючись зняти цю одіж й оголити блаженних від Христа, настільки заплутувався у своїх намірах, що, нехотячи, ще більше, ніж до цього, одягав тим, чим думав роздягти.

22. То що ж може бути священніше за це тіло, з яким Христос злучений тісніше від будь-якого природнього поєднання? Тож ставмося до нього шанобливо і збережім достойним для Нього, якщо знаючи про предивну його світлість, завжди матимемо її перед очима душі. Бо якщо храм, і посуд, і будь-що инше священне, як тільки усвідомимо, що воно священне, всіляко зберігаємо недоторканним, тим більше не зрадимо [щось вище], бо ніщо не є настільки священним, як людина, з якою і за природою поєднався Бог.

23. Розважмо, кому "всяке коліно приклониться на небі, на землі й під землею" (Фил. 2, 10)? Хто прийде на хмарах із "поту­гою та славою великою" (див. Мт. 24, 30), сяючи, немов у всій повноті взірець? Це людина й водночас Бог. І кожен із нас може воістину як сонце засяяти (див. Мт. ІЗ, 43), бути підхопленим на хмарах (див. 1 Сол. 4, 17), побачити те Боже тіло, вознестись до Нього, наблизитися і лагідно бути явленим. І тоді з'явиться Владика, оточиться сонмом благих рабів, і коли Він засяє, зася­ють і вони (див. Кол. З, 4). Що за видовище, виразно бачити незліченну кількість світильників на хмарах, людей підхоп­лених і вознесених для того, щоб сотворити урочистість понад всілякий взірець; багато богів навкруг Бога, гарних довкола прекрасного, рабів довкіл Владики, який не заздрить рабам, як-що хто й прилучиться до Його світлости, і не думає, що змаліє Його слава, якщо Він прийме багатьох учасників царства, як ті, хто має владу над людьми, роблять із залежними від них. Бо хо­ча дають їм все, але й уві сні не потерплять, щоб [ті] прилучи­лися до царського скіпетра. Бо не рабами вважає їх, і вшановує їх не рабськими почестями, а має їх за друзів, і дотримуючись законів дружби, які сам встановив від початку, все робить спіль­ним, і не будь-що, а дарує їм саме царство, саму діядему.

24. Бо саме з огляду на це блаженний Павло мовив: "Спад­коємці ж Божі — співспадкоємці Христа" (Рим. 8, 17), — і з Христом царюватимуть ті, які перейшли страждання (див. 2 Тим. 2, 12). Що [виявимо] приємним настільки, щоб воно могло може зма­гатися із тим видовищем? Сонм блаженних, сила-силенна ра­діючих? Він сходить з неба на землю, а земля посилає инші сонця до сонця справедливости і все виповнює світлом. Тут ті, які роздумуванням, стражданням, важкими трудами, піклу­ванням про подібних до себе довели свою твердість щодо Христа. Тут ті, які наслідують страсті Його і віддавши себе мечеві, вогню та смерті, ще показують рубці на сяючих тілах і тріюмфують слідами ран, наче надписом перемог - вінок найвідважніших із славними ранами довкіл царя, який переміг задля страждань, і як каже Павло: «За те, що перетерпів смерть, увін­чаний славою і честю" (Євр. 2, 9).

25. Для нас, які роздумують про це і які упродовж усього часу звертають до цього свої помисли, стає очевидною гідність нашої природи і зрозумілою людинолюбність Божа до нас.

26. Ті із грішників, які розмірковують про под­виги Христа, не відмовляються від спасіння, а навпаки, відразу повертаються за допомогою лі­ків покаяння до душевного здоров'я.

Саме це не дозволить нам споглядати нечестиве, а якщо доведеться впасти у гріх, лагідно піднесе нас.

Бо ж у спасінні нам перешкоджає багато чого, але най­більше те, що, согрішивши, ми відмовляємося відразу звер­нутися до Бога, а, соромлячись і ганьблячись, дорогу до Нього вважаємо важкою [і думаємо], що Він гнівається на нас, і сприй­має нас вороже, і що велике приготування потрібне для тих, які прагнуть прийти до Нього.

27. Проте людинолюбність Божа повністю виганяє із душі цей помисл. Бо як достеменно знаємо, що Він повен поблажливости, і як "ти тоді візвеш, Він скаже: - Ось я!" (Іс. 58, 9), то що ж є перешкодою для тих, які грішать, відразу прийти до Ньо­го? У цьому супроти нас прихована пастка і хитрий виверт спіль­ного ворога, що приводячи до гріха, зроджує сміливість і зухвалість, а тим, які зважилися на найогидніше і впали у гріх, вселяє сором і недоречний страх, аби одних приготувати до падіння, а иншим не дати воскреснути, иншими словами — одних відвер­нути від Бога, а другим завадити знову прийти до Нього; і таким чином, тягти до одної прірви за допомогою протилежного.

А цього слід остерігатися й уникати якомога пильніше — і відваги до гріха, і сорому та страху після нього, бо від них немає щ, жодної користи. Адже цей страх є не зворушенням, а якимсь заціпенінням душ. І не задля того ми соромимося, аби віднайти те, чим вилікуємо їх, а для того, щоб втекти від очей Спасителя; І подібно до Адама, який також ховався через рану, уникаючи £ руки лікаря, і коли йому треба було шукати, щоб гріх не брав  гору над ним, він, вказуючи на жінку, приховував слабкість в волі своєї (див. Бут. З, 8-12); і після нього Каїн, прагнучи сховатися, думав, що можна зачаїтися від Того, у кого все перед очима (див. Бут. 4, 14)

28. Корисно бо є і лякатися, і соромитися, і смутити душу, і знесилювати тіло, коли це може допровадити до Бога, "#о за плодами їхніми, — зауважує [Писання], — пізнаєте їх" (Мт. 7, 16).

І хоча не тільки сором і страх ідуть услід за гріхом, а й якась важка зажура, проте вона не завдає жодної шкоди тим, які чу­дово розуміють людинолюбність Божу. Бо хоча вони й усві­домили б свою найгіршу провину, все ж не втрачають надії, знають, що нічого вищого за прощення немає, нічого, що мог­ло б перемогти доброту Божу. Смуток же їхній рятівний, і жа­дають побільшити його, а инший, який приводить до хиткости, виганяють благими надіями (див. 2 Кор. 7, 10).

29. А що смуток з приводу гріхів буває подвійний: один виправляє, а другий приводить до загибелі тих, які ним одер­жимі, яскраво свідчать апостол Петро і нечестивий Юда. Першому з них смуток порятував волю і після гіркого плачу (див. Мт. 26, 75) злучив з Христом не менше, ніж до його гріха су­проти Нього, Юду ж довів до мотузки. І відійшов він, скований путами під час загального визволення, і коли проливалася очисна для всього світу кров, зневірився в очищенні однієї людини - себе самого (див. Мт. 27, 5).

30. Смуток з приводу гріхів подвійний, і яка різниця між тим, який веде до згуби, і тим, який рятує.

Отож, знаючи це достеменно, один маємо сприймати, а другого уникаймо, а для цього слід визначити різницю між кожною з пристрастей і те, чому одна дозволяє нам чинити добро, а друга - зло.

31. Оскільки скоюючи гріхи, ми стаємо нікчемними перед Богом і самими собою, то один смуток, а саме — з приводу [нашої] нерозсудливости перед Владикою, — не завдасть ніякої шкоди, а навпаки, може стати для нас своєчасним. А другий смуток — стосовно нас самих, коли ми розуміємо, що були при­значені для якогось предивного жеребу, а потім викриті в тому, що прогрішилися супроти належного; відтак журимося і поби­ваємося, і якимсь гірким каяттям ущемляємо серце, ніби й не слід було жити тим, які впали у таке зло. Від такого смутку треба відвертатися, бо він безперечно є матір'ю смерти й веде до пекла. Той смуток є зарозумілістю, бо ми вважаємо себе до­стойними чогось великого, а инший, щодо Владики, породжує любов і ясне розуміння благодійника; і ми всі, наважуючись у чомусь опиратися Йому, не приносимо собі користи й навертає­мося до зла. Як зарозумілість, так і біль, що виникає від неї в ду­ші, є злом; і знову ж як любов до Христа найбільш похвальна, так від того, що зранені тут стрілами боліють серцем і засмучуються душею, і для добродушних немає нічого блаженнішого.

32. Слід постійно роздумувати про Христа і Йо­го таїнства, не роз'єднуючи їх.

Коли ж смуток, сповнений благодатей, залежить від любови до Христа, а любов — від помислів, спрямованих на Христа і Його людинолюбність, то їх треба тримати в пам'яті й навер­тати в душі, і в цьому занятті ніколи не знати перепочинку, а щиро цим перейматися: і наодинці роздумувати про не, і в товариствах перетворювати це в мовну насолоду та в джерело співбесід, і, крім того, намагатися, ні на що не відволікаючись виявляти цю постійну ревність, чи, наприклад, упродовж жит­тя, чи якомога частіше, аби [смуток] міг вкорінитися в душі й повністю заполонити серце. Бо як вогонь нічого не зробить із тим, чого торкнеться, якщо постійно його не підтримувати, так і скороминущий помисл не може прихилити серце до якоїсь пристрасті, а треба, щоб він затримувався на деякий час. 

33. Отже, помисли розбурхують пристрасть від відчуття прекрасного і приємного - оскільки відчуття зазвичай діють на нас від початку, а помисли зроджуються від них - вони є суголосні нам, і легко переконують у тому, чого хочуть - чи тим, що приємні, чи тим, що наявні у нас упродовж тривалого часу.

34. А ті, що пізніше в часі досягли розуму та його філософії, потребують великої ревности, хоч би короткотривалої і в частому відвідуванні, щоб відчути хоч яку-небудь схильність до добра, яке не відразу звеселяє і надто пізно проникає у тих, хто вже наповнений багато чим приємним. Бо настійливою старанністю, ламаючи тривалість звички, через силу можемо внести справжнє, замість того, що [таким] видається, і добре замість приємного. 

35. Чому добрі помисли не завжди перемагають лукаві?

Тому не слід дивуватися, якщо найкращі з помислів не скрізь беруть гору над лукавими, і в тих, хто наділений розу­мом, благородні [помисли] не мають переваги над ницими.

Думаю, для того, щоб можна було стати благим, мабуть, недостатньо бути переконаним в потребі благості. А необхідно й жити роздумуючи, і бути наполегливим у роздумах та набу­вати справедливе слово не пізнанням лише, а й використову­вати його до того, до чого слід. Подібно і їжа, і зброя, і ліки, й одяг приносять користь не тим, які просто знають про них і мають їх, а допомагають тим, які справді користуються ними. 

36. Якщо ж негідні помисли, внадившись, заполонюють розум собою, а від благих відчуттів ми віддаляємося, ледь при­зволившись ними, що ж дивного, коли зло перемагає, і лукаві [помисли], діючи, виповнюють усю душу, а добрі, будучи без­діяльними, цілком виганяються, як переможені.

Отож, немає нічого дивного, що той, хто лише знає, не зможе побудувати будинок, чи лікар не зуміє вилікувати, чи будь-хто инший з митців не зробить свого доти, доки не буде користуватися своїм мистецтвом. Так само немає нічого диво­вижного в тому, якщо хтось, маючи справедливе слово, а не маючи діяльности, не має користи від ревности. Бо зброю вико­ристовують проти нападників, володіючи нею як годиться, а   мистецтвом діючи, як воно вчить. Найкращими помислами ми користуємося наче порадниками, скеровуючи розум не так до того, аби пізнати, що потрібно, як щоб бути переконаними у пізнаному й мати любов до нього, як до істинно прекрасного, що потребує постійного дбання. І навпаки, щодо негідних [по­мислів], бути охопленими ними й плекати їх у душі є згубою, проте просто їх знати аж ніяк не шкідливо. Тому тут необхідно - уникати дбання, а там посилювати його.

37. Роздумування про божественні подвиги, які, будучи безперервними, запалюють [у нас] любов до Христа.

Так, бажати блага ще не є ділом, бо ніяка ревність не пе­редує ділу. А для того, щоб отримати і зберегти благо, яке ви­магає праці, конечною є потреба у діяльності й методі, що дало б змогу добровільно обрати такі подвиги, бо не легко підібрати для себе заняття. 

38. А приготовленням до подвигів в усьому є любов до того, задля чого ми здійснюємо подвиги, вона ж бо робить тру­ди приємними, хоч би й були вони занадто важкі. Любов до доброго запалює у нас не що инше, як увагу розуму до нього й пізнання його краси. І це є той вогонь, який від роздумування про Бога розпалюється у душі пророка. "Від думок моїх, — мо­вить, — огонь зайнявся" (Пс. 39 (38), 4). В иншому місці він же, вказуючи, про що повинне бути роздумування і якій людині притаманна ця праця, одне називає блаженним мужем, а дру­ге — законом Божим; блажен муж, який над законом Божим день і ніч роздумуватиме (див. Пс. 1, 1-2).

39. Якщо й справді роздумування про писаний закон може запалювати цей вогонь, то що ж під силу учинити закону Духа, який один вклав у людей правдиву любов до Бога і розпалив полум'я бажання, яке нічим не можна вгасити (див. П. п. 8, 7), ні насолодами, ні чимось иншим, ні теперішнім, ні майбутнім? Через те, як мені видається, Він і явився, зійшовши у вогненних язиках (див. Ді. 2, 3), бо подібно до вогню, приніс любов всеосяжну. Оскільки раніше й самого засновника закону любов привела на землю, і саме тіло Законодавця є плодом людинолюбности, і, крім того, весь закон Його повний любови. І Він виявляє її у всьому, в чому [тільки] можна, її вселяє, до неї навертає, а отримуючи її від нас, вважає достатнім даром за те, що нам дарував. 

40. Бо не повеліває, як рабам-боржникам, а так, немов ми попередньо доклали багато зусиль для Нього, виявили велику прихильність і любов, а тих, які приходять до Нього, Він відразу ж прикликає до сопричастя із собою. Я подвизався заради царства, каже Він, і великими трудами сплів вінець, а ви без зусиль отримуєте його; замість цього прошу вас — нічого не любіть понад мене.

41. О невимовна доброта, що не тільки сам Він так міцно любить нас, а й нашу любов до Нього цінує понад усе, і всіляко сприяє цьому. Бо задля чого сотворив небо й землю, сонце й видимий світ, як і красу [світу] невидимого, і зблизив лише порухом, і тут навчає всілякої премудрости, чи ж не для того, щоб привернути до себе, переконати нас полюбити Його? І, як найпалкіші у любові люди, Він являє нам і мудрість, і доброту, і мистецтво, аби змогти вкласти [у нас] любов до себе. Тож надає такого великого значення [цій] справі й так високо цінує її, що, здійснивши для цього все, що властиве природі Божій, Він не вдовольнився цим, а віддав себе иншій природі, щоб і нею скористатися для цього і, коли в чомусь не переконав, будучи Богом, змогти [здійснити] це, ставши людиною, і через одне й друге — через своє, що приніс, прийшовши [на землю], і через чуже, що ззовні отримав, відчути улюбленого.

Таким чином, закон Духа (див. Рим. 8, 2) по праву є за­коном приятельства і сам по собі спонукує до доброзичливости. Тому нам слід звернути на нього увагу.

42. Про те. що роздумування про подвиги Хри­стові не вимагає зусилля і зовсім не заважає нам у мирському житті.

Перш за все тому, що немає тут ніякого поту, ні трудитися не слід, ані витрачати гроші, ні ганьби не буде, ні сорому, ні в чомусь иншому не станемо гіршими. І мистецтвами можна ко­ристуватися без шкоди, і для будь-якого роду заняття не має жодної перепони, і полководець командуватиме військом, і хлі­бороб оброблятиме землю, і з цієї причини в жодному із наданих  благ не відчуватиме потреби. Тому немає необхідности віддалятися на край світу, ні споживати якусь незвичайну їжу, ні змінювати одяг, ні нищити здоров'я, ні відважуватись на якийсь инший сміливий вчинок. А можна, залишаючись вдома й нічого не втрачаючи із свого майна, постійно поринати в [ці] помисли.

43. Отже, що стане на заваді цьому бути корисним, задля чого й годилося докласти необхідних зусиль? Якщо людям, які живуть і які здатні роздумувати, необхідно роздумувати про щось, то чому б їм не роздумувати про найкраще? Якщо тим, які роздумують про марне й негідне, в чому немає жодної користи, ніколи не спадає на думку, що це може зробити гіршою долю, чи мистецтво, чи майно, чи щось инше, що має стосунок до життя, то менш за все будемо докоряти в цьому благим по­мислам і добро обвинувачувати у лукавстві.

44. Роздумування про подвиги Христа властиве всілякому роду заняття.

Усе ж, невже нічому корисному вони не заважають, невже в них немає нічого неприємного? Очевидно, не більше, ніж хтось може назвати їх самою радістю. Бо якщо ми втішаємося прекрасним, то нічого не може бути кращим від помислів, які скеровані на Христа і Його людинолюбність, бо і в самих под­вигах Він сам є довершеною межею доброти. Ніхто і працюючи до втоми, не знайде нічого приємного й гідного любови, що відповідало б нам більше від цього. Бо не лише від близьких по крові й від самих батьків, а й від нас самих нам ближчий Христос, як було доведено у попередніх словах. Тому, зазвичай, для того, хто роздумує про душу, нічого властивішого за помисли про Нього бути не може. Адже через них Він стає нам рідним та близьким, і саме вони є найкращим і найприємнішим, якого лишень можна бажати, заняттям для тих, хто отримав хрещен­ня душ.

Маю на увазі тих, які після купелі не надто окріпли, кого, як декого із євреїв, блаженний Стефан називає "необрізаними серцем і вухом" (Ді. 7, 51).

45. Отож, від цих помислів ніякої шкоди людському жит­тю бути не може, вони приносять задоволення і радість для тих, хто роздумує, це зрозуміло зі сказаного. А що це корисно й допомагає корисному, і містить справді найкраще й найсвоє­часніше з усього, вже було показано і ще чіткіше виявиться надалі, якщо зупинимо на цьому щонайпильнішу увагу. 

46. Про те, що таке роздумування украй корисне і що подвиги з боку Христа звершують блаженство висловлювання.

Перш за все, щоб зайняти душу благими помислами, треба, звичайно, звільнитися від лихих, опісля через таїнства одержати промінь, вільний від слабкости, і це без зайвих зусиль приносить нам силу-силенну всіляких благ. Потім треба, щоб і самі помисли своїми засобами вершили свою справу, і серце виповнювалося найкращим з усього. Бо як від лихих помислів народжуються лихі пристрасті, так само й доброчесність по­винна походити від добрих помислів.

47. Бо й справді, помисли і роздуми завжди схиляють до то­го, аби перейнятися тим чи иншим задумом — що говорити чи діяти, чи терпіти, чи з чогось щось обрати. І в такий спосіб учи­телі доброчесности своєчасно вкладають помисли найкращі, а лукаві демони, навпаки, навіюють образи нечестиві, одні учиня­ючи вправними у нечесності, а другі — виконавцями обов'язку.

48. Отож, потрібне всіляке варте хвали роздумування про те, щоб ділом сприяти доброчесності; а звертати помисли до Христа й до того, що Він, як людинолюбний, вимислив для нашого спасіння, якраз і є для нас самим життям, і в усьому чинить нас блаженними.

49. А щоб ми це виразніше побачили, спогляньмо, кого із тих, хто звершив подвиги, сам Христос назвав блаженними - чи ж не все в них залежить від цих помислів.

Тож кого Він, єдиний воістину блаженний, утішив? Убогих духом, плачучих, смиренних, голодних і спраглих справедливости, милосердних, чистих серцем, миротворців, тих, що терп­лять зневагу і всіляку ганьбу задля правди й задля ревности стосовно Христа (див. Мт. 5, 3-11). Бо такі досягають блажен­ного життя.

50. Отож, якщо роздивившись, побачимо, що від цих по­мислів витворюється прекрасний німб, і вони ж виплітають вінці, всім стане зрозуміло, що заняття цими помислами й турбота про них є безпечною дорогою, і сходженням, і драби­ною, чи як ще инакше це можна назвати, до блаженного життя.

51. Про перше блаженство: як за допомогою вже згаданого роздушування набувається духовна убо­гість

Духовна убогість і те, як каже Павло, щоб "не думати понад те, що треба думати, а думати скромно" (Рим. 12, 3), кому ж може належати, як не тим, хто розуміє убогість Ісуса? Який і природою, і способом життя прилучився до рабів, будучи Влади­кою, і став плоттю (див. Йо. 1, 14), будучи Богом, і будучи бага­тим, вибрав бідність (див. 2 Кор. 8, 9); і Цар слави (див. Пс. 24 (23), 8) терпів зневагу, і Його, який звільнив рід [людський], водили в путах, і прийняв осуд беззаконних Той, який прийшов сповнити закон (див. Мт. 5, 17). І суддями, які втішалися шалом і викриками народу, був засуджений Той, якому Отець дав увесь суд (див. Йо. 5, 22). Яку гординю це не принизить?

52. До того ж, коли прокинеться пихатість від звершених подвигів, які видадуться пречудовими, той, хто роздумує про Христа, пізнає, що нічого він великого не здійснив; і сам по собі не лише не здатний звільнитися від полону, а й після звіль­нення не може зберегти незайману волю.

53. Бо Він кров'ю викупив нас і подарував нам волю, здо­бувши її такою дорогою ціною (див. 1 Пт. 1, 18-19). А хто із визволених залишився в тому, що отримав, і до кінця зберіг недоторканим духовне багатство? А не звершивши подвиги у цьому великому, чи можна вважати, що мало прогрішився про­ти благодати?

54. Отож чим нам, на свій розсуд, почати хизуватися, коли власна доброчесність сама по собі ні до чого корисного не про­вадить? А якщо в нас і є справжнє добро, його вкладає Бог без жодних зусиль з нашого боку. До того ж, щоб і ззовні вкладене багатство надійно вберегти, немов у бездушній скарбниці, — то й на це ми нездатні. Бо й після нового народження та перетворення у воді, і сповнені вогнем трапези навіть наймудріші з людей виявляються настільки кволими до доброчесности, що мають постійну потребу у священній трапезі та в очисній крові, і в допомозі згори, щоб не скотитися до крайньої озлоблености. І промовисті свідки цього ті, хто, відмовившись задля блага й  доброчесности від всілякої праці, потім став зухвалим у всьому злому; хто відійшов у гори, втікаючи від будь-якого гамору й суспільного життя, наче від мору, щоб зосередити свою увагу на одному Богові, і, наскільки можливо людям, якнайкраще звер­шивши подвиги, аби у всьому перед Богом мати велику силу, коли ж трохи підупадали у сподіваннях на Нього і в повній вірі у Нього, то відразу ж зважувались на найгірше з усього й ні в чому не стримувалися від зіпсованости.

55. Тож чим почнемо вихвалятися? Звершеннями подви­гів? Але в нас немає нічого великого. Може тим, що велике в нас? Але воно не наше. Чи тим, що зберегли отримане? Але ми втратили його. Може тим, що носимо печать Христа? Але саме це і є підтвердженням, що не носимо. Бо в тих, які вихваля­ються, немає нічого спільного з Тим, який "лагідний і сумирний серцем" (Мт. 11, 29). І трапляється так, що при цих помислах зарозумілість сама по собі гине і пристрасть з обох боків щезає. Якщо ж думаємо про те, що треба (див. Рим. 12, 3), не хизує­мось. Коли ж хизуємось, то при цьому нашому хизуванні, усві­домлюючи, що відходимо від Христа, і є не цілком здорові, не будемо хизуватися самі собою, як жалюгідні люди.

56. Про друге блаженство: як за допомогою вже згаданого роздумування набувається смуток за Богом.

Усе ж, тим, які роздумують про подвиги Христа, випадає і побиватися, і плакати, якщо лише хтось замислиться над тим, що нового Він зробив для нашого спасіння і яка наша бай­дужість, і який сон нас сковує! Бо втрата найдорожчого нас засмучує і спогад про загублені блага налаштовує на сльози, і тоді ми пізнаємо, яке багатство маючи в руках, могли б втри­мати, але змарнували, а усвідомлення того, якою великою є наша невдячність до такого шани гідного благодійника, жалить і терзає душу; тоді особливо стає зрозумілим, яку смиренність і людинолюбність виявляє Він до нас, і яку байдужість вияв­ляємо ми щодо Нього. 

57. Бо, удостоюючи нас, Він перш за все зійшов з неба, щоби промовити до нас властивим нам голосом і явити вигляд, притаманний нам. Він вчинив так, аби ми любили Його чи як одноплемінника, чи як Найвище Благо, а Він був і тим, і другим; і поєднавши в собі обох, Він повсюдно викликає любов у тих, які приходять до Нього, щоб запалити нас до найбільшої любови.

58. Потім, підсилюючи дружнє єднання, додав і таке. Ос­кільки кожен любить себе самого, любить і одноплемінника, але віддає перевагу самому собі настільки більшу, наскільки більше любить самого себе, ніж одноплемінника, то щоб залишити собі краще місце для любови у крайнощах жадань, і щоб отримати не таку любов, з якою ми ставимось до одноплемін­ників, а таку, якою ми любимо самі себе, Він не вдовольнився бути одноплемінним з нами, а прийнявши ту саму природу, зробив нас співучасними із самим тілом, кров'ю та духом, аби стати справді для кожного з тих, хто злучується з Ним, як при­повідка каже про друзів, гіперболізуючи, - иншим я (див. Аріст. Ніком. Етика, IX, 4, 1166 а).

59. І якщо Він так удостоїв нас, що не залишив жодного способу дружби даремним для себе, то й показав себе і благодій­ником, і братом, і замість нас самих став нами; і то не лише ба­жанням та порухом, як сотворив Він це небо, а потом і важкою працею, що ніяк не притаманно Йому, і внутрішньою боротьбою (див. Лк. 22, 44), і приниженням, і ранами, і на довершення смертю. І ми не тільки не зберігаємо хоч якоїсь вдячности до Нього за всілякі блага для нас, не намагаємося бодай чимось віддати Йому належне, а ще й настільки нерозумні, що при­стаємо до того, що Йому ненависне, і від чого Він відводить нас, того тримаємося, і до чого заохочує, від того втікаємо, і так вияв­ляємо недоречне лукавство. Якого плачу і яких сліз не достойні ми, які [все] инше вважаємо вартим уваги, а Спасителя та Його Провидіння зневажаємо так, наче иншим випадає прагнути цьо­го, а не для нас призначалось несказанне Його провидіння! 

60. І для себе вважаємо пожиточним те, чим слід послуго­вуватися, а саме: і словом, і ділом, і всілякими мистецтвами, і всим, що належить до життя. Чи потрібно обробляти землю, командувати військом, чи виконувати якісь спільні обов'язки для загального [блага], чи робити щось для себе самого — всюди ми шукаємо відповідного й радо користаємо з нагоди; і цінуємо все, що реальне, належне й справедливе, і повсюдно вагоме для нас. І тільки щодо того, що справді наше, та як треба зберігати його та як виявляти справедливість до нас самих, дбаємо найменше за все, ніби вважаємо себе гіршими від усього иншого.

61. Якщо не на чомусь иншому, то принаймні слід зосе­редити свою увагу на нововведенні, яким Він усе похитнув і перевернув, за допомогою чого на землі побачили те, що було вище неба; і земля піднялася над небесами, і закуто спільного тирана світу, а ув'язнені топчуть голову тирана; і видно Бога, який носить тіло, піддане ранам, який, маючи кров, проливає її на хресті, й потім, мертвий від людини, стрясає землю і по­вертає життя мертвим. І все це, щоб людина пізнала Владику й постала з землі, і подивилась на небо, — коли все це здійснено, люди ще залишаються сплячими, наче статуї, нічого не від­чувають під час грому, чи ж не нещасніші вони від усіх? Чи ж не заслуговують на те, аби весь час життя вважати часом плачу?

62. Кого ж бо ми оплакуємо? Хворобу? Чи ж не хворіє у нас найкраще? Може вбогість? Але ж ми чинимо настільки гірше від убогих, наскільки потрібніше тут і краще це багатство. До того ж убогість після теперішнього віку неминуче припиниться, а цього лиха не зможе відвернути й смерть, у майбутньому ж воно зав­дасть нам ще більшого сорому. Може божевілля, гідне жалю? Гаразд! Чи ж лукавий демон не відбирає нам розум, випов­нюючи його таким безумством? Бо якщо ходити по гострих лезах і прогулюватися над урвищами, не помічати друзів і при­ставати до найбільш злозичливих людей притаманне божевіль­ним, то чи не втікаємо ми від Люблячого? Чи не шукаємо во­рога у тому, що робимо? Чи ж не поспішаємо до геєни, скою­ючи все, що штовхає до неї? 

63. Отож, коли самі усвідомимо всі ці нещастя, дове­деться нам сумувати й плакати. А це дасть змогу усвідомити самих себе й пізнати дійсність, і не прогрішатися тим, що не знаємо про свою злобу; якщо ж пізнаємо благополуччя і ба­гатство, розмірковуватимемо про те, чим зможемо скориста­тися, не привносячи окрім бажання, нічого иншого, оскільки Христос нам уже все приготував, коли ми ще зовсім не докла­дали праці. 

64. Бо це найбільше засмучує - бути невдахою, коли можна вибрати благополуччя, і залишатися у темряві (див. Лк. 1, 79) тим, хто має можливість жити у світлі. Це викликає сльози не лише в безтурботних, а й у найбільш ревних, і в них переважно, оскільки вони більше відчувають шкоду. Бо і в цьому, і ще в гіршому від цього вони осуджують себе, коли думають про ого­леного, офіруваного на хресті Бога, якому все служить, та який терпить за нас відповідну кару. Ось чому, будучи Богом, Він прийняв природу людини, щоб із людей ми стали богами і щоб земля замінилася небом, рабство — царством, безчестя, в якому перебуваємо — справжньою славою. Для цього Творець неба одягнувся землею, Владика за природою — подобою раба (див. Фил. 2, 7), Цар слави (див. Пс. 24 (23), 7) "витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги" (Євр. 12, 2).

65. Про третє блаженство: як за допомогою уже згаданого роздумування набувається смиренність.

Щодо смирення й того, щоб приборкувати гнів і не гніва­тися на тих, які образили, багато є такого, за допомогою чого Спаситель збагатив світ істинною премудрістю — і тим, що сказав, і тим, що вчинив, і тим, що витерпів, страждаючи, явивши численні й найкращі взірці цього.

66. І перш за все прийняв плоть і кров за тих, які знева­жили Його, і прийшов, аби дати розгрішення тим, яких міг звинуватити у всіх найважчих провинах. І коли вони потім засуджували благодіяння, якими Він виправляв природу, не переставав бути благодійником для наклепників. За те, що ви­ганяв із людей демонів, чув, що [Його називають] Велзевулом (див. Мт. 10, 25) і князем демонів, та найгіршими йменнями, які лиш є, тим не менше не перестав виганяти. І одного з учнів, що намислив убити Його, не тільки стримався викинути із сонму учнів, а й жив з ним, як личить жити з друзями, і з убивцею з'їв пуд солі, і зраднику дав невимовне таїнство й саму кров (див. Мт. 26, 23-28), і нарешті дозволив себе обійняти й поцілувати (див. Мт. 26, 49).

67.  І відважився на найбільш нечуване. Помер від [рук] тих, яким чинив добро, а вони, отримавши благодіяння, встромили у Нього Меч. Друг Супроводжував убивць в убивстві, поцілунок же був знаком убивства. І терплячи все це, Він був нас­тільки лагідний та людинолюбний, що коли один із Його учнів поранив одного з тих безсоромників, Він не знехтував рани, а, торкнувшись пораненої частини тіла, відразу ж зцілив її (див. Лк. 22, 5). І коли так явив знак і надмірної сили, й крайньої лагідности, тих, які не побоялися першої та не посоромилися другої, не занапастив і не послав на нечестивих вогненного дощу (див. Бут. 19, 24; Лк. 9, 54), не вразив громовицями, хоча вони заслужили й на це, і на ще гірше.

Той, на якого сонм ангелів не міг дивитися без страху, ішов услід за тими, які тягли Його, і дозволив пов'язати руки, якими звільняв від пут, хвороб та руйнував тиранію демонів. І найнегіднішого раба, якого міг покарати за те, що вдарив Його по щоці, не умертвив, а вельми лагідно та людинолюбно удостоїв слова й виправляв його перекручене розуміння (див. Йо. 18, 22-23).

68. Згодом, коли нечестиві судді засудили Його на смерть, Він мовчки переніс присуд (див. Мт. 26, 63) і прийняв покару, і, вже прибитий цвяхами до дерева, Він не зрікся своєї любові до вбивць, тому за їхню зухвалість супроти Єдинородного, про­сив не накладати на них жодної покари. І не лише просив за них, а й захищав їх, і слово захисту було вельми огнисте й лас­каве: "Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять" (Лк. 23, 34). І як люблячий дітей Отець, поблажливий до нерозумних слів і вчинків малечі, лагідно настановляє їх на розум - і тоді після цих слів Він помер.

69. Коли ж воскрес Він, і треба було зробити співучасниками свята своїх учнів, у яких залишалося благовоління, Він не тримав на них зла за те, що вони полишили Його, повтікавши від зримої небезпеки, а скликав учнів і оголосив, де слід їм зу­стріти Його (див. Мт. 28, 7); коли прийшов, явлений їм, не до­рікнув за втечу, не пригадав їм нічого подібного, хоча являвся їм, ні про те, як усі наполегливо стверджували, що будуть співучасниками у смерті Його та муках (див. Мт. 26, 35), а вони не витримали й видовища, і не лише теперішніх, а й прийдешніх бід (див. Мт. 26, 56). Дав же їм мир, Духа Святого й тому по­дібне (див. Йо. 20, 21-23), а потім довірив їм турботу про весь світ (див. Мр. 16, 15), поставивши їх правителями по всій землі (див. Пс. 45 (44), 17).

70. І це зробив для цілого сонму. А що Він вчинив для Проводиря, який не раз відрікся від Нього, відмовився від любови й прихильности до Нього (див. Мт. 26, 70-74)! Бо не тільки не надав його зреченню розголосу, і не тільки не нагадав про обітниці його, у яких той присягав Йому бути співучасним у смерті учителя, та які не забарившись відразу ж зрадив (див. Мт. 26, 33-35), а й вісника воскресіння послав до нього раніше, ніж до инших (див. Мр. 16, 7); і вшанував його так, і явившись, дружньо з ним говорив та запитував про його любов — чи вона є більше в ньому, ніж в инших вибраних? І коли Петро сказав, що любить, Він знову запитав про це, і ще раз почувши: "Люб­лю тебе", — ізнов запитав: чи любиш; і, як мені видається, не переставав би ще й ще допитуватися про любов, коли б Петро не відповів засмучений: невже той, що все знає, аби упев­нитись, що любить Його, має потребу в багатьох словах (див. Йо. 21, 15-17)? Та це не було ні незнанням про друга, ні удаван­ням незнання. Бо одне було б помилкою, а друге — обманом, ані одне, ні друге не притаманне чистій істині. А було доказом того, що Він не тримає зла за порушення попередніх обітниць, бо не про инші обітниці запитує, а в такий спосіб розпалює у Петра любов, яка ледве не опинилася у небезпеці зовсім по­гаснути. Бо ставити такі запитання і викликати такі відповіді дуже багато важить для товариськости, і спогад про дружбу та розмова про неї не тільки побільшує приязнь, яка вже існує, а й може відродити ту, якої ще нема. Так є. То ж чи видається Спаситель таким, що в діяннях являє гнів, а у вченні й законодавстві, що є вищим за його лагідність?

71. Бо Він каже, що не прийме ні самої молитви, ні жертви, якщо ми будемо приносити жертви й молитися гніваючись (див. Мт. 5, 22-24); і тим, які гніваються один на одного, ніколи  не даватиме відпущення гріхів, спільного дару для всіх (див. Мт. 5, 25-26), хоча б окрім цього ми зробили все, хоча б пролили ріки поту і сліз, хоча б саме тіло віддали мечеві й вогневі (див. 1 Кор. 13, 3). І так провадячи [нас], показує, настільки важливою є лагідність. 

72. А звідси випливає, щоб ті, які роздумують про діяння Його, мали лагідне серце щодо тих, які засмучують їх. І вка­зуючи на це, Він говорить: "... якщо мене пізнаєте, скільки я маю лагідности, то й серце ваше стане лагідним"; "навчіться, — далі каже Він, — від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож: знай­дете полегшу душам вашим" (Мт. 11, 29).

73. Ще й у такий спосіб лагідність може бути справою роздумування про Христа. Бо тому, хто живе в цих помислах, необхідно мати любов до священної трапези, а оскільки до неї не можна приступати злопам'ятному.на будь-яку образу, то він утримається [від гніву] і збереже душу чистою від ненависти. Бо кров цю, від початку пролиту задля примирення, не можуть належно прийняти ті, які плазують перед гнівом і люттю. Бо хо­ча вона й піднесла свій голос про заплямлених кров'ю до Отця (див. Лк. 23, 46), як пролита кров Авеля (див. Бут. 4, 10), але не звинувачувала їх перед Ним і не вимагала їхнього покарання, як та [покарання] брата, а навпаки, звільнила їх [від покари], і голос убитого був прощенням для вбивць (див. Євр. 12, 24).

74. Про четверте блаженство: як набувається справедливість за допомогою цих помислів.

Принаймні, вершителями справедливосте (див. Євр. 11, 33) передовсім є ті, хто живе з цими помислами, з яких видно, що Владика світу так пошанував правду, що був з рабами, зі скривд­женими і з мертвими, аби всім віддати, як належить: Отцеві - славу й послух, якого належного мірою ніхто не міг виявити, тиранові ж — пута, зневагу та сором, тому що відібрав у нього неправедну владу й вигнав, караючи судом і справедливістю (див. Пс. 97 (96), 2).

75. Про п'яте блаженство: як набувається ми­лосердя за допомогою цих помислів.

А бути співчутливими та співпричетними із зануреними у глибоку скорботу, і біду инших вважати своїм лихом, звідки ж іще можна отримати, як не від цих помислів, у яких ми й самих себе бачимо вельми гідними співчуття, над якими змилостивились понад усяке сподівання? Бачимо той полон, рабство, пута й лють, що нас уярмила; і до того ж, не було кінця нашим бідам, і ми постійно зазнавали все більше терпінь від суворого й жорстокого тирана, і всюди знаходили для себе безпорадність та покинутість, бо ніхто не міг подати нам руки. А [тиранові] можна було спов­няти свою волю над нами, і нас, подібно до проданих, вважали власністю того, хто купив. І не було для нас жодної втіхи у не­щастях, ні ліку — ні всередині нас, ні ззовні, ні від вищих за нас, ні від одноплемінних з нами, бо ж усім однаково важко було стати корисними людській природі. Кажу ж, жодних ліків, оскільки неможливо було ні думати про лікаря, ні вдаватися до нього.

76. Отож над тими, що перебували в такій недолі, змило­сердився не вістун, не ангел, а сам Господь (див. Іс. 63, 9), супроти якого ми ворогували, якого ображали беззаконням; Він змилосердився незвичайним співчуттям, вищим за слово і від усього, що належне в цьому випадку. Бо не лише забажав на­шого звільнення від лих, і не тільки за свій визнав наш біль, ай зробив їх своїми, і перейнявся як своїм нашим жалем, і запраг сам явитися гідним співчуття, аби нас учинити блаженними. Бо "за днів свого тілесного життя" (Євр. 5, 7), — як сказав Павло, — для багатьох видався таким, що заслуговує на співчуття, і Він пробуджував співчуття, вмираючи неправедною смертю. Бо [Пи­сання] зауважує: "І плакали [за Ним] та голосили" (Лк. 23, 27), коли вели Його на смерть.

І ця журба була не тільки в тих, що були з Ним і дивилися на страждання, а вже й Ісая, далеко перед тим передбачивши, без сліз не міг витерпіти [цього] видовища, а, наче плачучи над мертвим, скрикнув голосом, повним скорботи. "Ми бачили Його, — говорить [він], — не було в ньому ні виду, ні краси, ні вигляду принадного не було в Ньому" (Іс . 53, 2), вигляд його зневажений більше за вигляд синів людських.

77. Що можна порівняти із цим співчуттям, коли був причетний до страждань нещасних не тільки помислами і бажанням, а самими справами, і не вдовольнився бути тільки учасником у нещастях, а й прийняв усе на себе і помер нашою смертю? Що ж краще від цих думок може спонукати нас пройнятися жалем до нам подібних?

78. Якщо ж ті, що раніше вже зазнавали якихось нещасть, з розумінням налаштовані до долі тих, яким випали подібні зло-страждання, то яких тільки лих не випало нам терпіти? Чи не втратили ми справжньої нашої батьківщини? Чи не терпіли убогости, хвороби чи крайнього божевілля? І від цього всього ми звільнилися "завдяки сердечній милості нашого Бога" (Лк. 1, 78). Тому нехай і ми будемо милосердними, якщо когось спіткає по­дібне лихо, і виявимо до друзів по рабству співчуття, яке виявив наш ласкавий Владика (див. Мт. 18, 23-27). І спаситель, вказуючи на це, а саме, що треба бути лагідними з одноплемінниками, споглядаючи на взірець божественної людинолюбности, каже: "Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний" (Лк. 6, 36).

79. Про шосте блаженство: як за допомогою зга­даного роздумування набувається чистота серця.

Очистити серце й скріпити душу в освяченні, якому прита­манніше подвигу чи ревності, чи праці, чи краще якійсь важкій праці, як не цим помислам і цьому розважанню? Бо той, хто уважно роздумує, не тільки скаже, що це є плодом роздуму­вання про Христа, а й про те, що [чистота серця] є самим роз­думуванням.

80. Бо перш, ніж віддаватися найкращим помислам, слід утриматися від лихих, а це означає — мати чисте серце. Ос­кільки наше життя є двояке, і народження є духовне та плот­ське, і дух бореться проти тіла в тому, чого воно прагне, а тіло повстає проти духа (див. Гал. 5, 17), і протилежному неможливо примиритися й поєднатися, то кожному зрозуміло, що в па­м'яті над помислами домінуватимуть ті з пожадань, які витіснять протилежні до них.

81. Тому, як пам'ять плотського життя та народження, і увага до цього розуму вносить щонайгірше згубне пожадання й осквернення, яке від нього виходить, так само народження  купелі й відповідна народженню їжа та инше, притаманне но­вому життю, полонячи душу при помочі постійного спомину, мимоволі провадить наше бажання від землі до самого неба.

82. Про сьоме блаженство: як набувається уми­ротворення за допомогою сказаного роздумування.

Коли Христос є "наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруй­нувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, — своїм тілом'" (Еф. 2, 14), який замислив усе заради миру, то що може бути вище за мир для тих, які спрямовують до діянь Його й помисли душі, і зусилля розуму? Бо й самі вони домагаються миру, як велить Павло (див. Рим. 14, 19; Євр. 12, 14), і як ніхто инший спонукуватимуть і решту [людей] до цієї справи, і руйнуватимуть ненависть, і звичайно, приборкуватимуть безглуздо воюючих, знаючи, що мир настільки дорогоцінний, що сам Бог зійшов на землю, щоб набути його для людей, і будучи багатим і Господом усього, не знайшов [для нього] ніякої гідної ціни й тому пролив свою кров.

83. Бо оскільки в народжених та сущих не побачив нічого, що вартувало б жаданого миру і примирення, Він сотворив инше " нове створіння" (див. 2 Кор. 5, 17), тобто кров свою, і віддавши її, відразу став примирителем і правителем миру (див. Іс. 9, 2). Тому ті, які шанують ту дорогоцінну кров, шукаючи успіху, чи вважатимуть для себе корисним робити щось инше, ніж те, аби стати для людей творцями примирення й миру?

84. Про восьме і дев'яте блаженство: як через це роздумування набувається терпіння пересліду­вань і образ задля справедливости і Христа.

Якщо ж те, наскільки вагомим є благо і якою красою спов­нені повнота справедливости і, наголошую, доброчесности, можна побачити в житті самого Спасителя, оскільки Христос пожертвував своє життя за людей і оскільки Він один виявив себе повністю чистим від протилежного [істині], бо Він не сотворив гріха (див. 1 Пт. 2, 22; 2 Кор. 5, 21), і коли прийшов князь світу (див. Йо. 12, 31; 16, 11), не знайшов, за що може переслідувати ту божественну душу, і нічого не може закинути її красі, споглядаючи все заздрісними очима — то любов до н Христа і до доброчесности, зрозуміло, можуть отримати ті, які  роблять не що инше, як роздумують про подвиги Христові. Таким чином, достатньо пізнати красу доброчесности і Спасите­ля, аби, пізнавши, полюбити, бо пізнання є завше причиною любови. Тому і Єву в такий спосіб звабив плід дерева, і до того ж заборонений, бо [Святе Письмо] каже: "Тож побачила, [жінка] що [дерево] було добре для поживи й гарне для очей" (Буг. 3,6).

85. Про десяте блаженство: як від вищезга­даного розважання перемагає радість у тих, кого переслідують і ображають.

Так тим, що отримали любов до Христа й доброчесности, випадає зазнавати терпінь від переслідування; і їм треба ряту­ватися втечею, і вислуховувати найгірші з усіх образи. І при цьому ще й радіти, оскільки найбільші та найкращі нагороди призначені їм на небесах (див. Мт. 5, 10-12). 

86. Бо любові до Подвижника тих, які подвизаються, під силу й це, вона навчає вірити Йому стосовно нагород, ще не явлених, і покладати тверді надії на майбутнє вже в теперішній час (див. Євр. 11, 1). Тож тих, що постійно роздумують про Христа і турбуються про це, вона робить поміркованими й обізнаними з людськими немочами, так само як і тими, що плачуть, і лагідними показує їх, і справедливими, і людинолюб­ними, і розсудливими, і, таким чином, володарями Христа й доброчесности. Отож, зазнаючи образ, вони не лише терплять їх, а й радіють, і знаходять задоволення у переслідуваннях (див. Ді. 5,41).

87. Загалом кажучи, від цих роздумувань можна отримати найвищі блага та з їх допомогою стати блаженними, і так підтримувати волю у благові, і при такій природній красі зробити душу кращою, і зберегти від [одержаних] таїнств скарб, не ро­зірвати й не осквернити царського хітону. 

88. Як людській природі властиво мати здоровий глузд і користуватися розумом, так споглядання подвигів Христа має­мо вважати справою помислу; особливо тому, що взірець, на який слід дивитися людям, коли чи їм самим треба щось ро­бити, чи инших скеровувати до потрібного, - є єдиний Ісус, який для людей був і першим, і середнім, і останнім.

89. Окрім того, Він сам є і нагородою, і вінцем, яким по­трібно увінчати тих, що подвизалися. Отже, на Нього треба дивитися і про Його подвиги уважно роздумувати, і, наскільки можливо, намагатися пізнати, щоб ми усвідомили, як треба на­полегливо трудитися. Бо в подвижників нагороди співмірні з подвигами, і на них дивлячись, терплять вони труднощі, вияв­ляючи стільки терпеливости, скільки пізнали краси, якою [под­виги] сповнені.

90. Поза тим, кому не відомо, задля чого Він Єдиний нас набув, викупивши своєю кров'ю, і немає нікого иншого, кому треба було б слугувати; і для кого годилося б нам користуватися і тілами своїми, і душами, і любов'ю, і пам'яттю, і діяльністю здорового глузду. Тому й каже Павло: "Уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною" (1 Кор. 6, 19-20).

91. Бо задля нової людини від початку була сотворена й природа людська, і здоровий глузд, і бажання були приготов­лені для неї, і розум ми отримали, щоб пізнавати Христа, і бажання, аби до Нього прагнути, і пам'ять маємо, щоб Його у ній тримати, тому що й для тих, кого творено, Він був прообразом.

92. Адже не старий для Нового, а Новий Адам для старого є взірцем. Бо хоча й мовиться, що Новий народжений на по­добу старого, але тільки стосовно тління, яке з того розпо­чалося, а Цей успадкував, аби знищити слабкість природи своїм власним зцілянням, і щоб, як каже Павло: "... смертне було поглинуте життям" (2 Кор. 5, 4).

93. У який же спосіб, з огляду на саму природу, старий Адам може бути прообразом для нас, які знають, що ще перед ним був Цей, у якого все перед очима раніше від самого буття (див. Дан. 13, 42); і як старший є наслідуванням другого, коли її той створений за образом Його і подобою, але не залишився таким, прагнув до цього, але не досяг цього. Тому той і прийняв   закон, а Цей зберіг його. І послуху вимагали від старого, а виявив його Новий "аж до смерти, стерти ж - хресної" (Фил. 2, 8), - стверджує Павло. Перший був, поза сумнівом, порушником  закону, несповна маючи те, що слід було мати людині, бо закон не перевищує [людської] природи, і той, хто переступив його, підлягає справедливому покаранню, а другий був досконалий у всьому, і "Я зберіг, — говорить [Писання], - заповіді мого Отця" (Йо. 15, 10).

94. І той запровадив недосконале життя, яке потребувало не­зліченних допомог, а Цей став для людей Отцем життя найдо­сконалішого, наголошую, [Отцем] життя нетлінного. І природа [людська] від початку була призначена для безсмертя, а досягла його пізніше в тілі Спасителя, оскільки Він воскресив його із мертвих у життя безсмертне, і для роду [людського] став вождем безсмертя. І на завершення скажу — справжню людину, доско­налу у вдачі й у житті, показав перший і єдиний Спаситель.

95. Якщо ж справді межа людини є такою, зважаючи на яку, як на граничну, Бог і створив [людину] — маю на увазі життя нетлінне, то й тіло її не підлягало тлінню, і воля звільне­на від всілякого гріха, бо тоді б [людина] була досконала сама по собі, коли б Творець зробив для неї все, що вважав за потрібне, як і краса статуї врешті-решт постає за допомогою руки митця. Якщо ж одному бракувало багато чого, аби бути досконалим, а другий досконалий у всьому, і людям дарував досконалість, і весь рід [людський] удосконалював по собі, то як же другий не буде взірцем першому, і як того не вважати прообразом, а цього сотвореним за ним? Бо недоречно думати, що найдосконаліше зі всього сотворене за взірцем недосконалого, і гірше слугує прикладом для кращого, і незрячі правлять зрячими.

96. Бо не тому слід дивуватися, що воно раніше в часі, а треба вірити, що це досконале є початком недосконалого, звер­таючи увагу на те, що для потреби людини багато було приго­товлено заздалегідь, і мірило цього всього — людина, яка остан­ньою зі всіх прийшла на землю (див. Бут. 1, 26-31).

97. Нехай і так. Тож понад усе, людина і природою, і во­лею, і помислами прагне до Христа, не лише заради божества, яке є межею всього, а й заради иншої природи; і Він, з одного боку, є пристановищем людських бажань, а з другого - насо­лодою помислів, і любити що-небудь инше чи розмірковувати про ще щось, крім Нього, безперечно, є ухилянням і упущен­ням перед обов'язком, вкладеним у природу від початку.

98. А щоб ми могли постійно роздумувати про Нього і зав­жди були сповнені цієї ревности як підстави для помислів, Його весь час прикликаймо. Усе ж не приготування до моли­тов, не місце і не крик потрібні тим, хто Його кличе. Бо немає місця, де б не перебував з нами Той, який для спраглих Його є ближче від самого [їхнього] серця (див. Пс. 145 (144), 18).

99. Тому й стосовно молитов, нам дуже потрібно вірити, що Він сповнить їх, і не сумніватися, оскільки маємо лукаву вдачу, а відважуватися; бо Той, якого прикликають, благий для невдячних і злих (див. Лк. 6, 35), Він не тільки утримується зневажати благання рабів, які паплюжили Його і тепер волають до Нього, але коли вони ще не прикликали Його й не промо­вили Йому жодного слова, Він сам, зійшовши на землю, перший прикликав їх: "Бо я прийшов, — каже [Святе Письмо], - кликати грішних" (Мт. 9, 13).

100. А Той, хто знайшов тих, що Його не шукали, яким бу­де, коли Його прикликатимуть? І якщо Він полюбив, коли ми ненавиділи, то як не зглянеться на нас, коли ми полюбили Його? На це звертаючи увагу, мовить Павло: "Коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю Його Сина, то тим більше тепер, примирившись, спасемося Його життям" (Рим. 5, 10).

101. Зважмо ще й на форму покірного благання, бо про­симо не те, що належить просити і, зазвичай, отримувати дру­зям, а що можна просити й тим, хто залежний, і рабам, які паплюжать, і їм найбільше. Бо ми благаємо Владику не для того, аби Він увінчав чи дарував нам якусь иншу подібну благодать, а щоб змилосердився над нами. Милосердя ж, прощення, відпущення провини й подібне просять у людинолюбного, і просячи, відходити не з порожніми руками кому ж личить, як не винним, бо "здорові не потребують лікаря" (Мт. 9, 12). Бо  якщо взагалі людям призначено звертати до Бога голос, який н благає милосердя, то це є голос тих, які скоюють щось таке, за що потрібне милосердя, тобто голос грішників.

Взиваймо ж до Бога і язиком, і волею, і помислами, аби до всього, через що впадаємо у гріх, додати єдиний рятівний лік: "Бо й імени немає іншого, — зауважує [Писання], — яким ми маємо спастися" (Ді. 4, 12).

102. А вистачає для всього цього і додає ревности міці, і виганяє притаманну для душі безтурботність "хліб, що скріплює серце людське" (Пс. 104 (103), 15), який, зійшовши з неба, приніс нам життя; насичення ним слід бажати повсякчасно (див. Йо. 6, 33). І ця вечеря оберігає від голоду тих, хто постійно приступає до неї. І не слід надто зловживати таїнствами чи більш, ніж потрібно, утримуватися від Трапези, щоб не зробити душу слабшою і найгіршою за все, але насамперед приступаючи до священиків з каяттям у гріхах, треба пити очисну кров.

103. Загалом же, не настільки великі [наші] провини, аби цуратися священної трапези, якщо лише будемо живитися ци­ми помислами. Оскільки було б переступом, коли б хтось, согрішаючи на смерть (див. 1 Йо. 5, 16), потім наважився приступити до святині, так і тим, які не хворіють тяжко, не слід цуратися хліба. Бо тим, чия воля воює із жаром, треба остерігатися вог­ню, не приймати його до себе як співмешканця, перш ніж не примиряться. Для тих же, які мають правдиву волю, і в той же час немічні, існує потреба у скріплюючому лікові, і їм слід поспішати до творця здоров'я, який "узяв наші недуги й поніс  наші хвороби" (Мт. 8, 17). А тим, хто понад усе бажає не хворіти, слід намагатися звернутися до лікаря. Бо ця кров призначена для дверей наших почуттів (див. Пс. 141 (140), 3) і не дозволяє увійти до них нікому, хто може їх осквернити; особливо ж, роблячи знак на дверях, відганяє від них губителя (див. Вих. 12, 13; 22-23), і те серце, в яке вона вилита, перетворює на храм Божий, кращий від стін храму Соломона (див. 1 Цар. 8, 63-64), хоч і кров символічна не дозволяла стояти в ньому лукавому ідолу - "мерзоті запустіння, — каже [Святе Письмо], — на святім місці" (Мт. 24, 15; див. Дан. 11, 31; 12, 11), а духом владичним утверджуючи помисл (див. Пс. 51 (50), 14), як благає Давид, підкорює йому прагнення плоті (див. Рим. 8, 6), і людина насолоджується глибоким спокоєм.

104. Та чи є потреба й далі вести мову про таїнство, коли попередньо було чимало сказано, якими воно робить тих, що прийняли його! Але щоб так поєднатися з Христом таїнством, молитвами, роздумуванням, помислами, всією душею подви­займось у доброчесності, бережімо передання (див. 1 Тим. 6, 20; див. 2 Тим. 1,12; 14), як велить Павло, — і збережемо вкладену в нас таїнствами благодать. Бо як Він сам є Той, який звершує таїнства, сам же — і таїнства, то Він так само і зберігає в нас те, що дає, і сам підготовляє перебування в тому, що ми прийняли. "Без мене ж ви, — говорить [Святе Письмо], — нічого чинити не можете" (Йо. 15, 5).

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!