Усі ми звичайно бажаємо і заповідь маємо бути досконалими. Господь заповідає: «То ж будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5,48); св. Павло наполягає: «...щодо зла, будьте дітьми, а щодо розуму, то будьте зрілі» (І Кор. 14,20); в иншому місці у нього читаємо: «...щоб ви стояли непохитно в досконалості й виконували волю Божу в усім» (Кол. 4,12); і знову: «...звернімся до досконалішого» (Євр. 6,1). Ця заповідь була вже вказана у Старому Завіті. Бог так говорить Ізраїлю у Второзаконні: «Ти мусиш бути бездоганний перед Господом, Богом твоїм» (18,13). І св. Давид також заповідає своєму сину Соломону: «І ти, Соломоне, сину мій, знай Бога твого батька, і служи Йому щирим серцем та покірною душею» (1 Хр. 28,9). Після цього не можемо не бачити, що Бог вимагає від християн повної досконалости, тобто вимагає, щоб ми були досконалі у всіх чеснотах.

Але якщо ти, любий у Христі читачу мій, бажаєш досягнути та­кої висоти, потрібно тобі спочатку дізнатися в чому полягає хрис­тиянська досконалість. Бо, не з'ясувавши цього, можеш зійти з правдивої дороги і, думаючи, що прямуєш до досконалости, йти зовсім в инший бік.

Скажу прямо: найдосконаліше і найбільше діло, якого тільки може бажати і досягнути людина, — це наближення до Бога і пере­бування в єднанні з Ним.

Але немало є таких, які кажуть, що досконалість християнсь­кого життя полягає в постах, чуваннях, поклонах, спанні на голій землі та в инших подібних омертвленнях тіла. Инші кажуть, що во­на полягає в читанні багатьох молитов вдома й у вистоюванні довгих церковних служб. А є й такі, які вважають, що наша доскона­лість полягає виключно в умовій молитві, в усамітненні, анахоретстві й мовчанні. А взагалі більшість обмежує цю досконалість до точного виконання усіх подвижницьких діл, які приписані уставом, не вдаючись до крайностей, а тримаючись золотої середини. Але всі ці чесноти самі в собі не становлять бажаної християнської досконалости, а є тільки засобами і способами її досягнення.

Що вони є засобами, і до того ж ефективними, для досягнення досконалости в християнському житті, немає жодного сумніву. Бо бачимо дуже багато благочестивих мужів, які живуть в цих чеснотах з тією метою, щоб отримати силу і кріпость проти своєї гріховности й нікчемности, щоб почерпнути з них мужність протистояти спо­кусам і брехливим підступам трьох головних наших ворогів: плоті, світу й диявола; щоб в них і через них запастися духовною підмо­гою, яка так необхідна всім рабам Божим, особливо початківцям. Вони постять, щоб смирити свою буйну плоть; проводять чування, щоби витончувати своє умове око; сплять на голій землі, щоб не розніжуватися сном; зв'язують язик мовчанням і усамітнюються, щоб уникнути навіть найменших підстав для вчинку, який міг би засмутити Всесвятого Бога; читають молитви, вистоюють церковні служби і роблять инші благочестиві діла, щоб їх увага не відходила від речей небесних; читають про життя і страждання Господа на­шого не для чого иншого, як для кращого пізнання власної нікчем­ности й великого милосердя Божого; щоб навчитися і схилятися до слідування за Господом Ісусом Христом, з самовідреченням і хрес­том на своїх раменах, і щоб щораз сильніше зігрівати в собі любов до Бога і ненависть до себе, як пише Євангеліє.

Але, з иншого боку, ці ж чесноти тим, які на них покладають основу свого життя і своєї надії, можуть причинити більшу шкоду, ніж їх непрактикування, - не самі по собі, тому що вони добрі й святі, а з вини тих, які неналежно ними користуються. Тобто коли вони звертають увагу тільки на зовнішнє виконання цих чеснот, а залишають своє серце вільне для власних бажань і для бажань дия­вола, який, бачачи, що вони зійшли на манівці, не тільки не зава­жає їм з радістю вправлятися в цих тілесних подвигах, але й спо­нукає розширювати і побільшувати їх через суєтний їх помисел. Відчуваючи при цьому деякі духовні зрушення і втіхи, ці діячі починають думати, що вже піднялись до стану Ангельських чинів і відчувають в собі присутність самого Бога. Иншого разу, загли­бившись у споглядання яких-небудь абстрактних, неземних речей, мріють, ніби вони зовсім покинули межі світу цього й були підне­сені до третього неба.

Але як вони помиляються і як далеко вони від істинної досконалости, це може кожен зрозуміти, судячи з їхнього життя і їхньої моралі. Вони, звичайно, бажають, щоб їм завжди віддавали пере­вагу перед иншими. Вони — свавільні і завжди уперті в своїх рішен­нях. Такі люди сліпі у всьому, що торкається їх самих, але дуже пильні й ретельні в розбиранні діл і слів инших. Якщо хтось почне користуватись пошаною в инших, яка, як їм здається, належить до них, вони не можуть цього знести і стають явно ворожими до нього. Якщо хтось заважає їм у їхніх благочестивих заняттях і подвижницьких трудах, особливо в присутності инших, - Боже борони! - вони негайно обурюються, відразу киплять гнівом і стають зовсім д иншими, неподібними на себе. 

Якщо Бог, бажаючи привести їх до пізнання самих себе і спрямувати на істинний шлях до досконалосте, пошле їм скорботи і хвороби або допустить на них гоніння, якими Він звичайно випробовує істинних і справжніх своїх рабів, тоді виявляється, що приховувалося в їх серці, і як глибоко вони зіпсовані гордістю. Бо яка б не сталася з ними прикрість, вони не хочуть схилити своєї шиї під ярмо Божої волі і мирно спочивати на праведних та істинних судах Його, і не бажають, за прикладом Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, що упокорив себе й постраждав ради нас, упокорити себе більше від всіх створінь і вважати своїх гонителів любими дру­зями, знаряддям Божої благодаті й прискорювачами їх спасіння.

З цього бачимо, що вони потрапляють у велику небезпеку. Маю­чи своє внутрішнє око, тобто ум, затемнене, вони дивляться ним на себе, але дивляться хибно. Вважаючи, що у своїх зовнішніх ділах за­йшли далеко вперед і вже досягнули досконалости, такі люди впада­ють у гордість І починають осуджувати инших. Після цього вже май­же неможливо, щоб хто-небудь з людей їх навернув, хіба лиш особл­ива Божа дія. Легше навернеться на добро явний грішник, аніж скритий, який прикривається видимими чеснотами.

Тепер, коли ми так чітко і виразно з'ясували, що духовне життя і досконалість не полягають тільки в цих видимих чеснотах, про які говорилося раніше, варто усвідомити і те, що вони не полягають ні в чому иншому, а тільки в наближенні до Бога і в єднанні з Ним, як було сказано на початку. З цього також випливає сердечне визнан­ня доброти і величі Божої та усвідомлення нашої нікчемности й схильносте до всякого зла; любов до Бога і ненависть до самого себе; підкорення себе не тільки Богові, але й усім творінням із любови до Бога; відкинення власної волі й повне підкорення Божій волі. Водночас усе це треба бажати і здійснювати від чистого серця, на славу Божу (1 Кор. 10,31), лише для того, щоб вгодити Богові, і тільки тому, що так хоче Він сам, і що так нам годиться Його люби­ти і Йому служити.

Ось це є закон любови, написаний перстом самого Бога в сер­цях вірних рабів Його! Ось відречення самих себе, якого вимагає від нас Бог! Ось благе ярмо Ісуса Христа і легкий тягар Його! Ось підкорення волі Божій, якої вимагає від нас Відкупитель наш і Учи­тель своїм прикладом і своїм словом! Чи не наказав наш Начальник і Звершитель нашого спасіння Господь Ісус говорити в молитві своїй до Небесного Отця: «Отче Наш! ...нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Мт. 6,10)? І сам Він, приймаючи страждання, чи не говорив: «Отче... хай не Моя, а Твоя буде воля» (Лк. 22,42)! І чи не сказав про своє діло: «...зійшов Я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю Того, хто Мене послав» (Йо. 6,38)?

Бачиш тепер, брате, в чому річ. Припускаю, що ти готовий і рвешся досягнути такої досконалости. Нехай буде благословенний цей твій порив! Але приготуйся і до праці, до поту і боротьби з пер­ших же кроків твого шляху. Ти повинен усе віддати в жертву Богові і творити тільки Його волю. Але побачиш стільки в тебе бажань, скільки різних сил І потреб, і всі вони вимагають задоволення, не­зважаючи на те, чи відповідає це Божій волі. Тому для досягнення бажаної мети тобі необхідно спочатку приборкати свої бажання і, врешті, цілком їх погасити й умертвити. А щоб мати успіх в цьому, тобі потрібно постійно противитися злу і спонукати себе до добра, тобто потрібно постійно боротися з собою й зі всім, що потурає твоїм бажанням, збуджує й підтримує їх. Приготуйся на такий бій і на таку боротьбу і знай, що вінець — досягнення бажаної тобою мети — дається тільки відважним воїнам та борцям.

Але наскільки ця боротьба є найтрудніша з усіх — бо, вступа­ючи в боротьбу з самими собою, ми в собі ж стикаємося з против­ником, — настільки і перемога в ній є славніша від усякої иншої, і - найголовніше - вона понад все инше мила Богові. Бо якщо, запа­лившись ревністю, ти переможеш і умертвиш свої розгнуздані при­страсті, свої похоті і бажання, то вгодиш Богу більше і послужиш Йому краще, ніж бичував би себе до крови й висушував би себе по­стом ревніше від усіх давніх пустельників. Навіть якщо ти викупиш сотні рабів-християн із поганської неволі й даси їм свободу, то не я врятуєш себе, якщо при цьому сам перебуваєш у рабстві пристрастей. І яке би ти діло не зробив — хай якнайбільше, у важких трудах і жертвах, — воно не доведе до тієї мети, яку ти бажаєш досягнути, якщо при цьому залишиш без уваги свої пристрасті, дозволяючи їм вільно жити й діяти в тобі. 

І, нарешті, коли ти вже пізнав, у чому полягає християнська досконалість, і що для її досягнення тобі необхідно вести безнастанну й жорстоку боротьбу з собою, тобі потрібно, якщо істинно бажаєш стати переможцем в цій невидимій боротьбі й здобути у винагороду вінець, вкоренити у своєму серці, ніби вдягаючись у невидиму зброю, найбільш благонадійну і всемогутню, такі чотири настанови й духовні діяння: а) ніколи ні в чому не надіятися на се­бе; б) мати в серці завжди повне і сміливе уповання тільки на Бога; в) безнастанно змагатися; г) завжди перебувати у молитві.