Заповіді блаженств

Господь Ісус Христос одного разу так сказав: «Що ви зве­те Мене: "Господи, Господи!", а не робите так, як Я кажу вам?» (Лк. 6, 46).

«Не всякий, хто каже Мені: "Господи, Господи", — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Не­бесного» (Мф. 7, 21).

З цих слів стає зрозуміло, що молитви однієї не досить, щоб стати угодним Богу і спільником Царства Небесного. До молитви треба додати добрі справи - виконання заповідей Божих. Серце наше повинно бути сповнене готовністю зав­жди робити так, як заповідав Господь, бо інакше й молитва, і віра наша будуть марними.

«Наближаються до Мене люди, — каже Господь, — які ус­тами і язиком своїм шанують Мене, а серце їхнє далеко від Мене. Марно вони шанують Мене» (Мт. 15, 8-9).

І ось Господь показує нам, так би мовити, установчі заса­ди, з яких виходять добрі справи. А маючи ці добрі справи, ми можемо сподіватися на Царство Небесне, тобто поклада­ти надію на Бога. Господь дає нам дев'ять заповідей бла­женств. У кожній цій заповіді треба відзначити дві частини: в першій Господь дає заповідь-пораду, а в другій визначає нагороду.

Свої заповіді Він виголосив для учнів і народу, стоячи на горі, а записав їх апостол Матвій:

1. Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне.

2. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться.

3. Блаженні тихі (покірні, незлобиві), бо вони осягнуть землю.

4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наси­тяться.

5. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими наз­вуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо таких є Царство Небесне.

9. Блаженні ви, коли вас ганьбитимуть, гнатимуть і поши­рюватимуть про вас усяку лиху славу та наклепи ради Мене.

Радійте і веселіться, бо велика нагорода чекає вас на небесах.

Слово «блаженні» має два значення. Перше — блаженні, щасливі в собі тим, що осягнуть Царство Небесне з вічною радістю та втіхою; друге — їх ублажить Господь, похвалить, приласкає, обдарує славою, їх ублажать ангели і святі, їх ублажатиме і Церква Христова на землі.

Це є шлях до істинного блаженства!

Будемо пам'ятати, що ми були створені Богом для вічно­го життя і вічного блаженства, що через гріх це блаженство ми загубили і були вигнані з раю і піддані прокляттю Божо­му, приречені на працю, турботи, хвороби і смерть, що тепер подорожуємо у вигнанні, шукаємо втраченої батьківщини і загубленого блаженства. Що батьківщина і блаженство зно­ву будуть повернуті нам Отцем Небесним через заступниц­тво і заслуги улюбленого Сина Його, Господа нашого Ісуса Христа, за умови віри в Нього і виконання Його заповідей.

ПЕРША ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ВБОГІ ДУХОМ, БО ТАКИХ Є ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ»

Убогі духом...

Гордощі — найтяжчий гріх перед Богом. Через гордощі упав один з найперших ангелів і став сатаною. Упали й ми, що послухали Його. Через гордощі упали Єва та Адам, втра­тили своє райське блаженство й накликали прокляття та страждання на всі покоління свої.

Горді ніколи на осягнуть Царства Небесного, бо вони ли­ше себе слухають, собі поклоняються, вони не можуть полю­бити інших і комусь робити добро. Тому Господь і визначає, що Царство Небесне можуть осягнути тільки убогі духом.

Що це значить — бути убогим духом?

Щоб написати образ духовної убогості, я спочатку опишу убогість тілесну для того, щоб можна було краще зрозуміти.

Бідний, як свідчить саме слово, є той, хто нічого свого не має, хто всього чекає лише від милосердя інших; він не має свого шматка хліба, щоб угамувати голод; не має, що пити, щоб утамувати спрагу; не має свого даху над головою, якщо не дадуть грошей, то ночує надворі; не має доброго одягу, як­що не знайдеться людина, яка його купить, а якщо й має якусь одежину, то вона брудна, така, що до неї не хочеться навіть доторкнутися. Такою людиною всі нехтують, від усіх вона терпить приниження. Такий бідняк перед очима може стати, як чисте срібло або золото. Таким був, наприклад, євангельський Лазар.

Тепер порівняємо ці риси бідняка тілесного з убогим ду­ховно. Убогий духом — це та людина, .яка щиро визнає і зав­жди переконана, що її розум, її мудрість, її сила перед Богом нічого не варті. Що вона нічого свого не має, а має лише те, що їй дає Господь. Убогий духом знає, що власними силами він нічого доброго не може зробити, якщо Господь не допо­може йому, пославши благодать Духа Свого. Той, хто вважає себе найбільшим грішником, гіршим і нижчим за всіх інших, хто завжди собі дорікає і нікого не засуджує. Ніколи не покладається на себе, а у всьому вдається до милосердя Бо­жого. Убогість духовну святий Іоанн Золотоуст коротко зве «смиренномудрієм».

Убогість духа не залежить від маєтків, від матеріального багатства. Не залежить вона також і від високої освіти лю­дини або доброї земної слави.

Багатство, навіть коли воно нажите правдиво, не є наша власність, то Дар Божий, який дається нам тимчасово, бо «Господь зубожує і збагачує, принижує і підносить» (1 Сам. 2, 7). Тому на матеріальні блага треба дивитися як на тлін­ні, нетривкі й скороминущі. На них не можна покладатися й віддавати їм усього свого серця. Вони не замінять благ духовних. Багатство, якщо ведеться, не віддавайте йому серця.

«Бо яка користь людині, коли вона і весь світ пригорне, а душу свою занапастить? Або який викуп дасть людина за душу свою?» — каже Господь (Мф. 16, 26).

Не гріх бути багатим праведно, але тяжкий гріх гордити­ся своїм багатством і бути скупим. Праведний Йов також був багатий, але це йому ніскільки не зашкодило бути убогим духом.

Але матеріальне убозтво більше сприяє осягненню Цар­ства Небесного, ніж багатство, бо воно паралізує гордощі.

«Якщо хочеш досконалим бути, іди, продай майно твоє і роздай убогим, — будеш мати скарби на небесах. Приходь і йди за Мною» (Мф. 19, 21). Так сказав Христос багатому юнакові, який хотів унаслідувати Царство Небесне й життя вічне. І до апостолів Христос також каже: «Істинно кажу вам: трудно багатому ввійти в Царство Небесне» (Мф. 19, 23).

Але й матеріальне убозтво тоді лише сприяє нам осягну­ти Царство Небесне, коли ми або добровільно його собі ви­бираємо, як це робили багато святих, або якщо воно не від нас залежить, ми несемо його з покорою, дякуємо Богу за те, що Він нам дає, і не заздримо чужому.

Також можна бути дуже освіченою і всім відомою люди­ною, мати славу і в той же час пам'ятати, що знання дає Бог, як сказано: «Господь дає мудрість; з уст Його знання і ро­зум» (Пр. 2, 6). І багато вчених і смиренних кажуть: «Я тіль­ки те знаю, що я нічого не знаю». Це дійсно так. Людські знання абсолютно нічого не варті порівняно зі знаннями Бо­жими.

Свої знання вони спрямовують на пізнання Бога, бо най­вище знання — то Богознання.

Убогим духом належить Царство Небесне

Для убогих духом Царство Небесне починається вже в цьому житті. Бо смиренний і покірний волі Божій уже тепер знаходить у душі своїй блаженний мир. Він лагідний до всіх, веселий і спокійний.

Повноту ж Царства Небесного убогі духом осягнуть піс­ля фізичної смерті у житті вічному.

Духовна убогість, або смиренність, то — грунт для добро­дійств, з нього вони виростатимуть, то — перший щабель на драбинці до Царства Небесного, бо з нього починаються всі інші чесноти й добродійства.

Смирення та покірливість відносяться до християнських чеснот другої заповіді. У першій частіші книжки «Уроки для спасіння» на сторінках 78-87 я широко розглянув цю чесно­ту. Тут лише хочу додати те, з чим порівнюють смиренність.

1. Як архітектор глибоко копає землю для того, щоб пра­вильно покласти перший камінь, так і християнин, який хо-

че закласти фундамент свого спасіння, повинен в його осно­ву покласти смирення.

2.  Як корабля не можна побудувати без цвяхів, так не можна спастись без смирення.

3.  Смиренне серце подібне до рівнини. Як під час дощу всі води стікають з гір у рівнину, так і благодать Божа, яка виливається на всіх людей, любить збиратися в глибині сми­ренного серця.

4.  Смирення так необхідне для благочестя, як корінь для рослини, яка одразу ж втрачає свою красу, свіжість і життя, якщо корінь відмирає.

5.  Смирення є сіль добродіянь. Як сіль дає страві смак, так смирення дає добродіянням досконалість.

6. Дерево, чим вище росте, тим глибше пускає своє корін­ня в землю. Воно, піднімаючись, смиряється, а смиряю­чись — підноситься. Так повинен робити й ти, християнине! Якщо ти маєш переваги розумові або моральні, природні або благодатні, зовнішні чи внутрішні, — завжди і всюди будь смиренний. Без глибоких коренів смирення ти ніколи не станеш захищеним від падіння.

7.  Є пробний камінь для золота і срібла, а є — для сми­рення. Камінь, яким випробовується смирення, є примирен­ня з тими, хто нас образив або кого ми образили.

8. Як мертвий не їсть, так і смиренний не може осуджува­ти ближнього.

9.  Як чоловік, що будує храм, глибоко копає рихлу зем­лю доти, доки не дістанеться твердого ґрунту, так і нам по­трібно глибоко копати і проникати в середину нашого серця, щоб розшукати там пристрасті й пороки, що живуть там, і через те навчитись істинному покаянню та смиренню.

10.  Від великої кількості плодів гнеться гілка дерева. Так і від великої кількості добродіянь смиряється в людині образ її думок.

11.  Фіалка майже не помітна серед інших квітів у траві, вона росте при самій землі і не піднімається вгору, на відмі­ну від інших квітів. Але вона має дуже гарний вигляд і при­ємний запах. Ця квітка є символом смирення. Смирення є перша та необхідна доброчесність. Воно є основою всіх доб­рочесностей.

12.  Володар неба і землі нахиляє Свою голову під руку Предтечі й смиренно просить у нього хрещення. Гордий і

зарозумілий чоловіче! Прихились і ти з покірністю перед во­лею Божою і не нарікай на свій життєвий хрест: кожному з нас «подобає виконувати призначену йому правду».

ДРУГА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ТІ, ЩО ПЛАЧУТЬ, БО ВОНИ ВТІШАТЬСЯ»

Тут не йдеться про будь-який плач. Люди часто плачуть із-за капризів, або через образу, або з інших житейських при­чин. Не про такий плач говорить Господь. «Скорбота перед Богом незмінно приводить до покаяння та спасіння, а журба світу цього призводить до смерті» (2 Кор. 7, 10). Про що ж повинен плакати істинний християнин?

1.  Плач про те, що ти осквернив і постійно оскверняєш в собі образ Божий гріхами своїми. Подумай: Бог відобразив Себе в тобі, як сонце відображається в краплині води; ти створений, так би мовити, Богом на землі, як сказано: «Ви — боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81, 6), а ти кожен день ки­даєш у багнюку, обволікаєш цей образ пристрастями житей­ськими, пристрастями до всього світського, невір'ям, гордіс­тю, ненавистю, заздрощами, нестриманістю і пиятикою та ін­шими пристрастями, а тому надто прогнівиш свого Творця і дратуєш Його довготерпіння. Достойно і праведно плакати про це день і ніч.

2.  Плач про те, що ти носиш тільки ім'я християнина, а обітниць, обов'язків християнина, даних при хрещенні, не ви­конуєш і живеш як язичник: приліпився до землі й не дума­єш про небесне життя, яке не має кінця. Що, бувши так довго християнином, Духа Христового і досі не маєш, мало уподібнюєшся Йому, не наслідуєш життю Його; що не все­лився в тебе Христос вірою і не проявився в тобі; що ти не обновився, не зодягнувся в Христа, як написано: «...Бо ви всі, що в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися!» (Гал. З, 27).

3. Плач про те, що серце твоє безперервно прагне робити різні справи, які противні Господу; плач про свої злі нахили не­розкаяності, непоправності. Скільки молимось, каємось, чи­таємо, співаємо, скільки причащаємося Святих животворя­щих Тайн, які можуть і камінне серце перетворити і зроби­ти його м'яким, як віск, і не змінюємося на краще по своїй недбалості. Плач про те, що ти хоч і каєшся, і молишся, але не приносиш Господу плодів, достойних покаяння, плодів віри і любові: плодів кротості та незлобливості, плодів стри­маності, чистоти і цнотливості, плодів милостині тощо.

4.  Плакати внутрішнім плачем, коли відчуваєш прилив до серця нечистих помислів. Плач, коли буде тебе захоплювати гордість, злоба, заздрощі, жадібність, скупість; плач і молись, коли будеш до свого ворога відчувати ворожнечу, а не лю­бов, як сказано: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мф. 5, 44). Плач перед Богом внутрішнім плачем серця, коли в тебе буде пристрасть до пиятики, багатства, користолюбства, коли ти будеш чини­ти опір і не слухатись батьків, начальників; плач при почут­тях бідності та окаянності нашої природи, коли думаєш про незліченні благодіяння до нас Творця і про нашу невдячність до Нього. Хай будуть твої сльози зброєю проти всякого грі­ха: і Господь, бачачи твою покірність, визнання своєї немочі, твоє велике бажання зберегти себе чистим від всякого гріха, простягне руку допомоги, пошле тобі Духа Утішителя, який зупинить насильство гріха, погасить вогонь пристрастей і пошле в серце росу благодаті.

5. Плач за свої гріхи і за гріхи людські. Плач про те, що ба­гато людей ще не пізнали істинного Бога і Господа Ісуса Христа та знаходяться в темряві язичництва, поклоняються ідолам замість Творця; про те, що християнська віра зазнає гонінь в окремих країнах; плач про несправедливість, яка панує на землі й від якої страждають усі, хто хоче побожно жити в Ісусі Христі; плач про насильство та утиски багатіїв і сильних світу цього; про убогість і безпорадність бідняків; плач про те, що в багатьох зсякнула любов християнська, а на її місці оселилося самолюбство, ненажерство — у всіх ви­дах; про те, що багато християн відпадає від викуплення і не поважає ні церкви, ні таїнств, ні вчень її. Скажеш, яка користь у моїх сльозах? Ти цим самим виконаєш заповідь апостола — «плачте з тим, хто плаче!» (Рим. 12, 15); взагалі виконаєш заповідь про любов до ближнього, а в любові весь закон. А та користь, що ти в нагороду за сльози отримаєш ласку від Бога і прощення гріхів.

6.  Плач про те, що ми не підготовлені до праведного випробування па Страшному Суді. Багато святих угодників

Божих все життя плакали день і ніч при думці про Страш­ний Суд і ті вічні муки, які можуть бути після суду; а ми, ніби праведники якісь, байдужі до цієї кінцевої грізної учас­ті нашої, або ті, які взагалі відкидають істину майбутнього суду й гієни. «Для всього свій час, час плакати і час сміяти­ся» (Екл. З, 1, 4). Нині час плакати. І так будемо плакати за свої гріхи.

Сльози в покаянні — то найкращі ліки у гріховних неду­гах. Покаянні сльози — то дар Божий і щасливий той, хто його має.

Нерозкаяний і гордий грішник не заплаче, бо скам'яніле його серце не зм'якшується. То страшний оман душі, то — ' гріховна смерть, бо скам'янілий грішник не може покаятися.

Для того щоб заплакати перед Богом, треба осудити се­бе перед своєю совістю, як той блудний син євангельський. Тоді починається сумування над собою, поклик до молитви, а в щирій молитві мимовільно починається святий пока­янний плач. Сльози в самотній молитві — то вірна ознака щирого сумування за свою гріховність та ознака щирого покаяння.

Розповіді про покаянний плач

1.  Цар і пророк Давид дуже згрішив перед Богом, убив Урію і взяв собі його дружину, але, визнавши свій гріх, він гірко і щиро плакав вдень і вночі, вилив свої покаянні почут­тя і засмучене серце в псалмі: «Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй».

2.  Апостол Петро ніколи не переставав оплакувати своє падіння через миттєве почуття самозбереження, трикратне відречення від Ісуса Христа: все своє життя він не переста­вав проливати сльози за свій вчинок. Про це свідчить учень святого апостола Петра — Климент, єпископ римський. Він розповідав про святого Петра так: «На обох щоках його утворилися дві глибокі зморшки, по яких текли сльози. Він плакав не лише вдень, а й вночі, кожну ніч він після першого співу півня вставав з ліжка і до ранку зі сльозами молився. Він по праву міг сказати разом з автором псалма: «Сльози — це їжа для мене вдень і вніч», — сльози для нього були хлібом насущним, бо він ніколи не припиняв плакати».

3.  З очей преподобного Арсенія Новгородського постій­но текли сльози. Він плакав по небесній домівці. Він плакав, але гріх думати, що його життя було безрадісним. «Той, хто не допускає до себе земних утіх і навіть обтяжує життя своє добровільно для Господа, насолоджується надіями на вічність блаженну, насолоджується душевним спокоєм, пе­ред якими сміх і втіхи людської легковажності — горе» (Лк. 6, 25).

4.  Преподобний Феофіл, настоятель Києво-Печерської лаври, одного разу побував у печері, де нещодавно був по­хований його рідний брат Іоанн. Преподобний Марк-печер­ник, який там перебував, за підказкою Господа сказав Феофілу, що і йому залишилося мало жити. Якби він був готовий до смерті зараз, то помер би, не виходячи з печери, але Господь дає йому деякий час, щоб він приготувався до відходу. Феофіл був так уражений цим повідомленням про близькість смертного часу, що, прийшовши в келію, роздав усе, що мав, і з того часу день і ніч проливав гіркі сльози. Скільки не умовляла його братія, нічого на нього не діяло. Від безперестанного плачу він осліп. Сльози так текли, що він ними наповнив велику посудину для того, щоб після смерті їх вилили на його грішне тіло як свідоцтво виправ­дання перед Богом. Господь почув плач раба свого і за З дні до смерті до преподобного повернувся зір і він був утішений появою ангела Господнього, який тримав у руках посудину, яка була більша за ту, в якій були зібрані сльози, і сказав: «Оце в цій посудині твої сльози, які я за велінням Божим збирав кожний раз, як вони лилися від зітхання серця твого, а тепер я посланий повідомити тобі радість, що ти з утіхою відійдеш до Господа, який говорить:  «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться». Так преподобний Феофіл сльозами покаяння придбав собі спадок праведних у Царстві Небесному.

5. Одного разу преподобний Нифонт побачив двох анге­лів, які несли душу чоловіка на небо. Дияволи почали крича­ти: «Чому цю душу не віддали нам? Вона ж наша». Ангели запитали: «А чим ви доведете, що вона ваша?» А дияволи тоді відповіли: «Так, вона наша, бо до смерті тільки одне зло робила, і немає такого гріха, якого б вона не творила: вона була розбещена пристрастями і без покаяння розлучилася з тілом, а хто помер рабом гріха, той наш». Один з ангелів сказав: «Ви завжди брешете і ми вам не віримо, давайте по­кличемо ангела-охоронця цієї душі, що він скаже, те будемо вважати за правду».

Ангел-охоронець з'явився і його запитали: «Душа ця по­каялась чи в гріхах залишила тіло?»

«Дійсно, цей чоловік був грішник, — відповів ангел-охо­ронець, — але коли він став хворіти, тоді зі сльозами спові­дав Богові гріхи свої, і з піднятими руками щиро просив Бо­га про помилування». Тоді ангели утримали у себе душу і дияволи були посоромлені. Але вони не заспокоїлися і зно­ву вигукували: «Якщо цей чоловік буде помилуваний, то спа­сеться весь люд, а тоді для чого ми трудились?» Ангели ска­зали: «Так, усі грішники, які сповідують свої гріхи смиренно і зі сльозами, від Бога одержать прощення, а ті, які помира­ють без покаяння, будуть судимі Богом».

Думки про духовний плач

1. «Як після зливи, — говорить святий Іоанн Золото-уст, — повітря робиться чистим, так і після пролиття сліз настає тиша і ясність, і морок гріховний зникає».

2.  «Як мирська радість буває змішана з сумом, — говорить той же отець церкви, — так сльози про Бога виростають у повсякденну і нев'янучу радість».

3. «Плач про гріхи, — говорить святий Дмитрій, митропо­лит ростовський, — омиває душу, вибілює будь-які потемнін­ня, очищує совість, просвітлює розум, розбиває гріховні узи, загладжує рукописання всяких беззаконь».

Що обіцяє Господь тим, хто плаче?

«Вони втішаться» доброю Христовою втіхою. Господь заспокоїть їх, обгорне ласкою, простить їм провини їхні, вкриє Своєю благодаттю і вже тепер наповнить тихою мир­ною радістю серця їхні. Але «істинно висока втіха» чекає їх на небесах, де весела Оселя всіх праведників.

Отже, цією заповіддю Господь ублажає тих, хто плаче, молячись за гріхи свої, і в той же час Господь навчає нас, щоб скорбота наша за гріхи не доходила до відчаю. Який би не був тяжкий гріх, але в Господа милосердя більше. Треба тільки каятись та не втрачати надії.

ТРЕТЯ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ТИХІ (ПОКІРНІ, НЕЗЛОБЛИВІ), БО ВОНИ ОСЯГНУТЬ ЗЕМЛЮ»

У цій заповіді Господь ублажає тихість духу людини. То є лагідна рівновага, пройнята обережністю, — нікого не обра­жати й самому не ображатися ні за яких умов, інакше кажу­чи «мирний дух».

Про тихість у Святому Письмі

Тихість заповідана нам: «Отож зодягніться, як Божі виб-ранці, святі та улюблені, у щире милосердя, тихість, покору, лагідність, довготерпіння» (Кол. З, 12). «Нагадуй їм, щоб були не сварливі, а тихі, виявляючи повну лагідність усім людям» (Тит. З, 2). Ісус Христос, Господь наш, служить нам взірцем тихості: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я ти­хий і серцем покірливий, — і "знайдете спокій душам своїм"» (Мф. 11, 29). «Скажіть Сіонській доньці: "Ось до тебе йде Цар твій! Він тихий і сів на осла"» (Мф. 21, 5).

Тому віруючі, як раби Христові, повинні:

а)  приймати слово Боже з тихістю: «Тому-то відкиньте всяку нечисть і залишок злоби й прийміть з тихістю всіяне слово, що може спасти ваші душі» (Як. 1, 21);

б)  бути тихим щодо всіх людей: «Тихість ваша нехай бу­де відома всім людям» (Фил. 4, 5);

в)  виражати тихість у всій своїй поведінці: «Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в тихій мудрості добрим поводженням!» (Як. З, 13). «Я в'язень у Господі, — говорить про себе апостол Павло, — щоб ви пово­дилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо вся­кою покорою і тихістю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного» (Еф. 4, 1-2).

Тихість заслуговує прощення навіть великих гріхів: «Лагід­на відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає» (Пр. 15, 1). «Тихістю навертається до милості вельможа» (Пр. 25, 15).

Тихість є однією із властивостей Божої мудрості: «А муд­рість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, тиха, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безсто­роння та нелукава» (Як. З, 17).

Тихість дорогоцінна перед Богом: «А окрасою їм нехай буде не зовнішнє... але захована людина серця в нетлінні тихого й мовчазного духа, що дорогоцінне перед Богом» (1 Петр. З, 3-4).

Ті, що мають тихість:

а) Бог постановить його: «Він веде покірливих до правди і навчає тихих путей Своїх» (Пс. 24, 9);

б)  буде піднесений Богом: «Смиренних підносить Господь, а нечестивих принижує до землі» (Пс. 146, 6);

в)  буде визволений і спасенний: «Коли встав Бог на суд, щоб спасти всіх пригноблених (тихих — прим. О. К.) на землі» (Пс. 75, 10). «Бо любить Господь людей Своїх і по­кірних  (тихих — прим. О. К.) підносить до спасіння» (Пс. 149, 4).

Тихим обіцяний спокій, мир і блаженство: тихі «знайдете спокій душам своїм» (Мф. 11, 29). «А люди тихі успадкують землю і будуть втішатися великим спокоєм» (Пс. 36, 11). «Блаженні тихі, бо вони осягнуть землю» (Мф. 5, 5).

Блаженний той, хто зусиллям над собою здобув собі оту величну чесноту — Християнську тихість! У нього в серці завжди перебуває лагідний, радісний спокій. Він завжди задоволений своєю долею і дякує Богові. Він ні на кого не нарікає і нікому не заздрить. Такі люди дійсно щасливі: їх любить Господь і завжди радує Своєю Божественною радіс­тю. Вони терпляче і спокійно переносять всяке лихо, і навіть серед великого горя знаходять у душі своїй втіху.

Властивості тихого християнина

Тиха людина ніколи не відповідає злом на зло, образою на образу; не сердиться, в гніві не підвищує голосу на сво­їх кривдників; не кричить, і на вулицях ніхто не почує го­лосу його. Тихий, «будучи лихословленим, Він не лихосло­вив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але пере­дав тому, Хто судить справедливо» (1 Петр. 2, 23).

Це є величний образ тихості! Оце її суть! І як ми може­мо робити інакше, як ми можемо сердитись, мститися? Бог є Отцем усіх, перед Яким ми нескінченно грішимо, завжди поступає з нами по Своїй тихості, не знищує нас, довго терпить нас, благоденствує нам постійно. І ми повинні до своїх ближніх бути тихими, поблажливими і терпеливими.

Крім того, всі ми, як християни, є членами одного тіла, які намагаються берегти один одного; при тому ми називає­мось вівцями — словесної отари Христової, — чому так? То­му що вівця — тиха, незлоблива, терпляча; такими повинні бути й ми. Тільки ті з нас належать до отари, які тихі та незлобливі, як ягнята, а ті, які не мають Духа Христового, Його тихості й незлобливості, ті — не Його. «А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим. 8, 9). На Страш­ному Суді тільки вівці будуть стояти зліва, і вони будуть введені в рай, а козли відійдуть у пекло.

Приклади християнської тихості

1. Одного разу святий Спиридон, єпископ тримифунт-ський, входив у царський палац; на ньому був дуже скром­ний одяг. Один із слуг прийняв його за убогого і навіть уда­рив по щоці. Але коли святий Спиридон, за словом Господа, підставив слузі другу щоку, той упізнав у його вчинкові свя­того, припав до його ніг і попросив вибачення.

2.  Преподобний Феодосій, ігумен Києво-Печерського мо­настиря, був у великого князя Ізяслава і затримався там до пізнього вечора. Великий князь не захотів відпускати препо­добного пішки і наказав слузі відвезти його. Але слуга поду­мав, що везе якогось збирача податків і через деякий час ска­зав преподобному так: «Час мені пересісти на твоє місце і відпочити». Преподобний Феодосій спокійно пересів на міс­це кучера і став правити кіньми, а слуга заснув. Але вранці, коли вони під'їхали до монастирських воріт, слуга побачив, що вся братія монастиря вийшла зустрічати свого ігумена і з благоговінням приймали від нього благословення.

3.  Преподобний Єфрем Сірин любив залишатися на само­ті й не йшов на спільну трапезу того монастиря, де жив. Один з учнів приносив йому їжу в келію. Одного разу, йду­чи з кухні, учень несподівано впустив посуд з їжею, який розбився. Він не знав, що робити, боячись гніву старця. Але святий Єфрем, побачивши це з вікна, весело сказав учневі: «Не сумуй, дитя моє! Якщо їжа не хотіла сама йти до нас, то ми підемо до неї». І пішов, сів на землю біля розбитого по­суду і почав збирати їжу.

4.  Коли до ігумена Іоанна прийшли злодії, він приніс умивальницю і просив їх, щоб вони дозволили йому умити їм ноги. Злодії засоромились, і почали просити в нього про­щення, і розкаялись у своїх намірах.

5. Сорок мучеників, які померли за Ісуса Христа в се-вастійському озері, — це приклад християнської тихості. Вони були мужніми воїнами на полі битви і благочестиви­ми християнами. Мученики відмовились принести жертву ідолам, сказавши, що вони люблять свого Бога Ісуса Хрис­та. їх катували, а пізніше загнали в озеро, у крижану воду на цілу ніч. Князь-кат Лисій, довідавшись наступного дня, - що мученики живі, наказав їх катувати далі, а потім умер­твити, а тіла спалити, щоб християни не змогли їх похова­ти. Коли вогонь згас, то побачили, що кістки мучеників не згоріли. Лисій наказав їх кинути у річку. Ця подія сталася У 320 р.

Як бачимо, мученики не взялись за зброю, не стали чи­нити опору і захищатися, хоча могли б, але як ягнята пере­терпіли все з тихістю за Христа.

6.  Один старець-чернець Кір, виходець із бідної родини, був дуже тихий. Чомусь братії монастиря він не сподобався. Часто буває навпаки — за покірливість чи інші якості люди­ни її поважають і люблять; але доля Кіра була не такою. З часом ненависть до нього збільшувалася. Не лише старі, а й молоді ченці ображали його і часто навіть виганяли з-за столу під час трапези. Це тривало 15 років.

Сталось так, що цей монастир відвідав преподобний Іоанн Листвичник. Побачивши, що тихий Кір, вигнаний з трапези, часто лягав спати голодний, він спитав у нього:

«За що вони тебе так ображають?»

«Повір мені, люб'язний Христовий гість, — відповів сми­ренний старець, — що братія так робить не по злобі, вона тільки випробовує мене, чи гідно ношу образ ангельський. Прийшовши до монастиря цього, я чув, що монах повинен бути під випробуванням тридцять років, а я прожив тут ли­ше половину».

Це приклад того, як повинен християнин ставитися до своїх кривдників. Тихий Кір не хотів метатися своїм крив­дникам, а навпаки, дививсь на їхні вчинки по-доброму, ви­правдовуючи їх, зберігав їхню честь тоді, коли вони самі себе занапастили. Кір приймав за велике щастя те, що інші вважали б для себе нещастям. Спробуй же і ти робити так — і завжди будеш жити в мирі зі своїми ворогами.

Подвиг є і в бою...

Подвиг є і в бою, Подвиг є і в боротьбі, — Вищий подвиг в терпінні, Любові й мольбі.

Якщо серце занило Перед людською злобою, Чи насильство схопило Тросами сталевими тебе; Якщо скорбі земнії Жалом в душу вп'ялися, — З доброю і сміливою вірою Ти за діло берися: Є у подвигу крила, І злетиш ти на них Без труда, без зусилля, Вище мороків земних, — Вище покрівель темниць, Вище злоби сліпої, Вище зойків і криків Гордої людської чорноти. Хом'яков (переклад О. К.)

Тихі повинні терпляче нести хреста свого

Спаситель сказав: «Хто не несе хреста свого і не йде вслід за Мною, — той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14, 27). Ко­жен з нас повинен нести свого власного хреста терпляче, тоб­то нести страждання і скорботи, які трапляються на нашому життєвому шляху і пов'язані з вірою Христовою. «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме хрест свій і йде вслід за Мною, — сказав Господь. — Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ра­ди Мене та Євангелія, той збереже її. Бо яка користь люди­ні, яка здобуде увесь світ, але душу занапастить? Або який викуп дасть людина за душу свою? Бо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цім перелюбнім і грішнім, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у слові Отця з ангелами святими» (Мф. 8, 34-38).

Господь Ісус Христос повеліває нам зректися себе. Це значить, що нам треба зректися своєї злої волі, а також сата­ни, що діє в нас, і від усіх діл його, і від усього служіння його, і від усієї гордині його, і взяти хрест свій. Не треба брати чужого хреста, який може бути нам не під силу. Є са-мовпевнені люди, які беруться не за свої справи і несуть не свій хрест, а чужий.

Нести хрест свій — це значить тихо і терпляче долати труднощі, скорботи й випробування, що трапляються на на­шому життєвому шляху та які посилає нам Господь заради нашого спасіння.

«Блаженна людина, яка витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як. 1, 12). Без горя й страждань, при постійному щасті, людина зовсім забула б Бога та не була б достатньо очищеною й підготованою до майбутнього життя. Як молотильник б'є ціпом снопа, щоб відокремити зерно, або як садівник обрізає сухі гілки дерева, щоб воно більше плодоносило, так і Господь посилає нам нещастя для нашого морального очищення, укріплення й вічного спасіння.

Тому всі негаразди, як удари батьківської правиці Все­вишнього Правителя світу — Бога, людина повинна перено­сити із синівською любов'ю та покірністю.

До покірного несіння свого життєвого хреста всі ми, хрис­тияни, маємо приклад несення хреста Свого нашим Господом Ісусом Христом. Ісус Христос ніс Свій хрест від Віфлеємських ясел до Голгофи. Господь не запитував Небесного Отця, чому Він повинен страждати, зазнавати зневаги, бути розіп'ятим, не маючи жодного гріха. А ми часом запитуємо в Бога: «Господи! За що я так страждаю і страждаю несправедливо?»

Гріх і всіляке зло перемагаються терпінням і страждання­ми. Ми маємо велику пристрасть до життя плотського; ми зжились із гріхами, звикли до них і боїмось об'явити їм рі­шучу війну, порвати з ними, ми приймаємо проти них напів-міри, ніби бережемо себе з ними, і тому завжди залишаємось з нашими гріхами. Вони все більше й більше вкорінюються в нас, боротьба з ними стає все тяжчою, ми часто втрачаємо себе для Бога і робимось щоденним здобутком диявола. То­му кожного дня ми повинні боротися з дияволом.

Треба навчатися на прикладах багатьох грішників, які стали святими, як вони рішуче вступали на боротьбу із грі­хом, зі своїми пристрастями, з дияволом. Вони полюбили Бога і бачили на Його прикладі життя вірний шлях свого спасіння.

Якщо християнин буде нехтувати прикладом шляху Його, то він буде блукати й загине. Ми не можемо нести хреста Христового, бо він для нас дуже великий і важкий. Ми повинні взяти свій власний хрест і нести його ради Христа, бо Спаситель перетерпів тяжкі страждання й добро­вільно зійшов на хрест.

Якщо ми хочемо йти слідом за Христом і ввійти в Його славу, тоді нам треба безумовно виконувати Його заповіді, змирятися, молитися, любити Його, страждати й терпіти. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — говорить Господь (Лк. 21, 19).

«Бо то вгодне, коли хто через сумління перед Богом тер­пить, не по правді страждаючи. Бо яка похвала, коли терпи­те все, як вас б'ють за провини? Але коли з мукою терпите за добрі вчинки, то це вгодно Богові! Бо на це ви поклика­ні. Бо й Христос постраждав за нас, і залишив нам приклад, щоб ішли ми слідами Його. Не вчинив Він гріха і не знай­шлось в устах Його підступу! Коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Судді справедливому!» (1 Петр. 2, 19-23).

За прикладом Ісуса Христа й святі апостоли були істин­ними хрестоносцями, з терпінням і навіть із радістю перено­сили гоніння, погрози, брехню, муки та смерть за Христа.

Для нас несіння хреста свого, терпеливе й покірне, набли­зить нас до Господа. Як Він через страждання переміг наші гріхи, воскрес із мертвих та увійшов у славу Бога Отця, так і ми через терпіння скорбот, що трапляються на нашому шляху, обов'язково ввійдемо у вічне блаженне життя, бо така велика до нас, грішних, любов Божа!

Про терпеливе ставлення до хвороб

Ісус зустрів у храмі віруючого, який видужав, та й прого­лосив до нього: «Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, що б не сталось тобі чого гіршого!» (Ів. 5, 14). У цьому випадку гріх уразив не тільки душу, а й тіло. В одних випадках це очевидно відразу ж; в інших хоч не так видно, але істина за­лишається істиною, що всі хвороби тіла завжди від гріхів і ради гріхів. Гріх твориться в душі й одразу ж робить її хво­рою, але оскільки життя тіла залежить від душі, то від хворої душі, звичайно, залежить й життя тіла. Гріх наводить морок і журбу, а це несприятливо впливає на кров, як основу здо­ров'я людини. А коли згадаємо, що гріх ще й віддаляє нас від Бога — джерела життя і ставить людину в розлад з усіма за­конами, які діють в ній самій і в природі, то ще треба нам і дивуватись, як залишається грішник живий після гріха. Це милість Божа, яка чекає покаяння і повернення. Відповідно хворому перш за все необхідно поквапитись очиститись від гріха і в серці своєму примиритися з Богом. Це шлях до благодійної дії ліків. У наш час є багато лікарів, які не приступають до лікування хворого, доки він не покається і не причаститься пречистих животворящих Святих Тайн.

Коли захворювали святі подвижники, то хвороби сприй­мали як велике благодіяння Боже, намагались перебувати в подячній молитві Богові, не шукали зцілень, хоч серед мона­хів і були чудесні цілителі. Вони бажали терпляче та покір­но переносити попуск Божий, віруючи й сповідуючи, що він дає користь для душі більше від будь-якого подвигу.

1.  У єгипетському скиті жив преподобний Веніамін. За його подвиги перед Богом Він дав святому дар зціляти. І, ма­ючи такий дар, Веніамін хворів на водянку. Тіло його так набрякло, що коли його переносили в іншу келію, то змуше­ні були виламувати двері з коробкою і розширювати дверний отвір. У новому приміщенні для нього змайстрували спеці­альне крісло, бо він не міг лежати. Знаходячись у такому ста­ні, Веніамін продовжував зціляти інших, а тих, хто співчував його стражданням, просив, щоб вони молилися за його душу, не думаючи про тіло. «Коли моє тіло здорове, — говорив він, — тоді мені немає ніякої користі від нього. Нині воно хворе, але не приносить ніякої шкоди».

2. Ігумен Петро розповідав, що одного разу він відвідав преподобного Ісаїю-скитальця і побачив, що він був дуже хворий і висловив йому співчуття. На це преподобний відпо­вів: «Дякуючи хворобі, я маю можливість пам'ятати, що існує смерть і Суд Божий. Якщо б тіло моє було здорове, то згадка про те, що прийде смерть і Суд Божий, була б зовсім чужа для мене. Коли тіло моє було б здорове, тоді б воно викликало в мені збудження ворожих дій проти Бога; скор­боти послані нам для того, щоб ми зберігали заповіді Божі».

3.  Ігумен Гагського монастиря, преподобний Серад, учень великого Варсонофія, тривалий час хворів. Багато монахів просили Варсонофія про те, щоб він зцілив ігумена. Святий Варсонофій відповідав: «Про здоров'я сина мого ви могли б і помолитися Богу, і він не був би хворий і одного дня; але він би не зміг отримати плодів терпіння. Хвороба ця йому дуже потрібна для терпіння і подяки Господу».

4.  Старець Пиргійської лаври Мирогень був хворий на водянку. І коли інші старці приходили до нього, щоб його лі­кувати, то він завжди їм казав: «Отці, моліться за мене, щоб мій внутрішній чоловік (душа) не захворів; а що стосується моєї тілесної хвороби, то я прошу Бога про те, щоб Він бува раптово не звільнив мене від неї».

Один святий чоловік часто страждав від хвороби, але вона минула. Благочестивий чоловік почав плакати іі скорбі-ти, кажучи: «Залишив мене Бог і не захотів цього року від­відати мене!»

Думаю, що всі ці люди не переносили б так благодушно страждання, якби не надіялися за своє терпіння отримати від Господа більшої відплати, ніж за інші добрі справи.

ЧЕТВЕРТА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ГОЛОДНІ ТА СПРАГНЕНІ ПРАВДИ, БО ВОНИ НАСИТЯТЬСЯ»

Про яку правду говорить Господь?

«Праведний Господь, любить правду, до праведних звер­нені очі Його» (Пс. 10, 7).

Хто живе серцем у Богові, тому кривда противна, бо во­на для нього чужа і мучить його. Праведний всюди бажає правди й справедливості, а також і праведності, що вміщає в собі всі добродійства. Такі люди любі Богові, тому Господь їх ублажає.

Але йдеться тут про іншу правду, про яку пише пророк Даниїл: «...приведеться Правда Вічна» (Дан. 9, 24), тобто це виправдання повинної перед Богом людини через благодать і віру в Господа Ісуса Христа. Про ту ж правду каже апостол Павло: «Виправдання Боже через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх віруючих, бо немає різниці, тому що всі згрішили і Позбавлені слави Божої. Ми одержимо виправдання даром по благодаті Його, викупленням у Христі Ісусі» (Рим. З, 22-24).

Голодні та спрагнені правди... Хто вони?

Це ті, хто любить добро і робить його, але не вважають себе праведниками і не покладаються на свої добрі діла, а визнають себе грішниками й винуватцями перед Богом. Тому молитвою віри з надією вони бажають благодатного виправдання перед Богом через Ісуса Христа.

Як розуміти слово «наситяться»?

Господь обіцяє їм, що «вони наситяться» подібно до того, як голодний і спраглий задовольняють їжею та питвом голод і спрагу свою, і тим підкріплюють сили свої, так і вони одер­жать від Господа задоволення бажань своїх. Господь пошле їм також і благодатні сили для подальших добродійств ще тут, на землі. Але повне задоволення Господь обіцяє їм у Житті вічному, як каже пророк: «Насичуся, коли стану перед славою Твоєю» (Пс. 16, 15).

Усі святі, які догодили Богові, не вважали себе праведними

«Коли я був ще юнаком, — говорить про себе один із свя-тих старців, — то думав, що багато зробив добрих справ, а ко­ли постарів, то побачив, що я за собою не маю жодної доб­рої справи». І пояснив: «Це тому, що коли людина приходить ближче до всесвятого і досконалого Бога, тим більше вона Усвідомлює, що грішна і негідна наближатися до Нього. То­му й пророк Ісаїя, побачивши Бога, називає себе окаянним і Нечистим. Тому й Сам Спаситель називає блаженними не праведників досконалих, а тільки тих, хто прагне та жадає правди, тобто людей, які сильно прагнуть до праведності. І всі великі подвижники, всі святі, які догодили Богові, ні­коли не вважали себе людьми праведними, такими, що Досягли повної досконалості; вони завжди бачили себе гріш­никами і тому постійно прагнули нових і нових подвигів, і ніколи не залишались у них. Деякі з них робили це таємно, щоб ніхто не бачив, тільки Господь. Прикладом може бути княгиня Євдокія. Залишившись вдовою після смерті свого чоловіка, великого князя Дмитра Донського (XIV ст.), вона вела подвижницький спосіб життя, але це було відомо лише Господові, а перед людьми вона з'являлася пишною княги­нею, носила багатий одяг, коштовні прикраси, завжди ходила з усмішкою на обличчі. Таке її життя породило багато різних розмов. Люди завжди і скрізь люблять осуджувати інших. Погані чутки про матір дійшли до її дітей. Її син Юрій не зміг приховати від матері свого хвилювання. Любов до таєм­ного подвижництва вступила тепер у боротьбу з любов'ю до дітей. Княгиня-мати вирішила догодити обом скільки змогла. Вона покликала дітей у свою кімнату, де молилася, зняла верхній одяг — сини злякались, побачивши худе її тіло, виснажене постом і вимучене ланцюгами. Вона попросила ді­тей, щоб вони нікому не розповідали і не вірили поганим чуткам про неї.

Навіть малі справи угодні Богу

Малий вогник від світильника у вікні хатини побачить уночі мандрівник, який заблукав, і з радістю піде на цей вог­ник і знайде притулок для себе від холоду або звіра, і буде радіти, що його прийняли на ніч. Так будь-яка скромна хороша справа, зроблена з добрими і святими намірами, є на­чебто світло, яке діє на заблукалого мандрівника в нічний час. Подивіться на вдовицю, на яку вказав Ісус, і яка покла­ла до скарбниці храму останні дві лепти. Яка маленька і доб­ра справа! Маленька, але сьогодні про неї знають мільйони людей всього світу, і не лише знають, а й вчаться і в май­бутньому будуть вчитися робити добрі справи не тільки у великому, а й у малому, бо Господь завжди оцінює добрі справи — великі та малі.

Один старець жив у пустині. Його келія стояла далеко від води. Якось, йдучи за водою, він стомився і сказав сам собі: «Для чого мені кожного дня долати таку відстань, візьму та перенесу келію ближче до води». Цим самим він полегшив би свій щоденний труд, проте порушив би обіцянку, дану пе­ред Богом при постригу в ченці. Коли він міркував, як кра­ще зробити, то, поглянувши назад, побачив, що хтось йде за ним і рахує його кроки. Старець запитав його: «Хто ти?», а той відповів: «Я — ангел Божий і посланий від Бога раху­вати твої кроки, щоб за кожен крок ти отримав нагороду». Старець, почувши це, відразу ж зміцнів духом і вже терпля­че переносив віддаленість своєї келії від води.

Що забороняється і підлягає осуду?

Слова Христові: «Бо з серця виходять лихі думки, душо­губства, перелюбства, розпусти, крадіжки, неправдиві свід­чення, богозневаги. Оце те, що людину споганює» (Мф. 15, 19-20). «Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, що дия­волові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був - і не нагодували Мене, прагнув — і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був — і не прийняли ви Мене, був нагий — і не зодягли ви Мене, слабий і у в'язниці — і Мене не відві­дали ви» (Мф. 25, 41-43). «Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством, та п'янством, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано» (Лк. 21, 34).

Слова апостола Павла: «А що вони (язичники — прим. О. К.) не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, — щоб чинили непристойне. Во­ни, повні всякої неправди, лукавства, зажерливості, злоби, повні заздрощів, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чвань­ки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві» (Рим. 1, 28-31). «Не чи­ни перелюбу, не вбивай, не кради, не свідчи неправдиво, не пожадай» (Рим. 13, 9). «Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні користолюбці, ні блудодійники, ні мужоложни­ки, ні злодії, ні користолюбці, ні п'яниці, ні лихослови, ні хи­жаки — Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9-Ю). «Боюсь, щоб не було між вами суперечок, заздрощів, гніву, обману, сварок, нашіптувань, пихи, безладдя» (2 Кор. 12, 20). «Вчинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідо­лослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрощі, гнів, супереч­ки, незгоди, єресі, п'янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чи­нить таке, не успадкують вони Царства Божого!» (Гал. 5, 19-21). «Не будемо чванливі, не дражнімо один одного, не заздрімо один одному» (Гал. 5, 26). «Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом з усякою злобою» (Еф. 4, 31). «А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим, і гидота, і марнослівство або жарти, що непристойні вам, але краще дякування» (Еф. 5, 3-4). «Отож умертвіть ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, що вона ідолослужіння, бо гнів Божий приходить за них на неслухняних. Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших вуст. Не кажіть неправди один на одного...» (Кол. З, 5-6, 8-9). «Закон не покладений для праведного, але для беззаконних та для неслухняних, нечес­тивих і грішників, безбожних і нечистих, для зневажників батька й матері, для душогубців, розпусників, мужоложників, розбійників, неправдолюбців, кривоприсяжників, і для всьо­го іншого, що противне здоровій науці, за славною Євангелі­єю блаженного Бога, яка мені доручена» (1 Тим. 1, 9-11). «А Дух ясно говорить, що від віри відступиться дехто в ос­танні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів, хто в лицемірстві говорить неправду і спалив сумління своє, хто одружуватися забороняє, наказує стримуватися від їжі, яку Бог створив на поживу з подякою віруючим та тим, хто правду пізнав» (1 Тим. 4, 1-3). «А коли хто навчає інакше, і не приступає до здорових слів Господа нашого Ісуса Христа та до науки, що вона за правдивою вірою, — той згордів, ні­чого не знає, але захворів на суперечки й змагання, що від них постають заздрість, сварки, богозневаги, лукаві здогади, постійні сварки між людьми зіпсутого розуму й позбавлених правди, які думають, ніби благочестя — то зиск. Цурайся та­ких!» (1 Тим. 6, 3-5). «Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть-бо люди тоді самолюбні, гро­шолюбні, зарозумілі, горді, богозневажливі, батькам неслух­няні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, не­стримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахаби, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, — вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися. Відвертайся від таких!» (2 Тим. З, 1-5). «Бо колись були й ми нерозсудливі, неслухняні, зведені, служили різним пожад­ливостям та розкошам, жили в злобі та заздрощах, бридки­ми були, ненавиділи один одного» (Тит. З, 3).

Що схвалюється і має обітницю благословення?

Слова Христові: Заповіді блаженств (Мф. 5, 3-12). «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: «Прийдіть, благословен­ні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був — і ви нагодували Мене, прагнув — і ви напоїли Мене, мандрівником Я був — і Мене прийняли ви. Був нагим — і Мене зодягли ви, слабував — і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був — і прийшли ви до Мене» (Мф. 25, 34-36).

Слова апостола Павла: «І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво - то виконуй його в міру віри, а коли служіння — будь на служіння, коли вчи­тель — на навчання, коли втішитель — на потішання, хто по­дає — у простоті, хто головує — то з пильністю, хто мило-сердствує — то з привітністю! Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов'ю; випереджуйте один одного пошаною! У ревності не лінуйтесь, духом палайте, служіть Господу, тіштесь надією, утиски терпіть, перебувайте в молитві, беріть уділ у потребах святих, будьте гостинні до чужинців!

Благословляйте тих, хто вас переслідує, благословляйте, а не проклинайте! Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з ти­ми, хто плаче! Думайте між собою однаково; не величайтеся, але наслідуйте слухняних; "не вважайте за мудрих себе!". Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, — живіть у мирі з усіма людьми! Не метіться самі, улюблені, але дай­те місце гніву Божому, бо написано: "Мені помста належить, Я відплачу", — говорить Господь. Отож, як твій ворог голод­ний, — нагодуй його; як він прагне — напій його, бо, робля­чи це, згортаєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Рим. 12, 6-21). «Ні в чому ніякого спотикання не робимо, щоб слу­жіння було бездоганне, а в усьому себе виявляємо, як служи­телів Божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах, у вдарах, у в'язницях, у розрухах, у працях, у недо­сипаннях, у постах, у чистоті, у розумі, у лагідності, у добро­ті, у Дусі Святім, у нелицемірній любові, у слові істини, у силі Божій, зі зброєю правди в правиці та в лівиці, через славу і безчестя, через ганьбу й хвалу, як обманці, але ми правдиві, як незнані, та познані, як умираючі, та ось живі; як карані та не забиті; як сумні, але завжди веселі; як убогі, але багатьох ми збагачуємо; як ті, що нічого не мають, але всім володіємо» (2 Кор. 6, 3-10). «А накінець, браття, радійте, удосконалюйтесь, тіштеся, будьте однодумні, майте мир, — і Бог любові та миру буде з вами!» (2 Кор. 13, 11). «А плід ду­ха: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість, лагідність» (Гал. 5, 22-23). «Отож благаю вас я, в'язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликан­ня, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагід­ністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру. Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покли­кання» (Еф. 4, 1-4). «Отож будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти, поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дав і жертву Богові на приємні пахощі» (Еф. 5, 1-2). «Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любові, коли є яка спільнота ду­ха, коли є яке серце та милосердя, то доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну зго­ду й один розум! Не робіть нічого підступом або з чванли­вості, але в покорі майте один одного за більшого від себе» (Фил. 2, 1-3). «Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне... що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, — думайте про це! Чого ви від мене й навчилися, і прийняли, і чули та бачили — робіть те! І Бог миру буде з вами!» (Фил. 4, 8-9). «Отож, коли ви вос­кресли з Христом, то шукайте того, що вгорі, де сидить Христос по Божій правиці. Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі. Бо ж ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом... Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння» (Кол. З, 1-3, 12). «Благаємо ж, браття, ми вас: напоумляйте непорядних, потішайте ма­лодушних, підтримуйте слабих, усім довготерпіть! Глядіть, щоб ніхто нікому не віддавав злом за зло, але завжди дбай­те про добро один для одного і для всіх! Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо Божа воля у Христі Ісусі. Духа не вгашайте! Не гордуйте пророц­твами! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!» (1 Сол. 5, 14-21). «А ти говори, що відповідає здоровій науці. Щоб старі чоловіки тверезі були, поважні, помірковані, здорові у вірі, у любові, у терпеливості. Щоб старі жінки у своїм ста­ні так само були, як належить святим, — не обмовниці, не віддані п'янству, навчали добра, щоб навчали молодих жінок любити своїх чоловіків, любити дітей, щоб були поміркова­ні, чисті, господарні, добрі, слухняні своїм чоловікам, щоб не зневажалося Слово Боже» (Тит. 2, 1-5). «Нагадай їм, щоб слухали влади верховної та покорилися їй, і до всякого доб­рого діла готові були, щоб не зневажали нікого, щоб були не сварливі, а тихі, виявляючи повну лагідність усім людям» (Тит. З, 1-2). «Братолюбство нехай пробував між вами! Не забувайте любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не віда­ючи, гостинно були прийняли ангелів. Пам'ятайте про в'яз­нів, немов із ними були б ви пов'язані, про тих, хто страж­дає, як такі, що й самі ви знаходитесь у тілі. Нехай буде в усіх чесний шлюб та ложе непорочне, а блудників і перелю­бів судитиме Бог. Будьте життям не грошолюбні, задоволь­няйтеся тим, що маєте» (Євр. 13, 1-5).

П'ЯТА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ МИЛОСТИВІ, БО ВОНИ ПОМИЛУВАНІ БУДУТЬ»

Про милостиню у Святому Письмі

Ніщо так не умилостивлює Бога, як милостиня, як мило­сердя.

Піклуватися про бідних — є обов'язком вірних: «Не забу­вайте ж і про доброчинність та спільність, бо жертви такі вгодні Богові» (Євр. 13, 16). «А хто має достаток на світі, й бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від ньо­го, то як Божа любов перебуває в такому?» (1 Ів. З, 17).

Подавайте бідним, не жалкуючи: «Конче дай йому, і не­хай не жаліє твоє серце, коли ти даватимеш йому, бо за ту річ поблагословить тебе Господь, Бог твій у кожнім чині тво­їм, і в усьому, до чого доторкнеться рука твоя» (5 М. 15, 10). «Нехай кожен дає, як серце йому велить, — не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!» (2 Кор. 9,7)

...з щедрістю: «Бо не переведеться убогий із землі твоєї, тому Я наказую тобі: "Щиро відкривай руку свою для брата свого, і вбогого свого, і для незаможного свого на землі тво­їй"» (5 М. 15, 11);

..з радістю: «Радість людині - то милість її» (Пр. 19, 22). «Хто милосердствує — то з радістю» (Рим. 12, 8);

...без гонору: «Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матимете наго­роди від Отця вашого, що на небі» (Мф. 6, 1).

Той, хто дає милостиню бідним, поважає Бога: «Хто тис­не нужденного, той ображає свого Творця, а хто милостивий до вбогого, той поважає Його» (Пр. 14, 31);

...позичає для Господа: «Хто милостивий до вбогого, той позичає для Господа, і Він відплатить йому за благодіяння його» (Пр. 19, 17);

...отримає нагороду і тут, на землі: «Блаженний, хто дбає про вбогих і бідних, у день скорботи спасає його Господь. Господь збереже його й охоронить життя його. Блаженним він буде на землі, і Ти, Господи, не віддаси його в руки во­рогів його. Господь допоможе йому в час хвороби його, усе ложе його Ти оздоровиш у болісті його» (Пс. 40, 1~4);

...на Страшному Суді він буде помилуваний: «Блаженні ми­лостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7). «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: "Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був — і ви нагодували Мене, прагнув — і ви на­поїли Мене, мандрівником Я був — і Мене прийняли ви. Був нагий — і Мене зодягли ви, слабував — і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був — і прийшли ви до Мене"» (Мф. 25, 34-36);

...буде багатим: «Дехто щедро дає, та ще додається йому, а дехто ховає надміру, та тільки бідніє. Душа, яка благослов­ляє, насичена буде, а хто поїть інших, — напоєний буде і він» (Пр. 11, 24-25);

...буде благословенний Богом: «Він щодня дає милостиню, позичає, і рід його в благословенні перебуває» (Пс. 36, 26). «...розділи з голодним хліб твій; бідного блукача в дім свій введи. А коли побачиш нагого, — щоб вкрити його, не хо­вайся від нього. Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходи­тиме перед тобою, і слава Господня буде супроводжувати тебе» (Іс. 58, 7-8);

...буде блаженним: «Хто зневажає ближнього свого, той грішить, а милосердний до вбогих — блаженний» (Пр. 14, 21).

Хто зневажає бідних, той не має віри: «Коли брат чи сес­тра будуть нагі й не будуть мати їжі на день, а хто-небудь з вас до них скаже: "Ідіть з миром, грійтесь та їжте", та не дасть їм потрібного тілу, — що ж то поможе? Так само й ві­ра, коли діл немає, — мертва в собі!» (Як. 2, 15-17);

...той не поважає Бога: «Хто сміється з убогого, той обра­жає свого Творця, хто радіє з нещастя, — не буде такий без вини» (Пр. 17, 5);

...того Бог не почує: «Хто вухо своє затикає від зойку убогого, то й він буде кликати, та не отримає відповіді» (Пр. 21, 13);

...проти нього вознесеться плач бідних, який буде почутий: «Стережися, щоб не було... зле твоє око на убогого брата тво­го, і не даси ти йому, то він буде кликати на тебе до Госпо­да, і буде на тобі гріх» (5 М. 15, 9). «Щоб зойк бідолахи спровадити до Нього, бо Він чує благання пригнічених» (Иов. 34, 28).

«Милості хочу, а не жертви», — сказав Господь через про­рока (Ос. 6, 6). Те ж саме повторив Христос.

Зображуючи Свій останній Суд, Господь скаже до правед­них: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, унаслідуйте Царство, приготоване вам від початку світу. Я голодний був — ви нагодували Мене; хотів пити — ви напоїли Мене; роздягнений був — ви зодягнули Мене; подорожнім був — ви прийняли Мене; хворий був — ви відвідали Мене; у в'язни­ці був — ви прийшли до Мене» (Мф. 25, 34-36). «Милосердя перевищує суд» (Як. 2, 13).

Протягом усієї історії людства милостиня високо оціню­ється в очах Божих. Так Авраам, бувши милостивим, під виг­лядом подорожніх прийняв Бога у Святій Трійці.

Праведний Йов так каже до друзів: «Я спас страждальця, що плакав, і сироту безпорадного. Я був очима сліпому і но­гами кривому. Я був батьком для убогого» (Йов 29, 12, 15-16).

Особливою силою милостиню похваляє Христос: «Всяко­му, хто просив у тебе, дай, і від того, що хоче позичити в те­бе, не відвертайся» (Мф. 5, 42).

За милість до убогих одержите милість від Бога; за милість тимчасову — милість вічну, за милість малу — милість дуже велику, бо не тільки будеш помилуваний від вічного за гріхи присуду на Суді Божім, а й отримаєш вічне блаженство.

Милість до ближнього може творити кожен: тому, що ми­лість буває різна, як різні потреби людини — духовні й ті­лесні, як різне становище людей в суспільстві, їхній стан і звання. Отже, можна стверджувати, що милість буває тілес­на й духовна.

Види милості

Милість тілесна. Милостиню можна чинити на кожному місці, де ти повернешся: допоможи немічному й старому, по­можи підняти, уступи місце старшому, покажи дорогу тому, хто не знає куди йти, порадь людині у скрутному становищі, допоможи нещасному матеріально, скільки можеш.

Цих образів милування безліч, розглянемо найголовніші.

Діла милості для тіла людини:

1.  Нагодуй голодного;

2.  Напій спраглого;

3. Зодягни нагого або такого, що не має пристойного одягу;

4.  Відвідай того, хто знаходиться у в'язниці;

5.  Провідай хворого, розваж, порадь, допоможи одужати. Прохай за нього лікарів. А якщо має вмерти, то постарайся зменшити йому страждання їжею, ліками, розвагою;

6.  Прийми подорожнього в хату, нагодуй і дай йому від­почити;

7.  Поховай або допоможи поховати померлого достойно. Про всі ці діла, крім останнього, говорить Господь Ісус

Христос (Мф. 25, 31-36, згадуване вище). Із зазначеного ми бачимо, що для нас необхідне і дуже важливе християнське милосердя. Необхідне тому, що без милостині нам не світить уготоване Господом Царство Небесне. Діла милості для душі:

1.  Уговори грішника й поверни його з погибельної доро­ги на добру;

2.  Навчи віри та добра того, хто не знає;

3.  Подай ближньому добру вчасну пораду під час його ускладнень або тоді, коли він не помічає небезпеки;

4.  Молись за нього Богу, щоб допоміг йому;

5.  Утіш і розваж засмученого;

6.  Не відповідай злом тим, хто спричинив тобі прикрість;

7.  Від серця прощай тим, хто тебе образив;

8.  Допоможи й порадь хворому поговіти, щоб не вмер без причастя.

Повчальні приклади милосердя

1. Монах Мартирій, який любив убогих, направлявся в ін­ший монастир до свого духовного наставника. По дорозі до монастиря він побачив каліку, який лежав біля дороги. Тіло каліки було вкрите струпами. Він ішов до того ж монастиря, що й Мартирій, але через хворобу впав і не міг рухатись. Зворушений співчуттям до хворого, Мартирій, загорнувшії його в мантію, взяв на плечі й поніс. Коли він наближався до монастиря, то його духовний отець, маючи дар прозорли­вості, зібравши монахів, сказав: «Швидше відкривайте воро­та, бо брат Мартирій несе нам Бога». Коли Мартирій набли­зився до воріт, то хворий раптом піднявся з плеча і явився йому в образі Ісуса Христа, такого, яким часто його бачать зображеним на іконах. Вознісся на небо і сказав: «Ти не покинув Мене хворого і лежачого на землі, ти проявив до Мене милосердя і Я тебе навіки поблаженствую», — і став невидимим. «Де Той, Якого ти ніс?» — запитав Мартирія ду­ховний отець його, зустрівши у воротах. «Якби я знав, отче мій, Кого мені довелось нести, то б до самого серця пригор­нув би Його», — відповів Мартирій. «Чи важко тобі було нести Його?» — запитав знову старець. «Ні, отче, — відповів Мартирій, — тягар, який мені довелось нести не мав ніякої ваги, тому що я ніс того, Хто мене та весь світ носить і словом Своїм усе тримає».

2.  Один багатий чоловік любив у своєму домі приймати прочан. Він і його сім'я зустрічали їх з любов'ю, услуговува­ли їм, годували, залишали на ніч як шанованих гостей. Од-. ного разу до нього зайшов незнайомий, який привів із собою багато прочан. Господар з любов'ю прийняв усіх і організу­вав спільну трапезу. У той час, коли господар пішов взяти посудину з водою, щоб помити всім ноги, прочанин, який всіх привів, раптом зник. Господар здивувався. Але вже наступної ночі Сам Ісус Христос, з'явившись йому вві сні, сказав: «Раніше, — сказав Він, - ти приймав менших Моїх братів, а вчора прийняв Мене Самого».

3.  Святий Мартин ще зовсім молодіш і нехрещеним уже був милостивим до убогих. Він роздав їм усе своє майно і маєток, собі залишивши ножа й переміну одягу. Одного ра­зу взимку він вирушив у місто і біля воріт міста зустрів убо­гого, який просив милостині у людей, які проходили повз

нього. Ніхто йому нічого не давав. Побачивши це, святий Мартин не знав, чим убогому допомогти, бо і сам нічого не мав. Він взяв ножа і розрізав свій єдиний підрясник на дві частини. Однією частиною обгорнув убогого, а другою — се­бе. І так ліг спати. Уві сні з'явився йому Сам Ісус Хрнстос у тому одязі, який святий дав убогому, і сказав: «Мартине, ти ще до прийняття Мого хрещення обгорнув Мене своїм плащем; за це Я тебе обгорну великою всесвітньою славою, а потім дам тобі Царство Небесне» («Пролог»).

4.  Святий Філарет походив із шляхетного й заможного сі­мейства. Батьки з ранніх літ виховували його в любові до Бога і він жив у добрі й щасті, що рідко випадають на долю людини. Але скоро він змінив свій образ життя. «Не для то­го Бог дав мені багатство, — говорив він, — щоб я користу­вався ним один, а для того, щоб ділився з бідними». І дій­сно, Філарет ділився останнім з бідними не лише коли був багатим, а й тоді, коли став бідним. Допомагаючи бідним, Філарет дійшов до такої бідності, що не мав змоги прогоду­вати себе й свою сім'ю. Іноді сусіди із співчуття до нього по­силали йому хліб, борошно, але й тут він розділяв з бідними все, що отримував. Богу було вгодно наділити Філарета ба­гатством. Його внучка стала дружиною самого царя. Філаре-ту був даний маєток. Але він і тоді продовжував ділитись із бідними, радіючи з того, що Бог допоміг йому в цьому.

Коли Філарет помер, то одному з його родичів уві сні було видіння раю, в якому Філарет сидів біля золотого престолу, а навколо було багато бідних і убогих. Так, Гос­подь уготував для Філарета небесний рай за його милостиві діла на землі.

5.  Одного разу в Олександрії преподобний Серапіон зустрів убогого, який був нагий і трусився від холоду. Пре­подобний подумав: «Я віруючий чоловік, держу піст, одягну­тий, а цей бідолаха дрижить від холоду, то що я не поспів­чуваю йому?» Знявши з себе плащ, преподобний віддав йо­го бідоласі, а сам залишився нагим, тримаючи при собі свя­те Євангеліє, яке завжди носив.

Потім він зустрів чоловіка, якого вели до в'язниці за не-повернутий борг. Змилосердився над ним. Але так як він не мав, що йому дати, то продав Євангеліє і повернув борг за ув'язненого. Прийшовши до келії нагим, преподобний мусив відповідати учням на їхні здивовані запитання:

—  Де риза нова?

—  Я віддав її! - відповів Серапіон.

—  А де ж Євангеліє?

—  Я продав його, а гроші дав тому, кому вони були пот­рібні, — відповів знову.

6. «У в'язниці був — не прийшли до Мене» — ці слова глибоко проникли в душу святої Анастасії. Бадьора, світла, весела, рада, що дарує радість іншим, вона кожного дня об­ходила в'язниці, де її зустрічали, наче ангела Божого.

Але недовго була з нею та благодать утіхи; чоловік її, боячись, що вона роздасть усе багатство, закрив її вдома під замок і поставив варту. Вона доходила до відчаю і пи­сала своєму духовному наставникові: «Моли за мене Бога, за любов до Якого я тепер страждаю...» Старець їй відпо­відав на те: «Не забувай, що в кожному домі присутній Христос, Який сильний і може зупинити всяку бурю: "Він же встав, наказав бурі й хвилям, — і вони вщухнули, і ти­ша настала" (Лк. 8, 24). Ти тепер стоїш начебто серед хвиль морських, з терпінням чекай Христа — Він прийде до тебе... Світу завжди передує темрява; після смерті обі­цяне життя; земним скорботам настає кінець, як і земним радощам. Благословенний в Бога той, хто надіється на Нього».

З часом свята Анастасія стала вдовою і отримала волю віддати своє життя для служіння, яке так полюбила. Тепер вона не обмежувалась тільки в'язницями одного Риму, вона переходила від міста до міста, з країни в країну і постачала в'язням їжу, одяг, обмивала їхні рани, за великі гроші під­купляла тюремних лікарів, щоб вони звільнили в'язнів від залізних кайданів, які натирали їм рани. Багатьом її любов принесла втіху, дуже багатьом вона дала силу перетерпіти все до кінця.

Слугуючи день і ніч, вона навіть забувала, що її саму мо­жуть переслідувати: одного разу вона прийшла до в'язниці й не застала там в'язнів. їх уночі стратили, щоб звільнити міс­це для інших заарештованих християн. Вона голосно запла­кала і розпитувала всіх крізь сльози: «Де мої друзі-в'язні?» Охорона зробила з цього висновок, що вона християнка, віддала її під суд. Жінку засудили до страти: розіп'яли між чотирма стовпами, розклали вогнище, але перш ніж розгорі­лось полум'я, вона померла в муках.

7.  У Кесарії жив один римський сотник на ймення Корнилій. Він хоч і був язичником, але в той же час був благо­честивим і милостивим. Одного разу йому явився ангел Бо­жий і сказав: «Корнилію! Молитви твої і милостині прийшлися до вподоби Господу. Тож посилай людей в Іоппію і приклич Симона, названого Петром, який живе в домі шкір­ника Симона, близько біля моря. Від нього почуєш слова, якими ти врятуєшся і врятуєш весь твій дім». Корнилій від­разу ж послав двох слуг і одного воїна, щоб запросили до нього апостола Петра. На їхнє запрошення апостол прибув у Кесарію і відвідав Корнилія. І сказав апостол, що єдине спасіння у вірі в Ісуса Христа. Корнилій прийняв до серця слова апостола, скоро охрестився сам і охрестив усю свою родину. Як бачите, навіть язичникові Бог відкрив двері царства Свого за його милосердя.

8.  Іоанн Золотоуст говорив, що хто роздає багатство бідним, той споживає його на користь душі своєї.

Жила в Олександрії дівиця Мононія. Хоч вона й була мо­нахинею, але любила гроші, збирала золото та була вельми скупа. І хоча була багатою, ніколи нічого не давала ні бід­ним, ні вбогим, ні вдовам, ні монастирям. Пресвітер Макарій вирішив Мононію провчити. Одного разу він прийшов до неї і сказав: «Мені принесли два коштовні камені, щоб я їх купив. Назвали ціну невелику, а я знаю, що вони коштують набагато більше». Грошолюбива Мононія впала до ніг Макарія і стала просити, щоб він купив їй ці камені. І дала йому п'ятсот золотих.

Макарій ці гроші розподілив Між бідними. Через деякий час Мононія попросила Макарія, щоб він приніс їй покупку. Пресвітер запропонував їй, щоб вона сама прийшла і поди­вилась, перш ніж забрати камені. Вона з радістю йшла за старцем. Він привів її у притулок для бідних і запитав: «Який хочеш побачити камінь спочатку — перший чи другий?»

«Будь-який», — відповіла Мононія. Тоді Макарій завів її в приміщення, де жили криві, сліпі й розслаблені чоловіки. «Оце, - показавши на хворих, сказав Макарій, — перший ка­мінь». Потім відвів її у кімнату, де були жінки, і сказав: «А оце — другий камінь; і от що: якщо тобі не угодна моя справа, то забери від мене свої гроші назад». Сильно забо­ліло серце в грошолюбки, і хоч вона нічого не сказала старцеві, але зажурилась так, що, прийшовшії додому, зляг­ла у ліжко і дуже захворіла. Тут Сам Господь урозумив її. Їй з'явився муж у білому одязі й показав місця мук грішників. Мононія жахнулась, побачивши таке. Тоді гість сказав їй: «Не бійся, від усіх цих мук визволив тебе преподобний Макарій, купивши тобі два дорогоцінних камені, які ти бачила». Після цього Мононія одужала і стала надзвичайно милости­вою до бідних.

9.  Синесій, єпископ киринейський, навернув до Христа язичника Євгарія, охрестив його і всю його сім'ю. Через рік після хрещення Євгарій, очевидно, все ще сумнівався в окре­мих християнських істинах. Він прийшов до Синесія і дав йому дуже велику кількість золотих з тим, щоб той роздав їх бідним, і попросив у нього розписку про те, що Господь по­верне йому роздане в майбутньому житті. Єпископ дав Євга­рію розписку, а золото роздав бідним. Через декілька років Євгарій помер. Перед смертю він попросив дітей, щоб вони поклали розписку в його труну.

Діти виконали прохання батька. На 3 день після смерті Євгарій явився у сні єпископу і сказав: «Прийди на цвинтар і в моїй домовині забери свою розписку. Борг свій, як ти обі­цяв, я отримав, а тепер я даю тобі розписку, в якій свідчу, що все мною отримано». Прокинувшись, Синесій покликав дітей покійного, щоб довідатись, чи ті поклали в домовину розписку. Діти підтвердили. Тоді єпископ розповів їм про свій сон, запросив їх і церковний клір піти на цвинтар. Розкривши домовину, всі побачили в руках Євгарія роз­писку, де було написане таке: «Я, Євгарій, філософ, тебе, преподобного єпископа Синесія, вітаю. Отримав я борг, який через тебе дав Христу Богу Спасителю і тепер більше не буду вимагати від тебе звіту за золото, яке я дав тобі та через тебе Христу Богу, Спасителю нашому».

Не бійтесь, дорогі мої, за Богом ваше не пропаде. Він, що дає зерна сіячеві та хліб для їжі, звичайно, з надлишком поверне посіяне вами і примножить плоди правди вашої.

10. Як уже було сказано, милостиня ціниться, якщо її тво­рять із любов'ю в серці. У дні святого Іоанна Милостивого, патріарха олександрійського, жив один скупий єпископ Тро-іл. Одного разу патріарх запросив його відвідати лікарню, де були бідняки, і сказав: «Це тобі, отче, прекрасна нагода вті­шити бідних: подай їм милостиню». Троілові соромно стало не виконати прохання патріарха, і він дав кожному хворому по одному золотому. А коли прийшов додому, то так зажу­ривсь з того, що віддав гроші, що зліг у ліжко і захворів. Іоанн, дізнавшись про причину хвороби Троіла, прийшов до нього додому і сказав: «Отче, я поверну тобі гроші, які ти роздав бідним у лікарні. Тільки напиши, що нагорода за них від Бога буде не тобі, а мені». Скупий єпископ погодився і написав те, що від нього вимагали. Господь одразу ж напоу­мив його. Другої ночі Троіл побачив уві сні прекрасний дім, на якому був напис: «Обитель і спокій вічний Троіла-єпис­копа». Дуже зрадів єпископ, проте не надовго — явивсь якийсь муж і сказав слугам, які тут були: «Господь звелів змінити напис на будинку, і замість Троіла написати ім'я Іоанна, патріарха олександрійського, який купив цей дім за тридцять золотих». І написали. Можна уявити собі, як після цього каявся скупий Троіл.

Інший приклад. Один мешканець Константинополя був тяжко хворий і роздав, як Троіл, тридцять золотих бідним. Після того як одужав, він почав шкодувати, що роздав гроші й розповів про своє горе одному знайомому. Той умовляв йо­го і лякав гнівом Божим, але так і не переконав. Чоловік й далі шкодував, що роздав гроші.

Тоді знайомий говорить йому: «Якщо не хочеш слухати мене, то підемо до церкви, а там тільки скажеш: «Господи, не я давав милостиню, а цей чоловік», — і я тут же віддам тобі твої гроші. Нещасний грошолюб охоче погодився. І як тіль­ки він узяв у руки гроші та сказав, що це не він давав гроші бідним, як тут же, у церкві, впав і помер.

11. Дати бідному — це те саме, що дати Господу кусу Христу. Один монах мав дві ряси: нову та стару. Якось узим­ку до нього прийшов жебрак і попросив, щоб той дав яку-не-будь одежину, аби прикритись від холоду. Монах сказав, що в нього немає, що давати. Але жебрак продовжував просити, крізь сльози кажучи: «Помилуй мене, бо я зовсім не маю, що одягнути». Монах пожалів його. Пішов у келію, зняв стару рясу, одягнув нову, а стару віддав жебракові. Віддавши ста­ру рясу, монах подумав: «Я ж не створив досконалої любові, віддавши бідному стару рясу, а собі залишивши нову. Хрис­та ради він просив у мене. Так чому я дав гірше? Христос же найкращий від усіх!» Подумавши так, він повернув жебрака, забрав в нього стару рясу і дав йому нову. Бідняк взяв ту одежину і потім продав її у місті. Її перепродували декілька разів, аж поки не купила одна жінка.

Минув якийсь час. Монах пішов до міста продати свої ви­роби і побачив, що в його рясу була зодягнена жінка. Він так від того зажурився, що коли повернувся у келію, почав пла­кати, приказуючи: «Не добру справу я зробив, віддавши но­ву рясу, краще б я її не давав». Коли нарешті він засмучений заснув, то побачив уві сні Господа в рясі, яку він подарував жебракові. Господь доторкнувся до нього і сказав: «Брате, брате!» Монах від цього прокинувся і запитав: «Хто Ти, Господи?» Господь відповів: «Я — Ісус, поглянь на Мене». Монах подивився і побачив Господа в рясі, яку він подару­вав жебракові. І стало світло в келії, і сказав йому Господь: «Впізнаєш ти цю одежину?» Він відповів: «Так, Господи, вона моя». І сказав йому Христос: «Не журися й не плач; коли ти віддав її бідному, Я прийняв її». І зрадів монах милосердю Божому.

12. У Єрусалимі жив чоловік на ім'я Созомон. Одного разу, йдучи містом, він зустрів убогого у розірваному одязі. Созомон пожалів бідняка, зняв із себе одяг і віддав йому. Скоро після того, під час жнив, ввечері, коли стомлений Созомон дрімав, то вві сні він побачив себе у чудовому до­мі, де було дуже світло, а навколо росли сади з різних дерев, у яких гілки нахилялися до землі під вагою плодів. На вер­хівках дерев сиділи різноманітні птахи, наповнюючи повітря своїм голосним співом, який було чути від землі до неба. Легкий вітерець похитував дерева в цих садах. Коли Созо­мон спостерігав за цим, до нього хтось підійшов і сказав: «Йди за мною». Созомон пішов і вони прийшли до вкрито­го золотом стовпа, а від нього побачили двері, що вели в ін­ші прекрасні палати, прикрашені коштовним камінням. З цих палат вийшли чотири ангели, всі в світлому, і кожен з них тримав скриню. Ангели підійшли до Созомона і поста­вили перед ним ті скрині. І муж прекрасний вийшов із палат і сказав ангелам: «Покажіть цьому чоловікові, що приніс йо­му той одяг, який він віддав бідному». Коли розкрили скрині, то Созомон дуже здивувався. Він ніколи в житті не бачив такої кількості розкішного одягу, числом до тисячі. І сказав йому чоловік: «От скільки, Созомоне, я приготував тобі благ за одну-єдину одежину, яку ти віддав Мені, поба­чивши Мене нагим! Іди і далі поступай так і віддасться тобі сторицею». Созомон зі страхом і радістю викликнув: «Невже, Господи мій, така велика відплата чекає тих, які творять милостиню?» Той муж сказав: «Так, всякий, хто подає ми­лостиню, сторицею отримає й життя вічне наслідує. І ще ка­жу я тобі: не кайся про те, що роздав милостиню, і не кори убогого, щоб не залишився без нагороди». Созомон про­кинувся і поклявся, що іі надалі буде творити милостиню. Коли таке видіння йому повторилось і наступної ночі, то після нього Созомон віддав свій маєток бідним, постригся в монахи і залишив світ цей «бідним монахом».

13. Святий рівноапостольний князь Володимир був взір­цем християнського милосердя на Русі. Даючи десятину на утримання храму, він разом з тим заповідав, щоб при церквах утримували калік, бідних, щоб були при церквах притулки, лікарні. У своєму домі у святкові дні він організо­вував обіди як для багатих, так і для бідних. Наприклад, при освяченні храмів роздавав біднякам гроші, бідні та убогі могли заходити в княжий двір вільно і там брати для себе все, що їм потрібно: їжу, питво. Крім того, для немічних і хворих він організував доставку продуктів харчування додо­му. Так він благотворив не лише в Києві, а й в інших містах Київської Русі.

Ще одна справа милосердя Володимира: за язичництва тримали рабів. Тоді насильно забирали людей на війну, силь­ні й багаті віддавали слабих у рабство, продавали їх за гро­ші. Володимир не тільки не допускав цього, а й сам вишуку­вав полонених і відпускав їх на волю.

ШОСТА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ЧИСТІ СЕРЦЕМ, БО ВОНИ БОГА ПОБАЧАТЬ»

Що значить «чисті серцем»?

Чисте серце тихе, смиренне, нелукаве, просте, довірливе, небрехливе, непідозріле, незлобливе, добре, безкорисне, не­заздрісне, непрелюбодійне.

Не можна плутати поняття «чистосердечно» та «чистота серця».

Чистосердечність — це щедрість, за якою людина щиро каже про те, що в неї на душі, а коли щось добре робить, то не на показ, а з доброго наміру. Але це лише нижчий ступінь чистоти серця.

Повної ж чистоти серця людина досягає постійним зусил­лям над собою у виконанні Божих заповідей та щирою мо­литвою. Постійними думками про Бога та про все божес­твенне вона проганяє з серця свого все гріховне — і думки, і бажання, і тілесні пристрасті, бо все те від божественного ги­не, як темрява від світла. А головне — це постійне покаяння й причастя пречистих тайн.

Тоді серце людини правдиво стає «храмом Духа Святого» (1 Кор. 6, 19), бо в ньому оселяється Бог, як сказано через пророка: «Вселюся в них і буду ходити в них» (2 Кор. 6, 16).

Так і Христос каже: «Хто любить Мене і додержується слів Моїх, того й Отець Мій полюбить, і Ми прийдемо до нього, й оселю закладемо в нього (в серці створимо — прим. О. К.)» (Ів. 14, 23).

«Ось Я стою коло дверей (серця — прим. О. К.) і стукаю. Хто почує голос Мій і відчинить двері, Я ввійду до нього і буду вечеряти з ним, а він зі Мною (буду в серці його — прим. О. К.)» (Об. З, 20).

Тоді серце такої людини наповниться тихою святою ра­дістю і безмежною любов'ю до Бога і всього Божого. Молит­ва стає для неї мовби диханням, вона повторює ім'я Бога без­перестанно, як каже пророк Давид: «Які солодкі слова Твої в устах моїх! Вони солодші за мед на язиці моїм» (Пс. 118, 103).

Не складно зрозуміти, що буде виливати з себе таке серце. За свідченням праведних, тоді для людини молитва стає великою радістю, бо вона немовби поринає в Богові та ніби сама стає часткою божественного. Серце наповнює якийсь невимовно радісний світ, лагідність і любов до всіх. Хочеться всіх обійняти та кожному зробити щось добре, по­ділитися тією святою небесною солодкістю. Які то величні прекрасні переживання.

Виникає запитання, чи є серед землян чисті серцем? У Новому Завіті в царстві благодаті, звичайно, є чисті серцем люди, відомі Господу, як сказано: «Господь знає тих, хто Його» (2 Тим. 2, 19), які інколи з'являються людям, які — святі угодники Божі, ще за життя прославлені Богом дарами прозорливості й чудес, і всі незлобливі та смиренні серцем. Якщо Господь ублажає чистих серцем, то, без сумніву, такі дійсно є; але людей з чистим серцем є дуже і дуже мало, як рідко трапляється у природі чисте золото або коштовні камені. Мало їх тепер, а ще менше їх було в Старому Завіті, коли ізраїльтяни жили під законом, а не під благодаттю, і коли більшість з них була ідолопоклонниками. Усі люди зачинаються і народжуються в беззаконнях; тільки благодать Божа знімає ці беззаконня і робить деяких достой­них обранцями своїми, очищуючії їхні серця і душі. «Ось доторкнусь Я до твоїх уст, і відійде беззаконня твоє, і гріх твій буде викуплений» (Іс. б, 7), — сказав вогненний сера­фим до Ісаїї, вибраного в пророки, і доторкнувся розпаленим вугіллям до вуст його, — і відійшло через цей доторк безза­коння і гріх чоловіка Божого. «Хто чистого може вивести з нечистого? - крикнув Йов багатостраждальний і продовжу­вав: — Ані один!» (Йов. 14, 4).

Звідки ця визначальна гріховна нечистота в людях, якщо вони створені за образом і подобою Божою, а Бог пречистий і пресвятий? Від диявола, якого часто в Писанні називають духом нечистим, а в церковних молитвах, особливо при зак­линанні злого духа, — духом чужим, скверним та огидним. Він-то, цей нечистий дух, став після свого відходу від Госпо­да скверним умістилищем усякої нечистоти гріха, осквернив спочатку своїм нечистим духом серця перших людей і глибоко заразив нечистотою гріха всю істоту їхню, душу й тіло, передає цю нечистоту, як порчу, у спадщину всьому їхньому потомству, аж до нас, і буде оскверняти, особливо необережних і невіруючих, до кінця віку, як сказав святий ангел святому апостолу Іоанну: «Час-бо близький! Неправ­дивий — нехай чинить неправду ще, і поганий — нехай ще споганюється. А праведний — нехай ще чинить правду, а свя­тий — нехай ще освячується! Ото незабаром приходжу і зі Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його» (Об. 22, 10-12).

Чисті серцем Бога побачать

Чисті серцем Бога побачать не очима тіла, очима просвіче­ного серця. «Я бачу Господа перед собою завжди, — каже пророк Давид, - бо Він праворуч мене» (Пс. 16, 8).

Чисте від гріховності серце також здатне бачити (відчува­ти) Бога, як чисте око спостерігає й бачить світло.

Серце — це духовне око, яким ми споглядаємо невидиме для наших чутливих очей і неосяжне для розуму. Наскільки серце чисте, настільки воно здатне до духовного споглядан­ня. Так, якщо ми маємо очі, які бачать різні предмети на землі, та маємо вуха, які розрізняють звуки; так само є вуха серця та очі душі, щоб бачити Бога. Але, споглядаючи чис­тим серцем Бога, тепер вони сподобляться побачити Його, як Він є в житті вічному. Святий апостол Іоани Богослов пише так: «Улюблені! Ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що ми будемо, знаймо тільки, що коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є. І кож­ний, хто має надію на Нього, очищує себе через те, що Він чистий» (1 Ів. З, 2-3).

Отже, нагорода така, якої ми тепер собі уявити не може­мо, і блаженство вище нашого розуміння.

Розповіді про святих, які зберігали своє серце в чистоті

1. Найвищий і недосяжний для людини зразок чистоти серця показує Боголюдина Ісус Христос. Апостол Петро го­ворить про Нього, що «Він не вчинив гріха, і не знайшлось в устах Його підступу» (1 Петр. 2, 22). Ісус Христос — єди­ний приклад на землі досконалої чистоти серця. Приклад цей повністю недосяжний ні для кого. Навіть святі подвиж­ники й угодники Божі не досягли досконалої чистоти серця.

2.  Між усіма людьми на землі одна пренепорочна і пречиста Матір Божа більше всіх наблизилась до істинної досконалої чистоти серця. Вона — найбільша покровителька дів і незайманих, помічниця душ чистих.

3.  Іоанн Хреститель, дивний пустельник і проповідник покаяння, строгий цнотливець, великий борець і мученик за правду, є зразком чистоти серця.

4.  Усі святі подвижники благочестя прагнули досягти чистоти серця і по мірі сил своїх і можливостей досягали її. Так, про преподобного Силуана розповідали, що він ніколи не допускав у серці своєму помислів, які б прогнівили Бога.

5.  Розповідають також про преподобного Ісидора, який протягом 40 років  своїх подвигів, відчуваючи гріховні помисли, ніколи не віддавався ні різним побажанням, ані гніву.

6.  Преподобний Ісаак Сирін наводить нам приклад чисто­ти серця преподобного Снсоя, який відмовився від мирських бажань і помислів і став як доросле дитя. Преподобний Си­сой навіть запитував учня свого: «Я чи не я?» Але, будучи для світу немовлям, для Бога він був досконалий душею.

Як рідко і як важко досягають сердечної чистоти святі подвижники свідчать слова преподобного Пімена, який ска­зав: «Багато з отців наших були сильні в подвигах; але силь­ніших за чистотою помислів — один або два».

7.  Свята мучениця Іустина також може бути прикладом чистоти серця. В Антіохії був ворожбит Кипріон. Один юнак попросив його, щоб він приворожив йому Іустину, прекрас­ну християнку, яку він хотів взяти собі за дружину, а вона й дивитись на нього не бажала. Кипріон посилав до неї декіль­ка разів дияволів, які були в нього на службі, щоб вони якось розворушили у ній любов до юнака, але вони підходили до її житла, а в середину не змогли пройти, і, повертаючись, розповідали, що звідти, зсередини, їх відбиває світлом, вони навіть подивитись на неї не змогли.

Це найкращий приклад того, якою світлою буває душа, коли вона християнська, чиста в совісті своїй і Господу вір­на. При чистій совісті страх Божий наповнює душу і збері­гає її недоторканою. Тоді Господь, який всюди є, все вико­нує, відвідує душу ту, і вона вся стає світлою і сяє, як зірка.

Засоби для досягнення чистоти серця

У нас є вірні засоби, за допомогою яких можна очистити себе і своє серце від усякої гріховної погані. Які ж це засоби?

1. Це благоговійне прикликання імені Господа Ісуса Хрис-та. «Іменем Моїм демонів будуть виганяти» (Мр. 16, 17), — сказав Сам Спаситель. Іменем Ісуса Христа виганяються з серця мисленні демони, гріховні помисли, злі наміри. Тому й свята церква примушує нас безперестанно звертатись до Спасителя: «Ісусе, очисти наш розум від помислів суєтних; Ісусе, збережи наше серце від похоті лукавої».

Багато спостережень свідчать, що коли ми часто звертає­мось із вірою та благоговінням до імені Ісуса Христа в так званій «молитві Ісусовій», можна не тільки вигнати з серця християнина всі нечисті помисли, а й наповнити його висо­ким блаженством, небесною радістю і миром. Розповідають про одного восьмирічного хлопчика, якого батьки примушу­вали часто повторювати молитву Ісусову: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного!» Спочатку йому не хотілось молитися, але з часом він звик до того, що завжди і скрізь, без примусу, потрібно молитися. Коли його запитували, чому це йому так полюбилася молитва, то він відповідав: «Коли я молюсь, то мені стає дуже добре!» Коли його питали: «Як це, дуже добре?», то він відповідав: «Не знаю, як сказати, весело мені дуже...»

«Весело й добре» — більше нічого не міг сказати блажен­ний отрок про ту благодатну втіху, яку відчула його чиста дитяча душа! Але на його місці кращого нічого не сказав би й наймудріший старець. Весело, добре; те ж саме говорили апостоли на горі Фавор: «Господи, добре бути нам тут» (Мф. 17, 4).

2.  Другий засіб для очищення серця — щира молитва. «Серцем скорботним і смиренним Бог не погордує» (Пс. 50, 19), — говорить один, який очищував своє серце. Свята мо­литва зігріває серце, збуджує благоговійне розчулення і притягує благодать, яка очищує і освячує серце. Так і свята церква навчає нас очищувати серце теплою та щирою молитвою.

Якщо в наше серце починають входити гріховні помисли, то до молитви нас закликають святі отці, наші наставники в благочесті. Преподобного Мойсея один брат запитав: «Що робити чоловікові, коли нападає на нього спокуса або воро­жий помисел?» Старець відповів йому: «Тоді чоловік пови­нен із слізьми благати Господа про допомогу; і він скоро заспокоїться, якщо буде просити розумно, як Писання гово­рить: "Господь — мій помічник, і я не боюся, що зробить ме­ні чоловік"» (Пс. 117, 6).

І преподобний Пімен Великий дає відповідну пораду про те, як боротися із спокусливими помислами, які впливають на чистоту серця. «Це потрібно до того, — каже він, — так, якби в чоловіка у лівій руці був вогонь; він бере з чаші во­ду і гасить вогонь. Вогонь — це спокуса ворога, а вода — щи­ра молитва перед Богом».

3.  Постійне спостереження за серцем і стримування його від злих жадоб і пристрастей. «Сину, — навчає божественна премудрість, — серце своє стережи» (Пр. 4, 23), тобто дивись, щоб серце твоє було подалі від гріха і зберігалось у невин­ності й чистоті таким, яким воно вийшло з купелі хрещення.

Ось декілька порад подвижників, досвідчених у зберіган­ні серця від будь-якої погані: «Коли горщик підігрівається вогнем знизу, — говорить преподобний Пімен, — то ні муха, ні інша комаха не може доторкнутись до нього. Те ж саме бу­ває з людиною: якщо вона перебуває в духовних ділах, ворог не може уразити її».

Від неуважності до зберігання чистоти серця, головним чином, і походить моральне падіння людини. Один із под­вижників — преподобний Орисій — так зображує погибель­ні наслідки неуважності: «Я думаю, що якщо чоловік не бу­де зберігати чистоти свого серця, то все, що б він не почув, буде осідати в його серці, і тоді ворог завжди знайде в ньому собі місце, а пізніше знищить його. Коли підготують і запа­лять лампадку, то якщо не будуть в неї підливати масло, то мало-помалу світло почне згасати і, нарешті, зовсім згасне. Буває й таке, що миша ходить біля неї і хоче з'їсти світиль­ник, але поки він не погасне, вона цього зробити не зможе; якщо побачить, що лампадка погасла та охолола, то тоді ба­жаючий з'їсти світильник може повалити лампадку. Якщо лампадка глиняна, то вона розіб'ється, а якщо мідна, то господар її поставить знову. Те ж саме буває з недбайливою душею: мало-помалу відходитиме від неї Дух Святий, доки вона не втратить своєї теплоти, і тоді ворог поступово зни­щує схильність душі до добра, а саме тіло опоганюється злом. Узагалі, якщо чоловік не зовсім охолов у любові до Бога і дійшов до недбайливості лише за своєю духовною слабкістю, то милосердний Бог, посилаючи в душу його страх Свій і нагадування про муки, збуджує в ньому силу духу аж доти, доки Сам не вселиться в нього».

4.  Труд тілесний ослабляє напад на душу нечистих помис­лів і сприяє збереженню серця в чистоті. Одного разу запи­тали преподобного Агафона, що важливіше — тілесний труд чи збереження серця? На це старець відповів: «Людина по­дібна до дерева; труд тілесний — листя, а збереження серця — плід. Але так, як по Писанню, «кожне те дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинуте» (Мф. З, 10), то очевидно, що ми повинні більше турбуватись про плід, тобто про збереження серця. Взагалі для нас важливе і листяне вбрання, тобто труд тілесний».

5. Піст є одним із вірних засобів досягнення чистоти серця.  «Піст приборкує наші пристрасті, гнуздає погані звички, пильністю серце пом'якшується, чистота думок збе­рігається, погані думки проганяються», — каже святий Іоанн Листвичник.

6. Бути на самоті — один із засобів для очищення серця. Чистоті серця багато допомагає усамітнення. Позбувшись різних спокус і всяких розваг, воно дає повну можливість увійти в себе, спостерігати за всіма внутрішніми рухами сво­єї душі, відчувати її слабкі місця, ясно бачити свої гріхи і не­безпеку з боку духовних ворогів.

Коли одного пустинника запитали, яку він користь отри­мав від усамітнення, то він трохи помовчав, налив води у по­судину і відповів: «Подивіться у воду». Вода була каламут­на. Через декілька хвилин знову говорить: «Подивіться, якою світлою стала вода». Ті подивились і, як у дзеркалі, побачи­ли свої обличчя. Тоді він сказав їм: «Точно те ж буває з на­ми, коли хто знаходиться серед людей. Від людського шуму і суєтності він не бачить своїх гріхів, а коли побачить себе, свої гріхи, може очиститись, а по чистоті зробити душу ан­гелоподібною».

СЬОМА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ МИРОТВОРЦІ, БО ВОНИ СИНАМИ БОЖИМИ НАЗВУТЬСЯ»

Про мир із ближніми у Святому Письмі

Вірні повинні:

а)  любити мир: «Так говорить Господь Саваоф: ... любіть правду і мир!» (Зах. 8, 19);

б) мати мир один до одного: «майте мир між собою» (Мр. 9, 50). «Тож благаю вас, браття, ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж ва­ми поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та думці одній!» (1 Кор. 1, 10). «Будьте в мирі між собою» (1 Сол. 5, 13);

в)  шукали миру: «Ухиляйся від усього злого і роби добро, будь мирний і пильнуй того» (Пс. 33, 15). «Тримайся прав­ди, віри, любові, миру з тими, хто Господа кличе від чисто­го серця» (2 Тим. 2, 22);

г)  прагнути до того, хто сприяє миру: «Отож пильнуймо про мир...» (Рим. 14, 19);

ґ) намагатись мати мир з усіма людьми: «Зі своїм супро­тивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти» (Мф. 5, 25). «Коли можливо, якщо це залежить від вас, — живіть у мирі зо всіма людьми!» (Рим. 12, 18) «Старайтесь мати мир зо всіма» (Євр. 12, 14);

д) мати самопожертвування для миру: «А хто хоче тебе позивати і забрати сорочку твою, — віддай і плащ йому» (Мф. 5, 40). «Тож уже для вас сором зовсім, що суди між со­бою ви маєте. Чому краще не терпите кривди? Чому краще не маєте шкоди?» (1 Кор. 6, 7).

Мир дістається молитвою:

а)  за правителів: «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистоті» (1 Тим. 2, 1-2);

б)  за мир країни: «І дбайте про спокій міста, куди Я вас вислав, і моліться за нього до Господа, бо в спокої його бу­де і ваш спокій» (Єр. 29, 7). «Просіть про мир для Єрусали­ма, і благоденство тим, що люблять тебе. І нехай буде мир силою твоєю і благоденство у стінах твоїх. Заради братів мо­їх і ближніх моїх промовляю: мир тобі» (Пс. 121, 6-8).

Благословення, яке виходить від миру: «...будьте однодумцями, мирними: і Бог любові й миру буде з вами» (2 Кор. 13, 11). «Омана в серці злочинців, радість — у миротворців» (Пр. 12, 20).

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Мф. 5, 9).

Христос Господь, Єдинородний син Божий, прийшов на землю не для того тільки, щоб примирити людей з Богом, взявши на себе провину їхню, а ще й для того, щоб їх при­мирити поміж собою.

«Мир зоставлю вам, мир Мій даю вам, не такий, як люди дають вам», — каже Він до апостолів (Ів. 14, 27).

У Своїй Первосвященицькій молитві до Отця Небесного Він каже: «Нехай будуть усі — одно, як Ти в Мені і Я в То­бі, так і вони нехай будуть у Нас одно» (Ів. 17, 21).

«Бог не є Богом безладдя, а Бог миру (згоди — прим. О. К.)» (1 Кор. 14, 33).

Тому-то Христос Господь протягом усього земного життя навчає нас жити в мирі та однодушності. Навчає не мстити­ся, а прощати братові провину: «Не кажу тобі — до семи раз, а до семидесяти разів по сім!» (Мф. 18, 22).

Похвала християнському миролюбству

Святитель Григорій Нісський, вихваляючи мир і згоду лю­дей, говорив: «Із всього того, чим люди хочуть насолоджува­тись у житті, немає нічого солодшого, ніж мирне життя? Все, що ти назвеш приємним у житті, приємніш буває лише тоді, коли поєднується з миром. Нехай маєш усе, що цінується у житті: багатство, здоров'я, дружину, дім, рідних, друзів; нехай будуть прекрасні сади, місця для веселого проведення часу, не­хай усе це буде, але не буде миру, то яка користь від цього? Бо мир не тільки сам по собі приємний для тих, хто втішається ним, а й підсолоджує всі блага життя. Навіть якщо з нами ста­неться якесь горе, як часто буває серед людей, то коли мир, воно легше переноситься, тому що в цьому випадку зло пере­магається добром. Ти подумай, що за життя у тих, які ворогу­ють між собою і підозрюють один одного? Вони зустрічаються похмуро, не розмовляють один з одним, не дивляться один на одного. Усе, що приємне для одного з них, ненависне для дру­гого, та навпаки, коли ненависне й вороже одному, то подоба­ється іншому. Тому Господь хоче, щоб ти у своїй душі мав стільки миру, щоб його вистачило тобі, і щоб твоє життя ліку­вало хвороби інших... Хто лікує інших без ворожнечі, той чи­нить величезне благодіяння і справедливо може називатись блаженним, той творить діло сили Божої, знищуючи в приро­ді людини зло, замість якого вводить благі справи. Господь то­му й називає миротворців синами Божими, бо, несучи мир по­між людьми, вони наслідують істинного Бога, Який, подаючи блага, повністю вигублює і знищує всяку ворожнечу. Подібну діяльність Він заповідає й тобі; ти повинен стримувати нена­висть, зупиняти ворожнечу та помсту, припиняти сварки, виго­нити лицемірство, приборкувати в серці тліюче злопам'ятство й замість нього вводити все протилежне... Любов, радість, мир, благість, великодушність, словом - усі блага.

Бо блаженний той, хто роздає божественні дари, хто наслідує Бога у своїх даруваннях, чиї благодіяння подібні великим дарам Божим.

Приклади християнського миролюбства

1. Святий Григорій Богослов, дізнавшись, що отці Дру­гого Вселенського Собору сперечаються про права його

святительства в Константинополі, добровільно відмовився від них і оголосив: «Я не кращий за пророка Йона: вкиньте й мене в море, щоб затихли суперечки, які точаться навколо мене».

2. Преподобний Павло Космит і Тимофій, брат його, жили разом і часто сварилися між собою. Нарешті преподобний Павло сказав: «Довго нам жити так?» На це брат Тимофій від­повів: «Зроби милість, коли я буду ображати тебе, потерпи, а я буду терпіти, коли ти станеш ображати мене». Чинячи так, вони прожили мирно та спокійно до кінця днів своїх.

Отже, для виконання сьомої заповіді слід бути лагідним із кожною людиною, себе не возвеличувати, а інших не прини­жувати. Не давати приводу до незгод, а коли хто інший такий привід дає, то слід якнайшвидше знехтувати ним. Якщо незгода виникла, то намагайтесь припинити її, навіть поступитися чимось своїм, якщо це не протії обов'язку та не причинить комусь прикрості. Слід примирити ворогуючих, а якщо не вдається, то молитися за них Богу, щоб зм'якшив їхні серця і привів до згоди.

Миротворців називають синами Божими за високість їхнього подвигу і велич їхньої нагороди. Оскільки вони под­вигом своїм стали подібні до Єдинородного Сина Божого, а то й самі стають благодатними синами Божими, і, як сини, будуть «співнаслідниками Божими через Ісуса Христа» (Гал. 4, 7). Високий ступінь нагороди!

ВОСЬМА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ВИГНАНІ ЗА ПРАВДУ, БО ТАКИХ Є ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ»

Під правдою тут треба розуміти життя за заповідями Божими: блаженні гнані за віру і благочестя, за добрі справи свої, за стійкість і непохитність у вірі.

Гоніння за правду у Святому Письмі

Гоніння за правду дарує гонимому блаженство царювати: «Пам'ятай про Ісуса Христа з насіння Давидового, — пише святий апостол Павло до Тимофія, — що воскрес із мертвих, за моєю Євангелією, за яку я терплю муки аж до ув'язнення, як той злочинець. Але Слова Божого не ув'язнити! Через це переношу я все ради вибраних, щоб і вони одержали спасін­ня, що в Христі Ісусі за славою вічною. Вірне слово: коли разом з Ним ми померли, то й житимемо разом з Ним! А ко­ли терпимо, то будемо разом також царювати» (2 Тим. 2, 8-12).

Стражденні за служіння правді не повинні боятися гони­телів: «...не бійтесь людської ганьби та їхніх образ не лякай­тесь» (Іс. 50, 7). «І хто заповідає вам зле, коли ви будете обо­ронцями доброго? А коли ви за правду й страждаєте, то ви блаженні! "А їхнього страху не бійтеся і не тривожтеся"» (1 Петр. З, 13-14).

Хто терпеливо переносить гоніння, вгодний Богу: «Бо то вгодне, коли хто через сумління перед Богом терпить недо­лю, не по правді страждаючи... Але коли з мукою терпите за добрі вчинки, то це вгодне Богові!» (1 Петр. 2, 19-20).

Надія на майбутню славу повинна підтримувати гнаних за правду: «Блаженні вигнані за правду, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 5, 10). «Бо я думаю, що страждання теперіш­нього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'яви­тися в нас» (Рим. 8, 18).

Чому світ гонить істинну віру, благочестя, правду, які ду­же благотворні для людей і вносять у розрізнене людьми сус­пільство: єдність, взаємну любов, добрі звичаї, мир, тишу, по­рядок? Від того, що в усьому світі панує зло, люди полюби­ли його більше, ніж добро, і князь світу цього, диявол, діє проти синів людських, ненавидить правду пекельною нена­вистю і гонить її, бо вона служить викриттям неправди, коле її в очі, стримує її. Завжди злі, розбещені люди ненавиділи і гнали праведних і будуть ненавидіти і гнати. Каїн ненавидів праведного брата свого Авеля, гнав його за благочестя і, врешті-решт, убив його; Ісав ненавидів кровного брата Якова і гонив його, погрожуючи убити; неправдиві діти ненавиділи патріарха Якова та брата свого, праведного Йосипа, якого та­ємно продали в Єгипет, щоб він їм не заважав; нечестивий Саул ненавидів тихого Давида і до смерті своєї посягав на йо­го життя; іудеї ненавиділи пророків Божих, які висміювали їхнє беззаконне життя. Одних іудеї били, інших убивали, ще інших побивали камінням і, нарешті, гнали і вбили великого Праведника, виконавця закону й пророків, Сонце правди, Господа нашого Ісуса Христа.

Для гнаних за правду вготоване Царство Боже

Ісус Христос сказав: «Не журіться і не втрачайте надії, вірні Мої послідовники, навчаючи людей словом і ділом правду Мою тверду і непреложну, до вигнання і смерті, обстоюючи за істину Мою, за заповіді Мої: Я буду вашою підпорою, вашою силою, вашим Утішителем, вашим бла­женством душевним при всіх стражданнях за зло, нападах і скорботах, при всіх катуваннях і муках за ім'я Моє. Бо при всіх скорботах, вигнаннях, муках — всередині вас буду Я Сам, буде Царство Моє, царство миру і радості у Дусі Свя­тому. Якщо вас гонитимуть, не переживайте, бо вигнаним Сам Бог стане через Мене Отцем Небесним, як говориться у молитві Моїй: «Отче наш, що єси на небесах». Бо там, де батько, там і батьківщина, там зберуться і всі діти Його. Як­що маєток у вас заберуть — але в того, хто слідує за Мною, є маєток кращий, вічний, на небесах, а не минучий, як сон, маєток на землі; заберуть від вас чесне ім'я, чин, нагороди, відзнаки, але не зможуть забрати від вас імені християнина; імені дітей Божих, звання спадкоємця Божого, печаті дару Духа Святого, а ці імена чесніші від усіх мирських імен; за­беруть від вас і саме життя — і не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може: «Але бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло вам занапастити в гієні» (Мф. 10, 28).

Слово Господа збувається точно: вигнані й мученики за ім'я Христа ще і в земному житті, при всіх гоніннях, скорбо­тах, втратах, муках, торжествували над своїми гонителями, раділи та веселилися, ідучи на лютії муки, ніби йшли брати царство, мали царствений дух, царську велич, непереможне терпіння й своєю вірою та терпінням посоромлювали своїх мучителів — царів і катів, — а по смерті наслідували Царс­тво Небесне і тепер царюють із Христом, за словом Його: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зі Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Об. З, 21).

Любіть усі правду і ненавидьте неправду або всякий гріх; говоріть прямо і сміливо святу правду і викривайте терпляче неправду, щоб правда звеличувалась як належить їй, а неправда була посоромлена і викорінена, щоб не підіймала високо свою голову, — бо «нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє ім'я називає» (2 Тим. 2, 19).

Люди будуть ображатися твоєю правдивою мовою, не бу­дуть любити й жаліти — то що з того? Людям ти будеш неприємним (як більмо в оці), сам за те будеш устами Божи­ми, зіницею ока Божого. Втім, у цьому випадку тебе будуть поважати всі чесні правдиві люди, а на небі ублажатимуть тебе ангели й усі святі, і з радістю приймуть душу твою в не­бесні оселі, коли вона залишить своє смертне тіло. Бо ті, що на небі, також спостерігають за нашими земними подвигами, за добрими нашими ділами і за нашою боротьбою з гріхом і неправдою із великою участю і співчуттям, як члени єдино­го тіла Христового, як і Господь засвідчив, кажучи, «що так само на небі радітимуть більше за одного грішника, що ка­ється» (Лк. 15, 7), або як апостол говорить: «І коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1 Кор. 12, 26). І коли совість стійка, то радіє чоловік, говорячи святу правду, та мучиться, коли невчасно затаїть її.

Утім, не завжди і не кожному слід говорити правду; не потрібно заявляти свою правду, коли справа нас не стосу­ється, коли для цього є люди, які зобов'язані за своєю поса­дою говорити правду; коли бачимо, що слово наше може нас вкинути в явну небезпеку, а користі від нашого слова не вийде жодної. Тоді краще таємно молитися Богу, щоб Він Сам урозумив неправедних і наставив їх на істинний путь правди.

Приклади мужніх борців за правду

1. Святий Іоанн Золотоуст, архієпископ константино­польський, був великим ревнителем правди. Не боячись гонінь, він не міг байдуже дивитись на пороки людей і ви­кривав їх. Але й порочні люди не могли байдуже терпіти викривань проповідника правди. Тож кількість його ворогів збільшувалась, але він за правду ладен був терпіти всякі гоніння. Його злісні вороги скоро восторжествували, і свя­тителя засудили до тюремного ув'язнення. Коли друзі його ремствували і журилися, він був зовсім спокійний і навіть веселий. «Моліться, брати мої, — говорив він, — поминайте мене в молитвах ваших». Коли друзі його плакали, то він їм казав: «Не плачте, брати мої, бо земне життя наше є ман­дрівка, під час якої потрібно переносити все добре та все погане».

При погляді на народ, який стояв навколо його будинку і церкви, серце архіпастиря охоплював смуток. Він ще раз зайшов до храму, в якому так часто проповідував, і, втішаю­чи печальну паству, говорив: «Сильні хвилі, люта буря, але я не боюсь утонути, бо стою на камені. Нехай бушує море — воно не розіб'є каменя. Нехай здіймаються хвилі — не погли­нуть вони корабля Ісусового. Скажіть, чого мені боятися? Смерті? Я не боюсь смерті, бо в мені живе Христос, який сказав, що Він з нами до кінця віку. Христос зі мною: кого ж мені боятися? Хай здіймаються хвилі, хай бушує море, хай повстають сильні: все це слабке павутиння. Христос — моя фортеця, Христос — мій камінь».

Святителя вислали далеко — у Вірменію. Але він не ли­ше не упав духом, а й втішав інших, таких, як і він вигнаних. Він писав: «Хто сам собі не пошкодить, тому нашкодити ніхто не зможе». Знаменитий архіпастир повинен був йти пішки до місця заслання три місяці то під пекучим сонцем, то під зливою без відпочинку і зміни одягу.

Ця подорож забрала у святителя багато сил і здоров'я. По дорозі він причастився Святих Тайн Божих і залишив цей світ, який не був його гідний. Великий святитель був гнаний за правду, але він на небі, в Царстві Небеснім.

2. Святий Мілетій, який раніше був єпископом севас­тійським, вступив на престол антіохійської церкви за зго­дою православних християн та аріан. Рішення було офор­млене письмово і передано на зберігання Євсевію, єписко­пу самосатському. Коли Мілетій, як ревнитель православ'я, був ув'язнений, то аріанці злякались, щоб на них не поча­лися гоніння за спільне рукоположення єпископа Мілетія, і вирішили забрати письмові докази в Євсевія. Святий Євсевій відмовив їм. Аріанські архієреї переконали імпера­тора Констанція використати в цій справі свою владу і силою забрати грамоту про висвяту. Євсевій сказав, що грамоту віддасть тоді, коли зберуться всі ті, які йому доручили цю справу та будуть вимагати, щоб він віддав. Імпе­ратор розгнівався і другий раз послав чиновника до Євсевія, щоб той забрав грамоту силою. Чиновник прочитав указ імператора і додав, що якщо Євсевій не послухає, то йому відрубають руку. «Не потрібно читати пове­лінь», - сказав Євсевій і протягнув чиновникові руки. По­бачивши, що святитель готовий був постраждати за істину, чиновник здивувався і покинув його дім. Хоч Констанцій і був незадоволений, але змушений був відмовити аріанам у їхньому проханні.

3. Святий Федір Студит був ігуменом студійського кон­стантинопольського монастиря. Він зібрав навколо себе близько тисячі монахів, якими керував з великою мудріс­тю, турбувався про освіту, створив при монастирі училище для дітей, написав для братії статут (відомий до наших часів під назвою студійського), де монахам заборонялося мати будь-яку власність і наголошувалась необхідність постійної праці.

Але його благочестиві труди були перервані гоніннями імператора Лева, який робив усе, щоб повернути іконобор­ство. Скликавши собор своїх однодумців, він у 874 р. відмі­нив визнання 7-го Вселенського собору щодо іконоборства і почав переслідувати шанувальників святих ікон. Федір сміливо говорив йому: «Государю, не порушуй миру Церкви! Апостол сказав, що Бог поставив у Церкві одних апостолами, інших пророками, деяких пастирями і вчителя­ми для служіння Церкві, але не згадав царів. Залиш Церкву пастирям і вчителям. Коли ж не так, то повір, що, якщо б сам ангел з небес став вимагати протилежне вірі нашій, не послухали б і його». Умовляння Федора залишились мар­ними; гоніння на християн весь час збільшувались. Одного разу, в свято, Федір організував хресний хід навколо монас­тиря з іконами, співаючи церковну пісню, складену Іоанном Дамаскіним «Пречистому образу Твоєму поклоняємось, Владико!». Коли імператор дізнався про це, то звелів свя­того мучити, а потім вислав в інше місто, де його посадили у тюрму, вкинули до сирої й темної камери. Але Федір і з тюрми продовжував боротися: писав листи до вірних єпис­копів, підбадьорював їх, утішав стражденних християн; силою свого духа підтримував патріарха, який глибоко су­мував. Неодноразово його мучили, морили голодом, пе­реводили з однієї тюрми в іншу, більш віддалену. Святий сповідник переносив усе терпляче; сили духа підтримували його, хоч і послаблювались сили тілесні. «Мені все одно, куди мене не відішлють, — говорив він, — Бог усюди, Господня земля всюди; але де б я не був, не буду мовчати, коли треба постояти за правду». Вигнання святого Федора закінчилось після того, як помер імператор Лев. Святий повернувся до Константинополя, але ненадовго, і пішов у пустиню, де й помер (862 р.) на 68 році життя із вдячною молитвою Богу на устах.

4.  У святого Іоанна Дамаскіна, ревного захисника і шану­вальника ікон, була відрубана права рука, яка після молитви його перед іконою Божої Матері та після сну, в який він упав після того, як витекла кров, чудесно приросла. Захоп­лений милістю Владичиці, Іоанн заспівав пісню: «Про Тебе радується, Благодатная, всякая твар...», а чудотворну ікону, перед якою було створене чудо з рукою, стали називати «Троєручицею».

5.  Особливо та надзвичайно постраждали від іконоборців два брати — Федір  і Феофан. Єрусалимський патріарх прислав їх у Царгород для підтримки православ'я і вони мужньо виконували дане їм доручення, витерпівши за благо­честя великі муки: їх три рази садили у в'язницю, перед тим їх мучили і три рази повертали для нових катувань. Імпера­тор Феофіл-іконоборець наказав наколоти на їхніх обличчях ганебний напис, а потім вислати до Єрусалима. Цілу добу братів мучили, наколюючи написи на обличчях. Відходячи, святі страдальці сказали своїм мучителям: «Знайте всі, хто слухає, що херувим, який стоїть на стороні раю, коли поба­чить малюнки на наших обличчях, відступить перед нами і пропустить нас до раю. Скільки світ існує, то не було при­думано таких нових мук. І за цими написами на наших обличчях знайдуть нас і в час суду, а вам буде звелено про­читати їх, бо в Писанні сказано: "Що тільки вчините ви од­ному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили"» (Мф. 25, 40).

5. Святий Філій, митрополит московський, прославився як поборник правди та сповідник, який поклав душу за свою паству. Він був із заможного роду бояр Количевих і по закін­ченню домашнього виховання поступив на службу до царського двору, де заслужив благовоління царя. За своїм інтелектуальним розвитком він міг би отримати високу посаду на державній службі. Але промисел Божий покликав його до іншого, вищого служіння.

Одного разу, благоговійно служачи в храмі Божому, при читанні Євангелія він був уражений словами: «Ніхто двом панам служити не може» (Мф. 6, 24). Із цих слів Філіп зрозумів, що ніби Сам Спаситель звертається до нього.

Тоді він таємно від батьків залишив Москву і вирушив до Соловецького монастиря, де вирішив присвятити себе черне­чим подвигам.

У 1566 р., коли кафедра московської митрополії була вільна, цар Іван Васильович Грозний викликав святого Філі­па до Москви і запропонував йому сан митрополита москов­ського. Було це після того, як Філіп у монастирі пробув ЗО років і дослужився до ігумена. Ця переміна в житті ско­ро привела Філіпа до вінця мученика. Новий митрополит став перед суворим царем із не менш суворими словами правди на захист своїх віруючих, які страждали від знущань опричників, бо охоронці царя часто обмовляли чесних, відда­них батьківщині й цареві людей.

Іншим разом митрополит Філіп не побоявся висміювати царя, який під час богослужіння заходив до Успенського со­бору, де митрополит служив літургію, з опричниками, які бу­ли озброєні й не знімали головних уборів. Був ще випадок під час хресного ходу навколо Новодівичого монастиря, коли один з наближених до царя людей стояв у шапці. Митропо­лит при всіх людях зробив йому зауваження і з пастирською ревністю висловив цареві своє незадоволення. Відкинувши напоумлення доброго пастиря, розгніваний цар піддав святи­теля наругам і, позбавивши його митрополії, ув'язнив, де святитель у муках помер. Але Господь чудодійно прославив сповідника правди нетлінними мощами його, що й дотепер знаходяться в Успенському соборі як свідки торжества прав­ди Божої над неправдою людською.

З вищесказаного можна зробити висновок, що цією запо­віддю Господь навчає нас бути праведними і справедливими. Навчає любити правду та мужньо її відстоювати, хоча б довелося за неї й терпіти зневагу, гоніння, навіть смерть. За цією заповіддю страшним гріхом є свідчення проти правди або неправдива присяга іменем Господнім.

За дотримання умов цієї заповіді Господь обіцяв Царство Небесне. Бо поборники правди уподібнилися Христу Госпо­ду, Який Сам перетерпів великі гоніння за правду. Господь вважає справедливим винагородити їх за понесені за правду страждання.

ДЕВ'ЯТА ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВ:

«БЛАЖЕННІ ВИ, КОЛИ ВАС ГАНЬБИТИМУТЬ, ГНАТИМУТЬ І ПОШИРЮВАТИМУТЬ ПРО ВАС УСЯКУ ЛИХУ СЛАВУ ТА НАКЛЕПИ РАДИ МЕНЕ»

Радійте й веселіться, бо велика нагорода чекає вас на небесах

Цією заповіддю Господь навчає нас бути готовими пере­терпіти в Його ім'я зневагу, гоніння, навіть саму смерть.

В іншому місці Він каже: «Якщо світ вас ненавидить, то знайте, що Мене раніше, ніж вас, він зненавидів. Бо якби ви були від світу (цього — прим. 0. К,), то світ своїх любив би, а як ви не від світу цього, бо Я вибрав вас від світу, через те не­навидить вас весь світ. Коли Мене гнали, то й вас гнатимуть» (Ів. 15, 18-19). Так відзначив Христос, що жде Його апосто­лів та їхніх послідовників, але додав: «На світі цьому скорбні будете, але будьте мужні — Я переміг світ» (Ів. 16, 33).

Чи є нині гоніння за правду, за віру Христову? Є і буде до скінчення світу, тому що не прийшло ще Царство Боже в усій силі для багатьох, а для більшої частини людей ще й зовсім не прийшло. Ще багато нечистоти та неправди в хрис­тиянських церквах, громадах; ще не пов'язаний сатана та вільно ходить по землі й проходить піднебесну: сьогодні, зда­ється, він особливо працює, маючи лютість велику. Є країни, де ведуться великі гоніння на християнські громади й тепер, де християнство за кількістю віруючих не займає першого місця. Якщо підсумовувати, то не всі народи ще прийшли до Христа. Як не дивно, але ще багато з них нічого не знають про Христа. Та й не всі християни вірують у Христа. Багато людей охрестилися і на цьому все. Не ходять до храмів, не каються і не приймають Христових Тайн. Дехто обмежуєть­ся лише читанням Слова Божого.

У нашій країні подолано атеїзм. Кожен має можливість визначитись. Але зараз з'являються псевдомученики, які вва­жають, що вони «борються» за те, щоб перетягнути до своєї громади якомога більше християн, принижуючи інші грома­ди, церкви, прикриваючись словами про те, що лише в них можна спастись, а моляться щоразу про з'єднання всіх церков. Проте вони й пальцем не поворухнуть, щоб це з'єд­нання відбулося. Вони вносять розбрат серед віруючих, явно порушуючи заповідь любові до ближнього. Я навіть не можу назвати їхніх прізвищ, бо вони так швидко з'являються у сві­ті, як гриби після дощу. Але ми для повного розуміння дев'ятої заповіді блаженств повинні брати за приклад святих мучеників і мучениць, яких ганьбили, гонили і які постраж­дали за Божу правду.

Розповіді про святих мучеників і мучениць

1. Трирічний мученик. Святого Кирика, якому було три роки, можна назвати християнським мучеником. Коли його маму Іуліту мучили, били жилами, хлопчик схопив за руку ката і промовив: «Я — християнин». Тоді жорстокий мучи­тель (Дометіан), милуючись дитячою вродою хлопчика, від­кинув його із суддівського помосту. І хлопчик, падаючи з ка­мінних сходів, обагрив їх невинною кров'ю і помер ще рані­ше за свою матір-мученицю.

2.  Святі Віра, Надія, Любов і мати їхня Софія. У II ст. за часів царювання імператора Адріана жила в Римі вдова-християнка на ім'я Софія. У неї було три дочки, яких вона назвала іменами християнських чеснот: Віри, Надії й Любо­ві. Вона виховувала дочок у страхові Божому, навчила чита­ти Євангеліє, вселяючи в них твердість духу і віру в Госпо­да нашого Ісуса Христа. До імператора дійшли чутки, що вдова — християнка. Він покликав її до себе. Довідавшись від самої Софії, що вона та її діти — християни, він доручив наглядати за ними жінці-язичниці й через три дні викликав Софію на суд.

Ці три дні Софія провела у молитві та в розмовах з дітьми. У ті часи лиха доля чекала на християн, їх жорсто­ко переслідували за те, що вони не визнавали язичницьких богів.

У призначений день Софія з дітьми прийшли до Адріана. Побачивши юних святих дів (Вірі було 12 років, Надії — 10, а Любові — 9 років), імператор почав умовляти їх поклони­тися ідолам. Він обіцяв навіть удочерити їх, якщо вони ви­конають його прохання. Але сестри були непохитними, вони твердо стояли на тому, що в них один отець — Бог, і вони з радістю готові постраждати та вмерти за Христа.

Тоді імператор звелів піддати жорстокому катуванню старшу сестру. Вона зазнала страшних мук, але просила сестер і матір молитись і бути вірними Богу до кінця. Знісши пекельні муки, вона залишилася здоровою і неушкодженою, за наказом свого мучителя поклала голову на плаху. Кат від­рубав їй голову. Сестри наслідували її приклад. Молились, страждали й славили в молитвах єдиного Бога. їм обом та­кож відрубали голови.

Софію не катувати. Адріан вирішив, що досить з неї того, що вона бачила муки та смерть своїх дочок. Він переконав­ся, що ніякі катування не похитнуть її віри, тому відпустив і дозволив забрати тіла закатованих дочок. Софія поховала їх, а на третій день сама померла на їхній могилі від велико­го материнського горя.

3.  Святий Лаврентій. У 257 р. по Різдву Христовім було велике гоніння на християн імператором Валеріаном. Тяжкі гоніння випали на долю служителів вівтаря. У числі інших християн став перед судом і святий Лаврентій, диякон рим­ської церкви. «Де скарби вашого храму?» — запитав Валері­ан. «Приходь, государю, і я покажу тобі їх!» — відповідав святий Лаврентій, а потім показав на вбогих, удів, сиріт, слі­пих і кривих, додавши: «Ось вони, ці скарби, від яких нічо­го ціннішого у світі немає та яких не зможуть і не захочуть залишити нас і самі тирани». Пізніше, засуджений до спален­ня, святий Лаврентій здивував своєю твердістю сучасників і дивує нащадків. Перед його очима розпалили багаття, розі­гріли залізну решітку, на яку поклали святого в кайданах. Невеликий вогонь примножував муки стражденного, але об­личчя його сяяло незвичайною величністю: навіть муки не примусили його поскаржитись на нестерпний біль і ніхто не почув від нього жодного стогону. Коли вогонь обпалив один бік його тіла, святий Лаврентій з дивною твердістю і надзви­чайним терпінням сказав сторожі: «Спеклось, час обертати!» Яке дивне терпіння! От що можуть зробити істинна віра і палка любов до Спасителя.

4. Свята мучениця Потамієна була рабою язичника і за його доносом, після різних мук, її опустили в киплячу смолу. Під час катування один воїн, на ім'я Василид, зворушений її стражданнями, намагався захистити жінку від образ і лайки розлюченого народу. У подяку за це Потамієна пообіцяла після своєї смерті молитися Богу про його навернення на путь спасіння. Через три дні після смерті Потамієна явилася Василидові вві сні, поклала йому на голову вінець і сказала, що він постраждає за ім'я Христове. Василид після цього опинився у в'язниці; там він прийняв Святе хрещення і скоро закінчив життя мучеником.

5. Святий Великомученик Юрій (слов'янське ім'я - Геор­гій) Переможець був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Відомо, що він наро­дився у місті Бейруті, в давнину — Беліті, розташованому біля підніжжя Ліванських гір.

Ставши дорослим, Юрій пішов служити до війська, де серед воїнів вирізнявся розумом, хоробрістю і фізичною силою, військовою виправкою й красою. Цар Діоклетіан, який не знав про належність Юрія до християн, за бездо­ганну службу і хоробрість удостоїв його чину воєводи та коміта, тобто старшого військового начальника, який су­проводжував імператора в його подорожах. Діоклетіан був фанатичним шанувальником римських богів і поставив со­бі за мету відродити в імперії язичництво, яке вже на той час почало занепадати. Винними в цьому цар вважав лише християн і тому розпочав на них жорстокі гоніння по всій країні.

Одного разу, коли Юрій переконався, що свій огидний за­дум цар не збирається відміняти, що все більше й більше християн потерпають від люті та жорстокості язичників, він вирішує виступити перед царем на захист невинних. Перед­бачаючи, що і його чекатимуть страждання, воєвода Юрій роздає своє майно убогим, випускає на волю рабів, які пра­цювали в його маєтку, оголошує себе християнином і приходить на царський суд. У своїй промові перед царем і високими вельможами святий Юрій визнає Христа Єдиним Богом, указує цареві на хибність його релігійних переконань і підступність указів, які дозволяють війську піддавати тор­турам і смерті невинних людей. Смілива промова Юрія була повною несподіванкою для імператора. Він цінував Юрія за мужність, військовий талант і молодість, тому й не хотів йо­го втрачати. Цар сподівався вмовити Юрія обіцянками, якщо ні, то хоч і тортурами, але примусити його зректися христи­янської віри.

Святого Юрія закували в кайдани і кинули до в'язниці, де поклали на підлогу, а груди придавили величезним ка­менем. Святий мужньо зносив страждання, не переставав, потерпаючи, прославляти Господа. Не зламавши його од-

ними тортурами, кати брались за інші. Його прив'язали до великого колеса і, прокручуючи, підставляли дошки, в які було вбито цвяхи та гострі шматочки металу. Пошматова­не тіло Юрія стало кривавим місивом і здавалось, що він уже помер. Але вночі з'явився ангел Божий і зцілив його тіло від ран. На ранок Юрій стояв перед імператором здо­ровим і таким же незламним. Тоді нечестивий цар звелів вкинути Юрія до ями, наповненої негашеним вапном. Але й ця мука не знищила святого, бо милість Божа перебува­ла з ним. Божий порятунок не переконав мучителів Юрія в його правоті. Вони вважали спасіння його за чаклунство, яким він нібито володів, і продовжували знущання. На Юрія одягали чоботи із цвяхами всередині та примушува­ли в них бігти, били волячими жилами, потім примусили випити отруйний смертельний напій, але він не завдав ні­якої шкоди здоров'ю мученика. Тоді імператор, так і не зламавши християнський дух святого, наказав відрубати йому мечем голову. Так відійшов святий страдник до Христа у Нікомідії 303 р.

Великомученика Юрія за мужність і духовну перемогу над мучителем, який так і не зміг примусити його відмови­тись від християнства, а також за чудодійну допомогу лю­дям під час небезпеки, називають ще Юрієм Переможцем (рос. Победоносцем). Мощі святого Юрія знаходяться в палестинському місті Ліда у храмі, що носить його ім'я. А голова святого зберігається в Римі у храмі, збудованому на його честь.

6. Великомученик Пантелеон, названий Пантелеймоном, був приведений до християнської віри святим проповідни­ком Єрмолаєм і служив лікарем при царському дворі у Ні­комідії. Закликаючи ім'я Господа Ісуса Христа, він зціляв різні хвороби безкоштовно і лише вимагав, щоб ті, хто зці­лився, вірували в Ісуса Христа. Чутка про чудесного цілите­ля, якого народ прозвав Пантелеймоном-всемилостивим, поширилася всюди і викликала заздрість інших лікарів. До­відавшись, що молодий лікар християнин й іменем Христа зціляє хворих, вони донесли про це імператорові Максиміа­ну. Той звелів прикликати до себе Пантелеймона і, гамуючи свій гнів, прийняв його ласкаво.

«Я чув про тебе, Пантелеймоне, — сказав він, — що ти ганьбиш богів, а вихваляєш розп'ятого Христа. Я не хочу цьому вірити і сподіваюсь, що ти негайно принесеш жертву нашим богам». Тоді Пантелеймон, не боячись мук, які на нього чекали, заявив імператорові, що він відрікся від богів язичників і вірить в єдиного істинного Бога і Його Сина Ісу­са Христа.

Щоб довести силу своєї віри, він запропонував Максимі­анові, щоб той звелів принести невиліковно хворого і по­кликати жерців, аби вони молили богів про його зцілення. Імператор згодився. Принесли хворого, але як не старалися жерці, хворому не ставало краще, а тільки гірше. Тоді Пан­телеймон відіслав жерців, прочитав молитву, підійшов до вмираючого і сказав: «В ім'я Господа Ісуса Христа, встань!» Хворий тут же підвівся і відчув себе майже здоровим. «Ве­ликий Бог християн!» — вигукували присутні й багато з них почали вірувати в Христа. Але імператор приписав силу свя­того Пантелеймона чаклунству і, слухаючи наклепи жерців, звелів піддати його страшним тортурам. Ніякі катування не шкодили святому юнакові: ні кипляче олово в котлі; ні мо­ре, куди кинули його з каменем на шиї; ні голодні звірі, до яких його вкинули; ні колесо з гострими ножами, до якого він був прив'язаний. З вірою в Бога, котрий йому з'явився під час страждань, святий ішов на смерть радісно, оспівуючи милість і силу Божу. Пантелеймон сам подав знак, щоб поча­ли страту, бо воїни, яким було наказано відрубати святому голову, впали до його ніг, визнаючи Христа, і благали муче­ника простити їх. Коли страта була завершена, маслинове дерево, до якого був прив'язаний мученик, раптом вкрилося свіжими плодами. Побачивши це, багато присутніх наверну­лося до істинного Бога, але благодать не торкнулася серця Максиміана: він звелів зрубати це дерево і спалити тіло мученика. Проте тіло залишилось цілим у вогні й було благочестиво поховане християнами.

Святий великомученик Пантелеймон помер 27 липня 305 р. у Нікомідії. Частину його мощів було перенесено на гору Афон у руський монастир Святого Пантелеймона, де вони зберігаються донині. Віруючі й сьогодні звертаються до небесного лікаря Пантелеймона про зцілення від тяжких не­дуг і небесне його заступництво за хворих.

7. Великомученик Федір Стратилат був розіп'ятий на хресті й прибитий до нього цвяхами. Крім цих страждань, він терпів ще й інші страшні катування. Уже знесилившись і духом, і тілом, він вигукнув: «Господи, Господи, Ти проро­кував мені, що Ти зі мною; для чого Ти нині залишив мене? От прийшов час допомоги! Допоможи мені, оскільки я пере­ношу усі ці страждання ради Тебе, і з любов'ю до Тебе тер­плю такі муки. Укріпи мене, Господи, або забери мою душу від мене, бо вже більше терпіти не можу». Сказавши це, му­ченик замовк. Мучитель Ликій із цього мовчання зробив висновок, що святий помер і звелів залишити тіло на хресті до ранку, а сам пішов із місця страти. Опівночі з'явився ангел Господній, знявши тіло святого з хреста, обцілувавши його, й сказав: «Радій, Федоре, воїне Христовий! Дерзай і зміцнюйся іменем Христа, істинного Бога, бо з тобою Бог. І для чого ти говорив, що Він залишив тебе? Закінчиш тру­ди свої і прийдеш до Господа, взявши приготований для те­бе вінець». Сказавши це, ангел став невидимий, а святий став хвалити і дякувати Богу.

Тут наведені лише окремі приклади мучеництва за Ісуса Христа, але таких прикладів є багато. Мільйони мучеників отримали велику нагороду на небесах.

Так, щодо страждань Своїх, у цій дев'ятій заповіді бла­женств Господь відзначив сумну долю Своїх послідовників, але утішив, щоб не сумували під час гонінь, а раділи й весе­лилися, бо нагорода їм велика на небесах.

У міру того, як праведні за свою правду терплять на землі ганьбу, гоніння, прикрості, зростає і їхня нагорода на небе­сах; тут вони часто втрачають усе, там отримають із надлиш­ком невмирущу славу, нетлінний вінець, безмежні скарби, постійну радість, нескінченне царство, яке дасть Господь благодаттю, щедротами і любов'ю до людини Єдинородного Сина Свого, Якому з Отцем і Святим Духом честь і слава нині й повсякчас і на віки віків!

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Надія на Господа" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!