Надія на Господа в молитві

Господь наш Ісус Христос заповідав нам як молитися. «Ви ж моліться отак...»:

«Отче наш, що єси на небесах!

1. Нехай святиться ім'я Твоє,

2. нехай прийде Царство Твоє,

3. нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі.

4. Хліб наш щоденний дай нам сьогодні,

5. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуват­цям нашим.

6. І не введи нас у спокусу,

7. Але визволи нас від лукавого.

Славословлення: Бо Твоє є Царство, і сила, і слава наві­ки. Амінь!» (Мф. 6, 9-13).

Розповіді про силу молитви «Отче наш»

Наша надія на Господа виражена у сімох проханнях до Нього. Я їх виділив цифрами.

Усі ми повинні знати цю молитву: «Отче наш, що єси на небесах... Отець, який на небі, Нехай святиться ім'я Твоє». Молитва починається не з прохання, починається не з того, що дай нам щось.

Деякі люди вважають, що молитва — це лише прохання. Любов не така. Якби ваші діти, які вас люблять, приходили до вас тільки для того, щоб отримати від вас гроші, ви б зро­зуміли, що вони люблять не вас, а саме гроші.

Істинна віра — це звернення до Господа, а вже потім до Його дарів. Розглянемо детальніше всі прохання до Господа, які є в молитві «Отче наш».

ПЕРШЕ ПРОХАННЯ: «НЕХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я ТВОЄ...»

Словами «Нехай святиться ім'я Твоє...» Господь навчає нас просити і собі святості, бо тільки святі гідно ша­нують ім'я Його. Господь сказав: «Святі будьте, бо Я святий* (1 Пет. 1, 16).

Під небом немає іншого такого імені, як ім'я Бога нашо­го. Перед ним у благоговінні тремтять небесні сили. Від імені

Господнього в жаху тікають демони. Ім'я Господнє Святе і Страшне повіки.

Свята й Пренепорочна Діва Богоматір співала: «Створив Мені величність Сильний і Святе ім'я Його» (Лк. 1, 49). Од­не лиш ім'я Господнє Святе Саме в Собі.

Але необхідно, щоб ту святість Божого імені ми відчува­ли й виявляли нашим життям, або те ж саме, щоб ім'я Гос­поднє святилося в нас самих. А саме: щоб ім'я Господнє ми завжди тримали в думках і в серці як найбільшу святиню і висловлювали його з найвищою пошаною й благоговінням.

Щоб не принизити й не зневажити імені Господнього, ми повинні й уста наші зберігати від усього скверного. І в пер­шу чергу - від поганих слів, бо як каже апостол Павло: «Не­хай не виходить із уст ваших гниле слово» (Еф. 4, 29); від поганих пісень і неправди, щоб чистими устами ми могли про­славляти Бога. Так треба кожному робити й інших навчати.

«Бо хто сам так робитиме й інших навчить, — каже Гос­подь, — той великим буде в Царстві Небесному» (Мф. 5, 19).

«Будьте досконалі (в праведності — прим. О. К.), як Отець ваш досконалий Небесний» (Мф. 5, 48).

«Так нехай світить світло ваше (вашого життя — прим. 0. К.) перед людьми, щоб вони, бачачи ваші добрі діла, прос­лавляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16).

Звідси зрозуміло, який тяжкий гріх бере на себе той, хто ім'я Боже нехтує або зневажає. Тяжко грішать ті, які лають­ся в Бога!

Утікайте від такого, бо він став сатаною, його язиком пра­вить сатана. Не слухайте, заткніть вуха, убережіть серце своє від таких страшних слів, щоб не стати йому спільником. Бо прийде час, коли Бог уразить нерозумних богохульників, ви ж, коли той заспокоїться, лагідно вговоріть його.

«Бо хто наверне грішника з поганої дороги його, той спа­се душу від смерті й покриє багато своїх гріхів» (Як. 5, 20).

Наведу приклади, які пояснюють перше прохання молит­ви «Отче наш».

Свята тінь (притча)

У давнину жив один святий чоловік. Святість його була така велика, що їй дивувались навіть ангели і сходили з неба, Щоб побачити, як на землі можна так уподібнюватись Богу.

А він жив просто, поширюючи навколо себе добро, як зір­ка — світло, як квітка — аромат, сам навіть цього не поміча­ючи. Кожен день його життя можна визначити двома слова­ми: благотворив і прощав. Ніколи він про це і словом не об­мовивсь, але це було видно з його усмішки, з його привіт­ності та доброзичливості.

І сказали ангели Богу: «Господи, подаруй йому дар чу­дес!» А Бог відповів: «Я згодний. Запитайте в нього, чого він хоче».

І запитали ангели святого: «Бажаєш ти покладанням тво­їх рук подавати хворим здоров'я?»

«Ні, — відповів святий. — Нехай краще Сам Господь ро­бить це».

«Не хочеш ти мати такий дар слова, силою якого ти на­вернеш грішника на шлях істини й добра?» — запитали тоді ангели.

«Ні, — сказав святий. — Це справа ангелів, а не слабкого чоловіка: я молюсь про навернення грішників, а не навертаю».

Ангели запитали далі: «Може, ти хочеш стати прикладом терпіння, притягувати до себе сіянням доброти і цим прославляти Бога?»

А святий відповів: «Ні. Притягуючи до себе увагу інших, я тим самим буду відвертати їх від Бога, — у Господа є ду­же багато засобів для прославлення Його імені».

«То чого ж ти, врешті-решт, хочеш?» — запитали ангели.

Святий відповів з посмішкою: «Чого мені хотіти? Щоб Господь не залишив мене милості Своєї! З нею в мене буде все».

Але ангели продовжували наполягати: «Все ж таки потрібно, щоб ти попросив собі дар чудес, або ми дамо його тобі насильно».

«Добре, — відповів святий, — я хочу творити добро так, щоб сам про це не знав».

Збентежені такою відповіддю, ангели стали радитись між собою і зупинились на тому, щоб тінь святого і ззаду, і з бо­ків його, яку б він не бачив, мала дар зцілення хворих, по­легшувала скорботи і розвіювала смуток. Так і було.

Коли проходив святий, то його тінь ззаду і з боків покри­вала зеленню стоптані дорога, прикрашала квітами зів'ялі рос­лини, повертала чисту воду висохлим струмкам, свіжий колір обличчя блідим дітям і тиху радість матерям, які плакали.

А святий і далі просто жив, поширюючи навколо себе добро. І народ, шануючи його смирення, мовчки слідував за ним, нічого не говорячи йому про чудеса його, і, забувши на­віть справжнє його ім'я, став називати його Святою тінню.

Якщо ми будемо жити свято, то наші добрі справи, подіб­но до тіні, завжди будуть йти за нами і завжди будуть тво­рити чудеса, про які ми дізнаємося лише в день суду.

Сила прикладу

Один невіруючий чоловік уранці вийшов із дому. Було це взимку після снігової завірюхи, коли всі дороги було за­несено снігом. Довелося чоловікові першому протоптувати стежку. Раптом він побачив, що по його слідах йде дев'яти­річний син. «Що ти робиш? — закричав чоловік синові. — Ти не можеш сьогодні йти за мною». Хлопчик відповів йо­му весело і бадьоро: «Я ставлю свої ноги у твої сліди і мені легко йти». Слова сина примусили батька замислитись. Він почав розмірковувати про те, що буде далі, коли син все життя буде йти по його слідах, і куди вони обоє прийдуть. Від таких думок чоловік прийшов у трепет. Згадавши своє минуле, особливо те, що він не вірив у Господа Ісуса Хрис­та і завжди говорив, що його немає; та й інші справи його не були безгрішними. Він замислився. Глибоко в душі покаявся, попросив прощення в Господа Ісуса Христа, засудивши свій колишній спосіб життя. Закінчилось це тим, що батько згодом сказав своєму синові: «Йди за мною, тому що я йду за Христом».

Розповіді про те, що в миру можна спастись

1. Два старці, які жили в пустині, просили Господа від­крити їм, чи їхні життєві подвиги угодні Богові. Їм було по­відомлено, що вони ще не зрівнялись із святістю простолю­дина Євхариста і його дружини Марії, які живуть поблизу Єгипту. Тоді ченці пішли шукати цих людей і скоро знайшли їх. Євхарист прийняв прочан, умив їм ноги і запросив до тра­пези. «Ні, — сказали монахи, — ти спочатку покажи нам свої Добрі справи. Ми задля цього сюди й прийшли, щоб дізна­тися про твої духовні подвиги. Доки не розповіси, не сядемо їсти. Євхарист смиренно сказав: «Не знаю, які в мене добрі справи... Я простий пастух, живу з дружиною в селі». Але старці сказали: «Нас послав Сам Бог для науки до тебе». По­чувши це, Євхарист злякався і відповів: «Я пасу овець, яких отримав від батьків, і прибуток від них ділю на три частини: одну витрачаю на церкву і бідних, другу — щоб прийняти в дім пастирів духовних і мандрівників, третю використовую на свої потреби. Ми з жінкою зберігаємо чистоту життя, ко­жен день молимося Богу, носимо грубий одяг, їмо просту їжу і не знаємо сварок». Почувши це, старці прославили Бога і пішли собі.

2. Преподобний Пафнутій, великий подвижник благочес­тя, просив Господа, щоб Він відкрив йому, до кого із святих він подібний. І почув він голос Божий: «Ти подібний до ста­рости найближчого села». Пафнутій негайно відправився до старости. Коли преподобний постукав у двері до старости, той вийшов і прийняв гостя, як робив завжди. Обмив йому ноги і запропонував трапезу. Але Пафнутій став розпитува­ти старосту про його справи і між іншим звернувся до ньо­го з таким проханням: «Розкажи мені про свій спосіб жит­тя, тому що ти перевершив багатьох монахів, як відкрив ме­ні Бог». Той відповів преподобному Пафнутієві, що він лю­дина грішна і негідна навіть імені монаха. Однак Пафнутій наполягав на своєму і староста нарешті сказав таке: «Я не маю потреби розповідати про свої справи, але, як ти гово­риш, що прийшов за велінням Бога, скажу тобі. Уже майже ЗО років, як я розлучився зі своєю дружиною, проживши з нею 3 роки. Вона залишила троє синів, які допомагають ме­ні по господарству; люблю у своєму домі приймати прочан. Ніхто з моїх односільців не похвалиться, що він краще мене приймає прочан. Ніхто з них не вийде з мого дому з порожніми руками, не отримавши всього того, що необхідно мати в дорозі. Не пропустив я бідняка, щоб не утішити його, ніколи не був лжесвідком на суді й ніколи нічого не крав. Не було жодної сварки в селі, щоб я її не припинив. Ніхто ніколи не звинувачував моїх синів у поганих вчинках. Отари мої не паслися на чужих полях. Не засівав я першим своїх полів, а спочатку їх засівали всі, а я сіяв ті, що зосталися. Не допускав я, щоб багатий пригноблював бід­ного. За все моє життя нікому не робив погано і нікого не осудив. Здається, все, про що я згадав, зробив я по волі Божій».

Про християнське життя

«Кожної неділі та в святкові дні обов'язково відвідуй Церкву святу, навіть і тоді, коли вона далеко від твого дому. До силі своїй, в честь Господа, свічки став. Кожен рік говій і причащайся Тіла і Крові Господа. Живи смиренно і ні з ким не сварись, із злодіями не водись і не приймай їх у сво­єму домі. Коли в когось працюєш, то виконуй свою роботу так, ніби ти працюєш у себе вдома. Нікому ніколи не бреши, бо брехуни синами диявола звуться. Ніколи нікого не крив­ди. Живи ти по-християнському, живи від своєї праці й не зазіхай на чуже. Так старайся жити, щоб у сусіда або в іншо­го чоловіка тобі не прийшлося нічого просити або позичати. А якщо хтось із мандрівників попросить у тебе, щоб перено­чувати, то пусти його в дім, збережи його речі, нагодуй і по­клади його спати. Якщо в тебе немає чого їсти, то дай йому хоч квасу або води напитися; і за це ти отримаєш нагороду від Господа. Завжди поводься по-християнському. До воро­жок не ходи і намагайся їх не пускати у свій дім. Ніяким прикметам не вір, а всю надію покладай на Господа Бога. А якщо будеш звертатися до ворожок, то всі твої добрі спра­ви загубиш і замість благословення отримаєш прокляття, за­мість Царства Небесного отримаєш вічну муку. Тому дуже бійся, сину мій, всякої неправди і ворожби, щоб тобі не за­губити душі своєї. І в якому б ти становищі не був, за все будь Богові вдячний і ні за що Бога не проклинай. Живи так, і спасешся, і будеш наслідником Царства Небесного».

З твор. христ. П. Посошкова, який жив при Петрі І

Учителі слов'янські Кирило й Мефодій

Святе Письмо було написане єврейською, грецькою та латинською мовами. Служби Божі в храмах проводились латинською. Більшість слов'янських народів не знала цієї мови, тому не могла читати Біблію. Просвітили слов'янські народи рівноапостольні Кирило й Мефодій.

Святі Кирило й Мефодій народились у місті Солуні, що в Македонії. Їх вважають просвітителями слов'ян, оскільки вони перші поширили серед слов'янських племен вчення Ісу­са Христа їхньою рідною мовою. Жили Кирило й Мефодій в IX ст. і належали до багатої та шляхетної родини. Старший з братів, Мефодій був призначений грецьким імператором настоятелем слов'ян, які мешкали поблизу Солуня. Та він прийняв чернецтво й оселився на горі Олімп, де проводив свої дні в молитві і вивчав Святе Письмо.

Менший брат Костянтин (названий Кирилом при постри­гу в ченці) виховувався спочатку вдома, а з 13 років — у Константинополі разом із грецьким імператором Михайлом. Він вирізнявся надзвичайним розумом, великими здібностя­ми у вивченні Святого Письма, грецької та латинської мов. Після закінчення курсу наук Костянтин отримав місце кни­гохранителя при церкві Святої Софії, до того ж був учите­лем філософії в Константинополі, де скоро став відомим під ім'ям Костянтина Філософа. Йому було лише 24 роки, коли імператор послав його до Багдада як найосвіченішого й на­дійного захисника християнського вчення від домислів сара­цинських мудреців. Молодий філософ своїми мудрими від­повідями переміг супротивників, які так його зненавиділи, що навіть хотіли отруїти. Каліф відпустив його з Багдада з повагою і він благополучно повернувся до Константинополя, де його як поборника і захисника православ'я з урочистостя­ми зустріли імператор, патріарх і народ. Після повернення Костянтин оселився разом з братом Мефодієм на горі Олімп, де вони віддалік від мирської суєти ще глибше почали вив­чати духовні закони Христа, готуючись до апостольського служіння. У 857 р. до імператора Михайла прийшли посли від хозар і попросили вислати наставників, які б навчили їх істинній вірі. Вибір царя і патріарха випав на Костянтина. Вони разом із Мефодієм вирушили до невідомої їм країни. Спочатку брати прибули до Корсуня (нині Херсонес біля Се­вастополя) і в цьому місті взяли участь у перенесенні мощів святого Климента, єпископа римського. Частину святих мо­щів вони взяли із собою. Господь Бог благословив їх і вони багатьох хозар охрестили. Хозарський князь прийняв хрис­тиянство, з почестями відпустив проповідників і письмово подякував імператорові за те, що той прислав таких мудрих і вчених людей. Коли святі вчителі повернулися до Констан­тинополя, їх зустріли з великими почестями як апостолів. Обом було запропоновано єпископський сан, але на них че­кала інша діяльність. Болгарський князь Борис, бажаючи прийняти християнство, звернувся до грецького імператора з проханням прислати йому християнських наставників.

До Болгарії вирушив Мефодій і цар Борис прийняв від нього хрещення. Приклад Болгарії наслідували Моравія та інші слов'янські країни. Костянтин створив слов'янський ал­фавіт, відомий під назвою кирилиці, й переклав Святе Єван­геліє з грецької мови на слов'янську. Свій переклад він по­чав з Євангелія Іоанна Богослова: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було. І Бог був Слово». Це були перші сло­ва Святого Письма, написаного слов'янською мовою.

Брати провели більше 4 років у Моравії і Паннонії (су­часна Угорщина), і за цей час переклали слов'янською мовою Євангеліє, Апостол, Псалтир, Часослов, Служебник, а також ввели Богослужіння для слов'янських народів рідною мовою. Великі християнські вчителі зустріли опір західного като­лицького духовенства, яке доводило, що літургію можна слу­жити лише трьома мовами, якими був зроблений напис на Хресті Господньому, тобто єврейською, грецькою і латин­ською. Костянтин же обстоював думку, що Господь прийшов спасти всі народи, і тому кожен народ повинен прославляти Його своєю рідною мовою. Слов'янські вчителі були змуше­ні поїхати до Риму, щоб захистити свою святу справу. У той час папою був Адріан II. Він ласкаво зустрів Костянтина та Мефодія, підтримав їхній переклад і розпорядився, аби в церквах Святого Петра і Святого Андрія служили обідні служби слов'янською і латинською мовами. Таке рішення підбадьорило святих проповідників, але невдовзі Костянтин, здоров'я якого було підірване подорожами й трудами, захво­рів, постригся у ченці під ім'ям Кирила і на 42-му році життя 14 лютого 869 р. помер. Залишаючи світ з надією на милість Божу, передав розпочату ним справу старшому братові, запо­відаючи йому й надалі поширювати Слово Боже серед слов'янських народів. Папа служив похорон з участю всього римського духовенства. Поховали Кирила в Римі у церкві Святого Климентія.

Після смерті Кирила Мефодій був посвячений папою римським у сан єпископа Моравії. Він приїхав у Паннонію до князя цієї області Коцеля, який сам прийняв християнс­тво і ревно прагнув поширити його у своїх володіннях, але й він нічого не міг вдіяти проти підступного римського ду­ховенства. Святий Мефодій був висланий у Швабію, де перебував понад 2 роки. Папа його звільнив із заслання, але він знову зазнав гонінь імператором, який викликав святого Мефодія до Константи­нополя. Виправданий патріархом та імператором, він знову вирушив у слов'янські землі, де завершив переклад Святого Письма слов'янською мовою, тобто тих книг, які не встиг пе­рекласти Кирило. Він поширював християнство не лише в Моравії та Паннонії, а й в Хорватії, Далматії та Чехії. Відчу­ваючи близьку кончину, святий Мефодій обрав двох учнів і благословив їх продовжувати його справу. Він управляв слов'янською паствою 16 років і помер 6 квітня 885 р. у Ве-леграді. На його похороні служба велася трьома мовами: грецькою, латинською і слов'янською. Відтоді слов'янські на­роди згадують своїх блаженних учителів — святих Кирила та Мефодія — з почуттям вдячності в Росії, яка також зобо­в'язана їм духовною освітою. З 1863 р., відзначаючи тисячоліт­тя діяльності цих святих, було вирішено щорічно вшано­вувати 11 травня (за старим стилем) пам'ять святих Кирила і Мефодія як першовчителів і просвітителів слов'янських.

Гімн святим Кирилу і Мефодію, просвітителям слов'ян

Слава вам, братам, просвітителям слов'ян, Церкви слов'янської святі отці! Слава вам, правди Христової вчителі, Слава вам, нашої грамоти творці! Будьте ж слов'янству єднаним кільцем, Браття святі, Мефодій й Кирило! Хай осінить його дух примирення Вашою молитвою перед Господом сил!

М. Розенгейм (переклад О. К.)

ДРУГЕ ПРОХАННЯ: «НЕХАЙ ПРИЙДЕ ЦАРСТВО ТВОЄ...»

Господь навчає нас молитися про Царство благодаті Божої, що виявляється в праведності, в згоді та радості у Святому Дусі.

Щоб над нами у всьому царював Господь, а не ворог наш диявол. Про те, як приходить Царство Боже, нам каже Гос­подь Ісус Христос так: «Царство Боже не приходить поміт­ним образом, і не скажуть, що воно тут або там. Бо ось Царство Боже всередині нас є» (Лк. 17, 20-21).

Отож Царство Боже починається в серці кожної людини, коли вона почне жити за заповідями Божими. Тоді з серця її починає виходити тільки добре: правда, любов, милосердя... Цим і починається Царство Боже в нас.

Для таких Царство Боже починає приходити, для правед­ників воно вже прийшло, бо вони всюди сіють добро, як сон­це сіє своє ясне проміння.

А грішники зовсім не знають його, бо в них царює гріх, і вони коряться велінням його.

Тому коли кажемо: «Нехай прийде Царство Твоє», то просимо Бога, щоб направив серця наші до заповідей Його, зм'якшив їх любов'ю, очистив від поганих пристрастей і до­поміг почати добре праведне богоугодне життя.

Святий апостол Павло каже: «Подвигом добрим я змагався, життя прожив, віру зберіг, а тепер готується мені вінець правди, якого дасть мені Господь, Праведний Суддя, в день той, і не тільки мені, а всім, хто полюбив явління Йо­го» (2 Тим. 4, 7-8). «... маю бажання померти та бути з Хрис­том» (Фил. 1, 23).

Три види Царства Божого

Бог керує світом видимим і невидимим і у Вселенній від роду родів, у всі віки, над усіма і всюди; відповідно, Царство Його охоплює все, що живе в мирі як видимому, так і в духовному. Але за часом прояву цього Царства він є трьох видів:

1)  Бог керує світом видимим з часу створення його. Він зберігає буття і сили всіх живих створінь, закони природи спрямовує на благі цілі для всього, створеного в природі. Без Його участі нічого не відбувається тут, бо Господь на небе­сах приготував престол Свій і Царство Його володіє всім. Але це Царство розпочалося давно, продовжується безпе­рервно і до сьогоднішнього дня. Людина від початку свого створення була введена в це Царство як володарка всього живого і створеного Богом; відповідно не цього Царства про­симо ми в молитві Господній «Отче наш», коли говоримо: нехай прийде...

2)  Господь керує ще особливим чином в нашому житті, — а сам Своєю спадаючою благодаттю, яка перебуває і діє у святій православній Церкві. Царство це полягає в тому, що Він направляє нас до духовного вдосконалення, святості та вічного блаженства. Це Царство благодаті бажане для всіх людей і відповідно воно повинне бути предметом наших тур­бот і молитов;

3)  Господь, нарешті, царює у світі вищому, духовному, не­бесному, відкриває сонму ангелів і праведникам Свою вічну славу. Це — Царство слави, до якого направляє і готує Царс­тво благодаті. Кожен християнин повинен прагнути і біль­шість таких, які прагнуть досягнення слави небесної, відпо­відно про це Царство ми повинні мріяти і просити Його в Бога в нашій молитві до Нього.

Оселі Царства Небесного

1. Одному чоловікові було таке видіння, що для нього будували будинок, але робітники зводили його лише по суботах. Після цього тому ж чоловікові було одкровення, яке пояснило йому видіння, що будинок цей будувався тільки по суботніх днях тому, що він мав звичай ходити до церкви в суботу і там роздавати бідним старий одяг і залишки своєї їжі.

2.  Було видіння святій Маврі: з'явився їй красивий муж, обличчя його сяяло, як сонце; він, взявши її за руку, підняв на небо і показав престол застелений і на ньому лежали бі­лий одяг і прекрасний вінець. Свята Мавра, дивуючись кра­сі, запитала свого провідника: «Що це таке?» Він відповів їй: «Це нагорода тобі за твої подвиги; то приготовано престол, одяг на ньому і вінець». Він повів її ще вище і показав дру­гий престол, також застелений, одяг і вінець. Вона знову за­питала: «А це чиє?» — «Твого чоловіка, Тимофія», — відпо­вів провідник. «А чому вони стоять не разом?» — «Велика різниця між тобою і твоїм чоловіком. Твій чоловік умовив тебе на подвиг мучениці, і він винуватець твого вінця».

3.  У житті преподобної Євпраксії-діви говориться: «Мати-ігуменя розповіла,  що їй було таке видіння: я, взявши Євпраксію, приведена була світлими мужами до незвичайних воріт; вони самі відчинилися; ми зайшли всередину; тут ми побачили палату надзвичайної небаченої краси і високий престол; на ньому сидів світлий Цар. Я не змогла навіть дій­ти до середини, як ангели взяли Євпраксію і привели до Ца­ря, — вони поклонилися Йому і поцілували Його ноги; я по­бачила силу-силенну ангелів і незліченну кількість святих: всі стояли і дивились на Євпраксію. Я бачила Матір Божу, Яка взяла Євпраксію за руку і показала їй чертог прекрас­ний і приготований вінець, який сіяв славою і чистотою, і чула голос: "Євпраксіє! Це тобі відплата за твої добрі діла; сьогодні повертайся назад, а через 10 днів наситишся всіх цих нескінченних благ". Через 10 днів Євпраксія померла».

4. У Царгороді було видіння одному благочестивому му­жу: він побачив високий і чудесний будинок, ворота якого були розписані золотом і прикрашені дорогоцінним камін­ням, над воротами був напис: «Оселя і спокій вічний бла­женного Василя Нового». Муж прочитав напис і дивувався красі дому цього; із дому вийшов прекрасний юнак і каже йому: «Що тут робиш, чоловіче? Хочеш побачити ще щось, красивіше за це?» Після цього юнак розкрив ворота чудесно­го будинку. Всередині будинку муж побачив прекрасні й чудесні палати, красу яких описати й осягнути розумом люд­ським неможливо. Преподобний Василь сидів на царському престолі у великій славі, навколо нього було багато пречуд­них і пресвітлих мужів та юнаків. Там побачив він прекрас­ні сади, і все було переповнене радістю і веселощами. Чути було голос: «Таке будуть мати всі, хто полюбив Бога і Твор­ця свого і старанно послужив Йому».

Перешкоди для досягнення Царства Небесного

Одного разу, сидячи в келії, преподобний Арсеній Великий почув голос, який говорив йому: «Іди, і я покажу тобі діла людські!» І, вставши, преподобний пішов туди. Тут ангел Бо­жий показав йому чоловіка, який нарубав великий оберемок дров, хотів їх підняти, але не зміг. Замість того, щоб відклас­ти свою роботу і поносити дрова, чоловік знову рубав дрова і прикладав їх, кількість їх ставала все більшою. Так поступав він багато разів. Оберемок зростав і вага його збільшувалась.

Трохи далі ангел показав Арсенію іншого чоловіка, який стояв біля криниці і тягнув воду. Потім наливав воду в ма­ле відро, з якого вода знову виливалась у криницю. «Поче­кай трохи, я покажу тобі ще дещо», — сказав ангел Арсеніє-ві. І от побачив Арсеній церкву і двох чоловіків, які сиділи на конях і старалися внести дерев'яну колоду у ворота храму. Але оскільки вони тримали колоду впоперек воріт і жоден з них не хотів повернути дерево в довжину, то обидва залишались поза воротами церкви. Показавши все це, ангел дав Арсенію таке пояснення всього побаченого ним: «Ті, що залишилися, — сказав ангел, — поза храмом, роблять добрі справи, але з гордістю і не хочуть ходити смиренними шля­хами духовними; через це вони залишаються поза Царством Небесним.

Той, що рубає дрова, подібний до тих, хто живе в гріхах, і замість покаятись до старих гріхів додаються все нові й нові.

Ну, а той, що набирає воду з криниці, є образом людини, яка добрі справи творить і гріхів не залишає і тому погубляє нагороду, яку повинен отримати від Господа, — сказавши це, ангел додав: — Краще ходити смиренними путями Господні­ми, ніж даремно трудитися».

Тут ми з вами можемо впізнати самі себе. Бо часто бува­ємо духовно гордими і до старих гріхів постійно долучаємо нові; творячи добрі справи, в той же час не полишаємо злих. На майбутнє будьмо уважні до свого морального стану, звер­немо ж увагу на своє серце і життя і подивімося, чи в них є хоча б початки тієї чистоти і досконалості, які необхідні для того, щоб увійти в Царство Боже.

Істинний і прямий путь у Царство Небесне

Шлях до Царства Небесного є через Ісуса Христа: той бу­де йти цим шляхом, хто йде за Ісусом Христом. Але як пот­рібно йти по ньому? Давайте послухаємо, що каже Сам Бог Ісус Христос: «Коли хто хоче йти вслід за Мною, ... 1. хай зречеться самого себе... 2. і хай візьме свого хреста... 3. та й за Мною йде!» (Мр. 8, 34).

1.  Перший обов'язок християнина, тобто учня і послідов­ника Ісуса Христа, — це зречення самого себе.

Зректися самого себе означає відмовитися від своїх пога­них звичок, викинути із свого серця все, що прив'язує нас до світу. Не мати нахилу в собі до недобрих бажань і думок, приборкувати їх. Триматися подалі від гріха, не бути само­любивим, але все робити з любов'ю до Бога. Зректися само­го себе, за словами апостола Павла, бути мертвим для гріха й світу, але живим для Бога.

2. Другим обов'язком християнина, тобто того, хто йде за Христом, є взяття свого хреста. Взяти хрест свій означає приймати і не ремствувати, переносити все, щоб не сталось з нами в житті нашому неприємного, болісного, печального, складного й тяжкого. І тому, якщо хто скривдить тебе, насмі­ється над тобою або причинить тобі печаль і досаду; або ти кому зробив добро, а він замість віддячити тобі, проти тебе ж виступає і навіть замислює зле; або ти хочеш зробити доб­ро, але тобі не вдається; потрапив ти в якусь біду (захворів ти, чи дружина твоя, чи діти); або ти при всій діяльності й великій працездатності терпиш нужду й нестатки, або злид­ні та бідність обсіли тебе; чи ти терпиш якусь неприєм­ність - все це перенось без нарікань, злоби і скарг. Тобто не потрібно вважати себе ображеним Богом і сподіватися за це земної нагороди, але слід з любов'ю, радістю й твердістю приймати все, що відбувається.

3.  Третій обов'язок учня Ісуса Христа — це йти за ним.

Йти за Ісусом Христом означає, що в усіх справах і вчин­ках своїх слід наслідувати справи і вчинки Ісуса Христа. Як жив і робив Спаситель на землі, так повинні й ми жити та робити, а саме:

а) Ісус Христос завжди віддавав хвалу і подяку Богу, От­цю Своєму, і завжди молився Йому; так само і ми в різному стані і в різних обставинах життя нашого повинні дякувати

Богу, любити Його, явно і таємно віддавати хвалу Йому і мо­литися Йому, а також завжди мати Його у своєму розумі й серці;

б)  Ісус Христос поважав і підкорявся Пречистій Матері Своїй, земному батькові Своєму, начальникам. Так і ми маємо слухатись і поважати своїх батьків і вихователів, не дратувати і не ображати їх своїми поганими вчинками; пова­жати своїх начальників і всяку владу, та підкорятися їм і, не ремствуючи, виконувати їхні накази;

в)  Ісус Христос, Цар всесвіту, платив данину цареві земному, і Суддя живих і мертвих не хотів брати на Себе громадянської влади судді, так само і ми повинні платити да­нину царю нашому без усяких нарікань і не брати на себе влади, яка нам не належить, наприклад влади судити й осуд­жувати тих, хто цю владу має;

г)  Ісус Христос усі зобов'язання, які Він взяв на себе на землі, виконав із бажанням, старанністю, любов'ю. Тож і ми маємо старанно, із бажанням і без нарікань виконувати всі свої обов'язки, які на нас покладає Бог і Господь, незважаю­чи на те, які в нас посади — високі чи не дуже;

ґ) Ісус Христос усіх людей любив і всім робив добро. Ми також повинні, як і Він, любити своїх братів і сестер і скіль­ки можна робити їм добро справами своїми, словом чи дум­ками;

д)  Ісус Христос для спасіння людей віддав Самого Себе. Так і ми, для того, щоб зробити людям добро, повинні відда­ти свою працю і здоров'я; для спасіння і захисту своєї Вітчизни віддати навіть своє життя; а для Господа Ісуса Христа ми не повинні жаліти ані радості душ наших, ані тіл наших, ані життя нашого, подібно до святих мучеників, які за Ісуса Христа витримували різні муки та йшли на смерть;

е) Ісус Христос добровільно віддав Себе на страждання і смерть, а тому й ми не повинні ухилятись від страждань і го­ря, які нам посилає Бог, а повинні зі смиренням і відданіс­тю до Нього приймати їх;

є) Ісус Христос прощав ворогам Своїм все, що вони робили Йому, і, крім того, робив їм усяке добро і молився за їхнє спасіння. Так і ми повинні прощати ворогам нашим, платити їм добром за зроблене нам зло, благословляти їх, коли вони лаються на нас, у повній вірі й надії на Бога, най­вищого і всевидючого Суддю, без волі Якого і волосинка з

голови нашої не впаде. Переносячи образу без нарікань, без помсти і з любов'ю, ми робимо, як повинен робити істинний християнин;

ж)  Ісус Христос, Цар неба і землі, жив у бідності і Сво­єю працею заробляв Собі на життя. Так і нам слід бути пра­цьовитими, без ліні шукати все, що необхідне для життя, і бути задоволеними своїм становищем, не гонитись за багат­ством, бо, за словами Спасителя, скоріше верблюд пройде через голчине вушко, ніж багатий ввійде в Царство Боже;

з)  Ісус Христос, маючи покірне і смиренне серце, ніколи не шукав і не хотів мати похвалу від інших, тому ми також не повинні нічим вихвалятися перед людьми або чекати по­вали від інших. Наприклад, якщо робиш ти добро людям, тво­риш ти милостиню, живеш благочестивіше інших, розумні­ший або чимось відрізняєшся від інших людей, то не хвались цим ні перед людьми, ні перед собою самим. Тому, що все те, що маєш у собі доброго і похвального, все це не твоє, це дар Божий — твої лише гріхи й слабкість, а все інше — від Бога;

и) іти за Ісусом Христом означає ще й те, щоб коритися словам Його. Тому ми повинні слухати, вірити і виконувати все, про що сказав Ісус Христос в Євангелії, через апостолів Своїх, і все це робити без мудрування і в простоті серця. Хто слухає і прислухається до слів Ісуса Христа, той може нази­ватися учнем Його, а хто слухає і виконує слова Його, і при тому в простоті серця і з абсолютною відданістю, той і є іс­тинний і любимий учень Його.

Отже, тепер ми знаємо, що значить зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ісусом Христом. От які істинні якості та особливості особи — учня Ісуса Христа. От істинний і пря­мий шлях до Царства Небесного. І от вам шлях, яким пройшов Сам Ісус Христос, живучи на землі, яким повинен йти кожен християнин. Не було, немає і не буде іншого шля­ху, крім цього.

Звичайно, цей шлях не легкий, він вузький і тернистий; особливо тяжким він буде здаватися вам на початку. Проте він прямо і вірно веде в рай, у Царство Небесне, у вічне блаженство, до Бога як до джерела всякої радості. Скор­ботний шлях цей, але можна сказати, що за кожен крок на ньому чекає велика нагорода. Страждання на цьому шляху не вічні, навіть, можна сказати, миттєві, а нагорода за них нескінченна та вічна, як Сам Бог. Страждання день за днем

будуть ставати все меншими й легшими, а нагорода з часом буде збільшуватись, на все нескінченне майбутнє життя.

Тому не бійтесь цього шляху, бо гладенький і рівний шлях веде в пекло, а тернистий і складний — на небо.

З книги «Указание пути в Царство Небесное» Інокентія, митрополита московського. Вид. 14, М.: 1886

Якщо ми хочемо слідувати за Христом і ввійти в Його славу, нам потрібно безумовно  виконувати Його заповіді, змиритися, молитися, любити Його, страждати й терпіти. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — говорить Господь (Лк. 21, 19).

Несення хреста свого, терпляче й покірне, наблизить нас до Господа. Як Він через страждання переміг наші гріхи, воскрес із мертвих та увійшов у славу Бога Отця, так і ми через терпіння скорбот, які зустрічаються на нашому життє­вому шляху, обов'язково увійдемо у вічне блаженне життя, бо така велика до нас, грішних, любов Божа!

ТРЕТЄ ПРОХАННЯ: «НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ ЯК НА НЕБІ, ТАК І НА ЗЕМЛІ...»

Цим проханням Господь навчає нас просити Отця Небес­ного, щоб не наша хитка грішна воля здійснювалась, а Його Свята Воля, Яка завжди направляє нас до доброго.

Сам Він — Христос Господь, Предвічний Син Божий, перед стражданнями Своїми навіть не помислив поставити волю Свою вище від волі Отця Свого Небесного, хоч і жа­хався, і смертельно скорбів як казав: «Не Моя, а Твоя воля нехай буде» (Лк. 21, 42).

В Ісусі зійшлися і сперечалися воля Людська, що жила в Ньому, і воля Божественна, яка також була в Ньому. Спере­чались — і перемогла Любов: «...а Твоя воля нехай буде».

Дуже щаслива людина, впевнена, мужня, вільна, та, яка вміє глибоко відчути, пропустити крізь своє серце слова: «Нехай буде воля Твоя!»

Але, якщо замислитися, то ми постійно в житті притри­муємося протилежної формули, а саме — нехай буде воля моя. Нехай це кожен з нас пригадає. Так, можливо, Бог хо­че того чи іншого, але ж мені хочеться от цього.

Є випадки, коли людина хоче добитися якоїсь мети. Во­на впевнена, що свого доб'ється. Але йде до священика і про­сить благословення. Один не благословляє, то йде до друго­го, третього... Знаходить отця, який благословляє. Людина хотіла отримати благословення для самозаспокоєння, хоч і знала, що «буде воля моя».

Коли ти питаєш і вже наперед знаєш ту відповідь, яку хо­чеш отримати, то краще не питати зовсім, бо у твоєму серці вже закладена формула «хай буде воля моя».

Як бачимо, ця людина отримала подвійний виграш: вона і по-своєму зробила, і ще додатково отримала санкцію. Це са­мообман невеликий, якщо йдеться про дрібні речі, але він може стати великим, коли мова піде про речі серйозні. А го­ловне — це завідомо неправильна установка.

Виникає питання, як же дізнатися про волю Божу. На­справді ми такого питання не повинні ставити. У більшості випадків, якщо ми серйозно подивимося на проблему, якщо ми знаємо Слово Боже досить глибоко і якщо ми, нарешті, помолившись, просили Його, то у нас не буде загадки — в чому ж полягає воля Божа.

Звичайно, бувають особливі, екстримальні випадки, коли важко не згрішити, але винятки тільки підтверджують пра­вило. Насправді, в тих випадках, коли людина говорить, що вона не знає, в чому полягає воля Божа, коли їй розповісти, пояснити, то виявляється, що знала, але сумнівалася.

А ще Христос доповнює тут: «Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі». Тобто ми не повинні думати, що во­ля Творця — це щось потойбічне, що це відбувається в ін­ших світах, у далекому майбутньому. Ні, Царство Боже уже прийшло, і воно живе на землі, і воно може ввійти в кожно­го з нас. Воно може стати реальністю життя кожного з нас — адже Господь хоче, щоб воно було тут.

Коли Господь говорив: «Царство Моє не від світу цьо­го...», то Він мав на увазі, що Його Царство приходить у світ з іншого виміру, вищого, але приходить у наш світ, на Зем­лю, в наше життя. І тому Він каже: «Нехай буде Твоя воля і на небі, і на землі в нашому житті, і навіть у соціальному житті».

Інакше неможливо, тому що людина — соціальна істота. Коли соціальне життя несправедливе, то це означає, що Во­ля Божа нехтується, відкидається, тобто я веду до того, що

Воля Божа повинна виконуватись і в соціальному плані, і на рівні державному. Особливо, коли це стосується захисту со­ціальних прав громадян тієї чи іншої країни. Бо коли у сві­ті панує несправедливість і зло, це є викликом волі Божій.

Воля Христова на землі - це соціальне й особисте наше життя, найінтимніша глибина його. Ми повинні тут, на зем­лі, з любов'ю та ретельністю виконувати волю Божу так, як її виконують на небесах святі ангели та духи святих людей.

А коли так, то ми тим більше не повинні покладатись на нашу недосвідчену волю. Наш розум дуже обмежений, ми часто не знаємо, що для нас краще. Часто бажаємо такого, що нам не тільки не корисне, а навіть дуже шкідливе. Бог, як той найрідніший Батько, бажає нам найкращого. Він на­певне знає, що для нас ліпше і це завжди готовий послати.

Про це й Спаситель наш каже: «Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому» (Мф. 6, 32). «Йому, що діючою в нас силою може багато більше зробити, ніж те, чо­го ми просимо або про що помишляємо, слава в Церкві че­рез Ісуса Христа в усі роди віку віків» (Єф. З, 20-21).

Ми повинні покладати надію на волю Божу і Його промисел під час нещасть і скорбот

Ми, християни, віримо в промисел Божий, або в прови­діння Боже, але пізнати шляхи промислу Божого нам не да­но. Антоній Великий, розмірковуючи про незбагненність промислу Божого, звернувся до Бога з такою молитвою: «Господи, Боже мій! Тобі буває благоугодно іноді дарувати довголітнє життя людям, зовнішньо некорисним і зануреним у прірву беззаконь, а іноді — передчасно позбавляти життя цього людей, дуже корисних для блага суспільства. Одні, які мало згрішили, караються Тобою тяжко; інші, навпаки, жи­вуть без усяких скорбот, щасливо, і через це набираються зухвалості здійснювати злочини». Під час цієї молитви свя­тий Антоній почув Голос: «Прислухайся до самого себе — те, про що ти міркуєш, є Суд Божий, і ти його не досліджуй і не випробовуй».

У Священному Писанні є чимало прикладів, які свідчать про незбагненність для людини промислу Божого. Одним з таких прикладів може бути біблійна оповідь про слуг єгипет­ського фараона: виночерпія та хлібодара. Обидва служителі царя впали в немилість і були ув'язнені за тяжкі провини. Під час бенкету згадав фараон про обох служителів. Він міг обох помилувати або засудити. Але правді Божій було вгадано, щоб хлібодара повісили і віддали на поживу хижим пта­хам, а виночерпія — повернули на колишню посаду служи­теля при царському столі. Такі долі Божі: одних Він відда­ляє від лиця Свого за Своїм справедливим Судом, а інших удостоює своєї великої милості.

Премудрий Сирах каже: «І хто може дослідити великі ді­ла Його? Хто може виміряти силу величі Його? І хто може розповісти про милості Його?» (Сир. 18, 3-4).

Одне ми повинні чітко знати: у Бога немає несправедли­вості. У Нього правда і милість з'єднуються воєдино. Пророк Давид каже: «Справедливість Твоя — як Божі гори, суди Твої — немов глибока безодня» (Пс. 35, 7). Правду каже на­родна мудрість: «Від долі своєї нікуди не втечеш».

Бог творить Свій суд над людьми і народами як у загроб­ному, так і в земному життя. Виконавцями Його суду часто були відомі в історії тирани. Серед них — Навуходоносор, Аттила — ватажок гуннів, Батий — татаро-монгольський хан, Веспасіан та його син Тит, які зруйнували Єрусалим. Всі во­ни були бичами Божими за гріхи людські.

Нам важко судити про гріхи та беззаконня людей тисячо­літь і століть, які давно минули. Але у XX ст. беззаконня людей перевершили міру довготерпіння Божого. Згадаймо руйнування храмів, зневажання святинь, цілковите бого­хульство.

Ми часто наповнюємо небо і землю своїми скорботними наріканнями, наша душа обурюється і повстає проти своїх кривдників. Коли в душі виникає буря від ображеного само­любства, треба спокійно розсудити. Якщо наш ворог має злу волю проти нас, то він не може виконати її, не маючи влади. Зла воля без влади — ніщо, вона не може завдати нам шко­ди. А влада залежить від Бога, від Його волі. Воля ж Божа завжди справедлива і свята.

Отже, не треба журитись і падати духом, якщо ворог на­ніс нам образу або завдав матеріальних збитків, бо він зро­бив тільки те, що попустив Бог. Ви запитаєте: «Чому Бог по­пустив?» Можливо, Бог карає нас за гріхи, а можливо — вчить нас довготерпінню чи готує нам нагороду за невинне страждання.

Ми звертаємо увагу на дії інших людей, а нам треба перш за все звертати свій погляд до Бога і до своєї совісті. Ніко­ли не слід скаржитися на попуск Божий. Бог не допустить, щоб чужа зла воля могла завдати нам якесь зло, яке не по­служило б нам на користь, якби тільки ми самі не зашкоди­ли собі. А ми часто самі собі шкодимо.

Нам ніхто не може заподіяти морального зла, якщо ми будемо творити добро. Про це чудово сказав блаженний Ав­густин: «Не бійся ворога: він може заподіяти зло настільки, наскільки одержав на це владу від Бога. Бійся Того, Який сильний зробити стільки, скільки захоче, і Який нічого несправедливого не робить; а що Він робить, то все справед­ливе, а якщо що-небудь, на нашу думку, здається несправед­ливим, то, якщо безсумнівно воно сталося за волею Божою, віруй, що воно справедливе й істинне. Запитаєш, а якщо хтось убив невинну людину, то справедливо Він учинив чи ні? Немає сумніву, що це несправедливо і достойне кари. «Чому ж Бог, — запитаєш знову, — допустив таку несправед­ливість?» Ти хочеш вести суперечку з Богом раніше, ніж став достойним питати у Бога: «З якої причини, Боже, Ти допустив це?» Наміри Божі щодо того або причини попуску Божого не можу тобі, мій любий, прямо пояснити. Незбагненна мудрість Божа для розуму людського і це ствер­джує тільки те, що, з одною боку, той, хто вбив невинну людину, діяв несправедливо, а з іншого — цього вбивства не було б, якби Бог не допустив його за невідомою нам правед­ною причиною. Кажучи іншими словами: вбивця здійснив справу неправедну, яка потребує кари; але попуск Божий праведний і премудрий з причини праведної, але схованої від нас часом.

Для заспокоєння себе після нанесеної нам образи існує один певний засіб. Не треба звертати особливої уваги на лють нашого кривдника, а слід звертатися до правосудного Бога, Який допустив заподіяти нам зло, і не відплачувати злом за зло, бо воно допущене Богом для досягнення мети доброї й справедливої, хоч і невідомої нам до часу.

Цього звичаю дотримувалися всі угодники Божі. Вони не дошукувалися, хто і за що їх образив, але завжди звер­тали свої серця до Бога, смиренно визнаючи справедливість Божого попуску. І тому вони вважали нанесені їм образи благодіянням для себе, а своїх супротивників — благодійни-

ками, бо вони не улесливі. Ті ж, що хвалять і величають нас в очі, улесливі до нас, тим і заподіюють шкоду нашому спасінню.

Бог своїм промислом від зла спричиняє ще більше добра. Але грішник, який вчинив гріх проти ближнього, не заслуго­вує на жодне пом'якшення своєї провини. Так, наприклад, якщо лиходій за своєю злобою спалив хату бідняка, а добра людина із співчуття до бідолахи побудувала кращий буди­нок, то у такому випадку провина лиходія не зменшилась через те, що бідняк отримав краще житло.

Ось так ми повинні розмірковувати в час скорбот і бід, які спіткали нас, і всю надію покладати на Господа.

Приклади прояву волі Божої

1.  Повністю віддай себе волі Божій. Колись у Києво-Пе­черській лаврі жив благочестивий подвижник, преподобний Никон Сухий. Одного разу він потрапив у полон до полов­ців. Багаті родичі хотіли викупити його, але він відмовився, кажучи: «Якщо б Господь хотів, щоб я був вільний, то не від­дав би мене в руки цих беззаконних людей. Я повністю на­діюсь на Його волю». І дійсно, Господь створив велике чудо для свого вірного раба. У полоні преподобний Никон був за­кований в кайдани і з підрізаними жилами сидів у в'язниці

І під великою охороною. І сталось так, що о 6 годині ранку в'язень став невидимим і почув голос: «...Хваліть Бога з не­бес». І Никон Сухий опинився в Печерській церкві, коли братія співала на літургії.

2.  У чому полягає істинне щастя людини? Ми звикли щас­ливим називати того, хто посідає престижну посаду, має ви­сокий чин, володіє великим капіталом, проводить життя в насолодах і розкошах тощо. Але якщо подивитись на життя очима віри, то побачимо, що щастя живе не в колі багатих і знатних людей, а серед бідних, убогих, серед голоду й холо­ду. Один учитель, відомий своїми знаннями, зустрів біля во­ріт церкви старця. Той був зодягнений у лахміття, а тіло йо­го було в ранах. «Добрий день тобі, старче!» — привітався вчитель до жебрака. Старець відповів: «Не пригадую, щоб день коли-небудь був не добрим для мене». Учитель продов­жував: «Я бажаю тобі щастя». Старець відповів на це: «Не­щасливим я ніколи не був».

Здивувався учитель, і, подумавши, що старець недочуває, додав: «Я бажаю, щоб ти був благополучний». Старець ска­зав, що «злополучним» не був ніколи. «Невже ж ти один щасливець між усіма людьми, — з великим здивуванням за­питав учитель, — коли земне життя повне скорбот і нестат­ків?» А старець на це сказав: «Нещасливий той, хто шукає щастя, а на землі немає іншого щастя, як у всьому надіяти­ся на волю Божу; приємне і неприємне, гірке і солодке жит­тя я приймаю від Бога завжди з любов'ю і покірністю; бажаю тільки того, чого бажає Господь, а тому все станеться по мо­єму бажанню».

І дійсно, в житті ми можемо бути спокійні, щасливі, блаженні тільки однією благодаттю Господа нашого Ісуса Христа.

3. Бог робить усе до кращого. Був собі на світі каменяр Євлогій. Всі зароблені за день гроші він віддавав біднякам і жебракам. Один із благочестивих старців, побачивши Євло­гія, подумав: «Якщо небагатий Євлогій годує бідних і жебра­ків, то скільки добра зробив би він, якби був багатим!» І піс­ля таких думок старець звернувся до Господа з проханням, щоб Він зробив Євлогія багатим. І сталось так, що Євлогій в камінній горі знайшов золото і став багатим. І що ж було по­тім? Кинувши роботу, Євлогій зробився вельможним, а тоді скупим і гордим. І загинув би. Тільки за молитвами старця Бог позбавив Євлогія багатства і він змушений був поверну­тися до своєї роботи і знову став щедрим та милостивим до всіх бідних.

Благодать Божа спасає від радіації

Відомо багато випадків, коли при пожежі не згорають іко­ни. В нашому місті був такий випадок. На одному підпри­ємстві згорів цех, де зберігалися дерев'яні деталі. Директор підприємства приїхав до церкви і з великим хвилюванням розповів про те, що ікона Казанської Божої Матері при цьо­му не згоріла. Він повідав мені, що коли ходив до школи, то брав участь у спалюванні церковних ікон. Тепер покаявся, попросив освятити всі приміщення і вже багато років допо­магає в будівництві нашої та інших церков.

Останнім часом з'явилося нове явище, коли Божа благо­дать спасає від атомної радіації.

У Челябінську була складна радіаційна обстановка. Коли вимірювали рівень радіації в храмі Святого Олександра Нев­ського, то виявилося, що там вона майже відсутня.

Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції в храмі Святого Іллі радіаційний фон був значно менший, ніж будь-де. За законами фізики фон там повинний був бути більшим, бо ззовні стіни храму випромінювали радіацію.

У Москві (Лефортово) вимірювали рівень радіаційного гамма-випромінювання, яке виходило від різних цегляних і бетонних споруд, кам'яних та асфальтових шляхів, пішохід­них стежок у парках тощо. Найменший рівень випроміню­вання був біля стін православного храму — Собору Петра й Павла.

ЧЕТВЕРТЕ ПРОХАННЯ: «...ХЛІБ НАШ ЩОДЕННИЙ ДАЙ НАМ СЬОГОДНІ...»

Цим проханням просимо у Бога всього необхідного як для тіла, так і для душі.

Для тіла нашого потрібний хліб та інша необхідна пожи­ва, а також одяг і житло. Тому, коли кажемо в молитві: «Хліб наш щоденний», то просимо не лише хліба, а й всього пот­рібного для життя.

Виникає питання, чому Господь навчав просити хліба тільки на сьогодні. Це запитання Господь Сам і пояснює: «Не турбуйтеся про завтрашній день, бо він сам буде турбу­ватися про себе. Досить на кожний день турбот своїх» (Мф. 6, 34).

Бо «знає Отець Небесний, у чому маємо потребу, раніше ніж ми попросимо» (Мф. 6, 8).

Одначе це не означає, що ніби ми не повинні нічого го­тувати на завтрашній день. Ми всі сьогодні працюємо «на завтра» й повинні працювати, і не тільки для себе, а й для того, щоб і бідним могли дати. За таку чесну працю велика похвала від Бога. Але, як говорить пророк Давид у псалмі: «Якщо багатство ведеться, не віддавайте йому серця» (Пс. 61, 11), тобто дивіться на нього, як на тимчасовий дар Божий, який дається нам для того, щоб ми іншим подавали, а не побивалися за ним і надіялися на нього.

У цьому проханні ми просимо не лише потрібного для тіла, бо людина складається не лише з одного тіла, а ще і з

нематеріальної душі, яка потребує для себе відповідної по­живи.

Господь сказав: «Не самим тільки хлібом живе людина, а всяким Словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4, 4).

Але ж Господь Бог Ісус Христос сказав ще й таке: «Отож, не журіться, кажучи: "Що ми будемо їсти?", чи "Що ми бу­демо пити?", або "У що ми зодягнемось?"» (Мф. 6, 31).

Як же жити? Необхідно ж їсти, пити і зодягатись! Але ж Спаситель не каже нічого не робіть, а — не журіться, не втомлюйте себе цією турботою, яка мучить вас і вдень і вно­чі, не дає вам спокою ні на хвилину. Турбота така є хвороба гріховна; вона свідчить, що людина на себе надіється, а Бога забуває, що віру в промисел Божий загубила, все хоче для себе зробити сама. Впевнена всім своїм серцем, що всього їй досить і вона твердо стоїть на ногах. Себелюбство зв'язало її і вона тільки й думає, як найбільше загребти у свої руки. За­мість Бога така людина служить Мамоні. А потрібно труди­тись і трудитись. Турботами злими себе не томи: чекай успі­ху всякого від Бога. І в Його руки предай долю свою; все, що здобув, приймай, як дар від рук Господа і з великою надією чекай від Нього продовження щедрих дарів Його. І пам'ятай, що досить однієї хвилини, щоб нічого не залишилось від усього того, що ти маєш, якщо захоче. Господь. Все може пі­ти прахом. Чи варто із-за цього всього томити себе? Отже, не журіться!

Тому під ім'ям «хліба» ми просимо для себе й духовної поживи — Любові й прагнення до Слова Божого, до Свято­го Письма, до євангельської науки. Просимо також і благо­даті Божої, щоб живила, і підкріпляла нас, і направила жит­тя наше за Божими Заповітами.

Під ім'ям «хліба щоденного» просимо у Бога Того Вічно­го Хліба, Який з небес зійшов, — Тіла і Крові Господніх. Бо каже Господь: «Тіло Моє — то Істинна їжа, і Кров Моя — то Істинне питво... Як послав Мене Живий Отець, і Я живу От­цем, так і той, хто їстиме Мене, буде жити Мною» (Ів. 6, 55, 57).

Звичайно, для кожного з нас зрозуміло, скільки необхід­но для тимчасового життя їжі тілесної, але потреба в їжі ду­ховній значно більша. Однак не всі це розуміють, а дехто й розуміти не хоче. Від цього і виходить те, що велика кіль­кість християн мало й без особливої уваги насичує свої душі плодотворним і рятівним Словом Божим; деякі рідко і без особливої підготовки приступають до страшного і жи­вотворного таїнства причастя. Робити так — нерозумно і гріховно.

Для душі кожний день потрібна духовна їжа

Один чоловік запитав мудреця: «Для чого ти постійно чи­таєш книжки, в яких знаходиться вчення про Бога і про обов'язки людини перед Богом? Так ти ж їх вже декілька ра­зів перечитуєш». Мудрець у свою чергу запитав чоловіка: «Чому ти сьогодні їси? Ти й вчора їв». — «Я роблю це для того, щоб жити», — відповів чоловік. «А я читаю для того, щоб також жити», — сказав мудрець.

Як бачимо, за розумінням мудреця, для життєдіяльності нашого тіла необхідна щоденна їжа матеріальна, а для душі кожний день необхідна їжа духовна.

Слово Боже — їжа для душі

Святий Іоанн Золотоуст говорить, що тілесна їжа підтри­мує наші фізичні тіла, а читання Слова Божого — душу. Во­но є духовною їжею, яка зміцнює розум і робить душу силь­ною, твердою та мудрою, не дозволяючи їй захоплюватись нерозумними пристрастями. Навпаки, Слово Боже полегшує політ душі та підносить її, так би мовити, на саме небо.

А святий Тихін Задонський говорить, що земля під час посухи висихає і не дає плоду, так і наша душа, якщо її не напувати росою Божого Слова й благодаті, засихає і безплід­на буває. Тіло наше знемагає від спраги, а якщо його ще й позбавити їжі, то воно вмирає; так і душа, коли її не піджив­ляти Словом Божим, знемагає, а потім помирає.

Хліб небесний

«Не можу зрозуміти, - говорить один благоговійний мо­нах, — як це люди світські цілий рік живуть без причастя Бо­жественного Тіла і Крові Христової? Ми, грішні монахи, тільки й живемо сповіддю та цим спасаючим таїнством. Як­що говорити про життя духовне, то знемагає душа, черствіє серце, висихає розум — що робити тоді? Йдеш до духовного отця, відкриваєш перед ним всю душу, очистиш совість таїнством покаяння; причастишся святих Христових Тайн і тоді знову стає легко, світло, радісно на душі, і знову ти ба­дьорий, оновлений духом, і легко відганяєш геть гріховні думки... Так, істинно — це хліб небесний, це чаша життя, вкушаючи від них, наша душа живе життям безсмертним! Тому-то на святій горі Афонській заведено таке правило, щоб монахи сповідались і причащались кожну неділю, а послушники — через неділю. Мудре правило!..»

Те ж саме розповідають і святі богомудрі отці. «Дійсно, нічого так не допомагає в очищенні душі, просвітлінні розу­му, освяченні тіла, — пишуть преподобні Каліст та Ігнатій, — і ніщо так не допомагає утихомирювати пристрасті й відга­няти бісів, як частіше, від чистого серця і з щирістю прича­щатися святих і животворящих Таїнств Христових».

«Коли ми недостойні, — говорить преподобний Ісихій, — сподобляємось зі страхом і трепетом причаститися святих Божественних і пречистих Тайн Христових, тоді цей Божес­твенний вогонь, який входить у нас, одразу ж виганяє з на­шого серця лукавих духів злоби, і прощає нам наші поперед­ні гріхи, і розум наш тоді звільняється від неспокійних і до­кучливих лукавих помислів».

Велику силу цього Христового Таїнства знали християни дуже давно: вони причащалися кожну службу, на кожне свя­то, в крайності — 1 раз на місяць. Від того вони були силь­ними в добродіяннях — не те що ми, грішні!

Причастя в тюрмі

Ісус Христос говорив своїм учням: «Поправді, поправді кажу вам: якщо ви не будете споживати тіла Сина Людсько­го й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та Кров Мою п'є, той має віч­не життя, — і того воскрешу Я останнього дня. Бо Тіло Моє — то правдива пожива, Моя ж Кров — то правдиве пит­тя. Хто Тіло Моє споживає та Кров Мою п'є, той в Мені пе­ребуває, а Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною. То є хліб, що з неба зійшов. Не як ваші отці їли манну й по­мерли, — хто цей хліб споживає, той жити буде повік!» (Ів. 6, 53-58).

Святі мученики, які сиділи за віру в тюрмі, завжди пам'ятали ці слова Ісуса, всіма силами намагалися запричас­титися Святих Божественних Христових Тайн.

Преподобомученик пресвітер Лук'ян після багатьох жор­стоких тортур був зв'язаний і кинутий у темницю де на гос­трому камінні пролежав 40 днів.

Наступило свято Богоявлення Господнього. Святий Лук'ян дуже хотів причаститися Святих Тайн, як й інші християни, які сиділи у тій же в'язниці. Лук'ян тоді став про це щиро молитися до Господа, і Господь почув молитву йо­го. Деякі з-поміж християн, що були на волі, таємно від вар­ти пронесли в тюрму хліб і вино мученикам. Пресвітер

і Лук'ян сказав в'язням, щоб вони стали навколо нього. Він прослужив Божественну літургію.

А коли його перед службою запитали, куди покласти хліб і вино, то він їм відповів, щоб вони поклали на його груди, бо він лежав на спині. Так утворили живий престол живому Богу. І так, у тюрмі, на грудях мученика, була відправлена Божественна літургія, з усіма необхідними мо­литвами, чинно і благоговійно, і всі були причасниками Святих Тайн.

Отець Леонід, нині покійний, який служив у селищі Бо­рова біля Києва, був нашим духівником. Він пройшов сталін­ські табори, сидів у камерах смертників. На каторзі провів більш як двадцять років. Часто розповідав нам, молодим священикам, як він та інші священики так само служили лі­тургію в тюремних камерах. Своїм виживанням і спасінням завдячував Богу і Святому причастю.

П'ЯТЕ ПРОХАННЯ: «...І ПРОСТИ НАМ ПРОВИНИ НАШІ, ЯК І МИ ПРОЩАЄМО ВИНУВАТЦЯМ НАШИМ»

Цим проханням просимо у Бога прощення наших гріхів. Величезна Божа Премудрість укладена в ці слова. Ніхто не сміє просити собі прощення, коли сам не прощав. Коли сам не прощаєш, то як ти смієш собі просити прощення?

«Якщо ви будете прощати людям провини їх, то простить і вам Отець ваш Небесний, а як не будете прощати людям провини їх, то й Отець ваш не простить вам провин ваших», - каже Господь (Мф. 6, 14-15).

Чому так? Тому, що хто не прощає, той повний зла, він не добрий і не заслуговує на прощення від Бога. Отже, коли стаємо на молитву, перш за все ми повинні в душі простити тим, хто нас чим-небудь скривдив.

Апостол Матвій у своїй Євангелії розповідав про одну притчу, якої Ісус Христос навчав народ, бо Він розумів, що притчі були найзрозумілішими для простих людей і справ­ляли на них найбільше враження. В цій притчі Він показав народу і своїм учням, коли Господь буде милувати гріш­ника.

Один цар захотів розрахуватися зі своїми боржниками. Покликав одного з них, який був винний йому 10 тисяч та­лантів. Це дуже велика сума. Цар сказав боржникові, що як­що той не поверне борг, то він продасть усе його майно, на­віть дітей і дружину. Не маючи можливості заплатити такий великий борг, чоловік став благати царя, щоб він потерпів, і казати, що поверне увесь борг. Цар змилосердився і простив йому весь борг. Так великодушна милість царя повинна бу­ла зробити боржника вдячним і милостивим. Але злий бор­жник не став від цього добрим.

Ідучи від свого благодійника, він зустрів приятеля, який був винний йому сто динаріїв, тобто в один мільйон разів менше, ніж він сам був винний. Грубо, просто на вулиці, він схопив за горло свого приятеля і вимагав від нього негайно повернути ці 100 динаріїв. Нещасний боржник став на колі­нах благати потерпіти ще деякий час борг. Але раб царя був невблаганний. Він посадив свого приятеля у в'язницю, доки той не поверне йому весь борг.

Усе це бачили люди і передали царю, як вчинив його раб, якому він простив весь борг. Цар знову покликав сво­го раба і з усією суворістю сказав йому: «Увесь борг я простив тобі, чи не належало б і тобі простити своєму бор­жникові?» І посадив цар свого раба до в'язниці, доки він не поверне борг.

Господь Ісус Христос закінчив притчу такими словами: «І Отець Мій Небесний не простить вам провин ваших», як­що ви не будете прощати провини ближнім вашим.

Цією притчею Господь нагадує про нашу жорстокість до людей, про безмірне милосердя Боже і про те, що при своїй жорстокості ми все ж вимагаємо від Бога бути до нас мило­сердним.

Людина була винна царю дуже багато, але цар все просив їй. А приятель цієї людини заборгував досить малу суму, але не одержав прощення.

Спастись, згідно з цією притчею, дуже легко: прости, і то­бі буде прощено. Але часто нам не вистачає духовної сили, не вистачає волі простити винного. Господь прощає нам ба­гато, а ми не можемо простити мало, і в той же час бажаємо, щоб Господь завжди прощав нас.

Часто ми засуджуємо своїх близьких людей, чи то в сім'ї, чи то по роботі, чи то у суспільному житті. І ніхто при цьо­му не звертає уваги на те, що іноді людина хоче робити доб­ро, бути чесною, хорошим сім'янином, але тиск застарілих звичок (п'янство, грубість, хтивість, заздрість), життя у без­духовному оточенні, а також душевна неміч — все це пере­магає добрі наміри людини і вона продовжує робити погане. Треба дивитися на цю людину із співчуттям до її тяжкого душевного болю. Іноді треба побачити в ній образ Божий, ікону Божу, яку осквернив ворог роду людського — диявол, і пожаліти людину, що гине.

Голос Спасителя: «Чи не належало і тобі помилувати приятеля свого, як і Я помилував тебе?» (Мт. 18, 33) — по­винен стояти у наших вухах, коли перед нами постає питан­ня: простити чи не простити. Зверніть увагу на одну деталь притчі: приятель царського боржника благав свого кредито­ра (того, хто позичив йому гроші). Мова в притчі йде не про всіх боржників, а про тих, які заборгувати, усвідомлюють свою провину і благають допомоги. Але є й такі боржники Божі, такі грішники, які не лише не просять помилування, а й не визнають себе винним перед людьми і боржниками Божими. Вони підлягають Суду Божому.

Ось, брати й сестри, умова та міра одержання нами від Бо­га прощення гріхів наших, яка заповідана нашим Спасителем: «... якою мірою міряєте, такою і вам буде мірятись» (Мт. 7, 2).

Коли образа запалює твоє серце, згадай про Христа і Його рани; розсуди, чи те, що ти терпиш, більше за те, що перетерпів Владика; і тоді, як водою, погасиш ти свою скор­боту, — переконує нас святий Григорій Богослов. «Ти, як бідняк, прости боржникові своєму сто динаріїв, а Господь безмірно багатий і простить тобі десять тисяч таланів, зо всі­ма на них відсотками і з відсотками на відсотки», — запев­няє святий Яків Низибійський.

Отже, дорогі браття і сестри, будемо миритися зі своїми супротивниками, поки ми з ними на цій дорозі земного жит­тя, щоб відновити мир з Богом. Будемо поблажливими один до одного і прощатимемо взаємно, якщо хто на кого має гнів або образу, щоб і Бог у Христі простив нас (Кол. З, 13). Не будемо мстити нашим кривдникам, щоб і Бог не мстив нам. Будемо попереджувати наших кривдників примиренням з ними, щоб і Господь попередив нас Своєю благодаттю, і за­будемо зло, яке зробили нам зловмисники, щоб Господь за­був наші гріхи. Зробимо те, що заповідав нам Христос Спа-ситель: «Прощайте, і проститься вам» (Лк. 6, 37), і Він вико­нає обіцяне.

Прощати образи один одному

Християни повинні припиняти ворожнечу і прощати обра­зи один одному. Свята Церква для своїх вірних встановила «день прощення» напередодні Великого посту перед Пасхою.

У Великому пості всі ми повинні очистити свої душі від накопичених гріхів. А для цього нам потрібно зі смиренням каятись, щиро молитися і просити Господа простити нам грі­хи наші. Молитва не буде почутою Богом, якщо в душі па­лає ненависть і злоба. Тому Христос Спаситель попереджує таких богомольців. Він говорить: «Коли ти принесеш дар свій до (жертовника) і тут згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, — залиш дар свій перед жертовником і піди спо­чатку примирись із братом своїм, і тоді повернешся і прине­сеш дар свій» (Мф. 5, 23-24).

Як бачите, без взаємного примирення Господь не благо­волить до наших молитов. Зверніть увагу, Він говорить: «Пі­ди спочатку примирись»... Для нашої гордості тяжко буває змирити себе. Але це необхідно зробити.

Багато хто з нас не звертає на це увагу. Маючи злобу про­ти своїх ближніх, віруючі люди моляться Богу, ходять до церкви, приймають Святі Тайни, роздають милостиню, роблять інші добрі справи і думають, що так воно і повинно бути: злоба — злобою, а добро — добром; одне одному не за­важає. Такі віруючі глибоко помиляються. У тих, хто тримає у своєму серці ненависть і злобу, Господь не приймає молит­ву, відкидає милостиню, а їх самих не прощає до того часу, доки вони не викинуть зі своєї душі зло і не заспокоять її.

Візьміть для прикладу ворожнечу й протистояння між духовенством різних гілок українського православ'я, особли­во між Московським і Київським Патріархатами. Даремно звертаються до Бога з молитвою віруючі, які ворогують між собою.

Ось що зазначив з цього приводу преподобний Анаста­сій Синайський, ігумен: «Велике є зло від того, якщо хтось піде до церкви, маючи злобу на ближнього, і стане лицемір­но промовляти слова Господньої молитви: "Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". О чо­ловіче, що маєш отруту неприязні в серці! Навіщо ти гово­риш ці слова і даремно молишся, і навіщо лицемірно звер­таєшся до Бога: прости мені, як і я простив? Ти прийшов молитися чи говорити неправду; отримати благодать чи задовольнити свій гнів; знайти спасіння чи страждання? Невже ти не чуєш під час Божественної служби: "Полюбі­мо один одного?" Тобто відкинемо усяку неправду і злобу. Подумай, як ти можеш стояти зі злобою у серці, коли ангели служать, херувими на святій трапезі, покриваючи Тіло Христове, і шестикрилі серафими співають трисвяту пісню, і всі зі страхом стоять, і священик молиться за всіх людей, і Дух Святий сходить, і ангели пишуть імена тих, хто входить у церкву? Як же ти не жахаєшся і як просиш прощення, а сам не прощаєш?

Не забувай: якщо не простиш згрішивших проти тебе, то і сам не отримаєш прощення; і простить тебе Бог тільки тоді, коли сам простиш; і помилує тебе Бог, коли сам помилуєш. Скажеш, що багато прощав братові, але він знову досаждав і багато зробив зла, і тому не можу простити.

Не говори так, а старайся вподібнитися Стефану першо­мученику і молись за тих, що чинять тобі зло, і своєму Господові уподібнюйся, Який прийняв за нас смерть; стерпи докори від брата, і Господь простить тобі багато гріхів.

Тікаймо, браття, від злопам'ятства, бо всякий гріх швидко минає, а злопам'ятство часто переходить у пристрасть, що з'їдає серце; оскільки злопам'ятний чи ходить, чи лежить, чи встає, а зміїну отруту постійно носить у собі. Той, хто має цю пристрасть, Царства Божого не наслідує і прощення не отри­має. І ніяка доброчинність, ні піст, ні милостиня не підуть та­кій людині на користь, тому що злопам'ятство загубить усе». Так навчав братію Синайський ігумен, преподобний Анастасій.

Усе, що говорив преподобний своїй братії, повністю стосується кожного з нас. Нам треба викинути із серця зло­бу, ненависть і образи. Зробити це дуже нелегко, але треба, бо так вимагає Господь.

Християнине, прощай завжди!

Бажаючи дізнатись, скільки разів потрібно прощати бра­тові, апостол Петро запитав в Ісуса Христа: «Скільки разів можна прощати братові моєму чи можна до семи раз?» Ска­завши це, думав, що назначив найвищу міру. Яке коротке терпіння людське! Господь же прийняв Своє довготерпіння до наших немочей, визначивши: «Не до семи раз, а сімдесят раз по сім» (Мф. 18, 22). Це значить, що слід завжди бути готовим простити і навіть не думати про непрощення. Все­прощення і буде відмінною рисою християнського духу, бо всепрощення — це джерело постійної підтримки життя на­шого в Господі. Всепрощення всім і всього є верхнім одягом християнської любові, яка за апостолом: довготерпить, ми­лосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, терпить. Воно є найвірнішою запорукою за прощення на останньому суді: бо якщо людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам Небесний Отець. Отже, як­що хочеш потрапити в рай — прощай усім, щиро, від душі, щоб і тіні не залишилось від неприязні.

З кн. «Мисли на каждый день года» єпископа Феофана

Перший прости

Святитель Іоанн Милостивий розповідає про один випа­док, який стався в його домовій церкві. Був в Олександрії один багатий вельможа, який, незважаючи на прохання угод­ника Божого, не хотів і слухати про примирення зі своїм во­рогом.

Раз святитель запросив вельможу у свою домову церкву на Божественну літургію. Той прийшов. У церкві нікого не було з богомольців, служив сам патріарх, а на кліросі був ли­ше один співець, якому вельможа почав допомагати у співі. Коли вони почали співати молитву Господню «Отче наш», заспівав її і святитель; але на словах «хліб наш насущний дай на сьогодні» святитель Іоанн раптом замовк сам і зупинив співця, так що вельможа один проспівав слова молитви: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям на­шим...». Тут святитель звернувся до непримиримого вельмо­жі і, докоряючи того, сказав: «Бачиш, сину мій, в який від­повідальний момент служби ти говориш Богу: і прости мені, як і я прощаю... Правду чи ж ти кажеш? Чи прощаєш?» Ці слова так здивували вельможу, що він із сльозами на очах кинувся до ніг архіпастиря і вигукнув: «Усе, що ти звелиш, владико, все виконає раб твій!» І виконав: він у той же день помирився зі своїм ворогом і від всього серця простив йому всі образи.

Хто ненавидить брата свого, той знаходиться в темряві

Святий мученик Никифор був у великій дружбі із свяще­ником на ім'я Саприкій. Але сталося так, що дружба їхня за­кінчилась і переросла у велику ненависть, таку, що вони не могли дивитися один на одного. Святий Никифор, однак, скоро визнав свій гріх, покаявся і всі сили приклав до при­мирення. Але Саприкій все ж залишився непримиренним во­рогом. Розпочалося гоніння на християн. Саприкія за віру Христову піддали жорстоким тортурам, а потім повели на страту. Коли про це дізнався Никифор, то поспішив попро­щатися з мучеником, і, зустрівши його на дорозі, упав до йо­го ніг і сказав: «Мученик за Христа, прости мені». Саприкій мовчав. Потім Никифор перебіг на іншу вулицю і перед ви­ходом з міста знову просив Саприкія про примирення, але ненависть зв'язала тому язика. Побачивши велике прохання Никифора, воїни, які вели Саприкія на страту, сказали: «Ми ніколи не бачили такого дурного, як ти: що ти просиш ми­лості у того, який скоро буде без голови?» Але Никифор не зупинився і на місці страти ще раз повторив своє прохання про примирення, і все-таки не прихилив Саприкія до прими­рення. Чим же закінчилась така уперта ненависть? Саприкій, осліплений ненавистю проти ближнього, витратив через це благодатну допомогу, раптово перемінився на ворога Ісуса Христа, і став боговідступником. Так здійснились на ньому слова апостола Іоанна: «Хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві, й ходить у темряві, й не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила» (1 Ів. 2, 11). Святий Никифор, уражений впертістю Саприкія, все одно ще довго його вмовляв не відрікатися від святої віри і тут же сам визнав Ісуса Христа й отримав вінець мученика.

Між нами є такі, які ненавидять один одного, часто без всякої на те причини. Не будемо тримати зла один на одно­го, а поспішимо, подібно до Никифора, примиритися в той же день, щоб не зайшло сонце в гніві нашім. Бо якщо ви гні­ваєтесь на кого-небудь, то ви не маєте права просити милос­ті у Бога. Бог простить вам тоді, коли ви простите винуват­цям вашим.

Гріх осуджувати ближніх

Оскільки над нами один є суддя — Бог, то коли ми осуджуємо ближніх, то захоплюємось тим, що має робити Господь, висловлюючи невдоволення вчинками інших, тим самим даємо привід осуджувати і нас. «Не обмовляйте, брати, один одного! Бо хто брата свого обмовляє або су­дить брата, той Закон обмовляє та судить Закон. А коли ти Закон осуджуєш, то ти не виконавець Закону Божого, а суддя. Один Законодавець і Суддя, що може спасти й по­губити. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?» (Як. 4, 11-12). І дійсно, Закон наказує любити ближнього. Відпо­відно той, хто осуджує ближнього, робить усупереч Зако­ну, і якщо не словом, то справою порушує Закон так, ніби то Закон недосконалий, і тому можна відступити від ньо­го. «Ти хто такий, — говорить апостол Павло, — що судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає» (Рим. 14, 4).

Один старець, почувши, що його брат впав у великий гріх, осудив його і сказав: «Велике зло зробив він!» Через деякий час ангел приніс йому душу грішника і каже йому: «Це той, якого ти осудив, помер. Куди бажаєш відправити його душу — в Царство або в муку?» Старець злякався. Ан­гел продовжив: «Ти ж себе вважаєш великим суддею. Як ти скажеш про цю душу, так я і зроблю». Тут-то і зрозумів старець, що, осудивши брата свого, впав у тяжкий гріх, і з осудженням себе і плачем почав просити в Господа прощен­ня. Довго Господь не давав йому відповіді, але, нарешті, послав Свого ангела, який приніс старцеві звістку про прощення. «Бог простив тебе, — сказав ангел, — але більше ніколи не забувай, що осудження ближнього є тяжким гріхом».

ШОСТЕ ПРОХАННЯ: «І НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ...»

Взагалі спокуса — це такі скрутні обставини, коли є не­безпека впасти в гріх, похитнутися у вірі або схилитися у бік беззаконня.

Про спокусу у Святому Письмі

Спокуса не виходить від Бога: «Випробовуваний, хай не каже ніхто: "Я від Бога спокушуваний". Бо Бог злом не спо­кушає, і нікого Він Сам не спокушає» (Як. 1, 13).

Диявол є винуватцем спокуси: «Тому й я, не стерпівши більше, послав, довідавшись про вашу віру, щоб часом спокус­ник вас не спокусив, і труд наш не стався б даремний» (1 Сол. З, 5). «І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що спокушає всесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його ангели були скинені» (Об. 12, 9).

Спокуса дається для випробування:

а)  нашої віри: Благословенний Бог і Отець Господа нашо­го Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресіння з мертвих Ісуса Христа, на спадщину нетлінну, й непорочну, та нев'янучу, заховану в небі для вас, що ви бережені силою Божою через віру на спа­сіння, яке готове з'явитись останнього часу. Тіштеся з того, засмучені трохи тепер, якщо треба всілякими випробування­ми, щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золо­то, яке гине, хоч і вогнем випробовується, на похвалу, і честь, і славу при з'явленні Ісуса Христа» (1 Петр. 1, 3-7);

б) нашої покірності й любові до Господа: «І будеш пам'ята­ти всю ту дорогу, що Господь, Бог твій, вів тебе нею по пус­тині ось уже сорок літ, щоб упокорити тебе, щоб випробува­ти тебе, щоб пізнати те, що в серці твоїм, чи будеш ти дер­жати заповіді Його, чи ні... щоб пізнати, чи ви любите Гос­пода, Бога вашого, усім своїм серцем і всією своєю душею» (5 М. 8, 2; 13, 4);

в) нашої безкорисливості: «І відповів сатана Господеві й сказав: "Чи ж Йов даремно боїться Бога? Чи ж Ти не забез­печив його, і дім його, і все, що його? Чин його рук Ти поб­лагословив, а маєток його поширився по краю. Але простяг­ни тільки руку Свою, і доторкнися до всього, що його, — чи він не зневажить тебе перед лицем Твоїм?" І сказав Господь до сатани: "Ось усе, що його, — у Твоїй руці, тільки на ньо­го самого не простягай своєї руки!" І пішов сатана від лиця Господнього» (Йов 1, 9-12).

Бог не допускає, щоб ми піддавались спокусам... понад наших сил: «Досягла вас спокуса не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви спокушалися понад ваших сил, але при спокусі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Кор. 10, 13).

Вірні повинні:

а)  пильнувати, щоб не впасти у спокусу: «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник — диявол — ходить, ричачи, як лев, що шукає пожерти кого. Противтеся йому твердою ві­рою» (1 Петр. 5, 8-9). «Браття, як людина й упаде в якийсь гріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідності, самі себе доглядаючи, щоб не спокусились і ви» (Гал. б, 1);

б)  молитися, щоб позбавитись від спокуси: «Моліться, щоб не впасти в спокусу» (Лк. 22, 40).

Господь...

а)  охороняє вірних під час спокус: «А що ти зберіг слово терпіння Мого, то Я тебе збережу від години спокус, що має прийти на весь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі» (Об. З, 10);

б)  спокушений: він допомагає тим, які знаходяться у спо­кусі: «Бо в чому був Сам постраждав, був спокушений, у то­му Він може допомогти тим, що знаходились у спокусі. Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчува­ти слабкостям нашим, але спокушуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож приступаймо  з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр. 2, 18; 4, 15-16);

в) допустив спокуси від диявола: Ісус був сорок днів у пус­тині, спокушуваний сатаною;

г) терпів спокуси від злих людей: «Ісус, знавши їхнє лу­кавство, сказав: "Чого ви, лицеміри, Мене спокушаєте?"» (Мт. 22, 18). «І підвівсь ось один законник і сказав, Його спокушаючи: "Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?" (Лк. 10, 25). «А інші, спокушаючи, хотіли від Нього знамення з Неба» (Лк. 11, 16).

г) протистояв спокусам Словом Божим і переміг: «Тоді каже до нього Ісус: "Відійди, сатано! Бо ж написано: Госпо­дові Богу своєму вклоняйся і служи Одному Йому!" Тоді по-зоставив диявол Його. І ось ангели приступили, і служили Йому» (Мт. 4, 10-11). «Я світ переміг!» (Ів. 16, 33).

Щасливий той, хто вистояв при спокусі: «Блаженна лю­дина, що витерпить спокусу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як. 1, 12).

Диявольські спокуси

Кожна людина без винятку в земному житті потрапляє в спокуси. Навіть Господь наш Ісус Христос зазнав спокус від диявола. Всі спокуси, починаючи від спокуси праотців у раю, за своєю природою однакові. Вони мають своєю метою від­далити людину від Бога, від виконання Його волі.

Диявол знав, що люди можуть блаженствувати тільки у спілкуванні з Богом, у всьому підкоряючись Його волі. Тому він використав усі сили для того, щоб перервати це спілку­вання. Диявол використав для досягнення цієї мети неправ­ду, хитрість і схильність людини до блаженного, щасливого життя. Він став переконувати Адама та Єву, що можна бути щасливими й без Бога. Даремно, мовляв, вони утримують се­бе заради заповіді Бога і не споживають від дерева пізнання добра і зла. Диявол навіював їм, що споживання заборонено­го плоду не зло, а благо. Як тільки вони з'їдять заборонений плід — перед ними відкриється широка дорога знання і вони вже не матимуть необхідності у керівництві Божому, бо самі зробляться богами, ні від кого не залежними. Диявольська неправда та хитрість досягай своєї мети. Перші люди виріши­ли бути щасливими і блаженними без Бога. Те, що Бог попе­редив людей про смерть, яка трапиться з ними за споживан­ня цього плоду, для Адама та Єви втратило значення - вони без зусиль зі своєї сторони, одним лише вкушанням плоду надіялись одержати насолоду. Легкість досягнення своєї мети спокусила перших людей. Однак вони не стали богами, втратили блаженство і спілкування з Богом.

Так спокушав диявол і Ісуса Христа. Як і наших праот­ців, він спокушав Спасителя в честолюбстві й нестриманості, пропонуючи легкий шлях для досягнення мети. Коли Хрис-тос зголоднів у пустелі, диявол сказав Йому: «Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб це каміння стало хлібами». Спокусник хотів легким засобом угамування голоду схилити Його на шлях нестриманості; не зумівши перемогти Христа спокусою нестриманості, диявол намагався збудити в Ньому марно­славство і честолюбство. Він запропонував Христу кинутись з висоти даху храму і на подив людей залишитися цілим і неушкодженим. Знову зазнавши поразки, диявол зводить Ісуса Христа на високу гору і показує Йому в єдину мить усі царства світу, обіцяючи дати Йому у володіння весь світ, якщо тільки Він вклониться йому - дияволу. Цю сильну спокусу властолюбством Христос спростував словами: «Ві­дійди від мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи» (5 М. 6, 13).

Так Ісус Христос переміг усі спокуси диявола, перед якими не встояли перші люди.

Якщо навіть Спаситель наш піддавався спокусі, то це зна­чить, що й кожна людина постійно піддається спокусам. Наша біда полягає не в тому, що ми живемо в атмосфері постійних спокус, а в тому, що ми не перемагаємо спокуси. Нас часто перемагає диявол. Ми спокушаємося «хіттю плоті, хіттю очей і гордістю життєвою».

І, якщо проаналізувати усі спокуси, то всі вони зводять­ся до одного — відвести людину від Бога, примусити її йти шляхом, який призводить до смерті духовної. Був час, коли атеїзм відвів від Бога мільйони людей: дорослих і дітей, чо­ловіків і жінок. У результаті цього люди втратили віру й ду­ховне життя. Диявол торжествував, але не довго. Прийшли нові часи, часи свободи. Тепер люди можуть вільно сповіду­вати віру в Бога, відвідувати богослужіння, читати Біблію та іншу духовну літературу. Здавалося б, треба радіти, але не так сталось, як гадалось — диявол не дрімає. Як говорить апостол Петро: «...він, як лев гарчить, шукаючи, кого б по­жерти».

Диявол продовжує спокушати людей і відводити їх від Бога та справжнього духовного життя. Нині стало немодним заперечувати Бога, проте істинну віру в Бога часто стали плутати з іншими віруваннями — віруваннями хибними, _

хоча зовнішньо пристойними. У багатьох віруючих ужива­ються ікона й талісман, відвідування храмів і звернення до ворожок, молитва та ворожіння на картах, священики й екстрасенси. Як може християнин водночас вірувати в Отця Вседержителя, Творця неба та землі, і в силу талісмана?! Як можуть віруючі звертатися за зціленням не до Бога — Вла­дики життя та смерті, а до чаклунів, знахарів і різних лжеці-лителів?! Один час не вірили в існування потойбічного світу й всього надприродного. Все, що не можна було пояснити матеріальними законами, відкидалось без усіляких розумних доказів. А тепер люди вірять у різноманітні прикмети. Вони спокушаються східною містикою, окультизмом, слухають віщання астрологів і магів.

Як після всього цього віруюча людина, християнин, а тим більше православний християнин, може звертатись з молит­вою до Бога, казати: «Крім Тебе, іншого Бога не знаємо», «Тобі єдиному согрішаємо, але і Тебе єдиного просимо».

Використовуючи природне прагнення людей до зцілення хвороб, бажання довідатись про майбутнє, диявол вводить людей у спокуси і віддаляє від поклоніння єдиному істинно­му Богу, в Тройці славимому.

Усі ці види спокус треба відкидати, як це зробив Господь наш Ісус Христос, коли сказав дияволу: «Відійди від мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи» (5 М. 6, 13). Не дамо, дорогі мої, дияволу відвести нас від Єдиного істинного Бога. Будемо завжди розумом і серцем просити Отця Небесного: «Отче наш, ...не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого».

Диявол спокушає і служителів церкви

Одного разу диявол прийшов уночі в келію до преподоб­ного Макарія Олександрійського, сказавши йому: «Встань, авва Макарій, і підемо в церкву на богослужіння». Макарій же, будучи достойний Божої благодаті, зрозумів, що диявол його спокушає і відповів йому: «Ти брехун і ненависник добра! Яка може бути з твого боку участь у богослужіннях і що може бути в тебе спільного із собором святим?» Диявол сказав: «Невже ти не знаєш, Макарію, що без нас не буває жодної церковної служби і жодних монастирських зборів? Іди і побачиш діла наші». Преподобний відповів: «Хай заборонить тебе Господь, дияволе нечистий!» І, помолив­шись, попросив у Господа, щоб Він йому показав, чи правду каже диявол. Коли настав час всенічного богослужіння, Ма-карій пішов у церкву, прохаючи Бога, щоб відкрив і показав усе те, про що розповідав диявол. І от бачить — по всій цер­кві наче малі діти з чорним обличчям бігають, літають. У мо­настирі був такий звичай: один брат читав псалми, а інші си­діли й слухали. Поруч із кожним монахом Макарій побачив диявола, який сидів і сміявся над ним. До кого пальцями торкалися очей, — той починав дрімати, а кому клали палець на уста, — той одразу ж просинався. Перед іншими ходили в жіночому одязі, а перед кимось ще робили щось інше. І що представляли перед кожним, той про те думав. Але були й такі монахи, що навіть дияволи боялися повз них пройти, не­відомою силою були прогнані. А в деяких монахів, що були неуважні до молитви, насміхаючись, сиділи біси на шиї та на плечах.

Преподобний Макарій, побачивши це, зітхнув із глибини серця і сказав: «Заступи, Господи, і спаси душі наші, віддані на поталу дияволу». Після закінчення служби преподобний Макарій мав розмову з монахами. Він з'ясовував, про що ко­жен з них думав під час богослужіння. Кожен монах відпо­вів і сказав правду. І дійсно підтвердилося, що вони розмір­ковували про те, що, насміхаючись, показував перед ними диявол.

Тепер наведу вам інший приклад, де служителі церкви намагаються не впасти у спокусу. Коли преподобний Ісак Фівейський входив у церкву, то старався уникати будь-яких зустрічей. Після закінчення служби намагався якомога швидше йти до келії. Часто після закінчення служби розда­вали хліб і вино, але Ісак ніколи не брав.

Одного разу, коли він був хворий, прийшли брати його провідати і поцікавились, чому він після служби уникає зу­стрічі з ними. Він їм відповів: «Я не від братії бігаю, а біжу від спокус диявольських. Бо якщо хтось із запаленим світильником буде довго стояти на повітрі, то світильник погасне. Так, якщо й ми, просвітлившись Святим Духом під час святого причастя, довго будемо поза келією, розум наш затьмариться».

Спокуса до гріха

Коли перед вами буде спокуса до гріха, тоді одразу ж уя­віть те, що гріх сильно гнівить Господа, Який ненавидить беззаконня. «Бо Ти Бог, що не хоче беззаконня, і не оселиться з Тобою лукавий» (Пс. 5, 5). А щоб краще вам бу­ло зрозуміти це, то уявіть правдивого, суворого, люблячого свою сім'ю батька, який всіма засобами намагається зроби­ти дітей своїх доброзичливими і чесними, щоб за їхню доброзичливість нагородити їх великим своїм багатством, яке він приготував для них із великим трудом. На превели­кий жаль, він бачить, що діти не люблять його, не звертають уваги на приготовану любов'ю батька спадщину, живуть без­путно, швидко прямують до загибелі. А кожен гріх, зверніть увагу, є смерть для душі, тому що він убиває душу і робить рабом диявола. Бійтеся всяких спокус диявола, які ведуть до гріха.

Ворог Божий і наш — диявол ніколи не спить. Він, як лев, роззявивши пащу, завжди шукає, кого б поглинути. Диявол діє через наше тіло, розпалюючи в ньому різні пристрасті й затемнюючи розум і свідомість. Він діє і через недобрих людей, які легше йому піддаються, іноді діє і без­посередньо, направляючи помисли наші на лукаве.

Отож у молитві Господній, у шостому проханні, Христос навчає нас просити Отця Небесного, щоб не вводив нас у спокусу випробуванням і не допускав диявола спокушати нас гріхом. А коли б і сталось так, то дав би силу випробу­вання терпляче перенести, а проти спокус диявольських вистояти.

СЬОМЕ ПРОХАННЯ: "...АЛЕ ВИЗВОЛИ НАС ВІД ЛУКАВОГО..."

Хто такий лукавий? То ворог наш диявол, «лукаве» — то справи його. Тут ми просимо про визволення нас від усіх інших бід, які людина з трудом переносити може, а саме: голод, хвороби, війни, пожежі тощо. Просимо Господа, щоб Він відвернув усе це від нас. Також тут просимо Бога, щоб Він при смерті нашій відвернув від нас всяку спокусу ворога душі нашої та дарував нам милість благочестиво і безпечно створити подвиг під захистом благодаті Його і під керівництвом ангела, що охороняє нас. Ми завжди повинні щиро просити Бога, щоб при смерті нашій Він визволив від спокуси напастей диявола та від вічних мук у пеклі.

З Євангелії ми знаємо про буття диявола і про його руй­нівну смертоносну діяльність. Найбільшою перемогою лука­вого, без сумніву, слід визнати те, що багатьом поколінням людей було прищеплено, що начебто диявола зовсім немає. Але Господь застерігає всіх нас, хто живе на землі, й вірую­чих Слову Його, і закликає до пильності, коли говорить: «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка» (Лк. 10, 18). І став губитель-диявол «князем світу цього», а разом з ним оселились і панують на землі численні полчища його поплічників.

Найперший і гіркий досвід диявольської влади випробу­вали на собі наші праотці Адам і Єва. Його стараннями во­ни пізнали солодкість гріха і відчули гіркоту смерті. З тих далеких часів без перепочину диявол робить свою лиху спра­ву. Його головним завданням була, є і буде боротьба з Бо­гом за душі людей, а місцем битви — серця людські.

Усе відбувається в серці: в ньому вміщується і безодня пекла, й іскра віри. Нам з вами слід пильно вдивлятися в усе, що відбувається з нами і навколо нас. Потрібно знати своє серце, тому що незнання не виправдає нас у день Страшного Суду, який невідворотно наближається до землі. «Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, що дияволові та його посланцям приготований» (Мф. 25, 41), — скаже Син Людський тим, хто не знав, хто не хотів знати.

А прикладів насильства над людьми бісівської сили у Священному Писанні багато: це і євангельський образ жін­ки, яка 18 років була згорбленою (зв'язаною) від диявола; це і двоє одержимих, які жили у трунах (у могильних склепах), що розривали страшною бісівською силою ковані ланцюги, якими намагались їх зв'язати, зовсім некеровані розумною силою; це й біснуватий, якого біс, бажаючи занапастити, ки­дав то у вогонь, то у воду; і багато інших прикладів.

Але ніколи Господь, зцілюючи біснуватих, не називав біс­нування природною хворобою. Він прямо визнавав винуват­цями її бісів і виганяв їх.

Ці приклади за жорсткосердністю та недоумством нашим не торкають наші серця, коли ми читаємо або чуємо про них. Одні думають, що це було колись і десь там, інші мають

зухвальство в глибині серця сумніватись у прикладі чужого життя, а деякі ідуть ще далі, невір'ям заперечують вірогід­ність Божественного Писання.

Тепер же нам з вами вже не приклади з минулого, а на­ше власне життя дає відчути насилля, тиранію над нами і са­мого диявола, і синів противлення, тобто людей, які стали виконавцями злої волі диявола на землі.

Задумаймося над словами святого пророка Божого Ісаїї. Чи не про нас і не про наш час говорив пророк, який жив за 579 років до Різдва Христового?

«Земля спустошена дощенту, пограбована до останку... Землі під своїми мешканцями споганіли, бо вони пересту­пили закон, порушили статут, зламали завіт відвічний. Тому прокляття пожирає землю, і мешканці її несуть за те кару: тому мешканці землі гинуть, людей зосталось мало... Земля розіб'ється на кавалки, земля розколеться на части­ни, земля здригнеться вельми. Земля хитатиметься, немов п'яний, гойдатиметься, мов халупа. І затяжіє її гріх над нею; вона впаде й не підведеться більше!» (Іс. 24, 3, 5-6, 16, 19-20).

Так, ці слова — про нас!

Це ми порушили Закон Божий!

Це ми порушили Його заповіт!

Це ми забули про Бога!

І наша матінка-годувальниця земля вже народжує одні терни від злоби тих, які живуть на ній. І небо, яке колись да­рувало людям дощ життя і плодоносну росу, сіє на наші го­лови хімічну отруйну вологу, і вітер Чорнобиля обпікає світ своїм смертоносним диханням. І розгул зла, лукавства і во­рожості йде по землі.

І немає молитви, щоб залити цю пожежу зла, немає ду­ховної сили, щоб відвернути загибель, яка наближається.

Невже все це створила людина?

Ні, можливості людини обмежені, й строк її життя стано­вить 70, від сили — 80 років: вона не встигає навіть і усвідо­мити свого призначення на землі, як уже сходить у могилу. Немає у неї ні часу, ні сили, ні уяви посіяти стільки бід і зла, щоб вистачило на все людство.

Усе те мале зло, яке встигаємо скоїти ми, грішні люди, приводить у сукупність великий диригент — сатана, той, хто сіє в нас мале.

Він сіє мале і вирощує його у велике. І це називається Таїною беззаконня. Таїна беззаконня виходить від силн в си­лу саме тому, що послабшав наш опір їй.

У своєму спокушанні ми забуваємо Бога, забуваємо Небо, забуваємо вічність. На ґрунті повного занурення людей у плотське життя розростається всепоглинаюча розпуста.

Немовлята, зачаті у беззаконні, з'являються на світ хво­рими, від народження одержимими духом злоби, вони своїм лукавством часто перевершують дорослих. Підлітки в одур­манюючих наркотиках шукають особливих відчуттів, часто знаходячи в них смерть. Юнаки та дівчата, не знаючи само­го почуття невинності й чистоти, занурюються в болото, про яке подумати страшно та соромно говорити. Наркотичний чад для багатьох стає єдиним реальним життям. А гуркіт бі­сівського галасу, що увірвався в наші будинки з телевізійних екранів, приголомшив і одурив усіх від малого до дорослого, втягнув усіх у вир пекельної круговерті, поневолюючи душі насиллям.

Ми, не замислюючись, а значить, добровільно впускаємо у свої домівки телевізійних чаклунів усякого роду і вчимо­ся у них як швидше і надійніше безповоротно загубити душу. Ланцюги, сковані з темряви гордості, брехні та заро­зумілості, все міцніше обплутують наші серця, зв'язують наш розум, наші руки, усе наше єство. Ми стаємо неспро­можні ні до чого доброго. Світлий ангел-хранитель стоїть осторонь, оплакуючи серця наші, які стали ареною бісів­ських ігрищ.

Нормою життя стає — «ходи трупами задавлених тобою, виривай шматок з чужого рота і плюй на всі заповіти».

А той ворог, що посіяв страшні плевели злоби і гордині лжеіменного розуму, він — людиновбивця споконвіку, брехун і батько брехні — любується плодами справ своїх.

Він досяг успіхів. Він переміг людей. І Бог тепер не стіль­ки заперечується, скільки витісняється з серця людини різ­номанітними пристрастями й життєвими турботами.

Бог просто забутий.

«Сину, дай Мені твоє серце», — просить Господь.

Так де воно, наше серце?! І чи є ще воно? Якщо і є, то немає в ньому місця для Бога, для світла й тиші, для» миру й любові. Страшно нам від того, що світло Боже відкриє нам страшний мотлох нашого серця.

Ми женемо Бога від себе і тікаємо від усього, що може виявити наше справжнє обличчя.

Та це знов і не ми, а все той же людиновбивця, який заво­дить нас усе далі й далі від спасіння, що приготоване людям Сином Божим. Ворог сам уже ввійшов у наше серце й заво­лодів ним.

Але не міг він цього зробити без нашої згоди. Премуд­рість Божа так створила людину, що без неї самої або проти її волі ні врятувати, ні погубити людину не можна.

І ми самі, відкидаючи Бога невір'ям або ж віруючи в Бо­га, але заперечуючи заповідані Ним справи, відкидаємо спа­сіння.

Відкидаючи темну страшну диявольську силу, але чиня­чи справи темряви, — ми самі віддаємо себе до її рук, самі готуємо собі безодню пекла.

Тож знайте, що диявол не інакше входить в нас, як опа­нувавши нашим розумом, нашими думками. В одних він викрадає з розуму і серця віру, в інших його сморідне дихан­ня спопеляє страх Божий; третіх уразив марнославством, ве­де у полон багатьох пристрастей, бо марнославство і гординя породжують такі пороки, які відкривають врата душі бісам.

Людина не помічає, як стає одержимою. Нам треба добре пам'ятати, що основною характерною рисою диявольської брані є пристосовуваність, що брань злі духи ведуть з нами постійно і різноманітно. Головне, що треба неодмінно знати, що підхід до нас бісів непомітний і дія їхня поступова. Розпочавши з малого, злі духи повільно, але впевнено набувають великого впливу на нас. Бісівська хитрість і лукавство, як правило, люб'язно йдуть назустріч нашим бажанням і прагненням, навіть добре і невинне вони здатні перетворити на свою зброю.

Тепер багато молоді кинулося до Церкви, хто вже зіста­рившись у скверні гріха, хто зневірившись розібратися в мін­ливостях життя і розчарувавшись у його принадах, а хто — замислившись про сенс буття. Люди роблять страшний ривок із сатанинських тенет, люди тягнуться до Бога. І Бог відкриває їм Свої батьківські обійми. Як було б добре, якби вони по-дитячому змогли припасти до всього, що дає Господь у Церкві Своїм чадам, почали б вчитися у Церкві заново мислити, заново відчувати, заново жити.

Та ні!

Великий залицяльник-диявол на самому порозі Церкви відбиває у більшості з них смиренне усвідомлення того, хто вони і навіщо сюди прийшли. І людина не входить, а «ввалюється» до Церкви зі всім тим, що є і залишилось у ній від прожитого життя, і в такому стані відразу ж почи­нає осуджувати, що в Церкві правильно, а що вже пора змінити.

Вона впевнена, що «вже знає, що таке благодать і як вона виглядає». Ще не ставши православним християни­ном, не навчившись покірно, вона вже стає суддею і вчите- , лем. І знову проганяє Господа зі свого серця. І де? Прямо в Церкві! А людина цього вже навіть і не відчуває: адже вона знаходиться у Церкві, адже вона перегорнула вже всі книги. Їй пора, як вона вважає, і священний сан приймати або вже треба і чернечий одяг вдягати. Ці люди можуть насмілитися і священний сан прийняти, і постригтися в чернецтво, але все це вже без Бога, керовані тією ж темною силою, яка керувала їхнім життям до того моменту, як во­ни прийшли в Церкву. А далі чекай інших явищ, можли­вих тільки на грунті спотвореної віри. Християнство без праці, без боротьби, без хресних мук — це християнство тільки за назвою, а значить без Бога. Воно призводить до різних спокус.

Диявол буде керувати своєю жертвою внутрішніми голо­сами і «видіннями», в когось заполонить розум, сповнить серце хульними образами і словами.

І горе, якщо людина — невіглас у вірі, якщо не звернеть­ся за допомогою до Бога, який готовий допомогти навіть зраднику.

Нам усім треба пам'ятати, що в душі, навіть світлій і чис­тій, одна яка-небудь кинута від диявола думка вмить зробить збентеження, важкість і сердечний біль, а в душі затьмареній гріхом, ще темній і неочищеній, навіть сама присутність ворога буде непомітною.

Цій непомітності сприяє сам дух зла, бо вона йому вигід­на. Він, володарюючи над грішником, намагається тримати його у спокусі, запевняючи, що людина так діє сама по собі, або якого прийняв лукавий, ушанував життя цієї людини своїм з'явленням.

Спокушена людина як метелик летить на примарне світ­ло бісівського видива, яке смертельно обпече її душу. Вона

бажала чуда, шукала одкровення, і воно з'явилось. І в люди­ни навіть думки не виникає про своє прожите у гріхах життя, яке вже стіною стало між нею і Богом. Скільки ще треба працювати, щоб цю стіну розбити, щоб побачити світло істини!

Важко обманути дійсно віруючих, смирення і страх Бо­жий застерігають, а Дух Святий, який охороняє їх, відкриє їм правду і наставить на всяку істину. З життів отців­подвижників відомо, що вони пізнавали біса, який з'являвся їм навіть в образі Христа. Духовна ж сліпота чи не більшості сучасних людей, часто навіть тих, хто називає себе христия­нами, веде їх до все більших бісівських спокус.

Уже тепер ми чуємо і читаємо в пресі про всілякі з'явлен­ня-знамення то на небі, то на землі, про сяючі літаючі об'єк­ти, про «добреньких» інопланетян, про «барабашок», які втручаються в життя наших сучасників, нав'язуючи їм певні норми життя і поведінки вже не в помислах, а зримо, на ді­лі, творячи чудеса, привчаючи спокушених до повної покори собі. Є навіть випадки самогубств, скоєних за навіюваннями цих опікунів.

І нікого не бентежить такий їхній наплив, ні в кого не виникає думки: «А звідки ж воно, чому прийшло і де було раніше?» Але навіть якщо б хтось усі ці явища назвав у пресі своїм іменем, сказав, що це розгул бісівської сили із безбож­ницьким світом, читачі все одно б не зрозуміли, що ж несуть ці явища.

Нові, відкриті останнім часом, здібності зцілювання шля­хом духовного прозріння, яснобачення і прозорливості вво­дять в оману дуже багатьох людей, починаючи від юнаків, які ледве долають шкільну програму, до викладача вузу, від домогосподарки до високоосвіченої пані.

Дивно, що всі вони, не маючи ніякої медичної освіти, сприймають ці явища як дар неба.

Дар то дар! Але від кого та навіщо, що може принести він «цілителю» і хворому? «Цілителю» він принесе бісівську гординю, а пацієнту, який довірився йому, — порушення духовних і душевних сил, що часто веде до одержимості.

Але це буде потім.

А поки всі хочуть бути здоровими за всяку ціну. Хрис­тиянин істинний, а не тільки за іменем і модою, у зв'язку зі всіма цими явищами обов'язково згадає, що зробили

святі апостоли, коли зустріли дівчину, яка мала дух проро­кування і цим заробляла гроші для своїх господарів. Ві­руючі згадають і відійдуть від духа лестощів, а невіруючі й самі зануряться в згубний обман, ще й потягнуть за собою багатьох.

Усе це знамення часу. В усіх людей, які живуть на землі в наш час, виникає відчуття катастрофи, яка набли­жається.

Людство, що знемагає від тяжкого передчуття, не хоче зу­пинитися і задуматись, зрозуміти, що ж з ним відбувається. Диявольські сили полонили розум і серце тих, хто живе гріхом. Гріх зігнув і спотворив людину настільки, що вона перестала бачити Бога. Вона вже не може випрямитись і на­віть не прагне того, щоб розум її осяяло світло Божественної істини, а темрява зникла.

Дорогі мої!

Припадемо ж до Спасителя! Саме цим ми зможемо про­тистояти дияволу, і він втече від нас.

Навчимося ж розуміти й берегти добро душі своєї, буде­мо охороняти входи у свою душу, навчимося бачити себе. Тільки в такий спосіб ми виявимо всі підступи диявола всередині і навколо нас.

Помолимося, щоб Господь дав нам пильний розум, твере­зу совість і відкрив наш духовний зір. Ніколи не будемо забу­вати про споконвічного ворога, який воює з родом людським.

Будемо пам'ятати, що сила злих духів міцна, а наша сила немічна.

Покірно припадемо з безсумнівною вірою до Того, Чия сила більша за диявольську.

Господи, ім'я Тобі — сила, підкріпи ж нас усіх — знема­гаючих і падаючих!

Засоби боротьби з дияволом

Засоби боротьби з дияволом я більш детально розглянув у книжці «Уроки для спасіння». А тут лише розкрию їхній зміст:

1.  Звертання до Господа;

2.  Животворний хрест Господній;

3.  Молитва і піст;

4.  Покірливість;

5.  Набування дару безпомилкового духовного міркування;

6.  Знання і використання християнського віровчення;

7.  Допомога Святих.

Наведу приклади сили молитви в боротьбі з дияволом.

Молитва Василя Великого поборола диявола

Колись у Царгороді жив один вельможа, який мав єдину дочку, яку хотів посвятити служінню Богові. Диявол, всупе­реч бажанню батька, збудив в одному зі слуг його пристрасть до дівчини, і цей слуга забажав за будь-якої ціни оженитися на ній. А так як він знав, що батько не віддасть свою дочку за нього, то пішов до одного чаклуна, щоб попросити в ньо­го допомоги. Чаклун направив слугу до диявола, а коли диявол запитав його: «Чи віруєш мені?», то слуга відповів: «Вірую». Диявол продовжував: «Ви всі віруєте мені тоді, ко­ли вам потрібна моя допомога, а коли я вам допоможу, то ви знову йдете до свого Христа. Напиши мені власноручно, що зрікаєшся від Нього назавжди, і тоді я здійсню твоє бажан­ня». Юнак виконав його забаганку. Диявол зробив так, що дівчина відчула великий потяг до слуги і почала вмовляти батька, щоб він віддав її за слугу. Скільки не переконував її батько не робити цього, дочка і слухати не хотіла. Сказала лише, що якщо вона не стане дружиною слуги, то накладе на себе руки.

Батько виконав волю своєї доньки і вона стала дружиною слуги. Все спочатку йшло добре, доти, доки сусіди не поча­ли помічати, що юнак не хреститься, не ходить до церкви і не причащається. Вони про це сказали дочці вельможі. Спо­чатку вона сприйняла цю новину із жахом, але швидко опа­нувала себе і вирішила свого чоловіка відправити до святого Василя Великого. Юнак все розповів святому і розкаявся. Василь Великий запропонував юнакові закритися в келії і постити та молитись, а сам також став молитись за нього. Минуло декілька днів. Святий Василь Великий запитав юна­ка, як той себе почуває. Юнак відповів йому: «У великій бі­ді знаходжуся, отче, і диявол зовсім не дає мені спокою». Святий сказав: «Не бійся, чадо, тільки віруй і надійся!» — і, перехрестивши юнака, залишив самого. Пізніше знов святий Василь поцікавився в юнака про диявола. Юнак йому пові­домив, що диявол його не залишив. Через сорок днів юнак розповів, що диявол його не залишив і що він бачив уві сні, як Василь Великий бореться з дияволом.

Після цих подій Василь Великий зібрав увесь церковний клір і народ і цілу ніч вони молилися за юнака. Наступного дня, співаючи псалми, святий привів юнака до церкви. Тут диявол з великою силою приступив до слуги так, що він по­чав кричати: «Святий Боже, поможи мені!»

Тоді святий Василь сказав дияволу: «Невже ж не досить для тебе однієї твоєї погибелі, за що ж мучиш ти інших?» Диявол відповів: «Ображаєш мене, Василю! Не я до нього прийшов, а він до мене, і записку його, яка в руці, я покажу на суді загальному Судді». Святитель сказав, що ніхто й з місця не зрушить доти, доки диявол не поверне записки юна­ка. І, звернувшись до народу, закликав: «Підніміть усі руки до неба і крикніть зі сльозами: «Господи, помилуй!» Всі ста­ли на молитву і щиро молилися. Під час молитви, на здиву­вання всім, записка юнака впала з купола церкви в руки свя­тителя. Всі стали радіти і прославляти Бога. Юнак визнав, що то його записка, а тоді святитель розірвав її на дрібні шматочки. Юнака ввів у Храм Божий і причастив. Щасливе сімейство повернулося додому.

Про те, як Антоній Великий боровся з дияволом

У житті святого Антонія Великого розповідається, що за одну ніч дияволи побили Антонія так сильно, що на другий день знайшли його без пам'яті й занесли в церкву як покій­ника. Коли він прийшов до тями, то попросив, щоб його занесли назад у печеру, де, не маючи сили стояти, молився лежачи і проклинав невидимих ворогів. Але мужність свято­го тільки розпалила їхню лють: дияволи почали шуміти та стукати, наближаючись до нього у вигляді псів, тигрів, вед­медів та інших хижих звірів. Вони хотіли його налякати сво­їм ревінням і криками, кидаючись із розкритою пащекою, вдаючи, що хочуть розірвати святого, і, врешті-решт, нанес­ли-таки йому декілька ударів. Святий Антоній, незважаючи на побої, зберіг терпіння, твердість душі й дорікав дияволам у слабкості. «Якщо б ви мали силу наді мною, — говорив він, — то одному з вас було б легко знищити мене; але як Господь відняв у вас силу, — то намагаєтесь залякувати мене тим, що вас багато. Але й це свідчить про те, що ви слабкі, бо перероджуєтесь у тварин. Якщо ж можете і маєте наді мною владу, то чому бентежитесь даремно? Знамення Хрис­та і віра в Спасителя мого слугує мені за незламний щит». Коли святий Антоній так говорив дияволам, то вони скрего­тали зубами від того, що дійсно нічого не змогли йому зро­бити. Почувши це, Антоній підвів очі до неба і почав проси­ти допомоги в Ісуса Христа.

І тоді побачив святий над своїм житлом небесне світло, яке осяяло його. Біль у тілі пройшов, численні духи негайно зникли. В цьому світлі святий Антоній побачив присутність спасителя. Антоній з любов'ю і довірою покірного сина по­жалівся Йому і вигукнув: «Де був Ти, Ісусе Преблагий, де був Ти! Чому Ти не поспішив на допомогу рабу Твоєму, ко­ли дияволи терзали душу його?» І тут він почув голос, який говорив йому: «Антонію! Я був з тобою і хотів бути свідком боротьби твоєї. І за те, що ти стояв твердо, Я перебуватиму з тобою всюди і прославлю ім'я твоє по всій землі!»

Радість від близькості до нього Господа народило в душі Антонія почуття вдячності, він почав молитися, не почуваю­чи ніякого болю, а навпаки відчув великий прилив сил та енергії. Від роду йому було тоді близько 35 років. І так ста­лося.

Антоній народився і жив у Єгипті у II ст. Був великим пустельником, але став відомим усім християнам по всій землі. Антоній навмисне ховався від усіх у горах і печерах і не хотів, і не шукав такої слави. Але Господь сам відкрив і показав усім цей світильник віри і благочестя, щоб люди, дивлячись на нього, вчилися добродіянням, і, дивуючись та­кому життю преподобного, прославляли Отця Небесного, Якому з Єдинородним Його Сином і Всесвятим Духом честь, слава, подяка і поклоніння на віки віків.

СЛАВОСЛОВЛЕННЯ: «БО ТВОЄ Є ЦАРСТВО, І СИЛА, І СЛАВА НА ВІКИ. АМІНЬ!»

Це славословлення дано для того, щоб ми, благаючи со­бі в Отця Небесного милостей, в той же час віддавали Йому достойну пошану і для того, щоб, думаючи про його вічне Царство, силу і славу, все більше стверджувались у надії на те, що Господь може дати нам усе, чого ми просимо, бо воно знаходиться під владою Господньою, і що Йому належить уся слава та подяка за Його батьківську опіку й провад­ження.

Нарешті, цим славословленням ми стверджуємо, що про­симо з вірою, без усякого сумніву, як навчав святий апостол Яків.

«Твоя, Господи, могутність, і сила, і велич, і вічність, і слава, і все на небесах та на землі! Твої, Господи, царства, і Ти вище за все, як Владика» (1 Хр. 29, 11).

Що означає слово «амінь»?

Ми можемо бути впевнені, що ці прохання є прийнятни­ми для нашого Отця на небесах і почутими тому, що Сам Він заповів нам так молитися і обіцяв, що Він почує нас. «Амінь, амінь», тобто так, так, так і буде. Або: істинно так. Нехай буде.

РОЗПОВІДІ ПРО СИЛУ МОЛИТВИ «ОТЧЕ НАШ»

1. У часи сильних гонінь на християн від царя Діоклеті-ана святий Григорій Чудотворець, єпископ неокесарійський, сам залишив місто і порадив своїм парафіянам зробити те ж саме, особливо тим, хто не мав сили й терпіння переносити муки за віру Христову. «Краще, — казав святитель, — захо­ватись і чекати Божественної небесної допомоги, ніж підвес­ти себе під спокусу зради своїй вірі».

Так, навчаючи, він разом зі своїм дияконом залишив міс­то і заховався в горах. Прийшовши до Неокесарії, цареві во­яки перш за все шукали святого Григорія, якого всі знали як голову і пастиря християн. Не знайшовши його в місті, воя­ки, за словом одного язичника, почали шукати його в горах. Вони так оточили ту гору, де перебував Григорій, що ніхто не зміг би з неї вийти. Побачивши вояків, святий Григорій разом з дияконом почав читати молитву «Отче наш» і про­сити допомоги від Господа. І дійсно, вояки декілька разів проходили повз святого Григорія та диякона, але їх не поба­чили. Сходячи з гори, вояки розповідали, що, крім двох де­рев, вони більше нічого і нікого там не бачили.

Такий явний захист Бога свідчить, що те, що святий за­лишив місто, було необхідне для блага церкви. Разом з тим ми побачили, яку величезну силу має молитва «Отче наш».

2. Один старець на сповіді розповів священику, як його врятувала молитва «Отче наш». Ця оповідь була надрукова­на в часописі «Воскресньїй день» № 20 за 1887 р.

«Одного разу я пішов у ліс по гриби; давно це було, ме­ні тоді років 20 виповнилося. Довго я ходив по лісі, шукаю­чи грибів, і зайшов у густий липняк (молодий густий липо­вий ліс). Раптом з-за куща вибіг величезний вовк і зупи­нився на відстані трьох кроків від мене як вкопаний; роз­крив пащу і, клацаючи зубами, очевидно, хотів на мене ки­нутись. Шерсть на ньому, як щетина, стояла; напевно вовк був голодний. Що мені було робити? В руках у мене, крім невеличкого кошика, нічого не було. Сильно злякався я цьо­го звіра. Але все-таки Бог врятував мене від нього силою молитви Своєї. Коли я прочитав молитву "Отче наш" 1 раз, то звір почав на мене дивитися спокійніше, а коли я прочи­тав цю молитву вдруге, то вовк голосно завив і швидко по­біг від мене, наче його хто вогнем припік. Я залишився не-ушкодженим. От яка велика сила молитви Господньої "От­че наш"!».

«Ще один випадок. Одного разу я був з товаришами на косовиці. День був сонячний і теплий. Ми пішли купатися на став. Мої товариші швиденько поскидали одяг, кинулись у воду та й попливли. Я трохи затримався, роздягаючись, пірнув пізніше й опинився на глибокому місці. Плавець я був слабенький, як не старався випливти з глибини, все од­но не зміг і почав тонути. Подумавши про себе, що топлюсь, закрив рота рукою і в пам'яті почав читати Божу молитву "Отче наш". Пам'ятаю лише одне, що коли почав про себе читати слова "та визволи нас від лукавого"... за словами то­варишів, я вискочив на поверхню води і зробив стрибок у бік берега. Обличчя в мене було бліде, а очі мутні. Двоє товари­шів підхопили мене і витягли на берег. Коли я прийшов до тями, то товариші сказали, що думали — я потонув, і вже збиралися просити сіті у рибалок, щоб мене виловити. Так силою молитви Своєї Господь чудесно спас мене від утоп-лення».

«Пригадую, що в останню холеру, не пригадую, в якому році, багато народу повмирало від неї в нашому селі, почув я, що й сусід мій помер. Злякався я тоді. Через декілька днів після смерті сусіда і в мене почалося блювання та судоми. "Лийте йому в рот перцівки, — говорили мої родичі, — і на­тирайте всього його". А я слабким голосом їм відповів: "Не хочу пити її і натиратись нею". Проте вмирати не хотів та­кож. Як тільки прийшов до свідомості, почав читати про се­бе молитву "Отче наш". Читав її декілька разів. Мені полег­шало, температура почала спадати і судоми слабшали. І так, дякуючи Господу, без всяких ліків, силою молитви "Отче наш" я залишився живий і дожив до старості».

«Одного разу пара коней моїх сильно злякалася і почала носити мене по берегових ямах і горбочках так, що вже по­чав- думати, що прийшов кінець мого життя. Після того як я прочитав 2 рази молитву "Отче наш", на рівному місці один з коней спотикнувся і впав, а я залишився живий і неушкод­жений».

Нарешті старець сказав: «Багато я отримав добра від Гос­пода по Його молитві на землі, тепер хотів би з цією молит­вою в устах і в серці перейти в інший світ і з'явитися з нею на суд».

Покійний патріарх Володимир (Романюк) розповідав та­ку історію. Його товариш, вчений-атомник, поїхав після ава­рії на Чорнобильській АЕС у село до матері і взяв із собою дозиметр. Коли мати поставила на стіл обід і він зміряв рі­вень радіації, то стрілка дозиметра зашкалювала. Він відмо­вився їсти. Після того як мати проказала молитву «Отче наш» і поблагословила їжу, стрілка дозиметра зупинилась на позначці «норма». Як ми бачимо, молитва сильніша від атом­ної радіації.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Надія на Господа" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!