Крилаті вислови біблійного походження - Новий Заповіт

Спочатку пригадаємо, що таке за християнськими уявленнями Старий Заповіт: це союз, угода Бога з людиною від створення світу до приходу Месії. Цей союз передбачав виконання людиною законів і велінь Божих, викладених у книгах Мойсея. Вважається, що люди не виконали умов цього союзу, не здолали "закоренілості злочинного серця і розпусних очей", тобто продовжували опиратися вимогам Божим.

Невеликі групи людей, що належали до іудейської віри, відчули внутрішню потребу вступити з Богом у новий союз. Саме таке пояснення ми бачимо в стародавніх рукописах дохристиянської общини, знайдених у кумранських печерах, неподалік від Мертвого моря. Община ця іменувалась "Новий Заповіт". Пізніше, в початкову пору християнства, так називали себе і ранньохристиянські общини.

Християнство — як нова віра — почало поширюватися, вчення передавалось як усним, так і писемним шляхом. Коли ж із великої кількості християнських творів, в яких розповідалося про життя й учення Ісуса Христа та його учнів, відібрали найдостойніші, назву "Новий Заповіт" перенесли на збірник таких творів. Значно пізніше їх було включено до Біблії.

Новий Заповіт складає приблизно п'яту частину Біблії; до нього входить 27 книг. Порядок розташування цих книг було встановлено у V столітті; цей порядок не залежить від часу їх написання.

Новий Заповіт побудований так: починається він з чотирьох Євангелій (Євангеліє — це грецьке слово, яке означає блага звістка"). За іменами їх авторів Євангелія звуться "від Матвія", "від Марка", "від Луки", "від Івана (Богослова)". Хоч Євангеліє від Матвія стоїть у цьому ряду першим, все ж, на думку більшості дослідників, найстарішим є Євангеліє від Марка

 Читаючи Євангелія від Матвія, Марка і Луки, ми помічаємо чимало випадків збігу в зображенні подій. Одразу нидію, що їх пов'язує спільна точка зору на описуване, що вони спираються на відомості, взяті з тотожних або близьких джерел. На думку деяких дослідників, цими джерелами були усні розповіді, витворювані в християнських общинах, а потім об'єднані невідомими укладачами. Те, що деякі факти біографії Ісуса Христа в цих трьох Євангеліях майже однакові, навело вчених на думку дати цим трьом книгам спільну назву, щоб підкреслити їх спорідненість. Так Євангелія Матвія, Марка і Луки одержали назву синоптичних (від грецького слова "синопсис" — "спільна точка зору", "спільний погляд").

Євангеліє від Івана Богослова помітно відрізняється від синоптичних Євангелій (про нього поговоримо окремо).

Крім цих чотирьох Євангелій, до складу Нового Заповіту входить книга, яка зветься "Дії святих апостолів" і приписується авторові одного з Євангелій — Луці. Книжка ця написана пізніше за Євангелія; в ній розповідається про життя християнських общин після смерті Ісуса Христа.

Наступні книги — "Послання апостола Павла" (14 послань) і "Соборні послання" (7 послань). Завершується Новий Заповіт книгою "Об'явлення Івана Богослова". ("Апокаліпсис").

Крім цього Нового Заповіту, про який ми щойно говорили, існує ще чимало творів, написаних між 150 і 300 роками, але не визнаних церквою. Вважалося, що написання книг, які увійшли до загальновизнаного церквою Нового Заповіту, припадає на останні десятиліття І століття і перші десятиліття II століття н. е. Проте ця думка була спростована після знайдення кількох рядків Євангелія від Івана, написаних у 20—30-х роках II століття. Це була якась копія з Євангелія, а оригінал писався, мабуть, значно раніше. А якщо згадати, що це Євангеліє писалося пізніше трьох інших, то час написання усіх чотирьох Євангелій треба перенести — десь на середину І століття (з 50 до 120 років — приблизно).

Якою мовою писалися Євангелія?

Дехто з дослідників висловлює думку, що Євангелія від Матвія і, мабуть, від Івана були написані арамейською мовою. Це одна з давніх мов, якою розмовляли у ті часи іудеї Палестини. Дослідники текстів Нового Заповіту прийшли до думки, що засновник нової релігії — Ісус Христос — розмовляв галілейською говіркою арамейської мови.

Проте увесь Новий Заповіт — так як він дійшов до нас — було написано грецьким діалектом "койне" (так називається спільний" діалект). Цією говіркою користувалися, починаючи з ІІІ століття до н. е., жителі елліністичного Середземномор'я. На "койне" було перекладено і Старий Заповіт. Християнство перестало бути вірою невеликих, замкнених іудейських общин, тому й книжки мали бути зрозумілими для новонавернених християн далеко за межами рідної землі Ісуса.

І ще одне питання: що спільного між Старим і Новим Заповітом (адже вони вміщені разом у Біблії)? Користуючись нашими сьогоднішніми поняттями, можна сказати, що обидві частини Біблії міцно пов'язані сюжетно: непорочне зачаття є в пророцтві Ісайї (1: 22—23); народження месії у Віфлеємі — в пророцтві Михея (2: 4—6); про розправу царя Ірода з немовлятами — у пророцтві Єремії (2: 16—18); про поведінку апостолів при арешті Ісуса — у пророка Захари (13: 7). При цьому автори Євангелій всіляко підкреслюють зв'язок обох частин тексту.

Між нашим часом і часом написання Євангелій лежить величезна відстань. Чому ж і сьогодні ми можемо прочитати, що "без Євангелія немає ні Пушкіна, ні Гоголя, ні Достоєвського", чому в творах наших українських класиків (та й сучасних авторів) так багато цитат Із Біблії, крилатих слів, посилань на окремі біблійні сюжети? Ось як про це говорить один дослідник: "Важко назвати іншу книгу, котра б мала такий могутній вплив на формування всієї наступної літератури, як Євангелія. Основна причина цього в тому, що євангелісти проповідували загальнолюдські ідеали добра і справедливості, безмежної цінності людської особистості, рівності усіх народів перед Богом, переваги духовного начала над матеріальним. Крім того, євангелісти були талановитими письменниками".

Так, віддалені від нас тисячоліттями автори Нового Заповіту були справді людьми надзвичайно талановитими: крізь віки промовляють до нас їхня мудрість і простота, чистота помислів. І все це закарбовано у словах, які ми звемо крилатими.

Крилатим стало в нашій мові слово "Євангеліє".

Уже Тарас Шевченко вживає це слово в розширеному значенні:

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати.

Одностайне стати

За Євангеліє правди,

За темнії люде! Нема кому!

Боже! Боже! Чи тож і не буде?

"Апостолом нового, щиролюдського Євангелія" називав Тараса Шевченка Іван Франко:

...Шевченко, як правдивий апостол нового, щиро ­людського Євангелія, кличе всім нам своє memento vivere от сими золотими словами: "...Кохайтеся, любі­теся, як серденько знає!"

Про євангельську доброту Шевченкових поезій говорить Дмитро Павличко:

З тих восьми речей, що склали перший "Кобзар", жодна не застаріла, не зблякла на тлі пізніших, вражаючих вогнем вулканічного гніву і лагідністю євангельської доброти Шевченкових поезій.

Євангеліє від Матвія

Євангеліє від Матвія написане між 85 і 110 роками. Писалося воно грецькою мовою ("койне"), навіть цитати зі Старого Заповіту тут подаються не арамейською мовою, а теж по-грецьки. Чи міг це Євангеліє написати апостол Матвій, який був митарем (збирачем податків) у Палестині? Скоріше всього — ні. Митар Левій (так його звали до того, як Ісус назвав його Матвієм) розмовляв по-арамейськи, хоч міг трохи знати і по-грецьки, бо спілкувався з грецькими купцями. Але навряд чи він так вільно володів грецькою мовою, щоб написати книжку. І чому Старий Заповіт він цитував по-грецьки (що для нього важко), а не по-арамейськи (що було б цілком природно)? І чому він писав Євангеліє аж через сорок років після смерті Ісуса, вже дуже старою людиною? І чому в тексті немає згадок про безпосереднє спілкування з Ісусом?

Усі ці питання поставали перед дослідниками, які прийшли до думки, що книжку написав не апостол Матвій, а хтось інший (теж Матвій, теж іудей, але не житель Палестини, бо якраз її він знав погано).

Текст цієї книжки свідчить про письменницький хист її автора: відчувається авторський стиль, є улюблені мовні звороти, досить чітка композиція, матеріал згрупований продумано. Проте з тексту видно, що автор користувався певними джерелами, з яких брав не лише окремі деталі, а й цілі "блоки". Він глибоко вірив у пророків Старого Заповіту: у цьому Євангелії події життя Ісуса — це здійснення пророцтв Старого Заповіту.

Переважна більшість євангельських крилатих слів походить саме з Євангелія від Матвія або зустрічається і в інших Євангеліях. Тому, щоб не порушувати послідовності розповіді про народження, життя і смерть Ісуса, усі крилаті вислови, які стосуються біографії Ісуса, зведено в одну розповідь. Місце, звідки взятий крилатий вислів, вказується

МАРІЯ. ДІВА МАРІЯ (Матв., 1: 16)

БОГОРОДИЦЯ. БОГОМАТІР

МАТІР БОЖА. МАДОННА

ЙОСИП. ЙОСИП ОБРУЧНИК (Матв., 1: 18)

У євангелії від Матвія розповідь про народ­ження Ісуса надзвичайно лаконічна. Ми тут нічого не довідуємося ні про його матір — Марію, ні про її чоловіка — Йосипа Обручника. Ось початок розповіді: "Народження ж Ісуса Христа сталося так. Коли його матір Марію заручено з Йосипом, то перш ніж зійшлися вони, виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого" (Матв., 1: 18).

Проте віруючі завжди цікавилися життям Марії. Десь біля 200 року з'явився апокриф "Книга про різдво Марії", де про неї розповідалося багато такого, чого немає в Євангеліях. Із цієї розповіді ми довідуємося, що Марія походила з царського роду — з роду царя Давида. Її батьки — праведники Яким і Анна — довго не мали дітей; Марія була пізньою дитиною; її вони присвятили Богові. Коли Марії було три роки, її віддали на виховання в храм. (Є кілька відомих полотен художників, які так і звуться: "Введення в храм".) Там вона вихову­валася до 12-ти років; тоді ж вона дала обітницю довічної чистоти. Пізніше священики підшукали їй чоловіка, який поважав її обітницю, а водночас і опікувався нею.

Чоловіка цього звали Йосип Обручник (грецьке слово, яким його називають в апокрифі, може перекладатись як "столяр", "тесля"). Він теж нащадок царя Давида, але живе як простий, небагатий ремісник і відзначається своєю праведністю, добротою.

 У домі Йосипа, розповідається в апокрифі, Марія пряде пурпурну пряжу для храмової завіси і в цей час одержує благу вість від ангола Господнього про майбутнє народження сина.

Та ось Йосип довідується, що його дружина вагітна: «А Йосип, муж її ... хотів тайкома відпустити її. Коли ж він те подумав, ось з'явився йому Ангол Господній у сні, промовляючи: "Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній — то від Духа Святого. І вона вродить Сина, ти ж даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів"» (Матв., 1: 19—21). При цьому ангел згадує пророка Ісайю, який сказав: "Ось діва в утробі зачне, і Сина породить" (Матв., 1: 23).

У всіх Євангеліях згадка про Йосипа є лише в розповідях про дитинство Ісуса. Востаннє його ім'я зустрічається там, де йдеться про паломництво Марії, Йосипа та Ісуса до Єрусалима на день релігійного повноліття Ісуса. Проте в апокрифі про Йосипа Теслю (кінець III — початок IV століття) говориться, що він помер у віці 111 років, перед смертю здійснивши паломництво в Єрусалим, де просив архангела допомогти йому в смертний час. Христос пообіцяв Йосипові, що його тіло не зотліє протягом тисячоліть. У деяких апокрифах говориться, що ховали Йосипа ангели.

Про подальшу долю Марії в Євангеліях немає майже нічого. Навіть про те, що вона була під хрестом свого розіп'ятого сина, говорить лише Іван; у Матвія і Марка про це не згадується. Іван говорить, що Ісус, умираючи па хресті, просив його потурбуватися про матір (Іван начебто взяв Марію з собою до Ефесу, де вона довго жила і померла, коли їй було 80 років).

Друга версія апокрифів: Марія померла в 52 роки в Єрусалимі й похована в Гетсиманському саду, але тіло її вознеслося на небо, бо коли відкрили її могилу, то замість останків Матері Божої знайшли там букет свіжих, начебто щойно зірваних троянд (відзначення цієї події — успіння Богородиці — спочатку ввела тільки східна церква в IV столітті, а римсько-католицька — через 200 років).

Найдавніші зображення Марії знаходимо в римських катакомбах, де переховувалися від переслідувань перші християни. Далі, впродовж віків, ці зображення помітно змінювались. У візантійських зображеннях Марія — цариця: одягнена в пурпур, на престолі, навколо — чоти­ри ангели, одягнені як придворні. А в Софії Київській є фреска, яка має назву "Нерушима стіна" (XI століття). На ній діва Марія — заступниця людей, сувора і справедлива.

"Благовіщення. Діва Марія" Мозаїка Софії Київської

Художники Рубенс і Кореджо, зображуючи Марію, намагались якомога більше наблизити її до уявлень простих людей про неї (дитяча цнотливість і материнська ніжність поєднувалися в цих зображеннях).

У католицькій Італії Рафаель створює тип Матері Божої, Мадонни (так її звуть католики — "моя пані"). У Рафаеля Мадонна ("Мадонна в зелені", "Мадонна в кріс­лі", "Сикстинська Мадонна") відзначається дивовижною гармонією земної краси і небесної чистоти; у ній є і величність, і простота, і урочистість, і ніжність. Мадонни Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Мурільйо зачаровують нас і сьогодні.

Рафаель "Сікстинська мадонна"

Марія в усі часи була уособленням духовної чистоти, великої материнської любові, її образ надихав митців слова:

Марія сина привела.

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

І пресвятая, неповинна,

За нас, лукавих, розп'ялась! (Т. Шевченко)

У нашій мові, як і в багатьох інших, існує цілий ряд синонімічних найменувань Марії:

— За що ж ти, Пречиста Божа Мати, так невблаганно караєш мене? (О. Довженко).

...Кляла себе, й всеправедного Сина, І всі хрести життя земного... Возрадуйся ж, Пречиста Мати! Возрадуйся, Розп'ятий!

(С Черкасенко)

Схились, Мадонно, на причілок

Останньої хати в селі.

Усміхнись — і піди собі геть по ріллі,

Одганяючись од куль, як од бджілок. (П. Тичина)

Марія в очах усіх віруючих була порадницею, повірни­цею всіх незгод. Тому в кожній хаті висіла ікона з її зображенням:

"В одному кутку висів під самою стелею здоровий образ Печерської богородиці"

(І. Нечуй-Левиць­кий).

"Під стінкою стояв вузенький столик, на зразок вівтарного престолу, і полинялий образ католицької мадонни, ледь-ледь освітлений лампадою" (О. Д о в ж е н к о).

НА ЗЄМЛЄ МІР, І ВО ЧЄЛОВІЦЕХ БЛАГОВО­ЛЄНІЄ (Лука, 2: 14)

ДАРИ ВОЛХВІВ (Матв., 2: 11)

ІРОД (Матв., 2: 16)

ІЗБІЄНІЄ МЛАДЄНЦЕВ (Матв., 2: 16)

НИНІ ОТПУЩАЄШІ (Лука, 2: 29)

СВЯТЕ СІМЕЙСТВО

Марія з Йосипом жили в Назареті, а Ісус народився у Віфлеємі. Чому? В Євангеліях це пояснюється так: їм обом треба було йти до Віфлеєма тому, що цар, званий кесарем Августом, наказав зробити перепис усіх людей на своїй землі задля сплати податків. Йосип і Марія повинні були йти до Віфлеєма, бо це місто царя Давида, з роду якого вони походять.

Прийшовши до Віфлеєма, Йосип і Марія хотіли знайти собі місце на заїжджому дворі, але там його не знайшлося. Тоді вони пішли спочивати у притулок, де пастухи пересиджували негоду (це була печера або по-. вітка). Там і народився Ісус. Мати сповила його і поклала її ясла, бо іншого місця не було.

В Євангелії від Матвія нічого не говориться про те, що новонародженого відвідали пастухи. Але в Євангелії під Луки про це розповідається так: «А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі, і нічної пори вартували отару свою. Аж ось Ангол Господній з'явивсь коло них і слава Господня осяяла їх. І вони перестрашились страхом великим... Та Ангол промовив до них: "Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме". І ось раптом з'явилася з Ангелом сила велика небесного війська, що Бога хвалили й казали: "Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!"» (Лука, 2: 8—14). Останні слова цього тексту стали крилатими церковнослов'янською мовою: "...на зємлє мір, і во человіцех благоволєніє".

Друга ознака та, що військовий маршал воюється тоді, коли є війна, а американський Маршалл починає воюватися тоді, коли на землі мир, і во чєловіцех благо­волєніє (Остап Вишня).

Перекладається цей вислів так: "Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!'', але в такій формі вислів крилатим не став. Далі Лука розповідає: «І сталось, коли Анголи відійшли від них в небо, пастухи зачали говорити один одному: "Ходім до Віфлеєма й побачимо, що сталося там, про що сповістив нас Господь". І прийшли, поспішаючи, і знайшли там Марію, та Йосипа, та Дитинку, що в яслах лежала. А побачивши, розповіли про все те, що про Цю Дитинку було їм звіщено. І всі, хто почув, дивувались тому, що їм пастухи говорили...» (Матв., 2: 15—18).

В Євангелії від Матвія розповідається про інші відвідини Віфлеєма: «Коли ж народився Ісус у Віфлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то ось мудреці прибули до Єрусалима зо сходу, і питали: "Де народжений Цар Юдейський? Бо на сході ми бачили зорю Його і прибули поклонитись Йому". І як почув це цар Ірод, занепокоїв­ся, і з ним увесь Єрусалим. І зібравши всіх первосвяще­ників і книжників людських, він випитував у них, де має Христос народитись? Вони ж відказали йому: "У Віфлеє­мі Юдейськім, бо в пророка написано так"» (2: 1—5). Далі наводиться цитата зі Старого Заповіту про Віфлеєм: «Тоді Ірод покликав таємно отих мудреців, і докладно випитував їх про час, коли з'явилась зоря. І він відіслав їх до Віфлеєма, говорячи: "Ідіть, і пильно розвідайтеся про Дитятко; а як знайдете, сповістіть мене, щоб і я міг піти й поклонитись Йому". Вони ж царя вислухали й відійшли. І ось зоря, що на сході вони її бачили, ішла перед ними, аж прийшла й стала зверху, де Дитятко було. А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи. І, ввійшов­ши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір'ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну. А вві сні остережені, щоб не вертатись до Ірода, відійшли вони іншим шляхом до своєї землі» (Матв., 2: 7—12).

Цих мудреців звали ще волхвами. Вислів "дари волхвів" став крилатим. Так говорять про несподівані багаті подарунки або приємну несподіванку. Волхви — узагаль­нено — могутні люди; яким багато дано:

О матері! Щасливі тричі ви,

Коли про вашу любую дитину

Не дбають ні царі, ні мудрії волхви.

(Леся Українка)

«Спостеріг тоді Ірод, — говориться далі, — що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже, і послав повбивати в Віфлеємі й по всій тій околиці всіх дітей від двох років і менше, за часом, що його в мудреців пін був випитав. Тоді справдилося те, що сказав Єремія пророк, промовляючи: "Чути голос у Рамі, плач і ридання та голосіння велике: Рахиль плаче за дітьми своїми і не дається розважити себе, бо нема їх..."» (Матв., 2: 16-18).

З тих часів ім'я Ірод стало синонімом до слів "мучитель", "тиран":

Я шукаю Наталочку

Та сина Івана.

Дочку свою Наталоньку...

Та шукаю пана,

Того Ірода, що, знаєш?..

(Т. Шевченко)

В українській мові це ім'я вживається як лайка, коли йдеться про жорстоку, нелюдську поведінку когось:

— ... а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить (Г. Тютюнник).

Вислів "ізбієніє младенцев" в українській мові вживається саме в такій формі — як цитата з церковно­слов'янського тексту — найчастіше жартома, коли і ідеться про нерозумну розправу над кимось.

Вислів "нині отпущаєші" є частиною фрази: "Нині отпущаєші раба твоего, владико, по глаголу твоєму, із миром" (Лука, 2: 29). Цей вислів пов'язаний з першими днями життя Ісуса. Коли дитині виповнилося шість тижнів, її перевезли до Єрусалима. Мати немовляти пішла принести жертву в Єрусалимському храмі. Ця жертва — дві горлиці — була бідною, бо й Марія була бідною (багаті жертвували двох ягнят).

Ісус — первісток, перший син Марії, — а тому мав бути посвячений Богові. Коли Марія з Йосипом прийшли на подвір'я храму, щоб передати горлиць священикові, до них підійшов старий Семен (його звуть Богоприємець). Він з нетерпінням очікував появи Ісуса і нарешті дочекався. Семен довго жив і просив у Бога смерті. Бог обіцяв йому, що він тоді помре, коли поба­чить Месію-збавителя, спасителя людства. Від Святого Духа Семен довідався, що дитина — Спаситель — у храмі. Він підійшов, узяв дитину на руки і сказав: "Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасителя". Потім він благо­словив Марію та Йосипа, сказавши Марії про її майбутні страждання: "...і меч душу прошиє самій же тобі..." (Лука, 2: 35). Звідти зображення її у католиків: Марія з серцем, пробитим мечем (іноді сімома мечами).

Вислів "нині отпущаєші" означає — людина дочека­лася чогось, на що сподівалася, людина закінчила якийсь етап у своєму житті:

Я, власне, сими днями скінчила одну свою по­вість... врешті скінчила, прочитала в товаристві, удостоїлась похвали і серйозної критики і потім сказала: "Нині отпущаєші йому..." (Леся Українка, лист до М. Драгоманова, 29.01.1894 p.).

Часом вислів уживається майже в прямому значенні — коли йдеться про близьку смерть:

... а от якось Яновський, після однієї розмови про бачене в нашій мандрівці... сказав мені:

— Слухайте, який розумний і душевний Ігор Муратов. Можете з мене глузувати, але, право слово, з його слів багато чого вияснюється. Старію я, мабуть, із своїм буркотінням ...

І додав, маючи на увазі нашу розмову про "передачу естафети" молодшому поколінню:

— Нині отпущаєші раба твойого, владико, по глаголу Ігоря Муратова, з миром... 

(Ю. С м о л и ч).

З Єрусалима Марія з Йосипом і дитиною повернулися до Віфлеєма. І тут знову вві сні Йосип почув голос ангела, який сказав: "Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб його погуби­ти". І він устав, узяв Дитятко та матір Його вночі, та й пішов до Єгипту. І він там зоставався аж до смерті Іродової, щоб збулося сказане від Господа пророком, який провіщає: "Із Єгипту покликав Я Сина Свого" (Матв., 2: 13-15).

Зверніть увагу на одну особливість тексту Євангелій: до кожної події вибирається відповідний вислів зі Старого Заповіту, який пророкує саме такий розвиток подій. Цим автори Євангелій показують, що Ісус і був саме тим месією, про прихід якого говорилося в Старому Заповіті.

Про перебування святого сімейства в Єгипті жодне з чотирьох Євангелій не говорить нічого. «Коли ж Ірод умер, — продовжує розповідь Матвій, — ось Ангол Господній з'явився в Єгипті вві сні Йосипові та й промовив: "Уставай, візьми Дитятко та матір Його та йди в землю Ізраїлеву, бо вимерли ті, хто шукав був душу Дитини". І він устав, узяв Дитятко та матір Його, і прийшов у землю Ізраїлеву. Та, прочувши, що царює в Юдеї Архелай, — замість Ірода, батька свого, — побоявся піти туди він. А вві сні остережений, відійшов до країв іалілейських. А прибувши, оселився у місті, на ім'я Назарет, щоб збулося пророками сказане, що Він Назарянин буде званий» (2: 19—25).

Мікеланджело "Святе сімейство"

Прийнято називати маленького Ісуса з батьками святим сімейством. Ця назва з'явилася і поширилась завдяки картинам та іконам, на яких родина зображу­валася.

Сюжети цих картин різні часом на передньому плані Марія з дитиною, а на задньому плані Йосип за роботою; часто навколо родини — ангели; інколи, крім святого сімейства, на полотнах зображувалися близькі їм люди: Анна на картині Ель Греко, свята Катерина на картині де Рібери та ін. Але завжди в центрі — маленький Ісус, який об'єднує собою всю композицію.

Вислів "святе сімейство" вживається і в переносному значенні, найчастіше з доброю іронією.

Розповідь про народження Ісуса мала величезний вплив на подальший розвиток мистецтва: вона стала невичерпним джерелом натхнення для багатьох поколінь поетів, скульпторів, художників. Вона породила твори мистецтва, без яких важко уявити собі історію світової культури.

ІВАН ХРЕСТИТЕЛЬ, ІВАН ПРЕДТЕЧА (Матв., 3)

Я НЕДОСТОЇН РОЗВ'ЯЗАТИ РЕМЕНІ ВЗУТТЯ ЙОГО! (Матв., 3: 11)

БЛАГОСЛОВЕННА ТИ ПОМІЖ ЖОНАМИ (Лука, 1: 42)

ГЛАС ВОПІЮЩОГО В ПУСТИНІ

(ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО В ПУСТЕЛІ) (Матв., 3: 3)

МЕДОМ І АКРИДАМИ ХАРЧУВАТИСЯ (Марк, 1: 6)

 ІДИ І ДИВИСЬ (Іван, 1: 33-42)

Про Ісуса-підлітка ми з Євангелій довідує­мося дуже мало. Лише в Євангелії від Луки розповідається про те, як дванадцятирічний Ісус разом з батьками пішов до Єрусалима на свято Пасхи. Коли минуло сім днів свята, батьки разом зі своїми земляками вирушили в дорогу додому. Ісуса з ними не було, але батьки вирішили, що він пішов до Назарета разом з сусідами або знайомими. Проте і вдома його не було. Йосип і Марія стривожилися і повернулися назад до Єрусалима. Після тривалих пошуків вони нарешті знайшли його в приміщенні при храмі, де священики навчали дітей. Ісус сидів разом з іншими дітьми та вчителями, слухав і відповідав на запитання. Усі дивува­лися з його не по-дитячому розумних відповідей.

Після цього ми зустрічаємося з Ісусом уже дорослим, тридцятилітнім. Він приходить до Івана Хрестителя, як і багато інших людей, щоб охреститися. Іван приводив людей на хрещення до річки Йордан: обливав їх водою на знак того, що Бог простив їм їхні гріхи. Ось як про хрещення Ісуса розповідає Матвій: «Тоді прибуває Ісус із Галілеї понад Йордан до Івана, щоб хреститись від нього. Але перешкоджав він Йому й говорив: "Я повинен хреститись від Тебе, а чи Тобі йти до мене?" А Ісус відповів і сказав йому: "Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду". Тоді допустив він Його. І охрестившись, Ісус зараз вийшов із води. І ось небо розкололось, і побачив Іван духа Божого, що спускався, як голуб, і сходив на Нього, і ось голос почувся із неба: "Це Син Мій улюблений, що Його Я вподобав!"» (3: 13-17).

Святий Дух в образі голуба часто зображувався і згаду­вався в різних творах мистецтва:

У вічну славу Батька й Сина

Й Духа Святого Голуба...

Ой зацвіла біла калина

Біля синього Жолоба.

(Л. М и р о н ю к)

Побачивши Голуба і почувши голос із неба, Іван Хреститель сказав: "Той, хто йде після мене, потужніший від мене: я недостоїп розв'язати ремені взуття його!"

(Матв., 3: 11).

Цей вислів став крилатим, його вживають тоді, коли хочуть підкреслити чиюсь очевидну перевагу. Ось думка про двох філософів, далеко не рівноцінних за обдаруванням:

Шопенгауер... розум геніальний, свого часу не справив враження, на яке заслуговував, а через кілька років воскрес у Гартмані, мислителеві дуже беручкому, але хіба достойному тільки розв'язати ремінь у чоботі Шопепгауера (М. Михайловський).

. Івана Хрестителя ще звуть Іван Предтеча, тобто "попередник". Це церковнослов'янське слово теж стало крилатим:

Отже, гряде могутній азіатський ренесанс у мистецтві, і його предтечами є ми, "олімпійці" (М. Хвильовий).

Не піддавайтесь відчаю, не потерпайте, коли невдачі, прикрощі. Ми всі — предтечі. Месії прийдуть слідами нашими за рік, чи два, чи двадцять (Василь Шевчук).

Г.Доре "Хрещення Господнє"

Хто такий Іван Хреститель?

Ось що розповідають нам про нього в Євангелії від Луки.

 Захарій і Єлизавета були подружжям уже досить похилого віку, та дітей не мали. Захарій був священиком. Кожен іудейський священик приходив по черзі до Єрусалима і протягом тижня служив у храмі. Кому з них курити в храмі фіміам (дрібно потовчену смолу), щоранку вирішували жеребкуванням. Та ось жеребок витяг Захарій і ввійшов до храму. Впавши на коліна перед жертовником, він побачив праворуч від жертовника ангела, який йому, наляканому, лагідно сказав: "Не бійся, Захарію, бо почута молитва твоя, і дружина твоя Єлизавета сина народить тобі, ти ж даси йому ймення Іван... І багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога" (Лука 1: 13, 16).

Захарій не повірив словам агела. Тоді ангел сказав: "Я Гавриїл, посланий Богом говорити з тобою. А тому ти будеш мовчати і не зможеш вимовити й слова до того' часу, поки все не здійсниться, тому що ти не повірив словам моїм, які свого часу сповняться". Тієї ж миті Захарій утратив здатність розмовляти і майже нічого не чув. Ангел піднявся до неба, а Захарій вийшов із храму. "Коли ж вийшов Захарія, не міг говорити до них, і вони зрозуміли, що видіння він бачив у храмі. А він тільки знаки їм давав, — і залишився німий..."(Лука, 1: 22).

Марія, в майбутньому мати Ісуса, пішла провідати Єлизавету. Коли вона увійшла в дім і привітала Єлиза­вету, в утробі Єлизавети тріпотіла дитина, і Єлизавета скрикнула: "Благословенна Ти поміж жонами, і благо­словенний Плід утроби твоєї! І звідкіля мені це, що до мене прийшла мати мого Господа?" (Лука, 1: 42—43).

Вислів "благословенна ти поміж жонами" став крила­тим і вживається, коли хочуть підкреслити високу місію матері. З матір'ю порівнює пісню Іван Франко:

Благословенна ти поміж жонами,

Одрадо душ і сонце благовісне,

Почата в захваті, окроплена сльозами,

О раю мій, моя ти муко, пісне!

Пробувши у Єлизавети три місяці, Марія повернулася додому в Назарет. Невдовзі після цього Єлизавета народила сина. На восьмий день в її дім прийшли сусіди й родичі, щоб дати дитині ім'я. Вони казали: "Назвемо його іменем його батька, Захарієм". —"Ні,— відповідала Єлизавета,— він буде називатися Іваном". Вона знала, що таким було веління ангела.

Захарій все ще не міг говорити. Друзі почали питати його, як він хотів би назвати сина. Тоді Захарій узяв дощечку, вкриту воском, на яких тоді писали залізною паличкою (етилом), і написав: "Ім'я моєму синові — Іван". Усі були вкрай здивовані: адже він запропонував таке ж ім'я, як і Єлизавета. Та здивування їх було ще більшим, коли Захарій заговорив. Він сказав: "І ти, дитино, будеш пророком Всевишнього".

Іван Хреститель був на півроку старший за Ісуса і проповідувати почав раніше. Ось як про це розпові­дається в Євангелії від Матвія: «Тими ж днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустині юдейській, та й каже: "Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне! Бо він той, що про нього сказав був Ісайя-пророк, промо­вляючи: "Голос того, хто кличе (волаючого): В пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!"» (3: 1-3).

Крилатий вислів "глас вопіющого в пустині" ("голос волаючого в пустелі") дуже далеко відійшов від свого первісного значення. У тексті він має таке значення: голос того, хто волає, закликає готувати в пустелі прихід Ісуса. Сьогодні цей вислів означає — даремний заклик до кого-небудь, залишений без відповіді, ніким не підтри­маний:

Листування моє з освіченими людьми за кордоном обірвалось не по моїй вині, і я не мала ніякого способу подати їм признак життя від себе. Пробувала обзиватись з південного краю, але щось ніякого відгуку на свій голос не почула, так "голосом вопіющого в пустині" зосталась, як і перше (Леся Українка, лист до М. Драгоманова, 3.10.1893 p.).

Вночі ворота Лаври не гостинні, даремно тут і возвишати глас. Глас вопіющого в пустині, напевно, був чутніший, як у нас. (Л. Костенко)

Вживається цей вислів і українською мовою:

Отож можете собі уявити, з яким нетерпінням ждав я всі ці роки виходу "Клекіт старого лелеки", якавідлунювалась у серці біблійним "голосом того, хто кличе в пустині" (В. Захарченко).

Описуючи зовнішність, власне — одяг Івана Хрести­теля ("Сам же Іван мав одежу з верблюжого волосу, і пояс ремінний на стегнах своїх"), Матвій згадує і про його їжу: "...а пожива для нього була сарана та мед польовий" (3: 4). Сарана (або акриди) — це комахи з дитячий палець завбільшки. Іван збирав їх на деревах і на траві. В дуплах старих дерев він знаходив мед.

Вислів "медом і акридами харчуватися" вживають, коли говорять про дуже бідну, нужденну, вкрай обмежену їжу:

Мовчи, душа, мовчи та мак товчи І запивай акриди медом диким.

(І. Ж и л е н к о)

Дивний одяг і незвична їжа викликали загальний інтерес до Івана Хрестителя: "І до нього приходила вся країна Юдейська та всі єрусалимляни, і в річці Йордані від нього хрестились вони, і визнавали гріхи свої" (Марк, 1:5).

Іван Хреститель продовжував проповідувати. У нього були свої учні. Одного разу, перебуваючи в пустелі разом з двома учнями, він побачив здаля Ісуса і сказав: "Ось агнець Божий, котрий бере на себе гріхи всього люд­ства", маючи на увазі те, що Ісус принесе себе у жертву, як приносять в жертву ягнят.

Два учні Івана пішли за Ісусом. Він обернувся, побачив їх і спитав: «"Чого ви шукаєте?" Вони запитали: "Учителю! Де ти живеш?" Ісус відповів: "Ходіть і побач-те". Ті пішли та побачили, де Він жив» (Іван, 1: 39).

Вислів "іди і дивись" зустрічається в Євангеліях кілька разів; він цитується і сьогодні (фільм Е. Климова про страшну фашистську навалу звався "Іди і дивись").

Подальша доля Івана Хрестителя була нещасливою. На той час царем був Ірод Агрипа, син того Ірода, який наказав убивати дітей. Цей Ірод забрав дружину свого брата Пилипа Іродіаду до себе в палац. Іван Хреститель за це його привселюдно осуджував і гостро картав, вима­гаючи відіслати Іродіаду додому, до законного чоловіка. Довідавшися про це, Іродіада розгнівалась і сказала Іродові: "Умертви Івана", але той не погодився: він знав, що народ любить Івана Хрестителя і в разі його смерті підніме бунт. Тому Ірод наказав схопити Івана, посадити у в'язницю, закувавши в кайдани, щоб не втік. Іван Хреститель так і не вийшов із в'язниці. Причиною його смерті була Іродіада. А сталося це так.

У день свого народження Ірод влаштував бенкет, запросивши багато людей. Іродіади на бенкеті не було, бо в ті часи жінки в бенкетах участі не брали, але дома вона була. Коли Ірод бенкетував зі своїми гостями, до зали увійшла гарно одягнена дівчинка років десяти. Це була дочка Іродіади, племінниця Ірода. Вона почала танцюва­ти і робила це так красиво й невимушено, що гості були у захваті. Особливо втішався нею Ірод. Він сказав їй: "Проси у мене все, що ти хочеш — і я тобі дам, навіть половину царства". Дівчинка не знала, що ж їй попрохати в Ірода. Вона побігла порадитися з матір'ю. Мати сказала: "Попроси Ірода зараз же дати тобі на тарелі голову Івана Хрестителя". Ірод спочатку злякався і хотів відмовити їй, але подумав, що з нього будуть кепкувати гості. Тому він наказав своєму зброєносцеві відрубати голову Івану Хрестителю і принести в залу на тарелі. Зброєносець мечем відрубав голову Івана, поклав на таріль і віддав дівчинці. Дівчинка віднесла цей страшний подарунок своїй жорстокій матері.

У переносному значенні ім'я Іродіада — уособлення зла:

— О, якби моя жінка вдалась такою Іродіадою, то я б її запер в хаті, ще й двері підпер би. Нехай би сиділа, не рипалась та хати стерегла (І. Нечуй-Левиць­кий).

Ще ширше — щось потворне, непристойне:

— Палазю! А де це подівались образи? Що це за Іродіади висять, почеплені на стінах? - спитала Онися в дочки  (І. Нечуй-Левицький).

Учні Івана Хрестителя дуже болісно пережили трагічну смерть свого вчителя. Вони випросили його тіло в Ірода і поховали. Після цього пішли у Галілею, щоб розповісти Ісусу про смерть його Предтечі.

 Що відомо про Івана Хрестителя з інших джерел?

Історик Йосиф Флавій уточнює місце, де відбулася страта Івана Предтечі, — це прикордонна фортеця Машерон. Причина смерті — за Флавієм — страх Ірода перед популярністю Івана Хрестителя в народі. Проте Флавій нічого не каже про племінницю Ірода, яку начебто, за деякими свідченнями, звали Саломея.

Ісус у пустелі

НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ БУДЕ ЖИТИ ЛЮДИНА (Матв., 4: 4)

Після хрещення Ісус іде в пустелю. «І постив Він сорок день і сорок ночей, а в кінці зголоднів. І ось приступив до Нього спокусник, і сказав: "Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами!" А Він відповів і промовив: "Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих"» (Матв., 4: 2—4). Ісус тут цитує Старий Заповіт (Повторення Закону, 8: 3).

Вислів "не хлібом єдиним буде жити людина" став крилатим, його слід розуміти так: людина не може обмежитися самим лише задоволенням матеріальних потреб; духовні запити не менш важливі для неї:

— Не дав і поїсти хлопцеві гаразд. — Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимові сміх: — Не хлібом єдиним жив буде чоловік, тітко Марино (А. Го л о в к о).

Іноді вислів переосмислюється і слову "хліб", вжитому Ісусом в узагальненому значенні (їжа, напої, матеріальні блага), надається його пряме значення: Харч у його "льогкая", бо в писанні сказано: "Не одним хлібом жива буде людина, а їй треба ще й до хліба..." (Остап Вишня).

Це було перше випробування Ісуса. Далі диявол заводить його на високий наріжник храму і каже: «Коли Ти Син Божий, то кинься додолу, бо ж написано: "Він накаже про Тебе Своїм Анголам, і вони на руках понесуть Тебе"». Ісус відказав йому: «Ще написано: "Не спокушай Господа Бога твого"». Втретє диявол показує Ісусові увесь світ і каже: "Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!" На це Ісус відповідає: «Відійди, сатано! Бо ж написано: "Господові Богові своєму вклоняйся і служи Одному Йому"».

Закінчується перебування Ісуса в пустелі так: "Тоді позоставив диявол Його. І ось Анголи приступили, і служили йому" (Матв., 4: 5—11).

І.Крамской "Христос у пустелі"

Ісус збирає учнів

ЛОВЦІ ЛЮДЕЙ. ЛОВЦІ ДУШ (Матв., 4: 19)

ВЛИТИ НОВЕ ВИНО В СТАРІ МІХИ (Матв., 9, 17)

ЗОСТАВ МЕРТВИМ ХОВАТИ МЕРЦІВ СВОЇХ (Матв., 8: 21-22)

 У євангелії від Матвія так розповідається про зустріч Ісуса зі своїми майбутніми учнями: «Як проходив же Він поблизу Галілейського моря, то побачив двох братів: Симона, що зветься Петром, та Андрія, його брата, що невода в море закидали, — бо рибалки були. І Він каже до них: "Ідіть за Мною, — Я зроблю вас ловцями людей!" І зараз вони покинули сіті, та й пішли вслід за Ним» (4: 18—22).

Вислів "ловці людей", "ловці душ" став крилатим і вжи­нається досить широко, починаючи з прямого цитування:

Прости їм, Боже, встид

і відпусти їм гріх.

Ловці душі в твій слід

біжать з усюд усіх!

(В. Стус)

У переносному значенні "ловці душ" — це люди, які справляють велике враження на інших:

Та хто твої почислить ролі,

Хто оспіває до кінця

Мисливця славного у полі,

Не сцені — людських душ ловця!

(М. Рильський)

Не менш популярним став й інший вислів, теж пов'язаний з його учнями. Це вислів "влити нове вино в старі міхи". Ось ситуація, в якій вислів виник: «Тоді приступили до Нього [Ісуса] Іванові [Хрестителя] учні та й кажуть: "Чому постимо ми й фарисеї, а учні Твої не постять?" Ісус же промовив до них: "Хіба можуть гості весільні сумувати, поки з ними ще є молодий? Але прийдуть ті дні, коли заберуть молодого від них, — тоді й постити будуть вони. До одежі ж старої ніхто не вставляє латки з сукна сирового, — бо збіжиться воно, і дірка стане ще гірша. І не вливають вина молодого в старі бурдюки, а то бурдюки розірвуться, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде до нових бурдюків, — і одне й друге збережено буде"» (Матв., 9: 14-17).

Тут "бурдюки" — це шкіряні мішки для збереження вина. Вислів набув такого значення — не можна створювати щось нове, не порвавши зі старим:

...Важко навіть перелічити всі галузі культури, які живили думку і творчість Франка, які він по-новому в собі пережив, переходячи від їх засвоєння і від наслі­дування до оволодіння ними, до оригінальної поезії, яка вливала в старі бурдюки нове вино (О. Білецький).

Знаменна і така розмова Ісуса з учнем — «А інший із учнів промовив до Нього: "Дозволь мені, Господи, перше піти та батька свого поховати". А Ісус йому каже: "Іди за Мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх!"» (Матв., 8: 21-22).

Вислів цей вживається з таким значенням — жити треба сьогоднішнім і майбутнім, сміливо поривати з тим, що віджило, відмерло, зотліло:

Хочу я того чи ні, а прийдеться вдихати запах глиці і зів'ялих квітів. Мертві дні, які нас відвідують, потрібно віддавати мертвим... (В. Шевчук)

Учні

АПОСТОЛ. ДВАНАДЦЯТЬ АПОСТОЛІВ (Матв., 10: 2-4)

АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ ПЕТРОВА СКЕЛЯ (Матв.,16: 18-19)

ДРУГ, ЩО ТРИЧІ ВІДРІКСЯ (Матв., 26: 34)

КУДИ ЙДЕШ? QUO VADIS? КАМО ГРЯДЕШІ? (Апокриф)

ХОМА НЕВІРНИЙ (НЕВІРУЮЧИЙ) (Іван, 20:24-29)

МИР ВАМ! (Іван, 20: 26)

З НАЗАРЕТА ЩО МОЖЕ БУТИ ДОБРОГО? (Іван, 1: 45-46)

ПЕРЕТВОРИТИ САВЛА В ПАВЛА (Дії святих апостолів, 9: 1—30)

Апостоли, про яких говориться в Євангелі­ях, — це учні Ісуса Христа. Грецьке слово "апостолос" означає "посланий", "посланець". Так у перші століття існування християнства називались мандрівні проповідники.

В Ісуса було дванадцять апостолів. За Ісусом ходило значно більше його послідовників, але цих дванадцятеро він вважав своїми учнями.

Імена дванадцяти апостолів називаються в Євангеліях від Матвія (10: 2-4), Марка (3: 16—19), Луки (6: 14—16), а також у "Діях святих апостолів" (1: 13). Тільки порядок перерахування їх неоднаковий. Ось ці імена: брати Симон (Петро) і Андрій; брати Яків Старший та Іван Богослов, сини Заведея; брати Іуда Леввей і Фаддей; Матвій Левій (митар); Фома (Хома Невірний); Пилип; Варфоломій (інше його ім'я — Нафанаїл); Симон Кананіт; Іуда Іскаріот.

Деякі з цих імен досить часто зустрічаються в Єван­геліях, про інших апостолів майже нічого не сказано. Що робили апостоли? Судячи з Євангелій, апостоли проповідували вчення Ісуса там, куди він їх посилав, а після його смерті там, де це, на їхню думку, було найпотрібніше. Направляючи учнів на проповіді, Ісус давав їм владу над нечистими духами, силу чудотворення і навіть силу воскрешати мертвих. Вони не брали з собою нічого, крім палиці. Не брали вони ні торбинок з хлібом, ні гаманців з грішми, бо Ісус обіцяв їм прихилити до них серця багатьох людей, а вже ці люди дадуть їм і їжу, і одяг, і дах над головою. Після таких подорожей апостоли поверталися до Ісуса і розповідали йому про те, що вони (робили.

Звідси й переносне, розширене значення слова "апостол"— проповідник нових ідей:

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!

(Т. Шевченко)

І відродиться в міліонах мас,

А не лише зорітиме з портрета,

Змагань безсмертних символ і прикмета,

Апостол правди, селянин Тарас.

(Є. Плужник)

Першим, кого покликав Ісус, був Андрій, якого пізніше назвали Андрій Первозванний ("першим покли­каний"). Це був брат апостола Петра, рибалка з Тиверіадського озера (в Євангеліях воно зветься "море Галілей­ське"). Спочатку він належав до учнів Івана Хрестителя, але потім пішов за Ісусом.

Про Андрія розповідають, що він проповідував християнство балканським і причорноморським народам, дійшов туди, де в майбутньому з'являться міста Київ і Новгород.

Про смерть апостола Андрія в "Діях святих апостолів" говориться так: римський магістрат в грецькому місті Патри видав наказ про його страту, і він був розіп'ятий на хресті, який мав форму літери X. Цей хрест зветься Андріївським.

Ще з часів Київської Русі Андрій Первозванний вважався покровителем її державності; пізніше, в Росії, він був також покровителем російського військово-морського флоту. Петро І увів Андріївський прапор і Андріївський орден — найстаріший з російських орденів.

Київська Андріївська церква, побудована за проектом славетного архітектора Растреллі, а також вулиця біля церкви — Андріївський узвіз — дістали свою назву на честь цього першого апостола.

На зображеннях Андрія Первозванного завжди є хрест, схожий на літеру X, — це так званий атрибут цього апостола.

Проте чи не найбільше уваги приділяють Євангелія апостолу Петру.

Петро — брат апостола Андрія — в дитинстві був названий Симоном. Перейменував його Ісус. Ім'я Петро по-грецьки означає "скеля", "камінь". У Євангелії від Матвія Ісус так говорить до Петра: "І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, — і сили адові не переможуть її" (16: 18). Ця цитата дала підставу образно називати католицьку церкву "Петрова скеля".

Далі йде епізод, пов'язаний зі знаменитою фразою: "'Ти тричі відречешся від мене", сказаною Ісусом апо­столу Петру. А було це так. Після Таємної вечері, про яку ми ще будемо говорити, Ісус каже, що "розпорошаться вівці отари", як тільки його не стане. Петро починає гаряче запевняти його: "Якби й усі спокусились про Тебе, — я не спокушуся ніколи" (Матв., 26: 33). Ісус на це йому відповів: "По правді кажу тобі, що ночі цієї, перше, ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від Мене..." (Матв., 26: 34). Петро знову твердить: "Коли б мені навіть умерти з Тобою, — я не відречуся від Тебе!" {Матв., 26: 35).

Та незважаючи на ці всі обітниці, Петро таки відрікся від Ісуса. Коли Ісус молився вночі в Гефсиманському саду, він попросив апостолів посторожу вати. Та Петро, як і інші, заснув. Іуда привів сторожу, Ісуса забрали і повели до первосвященика. Петро пішов слідом за ним і потрапив на подвір'я первосвященика, де навколо багаття грілася сторожа: «А Петро перед домом сидів на подвір'ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: "І ти був з Ісусом Галілеянином!" А він перед всіма відрікся, сказавши: "Не відаю я, що ти кажеш..." А коли до воріт він підходив, побачила інша його та й сказала приявним там людям: "Оцей був з Ісусом Назарянином!" І він знову відрікся та став присягатись: "Не знаю Цього Чоловіка!.." Підійшли ж трохи згодом присутні й сказали Петрові: "І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе". Тоді він став клястись та божитись: "Не знаю Цього Чоловіка!" І заспівав півень хвилі тієї... І згадав Петро сказане слово Ісусове: "Перше ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від Мене". І, вийшовши звідти, він гірко заплакав...» (Матв., 26: 69-75).

Вислів "друг, що тричі відрікся" став крилатим; так говорять про людину, дружба якої не витримує важких випробувань:

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти Пошлеш мені веселу звістку дати Твоїм забутливим і потайним друзям, Що тричі одрікалися від тебе?

(Леся Українка)

І все ж Петро був першим апостолом, кому з'явився Ісус після воскресіння. Тричі спитав Ісус Петра, чи він його любить, і тричі Петро відповів: "Так". Це було прощення йому від Ісуса за три відречення від нього. Після цього Ісус дає йому пастирську владу над віруючими.

Далі Петро — учитель іудеїв: він проповідує серед них, вчить тих, хто приймає нову віру, воскрешає дівчину Гавіфі. Ірод Агрипа, намагаючись догодити іудеям — ворогам нової — християнської — віри, ув'язнює Петра в темницю, та звідти його виводить ангел.

Деякий час Петро подорожує і проповідує разом з братом, але потім іде один до Рима. Там він своїми проповідями викликає незадоволення влади; його мають заарештувати. Учні умовляють Петра втікати, і вночі він залишає Рим. Далі розповідь про Петра продовжує не Євангеліє, а апокриф.

За міською брамою Петро зустрічає Ісуса, якого вже давно немає серед живих, і питає його: "Куди йдеш, Господи?" І чує у відповідь: "У Рим, щоб бути знову розі­п'ятим". Сказавши це, Ісус возноситься на небо, а Петро повертається до Рима: він зрозумів, що Ісус напророкував йому мученицьку смерть.

Вислів "куди йдеш?" став крилатим і вживається і по-українськи, і по-латині ("Quo vadis?"), і по-церковно­слов'янськи (камо грядеші?), коли йдеться про вибір мети, вибір долі:

"Камо грядеші?"— питає Хвильовий. "До джерел", — відповідає Зеров. [Збірка памфлетів М. Хвильового мала назву "Камо грядеші?"] (Д. П а в л и ч к о).

У польського письменника Генрика Сенкевича є роман "Камо грядеші?", перекладений багатьма мовами. Ось згадка про нього:

Наша машина — марка "фіат" — величезний комфортабельний автомобіль, прозваний в Спілці "Антилопа гну" і в цій подорожі переіменований нами на "Камо грядеші", бо прізвище шофера було Сенкевич, а до самої машини, що обламувалась щодесять кілометрів, інакше, як з запитанням "Камо грядеші", неможливо було і звернутися {Ю. Смоли ч).

У Римі Петра схопили і засудили до розп'яття. Він не хоче рівнятися з Ісусом мученицькою смертю на хресті, тому просить розіпнути його інакше — головою донизу. Уже на хресті Петро звертається до народу з проповіддю про значення хреста, про його таємниці.

Так, Петро пояснює, що хрест, перевернутий корот­шим кінцем донизу, — це символ Адама, гріх якого імінив увесь Божий устрій. Хрест неперевернутий — це символ Ісуса Христа, який відновив Божий порядок. Вертикальна частина хреста символізує логос, слово, Сюжественне начало в боголюдині — Ісусі, а горизон­тальна частина хреста — людську природу в ньому. Після (скінчення проповіді на хресті Петро помирає.

Яким зображують апостола Петра? У нього широке обличчя, кучеряве волосся, невелика кругла борідка. Таким його почали малювати уже в IV столітті н. е. Зображення Петра на східнослов'янських іконах майже не зустрічаються, а от на католицькому заході їх дуже багато. У середні віки в ньому бачили основоположника римської церкви, тому малювали його в одязі папи, а пізніше — і в папській тіарі. На старовинних зобра­женнях у руці апостола Петра — пастуший посох з хрестом зверху; пізніше — два ключі (один від раю, другий — від пекла).

Художники для своїх картин брали не лише єван­гельські сюжети, а й апокрифічні. Так, втеча Петра з Рима і зустріч з Христом — це апокрифічний сюжет, відсутній у Євангеліях; на цей сюжет є картина Караччі, яка так і зветься:"Quо vadis?" ("Куди йдеш?").

Розповідь про розп'яття Петра — теж апокриф. Цей сюжет зображено на картині Караваджо, а також на фресці Мікеланджело. Звільнення Петра з темниці анге­лом ми бачимо у Рафаеля; сльози Петра, який усвідомив своє відступництво, — у Ель Греко (це справді звору­шливо: могутній Петро, Петро-скеля — і раптом сльози!).

Мікеланджело "Розп`яття Святого Петра"

Серед апостолів був і Фома (або Тома, або Хома, залежно від того, як вимовлялася перша літера імені). Апостоли звали його Близнюк, але нам він відомий як Хома Невірний (Невіруючий).

У Євангелії від Івана розповідається, що Хоми не було серед апостолів, коли до них приходив воскреслий Хрис­тос, тому він і не повірив у воскресіння Христа: "Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його,— не ввірую!" (20: 25).

Далі Іван розповідає так: «За вісім же день знов удома були його учні, а з ними й Хома. І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині, та й проказав: "Мир вам!"» (20: 26).

"Мир вам!" — цей вислів-привітання Ісуса Христа — пізніше став ритуальною формулою християнських відправ, зокрема в католицькій церкві, латинською мовою:

Цей оригінальний спосіб примирення ксьондз закінчив повчальним вигуком: "Pax Vabiscum!" — "Мир вам!" (М. Рильський).

«Потім каже Хомі: "Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!" А Хома відповів і сказав Йому: "Господь мій і Бог мій!" Промовляє до нього Ісус: "Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!"» (Іван, 20: 27-29).

У сучасній мові "Хомою невірним" називають людину, яка не хоче повірити очевидним фактам, сумнівається в тому, що є істиною для інших:

Мало у нас уяви, ми, як невірний Хома, віримо тільки в ті рани, в які вкладаємо наші персти (Леся  Українка).

Та ба, не на тім кінець атеїзму Д. Куліша! Хоч він і сам каже, що "не вірить в чортів і святих", але зараз же признає, що проте "чорти й святі є". І знає, що є, а не вірить. Се вже більше невірство, як у Хоми (І. Ф р а н ко).

У книзі "Дії Хоми" (вона не ввійшла до канонічного тексту Біблії) розповідається, що Хома побачив уві сні Христа, який велів йому йти до індійського царя Гондофера (цар саме шукав будівничого для свого палацу). Хома показує йому креслення чудового палацу; цар щедро винагороджує його і залишає наглядати за будівництвом. Хома роздає навколишнім біднякам кошти, залишені царем на будівництво палацу, а сам проповідує слово Боже. Розгніваний цар кинув Хому до в'язниці. У цей час брат царя помирає, але воскресає на четвертий день і розповідає цареві, де він побував. Ангели віднесли його в рай, там він побачив палац із золота, срібла і самоцвітів, який побудував Хома на небі для недостойного царя. Цар кається, просить пробачення у Хоми, який пропонує цареві прийняти хрещення.

Про смерть Хоми розповідається так: Хома накликає на себе гнів можновладців, його жорстоко карають, але він з усіх випробувань виходить неушкодженим. Тоді пробують схилити до ідолопоклонства. У відповідь на це Хома наказує бісові, який сидів у ідолі, вийти з цієї глиняної скульптури і розбиває її. Побачивши це, розлю­чений верховний жрець пробиває Хому мечем. Христия­ни з великою шанобою ховають тіло Хоми.

Зображення Хоми, найчастіше з атрибутами будівни­чого, починають з'являтися в ХШ столітті. Це переважно вітражі в церквах Франції та Італії, пізніше — фрески. Широко відома картина X. Гольбейна Старшого (на католицьких зображеннях атрибут Хоми — спис).

Апостол Пилип (Філіпп) сам прийшов з Галілеї до Ісуса. Ісус побачив його серед інших людей навколо себе і сказав: "Іди за мною". Пилип пішов за Ісусом. Згодом він привів до Ісуса і Нафанаїла. Прийшовши до Нафанаїла, Пилип сказав: "Ми знайшли Того, що про нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, — Ісуса, сина Йосипового, із Назарета". І сказав йому Нафанаїл: "Та хіба ж може бути з Назарета що добре?" (Іван, 1: 44-46).

Чому Нафанаїл сказав цю — пізніше знамениту — фразу? Видно, Назарет був населений не дуже чесними і не зовсім високоморальними людьми.

Коли хочуть сказати, що від цієї людини не можна чекати нічого хорошого, тоді кажуть: "з Назарета що може бути доброго?":

В тій буденній обстанові

Раз побачивши поета,

Дехто й думає: "Чи вийде

Що путяще з Назарета?"

(А. К р и м с ь к и й)

Варфоломій (це друге ім'я Нафанаїла) разом з Пили­пом проповідував у Сирії та Малій Азії. Обоє були розіп'яті на хрестах, а Варфоломій був знятий з хреста ще живим. Він поховав Пилипа, а сам після цього пропо­відував в Індії та Вірменії. Смерть свою він знайшов у місті Албанолі. Там він був удруге розіп'ятий.

Пізніші джерела містять таку страшну подробицю його страти: з нього ще з живого здирали шкіру. Саме ця страшна смерть завжди діяла на уяву художників: уже в середньовіччі його зображували з усіма жахливими подробицями мучеництва. Звичайно біля нього був нама­льований і м'ясницький ніж — його атрибут.

Іван (Іоанн) Богослов і Петро — найважливіші постаті серед дванадцяти апостолів. Іван вважається автором четвертого Євангелія, трьох послань і Апокаліпсиса (хоча насправді це твори різних авторів).

Іван — син Галілейського рибалки Заведея і Салонії, однієї з мироносиць (це жінки, які йшли до поховання Ісуса, щоб помастити його тіло; вони несли миро — запашну олію — і тому їх назвали "мироносиці").

Іван був присутній при всіх найважливіших подіях у житті Ісуса: при поверненні до життя померлої дочки Заїра (Марк, 5: 37), при молінні Христа про чашу (Матвій, 26: 37); судячи з Євангелій, він один був на Голгофі біля підніжжя Ісусового хреста. Йому, помираю-. ми, Ісус заповідав потурбуватися про свою матір — Марію.

Іван Богослов був улюбленим учнем Ісуса: під час Таємної вечері він той, про кого сказано: "При столі, при Ісусовім лоні, був один з його учнів, якого любив Ісус" (Іван, 13: 23).

Збереглося багато переказів і легенд про цього апо­стола. Так, в одній із легенд розповідається, що в часи панування імператора Доміціана Іван був схоплений і засланий на острів Патмос. Саме там, — так написано в Апокаліпсисі, — він мав видіння про долю світу, май­бутнє всього людства. Все це пізніше лягло в основу його Апокаліпсиса.

У світовій літературі, зокрема в поезії, острів Патмос став символом одкровення, уособленням поетичних видінь.

Таємничою була смерть Івана, точніше — не смерть, а зникнення його до того часу, коли він у день Страшного суду має боротися з Антихристом (про це Іван довідався з видінь на Патмосі). А ось як про його таємничий кінець життя розповідає легенда. Разом зі своїми учнями (їх було семеро) Іван Богослов виходить із дому, йде на кладови­ще і лягає в могилу, промовляючи при цьому: "Приблизьте матір мою землю, накрийте мене!" Учні цілують його, покривають землею його ноги до колін, знову цілують, засипають землею до шиї, кладуть на обличчя хрест, цілують востаннє і засипають його землею всього. Коли християни Ефеса довідуються про це, вони приходять і розкопують могилу, проте вона порожня. У легенді ще розповідається, що кожного року 8 травня на цьому місці з'являється тонкий, ледь помітний пил, який має цілющу силу.

Як зображувався Іван? Західноєвропейське мистецтво дає нам зображення ніжного, ще безбородого юнака (візантійські й наші православні ікони таким його показують лише на Таємній вечері). Найчастіше це стара бородата людина, заглиблена у свої думки і видіння, з величезним лобом мислителя, його атрибут — орел. Проте є зображення, де його атрибут — чаша, з якої ви­повзає змійка.

Про апостола Іуду Іскаріота ми згадаємо, коли будемо говорити про останні дні життя Ісуса.

Коли після смерті Іуди залишилося одинадцять апостолів, Петро запропонував вибрати дванадцятого апостола, щоб було так, як за життя Ісуса. Вибирати запропоновано було серед тих, хто знав Ісуса і був свідком Його воскресіння. Таких було двоє: Йосип Ісус і Матвій. Кинули жеребок. Жереб випав на Матвія. Але далі про Матвія більше ніде не згадується.

Чому так потрібні були саме дванадцять апостолів? Бо в Євангеліях сказано, що на Страшному суді дванадцять апостолів на дванадцяти престолах судитимуть дванад­цять колін (поколінь) ізраїлевих (Матв., 19: 28).

Важливою фігурою, про яку чимало сказано у Новому Заповіті, був апостол Павло.

Апостола Павла ще звуть "апостолом язичників", "апостолом поган". Він не знав Ісуса, не належав до його дванадцяти учнів. Але церква прирівняла Павла до них, назвавши його "першопрестольним апостолом", і поста­вила його одразу ж після апостола Петра — за великі перед нею заслуги.

Народився Павло в малоазійському місті Тарсі; він римський громадянин (його латинське ім'я Павло означає "малий"). Рід його походить з "коліна Веніамінового", назвали його по-єврейськи на честь царя Саула, який належав до цього ж "коліна". Традиційно це ім'я вимо­вляється як Савл.

Учився він у Єрусалимі у відомого іудейського священика — раббі Гамаліїла Старшого, був гарячим прихильником Мойсеевого вчення. Він палав ненавистю до християнської общини, яка була в Єрусалимі. Ця ненависть знайшла й практичний вихід: він брав участь в арештах християн; був присутній і при вбивстві диякона Стефана: коли того побивали камінням, Савл стеріг одяг убивць.

Переслідуючи християн, які втекли з Єрусалима, він вирушає до Дамаска.

По дорозі з ним трапилася дивна пригода. Він подорожував не сам, а ще з декількома чоловіками. Вони вирушили вдень, коли сонце пекло нестерпно, раптом з неба полилося світло ще сильніше за сонце. Це сяйво було настільки сліпучим, що мандрівники заплющили очі, а Савл упав на землю. Тієї ж миті почув голос з не­ба: "Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?" А він запитав: "Хто Ти, Пане?" А Той: "Я Ісус, що його переслідуєш ти" (Дії святих апостолів, 9: 4—5). Савл, тремтячи від жаху, сказав: "Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?" А до нього Господь: "Уставай та до міста подайся, там тобі скажуть, що маєш робити" (Дії святих апостолів, 9: 6—9).

Чоловіки, котрі були разом із Савлом, заціпеніли від страху, бачачи світло, хоч і не чули слів, що лунали з небес. Савл піднявся, розплющив очі, але навколо була пітьма — він осліп. Попідруки його повели в Дамаск і залишили у місцевого жителя. Савл дуже страждав від того, що з ним сталося, нічого не їв.

До Савла прийшов Ананія, щоб повернути йому зір: за велінням Ісуса Ананія поклав на Савла свої руки — і той прозрів. Потім він охрестився, зміцнів, познайомився з християнською общиною в Дамаску і став проповідни­ком. Так із Савла став апостол Павло. Вислів "перетво­рити Савла в Павла" став крилатим і вживається тоді, коли якась людина різко змінює свої переконання, стаючи проповідником того, що раніше заперечувала чи засуджувала:

П а р в у с: Із Савла Бог Павла виявив, то й над тобою [Руфіном] ще, може, Бог колись покаже чудо (Леся Українка).

З Дамаска Павлу довелося втікати від переслідувань: єдиновірці спустили його в кошику з міської стіни.

Проповідницька діяльність Павла розгорнулася в Антіохії — це була столиця еллінської культури. Він стає мандрівним проповідником християнства, відвідує Каїр, Кілікію, Галатію, Македонію, Афіни, Ефес, Іспанію. В багатьох місцях його зустрічають вороже: закидають камінням, б'ють палицями, ув'язнюють. Із в'язниці він виходить завдяки чуду: раптом стався великий землетрус, стіна впала, він вийшов.

Караваджо "Перетвореня Павла"

Під час однієї з подорожей Павло зцілює кривого. Місцеві жителі починають кричати: "Боги в образі людському зійшли до нас!", — показуючи на Павла і його супутника. Населення хоче принести жертви їм; насилу Павло зі своїм супутником довели, що вони — звичайні люди. Павло закликає місцевих жителів відмовитися від богів фальшивих і поклонитися Богові живому — Ісусу.

Життя Павла повне пригод. Так, він передчуває, що йому не можна йти до Єрусалима, але все ж іде туди. Його схопили, закували в кайдани і хотіли вбити, але Павло був римським громадянином, тому його відправи­ли в Кесарію до римського намісника, а звідти морем — до Риму. Вже пливучи, Павло каже, що корабель розіб'ється. Йому не вірять, та корабель справді роз­бивається. Павло і його супутники чудом врятову­ються.

Одного дня його супутники бачать, як „Павла вкусила за руку змія-єхидна, а він байдуже струсив її. Він мав би під цього померти, але укушена рука навіть не почерво­ніла і не спухла. У Римі Павла звільнили, і він прожив там два роки.

Про смерть Павла в Євангеліях не говориться нічого. Легенда ж твердить, що він був страчений у Римі разом з апостолом Петром під час гоніння Нерона на християн. У легенді розповідається про чудеса, які супроводили його смерть: відрубана голова його вимовляє востаннє ім'я Ісуса Христа; на тому місці, де вона впала, по­чинають бити три джерела (звідси назва римського монастиря — Трефонтане).

Так ми з вами познайомилися з апокрифом, який зветься "Ходіння апостола Павла по муках".

Апостол Павло — автор 14 послань, які входять до Нового Заповіту. Більшість сучасних дослідників вважає переважну частину послань справді написаними Павлом, а самого Павла історичною особою. Тільки його біогра­фію апокрифи зробили казковою.

На картинах та на інших зображеннях Павло високо­чолий, лисий, довгобородий, його атрибут — меч, що ним його було страчено.

Зображення усіх дванадцяти апостолів разом з Ісусом Христом можна побачити в київському Софіївському соборі. Мозаїка ця зветься "Причастя апостолів", у центрі композиції — олтар. З одного боку Христос про­понує освячений хліб шістьом апостолам на чолі з Петром. На другому боці — Павло з шістьма апостолами й освяченим вином.

Нагірна проповідь (Проповідь на горі)

БЛАЖЕННІ МИРОТВОРЦІ (Матв., 5: 9)

БЛАЖЕННІ ВБОГІ ДУХОМ (Матв., 5: 3)

АЛЧУЩІ І ЖАЖДУЩІ (ГОЛОДНІ І СПРАГЛІ) (Матв., 5: 6)

СІЛЬ ЗЕМЛІ (Матв., 5: 13)

НІ НА ЙОТУ (Матв., 5: 18)

ВІД ЛУКАВОГО (Матв., 5: 37)

НЕ ПРОТИВСЯ ЗЛОМУ (Матв., 5: 38-39)

ВО МНОГОГЛАГбЛАНІЇ НЄСТЬ СПАДНІЙ (Матв., 6: 7)

НЕ ЗНАЄ ЛІВА РУКА, ЩО, РОБИТЬ ПРАВИЦЯ (ПРАВА) (Матв., 6: 3)

ХЛІБ НАСУЩНИЙ (Матв., 6: 11)

МАМОН (МАМОНА). СЛУЖИТИ МАМОНІ (Матв., 6: 24)

ЗЛОБА ДНЯ (Матв., б: 34)

НЕ СУДИ - І ТЕБЕ НЕ ОСУДЯТЬ (Матв., 7: 1-2)

У ЧУЖОМУ ОЦІ ЗАСКАЛКУ БАЧИТИ,

А В СВОЄМУ КОЛОДИ НЕ ПОМІЧАТИ  (Матв.,7: 3-5)

НЕ КИДАЙТЕ БІСЕРУ (ПЕРЛІВ) ПЕРЕД СВИНЬ­МИ (Матв., 7: 6)

ІЩІТЄ І ОБРЯЩЄТЄ, ТОЛЦИТЄ І ОТВЄРЗЄТСЯ ВАМ (Матв., 7: 7)

ЗАМІСТЬ ХЛІБА ДАТИ КАМІНЬ (Матв., 7: 9)

ВОВК В ОВЕЧІЙ ШКУРІ (Матв., 7: 15)

ДІМ БУДУВАТИ НА ПІСКУ (Матв., 7: 26-27)

Після того, як Ісус пройшов випробування в пустелі, він починає свою проповідницьку пильність і збирає перших учнів: "А чутка про Нього пішла по всій Сирії. І водили до Нього недужих усіх, хто терпів на різні хвороби та муки, і біснуватих, і сновид, і розслаблених, — і Він їх уздоровляв. І багато людей ішло зa ним..." (Матв., 4: 24—25).

Усі перелічені на початку цього розділу крилаті слова походять із однієї — порівняно невеликої — Нагірної проповіді Ісуса Христа. Своєю назвою ця проповідь завдячує такому описові в Євангелії: «І побачивши натовп, Він вийшов на гору. А як сів, підійшли Його учні до Нього. І, відкривши уста свої, він навчати їх став,, промовляючи: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне"» (Матв., 5: 1—3).

У Нагірній проповіді є розділ, який зветься "Хто блаженний" ("хто носить в собі блаженство", "хто вгодний Богові"). Тут перераховується одинадцять можливостей бути блаженними. Серед них є такий вислів: "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть" (Матв., 5:9). Цей вислів стосується людей, яким вдалося когось примирити:

Це був справжній миротворець [композитор М. Лисенко]. Люди всяких партій, напрямків, націо­нальностей, різного віку, полу, розвитку і вдачі — усі горнулись до його ніжної, ясної, без краю привітної душі... (Дніпрова Чайка).

Вислів "блаженні вбогі духом", названий першим, сприймався по-різному: одні вважали, що "прості духом" — це незіпсовані, простодушні, наївні люди; інші — а таких більшість — "простими духом" називали людей аж надто покірних, позбавлених почуття власної гідності, людей бездуховних:

— Обранець Божий той, хто вбогий духом, а вірою багатий, хто найбільше

боїться Господа.

— Ні, власне, той, Хто не боїться.

(Леся Українка)

 Серед того заскорузлого в формалізмі і убогого духом товариства Борис повертався свободно, не як вищий, але як чоловік з іншого світу, як якийсь гість з чужих сторін 

(І. Франко).

Вислів "алчущі і жаждущі" (церковнослов'янські слова, які означають "голодні і спраглі") взято з такої фрази Нагірної проповіді: "Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть" (Матв., 5: 6). Тут ідеться про людей, які пристрасно прагнуть правди. У переносному, розширеному значенні цими словами позначають людей пригноблених, знедолених, а також просто голодних і спраглих:

Алчна душа в князя Оскола, не може він задо­вольнити своєї жадоби, насипає скотниці, збирає землі, перетесує ліси (С. Скляренко).

Проте можливе вживання цього вислову й на позначення будь-якого пристрасного бажання.

Звертаючись до своїх учнів, апостолів, Ісус каже: "Ви — сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже ні на що, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми. Ви — світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі" (Матв., 5: 13-16).

Вислів "сіль землі" вживається тоді, коли говориться про активну, творчу силу народу, про тих, хто виділяється своєю значущістю і є світлом, світильником для інших:

Дев'ятий вал... Чи ж то була вода, Що марне так розбилася об кручу? То ж сіль землі, то ж сила молода Ішла на смерть, на згубу неминучу. (Леся Українка)

Вислів "ні на йоту" потребує ширшого пояснення. У своїй проповіді Ісус каже: "Не подумайте, ніби я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, — Я не руйну­вати прийшов, але виконати, По правді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, — ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все" (Матв., 5: 17—18). Смисл цієї фрази такий: Ісус не збирається заперечувати чи принижувати написане в Старому Заповіті; навпаки, він прагне виконувати все те якнайточніше.

Що таке йота? Чому її обрано як порівняння з чимось луже невеликим, незначним? Йота — назва літери грецького алфавіту, яка позначала звук "і". Вона іноді писалась у формі рисочки під голосними, які звалися "альфа", "омега", "ета" (це були довгі, виразні а, о, є). Пропуск цієї рисочки не мав значення для вимови, але за правилами правопису вона мала бути в тексті.

 Ось типове вживання цього вислову (в обох випадках "ні на йоту" могло бути замінене словом "зовсім", але категоричність сказаного була б послаблена):

Євгеній: Завида... я й сам розповім вам усе до йоти, і то по всій щирій правді (І. Франко).

Які ж слова у прозі днів знайти, Який же голос дужий підібрати, аби на йоту ще хоч піднести знеможену поезію до правди? (В. П р о с т о п ч у к)

Є такий вислів: "А що зверх цього, те від лукавого" або коротше: "те — від лукавого". Узято ці слова теж з Нагірної проповіді: «А я вам кажу не клястися зовсім: ані небом, бо воно престол Божий; ні землею, бо підніжок для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя великого; не клянись головою своєю, — бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною.

Ваше ж слово хай буде: "так-так", "ні-ні". А що більше над це, то те від лукавого» (Матв., 5: 34—37).

"Від лукавого" —. у сучасній мові це щось зайве, неправильне, шкідливе:

Ну, що ж, коли продовжити ваш образ, то політика в нього, може, й від лукавого, але така Божа іскра сяє в багатьох його творах! (М. Стельмах).

Наступна частина проповіді дала крилатий вислів "не протився злому", який часто замінюють словами "непро­тивлення злу насильством ".

Ю.Шнорр фон Карольсфельд "Нагірна проповідь"

Ось слова Ісуса з проповіді: «Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому... Хто просить у тебе — то дай, а хто хоче позичити в тебе — не відвер­тайсь від нього"» (Матв., 5: 38—42).

Ви бачите, що тут йдеться про повну покірність, милосердя, всепрощення; з таким значенням цей вислів і вживається:

І довіку лев

не втомиться ягнят покірних жерти:

котре не з'їв учора, з'їсть сьогодні,

помилує сьогодні, завтра з'їсть,

аби його пустити до кошари.

А ваша віра: не протився злому!

(Леся Українка)

Образ жінки-матері в нашій дореволюційній поезії часто змальовувався у характері покірливості, в своєрідному "непротивленню злу насильством", — за винятком, звичайно, шевченківської матері-протестантки і поборниці правди (А. Малишко).

Оскільки протягом довгого часу текст Біблії був відомий віруючим переважно церковнослов'янською мовою, то частина крилатих слів із Нагірної проповіді потрапила в нашу мову саме в такій формі (сьогодні вони найчастіше вживаються іронічно).

Одним з таких висловів є іронічне твердження "во многоглаголанії нєсть спасєнія" ("у багатослів'ї, у веле­мовності нема порятунку"). Ми всі часом говоримо багато, довго, нудно, і громіздке слово "многоглаголаніє" дуже влучно це передає. У проповіді ці слова теж містять приховану насмішку: "А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, — бо думають, ніби вони будуть вислуханні за своє велемовство. Отож, не вподобляйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за наше прохання!" (Матв., 6: 7—8).

Потреба в живій істині ще не визріла, і звичка не додумувати до кінця ще залишилась... А в много­глаголанії — нема істини (Є. С в е р с т ю к).

Милосердя завжди, не тільки в часи Ісуса, було окрасою людської душі, — якщо воно було не роблене, а справжнє. Про це в Нагірній проповіді говориться так: "Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матимете нагороди від Отця вашого, що на небі. Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди... А як ти чиниш милостиню, — хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно" (Матв., 6: 1—4).

Образний вислів з цього тексту — "не знає ліва рука, що робить правиця (права)" — показує нам, як треба чинити добрі діла: скромно, тихо, непомітно навіть для самого себе.

На жаль, цей прекрасний вислів давно відійшов від свого первісного значення і найчастіше вживається, коли говорять про чиюсь безгосподарність, неорганізованість, забудькуватість тощо.

Вислів "хліб насущний" взято з церковнослов'янського речення "хлєб наш насущний даждь нам днєсь" — "хліб наш щоденний дай нам сьогодні", а це речення, в свою чергу, взяте з молитви, відомої, мабуть, усьому християнському світові. Ось вона українською мовою. Ісус у Нагірній проповіді каже: "Ви ж моліться отак:

Отче наш, що ecu на небесах!

Нехай святиться ім'я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі.

Хліба нашого насущного

дай нам сьогодні.

І прости нам довги наші,

як і ми прощаємо винуватцям нашим.

І не введи нас у випробовування,

але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є царство, і сила,

і слава навіки.

Амінь".

(Матв., 6: 9-13).

Грецьке слово "амінь" означає "правда", "нехай так буде", "погоджено" і вживається в кінці молитов, пропо­відей, послань. З цим же значенням іноді зустрічається в художніх текстах для створення настрою урочистості:

Отож скажу відкрито і вселюдно — Буває всяко, доля — не черінь. Любов — це, люди, діло непідсудне. По всі віки. Во вік віків. Амінь.

(Л. К о с т е н к о)

Крилатий вислів "хліб насущний" вживається як на позначення щоденних людських потреб, так і в ширшому значенні — як узагальнена назва того, без чого не може жити людська душа. Порівняйте:

Люба мамочко! Отримали ми вчора гроші, — спасибі тобі за них, тепер уже "хліб насущний" надовго забезпечений (Леся Українка, лист до матері, 28.01.1894 р.).

Володимир Сосюра був народжений і покликаний життям для поезії, вона була йому довгі роки єдиним заняттям, працею і відпочинком, його хлібом насущним, приносила творчу насолоду (А. Малишко).

Цитати з цієї молитви можна зустріти - як образні вислови - в багатьох поетичних і прозових творах:

Мій народе! Темний і босий!

Хай святиться твоє ім'я! (Є. Плужник)

Даждь нам, Боже, днєсь! Не треба завтра, даждь нам днєсь, мій Боже! Даждь нам днєсь! Догоряють українські ватри, догоряє український весь край... (В. Стус).

"І пе введи нас у спокусу, " — молимося з острахом, знаючи приказку про відчинені двері, що можуть спокусити і святого...  (Є. С в е р с т ю к).

Вислови "служити двом панам", "служити Богові і мамоні", "служити мамоні" також походять з Нагірної проповіді: "Ніхто двом панам служити не може, — бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні" (Матв., 6: 24). Що таке "мамона"? Мамон — сирійський бог багатства. Звідси "мамона" — синонім багатства; "служити мамоні" — прагнути збага­чення, дбати лише про матеріальні цінності. Наприклад:

Недовго жив я ще, лиш сорок літ, І сил не тратив на пусту мамону, Невже ж уже минув я свій зеніт і розпочав спадистий шлях до склону? (І. Ф р а н ко)

Часом "мамона" — це ще й примхи багатих, їх фанаберії:

— У панів така мамона, що коли смачне, то вони й жабу з'їдять (О. Стороженко).

Чи ж можна дивуватись, що на цій вічній канві виростали і падали святині, а на місці їх організову­вались осередки Мамони і Бахуса, школи безбожності, вакханалії блюзнірства — і ширшали зони духовного спустошення (Є. Сверстюк).

З цього ж джерела походить вислів "злоба дня", взятий із церковнослов'янського тексту проповіді. Ось повне речення: "Довлєєт дневі злоба єго". А тепер уважно прочитайте дослівний переклад цього речення: "Достатньо для кожного дня своєї турботи". Значить, "довлєть" означає "бути достатнім", "вистачати", хоч у російській мові усталилося вживання цього слова у значенні "дави­ти, тиснути". І ще одно: "злоба" — це не "злість", а "турбота", звідси "злоба дня", "злободенний" — це не "злий на сьогоднішній день", а "щось на сьогодні най­важливіше"; "те, що хвилює людей зараз":

— Всякому часу "довлєєт його злоба", — казан він [Лошаков] тим молодим верховодам, що іноді натякали йому про його породу (Панас Мирний).

Ось, брате, справжній тобі випадок по свіжих слідах. Спробуй, зроби з нього яку-небудь драматургіч­ну сценку па злобу дня (Ю. Яновський).

Проте в тексті Нагірної проповіді ці слова вжито дещо в іншому значенні: "Отож, не журіться про завтрашній день, — бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!" (Матв., 6: 34). Значення цього твердження близьке до старого прислів'я: "Дасть Бог день, дасть Бог харч".

Ще одна моральна засада: "не суди — і тебе не осудять". У тексті проповіді говориться: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам. І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш? Або як ти скажеш до брата свого: "Давай вийму я заскалку з ока твого", коли он колода у власному оці? Лицеміре, — вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого» (Матв., 7: 1—5).

Тут одразу викладено дві моральні засади. Перша: треба однаковою міркою — об'єктивно — міряти вчинки свої і чужі ("не суди — і тебе не осудять"), друга: часом людина намагається не бачити власних вад, хоч вони можуть бути великими, а в інших помічати найменшу похибку ("у своєму оці колоди не бачити"). Обидва вислови є застереженням від несправедливих, необ'єк­тивних висловлювань про людей та про їхні вчинки. Ось як цю думку переосмислює Іван Франко:

Я на те йому відповідаю:

"Всім прощай і прощення доступиш,

Не суди і суджений не будеш.

Не стає тебе на милостині,

То ще в тім гріха, ні зла немає.

Та коли на власні очі бачиш,

Що грішить хтось або кривду робить,

Не суди його, бо знать не можеш,

Чи немає правди в його ділі.

Євангельський вислів: "У чужому оці заскалку бачити, а в своєму колоди не помічати" — давно став в українській мові прислів'ям: "У чужому оці порошинку бачить, а в своєму і сучка недобачає".

Широко відомі і часто вживаються такі слова з проповіді: "Нє мєчітє бісеру пред свіньямі, ібо оні попрут єго ногамі" (церковнослов'янською мовою). Рідше вживаються ці ж слова українською мовою: "не кидайте перлів перед свиньми", "не кидайте бісеру перед свиньми". У тексті Євангелія читаємо: "Не давайте свято­го псам, і не розсипайте перед своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас..." (Матв., 7: 6). У ці слова вклада­ється таке значення — не витрачайте марно слів перед людьми, які не здатні зрозуміти вас і не погодяться з вами:

Цинічно, мамо, і не милосердно

Мечеш ти те, що найвище, найкраще,

Чим величаться б могла віковічно

Як архітвором — свиням під ноги.

(І. Ф р а н ко)

Поручик так само щось думав. Видимо, він задовольнився з розмови, вирішивши, що його бесід­ник — дурень і нема чого "метати бісер", а краще спати  (О. Слісаренко).

Є в Нагірній проповіді такі слова: "Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам; бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає — знаходить, а хто стукає — відчинять йому" (Матв., 7: 7—8). Ці слова цитуються церковнослов'янського мовою: "Іщітє і обрящете, толцитє, і отверзется вам". Вживають їх переважно жартома або іронічно, коли хочуть підкреслити марність домагань, нездійсненне бажання чогось досягти (відомий жарт Остапа Виш­ні "Толцитє — і отверзется — і дасться вам по шиї).

Далі Ісус каже: "Чи ж то серед вас є людина, що подасть своєму синові каменя, коли хліба проситиме він? Або коли риби проситиме, то подасть йому гадину?" (Матв., 7: 9—10). Крилатий вислів сучасної мови — "замість хліба дати камінь" — у переносному вживанні означає крайню межу черствості, бездушності:

— Я... маєш рацію. Я виховав, прошу я тебе, гадину на грудях. За хліб ти платиш мені каменюкою, щеня (І. Віл ьде).

Цей вислів, як і інші, давно і широко відомі, може зазнавати змін — одне зі слів (тут слово "камінь") замі­нюється іншим:

Співали, як же! Пригадай, Однолітку і друже давній, Немов на глум, хтось пісню дав нам, Як ми казали: хліба дай!

(М. Рильський)

Частину загальновідомого вислову можна просто про­пустити:

Ідуть вони, тужать, степом, селами...

На їх голосіння

Дають їм каміння,

Лушпиння з насіння.

(О. Олесь)

Відомий всім з дитинства вислів "вовк в овечій шкурі" походить теж з Нагірної проповіді Христа: "Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині — хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх" (Матв., 7: 15—16). Ця думка — по плодах, тобто по діяльності, визначається людина — далі розви­вається так: "Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги — із будяків? Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі. Не може родити добре дерево плоду лихого, ані дерево зле й плодів добрих родити. Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, — зрубується та в огонь укладається. Ото ж бо, — по їхніх плодах ви пізнаєте їх" (Матв., 7: 16—20).

Вислів "вовк в овечій шкурі" ми вживаємо, коли говоримо про лицеміра, який свої злі наміри ховає під личиною добродушності, чесності, лагідності:

— ... Грядіть до пастви своєї і оберіть собі єпископів, як належить за правилами апостольськими, і надішліть їх до мене. Але таємниця ця мусить бути свято збережена від ворогів наших і від вовків у шкурі овечій (3. Тулуб).

— О-о, ви думаєте! Сірі вовчики, наділи овечу шкуру та такі тихі стали. А тоді, як казали вам не ловити риби, то ви якої співали? (Панас Мирний).

Коли щось робиться непродумано, наспіх, недбало, то про таку роботу чи про таку поведінку звичайно кажуть, що "людина ця будує щось на піску". Виявляється, що цей вислів теж є в Нагірній проповіді. Там розгорнута ціла картина: "Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, — та не впав, бо на камені був він заснований. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, — подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, — і він упав. І велика була та руїна його!" (Матв., 7: 24-27).

Вислів "дім будувати на піску" сприймається у нас не як цитата з Євангелія, а як звичайнісіньке українське прислів'я — настільки давно і міцно цей вислів увійшов v нашу мову:

Отже, коли тягли наше образотворче мистецтво до наслідування безживних візантійських зразків, то будували вони свою будову на піску (М. Рильський).

А тепер поверніться до початку цього розділу й перегляньте ще раз вислови з Нагірної проповіді. Адже це не що інше, як викладені в образній формі закони співжиття людей, правила поведінки, які не застаріли; вони такі ж актуальні, як і дві тисячі років тому, і будуть такими для всіх часів і народів. Це правила загально­людьської моралі.

Ісус проповідує і навчає

Ісус — мандрівний проповідник, учитель і цілитель. Він зцілює хворих, воскрешає мертвих і увесь час розмовляє з тими, хто його супроводить. Це і його учні, і люди, які йому повірили і скрізь ходять за ним; це і люди тих місцевостей, з якими він зустрічається і розмовляє при зустрічах. Улюблена форма його розповіді — це притча, - коротке повчальне оповідання, з якого слухачі повинні самі зробити висновок. Якщо вони цього зробити не можуть, Ісус допомагає їм.

У його розповідях розсипано багато образних, глибоких і точних думок, які й стали крилатими. Ось вони.

ОТРЯСТІ ПРАХ ОТ НОГ. СВОЇХ (Матв., 10: 14;

Марк, 6: 11; Лука, 9: 5; Дії святих апостолів, 13: 51)

МИР ДОМУ ЦЬОМУ! (Матв., 10: 11-12)

БУДЬТЕ МУДРІ, ЯК ЗМІЇ, І  КРОТКІ, ЯК

ГОЛУБИ (Матв., 10: 16)

ХТО МАЄ ВУХА, НЕХАЙ СЛУХАЄ (Матв., 11: 15)

УПАСТИ НА ДОБРИЙ ҐРУНТ (Матв., 13: 3-8)

СІЯЧІ (Матв., 13: 3-8)

ВІДДІЛЯТИ КУКІЛЬ ВІД ПШЕНИЦІ (Матв., 13:24-30)

Судячи з того, що вислів "отрясші прах от ног своїх", "обтрусити порох з ніг своїх" (він наводиться звичайно церковнослов'янською мовою) є в кількох Євангеліях, — уже тоді, коли ці тексти писалися: вживався як усталений зворот, як стійке словосполучення. Вислів походить з наказів Ісуса апостолам на дорогу: «А як зайдете в місто якесь чи в село, то розвідайте, хто там достойний, — і там перебудьте, аж поки не вийдете. А входячи в дім, вітайте його промовляючи: "Мир дому цьому!" І коли буде достойний той дім, — нехай зійде на нього ваш мир, а як недостойний він буде, то мир ваш нехай до вас вернеться. А як хто вас не прийме і ваших слів не послухає, то, виходячи з дому чи з міста того, обтрусіть порох із ніг своїх» (Матв., 10: 11-14).

Сьогодні вислів означає рішучий і безповоротний розрив з чимось або з кимось:

Чи ж мене не відіпхнуло

Їх гордеє недовірство?

Чи я не отряс назавше

Пил їх із своїх чобіт?

(І. Ф р а н ко)

Розуміється, — приблизно так казав Ігор, — вирвавшись з того проклятого закордоння, я повинен обтрусити із себе той "попіл і прах". Мусив щось забути! мусив щось пригадати! до чогось повернутися... (Ю. Смолич).

Продовжуючи повчати апостолів перед дорогою, Ісус каже: "Оце посилаю Я вас, як овець між вовки. Будьте мудрі, як змії, і кроткі, як голуби" (Матв., 10: 16). Іншими словами — керуйтеся розумом, але не втрачайте душевної чистоти і добросердності. Звичайно цей вислів не видозмінюється, а вживається як цитата:

Карольсфельд "Напуття Ісуса 12 апостолам"

—Але, Григоре Савичу, у вас же в кожнім творі святе письмо, історія святої віри. Й лише подекуди...

—Sapienti, як кажуть, sat!

-Воно-то так... Проте чи гідне  мужа таке лукавство?

-"Будьте кроткі, як голубки, а мудрі, як змії" (Василь Шевчук).

Уявляю сьогодні Шевченка в цій залі зніяковілим від атмосфери полинної ейфорії, він напучує вас у дорогу євангельськими словами: "Ось посилаю вас, як овець між: вовків. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голуби " (Є. С в є р с т ю к).

Вислів "хто має вуха, нехай слухає" закінчує Ісусове свідчення про Івана Хрестителя: «По правді кажу вам: "Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя!"» (Матв., 11: 11). Ці слова скоріше можна віднести до усталених мовних зворотів, бо зустрічаються в Біблії в кількох місцях. У нашій мові цей вислів теж сприймається не як пряма цитата з Біблії, а як узвичаєний загальномовний зворот.

Із Притчі про сіяча крилатими стали два вислови: "упасти на добрий ґрунт" і "сіячі". Притча має на меті показати в образній формі, як сприймається різними людьми слово Боже: "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали одні край дороги, — і пташки налетіли та їх повидзьобували. Другі ж упали на ґрунт ка­м'янистий, де не мали багато землі, — і негайно посходили, бо земля неглибока була, а як сонце зійшло, — то зів'яли, і коріння не мавши, — посохли. А інші попадали в терен, — і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю — і зродили: одне в сто раз, друге — в шістдесят, а те втридцятеро" (Матв., 13: 3—8).

Любов до волі... Засланий за неї поет найшов саме в засланні родючий для неї ґрунт (М. Рильський).

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління

На глум не брало і на сміх.

Щоб монументом їх не було те каміння,

Яким в відплату за плодючеє насіння

Ще при життю обкидувано їх.

(І. Франко)

Де ви, правди всенародної

Та братерства сіячі?

Де ви, мислі благородної

Тверді духом діячі?

(П. Грабовський)

Сіяч з цієї притчі викликав у Миколи Некрасова інший образ — образ "сіячів розумного, доброго, вічного", що й зробило це слово крилатим.

Із притчі про кукіль, розказаної Ісусом, походить вислів "відділяти кукіль від пшениці". У притчі розповідається про чоловіка, який посіяв був добре насіння на полі своїм, а коли люди поснули, прийшов ворог його і посіяв поміж пшеницею кукіль. Побачивши те, раби свого господаря хотіли піти і вирвати кукіль. Але господар не дозволив цього їм, сказавши: «Ні, — щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, — хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: "Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї"» (Матв., 13: 29—30).

У наш час вислів уживається зі значенням — від­окремлювати шкідливе від корисного, погане від хорошого:

Біжить почтар із Віфлієма

І каже: — Царю! так і так!

Зіновать, кукіль і будяк.

Росте в пшениці!

Кляте плем'я

Давидове у нас зійшло!

Зотни, поки не піднялось!

(Т. Ш е в ч е н к о)

Відсій кукіль і відбери зерно,

Посій його й не жди, як зійде ряснотою,

А прагненням своїм і працею крутою

Доглянь і перевір, яке на зріст воно.

(А. Малишко)

ЗНАМЕННЯ ЧАСУ (Матв., 16: 1-4)

ВІРА ГОРАМИ ДВИГАЄ (Матв., 17: 20)

ГОРЕ ТОМУ, ХТО СПОКУСИТЬ ОДНОГО З МАЛИХ ЦИХ (Матв., 18: 6)

ЗАБЛУДЛА (ЗАБЛУКАНА) ВІВЦЯ (Матв., 18: 12)

ЛЕГШЕ ВЕРБЛЮДОВІ ПРОЙТИ КРІЗЬ ГОЛЧА­НЕ ВУШКО, НІЖ БАГАТОМУ  ВВІЙТИ В ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ (Матв., 19: 24)

ТЬМА КРОМІШНЯ (Матв., 22: 13) ПЛАЧ І СКРЕГІТ ЗУБІВ (Матв., 24: 51)

БАГАТО ЗВАНИХ ТА МАЛО ВИБРАНИХ (Матв., 22: 14)

"Знаменням часу", "ознакою часу" називають явище в громадському житті, типове саме для цього часу, — це основна подія, яка провіщає великі зміни. Походить вислів ось із якого тексту: «І підійшли фарисеї та саддукеї і, випробовуючи, просили Його показати ознаку їм із неба. А Він відповів і промовив до них: "Ви звечора кажете: "Буде погода, — червоніє бо небо". А ранком: "Сьогодні негода, — червоніє бо небо похмуре". Розпізнати небесне обличчя ви вмієте, ознак часу ж не можете! Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки, та ознаки йому не дадуть..."» (Матв., 16: 1—4). Ось при­клади вживання цього вислову:

І повзуть інші чутки про знамення на землі і на небі, про сонячне затемнення І про те, що набли­жається кінець світу (3. Тулуб).

 З'явився, з другого боку, герой, який став знаменням часу, але якого література тільки почала відкривати (Б. Буряк).

Вислів "віра горами двигає" походить із того місця в Євангелії, де учні питають Ісуса, чому вони не змогли вигнати демона з хлопця. Ісус відповідає: «Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: "Перейди звідси туди", то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого! Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом» (Матв., 17: 20—21). Вживаються ці слова як крилаті тоді, коли треба образно підтвердити думку — найбільші труднощі перемагаються вірою в правильність поставленої мети:

Тільки Дух може оживити, підняти людину і повести її на заповідану гору, адже віра гори ворушить (Є. С верстюк).

У розділі "Хто найбільший у Дарстві Небеснім" твориться: «Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: Хто більший у Царстві Небеснім?" Він же дитину покликав і поставив її серед них, та й сказав: "По правді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, — не ввійдете в Царство Небесне! Отже хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім. І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене. Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, — і його потопити в морській глибині..."» (Матв., 18: 2-6).

Звідси ж узято і вислів "горе тому, хто спокусить одного з малих цих" (цитується переважно церковносло­в'янською мовою: "Ащє кто соблазніт єдіного от малих сіх") — моральне правило, за яким осуджується викори­стання чиєїсь переваги над дитиною або людиною беззахисною. Наприклад:

— У мене дочка, син... Ви розумієте, ніжний дитячий розум, чисте серце... Аще кто соблазнит єдиного от малых сих... (А. Ч е х о в).

"Заблудла (заблукана) вівця" у сучасній нам мові — людина, яка збилася з правильного шляху. У тексті Євангелія — це образний вислів про людину, яка може помилятись, але Бог дбає про її навернення: "Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине 99 у горах і не піде шукати заблудлої? І коли пощастить відшукати її, по правді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за 99 незаблудлих. Так волі нема Отця нашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих" (Матв., 18: 12—14).

Вислів давно відірвався від тексту і вживається досить широко:

- Так, нас запрошують. Бачиш, он вогнище, заблукана вівця! (П. П а н ч).

Далі в тексті Євангелія розповідається про те, хто може увійти в Царство Небесне: «Ісус же сказав Своїм учням: "По правді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: легше верблюдові пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» (Матв., 19: 23-24). По-різному пояснювався цей вислів ("вухо голки" — ворота в стіні Єрусалима; "верблюд" — корабельний канат та ін.). Найімовірніше — це прислів'я, яке існувало в час написання книги. Вислів вказує на неможливість досягнення чогось:

Трансформація віри залежно від збагачення людини скарбами земними — не дуже складна проблема, над якою стоїть емблема верблюда перед вушком голки як застережний знак " (Є. Сверстюк).

Я, звичайно, верблюд,

Я підступно й злочинно

В вушко голки циганської ліз, як маньяк.

А спитайте, чому?

Та хотів самочинно

Контрабандою в рай прошмигнуть на дурняк.

(І. Світличний)

Одна невелика притча — про гостей весільних — дала одразу три крилатих вислови. У притчі розповідається про царя, який одружував сина і кликав гостей на весілля. Та запрошені ним гості не захотіли прийти на весілля, хоч цар сказав: "Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, — і все готове. Ідіть на весілля!" (Матв., 22: 4). Послані ним раби так і не при­вели гостей, а в одному місті цих царевих посланців просто вбили. Цар послав туди своє військо, жителів повбивали, а місто спалили. Тоді цар наказав рабам збирати всіх, кого тільки спіткають. «І весільна кімната гістьми переповнилась. Як прийшов же той цар на гостей подивитися, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного, та й каже йому: "Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?" Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: "Зв'яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, — буде плач там і скрегіт зубів..." „Бо багато покликаних, — та вибраних мало"» (Матв., 22: 10-14).

Те, що в перекладі "темрява зовнішня", — по-церковнослов'янськи "тьма кромішня" ("кромі" — зовні). Вислів уживається для позначення глибокої темряви. У переносному значенні — неосвіченість, невігластво:

А щодо того, що ми нічого не друкуємо для мужиків, то, будьте ласкаві, скажіть, хто з нас може написати щось такого, щоби мало і наукову вартість і було таке популярне? Що ми можемо написати, коли самі нічогісінько не вміємо, коли на кожнім поступові тикається чоловік на тьму кромішну (І. Франко, лист до М. Павлика, 19.02.1880 p.).

Орнітолог із заповідника розповість, скільки перепілок збивається в цих степах восени, де вони, перш ніж відлетіти за море, скидають з себе зайвий жир, щоб стати легкими, а головне, ждуть прильоту стрепетів, бо саме стрепет гуртує перепелиний табун і веде його потім і у політ, — хоч і в негоду, хоть навіть і крізь кромішню тьму (О. Гончар).

Як і попередній, вислів "плач і скрегіт зубів" зустріча­ється в цьому Євангелії кілька разів. Сьогодні вислів означає стан глибокого розпачу:

Мабуть, усе отаке старе, стародавнє кличе до прислухання ударам власного серця, до розумування над життям. Там десь інтриги, політика, ідеї, в'язниці, жандарі, плач і скрегіт зубів — а тут тихо-тихо, мов на дні моря (Г. X о т к е в и ч).

Виїхали вони під поетичний скрегіт зубів розлюченого Коростилевського (Я. Г р и м а й л о).

Часом окремо вживають "скрегіт зубовний" для позна­чення злості, ненависті:

Першу ніч я провела тоді, як тінь в Дантовому пеклі, — з плачем і скрежетом зубовним (Леся Українка, лист до М. Косача, 10. 1889 p.).

Дослідники вважають, що вислів "багато званих (по­кликаних), та мало вибраних" дуже давній.

Так, Р. Ю. Віннер доводить, що цей вислів є в старо­давньому тексті "Послання Варнави", який був написа­ний в Єгипті в середовищі дохристиянських общин. Ось приклад вживання:

На кембриджському банкеті, в колі молодих талановитих ботаніків, котрими так багата Англія, я, не соромлячись, висловлював думку: "Багато званих, але чи багато вибраних?"

(К. Т и м і р я з є в).

Вислів "безплідна смоковниця" походить із розповіді про те, як Ісус, вертаючись із міста, зголоднів, побачив фігове дерево і підійшов до нього. Та плодів на дереві не було. І тоді він сказав: «"Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки". І фігове дерево зараз усохло» (Матв., 21: 19).

"Безплідною смоковницею" називають (образливо) жінку, в якої немає дітей; вченого, який не досяг успіхів у своїй галузі; загалом — людину, яка нічого не створила:

Не може дерево ледаче давати плоду доброго (П. Куліш).

КНИЖНИКИ ТА ФАРИСЕЇ (Матв., 23: 14-15)

ГРОБИ ПОВАПЛЕНІЇ (ПОБІЛЕНІ) (Матв., 23: 27)

ВІДДІЛЯТИ ОВЕЦЬ ВІД КОЗЛИЩ (Матв., 25: 31-33)

Вислів "книжники та фарисеї" зустрічається в Євангеліях багато разів. У Євангелії від Матвія є розділ "Горе лицемірам". У ньому говориться: "Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, - через те осуд тяжчий ви приймете! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли це стається, то робите його сином геєни, вдвоє гіршим за вас!" (Матв., 23: 13).

 В Євангеліях зустрічається три слова: книжники, фарисеї, саддукеї. Хто вони? Книжники — це священики, які тлумачили Старий Заповіт і закони Мойсея; буквоїди і лицеміри. Фарисеї та саддукеї — це суспільно-релігійні групи в Іудеї десь із II століття до н. е. і до II століття н. е. Відрізнялися вони політичною орієнтацією: саддукеї підтримували римлян, фарисеї — ні. Вони неоднаково тлумачили окремі догми. Так, фарисеї вірили у воскре­сіння з мертвих, саддукеї — ні. Усі вони відзначалися крайнім фанатизмом та лицемірним дотриманням правил показного, зовнішнього благочестя. У переносному зна­менні — дворушники, ханжі, лицеміри:

Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п'яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї,

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу,

(Т. Ш е в ч е н к о)

Мій гріх тяжкий, мій домисел злочинний,

Суди, суддя, та напрямки, хутчій,

Без вигадок, без хитрої личини

Й без фарисейських лицедій!

(М. Старицький)

Вислів "нє взірая на ліца" (церковнослов'янське "взірать", російське "смотреть", українське "дивитись") походить із Євангелія, де є такі слова: "Учителю, знаємо ми, що Ти справедливий, і наставляєш на Божу дорогу правдиво, і не зважаєш ні на кого, бо на людське обличчя не дивишся Ти" (Матв., 22: 16). Цей же вислів зустрі­чається і в багатьох інших місцях Біблії. Означає він — діяти без догідливості перед вищими, без схиляння перед сильними світу цього":

Єдине, що ми можемо і зобов'язані зробити, — жорстоко, безпристрасно, не зважаючи на особи, переглянути усю нашу роботу і знайти для кожного факту, для кожного неправильного рішення ім'я і прізвище винного (В. К е т л и н с ь к а).

Вислів "гроби повапленії" ("гроби побілені") звичайно цитується церковнослов'янською мовою. Походить він із такого тексту: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицемі­ри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистості! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Матв., 23: 27—28). Вислів уживається звичайно щодо всього лицемірного, нікчемного, безсилого, яке прикри­вається зовнішнім блиском:

Громада одвертається, щоб не дивиться на статую.

М е т ью Ф і л ь д і н г : Диявола він слухав, се робивши!

Р і ч а р д: Я слухав тільки вищого натхнення, а ви кого? (Показує на Гудвісона). Повапленого гробу! Ви ідола створили, а не я! 

(Леся Українка).

Вислів "відділяти овець від козлищ" також цитується церковнослов'янською мовою, означає він — відділяти погане від хорошого:

Отож премудрий прозорливець,

Поміркувавши, взяв єлей

Та взяв од козлищ і свиней

Того Саула здоровила

І їм помазав во царя.

(Т. Шевченко)

Походить вислів із такого тексту: "Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним, тоді Він засяде на престолі слави Своєї. І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить він вівці праворуч від Себе, а козлята — ліворуч" (Матв., 25: 31—33).

ВІДДАТИ КЕСАРЕВЕ КЕСАРЮ, А БОЖЕ БОГОВІ (Матв., 22: 15-21)

ЗАРИТИ (ЗАКОПАТИ) ТАЛАНТ (СКАРБ) У ЗЕМ­ЛЮ (Матв., 25: 15-30)

ЖНЕ, ДЕ НЕ СІЯВ (Матв., 25: 24; Лука, 19: 21)

МЕНШИЙ БРАТ (Матв., 25: 40).

Фарисеї вирішили зловити на слові Ісуса і послали до нього своїх учнів. Учні запи­тали: «"Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?" А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: "Чого ви, лицеміри, Мене випро­бовуєте? Покажіть Мені гріш податковий". І принесли динарія йому. А він каже до них: "Чий це образ і напис?" Ті відказують: "Кесарів". Тоді каже Він їм: "Тож віддайте кесареве — кесареві, а Богові — Боже". А почувши таке, вони дивувалися. І, лишивши Його, відійшли" (Матв., 22: 17-22).

Вислів "віддати кесареве кесарю, а Боже Богові" вжи­вається у випадках, коли хочуть сказати: "слід віддати комусь належне":

Сумлінно віддає кесареві, що кесареве, а Богові, що Боже. Але немає такої сили на землі, ні в кесаря, ні в Бога, що нарушила б його віру в господарське право власності, що захитала б його власністю, непорушною, як цісарський закон, святою, як Божа воля (С. Тудор).

Притча про таланти дуже популярна. Її багато хто з вас знає, але деякі подробиці з цієї притчі залишаються поза увагою, а вони важливі. Ось ця притча. Вона викладена так просто, без лукавства і окрас стилю, як це властиво мові Євангелія від Матвія:

"...один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п'ять талантів, а другому два, а тому один, — кожному за спроможністю його. І відійшов. А той, що взяв п'ять талантів, негайно пішов і орудував ними, — і набув він п'ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два — і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, — і сховав срібло пана свого" (25: 14—18). Коли повернувся їхній пан, він покликав своїх рабів для обрахунку. Прийшов перший раб і сказав: "Пане мій, п'ять талантів мені передав ти, — ось я здобув інші п'ять талантів". Сказав же йому його пан: "Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе..." (25: 20—21). Так само було з другим рабом. Та ось прийшов той, що одного таланта взяв, і сказав: "Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, — ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, — пішов і таланта твого сховав у землю. Ото маєш своє..." І відповів його пан, і сказав йому: "Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав? Тож тобі було треба віддати гроші мої грошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, —і забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного киньте до зовнішньої темряви, — буде плач там і скрегіт зубів" (25: 24—30).

У переносному значенні "зарити (закопати) талант (скарб) у землю" — не використати наявних можливостей, а ще — загубити обдарування. Чому? Тому що грецьке слово талантом спочатку вживалось для позначення терезів, ваги, далі — кількості грошей певної ваги і, нарешті, стало синонімом видатних здібностей у певнії галузі. Наприклад:

Я певно свій талант не закопаю, Добром своїм рад другим я служить.

(І. Ф р а н ко)

У житті ми нерідко зустрічаємо цікавих оповідачів. Але ці оповідачі "заривають у землю" свій талант або й взагалі позбавлені здібності занотувати свої розповіді (Ю. Смолич ).

У цій притчі пан каже про себе: "Ти знав, що я жну де не сіяв, і збираю, де не розсипав" (Матв., 25: 26). Так говорять про людей, які люблять користуватися плодами; чужих трудів. Цей же вислів є і в Євангелії від Луки: "...береш, чого не клав, і жнеш, що не сіяв" (19: 21), Дослідники вважають, що першоджерелом цього вислову було грецьке прислів'я "жати чуже жниво":

Посіви ваші інші жнуть, Багатства інші дістають, Тчете ви іншим пишні строї, 1 ходять інші в вашій зброї.

(В. Мисик)

Є в Євангелії від Матвія слова, які стали дуже знаменними для української словесності — це такі слова Ісуса: "По правді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих — те Мені ви вчинили" (25: 40). А тепер пригадаємо такі слова Тараса Шев­ченка:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

У Шевченка "найменший брат" — це збірний образ трудящого люду. З таким значенням вживаються слова менший брат", "найменший брат" і в інших письмен­ників, і взагалі в сучасній літературній мові:

Особливо радили б нашим інтелігентним людям усяких партій пильно читати цю книгу [твори Г. Успен­ського], вчитись з неї, як треба любити "найменшого брата"...  (І. Франко).

З народною волею народилася і любов до меншого брата, народилося народолюбство (Панас Мир-ний),

В українській літературі можна зустріти також іронічне вживання цього вислову —- для підкреслення соціальної нерівності:

А дурного Івана треба також погладити по голівці за те, що жив стільки літ і не навчився нічого: він же наш "менший брат "... (О. М а к о в е й).

Знайшовся божевільний Шпак

І брата меншого він став дурить брехнею

І так, і перетак.

(Л. Г л і б о в)

ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ (Матв., 26: 17; Марк, 14: 12;Лука, 22: 7; Іван, 13: 1)

ІУДА. ІУДА ІСКАРІОТ. (Матв., 26: 47-49; Марк,14: 43-44; Лука, 22: 47)

ТРИДЦЯТЬ СРІБНЯКІВ (Матв., 26 : 15)

В усіх трьох синоптичних Євангеліях (від Матвія, Марка, Луки) розповідь про Таєм­ну вечерю і зрадника Іуду майже однакова, різниться вона лише в окремих деталях. Ось одна з них:

"А коли настав вечір, Він приходить із Дванадцятьма. І як сиділи вони при столі й споживали, промовив Ісус: "По правді кажу вам, що один з-поміж вас, який споживав зо Мною, видасть Мене". Вони зачали сумувати і один по одному питати Його: "Чи не я?" А він їм сказав: "Один із Дванадцятьох, що в миску мачає [хліб] зо Мною... Людський Син справді йде, як про Нього написано; та горе тому чоловікові, що видасть він Людського Сина! Було б краще тому чоловікові, коли б він не родився!.."

Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб і поблагословив, поламав, і дав їм, і сказав: "Прийміть, споживайте, це — тіло Моє!" І взяв Він чашу, і, вчинивши подяку, подав їм, — і пили з неї всі. І промовив до них: "Це — кров моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається. По правді кажу вам, що віднині не питиму Я від плоду виноград­ного до того дня, як Новим буду пити його в Царстві Божім"» (Марк, 14: 17-25).

Як бачимо, Ісус знає, що на нього чекає: знає, хто його зрадить, знає, що буде страчений.

Перед цим читаємо: «За два ж дні була Пасха й Опрісноки. А первосвященики й книжники стали шука­ти, як би підступом взяти Його та забити. Вони говорили: "Та не в свято, щоб бува колотнеча в народі не сталась"» (Марк, 14: 1—2). Цим і пояснюється потреба Таємної вечері — в таємниці перед усіма вибирається місце святкової вечері, щоб про неї не знали люди первосвя­щеника.

«А першого дня Опрісноків, коли пасху приношено в жертву, сказали Йому Його учні: "Куди хочеш, щоб пішли й приготували ми Тобі пасху спожити?" І посилає Він двох із Своїх учнів і каже до них: "Підіть до міста, і стріне вас чоловік, що нестиме в глекові воду, — то йдіть за ним. І там, куди він увійде, скажіть до господаря дому: "Учитель питає: "Де кімната Моя, в якій Я споживу зо своїми учнями пасху?" І він вам покаже великую горни­цю, вистелену та готову: там приготуйте для нас". І учні пішли, і до міста прийшли, і знайшли, як Він їм сказав, — і зачали вони пасху готувати» (Марк, 14: 12—16).

На цю вечерю Петро та Іван готували найважливішу частину трапези: запечене м'ясо ягняти з гіркими травами, опрісноки — прісний хліб, виноградний сік або вино в глечику.

Вислів "таємна вечеря" вживається в переносному, образному значенні, коли йдеться про зібрання або зустрічі людей, серед яких є й однодумці, и відступники, зрадники. Часто в основу вживання кладеться зоровий образ — відомі картини, фрески, ікони. Наприклад:

Ге "Таємна вечеря"

За довгим столом відбувалася вечеря. Не таємна й не остання, можемо назвати її Першою вечерею... (П. Загребельний)

Діливсь я хлібом з ворогами,

Як друзів Бог відгородив.

Мені язик затисли в двері.

Та не покинув я співати.

Хоч на таємній хтось вечері

Мене з вас має цілувати.

(М. Холодний)

Найвідоміше зображення Таємної вечері - це розпис Леонардо да Вінчі в трапезній міланського монастиря Санта Марія дель Граціє. Це шедевр світового мистецтва, відомий нам із численних репродукцій, як відомі й від­ступи в зображеному від євангельських текстів. Порівнюючи численні стародавні іудейські та римські джерела, а також біблійні тексти, дослідники прийшли до висновку, що Ісус та його учні мали б не сидіти, а напівлежати біля столу, що було в традиціях того часу (адже в тексті Євангелій говориться про "горницю вистелену" — вистелену саме для такого напівлежання). Леонардо да Вінчі, мабуть, знав про це, але та хвилина, коли Ісус говорить про зраду і смерть, вимагала більш суворих і прагматичних обставин. І ще одна розбіж­ність — це місце за столом Іуди Іскаріота. На думку дослідників, Іуда сидів ліворуч від Ісуса - на почесному місці, поряд з учителем. Про це свідчать такі слова Ісуса в Євангелії від Матвія: "... хто руку свою вмочить у миску зо мною, той видасть мене" (26; 23). На розписі Іуда зображений майже в кінці столу, а це виключало можли­вість користування одною мискою з Ісусом.

Крилатим стало ім'я одного з дванадцяти учнів Ісуса — це ім'я Іуди Іскаріота. Слово "Іскаріот " розши­фровується як "людина з Керіота". Можливо, це містечко Кіріаф в Іудеї (було ще одне містечко зі схожою назвою на березі Мертвого моря). Відомо також, що батька його звали Симон. Таким чином виходить, що один лише Іуда був родом з Іудеї, решта ж апостолів — із Галілеї (Північної Палестини). В общині учнів Христа він відав спільними витратами і носив з собою "грошову скринь­ку" для пожертвувань. Він, як свідчать Євангелія, не дуже чесно виконував свої обов'язки. Хоча важко повірити, що Ісус міг вибрати апостолом звичайного злодія.

Чому ж Іуда — учень Ісуса — так різко змінив своє ставлення до нього?

Висловлювалися різні припущення. Можливо, апосто­ли недовірливо, а то й вороже ставилися до Іуди-чужин­ця, а це його ображало.

Він міг поступово втратити віру в Ісуса і почати дивитися на нього іншими очима: Ісус здався йому одним з тих галілейських безумців, які підбурювали народ і накликали на країну біду. І в голові в нього могла зародитися думка, висловлена пізніше первосвящеником: "Краще для нас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути!" (Іван, 11: 50).

 Іуда ще міг подумати на початку, що Ісус стане справжнім царем Іудеї, а біля нього апостоли — серед них і він — стануть багатими і впливовими людьми. Пізніше він зрозумів, про яке царство йдеться, — про царство небесне, а не земне; він міг розчаруватися і навіть зненавидіти Ісуса.

Християнська традиція пов'язує зміну ставлення Іуди до Христа з такою подією.

«Коли ж Ісус був у Віфанії, у домі Симона прокаже­ного, підійшла одна жінка до Нього, маючи алябастрову пляшечку дорогоцінного мира, — і вилила на Його голову, як сидів при столі Він. Як побачили ж учні це, то обурилися та сказали: "Нащо таке марнотратство? Бо дорого можна було б це продати і віддати вбогим". Зрозу­мівши, Ісус промовив до них: "Чого прикрість ви робите жінці? Вона ж добрий вчинок зробила Мені. Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте. Бо, виливши миро оце на тіло Моє, вона те вчинила на похорон Мій"» (Матв., 26: 6—12).

Вважається, що саме з цього моменту в Іуду вселився диявол, який і штовхнув його на зраду. Описано зраду в Євангеліях аж надто лаконічно: «Тоді один із Дванад­цятьох, званий Юдою Іскаріотським, подався до перво­священиків, і сказав: "Що хочете дати мені, — і я вам Його видам?" І вони йому виплатили тридцять срібняків. І він відтоді шукав слушного часу, щоб видати Його» (Матв., 26: 14-16).

Звідси ім'я Іуди (Іуда, Юда, Іуда Іскаріот) стало позначати зрадника, лицеміра, людину продажної душі (воно виступає і як власне, і як загальне ім'я):

Пішла в село і там зустрінула велике розчарування. У кожному кутку був "просвітитель" від самої влади — румунський поліцай — іуда (О. К о б и л я н с ь к а).

— Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? — думав уголос Кушнір. — Таж то Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре (Р. І в а н ч у к).

Ніхто не жде святого чуда

І порятунку теж не жде.

Конверт заклеює Іуда,

Підписує:

НКВД...

(М. Руденко)

 Ціна зради — тридцять срібників (срібняків) — теж стала крилатою: коли кажуть "тридцять срібняків" — мають на увазі продажність, зраду, ціну зради:

—Іуда, — каже, — продешевив, а ми будемо так: скільки дадуть, але не дешевше тридцяти срібнихі (Остап Вишня). 

—І що з цього матимеш? — спитав Григорій з натяком на тридцять срібників (Василь Шевчук).

Подальша доля Іуди і тридцяти срібняків описана так: «Тоді Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили, розкаявся і вернув тридцять срібняків перво­священикам і старшим, та й сказав: "Я згрішив, невинну кров видавши". Вони ж відказали: "А нам що до того? Дивись собі сам..." І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов та й повісився... А первосвященики, як взяли срібняків, то сказали: "Цього не годиться покласти до сховку церковного, — це ж бо заплата за кров". А порадившись, купили за них поле гончарське, щоб манд­рівників ховати, чому й зветься те поле "полем крові" аж до сьогодні» (Матв., 27: 3—8).

Так твердять Євангелія, а народна творчість додає до цього уточнення: дерево, на якому повісився Іуда, — це осика. Вона вважається "іудиним деревом", яке з того часу не перестає тремтіти (листок осики тремтить і без вітру тому, що так влаштована його "ніжка").

Зрада є зрада, і покоління людей; вихованих Єванге­ліями, мали перед собою пострах — Іуду-зрадника, Іуду, який продав свого вчителя за тридцять срібняків.

Образ Іуди можна зустріти в багатьох художніх творах, де неоднаково пояснювалися причини його зради, як неоднаковим був і він сам у цих творах.

Художники зображували Іуду досить молодою люди­ною, ще безбородою (наприклад Джотто в "Поцілунку Іуди").

ГЕФСИМАНСЬКИЙ САД (Матв., 26: 36)

НЕХАЙ ОБМИНЕ ЦЯ ЧАША МЕНЕ (Матв., 26: 39)

ВИПИТИ ГІРКУ ЧАШУ. ВИПИТИ ЧАШУ ДО ДНА (Ісайя, 51: 17)

ПОЦІЛУНОК ІУДИ (Матв., 26: 46-49)

ХТО ВЗЯВ МЕЧ, ВІД МЕЧА Й ЗАГИНЕ (Матв.,26: 52)

Після Таємної вечері Ісус разом з учнями йде на Оливну гору. Тут він каже апостолу Петру, що цієї ночі, перш ніж заспіває півень, той тричі відречеться від Ісуса. Прийшовши в Гефсиманський сад, Ісус «промовляє до учнів: "Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюся отам". І, взявши Петра й двох синів Заведеєвих, зачав сумувати й тужити. Тоді промовляє до них: "Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною..." І, трохи далі пройшовши, упав Він долілиць та молився й благав: "Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене... Та проте — не як Я хочу, а як Ти..."» (Матв., 26: 38—39). «Відійшовши ще вдруге, Він молився й благав: "Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити ЇЇ, — нехай станеться воля Твоя!" І, прийшовши, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І, залишивши їх, знов пішов і помолився втретє, те саме слово промовивши. Потому приходить до учнів і їм промовляє: "Ви ще далі спите й спочиваєте? Ось година наблизилась — і до рук грішни­кам виданий буде Син Людський..."» (Матв., 26: 42—45).

Ця картина, описана так просто, а водночас із таким глибоким відчуттям душевного стану Ісуса, зробила слова "Гефсиманський сад" крилатими, а саме місце в пам'яті людей — священним:

Так, роман Т. Багряного про поневіряння невинних людей у радянських тюрмах 1937—1939 років має назву "Сад Гетсиманський ".

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсиманському саду,

І всі народи — як розкрита рана...

(Л. Костенко)

Крім того, "Гефсимансъкий сад" — це ще й місце, де було вчинено підлу зраду:

Зворушує згадки

Огонь од лампадки,

Що світять тут люди,

Про факел Іуди

В густім Гефсиманськім саду.

(Г. Ч у п р и н к а)

Йди з-перед очей, відрадо,

пощезни, мето моя!

Бреду Гефсиманським садом,

така мені досада,

душа мов не своя.

(В. Стус)

Дуже широко цитуються також слова "нехай обмине ця чаша мене", коли хочуть сказати: "Нехай не торкнеться мене це горе й нещастя":

...Скеруй повстання в інший бік, щоб минула нас чаша сія. Стань на чолі повстання. Тоді й булава тобі сама в руки впаде, і слава, і сила... (3. Тулуб).

Вислів цей перегукується, власне — розвиває інший вислів зі Старого Заповіту — "випити гірку чашу", "випи­ти чашу до дна" (про долю людини): "Збудися, збудися, устань, дочко Єрусалиму, що з руки із Господньої випила ти келих гніву Його, чашу-келиха одуру випила, виціди­ла..." (Ісайя, 51: 17). Цей вислів також дуже поширений в українській літературній мові:

Що там тюрма! То слава наша!

Ми всі тепер сидим в тюрмі!

Всі п 'єм одну ми скорбну чашу,

Одна вона — тобі й мені.

(О. К о н и с ь к и й)

Хоч би ж хоч хтось знав, яку він гірку чашу випив. Хоч би ж хтось хоч колись передав братам, яку він гірку чашу за них випив! (І. Б а г р я н и й).

І я не сплю.

І смерть вночі не спить.

А у вині втонула зірка вража.

І гірко — Боже мій, як гірко пить!

/ треба випить цю останню чашу. (І. Жиленко)

Розповідь євангеліста Матвія продовжується: «Ісус каже: "Уставайте, ходім — ось наблизився Мій зрадник!" І коли Він іще говорив, аж ось прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами та киями. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: "Кого поцілую, то Він, беріть Його». І зараз він підійшов до Ісуса і сказав: "Радій, Учителю!" І поцілував Його» (Матв., 26: 46—49).

Слова "Радій!", "Радуйся!" — це узвичаєне вітання у греків при зустрічі. Поцілунком вітали поважних осіб; тому поцілувати — це привітати когось.

Вислів "поцілунок Іуди" в переносному, узагальненому значенні — вчинок людини, що прикриває облесливістю свою зраду, свої ниці помисли:

Джотто "Поцілунок Юди"

Він [Гущалевич] бажає їм за те цілу літанію всякого безголов'я: громів, огнів, геєни, всіх пекельних мук... нарешті, пригадавши собі, що він грецько-католицький священик і читав колись Євангеліє, він називав їх "друзями" і, поцілувавши їх, отак, Юдиним поцілунком, віщує їм, що їм "измена не оплатится" і що їм не минути Божого суду (І. Франко).

«Тоді приступили й руки наклали на Ісуса, — і схопили Його. А ось один із тих, що з Ісусом були, витягнув руку і меча свого вихопив та й рубонув раба первосвященика, — і відтяв йому вухо. Тоді промовляє до нього Ісус: "Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, — від меча і загинуть"» (Матв., 26: 50—52).

Це слова Ісуса Христа, сказані ним при арешті, а не слова Олександра Невського, як багато хто звик думати. Звідки взялася ця думка? У 1938 році вийшов фільм "Олександр Невський". Сценарій до нього писав пись­менник Петро Павленко (1899—1951). Він і вклав в уста Олександра Невського схожі слова: "Хто з мечем до нас увійде, від меча й загине. На тому стояла і стоїть Руська земля!" Ці слова під час Великої Вітчизняної війни — саме як слова славетного полководця — були в усіх на вустах. Прекрасні слова, що й казати, але в тих джерелах, де описане життя Олександра Невського ("Псковская вторая летопись", "Софийская первая летопись"), цих слів немає.

Вислів "хто взяв меч, від меча й загине" вживається як пересторога агресорам, а ширше — як засудження насильства, в чому б воно не проявлялось:

/ хай рука, що меч схопила, Сама загине від меча,

(М. Рильський)

 У Євангелії від Луки є така подробиця, якої немає у Матвія: "І, доторкнувшись до вуха його, уздоровив його" (Лука, 22: 51). Це досить промовиста подробиця: Ісус знає, що наближається його смертна година — і все ж знаходить у собі сили подумати про якогось раба й. уздоровити його.

Ісус іде назустріч своїм ворогам і питає: "Кого ви шукаєте?" Коли йому відповідають: "Ісуса Назорея", він каже: "Я кажу вам, що це Я, якщо Мене шукаєте, а цих не чіпайте" (тобто апостолів).

Судив Ісуса первосвященик Кайяфа, який стояв тоді на чолі Синедріону — вищого духовного і світського органу. Серед членів Синедріону було два прихильники Ісуса — Йосип з міста Аримафеї і ще один його таємний прихильник. Але вони не зуміли його захистити. Оскіль­ки Синедріон не мав права засуджувати на смерть без римського намісника, Ісуса повели до Понтія Пілата.

ПОНТІЙ ПІЛАТ (Лука, 23: 1-12) ПОСИЛАТИ ВІД ПОНТІЯ ДО ПІЛАТА

НЕ ОД СВІТУ ЦЬОГО (НЄ ОТ МІРА СЄГО) (Іван, 18: 36)

ЩО Є ІСТИНА? (Іван, 18: 38) РОЗІПНИ ЙОГО! (Марк, 15: 13)

УМИВАТИ РУКИ (Матв., 27: 24)

У Євангеліях про Понтія Пілата — історичну особу, римського прокуратора в Палести­ні, — говориться дуже мало: стверджується факт самого його існування. «І знялися всі їхні збори, і повели до Пілата Його. І зачали оскаржити Його й говорити: "Ми ствердили, що Цей ворохобить народ наш і забороняв податок давати кесареві та й говорить, що Він — Христос Цар". І Пілат запитав Його, кажучи: "Чи Ти Цар Юдей­ський?" А Він відказував йому у відповідь: "Сам ти кажеш..." І Пілат сказав первосвященикам та до народу:

 "Я не знаходжу жодної провини в Цій Людині". А вони намагались, говорячи: "Він бунтує народ, навчаючи в усій Юдеї, від Галілеї почавши аж посі". А Пілат, вчувши про Галілею, спитав: "Хіба Він галілеянин?" І дізнав­шись, що Він із влади Ірода, відіслав Його Іродові, бо той в Єрусалимі також перебував тими днями» (Лука, 23: 1-6).

Ірод давно цікавився Ісусом і боявся його, а тому мав до нього багато питань. Він боявся, що Ісус — це воскреслий Іван Хреститель, якого Ірод спочатку ув'язнив, а потім наказав убити. Та Ісус мовчав. Ірод розлютився. Він і його гості почали знущатися з Ісуса і, повертаючи його Пілатові, зодягли в білий одяг — знак того, що на ньому немає ніякої провини (нехай, мовляв, Пілат сам розбирається).

Звідси й походить вислів "посилати від Понтія до Пілата" у значенні "бюрократичні ігри, коли справа не вирішується, а передається від чиновника до чиновника". Як міг виникнути цей вислів? Віруючі сприймали на слух ім'я Понтій Пілат як імена двох людей.

Коли Ісус повернувся до Пілата, той скликав первосвящеників, народ і сказав їм, що не бачить жодної провини, за яку Ісуса треба було б покарати. Пілат збира­ється відпустити його, оскільки існує звичай на свято відпускати одного ув'язненого, але на вимогу юрби звільняє розбійника Варавву.

Виходить, що Пілат відпустив убивцю, провина якого була доведена, а засудив невинного:

О горе! горенько мені!

І де я в світі заховаюсь?

Щодень пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні!

(Т. Шевченко)

Тому якщо когось називають Пілатом, то мають на увазі нещиру людину, що своєю бездіяльністю свідомо сприяє злочинові, жорстокого лицеміра:

Ми бились шалено, як гірські орли,

Але вороги нас в полон узяли,

І кинули бранців за мури, за грати

Кати і пілати.

(О. Олесь)

 І все ж в Євангелії Понтій Пілат зображений кращим, ніж він був насправді. Тут він все ж намагався, хоч і марно, врятувати Ісуса. А от у працях античних істориків Йосифа Флавія, Філона і Таціта прокуратор Іудеї Понтій Пілат змальований як підступний і жорстокий правитель, який у своїй провінції чинив розправи і насильства, зовсім не зважаючи на місцевий люд.

Після того, як Ісус повернувся від Ірода, Пілат вдруге питає його, що він учинив, «Ісус відповідав: "Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я Юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси..." Сказав же до Нього Пілат: "Так Ти Цар?" Ісус відповів: "Сам ти кажеш, що Цар Я. Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос". Говорить до Нього Пілат: "Що є правда?"» (Іван , 18: 36-38).

Дві фрази з цього уривка стали крилатими. Перша — "нє от міра сєго" (в перекладі українською мовою — "не од світу цього") — звичайно вживана церковнослов'ян­ською мовою.

Ісус мав на увазі, що його царство не земне, а небесне; проте вислів, ставши крилатим, далеко відійшов за своїм змістом від першооснови. Так говорять про людей, які перебувають у світі мрій, про людей, далеких від турбот про сьогодення, про звичайні земні справи:

Є щось в цій людині загадкового, незрушимого, щось не від світу цього (І. Багряний).

Одна з найбільших прихильностей моєї долі — багаторічна дружба з Васильком Хомичевським, зустріти в житті таку людину - рідкісний талан; про цих людей кажуть: "не від миру цього" (Є. Кон­цевич).

Питання Пілата "що є істина?" — залишилося без відповіді. Тому в переосмисленому вигляді це питання є своєрідною формулою скептичної відповіді (ніхто не знає, в чому ж вона, ця істина):

Незвичайним постає й саме обличчя зла. Його носієм є організатор та керівник руху мафії... Сьогодні для нього питання "що є істина?" не існує: він володіє нею, як повністю володіє ситуацією (Т. С в е р б і л о в а).

На цей євангельський сюжет намальована картина російського художника Миколи Ге (1831 — 1894), яка має назву "Що є істина?".

Відпустивши Варавву, Пілат звернувся до натовпу з таким запитанням: «"А що ж я чинитиму з Тим, що Його ви Юдейським Царем називаєте?" Вони ж стали кричати знов: "Розіпни Його!" Пілат же сказав їм: "Яке ж зло вчинив Він?" А вони ще сильніше кричали: "Розіпни Його!.." Пілат же хотів догодити народові, — і випустити їм Варавву. І видав Ісуса, збичувавши, щоб розп'ятий був"» (Марк, 15: 12-15).

 Коли згадують вислів "розіпни його!", мають на увазі несправедливу вимогу розправи над неповинною людиною. Ще ширше — наполегливу вимогу людей, засліплених ненавистю до когось, застосувати до нього найсуворіше покарання:

...Прийшли на мою политу марним потом ниву недобрі люди, серед зів'ялого саду поставили збиту трибуну, подібну до ешафота, і, прикриваючи свій сором, а хто не сором, а недобрість чи пустоту свою, кричали голосно:

— Ось він? П'ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав ваші памороки красою труда свого. Але нам пощастило нарешті: на п'ятнадцятому разі він викрив своє справжнє лице. Розіпніть його, розіпніть його! Іменем великого Бога Отця нашого — розіпніть його... 

(О. Д о в ж е н к о).

Далі події розгортаються так: «І, як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: "Я невинний у крові Його! Самі ви побачите..." А весь народ відповів і сказав: "На нас Його кров і на наших дітей!"» (Матв., 27: 24-25).

Звідки взявся звичай умивати руки? У Повторенні Закону Старого Заповіту розглядається випадок, коли знайдено вбиту людину, а невідомо, хто вбив. Тоді старійшини найближчого поселення мають принести в жертву телицю і «...умиють свої руки над телицею... І освідчать вони та й скажуть: "Руки наші не пролили цієї крові, а очі наші не бачили"» (Повторення Закону, 21:6— 7). Звідси ясно, що це традиція іудеїв, а не римлян, а Понтій Пілат був римлянином і навряд чи став би спиратись у цій справі на стародавні іудейські звичаї (так принаймні вважають дослідники).

Вислів "умивати руки" означає ухилятися від відпо­відальності:

— ... Що ж ти: вирішив по-пілатівському вмити руки і милуватися загравами, наче Нерон пожежею Рима? Оце дійсно зрада. Справжня зрада! (3. Ту­луб).

Коли до якогось журналу надходив мій рукопис, то це викликало переполох, шепіт і умивання рук... (Є. С в е р с т ю к).

РОЗП'ЯТТЯ

ТЕРНОВИЙ ВІНОК (Матв., 27: 29; Марк, 15: 17; Іван, 19: 2)

ГОЛГОФА (Лука, 23: 33; Іван, 19: 17)

НЕСТИ СВІЙ ХРЕСТ (Матв., 27: 32; Іван, 19: 17)

МЄТАТЬ ЖРЄБІЙ ОБ ОДЄЖДАХ (Матв., 27: 35; Марк, 15: 24)

НЄ ВЄДАЮТ, ЧТО ТВОРЯТ (НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ЧИНЯТЬ) (Лука, 23: 34)

ЩО НАПИСАВ - НАПИСАВ (ЄЖЕ ПІСАХ, ПІСАХ) (Іван, 19: 19-22)

Розп`яття — цей найжорстокіший з усіх винайдених людством способів страти — має дуже давню історію. На хрестах розпинали своїх злочинців вавилоняни, перси, фінікійці, карфагеняни. Греки та єгиптяни відмовилися від цієї жорстокої кари. Римляни розпинали лише рабів, простонароддя, а також політичних злочинців, винних у державній зраді та бунтарстві. Вільних римських громадян страчували так лише у виключних випадках.

Засудженого прибивали гвіздками або прив'язували мотузками до вертикального стовпа. У римлян існували хрести трьох видів: "хрест св. Антонія" — так його назвали пізніше, — схожий на літеру Т; "латинський хрест" мав форму плюса (вертикальна й горизонтальна його частини були рівні) і "хрест св. Андрія", схожий на букву X.

Слово "хрест" — як частина крилатого вислову — позначає великі страждання, яких зазнає людина в ім'я нових високих цілей.

Ми не знаємо, на якому з цих хрестів був розіп'ятий Ісус. Зображують звичайно четвертий вид хреста, в якому вертикальна частина значно довша за горизонтальну, хоч є зображення Ісуса з латинським хрестом на спині по дорозі до місця страти.

З історії відомо, що багатьох засуджених на смерть перед розп'яттям бичували. Це було нелюдське, звіряче катування: на кінцях бичів закріплювалися металеві кульки, які розривали тіло до кісток. Щоб жертва не померла ще до розп'яття, дозволялося завдавати не більше 40 ударів.

Тому слова "розп'яття" і "розпинателі" давно вжива­ються на позначення жорстоких знущань і тортур. Так, про свою думу Тарас Шевченко писав:

Перепливе вона Лету

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.

Перед розп'яттям з Ісуса знущалися: «...зодягли Його в багряницю і, сплівши з тернини вінка, поклали на Нього. І вітати Його зачали: "Радій, Царю Юдейський!" І тростиною по голові Його били, і плювали на Нього. І навколішки кидалися та вклонялись Йому... І коли назнущалися з Нього, зняли з Нього багряницю і наділи на Нього одежу Його. І Його повели, щоб розп'ясти Його» (Марк, 13: 17-20).

Звідси "терновий вінок" — символ страждання:

Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного

(М. К о ц ю б и н с ь к и й).

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона... (Леся Українка)

Журно витає Десь понад нами Тінь Кобзарева в терновім вінці. (М. Вороний)

Місце, де було розіп'ято Христа, зветься Голгофа, що значить "череповище". Це круглий горб, схожий на череп, на північний захід від Єрусалима, за міською стіною. Християнські богослови пов'язують назву з черепом Адама, який начебто лежав під хрестом, і кров Христа змивала первородний гріх Адама і людства. Це ми бачимо на картині Беато Анджеліко "Розп'яття зі святим Миколаєм і Франціском".

"Голгофа" в переносному значенні — це страждання, муки моральні та фізичні; подвижництво:

Задзвонили в усі дзвони,

І повели Гуса На

Голгофу у кайданах... (Т. Шевченко)

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф... (В. Стус)

Слово "Голгофа" вживається також розширено — на позначення важкого шляху до поставленої мети:

Трудний він і тернистий,

шлях на Голгофу слави.

Нести — якби ж хоругви! — нести могильний хрест!

(І. С в і т л и ч н и й)

За стародавнім звичаєм, засуджений ніс свій хрест до місця страти. Хрест був важкий. Ісусу довелося його нести метрів 600—700 по нерівній, вимощеній великим камінням дорозі. Він тричі падав і нарешті зовсім не зміг іти.

"І як Його повели, то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом!" (Лука, 23: 26). Ще раніше Ісус, передбачаючи свій кінець, казав учням: "Коли хоче хто йти вслід за Мною, — хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною" (Матв.,16: 24).

У цей час його боягузливі учні, налякані усім, що сталося, спочатку розбіглися, а потім лише йшли слідом за своїм учителем. Кілька жінок, гірко плачучи, теж ішли слідом за Ісусом. Він втішав їх: «Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, — за собою ридайте і за дітьми своїми. Бо ось дні настають, коли ... стануть казати горам: "Поспадайте на нас!", а узгір'ям: "Покрийте нас!"» (Лука, 23: 28—30). Це означало, що настануть дні, коли євреї будуть бажати, щоб гори впали на них, бо несила їм витримати жорстоку наругу своїх ворогів.

Вислів "нести свій хрест" у переносному значенні вживається тоді, коли хочуть сказати про чиюсь покір­ність долі:

 Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений хрестом...

(Леся У к р а ї н к а)

Але найчастіше вислів цей вживається тоді, коли йдеться про обраний шлях, з якого людина не зверне, хоч би яким важким він не був:

Проти рожна перти,

Проти хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести.

(І. Франко)

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст...

(В. Стус)

А той, хто зрікся нас, - навік проклятий Порине із морок, в хаос, в небуття. Візьми свій хрест. Нехай ляга на плечі-. Важким ярмом, а ти його неси.

(М. Руденко)

Далі говориться, що солдати подали Ісусові оцту, змішаного з жовчю. Ісус попробував напій і не захотів його. Після цього зняли з нього одяг і розіп'яли, прибив­ши до хреста руки й ноги. Хрест підняли і закопали в землю. Одежа розіп'ятого, за звичаєм, належала солда­там. Нижній одяг вони поділили на рівні частини. Верхній хітон був витканий так, що у нього не було швів. Солдатам стало шкода дерти його на частини, і вони вирішили кидати жереб, щоб хітон дістався комусь одному.

"Метать жрєбій об одеждах" — це крилатий вислів, який походить з такої церковнослов'янської фрази: "'Раздєліша різи Моя сєбє і об одєждє Моєй мєташа жрєбій" (Псалом 21: 19). Вислів уживається, коли перед­часно ділять чиєсь майно, спадщину, непристойно спере­чаючись при цьому (моральний осуд тут підкреслюється незвичною формою вислову):

Без сумніву, є свідченням політичного та й культурного занепаду України [після Переяславської Ради] той факт, що українська тематика з'являється спочатку в романтичній літературі чужих народів. Сусіди, так би мовити, вже почали "ділити ризи" колишньої автономної країни, що сконала кілька десятиліть перед тим (Д. Ч и ж е в с ь к и й).

Уже на хресті Ісус промовив: "Отче, відпусти їм, — бо не знають, що чинять вони!.." (Лука, 23: 34). Вислів цей став крилатим церковнослов'янською мовою: "не ведают, что творят" — і вживається для характеристики людей, які не передбачають поганих наслідків своїх вчинків або слів:

Доре "Розп'яття Ісуса Христа"

Р і ч а р д: Хай Бог простить — кому? Тому запевне, хто сам не відає, що творить. Що там!

 Прощати чи карати — Боже діло, а людям се ні на що непотрібно (Леся Українка).

Так говорять і про людей, які взагалі не замислюються над своїми словами та вчинками:

І молиться: "Прости їм, Боже,

Не відають-бо, що творять,

мої нащадки вже не схожі

ні на людей, ні на звірят..."

(І. Ж и л е н к о)

Вислів може вживатися і з протилежним значенням:

Вони відали, що творять\ Усе було написане на їхніх прапорах і гаслах: відібрати хліб духовний, а потім — щоденний (Є. С в е р с т ю к).

Разом з Ісусом були розіп'яті два розбійники. Один з них, уже теж на хресті, лихословив ("Чи ти не Христос? То спаси Себе й нас!").

Другий повірив у Ісуса-месію ("Спогадай мене, Господи, коли прийдеш в Царство Своє!"). Ісус першому не сказав нічого, а другому відповів так: "По правді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю"(Лука, 23: 39—43).

Після розп'яття «Пілат написав та й умістив на хресті. Було ж там написано: "Ісус Назарянин, Цар Юдейський". І багато з юдеїв читали цього написа, бо те місце, де Ісус був розп'ятий, було близько від міста. А було по-гебрейському, по-грецькому й по-римському написано. Тож сказали Пілатові Юдейські первосвяще­ники: "Не пиши: Цар Юдейський, але що Він сам говорив: Я — Цар Юдейський". Пілат відповів: "Що я написав — написав!" (Іван, 19: 19—22).

Висловом "що написав — написав" (церковнослов'ян­ською мовою — "єже пісах, пісах") підкреслюють впев­неність людини у правильності зробленого, небажання змінити зроблене (цей вислів цитується також латин­ською мовою):

На щастя, обік неослабливого теоретика живе в нім Еміль Золя — великий артист і сильний, прямий, чесний характер, що кладе свою печать на всі його твори. Се їх вартість, їх щире золото, і через се може Золя сказати про себе гордо: "Quae scripsi — scrips!" (І. Ф р а н к о).

ВОСКРЕСІННЯ. ВОСКРЕСІННЯ З МЕРТВИХ (Матв., 28: 1-20)

ВОЗСТАВ ОД ГРОБУ (Матв., 28: 7) МИРОНОСИЦІ (Матв., 28: 1; Марк, 16:1)

ЯВЛЕННЯ ХРИСТА НАРОДОВІ (Матв.,28: 16-17)

ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ ХРИСТА НА ЗЕМЛЮ (Матв., 24: 44)

Понтій Пілат наказав віддати тіло Ісуса бага­тій людині, членові Синедріону Йосифові з Аримафеї на його прохання. Разом з Иосифом був Никодим, теж член Синедріону. Обидва вони були дру­зями Ісуса і не брали участі в засудженні його. Никодим раніше соромився цієї дружби і приходив до Ісуса вночі. Та тепер він відкрито прийшов з Иосифом забрати тіло Ісуса і приніс пахучі мазі. Йосиф приніс тонке полотно. Вони розлили пахучий^бальзам на це полотно і загорнули в нього тіло Ісуса. У Иосифа в саду була печера в скелі, гарно висічена і приготовлена для поховання. Вони поклали туди Ісуса, а вхід привалили великим каменем.

У цей час до Пілата прийшли священики та фарисеї і сказали йому: «Пригадали ми, пане, собі, що обманець отой, як живий іще був, то сказав: "По трьох днях Я воскресну". Звели ж гріб стерегти аж до третього дня, щоб учні Його не прийшли та й не вкрали Його і не сказали народові: "Він із мертвих воскрес!" І буде остан­ня обмана гірша за першу...» (Матв., 27: 63—64). Пілат дозволив священикам поставити свою храмову сторожу і вони, "запечатавши каменя, біля гробу сторожу поста­вили" (Матв., 27: 66).

Печать на цьому камені вони ставили так: узяли шкіряного пояса, кінець якого поклали на камінь, а другий кінець на скелю і закріпили ці два кінці мокрою глиною, а вже до глини приклали печать.

Жінки, які дивилися на поховання Ісуса в печері, повернулися додому, щоб суботній день перебути в спо­кої, згідно з іудейськими законами. Субота починалась у них з шостої години вечора в п'ятницю. Якраз на цей час жінки повернулися додому. Весь вечір у п'ятницю і наступний день — суботу — вони тужили і гірко плакали. Разом з ними сумували апостоли Петро та Іван.

Момент воскресіння — вихід Ісуса з гробу — ніде в канонічних Євангеліях не описується. Тому на візантій­ських і давньоруських іконах воскресіння не зображува­лося.

У цих Євангеліях описуються події, які відбувалися одразу ж після воскресіння Ісуса. Ось як про це говорить Матвій: "Як минула ж субота, на світанку дня першого в тижні — це була неділя — прийшла Марія Магдалина та інша Марія побачити гріб" (Матв., 28: 1). Про їх прихід в Євангелії від Марка говориться: "...Марія Магдалина і Марія Яковова і Саломія накупили пахощів, щоб піти й намастити Його" (Марк, 16: 1). Ці пахощі звалися миро; жінки, які принесли їх, у текстах Євангелій названі мироносицями. Жінки «...говорили одна одній: "Хто від­валить нам каменя від могильних дверей?" А зиркнувши, побачили, що камінь відвалений; був же він дуже великий... І ввійшовши до гробу, побачили там юнака, що праворуч сидів, і був одягнений в білу одежу, — і жахнулись вони... А він промовляє до них: "Не жахай­тесь! Ви. шукаєте Розіп'ятого, Ісуса Назарянина. Він воскрес, — нема Його тут! Ось місце, де Його поховали були. Але йдіть, скажіть учням Його та Петрові: Він іде в Галілею попереду вас, — там Його ви побачите, як Він вам говорив"» (Марк, 16: 3—7). Це був ангел.

"Мироносицями" називають жінок, які піклуються про ближніх аж до їхньої смерті й опоряджають їх в останню дорогу. Часом слово переосмислюється, "миро" сприй­мається як "мир", жінки тоді — захисниці миру, носії мирного способу співжиття.

Потім до порожнього гробу прийшли апостол Петро та "інший учень" (Іван Богослов) (Іван, 20: 2—10). Ісус після воскресіння — матеріальний, як усі, але не підпо­рядковується фізичним законам; він входить через замкнені двері, миттєво з'являється й миттєво зникає. Його перестають пізнавати навіть найближчі до нього люди: Марія Магдалина, побачивши його, спочатку думає, що це садівник (Іван, 20: 13).

Два апостоли, перед якими Ісус з'явився на шляху в Еммаус, пройшовши з ним велику частину шляху і увесь час розмовляючи з ним, аж у кінці шляху раптом пізна­ють його: «І наблизились вони до села, куди йшли., А Він удавав, ніби хоче йти далі. А вони не пускали Його й намовляли: "Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день". І Він увійшов, щоб із ними побути. І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив і, ламаючи, їм подавав... Тоді очі відкрилися їм, — і пізнали Його. Але Він став для них невидимий...» (Лука, 24: 28-31).

Того ж вечора вони повернулися до Єрусалима, щоб зустрітися з іншими учнями Ісуса. В той час, коли вони розповідали про свою зустріч з Ісусом, він сам раптом став посередині кімнати і сказав: "Мир вам!" Від неспо­діванки учні збентежилися, злякалися, гадаючи, що вони бачать духа. Тоді Ісус наказав їм доторкнутися до нього, щоб вони переконалися в тому, що це справді він, показав їм свої руки і ноги. Учні побачили рубці від ран, залишених цвяхами, побачили рану на ребрі (цю рану йому завдав списом солдат охорони розіп'ятих). Тоді апостоли зраділи; вони стали пригощати Ісуса рибою та медом. Він довго був серед них, розмовляючи з ними і навчаючи їх.

Невдовзі після цього Ісус з'явився сімом учням на морі Тиверіадському в Галілеї. Учні були там, де Ісус колись нагодував п'ятьма хлібами цілий натовп. Після невдалого улову учні сиділи на березі — і раптом вони побачили Ісуса. Він сказав їм, щоб вони знову закинули сіті. Улов був таким великим, що вони не змогли витягти сіті. Тоді Петро стрибнув у воду і поплив до берега, щоб звільнити місце в човні для риби. Усі рибалки дуже стомилися. Зійшовши на берег, вони побачили, що Ісус розпалив для них вогнище, але ще не були впевнені, що це він. Ісус звелів їм принести риби, приготувати її і сам поділив між ними рибу і хліб.

Тричі з'являвся Ісус перед своїми учнями. Після цього він з'явився на одній горі в Галілеї, де його бачили тисячі людей. Прекрасна картина Олександра Іванова "З'явлен­ня Христа народові" якраз і зображує цю подію.

Вислів "явлення Христа народові" при вживанні асоціюється насамперед із цією картиною, але може вжи­ватись у різних ситуаціях, коли несподіванка виявляється аж надто вражаючою.

Слово "воскресіння" і словосполучення з ним — "вос­кресіння з мертвих", "возстав од гробу" — стали крилати­ми. Вживаються вони тоді, коли йдеться про переможне утвердження того, що вважалося безсилим, віджилим. Наприклад:

Нас послано тільки пророкувати воскресіння мерт­вих і будить сонних. Се наше діло (П. Куліш).

Франко передбачав велику бурю і день воскресіння народу (О. К о б и л я н с ь к а).

Сьогодні, в час нашого національного воскресіння, ми знову звертаємо свій погляд до Шевченка і знову кажемо йому: поможи, поможи, бо за нас правда, слава і воля святая!  (М. Вінграновський).

Сорок днів залишався Ісус на землі після свого воскресіння. Євангелія неоднаково подають останні слова, які промовив Ісус перед вознесінням. Але в цих неоднакових словах повторюється одна думка: "Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь!" (Матв., 28: 18—20). Цими словами закінчується Євангеліє від Матвія.

Іванов "З'явлення Христа народові"

Про вознесіння Ісуса на небо так розповідається в Євангелії від Луки: "І Він вивів за місто їх аж до Віфанії, і, знявши руки Свої, поблагословив їх. І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них, і на небо возноситись" (Лука, 24: 50—51).

Про друге пришестя Ісуса Христа на землю у Єван­гелії від Матвія сказано: "... прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте" (Матв., 24: 44). Сам Ісус про це каже так: "А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, — лише Сам Отець" (Матв., 24: 36).

Вислів "друге пришестя Христа на землю" вживається тоді, коли якась надзвичайно важлива подія відклада­ється на дуже віддалений час (у побутовому мовленні: "Будемо чекати на нього до другого пришестя").

ІСУС ХРИСТОС. СИН БОЖИЙ. ГОСПОДЬ.

ПАСТИР ДОБРИЙ. СПАСИТЕЛЬ.

БОГОЧОЛОВІК. СИН ЛЮДСЬКИЙ

Усе це — найменування Ісуса Христа, які зустрічаються в Євангеліях. Вони вжива­ються на позначення різних сторін цієї постаті.

Ісус — давньоєврейське ім'я, яке означає "поря­тунок", "рятівник", "спаситель" (дослівно "Бог захис­тить").

Христос — пізніше, друге ім'я — це вільний грецький переклад слова "помазаник", "той, хто помазаний миром" (на царствування).

Ісус Христос — син Божий, а водночас і син людський, звідси і Богочоловік. Сам себе він називав Пастирем добрим, тобто пастухом людей — Божих овець. Спаситель — бо смертю своєю перейняв на себе людські гріхи,рятуючи людей.

Васнєцов "Христос Вседержитель"

Яким постає перед нами Ісус зі сторінок Євангелій?

У Матвія, Марка і Луки — він добрий учитель, лікар і чудотворець, він зціляє і лікує, керуючись високим людським почуттям милосердя і любові до ближнього. Він — шанований іудейський пророк, який живе серед свого народу і добре знає його звичаї та звички (багато пророків на той час ходили по містах і містечках Галілеї та Іудеї). Проте в Євангелії від Івана Богослова Ісус зовсім інший: це святий, далекий від світських справ, майже цілком позбавлений рис звичайної людини. Його висловлення стосуються виключно високих вічних істин. Намагаючись переконати читачів у божественному походженні Ісуса, автор позбавляє його земних рис: це вже не людина, а символ.

Якою була зовнішність Ісуса? Про це в Євангеліях прямо не говориться, але певні свідчення там є. Чому Іуда поцілував його в Гефсиманському саду, щоб люди первосвященика могли впізнати Ісуса і ув'язнити? Мабуть тому, що він нічим не відрізнявся від інших єру­салимських іудеїв, був звичайним, не виділявся в натовпі. Судячи з того, як швидко Ісус помер на хресті, він, мабуть, був не дуже міцної статури і не дуже великого здоров'я.

Як він був одягнений? Це не було нужденне лахміття, бо солдати жеребом вирішували, кому дістанеться його одяг.

Коли говорять про зовнішність Ісуса, посилаються на такі слова Старого Заповіту: "Бо Він виріс перед Ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, — не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати! Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хворобами, і від Якого обличчя ховали, погорджений, і ми не цінували Його... Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми зважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив..." (Книга пророка Ісайї, 53: 1—4).

Проте пізніше прийшов час, коли у свідомості хри­стиян почав складатися зовсім інший образ Христа — людини чудової, благородної, одухотвореної зовнішності. Початок цьому поклав Іван Златоуст, який заявив, всупереч традиції, що Ісус був прекрасний. Таким ми його бачимо на картинах і на іконах, починаючи з часів Відродження.

Чи був Ісус безмежно добрим, тихим і мовчазним мрійником (як у "Майстрі і Маргариті" Михайла Булга­кова)?

Ні, він любив людей діяльною і розумною любов'ю, але був і суворим, пригадаємо: "Я не мир принести прийшов, а меча" (Матв., 10: 34); "Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить — зрубується та в огонь укида­ється" (Матв., 7: 19); "Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір'ю..." (Матв.,10: 35). Ці вислови теж широко відомі і часто цитуються:

"Мир вам!" приносить християнин на поріг чужої хати. "Не мир, а меча я приношу вам ", — можна нагада­ти. І то велика істина - сувора істина життя! (Є. С в е р с т ю к).

— Не вабить мене земне панування, а високе! Христос в Євангелії сказав інше: "Хто залишить свого батька, й матір, і дітей, і дім — той стане моїм учнем!" (В. Ш е в ч у к).

Це не означає заклику знехтувати родинними узами — це свідчення наявності більш високих, духовних зв'язків, які встановлюються між однодумцями.

А ще він любить дітей, з повагою і співчуттям ставиться до жінок, принижених і безсловесних за тих часів, наказує бути великодушними і прощати ворогам.

Євангеліє від Марка

ТАЄМНЕ СТАНЕ ЯВНИМ (Марк, 4: 21-22; Лука, 8: 16-17)

ІМ'Я ЇМ ЛЕГІОН (Марк, 5: 9; Лука, 8: ЗО)

ГНАТИ КРАМАРІВ ІЗ ХРАМУ (Марк, 11: 15-17)

ЛЕПТА ВДОВИЦІ (Марк, 12: 41-44; Лука, 21: 1-4)

Це Євангеліє найстарше; воно написане між 50 і 70 роками І століття. Книжка ця порівняно невелика за обсягом; багато з того, що є в інших Євангеліях, тут відсутнє: нічого не говориться, наприклад, про народження Ісуса Христа, про втечу до Єгипту, про повернення на батьківщину; немає тут Нагірної проповіді. У Марка Ісус стає відомим лише після хрещення.

Вважають, що Марк був перекладачем і секретарем апостола Петра, скрізь супроводжував його і записував усе, що той казав. Проте написане це Євангеліє вже після смерті Петра.

Дослідники сумніваються в авторстві Марка — Петрового перекладача. Безсумнівно те, що Петро мав перекладача, бо він знав лише арамейську мову, а в подорожах потрібні були і грецька, і латинська. Але в записах Марка ми не бачимо нічого, що свідчило б про безпосереднє спілкування Петра з Ісусом: якихось подробиць, живих деталей, спостережень.

Отже, це Євангеліє, як і інші, складене з давніших, відомих авторові, розповідей. Можливо, тут і є дещо з спогадів Петра, але дуже мало. Справжній автор цього Євангелія невідомий. Марку воно було приписане десь у другому столітті.

На думку дослідників, автором цього Євангелія була людина, яка не мала великої практики у написанні книжок: мова твору проста, необроблена, іноді навіть груба. В автора досить бідний запас грецьких слів і словосполучень; освіта, мабуть, у нього була не дуже висока.

Крилаті слова, які зустрічаються в Євангелії від Марка, є й в інших. Та й не дивно: адже це найстаріше Євангеліє, кожен наступний автор був знайомий з цим твором і так чи інакше використовував його.

Вислів "таємне стане явним" походить з тієї пропо­віді Ісуса, де йдеться про Боже слово і його силу: "Чи світильника приносять на те, щоб поставити його під посудину, чи, може, під ліжко? А не щоб поставити на свічнику? Бо немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв" (Марк, 4: 21—22, Лука, 8:17).

/ відкриються всі тайни

Найновіші й найдавніші,

Перед явністю такою

Затремтять найправедніші... (І. Франко)

Сперечаються переважно люди з вищою освітою, обізнані з основою моралі й права... Тоді як скромний (але незалежний від влади) священик у своєму приході поясняв би всім доступною мовою: "Нема нічого таємного, що не стало б явним... Правду повинні говорити всі, не лише гнані за правду — це обов'язки кожної людини...  (Є. С в е р с т ю к).

Ставши крилатим, вислів далеко відійшов від свого первісного значення і вживається у повсякденних, житейських ситуаціях:

Здавалося, що час укрив забуттям жахливу трагедію штучного голоду тридцятих років. Але, як сказано у Святому Письмі: "Немає нічого прихованого, що не відкрилося б". Сьогодні все названо своїми іменами ("Літературна Україна").

Давно ввійшов у літературні мови українського та інших народів вислів "ім'я їм легіон". Походить він з євангельського оповідання про чоловіка, одержимого злими духами: він жив у печерах, де були поховані мертві, бігав, кричав, бився об каміння. Ісус запитав: «Як тобі на ім'я? А той відповів: "Легіон мені ймення — багато-бо нас"» (Марк, 5: 9), тобто багато злих духів, демонів. Демони попросили Ісуса, щоб він дозволив їм увійти в свиней, що паслися неподалік. Ісус дозволив, демони увійшли в свиней, а ті кинулися з кручі в море.

"Тоді їхні пастухи повтікали та в місті й по селах звістили. І повиходили люди побачити, що сталось. І прийшли до Ісуса й побачили, що той біснуватий, що мав легіона, убраний сидів і при умі, — і полякались вони..." (Марк, 5: 14-15). "І вони стали благати Його, щоб пішов собі з їхнього краю" (Марк, 5: 17).

Слід сказати, що легіон — це назва підрозділу рим­ської армії, в якому налічувалося 6 тисяч воїнів. Проте у Євангелії це слово вживається не на позначення точної кількості, а як синонім до поняття "дуже багато", "вели­чезна кількість", "така кількість, яку навіть важко полі­чити". Саме з цим значенням воно й стало крилатим.

Це крилате слово дуже популярне і часто вживається в нашій мові:

Є особистості, котрих вибирає література: Шевчен­ко і Леся Українка, Бальзак і Анатоль Франс, Пушкін і Лев Толстой, Байрон і Голсуорсі, Міцкевич і Реймонд, Гете і Фейхтвангер... Поставимо тут багато крапок: ці імена тільки найперші в першому ряду, а взагалі їх легіон (Ю. С м о л и ч).

Ось повстали під'яремні,

Плине повінь — легіон.

Килими зеленоземні

У гірляндах житніх грон. (В. Чумак)

Вислів "гнати крамарів із храму" пов'язаний з остан­нім і трагічним для Ісуса приїздом до Єрусалима. У Марка про це розповідається так: «І прийшли вони в Єрусалим. І як Він у храм увійшов, то став виганяти продавців і покупців у храмі, і поперевертав столи грошомінам та ослони — продавцям голубів. І Він не дозволив, щоб хто річ яку носив через храм. І Він їх навчав і казав їм: "Хіба не написано: "Дім Мій — буде домом молитви в народів усіх", ви ж із нього зробили "печеру розбійників"!» (Марк, 11: 15—17). А ось як про це розповідається в Євангелії від Івана: «І зближалася Пасха іудейська, і до Єрусалима подався Ісус. І знайшов він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів та сиділи міняльники. І, зробивши бича з мотузків, він вигнав із храму всіх, — вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав і поперевертав столи. І сказав продавцям голубів: "Заберіть оце звідси і не робіть з дому Отця мого дому торгового!"» (Іван, 2: 13—16). Як бачимо, манера викладу в обох авторів далеко не однакова, хоч розповідають вони про одну і ту ж подію.

Кастільйоне "Вигнання крамарів із храму"

Звідки взялися в храмі бики, вівці та голуби? За віруваннями Мойсеевими, іудеї приносили своєму богові жертви - тварин, яких продавали прямо на подвір'ї храму. У храмі сиділи міняйли і обмінювали гроші, бо вони були неоднаковими у різних народів, належних до римської держави. Це все обурило Ісуса, і він - разом з учнями, мабуть, - вигнав увесь той "дім торговий" за межі храму.

У переносному значенні "гнати крамарів із храму" — боротися проти людей, які використовують велику справу у своїх дрібних, нечистих цілях:

Тягав каміння — мурувати брами,

Стругав божник...

За північ не куняв...

І так, у мислях збудувавши храми,

торгующих із храму виганяв.

(Л. Костенко)

Загальновідомий і широко вживаний вислів "лепта вдовиці" ("внести свою лепту", "лепта").

Ось ця проста й зворушлива розповідь про лепту вдовиці з Євангелія від Марка: «І сів Він [Ісус] навпроти скарбниці, і дивився, як народ мідяки до скарбниці вкидає. І багато заможних укладали багато. І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепті, цебто гріш. І покликав Він учнів Своїх та й промовив до них: "По правді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозства свого все, що мала, — свій прожиток увесь..."» (Марк, 12: 41—44).

Лепта — це грецька назва найдрібнішої. монети, якою користувалися в Греції та Палестині тих часів.

Вживається вислів тоді, коли йдеться про чийсь внесок — кількісно малий, але великий за своєю мораль­ною цінністю; чийсь посильний внесок:

— ... Народові треба і просвіти, і своєї рідної школи. Я теж даю туди свою лепту 

(І. В іл ь д е).

— Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна - і кожен несе свою лепту монасти­реві (3. Тулуб).

Євангеліє від Луки

ЛІКАРЮ, ЗЦІЛИСЯ САМ! (ЛІКАРЮ, ВИЛІКУЙ СЕБЕ САМОГО!) (Лука, 4: 23)

НЕМАЄ ПРОРОКА У ВІТЧИЗНІ СВОЇЙ (Лука, 4: 24)

МАРТА (МАРФА) І МАРІЯ (Лука, 10: 41-42)

БЛАГУЮ ЧАСТЬ ІЗБРАТЬ (Лука, 10: 38-42)

КОМУ БАГАТО ДАНО, З ТОГО БАГАТО СПИТАЮТЬ (Лука, 12: 48)

БЛУДНИЙ СИН. СИН МАРНОТРАТНИЙ (Лука,15: 11-32)

ЛАЗАР. СПІВАТИ ЛАЗАРЯ. БІДНИЙ, ЯК ЛАЗАР(Лука, 16: 20-21)

ЛОНО АВРААМОВЕ. НА ЛОНІ АВРААМА (Лука,16: 23)

ВЛАДА ТЕМРЯВИ (Лука, 22: 53)

КОЖЕН КАМІНЬ КРИЧИТЬ (Лука, 19 : 40)

НЕ ЗАЛИШИТИ КАМЕНЯ НА КАМЕНІ (Лука,19: 44)

МАРІЯ МАГДАЛИНА (Лука, 7: 37-48, 8: 2)

Що відомо про автора цього Євангелія?

Є писемні свідчення про те, що Лука походив з Антіохії, що він грек, який прийняв хри­стиянську віру; він був лікарем (дослідники кажуть, що він ще був почасти художником, а трохи — прав­ником).

 Те, що він був лікарем, підтверджує текст Євангелія: тут багато медичних термінів, якими користувалися такі знамениті лікарі, як Гіппократ, Діоскоридес, Гален. Автор був знайомий з їхніми творами. Євангеліє писалося не для іудеїв: усі арамейські терміни Лука переклав грецькою мовою.

В Антіохію часто приїздив апостол Павло. Лука познайомився і зблизився з ним; вони навіть подорожу­вали разом. Новонавернений християнин Лукіос-Лукас-Лука перебував під величезним впливом Павла — людини зовні непоказної, але наділеної глибоким розумом і гарячим серцем (Іван Златоуст вважав третє Євангеліє творінням Павла, а не Луки).

Лука написав також "Дії святих апостолів"; ця книга присвячена в основному діяльності Павла. Євангеліє написано біля 90 року; Лука на той час був уже дуже старою людиною.

У чому полягає своєрідність цього Євангелія?

Мабуть, в самій особистості автора. Лука — освічена людина, вихована на грецькій культурі. Це людина, яка вміла писати: він був справжнім письменником, володів високою культурою слова і літературною майстерністю. Його стиль відзначається тактовністю і благородством, словник його дуже багатий, граматичні форми осмислені й уважно відібрані; синтаксис гнучкий і ритмізований. Герої його описані так виразно, що надовго залишаються в пам'яті.

Композиція цього Євангелія свідчить, що його автор добре знає літературні прийоми свого часу: є передмова, де говориться про мету написання твору, є посвята ("високодостойному Теофілу", про якого ми нічого не знаємо).

Але, мабуть, основною рисою цього Євангелія є спо­сіб зображення Ісуса та його учнів: Ісус у нього — ідеалізований благородний образ, це людина, яка любить увесь рід людський; апостоли також описані у м'якій манері (відчувається, що автор хоче знайти нових при­хильників християнства серед греків і римлян). Лука використовує Євангеліє від Марка, але пише свою книж­ку, розраховуючи на зовсім іншого читача.

Дослідники звичайно називають це Євангеліє самим поетичним і високохудожнім Євангелієм Нового Заповіту.

 Завдяки любові автора до поезії ми маємо змогу познайо­митися з гімнами раннього християнства, яких немає в інших Євангеліях і які стали справжньою окрасою 'Нового Заповіту.

Не дивно, що з цього Євангелія до нас прийшла знач­на кількість крилатих слів. Вислів "лікарю, зцілися сам!" або "лікарю, вилікуй себе самого!" був приказкою уже тоді, коли писалося це Євангеліє. «І всі [в Назареті] Йому стверджували й дивувались словам благодаті, що линули з уст Його. І казали вони: "Чи ж то Він не син Йосипів?" Він же промовив до них: "Ви Мені конче скажете приказку: "Лікарю, — уздоров самого себе! Учини те й тут, у вітчизні Своїй, що сталося — чули ми — у Капернаумі". І сказав він: "По правді кажу вам: жоден пророк не буває приємний у вітчизні своїй"» (Лука, 4: 22-24).

Ми вживаємо цей вислів, коли хочемо сказати: "Перш ніж осуджувати когось, подивися на себе і виправся сам":

Олекса Загайчик, якому Бронко не переставав допікати боягузством, міг тепер йому відповісти: "Ліка­рю, вилікуй себе самого" (І. В і л ь д е).

Лікарю, зцілися сам! Чи ж тобі нести свободу Непідкупному народу, Непідробним небесам! (І. Р и м а р у к)

У письменника Юрія Шовкопляса є роман, який так і зветься: "Лікарю, вилікуй себе самого" (1964 p.).

З цього ж євангельського тексту походить і вислів "немає пророка у вітчизні своїй", який звичайно вживають тоді, коли хочуть сказати, що людину скоріше оцінять і пошанують люди чужі, далекі, аніж свої, близькі, рідні; швидше оцінять на чужині, ніж на рідній землі:

..певне, те неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, бо, отже, можна бути навіть в очах рідного брата  (Леся Українка).

Мабуть, як немає пророка в своїй вітчизні, так немає і генія, визнаного за життя. Бо геній — це завжди і пророк (Л. Костенко).

 Вислів цей є в усіх чотирьох Євангеліях: у Матвія (13: 57), у Марка (6: 4), у Луки (4: 24), у Івана (4: 44). Церковнослов'янською мовою він звучить так: "неєсть пророка в отечестве своем".

У цьому Євангелії розповідається про те, як під час своїх мандрів Ісус побував у домі Марти (Марфи). «Одна ж жінка, Марта їй на ім'я, прийняла Його в дім свій. Була ж в неї сестра, що звалась Марія; вона сіла в ногах у Ісуса та й слухала слова Його. А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: "Господи, чи байду­же Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла". Господь же промовив у відповідь їй: "Марто, Марто, — турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку..."» (Лука, 10: 38—42).

Коли про когось кажуть: "Марта (Марфа) і Марія" ("оце Марта, а ото Марія"), — то мають на увазі когось, хто дбає про звичні, повсякденні турботи ("Марта"). "Марія" ж турбується про духовні потреби. Коли ж ка­жуть: "благую часть ізбрать", — це означає "вибрати собі щось краще, вигідніше, доцільніше":

Прости, що лист такий сухий, "хозяйственний". Що ж робить, перший раз беру на себе роль Єван­гельської Марфи, тоді як перше скоріш наближалась до Марії, отже, й мова у мене відповідна новій ролі' (Леся Українка, лист до сестри, 29.08.1895 p.).

З однієї притчі, розказаної Ісусом, взято вислів "кому багато дано, з того багато спитають". Це притча про раба, поставленого над іншими рабами: "А раб той, що знав волю свого господаря, але не приготував, ані не вчинив згідно волі його, буде тяжко побитий. Хто ж не знав, а вчинив кари гідне, буде мало він битий. Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадати­муть. А кому багато повірено, від того ще більше жадати­муть" (Лука, 12: 47—48). Ось приклад вживання:

Що ж сказати про становище молодого вченого у нас? Тут все ясно і так. Йому багато дасться, але з нього багато й спитають (І. Павлов).

Притча про блудного сина належить до загально­відомих місць Євангелія від Луки. Написана вона так просто, лаконічно й дохідливо і стільки разів переказу­вана і згадувана в художній літературі — і як зразок стилю також, — що, мабуть, не зайвим буде її повністю навести тут, дати її біблійне першоджерело.

«У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: "Дай мені, батьку, належну частину маєтку!" І той поділив між ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краю і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався й сказав: "Скільки в батька мого найми­тів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого та й скажу йому: "Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з твоїх наймитів..." І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його — і перепов­нився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: "Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм..." А батько рабам своїм каже: "Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. При­ведіть теля відгодоване та заколіть, — будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся!" І почали веселитись вони» (Лука, 15: 11-24).

Ця історія безліч разів повторювалася поміж людьми протягом віків, які минули з часу її написання. Але чи завжди сторони — батько і син — дорівнювали до своїх попередників із притчі? Чи завжди батько прощав синові його гріхи без нарікань і сварки, з такою ж безмежною любов'ю і добрістю, як це ми бачимо на картині Ремб­рандта? Чи завжди син знаходив у собі силу переступити через свою пиху, зарозумілість, гонор і прийти до батька проситися не в сини, а в наймити, бо усвідомив усю глибину своєї провини?

 Тому крилатий вислів "блудний син" (він ще вжива­ється у формі "син марнотратний") позначає людину, яка розкаялася, усвідомила свої помилки:

Поклонюся я низько житам: "Ви простіть мене, блудного сина, Що вас проміняв, прогадав На сирени, на брук, на машини..." (А. Фальківський)

Агапіт же перепочив, устав, і вже зовсім повільно почвалав у той бік, де безперемінно мала бути батьківська хата. Стояв на порозі тої хати старий сивий дід і надчікував, чи прийде до нього марнотратний син (Валерій Шевчук).

 Дуже поширеним у минулому, але вживаним і сьогодні є вислів "співати Лазаря" — скаржитися, прибіднюватись; а ще "бідний, як Лазар" — про не імущого і його нестатки; "Лазар" — бідна, хвора, стара, немічна людина.

Притчу про бідного Лазаря співали старці в супроводі ліри, кобзи, бандури або й без музичного супроводу — на базарах та ярмарках, викликаючи співчуття, а то й сльози у слухачів. А ось і сама притча.

Рембрандт "Повернення блудного сина"

«Один чоловік був багатий і зодягався в порфиру (це довга пурпурова мантія, символ влади монарха) й вісон (тонке єгипетське полотно) і щоденно розкішно бенке­тував. Був і вбогий один, на ім'я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж при­ходили й рани лизали йому... Та ось сталось, що вбогий умер, — і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же й багатий, — і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та й сказав: "Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, — нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучаюсь в полум'ї цім!.." Авраам же промовив: "Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само — лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас". А він відказав: "Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п'ять братів маю, — хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання!" Авраам же сказав: "Вони мають Мойсея й Пророків, — нехай слухають їх!" А він відказав: "Ні ж бо, отче Аврааме, — але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються". Йому ж він відказав: "Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, — не йнятимуть віри!"» (Лука, 16: 19-31).

Ось як вживається цей крилатий вислів:

Спасибі тобі за гроші. У мене їх тепер так небагато, як у того Лазаря, що співці співають по ярмарках (Т. Шевченко, лист до М. Лазаревського).

 Цвітете, як повна рожа, рум'янець на всю щоку! Т з лиця не старі, і душею молоді! Годі вам Лазаря співати! Ще й заміж підете, - говорить Христина (Т. Нечуй-Левицький).

Чи повірите? — оповідав він тоном насмішку­ватого обурення. — Лазарем співав\.. І хазяїна приплів, і слабого сина, і те, і се (А. К р и м с ь к и й).

Авраам у притчі — це постать зі Старого Заповіту — праведник, якого вивів Бог у землю Ханаанську (він від багатобожжя своїх батьків перейшов до віри в одного бога).

"Лоно Авраамове", "на лоні Авраама" — образний ви­слів, який вживається, як синонім до слів "рай", "потой­бічний світ":

Насамперед треба всіх тиранів послати на лоно Авраама і Ісаака, — говорив Комар з п'яним запалом, — а тоді вже й полегшає (О. М а к о в е й).

Вислів "влада темряви" походить з того місця в Єван­гелії, де говориться про арешт Ісуса. Він каже: "Як щоденно Я з вами у храмі бував, не піднесли на Мене ви рук. Та це ваша година тепер, і влада темряви..." (Лука, 22: 53).

Популярності цього крилатого вислову сприяла поява драми Льва Толстого "Власть тьмы или Коготок увяз — всей птичке пропасть" (1887 р.). Найчастіше вживається на позначення відсталості, жорстоких звичаїв та забо­бонності:

Однак, звичайно, це п'єса про злидні, відсталість дореволюційного українського села, про "владу темря­ви ", яка в ньому панувала (М. Рильський).

Вислів "кожен камінь кричить" походить з такого тексту Євангелія від Луки: «Коли ж Він їхав, вони простилали одежу свою по дорозі. А як Він наближався вже до сходу з гори Оливної, то ввесь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили... А деякі фарисеї з народу сказали до Нього: "Учителю, — заборони Своїм учням!" А Він їм промовив у відповідь: "Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!"» (Лука, 19: 36—40).

 У переносному значенні цей вислів означав — "щось жахливе, обурливе: навіть камені, якби вони могли, то кричали б, висловлюючи своє обурення":

Привид цього короля, такий блідий напередодні, почервонів від радощів, почувши ваших пісень у місті Парижі, цьому царевбивчому місті, кожен камінь якого кричить: "Геть тиранію!" (Леся Українка).

Ти купив собі віллу без крику (Той не дурень, хто добре мовчить), Але чуєш навколо музику: Навіть мертве каміння кричить.

(О. Олесь)

"Не залишити каменя на камені" — це вислів, який, мабуть, уже в час написання Євангелія був усталеним, узвичаєним прислів'ям, судячи з того, як він вживається у тексті: "Бо прийдуть на тебе ті дні, і твої вороги тебе валом оточать, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди, і зрівняють з землею тебе, і поб'ють твої діти в тобі, і не позоставлять у тобі каменя на камені..." (Лука, 19: 43-44).

Тут вислів "не залишити каменя на камені" вжито у переносному, образному значенні: йдеться й про моральне, а не лише про фізичне знищення людини. Цікаво, що тоді, коли треба надати цьому крилатому вислову прямого значення, слід спеціально обумовлю­вати, — настільки ми вже звикли до переносного значення. Наприклад:

Жодна європейська столиця не зазнала такої руйнації, як Варшава. Фашистські орди буквально не залишили від міста каменя на камені, ("Літературна

Україна").

— Звичайно, — Микола Ілліч хитро посміхнувся, — в цьому дискусійному клубі ми каменя на камені не лишаємо від програм меншовиків та есерів (Ю. Смолич).

Ім'я Марії Магдалини (Марії з Магдали) зустрічається у двох Євангеліях. Марк у своєму Євангелії (16: 1) згадує її серед інших жінок, які йшли до гробу Ісуса, щоб умастити його тіло миром.

Лука в Євангелії описує зустріч Марії з Ісусом: "І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що

Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила..." (Лука, 7: 37-38).

Ісус простив їй гріхи її, а також оздоровив її ("з не: сім демонів вийшло", Лука, 8: 2). Вона першою побачила воскреслого Ісуса, але не впізнала його, а подумала, ще це садівник. Коли ж вона впізнала його і кинулася радісно до нього, він зупинив її словами: "Не доторкайся до мене". Марії Магдалині випала доля повідомити апо­столів про воскресіння Ісуса.

В апокрифічній літературі є дуже багато розповідей про Маріїну проповідницьку діяльність після смерті Ісуса, про її життя в пустелі та інше. Тому так багато художників зображувало різні події з її життя. Так, ми можемо побачити Марію Магдалину, яка кається, на картинах Тиціана, Корреджо, Гвідо Рені. Зображувалися також Марія і воскреслий Ісус, Марія в пустелі, де замість одягу, який на ній зотлів, вона вся загорнута у своє розкішне волосся.

Ім'я Марії Магдалини стало крилатим. Так називають жінок легкої поведінки, які повернулися на шлях чесного життя (або й не повернулися):

Як покаянна Магдалена,

Сам виверни гниле нутро,

Сам випечи на нім тавро...

(І. С в і т л и ч н и й)

Там, в гущавині узбічних заростей, дівчаткам зручно було ховатися від полісменів, там їх для маскування чекають наймані рикші зі своїми візками, і звідти ж, із сутіні, ці юні магдалини із щебетанням зовсім пташиним вискакують цілим з'юрмиськом на лови, тільки з'явиться на трасі бульвару якась вечірня машина (О. Гончар).

Іронічно це ім'я позначає людину, яка плаксиво або й нещиро кається в чомусь:

—...Обіцяв, неборачок, монахові, що грішниця покається, як біблійна Магдалена, просив пробачення від її імені у бельгійця-монаха, а вона он як "покая­лась"! (І. Віл ьде).

Євангеліє від Івана

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО (Іван, 1: 1-3)

СВОЙ СВОЇХ НЄ ПОЗНАША (Іван, 1: II)

КИНУТИ КАМІНЬ (Іван, 8: 7)

ХТО З ВАС БЕЗ ГРІХА, НЕХАЙ ПЕРШИЙ НА НЕЇ

ТОЙ КАМЕНЕМ КИНЕ (Іван, 8: 7)

ПАСТИР І СТАДО (Іван, 10: 16)

ПАСТИР ДУХОВНИЙ АГНЕЦЬ БОЖИЙ (БОЖЕ ЯГНЯ)

ВОСКРЕСІННЯ ЛАЗАРЯ (Іван, 11: 38-44)

СТРАХА РАДИ ІУДЕЙСЬКА (Іван, 19: 38)

Ми вже говорили, що Євангеліє від Івана помітно відрізняється від трьох поперед­ніх, "синоптичних".

Коли воно було написане? Хто його автор? Чим воно не схоже на попередні?

Ось як дослідники відповідають на ці запитання.

Написане було це Євангеліє в 95—100 роках. Таку дату встановили завдяки одній знахідці, а саме — най­давнішому папірусові, де міститься уривок з 18-ї глави Євангелія. Зберігається цей папірус у Манчестері. З'явився він у Північній Африці, куди християнство прийшло пізніше, і переписаний був, найімовірніше, десь між 175 і 200 роками. Тому вчені й дійшли висновку, що Євангеліє могло бути написане в кінці століття, а вже потім переписувалося і так потрапило до Африки.

 З середини II століття вважають, що автор цього Євангелія — апостол Іван, рибалка з Тиверіадського озера, один з учнів Ісуса.

Проте автор Євангелія, судячи з того, як воно написане, — високоосвічена людина свого часу: він добре знає грецьку філософію, користується прийомами викла­ду грецького філософа Платона.

Іван був іудеєм, християнським богословом, який одержав ґрунтовну грецьку освіту. Життя він провів, мабуть, в Єрусалимі, бо дуже добре його знає, та в Едисі (до відомих вже маршрутів про Ісуса він вводить ще й едиські легенди).

Отож, чи звали справжнього автора Іваном, чи якось інакше, він лише використав Ім'я одного з апостолів. Для нас він — Іван, автор четвертого Євангелія, а значить і автор кількох дуже поширених і загальновідомих крила­тих слів.

Чи не найвідомішим з цього Євангелія є вислів "спочатку було Слово". Так починається Євангеліє від Івана: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього" (Іван, 1: 1-3).

Що ж означає це таємниче і могутнє "Слово"?

Ви пам'ятаєте про те, що всі Євангелія дійшли до нас не арамейською, а грецькою мовою — чи написані, чи перекладені. По-грецьки "слово" — "логос", і одразу стає зрозуміло, звідки це "Слово" взялося в Євангелії і хто його автор.

Початки вчення про логос закладалися дуже давно, ще у філософії Стародавнього Сходу, а пізніше Греції та Риму. Вчення про логос виклав у своїй книжці "Про природу" грецький філософ Геракліт, який жив у Едисі в VI—V століттях до н. е.

В основі філософії Геракліта лежить переконання, що світ перебуває в стані постійного виникнення і знищен­ня, що все в ньому тече й змінюється, що джерелом розвитку є боротьба протилежностей. Але це зовсім не означає, що у світі панує безладдя, хаос. Навпаки, у світі діють певні закономірності, певні правила, які Геракліт і назвав логосом. Якби спробувати це "перекласти" мовою сучасних нам понять, то виходило б, що у світі панує якийсь всеохоплюючий розум, що він вічний і незалеж­ний, що ніякі грецькі боги не мають над ним влади.

У ті часи, коли писалося Євангеліє від Івана, це вчення про логос було відоме і поширене; ним просякну­ті учення таких філософів, як Платон, Арістотель, Філон Александрійський.

Під впливом Філона Александрійського і перебував, очевидно, автор четвертого Євангелія. Грецький філософ вважав, що Бог — це якась недоступна для людського розуму духовна сила, безособова і безтілесна. А життя навколо нас і ми самі — матеріальні, тілесні. І от посередником між цими двома силами — духом і матерією — і виступає логос. Значить, логос — це слово Бога, це знаряддя, за допомогою якого безтілесний Бог керує матеріальним світом і підтримує в ньому порядок.

На думку Філона, логос править світом так само, як душа править тілом. Щоб бути зрозумілішим для своїх учнів, Філон називає логос "Сином Божим", "первород-ним Сином Бога". Так і в автора четвертого Євангелія логос, слово ототожнюється з Ісусом Христом: адже він Син Божий, а значить, і є втіленням Бога на землі.

У переносному значенні вислів найчастіше стосується мови, слова, яким надається дуже важливе значення:

Й тоді причиною причин —

Гримить суремно і громово

Першопочаток чину — Слово. (

І. Св ітл и ч н и й)

Інквізитор: То лиш слова...

Джордано: "Спочатку було Слово!" Воно безсмертне...

(О. Бердник)

Прислухаючись - співає колискову, Не знати, чи дитині, чи собі... І мати молода, і юне Слово, І яблуні у ранішній журбі.

(Л. К и с е л ь о в)

Говорячи про слово, Іван каже: "До свого Воно прибуло — та свої відцурались його" (1: 11). Цей вислів став крилатим церковнослов'янською мовою: "своя своїх не познаша" (точніше — "своя своя нє познаша", бо форми називного і знахідного відмінків множини тут однакові). Вислів уживається іронічно, коли говорять про якесь непорозуміння і мають на увазі не "відцурались", а "не впізнали", або, навпаки, "впізнали":

— Своя своїх не познаша, отче, — сказав Сагайдач­ний з удаваною добротою 

 (3. Тулуб).

— Не штовхайтеся, жінко! Яке знущання!

— Пробачте, мадам! Мене  штовхнули ззаду. Ці люди зовсім не виховані!.. (Як бачите, сигнал "Яке знущання!" сприйнятий. Своя своїх познаша.) (Ю. І в а к і н).

Вислів "кинути камінь" (у значенні "побити камін­ням") нам уже зустрічався у Старому Заповіті. Там Бог, звертаючись до блудниці, каже: "І скличуть про тебе громаду, і поб'ють тебе камінням, і порубають мечами своїми" (Книга пророка Єзекіїля, 6: 40). Це був спосіб розправи з людиною, яка вчинила тяжкий злочин. Означає цей вислів "засуджувати когось", "ставитись до когось з погордою, з презирством":

... Пожерли жертву! Омерзились!

І мужа свята... Горе вам!

На стогнах каменем побили.

(Т. Шевченко)

Але слова "кинути камінь", "кинути каменем" — це ще й частина повного вислову, який звучить так: "Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!.." (Іван, 8: 7). У Євангелії від Івана розповідається, що «книжники та фарисеї приводять до Нього [Ісуса] в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її, та й говорять йому: "Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу... Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш?" Це ж сказали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем... А коли ті не переставали питати Його, він підвівся й промовив до них: "Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!.." І Він знов нахилився додолу, і писав по землі... А вони, це почувши й сумлін­ням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині... І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: "Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив?" А вона сказала: "Ніхто, Господи..." І сказав їй Ісус: "Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!" (Іван, 8: 3-11).

І хто мене розуміє серцем, той, може, не кине на мене каменем за змальованих мною досі осіб з низів чи передових інтелігентів (О. К о б и л я н с ь к а).

— Чи осмілишся кинути каменем в мене за те, що я покинула тебе (І. Франко).

Хто праведний — хай перший кине на інших камінь/ Суддів завжди знаходиться більше, ніж тих, що тихенько принесли в'язневі сумління вузлик з вечерею і тихесенько попросили: "Не згоряй, не згоряй одразу!" (Є. С в е р с т ю к).

є Образ пастуха (пастиря) доброго і стада походить з притчі про Доброго Пастиря. В ній Ісус каже: "Я — Пас­тир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці" {Іван, 10: 11). Далі є й такі слова: "... і буде отара одна й Один Пастир!" (Іван, 10: 16). Тут вівці — це віруючі,, а пастир — сам Ісус Христос.

"Пастир і стадо" — звичайно так називають духовних осіб та віруючих:

Куди ж іти? В попи? Накласти на себе вічне ярмо, що його ні скинути, ні послабити? Ні, на це треба інших сил і іншої натури. Бути нечесним пастирем чи попросту пастухом — це гріх перед власною совістю. А бути дійсним отцем своєї пастви — о, це так трудно, майже непосильно (Г. Хоткевич).

— Не будеш ти, святий отче, патріархом, не будеш пастирем добрим, — різко пролунав металевий баритон Сагайдачного, — не будеш ти наступником Христа і апостолів, якщо не даси нам архієреїв і залишиш серед гнобителів безпорадною отарою без пастирів

(3. Ту­луб).

"Пастирями духовними" звичайно називали не лише служителів церкви, а й різних ідеологічних провідців. Тому цей вислів часто вживається іронічно:

Наші пастирі духовні поробилися вовками, Шарпають Христове стадо І отруту в душі ллють. (І. Ф р а н ко)

— Ну, я писареві цього так не подарую! Я тут пастир, я тут духовний отець, а він мене ганить та обносить перед слугами, перед моїми духовними овечками (І. Н е ч у й - Л е в и ц ь к и й).

Іронічно вживається і вислів "агнець Божий", "Боже ягня" ("Божа вівця") — на позначення смирної громади, що не має власної думки, сліпо йде за провідцями:

Ти захотів у безконечне поле Ягнят святої церкви розігнати... А де там паша? Де зелені трави? Де Божий затишок від злочину і страху? (О. Бердник)

Воскресіння Лазаря, точніше смерть і воскресіння Лазаря, — це сюжет, який протягом віків був увесь час у центрі людської уваги: з'являлися фрески з зображенням Лазаря, мозаїка, картини; сюжет цей використовують у художніх творах; вислів "воскресіння Лазаря" стає крилатим.

У притчі про воскресіння Лазаря розповідається про події, які відбувалися в родині жителів Віфанії. Родина — дві сестри, Марта і Марія, та брат їх Лазар — була друзями Ісуса. Вони приймали його у себе, пригощали його та учнів. Звістка про хворобу Лазаря застала Ісуса далеко від Іудеї. Незважаючи на пряму небезпеку, яка чекала на нього в Іудеї, Ісус іде туди. Марта виходить йому назустріч і, не насмілюючись просити про чудо воскресіння, говорить: "Коли б, Господи, був ти отут, — то не вмер би мій брат... Та й тепер, — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!" (Іван, 11: 21—22).

Ісус з Мартою розмовляють за містом. Туди ж прямує Марія і ті люди, які прийшли потішати обох сестер. Уже минуло чотири дні після смерті Лазаря. Розмовляючи з Мартою, Ісус вимагає від неї віри в те, що він є "воскресіння і життя". Він каже: "Хто вірує в Мене, — хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?" Вона каже йому : "Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ" (Іван, 11: 2—27). І всі вони: Марта, Марія, люди, що прийшли з Марією, — почали плакати; Ісус плакав разом з ними.

Далі події розвивалися так: «Ісус же розжалобивсь знову в Собі і до гробу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній налягав. Промовляє Ісус: "Відваліть цього каменя!" Сестра померлого Марта говорить до Нього: "Уже, Господи, чути — бо чотири вже дні він у гробі..." Ісус каже до неї: "Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати, — славу Божу побачиш?" І зняли тоді каменя. Ісус ізвів очі до неба й промовив: "Отче, дяку приношу Тобі, що Мене ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене". І, промо­вивши це, Він скричав гучним голосом: "Лазарю, — вийди сюди!". І вийшов померлий, по руках і ногах обв'язаний пасами, а обличчя у нього було перев'язане хусткою... Ісус каже до них: "Розв'яжіть його та й пустіть, щоб ходив..."» (Іван, 11: 38—44).

І в інших Євангеліях Ісус воскрешає людей: воскресла за велінням Ісуса дочка Іаїра (Матв., 9: 18—26), син удови з Наїну (Лука, 7: 11 — 17). Ці воскресіння описуються просто, як щось природне (Ісус каже: "Дівчинка не померла. Вона спить"). Іван зображує воскресіння Лазаря як подію надзвичайну, недоступну людському розумінню, страшну, а самого Ісуса як постать, наділену неземною силою. Тут Ісус — Син Божий, бо тільки маючи не людські, а надлюдські сили, можна здійснити таке

 Крилатий вислів "воскресіння Лазаря" вживається у кількох значеннях — це і "відновлення чогось старого, забутого", і "оновлення після духовного занепаду":

А все-таки ті краї [Німеччина, Австрія] представ­ляють собою того дивовижного, воскресаючого Лазаря, що півтілом уже виліз з гробу, а долом ще в нім; положення з обох боків невигідне: і новий економіч­ний лад не приносить їм ніякого хісна, і старі феодальні тягарі давлять їх цілою силою переживших і перегнивших останків. (І. Ф р а н к о)

Вислів вживають і на позначення "одужання після хвороби":

Посеред саду стоячи і дивлячись на ту безмежну зграю, він [Сковорода] наливався силою, немов воскреслий Лазар. Його худе, кістляве тіло ставало пружним, дужим (Василь Шевчук).

Дуже далеко від свого первісного значення відійшов крилатий вислів, звичайно вживаний церковнослов'ян­ською мовою, — "страха ради іудейська". Сьогодні він означає страх перед сильними світу цього і взагалі перед будь-якою силою. А все тому, що його переклали з церковнослов'янської мови як "заради іудейського стра­ху", а він перекладається інакше: "заради страху перед іудеями". Ось подивіться, як цей вислів уживається в Євангелії (українською мовою): "Потім Йосип із Аріматеї, що був учень Ісуса, але потайний, — бо боявся Юдеїв, — став просити Пілата, щоб тіло Ісусове взяти" (Іван, 19: 38):

Намісник з боку юридичного і з боку політичного діяв бездоганно. Але морально-християнське судження прочитало в його серці негідні мотиви {"задля страху перед юдеями") і навіки записало йому гріх умивання рук (Є. С в е р с т ю к).

Неточний переклад не став на перешкоді вживанню цього крилатого вислову, але вже з іншим, ніж в Євангелії, значенням:

Багатство автографів із найдавніших часів, почина­ючи 1861 роком, дає можність контролювати всякі зміни, роблені в різних часах різними редакторами в Федьковичевих творах, декуди доповнювати пропуски, роблені редакторами чи то для якихось власних уподобань, чи "страха ради іудейська" (І. Франко).

Дії святих апостолів

ПРОТИ РОЖНА ПЕРТИ (Дії святих апостолів, 9: 5; 26: 14)

НЕЗНАНОМУ БОГОВІ (Дії святих апостолів, 17: 23)

Новому Заповіті розділ "Дії святих апосто­лів" уміщено одразу ж після Євангелій і за змістом є начебто їх продовженням. Починається цей твір посвяченням Теофілу, як і Євангеліє від Луки, тому автором цієї книги вважається Лука, про якого ми вже згадували.

Описуються тут події, що відбувалися після смерті Ісуса, коли його учні-апостоли, провівши поглядами хмару, яка підносила на небо їхнього воскреслого вчите­ля, повинні були самі ставати вчителями для своїх однодумців та одновірців.

Серед численних персонажів, які зустрічаються тут, центральне місце займають два апостоли — Петро і Павло; інші апостоли майже не згадуються. У автора, мабуть, не було достатнього матеріалу для зображення діянь усіх апостолів, хоча і при зображенні Петра і Павла автор подає лише незначну кількість конкретних відо­мостей.

Із цього тексту походить зовсім небагато крилатих слів.

Часто вживаний в українській поезії, прозі та публі­цистиці вислів "проти рожна перти" походить з такого тексту: «Коли в цих справах я йшов до Дамаска зо владою та припорученням первосвящеників, то опівдні, о царю, на дорозі побачив я світло із неба, ясніше від світлості сонця, що осяяло мене та тих, хто разом зо мною йшов!.. І як ми всі повалились на землю, я голос почув, що мені говорив єврейською мовою: "Савле, Савле, — чому ти Мене переслідуєш? Трудно тобі бити ногою колючку!"» (В інших перекладах: "йти проти рожна") (Дії святих апостолів, 26: 12—14). Рожен — це гострий кілок, яким поганяли волів та биків.

Спочатку вислів цей увійшов у нашу мову — як крилатий — по-церковнослов'янськи: "жестоко ті єсть протіву рожна праті"; пізніше він скоротився і дещо осучаснився. Вислів уживають, коли хочуть сказати про те, як важко боротися з.кимось сильним, могутнім:

Син кріпосного раба, який виріс у середовищі патріархального селянства і сам є кріпосним рабом, Микола Джеря не мириться зі своїм становищем — ні доказами релігії, ні старою мораллю: "проти рожна не попреш " (О. Б і л е ц ь к и й).

То хто ж відважиться "проти рожна перти", того ми вважаємо справжнім лицарем, здатним на протистояння переважаючим силам:

Против рожна перти, Против хвиль плисти, Сміло аж до смерті Хрест важкий нести. (І. Ф р а н к о)

Рідше вживається крилатий вислів "незнаному Богові", який теж походить із "Дій святих апостолів".

Апостол Павло, звертаючись до жителів Афін, сказав: «Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертівника, що на ньому ваписано: "Незнаному Богові". Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам. Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих...» (Дії святих апостолів, 17: 22—24). Так говорять про щось невідоме, але важливе, цінне, дороге:

Одержав [газетну] вирізку з невідомого мені органу і роботи невідомого автора. Шлю "незнаному Богові" вдячність (А. П. Ч е х о в, лист до П. А. Сергієнка, 17.12. 1889 р.).

Послання апостола Павла

КАМІНЬ СПОТИКАННЯ (Послання апостола

Павла до римлян, 9: 31—33)

МЕНІ НАЛЕЖИТЬ ПОМСТА (Послання апостола

Павла до римлян, 12: 19)

АНАФЕМА. ПІДДАТИ АНАФЕМІ <Перше

послання апостола Павла до коринтян, 16: 22)

КИМВАЛ БРЯЗКАЮЧИЙ (Перше послання

апостола Павла до коринтян, 13: 1)

ДУХ І БУКВА. МЕРТВА БУКВА (Друге послання

апостола Павла до коринтян, 3: 6—7)

НІ ЕЛЛІНА, НІ ІУДЕЯ (Послання апостола Павла

до галатів, 3: 28)

ТАЙНА СІЯ ВЕЛІКА ЄСТЬ (Послання апостола

Павла до ефесян, 5: 32)

ЖЕНА ДА УБОЇТСЯ МУЖА СВОЄГО (Послання

апостола Павла до ефесян, 5: 33)

КНИГА ЖИТТЯ (КНИГА ПРИЗНАЧЕННЯ)

(Послання апостола Павла до филип'ян, 4: 3)

ЯКО ТАТЬ В НОЩІ (Перше послання апостола

Павла до солунян, 5: 2)

ХТО НЕ ПРАЦЮЄ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ (Друге послання

апостола Павла до солунян, 3: 10)

ЖИВИЙ ТРУП (Перше послання апостола Павла до

Тимофія, 5: 6)

ПРАВДУ ГОВОРИ ВЧАСНО І НЕВЧАСНО (Друге

послання апостола Павла до Тимофія, 4: 2)

 ВЗИСКУЮЩІЄ ГРАДА (Послання апостола Павла до іудеїв, 13: 14)

Послання — це відкриті листи. На багатьох з них точно вказано, для кого вони написані і хто їх автор. Насправді ж, це своєрідний літературний жанр, а не приватний лист. Цей жанр був запозичений у християнську літературу з античної. У жвавій, дохідливій формі біблійних послань викладалися погляди автора на певні теоретичні чи практичні питання раннього хри­стиянства, на життя християнських общин.

У той час як послання Павла звернені до окремих християнських общин або навіть до конкретних осіб, соборні послання, про які йтиметься далі, призначалися для цілих провінцій.

Вислів "камінь спотикання" ми зустрічаємо у такому тексті послання: «...Ізраїль, що шукав Закону правед­ности, не досяг Закону праведности. Чому? Бо шукали не з віри, але якби з учинків Закону; вони-бо спіткнулись об камінь спотикання, як написано: "Ось я кладу на Сіоні камінь спотикання та скелю спокуси, і кожен, хто вірує в Нього, не посоромиться!"» (Послання апостола Павла до римлян, 9: 31—33).

"Каменем спотикання" ми називаємо сьогодні пере­шкоди, труднощі, на які натрапляємо в ревній справі:

Ми в тебе в домі тільки бути смієм, а жити нам не можна, щоб не стати для тебе каменями спотикання на трудному шляху (Леся Українка).

Слова "мені належить помста" часто цитуються по-церковнослов'янськи: "мне отмщєніє, і аз воздам ". Похо­дять вони з такого тексту: «Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: "Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь"» (Послання апостола Павла до римлян, 12: 19). Ці слова взяв епіграфом до свого роману "Анна Кареніна" Л. Толстой. Вживається вислів переважно як цитата:

Сказав Господь: "Мені належить помста!

Той, хто не вірить у дива Господні,

Не вартий бачить їх.

Поки не згине

Останній з вас, отруєних зневір'ям,

Не ввійде мій народ в обітовану землю!" (Леся Українка)

— Не нам належить кара: "Мені еідомщеніє і аз воздам", — суворо відповів Мельхіседек (М. Ста­рицький).

Дюрер "Апостоли Павло і Марк"

Вислів може вживатися і в розширеному значенні знехтуваний талант, знівечене життя, помста долі:

То небезпечно — генія цькувати. Він у безсмерті страшно вам воздасть. (Л. Косте н ко).

Вислів цей є похвалою терпінню, пасивності й покорі, коли все за людину має вирішувати вища сила:

... Похвала терпіння, злагіднення всіх земних болів обіцянкою блаженства на другому світі, перенесення всіх соціальних прорахунків з землі перед обличчям Найвищого судді ("Хто терпен, той спасен", "Мені лишіть відплату, й я віддам", "Не протився злому; але хто вдарить тебе в твоє праве лице, настав йому й дру­ге"), — пробі! — це було щось для Сойків (С. Тудор).

Анафема — грецьке слово, яке означає "прокляття". Ось текст, з якого походить вислів "піддати анафемі", перекладений українською мовою: "Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!" (Перше послання апостола Павла до коринтян, 16: 22).

У церковному обряді це назва відлучення віруючого від церкви з оголошенням прокляття.

Вживається "анафема" як синонім до слів "проклят­тя" і "заборона":

... чи кинув хто на тебе анафему! А може, винайшли тебе поети, щоб до гучних сонетів мати тему. (Б. -І. А н т о н и ч)

Що не критикувалося тоді у творчості Рильського, всюди і завжди виринав сонет, який ніби викликав безконечні анафеми правовірних (Д. П а в л и ч к о).

У формі "анахтема " це слово було в українській мові лайливим ("анахтемська душа", "анахтемської віри син" та інше). А все тому, що слово чуже, чудне, незрозуміле.

У Першому посланні апостола Павла до коринтян є такі слова: "Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, але любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий" (в інших перекладах "кимвал брязкаючий") (13: 1).

Кимвал — це музичний інструмент, що складався з двох порожніх металевих півкуль, якими вдаряли одна об одну, видобуваючи різні пронизливі звуки (брязкання, гудіння).

Коли вживають вислів "кимвал брязкаючий", мають на увазі щось велике, гучне, але порожнє і безплідне; так можна сказати про голосні, гучні, пишні промови, в яких мало змісту:

— Ваша мова як кимвал, що бренькає, а ваша наука як мідь, що гуркотить. Шуму багато, а добра нема (І. Ф р а н к о).

"Дух і буква", "мертва буква" — це перефразування таких слів з Другого послання Павла до коринтян: "І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, — бо буква вбиває, а дух оживляє" (3: 6).

"Буква" — формальна зовнішня сторона справи, а "дух" — сутність цієї справи, її серцевина:

Ми наполягаємо на старій гадці, що декому здається навіть старомодною: треба перекладати не букву, а дух, треба пам'ятати ще гоголівську вказівку про те, що для наближення до оригіналу слід інколи відходити від нього (М. Рильський).

Є такий старовинний вислів: "буква мертвить, дух животворить." Немає в Чижевського цього "животвор­ного духу" (О. Б і л е ц ь к и й).

"Ні елліна [грека], ні іудея" — це частина фрази з Послання апостола Павла до галатів: "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, — бо всі ви один у Христі Ісусі" (3: 28).

Цей дуже поширений крилатий вислів уживається для позначення рівності всіх людей, незалежно від їх місця в суспільстві, віри та національності:

Соціальні перегородки у нас повалено, економічну й культурну нерівність націй зметено геть. У нас дійсно нема "ні елліна, ні іудея " (М. Рильський).

Послання апостола Павла до ефесян звичайно чита­ється під час православного обряду вінчання. Там є такі слова: "Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, — і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, — а я говорю про Христа та про Церкву! Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка!" (5: 31—33). Цитуються вислови звідси звичайно церковнослов'янською мовою: "тайна сія велі-ка єсть" (на позначення чогось таємного, прихованого); "жена да убоїтся мужа своего". Ось приклади вживання:

-   Тайна сія в руці господній, — чи то уникливо, чи то тайнозначно відповів монах 

(3. Тулуб).

— Марто! Ти єси жона його! Ти повинна по­коряться йому, бо сам Бог так звелів: "Жена да убоїться свого мужа ", — так глаголе Святе Письмо (І. Нечуй - Левицький).

Є в Посланні апостола Павла до филип'ян такі слова: «Так, благаю й тебе, товаришу вірний, допомагай тим, хто в боротьбі за Євангеліє помагали мені та Климентові й іншим моїм співробітникам, яких імення записані в "Книзі Життя"» (4: 3).

З цього тексту взято слова "Книга Життя", які вжива­ються у значенні "майбутнє людини; те, що їй призначе­но долею". Згадки про "Книгу Життя" (вона ще зветься "Книга Призначення" в яку вписуються імена праведни­ків і з якої викреслюються імена грішників, зустріча­ються і в інших місцях Біблії. Ось приклади вживання:

Маю звістку, що в 1-й кн. "Современника" появиться моє оповідання "Що записано в Книгу Життя" (М. Коцюбинський).

Ти управляєш, премудрий, Кругами сузір'їв небесних, Черв нерозумний, ніщо — Боже! Тебе я молю, Зглянься і в Книгу Життя Запиши моє марне наймення...

(М. З ер о в)

Здається, лежала перед очима, на весь далекий обмір розкрита, книга з тайного значення, що його душа не могла обняти, читаючи з світучих літер (В. Барк а).

Вислів "яко тать в нощі" з Першого послання апосто­ла Павла до солунян також став крилатим церковно­слов'янською мовою. Якщо порівняти цей вислів з його українським перекладом ("злодій уночі"), одразу стає очевидним, що "тать" страшніший, ніж "злодій", а "в нощі" темніше, ніж "уночі": «А про часи та про пори, брати, не потрібно писати до вас, бо самі ви докладно те знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі» (5: 1—2). Вислів означає "несподівано", "зненацька", "потаємно":

Сильвестр (хитаючи головою): З молитвою пергамента торкайтесь, Щоби не вліз лукавий, яко тать, Не довелось похибки підчищати. (І. Кочерга)

Напала ти на нас...

як та злодюжка.

Як тать. Вночі.

Ой, не жартуй з огнем!

Бо ми ж тебе не так ще рубонем.

(П. Т и ч и н а)

Великої популярності та розголосу набули впродовж століть слова апостола Павла з Другого послання до солунян: "Бо коли ми в вас перебували, то це вам наказували, що як хто працювати не хоче, — нехай той не їсть!" (3: 10). Останні слова з цього тексту стали популярним прислів'ям — "хто не працює, той не їсть":

Девіз немудрий свій тут написала праця — Нехай вибагливий не подивує гість: Хто робить, той і їсть.

(М. Рильський)

Часто вживаний вислів "живий труп" походить з Першого послання апостола Павла до Тимофія: "А вдовиця, правдива й самотна, надію складає на Бога та перебуває день і ніч у молитвах і благаннях. А котра у розкошах живе, — та живою померла" (5: 5—6).

Так говорять про людину, морально спустошену, духовно зламану. У розширеному значенні — щось, що відмерло, віджило або пережило себе; вживається також у значенні "хвора, виснажена людина":

Цілком недвозначне його [Екзюпері] ставлення до французької буржуазії, до тих живих мерців, які в часи фашистської навали покинули батьківщину й кинули напризволяще своїх близьких, аби тільки врятувати власний гріш (Д. Павличко).

Мерці, мерці... Навколо, тут і там, Куди не глянеш, скрізь самі ходячі трупи\ Немає ліку тим холодним мертвякам, — Вони клопочуться, згромаджуються в купи... (М. Вороний)

Безмірна терпеливість людини. Життя може забра­ти у неї найближчих, розбити кохання, украсти щастя, але людина лишається людиною. Одначе досить

підсікти надії — отой неясний берег Сподівань, що завжди манить і дурить, — як людина стає живим тру­пом (М. Стельмах).

"Правду говори вчасно і невчасно'* — це слова з Другого послання апостола Павла до Тимофія: "Проповідуй Слово, допоминайся вчасно і невчасно, докоряй, забо­роняй, переконуй з терпеливістю та з наукою" (4: 2). Переносне значення вислову: істину треба проголошу­вати безбоязно, за всяких — навіть несприятливих — обставин:

Жаль, дуже жаль, що д. Куліш, хоч і багато нацитував місць із Святого Письма перед кожним своїм віршем, а і тут забув на слова св. Павла про говорения правди, — а тут якраз правда була б дуже "благовременна " (І. Франк о).

Можна зустріти в літературі такі слова: "взискующіє града". Це слова з Послання апостола Павла до іудеїв, цитовані церковнослов'янською мовою. Вислів "взискую­щіє града" означає: ті, що праведно живуть. Звідси в переносному значенні — люди, які шукають кращих форм життя:

А Бог дивиться, чи є

ще взыскующий Бога!

(Т. Ш е в ч е н к о)

О, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами Хоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуетно і дзвінко, Взискуй терпіння витримати все. А справжня слава — це прекрасна жінка, Що на могилу квіти принесе.

(Л. К о с т е н к о)

Соборні послання

Соборне послання апостола Якова

НІЧТОЖЕ СУМНЯСЯ (СУМНЯШЕСЯ) (1: 6)

ВСЯКОЄ ДАЯНІЄ БЛАГО (1: 17)

ВІРА БЕЗ ДІЛ МЕРТВА (2: 20)

Соборні послання апостолів Якова, Петра, Івана та Іуди, на відміну від послань апостола Павла, звернені до великих общин, до багатьох людей одразу; вони мають більш загальний зміст (їх нази­вають ще "вселенські").

Кількість крилатих слів, які походять з цієї книги Нового Заповіту, порівняно невелика.

Вислів, який ми звичайно цитуємо церковнослов'ян­ською мовою, — "нічтоже сумняся (сумняшеся)" —означає "без сумніву". Походить він з такого тексту: "А якщо кому з вас не стачає мудрости, нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє, — і буде вона йому дана. Але нехай просить із вірою, без жадного сумніву. Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер" (1: 5-6).

Вислів давно переосмислився і вживається як іронічна характеристика вчинків самовпевнених людей:

Генерал, оглянувши всі обшири своєї імперії, ничтоже сумняшеся, так, як він звик раніше собі казати, сказав і тут: навіщо, мовляв, Україні така велика армія, нам же треба охороняти і тихоокеанські рубежі, і Полярне коло... (І. Д р а ч).

 Так само церковнослов'янською мовою цитується вислів "всякое даяніє благо". У тексті послання читаємо: "Не обманюйтесь, брати мої любі! Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни" (1: 16—17).

Найчастіше цей вислів вживається іронічно — як оцінка чиїхось внесків — явно невеликих — у певну справу:

Правда, що у нас ще не всі пишучі зрозуміли цю повинність і думають, що для такої убогої літератури, як наша, "всякеє даяніє благо", і через се друкують такі речі, яких, запевню, не одважились би показати жодній редакції якої чужоземної часописі (Леся У к р а ї н-к а, лист до О. Маковея, 28.05.1893 p.).

Апостол Яків кілька разів у різних формах повторює думку про те, що віра без добрих діл — мертва: «Коли ж брат чи сестри будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: "Ідіть з миром, грійтесь та їжте", та не дасть їм потрібного тілу, — що ж то поможе? Так само й віра, коли діл немає, — мертва в собі!» (2: 15—17); "Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл — мертва?" (2: 20). Вислів "віра без діл мертва" вживається як у звичній формі, так і розширено; окремі слова можуть замінюватись у разі потреби, напри­клад:

Чи буде ж зложена й праця? Адже гроші без діл, певне, не менш мертві, ніж віра (Леся У к р а ї н к а).

Те, що Ви пишете Олесі про слов'янське та європейське серце, здається, направлено і проти мене, але я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати "добре серце, аби обійтись без всього іншого" (Леся Українка, лист до М. Драгоманова, 5.04.1894 p.).

Перше соборне послання апостола Івана

СМЕРТНИЙ ГРІХ (5: 16-17)

Поняття "смертний гріх" зустрічаємо в Пер­шому посланні апостола Івана. Смертний гріх — це гріх, який не можна відмолити; він веде за собою вічні муки на тому світі. До семи смертних гріхів зараховувались: заздрощі, скупість, блуд, об'їдання (чревоугодіє), гордощі, занепад духом, гнів. Вживається цей вислів для позначення пороків особливо тяжких:

Лиш той не дбає, хто шага не має, але й такий волів би заробить гіркою працею, ніж так "не дбати", бо гірші злидні в свято, ніж у будень, буденна одіж, наче смерний гріх темніє серед ясних шат святкових,.. (Леся Українка)

... Стара вп'ять молитися і Бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх (Г. Квітка-Основ'яненко).

Іноді так кажуть іронічно або жартома:

— А мусиш мені сказати, що ти за один! А му­сиш. — Капральський баритон вичитує всі смертні гріхи (Б. Антоненко-Давидович).

Об'явлення Івана Богослова (Апокаліпсис)

АПОКАЛІПСИС

ЗІРКА ПОЛИН (Апокаліпсис, 8:11)

АЛЬФА І ОМЕГА (Апокаліпсис, 1: 8)

ГРОНА ГНІВУ ДОСТИГЛИ (Апокаліпсис, 14: 17-18)

АНТИХРИСТ. АНТИХРИСТОВА ПЕЧАТЬ.

НАЧЕРТАННЯ ЗВІРА (Апокаліпсис, 11: 7)

КНИГА ЗА СІМОМА ПЕЧАТЯМИ (Апокаліпсис, 5: 1-4)

АГНЕЦЬ БОЖИЙ (5:6)

КОНІ АПОКАЛІПСИСУ. КІНЬ БЛІДИЙ (Апокаліпсис, 6: 1-8)

ТРУБА АРХАНГЕЛА. АРХАНГЕЛЬСЬКІ ТРУБИ.

СІМ АРХАНГЕЛЬСЬКИХ ТРУБ (Апокаліпсис, 8: 1-2)

СТРАШНИЙ СУД (Апокаліпсис, 20: 4-6)

ЦАРСТВО БОЖЕ. ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ (Апокаліпсис, 21: 1—4)

Історія появи цієї книги Нового Заповіту звичайно описується так.

Апостола Івана на схилі років кесар Доміціан заслав на маленький скелястий острівець поблизу Греції, назва якого — Патмос. Туди потрапляли лише за тяжкі злочини. Засланці працювали в копальнях. Острів Пат­мос в чотири рази менший за Мальту, його можна обійти за один день. На ньому було більше скель і каміння, ніж дерев, багато печер, де ховалися змії. Одного недільного дня Іван, гуляючи, почув позад себе громовий голос, який нагадував звук сурми: це був Ісус Христос, але зовсім інший, не той, до якого припадав юний апостол під час Таємної вечері.

Іван упав до ніг Ісуса, який поклав на нього свою праву руку і наказав написати сім листів до християн, що жили в різних містах Азії. Після того, як послання були написані, він побачив відчинені двері на небо і почув голос: "Увійди сюди — і Я покажу тобі, що має статися після цього".

Усе, що Іван там побачив, він описав у своєму Апока­ліпсисі. Багато з того, про що говориться в Апокаліпсисі, є в Старому Заповіті та в апокрифічних джерелах (особливо в текстах великих і малих пророків Старого Заповіту).

Грецьке слово "апокаліпсис " перекладають як "одкро­вення", "об'явлення". Таку назву дістала остання частина Нового Заповіту. Вона, як ми вже знаємо, приписується авторові четвертого Євангелія і трьох послань — Івану Богослову.

За своїм змістом — це велична драма боротьби Бога з сатаною за володіння світом, яка закінчується картиною вселюдського воскресіння, Страшного суду, вічного Царства Божого.

Слово "апокаліпсис" у наш час широко вживається на позначення грізних змін:

Картина була страшна. Колорит її й величність нагадали мені величні й страшні картини Апока­ліпсиса (І. Нечуй-Левицький).

Пророцтва цієї книги вражають, особливо, коли йдеться про чорнобильську катастрофу. Згадка про зірку Полин сприймається як розповідь про місто, яке носить назву одного з видів полину — чорнобилю. В Апокаліпсисі сказано: "І засурмив третій Ангол, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона..." (Апокаліпсис, 8: 10-11).

Ось сучасне вживання цих слів:

Звізда Полин впала на нас не сама по собі. Вона виникла із самої потворності тоталітарного режиму, зі всевладдя відомчої імперської бюрократії, яка звикла дивитися на Україну як на свою соцколонію, не захищену ніяким міжнародним правом (О. Гончар).

Ви мовчите, діти страшного віку.

І мовчить забута світом Україна, яка стала відома по всій землі в імені чорного полину - звізди Полин - Чорнобиль... (Є. Сверстюк).

"Альфа і омега" — словосполучення з такої фрази Апокаліпсису: "Я Альфа й Омега, говорить Господь Бог, Той, Хто є. І Хто був, і Хто має прийти. Вседержитель!" (1: 8); «І коли я побачив Його, то до ніг Йому впав, немов мертвий. І поклав Він на мене правицю Свою та й промовив мені: "Не лякайся! Я — Перший, і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерті й від аду"» (Апокаліпсис, 1: 17—19).

Альфа — це перша, а омега — остання літера грецького алфавіту. Звідси значення цього вислову — початок і кінець; все існуюче; сутність явища:

Альфо й омего, колиско і мавзолею —

Земле!

З тебе пішов і в тебе вернусь.

Власні планетки ліплять жуки-скарабеї.

Ат суєта...

З тебе пішов і в тебе вернусь.

(Б. Олійник)

Світло місяця тіл не вміє ділити, хоч уміє жалом протяти скроні. Місяць - так. Місяць знає. Місяць - альфа. Місяць - омега. (Б. Рубчак)

"Грона гніву достигли" — це слова ангела на початку Суду Божого: «І інший Ангол вийшов із храму, що на небі, — і він мав гострого серпа. І інший Ангол, що мав владу над огнем, вийшов від жертівника. І він гучним голосом кликнув до того, що мав гострого серпа, говорячи: "Пошли свого гострого серпа і позбирай грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли". І Ангол кинув додолу серпа свого, і зібрав виноград на землі, і вкинув в велике чавило Божого гніву. І потовчене було чавило за містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок, на тисячу шістсот стадій..."  (Апокаліпсис, 14: 17-20).

У переносному, розширеному вживанні образний вислів "грона гніву достигли" означає наближення докорінних змін, викликаних попередніми тривалими стражданнями людей.

Антихрист, — як розповідається в Апокаліпсисі, — це ворог, супротивник, суперник Ісуса Христа, який з'явиться "в кінці часів" і очолить боротьбу проти Ісуса, але буде переможений. Антихрист — це не сатана, це людина, яка перейняла всю його силу, це посланець сатани, який діє за його велінням. Він прагне зайняти місце Христа, хоче, щоб люди саме його вважали Христом.

Традиція зображення Антихриста складалась у XV— XVI століттях. На фресках того часу ми бачимо людину, дуже схожу на Христа, але вираз обличчя у Антихриста не Ісусів, а похмурий, гордовитий. Це "звір, що виходить з безодні" (Апокаліпсис, 11: 7).

Про Антихриста в апокрифічних джерелах розпо­відається, що він "іудей з коліна Давидового", наро­джений у Вавилоні від монаха і блудниці, що йому вдалося перемогти трьох царів і примусити повірити в себе як у Христа. Коли ж настане строк, загибель його воїнства буде продовжуватися з третьої години дня до вечора, і долина між Маслиновою горою і Єрусалимом наповниться кров'ю цього воїнства. Деякі апокрифи твердять, що Антихрист, тікаючи від Ісуса Христа, який наближається, підніметься на високу гору і кинеться з неї в безодню.

Антихристами називали багатьох відступників від віри і гонителів віри.

"Антихристова печать", "начертания звіра" — знак, яким Антихрист позначає своїх слуг. У переносному значенні "антихрист" — запеклий злочинець:

На опасці стоїть тільки антихристова печатка "Дозволено Цензурою" — та й годі (М. Коцю­бинський, лист до В. Гнатюка, 20.11.1905 p.).

В українській мові "антихрист " ("анцихрист ") вжива­ється і як лайливе слово:

 Тщегласов (вказує на оздоблений ґанок). Ач, святкувати напосудились, антихристи. Добре тепер святкуватимуть, ха-ха-ха (І. Кочерга).

Про книгу за сімома печатями в Апокаліпсисі розпо­відається так: «І я побачив у правиці Того, Хто сидить на престолі, книгу, написану всередині й назовні, і запеча­тану сімома печатками. І бачив я потужного Ангола, який гучним голосом кликав: "Хто гідний розгорнути книгу і зламати печатки її?" І не міг ніхто ні на небі, ні на землі, ані під землею розгорнути книгу, ані навіть зазирнути в неї» (5: 1-3).

У переносному значенні "книга за сімома печатями" — щось неясне, приховане, те, що не можна осягнути розумом:

Школа познайомила його з Гегелем, з філософією, з тисячними абстракціями,— життя зосталось для нього книгою семипечатною  (І. Франко).

Агнець Божий (Боже ягня) в Апокаліпсисі — це той, хто відкрив книгу за сімома печатями: «І плакав я гірко, що не знайшовся ані один гідний розгорнути й прочитать книгу, ані навіть зазирнути в неї. А один із старців промовив до мене: "Не плач! Ось Лев, що з племені Юдиного, корінь Давидів, переміг так, що може розгор­нути книгу і зламати сім печаток її"» (5: 5). Усі падали ниць перед Агнцем і співали: "Ти достойний узяти цю книгу і розкрити печатки її, бо Ти був заколений і кров'ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племені, і язика, і народу, і люду" (Апокаліпсис, 5: 9).

Агнець Божий — це Ісус Христос, який своєю кров'ю змив людські гріхи. Він відкрив книгу за сімома печатями: «І я бачив, що Агнець розкрив одну з семи печаток і почув я одну з чотирьох тих тварин, яка говорила голосом грому: "Підійди!". І я глянув, — і ось кінь білий, а той, хто на ньому сидів, мав лука... І коли другу печатку розкрив... і вийшов кінь другий,— червоний [рудий]. А тому, хто на ньому сидів, було дано взяти мир із землі та щоб убивали один одного. І меч великий був даний йому. І коли третю печатку розкрив.., і я глянув, — і ось кінь вороний. А той, хто на ньому сидів, мав вагу в своїй руці. І коли Він четверту печатку  розкрив... і ось кінь чалий [блідий]. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми» (Апока­ліпсис, 6: 1—8).

Коні Апокаліпсису знайшли своє відображення в літературі і мистецтві: це гравюра великого німецького художника XVI століття Альбрехта Дюрера "Чотири вершники Апокаліпсису", картина Віктора Васнецова "Вершники Апокаліпсису" та ін.

У переносному значенні "коні апокаліпсису", "кінь блідий" — провісники катастрофи:

... тільки Твого Коня хіба впізнаю, Господи, — Блідого змиленого Коня на тому горизонті... (О. Пахльовська).

Коли знімається п'ята печатка, перед престолом з'являються одягнені в біле душі тих, хто загинув за віру. Після шостої печатки починаються космічні катастрофи: "... і ось сталось велике трясіння землі, і сонце зчорніло, як міх волосяний, і ввесь місяць зробився, як кров... І на землю попадали зорі небесні, як фігове дерево ронить свої недозрілі плоди, коли потрясе сильний вітер... І небо сховалось, згорнувшись, немов той сувій пергаменту, і кожна гора, і кожен острів порушилися з своїх місць..." (Апокаліпсис, 6: 12—14).

Дюрер "Чотири вершники апокаліпсису"

Та ось знімається сьома печатка. "І коли сьому печатку розкрив, німа тиша настала на небі десь на півгодини. І я бачив сімох Анголів, що стояли перед Богом. І дано було їм сім сурем" (Апокаліпсис, 8: 1—2).

З цього тексту походять вислови "труба архангела", "архангельські труби", "сім архангельських труб" — грізне попередження, несподіванка:

Щось було пекельне й фантастичне перед моїми очима і загалом — страшне. Здавалось, ніби сім апокаліпсичних янголів одразу валили на Київ усі сім фіялів людського горя та пожежі, та крові (І. Нечуй-Левицький).

О, думка, що тіло без жалю руба,

Що очі й уста твої сушить.

Архангельська срібноголоса труба

Гримить крізь простори і душі.

(О. О л ь ж и ч)

"І сім Анголів, що мали сім сурем, приготувалися, щоб сурмити. І засурмив перший Ангол, і вчинилися град та огонь, перемішані з кров'ю, і впали на землю. І спалилась третина землі, і згоріла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла... І засурмив другий Ангол, — і немовби велика гора, розпалена огнем, була вкинена в море. І третина моря зробилася кров'ю, і померла третина морського створіння, що мають життя, і загинула третина кораблів... І засурмив третій Ангол, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип... І засурмив Ангол четвертий, — і вдарено третину сонця, і третину місяця, і третину зір... І засурмив п'ятий Ангол — і я бачив зорю, що спала із неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої, — і дим повалив із криниці... А з диму на землю вийшла сарана, і дано їй міць, як мають міць скорпіони земні" (Апокаліпсис, 8: 6—13; 9: 1—3).

Далі говориться, що сарана не могла шкодити природі, а лише людям, і не вбивати їх, а муки завдавати, щоб шукали смерті і не знаходили.

І коли засурмив шостий ангел — з'явилося кінне військо, яке мало знищити третину людей — сіркою, вогнем і димом з ніздрів коней. Коли засурмив сьомий ангел, "на небі зчинились гучні голоси, що сказали: "Перейшло панування над світом до Господа нашого та до Христа Його, — і Він зацарює на вічні віки!" (Апокаліпсис, 11: 15).

Страшний суд — це суд, який має бути після другого пришестя Ісуса Христа, над усіма людьми, які жили на землі. Вони воскресають, "одягаються" в своє тіло і чекають на присуд залежно від своїх земних справ — або вічне блаженство в раю, або вічну кару в пеклі. "І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга,— то кни­га життя. 1 суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми" (Апокаліпсис, 20: 12—13).

Страшний суд — день гніву (Dies irae) — став темою заупокійної молитви у католиків — реквієму (з XIII сто­ліття).

У часи середньовіччя були створені багатофігурні композиції, де Христос сидить на престолі в центрі, по обидва боки од нього стоять дванадцять апостолів, які теж судять воскреслих разом з Ісусом. Матір Божа та Іван Хреститель стоять перед престолом, Адам і Єва при­падають до ніг Христа, молячи його за грішне людство, ангели сурмлять, апостол Петро впускає праведників у рай, грішників заганяють в пекло. З'явилися такі картини у Візантії, звідти потрапили до Італії, далі до південних слов'ян і до нас. Традиція такого зображення Страшного суду була порушена Мікеланджело, який на своїх фресках зобразив те, що здавалось йому найважливішим: гнів Христа на людство і відчай у людей. Крилатий вислів "страшний суд" вживається у кількох мовних ситуаціях — коли говориться про щось жахливе:

...Що з Павлюка, живого, шкіру здерли. Що з ним взяли ще четверо старшин. Що проти того, як вони умерли, і Суд Страшний не здасться вже страшним! (Л. Костенко)

Вислів уживається і тоді, коли йдеться про ни мір найвищої справедливості ("до страшного суду" довіку):

Це було небо Страшного суду, як уявлялося колись у дитинстві... — А хмар наперло... Ач, що робиться. Страшний суд, чи що, починається... (О. Дов­женко).

— Ятри, не делікатничай. Нас тепер уже нічим не здивуєш, навіть страшним судом (М. Стельмах).

Царство Небесне (Новий Єрусалим) — це те, що Бог приготував праведникам: "І бачив я небо нове й нову землю, перше: бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе. Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був пригото­ваний, як невіста, прикрашена для чоловіка свого" (Апокаліпсис, 21: 1—2).

Царство Боже, Царство Небесне — це щось вимріяне, прекрасне і недосяжне для людини:

Я з ними ["просвітителями народу"] на Україні попробую поговорити ще про Царство Небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало (Леся У країн к а).

Мікеланджело "Страшний суд"

— А ти до неба подайся, бабуню. Аж до самого апостола Петра чи то до Гаврила-архангела, який там воротарює біля брами небесного царства. Хай він тобі на хвилиночку правду викличе. їй і подай протестацію, — глузливо відгукується з дерева козак (3. Тулу б).

Вислів "Царство (йому, їй) Небесне" звичайно вико­ристовують, коли згадують когось померлого:

А коли кинеш дома Чіпку, хоч і на бабу, — царство їй Небесне, — то за думками світа білого не бачиш... (Панас Мирний).

І не чула, щоб хто лихим словом обніс нашого покійника: всі Царства Божого йому жадають (Марко Вовчок).

Дві тисячі років минуло, і вже ніколи, мабуть, не будуть встановлені імена авторів-євангелістів, ані знайдені перші тексти Євангелій, — та житимуть у пам'яті людей написані незнаними авторами щирі, пройняті гарячою вірою поетичні твори, а в мовах багатьох народів крилаті слова з Біблії.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Крилаті вислови біблійного походження" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!