Крилаті вислови біблійного походження

НА СВІЙ ОБРАЗ І ПОДОБУ (ПО ОБРАЗУ І ПОДОБІЮ СВОЄМУ) (1: 26)

Перша книга Мойсеевого п'ятикнижжя має назву "Буття". Люди так часто зверталися до цієї книги, в якій розповідається про створення світуі всього живого на землі, що вислів "Книга Буття" став крилатим:

Перші зображення Адама і Єви сягають часів раннього християнства: вони трапляються на стінах катакомб, як барельєфи на саркофагах. Ми їх бачимо на середньовічних мініатюрах у книжках, на різних храмових будівлях. У той час зображення Адама і Єви було єдиною можливістю намалювати людину оголеною. Тому так багато цих зображень належить до XV—XVI століть. Адама і Єву малювали такі митці зі світовою славою, як Ван-Ейк, Дюрер, Кранах Старший, Рафаель, Тінторетто, Мікеланджело.

ЗМІЙ-СПОКУСНИК (3: 13)

ДЕРЕВО ПІЗНАННЯ ДОБРА І ЗЛА. ВКУШАТЬ ОТ ДРЄВА ПОЗНАНІЯ (2: 17)

ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ (ГРІХОПАДІННЯ)

ЗАБОРОНЕНИЙ ПЛІД. ЯБЛУКО ГРІХОВНЕ (2: 16-17)

ФІГОВИЙ ЛИСТОК (3: 7)

У ПОТІ ЧОЛА (3: 19)

ЗЕМЛЯ ЄСИ І ОДІЙДЕШ У ЗЕМЛЮ (3: 19)

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

ВИГНАННЯ З РАЮ (3: 20-24)

Коли Бог поселяв Адама в раю, він сказав: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра і зла — не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (2: 16—17).

Пам'ятаючи ці слова, Адам і Єва спочатку обминали це дерево. Та змій-спокусник, найхитріший і найпідступніший з усіх Богом створених істот, поклав край побоюванням Єви: "Умерти — не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло" (3: 4-5).

З цієї розповіді походить крилате слово "змій спокусник" ("змій-іскуситель" — церковнослов'янською мовою):

Крилатими стали й вислови "дерево пізнання добра і зла" ("вкушать от древа познанія" — церковнослов'янською мовою) в значенні — набувати знань, докопуватися до суті чогось:

За твердженнями давніх авторів, це дерево символізує не лише поняття добра і зла, які Бог приховав від людей. Йшлося тут про щось значно більше: "пізнати" — значить "оволодіти", й оволодіти не лише поняттями добра і зла, а всім тим, що було створене Богом. Це був шлях до володіння світом, панування над ним незалежно від Бога. А то вже страшний злочин, за яким має йти не менш страшна кара. Це був отой знаменитий первородний гріх.

Вислів "первородний гріх" вживають тоді, коли визначають глибину чиєїсь провини, ширше — те, що змінило весь подальший хід життя:

І от Єва зірвала плід і з'їла його, "і разом дала теж чоловікові своєму, — і він з'їв" (3: 6). Художники, малюючи цю сцену, зображували спочатку гранатове дерево, пізніше яблуню. Звідси "заборонений плід" (невідомо який) і "яблуко гріховне":

З'ївши заборонений плід, Адам і Єва глянули один «на одного і... відчули сором: "І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі" (3: 7).

Як відомо, церква забороняла зображувати людину без одягу. Тому, посилаючись на Біблію, скульптори XVI століття, вирізьблюючи античних богів і героїв, а також Адама і Єву, послуговувалися цим фіговим листком. Це й стало, мабуть, причиною поширення вислову "фіговий листок" на позначення лицемірного прикриття чогось непристойного, маскування справжніх намірів або справжнього стану речей:

І в цей час, коли перші люди на землі шили собі перший одяг з листя, вони почули голос Бога, він кликав їх, та не пішли до нього, а сховалися, соромлячись своєї наготи. Бог одразу ж зрозумів, що його заборону було порушено.

Єва розповіла Богові, як це сталося: "Змій спокусив мене, — і я з'їла" (3: 13).

Бог покарав усіх трьох. Змієві він сказав: "За те, що зробив ти оце, то ти проклятіший над усю худобу, і над усю звірину польову! На своїм череві будеш плазувати, і порох ти їстимеш у всі дні свого життя. І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п'яту" (3: 14—15).

Єву Бог покарав так: "Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітності твоєї. Ти в муках родитимеш діти... а він [муж] буде панувати над тобою" (3: 16).

Найсуворіше покарання чекало на Адама: «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: "Від нього не їж", — проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, — і до пороху повернешся» (3: 17-19).

Поширений вислів "у поті чола" означає — здобувати щось тяжкою працею, з великими труднощами:

Крилатими стали слова "земля ecu і одійдеш у землю", "бо ти порох, — і до пороху повернешся", "прах єcu і прахом будеш":

Бог зробив Адаму та Єві одяг зі шкур і вигнав їх із раю, а на сторожі поставив херувима з вогненним мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя" (3: 24).

Дерево пізнання в Біблії іменується ще "деревом життя". У широкому, образному вживанні "дерево життя" — це й початок людського буття на землі, і вся історія, і саме людство:

Вислів "вигнання з раю" також став крилатим: означає він безповоротну втрату чогось:

За час уживання в нашій мові вислів зазнавав, залежно від завдань мовців, змін і доповнень:

Усі ці сюжети привертали увагу художників різних часів і народів. Досить згадати лише розпис Сікстинської капели у Ватикані, де Мікеланджело зобразив і "Створення Адама", і "Створення Єви", і "Гріхопадіння та вигнання з раю". На цю тему написана поема Джона Мільтона "Втрачений рай", опера Антона Рубінштейна з цією ж назвою та багато інших музичних, поетичних і прозових творів.

КАЇН. КАЇН І АВЕЛЬ (4: 1-2)

БРАТ ПІДНЯВСЯ НА БРАТА (4: 8)

КАЇНОВА ПЕЧАТЬ (4: 15)

ЧИ Я СТОРОЖ БРАТОВІ СВОЄМУ? (4: 9)

Біблійне оповідання про Каїна і Авеля дуже небагатослівне. В ньому говориться, що Каїн був старшим сином Адама і Єви, Авель — молодшим. "Був Авель пастух отари, а Каїн був рільник" (4: 2). Далі розповідається, як "приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель — він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою". Бог прийняв жертву Авеля і не прийняв жертви Каїна. Каїн, побачивши, що він не прощений Богом, похилив голову. «І казав Господь Каїнові: "Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає"» (4: 6—7).

Видно, брати посварилися: "І говорив Каїн до Авеля, брата свого" (4: 8). І — як наслідок: "І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його" (4: 8).

Бог питає Каїна: "Де Авель, твій брат?" А той підказує: "Не знаю. Чи я сторож брата свого?" (4: 9).

І сказав Господь: "Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі"(4: 10). Страшною була кара Господня — кара безсмертям: нехай живе і мучиться. "І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його" (4: 15).

Оце і все, що сказано в Біблії про перше вбивство на землі. Віруючі не могли дістати з цього оповідання відповіді на цілу низку запитань, які у них виникали. Якщо це було перше вбивство, звідки Каїн знав, як це (робити? Як поховав Каїн Авеля? Де? Який саме знак, яку печать поставив Бог на Каїнові?

Не дивно тому, що історія Каїна і Авеля обросла такою кількістю легенд.

У ці легенди люди вкладали відповіді на ті запитання, які у них виникали при читанні Біблії (такі легенди, спочатку усні, а пізніше й писемні, що не увійшли до Біблії, мають назву апокрифи).

Так, дуже поширеною була легенда, в якій розповідалося про те, що сатана, вбравшись у личину ворона, вбив перед Каїном іншого ворона каменем. Каїн, начебто, саме так убив брата. В інших легендах говориться, що знаряддям убивства послужила палиця, точніше — гілка з дерева пізнання добра і зла.

На питання, що зробив Каїн з тілом Авеля, легенда відповідає так. Бог послав Каїнові двох "чистих" птахів (голубів). Один з них убив другого і закопав у землю. Інша легенда розповідає, що земля відмовилася прийняти тіло Авеля й виштовхнула його. Прийме вона тіло Авеля лише після того, як буде повернений землі перший, створений з неї, тобто Адам.

Непокоїло віруючих і питання, чому Бог не прийняв жертви Каїна. В одних легендах говориться, що Каїн приніс Богові як жертву рештки своєї їжі; в інших — що він приніс жертву аж надто гордовито, говорячи при цьому про Бога без належної пошани, і саме тому Бог не прийняв цієї жертви.

Якою була Каїнова печать? І про це говориться в легендах: в одних, що це сяйво, схоже на сонячні промені; в інших, що це ріг на лобі; ще в інших — два роги.

Так само по-різному розповідають легенди і про смерть Каїна: одні говорять, що вбивцею був син його Ламех, в інших — що Каїн дожив до потопу (в Біблії про смерть Каїна не згадується).

Ім'я Каїна стало синонімом до слів "злочинець", "вбивця", "виродок":

Вживається воно у нас і як лайливе слово:

У народі існує повір'я, що на місяці, коли він уповні, можна побачити Каїна і Авеля:

Звичайно вислів, що вживається давно і в різних життєвих ситуаціях, може набувати й жартівливого змісту:

Ім'я Авеля стало символом невинної жертви.

Вислів "брат піднявся (повстав, пішов) на брата" означає запеклу ворожнечу, як сімейну, так і соціальну. У рефераті Михайла Коцюбинського про Івана Франка є такі слова:

Весь Борислав — одна смердюча яма. Там важка праця, малий заробіток, бруд, п'янство, розпуста, погана їжа і погана горілка, всякі хвороби; там людина гірше скотини, там брат па брата здіймає ніж, там чад і вічне пекло.

Тут ідеться про особисту ворожнечу. А в іншому вірші — про соціальну боротьбу:

Вислів "Каїнова печать" ("Каїнове тавро") вживається як синонім до вислову "тавро зрадника":

Якось Джордж Оруелл зауважив, що про тоталітарні режими найглибше можуть написати письменники Східної Європи. Таке вже Каїнове тавро нашої історії (О. Гаврильченко, А. Коваленко).

Так само вислів "чи я сторож братові своєму?" набув поширення як цитата з Біблії у відповідних життєвих ситуаціях:

Відрине кров, і грозовий розряд отерпне в ділі, як в дерево:

Історія Каїна і Авеля знайшла своє відображення й у світовій літературі, й у вітчизняній класиці. Це поема Джорджа Байрона "Каїн", поема Івана Франка "Смерть Каїна"; про обох братів писав Шарль Бодлер ("Каїн"). У багатьох творах українських класиків і класиків світової літератури, в сучасних нам письменників згадуються обидва брати, але переважно — це Каїн, перший вбивця на землі.

Зображували Каїна і Авеля художники зі світовою славою: Дітріх, Корреджо, Тиціан, Тінторетто, Дюрер, Рубенс, Рембрандт.

МАФУСАЇЛ. МАФУСАЇЛІВ ВІК (5: 27)

АРЕДІВ (АРИДІВ, ЯРИДІВ) ВІК (5: 20)

Cлід одразу сказати, що ім'я Мафусаїла в Біблії звучить як Метушалах, Метушалем. Але ми його здавна знаємо саме як Мафусаїла; так і будемо його називати. В Адама всі його нащадки — всі десять "колін" — були довгожителями (менше за всіх прожив Єнох — усього 365 років, але його живим забрав до себе Бог).

Мафусаїл прожив 969 років і помер перед самим потопом.

В одному з переказів говориться, що потоп було відкладено на сім днів заради тижневої жалоби по Мафусаїлові.

Вислів "Мафусаїлів вік" означає довголіття:

Нащадок Адамового сина Сифа Іарид (Ярид, Аред, Арид) також жив на світі дуже довго: "А були всі Яредові дні дев'ять сотень літ і шістдесят і два роки" (5: 20). Коли хочуть сказати про чиєсь тривале життя, тоді згадують про Аредів вік:

Це дивовижне довголіття Адама та його нащадків може бути пояснене тим, що рахунок вівся за місячними фазами. Тоді виходить, що Мафусаїл, наприклад, жив усього вісімдесят років.

ХЛЯБІ НЕБЕСНІ

ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП (7: 11-12)

НОЇВ КОВЧЕГ (6: 14-16)

ЧИСТІ Й НЕЧИСТІ (7: 2-9)

МАСЛИНОВА ГІЛКА (8: 7-11)

ГОЛУБ МИРУ

СІМ, ХАМ І ЯФЕТ

ХАМ (9: 25)

Ной — нащадок Адама (якщо вважати Адама першим, то в ряду його нащадків Ной —десятий). Він праведник (тобто людина, що прожила свій вік чесно, була смиренною і покірною Богові), єдиний обранець Бога серед людей, які на той час населяли землю. Його вік такий же довжелезний, як і всіх його предків: Ною було 500 років, коли у нього народилися сини, і 600 років, коли він будував ковчег.

У біблійній легенді розповідається, що Бог, розгнівившись на людей за їхні зло й розпусту, вирішив знищити все живе на землі, затопивши землю водою. Проте він попереджає Ноя про потоп, більше того — дає йому наказ, як будувати ковчег і кого брати з собою. Ной мав узяти на корабель, крім своєї дружини й трьох одружених синів, ще по сім пар "чистих" і по дві пари "нечистих" тварин.

Починається дощ, який ллє протягом 40 днів і 40 ночей, навіть високі гори — і ті покриваються водою, все живе на землі гине. Вода прибуває ще 150 днів. Це особливо вражаюче звучить церковнослов'янською мовою: "Развєрзошася все істочніці бездни, і хлябі нєбєсниє отвєрзошася". Вислів "хлябі небесні" часто цитують і сьогодні, говорячи про великий дощ:

Декотрі знудьгувавшись, зачіпають редактора:

Вислів "всесвітній потоп" уживають, коли йдеться про велику зливу (це жартівливе вживання), а насамперед тоді, коли йдеться про величезну катастрофу, стихійне лихо:

"Допотопний" — дуже давній, віджилий:

Вислів "Ноїв ковчег" у переносному значенні вживають щодо різних речей. Це — і надійний притулок під негоди чи злигоднів; це також переповнене різними людьми приміщення:

В бункері було повно мешканців — дітей, жінок, старих. Вони виглядали звідусіль: з кучугур шмаття, з пуховиків, тиснулися на нарах, настелених у три ряди.

Ковчегом — іронічно — називають громіздке старомодне судно або екіпаж:

Що це за "чисті" й "нечисті", що їх брав Ной у ковчег?

"Чисті" — це ті тварини, яких дозволяли їсти тогочасні релігійні приписи, "нечистих" — забороняли. Сьогодні ці слова вживаються, — іронічно або жартома, — коли говорять про людей порядних, хороших і про людей недобрих, непорядних, нечистих на руку:

Та от вода починає спадати і ковчег зупиняється "на горах Араратських". За 40 днів Ной випускає через вікно ковчега ворона, але той не знаходить для себе місця і повертається. Потім Ной випускає голубку; вона теж повертається. За сім днів Ной знову випускає голубку.

На цей раз вона повертається з маслиновим листочком у дзьобику. Це знак, що вода вже зійшла і Бог простив людям їхні гріхи. Ще за тиждень випущена голубка не повертається. Земля просихає, і через 365 днів після початку потопу і люди, і звірі виходять зі свого корабля.

Слід сказати, що маслинова гілка була ознакою богині миру і в греків, і в римлян. Емблемою миру і спокою вона залишилася і в наші часи:

Голубка з маслиновою гілкою в дзьобі — емблема миру дуже давня, але нове життя їй дав Пабло Пікассо, всесвітньо відомий художник і скульптор.

Ной відібрав із кожного чистого створіння по одному і приніс Богові в жертву. Бог укладає з Ноєм угоду ("заповіт"), обіцяючи, що земля більше не зазнає такого потопу, що на ній будуть рівномірно чергуватися "сівба та жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч — не припиняться!" (8: 22). І райдуга буде знаком заповіту між Богом і людьми.

Життя Ноя після потопу, життя людей після потопу — це вже новітні часи, це сподівання на прощення Бога, на відродження людини:

Ной починає займатися землеробством: він перший на землі посадив виноградник, перший зробив вино. Одного разу, випивши вина, він сп'янів і лежав голий, що вважалося великим неподобством. Його сини — Сім, Хам і Яфет — неоднаково повелися в цій ситуації: Хам, побачивши батька голим, почав насміхатися з нього; Сім і Яфет, навпаки, намагаючись не дивитися на батька, накрили його одягом.

Довідавшись пізніше про все це, Ной благословив Сіма і Яфета, а сина Хамового, Ханаана, прокляв, пророкуючи йому рабство.

Ім'я Хама стало позначати поведінку людей грубих, і невихованих, нахабних, жорстоких:

За біблійними легендами та їх пізнішими тлумаченнями, сини Ноя стали засновниками різних народів. Вважається, що Сім був родоначальником народів Дворіччя, Сирії, Еламу, тобто євреїв і споріднених з ними племен. Хам був "прародителем" народів Африки; а від Яфета пішли народи, які розселилися на північ від нащадків Сіма (це ті народи, які ми звемо індоєвропейськими).

Серед братів найвизначнішою постаттю був Сім. Із деяких давніх текстів довідуємося, що він був пророком і священиком, що в нього була книга, по якій пізніше вчилися лікарі всіх народів.

Вважалося, що народів, які походять від трьох братів, було 70. Тому цар Соломон повелів на згадку про братів приносити в жертву Богові 70 телят, щоб народи ці жили в мирі.

У ранньохристиянському мистецтві Ной зображувався особливо часто; на цих зображеннях він був уособленням бадьорості й повного довір'я до Бога серед страшної катастрофи. Широко відомі фрески Мікеланджело на плафоні Сікстинської капели у Ватикані ("Ной приносить жертву Богові", "Сп'яніння Ноя").

НІМРОД (10: 9)

У Книзі Буття про Німрода сказано так: «Куш (син Хама) же породив Німрода, — він розпочав на землі велетнів. Він був дужий мисливець перед Господнім лицем. Тому-то говориться: "Як Німрод, дужий мисливець перед Господнім лицем"» (10: 8—9). Отже, ще до появи Біблії цей вислів був прислів'ям.

У переказах про Німрода посилаються на його ім'я, яке означає "повставати", "противитися чомусь". Він не лише перший мисливець, а й перший, хто почав воювати з іншими народами.

Про Німрода-мисливця розповідають, що звірі, побачивши його, самі підходили до нього і ставали перед ним навколішки — залишалося просто брати їх. А все тому, що Німрод був одягнений у те вбрання зі шкур, яке виготовив Бог для Адама і Єви, коли виганяв їх із раю.

Люди, бачачи все це, проголосили Німрода своїм царем (царство його було в Месопотамії).

Своє бунтівниче ім'я Німрод ("повстанець") підтвердив не лише ставленням до інших народів, а й ставленням до Бога: він — запеклий ідолопоклонник. Це він — керівник на будові Вавилонської вежі, задуманої як виклик Богові. Саме тому Вавилонську вежу називають "домом Німрода".

Повернувшись після зруйнування Вавилонської вежі, — говорить апокрифічна легенда, — у своєму царстві Німрод жорстоко розправляється з усіма прихильниками Бога Яхве, кидає їх у розжарену піч.

У переносному значенні "Німрод" — неперевершений мисливець; дуже сильна людина; велетень; людина непересічна:

ВАВИЛОН (11: 1-9)

ВАВИЛОНСЬКЕ СТОВПОТВОРІННЯ (11: 1-9)

ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА (11: 1-9)

Давно і добре відома всім легенда про Вавилон виникла, на думку вчених, задовго до появи самої" Біблії. Кажуть, що легенда ця могла Уявитися на початку II тисячоліття до н. е., тобто майже за тисячу років до появи найстарішого писемного тексту Біблії.

Дослідники дійшли висновку, що в сучасному біблійному тексті зведено дві оповіді про стародавній Вавилон: одна — про побудову міста і змішування мов, друга — про побудову башти і розпорошення людей по всьому світі. Висловлювалась і така думка: оповідання ці укладалися людьми, які самі не жили в містах, а кочували разом зі своєю худобою з пасовиська на пасовисько. Для них кочове життя було нормою, було "правильним", тому й Бог мав бути до нього прихильним. А прагнення споруджувати міста й великі будівлі здавалося викликом Богові.

А тепер сама оповідь. Вона невелика.

«І була вся земля — одна мова та слова одні, — говориться в Біблії. — Т сталось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселилися там. І сказали вони один одному: "Ану, наробімо цегли, і добре її випалімо!" І сталася цегла для них замість каменя, а смола земляна була їм за вапно. І сказали вони: "Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі". І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували її. І промовив Господь: "Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо так їхні мови, щоб не розуміли вони один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, — і вони перестали будувати те місто"» (11: 1—8).

Легенда є однією з перших спроб пояснити появу багатьох мов і різних народів на землі. Є тут і спроба пояснити назву міста Вавилон: "І тому-то названо імення йому Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі" (11:9).

Насправді ж значення "змішувати" у слові "Вавилон" з'явилося пізніше; первісне значення назви міста — "Ворота Бога".

На місці стародавнього Вавилона збереглося багато величезних руїн. Зараз важко сказати, яка з них пов'язана з легендою про вежу (вважається, що це був храм бога Мардука).

Згодом ця коротенька розповідь із Книги Буття (тут вона наведена повністю) була багато разів доповнювана в різних апокрифічних текстах.

Назва міста Вавилон стала вживатися в переносному значенні — як синонім великого міста, повного спокус і всілякого зла:

Вживається ця назва і в множині (Вавилони), коли йдеться про величезні міста:

Цим словом користуються й на означення місця, де зібралося багато різних людей, де панують шум і безладдя:

Довбуш був би радий заткати вуха, сховатися, здиміти з цього гамірливого Вавилона, але натовп уже рушив, зімкнувся стінами, перемішався, став хвилею... (Р. Федорів).

Хоча значно частіше про великий гурт людей, де панує шум, галас, метушня, кажуть: "вавилонське стовпотворіння":

Ешелон довіз до Сімферополя — тут було стовпотворіння вавилонське: десятки і сотні тисяч відпочиваючих з південного, західного і східного Криму штурмували кожнісінький вагон (Ю. Смолич).

Уживається цей вислів і скорочено:

Вислів "вавилонське стовпотворіння " перекладається з церковнослов'янської мови як "вавилонське творення (будування) стовпа (вежі)". Цей вислів передає кульмінаційний момент легенди — ту хвилину, коли люди вже перестали розуміти одне одного, проте все ще намагаються знайти щойно втрачену спільну мову; вони кричать, жестикулюють, метушаться.

Говорять на всіх мовах, одні одних не розуміють, якесь вавилонське стовпотворєніє (М. Коцюбинський, лист до В. І. Коцюбинської, 24.05.1910 p.).

"Вавилонська вежа" у переносному значенні — це справа, яка ніколи не буде завершена. Вислів може вживатися з тим же переносним значенням, що й "вавилонське стовпотворіння ":

Гімалаї інформацій, арктичні кола книжкових торосів, вавилонська вежа мов, термінологій, жаргонів — кому воно потрібне! (П. З а г p еб е л ь н и й).

Легенда про вавилонську вежу знайшла своє втілення в образотворчому мистецтві. Найширше відомі зображення вавилонської вежі — це картини Пітера Брейгеля та Мартина ван Валькенборха.

Цікаво змальовується на цих картинах процес будування вежі як конуса, що губиться в небі, обвитого спіральною дорогою-терасою, по якій будівельники носять цеглу. Будова масивна, могутня, вражаюча...

СОДОМ І ГОМОРРА (19: 24)

ЖУПЕЛ (19: 24)

ЛОТОВА ДРУЖИНА (19: 26)

СОЛЯНИЙ СТОВП (19: 26)

За біблійною легендою міста Содом і Гоморра були розташовані там, "де нині море Солоне" (14: 3). Про ці міста в Біблії говориться, що "люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом" (13: 13). Таких міст у долині Сіддім було п'ять — і всі вони відзначалися розбещеністю своїх жителів. Тому Бог вирішив знищити ці міста разом з їх жителями.

Авраам, великий праведник, заступився за жителів Содома перед Богом, бо там жив його племінник Лот — людина віруюча, праведна і безгрішна. Бог сказав Авраамові, що не знищить Содома, якщо там знайдеться хоча б десять праведників серед усіх жителів міста. Та, на жаль, крім Лота, таких не виявилося.

Два ангели йдуть до Содома, щоб виконати волю Божу, а водночас і попередити Лота про загибель міста. Лот зустрічає ангелів, визнає їх за паломників, запрошує до себе, пригощає.

Жителі Содома, довідавшись про Лотових гостей, вимагають віддати їх на поталу юрби, добиваються до воріт, зчиняють страшний галас. Щоб якось утихомирити їх, ангели насилають на них сліпоту. Удосвіта ангели кажуть Лотові: "Уставай, візьми жінку свою та обох дочок своїх, що знаходяться тут, щоб тобі не загинути через гріх цього міста" (19: 15). Лот іще вагався, та ангели "схопили за руку його і за руку жінку його, і за руку обох дочок його, і вивели його, і поставили поза містом" (19: 16). Тоді один з них сказав: "Рятуй свою душу, — не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці. Ховайся на гору, щоб тобі не загинути" (19: 17).

Лот попросив дозволу сховатися в маленькому містечку, яке теж мало бути знищене. Ангели дозволили йому це. Так містечко порятувалося від знищення.

А ось як описується в Книзі Буття сама катастрофа: "І Господь послав на Содом та Гоморру дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі" (19: 24-25).

Сірка, про яку тут йдеться, у церковнослов'янському тексті Біблії називалася зовсім незрозуміло — "жупел". Крилатим це слово стало спочатку в російській мові — завдяки п'єсі Олександра Островського "Тяжкі дні", в якій купчиха Настасія Патрикіївна каже: "Уж я такая робкая, ни на что не похоже. Вот тоже, как услышу я слово "жупел", так руки-ноги и затрясутся". Із значенням "страховисько", "щось, що викликає страх, лякає людей" слово перейшло в публіцистику:

Слова: "запорожець", "козак", "рідний край" — жупел для цензури, і якщо п'єса більш-менш пристойно скомпонована та має ці слова, то краще не посилати її до цензури — все одно не дозволять
(Ю. М а р т и ч).

Далі в Біблії говориться: "А жінка його, Лотова, озирнулася позад нього, — і стала стовпом соляним!.." (19: 26). У переносному вживанні "Лотова дружина", "соляний стовп" — непорушність; "перетворитися на соляний стовп" — завмерти від несподіванки, обурення, здивування:

Легенда, найімовірніше, мала під собою реальний ґрунт (коли говорити про саму катастрофу). В пам'яті народу залишило слід якесь стихійне лихо. Воно могло статися в дуже віддалені часи в районі Мертвого моря. Місцевість ця колись, мабуть, була квітучою землею, але в біблійні часи вона вже була затоплена водами Мертвого моря. Як свідчать геологи, береги його багаті покладами сірки, нафти, газу, які місцями виходять на поверхню. Загорівшись, нафта і газ могли знищити міста. До речі, місто Гоморра згадується в клинописних текстах, знайдених при розкопках стародавнього міста Ебла. Значить, місто таке існувало.

"Содом і Гоморра" стали символом розпусти, знаком катастрофи, що наближається, а звідси — символом безладдя, хаосу:

У розмовному мовленні так називають юрбу, збіговисько людей, сповнених жаху, обурення, роздратування:

В усному мовленні вислів часом зазнавав змін:

ПРОДАТИ ЗА МИСКУ СОЧЕВИЦІ

(ЗА СОЧЕВИЧНУ ЮШКУ) (25: 33-34)

ПРОДАТИ ПЕРВОРОДСТВО (25: 34)

Ці крилаті вислови походять із біблійної розповіді про бурхливе і сповнене пригод життя Якова, сина Ісака.

У патріарха Ісака народилося два сини-близнюки. "І вийшов перший червонуватий, увесь він немов плащ волосяний. І назвали ймення йому: Ісав. А потім вийшов його брат,-а рука його трималася п'яти Ісава. І назвав ім'я йому: Яків... І виросли хлопці. І став Ісав чоловіком, що знався на вловах, чоловіком поля; а Яків — чоловіком мирним, що в наметах сидів... І зварив був Яків їжу, а з поля прибув Ісав, і змучений був. І сказав Ісав до Якова: "Нагодуй мене отим червоним, червоним отим, бо змучений я..." А Яків сказав: "Продай же нині мені своє перворідство". І промовив Ісав: "Ось я умираю, то нащо ж мені оте перворідство?" А Яків сказав: "Присягни ж мені нині". І той присягнув йому, і продав перворідство своє Якову. І Яків дав Ісавові хліба й сочевичного варива. А той з'їв, і випив, і встав та й пішов. І знехтував Ісав перворідство своє" (25: 25—34).

Марна, мабуть, річ — первородство, якщо його так дешево продають? Ні, не марна. Одержуючи первородство, Яків здобував переважне право на чудові, багаті землі Ханаану, а Ісав — на скелясту й посушливу місцевість Едом.

Але для цього Якову потрібне було батькове благословення. На той час патріарх Ісак був уже дуже старий ісліпий. І тут мати, у якої Яків був улюбленцем, навчила його, як здобути це батькове благословення.

Яків почав носити батькові їжу, видаючи себе за Ісава. А щоб батько, помацавши його, не впізнав, мати обкладала руки й шию Якова шкурками козенят (Ісав був "волохатий", а Яків "гладенький" на дотик). Так Яків обманом домігся батькового благословення.

Рятуючись від помсти брата, Яків довго живе у Месопотамії і там одружується (у нього було 12 синів і одна дочка). Потім він вирішує повернутися з усією родиною в Ханаан. По дорозі на нього нападає "хтось" (це був ангел — посланець Бога); цей "хтось" поранив його, але не зміг перемогти.

Бог прощає Якова, благословляє його первородство, дає йому нове ім'я — Ізраїль. Він мириться з братом, живе на світі 147 років; сини ховають його в Ханаані.

Та ми ще зустрінемося з Яковом, коли йтиметься про його сина Йосипа Прекрасного.

"Продати за миску сочевиці (за сочевичну юшку)", "продати первородство" означає поступитися чимось важливим, значним заради нікчемної, незначної та скороминущої вигоди:

Слово "первородство" може виступати як синонім до "початок", "започаткування" — тоді це схвальна оцінка:

ЙОСИП ПРЕКРАСНИЙ (39: 6)

ПЕНТЕФРІЄВА (ПОТІФАРОВА) ЖІНКА (39: 7)

ФАРАОНОВІ ХУДІ КОРОВИ (41: 4)

СІМ КОРІВ ХУДИХ З'ЇЛИ СІМ КОРІВ ТОВСТИХ (41: 4)

ВЕНІАМІН (БЕНІАМІНИК) (43: 29-30)

Біблійна оповідь про Йосипа розпочинається не від його дитинства, а від юності. Ми знаємо про нього лиш те, що він син Якова і Рахілі, має одинадцять братів. Йому 17 років, він наймолодша дитина у батька, улюбленець його, утіха старості. Батько справляє тільки Йосипові квітчастий "кетонеш" — сорочку (від грецького "хітон"). Брати заздрять йому. Неприязнь посилюється, коли Йосип починає розповідати батькові про їхні погані вчинки.

До того ж Йосип у присутності братів розповів батькові про свої два сни. Ось ці сни: "А ото ми в'яжемо снопи серед поля, і ось мій сніп зачав уставати, та й став. І ось оточують ваші снопи, — та й вклоняються снопові моєму" (37: 7); "Оце снився мені ще сон,— і ось сонце та місяць та одинадцять зір вклоняються мені" (37: 9). Вислухавши це, батько сказав: "Що то за сон, що снився тобі? Чи справді прийдемо ми, я та мати твоя, та брати твої, щоб уклонитися тобі до землі?" (37: 10).

Одного дня батько посилає Йосипа провідати братів, які пасуть отари далеко від дому. Брати здалеку бачать його яскраву сорочку; вони вирішують убити його. Заступається за Йосипа лише найстарший брат, який радить не вбивати його, а вкинути в яму (це була криниця без води), де він помре сам, а на них не буде крові. Так вони й зробили.

Раптом бачать: іде караван, везе до Єгипту пахощі, бальзам і ладан. Брати вирішують продати Йосипа цим ізмаїльтянам. "І продали Йосипа ізмаїльтянам за двадцять срібняків, а ті повели Йосипа до Єгипту" (37: 28).

Брати зарізали козеня, вмочили сорочку Йосипа у кров козеняти і понесли батькові. «І він пізнав його й сказав: "Вбрання мого сина... Дикий звір його з'їв... Справді розшарпаний Йосип!"» (37: 33). Батько роздер на собі одяг, зодягнув верету (рядно) і багато днів справляв жалобу по своєму улюбленцеві.

Йосипа привезли до Єгипту і продали Пентефрієві (Потіфару) — царедворцеві фараона, який був начальником його охорони. Йосип у домі свого господаря стає потрібною людиною — наглядачем та розпорядником і дома, і в полі. Яким був Йосип у цей час? Молодий і красивий, він "був гарного стану та вродливого вигляду" (39: 6). Звідси і його ім'я — Йосип (Іосиф) Прекрасний:

Цей вислів вживається на означення не лише красивої, а й цнотливої людини:

Жінка Пентефрія закохується в Йосипа, всіляко його переслідує, але Йосип противиться її домаганням. Зрештою Пентефрієва жінка, залишившися з ним наодинці, ухопила Йосипа за рукав; він вирвався, а одяг залишився у неї в руках. Цей одяг вона використала як звинувачення: начебто Йосип хотів її збезчестити.

"Пентефрієва жінка"у переносному значенні — жінка віроломна, мстива і розпусна:

Пентефрій кидає Йосипа до в'язниці. Але Йосип умів прихиляти до себе серця людей. І тут, у в'язниці, "начальник в'язничого дому дав у руку Йосипа всіх в'язнів, що були в домі в'язничім" (39: 22).

У цей час провинилися у чомусь чашник і пекар фараона й потрапили до в'язниці. Опікуватися ними начальник в'язниці поставив Йосипа. Одного ранку запитав їх Йосип: "Чому ваші обличчя сьогодні сумні?" А вони сказали йому: "Снився нам сон, а відгадати немає кому" (40: 8). Йосип попросив, щоб вони розповіли йому свої сни.

Начальник чашників розповів свій сон: "Бачив я в сні своїм, — ось виноградний кущ передо мною. А в виноградному кущі три виноградні галузки, а він сам ніби розцвів, пустив цвіт, і дозріли грона його ягід. А в моїй руці фараонова чаша. І взяв я ті ягоди, і вичавив їх до фараонової чаші, і дав ту чашу в руку фараона" (40: 9—11). Йосип сказав, що через три дні фараон звільнить чашника і поверне до себе. Нехай лише не забуде Йосипа і подбає про його звільнення.

Далі про свій сон розповідає пекар: "І я в сні своїм бачив, — ось три коші печива на голові моїй. А в коші горішньому — зо всякого пекарського виробу фараонове їдження, а птах їв його з коша з-над моєї голови" (40: 16—17). .Йосип так розгадав цей сон: "Три коші — то три дні. Ще за три дні підійме фараон голову твою з тебе, і повісить тебе на дереві, — і птах поїсть тіло твоє з тебе" (40: 18—19). Все збулося так, як сказав Йосип, тільки начальник чашників забув про нього.

Пройшло два роки. І сниться фараонові сон. "Ось він стоїть над Річкою [це Ніл]. І ось виходять із Річки семеро корів гарного вигляду й ситого тіла, — і паслися на лузі. А ось виходять із Річки за ними семеро корів інших, бридкі виглядом і худі тілом. І вони стали при тих коровах на березі Річки. І корови бридкі виглядом і худі тілом поз'їдали сім корів гарних виглядом і ситих" (41: 1—4). Фараон прокинувся, а потім знову заснув. І сниться йому: "... аж ось сходять на однім стеблі семеро колосків здорових та добрих. А ось виростає за ними семеро колосків тонких та спалених східним вітром. І проковтнули ті тонкі колоски сім колосків здорових та повних" (41: 5-7).

Ніхто з фараонового оточення не зумів розгадати цих снів. Тоді чашник згадав про Йосипа і розповів пронього фараонові. Той звелів негайно привести Йосипа з темниці.

Йосипа помили, переодягли і привели до фараона. Фараон розповів йому свої сни, і Йосип так розгадав їх: "Семеро корів добрих — то сім літ, і семеро колосків добрих — сім літ вони. А сім корів худих і бридких, що вийшли за ними, — сім літ вони, і сім колосків порожніх і спалених східним вітром — то будуть сім літ голодних... Ось приходять сім літ, — великий достаток у всім краї єгипетськім. А по них настануть сім літ голодних, — і буде забутий увесь той достаток в єгипетській землі, і голод винищить край" (41: 26—30).

П.Корнеліус. "Йосип пояснює сни фараону"

"Фараонова худа корова" — так кажуть про жадібного. Вислів "сім корів худих і сім товстих" вживається найчастіше або як порівняння, або як цитата:

Далі Йосип радить фараонові: "А тепер нехай фараон заздрить чоловіка розумного й мудрого, і нехай поставить його над єгипетською землею... і нехай за сім літ достатку збирає п'ятину врожаю єгипетської землі... І буде та їжа на запас для краю на сім літ голодних, що настануть в єгипетській землі,— і край не буде знищений голодом" (41: 33-36).

Фараон у захваті від розуму Йосипа і від мудрості його Бога. Він проголошує Йосипа другою людиною в Єгипті — після себе; дає йому символ влади — свій перстень, дорогоцінну одежу, золотий ланцюг; одружує з дочкою жерця, дає йому почесне єгипетське ім'я Цофнат-Панеах, що означає "відгадник таємниць". Йосипові на цей час було ЗО років.

Усе в Єгипті відбувається так, як сказав фараонові Йосип. Настають голодні роки, і всі, не лише з Єгипту, а й з інших країв, ідуть до Йосипа купувати хліб, якого він назбирав ось скільки: "І зібрав Йосип збіжжя дуже багато, як морський пісок, аж перестав рахувати, бо не було вже числа" (41: 49).

Батько Йосипа Яків посилає десятеро своїх синів до Єгипту по хліб. Не пускає лише наймолодшого, Веніаміна, "щоб не спіткало його яке нещастя!" (42: 4). Брати приходять до Йосипа: він їх одразу впізнає, вони його — ні. Він зустрічає їх суворо, підозрює у шпигунстві й бере під варту на три дні, а потім випускає і каже: "Один брат ваш буде ув'язнений.., а ви йдіть, принесіть хліба для заспокоєння голоду ваших домів. А свого наймолодшого брата приведіть до мене, — і будуть потверджені ваші слова..." (42: 19—20).

Брати схвильовані, вони згадали свою давню провину і вважають, що це їм кара за гріх. Коли вони так між собою розмовляють, Йосип все чує; він відвертається і плаче.

Йосип наказує своїм слугам наповнити мішки братів збіжжям і в кожен мішок покласти те срібло, яким вони платили за збіжжя. Вийшовши за місто, один із братів відкрив мішок, щоб дати вівса ослові, побачив своє срібло й злякався: «І завмерло їм серце, і вони затремтіли, говорячи один до одного: "Що це Бог нам зробив?"» (42: 28).

Коли брати повернулися додому, вони розповіли про все батькові. Він не захотів відпускати Веніаміна, кажучи: "Ви позбавили мене дітей, — Йосипа нема, і Симеона нема, а тепер і Веніаміна заберете? Усе те на мене!" (42: 36).

З'їли вони привезене, а голод все ще лютував у їхнім краї. Треба знову йти по хліб до Єгипту. І сказав батько синам: "Візьміть із плодів цього Краю, і віднесіть дарунки мужеві тому: трохи бальзаму, і трохи меду, пахощів, і ладану, дактилів, і мигдалів. А срібла візьміть удвоє в руку свою. А срібло, повернене в отвір ваших мішків, верніть своєю рукою, — може то помилка. А брата вашого заберіть, — і встаньте, ідіть до того мужа. А Бог всемогутній нехай дасть вам милосердя перед лицем того мужа, і нехай він відпустить вам другого вашого брата й Веніаміна. А я,—певно стратив сина свого!.." (43: 11 — 14).

На цей раз Йосип зустрічає братів прихильно і влаштовує прийом, де особливу увагу приділяє Веніамінові (вони рідні брати: у них була одна мати, а у решти братів — інші матері). Напередодні від'їзду братів він наказує підкласти в мішки плату за хліб, а в мішок Веніаміна — свою власну срібну чашу.

Не встигають брати відійти від міста, як їх наздоганяє слуга Йосипа. Він каже, що пропала срібна чаша його пана. У кого вона буде знайдена, той стане рабом Йосипа. Чашу знайшли у мішку Веніаміна.

Брати в розпачі повертаються до дому Йосипа. Один з братів каже Йосипові, що коли Веніамін не повернеться, то це вб'є їхнього батька. Він просить, щоб Веніамін повернувся до батька, а він сам залишиться в рабстві у Йосипа.

І тут Йосип наказав усім вийти, а залишитися — лише братам. І відкрився їм: "Я Йосип, ваш брат, якого ви продали були до Єгипту...» (45: 4). Далі йде зворушлива сцена, коли Йосип плаче на шиї у Веніаміна, а Веніамін плаче на шиї в нього... "І цілував він усіх братів своїх, і плакав над ними..." (45: 15).

Йосип наказує братам повертатися додому, щоб передати батькові запрошення переселитися з усім родом в Гесем — прикордонну східну частину Нижнього Єгипту, де б вони могли вести звичне для них життя. Фараон дозволяє Йосипові дати братам колісниці для їхніх родин.І весь рід з Яковом попереду відкочовує до Єгипту, а Йосип виїздить їм назустріч. Знову радісні сльози зустрічі. Якова представляють фараонові; увесь рід благоденствує.

Наближається час смерті Якова. Він кличе до себе Йосипа, благословляє синів, а Йосипові наказує поховати себе в рідній землі. Він благословляє також синів Йосипа, виділивши молодшого, якому пророкує велике майбутнє. Після смерті Якова і днів жалоби по ньому Йосип везе ховати тіло батька до його рідного краю. Брати турбуються, що з ними буде після смерті Йосипа, але він заспокоює їх. Йосип помер, коли йому було 110 років. Родичі та одновірці дали слово, що коли вони будуть виходити з Єгипту, то заберуть і його останки.

Про молодшого брата Йосипа — Веніаміна слід додати, що у обох одна мати — Рахіль, яка помирає, народивши Веніаміна. Як уже згадувалося, саме тому, що вони рідні брати, а решта братів — рідні лише по батькові, Веніамін любив Йосипа, не заздрив і не був винний у; всіх його випробовуваннях. Рід Веніаміна прославиться пізніше (сам Веніамін народився у Віфлеємі, де колись народиться Ісус Христос).

З цього роду вийшов цар Ізраїлю Саул; апостол Павло казав, що він теж походить з "коліна Веніамінова".

У переносному, розширеному значенні це ім'я — Веніамін (Беніамін, Беніаміник) — вживається у багатьох європейських мовах на позначення улюбленця батьків, оточеного ніжністю і турботою.

Друга книга Мойсеєва: Вихід

ЄГИПЕТСЬКА РОБОТА (1: 14) ТЬМА ЄГИПЕТСЬКА (10: 21)

Іудеї в Єгипті були рабами. Вони зі сльозами згадували свою батьківщину: "Над річками Вавилонськими, — там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!" (Книга Псалмів. Псалом 136). Широко відомі у нас ці слова завдяки таким рядкам Т. Г. Шевченка:

У переносному значенні "плач на ріках вавилонських"

— це туга, жаль за чимось, безповоротно втраченим:

Коли шукають синонімів до слів "рабство", "неволя", тоді ще кажуть "вавилонський полон":Коли скінчиться той полон великий, Що нас зайняв в землі обітованній? І доки рідний край Єгиптом буде? Коли загине новий Вавилон!

По той бік тюремної брами день у день вистоюють чиїсь жінки й матері, ці вічні шукальниці, невтомниці, що ось так, з клунками, босоніж, ходять від табору до табору, не минають цієї заклятої Холодної гори, сподіваючись у її невольничому вавилоні віднайти, вигледіти свого (О. Гончар).

Тут письменник у словосполученні "невольничий вавилон" начебто поєднав і крилаті слова "єгипетський полон" і крилате слово "Вавилон" з таким його значенням: велика кількість людей, натовп, юрба.

Рабам у Єгипті доводилося виконувати важку, для багатьох непосильну роботу: під палючим сонцем вони копали глину, місили, виробляли з неї цеглини, сушили їх на сонці, а готову цеглу носили до місця, де будувалися могутні мури й величезні палаци фараона.

Вислови "єгипетська неволя", "єгипетська робота" — теж синоніми до понять "тяжка підневільна праця", "залежність", "рабство":

Хто мене виведе з сього Єгипту, З краю неволі, з оселі роботи? Син чоловічий, обранець Господній? Дух, що з'являвся в огні?

Не тяжкість оцієї єгипетської роботи гнітить його, гнітить те, що за людину тебе не вважають (О. Гончар).

Мойсей (про нього ми ще будемо говорити) кілька разів ходив до фараона й намагався вмовити його відпустити іудеїв (він творив різні чудеса, переконуючи фараона в тому, що це веління Бога). Але фараон не поступався.

Та от на допомогу Мойсееві прийшов сам Бог. Він послав на єгиптян страшні кари. Ось як про це розповідається в Біблії.

Рано-вранці Мойсей та його брат Аарон пішли до ріки чатувати на фараона, котрий у цей час звичайно приходив купатися. Дочекавшися, вони сказали йому: "Так як ти не виконав бажання Господа і не відпустив народу нашого, то ти побачиш, що зробить Бог". Аарон узяв жезл, підняв його над рікою — І тієї ж миті вода перетворилася над кров. Та фараон, незважаючи на таку страшну кару, залишився невблаганним.

Єгиптянам тепер не було що пити, вся вода в озерах, ріках і криницях перетворилася на кров. Уся риба загинула. Люди копали землю неподалік від ріки, сподіваючись добути воду, та марно. Так єгиптяни протягом тижня замість води пили кров. І все ж фараон не послухав Бога — і Бог послав йому нову кару.

Знову Аарон простяг жезл — жаби повилазили із річок і ставків. їх було дуже багато; вони виплигували на ліжка, пробиралися до кухонь, заповнили і палац фараона. Тоді фараон послав за Мойсеєм та Аароном і сказав їм: "Помоліться своєму Богові, щоб ці жаби згинули, тоді я відпущу синів Ізраїлевих". Мойсей помолився Богові, і Бог почув його: жаби загинули. Як тільки їх не стало, фараон сказав: "Не відпущу народ ". Тоді Бог знову послав на нього кару.

Аарон простяг свій жезл — і вся пилюка на дорогах і в полях перетворилась у маленьких, злих і набридливих комах, які кусали і людей, і худобу, але фараон вперто продовжував стояти на своєму.

Тоді Бог послав на землю єгипетську безліч собачих мух, які заполонили будинки й вулиці. Земля і люди Єгипту страждали від цих мух, які, однак, навіть не наближалися до хатин, де жили іудеї. Усе повторилося знову: фараон пообіцяв відпустити народ, якщо мухи згинуть, а як тільки їх не стало, фараон повторив своє: "Не відпущу".

І послав Бог на землю єгипетську нову кару. Всі тварини захворіли. Загинуло безліч усілякої худоби. Та фараон усе ще не відпускав народ ізраїльський. І Бог вразив запаленням і виразками чоловіків, жінок і дітей єгиптян, тоді як ніхто з іудеїв не захворів. Фараон і тут не поступився.

Кари продовжувалися: пішов великий град, побив багато людей і тварин; далі Бог наслав сарану. Вона покрила дерева й поїла всі плоди, що залишилися після граду. Знову фараон пообіцяв: якщо не буде сарани, він відпустить народ — і вкотре не дотримав слова.

А населення Єгипту страждало. Фараон своєю впертістю карав свій народ.

Мойсей більше не попереджав фараона про ті випробування та кари, які Бог посилатиме. Він простяг руку до неба — і одразу ж настала. пітьма. День став темніший за ніч, морок панував усюди, крім того місця, де жили іудеї — там було видно. Народ Єгипту був переляканий: три дні й три ночі пітьма огортала Єгипет. А потім знову стало видно. Фараон не покаявся, а ще більше розлютився. Він сказав Мойсееві: "Іди від мене! Стережися, щоб ти не бачив більше лиця мого, бо того дня, коли побачиш лице моє, ти помреш!" А Мойсей відказав: "Так сказав ти... Я більш уже не побачу лиця твого!" (10: 28-29).

Вислів "тьма єгипетська" у переносному значенні є образом безпросвітної темряви (своєрідна гіпербола, перебільшення):

Такий туманний час тепер для Ялти невигодний, бо якраз оце згорів газовий завод і світла на вулицях нема, а як скінчаться місячні ночі, то вже буде зовсім тьма єгипетська (Леся Українка).

Став крилатим і вислів "кари єгипетські". Він вжива-ється як синонім до поняття "велике нещастя":

... Диво! Мільйони летять у якусь темну безодню, не залишаючи по собі ніякого сліду: поля незасіяні, мільйони голодного люду, голодний, чорний, плямистий тиф і всі єгипетські кари мучать країну. Що ж це має значити? (І. Франко).

І останню кару послав Бог на Єгипет. Він сказав: Коло півночі я вийду посеред Єгипту. І помре кожен перворідний Єгипетської землі від перворідного фараона, що сидить на своїм престолі, до перворідного невільниці, що за жорнами, і все перворідне з худоби. І здійсниться великий зойк по всій Єгипетській землі, що такого, як він, не бувало, і такого, як він, більше не буде" (11:4-6).

Ізраїльтяни, за наказом Бога, повинні були зробити так: цієї ночі кожна родина має взяти гарне ягня, заколоти його і спекти. Кров'ю ягняти треба обмазати одвірки дому. "І прийде Господь ударити Єгипет, і побачить ту кров на одвірку горішнім і на двох одвірках бічних, — і обмине Господь ті двері, і не дасть згубникові ввійти до ваших домів, щоб ударити" (12: 23). І ще: їсти м'ясо ягняти вони мають стоячи, одягнені, з палицею для дороги. Єгиптяни спокійно полягали спати того вечора, але опівночі всі їхні первістки померли. І ніхто не бачив, як ангел-згубник заходив до хат єгиптян, але він побував у кожній з них — ніякі замки та засови не могли його зупинити. Коли ж він бачив кров на одвірках, то обминав ці будинки, начебто "перескакував" їх. "І знявся великий зойк у Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого..." (12: ЗО).

Тієї ж ночі покликав фараон Мойсея та Аарона і сказав їм: "Устаньте, вийдіть з-посеред народу мого, — і ви, сини Ізраїлеві. і йдіть скажіть Господові, як ви казали. І дрібну вашу худобу і худобу вашу велику візьміть, як ви казали, та й ідіть. І поблагословіть мене!" (12: 31—32). І увесь народ Єгипту благав їх швидше піти, бо боялися, що Бог ізраїльтян усіх знищить.

Так ізраїльтяни вийшли з Єгипту, де вони були в неволі. Бог наказав Мойсееві, щоб він і його народ пам'ятали, хто й коли вивів їх з Єгипту. Кожного року в цей день вони повинні їсти печене ягня, як вони їли тієї ночі. Це буде називатися словом Пасха (слово "пасха" давньоєврейською мовою означає "проходження мимо", "перескакування"). Тієї ночі Бог пройшов повз двері, на яких була кров ягняти, і не знищив їхніх дітей (християни святкують Пасху тому, що в цей день — це був третій день після розп'яття Ісуса Христа — воскрес Син Божий).

У попередньому розділі ми познайомилися з Мойсеєм у найдраматичніший період його життя. Але про нього самого майже нічого не довідалися.

Почнемо здалеку. Ви пам'ятаєте, як до Йосипа Прекрасного прибула його родина: приїхали не лише батько та брати, а й їхні родини та родичі, далекі й близькі (не забуваймо, що тоді був голод, а тут, у Єгипті, можна було вижити).

Після смерті Йосипа, через багато років, народ іудейський дуже розрісся. Усі вони вважалися нащадками батька Йосипового, Якова. Коли Бог простив Якова за несправжнє первородство, він дав йому нове ім'я — Ізраїль. Тому нащадків Якова називали в Єгипті дітьми Ізраїлевими або синами Ізраїлевими, вихідцями з Ханаанської землі.

Проходив час; фараони змінювали один одного, ставлення до нащадків Ізраїля гіршало. Один з фараонів сказав: "Ось народ Ізраїлевих синів численніший і сильніший від нас! Станьмо ж мудріші за нього, щоб він не множився! Бо буде, коли нам трапиться війна, то прилучиться й він до ворогів наших — і буде воювати проти нас, і вийде з цього краю" (1: 9—10).

І фараон наказав своїм сатрапам гнобити цей люд непосильною працею. Але що сильніше виснажували єгиптяни народ ізраїльський, то швидше він міцнішав і зростав числом. Тоді фараон надумав, як його послабити. Він сказав: "Кожного народженого єврейського сина — кидайте його до Річки, а кожну дочку — зоставляйте при житті!" (1: 22).

Якраз у цей час одна жінка народила хлопчика. Вона довго — три місяці — ховала його, але далі вже не могла його тримати у себе. Тоді вона взяла очеретяний кошик, просмолила його і поклала в нього дитину, а кошик сховала в очереті на березі Нілу. Старша сестра хлопчика — їй було років десять — стояла неподалік і дивилася, що ж буде з її маленьким братом.

Невдовзі вона побачила, як до ріки підійшла фараонова дочка зі служницями — купатися. Вона помітила кошик і послала за ним служницю. Далі в Біблії ця історія розповідається так: взявши кошик, вельможна дівчина його відкрила «та й побачила дитину, — ось хлопчик плаче. І вона змилосердилася над ним, та й сказала: "Це з єврейських дітей!" І сказала сестра його до фараонової дочки: "Чи не піти й не покликати тобі жінку-мамку з єврейок, і вона годуватиме тобі дитину?" І сказала їй дочка фараонова: "Іди". І пішла та дівчинка, і покликала матір дитини. А дочка фараонова сказала до неї: "На тобі цю дитину, та й годуй її для мене. А я дам тобі заплату". І взяла та жінка дитину, і годувала її. І підросло те дитя, і вона привела його до фараонової дочки, — і він став їй за сина. І вона назвала йому (імення Мойсей ["витягнений"], і сказала: "бо з води я витягла його" (2: 5—10).

Цим лаконічним оповіданням розпочинається довга, сповнена різних пригод і чудес, історія життя Мойсея.

Коли Мойсей виріс, він побачив, як знущаються з ізраїльтян наглядачі фараона. "І побачив він єгиптянина, що бив єврея..." (2: 11). Мойсей убив цього наглядача й заховав у пісок (він думав, що цього ніхто не бачив). «І вийшов він другого дня, — аж ось сваряться двоє євреїв. І сказав він несправедливому: "Нащо ти б'єш свого ближнього?" А той відказав: "Хто тебе настановив за начальника та за суддю над нами? Чи ти думаєш убити мене, як ти вбив був єгиптянина?"» (2: 13—14).

Мойсей злякався помсти фараона й утік. У тій землі, куди він утік, один жрець мав сім дочок. "І прийшли вони, і витягали воду, і наповнили корита, щоб напоїти отару свого батька. І прийшли пастухи й відігнали їх. І встав Мойсей, та й оборонив їх, і напоїв їхню отару" (2: 16—17). Дочки розповіли про все батькові, той запросив Мойсея до себе, згодився залишити його в себе і віддав за нього заміж одну зі своїх дочок.

Раніше Мойсей був знатним сином царським. Він їздив на колісниці, а тепер він став простим пастухом; йому навіть дали нове ім'я — Гершом ("приходько", "чужинець").

Мойсей ніколи не забував про синів Ізраїлевих, які мучилися в неволі. Фараон помер, та замість нього запанував інший — такий же жорстокий, як і його попередник.

Одного разу Мойсей пас череду на високому пагорбі; навколо нікого не було. Раптом він побачив перед собою палаючий кущ. Далі в Біблії говориться: «І явився йому Ангол Господній у полум'ї огняному з-посеред тернового куща. І побачив він, що та тернина горить огнем, але не згорає кущ. І сказав Мойсей: "Зійду но і побачу це велике видіння, — чому не згорає та тернина?" І побачив Господь, що він зійшов подивитися. І кликнув до нього Бог з-посеред тієї тернини і сказав: "Мойсею, Мойсею!" А той відказав: "Ось я!"» (3: 2—4). Далі Бог сказав Мойсееві: "Я справді бачив біду свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями, бо пізнав Я болі його. І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки, та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого, до Краю, що тече молоком та медом... А тепер іди ж, і Я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих!" (3: 7—10).

З цього уривка походять два крилатих вислови. "Текти молоком і медом" — у переносному значенні — жити в країні, яка відзначається найвищим ступенем добробуту, достатку:

— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться!.. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я проведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед (Валерій Шевчук).

Крилатим став і вислів "неопалима купина". Він символізує стійкість, незнищенність:

Т стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина (О. Довженко).

Вислів може вживатися й у звичайній, побутовій ситуації:

Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина (І. Нечуй-Левицький).

Земля, яку обіцяв Бог іудеям, по-церковнослов'янськи зветься "обітована", тобто "обіцяна". Вислів "обітована земля" ("обіцяна земля") теж став крилатим. У переносному значенні в сучасній літературній мові — багатий край, ширше — місце чиєїсь заповітної мрії:

То невже приходить край його мандрам? Боже праведний, доведи його на обітовану землю (Ю. Яновський).

Тим часом Мойсей засумнівався: хто він такий, щоб його послухав увесь народ? Як переконати людей? Тоді Бог сказав йому: «Іди, збери старших [синів] Ізраїлевих та й скажи їм: "Господь, Бог батьків ваших, явився мені. Бог Авраама, Ісака та Якова, говорячи: "Згадуючи, згадав Я про вас — та про заподіяне вам у Єгипті. І сказав Я: "Я виведу вас з єгипетської біди..."» (3: 16—17).

Що було далі, ви вже знаєте: Бог допомагав Мойсееві переконати фараона, щоб той відпустив його народ. Фараон ніяк не погоджувався: Бог посилав на Єгипет усілякі кари, аж поки Мойсей уночі вивів свій народ з Єгипту — вивів похапцем, бо боявся, що фараон знову передумає.

І Мойсей не помилився: «І змінилося серце фараона та рабів його до того народу, і сказали вони: "Що це ми зробили, що відпустили Ізраїля від роботи нам?"» (14: 5). Фараон збирає військо, "і гналися єгиптяни за ними, уся кіннота, колесниці фараонові, і комонники його та військо його, - і догнали їх, як вони отаборилися були над морем..." (14: 9).

При цьому дорогу іудеям вказував вогненний стовп вночі, а вдень стовп пилу. Вислів "вогненний стовп" ("вогняний стовп"), посланий Богом, також використовується для порівнянь і зіставлень:

І справді: вогняний стовп, що вирвався з Франкового серця, провадив український народ крізь пустелю безправ'я і нужди, крізь ніч неволі й зневаги до самого світанку нового життя (Д. Павличко).

Фараон з військом наближався, ізраїльтяни смертельно злякалися: позаду вороги, попереду море... "І кликали Ізраїлеві сини до Господа, а Мойсеєві дорікали..." (14: 10). Мойсей запевнив їх, що "Господь буде воювати за вас, а ви мовчіть!" (14: 14).

За наказом Бога Мойсей простягає руку — і море розходиться, щоб по сухому міг пройти весь народ. "І ввійшли Ізраїлеві сини в середину моря, як на суходіл, а море було для них муром із правиці їхньої та з лівиці їхньої" (14: 22). Коли ж за ними ввійшли з кіньми і колісницями єгиптяни, "вернулась вода і позакривала колесниці та комонників усьому фараоновому військові, що ввійшло за ними в море. Ані жоден з них не зостався!" (14: 26).

Для чого було це жорстоке випробовування? А ось для чого: "І побачив Ізраїль сильну руку, яку виявив Господь у Єгипті, — і став боятися той народ Господа! І ввірував він у Господа та в Мойсея, раба його" (14: 31).

За велінням Бога Мойсей не повів свій народ прямо в "обітовану землю", а водив їх по пустелі цілих сорок років. Навіщо? «Бо Бог сказав: "Щоб не пожалкував той народ, коли він побачить війну, і не вернувся до Єгипту"» (13: 17).

Коли згадують "мандрівку по пустелі", мають на увазі великий і складний шлях до мети, повний випробувань і зречень:

Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася, тому що було в нас тисячі воль замість одної яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість, бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? (Д. Донцов).

Народ постійно ремствував: то не було води, то не було їжі. А з ними ж була ще й худоба, яку треба поїти і годувати. Коли люди були без води три дні, Мойсей попрохав допомоги у Бога, кажучи: "Що я вчиню цьому народові? Ще трохи, — і вони вкаменують [поб'ють камінням] мене!" (17: 4). Тоді Бог наказав Мойсееві піти до скелі й ударити її палицею — і потече вода. Так і сталося.

Ця пригода Мойсеєва теж стала використовуватись як яскраве, образне порівняння:

Він став спокійнішим. Не був навіть певний, чи все те бачив у сні, про що говорив, чув тільки потребу творити, жадібно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висік із скелі (М. Коцюбинський).

А як було з їжею? Сказав Бог Мойсееві: «Я почув ремствування Ізраїлевих синів. Промовляй до них, кажучи: "Під вечір будете їсти м'ясо, а рано насититесь хлібом — і пізнаєте, що Я — Господь, Бог ваш!"» (16: 12).

Що ж це було за м'ясо і хліб у пустелі? Ось звідки м'ясо: «І сталося ввечері, і знялися перепелиці, і покрили табір. А рано була верства роси навколо табору. І піднялася верства тієї роси, — аж ось на поверхні пустині щось дрібне, вузькувате, дрібне, немов паморозь на землі. І побачили сини Ізраїлеві та й казали один до одного: "Ман гу?" "Що то?", бо не знали, що то. А Мойсей відказав їм: "Це той хліб, що дав вам Господь на їжу"» (16: 13-15).

Мойсей наказав збирати це "ман", як вони ту їжу назвали, стільки, скільки кожна родина може з'їсти за день. Брати про запас, залишати "ман" на потім не можна. Та люди, як завжди, Мойсея не послухали, позоставляли "ман" до ранку, "а воно зачервивіло і стало смердюче" (16: 20). Після цього "збирали його щоранку, кожен у міру своєї їди. А розгрівалося сонце — і воно розтавало" (16: 21).

Якою ж була ця їжа? "Вона була, як коріандрове насіння, біла, а смак її, — як тісто в меду" (16: 31). З цієї манни небесної можна було пекти хліб і ЇЇ можна було варити. "А Ізраїлеві сини їли ту манну сорок літ, аж до прибуття їх до краю заселеного" (16: 35).

Вислів "манна небесна" став крилатим і вживається зі значенням — несподівано одержані життєві блага; "чекати, як манни небесної" — ждати чогось з тугою та нетерпінням:

Того дня, коли я побачив, отой перший поїзд Червоного Хреста, — він вкарбувався мені в пам'ять як світле видіння, як чудо, яке зійшло з неба з манною небесною, — того дня я впав не при пам'яті і не зводився півтора місяці: висипний тиф поклав і мене (Ю. Смолич).

А поки ще, дорогі брати й сестри, не сидіть склавши руки, не очікуйте манни з неба (Д. Б е д з и к).

Коли сини Ізраїлеві підійшли до землі ханаанської, вони побачили, що земля ця і справді "текла молоком і медом" (у цьому пересвідчилися 12 посланців із табору). Але на цій землі вже жили люди й обробляли її. Землю треба було завойовувати. Люди в таборі знову ремствували. За це Бог покарав їх: вони ще 40 років мали жити в пустелі. Вони побачать ще цю землю, а от Мойсей так і не ступить на неї. Та про це мова піде далі.

У розповіді про Мойсея весь час повторюється, поряд з іменем Мойсея, ще й ім'я Аарона, який говорить за Мойсея, бо, за словами самого Мойсея, "я тяжкоустий та тяжкоязикий" (4: 10). Бог на це каже: "Чи ж не Аарон, твій брат, Левіт? Я знаю, що він добре буде говорити" (4: 14). Пізніші легенди так пояснюють це місце із Біблії: малий Мойсей, коли його привели у палац фараона, зняв з нього корону і поклав її собі на голову. Фараон вирішив дитину вбити, бо з нього -виросте суперник фараонові. Один з іудейських мудреців радить випробувати дитину: поставити перед нею на вибір золото і розжарене вугілля. Що дитина вибере? Малий Мойсей уже простяг руку до золота, але ангел направив її до вугілля. Дитина бере гарячу вуглину і кладе її собі до рота... Ось чому Мойсей так нечітко розмовляв.

Не так легко Мойсееві правити своїм непокірним народом. Бог вирішує допомогти йому: «І промовив Господь до Мойсея: "Осе Я до тебе прийду в густій хмарі, щоб чув народ, коли Я говоритиму з тобою, і щоб повірив і тобі навіки!"» (19: 9).

Мойсей одержує наказ від Бога, як підготувати людей до цієї зустрічі: «Іди до людей і освяти їх сьогодні та взавтра, і нехай вони виперуть одіж свою. І нехай вони будуть готові на третій день, бо третього дня зійде Господь на гору Сінай на очах усього народу. І обведеш границею народ довкола, говорячи: "Стережіться сходити на гору й доторкуватися до краю її. Кожен, хто доторкнеться до гори, буде конче забитий!"» (19: 10—12).

На третій день "знялися громи та блискавки, і густа хмара над горою та сильний голос сурми. Т затремтів увесь народ, що був у таборі..." (19: 16).

Гора була вкрита димом і вся тремтіла. Звідти лунав голос сурми, а потім голос Бога, який наказав Мойсееві піднятися на гору. "І став народ здалека, а Мойсей підійшов до мороку, де був Бог" (20: 21).

Бог проказав Мойсееві заповіді, за якими мав жити Мойсей і увесь його народ.

Перша заповідь: "Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною" (20: 2—3).

Друга заповідь: "Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм..." (Інший варіант — церковнослов'янський: "нє сотворі сєбє куміра") (20: 4-5).

Третя заповідь: "Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиває Його ймення надаремно" ("всує" — по-церковнослов'янськи) (20: 7).

Четверта заповідь: "Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — для Господа, Бога твого!" (20: 8—10).

П'ята заповідь: "Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі..." (20: 12).

Дев'ята заповідь: "Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!" (20: 16).

Десята заповідь: "Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!" (20: 17).

Крилатим стало і саме слово "заповідь" ("заповіді"), і окремі заповіді, які або цитуються, або переказуються. У найширшому значенні "заповідь" — це повчання, своєрідний наказ, найчастіше морально-побутового змісту:

Адже в наших писаннях директори нині не інакше як генеральні, головні інженери тільки як верховні жерці, масштаби не інакше, як трансконтинентальні, космічно-галактичні, будови тільки суперграндіозні, народні мільйони, як осіннє листя, килими-вертольоти, троянди на снігу — і тут же забування найпростіших заповідей типу не вкрадь, не вознесись в гордині, не уведи жону ближнього свого (П. З а г р е б е л ь н и й).

Вживається це слово також зі значенням "суворе правило поведінки", "неухильний обов'язок":

Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша — то було власне почуття того обов'язку, а друга — то потреба ненастанної праці (І. Ф р а н ко).

Популярним є вислів "не сотвори собі кумира" у значенні — "не схиляйся ні перед ким і ні перед чим, як перед ідолом":

Зробити кумира з поганки, ледащиці — се ж гірший гріх! Адже він тим порушив Господню заповідь страшну, велику (Леся Українка).

Цей вислів може позначати справжню ціну того, чому людина поклоняється:

Переконані атеїсти, навернені грішники, благородні чада і блудні синове, всі ми хоч раз у житті станемо перед ним, як на сповіді серця й сумління. Повернувши й відкинувши ідолів і кумирів, не робімо собі кумира зі смертного (Р. Л у б л о в с ь к и й).

Далі «промовив Господь до Мойсея: "Вийди до Мене на гору, і будь там. І дам тобі кам'яні таблиці, і закона та заповідь, що Я написав для навчання їх"» (24: 12). Мойсей піднявся на гору і пробув там сорок днів і сорок ночей. Назва цих кам'яних таблиць — скрижалі — стала теж крилатим словом. Коли кажуть: "скрижалі", — мають на увазі заповіт, твір, сповнений великих ідей, важливі закони:

Доле моя! Світе мій великий! Благословляю вас, що не впіймали ви мене... Що звільнили ви мене від тягара управління чи його видимості, що не дали в мої руки скрижалів законів людських, не примусили забороняти, гнати, не терпіти, розлучати (О. Довженко).

"Скрижалі"у широкому значенні — щось святе, недоторкане, те, чому людина поклоняється:

А ще є вислів "бути записаним на скрижалі". Він означає — здобути безсмертя, бути увічненим:

Тому його (Франка) слова про дві заповіді, які він змушений був виконувати, варто повторювати як найпоетичніший текст, варто вирізьблювати їх на скрижалях кожної людської душі (Д. Павличко).

Крім заповідей, Бог на скрижалях написав Мойсееві, як має відбуватися богослужіння і як має будуватися храм. Святиня ця — вона звалася скінія — мала бути легкою, переносною. Стіни її робили з дощок, даху не було, замість нього — заслона. Підлоги теж не було — скінія ставилася на землі. Дверей також не було, замість них — заслона з блакитної, пурпурової та червоної тканини. Скінія ділилася на дві нерівні частини. Перша — більша — мала посередині золотий жертовник, на якому спалювали фіміам (запашні речовини). По один бік від жертовника стояв золотий стіл, на якому лежало 12 священних хлібин (кожної суботи їх замінювали на свіжі). З другого боку стояв золотий семираменний свічник, який і освітлював скінію.

За завісою була друга — менша — кімната, в якій стояв лише ковчег заповіту — скриня, в якій зберігалися скрижалі. До цієї кімнати міг входити лише первосвященик — і то раз на рік. Ця кімната і звалася святая святих (святеє святих).

Вислів "святая святих" став крилатим і широко вживається. Так називають щось таємне, заповітне, недосяжне для непосвячених, а також щось дуже цінне, дороге:

Щороку 26-те лютого для кожного українця було тим днем, коли він зазирав у "святая святих" своєї душі й при світлі Шевченкових ідеалів запитував свою совість, чи справдила вона його заповіти (С. Єфремов).

— Ми помилково вважаєм: це наша справа влазити черевиками в кожну душу! — пригірчено заговорив Бергіная, — влазити в святая святих, і робити, що хочем (В. Барка).

У той час, коли Мойсей був на горі Сінай, іудеї звернулися до Аарона, якого Мойсей залишив замість себе: "Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, — ми не знаємо, що сталось йому" (32: 1).

Аарон наказав, щоб позбирали золоті сережки і принесли йому. З цих сережок він відлив золоте теля, якому тут же було принесено жертву. "І засів народ до їди та до пиття, і стали бавитися" (32: 6).

Вислів "приносити жертву богам" вживається і у високому стилі, і жартома — як щось віджиле, архаїчне, смішне:

— Як ти поважно миєш блюдечка, неначе жертву богам приносиш, — обізвалась до Махнівської Мурашкова й змову зареготалась нервово й голосно на всю хату (Т. Н е ч у й - Л е в и ц ь к и й).

Мойсей про це довідався від Бога, який дуже розгнівався і хотів знищити весь народ. Мойсей ублагав Бога не робити цього і повернувся в табір. Розлючений, він побив скрижалі, які приніс від Бога, спалив золоте теля і примусив іудеїв випити попіл з водою. Далі Мойсей гукнув: "Хто за Господа — до мене!" І зібралися до нього всі Левіїні сини; вони почали вбивати всіх відступників, "і впало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка" (32: 28).

Вислів "золотий телець", "золоте теля" — як крилатий — відійшов від свого первісного значення. Адже, зробивши золоте теля, іудеї порушили заповідь "не сотвори собі кумира", бо золоте теля і було кумиром, ідолом. Сьогодні в переносному значенні "золоте теля"— це багатство, збагачення як єдина мета життя:

На долах завжди вирувало своє життя: з прикрас золотих творили собі ідолів і поклонялись їм, побивали камінням пророків і з захватом слухали демагогів. Робили своїм ідолом золоте теля і підносили культ слабкостей людських (Є. С в е р с т ю к).

Третя книга Мойсеєва: Левіт

У цій книзі Мойсеєвій викладаються закони іудейської релігії, зокрема ритуальні закони: що і як приносити в жертву Богові, що вважати чистим, а що нечистим, як і чим очищатися, як святкувати та інше.

У "Левіті" говориться про двох ритуальних козлів: це козел жертовний (офірний), який приноситься Богові із жертву; другий козел — це козел відпущення, про якого у цій книзі сказано так: "А коли він [Аарон] скінчить очищення святині й скінії заповіту та жертівника, то приведе живого козла. І покладе Аарон обидві руки свої па голову живого козла, і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів та всі їхні провини через усі їхні гріхи, і складе їх на голову козла, та й пошле через призначеного чоловіка на пустиню. І понесе той козел на собі всі їхні гріхи до краю неврожайного, і пустить того козла в пустиню" (16: 20—22).

У переносному значенні і "козел відпущення", і "козел офірний" — це людина, на яку постійно перекладають провину, людина, яка несе відповідальність за інших:

Головним завданням завжди було: знайти козла офірного. В епоху промислових революцій це звучало так: знайти стрілочника. Ось ми й досі шукаємо стрілочників...

Є в Третій книзі Мойсеевій незрозумілі загрозливі рядки: "І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: «І скажеш до Ізраїлевих синів: "Кожен чоловік з їзралієвих синів та з приходька, що мешкає в Ізраїлі, який дасть із насіння свого Молохові, буде конче забитий, — народ краю закидає його камінням. А я зверну лице своє проти того чоловіка і винищу його з-поміж народу його, бо з насіння свого дав він Молохові, щоб збезчестити святиню мою, збезчестити моє святе ймення"» (20: 1—5). За що ж це — "буде забитий", "закидає камінням", "винищу"? Що це за насіння? Хто такий Молох?

Грецьке слово "молох" у давньоєврейській мові вимовлялось як молех або молек. Традиційно вважалося, що це ім'я божества Палестини, Фінікії та Карфагена, якому приносили людські жертви, і що найкраще приймаються Молохом дитячі жертви. Отож "дати насіння своє"— це дати дитину свою на смерть — як жертву Молоху.

Думка про те, що Молох — бог, трималася до середини XX століття, коли були прочитані написи, зроблені в кіпці 1 тисячоліття до н. е. Вони свідчать, що біблійне слово "молох" — це "мовк" не бог, а сам ритуал жертовного спалення людей чи тварин.

Залишилася згадка і про місце в Палестині, де спалювалися людські жертви: це долина Хенном (так звана "Геєна вогненна"). Людські жертви були заборонені іудейською релігією; іудейський цар Іосія знищив жертовники в долині Хенном. Залишилися згадки про "царів-відступників" Ахаза та Манасію, які дозволяли приносити богам людські жертви.

Слово "Молох" сьогодні — символ жорстокої, невблаганної сили, яка вимагає людських жертв. "Приносити жертву Молоху" —- жертвувати людським життям:

Кинув хто Молоху-Місту шаленому В дар самоцвіти коштовні, ясні?..

Творчість, мов той молох, знову відбирала в нього найдорожче, щоб ніколи не повернути назад, а збути людям (Р. І в а н и ч у к).

"Молох" — кривавий пострах, уособлення зла:

Куди ти їх, до чого поведеш Ім'ям химери, молоха страшного, Що вимагає нескінченних жертв?

Вражіння було гнітюче — це була неприступна фортеця, держава в державі, царство молоха, — ця Холодногорська тюрма, з безліччю розгалужень, тюремних блоків, якихось прибудівель (І. Багря-н и й).

Із книги "Левіт" походить ще один відомий вислів: "око за око, зуб за зуб". Це частина фрази, не раз повторюваної в Біблії, яка є формулою закону помсти: "І кожен, коли зробить своєму ближньому, — як хто зробив, гак буде зроблено йому: зламання за зламаний, око за око,

У переносному значенні "око за око, зуб за зуб" — відплата повною мірою за кимось заподіяне зло:

Колись я був добрий, а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так і буде. Я їм свого не подарую. Око за око, зуб за зуб (Г р и г о р ій Т ю т ю н н и к).

За мораллю й за законами приміських, за все мусить бути тяжка відплата. Око за око (І. Багрян и й).

Як відомо, у Новому Заповіті ця формула спростовується; Ісус Христос в одній зі своїх проповідей каже: "Прощайте ворогам вашим..."

Четверта книга Мойсеєва: Числа

У розповіді про Валаама та його ослицю йдеться про ті часи, коли народ Ізраїлю досяг земель, обіцяних Богом, — а це були землі царства Моав, — і став табором. Найбільше за всіх налякався правитель цього царства — цар Балак, побачивши в прибульцях пряму загрозу для себе. Щоб якось порятуватися, він шле послів до Валаама — пророка й цілителя з "язичницької" землі на схід від Палестини. Цар наказує послам передати від нього Валаамові таке: "Ось вийшов народ із Єгипту, ось покрив він поверхню землі, і сидить навпроти мене. А тепер ходи ж, прокляни мені цей народ, бо він міцніший за мене. Може я потраплю вдарити його, і вижену його з краю, бо знаю, що кого ти поблагословиш, той благословенний, а кого проклянеш — проклятий" (22: 5-6).

Посли прийшли до Валаама. Він прийняв їх, вислухав і залишив у себе на ніч, сказавши, що Бог промовляє до нього лише вночі, тож відповідь він дасть уранці.

Уночі Бог сказав Валааму: "Не підеш ти з ними, не проклянеш того народу, бо благословенний він!" (22: 12). Посли повернулися до царя Балака без Валаама.

Тоді цар Балак посилає до Валаама посольство ще пишніше, величніше й багатше. На цей раз уночі Бог каже Валааму: "Якщо ці люди прийшли покликати тебе, — устань, іди з ними. Але тільки те, що Я промовлятиму до тебе, — те ти зробиш" (22: 20).

Хоч Бог і дозволив Валаамові йти в чужу землю, та "запалився гнів Божий, що він іде" (22: 22). Їде верхи на своїй ослиці Валаам, їде і нічого не бачить, крім дорогу. А ослиця раптом бачить перед собою на дорозі ангела з мечем — і звертає з дороги в поле. Валаам ударив ослицю і повернув її на дорогу. Вдруге став ангел на стежці між виноградниками: стіна з одного боку і стіна з другого. Ослиця, щоб обминути ангела, притислася до стіни й боляче придавила Валаамові ногу. І знову Валаам бив її. І втретє став ангел на дорозі в такому місці, де не було куди звернути. Ослиця побачила це — і лягла на землю разом з Валаамом. Той дуже розгнівався і почав бити ослицю києм. А далі було ось що: «І відкрив Господь уста ослиці, і сказала вона до Валаама: "Що я зробила тобі, що ти оце тричі вдарив мене?" І сказав Валаам до ослиці: "Бо ти виставила мене на сміх. Коли б меч був у руці моїй, то тепер я забив би тебе!" І сказала ослиця до Валаама: "Чи ж я не ослиця твоя, що ти їздив на мені, скільки живеш, аж до цього дня? Чи ж справді звикла я робити тобі так?" І він відказав: "Ні". І відкрив Господь очі Валаамові, і побачив він Господнього ангела, що стоїть на дорозі, а його витягнений меч у руці його» (22: 28-31). Ангел сказав Валаамові: якби ослиця не рятувала його, він був би вбитий, а ослиця жива. При цьому ангел повторив уже раніше мовлені Богом слова — говорити лише те, що накаже Бог.

Прибувши до Балака, Валаам велить побудувати на горі, з якої видно частину табору прибульців, сім жертовників і привести жертовних тварин, а сам іде радитися з Богом. Після цього він не проклинає, а благословляє прибульців з Єгипту. Ще двічі водить його Балак на інші верхів'я, щоб він прокляв хоч якусь частину іудеїв. Але всі три рази Валаам благословляє їх.

Наприкінці він каже Балаку: "Ходи ж, я звіщу тобі, то зробить той народ твоєму народові на кінці днів" (24: 14). Це пророцтво було жахливим для народу країни Моав: "Я бачу його, та не тепер, дивлюся на нього, та він не близький! Сходить зоря он від Якова, і піднімається берло з Ізраїля, — ламає він скроні Моава та черепи всіх синів Сифа!" (24: 17). Після цього Валаам на своїй ослиці повертається додому.

Вислови "Валаамова ослиця", "Валаамова ослиця заговорила" вживаються іронічно, коли говорять про людей, мовчазних і покірних, які несподівано починають протестувати, захищаючи себе чи інших:

Вислови ці вживають також іронічно — стосовно людей нерозумних:

Добре вам говорити про Валаамову ослицю, але коли кожен осел почне вчити свого хазяїна і керувати людськими вчинками за своїм ослячим розумінням, ми самі перетворимося на ослячий табун (3. Тулуб).

Віднайдені зображення Валаама та його ослиці під час зустрічі з ангелом на фресках IV століття у катакомбах. На картині Рембрандта "Пророк Валаам і ослиця" (1626 р.) зображено найдраматичніший момент легенди: ще Валаам тримає занесений над головою кий, а вже ангел з мечем у нього за плечима, ослиця ж от-от заговорить.

П'ята книга Мойсеєва: Повторення Закону

Саме у П'ятій книзі закінчується розповідь про Мойсея. Ми залишили його розгніваного на свій народ, який відступився від Бога заради золотого теляти. Далі була різанина в таборі. Аж потім настала урочиста мить укладання "заповіту" — угоди з Богом, яка була записана на 12-ти жертовних каменях — за кількістю "колін" — поколінь Ізраїлю. При укладенні заповіту Мойсей бачить Бога зі спини: адже обличчя Бога не можна побачити і залишитися живим. Після зустрічі з Богом обличчя Мойсея сяє так, що люди бояться підходити до нього. Тому він носить на обличчі покривало.

Мойсей прожив довге життя — 120 років. У пустелі протягом сорока років він пише свої книги. Він написав п'ять книг, які увійшли до складу Біблії. При їх написанні Мойсеєм керував сам Бог.

Мойсей сподівався прийти в "обітовану землю", але Бог сказав, що йому не судилося перейти ріку Йордан (це кара за недосконале виконання Мойсеєм його обов'язків — вождя й наставника народу). Увінчання справи свого життя Мойсей мусить передати іншому — Ісусу Навину, якого він перед очима народу робить своїм спадкоємцем.

Бог все ж дозволяє Мойсею перед смертю побачити здаля "обітовану землю" — з гори Нево, на схід від Мертвого моря, на землі Моав. Там Мойсей і помирає. За те, що він забрав прах Йосипа з Єгипту, Бог полегшує смертний час його: забирає життя своїм поцілунком у присутності архангела Михаїла, який поправляє смертну постіль Мойсея, і ще, одного архангела — Гавриїла, який накладає хустинку на його голову. Бог сам забирає душу Мойсея і ховає його, "і ніхто не знає гробу його аж до цього дня" (34: 6).

Ім'я Мойсей віддавна стало крилатим. Вживається у значенні "пророк", "визволитель", "чудодій", "провідник":

Воздвигне Вкраїна святого Мойсея — Не може ж так буть! (П. Тичина)

Не виведе новітній пас Мойсей На інші зорі й тихі води. Убили землю неземної вроди, паш дім, наш хліб і славу — наше все!

Хоч у Біблії говориться, що Мойсей "був найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі" (Числа, 12: 3), зображували його титаном, розгніваним на свій народ. Такий він у знаменитій скульптурі Мікеланджело, такий він і на пізніших картинах, зокрема на розписах Врубеля у Кирилівській церкві в Києві.

Образ Мойсея цікавив багатьох митців: письменників (поема І. Франка "Мойсей"), композиторів (ораторія Г. Генделя "Ізраїль в Єгипті", опери Дж. А. Россіні "Мойсей в Єгипті" і А. Шонберга "Мойсей і Аарон" та ін.).

У книзі "Повторення Закону" в розділі "Прокляття на тих, хто не слухається Господа" є такі слова: "Відведе Господь тебе та царя твого, якого поставиш над собою, до народу, якого не знав ти та батьки твої, і ти будеш служити там іншим богам — дереву та каменеві. І станеш ти страхіттям, поговором та посміховиськом серед усіх народів, куди відведе тебе Господь" (28: 36—37). Оці слова: "...станеш ти поговором серед народів" — це і є поширений вислів "станеш ти притчею (поговором) во язицех (у народів)". Є цей вислів і в одному з псалмів: "Ти нас нашим сусідам віддав на зневагу, на наругу та посміх для наших околиць, ти учинив нас за прислів'я поганам, і головою хитають народи на нас" (Псалом 43(44): 14-15). Вислів "притча во язицех", як правило, вживається церковнослов'янською мовою і означає "предмет загального осуду", "об'єкт глузування","те, про що всі говорять":

Він стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вічною плащ-палаткою, якої ніколи не скидав відтоді, як одержав її зі складу. На КП серед офіцерів ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, що Іван Антонович присягнув скинути її тільки після повної капітуляції ворога (О. Гончар).

Тарас Шевченко цей вислів узяв як епіграф до Великого льоху": "Положил єси нас в притчу во язицех, покиванію глави в людех". У його вірші ("Псалми Давидові") є такі слова:

Книга Ісуса Навина

Ісус Навин — продовжувач справи Мойсея: він, після смерті Мойсея, веде свій народ в обітовану землю. На шляху до тої землі лежало місто Ієрихон (Єрихон). "І Єрихон замкнувся, і був замкнений зо страху перед Ізраїлевими синами, — ніхто не входив і не виходив" (5: 16). Тоді Бог, через свого ангела посланця наказує Ісусу Навину: "Ось, я дав у твою руку Єрихон та царя його, сильних вояків. І обійдете навколо це місто,; всі вояки — обхід навколо міста один раз. Так зробиш шість день. А сім священиків будуть нести сім сурем із! баранячих рогів перед ковчегом. А сьомого дня обійдете те місто сім раз, а священики засурмлять у роги. І станеться, коли засурмить баранячий ріг, коли ви почуєте голос тієї сурми, а весь народ крикне гучним криком, то мур цього міста впаде на своєму місці, а народ увійде кожен перед себе" (6: 1—4). І сталося так: "І здобули вони те місто. І зробили вони закляттям усе, що в місті, — від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, — усе знищили вістрям меча" (6: 20—22).

Вислів "єрихонська труба" в переносному значенні -потужний, оглушливий звук; гучний голос:

Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тією стіною два студенти! Та як почали співать вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, то я зараз-таки їх і попроганяла з двора... (І. Нечуй-Левицький).

А читає Косинка як свою "Політику"! Голос, голос Косинчин — це неоєрихонська сурма (Б. Антоненко-Давидович).

Вислів "ієрихонські мури (стіни)" в переносному значенні — те, що має здатися, впасти, бути знищеним:

Книга Суддів

Часи, про які розповідається в легенді про Самсона, були для іудеїв дуже сумні. Ось як про це говориться у Книзі Суддів: "А Ізраїлеві сини й далі робили зло в Господніх очах. І Господь віддав їх у руку филистимлян на сорок літ" (13: 1), тобто ізраїльтяни прогнівили Бога і були покарані — підкорені сусідами.

Саме в цей час і народжується Самсон. Перед його народженням майбутній матері Самсона, дружині Маноаха, являється ангел, який попереджає про те, що її син буде "назореєм від утроби" (посвяченим Богові), і він "зачне спасати Ізраїля з руки филистимлян" (13: 5). Тому вона не повинна пити вина, їсти заборонену законом Мойсея їжу, а дитину ніколи не стригтиме. Коли хлопчик народився, його назвали Самсон — "сонечко".

І от Самсон виріс. В одному селищі він побачив дівчину з ворожого табору і задумав з нею одружитися. Батьки його всіляко відмовляли від цього одруження: "Чи ж нема жінки серед дочок братів твоїх серед усього мого народу, що ти йдеш узяти жінку необрізаних филистимлян?" (14: 3). Самсон наполягає — батьки погоджуються. "А батько та мати його не знали, що це наполягання від Господа, бо він шукав зачіпки з филистимлянами" (14: 4).

Ідучи в селище своєї нареченої, Самсон зустрів молодого лева. "І зійшов на нього Дух Господній, і він розірвав того левчука, як розривають ягня..." (14: 6).

Ідучи знову тією ж дорогою, Самсон вирішив поглянути на мертвого лева. Він побачив що в тілі мертвого лева поселився рій диких бджіл і що там є навіть мед. Він вишкріб той мед на долоню, сам покуштував його і дав батькам, але не сказав їм, звідки в нього той мед.

Батьки його нареченої влаштували гостину, на яку було запрошено тридцять юнаків. Вони всі розважалися згадками. Самсон приєднався до їхніх розваг і загадав свою загадку: "З їдячого вийшло їстівне, а з сильного вийшло солодке" (14: 14). При цьому він сказав: "Якщо справді розгадаєте її мені за сім день прийняття... то я лам вам тридцять лляних сорочок та тридцять змін одежі. А якщо не зможете розгадати мені, то ви мені дасте тридцять лляних сорочок та тридцять змін одежі" (14: 12—13). Дні проходили, а розгадки все не було. Тоді ці молоді филистимляни почали загрожувати Самсоновій нареченій, що вони спалять дім її батька, якщо вона не випитає у Самсона розгадку. Дівчина сім днів плакала й просила Самсона сказати розгадку. Самсон опирався, та па сьомий день сказав їй, а вона одразу ж переказала розгадку тим молодикам. «І сказали йому люди того міста сьомого дня, поки зайшло сонце: "Що солодше від меду, і що сильніше від лева?" А він їм відказав: "Якби ви не орали моєю телицею, то ви загадки не відгадали б моєї"» (14: 18).

Але, програвши, треба платити: Самсон пішов у сусіднє місто, вбив там тридцять филистимлян, зняв з них одяг і віддав його тим, хто розгадав загадку. "І запалився гнів його, і він пішов до дому батька свого. А Самсонова жінка досталася дружкові його, що приятелював із ним" (14: 19-20).

Під час жнив пішов Самсон до батьків своєї нареченої, намагався увійти до її кімнати, але батьки не пустили його, бо дочка їхня уже вийшла заміж за іншого. Самсон розсердився: "Цього разу я не буду винний перед филистимлянами, коли я зроблю їм зло" (15: 3). Тоді він (ловив три сотні лисиць, зв'язав хвостами по дві й прив'язав до хвостів смолоскипи, запалив їх і пустив лисиць на поля филистимлян. Згоріло достигле жито, і скирти, і оливкові сади. Филистимляни за це покарали батьків нареченої Самсона, спаливши їхню садибу. Самсон сказав, що він ще помститься, і сховався в горах.

Тоді в Іудею вирушає ціле військо филистимлян. Три тисячі іудейських посланців приходять до Самсона, щоб віддати його филистимлянам, бо інакше вони спустошать усю землю іудеїв. Самсон дозволяє зв'язати себе і видати ворогам. Але коли він опиняється у ворожому стані, на нього сходить "Дух Господній, і стали ті сукані шнури, що на раменах його, як лляні, що перегоріли в огні, — і поспадали з його рук пута його. І знайшов він свіжу ослячу щелепу, і протяг свою руку й узяв її та й побив нею тисячу чоловік" (15: 14—15).

Після цієї битви Самсон відчув страшну спрагу і звернувся до Бога з молитвою — дати йому води, і тут же із землі пробилося джерело, яке було назване пізніше ЕнГеккоре ("джерело того, хто кличе"), а вся місцевість на честь бою була названа "Рамат-Лехі" ("пагорб щелепи"). Після цих подій Самсон всенародно обирається суддею Ізраїлю і править 20 років.

Розповідають про Самсона таку історію. Самсон прийшов до однієї жінки в місто Газу Филистимську, а жителі міста це побачили і вирішили чатувати всю ніч, щоб убити Самсона. Довідавшись про це, Самсон устав опівночі, вирвав міські ворота, поклав їх собі на плечі і, пройшовши з ними половину Ханаану, поставив їх на вершині гори поблизу Хеврону.

Та ось прийшла загибель Самсонова. Винною в цьому була филистимлянка Даліла, в яку був закоханий Самсон, Її підкупила филистимлянська старшина, щоб вона допомогла вбити Самсона. Для цього треба було випитати у нього, в чому таємниця його величезної сили.

Тричі Даліла запитувала Самсона, в чому таємниця його сили. І тричі Самсон говорив їй неправду. Тоді Даліла сказала йому: "Як ти говориш: кохаю тебе, а серце твоє не зо мною? Оце тричі обманув ти мене, і не розповів мені, у чому твоя велика сила" (16: 15).

Самсонові набридли нарікання Даліли, і він сказав: "Бритва не торкалась моєї голови, бо я Божий назорей від утроби своєї матері. Якщо я буду оголений, то відступить від мене сила моя, і я ослабну та й стану, як кожна людина" (16: 17).

І от Самсон заснув, а Даліла наказала оголити йому голову, а потім розбудити його вигуком: "Филистимляни на тебе, Самсоне!" Та на цей раз сила залишила Самсона. Пороги спочатку осліпили його, а потім, зв'язавши ланцюгами, відвели в дім ув'язнених, де примусили крутити жорна і молоти борошно.

Поки Самсон, сліпий і нещасний, страждає в неволі, волосся його потроху відростає. Щоб одержати повне задоволення від приниження Самсона, филистимляни приводять його на свято в храм Дагона і примушують розважати натовп. «І сказав Самсон юнакові, що держав його за руку: "Пусти мене, і дай доторкнутися мені до тих стовпів, що на них цей дім стоїть міцно, і нехай я обіпруся на них". А той дім був повен чоловіків та жінок, і туди зібралися всі филистимські володарі, а на даху було близько трьох тисяч чоловіків та жінок...» (16: 26—27). Тоді Самсон звернувся до Бога, щоб той зміцнив його: "Нехай я пімщу филистимлянам одну пімсту за двоє очей своїх!" (16: 28).

Бог дав йому силу, «і обняв Самсон обидва серединні стовпи, що на них міцно стояв той дім, і обперся на них, — на одного правицею своєю, а на одного лівицею своєю. І сказав Самсон: "Нехай помру я разом із филистимлянами!" І він з великою силою сперся на стовпи, — і впав той дім на володарів та на весь той народ, що в ньому... І були ті померлі, що він повбивав їх при своїй смерті, численніші за тих, що повбивав їх за свого життя» (16: 29—30).

Чи не нагадує Самсон чимось Геракла та інших велетенської сили героїв із міфів та легенд? Не дивно, що його образ так приваблював митців. Усі основні події його життя зобразив Рембрандт: "Самсон задає загадку на бенкеті", "Самсон і Даліла", "Осліплення Самсона" таін. Гендель створив ораторію "Самсон", Сен-Сане — оперу "Самсон і Даліла". Джон Мільтон написав драматичну поему "Самсон —борець".

У переносному, образному значенні Самсон — велетень, але зранений, полонений і згублений; Даліла — підступна жінка. Найчастіше ці імена вживаються у формі порівнянь:

Перша книга Самуїлова (Перша книга Царств)

Один із героїв легенди про Давида і Голіафа юний пастух Давид був молодшим сином Єссея з Віфлеєму. І саме на нього вказав Бог як на майбутнього царя над Ізраїлем, а правив країною у цей час Саул. Помазаний на майбутнє царство Давид пас батькові вівці й не думав про царювання.

Та ось вороги Ханаану, филистимляни, знову розпочали воєнні дії: вони прийшли і розгорнули свої намети на одному з горбів землі Ханаанської. Почувши про це, цар Саул зібрав своє військо і став табором на протилежному горбі. Ворогуючі війська могли бачити табори один одного і підготовку до бою.

У таборі филистимлян гордо походжав велетень Голіаф. Він і справді був велетнем: перевершив усіх зростом — майже три метри; крім того, він був дуже сильним, сміливим і досвідченим воїном. Голіаф ходив зі списом, великий меч висів у нього на поясі, зодягнений пін був у залізний панцир, на голові — мідний шолом, на ногах — мідні наколінники. Попереду нього завжди ходив зброєносець з великим мідним щитом Голіафа в руках.

Так яскраво описаний у Біблії образ цього велетня-воїна, що Голіафом стали називати кожну людину, яка вирізнялася серед інших могутністю, зростом, фізичною силою:

Велетень Голіаф був упевнений, що ніхто з ізраїльтян не здатний дорівнятися йому. Тому він щодня так звертався до них: "Чого ви вийшли ставати до бою? Чи ж я не филистимлянин, а ви не раби Саулові? Оберіть собі кого, і нехай він зійде до мене. Якщо він зможе воювати зі мною і вб'є мене, то ми станемо вам за рабів. А якщо я переможу його і вб'ю його, то ви станете нам за рабів і будете служити нам" (17: 8—9). Це була свідома образа для іудейського війська: "Я цього дня зневажив Ізраїлеві полки. Дайте мені чоловіка, і будемо битися вдвох" (17: 10). Та з війська Саулового не вийшов ніхто.

У цей час Давид пас вівці, а старші три брати були у війську Саула. Та ось батько сказав Давидові: "Візьми-но для братів своїх ефу цього пряженого зерна, і десять цих хлібів, та й віднеси скоренько до табору до своїх братів. А цих десять кусків сиру віднеси для тисячника: розізнаєш про поводження братів своїх, і вивідай про їхні потреби" (17: 17-18).

Давид устав рано, доручив пасти свої вівці сторожам, узяв зерна, хліба й сиру і пішов до ізраїльського табору.

Уже в таборі Давид почув, як Голіаф вигукував: "Пошліть мені воїна — і ми будемо битися вдвох!" Воїни Саула розповіли Давидові таке: "Того чоловіка, що вб'є Голіафа, цар збагатить великим багатством, і дочку свою віддасть йому, а дім його батька зробить вільним в Ізраїлі" (17: 25). Вислухавши ізраїльтян, Давид вирішив битися з Голіафом.

Воїни з табору Саула пішли до царя і сказали, що в таборі є юнак, який хоче битися з Голіафом: це — Давид, якого цар вже бачив (Давид грав йому), але забув про нього. Цар здивувався, що Давид, — такий молодий, —хоче битися з Голіафом: "Ти не можеш піти на того филистимлянина битися з ним, бо ти малий, а він вояк від своєї молодості" (17: 33). І Давид, юнак "рум'яний, із гарними очима та хорошого стану" (16: 12), сказав Саулові: "Твій раб був пастухом свого батька при отарі, і приходив лев, а також ведмідь, та й тягнув штуку дрібної худоби зо стада, а я виходив за ним, і побивав його, і виривав те з пащі його. І лева, і ведмедя побивав твій раб. Господь, що врятував мене з лапи лева та з лапи ведмедя, він урятує мене з руки цього филистимлянина" (17: 34— 37). Почувши ці слова, Саул дав згоду на те, щоб Давид виступив на бій з велетнем. У Давида не було зброї: тому Саул одяг на нього свій панцир, свій шолом і дав йому свого меча. Але Давид не звик до такої зброї; він повернув її Саулові: "Не можу в цьому ходити, бо я не звик!" (17: 39).

Тоді "взяв він кия свого в свою руку, і вибрав собі п'ять вигладжених камінців із потоку і поклав їх у пастушу торбу, яку мав, а його праща — у руці його" (17: 40).

Голіаф почув, що якийсь ізраїльтянин хоче битися з ним, і вийшов проти Давида. Побачивши Давида, Голіаф був дуже здивований: він сподівався побачити могутнього воїна, озброєного, як і він сам, а побачив молодого хлопця з красивим дитячим личком, одягненого, як пастух, з палицею в руці. Для Голіафа це була образа: "Чи ж я пес, що ти вийшов на мене з києм?.. Ходи ж до мене, а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій" (17: 43-44).

На це Давид відповів так: "Ти йдеш на мене з мечем і списом та ратищем, а я йду на тебе в ім'я Господа Саваофа, Бога військ Ізраїлевих, які ти зневажив. Сьогодні віддасть тебе Господь у мою руку, — і я поб'ю тебе, і відітну голову твою з тебе, і для цього я дам падло филистимського табору птаству небесному та чемній звірині. І пізнає вся земля, що є Бог Ізраїлів" (17: 45-47).

Коли ж Голіаф почав наближатися до Давида, той опустив руку в торбину, витяг звідти камінь і кинув його із пращі (своєрідної рогатки). Камінь поцілив у лоба Голіафа і пробив йому череп. Голіаф упав. Давид підбіг до нього, витяг із піхов непритомного Голіафа меча, і його ж мечем відтяв йому голову.

Филистимляни, побачивши це, злякалися і кинулися тікати. Ізраїльтяни доганяли їх і вбивали. Так Давид став героєм.

Давид — історична, а не міфічна особа. Після смерті Саула та його синів Давид став царем Іудейської держави. Це було у X столітті до н. е. Нащадки Давида царювали 400 років — до завоювання Іудейського царства Навуходоносором II у 587—586 роках до н. е.

Вислів "Давид і Голіаф" уживають, коли хочуть підкреслити неспівмірність порівнюваного:

— Боротьба мухи проти Голіафа, -гірко зітхнув Юстовський, одвідавши хворого вранці перед лекцією (3. Тулуб).

Образ Давида широко представлений у європейському мистецтві. Найпопулярніший сюжет — Давид як переможець Голіафа. Де тільки нема цих зображень: є вони на саркофагах, у римських катакомбах; це скульптури, які прикрашають собор у Реймсі (XIII століття), пізніше це твори таких скульпторів, як Донателло, Вероккйо та ін. Неперевершеним витвором світового мистецтва визнана статуя Давида, створена Мікеланд-жело. У XV — XVI століттях його зображували такі художники, як Тінторетто, Караваджо, Рені, Гверчино, Пуссен та ін. На цих картинах Давид — музикант (з арфою в руках), як-от у Рембрандта, Давид — закоханий — з Вірсавією, Давид — помазаник Божий та інші сюжети з його життя.

Знайшли своє місце ці сюжети і в художніх творах: написано величезну кількість драм, романів і поем. Є й музичні твори — ораторії, опери, симфонії (симфонічна поема Й. Вагенара "Саул і Давид", ораторія А. Онеггера "Давид", опера Л. Кортезе "Давид, цар-пастух").

Досі вважалося, що Голіаф — істота міфічна. Та нещодавно міжнародна експедиція археологів у печері на північний захід від Єрусалима знайшла величезну муміфіковану голову людини (майже ЗО см від нижньої щелепи до маківки і 25 см від однієї вилиці до іншої). Ці лані дозволяють ученим встановити розміри цієї людини: зріст 260 — 270 см, вага 227 — 272 кг. Якщо врахувати, що середній зріст тогочасної людини не перевищував 160 см, то такий велетень був серед них чимось дивовижним.

Чи є підстави припустити, що знайдена голова і величезний бронзовий шолом біля неї належали Голіафу? Так, є. Як свідчать арамейські тексти, озброєний загін филистимлян відбив у ізраїльтян голову свого воїна, і поховав її окремо, бо на той час тіло Голіафа вже було поховане в печері (цю печеру археологи шукають, сподіваючись знайти там не лише тіло Голіафа, а і його зброю: меч, щит, лати).

Внесли дослідники й уточнення в біблійний опис смерті Голіафа. В Біблії говориться, що камінь із пращі Давида потрапив Голіафові прямо в лоб. Арамейські писання свідчать, що камінь ударив Голіафа позаду правого ока. Саме тут на знайденому черепі є велике пошкодження черепної кістки. Так стає історичним фактом ще одна біблійна легенда.

Перша книга Царів (Третя книга Царств)

РОЗСУДИТИ, ЯК ЦАР СОЛОМОН. СОЛОМОНОВЕ РІШЕННЯ (3: 16-28)

Ім'я Соломон (Шеломо) в давньоєврейській мові означає "мирний", "благодатний". Це третій цар Ізраїльсько-іудейської держави (приблизно 965 — 928 роки до н. е.). У Біблії Соломон — мудрий правитель, сповнений чеснот.

Батько його, цар Давид, на прохання Вірсавії, матері Соломона, зробив його своїм спадкоємцем, оминувши старших синів.

Коли Соломон прийшов до влади, він жорстоко розправився зі старшими братами — можливими суперниками, — і тим зміцнив свою владу. Ставши царем, Соломон приносить Богові жертву, і Бог, з'явившись йому вві сні, обіцяє виконати будь-яке його бажання. Соломон просить дати йому "серце розумне, щоб судити народ Твій, щоб розрізняти добре від злого" (3: 9). І за те, що Соломон не попрохав жодних земних благ, Бог наділив його не лише мудрістю, а ще й великим багатством і славою.

Соломон нагромадив такі величезні багатства, що срібло в його царстві зовсім не цінувалося. З різних земель владики приходили, щоб слухати його мудрі слова.

Вислови "Соломон мудрий", "мудрий, як Соломон" вживаються, коли хочуть (часом жартома або й іронічно) підкреслити чийсь розум, кмітливість, інтелектуальну перевагу:

Виборний ...Тілько нігде правди дівати, трудненько тепер убогій дівці замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудріша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною (І. Котляревський).

Серед царів і владик, які приїздили до Соломона, була і цариця Савська (цариця Шеви, Саби). Ця легендарна цариця з Південної Аравії, почувши про мудрість Соломона, приїхала до нього з дарами, щоб випробувати царя різними запитаннями й загадками. Соломон прийняв її дуже люб'язно і мудро відповів на всі її запитання. «І побачила цариця Шеви всю Соломонову мудрість, та дім, що він збудував, і їжу столу його, і мешкання рабів його, і поставу слуг .його, та їхні одежі, і напої його... — і не могла вона з дива вийти! І сказала вона до царя: "Правдою було те, що я чула в своїм краї про твої діла та про мудрість. І не повірила я тим словам, аж поки не прийшла та не побачили мої очі ... ти перевищив мудрість та добро тієї слави, про яку я чула! Щасливі люди твої, щасливі оці твої слуги, що завжди стоять перед обличчям твоїм, що слухають твою мудрість!"» (10: 4—8). В одній апокрифічній легенді про царицю Савську говориться, що начебто у неї були козячі ноги. Щоб перевірити це, цар Соломон примусив її пройти по кришталевій підлозі, яку вона вважала озером, тому й підняла сукню, щоб не замочити її.

"Цариця Савська" — уособлення багатства: в її країні пісок дорожчий за золото; вона — втілення мудрості та царської величі. Вислів цей найчастіше використовують як жартівливе порівняння — коли хочуть похвалити чиюсь мудрість і багатство, пишний одяг, дорогі . прикраси:

— Чи не скопіював часом Флобер в своїй "Спокусі св. Антонія" з одеських дам Савської цариці, що з'явилася в мріях святому Антонієві в Фівандських пущах?

— А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць, — обізвався Мавродін. — Он, гляньте, йде їх ціла метка, а ондечки за столом сидить аж чотири! (І. Нечуй-Левицький).

Дуже популярною в усі часи була легенда про суд Соломона. Ось короткий переказ цієї легенди.

Одного разу прийшли до Соломона дві жінки. Одна жінка тримала на руках мертву дитину, а друга — живу. Обидва хлопчики були ще дуже малими. Жінка, яка тримала на руках мертву дитину, була зчорнілою від горя. Вона сказала цареві: "Ця мертва дитина чужа, а моя — жива. Я і ця жінка жили в одному домі, і крім нас двох у домі не було нікого. Вночі, коли ця жінка спала, вона ненароком уві сні задушила свою дитину. Тоді вона тихенько встала, замінила мою дитину своєю. Коли я вранці прокинулась і хотіла нагодувати своє дитя, побачила, біля себе цю мертву дитину, але я одразу ж побачила, що це чужа дитина". Друга жінка сказала: "Неправда! Жива дитина — моя, мертва — твоя!"

Соломон наказав слузі: "Подай мені меча!" Коли принесли меча, Соломон сказав слугам: "Розітніть це живе дитя надвоє, і дайте половину одній, а половину другій!.." Тоді одна жінка сказала: "Прошу, пане мій, дайте їй немовлятко живим, а забити — не забивайте його!" Інша наполягала: "Хай не буде ні мені, ні тобі, розтинайте!.." А цар відповів: "Дайте їй це живе немовлятко, а вбивати — не вбивайте його. Вона його мати!" (3: 23—28). Соломон мудро розсудив: мати швидше віддасть свою дитину на чужі руки, тільки б дитина залишилася живою.

Коли кажуть: "розсудив, як цар Соломон", "соломонове рішення", — то мають на увазі якесь несподіване і розумне розв'язання справи:

Середини нема. Невизначеності не допускаємо. А самі завжди судді. Соломони. Кожен соломон на своєму місці (П. Загребельний).

У Біблії говориться, що протягом свого життя Соломон розповів три тисячі притч (повчальних оповідань) і склав тисячу п'ять пісень, в яких начебто описав властивості всіх рослин, звірів і птахів. Серед біблійних книг Соломонові приписується "Книга притч Соломонових" ("Книга приповістей Соломонових"), "Книга Еклезіаста, або Проповідника", "Пісня Пісень" ("Пісня над Піснями"), а також два псалми — "Псалом 72" і "Псалом 127".

Син царя Соломона Рехавіам (Ровоам) після смерті батька замислився над тим, як правити царством. Старійшини радили йому так: "Якщо ти сьогодні будеш рабом цьому народові, і будеш служити їм ... і говоритимеш їм добрі слова, то вони будуть тобі рабами по всі дні" (12: 7).

Проте молодий цар відкинув поради старійшин і пішов радитися до молодих, які виросли разом з ним. Вони сказали: «Так скажеш тому народові, що промовляв до тебе, говорячи: "Твій батько вчинив був тяжким наше ярмо, а ти дай полегшу нам". Отак скажеш до них: "Мій мізинець грубший за стегна мого батька! А тепер: мій батько наклав був на вас тяжке ярмо, а я додам до вашого ярма! Батько мій карав вас бичами, а я каратиму вас скорпіонами!"» (12: 10—11).

Скорпіони — це канчуки з кількома "хвостами". На кінцях кожного "хвоста" прикріплювалися металеві палички, загострені, як жало скорпіона.

У переносному значенні "бичі і скорпіони" (а ще кажуть "рани і скорпіони") — посилення гніту; муки, утиски:

Не прозріла значна частина тих рутенців ще й тоді, коли уряд замість цукерків у формі посад і авансів для одиниць почав давати широким масам рани і скорпіони... Рани і скорпіони взаміну за сподіване щастя почалися, зрештою, досить вчасно, і дізнав їх на собі швидко сам часопис Гушалевича (І. Ф р а н к о).

Книга Йова

ЙОВ ПРАВЕДНИЙ. ЙОВ МНОГОСТРАЖДАЛЬНИЙ (1: 13-22)

У цій книзі розповідається про те, як Бог і сатана випробовували душу Йова. Він мав усе, чого тільки може запрагнути людина: багато дітей, — семеро синів і три дочки, — дітей, дорослих уже, добрих, благополучних, які були дружними, щодня зустрічалися і весело проводили час разом. У Йова були щиро віддані друзі, велике багатство (сім тисяч овець, п'ять тисяч віслюків, тисяча волів, три тисячі верблюдів...). І при цьому всьому він був дуже чесною, порядною і доброю людиною; допомагав бідним, хворим, калікам. Він був глибоко віруючою людиною, яка щиро віддавала Богові всю свою душу.

Одного разу до Бога разом з ангелами прийшов сатана. Бог запитав його, чи бачив він, ходячи по землі, Йова: "Чи звернув ти увагу на раба Мого Йова? Бо немає такого, як він на землі: муж він невинний та праведний, що Бога боїться, а від злого втікає" (1: 8). Сатана відповів: "Йов служить тобі лише тому, що Ти дав йому всі земні блага, але коли б Ти їх забрав від Йова, то він не благословляв би Ім'я Боже".

Бог хотів переконати сатану, що Йов буде покірний йому, навіть коли все втратить, тому сказав: "Усе, що має Йов, у твоїх руках, лише душу його не займай".

Сатана обрав для свого чорного діла день, коли всі діти Йова бенкетували разом. Налетів вихор, зруйнував будинок — і всі діти Иова загинули під його руїнами; блискавка спалила овець; волів і віслюків забрали розбійники, побивши пастухів; на верблюдів напали озброєні халдеї, порубали погоничів мечами.

Почувши про все це, Йов розірвав свій одяг, постриг волосся, сів на землю і сказав: "Я вийшов нагий з утроби матері своєї, і нагий повернусь туди, в землю! Господь дав, — і Господь узяв... Нехай буде благословенне Господнє Ім'я!" (1: 21).

І знову прийшов сатана до Бога, і знову Бог хвалив Йова. Тоді сатана сказав: "...Але простягни-но Ти руку Свою, і доторкнись до костей його та до тіла його, — чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?" (2: 5).

Бог дозволив сатані випробувати Йова ще й хворобами. Сатана наслав на Йова страшну хворобу: все тіло його вкрилося дуже болісними виразками — навіть голова й підошви ніг гноїлися. Йов одягся в лахміття, сів на попелище і черепком знімав із себе гній.

Коли він так сидів, підійшла до нього дружина його і сказала: "Ти ще міцно тримаєшся в невинності своїй? Прокляни Бога — і помреш!.." На що Йов відповів їй так: "Чи ж ми будем приймати від Бога добре, а злого не приймем?" (2: 10).

Довідавшись про нещастя Йова, приходять його найближчі друзі. Вони вражені побаченим, але не залишають його — тиждень сплятьпоруч з ним і мовчать, бо мовчить він. Через тиждень Йов заговорив, він не проклинав Бога, а кляв день свого народження. Друзі почали шукати причин, через які Йов був так жорстоко покараний. І хоч був він людиною доброю і багатьом допоміг свого часу, ніхто з цих людей не підійшов до нього і не сказав його друзям: "Йов — людина доброї душі, він допоміг мені". Всі вони виявилися невдячними, глузували з нього, навіть малі діти — і ті зневажали його.

Глибоко засмучений усім цим, Йов звертається до друзів, благаючи: "Змилуйтеся надо мною, о, змилуйтеся надо мною ви, ближні мої, бо Божа рука доторкнулась мене!.." (19: 21).

Один з тих, хто слухав розмову Йова з друзями, почав докоряти, що він перебільшує свої чесноти й недооцінює силу Бога. Тут знялася буря з громом, і серед вітру, грому і блискавок зазвучали Божі слова.

Бог питав Йова, де той був, коли Він закладав основи землі? Чи ж може він виводити зорі? Посилати блискавки? Наситити левів? Витягти на гачок морського велетня?

Коли Бог скінчив говорити, Йов відчував себе вже не людиною, а черв'яком. Він вигукнув: "Тільки послухом вуха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе. Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі" (42: 5-6).

Звертаючись до друзів Йова, Бог сказав: "Запалився Мій гнів на тебе та на двох твоїх приятелів, бо ви не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов. А тепер візьміть собі сім бичків та сім баранів і йдіть до Мого раба Йова і принесете цілопалення за себе, а Мій раб Йов помолиться за вас..." (42: 7—8).

Йов помолився за друзів, і Бог простив їх. Нещастя Йова на цьому скінчилися: він зцілився, рани його зажили. Всі друзі й рідні відвідали його і принесли йому гроші й дорогі дарунки. Йов знову розбагатів: купив собі худобу і став удвічі багатшим, ніж був. У нього народилося ще 7 синів і 3 дочки, їх стало десятеро, як і було. Після цього Йов прожив ще 140 років, а всього він прожив 210 років, і "впокоївся Йов старим та насиченим днями" (42: 17).

"Книга Йова" досить велика за обсягом. У ній поставлені питання, які ми звемо вічними: про добро і зло, про випробування, які доля посилає людині, та ін. Тому ця історія не раз викликала інтерес у митців. Так, "Пролог на небесах" — вступ до "Фауста" Гете — це явне наслідування початку історії Йова. Мотиви цієї книги зустрічаємо і в "Братах Карамазових" Достоєвського. Є і цілий ряд картин, на яких зображено Йова.

Коли про когось кажуть, що він — "Йов праведний" або "Йов многостраждальний", то це означає, що людина зазнала багато горя і різних злигоднів:

До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер, мов Іов на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає (Т. Шевченко, лист до М. Лазаревського, 20.12.1847 р.)

Возний. ...В сім'ї не без виродка — теє-то як його. — Хіба єсть яка земля, праведними Іовами населена? Два плута в селі і селу безчестя не роблять, а не тільки цілому краєві (І. Котляревський).

Стус рано прийняв дорогу страждань — рано й остаточно він прийняв мудрість Йова (Є. С в е р с т ю к).

Вислів, "посипати голову попелом" теж походить із "Книги Йова". Це — вияв горя, страждання, втрат у давніх іудеїв.

Коли приятелі Йова прийшли провідати його, то "...звели вони здалека очі свої, — і не пізнали його... І піднесли вони голос свій, та й заголосили, і роздерли кожен одежу свою, і кидали порох над своїми головами аж до неба..." (2: 12).

Вислів означає — глибоко сумувати, дуже сильно журитися за чимось:

Він (Юрій) не відповідав на останні слова Савинського, не став його втішати. Посипає собі голову попелом, розмазує сльози по щоках? Хай! Таких треба вчити на помилках! (П. З а г р е б е л ь н и й).

Посип голову попелом: проси, як жебрачка, що себе зграбувала і пустила димом свою хату, — проси кусник хліба, на прожиток денний для серця (В. Барк а).

Отак, мов здавна повелося, В тіні пречистих яворів Посиплю попелом волосся — Тим, що іще не нагорів.

Виявляється, що назву роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" теж узято з Біблії, з "Книги Йова", де є такі слова: "Чи дикий осел над травою реве? Хіба реве віл, коли ясла повні? Чи без солі їдять несмачно, чи є смак у білкові яйця? Чого не хотіла торкнутися душа моя, все те стало мені за поживу в хворобі..." (6: 5—7).

Це риторичне (бо містить у собі відповідь) запитання означає незадоволення людини умовами її життя:

— Я ще раз кажу, — говорив далі з притиском Герман, — платилось їм замало! Ми тут прецінь самі свої, що ми можемо до того признатись між собою, коли нам іде о то, [щоби] пізнати причінну тої бунтації. Адже ж воли не ревуть, як ясла повні (Т. Франко).

Є в "Книзі Йова" такі рядки: «Коли скажете ви: "Нащо будемо гнати його, коли корінь справи находиться в ньому!"» (19: 28). Вислів "корінь зла" настільки давно і настільки міцно ввійшов у нашу мову, що вже не сприймається ні як цитата звідкілясь, ні як образний вислів:

І ось дрібний чорнявий хлопець підніс долоні до чола.

Ні, суті світу ти не схопиш, не вирвеш корінь зла.

Розмовляючи з Йовом, Бог назвав морське чудовисько "левіафаном": "Чи можеш спіймати на гачок 4 витягнути левіафана? Чи всунеш ти кільце в його ніздрі? Чи зможеш розважатися з ним, як з пташкою, або прив'яжеш його, для дівчаток своїх? Можеш відкрити ііого рота?" (40: 25—29). Далі йде опис левіафана: "... Навколо зубів його жах! Його спина — канали щитів, поєднання їх — крем'яная печать... Його чхання засвічує світло, а очі його — як повіки зорі світової! Бухає полум'я з пащі його, вириваються іскри огненні! Із ніздер його валить дим..." (41: 6—12).

Левіафан згадується також, коли говориться про кінець світу і прихід Месії.

У переносному значенні "левіафан" — щось величезне, незбагненне, що вражає своїми розмірами:

З тим самим видом він [цар] левів полює, левіафанів ловить, б'є пташок і їде полем через людські трупи... (Леся Українка)

Книга Псалмів (Псалтир)

БЛАЖЕН МУЖ, ЩО НЕ ЙДЕ НА РАДУ НЕЧЕСТИВИХ (1: 1)

Слово "псалом — грецького походження. Спочатку так звалася гра на музичному інструменті, потім — пісня, яка співалась у супроводі арфи, а ще пізніше — хвалебна пісня. Сучасне значення цього слова — релігійна пісня або молитва зі Старого Заповіту.

У переносному значенні "псалом" — гімн, пристрасна пісня-заклик:

За легендою, всі пісні "Книги Псалмів" складені царем Давидом: їх налічується 150. Проте ці 150 пісень — це не найдавніші тексти, а пізніші — багато разів перероблені.

До нас псалми дійшли вже в грецькому перекладі; тому збірник цих релігійних пісень зветься у нас "Псалтир" (від грецького "псалтеріон").

У ранньохристиянських общинах ці пісні виконувалися хором; у середні віки вони послужили основою для створення більш вільних музичних творів. Із XIV століття спів псалмів на один голос (в унісон) замінюється на багатоголосий спів. Деякі з псалмів у середні віки навіть ставали народними піснями. На тексти псалмів писали музику визначні композитори минулого: Якоб Мендельсон-Бартольді, Франц Шуберт, Иоганнес Брамс, Ференц Ліст, Антон Брукнер, Федір Стравінський, Олександр Гречанінов та інші. Імена Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя прославили українську церковну музику.

Церковні хори складалися з прихожан, переважно дітей та юнацтва. Тексти псалмів треба було завчати; тому й не дивно, що окремі рядки з них спочатку використовувались у загальнонародній мові як цитати, а пізніше відірвалися від тексту псалмів і почали вживатись як усталені звороти з образним, узагальненим змістом — стали крилатими.

Деякі крилаті слова в усному мовленні зустрічаються лише зрідка: їх постійне місце — писемний варіант літературної мови. До таких належить і вислів "блажен муж, що не йде на раду нечестивих". Ось поєний вислів: "Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків" (Псалом 1: 1). Слово "блажен" означає "щасливий".

У ''Псалмах Давидових" Тарас Шевченко так відтворює наведені слова:

І в біблійному псалмі, й у Шевченка йдеться про людину високоморальну, сповнену громадянських чеснот; ця людина не бере участі в усіляких злих, нечесних, брудних справах.

Спираючись на слова псалма, але й переосмислюючи їх, Іван Франко створив зовсім інший образ високоморальної людини — ця людина не обминає зла, а вступає в єдиноборство з ним:

У Біблії зустрічаються два схожі порівняння: "полова, що її розвіює вітер" (Псалом 1: 4) і "порох, що його несе вітер у пустиню" (Книга пророка Єремії, 13: 24). У різних перекладах Біблії ми зустрічаємо пил, порох, прах, попіл, полова.

Цей поетичний, огорнений сумом образ перейшов з біблійних текстів у загальнонародну українську мову для позначення марноти, нетривалості, скороминущості усього земного:

Вислів "зі страхом і трепетом приступити" зустрічається в кількох місцях Біблії: "Служіть Господові зо страхом, і радійте з тремтінням!" (Псалом 2: 11); "І серце його прихильніше до вас, коли згадає він про покору всіх вас, як його прийняли ви були зо страхом і тремтінням" (Друге послання апостола Павла до коринтян, 7: 15); "Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, але значно більше тепер, у моїй відсутності, зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння" (Послання апостола Павла до филип'ян, 2: 12).

Так звичайно кажуть, коли хочуть підкреслити серйозність ставлення до чогось, чистоту помислів:

Штука [мистецтво] є для Шевченка чимсь божественним, вічним, чимсь таким, до чого треба приступати з побожним трепетом (І. Франко).

Іноді ці слова набувають дещо іронічного звучання:

Я до листів літературної критики не прикладаю, то мені можна писати без всякого страху. Що то вже за переписка, коли до неї треба "со страхом божим и верою приступати" (Леся Українка, лист до Д. Макарової, 11.01.1895 р.).

Вислів-порівняння "берегти, як зіницю ока" теж декілька разів зустрічається в Біблії: "Хорони Ти мене, як зіницю Свою, дочку ока, в тіні своїх крил заховай Ти мене..." (Псалом 16: 8); "Зберігав Він його, як зіницю оту свого ока" (Повторення Закону, 32: 10); "... а наука моя — немов в очах твоїх зіниця" (Книга повістей Соломонових, 7: 2).

Це порівняння давно вже перейшло в загальнонародну мову і широко вживається, коли треба підкреслити особливу цінність, важливість чогось:

Згоріти п'єса не могла, бо то було багато пізніше моєї посилки. Розписка у мене єсть — ховаю, "як зіницю ока" (Леся Українка, лист до матері, 28.02.1898 p.).

Вислів "темна вода во облацех" (Псалом 17(18): 12) звичайно цитується церковнослов'янською мовою. Повний текст його такий: "І положи тму закров свой, окрєст єго сєлєніє его, темна вода во облацех воздушних", що означає: "Поклав темряву Він — як заслону _v Свою, довкілля Його — то темрява вод, а мешкання Його — густі хмари!" (Псалом 17(18): 12).

Опис місця перебування Бога був складний для розуміння: тому вислів "темна вода во облацех" означає в переносному, розширеному значенні щось незрозуміле.

В одному з псалмів є такі слова: "Заповідь Господа чиста, — вона очі просвітлює. Страх Господа чистий, — він навіки стоїть. Присуди Господа — правда..." (Псалом 18(19): 9-Ю).

Цей біблійний вислів — "страх божий" — давно ввійшов у нашу мову як формула внутрішньої заборони, стримуючого чинника в житті людини.

Дуже вдало про цей вислів сказав свого часу академік Олександр Білецький: «"Страх Божий" — поняття, яке трудно перекласти на реальну мову. Але на практиці воно розшифровувалось у тій моралі, яку в одній з ранніх повістей Панаса Мирного ("П'яниця") старший чиновник рекомендує синові, що вступає на службу. Іншими словами, це — певний набір заборон, ніяк не пояснюваний, але обов'язковий до виконання»:

Одним з джерельних понять цієї закритої Книги є висміять одважними агітаторами і комсомольцями 30-х років поняття Страху Божого. В англійській це слово перекладається як повага. Це те велике почуття, яке ставило людину на своє місце, і чим більше було в ній смиренності, тим більше наповнювалася вся істота повагою і самоповагою (Є. С в е р с т ю к).

Вислів "гріхи молодості" також повторюється в Біблії кілька разів: "Гріхи молодого віку мого та провини мої не пригадуй, — пам'ятай мене, Господи, в ласці Своїй через добрість Свою!" (Псалом 24(25): 7); "Бо ти пишеш на мене гіркоти й провини мого молодечого віку..." (Книга Йова, 13: 26).

Вислів "гріхи молодості" зазнає в мові різних змін: існує безліч його варіантів: "молоді гріхи", "молоде, зелене, грішне", "молодечі гріхи" та ін. Ось як, наприклад, у Тараса Шевченка:

У Псалмі 80(81): 9—10 говориться в науку іудеям: "Слухай же ти, Мій народе, і хай Я засвідчу тобі, о Ізраїлю, — коли б ти послухав мене: нехай бога чужого у тебе не буде, і не кланяйся богу сторонньому!".

Звідси й було взято слова "поклонятися чужим богам", що означає в сучасній мові "зрадити свої переконання", "служити неправді" (у вужчому значенні — зрадити свою віру):

Нетерпимість до чужих богів — лиш відворотний бік до непохитної віри в своїх

Є один вислів із псалмів, який вживається у нас і церковнослов'янською мовою —- "юдоль плачу", І українською мовою — "долина печалі". А походять обидва звідси: "Блаженна людина, що в Тобі має силу свою, блаженні, що в їхньому серці дороги до Тебе, ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом, — і дощ ранній дає благословення!" (Псалом 83(84): 6—7).

"Долина печалі", "юдоль плачу" — це образна назва земного життя з його стражданнями, втратами, печалями:

Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна зірка в часу на плаву, мій білий світ, міцні твої тенета, — страждаю, мучусь, гину, а живу! (Л. Костенко)

Андрієві було тяжко дивитися на цього відкривателя щастя в безмежній юдолі сліз, наруги і жахливих, безпросвітних злиднів, на цього Колумба в безмежному океані людського упослідження (І. Б а г р я н и й).

Вислів "сильні світу цього" по-різному був перекладений: по-українськи — "Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину; краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних!" (Псалом 117: 8—9); по-російськи — "Лучше уповать на Господа, нежели надеяться на человека; лучше уповать на Господа, нежели надеяться на князей!"

Проте крилатим став церковнослов'янський вислів "сільниє міра сего", буквально перекладений українською мовою. Він ширший за змістом від двох попередніх ("вельможні", "князі"), бо "сильними світу цього" можуть бути і просто багаті, й чиновні, й ті, що при владі, й ті, що її, цю владу, взяли силою:

... бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів'я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не наказали засудити вас на довічне мовчання (О. І л ь ч е н к о).

Проте значно частіше вислів "сильні світу цього" вживається іронічно:

Мені не треба слави, ані грошей, ані щоб сильний світу похвалив, — аби хто-небудь, мислію возросший, до мене часом слух свій прихилив. (Л. Костенко)

Якщо пам'ятаєте, епіграфом до "Єретика" Т. Г. Шевченко взяв такі слова: "Камень, его же нєбрєгоша зіждущії, сєй бисть во главу угла: от господа бисть сєй, і єсть дівєн во очесєх наших" (Псалом 117: 22). По-українськи цей текст перекладено так: "Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, — від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!" (Псалом 117; 22-23).

Як цитату — церковнослов'янською мовою — вислів можна зустріти і в давніших, і в нових текстах:

1 Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи на те місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же нєбрєгоша зиждущиї, той бисть во главу угла" (М. Костомаров).

Тому крилатими стали й "наріжний камінь", і "во главу угла", й навіть "краєугольний камінь" — і всі вони означають основу, головну ідею, підвалини якоїсь справи:

— Ет! — одказав він [учитель], удаючи невинного. — "Стовп" — значить "основа", "підвалина", а чи ж ви не краєугольний камінь у класі?! (А. Кримський).

То правда, що "во главі угла" своєї діяльності ставив Грінченко національний, а не соціальний момент (М. Рильський).

Вислів "на отмщєніє язикам" походить з церковнослов'янського тексту 149-го псалма. У цьому псалмі прославляється давня перемога над ворогом, за яку іудеї дякують Богові: "Нехай славлять ім'я Його танцем, нехай вигравають для Нього на бубні та гуслях... Хай радіють у славі святі, хай співають на ложах своїх; прославлення Бога — на їхніх устах, а меч обосічний — ув їхніх руках, щоб чинити між племенами помсту, між народами — кари, щоб їхніх царів пов'язати кайданами, а їхніх вельмож — ланцюгами, щоб між ними чинити суд написаний!" (Псалом 149: 3—9).

Значення вислову "на отмщєніє язикам" — "для покарання племен, народів". Звичайно вживається для створення урочистого настрою, враження небуденності, незвичайності:

Книга приповістей (притч) Соломонових

Притчею звуть оповідь, часто завуальовану, алегоричну, в якій є виразно повчальний зміст, мораль. Притчі в Європі були дуже популярні за часів середньовіччя: прийшли вони туди зі Сходу, а точніше — з Біблії та Євангелій.

Завдання "Книги притч Соломонових" було визначене так: "... щоб мудрості дати простодушним, юнакові — пізнання й розважність. Хай послухає мудрий — і примножить науку, а розумний здобуде хай мудрих думок..." (1: 4-5).

З цієї книги в нашу мову потрапило лише декілька крилатих слів. Проте значна частина цих притч так чи інакше ввійшла в нашу мову — як прислів'я, приказки, народні оповідання.

Вислів "спати сном праведника" пов'язаний із неодноразовими згадками в Біблії про спокійний сон людей, які ведуть чесне, праведне життя: "Тоді підеш безпечно своєю дорогою, а нога твоя не спотикнеться! Якщо покладешся — не будеш боятись, а ляжеш, то буде приємний твій сон" (3: 23—24).

У сучасній українській мові цей вислів дещо переосмислився: сьогодні найчастіше це образна характеристика лінощів — душевних і фізичних:

У нас-бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тільки очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а деякі, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються (Леся Українка, лист до М. Павлика, 5.12.1891 p.).

Інколи цей вислів є образним позначенням міцного сну безтурботної людини:

Подумайте: старшина роти... Їздових стереже! Коней їм годує! А вони собі сплять сном праведників (О. Гончар).

... далі засинав сном праведника. Якщо сон арештанта, приреченого на тяжку покуту "ворога народу", можна назвати сном праведника (І. Багряний).

Вислів "блажен, іже і скоти милує" звичайно наводиться церковнослов'янською мовою. По-українськи він перекладений у Біблії так: "Піклується праведний життям худоби своєї, а серце безбожних жорстоке" (12: 10). Нам усім цей вислів добре знайомий із повісті М. Коцюбинського "Коні не винні":

Ні, таки справді він чув бадьорість по сьогоднішній сходці, де рішуче стояв за те, що народ має право на землю.

— Блаженні, іже і скоти милують... — одповів текстом на свої думки мовчазний Жан...

— Браво, Жан, браво!.. — розсміявся Аркадій Петрович. — То ж скоти, а то люди... (М. Коцюбинський).

А щоб у вас було уявлення про такі популярні в давнину притчі, почитайте декілька з них — і ви їх упізнаєте: вони загальновідомі за своїм змістом і мораллю:

"Хто яму копає, той в неї упаде, а хто котить камінь, — на нього воно повертається" (26: 27).

"Золотая сережка в свині на ніздрі — це жінка гарна, позбавлена розуму" (11: 22).

"Нерозумного гнів пізнається відразу, розумний же мовчки ховає зневагу" (12: 16).

"Якщо голодує твій ворог — нагодуй його хлібом, а як спрагнений він — водою напій ти його..." (25; 21).

"Не дивись на вино, як воно рум'яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється, — кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов гадюка..." (23: 31—32).

"Язик лагідний — то дерево життя, а лукавство його — заламання на дусі..." (15: 4).

Це загальнолюдські моральні правила — вони вічні.

Книга Екклезіаста, або Проповідника

СУЄТА СУЄТ (1: 2)

ПОВЕРТАТИСЯ НА КРУГИ СВОЙ (1: 6)

НЕМАЄ НІЧОГО НОВОГО ПІД СОНЦЕМ (1: 9-10)

ВО МНОГОЙ МУДРОСТІ МНОГО ПЄЧАЛІ (1: 18)

УСЬОМУ СВІЙ ЧАС, І КОЖНА РІЧ МАЄ СВОЮ ПОРУ (3: 1)

ЧАС РОЗКИДАТИ КАМІННЯ І ЧАС СКЛАДАТИ КАМІННЯ (3: 5)

ЖИВОМУ СОБАЦІ КРАЩЕ, НІЖ МЕРТВОМУЛЕВОВІ (9: 4)

ХТО КОПАЄ ЯМУ, САМ У НЕЇ ВПАДЕ (10: 8)

Ця давньоєврейською мовою звалася "Кохелет", грецькою мовою — "Екклезіаст", що означає "проповідник", "людина, що промовляє на зібранні". За своєю будовою це кілька невеликих поем, об'єднаних наскрізною думкою.

Автор книги веде розповідь не від свого імені, а начебто від імені легендарного іудейського царя Соломона. Адже Соломон — це традиційний образ людини, наділеної величезною мудрістю і незліченними багатствами. Та тільки книгу цю не міг написати цар Соломон: вважається, що він володарював десь у X столітті до н. е., а книга написана значно пізніше — приблизно у IV столітті до н. е. Автор ділиться з читачем своїми сумними роздумами про життя. Він твердить, що володіння найбільшими благами на землі не дає повного задоволення, істинного щастя. Так само й гонитва за насолодами — це справа пуста й безнадійна. Оповідач у книзі — людина, яка досягла всього, про що тільки можна мріяти, випробувала все, про що звичайна людина й подумати не може... І що ж? Він прийшов до висновку, що це була гонитва за примарами. Світ є незмінним у своєму круговороті, а таємниця Бога, його шляхи — незглибимі. Тому, вважає автор, треба залишити всілякі шукання і жити так, як дано: покоритися долі, примиритися з нерозгаданістю таємниці життя і людського призначення.

Чи не найвідомішим із цієї книжки є вислів "суєта суєт", "суєта". Вислів узято з першого вірша тексту (тільки в українському перекладі Біблії "суєта" перекладається як "марнота"): "Наймарніша марнота, — сказав Проповідник, — наймарніша марнота, — марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем?" (1: 2-3):

Птах у небі, весняний вітерець навкруг, простір полів, заквітчаних колоссям та квітами, — оце суттєве, друзі мої, а решта все марнота марноті (О. Гончар).

Проте частіше вживається вислів у формі "суєта суєт": так кажуть, коли з осудом ставляться до чогось, не вартого часу й зусиль:

А от молодий, поти перегорить у його там усе, поти дійде до того, що мир йому стане суєтою суєт — все він до його лине, все його туди тягне... (Панас Мирний).

Вислів "мирська суєта" ("суєта", "суєта суєт") у широкому, узагальненому значенні вживається, коли говорять про життя, взагалі про навколишній світ:

Зараз дідова душа коливалась поміж небесним видінням і мирською суєтою (М. Стельмах).

Я скажу їм: світанки, все на світі таке муруге! Урожай суєти — залишається тільки стерня. (Л. Костенко)

Коли кажуть: "повертатися на круги своя", — томають на увазі те, що в житті все вже було, все повторюється, нового або немає зовсім, або майже немає. А от у тексті біблійному — це красивий, поетичний образ вітру, який повертається: "Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер..." (1: 6).

Вислів став крилатим, вийшовши з церковнослов'янського тексту, звідси й незвична його форма:

Є. Холодов у своїй книзі "Композиція драми" справедливо заперечує проти подібних "законів", за якими буцімто дія драми в кожному акті "повертається на круги своя", за біблійним виразом (Є. Старинке в и ч).

Людина вийшла із печери, коли винайшла дім. Це винахід, який найдовше нам служить. Дім, що має двері, в які можна зайти подорожньому, є двері, крізь які діти виходять у світ, щоб потім повертать і повертать "на круги своя " (В. Я в о р і в с ь к и й).

Став крилатим і вислів "немає нічого нового під сонцем". Він походить із такого тексту: "Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, — і немає нічого нового під сонцем!.." (1: 9).

У російській мові цей вислів цитується так: "ничто не ново под луною". Це рядок із вірша Д. Карамзіна "Опытная Соломонова мудрость, или Выбранные мысли из Экклезиаста" (1797):

Ничто не ново под луною: Что есть, что было, будет ввек. И прежде кровь лилась рекою, И прежде плакал человек...

І ще один вислів пішов у мандри зі сторінок "Екклезіаста" церковнослов'янською мовою: "во многой мудрості много печалі". В українському перекладі: "Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!.." (1: 18).

Отак віддячиться важка тобі робота за всі твої труди, за всі твої літа: помножиш мудрість — клопіт вироста, побільшиш пізнання — побільшає й скорбота. (М. Карпенко)

З цього можна зробити висновок, що коли людина дуже мудра, вона не може вже бути безтурботно-веселою: мудрість породжує печаль.

Міцно увійшов у нашу мову і став узвичаєним вислів "усьому свій час" (повний обсяг цього вислову: Усьому свій час, і кожна річ має свою пору").

Походить цей вислів із такого тексту: "Для всього свій мас, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війни і час миру!" (3: 1—8).

Нагнітаючи ці протилежні поняття, автор підсилює думку: життя швидкоплинне, жити треба сьогодні, зараз, у цю хвилину, нічого не відкладаючи на завтра, бо завтра промине час кохати і, можливо, настане час ненавидіти — і людина втратить найдорожче:

Все має пору, для всього приходить свій час. І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятися хіба з сосною, цвіт смерті (М. Коцюбинський).

Крилатим став ще й такий вислів із "Книги Екклезіаста" —"час розкидати каміння і час складати каміння" (3:

5). Цим висловом звичайно позначають якісь зміни у суспільному житті:

— Гей, хто в полі, озовися! Мовчить вітер. Тоді чуття істини підказує Мамаєві, що десь тут має бути каміння, яке буває час збирати і час розкидати (Є. С верстюк).

Коли ми кажемо: "краще живий собака, ніж мертвий лев" ("живому собаці краще, ніж мертвому левові"), — то часто вкладаємо в ці слова приблизно таке ж значення, як у вислів "краще синиця в жмені, ніж журавель у небі". Та перший вислів значно глибший за змістом: у ньому йдеться про цінність самого життя та про його скороминущість. Ось як говориться у "Книзі Екклезіаста": "Хто знаходиться поміж живих, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а Померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, — бо забута і пам'ять про них, і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже..." (9: 4—6).

Деякі вислови з Біблії так давно відірвалися від тексту і перейшли до загальнонародної мови, що вважаються народними прислів'ями і приказками. Так, наприклад, сприймається вислів "хто копає яму, сам у неї впаде". У "Книзі Екклезіаста" сказано: "Хто яму копає, той в неї впаде; а хто валить мура, того гадина вкусить; хто зносить каміння, пораниться ним; хто дрова рубає, загрожений ними" (10: 8-9).

Вислів цей у загальнонародній мові зазнав певної зміни: "хто (під когось) яму копає, сам у неї впаде".

Сьогодні цей вислів означає — "підступно, таємно готувати комусь неприємності":

— По службі ти високо підеш, хороше жити будеш. Вороги на тебе копають яму, та самі туди впадуть (Григорій Тютюнник).

Як розсердиться Панас, то вже злий буде хто й зна поки і все проти того чоловіка копатиме (Б. Грінченко).

Пісня над Піснями (Пісня Пісень)

ПІСНЯ ПІСЕНЬ СЕЛЬНИЙ КРИН (2: 2)

КЕДР ЛІВАНСЬКИЙ (5: 15)

СУЛАМІФ (СУЛАМІТА) (7: 1)

СИЛЬНА, ЯК СМЕРТЬ (8: 6)

Ця книжка ще зветься "Соломонова Пісня над Піснями"; авторство її приписується цареві Соломону. В ній розповідається про кохання Соломона і Суламіфи (Суламіти) — двох юних, чистих і прекрасних людей. "Пісня Пісень" — високопоетичний твір, перлина світової любовної поезії:

Щасливий, хто не знає пізніх літ, Хто тішиться прозорими рядками, Де "Книга Рут", і "Пісня над піснями", І дотепу гризький, колючий дріт.

(М. Зеров)

Став крилатим заголовок книжки "Пісня Пісень". Так називають прекрасний твір, вершину творчості якогось автора. Так називають ще значні досягнення у чомусь:

Шолом-Алейхем оповідав братові: "Коли я писав мої вірші, я як міг шукав "Кобзаря", цю пісню пісень Шевченка, і не міг знайти. Я ладен був віддати що завгодно і скільки завгодно. І ось тепер я бачу, що не прогадав би, якби заплатив найвищу ціну бодай за одну його "Катерину" (М. Б а ж а н).

Ю.Шнорр фон Каросфельд "Пісня над піснями"

Сельний крин"— так по-церковнослов'янськи зветься польова лілея. У "Пісні Пісень" цей вислів вживається як порівняння при змалюванні краси Суламіфи — коханої царя Соломона: "Як лілея між тереном, так подруга моя поміж дівами!" (2: 2). У переносному значенні - це символ юності, краси, чистоти:

Бо була собі на лихо

Найкраща між ними,

Між дівчатами, мов крин той

Сельний при долині —

Між цвітами.

(Т. Шевченко)

Кедр ліванський — могутнє, величне дерево, що досягає 25—40 метрів висоти. Порівняння з кедром ліванським є в "Пісні Пісень". Суламіф так говорить про свого коханого: "Його вигляд, немов той Ліван, він юнак — як ті кедри!" (5: 15). "Ліванський кедр" — уособлення чоловічої краси і сили:

Мов кедр серед поля

Ліванського, — у кайданах

Став Гус перед ними!

І окинув нечестивих

Орліми очима.

(Т. Шевченко)

Описові звороти, утворені від крилатого вислову "кедр ліванський", звичайно є засобом опису привабливої зовнішності — безвідносно до інших якостей людини:

І хоч зріс я мов кедр, що вінчає Ліван,

Та душа в мні похила, повзка, мов бур'ян.

(І. Франко)

— А перси! Як гора Карміл! Правда! А голова! Як кедр ліванський, а шия, мов стовп сілоамський! — хвалив Копронідос і все присовувася до Таїсія (І. Н е ч у й - Л е в и ц ь к и й).

Суламіф (Суламіта) — уособлення дівочої краси, принадності, образ коханої, уславленої обранцем:

Ми [цигани] плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу. Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде. Що з того, що той цар прославив Суламіту? А де тепер той цар і Суламіта де?

(Л. Костенко)

"Сильна, як смерть" — так каже про свою любов юна Суламіта, звертаючись до Соломона: "Поклади ти мене, як печатку, на серце твоє, як печать на рамено, бо сильне кохання, як смерть" (8: 6).

Оце вже справді "сильна як смерть". Це вже та любов, яка кидає на шалі терезів не багатство, а все життя (М.Рильський).

Книги великих пророків

ПЕРЕКУВАТИ МЕЧІ НА РАЛА (Книга пророка Ісайї, 2: 4)

РАДУЙСЯ, НИВО НЕПОЛИТАЯ (Книга пророка Ісайї, 35: 1)

ГЕЄНА ВОГНЕННА (Книга пророка Єремії, 7: 31-32)

ХТО ДАСТЬ МОЇМ ОЧАМ ПОТОКИ СЛІЗ? (Книга пророка Єремії, 9: 1)

ЄРЕМІЯ. ПЛАЧ (СКОРБОТА) ЄРЕМІЇ.

ЄРЕМІАДА (Книга пророка Єремії, Плач Єремії)

НА РОЗПУТТЯХ ВЕЛЕЛЮДНИХ (Плач Єремії, 2: 19)

ПОБИТИ КАМІННЯМ (Книга пророка Єзекіїля, 16: 40)

ГОГ І МАГОГ (Книга пророка Єзекіїля, 38—39)

Ця група книг складається з чотирьох частин: до неї входять "Книга пророка Ісайї", "Книга пророка Єремії", "Плач Єремії", "Книга пророка Єзекіїля". В них розповідається про біди і нещастя, які богообраний народ переживав протягом ряду століть.

Книги великих пророків дали українській мові досить рясний урожай крилатих висловів.

Книга пророка Ісайї

Один із дослідників Біблії, Р. Пфейфер, писав про цю книгу: «"Книга Ісайї" — це скоріше мініатюрна бібліотека, ніж одна книга. Вона може, так само як "Книга притч" чи "Псалтир", розглядатися як своєрідна антологія чи, скоріше, як збірник пророцтв"».

Чому "бібліотека"? Чому "антологія"? Виявляється, що Ісайя був одним із найпопулярніших пророків свого часу в Іудеї, і пізніші пророки для більшого впливу на людей додавали свій текст до тексту Ісайї. Спочатку його пророцтва існували як окремі записи, а власник рукопису приписував на початку чи в кінці свій або чужий текст — як розвиток думки або пом'якшення суворості грізного пророка.

Ісайя був людиною знатного походження, жив у столиці Іудеї Єрусалимі, був близько знайомий з жерцями єрусалимського храму і з первосвящеником Урією, незалежно тримався з іудейськими царями і давав їм поради. Він знав життя "сильних світу цього" і тому так яскраво описав їхні лицемірство й пороки.

Мова Ісайї — оратора й письменника — незвично яскрава і аж надто емоційна: почуття в ній часом підмінюють логіку й руйнують послідовність думки — це вибух пристрасті. Саме в цьому і криється, мабуть, секрет впливу пророка Ісайї на наступні покоління пророків і письменників тих далеких часів. Цей вплив, авторитет серед ораторів і письменників проявився і в тому, що вони наслідували його і навіть відмовлялися від власної слави, приписуючи свої твори Ісайї.

У "Книзі пророка Ісайї" є такі слова: "... і Він буде судити між людьми, і буде численні народи розсуджувати, і мечі свої перекують вони на орала, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!" (2: 4). Крилатим став уривок з цього тексту: "перекувати мечі па рала", де "рало" ("орало") — примітивне знаряддя для оранки землі.

Цей біблійний вислів давно і міцно увійшов у вжиток не лише в нашій мові й використовується у тих випадках, коли йдеться про відмову від агресивних, войовничих намірів:

Я знаю, —

Перекують на рала мечі.

І буде родюча земля —

Не ця.

І будуть одні ключі

Одмикати усі серця.

(Є. П л у ж н и к)

А ось вживання цього крилатого вислову ширше:

Нам, хліборобам, що з мечем почати? Прийдесь нову зробити перекову, Патріотичний меч перекувати На плуг - обліг будущими орати...

(І. Франко)

Усе для фронту — хліб ішов з полів, Усе для фронту — зброю ми кували. Мечі перекували на орала — Боєць життя в ту мрію перелив.

(А. Малишко)

Часом поети переробляли цей вислів на протилежний за змістом, — коли йшлося про необхідність боронити рідну землю:

Повстаньмо ж тепера усі, як один,

За діло братерськеє спільне!

Розкуймо на зброю плуги! Що орать, —

Коли наше наче не вільне?

(Леся Українка)

Мають знамена, і б'ється, козацтво,

Крові потоки ллючи...

Сміло з повіток плуги викидайте,

Куйте вселюдно мечі!

(О. Олесь)

У главі 35 "Книги пророка Ісайї" є такі слова: "Звеселиться пустиня та пуща, і радітиме степ, і зацвіте, мов троянда..." (35: 1). Тарас Шевченко свою поезію "Ісаія. Глава 35" (1859 р.) починає такими словами: "Радуйся, ниво неполитая!" Цей рядок, як і багато інших із творів Шевченкових, став крилатим:

Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жаром-сльозою. Радуйся, ниво моя, не покрита Чорною атомною грозою.

(А. Малишко)

Книга пророка Єремії

Пророк Єремія народився між 650 і 640 роками до н. е. Походив із давнього роду жерців (один з його предків — первосвященик при царі Давиді), був заможним і мав землю. Судячи з його писань, він одержав у дитинстві добре виховання, знав літературу та історію свого народу. Як письменник, він перебував під великим впливом своїх попередників — пророків Осії, Ісайї та інших.

Хоч народився Єремія в маленькому містечку неподалік від Єрусалима, та все життя прожив у Єрусалимі. Особливо запекло він воював з ідолопоклонством: його сучасники іудеї поклонялися своєму богові Яхве, але також приносили жертви чужим богам, вважаючи це звичайною житейською справою.

За тридцять років свого активного життя Єремія зазнав багато переслідувань і навіть ризикував життям. Він став "людиною, яка сперечається і свариться зі всією землею", — так писав він про себе. Недоброзичливе ставлення до Єремії з боку священиків, пророків, вельмож і царя пояснювалося його політичними поглядами, які не влаштовували можновладців.

З "Книги пророка Єремії" походить вислів "геєна вогненна" (7: 31—32, 19: 6). "Геєна" — це відтворення назви долини Бен-Гінном латинською мовою. Саме ця — латинізована — назва і стала крилатою.

Долина Гінном (її ще називають Хінном або Хенном), тобто "долина синів Енномових" — місце на південь від Єрусалима, біля так званої Череп'яної брами. Там відбувалися язичницькі обряди, під час яких приносили в жертву дітей.

Це страшне місце викликало ненависть у тих іудеїв, які не були язичниками, а визнавали лише бога Яхве. Тому це місце й називають вони "долиною вбивства".

У 622 році н. е. цар Іудеї Іосія знищив язичницькі жертовники долини Гінном. Місце було прокляте людьми і перетворене на звалище для сміття і непохованих трупів. Там постійно горіли вогні (спалювалося сміття), — так і склалося уявлення про страшне місце, оповите димами, вкрите вогнями, — місце, де колись спалювалися нещасні діти: "І вчиню це місце страхіттям і посміхом — кожен, хто буде проходити ним, остовпіє..." (19: 8).

Пізніше і в іудейській, і в християнській традиції "геєна вогненна" була символічним позначенням місця загибелі грішників:

— На вас же, окаянних, — сказав він до решти міщан, — чекає на тому світі геєна вогненна! (П. Панч).

У багатьох текстах слово "геєна " прямо асоціюється з пеклом:

В чаду пекельної геєни Усе принишкло, все мовчить. І не злічити убієнних, Могил по селах не злічить. (М. Руденко)

Проте в ширшому значенні "геєна вогненна" — це будь-яка скверна, суспільна чи особиста:

...Талант Григора Тютюнника, як і його творчість, був спонтанним, постійно цькованим і все-таки незацькованим протестом проти дії геєни огненної суспільної облуди та ідеологічного маразму (Є. Гуцало).

З "Книги пророка Єремії" походить і вислів "хто дасть моїм очам потоки сліз?" Ось як ці слова звучать у книзі: "Ой коли б голова моя стала водою, а око моє — за джерело сльози, то я плакав би вдень та вночі над побитими..." (9:1).

Цей біблійний вислів набув особливої популярності, відколи Тарас Шевченко взяв його за епіграф до славнозвісної поеми "Кавказ". Ці слова у поета наводяться церковнослов'янською мовою:

"Кто даст главі моєй воду

1 очесем моїм істочник сліз,

І плачуся і день, і нощь о побієнних..."

Цей зворушливий образ використала і Леся Українка:

Хто дасть моїм очам потоки сліз?..

Ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний,

а туга щонайглибша має литись гіркими хвилями...

Зрідка цей біблійний вислів наводиться повністю (проте крилатою стала саме друга його частина):

Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого острозького приятеля: "Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?" (Р. Іваничук).

Плач Єремії

Уже заголовок третьої книги — "Плач Єремії" — стає крилатим. У переносному значенні "Єремія", "плач Єремії", "Єреміада" — усе це слова на означення скорботи над загибеллю великої справи:

Той крик підземний струни хай німії в душі твоїй розбудить: помста, гнів хай зазвучать! Не плач Ієремії, а безпощадний гнів богатирів!

(П. Тичина)

І сам Єремія — це образ біблійного пророка, який розкривав людям очі на моральне падіння вельмож і провіщав загибель Ізраїльського царства.

У Лесі Українки є поезії з такими назвами: "Плач Єремії", "Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!"

"Єреміада" — скарга на долю, лиховісне пророцтво:

Я вже раз починала писати Вам листа, але початок порвала і стала ждать слушного часу, себто, коли здоров'я і настрій поправляться трохи, а то противно було писать єреміади (Леся Українка. Лист до М. Драгоманової, 18.11.1897 p.).

Книга "Плач Єремії", яка складається з п'яти елегій, оплакує долю Єрусалима та Іудеї після вавилонського завоювання (дослідники сумніваються в авторстві Єремії, вважаючи, що вона написана значно пізніше і не одним, а кількома авторами).

Є в цій книзі такі слова: "Уставай, голоси уночі на початку сторожі! Виливай своє серце, мов воду, навпроти обличчя Господнього! Підійми ти до Нього долоні свої за душу своїх немовлят, що від голоду мліють на розі всіх вулиць..." (2: 19).

Вислів "на розі всіх вулиць" Тарас Шевченко переклав як "на розпуттях велелюдних ":

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Невже справді ми, поети (даю собі це ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди "на розпутті великому" і віддавати людям на осуд, — скажу навіть, на поталу, — не тільки думки свої й роботу, а навіть все життя (Леся Українка. Лист до О. Маковея, 23.05.1893 p.).

Мікеланджело "Єремія"

"На розпуттях велелюдних" означає — на особливо людних місцях, які були звичайно місцями страти, місцями, де просили милостиню, сподівалися на допомогу:

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних...

Книга пророка Єзекіїля

Пророк Єзекіїль походив із знатного роду жерців; до полону родина його жила в Єрусалимі. Єзекіїль служив у єрусалимському храмі жерцем, він, як і Єремія, одержав ґрунтовну освіту, був добре знайомий з творами давньої релігійної літератури. У Вавилон Єзекіїль потрапив ще молодим, у 597 році до н. е., з першими переселенцями. Пророком він став через п'ять років. Як і всі древні пророки, Єзекіїль бачив "видіння", одержував "одкровення" і "знамення".

Він належав до пророків, які закликали примиритися з вавилонським полоном; тому й не був популярний серед іудеїв, які, за словами Біблії, "на ріках Вавилону, там сиділи ... і плакали, згадували Сіон..." Його вимоги дотримуватись культових приписів теж не викликали захоплення, але зрозуміти його — як жерця — можна: він боявся, що іудеї в полоні загублять віру в Яхве.

У своїх творах Єзекіїль вибудував ідеальний образ нової держави Ізраїль, де надзвичайно яскраво відбилися мрії й надії жерців у вавилонському полоні, для яких найважливішим було — зберегти своїх віруючих, не дати їм асимілюватися.

Із "Книги пророка Єзекіїля" походить вислів "побити камінням". Побивання камінням — у Стародавній Іудеї спосіб розправи з людьми, які вчинили тяжкий злочин. "І зберуть проти тебе збори, і закидають тебе камінням, і порубають тебе своїми мечами..." (]6: 40). Юрба побивала камінням і пророків, які вимагали від людей праведного життя, картаючи їх за гріхи.

У переносному значенні "побити камінням" — по-звірячому розправитися з людиною, дуже різко засудити когось:

Коли приходить у світ митець, що промовляє тільки для людей із певним нахилом смаку та мислення, то чи треба за це побивати його камінням? (М. Рильський).

Вислів цей зустрічається і в Новому Заповіті.

Імена Гог і Магог вживаються у пророка Єзекіїля, а потім — в Апокаліпсисі (Новий Заповіт). Гог — це злий, жорстокий цар; Магог — його царство і народ. «І було мені слово Господнє таке: "Сину людський, зверни своє обличчя до Гога, краю Магога..."» (38: 1—2).

Гога і Магога згадують, коли говорять про щось не дуже зрозуміле, але моторошне, загрозливе, небезпечне. І написання, і форма цього вислову часто довільні, бо, як правило, мало хто знає точне значення слів, що входять до його складу:

Розказує пан Симийон ... як набіжать гоги та магоги, мов кримська татарва (Г. Квітка Основ'яненко).

Книги малих пророків

Під цією назвою об'єднано тринадцять книг, названих за іменами їх авторів: "Книга пророка Даниїла", "Книга пророка Осії", а далі —пророків Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії. Крилаті слова було взято лише з перших двох книг — взято давно й невідомо ким, — і поширено у писемній та усній традиціях. Так дійшли вони й до нас.

Книга пророка Даниїла

КОЛОС НА ГЛИНЯНИХ НОГАХ (2: 31-35)

ВАЛТАСАРІВ БЕНКЕТ (5: 1-4)

ВОГНЕННІ СЛОВА. ПИСАТИ ВОГНЕННІ СЛОВА(5:5)

МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ, УПАРСІН (5: 25-28)

ПРЄДЄЛ, ЄГО ЖЕ НЄ ПРЄІДЄШІ (6: 7-8)

МЄРЗОСТЬ ЗАПУСТЄНІЯ (ГИДОТА СПУСТОШЕННЯ) (9: 27)

СВІТОЧ. СВІТИЛО (12: 3)

Даниїл — легендарний іудейський пророк —мудрець і праведник. Він, серед інших юнаків знатного походження, здорових, "красивих на вигляд і сприйнятливих для всякої науки", за велінням царя Навуходоносора, був привезений до Вавилону після падіння Єрусалима. Даниїла залишили при дворі, але він там не прижився: від царської їжі відмовився — вживав самі овочі та воду, проте залишався здоровим і красивим. Мудрість його — нагорода за побожність; Бог дає йому також уміння тлумачити сни.

Вислів "колос на глиняних ногах" походить з того розділу книги, де говориться про сон царя Навуходоносора. Уві сні він побачив величезну металеву, зроблену із золота, срібла та міді, статую на глиняних ногах. Камінь, який відірвався від гори, вдарив по глиняних ногах велетня і розбив їх; велетень упав. Пророк Даниїл розгадав цей сон — це провіщення вже недалекого краху царства Навуходоносора: "Того часу розтрощилося, як одне, — залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали, немов та полова в току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду..." (2: 35).

Вислів уживається тоді, коли мова йде про щось величне зовні, але насправді слабке, нетривке, недовговічне.

Вислови "Валтасарів бенкет", "жити Валтасаром", "писати вогненні слова", "мене, мене, текел, упарсін" походять з однієї всесвітньовідомої легенди, записаної в цій книзі.

Валтасар був останнім вавилонським царем. У ту ніч, коли Вавилон мали взяти перси, він влаштував пишний бенкет для тисячі своїх вельмож. У "Книзі пророка Даниїла" так описано цей бенкет: "Коли вино опанувало розум, Валтасар наказав принести золотий та срібний посуд, який виніс був його батько Навуходоносор із храму, що в Єрусалимі, щоб із нього пили цар та вельможі його, його жінки та його наложниці. Тоді принесли золотий посуд, що винесли з храму Божого дому, що в Єрусалимі, і пили з них цар та вельможі його, жінки його та його наложниці. Пили вони вино й славили богів золотих та срібних, мідяних, залізних, дерев'яних та камінних" (5: 2—4).

Це було святотатство — осквернення речей, що належали чужій вірі, чужому храмові. "Аж ось тієї хвилини, — говориться далі в книзі, — вийшли пальці людської руки, і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу, і цар бачив зарис руки, що писала" (5: 5). Слова, написані таємничою рукою, були незрозумілими.

Цар наказав привести вавилонських мудреців, щоб вони розтлумачили написане. Того, хто зуміє це зробити, Валтасар пообіцяв зробити третім володарем свого царства. Та ніхто з вавилонських мудреців не зумів пояснити таємничого напису, і цар дуже розгнівався на них.

Тим часом прийшла до бенкетуючих цариця і розповіла про Даниїла, полоненого іудея, дуже мудру людину. Коли до Валтасара привели Даниїла, цар сказав йому: "Якщо можеш прочитати це писання і розповісти мені його розв'язку, то зодягнеш пурпуру, а золотий ланцюг — на твою шию, і ти будеш третім володарем царства" (5: 16). Даниїл відповів цареві, щоб той залишив собі всі ці дари, а напис він прочитає і пояснить його значення. Слова "мене, мене, текел, упарсін" означають "пораховане, пораховане, поважене і поділене", а розуміти їх треба так: Валтасар буде вбитий, а його царство буде поділене між персами та мідянами. З біблійною лаконічністю останнє речення цього розділу свідчить: "Тієї ж ночі був забитий Валтасар, цар халдейський" (5: ЗО).

Сюжет цей належить до особливо популярних: він послужив багатьом письменникам, художникам і музикантам. В юності Й. В. Гете написав драму "Валтасар", яку сам потім спалив, вважаючи її слабкою. Д. Байрон написав вірші "Видіння Валтасара" і "Валтасару"; Г. Гейне — вірш "Валтасар". Малювали Валтасарів бенкет художники Гоццоні, Тінторетто, Рембрандт. Композитор Гендель написав ораторію "Валтасар".

Вислови "Валтасарів бенкет", "жити Валтасаром" означають: жити весело, безтурботно, в той час як над головою вже збираються грізні хмари близького нещастя.

Вислів "писати вогненні слова" вживається у значенні: попереджати про нещастя, віщувати щось недобре:

Те могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвічує густий, віковий суморок "темного царства", пише огняним пальцем таємні слова над розкошуючими тиранами... (І. Франко).

Слова "мене, мене, текел, упарсін" або "мене, текел, фарес" вживаються з тим же значенням — попереджати про небезпеку.

...письмена його пристрасті горіли в ньому нерозшифрованими ієрогліфами туги: мене, мене, текел, упарсін... (П. Загребельний).

Історія крилатого вислову "предел, его же не прєідєші" (6: 7—8), який звичайно цитується церковнослов'янською мовою, така.

Після падіння вавилонського царя Валтасара Даниїл потрапив на нову службу — він опинився при дворі нового царя, який підкорив Валтасара, — перського царя Дарія. Це була людина зарозуміла й пихата; він поклонявся ідолам, однак дуже полюбив Даниїла і призначив його старшим над усім своїм царством.

Багато вельмож не любили Даниїла — вони заздрили йому і намагалися зробити так, щоб цар розгнівався на нього. Та це їм ніяк не вдавалося — Даниїл не чинив нічого поганого. Нарешті вони надумали, як це зробити.

Вельможі знали, що він часто молиться своєму Богові. Тому вони прийшли до царя і попросили його оголосити такий закон: протягом тридцяти днів ніхто не має права звертатися до жодного бога чи людини, окрім царя Дарія, а коли хто знехтує цим законом, то буде вкинутий до рову з левами. Оце і був той закон, якого не переступиш ("предел, его же не прєідєші").

Дарій, нічого не підозрюючи, погодився. Даниїл довідався про цей закон, але не перестав молитися своєму Богові. Люди, котрі ненавиділи Даниїла, знали, що він продовжує молитися Богові, і донесли царю на нього. Вони так сказали Дарію: "Чи ж не написав ти заборони, що кожна людина, яка буде просити аж до тридцяти день від якого-небудь бога чи людини, окрім від тебе, царю, буде вкинена до лев'ячої ями?" Цар відповів на те і сказав: "Це слово певне, як право мідян та персів, що не може бути відмінене" (6: 13).

Тоді ці люди сказали, що Даниїл, полонений іудей, не зважає на слова царя і тричі на день молиться своїми молитвами.

Почувши це, цар дуже засмутився, почав думати, як йому врятувати Даниїла, але так нічого і не надумав.

Увечері того ж дня вельможі знову прийшли до Дарія і нагадали йому про те, що за законами держави Дарія жоден царський наказ не може бути відмінений. Тоді Дарій наказав покликати Даниїла і вкинути його до глибокої підземної ями, в якій тримали левів. Вечорами леви були завжди голодні і шукали собі поживи.

Цар, сподіваючись на чудо, сказав Даниїлові: "Твій Бог, що ти Йому служиш, Він завжди врятує тебе!" (6: 17).

Даниїла вкинули до ями, вхід закрили великим каменем, і цар наклав на камінь печатку свою, а також печатки своїх вельмож, щоб ніхто не міг відчинити. Потім цар повернувся додому і ліг спати, не повечерявши, та сон все не йшов до нього.

На світанку, коли ще й на світ не благословлялося, пар підійшов до лев'ячої ями і сумним, жалібним голосом почав гукати: "Даниїле, рабе Бога Живого, чи твій Бог, якому ти завжди служиш, міг урятувати тебе від левів?" Годі Даниїл заговорив із царем: "Царю, навіки живи! Мій Бог послав свого Ангола і позамикав пащі левів, і вони не пошкодили мені, бо перед Ним знайдено було мене невинним, а також перед тобою, царю, я не зробив шкоди!" (6: 21-23).

Цар дуже зрадів, що Даниїл живий і неушкоджений. Він наказав витягти його з ями і впевнився, що леви не зробили Даниїлові ніякого зла.

Цар Дарій дуже розгнівився на своїх вельмож, які змусили його вкинути Даниїла до лев'ячої ями. Тепер він наказав вкинути їх туди ж з жінками й дітьми. Леви тут же розшматували їх. Після цього цар Дарій звернувся до всіх народів племен, що населяли його землю: "Нехай мир вам примножиться! Від мене виданий наказ, щоб у всьому пануванні мого царства тремтіли та боялися перед Даниїловим Богом, бо Він Бог Живий і існує повіки і царство Його не буде зруйноване, а панування Його — аж до кінця. Він рятує та визволяє, і чинить знаки та чуда на небі та на землі. Він урятував Даниїла від лев'ячої сили. І той Даниїл мав поводження за царювання Дарія та за царювання Кіра перського" (6: 26—29).

З цієї розповіді нам залишився вислів "предел, его же не прєідєші" — межа, рубіж, який не може людина переступити:

...є люди... які тільки те й роблять, що вишукують найдрібніші несхожості й суперечності особисті, суспільні й міжнародні, щоб ставити між ними межі, стовпи і "предел, его же не прєідєші" (П. В'язем-ський).

Церковнослов'янською мовою цитується і вислів "мерзость запустєнія" (у перекладі — "гидота спустошення").

Говорячи про майбутнє свого народу, Даниїл пророкує: "І на святиню прийде гидота спустошення, поки знищення й рішучий суд кари не виллється на опустошителя" (9: 27).

Про це пророцтво згадує у своєму Євангелії Матвій: «Тож, коли ви побачите ту "гидоту спустошення", що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому, — хто читає, нехай розуміє, — тоді ті, хто в Юдеї, нехай в гори втікають» (24: 15—16).

Так само цитується в цьому Євангелії й інший вислів пророка Даниїла — "світоч, світило" (12: 2—3).

Останній розділ "Книги пророка Даниїла" зветься "Час кінця". В ньому Даниїл розповідає про своє видіння — провіщення ангелами кінця світу, коли буде останній суд над людьми: "І багато хто з тих, що сплять в земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту. А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведності, немов зорі, навіки-віків" (12: 2—3).

У Євангелії від Матвія в розділі "Завдання апостолів" Ісус так звертається до них: "Ви світло для світу... Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла..." (Євангеліє від Матвія, 9: 14—16).

Але я впевнився, що життєдайна сила є лише в слові, освітленому вірою і спорідненому з тим, що "найперше було слово". Саме воно було світлом супроти дрімотної стихії ночі на землі, саме воно будило, кликало, поривало. Ми всі це знаємо, відчуваємо, але час від часу треба нам нагадувати про джерело того світла, що благословляло пас життям: "Я є світло... — ви світло для світу... " (Є. Сверстюк).

Уже в цих текстах слова "світло", "світило" (в інших перекладах — "світоч") вжиті в переносному значенні — це мудра, велична людина:

Він [Франко] був світочем рідного народу — світло це було настільки яскравим, що розходилося і розходиться далеко за межами його батьківщини (О. Б і л е ц ь к и й).

Дослідники дійшли висновку, що "Книга пророка Даниїла" була написана значно пізніше подій, які в ній зображені, і не там, де вона мала б бути написана. Іншими словами, вона була написана не у Вавилонії, а в Палестині, і не в VI, а в II столітті до н. е. (між 168 і164 роками до н. е.). Автором її був не Даниїл, а невідомий нам автор, який приховав своє ім'я. Чому він свою працю приписав Даниїлові? Бо про Даниїла збереглися на той час легенди як про людину мудру й благочестиву, гідну довіри й наслідування.

Книга ця в усі часи була популярна: майже всі епізоди її зображувалися на іконах та інших видах церковного та світського мистецтва.

Із зображення Даниїла в лев'ячій ямі, яке зустрічається вже у фресках катакомб та на ранньохристиянських саркофагах, видно, що Даниїл серед левів став символом воскресіння мертвих.

Крім цієї легенди, предметом для зображення була також історія Сусанин, яку Даниїл урятував від обмови ("Сусанна і старики") і Валтасарів бенкет.

Зображували його при опорядженні багатьох соборів: до його образу зверталися живописці — Лейденський, Тінторетто, Роза. Мікеланджело увічнив славетного пророка на одній із фресок у Сікстинській капелі Ватикану.

Книга пророка Осії

ХТО СІЄ ВІТЕР, ПОЖНЕ БУРЮ (8: 7)

Осія став пророком десь між 750 і 734 роками до н. е., коли писалася ця книга. У його пророцтвах відбито бурхливі події в Ізраїльському царстві: перевороти при дворі, захоплення трону узурпаторами, воєнні поразки. Осія відчував, що його рідній землі загрожує полон і розорення. Проте звинувачення, якими сповнені його пророцтва, стосуються насамперед релігії — це служіння чужим богам та ідолопоклонство.

У розділі цієї книги, який має назву "Забули свого творця", Бог гнівається на іудеїв, які "з срібла свого та із золота свого божків наробили собі" (8: 4): "Мій гнів запалився на них, — аж доки не можуть вони від провини очиститись?" (8: 5). Далі устами Осії Бог каже: "А що вітер вони засівають, то бурю пожнуть, — в них не буде й колосся, а зерно не видасть муки, коли ж видасть, чужі поковтають її" (8: 7). А далі: "Ізраїль проковтнений, — став між народами він як та річ, що до неї немає замилування" (8: 8). Тут ідеться про іудеїв, які нехтують вірою, гордують нею.

У переносному значенні вислів "хто сіє вітер, пожне бурю" — пересторога тим, хто плекає недобрі наміри: Там, де в боях лилась багряна наша кров, Де, вітер сіючи, стрів бурю лютий ворог, — О, скільки зведено прекрасних там будов... (М. Рильський)

[ Назад ] [ Зміст ] [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Крилаті вислови біблійного походження" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!