Про Бога Промислителя світу

§2.1. Поняття про Промисел Божий, його дії, види і образи промислу
§2.2. Дійсність Промислу Божого
§2.3. Дії промислу Божого
§2.4 Предмети Божественного промислу
§2.5. Природний і надприродний образи промислу про світ
§2.6. Участь усіх осіб Святої Трійці в справі промислу
§2.7. Відношення Бога Промислителя до ангелів. їхнє служіння Богові
§2.8. Ангели як зброя промислу Божого про світ взагалі й про людей зокрема
§2.9. Ангели - охоронці людських спільнот
§2.10. Ангели - охоронці окремих осіб
§2.11. Моральний стан і блаженство ангелів
§2.12. Буття злих духів
§2.13. Природа злих духів, їх кількість і ступені
§2.14. Падіння злих духів
§2.15. Моральний стан і участь злих духів
§2.16. Відношення злих духів до роду людського
§2.17. Відношення злих духів до кожної людини
§2.18 Промисел Божий по відношенню до злих духів
§2.19. Властивості першоствореної людини. Промисел Божий про неї
§2.20. Гріхопадіння прабатьків
§2.21. Наслідки гріхопадіння
§2.22. Перехід гріха на весь людський рід. Первородний гріх
§2.23. Дійсність первородного гріха, його всезагальність та спосіб розповсюдження
§2.24. Покарання людей після гріхопадіння як дія промислу Божого

ЧАСТИНА ІІ. ПРО БОГА І ЙОГО ВІДНОШЕННЯ ДО СВІТУ

Розділ 2. Про Бога Промислителя світу

§ 2.1. Поняття про Промисел Божий, його дії, види й образи промислу

"Промисел Божий є безперервною дією всемогутності, премудрості і благості Божої, якою Бог зберігає буття і сили творіння, спрямовує їх до доброї мети, всякому добру допомагає, або виправляє й повертає до добрих наслідків" [77, С 11].

У понятті про Промисел Божий дається вказівка, що Промисел Бо­жий відкривається переважно у двох діях: збереженні та керуванні. Збе­реженням світу називається та дія Промислу Божого, якою підтриму­ються в бутті як весь світ і всі єства, що в ньому знаходяться, так і сили всіх єств із їхньою діяльністю. Керування Боже полягає в тому, що Бог усі дії та події як у світі матеріальному, так і у світі моральному, спрямо­вує до передбаченої Ним мети творення.

Дії Промислу Божого обіймають не тільки великі предмети світу, не тільки роди і види істот, не тільки загальні сили й закони природи, але й поширюються на малі речі, на все неподільне й окремі явища природи. Бог "від малого до великого знає все точно і про всяке творіння окремо думає" [84, С 33]. Звідси і поділяють Промисел Божий на два види: за­гальний та окремий. Загальний Промисел обіймає світ узагалі, як су­купність усіх родів істот із діючими в них силами та законами. Окремий Промисел поширюється на окремі предмети і явища, на окремі істоти і на кожне з неподільних, якими б вони малими не здавалися б.

Нарешті, за образом промислительської дієвості Божої у світі розрізняють Промисел Божий природний та надприродний. Перший бу­ває там, де долі Божі здійснюються згідно з природною течією речей, від початку від Бога встановленою, тільки під віданням і промислительним наглядом Божим. Надприродний образ Промислу буває там, де, за сло­вами церковної пісні, "перемагаються єства норми", і Бог об'являє в ній для яких-небудь моральних цілей Свою особливу діяльність, яка пере­вищує сили й закони природи. Діями надприродного промислу про світ є чудеса [72, С 513-516].

§ 2.2. Дійсність Промислу Божого

Бог - не тільки Творець, а й Промислитель світу, або Вседержи­тель. Переконання у дійсному бутті Промислу Божого таке ж всезагаль­не у людському роді, як переконання у бутті Божому, як і сама релігія. Без віри в промисел неможлива жодна релігія. Наочним свідченням всезагальності віри в Бога Промислителя служить молитва, за допомогою якої людина намагається ввійти у живе спілкування з Божеством; мо­литва не могла б виникнути без упевненості в безпосередній близькості Бога до світу і Його промислительному опікуванні світом.

В Одкровенні виражена істина про безпосередню промислительну дієвість Божу. Вона засвідчує, що "Бог відпочив на сьомий день від усієї праці Своєї, яку був учинив" (Бут. 2, 2), тобто, від справ творення, але не залишився бездіяльним і байдужим споглядальником Ним же ство­реного світу. Ісус Христос, відповідаючи іудеям, які звинувачували Його, на основі неправильного розуміння Писання (Бут. 2, 2; Вих. 20,10), у по­рушенні суботнього спокою, говорив: "Отець Мій дотепер робить, і Я роблю" (Ін. 5, 17). Тут виявляються два впливи Бога на світ: один, який закінчився, - це, очевидно, є творення світу, другий, який продов­жується, - це є Промисел Божий про світ. Ап. Павло говорить про Си­на Божого, що Він тримав усе словом Сили Своєї (Євр. 1, 3), що "Ним створене все..., усе через Нього й для Нього створене" (Кол. 1, 16-17). Світове життя у цих висловах апостола уявляється таким, що має осно­ву і мету свого буття в Богові: Бог ставиться до нього таким чином, що ніби тримає його, носить у Собі й Своєю невидимою співприсутністю у світі утримує все від руйнації та знищення, не зливаючись, однак, "із світом, але, перебуваючи над усіма" (Еф. 4, 6), тобто буття є в особ­ливій владі Бога окремо від життя світу. Той же апостол навчає про відношення Бога до світу й особливо до людини, що Бог, Який створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в хра­мах, рукою збудованих... Сам дає всім і життя, і дихання, і все..., і що Він недалеко від кожного з нас. Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, й існуємо" (Діян. 17,24-25;27,28).

Але не окремі тільки вислови, а й усе взагалі Писання засвідчує промислительську дієвість Божу у світі. Воно й саме собою є свідчен­ням Промислу Божого про світ і людину, бо воно є надзвичайним засо­бом Промислу Божого, що влаштовує спасіння людини [72, С. 516-520].

§ 2.3. Дії промислу Божого

Промисел Божий відкривається переважно у двох діях: збережен­ня творива й керування ним.

І. Світ і всі речі, що в ньому перебувають, з їхніми законами, сила­ми й діяльністю, зберігаються у бутті дією Бога-Промислителя. Без дії сили Божої, яка все оберігає, світ не міг би існувати й однієї миті, все у ньому негайно б зруйнувалося, бо він тяжіє до постійних змін, не є са­мобутній та випадковий і складається, як ціле, з частин.

Одкровення навчає, що Бог "тримав усе словом Сили Своєї" (Євр.

1, 3), що "все через Нього й для Нього створене" (Кол. 1, 17); узагалі за визначенням Божим, "усі за Його судами сьогодні стоять, бо всі раби Його"(Пс. 119, 91).

Бог зберігає буття та життя всіх творінь, як вищих, так і нижчих. "У Нього в руці душа всього живого й дух кожного людського тіла" (Іов. 12, 10). "Сам Він дає всім і життя, і дихання, і все" (Діян. 17, 25). Про зберігання Богом людини мовиться: "У Нім ми живемо, і рухаємось, і існуємо" (Діян. 17, 28). Богом охороняються в бутті й інші живі істоти. Усі створіння "чекають Тебе, - щоб Ти часу свого поживу їм дав, - говорить Псалмоспівець. - Даєш їм - збирають вони, руку Свою розкриваєш -добром насичуються. Ховаєш обличчя Своє - то вони перелякані, заби­раєш їм духа - вмирають вони, та й вертаються до свого пороху. Поси­лаєш Духа Ти Свого - вони творяться, і Ти відновлюєш обличчя землі" (Пс. 104,27-30; Іов. 34, 14-15).

Бог береже всесвіт і землю з усіма її силами та законами, весь устрій і порядок світового життя, "у руці Божій глибини землі, і Його вер­хогір'я гірські" (Пс. 95, 4; 104, 5).

II. Бог Вседержитель не тільки зберігає буття всього світу, але й усі дії сил створінь та істот, що є у світі, й усі події, що в ньому відбувають­ся, скеровує до досягнення призначених для світу цілей. Саме по собі створіння, без керівництва й сприяння промислительної сили, одними власними силами, через нахил істот світу чуттєвого (а особливо мо­рального) до відхилень від ладу, не може підтримувати порядку та об­лаштування у світі. Таке створіння безсиле й у досягненні визначених для себе цілей. Тільки через Господа все у світі може досягти свого при­значення (Сір. 43, 28).

Одкровення стверджує істину світокерування Божого, коли вчить про Бога, що Він, як Творець неба й землі, є верховний Цар і Володар всесвіту (Пс. 94, 3; Зах. 14, 9; Мф. 11, 25),"... є Господь над панами та Цар над царями" (Об. 17, 14; Тим. 6, 15), і "Твої небеса, Твоя теж зем­ля, вселенна і все, що на ній, Ти їх заложив!" (Пс. 22, 1; пор. 89, 12).

Дії світокерування Божого сягають як світу матеріального, так і світу розумно-вільних істот.

Бог, за свідченням Писання, "наказує сходити сонцю над злими й над добрими і дощ посилає на праведних і на неправедних" (Мф. 5, 45), "... польову траву, що сьогодні ось є ... Бог отак зодягає" (Мф. 6, ЗО), "Він... добро, чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи" (Діян. 14, 17), Він "... указує шлях для блискавки й грому" (Іов. 28, 26; 38, 25, 35), "... випроваджує вітер із запасів Своїх" (Пс. 137, 7) і т.д. Усі явища та зміни у матеріальному світі створені з погляду промислу про Людину й служать цілям морального світокерування Божого: "Вогонь та град, сніг та туман, що виконує слово Його" (Пс. 148, 8; Сір. 39, 36).

Залежно від цілей морального світокерування Божого трактовані в Писанні не тільки окремі та місцеві зміни, а й зміни в стані всього ма­теріального світу як такі, що вже виникли (прокляття землі за гріх люди­ни та всесвітній потоп Бут. З і 7), так і ті, що мали виникнути (при відкритті царства слави - Рим. 8, 19-22). Відчутним доказом морально­го богокерування світом є чудеса, що здійснювалися з волі Божої для великих цілей Світоправителя.

Керує Бог і світом розумно-вільних істот (ангелів і людей), сприяючи досягненню ними визначених цілей. Про різноманітні шляхи Божествен­ного промислу про світ розумно-вільних істот, тобто ангелів та людей, як таких, що мають на собі особливу опіку Божу, буде викладено під час розкриття окремого вчення про Бога-Промислителя [72, С. 521-525].

§ 2.4. Предмети Божественного промислу

Промисел Божий сягає всього сущого у світі, великого і малого, світу видимого й невидимого, загальних світових подій і окремих не­значних виявів світового буття та життя, усього роду людського і кожної людини, зокрема, як і на кожну живу істоту, інакше це не тільки загаль­ний, але й окремий промисел.

Для думки людської нелегко уявити Промисел Божий настільки всеохоплюючим та узгодити з величчю Єства Божого промисел про най­менших і навіть тих, що здаються нечистими, творінь (напр., комахи). Не можна вважати що-небудь у створеному бутті недостойним Промис­лу Божого, навіть якщо це певні істоти та предмети. Наші поняття про велике і про мале відносні: ми вимірюємо речі обмеженою мірою свого розуму, але перед безмежною величчю Божою ніщо не велике у світі, і весь світ перед Ним, "як крапля роси вранішньої, що сходить на землю" (Прем. 11, 23), і "всі люди - немовби ніщо" (Іс. 40, 17), перед безмежною Його благістю не є малим ніщо, чому Він благоволив дарувати буття. Якщо не було недостойним величі Божої створення малих та незначних істот, то не може бути недостойним Його величі й промисел про них (Прем. 11,25-27).

Одкровення надає Богові промисел про всі Його створіння, навіть найменші. "Він воронятам дає їжу, бо вони кличуть" (Пс. 147, 9; Іов. 38, 39-41). Усі створіння чекають на Нього, "щоб Він часу свого поживу їм дав,... ховає обличчя Своє - вони перелякані" (Пс. 104, 27-29). Особли­во виразними рисами зображується багатоопікувальна любов Божа до кожної людини (а також до кожного, навіть "незначного", створіння Бо­жого) у нагірній бесіді Спасителя: "Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не набагато вартніші за них? Хто ж із вас, коли журиться,

зможе додати до зросту свого бодай ліктя одного? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, - не працюють, ані прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні! Отож не журіться, кажучи: Що ми будемо їсти, чи: Що будемо пити, або: У що ми зодягнемось? Бо ж усього того погани шукають; але знає Отець ваш Не­бесний, що всього того вам потрібно. Очевидно, що тільки за такого ро­зуміння Промислу Божого і сам догмат про Бога-Промислителя може мати для людини морально-благотворне значення. З думкою, що Тво­рець не звертає на нас ніякої уваги, що віддав нас і наше життя волі ви­падку, що Його погляд звернений не на нас, а на загальну тільки зако-ноузгодженість світу та історії, із цією думкою піклування людини про порядність, про самовдосконалення, про боротьбу з вадами і взагалі з проявами зла залишаються без необхідної точки опори [72, С 525-528].

§ 2.5. Природний і надприродний образи промислу про світ

Згідно з образом промислительної дієвості Божої у світі розрізня­ють Промисел Божий природний і надприродний.

Природний образ промислу Божого виявляється в явищах та подіях природних, коли буття й сили створінь підтримуються Богом за допомогою дарованих світові сил та природних законів і долі Божі при­водяться у виконання завдяки природному від Бога встановленому, потоку речей тільки під віданням та промислительним наглядом Божим. На цей образ світокерування Божого вказує Писання, коли говорить: "Ти землю поставив і стала вона..." (Пс. 119, 90); "Він їх поставив (сон­це, місяць і зорі) на вічні віки, дав наказ і не переступлять вони його" (Пс. 148, 6; 118, 89-91), або: "Бог наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних" (Мф. 5, 45), "подає нам дощі із неба та врожайні часи" (Діян. 14, 17) і т. ін. У світі моральному до явищ природного промислу належать, наприклад, розлад здоров'я, втрата спокою, які настають через розпусне життя, згідно з незаперечним законом правди Божої, вказаної Премудрим: "Людина ласкава душі своїй чинить добро, а жорстока за­смучує тіло своє" (Прем. 11, 17). Особливо чітко відкривається Проми­сел Божий у подіях надприродних, або чудесах, про які свідчить і Сло­во Боже й історія Церкви [1]

У слові Божому ці видимі вияви всемогутності Божої у всесвіті на­зиваються "силами" (Мф. 11, 38-39; Ін. 2, 11, 18 та інші), тобто видими­ми законами, очевидними свідченнями того, що в чудесах говорить та діє безпосередньо сила Божа, що безкінечна сила Божа діє у світі не тільки через створені сили й закони, вкладені Ним у природу, але також і поза ними. Особливо це очевидно в чудесах, які перевищують усі відомі сили й закони природи, як, наприклад, воскресіння мертвих, зцілення єдиним словом (іноді й заочно) хворих, навіть таких, які хворі на проказу (Числ. 12, 13-15; Мф. 8, 3; Лук. 17, 14), сліпі від народження (Ін. 9), приборкання єдиним словом бурі на морі (Мф. 8, 23-27), нагаду­вання тисячі народу кількома хлібами й рибами (Мф. 14, 15-21, 32-39) і багато інших.

Крім чудес, до дій надприродного промислу Божого відноситься весь ряд надприродних дій божественного домобудівництва, яке здійснював і здійснює Господь, як Викупитель і Освятитель роду людсь­кого, а саме: втілення Бога-Слова, дії Духа Святого в таїнствах (напр., присутність у таїнстві євхаристії), духовно-благодатне відродження та освячення людини благодаттю Божою та ін. [46, С 340-357]

§ 2.6. Участь усіх осіб Святої Трійці справі промислу

Істина про Бога - Промислителя світу взагалі відома, доступна природному богопізнанню. Але Одкровення є цією істиною в особливо­му світлі та висоті, коли навчає, що у справі промислу про світ являють любов до світу всі Особи Св. Трійці - Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Свя­тий. Догмат про участь усіх Осіб Св. Трійці означає, що їм однаково на­лежать найвищі досконалості всезнання, всюдиприсутність, пре­мудрість, всемогутність, благість, дією яких є промисел про світ. З іншо­го боку, якщо справа творення - справа усіх осіб Св. Трійці, то й збере­ження створеного у бутті й спрямування до назначених цілей - теж справа усіх осіб Св. Трійці.

Учення про участь усіх осіб Св. Трійці у справі промислу розкрите переважно в Одкровенні Нового Завіту. Свідчення про це у Старому Завіті хоча і є, але зрозумілими видаються тільки у світлі новозавітного Одкровення.

Промишляє про світ Бог-Отець. "Отець Мій працює аж досі, -працюю і Я" (Ін. 5, 17), - говорив іудеям Ісус Христос. Він же свідчив, що Бог-Отець "наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних" (Мф. 5, 45), годує всіх птахів небесних (Мф. 6, 26), одягає так польову траву, як не одягався Соломон у славі своїй (Мф. 6, 28). Як на особливу опіку Бога-Отця про світ моральний Одкровення вказує на тайну Спокутування. "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ урятувався" (Ін. З, 16-17). Дух Утішитель також дається віруючим від Бога-Отця: "і вблагаю Отця Я, і Утішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував" (Ін. 14, 16, 26).

Бог-Син Сам свідчив про Свій промисел про світ, коли говорив: "Отець Мій працює аж досі, - працюю і Я" (Ін. 5, 17). Апостол навчає про Сина Божого: "Все Ним стоїть" (Кол. 1, 17), тобто все у світі як отрима­ло буття, так завдяки Його ж Силі й продовжує існування. Про Нього ж мовиться: "Він тримав усе словом Сили Своєї" (Євр. 1, 3). У відношенні до світу морального, як на прояв любові Сина Божого, Одкровення вка­зує на здійснення Ним спокутування, причому Синові Божому Писання присвоює найменування Спасителя нашого (у найширшому значенні цього слова, Ін. 4, 14; Тит. 1, 4 та інші).

Дух Святий, як у час світостворення, ширяв над необлаштованою речовиною (Бут. 1, 2) і давав силу та життя створеному у світі, так і те­пер Він продовжує діяти у світі, підтримуючи його буття й облаштуван­ня (Пс. 130, ЗО). Відносно до відновлення роду людського Дух Святий, згідно з ученням Писання, здійснює наше спасіння у Христі і з Христом, як Бог Освятитель. Дух Святий говорив через апостолів та пророків, чо­му і все Св. Писання є мовою Духа Святого (Лук. 21, 15; Ін. 14, 26; 16,13; 2 Петр. 1, 20-21 та інші).

Свою віру в цей догмат Церква виразила у своїх віровикладеннях, коли назвала Бога-Отця "Вседержителем" (Нікео-Царгородський сим­вол), Бога Сина - "Мудрістю, що містить склад усього" (символ Григорія Чудотворця), Духа Святого - "Господом животворящим" і "Життям, у ко­трому причина всіх, які живуть" (у тих же символах) [72, С 513-531; 139, С. 183-187].

§ 2.7. Відношення Бога Промислителя до ангелів. Їхнє служіння Богові

Промисел Божий про ангелів, як і про всі створені істоти, скла­дається із збереження їхнього буття та керування ними. Хоча вони ду­ховні за своєю природою, але як такі, що не мають життя в собі (Ін. 5, 26), а які одержали буття від Джерела життя (Пс. 35, 10), конче потре­бують допомоги всеоберігаючої сили Божої для продовження свого існування. Бог "носить все", а значить і ангелів, "словом сили Своєї" (Євр. 1, 3). Безсмертя їхнє є безсмертям не за єством, а за благодаттю, бо все, природно, що має свій початок, і має кінець.

Ангели служать Богові безпосередньо тим, що стоять перед Ним, поклоняються Йому і прославляють Його. Так, пророк Ісайя бачив, що "серафими стояли зверху Його, по шість крил у кожного: двома закри­вав обличчя своє, і двома закривав ноги свої, а двома літав. І кликав один до одного і говорив: "Свят, свят, свят Господь Саваоф, уся земля повна слави Його" (Іс. 6, 2-3; пор. Ієз. З, 12). Пророк Даниїл також мав честь бачити "Старого днями, що сидів на престолі небесному, і "тисячі тисяч служили Йому, і десятки тисяч стояли перед Ним"" (Дан. 7, 9-10).

Призначення ангелам такого служіння має за мету благо самих ан­гелів. Оскільки Бог "є правдивим світлом" (Ін. 1, 9; 1, 5; Іс. 60, 19-20) і "невичерпним Джерелом життя" (Пс. 36, 10; 1 Тим. 6, 13), то, маючи за честь ближче спілкуватися з Богом, вони черпають звідси, в міру своїх сил потрібне для свого осяяння світло та необхідну для зміцнення в добрі благодать, а внаслідок цього - все більше й більше піднімаються й зростають у пізнанні істини, а також утверджуються в добрі й, таким чином, досягають свого призначення. "Божі служителі, котрі стоять коло високого престолу, - говорить Григорій Богослов, - приймають на себе перший промінь чистого Бога й, осяяні ним, подають світло і смертним". Осяяні "від першої Причини", вони "так увібрали та закарбували в собі Благо, що зробилися другорядними світилами і через виливання та пе­редання першого Світла можуть осявати (освічувати) інших" [118, С 37].

§ 2.8. Ангели як зброя промислу Божого про світ взагалі й про людей зокрема

Господеві угодно було зробити ангелів зброєю Свого промислу про світ взагалі й про людину особливо. Як всемогутній, Він, звичайно, не має потреби в якихось засобах для досягнення премудрих і благих цілей Свого промислу. Отож, якщо Він призначив ангелів бути зброєю Свого промислу, то тому, звичайно, що для самих ангелів виконання різноманітних служінь, котрі доручає Бог, є необхідним шляхом для їхнього удосконалення та зміцнення волі в добрі.

Ангели є засобами Промислу Божого про світ матеріальний. У Пи­санні є нагадування про ангелів, що мають "владу над вогнем" (Об. 14, 18), про чотирьох ангелів, що стоять "на чотирьох кутах землі та тримають чотири земні вітри" (Об. 7, 1), або про "Ангела вод" (Об. 16, 5), котрі готові виконати над цими стихіями повеління Світоправителя. Ці й подібні вказівки Писання приводять до висновку, що Бог призначив де­яких з ангелів охоронцями частин та стихій світу видимого. Таке вчення не є догматом віри, але, як богословська думка, воно було виголошене і припускалося з давніх часів.

За словами Григорія Богослова, "ці розуми взяли кожен одну яку-небудь частину всесвіту, або приставлені до одного чого-небудь у світі, як відомо було це Тому, який облаштував і розподілив" [118, С 37].

В Одкровенні зображують і приклади дієвості ангелів як виконавців повелінь Божих у світі чуттєвому. Так, за допомогою посередництва ан­гелів були знищені Господом Содом і Гоморра (Бут. 19, 13) і було здійснене ураження пошестю за Давида жителів Єрусалима (2 Цар. 24, 15-17; Пар. 21, 14-16). У Новому Завіті сказано: "Ангел Господній часа­ми спускавсь до купальні (у Єрусалимі при Домі милосердя), і порушу­вав воду, і хто перший улазив, як воду порушено, той здоровим ставав, хоч би яку мав хворобу" (Ін. 5, 4).

В особливо близькому відношенні ангели перебувають до роду людського. За свідченням апостола, співчуття ангелів до доль людей взагалі полягає в тому, що вони посилаються Богом, щоб допомагати нашому спасінню: "Чи не всі вони духи службові, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння вспадкувати?" (Євр. 1, 14).

Уся історія домобудівництва людського спасіння здійснилася й здійснюється за участю та допомогою ангелів.

Так, у старозавітні часи ангели нерідко навчали людей волі Божої, коли об'являлись перед благочестивими патріархами, наприклад, Авра­амом (Бут. 18), Лотом (Бут. 19), Яковом (Бут. 28, 12; 32, 1-2), відкривали їм майбутнє, утішали й надавали їм допомогу, відкривали їм волю Божу стосовно людського спасіння. Ангел же сповістив зачаття Предтечі (Лук. 1, 28) і народження Самого Спасителя світу (Мф. 1, 20).

З появою Спасителя світу, ангели, за Писанням, беруть найак­тивнішу участь у здійсненні Ним справи спокутування й засвоєнні людь­ми плодів спокутування, взагалі в долях царства Божого. Радісну подію народження Викупителя вони вітали піснею "Слава Богу на висоті, й на землі мир, у людях добра воля!" (Лук. 2, 14). На самому початку Свого служіння світові Спаситель говорив: "Відтепер ви побачите небо відкри­те та Ангелів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускають­ся" (Ін. 1, 51). Це означало, що з появою Сина Божого у плоті зв'язок та спілкування світу ангельського зі світом людським мали стати тісніши­ми та відчутнішими, небожителі повинні були стати служителями Сина Людського: "Тоді позоставив диявол Його. І ось Ангели приступили, і служили Йому" (Мф. 4, 4). "І Ангел із неба з'явився до Нього, і додавав Йому сили. А як був у смертельній тривозі, ще пильніше Він молився" (Як. 22, 43-44). Служіння ангелів Викупителеві світу є служінням роду людському, бо "Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох!" (Мф. 20, 28). Вони допомагають улаштуванню й розповсюдженню Церкви Христової на землі. Так, ангели звільняли неодноразово апостолів від кайданів в'язничних (Діян. 5, 19; 12, 7), ангел порадив Корнилію покликати до се­бе ап. Петра й прийняти від нього хрещення (Дії. 10, 3). Ангели підно­сять молитви вірних до Бога (Об. 8, 3-4). За такої близькості до Спаси­теля і тих, що спасаються, вони будуть під час останнього одкровення Сина Людського, за другого славного Його пришестя, виконавцями й учасниками останніх судів Божих (Мф. 13, 39-43, 49; 25, 3; Лук. 9, 26; Сол. 1, 7 та ін.).

Але, крім загального служіння ангелів родові людському, є ще особливе та окреме служіння їх людям. Одним із чину ангельського ввірені цілі спільноти людські для зберігання та благокерування, іншим - доручено опікування окремими особами [72, С 535-547].

§ 2.9. Ангели - охоронці людських спільнот

Ангели є засобами Промислу Божого про цілі людські спільноти. "Вони даються, - навчає Православна Церква, - для збереження міст, царств, областей, монастирів, церков та людей, як духовних, так і мирських" [84, С 23].

Учення про ангелів - народоправителів або ангелів-хранителів окремих царств і народів прийняте новозавітною Церквою від Церкви старозавітної. В Одкровенні чітке засвідчення в бутті ангелів - народо­правителів є в книзі пророка Даниїла (10 гл.). Пророк розповідає, що, коли примножив він свої волання й посилив молитви до Бога про при­пинення бід в іудеїв, про остаточне звільнення їх від іга перського, було йому видіння великої сили. Явився йому після його недільних постів і молитов ангел, що разом із ним "двадцять і один день" клопотав перед престолом Всевишнього. Небесний вісник говорив, що молитва проро­ка була почута з першого дня: "я прийшов заради твоїх слів (тобто сповістити одкровення волі Божої), але князь перського царства стояв проти мене двадцять і один день; і ось Михаїл, один із перших началь­ників, прийшов допомогти мені, а я позоставив його там при начальни­ках перських царів. І прийшов я, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів..." (Дан. 10, 12-14); "Та тепер я вертаюсь, щоб вою­вати з перським князем, а коли вийду, то ось прийде грецький князь... Але об'явлю тобі записане в книзі правди, і немає нікого, хто зміцняв би мене проти них, окрім вашого князя Михаїла..." (Дан. 10, 20-21). Потім вісник відкрив те, що має бути в царствах перському, грецькому та ста-роєгипетському (Дан. 11 і 12 гл.). Після майбутніх важких страждань та лих, які Ізраїлю доведеться витримати, народ все-таки буде врятова­ний. Думка про ангелів-хранителів цілих народів виражена зрозуміло та чітко. Під іменем князів перського, грецького та іудейського царств маємо розуміти князів не земних, а небесних, тобто ангелів, яким довірені Богом зазначені царства. Це тим очевидніше, що князь єврейський прямо називається Михаїлом, іменем, яке належить одному з архистратигів небесних, а в іудеїв історія не знає ніякого князя Ми­хаїла. Отже, якщо не тільки іудейське, але й перське та грецьке царст­ва, царства язичницькі, не залишені були без особливих покровителів та охоронців із небесного лику ангелів Божих, то нема причин для сумнівів, що і кожне земне царство мало і має у своєму ангелові-храни­телеві особливого покровителя та охоронця. "Кожному [з ангелів] дано, за словами Григорія Богослова, особливе начальство від Царя мати під наглядом людей, міста і цілі народи" (Пісн. тайн. 6 сл.) [72, С 549].

Що стосується цілей служіння ангелів-хранителів царств і народів і засобів до досягнення їх, то мета їх служіння полягає, звичайно, у то­му, щоб сприяти благості народів, а для цього запобігати злу й позбав­ляти від нього, вести шляхом громадських удосконалень, особливо ж вести до Бога, тобто неосвічених - до освіченості світлом християнсь­кої істини, а освічених - шляхом благочестя. Головними засобами до досягнення цих цілей є: молитовно постати перед Богом за народи, котрі ввірені їхній опіці (Дан. 2 гл.), і навіювати людям, особливо царям й іншим володарям, думки та наміри, які служать благу народів (Бут. 41, 1-28).

Вірування в буття ангелів-хранителів окремих церков або спільнот віруючих також є віруванням древнім. Основа його знаходиться в сло­вах Господа про сім ангелів семи церков азійських: "Таємниця семи зір, що бачив ти їх на правиці Моїй, і семи свічників золотих: сім зір - то Ан­гели семи Церков, а сім свічників, що ти бачив, - то сім Церков" (Об. 1, 20). Щоправда, під символом зірок тут розуміють єпископів, чи видимих представників церков (див. 2 і 3 гл.), але разом із цим дається вказівка і на невидимих предстоятелів церков, які є ангелами церков у власному розумінні. Саме так розуміли цей вислів древні отці. "Я впевнений, гово­рить Григорій Богослов, - що особливий ангел опікується кожною Церк­вою, як навчає мене Іоан в Одкровенні". Тому, прощаючись із паствою Константинопольською, він вигукував: "Пробачте, ангели, наглядачі цієї Церкви, також мого перебування тут і виходу звідси" [118, С 39; 72, С. 551].

Мета служіння ангелів-хранителів окремих церков полягає в тому, щоб керувати Церквою і всіма членами її з метою приведення їх до не­бесної вітчизни, а головними засобами в цьому служать молитва, на­станови й поради членам Церкви, особливо її вождям та керівникам в особі пастирів Церкви.

§ 2.10. Ангели - охоронці окремих осіб

Ангели служать зброєю Промислу Божого про окремих осіб. Церк­ва навчає, що кожен із віруючих має свого особистого (власного) анге­ла, який перебуває при ньому й охороняє його, і тому називається "ан­гелом-хранителем" [84, С 25].

Вірування в ангелів-хранителів окремих осіб існувало ще в старо­завітній Церкві. Псалмоспівець говорить, що Бог ставить табором ангелів Своїх навкруг тих, що бояться Його: "Ангел Господній табором стає кругом тих, хто боїться Його, і визволяє їх" (Пс. 34, 8). Тих, хто жи­ве під покровом Всевишнього, він завіряє: "Тебе зло не спіткає, і до на­мету твого вдар не наблизиться, бо Своїм Ангелам Він накаже про те­бе, щоб пильнували на всіх дорогах твоїх" (Пс. 91, 10-11).

У Новому Завіті істина про буття ангела-хранителя у кожного з віру­ючих засвідчена Самим Ісусом Христом і Його апостолами. Ісус Хрис­тос сказав: "Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих: кажу бо Я вам, що їхні Ангели повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі" (Мф. 18, 10). Якщо й віднести цей вислів до не­мовлят віри чи розуміти, що це про немовлят природних, із яких один був видимим предметом слова Христового (2-5 ст.), однаково мусить бути висновок, що кожний віруючий має своїм хранителем одного з духів світу ангельського.

Ап. Павло говорить про ангелів: "Чи не всі вони духи службові, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння успадкувати?" (Євр. 1, 14). Очевидно, що коли всякий віруючий силою хрещення призна­чається до спасіння, то кожний з них має свого ангела-хранителя.

У Церкві апостольського віку існувало тверде вірування в ангелів-хранителів кожного віруючого. Особливо чітко виявилося це у звільнен­ні ап. Петра від кайданів в'язничних (Дії 12, 12-16). На повідомлення служниці про те, що Петро стоїть біля воріт будинку, у якому "багато зібралося й молилося", вони не хотіли їй повірити, але говорили: "То Ан­гел його!". Ті, що говорили так, очевидно, були переконані, що не тільки у кожного немовляти віри, але й у кожного з таких мужів віри, як Петро й інші апостоли, є власний ангел-хранитель.

Стосовно того, чи кожній людині і коли Бог дарує ангела-храните­пя, у древній Церкві переважала думка, що ангели даруються не всякій людині, а тільки тим, хто вірить у Викупителя і згідно з вірою благодат­но відроджений у хрещенні. З часу хрещення, а не із самого народжен­ня людини, починається і служіння їй її ангела-хранителя. Основу для такої думки бачили у вищенаведених висловах Писання про ангелів (Мф. 18, 10; Євр. 1,14; Пс. 34, 8). Стосовно членів старозавітної Церк­ви, коли не було ще хрещення, висловлювалася думка (на основі Пс. 91, 11), що богобоязненні з них мали ангела-хранителя згідно з вірою в майбутнього Спасителя. Підтвердженням цієї думки може служити історія навернення Корнилія за допомогою ангела (Дії 10, 3, 6, 22; 11, 13-14).

Питання про те, чи постійно перебуває при людині даний їй під час хрещення ангел-хранитель і до якого часу перебуває, випливає з древ­ньоотцівського вчення: служіння ангела-хранителя людині, яка нале­жить до царства Божого, продовжується впродовж усього земного жит­тя людини. З притчі про багатого й Лазаря (Лук. 16, 22; 12, 20) видно, що ангели не полишають людину і в час її смерті, а душу її приводять у невідому їй країну вічності. Однак, бувають випадки в житті тих, кого охороняють, коли ангел віддаляється від людини. Винуватцем відда­лення від себе ангела-хранителя є сама людина, яка повністю віддається пристрастям і розпусті. "Як бджіл відганяє дим і голубів сморід, - говорить Василій Великий, - так і хранителя нашого життя віддаляє плачевний і смердючий гріх" [72, С 556] через, несумісність чистого єства його з гріхом". Між іншим, і найбільший грішник може по­миритися зі своїм ангелом за допомогою щирого каяття в гріхах і зали­шення їх назавжди. У такому випадку, за словом Писання, "радість бу­ває в Божих Ангелів за одного грішника, який кається" (Лук. 15, 10).

Мета служіння ангелів-хранителів людям полягає в тому, щоб допо­могти досягнути спасіння тим, хто його шукає (Євр. 1, 14). Згідно з цим, їх служіння віруючим, за словами Писання та святоотцівським вченням, виражається у тому, що вони є:

а) вірними наставниками у вірі й благочесті (Зах. 2, 3; 4 Цар. 1, З, 15-17; Суд. 2, 1-6 та інші), бо їхнє знання тайн царства Божого, мудрість та проникливість вищі за людські, і вони так укріпились в добрі, що не можуть грішити;

б) хранителями душ та тіл наших (Пс. 91, 10-11): "Як міські стіни, навкруги облягаючи місто, відусюди відбивають ворожі напади, - гово­рить Василій Великий, - так і ангел служить стіною попереду, охороняє позаду і з обох сторін, нічого не залишаючи неприкритим" [72, С 557-558];

в) нашими молитвениками перед Богом (Мф. 18, 10; Об. 8, 3; Тов. 12, 15-20).

Вони не тільки збуджують тих, кого охороняють, до молитви, але й з тими, хто молиться, самі моляться й підносять у своїх святих молит­вах наші немічні молитви до Того, Хто живе у світі неприступному. Св. Іоан Ліствичник, один із найдосвідченіших наставників молитви, пи­ше для науки тим, що моляться: "Якщо втішився чи зворушився ти яки­мось словом молитви, то зупинись на нім, бо тоді хранитель наш мо­литься разом із нами" [118, С 41]. Розкриття в більш конкретних рисах вчення про ставлення до нас ангелів-хранителів можна знайти у творіннях древніх отців та вчителів Церкви.

§ 2.11. Моральний стан і блаженство ангелів

Безплотні духи, створені єствами вільними, за природою своєю мо­жуть вільно перебувати й мати великий успіх у добрі та схилятися до зла, але вони так утвердились у добрі, що, згідно з Благодатю Божою, ніколи не відступляться від нього.

В Одкровенні є прямі свідчення про це. Безплотні духи називають­ся в Писанні "ангелами світла" (2 Кор. 11, 14), "вибраними" (1 Тим. 5, 21). На те, що ангели підкоряються волі Божій, вказується людям як на достойний наслідування приклад: "Хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі", - навчав Спаситель віруючих звертатися до Бога в молитві (Мф. 6, 10). Говориться, що після воскресіння вірні будуть уподібнені ангелам (Мф. 22, ЗО; Марк. 12, 25; Лук. 20, 3-6), і навіть порівнюється з їхнім станом слава Месії, Який воскрес (Євр. 1, 4-14). Але особливо свідчить Писання про досконале утвердження ангелів у добрі, коли вчить, що вони перебуватимуть святими при кінці світу, що разом із ни­ми об'явиться Господь судити живих та мертвих і вони будуть оточува­ти престол Його (Мф. 25, 31; Іуд. 14 ст.).

Однак такий моральний стан ангелів є даром благодаті Божої, за­служений ними, а не є властивістю самої їхньої природи. "Вони не мо­жуть грішити, - навчає Церква, - не за єством своїм, а за благодаттю Божою" [84, С 25; 46, С. 378-401]. Благодать ця дарована їм за довго­часний послух волі Божій і незмінну вірність Богові, яку вони виявили в часи відпадіння сатани. Григорій Богослов навчає про ангелів, що неру­хомість їх до зла ні від кого іншого, як від Святого Духа" [132, С 267; 118, С. 42].

З утвердженням у добрі ангели утвердились, звичайно, і в співмірному з їхнім моральним станом блаженстві, яке від них невід'ємне. Блаженство ангелів полягає в тому, що вони, як каже Спа­ситель, "повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі" (Мф. 18, 10), оточують престол Божий (Об. 5, 11; 7, 11), а від цього не може не походити найвища радість і блаженство. Перебувають вони також у взаємному спілкуванні цілковитої однодумності та любові, для чого у них, звичайно, є своя особлива, їм властива мова, про що нагадує й ап. Павло, коли говорить "про мову ангельську", почуту ним на "третьому небі" (1 Кор. 13, 1; 2 Кор. 12,4).

Нарешті, беручи участь у справі спасіння людини, вони радіють спасінню кожної людини (Лук. 15, 10) як такої, що була співучасником блаженства в спілкуванні з ангелами (Євр. 12, 22-23).

§ 2.12. Буття злих духів

Під іменем злих духів у Св. Писанні розуміють особисті, вільно-ро-зумні й безплотні єства, що з власної волі відпали від Бога, стали зли­ми й утворили особливо вороже Богові і добру царство, яке є залежним від Нього.

Згадки про буття злих духів, як і духів добрих, є в найдревніших священних книгах, починаючи з П'ятикнижжя. Перша така згадка міститься у переказі про гріхопадіння прабатьків (Бут. 3). Мойсей же, на­гадуючи ізраїльтянам про нахили їх до язичництва, говорить, що вони "пожроша", тобто приносили жертви бісові (євр. schedim мн., від shed -губитель, руйнівник), а не Богові (Втор. 32, 17; пор. Пс. 105, 37; 1 Кор. 10, 20). Указівка на буття злих духів ясно зрозуміла. Подібну ж вказівку можна бачити в законі про святкування великого дня очищення (Лев. 16, 8-10). У цей день наказувалося взяти двох козлів - одного для Ієгови, другого "для Азазеля"; передбачалося, що козла, на котрого випав же­реб для Азазеля, не приносили в жертву, а після покладення на нього "беззаконь народу" (через покладення рук), виганяли в пустелю "для Аззеля" (євр. ta Azazel), щоб він поніс на собі беззаконня в землю не­прохідну, причому той, що відводив козла в пустелю, ставав нечистим (Лев. 16, 26). Під "Азазелем" тут мають на увазі не абстрактне поняття (віддалення чи відпущення), а живе й особисте єство, причому єство зле, тобто диявол. Це відкривається з того, що тут Азазеля протистав­ляють Ієгові (жереб для Ієгови і жереб для Азазеля; жереб, як правило, кидається між особистістю і особистістю), а також видно з мети вста­новлення свята очищення, і вказівки на пустелю як місце перебування Азазеля (пор. Мф. 12, 43), місце, зовсім віддалене від священного місця перебування Ієгови серед Свого народу. Протиставлення Азазеля Ієгові дає підстави для висновку, що під Азазелем розуміють не підначальний дух, а вождя і начальника пустельного демонського царства. Є згадки про злих духів і в інших старозавітних книгах, що з'явилися до ваві­лонського полону. Найчіткіша вказівка на існування в євреїв учення про злих духів до знайомства з перськими віруваннями є у книзі Іова. Тут (1, 6-12 і 2, 1-7) злий дух прямо називається сатаною й зображується наповненим лукавства й ворожості до праведного і його чеснот.

Ісус Христос висловлював Своє вчення про злих духів іноді без яв­ної нагоди, не тільки в загальних висловах, а й у деталях (напр., Мф. 13, 39; 25, 41; Ін. 8, 44; 16, 11 та багато інших), розкривав його й перед учня­ми Своїми (напр., Мф. 17, 21; Ін. 12, 31 та інші). Ап. Іоан навчає, що са­ме пришестя у світ Сина Божого перебуває у зв'язку з істиною буття злих духів: "Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола" (1 Ін. З, 8).

§ 2.1Э. Природа злих духів їх кількість і ступені

Ангели, що відпали від Бога, як і ангели добрі, створені Богом з од­наковою духовною природою і належними їй духовними силами. Приро­да ангелів після їхнього падіння залишилася тією ж, "бо дари й покли­кання Божі не відмінні" (Рим. 11, 29). Змінився тільки моральний стан цієї природи і напрям у діяльності її сил, а не саме єство її та облашту­вання. Одкровення злих духів прямо називає духами (Мф. 8, 16; 2, 43; Лук. 10, 20 і т. ін.), "духами злоби піднебесної" (Еф. 6, 12). Як духам, їм властиві, за словом Божим, й істотні сили духа: розум (2 Кор. 2, 11), во­ля (2 Тим. 2, 26) й почуття (Мф. 8, 29; Як. 2, 19; Об. 20, 10 й т. ін.). Їхні природні сили і після падіння залишилися такими, що перевищують людські. Писання надає відступним духам такої міцності сил і могутності, що називає їх "владою, світоправителями цієї темряви" (Еф. 6, 12), а ап. Петро порівнює диявола з левом, що рикає й шукає їжі (1 Петр. 5, 8). Про пришестя антихриста сказано, що воно - "за чином са­тани - буде з усякою силою й знаками та з неправдивими діями" (2 Сол. 2, 9; пор.: Мф. 24, 24).

Число ангелів, що відступили від Бога, у Писанні не визначається, а тільки дається зрозуміти, що воно вельми велике. Спільнота злих духів називається цілим царством (Лук. 11, 18). Ісус Христос вигнав у землі Гадаринській з одного чоловіка багатьох бісів (легіон) (Лук. 8, 30), із Марії Магдалини сім бісів (Мф. 6, 9). У древній Церкві було переко­нання, що взагалі злих духів безліч, що "денницю", першого із тих, що обурилися серед вищих ангелів, від Бога "відкинуто", і за ним послідувало безліч підкорених (підлеглих) йому духів [139, С 121-123].

Впалі духи складають особливе, хоч і залежне від Бога, царство, а воно не може існувати без чинів, вищих і нижчих, без панування та підкорення. "І коли сатана сатану виганяє, то ділиться супроти себе, як же втримається царство його?" (Мф. 12, 26). "Кожне царство, само про­ти себе поділене, запустіє" (Лук. 11, 17). Одкровення представляє одно­го з числа відступних духів, що стоїть на чолі цього царства, називаючи його різними іменами: диявол (грец. - "наклепник, обмовник, звабник"

(Пс. 109, 6; Мф. 4, 1-11; Ін. 8, 44; Іуд. 9 і т. ін.)), сатана (євр. Satan -"підступний противник, згубник, звабник" (Іов. 1, 6; Зах. З, 1; Мф. 4, 10; Рим. 6, 20 та інші)), вельзевул, котрого іудеї називали князем бісівським або богом мук (Мф. 10, 25; 12, 24 та ін.) [2], веліал (євр. - "негідний, без­чесний, злий" Пс. 41, 9) чи веліар (Сір. "високий князь", 2 Кор. 6, 15 ви­нуватець ідолослужіння та всіх злодіянь), древній змій і дракон (Об. 12, 9; 20, 2), спокусник (Мф. 4, 3; 1 Сол. З, 5), князь цього світу (Ін. 12, 31; 14, ЗО; 16, 11), князь влади повітряної (Еф. 2, 2), бог віку цього (2 Кор. 4, 4), батько обману і людиновбивця (Ін. 8, 44) та інші. Підлеглі йому впалі духи називаються ангелами диявола (Мф. 25, 41; Об. 12, 9-8), де­монами або бісами ( Мф. 7, 22; 10, 8; Ін.. 10, 20; 1 Кор. 10, 20-21 та ін.) і просто злими (Лук. 7, 21; 8, 2; Дії. 19, 12), або нечистими (Марк. 9, 25; Об. 18, 2 та ін.) духами. Між ними також є відмінність та співпідлеглість. Так, Спаситель нагадує про дух нечистий, який, вийшовши з людини, приводить потім у неї сім інших духів, гірших за себе (духів презлих Лук. 11, 26; Мф. 12, 45). Апостол розрізняє між злими духами начала, влади і світоправителів темряви (Кол. 2, 15; Еф. 6, 12), як відмінні між собою за силою та владою. Різниця між злими духами в ступенях, за здогадом одного з учителів Церкви, або є залишком тієї різниці та співпідлеглості, у якій перебували відступні духи один до одного до свого падіння, або засноване на відносних успіхах кожного з них у злі [118, С. 44].

§ 2.14. Падіння злих духів

Усі єства світу духовного створені за природою добрими. Добрими за природою створені й злі духи. Злими вони стали внаслідок зловжи­вання власною волею, не спонукані до цього ніякою необхідністю. Так навчає Одкровення й Церква про походження злих духів.

Спаситель, викриваючи те, що іудеї не вірили в Нього, говорив їм: "Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім" (Ін. 8, 44). Це означає на грецькій мав дію, що здійснюва­лася в минулому і продовжується до теперішнього часу, власне, озна­чає, що диявол не стояв у правді і тепер не стоїть; у правді, тобто вірності своєму призначенню, не встояли духи злі).

Апостоли також, зрозуміло, навчали про відступництво ангелів. Ап. Петро говорить: "Бог Ангелів, що згрішили, не помилував був, а в кай­данах темряви вкинув до пекла, і передав зберігати на суд" (2 Петр. 2,

Відступництво диявола та його ангелів, створених єствами вільни­ми, було відступництвом також вільним: воно не було викликане якоюсь необхідністю - ні зовнішньою, ні внутрішньою - чи якою-небудь споку­сою. "Звідки диявол, - запитує Василій Великий, - якщо зло не від Бо­га?". І відповідає: "На це запитання досить нам того міркування, яке по­дане про лукавство людини. Бо чому лукава людина? З тієї ж причини. Тому що вона мала вільне життя, і їй була дана можливість або перебу­вати з Богом, або віддалитися від Нього (Благого). Ангел Гавриїл завжди стояв перед Богом. Ангел Сатана відступився від свого чину. І перший є таким за власним розсудом, і останнього спонукала воля вибору. І перший міг стати відступником, і останній міг не відступитися. Але одного врятувала велика любов до Бога, а іншого зробило відступ­ником віддалення від Бога... Так, диявол лукавий, маючи лукавство за власним розсудом, а не природа його протилежна добру" [118, С 45]. Бог - не винуватець зла.

Учення про вільне гріхопадіння ангелів, створених добрими, скла­дає постійне та незмінне вчення Церкви і є догматом віри.

1. Згідно з питанням про те, у чому полягав гріх грішних духів, домінуючою в отців Церкви була думка, що цей гріх полягав у гордості. Основу для такої думки вбачали в застереженні апостола не поставити єпископа з новонавернених, щоб він не запишався і не впав у ворожий осуд та в сітку диявольську (1 Тим. З, 6). Аналогічність осуду передба­чає аналогічність злочину. Звідси можна дійти висновку, що і гріх дияво­ла, за котрий він піддався осуду, є пиха, та й узагалі, початок гріха - гор­диня (Сір. 10, 15). "Гордість, - говорить Св. Амвросій, - взяла свій поча­ток від диявола, якого, коли той звабився своєю могутністю й перева­гою, даними йому від Творця, і задумав стати рівним за славою зі своєю Першопричиною, було скинуто з висоти небесної разом із тими ангела­ми, яких затягнув він у своє безчестя" [118, С 45].

Підтвердження можливості такого прояву гордині в ангелів зі світлим розумом можна побачити у свідченні Писання про антихриста: "Що противиться та несеться над усе зване Богом чи святощами, так, що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме" (2 Сол. 2, 4).

2. Чи одночасно настало гріховне падіння всіх духів, чи вони відсту­палися поступово? У різних найменуваннях у Писанні про впалих духів можна побачити вказівку на те, що спочатку згрішив один із вищих ан­гелів, і що він потяг за собою багато інших ангелів у прірву гріха. Останні називаються в Писанні ангелами диявола (Мф. 25, 41), а сам він - бать­ком обману (Ін. 8, 44) і тим, що згрішив спочатку (1 Ін. З, 8), наклепни­ком, що зваблює всесвіт (Об. 12, 7, 9), князем влади повітряної (Еф. 2, 2) та іншими іменами, котрі виділяють його як родоначальника зла з числа інших грішних духів. Отці Церкви думали, що спочатку відступив­ся головний ангел, "з ним відступилося безліч ангелів, що йому підкоря­лися", чи були дружніми із ним [139, С 122].

3. Коли настало їхнє падіння? Без сумніву, до відступництва люди­ни; але як скоро після їх створення у Писанні прямих указівок немає. То­му в древній Церкві висловлювали з цього питання різні думки. Але при­родніше мислити, що ангели відступилися незабаром після їх створен­ня, можливо, на перших кроках свого життя, коли вони ще мало відчу­вали блаженне життя в союзі з Богом і не встигли укріпитися в добрі [118, С 46].

§ 2.15. Моральний стан і участь злих духів

Злі духи впали так глибоко і так утвердились у злі, що вже не мо­жуть покаятися й піднятися, а тому "засуджені навіки й ніколи не змо­жуть отримати благодаті Божої" [84, С 26]. Ця істина виражена в словах Спасителя про диявола, що він "у правді не встояв, бо правди нема в ньому: як говорить неправду, то говорить за свого, бо він неправдомо-вець і батько неправді" (Ін. 8, 44). Ісус Христос назвав диявола бреху­ном. Це значить, що самим єством його є неправда, заперечення істи­ни й добра. Говорячи неправду, він показує головний характер своєї природи. Писання вказує на те, як рішуче і безповоротно було скинуто у прірву грішні духи, коли навчає, що диявол і його ангели засуджені на вічні муки (Мф. 25, 41; Об. 20, 10; Юд. 6 ст.). Але можливість врятувати­ся хоча б одному зі злих духів чи на випадок навернення хоча б одного демона в Писанні вказівок ніде немає.

Переконання, що грішні духи назавжди залишаються злими, у древній Церкві було загальним. А тому на V Вселенському Соборі була піддана осуду, як категорично хибна, думка Орігена і його шануваль­ників, нібито настане підняття демонів, бо і вони, покаявшись, звернуть­ся до Бога [37, С 528-529, 537].

Від морального стану залежить і доля грішних духів. На початку, як тільки згрішили, вони були вигнані з первісного свого помешкання (Юд. 6 вірш), їх було скинуто з неба: "Я бачив того сатану, говорив Спаситель, що з неба спадав, немов блискавка" (Лук. 10, 18). Але вони не покаяли­ся в гріхові, здійснили новий злочин, напоумивши і людей не коритися волі Божій. За цей новий злочин їх піддани новому найважчому пока­ранню, хоч іще не остаточному: "І до змія сказав Господь Бог: "За те, що сотворив ти оце, проклятий ти!"" (Бут. З, 14). У чому б не полягала дія прокляття, в усякому разі воно було більшим від покарання поперед­нього, бо там ми не бачимо ще прокляття Божого. Тепер долею їхньою є стан мученицької знемоги та смутку. Ісус Христос свідчив, що "коли дух нечистий виходить із людини, то блукає місцями пустельними, відпочинку шукаючи, та не знаходить" (Мф. 12, 43; Лук. 11, 24). Разом із цим їхній стан є станом мученицького страху перед Богом і чекання пра­ведного суду Божого та засудження на нескінченні муки. Ап. Яків на­вчає: "І демони вірують і тремтять перед Богом" (Як. 2, 19), а, за свідчен­ням апостолів Петра та Юди, Бог тримає їх зв'язаними кайданами пе­кельної темряви, щоб передати їх на суд великого дня (Юд. 6 вірш; 2 Петр. 2, 4). Темрява, згідно з визначенням в Писанні, означає лихо (Мф. 4, 16; 2 Петр. 2, 17). Пекельна темрява - лихо тяжке. Виразами кайдани вічні, кайдани темряви зображується, що злі духи не можуть звільнитися від темряви. Таким чином, вони неминуче перебувають у стані лиха, а ще й чекають на суд. "Прийшов ти сюди передчасно нас мучити", кричав біснуватий Ісусу Христу (Мф. 8, 29), а легіон демонів "благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню" (Лук. 8, 31). Із цих волань видно, що злі духи знають та відчувають, що та доля, яка че­кає на них, мученицька (страшна), а це збільшує їхній теперішній важ­кий стан, страшний і гіркий. У майбутньому ж на них чекає вогонь вічний (Мф. 25, 41; Об. 20, 10).

§ 2.16. Відношення злих духів до роду людського

Впалі духи мають близьке відношення до цілого роду людського. Після скинення з неба, не маючи можливості серед його мешканців по­ширювати своє царство, вони спрямували свої зусилля на те, щоб між людьми сіяти, повертати й утверджувати зло. За спокусою диявола ста­лося гріхопадіння родоначальника роду людського: "Заздрістю дия­вольською смерть у світ увійде", навчає Премудрий (Прем. 2, 24). Про­клавши через це шлях до свого панування у світі, він та його ангели прагнуть усіх людей віддалити від Бога і від добра, взагалі зруйнувати царство Боже, облаштовуючи на його місці своє власне. Усе старо­завітне людство, оскільки воно було гріховним, складало область сата­нинську, особливо язичницький світ. Так і зображує стан язичницького світу Слово Боже, називаючи язичників, як таких, "що колись прожива­ли за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духу, що працює тепер у неслухняних" (Еф. 2, 2) [3], а язичництво - служінням бісові, а не Богові (1 Кор. 10, 20-21; пор. 2 Кор. 6, 15-16; Об. 9, 20; Втор. 32, 17, Пс. 95, 5). Стан вибраного народу Божого був порівняно набага­то кращим, тому що в Іудеї був знаний Бог (Пс. 76, 2). Але диявол і йо­го духи намагалися всіма силами шкодити і Церкві Божій, що зберігала­ся в наслідді Авраамовому.

Коли з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола між людь­ми (1 Ін. З, 8), то диявол із свого боку напружив усі зусилля, щоб знищи­ти справу викуплення на самому початку. З цією метою він спокушав Самого Здійснителя нашого викуплення (Мф. 4, 1-11; Лук. 4, 1-13). За­знавши поразки, він не посмів знову спокушати Ісуса Христа безпосе­редньо, але під час здійснення Ним подвигу викуплення постійно підступав із спокусами за допомогою своїх знарядь (особливо книжників та фарисеїв - Ін. 8, 44). Дияволу вдавалося заволодівати навіть учнями Спасителя. Одному з них (ап. Петру), котрий відраджував Спасителя від шляху хресного, той сказав: "Відступися від Мене, сатано!" (Мф. 16, 22-23). Юдою сатана заволодів так, що увійшов у нього, вклав у серце його думку зрадити Ісуса (Ін. 13, 2, 27). Усіх апостолів він просив пе­ресіяти, як пшеницю (Лук. 22, 31).

Із заснуванням Церкви християнської диявол докладав і докладає всіх зусиль, щоб перешкодити поширенню Євангелії та справі спасіння людей. Сам Спаситель називав диявола ворогом Своїм, котрий сіє кукіль на тому полі, де Він, Син Людський, сіє добре насіння (Мф. 13, 37, 39). Гоніння на Церкву, розколи, єресі та інші ли­ха, котрі трапляються з Церквою, без сумніву, - не без впливу дияво­ла. Узагалі він "ходить, рикаючи, як лев, що шукає пожерти кого" (1 Петр. 5, 8). Він озброює і всі свої влади, начальства й світоправителів темряви світу цього (Еф. 6, 12), щоб не тільки утримати своєю владою синів, що не слухаються Бога (Еф. 2, 2), а щоб навертати та підкоря­ти своїй владі синів Церкви Христової. Та з особливою силою він по­встане проти Церкви, коли настане, кінець світу і перед другим пришестям Сина Божого, коли "сатана буде випущений із в'язниці своєї, і вийде зводити народи, що на чотирьох краях землі" (Об. 20, 7-8). Тоді він спорудить особливу, надзвичайну зброю для боротьби з Церквою в особі антихриста (2 Сол. 2, 8).

§ 2.17. Відношення злих духів до кожної людини

Близьке відношення мають злі духи і до кожної людини окремо. Згідно з вченням Писання, кожна людина, не просвічена хрещенням, підлягає владі злого духа. Апостоли навернення язичників до Христа називали наверненням від сатанинської влади до Бога (Дії. 26, 18; Кол. 1, 13). Але й після навернення людини до Христа зусилля диявола заволодіти людиною не припиняються. Писання зображує життя христия­нина у вигляді безперервної боротьби з духами зла. "Зодягніться в по­вну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла ("земної людини"; гебраїзм), але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби" (Еф. 6, 11-13).

За зображенням Писання, згубні дії диявола можуть впливати на душу людини, її моральний стан, а також на її тіло, добробут і, взагалі, на видиму природу.

Відступні духи можуть злісно впливати на душу людини, на її дум­ки та настрій, взагалі на моральний стан; можуть засліплювати розум в людині, збуджувати гріховні бажання в серці, схиляти до злочинних дій. Характер і властивості диявольських спокус особливо помітні в історії спокуси прабатьків і самого Ісуса Христа. Але такий же характер й інших спокус. Так, Давидові сатана вселив марнославну думку перелічити Ізраїль (1 Цар. 21. 1), у серце Юди вселив думку зрадити Ісуса Христа (Ін. 13, 2), наповнив серце Ананія та Сапфіри пориванням сказати не­правду Святому Духові (Дії. 5, 3).

Писання показує, що диявол на час спокус може поставати в різних видимих образах. Так, прабатьків він спокушав в образі змія, Ісуса Хри­ста в іншому видимому образі. Aп. Павло засвідчує, що він може поста­вати у вигляді ангелів світла (2 Кор. 11, 14). Але переважно відступні ду­хи ведуть боротьбу непомітну, маючи змогу невидимим чином вплива­ти на душу людини.

Нападам диявола із зрозумілих причин піддавалися переважно подвижники. Ті, що байдужі до справи спасіння, перебуваючи в невір'ї, одержимі пристрастями та гріхами, взагалі, віддані гріхові, і без спокус від диявола утворюють область сатанинську.

Грішні духи можуть поневолювати людське тіло за допуском Бо­жим, причиняти тілесні страждання, викликати в ньому розлад і взагалі керувати ним із своєї злісної сваволі. Повністю стан цього страшного нещастя називається у Св. Писанні (на відміну від спокуси, дії диявола на душу людини) біснуванням, а ті, що перебувають у такому стані біснуватими (напр. Мф. 4, 24; 8, 28 та ін.). У євангельських переказах про біснуватих можна помітити, що в стані біснування злий дух, вселив­шись у людину (в тіло), усуває душу її від панування над тілом і впро­довж усього стану біснування сам панує над тілом, яке підкоряється йо­му навіть більше, ніж своїй власній душі. Часто злий дух, що живе в тілі біснуватих, утворює в ньому тільки окремі хворобливі стани чи пошкод­ження органів, наприклад глухоту й німоту (Марк. 9, 25), сліпоту й німо­ту (Мф. 9, 32), корчі (Лук. 13, 11, 16). Але в повному стані біснування злий дух цілком управляє всім тілом людини, навіть користується орга­ном мовлення і людською мовою, виражає свої злі наміри й своє влас­не пізнання, яке перевищує знання людини (Мф. 8, 29, 31; Марк. 1, 24; Лук. 4, 34, 41 та ін.). А яким страшним і незвичайним тілесним страж­данням піддають злі духи одержимих ними, видно особливо з. опису євангелістами стану гадаринських біснуватих (Мф. 8, 28-34; Марк. 9, 14-21; Лук. 9, 37-42). Євангельська історія свідчить, що випадки біснуван­ня під час земного життя Спасителя були численними.

Нарешті злі духи можуть приносити шкоду зовнішньому достатку людини, бо можуть впливати на світ матеріальний, і навіть із більшою силою і більшою мірою, ніж люди, котрі поступаються їм у могутності, їхні дії у матеріальному світі іноді можуть здаватися людям навіть над­природними, мають вигляд чудес. Так, Ісуса Христа диявол забирає у святе місто і ставить Його на наріжника храму. Пізніше, іншого разу, ди­явол бере Його на височезну гору і "показує Йому всі царства на світі та їхню славу" (Мф. 4, 5, 8) за хвилину часу (Лук. 4, 5). Про людину безза­коння, пришестя якої буде сатанинським, говориться, що воно "буде з усякою силою й ознаками, та неправдивими чудами, і з усякою оманою неправди між тими, хто гине, бо любові правди вони не прийняли, щоб урятуватися" (2 Сол. 2, 9-10), про його лжепророків, що вони "будуть чи­нити великі ознаки та чуда, що звели б, коли можна, і вибраних" (Мф. 24, 24), "так що й огонь зводить із неба до долу перед людьми" (Об. 13, 13). За такої влади над природою та її силами, звичайно, грішні духи можуть із допуску Божого шкодити достатку людини і дійсно шкодять. У книзі Іова сказано, що за дією диявола Іов позбавлений був усього зовнішнього блага [72, С. 560-566].

§ 2.18. Промисел Божий відносно злих духів

Злі духи на чолі з сатаною, хоч і складають особливе, вороже Бо­гові царство, але перебувають у залежності від Бога і у своєму бутті, і у всій своїй діяльності.

Бог зберігає їх у бутті. Вони охороняються, тобто зберігаються Бо­гом у вічних кайданах до суду великого дня (Юд. 6), і будуть існувати й терпіти страждання після останнього суду.

Дія Промислу Божого відносно злих духів полягає в тому, що Бог, не бажаючи позбавляти їх подарованої Ним свободи, тільки дозволяє злим духам робити зло, але, як безмежно-праведний і премудрий, силою Своєю обмежував і обмежує їхні згубні дії у світі й спрямовує їх до доб­рих наслідків.

Злі духи свою злісну діяльність у світі можуть виявляти тільки з до­пуску Божого. "Потрібно знати, - навчає Церква, - що демони не можуть вжити насильства над жодною людиною, над іншою якою-небудь істо­тою, якщо Бог не дозволить їм" [84, С. 26]. Так, у книзі Іова вказується, що диявол міг приступити до спокуси праведника, тільки спитавши по­передньо дозволу Божого. З історії ж Іова видно, що, дозволяючи дия­волові здійснити зло, Бог визначає межі його діям: "І сказав Господь до сатани: "Ось усе, що його у руці твоїй, тільки на нього самого не простя­гай своєї руки..."" (Іов. 1, 12). "Ось він у руці твоїй тільки душу (тобто життя) його бережи" (Іов. 2, 6). У Новому Завіті говориться, що без доз­волу Божого злі духи не могли ввійти навіть у найнижчі тварини (Мф. 8, 31). Про залежність диявола у своїх діях від Бога Писання свідчить, ко­ли навчає, що Бог ніколи не дозволяє дияволові спокушати нас більше, ніж ми можемо понести: "Вірний Бог, - пише ап. Павло, - Який не попу­стить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її" (1 Кор. 10, 13).

Але, допускаючи діяльність злих духів, Бог спрямовує їхні дії, наскільки це можливо, до добрих наслідків. Усі такі спокуси спрямову­ються Промислителем до моральної користі людей, їхнього спасіння. "Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, діста­не вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його" (Як. 1, 12; 1 Петр. 1, 6-7). Узагалі, маючи віру у всеблагий та премудрий Промисел Божий, не можна думати, що Бог міг би дозволяти спокуси з боку злих духів без благих і премудрих цілей, хоча вони не завжди видимі і зро­зумілі для людини.

Бог обмежував і обмежує злу діяльність злих духів. Так, за повстан­ня проти Бога диявол і його ангели скинені з неба (Лук. 10, 18), Бог їх "у кайданах темряви вкинув до пекла, і передав зберігати на суд" і муки (2 Петр. 2, 4), а за спокусу прабатьків вони перебувають під дією Божого прокляття. Діяльність та влада диявола над людьми і до пришестя Хри­стового були обмежені. Але справжні поразки і втрати для царства са­тани настали з пришестям на землю Господа нашого Ісуса Христа, Який заради цього... "і з'явився, щоб знищити справи диявола" (1 Ін. З, 8), "щоб смертю знищити того, хто має владу смерті" (Євр. 2, 14).

Поразка диявола почалася ще за часів суспільного служіння Спа­сителя родові людському. Господь переміг диявола під час спокуси в пу­стелі, руйнував його царство, виганяючи безпосередньо та через апос­толів нечистих духів із одержимих ними, а Своїм ученням і життям ни­щив справи диявола, обман і гріхи. Але рішучий удар його володарю­ванню над світом нанесений хрестом, на якому Господь Ісус Христос, "знищивши рукописання на нас [тобто списки гріхів людських], що наказами було проти нас, він із середини взяв його, та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміхо-

висько, перемігши їх на хресті" (Кол. 2, 14-15). Ісус Христос перед Своїми хресними стражданнями свідчив: "Тепер суд (тобто осуд) цьому світові: князь світу цього буде вигнаний звідси тепер (тобто із області, котрою володів із володіння свого); і як буду піднесений із землі, то до Себе Я всіх притягну" (Ін. 12, 31-32; 16). Тому одразу ж після смерті Він зійшов пречистою душею Своєю в темряву, звільнив від пут диявольсь­ких усіх, що увірували в Нього, зруйнував сатанинські твердині (1 Петр. З, 18-20; 4, 6). Із здійсненням викуплення усі люди, що живуть на землі, за умови віри й спілкування з Христом, стають вільними від рабства ди­явола, який лише через гріх людей панує у світі. Із поширенням Церкви Христової на землі панування диявола над світом поступово скоро­чується.

Однак поразка диявола смертю й воскресінням Спасителя ще не є остаточною. У нього не забрано можливості спокушати всесвіт, зваблю­вати, зводити.

Але настане час, коли цілком будуть знищені вплив та влада дия­вола і його ангелів над людиною. У них відберуть можливість діяти; во­ни повністю будуть відділені від суспільства добрих "і вкинені в озеро вогняне та сірчане.., і мучені будуть вони день і ніч на вічні віки" (Об. 20, 10) [72, С 566-574].

§ 2.19. Властивості першоствореної людини. Промисел Божий про неї

Перша людина була створена Богом досконалою за всією своєю природою. У ній не було і тіні гріха. "Поглянь, - говорить Премудрий, що праведною вчинив Бог людину" (євр. jasar "прямий, праведний") (Еккл. 7, 29). Християнам заповідається "зодягнутися у нового чоловіка, ство­реного. Богом у справедливості й святості правди" (Еф. 4, 24). Однак до­сконалість першоствореної природи людини, при її безгрішності, не бу­ла повнотою духовно-моральної довершеності, станом сил людини, що розкрилися б у пізнанні істини й утвердилися в добрі. Розвивати й зміцнювати свої сили людині доводилося самостійно: у богоподібній і безгрішній природі подарована їй тільки здатність до безперешкодного, поступового і нескінченного вдосконалення. Першостворений не мав недосконалостей дитячого віку в душі. Розум першоствореної людини був чистим і світлим, вільним від усяких забобон і помилок, був здатний до легкого й швидкого розуміння всіх речей (як показує найменування Адамом імен тварин), але не був у стані повного розуміння, не володів самим знанням істини, міг бути переможеним хитрістю змія; Єва нава­жилася вкусити заборонений плід найбільше тому, що він дає знання (Бут. З, 6). Воля перших людей володіла повною, нічим не обмежене свободою вибору, не знала внутрішньої боротьби між добром та злом, мала переважний потяг до добра, але не була в стані непохитної свя­тості; можливість зла в ній залишилась. Її серце було чистим і нічим гріховним не збуреним: "І були вони нагі обоє, Адам та жінка його, і во­ни не соромились" (Бут. 2, 25), що є, за виразом св. І. Дамаскіна, "вінцем безпристрасності" [139, С. 147-148]. Закон добра, накреслений у серці кожної людини (Рим. 2, 15), особливо чітко й живо говорив свідомості й почуттю невинної людини про добро. Тому її серце могло вільно праг­нути до верховного блага, виховувати в собі любов до Бога, однак не бу­ло непричетне й до можливості дозволяти в собі гріховні рухи, могло за­хопитися красою плода дерева. Тіло було вільним від стану дитячої немічності й руйнівної дії стихій, хвороб і смерті, не мало ніяких не­доліків, ні внутрішніх, ні зовнішніх, і було оповите міцністю (Сір. 17, 3), тобто володіло силами свіжими й незіпсованими і було слухняною зброєю духу. Першостворені не знали страху хтивості, що "боролася проти духу". Однак тілесні сили людини мали потребу в постійному підкріпленні й освіженні, так, як і все тіло, у підтримці життя.

При всій досконалості своєї природи, людина із самого початку ма­ла потребу в постійному сприянні чи промисленні Божому, щоб вона могла досягати свого призначення. Благий Творець зразу після ство­рення людини виявив їй своє сприяння. Незвичайна і єдина історія без­посереднього виховання людини Богом зображується в буттєписанні Мойсея.

Бог для життя людини виростив на землі рай, солодощі, тобто пре­красний сад (у перекладі сімдесяти - і ввів людину в нього: "І насадив (із євр. "приготував, облаштував") Господь Бог рай в Едемі на сході [тобто від Палестини], і там осадив людину, що її Він створив" (Бут. 2, 8; 15). "І зростив Господь Бог із землі кожне дере­во, принадне на вигляд і на їжу смачне" (Бут. 2, 9). Це був, за словами св. І. Дамаскіна, "ніби царський палац, живучи в якому, людина мала б блаженне і цілком щасливе життя" [139, С. 146-147]. Для вправлення й розвитку сил тілесних Бог заповідав Адамові порати і доглядати рай (Бут. 2, 15). Це повинно було, звичайно, сприяти примноженню пізнан­ня про природу, а виняткова краса раю та благ, які надавалися, підноси­ти думку й почуття Першоствореної людини до Премудрого Творця світу.

Між іншими деревами, наданими в користування людині (Бут. 2, 16), Бог дав "дерево життя посеред раю" (Бут. 2, 9). Воно призначене бу­ло для повсякчасного збереження життя людського (Бут. З, 22), так що "живлячись плодами його, людина і тілом була б безболісною й безсмертною" [77, С. 8], не знала б, звичайно, і старечої немічності. Смерті Бог не створив, але створив людину для нетління. Така особливість цього дерева, без сумніву, не була його природною властивістю, але яв­ляла один із видів особливої, надприродної дії божественної благодаті, пов'язаної зі споживанням плодів цього дерева як із певним сим­волічним знаком.

Облаштувавши і забезпечивши зовнішнє життя людини, Бог став її вихователем і керівником у духовному вдосконаленні. За описом Мой­сея, Бог "привів до Адама всю польову звірину і все птаство небесне, щоб побачити, як він їх кликатиме" (Бут. 2, 19). Сам Бог при цьому був присутній і спостерігав, як людина називала імена, що, звичайно, не могло не супроводжуватися благотворним впливом на її свідомість і думку. Це було одночасно утвердженням людини в правах панування над нерозумним творивом (Бут. 1, 26). Давати ім'я, мовою Св. Писання, - означає оголошувати себе володарем чого-небудь (Вих. 40, 26; 4 Цар. 23, 34; 24, 77).

Для виправлення моральної волі й рішучого утвердження людини в добрі Бог дав визначену й позитивну заповідь і, згідно з духовно-чуттєвою природою людини, таку, якій підкорений той та інший бік її природи. Бог заборонив споживання плодів лише одного дерева: "Але з дерева добра і зла - не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти на­певно помреш!" (Бут. 2, 17). Заповідь ця стосувалася одного окремого випадку, однак, за видимої простоти й нескладності, у ній виразився весь закон, що визначав наше відношення до Бога і вимагав від люди­ни цілковитої покори своєму Творцеві. Виконання її повинно було на­вчити найголовнішому і найчуттєвішому в житті. Щоб охоронити люди­ну від порушення заповіді, Бог огородив її пересторогою смерті за зло­чин її. У даруванні заповіді - з боку Бога і в збереженні її - з боку люди­ни і була суть першої заповіді Бога людині (або, що те ж, релігія в раю). Примітка:

Висловлені були різні думки про природу дерева пізнання добра й зла. Одні думають (раціоналісти), що це дерево було отруйним за природою, чому й заборонено було споживання плодів його. Але Адам та Єва не вмерли одразу ж після спожиття забороненого плоду, дов­го ще жили після цього, значить його плід не був отруйним. Інші ро­зуміють під ним дерево пізнання добра й власному розумінні. Але не можна допустити, щоб споживання плодів якого-небудь дерева по­тягло собою такі згубні наслідки, як виникнення в природі то­го, хто споживає. Ще інші під цим деревом розуміють взагалі дещо алегоричне (дерево в духовному розумінні), але й таке розуміння не відповідає вказівкам із Біблії, що воно було посеред раю (Бут. , 3), і по­ряд іншими деревами виростив його Бог із землі. Значить, це було фізично звичайне дерево, всі наслідки гріха, що виникли від ужитку плодів цього дерева, виникли не від властивостей дерева, від пору­шення заповіді Божої. "Дерево пізнання, - говорить Феодорит, - на­зване так заради того, що ньому виникає відчуття гріха. Бо ті, що не знали до цих пір гріха або не були ньому досвідчені, потім укусили заборонений плід, відчули муки сумління" [118, С 53].

Нарешті, Бог сприяв прабатькам у їхньому духовному вдоскона­ленні тим, що удостоїв їх найближчого спілкування із Собою. У раю бу­ли богооб'явлення. Буттєписьменник вказує, що Сам Бог увів першо­створену людину в рай, Сам дав заповідь, Сам привів до Адама жінку. Уже про грішних прабатьків він говорить: "І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок. Адам говорить Богові: "Почув я Твій голос у раю"" (Бут. З, 8, 10). Така близькість Бога до люди­ни осявала її природні сили великим світлом, просвітлювала її розум до пророчого прозріння в майбутнє про поширення роду людського (Бут. 2, 23-24), підтримувала й підкріплювала її волю в добрі, взагалі сприяла природним силам її у досягненні вищої досконалості, для якої вона при­значена.

Первісний стан людини не був ані станом якої-небудь грубості та нерухомості, ані станом гріховної природи людини, ані станом низької духовно-моральної досконалості, придбаної досвідом та навичками у злі. Він був, з одного боку, станом чистої та непошкодженої природи лю­дини, із переважаючим внутрішнім потягом до добра (ця природа не знала гріховної похоті, але й не утвердилася ще в добрі). З іншого боку, і особливо, це визначилося дією благодаті Божої, що сприяла швидко­му та гармонійному розвитку всіх сил людини в напрямку до добра. Од­нак людина стояла ще тільки на початку шляху до досягнення мети. Її свобода шляхом вправляння в добрі повинна була переходити із стану невинності (можливості грішити) у стан праведності (неможливості грішити), у свободу чад Божих, якою є свобода ангелів і святих людей, що утвердилися в добрі.

Але хоч у першоствореному стані люди перебували тільки на шля­ху до досягнення свого призначення, однак стан їхній був станом бла­женства. Він поєднував у собі такі блага, котрі цілком могли складати це блаженство. Так, душа їхня була чистою та невинною, з силами світли­ми й діяльними, тіло не знало ні хвороб, ні шкідливих дій стихій, ні не­достатку в їжі та питті, для душі не було ніяких труднощів чи утисків. То­му людина звичайно відчувала задоволення, внутрішнє світло, нічим не збурений спокій совісті. Зовнішня природа з усіма царствами підкоряла­ся людині, служила їй, як своєму цареві та владиці. Спілкування з пре­красною, що тільки-но вийшла з рук Творця, природою, як і сама праця догляду та зберігання раю не могли не давати прабатькам чистої та ви­сокої насолоди. Нарешті, вони перебували в найближчому спілкуванні з Богом, а це не могло не наповнювати їхні серця відчуттям найвищого блаженства. Очевидно, вони спілкувалися також з ангелами, котрі й те­пер не стороняться спілкування з нами, а спілкування з ними - нове джерело радості й задоволення.

І такий блаженний стан перших людей, без сумніву, не зменшував­ся б з часом, а все більше і більше збільшувався й зробився б повсяк­часним їхнім надбанням, якби тільки вони устояли в заповіді Божій і че­рез це назавжди утвердились в добрі й покорі Богові. Тоді б і саме тіло людини від уживання плодів дерева життя зберігало здатність жити повік-віки (Бут. З, 22) і дозрівало б до безболісного перетворення з ду­шевного в духовне тіло (1 Кор. 15, 44-45), тобто в таке, яким стане тіло грішної людини через спокутування після всезагального воскресіння [46, С 402-426].

§ 2.20. Гріхопадіння прабатьків

Безневинний та блаженний стан прабатьків не був станом незмінним. Буттєписьменник не вказує, як довго жили прабатьки в раю, але говорить, що вони порушили заповідь Бога і впали. Можливість падіння перших людей містилася в тому, що вони стояли ще на шляху випробування і свобода їхня не була ще цілком утвердженою досвідом і навичками в добрі.

Коротко й просто передає Буттєписьменник історію гріхопадіння прабатьків. Він розповідає: "Змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив. І сказав він до жінки: "Чи Бог наказав: "Не їжте з усякого дерева раю?"" І відповіла жінка змієві: "З плодів дерева раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що в середині раю, Бог сказав: "Не їжте з нього і не доторкайтесь до нього щоб, - вам не померти"". І сказав змій до жінки: "Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, ко­ли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов бо­ги, що знають добро й зло". І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з йо­го плоду, та й з'їла, і разом дала теж чоловікові своєму, - і він з'їв. І роз­крилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові лис­тя, і зробили опаски собі" (Бут. З, 1-7).

Таким чином, гріх проникнув у людську природу під впливом змія-спокусника, котрий звабив Єву до переступу заповіді. Під змієм-спокус-ником у власному розумінні треба розуміти не звичайного змія, а особ­ливе єство духовне, розумне і при цьому зле, котре тільки користувалося змієм - твариною, як зброєю спокуси. Таким єством був ангел, що відступився від Бога, тобто диявол. В інших місцях Писання спокушен­ня прабатьків до гріха прямо приписується дияволу. Так, Спаситель на­зиває диявола людиновбивцею споконвіку, і саме тому, що він - винува­тець гріха й смерті в людському роді, а всіх грішників іменує синами ди­явола (Ін. 8, 44). Ап. Іоан також називає того великого змія, чи вужа ста­родавнього, який спокушав людину, дияволом і сатаною, що зваблює всесвіт (Об. 12, 9; 20, 2-3). У книзі Премудрості сказано: "Заздрістю ди­явола смерть у світ увійде" (Прелл. 2, 24).

Хоча гріхопадіння прабатьків здійснилося під впливом диявола, але внутрішня та головна причина походження гріха була в самих пра­батьках, у їхній свободі. Диявол з'явився в раю не як гнобитель людини, але як звабник, котрий міг діяти хитрістю, порадою, підказкою, саме тією зброєю, котра, хоча й може впливати на свободу волі, але не може її цілком примусити. З іншого боку, і самі люди володіли всіма засоба­ми, щоб відбити всі ті підступні поради. А тому, якщо вони схилилися на бік спокусника, то цим показали непокору Богові, не з необхідності та примусу, а за рішенням власної вільної волі.

Отже, гріх у перших людей виник як негативний плід їхньої свобо­ди під впливом зваблення їх із боку диявола. Значить, не можна вважа­ти винуватцем гріха ані Бога, ані сам гріх як явище, споконвіку прита­манне людському родові.

У біблейському переказі про падіння людини подано поняття про саму суть гріха, здійсненого прабатьками. Видимий бік гріха складався з порушення доброї заповіді Божої поїданням плоду із забороненого де­рева. Але ця заповідь дана була першим людям безпосередньо Самим Богом і була, таким чином, вираженням Його волі. Звідси, із зовнішньо­го (формального) боку, гріх перших людей, як і всякий гріх (гріх є безза­коння, 1 Ін. З, 4), був переступом морального закону й непослухом волі Божій (Рим. 5, 15-20). Але за внутрішнім своїм єством цей гріх полягав у гордовитому роз'єднанні творива зі своїм Творцем, виявом непомірно­го самолюбства, що виявилося в бажанні досягнути рівності з Богом і бути в повній незалежності від Нього. З біблійного переказу про гріхо­падіння видно, що жінка вирішила порушити заповідь Божу тільки після того, як диявол, спочатку поселивши в Єві замість любові до Бога, віри в Нього недоброзичливість та недовір'я, невдоволення Ним, указав на можливість незалежного від Бога життя: будете як боги. Значить це був той самий гріх, котрий був причиною падіння самого спокусника і бага­тьох із величних духів із висоти ангельської величі у прірву загибелі та приниження, те ж саме вороже роз'єднання творива з Творцем, по­встання проти Творця.

У Буттєписьменника відносно детально розповідається тільки про гріхопадіння жінки, а про відступництво чоловіка лише помічено, що жінка подала чоловікові своєму [заборонений] плід, і він з'їв. Про особ­ливе зваблення його й спонукування до гріха не розповідається, указа­но лише, що він згрішив тому, що послухався голосу жінки своєї, тобто послухав її більше, ніж Господа. Отже, можна вважати, що він відсту­пився внаслідок переконань із боку жінки й пристрасті до неї, розділив­ши, звичайно, і всі гріховні її помисли й почуття.

Вказаними властивостями цього гріха пояснюється і його надзви­чайна злочинність; він є тяжким переступом, настільки великим, що для відновлення людини й знищення всіх наслідків гріхопадіння вимагався аж такий засіб, як втілення та смерть Сина Божого. Блаж. Августин на­зиває гріх Адама "незбагненним відступництвом" і говорить, що розміри цього гріха навіть не може пояснити наша думка. "Тут були, - говорить він, - і гордість, тому що людина забажала перебувати під владою більше своєю, ніж Божою; і зневага святині, тому що не повірила Богові; і людиновбивство, тому що наразила себе на смерть; і перелюбство ду­ховне, тому що невинність людської душі порушена переконанням змія; і злодійство, тому що скористалася забороненим деревом; і користо­любство, тому що захотіла більшого, ніж те, чим повинна була вдоволь­нитися" [46, С 477-485]. А Тертуліан у порушенні заповіді прабатьками вбачав порушення всього десятислів'я [19, С. 101].

Гріхопадіння прабатьків і його наслідки

Таким чином, видима сторона гріха наших прабатьків полягала в порушенні заборонної заповіді Божої, вираженої в наступних словах: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла - не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (Бут. 2, 16-17).

Порушивши цю заповідь, прабатьки впали в гріх прямого непослу­ху чи непокори Богові, і таким чином порушили в самій основі весь мо­ральний закон, який є не що інше, як блага і досконала воля Божа (Рим. 12, 2). Але порушуючи закон Божий, людина як істота розумна й відповідальна за свою поведінку стає істотою злочинною та винною пе­ред Богом.

"Нехай ніхто не думає, - говорить Блаженний Августин, - нібито гріх перших людей незначний та легкий тому, що складався лиш із їди плодів дерева, - заповіддю вимагалась покора, така доброчесність, яка в розумної тварі є ніби матір'ю й берегинею всіх чеснот" [16, С 66].

В одному зі своїх творів Блаженний Августин назвав гріх Адама "невиясненним відступництвом" [19, С 102].

"Як тільки відбулося порушення заповіді, у той же час, - говорить Блаженний Августин, - залишила прабатьків і благодать Божа" [74, С 314]. У людині, першопочатково чистій і невинній, з'явився новий, не­властивий і чужий їй раніше гріховний настрій та внутрішня замкнутість у спілкуванні з Богом, Джерелом життя.

"Найбільш ґрунтовна й значна зміна, - пише єпископ Гурій, - відбу­лася в душевному житті... Божество, що раніше сприймалося як блага повнота внутрішнього життя, стало тепер сприйматися як зовнішній об'єкт і як такий, що збуджує уже в серці не хвилювання любові, а по­чуття страху. Це почуття страху болісне для людини, вона тремтить пе­ред Богом, намагається сховатися від Лиця Божого... За неминучими законами психологічного життя, це Божество свідомістю людини буде все далі і далі віддалятися від людського серця, людина все більше й більше буде прагнути заховатися від Лиця істинного Бога і стане ство­рювати собі фальшиві кумири, що будуть більш доступні для зміненої її внутрішньої сутності..." [41, С 21].

Якщо до гріхопадіння в природі людини царювала повна гармонія і рівновага поміж душею та тілом, так що, коли душа вільно спрямовува­лась до Бога і підкорялась Йому, тіло слухняно корилось й служило їй самій, то після гріхопадіння зовсім похитнулися й порушились ці гар­монія та рівновага. Карою за непокору душі Богові стала непокора тіла душі людини. При цьому тіло не тільки перестало підкорятися душі, але й навіть взяло верх над нею, так що у людині, що впала, замість закону розуму воплотився закон примхи (похоті), і життєвим началом замість духу стало тіло, що відволікало його від всього духовного і тягнуло до чуттєвості та гріха, таким чином стаючи з наслідку гріха причиною (по­роджувачем) гріха [46, С 444-445].

Наслідком гріхопадіння стала і тілесна смерть. "Як відомо христия­нам, що дотримуються істинно кафолічної віри, - пише Блаженний Ав­густин, - смерть тілесна спіткала нас не за законом природи, тому що Бог не створив для людини смерті, - але внаслідок гріха" [16, С 45].

Православний Катехизис митрополита Філарета в розділі, присвя­ченому III члену Символу віри (про втілення Сина Божого), констатує як безсумнівний факт наступне: "Як від зараженого джерела природно те­че заражений потічок, так від родоначальника, що заражений гріхом і тому смертний, природно народжуються заражені гріхом і тому смертні нащадки" [41, С 16-17].

Цю ж думку можна передати так: усі люди як нащадки родоначаль­ника людського роду Адама, хоча і створеного за образом Божим, але такого, що здійснив тяжке гріхопадіння, народжуються з гріховними спадковими пошкодженнями своєї духовно-тілесної природи. Ця вроджена гріховність з часів Блаженного Августина відома під на­звою первородного гріха (peccatum originate).

"Немає нічого відомішого, - говорить Блаженний Августин, - за учення Церкви про первородний гріх, - але в той же час, і немає нічого таємнішого і недосяжнішого за дане вчення для звичайного людського розуміння" [17, С 445].

Примітка: Сказання Мойсея про гріхопадіння прабатьків є правдивою і дійсною історією походження зла й гріха у світі, і тому його потрібно сприймати як буквальне. Не можна припустити, щоб Бог в од­кровенні настільки важливої істини, як походження зла у світі, через алегорії чи символи вводив людей у різні здивування й вагання, які пе­реходили нерідко в помилки. Сам Буттєписьменник навчає бачити у своїй розповіді правдиву історію. У зв'язку з розповіддю про гріхо­падіння в тих же главах його, без сумніву, історичної книги є гео­графічні, етнографічні й чисто історичні вказівки, що не допускають алегоричного розуміння. Усе старозавітне законодавство, весь жертовний культ і взагалі все вчення про спасіння є, зв'язку роз­повіддю книги Буття про гріхопадіння, історичною подією. Священні письменники і Старого, і Нового Завіту часто посилаються на це оповідання, приймаючи його за справжню історію гріхопадіння (напр. Ос. 6, 7; Прем. 2, 23-24; Сір. 25, 27; Рим. 5, 12-21; 2 Кор. 11, 3; 1 Тим. 2, 14 та інші). Так само і отці, і вчителі Церкви звичайно розуміли й по­яснювали розповідь про гріхопадіння буквально, як правдиву історію [118, С 56].

§ 2.21. Наслідки гріхопадіння

Гріх, скоєний прабатьками в раю, супроводжувався різноманітни­ми згубними наслідками для людства, тобто як для самих прабатьків, так і для всього потомства, що пішло від тих, що згрішили. Наслідка­ми гріхопадіння, згідно із ученням Православної Церкви [75, С 42-44; 84, С. 29; 77, С. 17] є: стосовно душі людини - духовна смерть внаслідок позбавлення благодаті Божої та ушкодження всіх сил її ду­ховної природи (потьмарення в ній образу Божого); стосовно тіла -хвороби та смерть тіла; стосовно зовнішнього достатку - вигнання лю­дини з раю, втрата чи зменшення влади над природою і осуд її на вис­нажливу працю й скорботи в земному життя із неминучою смертю в кінці. Видима природа була проклята прокляттю за гріх людини. На­решті, усі нащадки Адама народжуються зі спадковою гріховністю та за свою вроджену гріховність є винними перед Богом, чому хвороби, скорботи, тимчасова та вічна смерть є долею не одних прабатьків, але й усього людства.

Наслідки ці, однак, не є тільки природним здійсненням гріха, хоча гріх і в самому собі є подібним до отрути, джерелом руйнування, безпо­рядку, розладу (Гал. 6, 7-8; Як. 1, 15). Деякі з наслідків гріха служать по­зитивними покараннями з боку правди Божої за гріх, визначенням суду Божого над злочинним та винним перед Богом людством.

Наслідки стосовно душі людини

Людина в порушенні заповіді Божої виявила гордовите прагнення до незалежності від Бога, внутрішньо забажала сама бути Богом. Пер­шим наслідком такого відчуження людини від Бога було те, що душа позбулася благодаті Божої, бо "що спільного між праведністю та безза­конням, або яка спільність у світла з темрявою?" (2 Кор. 6, 14). Залишившись без благодаті Божої, яка зміцнювала природні сили не­винної людини в напрямку добра, людина через це сама себе прирекла на духовну смерть, згідно з визначенням Божим: "Бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (Бут. 2, 17). Смерть душі не є припиненням особистого буття людини, бо душа безсмертна, а роз'єднанням її з Бо­гом, у якому життя всього живучого й животворне світло людського ду­ху (Ін. 1, 4; Пс. 35, 10), "бо в Нім ми живемо й рухаємось, та існуємо" (Діян. 17, 28). Унаслідок такого роз'єднання душа хоча й зберігає буття, але життя її набуває неправдивого, не властивого її природі напрямку, бо істинне життя духу без благодаті Божої так само неможливе, як не­можливе життя тілесне без їжі та повітря. Отже, наскільки людина віддаляється від Бога, прямуючи дорогою зла, настільки прилучається вона до духовної смерті (Як. 1, 15; 1 Ін. З, 14; 5, 16-17; Рим. 1, 32 та інші). Відповідно бувають різні ступені духовної смерті, як і духовного життя. Звичайно, перші люди ще не відчували всіх жахів духовної смерті, бо покаялись у своєму гріхові й отримали обітницю про Спаси­теля. Але в нащадках Адама зло і віддалення від Бога мали розвинути­ся до рішучого відступництва від Бога й озлоблення у злі. На таких у майбутньому житті, після всезагального воскресіння й суду, чекає вічна смерть, друга смерть (Об. 2, 11; 20, 6; 6, 14; 21, 8; пор.: Мф. 25, 41, 46). Тоді чітко розкриються перед свідомістю людини в усій грізній величі слова Божі: "Смертю помрете".

Іншим наслідком гріха людини було пошкодження духовної приро­ди людини, поява в душі, за апостолом, іншого закону, який бореться проти закону розуму (або нового прийдешнього начала, яке можна на­звати началом зла чи гріховних дій). Ап. Павло такими рисами зображує перебування та дію в грішній природі людини цього начала: "Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. То ж знаходжу закона, коли хочу робити добро, - що зло лежить у мені" (Рим. 7, 18-21). Це дієве гріховне начало як у прабатьків, так і в їхніх нащадків проникло повністю в їхню природу. Гріховному ураженню піддалися всі сили душі: розум, воля та серце.

Ураження розуму виявилося в тому, що розум потьмарився, втра­тив ту чіткість та проникливість, які властиві були людині до гріхо­падіння. Це відкрилося одразу ж після гріхопадіння. Коли ті, що згріши­ли, почули голос Бога, що по раю ходив, то замислили сховатися від ли­ця Господа посеред дерев райських (Бут. З, 8), забувши, що від Всюди­сущого та Всевідаючого нема нічого потаємного. У сфері мислення од­разу ж народилася так звана (церковною мовою) "тілесна думка" (Рим. 8, 7). Адам перекладав вину за свій гріх на дану йому Богом дружину і певною мірою на Самого Бога, а жінка подібним чином складала вину на змія (Бут. З, 12-13). У нащадках Адамових ураження розуму виявило­ся та виявляється ще чіткіше (Прем. 9, 16), особливо у відношенні до пізнання Бога й світу духовного. "Людина тілесна, - говорить апостол, -не приймає речей, що від Божого Духа, бо для неї це глупота і вона зро­зуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно" (1 Кор. 2, 14). Проповідь про Христа для іудеїв здавалася, як і еллінам (грекам в ап. Павла), безумством (1 Кор. 1, 23). Потьмарений гріхом розум готовий виправдати зло і гріх у всіх його проявах.

Гріх вніс розлад і в область волі, людської моральної свободи: "Во­ля нахилилася більше до зла, ніж до добра" [84, С 31]. Це теж вияви­лося одразу ж після гріхопадіння. Прабатьки замість того, щоб принес­ти щире покаяння, додають до першого гріха новий гріх, приносять лу­каве самовиправдання та виявляють навіть деяке вороже налаштуван­ня до Творця. Цей нахил волі більше до зла, ніж до добра, й став долею всіх нащадків Адамових: "Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чо­го не хочу, це чиню" (Рим. 7. 19). І таке явище має характер більш-менш постійної норми: Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, - що зло лежить у мені" (Рим. 7, 21), внаслідок того, що в людській природі живе начало гріха: гріх панує над грішною людиною, підкоряє її волю своїй владі (Рим. 5, 21; 6, 12). Грішна людина - раб гріха (Рим. 6,17,20).

Ураження людської природи внаслідок гріха відбилося, нарешті, і на серці як самих прабатьків, так і їхніх нащадків. До падіння серце пра­батьків відрізнялося чистотою та невинністю, не знало гріховних по­тягів. Але як тільки вони согрішили, у серці виникли нечисті бажання і гріховні потяги. Зразу ж після вкушання ними забороненого плоду "розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові лис­тя, і зробили опаски собі" (Бут. З, 7). Відмовившись від вищого блага спілкування з Богом, прабатьки віддали перевагу вкушанню забороне­ного плоду, низьким благам цього світу. Такий зіпсований напрям серця, огида чи нерозуміння смаку в благах духовних, перевага чуттєвості -помічається у всіх нащадках Адамових; людині буває потрібно доклас­ти багато зусиль, щоб зберегти в серці чистоту бажань та почуттів, пе­ремогти чуттєві помисли й потяги. Від серця, зіпсованого гріхом, вихо­дять, за словами Спасителя, "лихі думки, душогубства, перелюби, роз­пуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги" (Мф. 15, 19). Так, гріх вніс глибоке ураження у все духовне єство людини, усі сили духу зазнали пошкодження. Внаслідок цього порушилася повна узгодженість та доцільність духовних сил: деякі сили стали брати перевагу над інши­ми, - наприклад, почуття чи уява, чи поміркованість; відкрилася внутрішня боротьба людини із самою собою: "Бо тіло бажає противно­го духові, а дух - противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете" (Гал. 5,17). Саме тіло вийшло з повної поко­ри душі, одержало неприродну перевагу над душею й спонукає постійно людину до гріха. Сукупність створених гріхом змін у духовній природі людини можна трактувати як ураження образу Божого в людині. Але знищення чи цілковитої втрати людиною образу Божого внаслідок гріха не сталося. Єство людське після падіння не повністю перетвори­лося в гріх, в нечистоту, але утримало свою сутність [4]. Сліди образу Бо­жого, хоча й затьмареного ("деякі, так би мовити, стирання божествен­ної печаті", за висловом митрополита Філарета), збереглися і в грішній людині. На це вказується і в самому Писанні. Чіткіше ж видно це із за­повіді Божої, яка забороняє пролиття крові людської: "Хто виллє кров людську з людини, то вилита буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим" (Бут. 9, 6).

Думка про залишки добра в природі грішної людини розкривається в Писанні більш детально. Так, ап. Павло навчає, що і грішна людина "має задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком" (Рим. 17, 22); хоче добра і любить добро. Про язичників (в ап. Павла безбожників) він говорить, що вони не мають закону (одкровенного), але "із природи чинять законне" (Рим. 2, 14), підкоряючись природному закону і голосу совісті. Зокрема, розум людини хоча й потерпів глибоке затьмарення, не втратив прагнення до істини та здатності до її пізнання, чому апостол і називає безвідповідальними язичників (безбожників), які не пізна­ли того, що можна знати про Бога (Рим. 1, 20). Історія засвідчує, що лю­ди і в язичництві досягали пізнань про Бога та світ надчуттєвий, але з труднощами. У грішній людині збереглася природна здатність до свідо­мого засвоєння істин одкровення. Воля людини хоча й зробилася більш здатною до зла, ніж до добра, але не знищилася, так що грішна люди­на певною мірою "за природою може вибирати й робити добро, втікати й відвертатися від зла". Існування в грішній людині не тільки свободи гріха, а й свободи добра чітко стверджує Писання: "Знаю бо, що не жи­ве в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу" (Рим. 7, 18), - так навчає апостол, і це бажання не завжди залишається мертвим та безплідним (Рим. 2, 14; Дії 10, 1-7). У Писанні не пропонувалося б робити добро, не подано бу­ло б заповідей, так само, як обіцянок і погроз, якщо б свобода оберну­лася нездатністю обирати й робити добро. Сам Ісус Христос закликав людей до спасіння, але не насильно: "Ось Я стою під дверима та сту­каю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і бу­ду вечеряти з ним, а він зі Мною" (Об. З, 20), Він стоїть біля дверей сер­ця людського, але заходить тільки до того, хто чує Його голос, що кли­че, і з готовністю відчиняє Йому двері серця. Що адамів гріх не знищив свободи, засвідчує і власна свідомість кожної людини. Свідомість сво­боди супроводжує моральний вчинок людини від початку до кінця. Каят­тя, що з'являється після здійснення гріховного діла, також свідчить про свободу волі. Не повністю відвернулося від Бога й серце людини у грішному стані, не пропали в ньому ані задоволення законом Божим, ані вищі, духовні прагнення, до Бога і єднання з Ним (звідси всеза­гальність релігії), ані любов до добра (Рим. 1, 14; 15), ані рух совісті, який чи то засуджує людину за гріх (Рим. 2, 15), чи то вихваляє закон (Рим. 1, 7, 16).

Наслідки гріхопадіння стосовно тіла людини

Унаслідок тісного зв'язку душі з тілом, гріх створив розлад і в тілесній природі людини. Він вніс у тіло людини насіння всякого роду хвороб, стомлення від праці, розслаблення та страждань [75, С. 31-32]. Після падіння жінці як першій винуватиці гріха Бог визначив таку кару: "Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітності твоєї. Ти в му­ках родитимеш діти" (Бут. З, 16). В особі Єви проголошена кара всьому роду людському. І взагалі, хвороби, що вражають рід людський, визна­чені людині як кара за гріх. "Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!" (Ін. 5, 14), - говорив Ісус Христос оз­доровленому Ним хворому, показуючи тим самим залежність хвороб від гріха.

Завершенням усякого роду хвороб, яким стало піддаватися внаслідок гріха тіло людини, є тілесна смерть. Смерть тіла є розлучен­ням душі з тілом: тіло знищується, піддається тлінню й поглинається за­гальним життям природи, а дух переходить у нову сферу буття (Еккл. 12, 7). Таке роз'єднання душі з тілом не є законом природи, установле­ним першопочатково волею Творця. Союз душі з тілом, за першопочат­ковим планом Божим, повинен був бути вічним, як це підтверджується і християнським вченням про всезагальне воскресіння мертвих (1 Кор. 15, 35-64). Бог смерті не створив (Прем 1,13). Він створив людину нетлінною (Прем.3,23). Не володіючи безсмертям за самою своєю при­родою, чи як навчав розрізняти Блаженний Августин, при неможливості смерті, воно (тіло) однак володіло смертю й можливістю не вмирати, тобто безсмертям умовним. Але ця можливість не вмирати, з утверд­женням його (тіла) свободи в добрі, перейшла б у неможливість смерті. Для цього в раю посаджене було дерево життя, спожиття плодів якого давало смертному за природою людському тілу можливість не вмирати (Бут. З, 22). Але після відступництва прабатьків Бог віддалив їх від де­рева життя, і можливість смерті з утратою благодаті, яка давала тілу змогу не вмирати, перейшла в необхідність смерті. Смерть тіла, отже, стала наслідком гріха, карою за порушення даної людині заповіді про дерево пізнання: "У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернеш­ся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся" (Бут. З, 19).

Смерть є долею всього роду людського. У нащадках Адамових смерть є вже наслідком гріха прабатьків і карою за успадковану ними від Адама гріховність, помножену особистими гріхами. Особливо зрозуміло богоодкровенне вчення про походження смерті в нащадках Адамових виражене ап. Павлом у наступних словах: "Як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили" (Рим. 5, 12). На думку апостола, смерть є наслідком гріха. На початку історії людини не було гріха, а тому не було й смерті. У світ гріх увійшов як щось нове, що досі не існу­вало, увійшов через одного чоловіка, тобто через Адама (Рим. 5. 14-19; 1 Кор. 15, 22). А через гріх одного увійшла у світ і смерть; і саме тим, а не іншим шляхом, смерть увійшла у всіх людей (не виключаючи немов­лят), через те, що люди согрішили з Адамом чи в Адамові як представ­никові всього людського роду. І згрішили саме тоді, коли згрішив він, а тому всі, навіть немовлята, і вмирають. Така пряма суть учення апосто­ла про походження смерті, підтверджена й іншими його висловами. Смерть нерозривно поєднана з гріхом: "кара за гріх смерть" (Рим. 6, 23); смерть всезагальна тому, що всі згрішили саме в Адамі: "за переступ одного померло багато" (Рим. 5, 15).

Так розуміла вчення Одкровення про походження смерті й хрис­тиянська Церква. У V ст. з приводу лжевчення пелагіан, які стверджува­ли, що люди вмирали б, якби Адам і не згрішив, на помісному Карфа­генському соборі (418 p.), правила якого прийняті Вселенською Церк­вою, визначено: "Якщо хтось говорить, ніби Адам, первостворений чо­ловік створений смертним, так що хоч би згрішив, а хоч би й не згрішив, умер би тілом, тобто вийшов би з тіла, не в покарання за гріх, а за не­обхідністю природи, то буде підданий анафемі" [103, С. 34; 118, С 61; 72, С. 485-491; 46, С. 427-433].

Наслідки гріхопадіння стосовно зовнішнього добробуту людини. Фізичне зло

Гріхопадіння мало згубні наслідки і щодо зовнішнього добробуту як самих прабатьків, так і їхніх нащадків. Гріх розладнав їхній зовнішній до­бробут. Так, слідом за гріхопадінням прабатьків Бог вигнав їх із раю едемського у місце перебування, спільне з усіма тваринами, щоб люди­на обробляла землю (Бут. 3,23), поселив їх біля раю і "приставив Херу­вима і меча полум'яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя" (Бут. З, 22-24). З утратою саду вони втрачали дві го­ловні умови зовнішнього благополуччя: достаток, потрібний для тілес­ного життя, і запобіжний засіб від усяких недугів, від старості і від самої смерті тілесної. З потьмаренням образу Божого через гріх в людині по­винна була зменшитися і влада її над природою. Стихії та сили приро­ди, покірні людині невинній та нешкідливі для неї після відступництва людини не могли не діяти більш чи менш шкідливо на її тіло. Саме так і тварини, які раніше були покірні людині як своєму цареві (подібно до того, як, наприклад, дикі звірі були покірними самітникам), стали втіка­ти від неї, як від більш сильної, або нападати на неї, як на відносно слабшу, і взагалі шкодити їй.

Цим не обмежилися наслідки гріхопадіння щодо зовнішнього доб­робуту людини. "Проклята земля у ділах твоїх, - сказав Бог Адамові після гріхопадіння, - ти в скорботі будеш їсти від неї у всі дні свого жит­тя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польо­ву. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий" (Бут. З, 17-19). Унаслідок прокляття земля позбулася благ, подарованих їй благословенням Творця під час її створення. Бог зменшив у ній силу родючості й у відомий Йому спосіб поставив її в умо­ви менш для неї сприятливі. Але дія прокляття поширюється не лише на родючість землі. Апостол засвідчує: "Страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас. Бо чекання створіння очікує з'явлення синів Божих, бо створіння покорились марноті не добровільно, але через того, хто скорив його в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі" (Рим. 8, 19-22). Рабство тління відкривається особливо в таких явищах, як: нищівні дії стихій на живі та чуттєві істоти, морові пошесті, руйнівні зем­летруси та повені, насильницька смерть, узагалі всі часткові відхилен-

ня від законів і цілей фізичного облаштування світу. Рабство таке важ­ке й виснажливе для створінь, що на кінець світу все твориво постає пе­ред пророчим спогляданням постарілим і таким, що розпадається від старості, подібно до застарілого одягу: "і всі вони, як одежа, загинуть, ти їх зміниш немов те вбрання, і минуться вони..." (Пс. 102, 27; пор.: Йос. 51, 6). Під цим образом занепаду ховається і та думка, що проклята істота під ігом важкої роботи, тління, втратила свою юну красу, якою ся­яла земля благословенна, і збіднів у ній надлишок сил і досконалостей, подарованих їй благословенням Творця [46, С 433-478].

§ 2.22. Перехід гріха на весь людський рід

Усі люди походять від Адама, який згрішив і якого засудили. Усі на­роджуються не тільки далекими від первісного (райського) стану невин­ності й блаженства, але й з гріховним спадковим ураженням своєї ду­ховно-тілесної природи, і тому є чадами гніву Божого за єством (Еф. 2, 3). Вроджена гріховність, що шляхом народження переходить від предків до нащадків, разом із виною чи осудом гріха в Адамові, відома під назвою первородного, чи вродженого, гріха. За цей гріх усі нащадки Адамові перебувають під дією гніву Божого, засуджені на хвороби, скар­ги, на смерть тимчасову й вічну.

Первородний гріх у нащадках першоствореної пари, очевидно, не тотожний із гріхом самих прабатьків. Адам, порушивши заповідь Божу, здійснив і особисту гріховну дію, кинув у гріховний стан і свою богоство­рену природу. Нащадки Адамові не брали свідомої й добровільної участі в гріховній дії Адама, але народжуються всі люди у гріховному стані природи, або в успадкованій гріховній зіпсутості й розпаді приро­ди, у якій перебуває гріх, що становить деяке живе начало, яке з силою тягне до здійснення особистих гріхів, гріхи ці враховуються разом із ви­ною або осудом гріха Адамового. "Оскільки в стані невинності всі люди були в Адамові, то як скоро він згрішив, у ньому і всі опинилися у гріхов­ному стані. А тому не тільки підлягають гріхові, але й покаранню за гріх" [84, С 29; 118, С. 62]. Церква на основі чіткого вчення Одкровення завжди визнавала як справжність первородного гріха, так і те, що його ставлять за провину всім нащадкам Адама.

Первородннй гріх

Успадкований через фізичне народження гріховний стан людської природи виявляє себе як загальнолюдська схильність людей до гріхов­них вчинків. Немов від імені всіх носіїв цього гріховного стану святий апостол Павло говорить: "Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю... Бо не роблю я доброго, що хо­чу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені... Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх" (Рим. 7, 15, 19-20, 22-23).

Кожний, хто прислухається до голосу своєї совісті, на власному досвіді неодноразово переконувався в істинності цих апостольських слів, які свідчать про те, що гріх, який живе в нас (Рим. 7, 20), розслаб­ляє нашу волю, прагне підкорити її своїй владі, кинути нас у духовну смерть.

"Немає людини, щоб вона не згрішила", - говорить автор 3-ї книги Царств (3 Цар. 8, 46). Цю істину підтверджує і богоодухотворений ново­завітний письменник святий апостол Іоан Богослов: "Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!" (1 Ін. 1, 8).

Гріховний стан людини (до дії на нього благодаті Божої) апостол на­зиває станом "старого чоловіка, який зотліває у звабливих пожадливос­тях" (Еф. 4, 22). Характеризуючи цей стан з морального боку, той же апостол навіть говорить, що ті, хто, перебуває в ньому, мертві "через їхні провини й гріхи" (Еф. 2, 1, 5), тобто їх життя за своєю суттю є духовна смерть, розрив спілкування з Богом.

Святитель Іриней Ліонський має на увазі переважно саме духовну смерть чи розлад спілкування з Богом, коли говорить, що "Адам став по­чатком тих, хто помирає" і лише Христос "став початком живих" [140, С 37].

Свідомо відкидаючи необхідність для їх спасіння благодатного відродження й оживлення (оживотворення) через таїнство хрещення, яке здійснюється в Церкві Христовій, вони позбавляють себе можли­вості стати в цьому земному житті учасниками Царства Божого. "Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже" (Ін. З, 5). Такі люди прирікають себе на духовну смерть, роблячи себе не­здатними до спілкування з Христом, джерелом вічного життя. Вони нібито добровільно ворогують із Богом (див. Рим. 5, 10), роблячи себе "дітьми гніву" (Еф. 2, 3).

Узагалі, об'єктом гніву Божого є не самі люди, які народилися поза Царством Благодаті, а власне сам успадкований ними гріховний стан, що означає розлад у творінні Божому, який не може бути предметом благовоління Божого, тому що "неможливе спілкування світла з темря­вою" (2 Кор. 6, 14).

"Гріховність, як неправильний стан природи людини, як аномалія, -говорить проф. М.М. Глубоковський, - викликає на себе праведний гнів Божий, хоча есенціально (тобто за самою суттю своєю) Правда Божа не підлягає образі і в самому караючому настрої керується невичерпним чоловіколюбством" [103, С 31].

Корисно пригадати роздуми архімандрита Сергія про Правду Божу, які містяться в його праці "Православное учение о спасении" [14, С. 37]: "Правда Божа виявляється та діє не таким чином, що Бог для Свого за­доволення хоче мук та смерті грішника, хоча б цей останній і був здат­ний до життя, - а таким чином, що Бог як Святий Носій життя та істини, від вічності, дав право на життя й блаженство тільки добру (Бут. 1, 31) і засудив зло, як пряме заперечення Божественного життя, на смерть і муки. Тому-то всяке буття, що вибирає за своєю волею зло, тим самим прирікає себе на лиху долю: грішник повинен померти. Отож, цьому не­спростовному закону вічної правди, що засуджує не грішника, а гріх (!), що керується, відповідно, не почуттям образи й бажанням помсти, а власне моральною гідністю буття, - і була принесена Голгофська жерт­ва... ця ж правда не може суперечити любові, тому що вона спону­кається не бажанням задоволення, яке виключає любов, а прямою не­можливістю, не заперечуючи Себе, дарувати мир та життя беззаконню" [14, С 147].

Правда Божа осуджує первородний гріх як розлад, що відбувся в чистій і досконалій Богом створеній природі людській. Але вона ж і про­понує задарма, без будь-якої людської заслуги, надійний засіб для звільнення від гріховної спадковості - вступ у Новий Завіт із Богом по­середництвом таїнства святого хрещення, миропомазання, покаяння та причастя Тіла й Крові Господа Ісуса Христа, Нового, або Другого, Ада­ма (1 Кор. 15, 47), Родоначальника спокутуваного й спасенного Ним і в Ньому роду людського.

Хрещення є воскресіння зі смерті духовної, дарування людині мож­ливості "ходити в оновленому житті" (Рим. 6, 4), а миропомазання і Євхаристія надають їй сили, які необхідні для здолання схильності до гріховних учинків. Завдяки цьому людина, що вірує в Христа і стала чле­ном Церкви Христової, має можливість поступово, у напруженій бо­ротьбі з гріхом, звільнятися від рабства гріха (Рим. 6, 20, 22) і з сфері духовної смерті переходити до істинного й незмінного життя у Христі [72, С 491-494].

§ 2.23. Дійсність первородного гріха, його всезагальність та спосіб розповсюдження

1.У Писанні чітко вказано, що рід людський справді підлягає гріхові первородному. Правда, тут немає формул успадкованої від прабатьків зіпсутості й розтління природи гріхом первородним, але сама думка про всезагальну спотвореність, зіпсуття людської природи у зв'язку з пере­ступом Адама стверджується у численних свідченнях Старого та Ново­го Завітів.

Так, Писання свідчить, що гріх є всезагальним надбанням людсько­го роду з глибокої давнини. Про моральний стан допотопного людства Буттєписьменник говорить: "І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі й увесь нахил думки серця її тільки зло повсякденне" (Бут. 6, 5). По закінченні потопу Ієгова сказав: "Я вже більше не буду проклинати землі за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого" (Бут. 8, 21). Про всезагальну гріховність священні пись­менники свідчать: "Хто скаже: Очистив я серце своє, очистився я від гріха?" (Прип. 20, 9), і відповідають: "Немає людини праведної на землі, що робила б добро і не грішила" (Еккл. 7, 20; пор. 1 Цар. 8, 46). Ізраїльський народ Господь називає відступником від Себе із самої ма­теринської утроби (Іс. 48, 8). Ізраїль не виняток з усього людства (Іс. 57, 4). За словами апостола, "іудеї та елліни - усі під гріхом, ... бо всі згрішили і позбавлені Божої слави" (Рим. З, 9, 23; пор. Гал. З, 22). "Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас прав­ди!" (1 Ін. 1,8).

Всезагальність гріха чітко вказує на гріховну ураженість самої людської природи. Одкровення прямо та зрозуміло зображує всезагаль­не розтління людської природи у зв'язку з переступом Адамовим.

Так, пророк Давид говорить: "Отож, я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя" (Пс. 50, 7). Не можна розуміти зміст цих слів так, ніби Давид жаліється на незаконне своє походження від батьків, тому що він народжений від законного подружжя. Так само не треба вбачати тут і особистого гріха Давида, бо говориться про гріх, у якому він народився. Залишається визнати, що Давид говорить про гріх спадковий, який є в людині з самого народження, навіть із самого зачат­тя, про нечистоту, властиву не тільки йому, а й кожній людині (Пс. 14, 1-3; 52, 3-4).

Ісус Христос під час бесіди з Никодимом повчав: "Коли хто не ро­диться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродило­ся з тіла - є тіло, що ж уродилося з Духа - є дух" (Ін. З, 5-6; пор.: 1, 12-13). Слово "тіло" мовою Св. Писання як Старого, так і Нового Завіту (вживане у моральному змісті), позначає взагалі всю людину, з її невга­мовною чуттєвістю, із її непокірним розумом, з усіма її чуттєвими і ду­шевними прагненнями, настроями й діями, противними Закону Божому, тобто особливий гріховний стан духовно-тілесної природи (Бут. 6, 3; Рим. 7; 8; Гал. З, 3; 5, 19-21 та інші). З такого стану людина не може вий­ти. Гріховна зіпсутість спадково передається шляхом природного наро­дження від покоління до покоління.

Але особливо детально й чітко вчення про спадковість первород­ного гріха розкрите ап. Павлом (Рим. 5, 12-21). Апостол навчав: "Як че­рез одного чоловіка гріх увійшов до світу, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили... Коли за переступ од­ного померло багато, то тим більша благодать Божа й дар через благо­дать Однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох... як че­рез переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через пра­ведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей... через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними..." (Рим. 5, 12, 15, 18, 19). З цих висловів апостола можна зробити висновок:

а) що гріх увійшов у світ через одного чоловіка Адама (Рим. 5, 14), тобто в ньому, як у родоначальнику, причина нахилу до гріха, що панує в усіх людях, а не в них самих;

б) що гріх, котрий увійшов у всіх нащадків Адама, є при­вернення до гріха, або, за іншими висловами апостола, деяке гріховне начало (Рим. 7, 20), яке існує в тілі (Рим. 7, 28) до самої смерті чи відділення душі від тіла (Рим. 7, 24) і підкоряє своїй владі особисту во­лю (Рим. 7, 15-23). Ця гріховність природи є дещо відмінною від гріхов­ного вчинку Адама (особистий гріх Адама апостол позначає словами (Рим. 5, 14). У на­щадках Адама гріховність є успадкованою вродженою влас­тивістю природи, яка привертає і тягне до особистих гріхів, а в Адамі, навпаки, особистий бік гріха передував й створив гріховність природи;

в) що з успадкованою нащадками Адама гріховністю природи пе­рейшов з Адама на все його потомство осуд за гріх, так само, як і кара за гріх - смерть, бо в ньому всі згрішили, тобто з Адамом і в Адамові, коли він скоїв переступ божественної заповіді (згрішили не за особис­тою свідомістю й свободою). Але, звичайно, не тяжів би над людьми осуд гріха Адамового, коли б не був властивий їм і сам гріх прабатьків, так само, як не могли б вони терпіти і смерть, як покарання за гріх Ада­ма (терплять її і ті, що не згрішили за подобою переступу Адама, - Рим. 5, 14), якщо б усі немовлята не успадкували самого гріха.

2. Учення Одкровення про гріховне зіпсуття, що перейшло від Ада­ма до всіх людей, у Церкві утримувалося й сповідувалося із найперших віків. Свідченням цього є звичай хрестити немовлят, що існує в Церкві від самого її зародження. Хрещення Церква завжди здійснювала в знак відпущення гріхів. Про таке значення хрещення немовлят свідчили не тільки окремі вчителі древньої Церкви, але й цілий помісний собор (із 66 єпископів), що відбувався близько 256 року в Карфагені під головуван­ням св. Кіпріана. На соборі було ухвалено "не забороняти (хрещення) немовляті, котре, ледве народившись, ні в чому не згрішило, крім того, що породилося від плоті Адама, сприйняло заразу древньої смерті че­рез саме народження, і котре тим паче приступає (у порівнянні з дорос­лими) до прийняття відпущення гріхів, що йому відпускаються не власні, а чужі" [118, С 64]. А в одному з правил Карфагенського собору 418 р. проти пелагіан, прийнятого Вселенською Церквою, читаємо: "Хто заперечує потребу хрещення малих і новонароджених від материнської утроби дітей, або говорить, що хоча вони й охрещаються в знак відпу­щення гріхів, але від прабатьківського Адамового гріха не запозичують нічого, що потрібно було б обмити банею водною (хрещення), той буде підданий анафемі" (124 прав.) [118, С 64; 72, С. 495-510].

Пелагіанство і його противник Блаженний Августин

Сучасником Блаженного Августина (354-430 pp.) був Пелагій (+ після 418 року), монах чи мирянин-аскет, родом із Британії. Він, усупе­реч святоотцівському вченню про глибоке пошкодження людської при­роди через гріхопадіння прабатьків, стверджував, що кожна людина на­роджується із зовсім вільною волею.

Усі люди, за вченням Пелагія, народжуються такими ж невинними та непорочними, якими були до гріхопадіння прабатьки. Вільна воля як була спочатку, так і залишилася тепер зовсім без'якісною здібністю лю­дини. За самою своєю природою, вона не має і ніколи не отримує якої-небудь схильності ні до добра, ані до зла. У будь-який момент воля лю­дини з однаковою легкістю може перейти як від добра до зла, так і від зла до добра.

Смерть будь-якої людини, на думку Пелагія, є зовсім природне яви­ще, і людина смертна не тому, що це покарання за первородний гріх, а за законом природи. Адам і до свого гріхопадіння підлягав хворобам, немочам і тілесній смерті, точно так, як підлягаємо їм і ми; він помер би незалежно від того, згрішив би він чи не згрішив.

Пелагій був упевнений, що вчення про глибоке пошкодження людської природи через гріхопадіння не тільки не обгрунтоване, але й морально шкідливе. Пелагій любив при цьому вказувати на той факт, що більшість із його сучасників, занурюючись із головою в болото хтивості, виправдовували себе слабкістю людської природи. Постійно жаліючись на цю слабкість, говорить він, ці люди уникали щонайменшо­го зусилля, необхідного для християнською доброчинності [34, С 276, 284-285].

Кажуть, що Пелагій, залишивши батьківщину і приїхавши до Ри­му, одного разу почув там, як римський єпископ усенародно виголосив думку Блаженного Августина про безпорадність людини і про те, що її доля залежить виключно від Бога. Єпископ при цьому процитував на­ступні слова зі "Сповіді" Блаженного Августина: "Господи! Вся надія моя на безмежне милосердя Твоє. Дай мені сили виконати те, що Ти наказуєш, і наказуй, що хочеш!" [103, С 32]. Цей випадок і став приво­дом для нападів Пелагія на вчення Блаженного Августина. Пелагію уявлялось, що це вчення, яке поширилось на Заході, вбиває навіть ту малу енергію, яка ще залишилась у послаблених духом його сучас­ників. І Пелагій вирішив протиставити Блаженному Августину своє вчення про свободу волі як опору моральної енергії християнина.

Варто зауважити, що в той час авторитет Блаженного Августина, єпископа північно-африканського міста Іппона, був винятково високий, особливо, звичайно, на Заході, але його ім'я було знане й шановане і на Сході.

Строгий аскет і ревний християнин, а потім і пастир, Блаженний Ав­густин, після бурхливої проведеної юності, на власному досвіді переко­нався, як важко буває людині вести боротьбу зі спокусами, що її оволодівають. Він пізнав, яка величезна сила волі потрібна для того, щоб протиставити себе гріхові, що живе в тілі, і яка безодня відділяє нас від моральної досконалості, яку ми покликані досягнути. Виходячи з власного аскетичного досвіду, Блаженний Августин прийшов до виснов­ку, що первородний гріх докорінно змінив духовні сили людини, що зло нездоланне для неї без чудодійної допомоги руки Божої, яка владно спа­сає її від самої себе. Розвиваючи ці думки, Блаженний Августин прийшов до переконання, що в справі спасіння вільна воля людини не відіграє істотної або взагалі якої-небудь ролі. Вільної волі у людини після гріхо­падіння в строгому змісті взагалі не існує. Спасіння ж здійснюється ви­ключно всемогутньою дією божественної благодаті [103, С. 2].

Як отець і учитель Церкви Блаженний Августин має важливе зна­чення не тільки для Західної, але й для всієї Вселенської Церкви. Його велика заслуга, зокрема, і в тій боротьбі, яку йому довелося вести і з по­милками пелагіан. Але не можна залишити без уваги і деякі помилкові твердження Блаженного Августина. Особистий досвід однієї людини, якою б великою вона не була, не може бути абсолютно адекватним відображенням досвіду всього людства. Блаженний Августин випустив

це з уваги, прийнявши свій особистий досвід за досвід загальнолюдсь­кий і прийшов до помилкового та неузгодженого з досвідом інших свя­тих отців твердження про повну мертвенність людини для добра: для нащадків Адама стало неможливим радісне служіння Богові з любові до Нього. В одному зі своїх листів Блаженний Августин говорить: "Через тяжкість першого гріха ми втратили вільну волю любити Бога". В іншо­му місці листа він пише: "Воля не грішити втрачена як кара за гріх".

Блаженний Августин був навіть недалекий від думки про так звану безумовну, наперед визначену здатність до спасіння вибраних, а саме: спасіння вибраних він схильний був розглядати як непереборну дію благодаті [18; 74, С 367-368].

У Пелагія було чимало послідовників. Найбільш відомі з них - Це­лестій та єпископ Юліан Екланський. Відповідно до повідомлень, які бу­ли надані єпископу Карфагенському Аврелію міланським дияконом Павлином, Целестію належали наступні помилкові твердження:

1. Адам був створений смертним, - він помер би, навіть якщо б і не згрішив.

2. Гріх Адама пошкодив йому самому, а не всьому роду людському.

3. Немовлята діти перебувають у тому ж стані, у якому був і Адам до гріхопадіння.

4. Людський рід помирає не внаслідок гріха Адама.

5. Діти, навіть ті, що помирають нехрещеними, успадковують вічне життя.

6. Старозавітний Закон також міг приводити до святості і до Царст­ва Божого, як і Євангеліє.

7. І до пришестя Господа були окремі безгрішні люди.

На Карфагенському Соборі 418 року було прийнято 8 правил "про­ти єресі Пелагія і Целестія" (правило 123 - 130 у "Книзі правил святих Апостолів, святих Соборів Уселенських і помісних, і святих отців").

Правило 123-е засуджує тих, хто стверджує, що "першостворена людина, Адам, створений смертним, так що хоча б згрішив, хоча б не згрішив, умер би тілом не тому, що покараний за гріх, але за не­обхідністю єства", а правило 124-е - тих, хто відкидає необхідність хре­щення немовлят, які нібито "нічого не запозичують від прабатьківського Адамового гріха, який треба було б омити банею паки битія" [56; 46, С. 433-490; 34, С 285].

Святоотцівське вчення про наслідки первородного гріха і про співвідношення благодаті і волі справі спасіння

За словами святителя Іринея Ліонського, "через перше народжен­ня ми успадкували смерть" і "людина, що за тілесним народженням стала злочинною, мала потребу у бані відродження" [103, С 35].

Святитель Василій Великий говорить, що "Адам поганим споживан­ням передав нам гріх" [103, С. 35].

Святитель Григорій Богослов не пояснює точно, у чому конкретно виразилось і як далеко поширюється спадкове пошкодження нашої при­роди. Однак це пошкодження він вважає досить важким, бо порівнює душу, що вражена гріхом, із "скорченою жінкою" (Лук. З, 11) і чотириден­ним Лазарем. Разом із тим він не заперечує існування в людині, що згрішила, залишків добра, допускаючи наявність природних чеснот і в людині, ще не відродженій благодаттю Христовою. Святитель Григорій говорить лиш про "очищення" образу Божого в хрещенні, отже, визнає наявність образу Божого і в людині, що згрішила, хоча цей образ і зна­ходиться в пошкодженому стані [132, С. 262].

Преподобному Макарію Єгипетському належить найбільша частка в тлумаченні вчення про ступінь пошкодження людської природи через гріхопадіння. У падінні Адама "лукаве слово, що було сприйнято спочат­ку через зовнішній слух, пройшло через серце й охопило все його єство". Лазар, що засмердівся, - подоба Адама. Але і ми, по суті, є те ж саме у силу народження від нього. І "ти, - говорить він, - носиш ті ж яз­ви, те ж зловоння, ту ж пітьму... З того часу як Адам порушив заповідь, змій, що ввійшов, зробився господарем дому, і він біля душі є як друга душа; гріх, ввійшовши в душу, зробився її часткою, приклеївся і до са­мої тілесної людини, і в серці струмують багато нечистих думок". Але хоч "лукавий князь і оповив гріхом душу та весь її склад і всю її осквер­нив та полонив...", не можна стверджувати, "що все загинуло, знищило­ся й померло." Душа, вражена гріхом, подібна до євангельських крово­точивої жінки та сліпого, а також до хворого у ліжку та немовляти, що не може ще ходити, - усім цим особам немічним, слабим і безсильним, але таким, що можуть звертатись до Христа звертатися як до Лікаря, як не­мовлята звертаються до матері. "Неправильно говорять декотрі..., що людина зовсім вмерла і зовсім не може робити нічого доброго". "Душа може противитися гріхові, але перемогти чи підкорити зло без Божої до­помоги не може" [103, С 36].

За вченням Іоана Златоуста, спадкове пошкодження особливо гли­боко вкоренилося в нашій волі. Безкарність наша "швидко схиляється до зла" [103, С 36]. Проте і в людській волі, не дивлячись на це глибо­ке пошкодження, все-таки залишається достатньо сил, щоб без Божої допомоги йти по шляху добра.

Справа благодаті Божої - очистити, відродити й відтворити всю людську природу і, зокрема, людську волю, не знищуючи при цьому її свободи.

Про наперед визначений божий намір про спасіння

Гріхові протистоїть благодать, тобто дар спасіння у Христі Спасителі і Другому Адамі, що пропонується нам любов'ю Божою. Завершую­чи своє вчення про первородний гріх, духовну смерть та зв'язаний з ни­ми осуд, яким протистоять багатство благодаті й виправдання до життя, Апостол Павло говорить: "А де збільшився гріх, там зарясніла благо­дать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запану­вала через праведність для життя вічного Ісусом Христом, Господом на­шим" (Рим. 5, 20-21).

У зв'язку з цим ученням апостол звертається до віруючих римлян, зі словами заохочування, закликаючи їх до стійкого сподівання Бога, що їх рятує: "Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом... Надією бо ми врятувалися... Так само і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо моли­тись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями... бо з волі Божої заступається за святих. І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре" (Рим. 8, 1, 24, 26-28). І потім, бажаючи рішуче обнадіяти римсь­ких християн у тому, що Сам Бог турбується про їх спасіння, він гово­рить: "Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до об­разу Сина Його, щоб Він був первородним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив. Що ж скажемо на це? Коли за нас Бог, то хто проти нас?" (Рим. 8, 29-31).

Коли апостол Павло говорить про наперед визначену долю людей, він має на увазі тільки тих, що спасаються (Рим. 8, 29-30; Еф. 1, 5, 11), але зовсім не тих, які гинуть. Ніколи й ніде він не говорить про визна­ченість наперед до загибелі. Відомий російський православний екзегет професор Н.Н. Глубоковський з цього приводу зауважує: "Благовісник зовсім не приписує долю тих, що гинуть, божественному передвизначенню і швидше за все відтінює їхню особисту вину" [115, С ЗО]. Те ж саме стверджує і єпископ Кассіан: "У 8-й главі послання до римлян Апостол Павло говорить тільки про спасіння... Він нічого не го­ворить про передвизначеність осуду" [42, С 225].

Бог "хоче, щоб усі люди врятувалися, і прийшли до пізнання прав­ди" (1 Тим. 2, 4), і передвизначеність до спасіння слід розуміти як вира­ження незламної волі Божої зробити все можливе для спасіння тих, хто добре користується своєю вільною волею, хто зі страхом і трепетом здійснює своє спасіння (Фил. 2, 12), "хто шукає благодать і вільно підко­ряється їй" (Об. 2, 10) і залишається вірним до смерті (Об. 2, 10), ті ж, хто погано користується своєю вільною волею і противиться благодаті, своєю нерозкаяністю та гріховним способом життя самі осуджують се­бе на загибель і духовну смерть, тобто на позбавлення себе можливості знаходитися в спілкуванні з Джерелом вічного життя.

"Напередвизначення, - пише проф. М.М. Глубоковський, - гово­рить тільки про те, що у світі є гріховне людство, яке не повністю заги­нуло і тому удостоюється божественного милосердя" [115, С 35].

Стосовно ж думок деяких неправославних богословів про "індивідуальне напередвизначеність кожної людини до тої чи іншої долі", незалежно від самої людини, то їх варто вважати лише умовиво­дами, які не мають непорушної основи у Божому Одкровенні.

Думки апостола, що містяться у вищенаведеному місці з його по­слання до римлян (Рим. 8, 29-31), можна, очевидно, передати так:

Бог наперед визначив, що ті, хто раніше не знали про Христа, а те­пер стали римськими християнами, добре скористаються своєю вільною волею, і тому дав їм благодатний дар сприйняття благовісту­вання про Нього, тим самим нібито наперед визначив їх вступ у спасен­не християнське життя. А давши цей дар, пізніше Він і дійсно покликав їх до Церкви Христової, виправдав в таїнстві хрещення і прославив при­лученням до всієї повноти життя у Христі. І тому хіба можуть вони за­смучуватись чи занепадати духом на шляху християнського подвигу, як­що Сам Бог все робить для того, щоб вони врятувалися?

§ 2.24. Покарання людей після гріхопадіння як дія промислу Божого

1. Гріхопадіння перших людей накликало на них і на все людство суд Божий, який піддав їх покаранням. Це випробовувані людиною різного роду лиха в житті, як-от: убозтво та бідність, якими оточена лю­дина, замість багатства плодів земних, виснажлива праця для продов­ження свого існування, руйнівні дії стихій та інші лиха, що приносять лю­дям жалобу, хвороби та смерть. Усі ці дії Промислу Божого служать не тільки виявом правди Божої, що карає грішника, але також і виявом ми­лості та любові Божої до людини. їх головна мета - вилікування гріха, припинення гріховних шляхів людини та її виправлення (Притч. 23, 14; Кор. 4, 16). Свідченнями такого хворобливого, але рятівного лікування та зцілення наповнена історія народу Божого, і всі вони підходять під один погляд пророка: "Як Він їх побивав, то бажали Його, і верталися, і Бога шукали, і пригадували, що Бог - їхня скеля, і Бог Всевишній - то їхній Викупитель" (Пс. 78, 34-35). Так навчали дивитися на зовнішні ли­ха, що переслідують людей, і древні отці Церкви. Василій Великий пи­ше: "Коли чуєш про зло, то його послав Бог за гріхи" (Ам. З, 6), слово

"зло" треба розуміти так, що Писання має на увазі під цим лиха, наслані на грішників для виправлення прогріхів... Усяке зло такого роду поси­лається від Бога, щоб запобігти народженню істинних зол. Бо і тілесні страждання, і зовнішні лиха спрямовані на приборкання гріха... Руйну­вання ж міст, землетруси, повені, погибель військ, корабельні аварії, усяке винищення багатьох людей, що стається від землі й моря, або повітря, або вогню, або якої б то не було причини, бувають для того, щоб зробити доброчесними тих, що залишилися, тому що Бог всена­родні пороки робить доброчесними всенародними стратами". Бог не ви­нуватець зла.

2. Переповнене працею, жалобами й хворобами життя людини за­вершується смертю. Смерть, як наслідок та кара за гріх, разом із тим є благодіянням для людини, служить для її блага. Смерть - благодіяння людині, тому що вона звільняє людину від земних жалоб та хвороб, що є наслідком гріха, а головне - припиняє й закінчує шлях самого гріха, бо померлий звільнився від гріха (Рим. 6, 7). Досвід запевняє, що зупиня­ючим та протверезним чином діє на грішника навіть одне передчуття й страх смерті, так само як і сама смерть. Тим часом, якби кожен із грішних людей без кінця жив на землі, то це могло б привести людство до невиліковної всезагальної моральної розпусти, такого падіння в гли­бину зла, до якого дійшов колись світлий дух, що став сатаною. Так на­вчали дивитися на смерть і древні учителі Церкви. За словами Св. Гри­горія Богослова, покарання людини смертю є проявом "людинолюбст­ва" Божого, бо смерть стає "припиненням гріха, щоб зло не стало без­смертним" (Сл. 38 і 45) [118, С 65]. Смерть є благом і стосовно тіла лю­дини, бо служить засобом для знищення гріховної причини її у тілі, по­хоті й тління. Заплативши в смерті данину гріхові (Рим. 6, 23), тіло звільняється від його влади, очищається від гріховної зіпсутості і у вос­кресінні підніметься безпристрасним і нетлінним. "Як посудина, - міркує Феофіл Антіохійський, - коли в ній, після того, як її зробили, з'явиться який-небудь недолік, і неушкодженої, так буває і з людиною, - завдяки смерті: бо вона деяким чином руйнується, щоб за воскресіння з'явити­ся здоровою, тобто чистою, праведною та безсмертною" [118, С 66]. Нарешті, смерть є благодіянням для людини через вплив її на душу у вічному житті. Чим менший тягар гріхів душа виносить із земного життя, тим легший і відрадніший є стан її за гробом, після суду над нею (Євр. 9, 27), тим можливішим і доступнішим для неї буде полегшення її долі завдяки силі молитов Церкви (Об. 8, 4), а більш за все завдяки всемо­гутній силі клопотань Сина Божого [46, С 490-495].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1.Поняття про Промисел Божий.

2.Святе Письмо про дійсність промислу Божого.

3.Святе Письмо про дії промислу Божого.

4.Святе Письмо про предмети Божественного промислу.

5. Святе Письмо про природний та надприродний вид й спосо­би промислу про світ.

6.Святе Письмо про участь усіх осіб Святої Трійці в справі про­мислу.

7.Святе Письмо про ангелів як засоби промислу Божого про світ і людей зокрема.

8.Святе Письмо про ангелів-охоронців окремих церков та людських спільнот.

9.Святе Письмо про ангелів-охоронців окремих осіб.

10.Святе Письмо про моральний стан і блаженство ангелів.

11.Святе Письмо про буття злих духів.

12.Святе Письмо про відношення злих духів до роду людсько­го.

13.Святе Письмо про відношення злих духів до кожної людини.

14.Промисел Божий по відношенню до злих духів.

15.Промисел Божий про людину до гріхопадіння.

16.Святе Письмо про гріхопадіння прабатьків.

17.Святе Письмо про наслідки гріхопадіння.

18.Святе Письмо про наслідки гріхопадіння щодо душі людини.

19.Святе Письмо про наслідки гріхопадіння щодо тіла людини.

20.Святе Письмо про наслідки гріхопадіння стосовно добробу­ту людини та фізичне зло.

21.Святе Письмо про первородний гріх та перехід гріха на весь людський рід.

22. Святе Письмо про всезагальність первородного гріха та спосіб його розповсюдження.

23. Погляди Блаженного Августина щодо благодатного стану перших людей в раю, гріхопадіння прародичів та його наслідки.

24. Основні аргументи Пелагія і Целестія щодо гріхопадіння і смерті прародичів.

25. Правила Карфагенського Собору проти пелагіанства (123 і 124 правила).

26. Учення святих отців Іринея Ліонського, Василія Великого, Григорія Богослова, преподобного Макарія Єгипетського, Іоана Золотоустого про первородний гріх і відношення благодаті до свобо­ди волі в справі спасіння.

27. Покарання людей після гріхопадіння як дія промислу Божого.

[1] Під назвою "чудес" тут власне розуміються зовнішні вражаючі дії чи події, які мають істинну причину свою у надприродній дії Божественної всемогутності, і здійснювані Богом для досягнення важливих релігійних цілей.

[2] Найменування князя бісівського "вельзевул" має різні значення: "начальник злих духів", "владика, господар дому", "владика гною, нечистоти". Вбачається спорідненість стосовно цього найменування з Baal-Zebub, як називався филистимський "поганий бог в Аккароні" (4 Цар. 1 гл.). 4). Подібно до цього й ап. Юда пише, що "Ангелів, що не зберегли початкового стану свого, але кинули житло своє, Він (Бог) зберіг у вічних кайданах під темрявою на суд великого дня" (Юд. 6). Таку ж вказівку ми бачимо в словах ап. Іоана: "Диявол грішить від початку" (1 Ін. З, 8).

[3] Згідно з цим в описі спокус Ісуса Христа дияволом розповідається, що диявол, показавши Ісусу Христу всі царства всесвіту в усі часи, сказав: "Дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її" (Лук. 4, 5-6).

[4] "Віруємо, - навчають східні патріархи, - що людина, грішна через переступ, уподібнилася до безсловесних тварин, тобто потьмарилася й позбулася досконалості та безпристрасності, але не втратила тієї природи й сили, яку отримала від преблагого Бога. Бо у зворотному випадку вона стала би нерозумною, і зрозуміло, зовсім не людиною; але вона має ту природу, з якою створена, і природну силу, вільну, живу, діяльну, так що вона за природою може вибирати й робити добро, втікати й відвертатися від зла".

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!