Частина 1. Про Бога в самому собі

§1. Незбагненність сутності Божої
§2. Богослів'я катафатичне та апофатичне
§3. Моральні умови богопізнання

§ 1. Незбагненність сутності Божої

Першою й основною істиною віровчення та усього християнського богослів'я є істина буття Божого. "Треба, щоб той, хто приходить до Бо­га, вірував, що Він є..." (Євр. 11, 6). Бог- найвища, найдосконаліша Істо­та, Яка є недалеко від кожного з нас, "бо ми Ним живемо, рухаємося й існуємо" (Діян. 17, 28), і від Якої все залежить. Святе Писання визнає цю істину загальновідомою і називає божевільним того, хто сказав у серці своєму: нема Бога (Пс. 13, 1). І це зрозуміло: про буття Боже свідчить людині сама її Богом створена та богоподібна природа, якій властива ідея про Бога як вроджена тяга до живого спілкування з Ним і здатність безпосередньо відчувати Його Буття, відчувати Його близькість та вплив на свій дух [44, С. 173-245].

Ось це відчуття таємного впливу Божества на внутрішні почуття людини і є основою загальної та непохитної впевненості в бутті Божест­ва в усі часи, що знаходила своє вираження у благоговійному шануванні Божества, тобто у релігії. Особливо сприйнятлива до впливу Божества душа християнська, очищена від гріха та наближена до Бога. Але хрис­тиянство для переконання в бутті Божому дає основу й зовнішню, істо­ричну - в об'явленні Бога в плоті, в особі Ісуса Христа.

З вірою в буття Божества неподільно й безпосередньо пов'язане уявлення про Нього як про Істоту, що безмірно підноситься над усім ви­димим і доступним для нашого спостереження та пізнання світом, і то­му, незбагненну у Своєму внутрішньому єстві ніяким створеним розу­мом. Що є Бог у єстві Своєму (тобто Сам у Собі, у повному зреченні від Його проявів у світі), вчить "Православне сповідання", того не може зна­ти жодна жива істота, не тільки видима, а й невидима, тобто навіть ан­гели, бо дійсно немає ніякого порівняння між Творцем і живими істота­ми.

Пізнання єства Божого може бути властиве тільки Самому Богові. За словами Спасителя, "ніхто не знає Сина, крім Отця; і Отця ніхто не знає, крім Сина" (Мф. 11, 27).

Слово Боже вказує на причини неможливості для людини проникнути,в таємницю існування Божого. Мойсею, який молив Бога: "...Об'я­ви ж мені дорогу Свою і я пізнаю, як знайти милість в очах Твоїх" (Вих. 33, 13), Бог, незважаючи на незвичайну близькість до Себе Мойсея, го­ворив йому: "Ти не зможеш побачити лиця Мого, бо людина не може по­бачити Мене і жити" (Вих. 33, 20).

Отже, причиною неможливості для людини бачити безпосередньо велич Особи, тобто єства Божого, є вузькість та обмеженість людської природи: якби людина забажала пізнати єство Боже, то всі намагання її були б безплідними й згубними для неї. Мойсею Бог обіцяв: "Я здійму руку Свою, і ти побачиш Мене ззаду, а обличчя Моє не буде видиме" (Вих. 33, 22-23; Іов. 11, 7-8; Сір. 43, 29-35).

Новозавітне одкровення, стверджуючи, що Бога ніхто не бачив, ніде і ніколи (Ін. 1, 18), вчить: "Цар царюючих і Господь пануючих, єди­ний, котрий має безсмертя і живе у неприступному світлі, котрого ніхто з людей не бачив і бачити не може" (І Тим. 6, 15-16). Отже, тому ще не­можливо для людей бачити Бога, що Він перебуває у світі неприступно­му, тобто такого роду сфері буття, куди не в змозі проникнути людський розум.

Пряму протилежність одкровенному вченню про незбагненність сутності Божої становить переконання, згідно з яким припускається по­вне пізнання Бога людським розумом. Таке переконання виникло ще в часи язичницької древності.

У християнство воно силкувалося проникнути шляхом різного роду облудних учень і єресей (протягом перших століть - гностичних). Особ­ливо відстоювали думку про повну збагненність Бога послідовники Арія: Аетій і ще більше - Євномій. Спростовуючи твердження псевдовчи-телів, нібито обмеженою людською думкою може бути охоплена нео­сяжна велич Божа, св. отці стверджували: Дух наш обмежений, а Бог безмежний; скінченне ніколи не може повністю осягнути нескінченне; нескінченне перестало б бути нескінченним, якби було досконало осяг­нуто єством обмеженим: нами пізнаний у своїй сутності Бог перестав би бути Богом для нас. Тому збагненність сутності Божої неможлива не тільки для людей, але й для всякої створеної розумної природи. Вищі добрі сили, навіть серафими й херувими, не осягають сутності Божої; навпаки, вони ще більше, ніж ми, розуміють Його незбагненність, подібно до того, як зрячі набагато краще, ніж сліпі, відчувають не­стерпність сонячного світла. Через свою обмеженість дух людський не може проникнути в сутність навіть багатьох тимчасових істот і пред­метів, не розуміє сутності матерії та стихій, що діють у природі, сутності нашої душі та образу з'єднання її з тілом, тим більше, отже, незбагненне для нього єство Боже. Обмежений дух наш з'єднаний ще з речо­виною і перешкоджає духовному оку в повній ясності приймати промені божественного світла: загальна ж гріховність людей робить їх ще мен­ше здатними підніматися до чистого споглядання Божества. Самі святі Божі, які одержали на землі одкровення, - наприклад, пророки та апос­толи, - не завоювали собі досконалого пізнання Бога й чекали пізнання вищого, порівняно з теперішнім, тільки у вічності. Нарешті, якщо для нас недовідомі присуди Його і не досліджені шляхи Його (Рим. 11, 33), незбагненні діла Його (Екл. 3,11; 8,17), то тим більше не досліджується Той, Чиї суди, шляхи й справи такі.

При незбагненності у Своєму єстві, Бог, однак, не беззаперечно не­досяжний для людського пізнання. Погляд, що стверджує повну незбаг­ненність Його, завжди визнавався Церквою крайнім. У древності деякі гностики вчили, що Бог непізнаваний, тому й називали Його "Богом невідомим", у IV ст. Арій відділяв Бога від світу аж до заперечення мож­ливості будь-якого безпосереднього співвідношення Бога й світу. І в на­ступні часи це бачення не зникло в християнському світі. Містики завжди стверджували, що Божество неосяжне для пізнання розумом, що всі пізнання Його обмежуються лише вірою, теплим почуттям Боже­ства.

Крайність вчення про неможливість справжнього пізнання Божест­ва очевидна для свідомості віруючого: існування релігії, неможливе без пізнання Бога, показує, що здоровий глузд людства ніколи не сумнівав­ся в можливості богопізнання. Якщо б пізнання Бога було для нас справді неможливим, то марною була б і євангельська проповідь, суєтна віра наша, і цим відкривався б прямий привід до безбожжя.

Питання про межі богопізнання.

Учення Євномія про пізнання сутності Божої

Уперше питання про межі богопізнання було поставлено в IV столітті у зв'язку з ученням Євномія. Останній вважав, що для розуму ніякої межі в богопізнанні не існує. З філософії Арістотеля він сприйняв учення про божественну природу людського розуму. Розум, який має одну природу з Богом, на думку Євномія, може пізнавати найсокро-венніші глибини Божества - Божественну Сутність. Причому не тільки пізнати її, але й виражати її властивості звичайними для нас поняттями.

Святоотцівське вчення про недосяжність  сутності Божої і досяжність розуміння Божих дій у світі

Святі каппадокійські отці відкидали нечестиву теорію Євномія, яка зводила Бога до звичайного логічного поняття чи найменування. Отці відзначали, що не тільки Божественна Сутність, але навіть сутності тварних речей навколишнього світу не можуть бути осягнені та названу людиною. Наприклад, ми не можемо сказати, у чому полягає сутність мурашки, дерева, людини або її душі. Уявлення Євномія про те, що Бог у якихось виголошених іменах називав сутність предметів, хибне. Біблія пристосована до сприйняття людиною. Бог творить однією Своєю все­могутньою волею і не має потреби, як людина, у почутих словах. Різно­манітні найменування речей - продукт нашого розуму. Ми або даємо на­зву певним властивостям предметів, або ж для зручності спілкування між собою вводимо певні випадкові для них назви. Сутності творінь при цьому не досягнуті. За словами святого Григорія Нісського, "якщо б рап­том нам вдалося проникнути в сутність речей, то ми були б осліплені творчою силою, що створила їх" [67, С. 166].

Після гріхопадіння людині властиве поверхневе сприйняття навко­лишнього світу, яке перешкоджає осягненню змісту й сутності пред­метів. Причому пізнання стає все важчим в міру уточнення природи об'єктів. Людина вже не може насолоджуватися мислимо красою горнь­ого світу, як колись, але повинна задовольнитися "слідами життя розум­ного [97, С. 355]. Природний розум зв'язаний і ослаблений з'єднанням із плотським тілом, "тому енергія розуму послаблюється від зіткнення із задуманими речами, але має потребу в роздумах про них, у фантазії, якою природа творить образи, розтягнені і грубі..." [97, С. 349].

Труднощі, які постають перед людиною в досягненні навіть тварно-го світу, безкінечно зростають, коли людський розум спрямовується до сфери Божественного. Так, згідно з одностайною думкою святих отців, Сутність Божа Сама по Собі ніколи не може бути осягнута. Повне пізнання Сутності Божої означало б злиття з Ним за Сутністю, але тоді б святі, що досягнули такого відання, стали б богами за сутністю, а Сам Бог перестав би бути Трійцею, а був би змінним і тисячеособистісним, що повністю виключено. Святитель Григорій Палама пише: "Притаман­на природа Божа не може бути ні виражена, ні охоплена думкою і зо­ром, тому що віддалена від усіх речей і більш ніж непізнанна, будучи но­сима недосяжними силами небесних духів, непізнанна і не виголошена для всіх і назавжди. Немає імені ні в цьому віці, ні в майбутньому, щоб її назвати; ні слова, знайденого душею чи вираженого мовою; немає якого-небудь чуттєвого або надчуттєвого торкання, немає образу, мо­гутнього чи будь-якого, щоб дати про Неї які-небудь відомості, окрім здійсненої непізнанності, яку ми сповідуємо, заперечуючи все, що існує й може мати ім'я. Ніхто не може назвати її сутністю або природою у власному значенні слова, якщо він дійсно прагне до Істини, Яка вища за будь-яку істину. Якщо Бог - природа, то все інше - не природа; якщо ж те, що не Бог є природою, то Бог - не природа, і навіть Він не є, якщо інші істоти суть" [67, С. 24].

Святий Григорій Богослов також учить, що "Божественна природа є ніби море Сутності, невизначене і безкінечне, яке простягається за межі всякого поняття про час і природу" [132, С. 196]. Усі святі, які удос­тоїлись споглядання Бога, свідчать про безкінечність і недослідженість Божественної природи. Тому ні пророк Мойсей, хоча і говорив з Богом, як із товаришем, ні апостол Павло, піднесений до третього неба, ні інші святі не залишили нам ніякого вчення про те, у чому є Сутність Бога.

Твердження, що Бог недосяжний за Своєю Сутністю, не означає, що людина зовсім не може бачити й пізнавати Його. Наприклад, не ося­гаючи сутності тварних речей, ми, тим не менше, частково пізнаємо речі через їх властивості. Тим більше, що Писання неодноразово говорить про те, що людина не може побачити Бога і залишитися живою. Напри­клад, на прохання пророка Мойсея показати Себе, Бог відповідає: "Ти не зможеш побачити лиця Мого, - бо людина не може побачити Мене -і жити" (Вих. 33, 20; див. також Вих. 19, 21; Суд. 6, 22; 13, 22; 1 Цар. 19, 13; Іс. 6, 5). Деякі новозавітні тексти аналогічно свідчать про те, що ба­чити Бога неможливо. Так, святий апостол Павло пише про Христа: "Єдиний, що має безсмертя і живе в неприступному світлі, Якого не бачив ніхто з людей, ані бачити не може" (1 Тим. 6, 16). Святий апостол Іоан також учить: "Бога не бачив ніколи ніхто" (Ін. 4, 12).

У Священнім Писанні, однак, є не менш численні свідчення про те, що люди бачили Бога. Наприклад, праотець Яків говорить: "... бачив був Бога лицем до лиця, та збереглася душа моя" (Бут. 32, ЗО). Бог го­ворив з Мойсеєм лицем до лиця, як розмовляють із другом (Вих. 33,11; Повт. 34, 10). Багатостраждальний Іов говорить: "Тільки послухом вуха я чув про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе" (Іов. 42, 5). Євангеліє повідомляє, що "блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога" (Мф. 5, 8). В Об'явленні говориться, що вибрані "побачать лице Його, а Ймення Його - на їхніх чолах..." (Об. 22, 4). Особливо важливе значен­ня мають наступні тексти з апостольських послань: "...Ми тепер діти Божі, але ще не виявилося, що ми будемо. Та знаємо, що коли з'явить­ся, то будемо подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є" (1 Ін. З, 2); "Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім - облич­чям в обличчя; тепер розумію частково, а потім пізнаю, як і пізнаний я" (1 Кор. 13, 12). І, нарешті, апостол Петро стверджує, що покликані Бо­гом повинні стати "учасниками Божої Істоти" (2 Петр. 1, 4). Святі отці да­ли наступні роз'яснення з приводу наявності в Писанні тверджень, що взаємовиключають одне одного, про можливості богобачення й богопізнання. Бог невидимий і недосяжний у Своїй Сутності і в той же час Він видимий і пізнається у Своїх діях, або енергіях. Так, святий Григорій Нісський пише: "Божество, як досконалість, недосяжне і ні з чим незрівнянне, пізнається за однією тільки діяльністю. Немає сумніву, що в Сутність Божу розум проникнути не може, зате він пізнає діяльність Божу і на основі цієї діяльності одержує таке пізнання про Бога, яке повністю достатнє для його слабких сил. За діяльністю Божою у світі людина знає про могутність і премудрості Бога, про Його благості і спра­ведливості, про необмеженості і багато інших властивостей, які розгля­даються нашим розумом при пошуках слідів Божества в явищах приро­ди й житті" [7, С. 68]. "Стверджуючи, що ми пізнаємо Бога нашого в Йо­го енергіях, ми зовсім, не обіцяємо того, щоб наблизитись до Нього в самій Його Сутності. Тому, що, якщо Його енергії не передаються до нас, Сутність Його залишається недосяжною", - учить святитель Ва-силій Великий [125, С. 283]. Апостол Павло повідомляє про Бога, що живе в неприступному світлі (1 Тим. 6,16). Ця світлоносна енергія, у яку Бог одягається, як у ризу, ніби закриває від тварних істот Божественну Сутність.

Бог особистісний і святі, за посередництвом благодаті, пізнають Його не як Сутність, а як Особистість [2], точніше, як Три нероздільні Особистості, у Яких сяє Божество. Апостол говорить, що тепер ми бачимо Бога ніби крізь тьмяне скло, тоді ж - лицем до лиця. На думку святого Афанасія Сінаїта, це бачення лицем до лиця є бачення всіма спасенни­ми Особистості Слова, що воплотилося. Ті ж, хто досягне обожнення, за словами святого Григорія Богослова, "будуть співспадкоємцями дос­коналого світу й споглядання Пресвятої Владичної Трійці" [68, С. 203; 67, С. 53-70; 44, С. 254-250].

У непізнаності Божественної Сутності в дійсності немає якої-не-будь перешкоди в сходженні до Бога, точніше, це сходження безкінеч­не, як і безкінечне Саме Божество.

Полеміка IV століття про характер доступного людині богопізнання отримала продовження через тисячу років. Сторони, що сперечаються, тепер однаково визнали, що Сутність Божа не досяжна і що з Богом можна спілкуватися тільки через Його енергію. Але яка природа енергій, що виходять від Бога, - тварні вони чи Божественні? Чи може людина безпосередньо бачити Бога і стати причасником Його природи (2 Петр. 1, 3-3)? Ці питання були вирішені на Константинопольських Соборах се­редини XIV століття. Причиною скликання Соборів були суперечки щодо питання про Фаворське світло, яке порушив у Візантії вчений ка-лабрійський монах Варлаам.

Учення Варлаама про фаворськє світло

Всупереч святоотцівському Переданню, Варлаам вважав припусти­мим розрізняти в Богові Сутність і енергію, тому що в такому випадку просте єство Боже ділилось би на дві частини: вищу - Сутність, і нижчу - енергію, і тим самим було б уведено двобожжя: Бог вищий і нижчий. Варлаам визнавав у Богові лише просту і недовідому Божественну Сутність, і вважав, що енергія створена силою Божою. Він, наприклад, стверджував, що світло, яке виходило від Господа Ісуса Христа на Фа­ворі, було тварним світлом, своєрідним атмосферним явищем. З цієї причини Варлаам у своїх трактатах висміював афонських монахів-без-мовників (ісіхастів), діячів Ісусової молитви, котрі вчили, що людина на вищих ступенях молитвенного діяння може бачити несотворенне Боже­ственне світло, як апостоли під час Преображення.

Оскільки Варлаам ототожнював Бога з Його недосяжною Сутністю, відносячи енергію (або благодать) до тварних явищ, то з його вчення, випливало, що оригінальне богоспілкування і з'єднання людини з Богом неможливі. Бога можна пізнавати тільки засобами тварного світу. Єресь Варлаама була протилежною до єресі Євномія. Якщо останній вважав, що Бог осягненний за Сутністю, то Варлаам упав у другу крайність: він думав, що Бог зовсім не осяжний у безпосередньому духовному досвіді.

Усі об'явлення Бога людям, про які говориться в Писанні, він вважав ли­ше деякими символами, які створює Бог для спілкування з людиною.

Учення святителя Григорія Палами про різницю Сутності  й енергії Бога

У відповідь Варлааму святитель Григорій Палама виклав наступне вчення про Сутність і енергію Бога.

Бога не можна ототожнювати тільки з Його Сутністю, тому що Мой-сею на Сінаї Бог не сказав: "Я є Сутність", але: "Я є Сущий" (Вих. З, 14). Сутність міститься в Сущому, а не навпаки [43, С. 237]. Отже, у Богові, окрім Сутності, розрізняють ще три Особи і природну енергію. Вічність Божественної енергії святитель Григорій обґрунтовує так: якщо Бог не мав видіння, передбачення, творчості, Промислу, дії і т.д., то Він не був би Богом. Або: якщо б сили ці здобув із часом, то Він ніколи б не був нездійсненний, отже не був би і Богом. "Якщо ж Він від вічності має в Собі ці сили, то безпочаткова і вічна - не лише одна Істота Його, а вічна і кожна з цих сил". На підтвердження своєї думки він наводить слова святого Максима Сповідника: "... буття, і життя, і святість, і могутність суть дій Бога, не з часом набутих". Якщо всі тварні істоти мають свої природні дії, то тим більше їх має Бог, Творець усього ніколи не був без діяння та життя. Він завжди був благим, праведним і премудрим. Його вічна слава сяяла ще перед буттям світу (Ін. 17, 5).

Таким чином, у єдиному Богові є Сутність і Його енергія. У цьому значенні слід розуміти слова Апостола Петра, що вірні повинні стати "учасниками Божої Істоти" (2 Петр. 1, 4). Нижче наводяться основні по­ложення вчення святителя Григорія [28, С. 196-200].

1.  Між Сутністю і сущою енергією Бога є "богодостойна різниця". Вони розрізняються без розходження. Сутність існує Сама по Собі, а енергія - ні. Сутність - причина енергії. Сутність не допускає причетності до Себе, а енергія допускає причетність до себе. Про Сутність можна говорити тільки в однині, а про енергію і в однині, і в множині. Сутність не іменується, а енергія іменується.

2.  Енергія є нетварна, природна благодать, що безвихідно виходить від Божої Сутності.

3.  Розрізняючи в Богові Сутність і природну енергію, ми не вводи­мо двобожжя і не порушуємо Божої простоти, як і розум людини, на дум­ку святого Григорія Нісського, ніхто не назве складним тільки тому, що, окрім своєї сутності, він має різноманітні дії, здібності й пізнання.

4.  До енергії можна додавати ім'я "Божества", оскільки енергія невіддільна від Сутності Бога. Один і Той же Бог перебуває у Своїй неприступній Сутності і одночасно цілковито Себе повідомляє у Своїй благодаті. Божественні енергії - Сам Бог. Вони - особливий образ бут­тя Бога поза Його Сутністю.

5.  Згідно з Переданням - треба говорити, що Сутність вища за енергію (тому що енергія походить з Сутності, а не Сутність - з енергії).

6.  Причетність до Бога є причетність до Його енергії. Коли ми гово­римо, що Божественна Сутність приєднана не в Самій Собі, а у Своїх енергіях, ми залишаємося в межах благочестя" [68, С. 197].

7.  Світ Преображення - тварне вічне сяяння Божества. "Бог іме­нується Світлом не за Своєю Сутностю, а за Своєю енергією" [68, С. 199].

Божественне Світло буває видимим чуттєвим зором і розумом, то­му, що "коли гідні отримують духовну й надприродну благодать і силу, вони і почуттям, і розумом бачать те, що перевершує всяке відчуття й розум. Як - це відає один Бог, який випробовує такі дії" [68, С. 200].

Святий Марк Ефеський пояснює деяку недоведеність у творах древніх святих отців із питання про Божественні енергії мудрою іко­номією Церкви: "Не потрібно дивуватися, - говорить він, - що ми не бачимо у древніх отців ясної й чіткої різниці між сутністю Божою і Його діями. Якщо в наш час, після урочистого ствердження істини і всеза­гального визнання Божественного єдиноначала, прихильники світської науки спричинили з цього приводу стільки труднощів Церкві і звинува­тили її в багатобожжі (маємо на увазі Варлаама та його послідовників), чого б не зробили в давні часи ті, які гордились своєю суєтною мудрістю і шукали лише випадку, щоб упіймати учителів Церкви в яких-небудь по­милках. Тому богослови більше наполягали на простому Божестві. Не потрібно змушувати визнавати розпізнання енергій тих, хто з трудом до­пускав різницю Іпостасей (Осіб Святої Трійці). З мудрою обережністю Божественні догмати були розкриті відповідно до часу, причому Божест­венна Премудрість використовувала для цього безглузді нападки єресі" [67, С. 45; 65, С. 67-81].

§ 2. Богослів'я катафатичне та Апофатичне

Святі Отці, говорячи про Бога, використовують два методи:

1.  Позитивний, чи катафатичний, шлях богословствує про Бога словами та епітетами в найвищому ступені: Бог є Мудрість, Він Благий, Він є Любов.

2.  Заперечливий, чи апофатичний, шлях Святі Отці вважають ви­щим. Суть його полягає в тому, що ніяке, навіть найвище духовне понят­тя не може, хоча б і з відносною точністю, говорити про Бога. Тому, бо­гословствуючи, доцільніше вилучати всі людські та земні поняття: Бог ненароджений, невидимий, незбагненний, неописанний, незмінний. Ця мова богослів'я була найбільш знайомою східним містикам-аскетам. Вона часто використовується в богослужіннях: "Ти ж бо є Бог несказан­ний, невідомий, невидимий, незбагненний" (Євхаристична молитва св. Іоана Златоуста). Перший систематичний виклад апофатичного бо­гослів'я належить перу-анонімного автора V-VI століть, відомого під іме­нем Псевдодіонісія-Ареопагіта ("Про містичне богослів'я") [7, С. 73-76; 67, С. 204-208; 65, С. 9-28, 30-43, 45-66].

Природний і надприродний спосіб Богопізнання

Існує два головні способи Богопізнання - природний і надприродний. Природний спосіб Богопізнання полягає в пізнанні Бога через при­роду видимого світу, людську душу, історію людства. За словами св. Григорія Богослова, - "небо, земля, море, словом, увесь світ - є ве­лика і преславна книга Божа" [40, С. 26], що красномовно проповідує всім людям про всемогутність, премудрість і благість Творця і Промис-лителя всього - Бога.

Святе Письмо вказує на цей, власне, спосіб Богопізнання, коли го­ворить: "Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує Не­бозвід" (Пс. 18, 2); "Уся земля повна слави Його" (Іс. 6, 3).

Спостерігаючи і вивчаючи навколишній світ, його різноманітність, красу, гармонійність і цілеспрямованість світового життя, людина також природно приходить до пізнання Бога, як при вивченні якого-небудь тво­ру до пізнання його автора. Вроджене прагнення до Бога і здатність без­посередньо відчувати Його, допомагають людині в її пошуках, вказують їй, де можна бачити сліди Божественних досконалостей, що можна віднести до Бога і чого не можливо. Цей спосіб Богопізнання доступний для всіх людей - як для християн, так і для язичників. Це засвідчує апо­стол Павло, коли говорить: "Тому що те, що можна знати про Бога, яв­не для них, бо їм Бог об'явив. Бо Його невидиме від створіння світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про творче стає видиме. Так що нема їм виправдання" (Рим 1, 19-20).

Шляхи, котрими розум може користуватися чи керуватися при складанні понять про Бога, керуючись природнім об'явленням, є такі:

1.  Шлях заперечення - він полягає в тому, що людина виключає з понять про Бога ті риси і властивості, котрі вона вбачає в світі кінцево­му, обмеженому. Так вона приходить до висновку, що Бог є вічний, без­кінечний, незмінний, безсмертний і т.д.

2.  Шлях причинності або висновку від дії і першої причини - космо­логічний доказ буття Божого; від цілеспрямованості і порядку в світло­вому житті і премудрості Творця (фізико-теологічний доказ).

3.  Шлях аналогій полягає в тому, що людина пізнає Бога через пізнання самої себе оскільки вона створена за Його образом і подобою; наприклад, від усвідомлення наявності в собі морального закону (совісті) приходить до визнання винуватця цього закону (моральний до­каз буття Божого).

4.  Шлях переваги, коли достоїнства зауважені у світі і людині, при­писуються Богові найвищою мірою, краще сказати - в безкінечному сту­пені. Так, мудрість стає премудрістю, відання - всевіданням, могутність - всемогутністю і т.п. Керуючись природним способом Богопізнання, ба­гато язичників досягали певного пізнання Бога, однак більшість, за слова­ми апостола Павла: "Божу правду замінили на неправду, і честь віддава­ли, і служили створінню більше, як Творцеві" (Рим. 1, 25), "...І славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чоти­риногих, і гадів" (Рим. 1, 23). Звідси зрозуміло, що одного природного спо­собу Богопізнання недостатньо, щоб надати людям істинне Богопізнання. Головна причина цього полягає в глибокій зіпсутості природи людини внаслідок гріхопадіння. Гріхопадіння потягло за собою затьмарення обра­зу Божого в людині, затемнення Богонакресленної в ній ідеї Бога, занури­ло людину в чуттєвість до уподібнення "скотам несмисленим".

Внаслідок цього людині стало важко знаходити сліди Божі у види­мому світі, тим більше, що гріх людський опинився у видимому світі яви­щем фізичного зла, у зв'язку з чим видимий світ перестав бути таким же ясним віддзеркаленням слави Божої, яким був до гріхопадіння людини. Все це приводить до визнання необхідності поповнення природного способу Богопізнання надприродним.

Надприродний спосіб Богопізнання полягає в тому, що Бог Сам відкриває Себе людям безпосередньо через боговибраних людей, особливо ж через Свого Єдинородного Сина. Про такий спосіб Бо­гопізнання говорить апостол Павло: "Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина..." (Евр. 1,1-2).

Син Божий Сам казав про Себе: "Я на те народився і прийшов у світ, щоб засвідчити правду..." (Ін. 18, 37). Він відкрив цю істину апосто­лам і велів їм проповідувати її у всьому світі.

Надприродне Об'явлення Боже як спосіб Богопізнання має без­сумнівну перевагу перед природним способом Богопізнання. Воно дає нам всю потрібну в земному житті повноту пізнання про Бога, так що людина не має потреби, більше, в якихось нових об'явленнях. "Я вам об'явив усе те, що почув від Мого Отця" (Ін. 15, 15), - говорить Господь Ісус Христос. Далі Він дає нам знання про такі істини, до яких людина власними силами ніколи не змогла б піднестись: про Святу Трійцю, про

світотворення, про походження зла, про викуплення світу, про освячен­ня людини, про останні долі світу і людини. Об'явлення те дано не для окремих якихось осіб і народів, а для всього людства, тому, що Бог "хо­че, щоб усі люди спаслися, прийшли до пізнання правди" (1 Тим. 2, 4). Маючи, без сумніву, перевагу перед природним способом Богопізнання, Об'явлення надприродне, однак, не відхиляє значення і потрібності Бо­гопізнання природного. Природне Богопізнання сприяє виникненню пи­тання про предмет релігії і не дає на них задовільної відповіді, налаш­товує до слухання й сприйняття Слова Божого. Крім того, воно допома­гає засвоєнню істин Об'явлення, подає пояснення з внутрішнього релігійного досвіду і видимої природи.

Спаситель, коли говорив, наприклад, про Промисел Божий, указу­вав на птиці і на польові квіти лілеї. Апостол Павло, пояснюючи таємни­цю воскресіння мертвих, указував на посіяне і стліваюче зерно, поясню­ючи таким чином істинне одкровення прикладами, взятими з об'явлення природного [121, С. 43-47; 7, С. 52-60; 44, С. 272-317].

§ 3. Моральні умови богопізнання

Не всі ті, кому дане було Одкровення Боже, дійсно пізнають Бога. Іудеям Бог відкрив славу Свою у Христі Спасителі так, як до цього ще нікому не відкривав, але вони не впізнали Його. "Вони бачили Мене й Отця Мого" (Ін. 15, 24). Те ж відбувається й серед християн.

Як на першу та необхідну умову живого релігійного пізнання Слово Боже вказує на необхідність моральної підготовленості людини до за­своєння істини Одкровення, а саме: на чистоту серця та добре спряму­вання волі. Ще Премудрий сказав: "...У злу, недобру душу не ввійде пре­мудрість і не перебуватиме в тілі грішному" (Прем. 1, 4). Сам Спаситель вчить, що тільки чисті серцем побачать Бога (Мф. 5, 8).

Якщо дух людини, її серце й воля заповнені потягом до тілесної істоти, що й буває в стані гріховної нечистоти, то в ньому не зали­шається місця для потягу до Бога: релігійне почуття слабшає й завми­рає для сприйняття світу надчуттєвого, подібно до того, наприклад, як совість під час глибокого морального падіння перестає бути "голосом Божим" у людині. Серце має також великий вплив на характер мислен­ня, поведінку людини. Від серця, за словами Спасителя, ідуть помисли злі (Мф. 15,19; пор: Лк. 6, 45). Тому, якщо серце живе нормальним здо­ровим життям, якщо потяг до Бога в ньому не затьмарений пристрастя­ми й хибами, то така налагодженість і спрямування волі схиляють розум до сприйняття відповідного світогляду, навпаки, серце, налаштоване протилежно, може відвернути й розум від сприйняття такого вчення.

"Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрились діла його, бо вони злі" (Ін. З, 20). "Розпусне життя, гово­рить св. Іоан Златоуст, принижує догмати про воскресіння та безсмертя душі, про суд і приймає багато протилежного: долю, необхідність, невіру в промисел. Душа, яка загрузла в численних гріхах, намагається винай­ти для себе подібного роду втіхи, щоб не уболівати при думці, що є суд і що нас чекає розплата за добро і зло" [117, С. 34].

Людина з розпусним серцем не тільки відвертається від богоодкро­венної істини, але й не здатна розуміти її тому, що в ній немає нічого "спорідненого з нею".

Отже, для істинного богопізнання потрібно, передусім, очищення людини від гріха, звільнення від пристрастей і вад чистоти серця. "Потрібно очистити спочатку самих себе, а потім уже говорити з Чис­тим", говорить св. Григорій Богослов [131, С. 142]. Узагалі "душевна лю­дина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумст­вом; і не може зрозуміти тому, що про це треба судити духовно" (1 Кор. 2, 14).

Але боротьба з пристрастями як вираженням прихильності до чуттєвого світу - ще переддень духовного видіння. Для істинного бо­гопізнання необхідне також позитивне досягнення в доброчесності, особливо ж у любові. Спаситель говорив: "Хто хоче творити волю Його, той довідається про це вчення, чи воно від Бога, чи Я Сам від Себе ка­жу". (Ін. 7, 17). Про необхідність доброчинності для богопізнання пише і св. Афанасій Олександрійський: "без чистого розуму і без наслідування життя святих ніхто не зможе зрозуміти мову святих" [117, С. 35].

Про значення любові для богопізнання говорить авва (отець) Доро­фей: "Уявіть собі коло на землі. Припустіть, що коло - це світ, середина кола - Бог, а прямі лінії, що йдуть від кола до центру, суть, шляхи, тоб­то життя людей... Отже, оскільки святі входять у середину кола і серед нього, бажаючи наблизитися до Бога, то в міру входження вони стають ближче і до Бога, і один до одного, і скільки наближаються один до од­ного, стільки наближаються і до Бога. Так міркуй і про віддалення: скільки віддаляються один від одного, стільки віддаляються і від Бога. Такою є сутність любові: скільки з'єднуємося з ближнім, стільки з'єднуємося і з Богом" [117, С. 35; 39, С. 659].

Моральна чистота й добре життя, налаштовуючи людину до сприй­няття одкровенної істини та роблячи справи Його придатними до її ро­зуміння, відкривають доступ до її серця й дарам Духа Святого: духа пізнання та розуміння (Вих. 11, 2). Богоодкровенна істина - це істина надприродного характеру: для засвоєння її, отже, необхідний надпри­родний благодатний вплив. Одкровення вчить: Бог відкриває розум для розуміння Писання (Лк. 24,45); Він наставляє на всяку істину (Ін. 16,13).

Від християнського бачення, яке перебуває в пошуку, вимагають ще й щиросердечної та постійної молитви. Цьому вчить нас і приклад Само­го Спасителя й усіх богоосвічених мужів. Спаситель молився до Отця небесного за учнів Своїх, щоб вони були освячені істиною (Ін. 17,17-20). Апостоли також молилися й за самих себе (Діян. 4, 29), і за віруючих щоб Бог просвітив їх пізнанням істини й дав їм рости у пізнанні Його (Еф. 1, 16-23; 3, 14-21) та ін. [1, С. 592; 7, С 60-64]

Питання для самоперевірки

1. Істина буття Божого - основа християнського віровчення.

2. Святе Письмо про незбагненність сутності Божої.

3. Аетій про абсолютне пізнання Бога. Арій і гностики про непізнання Бога.

4. Евномій про пізнання сутності Божої.

5. Святоотцівське вчення про недосягненність сутності Божої.

6. Святе Письмо про досягненність розуміння Божих дій у світі.

7. Учення Варлаама про Фаворське світло.

8. Постулати Григорія Палами про різницю сутності й енергії Бога.

9. Св. Марк Ефеський про Божі енергії.

10. Поняття про катафатичне й апофатичне богослів'я та різни­ця між ними.

11. Способи або види Богопізнання.

12. Св. Письмо про моральні умови Богопізнання.

[1] Євноміани були крайнім крилом аріан і вчили, що Син Божий не подібний Отцю, оскільки Син рожденний. їхнє вчення було засуджено на II Вселенському Соборі.

[2] Так, як і під пізнанням людини ми розуміємо пізнання не її сутності, а її особистості.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!