При викладі вчення про Бога, єдиного в єстві, необхідне розкриття Православного вчення про єство Боже та про єдність Бога за сутністю.

Підрозділ 1.1. Про Єство Боже

§ 1.1.1. Зміст учення про Євство Боже.

ПОНЯТТЯ Про ІСТОТНІ ВЛАСТИВОСТІ БОЖІ ТА їх ПОДІЛ

Бог у внутрішньому єстві Своєму не може бути осягнений ніяким обмеженим розумом. Пізнаним в єстві Божому є той Його бік, яким Він проявляє Себе у світі, відображаючи тут у скінченних формах нескінченні властивості Свого єства. Учення про властивості єства Бо­жого власне й складає зміст учення про єство Боже.

Властивостями єства Божого, інакше істотними властивостями Бо­жими, називаються такі властивості, які належать самому єству Божому і відрізняють Його від усіх інших істот; ці властивості спільні для всіх Осіб Пресвятої Трійці як таких, що мають єдину сутність. Належність цих властивостей усім одразу Особам Пресвятої Трійці відрізняє їх від властивостей окремих Осіб Божих (чи особистих, належних кожній Особі Божества окремо) й тих, що відрізняють їх між собою. Зміст учен­ня про єство Боже складає думка про спільні властивості всіх Осіб Пре­святої Трійці.

Бог - істота найдосконаліша і за свідченням загальнолюдської релігійної свідомості, і за свідченням Одкровення. Найдосконалішому єству належить також найдосконаліше буття, тобто таке, яке вільне від недоліків та обмежень, властивих буттю менш досконалому, обмежено­му. Найдосконаліше ж "Буття" може бути мислиме не інакше, як духов­не, що володіє самосвідомістю та свободою; буття матеріальне, позбав­лене свідомості та свободи, нижче, менш досконале, ніж буття духовне. Безмежна, чи нескінченна повнота буття і духовність - найзагальніші та основні ознаки в понятті про Бога.

Властивості Бога, що належать до досконалостей Його буття, вза­галі, як правило, називають онтологічними властивостями Божими, а властивості Бога, як найдосконалішого Духа - духовними.

§ 1.1.2. Бог - "Сущий". Властивості Єства Божого як найдосконалішого Буття

Бог володіє повнотою найдосконалішого буття. Це прямо та не­обхідно передбачає ідея найбільшої досконалості Божої, яка владно ви­магає уявляти Бога таким, що має дійсне реальне буття, досконаліше від небуття чи буття у можливості в одному лише уявленні, і причому, це буття — найдосконаліше. Одкровення особливо виразно вказує на повноту досконалішого буття в Богові у найменуванні Його іменем Су­щий: "Я є Сущий". І говорить: "Отак скажи синам Ізраїлевим: Сущий по­слав мене до вас" (Вих. З, 14). "Цим іменем пояснюється цілковите бут­тя, яке не починалося і ніколи не припиниться" (Св. Григорій Богослов), "є мовби деяке море сутності, невизначене й нескінченне, що простя­гається за межі всякого уявлення про час і єство" [132, С. 196] (Сл. 38, і 45).

Бог, як "Буття" найдосконаліше, вільний від недоліків і обмежень, властивих буттю, що має кінець. Усі єства та предмети видимого світу обмежені, як початком і причиною свого буття, так і умовами свого існу­вання, які не є самобутніми та схильні до постійних видозмін; усі вони залежні від умов простору та часу. Бог же, найдосконаліший за Своїм буттям, вільний від усіх цих обмежень, - Єство самобутнє, ні від кого й ні від чого не залежне за Своїм буттям, а тому незалежне від випадко­вих змін (чи незмінне), а разом незалежне від усіх умов часу та просто­ру. Ознаки єства Божого, як найдосконалішого буття такі: 1) само­бутність; 2) незмінність; 3) вічність; 4) невимірність і 5) всюдипри­сутність.

1. Самобутність - це така властивість, яка означає, що Бог не походить ні від чого іншого і не залежить ні від якого буття у Своєму бутті, але притому й необхідні умови Свого буття має в Собі Самому. Для людського розуму ця властивість виявляється настільки необхідною, що без неї він не може й мислити Бога. Бог, залежний від іншого буття, не є Бог.

"Я є Сущий". Так Сам Бог визначає Себе як єство самобутнє, сповіщаючи Мойсею Своє ім'я при купині. Поясненням цих слів у Ново­му Завіті служать слова:" Я є Альфа й Омега, початок і кінець, говорить Господь, Котрий є й був і йде, Вседержитель" (Об. 1, 8).

Особливо ж прямо й сильно виражається думка про самобутність Божу в словах Спасителя: "Як Отець має життя в Самому Собі, так і Си­нові дав мати життя в Самому Собі" (Ін. 5, 26). Через пророка Ісайю Він говорить: "Це Я. До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені!" (Іс. 43, 10).

2.  Незмінність. Незмінність Бога - це така властивість, згідно з якою Він завжди перебуває один і той же і в єстві Своєму, і в Своїх си­лах і досконалостях, і у Своїх визначеннях, не залежачи від будь-яких змін чи випадкових переходів з одного стану (кращого чи гіршого) в інший (кращий чи гірший). Ця властивість неподільно поєднана в Богові з властивістю Його самобутності й необхідності, яку Він припускає.

Таким Одкровення й зображує Бога. Сам Він про Себе засвідчує:

"Я Господь Бог ваш, і не змінюся" (Мал. З, 6). Священні письменники стверджують, що "в Отця світів, що у Нього нема переміни чи тіні відміни" (Як. 1, 17; пор. Євр. 6, 16-17). Вони заперечують у Ньому змінність, помічену в природі. "Колись землю Ти був заклав, а небо - то чин Твоїх рук, позникають вони, а Ти будеш стояти ... і всі вони як оде­жа загинуть, Ти їх зміниш, немов те вбрання, і минуться вони... Ти ж той Самий, а роки Твої не закінчаться" (Пс. 102, 26-28).

Властивість незмінності Божої викликає деякі труднощі, що потре­бують пояснення:

а)  Як узгодити з незмінністю Бога народження в Ньому Сина й схо­дження Духа Святого? Відповідь на це дає св. Іоан Дамаскін (Виклад. Віри, 1 кн., 8 гл.). Бог Отець, народжуючи з власного єства подібне до Себе єство, народжує в середині Свого єства, а не зовні, Сам Собою, не потребуючи нічиєї допомоги, народжує вічно, нескінченно й безпере­станно, так, що Син завжди був з Отцем і в Отці, й тому народжує без нанесення шкоди Своїй незмінності. Тоді б тільки Він піддався зміні, ко­ли б у часі народжував Сина, зробившись Отцем потім, і не був Ним на­передодні, коли б народжував не Сам по Собі, а при сприянні ззовні, і коли б відбувалося відділення єства Сина від єства Отця. Подібне
міркування прийнятне і стосовно до сходження Святого Духа. У єстві са­мобутньому та вічному це народження та зведення є самобутнім і вічним, а тому в жодному разі вони не можуть служити в Ньому ознака­ми Його змінності [139, С. 87-89].

б)  Як узгодити з незмінністю Божою втілення Бога Слова в особі Ісуса Христа? Відповідь на це диво міститься у вченні Церкви про те, що два єства в Ісусі Христі, у єдиній іпостасі, з'єдналися не тільки не­подільно й нерозлучно, але й незлитно й незмінно чи незаперечно (віро­виклад IV Всел. Соб.), так, що ні Божество не змінилося на людство, ні людство на Божество, а кожне з єств зберегло свої властивості: Боже­ство Свою нескінченність, людство свою обмеженість [37, С. 46-48]. То­му, через втілення ніякої зміни в єстві Божому не настало: вона стала­ся б лише в тому випадку, якби Божество, як учили монофізити, злилося з людством, утворивши із Себе й людської природи нове, змішане єство.

в)  Як може зберігатися незмінність Божа, коли Бог у часі створив світ? Це пояснюється так. Творіння світу стосовно Бога не є чим-небудь випадковим і не передбаченим Богом; думка про світ існувала в розумі Божому вічно, причому, як думка про світ, що мав би бути створеним у часі: "відомі Богові від віку всі діла Його" (Діян. 15,18), однаково вічна в Богові й сила творчості. Творіння світу, отже, є не що інше, як здійснен­ня в часі вічної й незмінної думки Божої. З іншого боку, Бог не зі Свого власного єства сотворив світ, а сотворив його через зовнішню творчу дію Своєї волі, яка не викликала ніякої зміни в Його єстві.

3,  Вічність. Бог, як єство незмінне, не залежить від умов часу чи вічності. Час не є що-небудь саме по собі існуюче; він є лише формою буття скінченного, оскільки в ньому виникають постійні зміни в речах, внаслідок яких вони і з'являються або виникають, переходячи з одного стану в інший, і в кожну визначену мить є не тим, чим були раніше. Ци­ми змінами й визначається в послідовному бутті скінченному раніше й після, початок та кінець, теперішнє, минуле й майбутнє. Буття незмінно­го єства Божого цілковито й завжди однаково володіє Своїм буттям без будь-якого збільшення чи зменшення, без будь-якої послідовності чи зміни, а тому для Нього немає ні початку, ні кінця, ні минулого, ні май­бутнього, а є тільки завжди однакове, завжди існуюче чи вічне буття. В усі часи Він є тим же, завжди рівним Самому Собі.

Одкровення зображує вічність Бога з усією роздільністю. "Я є Су­щий", говорить про Себе Сам Бог. Внутрішня залежність вічності Божої від Його незмінності ясно викладена у вищенаведених словах псал­моспівця: "Спочатку Ти, Господи, землю був заклав... Ти той же і роки Твої не закінчаться". Про ступінь продовження буття Божого, стосовно до наших позначень часу, воно є свідченням Самого Бога: "Це Я, Я пер­ший, а також Я останній!" (Іс. 48,12; пор. 41, 4; 44, 6); "Я є Альфа й Оме­га, початок і кінець" (Об. 1, 8); "Я є перший і останній" (17 вір.); "До Ме­не не зроблено Бога, і не буде цього по Мені" (Іс. 43, 10).

Думка цих висловів така, що людина, куди б не сягала своїм розу­мом при вимірах часу початку чи кінця, скрізь зустрічає Бога, Який ви­ще найбільших вимірів часу: "Перш ніж гори народжені, і поки Ти ство­рив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог!" (Пс. 90, 2). Псалмоспівець говорить про Нього: "Бо в очах Твоїх тисяча літ немов день той вчо­рашній, який проминув і як сторожа нічна ..." (Пс. 90, 4).

4. Незмінність і всюдиприсутність. Знаходячись вище часу, Бог не обмежений ніякими межами простору, Він невимірний і всюдиприсутній. Подібно до часу, простір не є чимось, що існує незалежно від речей, а є також формою існування скінченних речей, оскільки їм властиві просто­рові визначення. Визначена протяжність (довжина, ширина, висота) ре­чей скінченних виникає від недостачі в них самобутності й залежності їх в забутті від зовнішніх умов, що зважають на просторові межі чи кордо­ни їх буття. Але Бог - це єство, яке стоїть вище всякого простору чи вимірної протяжності, єство неосяжне, необмежене й невимірне. Розг­лянутий відносно світу, Він є єством усюди присутнім, тобто Він перебу­ває не в одному якомусь місці чи в один час в одному, а інше в іншому, але перебуває скрізь, завжди й повністю. У світі як фізичному, так і моральному немає жодного місця, жодного створеного єства і в усіх цих єствах немає ніякого найменшого, так би мовити, часткового стану дії сил, де Бог не був би присутній.

Одкровення в усі часи сповіщало про невимірність і єства Божого. Сам Бог говорить про Себе в Старому Завіті: "Чи Я неба й землі не на­повнюю?" (Єр. 23, 24).

Давид сповідує також всюдиприсутність Божу в таких словах: "Ку­ди я від Духа Твого піду і куди втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або поселюся в шеолі, ось Ти! Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, то рука Твоя й там провадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя!" (Пс. 139, 7-Ю). Поклоніння Богові ду­хом та істиною не може бути прив'язане до будь-якого визначеного місця, а повинно здійснюватися скрізь (Ін. 4, 21-23). Апостол Лука на­вчає, що Бог є всюди, біля кожного з нас;"... бо ми в Нім живемо й ру­хаємось, і існуємо..." (Діян. 17, 27-28) [72, С. 10-122].

Примітка:

1. Як потрібно розуміти всюдиприсутність Божу у світі? Для нас, що знаходяться в просторі, образ всюдиприсутності Божої у світі складає таємницю. Та, само собою зрозуміло, що не можна уявити Його нібито розлитим у всьому просторі, подібно до повітря чи світла, чи що Він проникає Собою скрізь, якби деяким розширенням чи розтягненням Свого єства, як, наприклад, вода проникає в губку, що в ній плаває, чи що Він знаходиться в різних частинах світу різними частинами Свого єства - у більших більше, у менших менше. Непра­вильне й пантеїстичне розуміння Божої всюдиприсутності в тому значенні, що світ уявляється лише проявом, саморозвитком чи роз­криттям Божества, так що Бог і світ (одкровення поза сутністю єства Божого) є тотожними (іманентність Бога світові). Таким ро­зумінням заперечується всюдиприсутність у значенні невимірності та просторової необмеженості Божественного єства. Застерігаючи від неправильних уявлень вказаного роду про цю властивість, Отці Церкви вчили розуміти її так, що Бог не вміщений ні в якому місці, але не вилучений ні з якого, що "Він є Весь і у всьому", але і зовні, і вище того, що є таким, у світі Він присутній не тільки Своїми діями та си­лами, але й самим Своїм єством. "Потрібно знати, говорить Св. Іоан Дамаскін, що Бог Сам для Себе місце, Він усе наповнює і по­за всім існує" [139, С. 109]. За словами Св. Афанасія Великого, "Бог в усьому перебуває Своєю благістю і силою... ", а значить і Своїм єством, бо "... в Богові не можуть бути відділені дії від Його єства, а також поза всім власним Своїм єством" (Посл. про визнач. Нікейськ-го Соб. II), тобто й тим, що в самому Його єстві складається Його суть (єство за термінологією Св. Отця не тотожне сутності), бут­тя й життя тільки всередині Самого Себе. "Що Бог скрізь присутній, - говорить Св. Іоан Златоуст, - ми знаємо, але не осягаємо, тому що нам відома тільки присутність чуттєва і не дано розуміти повністю сутності Божої" (На Євр. Бес. XII, 1) [117, С. 44].

2. Якщо Бог всюди присутній, то як розуміти ті місця Святого Писання, у яких говориться про власну Його присутність. Наприклад, на небесах (Пс. 113, 24), у храмі (З Цар. 9, 3), у людині (2 Кор. б, 16) або в явленні Його людям у певних місцях? Відповідь може бути така: Бог присутній у всьому світі; немає місця, у якому б Його не було. Якщо ж вказуються місця особливої присутності Божої, то це говориться чи стосується нашої обмеженості, чи тому, що в деяких місцях буває особливий прояв присутності Божої, відповідно до сприйняття живих істот [84, С. 21].

§ 1.1.3. Духовність Єства Божого

Бог є найчистіший і найдосконаліший особистий Дух. Одкровення відкидає як грубо чуттєве язичницьке уявлення про Божество і поняття про Нього, як про безособистісне начало, силу, душу світу чи якийсь абсолютний, однак не особистий, не самоусвідомлений розум, як у пан­теїстичних ученнях.

Істина про духовність Божества із самого початку проповідувалась у Старому Завіті. Не називаючи Бога ніде прямо Духом, старозавітне Одкровення, однак, присвоює Богові все те, що входить у поняття Духа. Так, Бог зображується в Старому Завіті як єство, що володіє найвищою свідомістю, розумом і волею з усіма їх різноманітними властивостями. Йому притаманні всебачення, святість, благодать, правосуддя та інші властивості духовно-особистого буття. Мойсей двічі називає Його Бо­гом Духів і всякої плоті (Числ. 16, 22, 27; 16), а про допотопне людство Сам Бог говорить: "Не буде Мій Дух перемагатися в людині навіки, бо блудить вона" (Бут. 6, 3).

Правда, нерідко в Старому Завіті Богові присвоюються властивості тілесної природи людини. Так, Його часто зображують як такого, що має голову, обличчя, очі, вуха, ніс, вуста, руки, ноги, серце, Йому припису­ють властивості тіла людини, стан і дії, наприклад: дихання, голос, відчуття на дотик, зір, нюх, смак та інше (антропоморфізми). Але такі зо­браження не суперечать вченню Старого Завіту про Бога як найвищого Духа.

Людиноподібним зображенням властивостей Божих у старозавітне вчення зовсім не вводяться догматичні сказання про Божество. У старо­завітній релігії Він міститься не в думці, а в мові.

Причини ж таких зображень Божества, крім того, що образність є природною властивістю давньоєврейської мови, полягають також і в то­му, що людям, оповитим плоттю, неможливо розуміти свою думку про духовне без вживання образів, символів. Тим необхіднішим був антро­поморфізм для такого народу як єврейський, щоб прищепити йому ве­личне поняття про Бога-як Духа.

Примітка:

1. Від антропоморфічних зображень Бога в Писанні потрібно відрізняти так звані антропопатичні зображення, тобто зображення Бога з властивими людині духовними станами, присвоєння Йому, на­приклад, радості, печалі, гніву, веселощів, розкаяння та іншого. Хоча це теж прояви образні, однак мають інше значення, ніж антропо­морфізм.

2. У Новому Завіті вчення про духовність Божества як запропоно­ване для тих, хто виріс у вірі, розкривається вже без попередніх ант­ропоморфних образів. Тут Бог прямо називається Духом. Спаситель у розмові з жінкою-самарянкою сказав: "Бог (є) Дух" (Ін. 4, 24). Найме­нування Бога Духом Святим, а дух, за словами Самого Спасителя, "не має плоті й костей" (Лк. 24, 39), показує, що Бог є істотою простою, не речовиною. Указуючи ж на близькість часу, коли шана Йому буде скрізь (Ін. 4, 21), Спаситель тим вказує, що Бог є Дух, необмежений простором, всюдиприсутній, взагалі нескінченний. Апостол Павло го­ворить: "Господь же то Дух, а де Дух Господній, там воля" (2 Кор. З, 17). Поєднання із поняттям про духа поняття про свободу показує, що Бог, на думку апостола, є істотою особистою, вільнорозумною.

3. Церква, наслідуючи вчення Одкровення, завжди визнавала ду­ховність Божества. Учителі Церкви перших століть, починаючи з апостолів, рішуче висловлювалися проти грубо чуттєвих язичниць­ких і пізньоіудейських уявлень про Бога, які проникали в середовище християнського суспільства. Іще більшої визначеності набрало віру­вання Церкви в духовність Божества у зв'язку з появою в IV cm. Єресі антропоморфістів (інакше авдіан). Антропоморфісти стверджували, що Бога потрібно уявляти не інакше, як у всьому подібного до люди­ни, не виключаючи й тіла з усіма його органами та членами. Основу для такої думки вони бачили у Святому Письмі, а саме в розповіді Мойсея про створення людини за образом Божим (Бут. 1, 26), який, як вони думали, міститься не тільки в душі, а й у тілі. Потрібно вважа­ти, що образ Божий міститься не в тілі людини, а в її душі, а вчення антропоморфістів саме по собі є безглуздим [7, С. 84; 138, С. 79-80].

4. Учення про Бога як найдосконалішого особистого Духа –єдине істинне із погляду нормального здорового мислення. Уже саме понят­тя про вседосконалість Божу потребує уявити Його особистим Духом. Керовані вродженою ідеєю про Бога, люди всіх часів, на якому б ступені розвитку вони не перебували, як правило, Богом уявляють те, вищим та досконалішим від чого ніщо не може бути. Як єство найдосконаліше, Бог може бути мислимим лише як Такий, що володіє всіма досконалостями, які спостерігаються у світі, звичайно, у най­безмежнішому ступені, оскільки Бог є початком і причиною всього, що існує й живе у Всесвіті. Всесвіт як творіння Його є виявленням Його досконалостей. Найвищим творінням у видимому світі є людина як істота розумна, особиста й самосвідома; інші ж істоти, ті, що не ма­ють свідомості та розумності, займають нижче місце на драбині буття. Тому, підносячись до причини світу, ми вимушені зізнатися, що цією причиною міг бути тільки особистий Бог. Нерозумна сліпа сила не може створити розум, із безсвідомого не може виникнути свідомість.

§ 1.1.4. Властивості Єства Божого як Духа

Поняття про духовні досконалості Божі може бути складене на основі спостереження за природою людського духа, створеного за об­разом Божим. Згідно з цим властивості Бога як єства духовного можна поділити на властивості: розуму Божого, волі Божої, почуття чи чуттєвості Божої.

І. Розум Божий та його властивості

Бог володіє найдосконалішим розумом. Одкровення називає Його "Богом розумів" (1 Цар. 2, 3), стверджує, що "мудрості Його міри нема" (Пс. 147, 5), тобто розум Його невимірний. Розум Божий, звичайно, не ступінь розуміння, а саме розуміння чи бачення. У Богові - "глибина пре­мудрості та розуму, тобто знання" (Рим. 11, 23).

Розумність нашого духу виражається в тому, що він пізнає самого себе й дійсність, яка знаходиться поза ним, і, пізнаючи цю дійсність, ро­зумно користується своїми знаннями для досягнення розумних цілей, що звичайно називається мудрістю. Людському розумові, отже, влас­тиві знання та мудрість. Такі ж властивості присвоюються Одкровенням і розуму Божому, тільки в найдосконалішому вигляді.

1. Всезнання Боже

Під властивістю всезнання Божого розуміють не тільки те, що Бог знає все, але й те, що Він знає все досконало.

а) Першим і важливим предметом всезнання Божого є єство Боже. Бог знає найдосконаліше Самого Себе. Син Божий учив: "Ніхто не знає Сина, тільки Отець і ніхто Отця не знає, тільки Син" (Мф. 11, 27). Тут мова йде про божественне знання в межах самого єства Божого, чи про самосвідомість божественну. Ту ж думку апостол виражає так: "Так са­мо не знає ніхто й речей Божих, окрім Духа Божого" (2 Кор. З, 11).

Самосвідомість Божа, у порівнянні з людською, повинна бути, зви­чайно, настільки ж вищою, наскільки єство Духа нескінченно вище за дух скінченний. Людина не знає саму себе; у міру того, як вона живе, си­ли її все більше розкриваються, розвивається й самосвідомість. Проте не таким є знання про Самого Себе Бога. Його самосвідомість повинна бути завжди однакова, найдосконаліша та найповніша від віку до віку.

б) Богові присвоюється Одкровення та найповніше в усі часи знан­ня про справи Свої. Але знання" справ Своїх властиве Богові від вічності. "Він знає про все колишнє буття їхнє" (Дан. 13, 42; Сір. 23, 29), "відомі Богові від віку всі діла Його" (Діян. 15, 18), тобто вони не випад­ково здійснюються, але сталися і стаються за передбаченням Божим.

в) Нарешті, Бог належно знає все зовнішнє, дійсне та можливе, не­обхідне і випадкове, минуле, теперішнє та майбутнє:

• Бог знає про все дійсно існуюче, Ним створене. Він знає порядок світу фізичного; лічить безліч зірок і всім їм дає імена (Пс. 146, 4), знає всіх птахів небесних (Пс. 49, 11). Знає він і порядок світу морального.

Потреби, бажання, таємні молитви людини Йому відомі. "Господи, всі бажання мої перед Тобою, зітхання ж моє не сховалось від Тебе" (Пс. 38, 10), - наголошує псалмоспівець.

•  Бог знає також усе минуле у створеному Ним світі. Це ясно пока­зує Святе Писання, коли говорить, що Бог у визначений час освітить таємне в темряві, виявить сердечні наміри (1 Кор. 4, 5) і відплатить кож­ному за вчинки його (Рим. 2, 6).

•  Знання Боже обіймає і все майбутнє, не тільки необхідне, але й випадкове, а значить і вільне, не тільки добро, а й зло.

Бог знає все необхідне майбутнє. Він Сам від віку в ідеях Своїх пе­редбачив і влаштував закони буття і весь лад світового життя; тому Він не може не знати все це після влаштування світу в часі.

Не тільки необхідне, а й усе випадкове майбутнє Йому знане як у світі фізичному, так і у світі моральному; випадковим те чи інше явище нам здається тому, що від нас приховані його причини (раптові, напри­клад, напрями вітрів, шлях блискавки, неочікувані падіння яких-небудь тіл та інше). Але знанням Божим обіймаються також ці всі невідомі нам причини. "Вогонь та град, сніг та туман, вітер бурхливий, що виконує слово Його" (Пс. 148, 8).

Знає Бог і все випадкове майбутнє також у світі майбутньому, всі дії волі людини. На передбачення майбутніх випадкових подій вказується в Писанні як на одну з ознак, що вирізняє істинного Бога: "Сповістіть на­перед про майбутнє, і пізнаємо ми, що ви боги. Отож, учиніть ви добро чи зробіть що лихе, щоб ми здивувалися і разом побачили" (Пс. 41, 23).

Буття в істинному Богові, до такого передбачення думки приводять численні пророцтва, що містяться у Слові Божому, пророцтва майбутніх випадкових дій волі людини. Багато з них були сказані за 100, 500, 700 і навіть за тисячу років і справдилися подіями, інші ж виповнюються на наших очах, наприклад, пророцтво Спасителя про розповсюдження Євангелія (Мф. 24, 14), долю іудейства (Лк. 21, 24), про непохитне існу­вання Церкви (Мф. 16, 18) та інші.

За способом і властивостями Боже знання дійсності, що знаходить­ся за межами Його, відмінне від пізнання людського. Людське пізнання розвивається в часі. Бог не отримує вражень ззовні, а знає речі безпо­середньо Сам по Собі через Самого Себе. Звідси й саме знання Боже вільне від обмежень часу, воно завжди однаково повно та досконало являє собою акт споглядання.

Наші пізнання про те, що існує, далеко не всеосяжні. Ми не во­лодіємо таким знанням зараз, і у майбутньому не можна сподіватись, щоб ми коли-небудь дізналися про все. Але Бог знає саму сутність предметів (Єр. 23, 24), бо всі вони - зовнішнє вираження Його вічних творчих ідей про них [72, С. 122-127].

Божественне передбачення, Його можливість та узгодження зі свободою людських дій

Той бік всезнання Божого, предметом якого є майбутні вільні дії мо­ральних істот, називається передбаченням Божим. Бог передбачає вільні дії людини, звичайно, не в тому розумінні, у якому передбачлива людина може здогадуватися, чекати чогось чи іноді передчувати щось, а в тому, що передбачає й передрікає їх як безсумнівно Йому відомі, як ті, що мають безперечно збутися.

Для Бога й майбутнє є теперішнім, тому що для Нього не існує ча­су, а обмеження теперішнього та майбутнього - це обмеження, що на­лежать часові. Знання - це необхідне обмеження дії чи випадку. "Не то­му що-небудь необхідно збувається, - міркували древні учителі, - що Бог передбачає, а тому Він і передбачає, що так збудеться" [139, С. 187-190].

Передбачення Богом вільних дій людини можна уподібнити нашо­му знанню дій інших людей. Наше знання не пригноблює свободи інших людей; не від того людина так чи інакше діє, що ми знаємо її дії; буде­мо ми знати їх чи ні, самі дії її від того не зміняться. Нарешті, якби Бог Своїм передбаченням впливав на вільні дії людини, Він тоді був би ви­нуватцем злих дій людини, а такого, очевидно, не можна припустити.

2. Премудрість Божа

Ця досконалість чи властивість Божественного розуму полягає в тому, що Бог володіє знанням найдосконаліших цілей і найкращих, найвідповідніших досягненню цілей засобів, а також умінням приклада­ти, додавати останні до перших, знаходячи все це й у справах Свого творіння й помислу.

Мудрість властива й людині. Але мудрість людська, як така, що за­лежить від різних причин та обставин, за необхідністю буває мінливою, не завжди повністю передбачуваною й правильною. Мудрість же Боже­ственна не залежить ні від чого стороннього чи зовнішнього, вона само­бутня, вічна та незмінна, а також вседосконала.

Одкровення так зображує цю властивість Божу. Усиновлення нас Богові Ісусом Христом, за словом апостола Павла, передбачене Богом ще до створення світу (Еф. 1, 4-5). Усе буття світу в часі є тільки здійсненням від вічності в розумі Божому написаного плану світоство­рення та порядку в ньому. Це засвідчував Він Сам після закінчення створення світу. Священні письменники одностайно виражають глибоку шану Творцеві, споглядаючи мудре створення світу, дивлячись на його доцільність. "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! - співає Давид, захоплений спогляданням чудових справ Божих, - Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі доб­родійства Його! Які то численні діла Твої, Господи, Ти премудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля!" (Пс. 103, 1-2; 104, 24). "Дивні діла Твої, Господи!" (Пс. 139, 14; пор. Іов. 9, 10; 7, 14 та інші).

Як на справу невидимої премудрості Божої, Писання вказує особ­ливо на домобудівництво нашого викуплення. "Ми проповідуємо Хрис­та розп'ятого, - говорить апостол Павло, - для іудеїв спокусу, а для еллінів безумство, а для самих покликаних іудеїв та еллінів - Христа, силу Божу й Божу премудрість" (1 Кор. 1, 23-24).

У знайденому премудрістю Божою способі відновлення людини, за словами пророка, "милість та правда зустрінуться, справедливість та мир поцілуються" (Пс. 85, 11).

Учення про премудрість Божу, що міститься в Одкровенні загально, у святоотцівських творіннях розкриваються детальніше; розкриттю ж то­го боку цієї властивості, яка виявилася в цілеспрямованому устрої світу, деякі з них присвують особливі обширні судження (Бесіда на шести­днев. Василія Великого, Григорія Нісського, Іоана Златоустого та ін.). Безпосереднє споглядання мудрого устрою природи та її краси завжди було наймогутнішим засобом до пізнання Бога та до переконання "у Бутті Його, бо, - говорить Премудрий, - із величі та краси створінь че­рез уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх" (Прем. Сол. 13, 5).

З розширенням же знань про природу людина ще більше переко­нується в премудрості Творця [72, С. 127-129].

II. Воля Божа та її властивості

Бог володіє найдосконалішою волею. Спаситель учив у молитві віддавати себе волі Божій: "Отче наш... нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі..." (Мф. 6, 10). Так само Він, молячись про те, щоб проминула Його "чаша сія", говорив: "А втім, не Моя воля, а Твоя воля нехай буде!" (Лк. 22, 42).

Воля Божа в Одкровенні зображується, за своєю суттю, найбільш вільною, за моральним своїм спрямуванням всесвятою, за силою та могутністю всемогутньою, за ставленням до всього живого та вільноро­зумного такою, що вимагає від них святості й тому карає за зло та наго­роджує за добро, тобто всеправедною.

1. Найвища свобода волі Божої

За своєю суттю воля Божа є волею найбільш вільною. Свобода волі Божої полягає в тому, що у своїх рішеннях і визначеннях вона бук­вально незалежна від сторонніх (зовнішніх) помислів чи впливів, але основу свого життя і всіх своїх дій містить тільки в самій собі. Людина, з одного боку, перебуває в залежності від впливу зовнішніх умов, а з іншого, сама свобода її у своїх визначеннях не може зовсім позбавитися коливань та боротьби. Бог же незалежний ні від чого стороннього, отже, Його воля цілком вільна. У свободі волі Божої не може бути коливань у виборі між якими-небудь різними помислами Його природи, тому що природа Божественна проста і єдина.

Такою Одкровення й зображує волю Божу. Апостол Павло про Бо­га Отця, наприклад, говорить, що Він нарік (призначив) нас в усиновлен­ня Ісусом Христом за благоволінням бажання Свого (Еф. 1, 5), що Він відкрив нам таємницю волі Своєї за благоволінням Своїм (Еф. 1, 9). Зрозуміло, що тут мова йде про волю, що існує в Богові від вічності, а в цій Волі поради та вирішення можуть виникати лише безпосередньо з глибини її сутності й незалежно ні від чого стороннього та зовнішнього, що могло б мати на неї який-небудь вплив (Рим. 2, 34). Та ж думка ви­ражена в псалмоспівця: "Бог наш на небі і на землі все що захотів, так створив" (Пс. 113,11).

Одкровення подає всі дії Божі стосовно створення світу. Найвище вільними, а не спонуканими чимось. Він діє за порадою волі Своєї (Еф. 1,11) в усіх справах та помислах як про світ речей, так і про світ мораль­ний. Про роздавання благодатних дарів людям апостол говорить: "Усе це творить один і той же Дух, наділяючи кожного осібно, як Йому зав­годно" (1 Кор. 2, 11).

2. Святість волі Божої

За своїм моральним станом воля Божа є воля всесвята. Святість волі Божої полягає в тому, що вона у своїх намаганнях визначається та керується уявленнями й помислами про одне найвище добро, а ці її на­магання завжди збігаються із самим їх здійсненням, а не залишаються одними лише бажаннями. Тому Бог чистий від гріха й не може згрішити, люблячи в усьому живому добро та ненавидячи зло.

В Одкровенні Сам Бог зображується таким, що каже про Себе: "будьте святі, бо Я святий" (Лев. 19, 2; 1 Петр. 1, 16), ангели ж славо­словлять Господа піснею: "Свят, свят, свят Господь Саваоф: уся земля повна слави Його!" (Іс. 6, 3; пор. Об. 15, 4). За свідченням новозавітно­го Одкровення: "Бог є світло і немає в Нім жодної темряви!" (1 Ін. 1, 5).

Як бачимо, святість Божа відкрилася на землі в особі втіленого Си­на Божого.

Такий стан свободи Божої, коли вона може бажати й робити тільки добро та не може робити зла, є проявом справжньої свободи. Не якась зовнішня сила чи Воля і не якийсь поза Богом закон змушує Бога бути святим, а Він Сам, за Своєю волею, бажає робити та робить добро. Ба­жання й творіння добра є вимогою Його вседосконалої природи. Для людської волі такий стан свободи є ідеалом, до якого людина може ли­ше наближатися при сприянні Божої благодаті.

3. Бог не винуватець зла

Як істота всесвята, Бог не може не тільки творити зло, а й бажати, щоб воно було. У дійсності ж існує зло й у світі фізичному, і, особливо, у. світі моральному. Чи узгоджується це зі святістю всемогутнього Бога? Отці Церкви пояснюють, що злом потрібно вважати лише гріх, порушен­ня людською свободою волі Божої; те ж, що ми називаємо фізичним злом (пожежі, бурі, землетруси та інші лиха, які спостерігаємо на землі), не є саме в собі зло; таким воно є тільки для грішних людей; хоча воно дійсно від Бога, але посилається для виправлення людей і для навер­тання їх до добра, а тому і є добром. Гріхи ж, наслідком яких буває фізичне зло, виникають внаслідок зловживання свободою розумного живого, котре Бог створив добрим і подароване йому уже не забирає, допускаючи і зловживання ним.

З цього погляду легко пояснюються (а Отцями Церкви дійсно пояс­нені) усі ті місця Святого Писання, які, на перший погляд, можуть виявляти в Богові начебто не сумісне з Його святістю зло:

а) У писанні зустрічаються вислови, у яких Бог уявляється начебто винуватцем жорстокості в злі, наприклад, жорстокості серця фараона (Вих. 4, 21; 10, 1 та ін.) чи серця ізраїльтян (29, 4; Вих. 6, 9). Оскільки, за свідченням того ж слова Божого, озлоблення фараона залежало від нього самого, а ізраїльтяни самі не наслідували Закон, то вислів: "Бог озлобив серце фараона" чи "ізраїльтян" означає тільки те, що Він попу­стив озлоблення волі людської, а не те, що Сам Він здійснив це озлоб­лення. Такий же зміст і подібних висловів, що зустрічаються в Новому Завіті, наприклад: "Бог дав їм духа засипання, очі, щоб не бачили, і ву­ха, щоб не чули" (Рим. 11, 8);