Догматичне богослів`я - Вступ

§1. Поняття про догмати та догматичне богослів'я
§2. Істини християнського віровчення. Святе Письмо. Святе Передання
§3. Незмінність християнського віровчення щодо змісту та кількості догматів
§4. Важливість і значення догматів
§5. Віровиклад древньої Вселенської Церкви та символічні книги Православної Церкви
§6. Розподіл догматики

§ 1. Поняття про догмати та догматичне богослів`я

У заголовку цього курсу об'єднані два слова: догматичне і бо­гослів'я. Обидва терміни запозичені грецької мови.

Богослів'я - грецької - складається двох слів: "Бог" " слово ", тобто богослів'я - це слово або вчення про Бога.

Стародавній Греції цим словом позначали міфологічні перекази про богів, богословами називалися поети та письменники, котрі писа­ про мешканців Олімпу. Починаючи Арістотеля (384-322 pp. до Р. .), цим словом називався розділ філософії - "перша філософія», якій ви­кладається "вчення про божественне" [8, С 2-3].

християнському сприйнятті термін "богослів'я" може бути осмис­лений двояким чином. По-перше, як слово Бога про Самого Себе. Бо­гослів'я вузькому розумінні - слово про Бога - стало можливим лише після зішестя на землю Сина Божого, Котрий відкрив нам істинне вчен­ня про Бога. думку святителя Григорія Палами, Бог ради нас не тільки втілився, але й став богословом [4, . 301-303]. Це слово Бога про Себе і про створений Ним світ складає зміст Божественного Об'яв­лення.

По-друге, загальноприйнятому значенні під богослів'ям розуміють вчення про Бога Церкви когось із богословів. Таким чином богослів'я є осмислення Божественного Об'явлення. давній Церкві сферою бо­гослів'я було питання про Святу Трійцю.

Усі решта частини віровчення: про творення світу, про втілення Слова, про спасіння, про Церкву та Таїнства, про Другий Прихід Хри­ста давні отці Церкви відносили до сфери ікономії [1]. лише пізніше бу­ло прийнято розуміти під богослів'ям усе віровчення про Бога і Його до­мобудівництво, Його ставлення до світу та людини [31, . 790];

Святому Письмі терміна богослів'я немає. церковному вживанні воно вперше зустрічається в апостольських мужів II столітті й означає тільки вчення Старого та Нового Завітів, пізніше святі отці розуміли під ним усі християнські істини. XII ст. під богослів'ям стали ро­зуміти особливий предмет, де систематично викладаються істини про Бога. Першим такому розумінні слово богослів'я вжив західний бого­слов Петро Абеляр (1079 - 1141).

У церковній історії тільки троє святих уподобились особливого най­мення Богослов: св. апостол і євангеліст Іоан Богослов, св. Григорій Бо­гослов (біля 330-390), св. Симеон Новий Богослов (942-1022). Св. апо­стол і євангеліст Іоан Богослов ясніше від інших євангелістів виклав учення про Святу Трійцю і Божество Сина Божого. Святий Григорій Назіазін ревно захищав і піднесено проповідував троїчний догмат, а преподобний Симеон оспівав поєднання людини Триєдиним Божест­вом.

Тепер богослів'я поділяється на ряд розділів: моральне, порівняль­не, літургійне і т. ін.

Слово догмат - також грецьке. Воно походить від дієслова  - "думати", "вірити", "розмірковувати" (минула форма цього дієслова 5є8о'уцг| означає: "вирішено", "визначено"). Догматами старо­давні греки називали філософські положення, прийняті послідовниками певної школи як аксіоми. Ними іменували беззаперечні істини, що вже встановилися. Отже, догмат - це істина, що стала непорушним та незміннимзаконом, який повинен прийматися на віру. такому значенні це слово вживали греки. Так, філософ Платон (427-347 pp. до Р. .) у праці "Держава" догматаминазиває закони прекрасного й справедливо­го, які необхідно прищепити дітям.

Цицерон іменує догматами безперечні філософські положення [44, С 2-3]. Сенеки догмати - основи морального закону. часом цей термін став вживатися і для позначення постанов державної влади. У Ксенофонта словом "догмат" позначаються рішення або розпоряджен­ня, котрим безумовно повинні були підкорятися всі воєначальники, а слідом ними і всі підлеглі їм воїни, Геродіана - рішення або виз­наченняримського сенату, котрим повинен був підкорятись увесь римський народ [44, . 8].

Як розпорядження громадянської влади це слово знаходимо й Біблії. Старому Завіті догмати - це царські укази (Дан. 2, 13; 3, 10; 6, 8-9; Естер. , 9), також розпорядження релігійного характеру (2 Мак. 10, 8; 15, ЗО, 36). В аналогічному розумінні цей вираз вживається і в Новому Завіті (Лк. 2, 1; Діян. 17, 7). посланнях св. . Павла даний термін набуває нового значення як синонім Закону Божого: "Господь ... знищивши вченням рукописання (грец. догмати) на нас" (Кол. 2, 14). "Господь ... спростив ... закон заповідей ученням" (Ефес. 2, 15). На­решті, Книзі Діянь є місце, де слово догмати означає обов'язкові для всіх членів Церкви постанови: так, після Апостольського Собору апос­толи Павло і Тимофій "передавали вірним дотримуватись визначення (грец. догмати), встановленого апостолами та пресвітерами в Єруса­лимі" (Діян. 16, 4).

У післяапостольський час словом "догмати" називали всі істини, що стосувалися віри: як віроповчальні, так і моральні. Таке ж широке ро­зуміння терміна зустрічається й святого Ігнатія Богоносця, Іустина Філософа, Климента Олександрійського, Оригена. Наприклад, святий Ігнатій Богоносець християнські догмати називає догматами Гос­подніми, Василій Великий прямо називає їх Божественними [44, С 6]. Починаючи IV-V ст. святі отці східної Церкви (напр., святий Кирило Єрусалимський, святий Григорій Нісський, святий Іоан Златоуст, Бла­женний Феодорит та інші) почали розглядати окремо істини віровчення та заповіді [44, . 3-8].

Так, твердження, що Христос є способом життя для віруючих, св. Григорій Нісський (близько 335-394) поділив на дві частини - моральну й точного дотримання "догматів" - і на підтвердження посилається на слова Спасителя: "ідіть, і навчіть усі народи... навчаючи їх дотримувати­ся всього, що заповідав вам" (Мф. 28, 19-20).

Св. Кирило Єрусалимський (315-387) говорить: "Образ богошанування міститься в цих двох надбаннях - точному пізнанні догматів благочестяй добрих справах: догмати без добрих справ не слушні Бо­гові; не допускає Він і справ, якщо вони засновані не на догматах бла­гочестя. Бо хіба є користь знати вчення про Бога і безсоромно любодіяти" [72, С 12].

Пізніше, як на Сході, так і на Заході, це слово майже не вживалося, і тільки наприкінці XVII ст. у протестантських школах 'являється дис­ципліна - догматичне богослів'я.

Отже, догматичне богослів'я є предметом віроповчальних істин про Бога і Його ставлення до світу та людини.

Часто до найменування догматичне богослів'я приєднують ще й прикметник православне. Слово православ'я вперше зустрічається в християнських письменників II ст., коли 'являються перші формулювання вчень християнської Церкви (Климент Олек­сандрійський (150-215)), і означає віру всієї Церкви на противагу помил­ковим та неістинним ученням єретиків - гетеродоксії. Пізніше слово православ'я означає сукупність догматів та постанов Церкви і визна­чається критерієм збереження незмінного вчення Ісуса Христа і апос­толів та тим, як воно викладено Святому Писанні, Святому Переданні та давніх символах Вселенської Церкви. Назва право­славна залишається Східною Церквою [159, . 379].

Тому на всіх Вселенських Соборах святі отці Церкви постійно наго­лошували своїх соборних актах та правилах на збереженні чистоти й незмінної сутності саме православних догматів, православного віро­вчення, православної віри [38, . 272-274].

Не все те, що міститься в церковному віровченні, може бути відне­сене до високого та виняткового поняття догмат віри. Критеріями такої відзнаки звичайно є чотири характеристики догмата:

1) теологічність;

2) богоодкровенність;

3) церковність;

4) законообов'язковістьдлявсіх членів Церкви.

1. Теологічність

Віровчення означає, що змістом догматичних істин є вчення про Бога і Його ікономії. Догмати - істини, які відносяться до галузі віроучи-тельної. цією ознакою вони відрізняються від інших істин і постанов християнської релігії (моральних, літургійних, канонічних). Наприклад, під час Преображення Господнього Бог Отець свідчив із хмари про Хри­ста: "Це Син Мій Улюблений" (Мф. 17, 5) - істина догматичного харак­теру, - "Його слухайте" (Мф. 17, 5) - заповідь. "... наш Господь Бог -Господь єдиний" (Мк. 12, 29) - догмат і "Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і цілої сили своєї!" (Мк. 12, ЗО) - заповідь.

З усіх християнських істин догматами називають лише ті, які містять вчення про триєдиного Бога та ставлення Його до світу й, особливо, до людини. Усі ж інші істини, що є в Одкровенні, але не мають своїм пред­метом вчення про Бога та ставлення Його до світу (наприклад, моральні істини заповіді, істини обрядові, канонічні, історичні Передання про Церкву Божу старозавітну й частково новозавітну, пророцтва й т. ін.), -вже не є суттю догматів віри, хоча, взагалі, й обов'язкове для християни­на їх повне визнання. Церква свій скорочений виклад догматів віри на­звала символом віри і починає його словом "вірую" [44, . 12-13].

2. Богоодкровенність

Богоодкровенність характеризує догмати як істини, відкриті Самим Богом. своїм змістом вони не є результатом діяльності звичайного розуму, подібно до наукових істин філософських тверджень. Апостол пише: "Повідомляю вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, не є людська, тому що і я прийняв і навчився не від людини, але через од­кровення Ісуса Христа" ( . 1, 11-12). Якщо філософські, наукові та історичні істини відносні і часом можуть уточнюватися, то догмати - це істини абсолютні і незмінні, тому що Слово Боже є істина (Ін. 17, 17) і

перебуває вовіки (1 Петр. 1, 25). Святий Василій Великий наголошував: " догматів та проповідей, що збереглись Церкві, ми маємо вчення, зложені в Писанні, інші дійшли до нас із апостольського Передання, яке ми прийняли в таємниці, але ті й інші мають однакову силу для бла­гочестя" [44, . 13-14]. Якщо ми бажаємо приєднатись до Одкровення, то нам потрібно не догмати пристосовувати до свого способу сприйман­ня, але свій розум і серце робити здатними до пізнання речей Божест­венних. Не можна жити по-язичницьки і в той же час досягати успіхів у пізнанні Премудрості Божої (Прем. 1, 4), "Очистимо почуття і прозріємо..." [54].

Усі догмати християнської релігії - це істини богоодкровення, сло­во Самого Бога до людей. Таке походження догматів відрізняє їх від істин та думок усякої нехристиянської релігії і від філософських учень. Те вчення, яке не міститься в Одкровенні, не є й не може бути догматом віри. В Одкровенні догмати подані не лише вигляді декількох найбільш загальних Положень, подані сповна в тому обсязі й змісті, якому сповідує їх Церква. Тому в отців Церкви християнські догма­ти називаються Божими, Ісуса Христа, євангельськими, апостольсь­кими.

3. Церковність

Церковність догматів вказує на те, що тільки Вселенська Церква, на своїх Соборах, надає християнським істинам віри догматичного ав­торитету і значення. Це не означає, що Церква сама створює догмати. Вона, як "стовп і утвердження істини", лише безпомилково встановлює за тією або іншою істиною одкровенне значення незмінного правила віри. "Догмат, - пише прот. . Флоровський, - ні в якому випадку не но­ве одкровення. Догмат - це тільки свідчення. Весь зміст догматичного визначення зводиться до свідчення неперехідної істини, яка була явле­на в Одкровенні і збереглась від початку" [98, . 185]. Вселенських Соборах вона формулює догмати, тобто надає їм певної словесної форми, одягає думку Одкровення в точні вислови, не допускаючи фаль­шивих тлумачень. Наприклад, якщо в Євангелії є чимало текстів, що го­ворять про єдність Сина Отцем (Ін. 10, ЗО; 14, 10 та інші), то в догма­тичному визначенні Першого Вселенського Собору абсолютно точно сформульовано, чому ж полягає ця єдність, саме: "Син єдиносущ­ний Отцем".

У процесі боротьби чистоту православної віри святі отці вироби­ли богословську термінологію, яка не використовується в Біблії, але, однак, дозволяє більш чітко висловити богоодкровенну істину. В арсе­нал богослів'я були введені такі нові терміни, як Трійця, Єдиносущний, Особа, Іпостась, Боголюдина, Втілення, Богородиця та інші. той же час Православній Церкві не властиве, на відміну від Римо-Католицької, прагнення що-небудь догматизувати без особливої на те необхідності.

Православні догмати формулювали і утверджували Вселенські Со­бори тільки виникненні єресі. Догматичні визначення є не стільки розкриттям вчення про Бога, скільки вказівкою меж, якими знахо­дяться помилки та єресі. своїй глибині кожний догмат залишається незбагненною таємницею. "Православні догмати, - пише професор О. . Введенський, - не суть шляху для думки, не кайдани... але хіба що за­хисне визначення, яким Церква хоче поставити розум людський пев­ну перспективу, якій для нього відкрилась би можливість безпереш­кодного та безупинного руху вперед, виключенням небезпеки відхи­лення в бік на хибні дороги" [5, . 35].

Істини віри, названі догматами, - це істини, визнані такими Все­ленською Церквою та проповідувані нею члена. Окремі люди, котрі за­позичують безпосередньо вчення Одкровення, можуть не зрозуміти того іншого вираження Розуму Божого зрозуміти його хибно, як­би навіть і правильно зрозуміли, то вони не можуть бути переконаними, що їх розуміння правильне.

Таке вище керівництво ми й маємо в Церкві Христовій, яка є "сто­впомі утвердженням істини" (1 Тим. , 15). Нам необхідно почути ці істи­ни й точне визначення їх із уст Христової Церкви, - зрозуміло, Церкви істинної, Православної, бо без неї далі особистих думок і припущень людина йти не може. Тому стародавні пастирі догмати нерідко називали догматами Церкви, словами Церкви [44, . 14-19].

4. Законообов`язковість

догматах розкривається сутність християнської віри і сподівання. Моральні істини, літургійні, канонічні звичаї та правила мають точку опори в догматичному вченні. Божественне Одкровення говорить про виняткове значення істин віри для спасіння людини. Так, відправляючи апостолів на всесвітню проповідь, Христос повелів їм навчити народи віри в Триєдиного Бога, кажучи: "Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестя­ їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа..." (Мф. 28, 19) і додав: "Хто увірує й охреститься, - буде спасенний, хто не увірує - засуджений буде" (Мк. 16, 16).

Апостоли також визнавали віру в Живого Бога першою і небхідною умовою спасіння. "Догодити ж без віри не можна, - пише апостол Пав­ло, - і той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, тим, хто шукає Його, Він дає нагороду" (Євр. 11, 6). Беззаперечність віроучитель-них істин обумовлена їх богоодкровенням, оскільки апостоли прийняли вчення не від людини, але через Одкровення Ісуса Христа ( . 1, 12). " , - говорить апостол Іоан, - знаємо, що Син Божий прийшов, і розум нам дав, щоб пізнати Правдивого, і щоб бути в правдивому Сині Його, Ісусі Христі. Він - Бог правдивий і вічне життя!" (1 Ін. 5, 20).

Догмати як істини віри визначені Вселенською Церквою спри­янні Духа Божого і викладені нею не від себе, від імені Св. Духа, в ім'я Христове, як істини богоодкровенні, не можуть мати іншого значення, крім як обов'язкових правил віри законів, що в усій своїй сукупності й істинному значенні повинні бути прийняті кожним християнином. Сло­во Боже забороняє найменший ухил від чистоти християнського вчення та будь-яку зміну його: "Але якби й ми або ангел із неба, - говорить . Павло, - почав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий" ( . 1, 8). Відповідно до цього, свідченням історії, Церква справді так чинила, відлучаючи, силу даної їй Богом влади (Мф. 18,17-18), усіх, хто свідомо й наполегливо відкидав перекручу­вав догмати (1 правило VI Вселенського Собору) [38, . 272-274].

Про значення догматів говорить той факт, що стародавніх часів і понині перед вступом церковну общину людина, котру хрестять, по­винна голосно прочитати Символ Віри, тобто засвідчити свою віру в дог­матичні істини Православ'я. Апостол переконує тих, що увірували, твер­до дотримуватись євангельського вчення, "аж поки ми всі не досягнемо 'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, міру зрос­ту Христової повноти..." (Еф. 4, 13). Хто відступає від колись прийнятої апостольської віри, той позбавляє себе спасіння.

Історія Православної Церкви знає багато прикладів, коли заради збереження чистоти своєї віри святі подвижники йшли на важкі страж­дання і смерть. Христова Церква прославляє їх як поборників право­славної істини.

Догмати - непорушні закони нашої віри. Якщо в літургійному житті окремих Православних Місцевих Церков є деякі відмінності, то в догма­тичному вченні серед них - строга єдність. Догмати обов'язкові для всіх членів Церкви, тому вона довго терпить будь-які гріхи і слабості люди­ни в надії на виправлення, але не прощає того, хто вперто прагне за­бруднити чистоту апостольського вчення. маємо суворі вказівки апо­стола: "Людини-єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знаючи, що зіпсувся такий та грішить, і він сам себе засудив" (Тит. , 10-11). Аналогічно це відноситься до тих, хто відкидає основний хрис­тиянський догмат - про Богочоловічність Христа Спасителя, свідчить апостол Іоан (1 Ін. 4, 3). Якщо будь-який гріх - наслідок слабкості волі, то єресь - наполегливість волі [137, . 55]. Єресь - наполегливе противлення істині і як хула на Духа Істини не прощається. постановах Шостого Вселенського Собору говориться: "А ще, хто не утримує і не приймає догматів благочестя і не так мислить і проповідує, але хоче йти проти них, тому хай буде анафема по визначенню, колись складеному святими і блаженними отцями" [38, . 272-274].

Розгляд наявних властивостей догматів приводить до такого ви­сновку: догмати - це богоодкровенні істини, які містять собі вчення про триіпостасного Бога та Його ставлення до світу й, особливо, до лю­дини, збережені, визначені й викладені Православною Церквою як не­заперечні, незмінні та обов'язкові для всіх віруючих правила віри [44, . 20-28].

Отже, догматичне богослів'я є не що інше, як системний виклад православно-християнського вчення про триіпостасного Бога, Його вла­стивості та дії стосовно світу й, особливо, людини.

Оскільки не на всі запитання, що виникають житті Церкви протя­гом того іншого періоду буття, є відповідь в Одкровенні, то й не всім істинам, що зберігаються в церковній свідомості - богослужбових текс­тах, творіннях святих отців,- будуть відповідати догмати.

Відомий російський історик В.В.Болотов (1851-1900), розв'язуючи питання про співвідношення догматів іншими істинами, поряд із дог­матом як "істинним пізнанням фактів віри", вводить ще два поняття: 1) святоотцівський теологумен; 2) окрема богословська думка.

Теологумен для В.В. Болотова - це "богословська думка тих, які... більш ніж богослови: це богословські думки святих отців Єдиної Не­роздільної Церкви; це думки тих мужів, серед яких стоять ті, які достой­но іменуються "Вчителями Всесвіту". Але всій повазі до теологу­менів, вони не є для всіх обов'язковими" [120, . 79].

Прикладом таких теологуменів автор називає думку Св. Григорія Нісського про те, що нехрещені немовлята вже через свою чистоту та­кож стають спадкоємцями вічних благ (див. Послання Григорія Ніссько­го до Гієзія про немовлят, викрадених передчасною смертю). Такої ж думки дотримувались і св. Григорій Богослов, вітчизняних письмен­ників - св. Дмитро Ростовський (1652-1709) та Св. Феофан Затворник (1830-1894). Звичайно, доля цих немовлят буде не такою ж, як тих, що досягли святості через страждання й подвиги, але вона буде й не та­кою, як тих грішників, котрі не покаялися.

До теологуменів також може бути віднесений західний додаток до Символу Віри (8 член: ... що від Отця і Сина сходить). Такої думки до­тримуються також деякі сучасні богослови [112, . 157-185].

Дехто вважає теологуменом так званий апокатастасис (буквально - "повернення всіх речей"). Згідно цим припущенням, після Страшно­го Суду Господь простить усім, навіть нечистим духам. Вперше таке тлумачення було дано Орігеном (185-254), потім тією іншою мірою його поділяли Дидим Олександрійський, св. Григорій Нісський, св.

Діодор Тарсійський та ін. нових богословів цієї думки дотримувався проф. прот. Сергій Булгаков (1871-1944). іншого боку, апокатастасис неодноразово засуджувався в історії Церкви, зокрема на П'ятому Все­ленському Соборі.

Що стосується богословських думок, то, згідно В.В.Болотовим, го­ловна їх відмінність від догматів - це "відсутність авторитету". " виборі моїх власних богословських думок, - пише він, - я вільний, але не без­заперечно ... кордони моєї свободи - в обов'язковій вимозі, щоб ці мої власні думки не суперечили догматам" [117, . 7].

5. Віра і богослів`я

Бог Своєму Одкровенні перший виходить на зустріч людиною. З боку людини цьому передбачається вільний відгук віри та любові. Віра є дверима таїнства. Вона є умовою і основою богословської дум­ки. Вірою Христос вселяється серця людей (Еф. , 17). Вірою набу­вається розум Христовий, здатний судити про речі божественні (1 Кор. 2, 12-16). "Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані" (Євр. 11,3),- пише апостол Павло. Віра дає можливість правильно мислити і досягати того, що недосяжне для розуму.

"Віра, - пише прот. В. Лосський, - не психологічний стан, не проста вірність, - вона онтологічний зв'язок (тобто зв'язок буття) між людиною і Богом, зв'язок внутрішньо об'єктивний, до якого готується оголошений і який дарується Богом вірному хрещенні і миропомазанні. Це дар, який відновлює (відбудовує) глибинну, істинну природу людини" [66, . 104]. " хрещенні, - говорить св. Іриней Ліонський, - ми отримуємо не­порушний канон віри" [66, . 104]. Віра, дана нам як застава хрещення, динамічна. Вона може нас зростати, зменшуватись залежності від нашої готовності слідувати Христом. прохання учнів помножити їх віру Господь вимагав від них виконання євангельських заповідей дусі смирення (Лк. 17, 5-10). Перша заповідь - покаяння. Покаянням христи­янин приймає духовне введення сокровенне, і тоді " відчутті його на­роджується інша віра, яка не суперечить вірі першій, але стверджує віру. Допоки був поголос (тобто віра від почутого Слова Божого)" [141, . 330], тепер - "споглядання речей Божественних" [141, . 401].

Удосконалена віра сяє в душі від світла благодаті. Вона вияв­ляється в прозрінні духовних очей, які бачать заховані в душі таємниці, невидиме і божественне багатство, сокровенне від очей синів плоті, яке відкривається тільки Святим Духом, як сказав Господь: "Якщо ви Мене любите, - Мої заповіді зберігайте! вблагаю Отця , - і Втішителя іншо­го дасть вам, щоб із вами повік перебував... Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім'я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що вам говорив" (Ін. 14, 15-26) [141, . 131].

До досконалих християн ранньої Церкви звернені слова святого Апостола Іоана Богослова: "А ви маєте помазання від Святого і знаєте все... А помазання, яке ви прийняли від Нього, - воно в вас зали­шається, і ви не потребуєте, щоб вас хто навчав. А що те помазання са­мо вас навчає про все, - воно бо правдиве й нехибне, - то як вас навчи­ло воно, тім перебувайте" (1 Ін, 2, 20-27). Вл. Лосський пояснює, що помазання (харизма) означає тут присутність Духа Святого. Отже, ніхто не може нас навчити істині, якщо в нас немає цієї присутності, яка відкриває нам всяке пізнання. Це ж підкреслює Блаженний Августин "Внутрішньому Вчителі": " говорив до всіх. Одначе ті, яких не гово­рить внутрішнє помазання, ті, хто внутрішньо не навчений Духом Свя­тим, завжди відходитимуть так і не навченими... Там, де немає Його по­мазання, зовнішні слова лише даремно вдаряють слух" [66, . 105].

6. Богослів'я як слово про Бога

Святий Іоан Дамаскін пише, що "не все стосовно Божества і Його Домобудівництва (Його планів, справ і дій світі) не можна виразити, але і не все можна виразити зрозуміло, не все непізнане, але і не все пізнане, тому, що одне значить пізнане, інше виражене словом, тобто одна справа говорити, друга - знати" [66, . 105].

Отже, Богові, по-перше, є щось абсолютно недосяжне для люди­ни - Божественна Сутність, по-друге, є галузь збагненного, але не ви­раженого в слові, і по-третє, Богові є не тільки збагненне невиражене, але ще й виражене, хоча і зусиллями, доступних для нас словах. Про те, що Одкровення не завжди може бути виражене в слові, свідчить Писання. Апостол Павло, який був вознесений до третього неба і слу­хав невимовні "глаголи", після того розповів таке: "Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!" (1 Кор. 2, 9).

Святий Ісаак Сірин пояснює, що апостол, якщо б і захотів описати, що він спостерігав і які слухав слова, то не міг би тому що бачив усе не тілесними очима, але духовними [139, . 158]. Що розум сприймає тіле­сними почуттями, те їх безпосередньою допомогою може 'ясувати, що "чуттєво споглядає, або чує, або відчуває всередині себе сфері Духа, того, коли повертається до тіла, не здатний переказати, тільки усвідомлює, що бачив це; але як бачив, не може уявити собі ясно" [141, . 271].

Людське слово - плід діяльності людського розуму. Якщо ж Бог -благоволить відвідати якогось подвижника віри, то останній, спілку­ванні Богом, бере участь усім своїм єством (розумом, волею, відчут­тями), але разом тим Божественна Реальність, до Якої він прилу­чається, переважає всю людину, тому числі і розум, тому Одкровення Бога залишається таємницею для розуму і своїх глибинах не може бути виражене в слові [102, . 89].

Коли Бог відвідує людину багатством Божественної благодаті та пишністю співглядання, тоді всяка людська думка припиняється. Свя­тий Ісаак Сірин пише: "Як скоро розуму знадобиться відчути майбутнє блаженство, забуде він і самого себе, і все тутешнє, і не буде уже мати в собі руху до чогось" [141, . 64] (тобто роздуми про що-небудь і мо­литва припиняються). "Тому, що святі в майбутньому віці, коли розум їх буде поглинений Духом, не молитвою моляться, але подивом втілю­ються слові, що їх веселить" [141, . 64]. " цю пору душа, упиваючись любов'ю Божою, бажає безумовно насолодитись славою Господа" [20, . 10], вона достеменно знає, що живе Істинним Богом. Якщо цьо­му є ще сили в душі, то вона прагне до великої повноти богоспілкуван­ня, якщо дії Божі перевищують сили, то вона переповнюючись багат­ством осіянь, звертається до Бога: "Ослаби мені хвилі благодаті Твоєї" [96, . 243].

"Можна упевненістю сказати, що ніхто зі святих не став би шука­ти словесного вираження свого духовного досвіду і назавжди був би в мовчанні, цьому "таємничість майбутнього століття", якщо б не стояло перед ним завдання навчити ближнього; якщо б любов не породжувала надії, що хоча б хто-небудь, хоча б одна душа почує слово і, прийнявши покаяння, буде врятована" [50, . 82]. Власне любов до Істини і до братів по вірі спонукала святих отців боротися проти "злоби єретиків" і досягати своєму вченні таких духовних висот і предметів, про які в інший час варто було б мовчати [138; 65, . 204-222].

7. Богослів'я і теорія. Ціль богослів`я

висотах Божественного Одкровення людина бажає лише одно­го: безумовно перебувати спогляданні відкритої їй Божественної Ре­альності. Тоді не час для судження про духовні предмети. Тому Блажен­ний Діадох Фотикійський пише, що богословствувати можна лише тоді, коли маємо деяку середню міру "в збудженні духовному", коли розум людини ще здатний знаходити відповідні слова, той час, як "жадане осіяння духовне поповнює віру промовника" [21, . 10-11].

Очевидно, що якщо людина зовсім не має осіяння духовного, але підкорена плоттю і пристрастями, то богословствувати їй заборо­няється. Святий Григорій Богослов пише: "Любомудрствувати про Бога можна не всім, тому що здатні до цього люди, які, випробовуючи себе, провели життя в спостереженнях, передусім очистили принаймні, очищають усе: і душу, і тіло. Для нечистого може бути небезпечно й до­торкнутися до чистого, як для слабкого зору - до сонячного проміння" [132, . 5]. вищевказаних слів блаженного Діадоха випливає, що богослів'я займає деяке середнє місце між спостереженням Божественного і мис­ленням про нього. Богослів'я причетне до спостереження спогляданням досягнутого на вершинах молитовного подвигу, тому монах Євагрій го­ворить: "Богослов - той, хто має чисту молитву", водночас богослів'я вдається до роздумів про речі духовні" [66, . 101]. Богослів'я не може бути зведене до самої теорії. Воно використовує теоретичні роздуми, але не обмежується ними, тому що істинна мета богослів'я не в набутті суми знань про Бога, в тому, щоб привести нас до живого Ним спілку­вання. Привести нас до тієї повноти бачення, де всяка думка і слово стають зайвими. Про цей стан Христос говорив учням прощальній бесіді ними: "Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову, - і сер­це ваше радітиме, і ніхто радости вашої вам не відійме! Ні про що ж то­го дня ви Мене не спитаєте" (Ін. 16, 22-23).

8. Богослів'я, наука і філософія

Отці та вчителі Церкви не цурались і науки, охоче користувались тим, що було в ній споріднене християнською істиною, і нерідко, для доказів пояснень істин, звертались допомогою до діалектики, філософії, історії, природознавства та інших наук. Вони використовува­ли наукові факти для підтвердження християнської істини, користува­лись мовою та методами сучасної їм філософії своїх богословських побудовах. Святитель Григорій Богослов суворо карав тих, хто виявляв неповагу до зовнішньої вченості, тих, хто бажав би всіх бачити подібни­ми до себе невігласами [82, . 48]. Він ставив заслугу святителю Ва-силію Великому те, що той досконало володів діалектикою, допомо­гою якої легкістю заперечував філософські побудови противників хри­стиянства. запитання, можна сумістити Православ'я із світським вченням, оптинський старець Нектарій розповів таке: "До мене колись прийшов чоловік, який ніяк не міг повірити в те, що був потоп. Тоді я роз­казав йому, що на найвищих горах піску знаходять раковини та інші за­лишки морського дна, та що свідчить геологія про потоп. він зрозумів. Бачиш, як потрібна інколи вченість" [90, . 192]. Митрополит Московсь­кий Філарет писав, що "віра Христова не ворогує істинними знаннями, тому що не перебуває в союзі неосвіченістю" [82, . 48]. Істинна на­ука, яка вивчає світ, не може суперечити Біблії. Безумовно, багато в на­уці може залишатися неякісним і помилковим через обмеженість людського розуму і неточність наукових досліджень, тому ніяку наукову теорію Церква ніколи не обстоювала як свою. Визнаючи користь для християнина ознайомлення наукою і філософією, які розширюють кру­гозір і роблять мислення більш дисциплінованим та гнучким, святі отці, однак, категорично заперечували можливість отримати точне знання про Бога тільки шляхомрозмірковування. Вонивідкидалифілософіюяк метод релігійного пізнання. Святитель Григорій Палама писав: " ніко­му не заважаємо знайомитись із світською освітою, якщо він цього ба­жає, хіба що він прийняв монашеське життя. Але ми нікому не радимо віддаватися їй до кінця і цілковито забороняємо чекати від неї якої-не­будь точності в пізнанні Божественного вчення про Бога". далі: "Отже, світських вчених філософів є дещо корисне, як в суміші меду і цикути [2], однак, потрібно дуже остерігатися тим, хто хоче виділити із суміші мед, бо разом медом можна випити і залишок смертоносний" [156, . 110-127]. Святитель Григорій Палама не заперечує значення природни­чих наук і навіть визнає їх відносну користь. Він бачить них один із до­поміжних засобів опосередковування (через видимий світ) знань про Бога як про Творця. Разом тим він заперечує релігійну філософію і на­уку як шлях богоспілкування. Вони "не тільки не можуть дати якогось учення про Бога, але й ведуть до спотворення і, більше того, можуть стати перепоною для богоспілкування, зробитись смертоносними" [156, . 110-127]. Таким чином, святитель Григорій відмежовує галузь бо­гослів'я від змішування релігійною філософією та природним знанням про Бога. Його позиція в цьому питанні узгоджується Писанням. Апо­стол Павло попереджує, що між природничими філософськими знання­ми і благодатним християнським віданням про Бога існує глибока прірва: "Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною ома­ною Переданням людським, стихіями світу, не Христом, бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества. ви маєте в Нім повноту..." (Кол. 2, 8-Ю).

Богослів'я базується на Одкровенні, філософія - на ряді відносних ідей або постулатів. Богослів'я виходить із фактів - Одкровення, по­внота якого дана в Христі, тому що "багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив Наслідника всього, що Ним і віки Він створив" (Євр. 1, 1-2). Філософія ж, що міркує про Бога, виходить не фактів явлення Живого Бога, із абстрактної ідеї Божества. Для філософів Бог - зручна для побудови філософської системи ідея. Для богослова ж, Бог є Той, Хто йому відкривається і Ко­го неможливо пізнати розсудливо поза Одкровенням [66, . 106].

Поняття про Бога філософських системах є слабким відблиском втраченого в гріхопадінні знання про Бога, зовсім недостатнім і часом замутненим помилковими положеннями та думками. Синоди ці Торже­ства Православ'я (XI ст.) анафематстовані платоніки, ті, "хто вважає ідеї Платона реально існуючими", і ті, "хто віддається світським наукам не тільки для тренування (навчання), але і сприймає істину суєтні дум­ки філософів" [148, . 14-18; 63, . 846-848].

9. Завдання і метод богословської науки

Богослів'я повинно служити єднанню людини Богом, прилучати нас до Божественної вічності, але разом тим богослів'я має історичні завдання.

Кожна епоха ставить перед церковною свідомістю свої проблеми, на які богослів'я покликане дати відповідь згідно православною тра­дицією: питаннях віровчення, які стали причиною непорозумінь і розбіжностей в Церкві. Святі Отці, яких ми прославляємо як великих бо­гословів, не були кабінетними вченими, що писали на будь-які бого­словські теми. Вони завжди богословствували "на злободенні" теми, з актуальних проблем, які хвилювали суспільство. Не випадково значна частина залишеного ними догматичного спадку становить різноманітні проповіді та слова, звернені до сучасників.

Богослів'я є свідченням про Божественну істину. Але істина нена­висна "князям віку цього", тому обстоювання істини, змісту логосу -справа не зовсім безпечна. Нерідко вона пов'язана із муками сповідництва. Слід ознайомитись із боротьбою Православ'я, напри­клад, Афанасія Олександрійського, Максима Сповідника, Федора Сту­дита та інших, щоб відчути всю напругу та драматичність богословської боротьби в існуючому світі.

"Учити - справа велика, вчитися - справа безпечна" [132, . 119]. Тим, хто не має ще духовної кріпості для безпосереднього осягнення речей Божественних, не потрібно пориватися самостійно входити в дослідження таємниць богослів'я і довірятися доказам свого розуму, -пише святий Григорій Богослов, - щоб не втратити і того малого, що ма­ють - початків віри [132, . 119; 44, . 28-29]. Духовним немовлятам потрібно годуватись "словесним молоком" Писання і вчення.

Науковий метод догматики полягає в тому, щоб систематизовано­му порядку розкрити основи православного віровчення, вказати основу догматів Божественному Одкровенні і принципові положення свято­отцівської думки розглянутих догматичних питань.

10. Догмати і моральність

Важливе значення догматичного вчення не тільки в тому, що воно покладене в основу світогляду віруючого. Догматика вказує також на ціль і шлях духовного життя, спрямовує це життя в певне русло. Тому зміни людиною своєї догматичної позиції зумовлюють відповідну зміну всього ладу духовного життя. Так, гріх гордого відділення Римської

Церкви від Вселенської Соборної єдності призвів до розриву зі свя­щенним знанням нероздільної Церкви і обернувся величезною шкодою для духовного життя Заходу. хоча тепер не так просто прослідкувати, як спотворення того іншого догмату вплинуло на духовність римо-ка­толиків, такий вплив на неї справив цілий комплекс ідей і причин, тим паче, глибокий взаємозв'язок характерних рис західної догматики і ду­ховності, звичайно, є. В. Лосський пише: "О. . Конгар [3] має рацію, коли говорить: " стали різними людьми. нас один і Той же Бог, але ми пе­ред Ним різні люди і не можемо однаково думати про природу наших з Ним стосунків" [67, . 19]. Але щоб правильно робити висновок про цю духовну різницю, нам слід би розглянути в найбільш досконалих ви­разах - типах святих Заходу і Сходу після розділення. змогли б тоді усвідомити тісний зв'язок, що завжди існує між догматами про­повідуваними Церквою, і духовними плодами, які вони породжують... Якщо політична доктрина, представлена політичною партією, може та­кою мірою формувати світогляд, що 'являються різні типи людей, які відрізняються одні від одних моральними і психічними ознаками, то, тим більше, релігійний догмат може змінювати розум того, хто його сповідує: так і люди відрізняються від тих, що формувались на основі іншої дог­матичної концепції. ніколи не могли б зрозуміти аспекту духовності якого-небудь життя, якщо б не враховували догматичного вчення, що лежить в його основі. Потрібно приймати речі такими, якими вони є, і не пробувати пояснити різницю духовного життя на Заході і Сході причина­ми етнічного культурного порядку, коли мова йде про найважливішу причину - про різницю догматичну. Не потрібно запевнювати себе в то­му, що питання про Сходження Святого Духа або ж питання про приро­ду благодаті не мають великого значення для християнського вчення в цілому, яке нібито залишається більш або менш однаковим для римсь­ких католиків і для православних. таких основних догматах, власне це "більше або менше", і важливо, тому, що воно передає різноманітний нахил всьому вченню, представляє його в іншому світлі, іншими слова­ми, породжує інше духовне життя" [67, . 19-20].

Христова Церква завжди усвідомлювала особливу важливість дог­матичного вчення житті християн і осуджувала прояви всякого роду гносеомахії [4] [139, . 147] та неосвіченість. словами митрополита Московського Філарета (Дроздова), "необхідно, щоб ніяку, навіть в тайні сокровенну, премудрість, для нас чужу і ту, що нам не належить, ми не шанували, але зі згодою й покорою направляли розум до божественного спостереження і серце до небесних відчуттів" [81, . 148].

Божественне Одкровення свідчить про глибокий зв'язок, що існує, зокрема, між вірою і християнською мораллю, між догматами і заповідя­ми. "... Як слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями буде­те, і пізнаєте правду, - правда вас вільними зробить!" - навчає нас Ісус Христос (Ін. 8, 31-32). Так, одного боку, глибина і досконалість християнського віровчення відкривається людині в міру духовного зрос­ту, в міру виконання нею євангельських заповідей, іншого боку, пізнання Божественної істини звільняє нас від влади гріха.

Всупереч цьому в кінці XVIII ст. протестантському середовищі з'явились релігійно-філософські теорії, що заперечували значення дог­матів християнському житті. Адогматисти відкидали догмати віри або ж в ім'я моральності (Кант, 1724-1804), або ж в ім'я релігійного почуття і настрою (Шлейермахер, 1768-1834). Вони гадали, що релігія повинна ґрунтуватися не на догматах, виключно на моральності морально­му почутті. Подібно до них, адогматисти XIX століття (Рігль та Гарнак) сутність релігії також бачили в благочестивім християнськім настрої.

Омана адогматистів полягала в тому, що вони вважали можливим духовне відродження людини своїми силами, і тим самим непрямо за­перечували необхідність Спасителі і в допомозі благодаті Божої в справі спасіння. Так, Кант вважав достатнім керуватися природнім розу­мом, який, нібито, знаходиться під примусовою дією Всезагального За­кону, що змушує нас чинити морально. Шлеєрмахер, навпаки, пропону­вав користуватись сердечними почуттями, які безпомилково вибирають добро. Дві вищезгадані теорії не враховують той факт Одкровення, що людина впала і через це гріхопадіння видозмінилась природа (розум, воля і почуття) [146, . 14-25]. Пошкоджені сили душі не можуть пра­вильно орієнтувати людину в морально-практичній діяльності.'"... я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю", - зауважує апос­тол Павло (Рим. 7, 15). Без віри в Христа неможливо стати духовно вільним. тільки дією благодаті, дарованої в Христі, людина може бути відновлена і перетворена.

Проти тих, які стверджують, що вся сила християнства полягає не в догматах, в моральному вченні, потрібно сказати, що моральність людини тісно пов'язана догматичною свідомістю. Без віри неможли­ва стійка моральність. Пошкодження догматичної свідомості часто при­зводить до пошкодження морального життя. навпаки, хибність мо­рального життя веде до затьмарення і викривлення догматичного світо­гляду [50, . 60]. Так, невіра, небажання язичницього світу поважати і прославляти Бога стали причиною того, що люди віддались пристрас­тям (Рим. 1, 21-27). , навпаки, деякі, відкинувши добру совість, по­терпіли корабельну аварію вірі (1 Тим. 1, 19).

Святитель Кирило Єрусалимський пише: "Сутність релігії скла­дається двох наступних речей: точного пізнання догматів благочес­тя і із добрих справ, догмати без добрих справ неприємні Богу, не при­ймає Він і добрі справи, якщо вони основані не на догматах благочестя" [142, . 269].

Святі отці не відділяли сферу свідомості від духовного життя люди­ни. Не випадково вони однаково ставились як до єретиків, які перекру­чують віровчення Церкви, так і до тих, хто "береже заповіді Христові" [95, . 342].

Без правильних уявлень про Бога і людину не можна зрозуміти по­кликання людини і те, чому вона повинна жити так, як приписує за­повідь, не інакше. Так, заповідь Христова про покаяння стає зро­зумілою світлі догматичного вчення про гріхопадіння людини і її спасіння, здійснене співпраці Богом. Святий Григорій Нісський роз­думах про взаємовідношення догматів і заповідей (моральних правил), приходить до висновку, що "догмат важливіший і вищий, ніж заповідь". Догмати є основою моралі. Вони вказують людині шлях і засоби для до­сягнення тих обітовань, які дані в Божественнім Одкровенні.

Що стосується другої думки, яка зводить сутність християнства до сфери релігійного почуття та благочестивого настрою, то не викликає сумніву той факт, що саме виникнення релігійного почуття можливе тільки певній уяві про Бога; протилежному випадку воно неможли­ве, як неможливі почуття страху радості, якщо немає предмета чи уявлень, що їх викликають. Цією залежністю релігійного почуття від дог­матичної свідомості пояснюється, між іншим, те, чому релігійне життя складається по-різному язичників, в іудеїв, магометан, християн. Християнство не обмежується моральним ученням. Євангеліє не є од­ним із збірників моралістичних приписів. Мораль, навіть найвища, сама по собі не дає сили для виконання вимог. "...Хто в Мені перебуває, в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви", - говорить Спаситель (Ін. 15, 5). Лише сприянні благодаті Хри­стової людина може стати істинно моральною, чисто творити добро.

11. Теорія догматичного розвитку

Незмінність і повноту Божественного Одкровення, яке перебуває в Церкві, визнають не тільки православні, але й римо-католики і більша частина протестантів. Однак, згідно думкою більшості західних бого­словів, багато із цієї повноти залишається Церкві невідомим, або, щонайменше, неясно усвідомлюється до того часу, поки розвиток дог­матичного вчення не розсіє неясності попередньої церковної свідо­мості. Ця теорія, яка отримала назву "теорії догматичного розвитку", є порівняно новою. Вона 'явилася в середині XIX століття. Її автор - кардинал Ньюман. допомогою цієї теорії легко виправдати догматичне нововведення Риму, чуже своїм змістом старій Вселенській Церкві, як, наприклад, догмати про filioque (про вихід Святого Духа і від Сина), про чистилище, про непорочне зачаття Божої Матері, про главенство і не­погрішимість ex cathedra і т.д.

Якщо погодитися західним розумінням догматичного розвитку, то потрібно визнати, що апостольська спільнота знала про Бога менше, ніж християни - їх наступники. Але це не правильно, тому що Христос повідомив учням "усе те, що почув від Свого Отця" (Ін. 15, 15), усю по­вноту істини. Цю повноту знання Церква зберігає апостольських часів. "Якщо до сходу Святого Духа і було деяке зростання в пізнанні Божест­венних тайн, деяке поступове розкриття Одкровення, як "Світло, що приходить мало-помалу", - пише В. Лосський, - то дня П'ятдесятниці "Дух серед нас", і тому для поколінь християн представлена рівна мож­ливість "пізнавати Істину в тій повноті, котру не може вмістити світ" [69, . 72].

разом тим, Церкві продовжується розвиток догматичної науки до найбільш точного вираження Істини пізнання в слові. Можлива і надалі поява нових, більш удосконалених розробок окремих питаннь віровчення або цілих догматичних систем. Скарбниця богословської на­уки, протягом історії Церкви, постійно збагачується новими плодами святоотцівської думки. Наприклад, IV столітті ще не існувало творів преподобного Симеона Нового Богослова і святого Григорія Палами. Однак, людське слово про Бога не додає нічого нового до повноти Од­кровення і відання Церкви.

Наприклад, Церква завжди проповідувала Божество Христа як істину Одкровення, але тільки в IV столітті ця істина була сформульова­на догматично. Таким чином, заслуга богословської думки в тому, що вона здатна сформулювати те, що раніше осягалось в Одкровенні, але зовсім не мало точного вираження.

Розвиток догматичної науки святий Вікентій Ліринський порівнює з розвитком людського організму: "Релігія - справа душі, нехай уподібнюється в цьому відношенні тілу, - говорить він. - 3 роками тіла розкривають і розвивають члени свої, однак залишаються тим же, чим і були. Квітуча пора дитинства, зрілий вік і старечий між собою зовсім відмінні, але старими робляться ті ж, котрі були колись дітьми. Так що хоча зріст і зовнішність однієї і тієї ж людини змінюється, але природа її залишається та ж. Такому закону процвітання повинно слідувати і догма­тичне вчення християнської релігії. Нехай воно роками укріплюється, з часом розширюється, віком зростає, але залишається непорушним і непошкодженим, цілим і досконалим, без усякої втрати своєму змісті, без усякої зміни своїх визначеннях" [129, . 722; 44, . 36-37].

Питання для самоперевірки

1. Етимологія грецького слова "теологія" - богослів'я і значення його в давній філософській і богословській літературі.

2. Християнське тлумачення терміну "богослів'я".

3. Петро Абеляр і вживання терміна "богослів'я" його працях.Кого і які праці Церква назвала Богословами?

4. Походження грецького слова "догмат", його вживання та зна­чення філософській та богословській літературі.

5. Вживання слова "догмат" Святому Письмі Старого і Нового Завіту. 

6. Святоотцівське розуміння "догмат" богословських працях.

7. Введення терміна "православний" богослів'я та значення
цього слова для догматів віри.

8. яких школах вперше 'являється навчальний предмет "Дог­матичне богослів'я".

9. Критерії догматів віри: теологічність, богоодкровенність, цер­ковність і законообов'язковість.

10.Важливість і значення догматів віри в духовному житті лю­дини.

11.Співвідношення догматів віри із святоотцівськими теологуменами та окремими богословськими думками.

12.Взаємовідношення віри і богослів'я.

13.Святі отці Церкви про аскетичне сприйняття і розуміння бо­гослів'я як слова про Бога.

14.Святі отці про богословствування, теорію та мету бо­гослів'я.

15.Святі отці Церкви і богослови про взаємовідношення бо­гослів'я як науки та філософії.

16.Завдання і метод богослів'я як науки.

17.Отці Церкви і богослови про догмати віри і мораль.

18.Учення адогматистів щодо догматів віри.

19.Св.Кирило Єрусалимський, Григорій Нісський про сутність релігії.

20.Кардинал Ньюман і його "теорія догматичного розвитку".

21.Святе Письмо про повноту догматичних істин.

22.Православна думка щодо "теорії догматичного розвитку".

23.Св.Вікентій Ліринський щодо розвитку догматичної науки.

§ 2. Істини християнського віровчення. Святе Письмо. Святе Передання

Джерелом науки, яка має своїм предметом систематичний виклад і розкриття догматичних істин християнства, повинно бути божественне Одкровення.

Розрізняються два види божественного Одкровення: одкровення в широкому значенні та одкровення вузькому значенні. Бог відкриває Себе в усьому Своєму творінні, особливо в богоподібній душі людини та в діях свого промислу про світ і про людину. Це одкровення інакше на­зивається одкровенням природним, тому що Бог відкриває Себе через природу єство Своїх творінь.

Але цей вид одкровення/ложе служити джерелом віровчення лише з обмеженнями. сфері християнських догматів він нічого не може відкрити і не відкриває, може лише підводити до пізнання необхідності особливого, вищого, безпосереднього одкровення Божого.

Таке одкровення й дається людям в Одкровенні надприродному, Одкровенні вузькому розумінні. Воно полягає в тому, що Бог відкрив спочатку через закон і пророків, потім через Самого Сина Божого, що втілився, і посланого Духа Святого. Бог "багато разів і багатьма спосо­бами в давнину промовляв до отців через пророків, в ці останні дні промовляв Він до нас через Сина" (Євр. 1,1), Котрий, 'явившись "на землі плоті, дав нам світло і розум, щоб пізнали ми Бога істинного" (Ін. 5, 20).

Воно - Одкровення Боже, і служить джерелом християнського бо­гопізнання та істин, що розкриваються в Догматичному Богослів' . Воно дане нам Св. Письмі, є і Св. Переданні, берегинею та тлумачницею яких, значить і самого Одкровення, є Церква.

1. Під назвою "Святе Письмо" маємо розуміти "книги, написані Ду­хом Божим через освячених від Бога людей, які називаються пророка­ми та апостолами" (Катех.). Ці книги, що називаються Біблією, - не про­сто літературні твори, "писання святі" (Рим. 1, 2), "писання священні" (2 Тим. , 15), "саме Слово Боже" (Мк. 7,13; пор. Мф. 15,6; Рим. 3,2; 9,6). Канон Св. Письма складається книг Старого Завіту (22 єврейським численням, 39 нашим) і книг Нового Завіту (27). Усім цим книгам (ка­нонічним), як написаним особливим осяянням і світлом від Святого Духа, властива натхненність. Натхненність книг Мойсеевих - законо­давчих - відкривається вже того, що, свідченням Біблії, Сам Бог прорік спочатку десять заповідей (Вих. 20), потім ще й приписи, що стосувалися внутрішнього суспільного, церковного та сімейного життя єврейського народу (Вих. 21-23, 25-31, 34). Давид, іменем якого надписується багато псалмів, засвідчує: "Дух Господній говорить мені і Його словом я промовляю" (2 Цар. 23,2).

пророчих книгах постійно знаходимо: "говорить Господь до мене" і "є слово Господнє в мені". Ап. Петро говорить про старозавітних пись­менників, що "пророцтва ніколи не були волі людської, промовляли їх святі люди, яких. просвіщав Дух Святий" (2 Петр. 1,21; 1 Петр. 1,10-12). Сам Христос Спаситель називав Письмо Старого Завіту сло­вом Божим (Мк. 7,13; пор. Мф. 15,6). Нерідко Він говорив про ці писан­ня так, як тільки можна говорити про Слово Боже, і аж ніяк не про людське (наприклад, "Не може зруйнуватися Писання", - (Ін. 10,35)).

Богонатхненні й усі писання апостольські - новозавітні [108, . 164; 59, . 736].

2. Христос обіцяв апостолам послати і дійсно послав Духа Свято­го, щоб Він навчив їх усьому, нагадав їм про все та сповістив майбутнє (Ін. 14,26; 16,13), обіцяв також дати їм уста і премудрість (Лк. 21,15), які були їм необхідні, коли вони викладали письмово вчення Ісуса Христа (1 Кор. 2,12-13). самі апостоли кажуть про себе, що їхня проповідь -не людське слово, але воістину Слово Боже (1 Сол. 2,13; пор. 1 Кор 2, 7-13).

В самому собі Святе Письмо виявляє незгладиму печать свого бо­жественного походження особливою дією на душу, властивою тільки Божій силі. Воно є "силою Божою до спасіння всякому віруючому" (Рим. 1,16; Еф. 6-17).

Отже, Біблія - книга виняткова, всесвітня й вічна, що не порівнюється ні якими людськими творами; вона містить собі "слова життя вічного" (Ін. 6,68).

Від канонічних книг Святого Письма потрібно відрізняти книги неканонічні. Вони тільки повчальні та корисні, але не позбавлені особистих, не завжди безпомилкових поглядів своїх авторів; давнину такі книги призначалися для читання тим, хто вступав до Церкви (оголошеним). У Новому Завіті немає неканонічних книг, в Старому Завіті їх одинад­цять.

Божественне одкровення поширюється між людьми і зберігається в істинній Церкві не тільки допомогою Святого Письма, й допомо­гою Святого Передання. Передання є найдревнішим і початковим засо­бом поширення Одкровення Божого. Від Адама до Мойсея не було свя­щенних книг. Сам Господь наш Ісус Христос божественне вчення Своє та настанови передав учням словом і прикладом, не книгою. Так са­мо, спочатку, й апостоли усно поширювали віру й утверджували Церкву Христову. Багато них не ніяких писань. самих же писан­нях апостольських, що 'явилися вже пізніше, подано лише короткий виклад докладного усного вчення Ісуса Христа (2 Ін. 12, пор. Ін. 13-14). Багато подій земного життя Спасителя в них навіть не описано. "Бага­то й іншого, - говорить Св. Іоан, - створив Ісус, але коли б написати про те докладно, то думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг" (Ін. 21,25).

Євангеліст Лука не був учнем Христовим (апостолом з дванадцяти), але він написав Євангеліє усним Переданням (Лк. 1,1) від учнів Христових.

У дні св. Іринея (II ст.) існували цілі народи навернені до християн­ства, котрі не мали ніяких книг Святого Письма, задовольнялися од­ним Св. Переданням.

Оце ось Одкровення Боже, отримане апостолами від Ісуса Христа й передане Церкві натхненням Св. Духа самими апостолами, окрім Святого Письма, і складає Св. Передання власному ( вузькому) ро­зумінні. Для пізнання християнської істини Св. Передання як Слово Боже має ту ж важливість і значимість, що й Св. Письмо. Ап. Павло пря­мо заповідає: "Браття, стійте і держіть Передання, яким ви навчилися чи то словом, то посланням нашим" (2 Сол. 2,15; пор. 3,16).

Від Передання власному розумінні потрібно відрізняти Передан­ня в загальному широкому розумінні, або свідчення Вселенської Церкви.

Передача в християнській Церкві Божественного Одкровення за духом і змістом тлумачення і розуміння його - є Передання в широ­кому значенні слова. Іншими словами, Передання в цьому значенні -свідчення голос Вселенської Церкви, інакше - це той дух істини й віри, та свідомість Церкви, що живе в ній, як тілі Христовому часів Христа й апостолів. Воно не є джерелом Божественного Одкровення, як Передання тісному власному розумінні, але є необхідним керівництвом до користування Божественним Одкровенням, правом на­лежного розуміння істин, поданих в Одкровенні.

Про істини віри голос Вселенської Церкви має своє зовнішнє вираження:

1) найдревнішихсимволахвіри;
2) такзваних правилах апостольських і діяннях та постановах Со­борів як Вселенських, так і помісних;
3) древніхлітургіях;
4) творінняхдревніхотців і вчителів Церкви;
5) найдавнішихмученицькихактах.

Не все, що міститься вказаних джерелах пам'ятках, є апос­тольським вченням настановою. Вираженням голосу Вселенської Церкви є те, що задовольняє умови по безперервності та всеосяжності.

Добре це роз'яснюється Вікентія Ліринського. "Вселенській Церкві, -каже він, - всіма засобами потрібно триматися того, що вірили завжди, що вірили всюди, що вірили всі, тому тільки насправді й власне є Вселенське, що, як показує саме значення і сенс цього слова, наскільки можливо, взагалі все осягати..." [117, . 12; 69, . 513-544].

Для визначення складу канону та богонатхненності Св. книг, оче­видно, потрібне вище свідчення. Таким свідченням може бути, лише, та дійсно, є авторитетний голос Вселенської Церкви. Тільки вона може бу­ти непогрішимим суддею вирішенні того, які книги богонатхненні, які небогонатхненні. відмовою від свідчення губиться єдина основа чи початок для визначення канону Св. Письма.

Східній Церкві св. Афанасій Александрійський (367 .) Пасхаль­ному посланні перерахував всі 27 книг Нового Завіту. В Африці - Кар­фагенський Собор 318 . та Іпонський Собор 393 . своїх правилах пе­рераховують усі 27 книг Нового Завіту, Лаодикійський Собор 364 року І Карфагенський Собор 397 року визначають 39 канонічних книг Старо­го Завіту [71, . 356-363]. Західній Церкві канон Нового Завіту був за­тверджений декретом Геласія (492-496). остаточно затверджений у Церкві канон Святого Письма Старого і Нового Завіту Шостим Все­ленським Собором [62, . 7-8].

Святе Передання необхідне "для керівництва до правильного ро­зуміння Св. Письма" (Катех.) [77, . 2]. Святому Письмі не всі істини Одкровення виражені усією повнотою та ясністю. Не всі місця Письма також однаково зрозумілі та переконливі. Ап. Петро говорить про по­слання . Павла, що в них "є дещо малозрозуміле, тому неуки та нестійкі перекручують, як і інші Писання, на свою власну погибель" (2 Петр. , 16).

Усе це показує, що для правильного розуміння Святого Письма не­обхідно зовнішнє й авторитетне керівництво. Тому, хоч "ми і повинні вірити йому (Св.Письму) беззаперечно, але тільки саме так, як його ви­клала і передала Кафолічна Церква" (Посл. Схід. Патр.) [75, . 25-26; 25, . 13-43].

§ 3. Незмінність християнського віровчення щодо змісту та кількості догматів

Православна Церква визнає, що вченні Господа Ісуса Христа та Його апостолів разом і назавжди дана вся потрібна людині в земному бутті істина (Юд. 1, 3), і тому не було, й не потрібно очікувати від Бога безпосереднього Одкровення людям після Ісуса Христа, якихось нових догматичних істин зверх уже поданих. Скільки їх відкрито Богом через пророків і втілено Сином Божим, стільки й повинно залишатися на всі часи, поки буде існувати християнство. іншого боку, усі відкриті догма­ти віри не підлягають ні поправкам, ні доповненням, ні вдосконаленням.

В Одкровенні подаються тверді основи для такого бачення. при­шестям Ісуса Христа і встановленням Нового Завіту завершилась історія Одкровення. Його вченні дана людям уся необхідна в земному житті істина: " сказав вам усе, що чув від Отця Мого" (Ін. 15, 15).

Цього Христос не говорив би про Себе, якби дійсно не повідомляв повного і досконалого Одкровення. Повідомлений Христом закон віри і моралі не може підлягати подальшому розвитку й змінам. "Христос, -говорить апостол, - вчора і сьогодні один і той же і навіки" (Євр. 13, 8).

Визнаючи незмінність християнського віровчення щодо змісту, Пра­вославна Церква цим, однак, не заперечує й можливості деякого його удосконалення та розвитку. Ці вдосконалення та розвиток вона вбачає в найточнішому визначенні, поясненні та розкритті одних і тих же незмінних сутності своїй догматів, але не в примноженні їх числа, не в зміні самого змісту християнського віровчення. Церква завжди нама­галася виробити більш точні та визначені формули згідно обставина­ми часу, виявити їх внутрішню сутність, зрозуміти взаємний зв'язок, відмежувати від домішків неприйнятних істин та думок і т. ін. Так, при розкритті догматів боротьбі єретиками були вироблені богословські терміни визначенням змісту для більш точного окреслення догматів, яких немає в Письмі, наприклад: Трійця, одиниця, особи, іпостась, єство, одноістотний, Боголюдина, втілення та багато інших.

Так, боротьбі єретиками приводу допустимих перекручених догматів точніше було визначено та усвідомлено самий зміст догматів, особливо на Вселенських Соборах. Наприклад, IV ст., боротьбі про­ти Арія та Македонія, були розкриті й проголошені догмати про од­ноістотність осіб Св. Трійці й Божества Сина Божого та Духа Святого; V ст. - приводу єресі Несторія та монофізитів - догмат про два єства в Ісусі Христі; в VII ст. - приводу єресі монофелітів - учення про дві волі в Христі; приводу інших єресей - догмати про первородний гріх, про благодать і т. ін. [35; 36; 37; 38; 104]

Розкриваючи в такий спосіб догмати, Церква і на Вселенських Со­борах ні в якому разі не вносила до сокровенного вчення чогось ново­го. Не можна визнати істинною думку захисників теорії догматичного розвитку прогресу Церкви, що догматичними визначеннями Все­ленських Соборів, нібито, встановлювалися та підносилися до ступеня загальнообов'язкових істин і ті, які до того часу або не були відомими Церкві, або були тільки-но встановленими, й тому, не загальнообов'яз­ковими думками, так що будь-яке віровизначення Собору і складало, нібито, новий догмат. Насправді Собори оголошували догматом тільки те, що раніше було загальним віруванням Церкви й, отже, розкривало готову істину. "Ця віра апостольська! Ця віра отцівська! Ця віра Все­ленська!" - так виголошували отці Соборів, проголошуючи свої віровиз­начення. своїм змістом соборних визначеннях догмати залишали­ся тим, чим вони були й до визначення Вселенських Соборів: набували більшої точності та повноти тільки їх словесні вираження. Тому в древній Церкві богоодкровенні істини вважалися догматами, які мали загальнообов'язкову силу як після, так і до визначення їх Вселенськими Соборами; аналогічно, єресь вважалася єрессю й до засудження єресі Церквою. Що це так, особливо добре видно анафемування Церквою єретиків, померлих раніше, соборних визначень тих інших догматів, які перекручувалися ними, як, наприклад, засудження на V Вселенсько­му Соборі (553) Феодора Мопсуєтського (пом. 429) те, що він "не зберігав і не проповідував правих догматів віри", точніше - те вчен­ня, яке піддався анафемі на III Вселенському Соборі (431) учень Фе­одора - Нестарій [35, . 191-199].

Таке розкриття незмінних своїй сутності догматів продовжува­лось Православній Церкві й після епохи Вселенських Соборів і про­довжується тепер зв'язку новими помилками, що виникали й вини­кають. Наприклад, внаслідок помилок римських і протестантських, та­кож проголошення різного роду антихристиянських віровчень.

§ 4. Важливість та значення догматів

Догмати віри, вміщуючи в собі вчення про Бога й домобудівництво людського спасіння, висвітлюють і визначають саму сутність христи­янської релігії. Усі інші християнські істини - моральні, богослужбові, ка­нонічні - мають значення для християнина залежно від визначення дог­матів, яких знаходять для себе точку опори. Звідси видно, що догма­ти віри посідають першочергове місце християнській релігії. Таке зна­чення присвоюється їм як Одкровенням, так і Церквою. Так, Господь Ісус Христос, 'явившись, щоб бути "Світлом світові" (Ін. 1,9; 12,46), казав про Себе: - " для того народився і для того прийшов світ, щоб свідчити про істину" (Ін. 18,37) і навчав: "це є життя вічне, щоб знали Те­бе, Єдиного, істинного Бога (котрого як Єдиного не знали язичники-ба-гатобожники), і Того, Кого послав, Ісуса Христа (відкинутого іудейст­вом)..." (Ін. 17.3).

Наказуючи апостолам під час відправлення їх на всесвітню про­повідь навчати народи віри в "Отця і Сина і Святого Духа", Він говорив: "Хто увірує й охреститься - буде спасенний, хто не увірує, буде осу­джений" (Мк. 16, 15-16; пор. Мф. 28, 19).

Згідно цим апостоли вчать: "Знаємо також, що Син Божий при­йшов і дав нам світло і розум, щоб ми пізнали Бога істинного і щоб був істинному Сині Його сусі Христі - це і є істинний Бог і життя вічне" (1 Ін. 5, 20). Віруючих Він переконує перебувати в тому вченні, яке вони чули від них; тобто, в проповідуваній апостолами істині (1 Ін. 2, 21-24). Про тих же, хто заперечує основний догмат християнства - боголюдст­во Христа Спасителя, . Іоан говорить: "А всякий дух, що не сповідує ІсусаХриста, котрий прийшов плоті, не є від Бога, але це дух антихри­ста, про якого ви , що він прийде і тепер є світі" (1 Ін. 4, 3).

Так завжди дивилася Церква на значення догматів. Приймаючи но­вих членів, вона обов'язково вимагає від них попереднього пізнання догматів і сповідування своєї віри. Усіх же, котрі противляться пере­кручують догмати, вона відлучає від себе, згідно настановами Спа­сителя (Мф. 10, 32-33; 18, 17). Пошановані ж нею мученики й сповідни­ки вважали краще перетерпіти жорстокі страждання та смерть, аніж зректися віри в догмати, своєю кров'ю засвідчуючи важливість.

Християнські догмати мають могутній і доброчинний вплив на все життя та діяльність людини, особливо ж залежить від них релігійно-мо­ральне життя. свідченнями історії, релігійний світогляд має визна­чальний вплив на людське життя в усіх його різноманітних проявах і відносинах, - на життя не тільки окремих осіб, але й цілих народів. чим він вищий та досконаліший, тим благотворніший його вплив. Християн­ство не порівняне ні якою іншою релігійною системою, воно завжди було й дотепер залишається головним джерелом прогресу людства.

Що ж до значення догматів для християнського духовно-релігійно­го життя, то вони є тими внутрішніми й заповітними розумними основа­ми, на яких воно будується, отримуючи одночасно від них свій належ­ний характер і напрямок.

Християнське життя, сповнене плодів благих, словами Спасите­ля, тільки й можливе умови віри та живого спілкування Христом, Сином Бога живого. " є путь і істина, і життя; ніхто не приходить до От­ця, як тільки через Мене" (Ін. 14, 6).

Звідси зрозуміло, як потрібно сприймати ті вчення, яких запере­чується важливість та значення догматичних істин християнства (так званий адогматизм). Цими вченнями вся сутність християнства зво­диться або лише до піднесеного морального вчення, яке сповістив Хри­стос Спаситель, або тільки до сфери релігійних почуттів та переживань, до релігійно-морального настрою.

§ 5. Віровиклад древньої вселенської Церкви та символічні книги Православної Церкви

Усі християнські догмати подані в Божественному Одкровенні, до­ступному всім, хто шукає пізнання істини в Одкровенні, стали неминуче урізноманітнюватися поняттях різних людей, неминуче повинні були з'явитися різні думки стосовно догматів, навіть перекручення їх. Щоб застерегти віруючих від помилок питаннях віри та показуючи що са­ме вони повинні вірувати на основі Одкровення, Церква пропонувала їм самого початку зразки віри й сповідання, які слугували вираженням го­лосу Вселенської Церкви й були обов'язкові для кожного віруючого.

Усі виклади віри, що належали Православній Східній Церкві, - ко­роткі й розлогі - можна розділити на два види:

I.   Виклади, прийняті від древньої Вселенської Церкви, Церкви не­погрішимої, а тому вони мають достоїнство безвідносності.

II. Виклади, що з'явилися пізніше, чи так звані символічні книги, що мали своє достоїнство вже від узгодження з першими, як і сама православна східна Церква має свою значимість від узгодження з древ­ньою Вселенською Церквою.

До викладів першого роду належать:

1. Віровиклади, складені на Першому та Другому Вселенських Со­борах. Першому Вселенському Соборі в Нікеї (325) створено віровиклад, відомий під назвою "символу 318 отців" просто - Нікейського. ДругийВселенський Собор Константинополі (381) підтвердив Нікейське віровизнання (II Всел. Собор, .) і залишив текст Нікейського сим­волу недоторканим, зробивши в ньому часткові зміни та виправлення й доповнивши його викладом учення про Святого Духа та іншими члена­ми, що зустрічалися в кожному хрещальних віровикладів, які тоді вжи­валися в усіх помісних Церквах. Створений на цьому Соборі символ, відомийпідназвою "символу 150 отців" просто - Константинопольсь­кого, отримав Церкві значення символу Вселенського, - непорушного зразка для всього християнського світу й на всі часи. Він приймається всімахристиянськими віросповіданнями, незважаючи на різно­манітність їх віровчення. Символ Константинопольський також назва­ний іменем обох перших Вселенських Соборів, тобто Нікео-Царгородським, замінив собою всі минулі символи окремих Церков, що вживалися першітристоліття й лягли в його основу [44, . 51-59].

2.  Догматичні визначення наступних Вселенських Соборів, напри­клад, догмат IV Вселенського Собору про дві сутності, VI - про дві волі та дії в Ісусі Христі, і взагалі постанови всіх Вселенських Соборів, оскільки вони стосуються християнського віровчення.

3. Догматичне вчення, що міститься в правилах св. Апостолів, св. отців (12-ти) і дев'яти помісних соборів: Анкірського (313), Неокесарійського (315), Гангрського (між 340 і 370), Антиохійського (341), Лаодикійського (між 363 та 374), Сардікійського (344), Карфагенського (419), Константинопольського (394), Карфагенського Кипріана (близько 256), бо правила цих дев'яти соборів розглянуті й прийняті на

VI Вселенському Соборі (2 Прав.) і VII Вселенському Соборі (1 Прав.), також прийнятих Церквою правилах двох Константинопольських Со­борів, які відбулися патріарха Фотія, - так званим двократним собо­ром (861). Один засідав храмі Св. Апостолів, другий храмі Св. Софії (879-880) [26, . 252-258; 44, . 59-61].

догматичному відношенні важливі постанови Помісних Констан­тинопольських Соборів: Собор 879-880 pp. патріарха Фотія. Вони проголосили незмінність Нікео-Царгородського Символу віри і анафематствували того, хто його змінить. ньому були присутні 383 єписко­ , представники 'яти патріархатів, включаючи Римський. Римські ле­гати теж підписали постанови Собору, хоча в Римській Церкві пошири­лось вчення про filioque.

Собор 1156-1157 pp. затвердив вчення про Євхаристію. Євхаристія - безкровна жертва, єдина Голгофською жертвою. Собори 1341, 1347 і 1351 pp. уклали вчення про нетварність Божественних енергій, по­середництвом яких людина поєднується Богом.

4.  Символ віри св. Григорія Чудотворця, єпископа Неокесарійсько­го (III ст.), написаний ним даним йому одкровенням Божим, що містив собі саме визначення й точне вчення про Особи Св. Трійці. Цей сим­вол, крім того, користувався особливою повагою Неокесарійської Церк­ви і був погоджений на VI Вселенському Соборі (2 Правилом VI Все­ленського Собору) [38, . 274-275; 84, . 179-185].

5.  Символ св. Афанасія Олександрійського. ньому класичною ясністю, визначеністю й виразністю викладається вчення про різницю таодноістотністьдвох єств Христі Ісусі. Але він не належить ні св. Афанасію, ні його століттю. Зміст другої частини спрямований проти не­сторіанського та монофізитського лжевчення, що вказує на можливість його появи не раніше V ст.

Крім указаних Вселенських віровикладів, які, безперечно, мали ва­гоме значення для пізнання християнської істини, Церкві здавна ввійшли вжиток окремі віровиклади, прийняті тією іншою помісною Церквою. Особливого значення ці віровиклади отримали часу відходу від Східної Церкви Церкви Західної (Римської) та виділення останньої різних протестантських сект. Кожна відокремлених християнських спільнот тих інших спонукань почала створювати більш-менш розлогі виклади своєї віри. Як правило, особливо широко розкривалися положення віри, які приймалися тільки даною спільнотою і які разом із Вселенськими віровикладами (оскільки вони приймалися спільнотою) складали символічні його книги. Значення символічних книг кожній із християнських релігійних спільнот, що мають їх, таке: кожен член той, хто бажає стати членом спільноти, зобов'язується дотримуватися релігійного вчення, яке міститься в символічних книгах цієї спільноти. Окремі виклади віри символічні книги Руської Православної Церкви такі:

1.    Православне віросповідування Кафолічної та Апостольської Церкви Східної. Створене воно київським митрополитом Петром Моги­лою його благословенням та участю. Розглянуте й прийняте спо­чатку на Київському (1640) та Ясському (1643) соборах, відтак схва­лене й усіма чотирма східними патріархами, воно одностайно прийняте
було всієюГрецькою Церквою як віросповідання вірне й чисте, що не має в собі найменших домішок новизни яких-небудь інших віро­сповідань. Руській Церкві воно схвалене й затверджене патріархами Іоакимом (1685) та Адріаном (1696), потім і Святійшим Синодом. Складено "Сповідання" в основному для збереження чистоти Право­слав'я від впливу католицизму, тому в ньому помітний полемічний еле­мент. Викладено його вигляді відповідей на запитання [84, . 12-178].

2.    Сповідання Православної віри Східної Церкви, складене патріархом єрусалимським Досифеєм, розглянуте й визнане вираженням істинної Православної віри на Єрусалимському соборі в 1672 . Відповідність істинній вірі, чистота цього викладу були засвідчені всіма східнимипатріархамита іншими численними архипастирям Греко-Східної Церкви (1723), коли воно стало для англійських християн викла­дом Православної віри. Тоді ж східні патріархи надіслали його руському Св. Синодуразом зі своїми грамотами про затвердження. Прийнятий нашим Св. Синодом як точний виклад Православної віри, цей виклад пізніше (1838) був виданий Св. Синодом давньоруською мовою під за­головком, що досі зберігся нас: "Посланняпатріархів Православно-Кафолічної Церкви про Православну віру".

Послання відрізняється полемічним характером (спрямованим проти протестантів); учення, яке міститься в ньому, викладено 18 чле­нах [44, . 62-65].

3. Християнський катехизис Православної Кафолічної Східної Церкви Філарета (Дроздова, 1785-1867), митрополита Московського. У ньомуподається позитивний, точний, стислий і зрозумілий виклад вчен­ня запитаннях і відповідях. Після детального огляду цей катехизис от­римав схвалення Св. Синоду. Символічного значення він набув тільки в Руській Православній Церкві.

Вираження вчення Православної Церкви та відмінних його особли­востей можна знайти і в деяких особливих сповідуваннях, складених і збережених Церквою в богослужбових книгах для окремих випадків, саме:

- чин сповідування та обіцяння архиєрейського, який є зразком ко­роткого, але точного й ґрунтовного віровикладу;

-    догматичні питання, пропоновані тим, хто приходить до Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви від євреїв і від сарацинів (му­сульман);

-    сповідання віри, що проголошується тими, хто звертається до Православної Церкви інших християнських сповідувань;

-    формула відлучення від Церкви, складена 12 членів, що прого­лошується в Неділю Православ'я.

Короткий нарис історії Православної догматики

Істини християнського віровчення розкривалися поступово. Протя­гом століть Церква усвідомлювала і точніше формулювала догмати. Тут догматика тісно пов'язана іншою богословською наукою - патрологією чи патристикою (від гр.  Patur - батько). Патрологія займається вивченням праць Отців Церкви - святих подвижників, які залишили після себе авторитетні твори. Отцями Церкви називають таких великих церковних мужів древності, як св. Ігнатій Антіохійський, св. Григорій Нісський та ін. іншого боку, патристика займається вивченням праць видатних християнських письменників, певних причин не канонізова­них Церквою, наприклад Орігена, Тертуліана [44, . 65-69].

Для зручності вивчення історії Православної догматики можна розділити на три періоди:

1.  Від мужів апостольських до св. Іоана Дамаскіна (приблизно 675-769).

2.  Від св. Іоана Дамаскіна до митрополита Київського Петра Моги­ (1633-1646).

3.  середини XVII століття до наших днів.

Перший період. Протягом перших семи століть виробилося систе­матичне викладення всіх християнських догматів.

Початок дослідження та викладення догматів викликаний трьома основними причинами:

1) приходом до Церкви освічених язичників, які бажали мати розу­мове тлумачення істин віри;

2) існуванням ворогів християнства в особі язичницьких мудреців, що вимагало апологетики боку Церкви;

3) появою єретиків.

Першими християнськими письменниками, які поставили собі за мету розтлумачити, пояснити та захистити, наскільки це можливо, цер­ковне розуміння віри, були апологети. Серед них варто згадати св. Іус-тина Мученика, Татіана, Афінагора, Аристида, св. Феофіла Антіохійського (II ст.). Уже саме їх найменування - апологет (тобто захисник) говорить про характер їхньої діяльності: захист віровчення від ворогів Церкви.

Проти єресі гностиків боровся св. Іриней Ліонський (пом. 202). Йо­го головний твір - "Викриття та спростування лжеіменного гносису". Вартий уваги також Тертуліан (біля 155-200). Зі східних письменників того ж часу варто відзначити Орігена (185-254), який написав "Про по-чатки", та Климента Олександрійського (150-215), автора "Строматів" (килими тканини). Загальним недоліком цих праць була майже повна відсутність догматичної термінології та системи викладанні [44, . 69-102].

IV ст. починається епоха Вселенських Соборів. той час христи­янське віровчення захищали своїх творах св. Афанасій Олек­сандрійський (293-373) і св. отці каппадокійці - Василій Великий (329-379), Григорій Богослов (330-390) і Григорій Нісський (335-394). Догматичний інтерес цих Отців Церкви був сконцентрований, в основ­ному, на боротьбі проти єресі аріан та їх послідовників.

З різних догматичних творів особливо цікаві "Катехизичні повчан­ня" св. Кирила Єрусалимського (315-387), які становлять одну перших спроб систематизації християнського віровчення і "Скорочений виклад божественних догматів" блаженного Феодорита (393-466) [44, . 102-114].

Другий період.Новий етап розвитку православної догматики по­чався широкої літературної діяльності св. Іоана Дамаскіна (675-749). Головний його твір - "Точний виклад Православної віри". Це перша за­вершена спроба систематичного викладу Православного богослів'я. Протягом ряду століть його книга залишалася основним підручником християнського віровчення. Уже в X столітті вона була перекладена слов'янською мовою. Книга складається чотирьох частин:

1.  Вчення про Бога: Його незбагненність, єдність, троїчність в Осо­бах.

2.  Вчення про творіння.

3.  Вчення про домобудівництво спасіння.

4.  Вчення про домобудівництво викуплення.

Вцілому твір преподобного Іоана Дамаскіна узагальнює в собі по­няття та думки, які належать авторам перших століть християнства. інших письменників варто назвати імена Євфимія Зігабена (XII ст.) - "Догматична зброя Православної віри"; Микити Хоніата (пом. 1206) - "Скарб Православної віри" і св. Семеона Солунського (XV ст.) -"Церковні бесіди про єдину Христову віру" [44, . 114-120].

Третій період.Подальший розвиток догматичної науки пов'язаний Україною та Росією. Перша праця тут належить перу преподобного

Йосипа Волоколамського - "Просвітитель". Вона присвячена викриттю єресі юдействуючих.

1631 . митрополит Київський Петро Могила заснував першу Ду­ховну Академію. Перший курс догматики написаний 1711-1716 pp. Феофаном Прокоповичем. В основу його покладена система протес­тантського богослова Гергарда, сам курс написаний латинською мо­вою. Першим підручником догматики, який побачив світ російською мовою, був твір московського митрополита Платона (Лєвшина, пом. 1812) - "Православне вчення скорочене християнське богослів'я".

До найбільш визначних вітчизняних курсів із догматичного бо­гослів'я належать: "Православно-догматичне богослів'я" (1849-1853) митрополита Макарія Булгакова; "Православне догматичне богослів'я" (1861) архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського); "Досвід Православного догматичного богослів'я історичним викладом дог­матів" єпископа Сільвестра (Малеванського); "Православне догматичне богослів'я" протоієрея . Малиновського [44, . 121-126].

З більш сучасних зазначимо праці В. .Лосського (1903-1958) "На­рис містичного богослів'я Східної Церкви" і "Догматичне богослів'я" (збірник "Богословські праці", вип. 8), іноземних авторів - курси грецького професора П. Трембеласа та сербського архімандрита Іусти-на (Поповича). сучасних догматичних творів грецьких авторів відомі такі:

Іван Карміріс. Догматичні і символічні пам'ятники Православної Ка­фолічної Церкви. - томи. Афіни, 1952-1953 pp.;

Синопис догматичного вчення Православної Кафолічної Церкви. Афіни, 1957 p.;

Професор П. Требелас. Догматика Православної Кафолічної Церк­ви, - томи. Афіни, 1959-1961 pp.;

Професор Андрій Феодору. Історія догматів. Афіни, 1963 p.;

Професор Константин Скутерис. Христологія Передання Соборів. Ліван, 1987 .

Доктор архімандрит Іустин (Попович) (Сербська Православна Церква) написав три томи "Догматики" (Белград, 1978-1980 pp.). Цей твір перебуває великій залежності від догматичних курсів російських авторів митрополита Московського Макарія і єпископа Канівського Сільвестра.

Після Вселенських Соборів догматична діяльність Візантії не згасла. Православну думку в цей період хвилювали в основному такі проблеми.

1. Питання про Євхаристію, котре було вирішене на Константинопольких Соборах 1156-1157 pp. Головним діячем, який готував рішення, був святитель Микола Мефонський. Собори постановили, що Євхаристія - це Безкровна, але дійсна жертва, єдина принесеною на Гол­гофі жертвою. В Євхаристії Боголюдина Ісус Христос є одночасно і Першосвящеником, Який приніс в жертву Свою чоловічність Всій Святій Трійці, і Жертвою, що відповідає словам молитви, яка читається свяще­ником перед херувимською піснею: " бо єси Приносящий і Приноси­мий"... [150, . 126]

2. Питання про природу благодаті, яка освячує людину, було роз­глянуте на Помісних Константинопольських Соборах середини XIV століття. Головним захисником Православ'я на цих Соборах був святи­тель Григорій Палама, проповідник учення про обожнення людини. Ос­новна праця святителя Григорія - "Тріади". Попередником святителя Григорія, що проголошував 'єднання Бога людиною і осяяння люди­ни нетварним Божественним Світлом, був святитель Симеон Новий Бо­гослов. Він написав "Божественні гімни" і "Слова".

1054 році відбулося відділення Західної Церкви від Східної, внаслідок чого загострилась полеміка візантійських богословів римо­католицькими. полемічних творів візантійських отців важливі на­ступні: "Містагогія" святого Патріарха Фотія; "Тріади" святителя Григорія Палами і твір святого Марка Ефеського. Рядом Соборів були засуджені послідовники унії Римом. Захоплення Константинополя турками в 1453 . ознаменувало повне падіння Візантії й згубно вплинуло на стан грецьких богословських шкіл. Рівень освіти та творча активність грець­ких богословів різко падають. 1517 . західне християнство розколо­лось на два ворожі табори: католиків і протестантів. Занепад бого­словської освіченості на Сході сприяв проникненню сюди західних схо­ластичних ідей. думку дослідників, "це був період глибокого відриву від святоотцівського Передання богослів' (хоча і не в літургійному житті Церкви) і разом тим зниження рівня богослів'я всьому зовнішньому розвитку богословської науки і вченості [5, . 18]. цей час на Сході і в Росії богослови складають численні сповідан­ня віри, на яких тією іншою мірою позначився іновірний вплив. Тільки в XIX столітті починається поступове звільнення східної богословської думки від західного впливу і повернення до святоотцівського Передання [72, . 37-65].

Відношення розуму до істин Об'явлення

Оскільки догматичні істини викладені в Божественному Об'явленні, то положення та діяльність розуму в догматиці має інший характер, ніж в інших науках. Очевидно, що розум не може бути джерелом догматів такою мірою, щоб нього одного виводити і на ньому одному утверджу­вати їх. Він не може бути верховним суддею догматичних істин, почерпнутих із Об'явлення, так, щоб пристосовувати їх до його початків. Об'яв­лення, як витвір безмежного розуму Божого, вище розуму людського і дано людям не для того, щоб задовольнити посягання розуму і належа­ти його суду, щоб покласти його самого і "всяке знання на послух Хри­стові" (2 Кор. 10, 5).

Слід сказати, що розум повинен знаходитись підпорядкованому і службовому відношенні до Об'явлення. в такому становищі немає нічого принизливого для розуму, бо він є єством обмеженим, і в даному випадку підлягає розуму єства безмежного. Немає нічого, що б утиска­ло його свободу, бо для засвоєння істин віри вимагається його са­модіяльність. Об'явлення утискає не свободу розуму, його свавілля.

§ 6. Розподіл догматики

Догмати віри містять собі як учення про Бога в Самому Собі, так і вчення про Бога в Його зовнішній діяльності, ставленні до світу, й, особливо, до людини. Звідси визначаються дві головні частини догма­тичного богослів'я:

1. Вчення про Бога в Самому Собі.

2. Вчення про Бога відношенні до світу та людини і про діла Божі стосовно живих істот.

Тому зміст догматичного богослів'я можна подати таким чином:

Частина I . Про Бога в Самому Собі.

1. Про Бога єдиного по суті.

2. Про Бога троїчного в Особах.

Частина II. Про Бога відношенні Його до всього живого

1. Про Бога як Творця світу.

2. Про Бога як Промислителя світу.

3.  Про Бога Спасителя та особливе відношення Його до роду людського (про втілення Сина Божого, викуплення й освячення благодаттю Святого Духа).

4.  Про Бога як Суддю та Мздовоздаятеля [44, . 168-171].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Джерело догматичної науки.Одкровення природне і надприродне.

2. Святе Письмо - джерело догматів.

3. Богонатхненність Святого Письма.

4. Канонічність книг Святого Письма Старого та Нового Завіту.

5. Святе Письмо та спосіб його поширення серед народів.

6. Різниця між Переданням власному розумінні і Переданням широкому розумінні.Вікентій Ліринський про Святе Передання.

7. Незмінність християнського віровчення щодо змісту та кількості догматів.

8.  Значення догматів віри для формування світогляду людини та релігійно-морального життя християнина.

9.  Святе Письмо, святі отці Церкви, Собори щодо незмінності догматичного віровчення.

10. Святе Письмо і святі отці Церкви про важливість і значення догматів віри.

11. Віровиклади древньої Вселенської Церкви.

12. Поняття про символічні книги Помісних Церков.

13. Нікео-Царгородський Символ віри.Віровизначення Все­ленських Соборів.

14. Догматичне віровчення в правилах святих апостолів, ученні святих отців Церкви, постановах та правилах Помісних Соборів.

15. Символ віри св.Григорія Чудотворця і св.Афанасія Олек­сандрійського.

16. Православне віросповідання Кафолічної та Апостольської Церкви Східної (Петро Могила).

17. Сповідання Православної віри Східної Церкви патріарха Єрусалимського Досифея.

18. Катехізис Православної Кафолічної Східної Церкви Філаре­та (Дроздова).

19. Сповідання віри, що зберігаються в богослужбових книгах.

20. Аналіз першого періоду історії догматики та короткий комен­тар праць цього періоду.

21. Аналіз другого періоду історії догматики та короткий комен­тар основних догматичних праць цього часу.

22. Аналіз третього періоду історії догматики.Фундаментальні догматичні праці видатних богословів цього періоду.

23. Відношення розуму до істин Об'явлення.

24. Структура курсу догматичного богослів'я.

[1] (грец.) - буквально "керування домом", домобудівництво, тобто діяльність Бога в творінні, Промислі та спасінні світу.

[2] Цикута - отруйна південна рослина.

[3] О. Конгар - римо-католицький богослов.

[4] Гносеомахи - секта, що відкидала необхідність для християн будь-якого пізнання. Вони вважали, що не варто вивчати Писання, оскільки Бог не вимагає від християнина нічого Іншого, окрім добрих справ.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!