Католицький Народний Катехизм - Друга частина

Зміст | Вступ | Перша частина | Друга частина | Третя частина

Наука звичаїв

ПРО ЗАПОВІДІ ВЗАГАЛІ

Заповіді Божі — це дороговказ до неба. Вони ж одночасно вказують нам дорогу до земного щастя. Коли батько забороняє дитині брати в руки зброю, то робить він це лише для її добра. Так і з заповідями Бога. "Бог, як коли що приказує, то лише для добра тих, котрим приказує" (св. Авг.). Бог наказує лише тому, щоб мати за що нагороджувати (св. Павлин). Сам наказ Божий є вже ласкою для нас (св. Павлин). Один поганський мудрець каже: "Без законів (заповідей) людство було б лише чередою хижих тварин, з котрих сильніші душили б і пожирали слабших".

У душу кожної людини вклав Господь Бог природний закон; цей закон подає основні правила, як людина в цьому житті повинна поводитись.

Коли мала дитина, яка ще не чула про десять заповідей Божих, зробить щось недобре, напр., скаже неправду, вкраде і т.п., вона стає неспокійною, боїться та встидається і не може відверто дивитися в очі старшим; вона усвідомлює, що вчинила недобре. Те саме буде відчувати і дорослий поганин, котрий також не читав десяти Божих заповідей і нічого про них не знає. Звідси випливає, що людська душа вже від природи має вроджене усвідом­лення деяких заповідей, або, іншими словами, людина має в собі природний закон. "Цей закон не є написаний, а вроджений" (св. Амвр.). Як ластівка від природи знає, як будувати гніздо, а бджола — як будувати соти, так і людина від природи знає, як повинна розумно чинити. Св. Павло навчає, що поган сама природа спонукає робити те, про що говориться в десяти Божих заповідях, і, отже, в день суду їх буде судити Бог за законом природи (Рим. 2, 14-16). У наших серцях виписаний, о Господи, Твій закон, якого не може знищити жодна злоба (св. Авг.). Цей закон можна завуалювати, але знищити неможливо (Терт.). Немає людини, котра б не відчувала закону, який вложив Бог в її дух (Рим. Кат.). Цей природний закон подає нам найважливіші правила мораль­ності, як напр.: "Найвищому Єству належиться ця почесть", "кожний повинен любити самого себе", "кожний повинен також любити своїх родичів і рідню", "ми не повинні робити ближньому нічого такого, що для нас самих є немилим", "до неможливих речей не можна нікого зобов'язувати" і т. п. З цих найваж­ливіших правил моральності виходять, як певні узагальнення наступні пра­вила, які і становлять зміст десяти Божих заповідей (за винятком святкування суботи). Отже, природний закон є не лише якимось рядом розумових правд, а певним наказом Божим (висловом наказуючої волі Божої), котрий у деяких випадках ми усвідомлюємо за допомогою розуму. (Цей стан усвідомлення називаємо совістю, про що говоритимемо нижче). Помиляються, отже, ті, котрі вважають, що сам розум є природним законом.

Бог об'явив людям заповіді, щоб донести до людських сердець природний закон, пояснити його і доповнити.

Бог об'явив заповіді, тобто говорив до людей і сповістив їм Свою волю; згадаймо, напр., зустріч Бога з Мойсеем і законодавство на горі Синай. До об'явленого закону відносяться Передмойсеєвий закон, даний Ною та Аврааму (Ною, напр., заборонив Бог вживати м'ясо з кров'ю (Буття 9), Аврааму об'явив заповідь обрізання (Буття 17, 11); Мойсеевий, закон який Господь Бог дав євреям через Мойсея. Цей закон складається з 10 заповідей Божих, Богослу­жебних (церемоніальних) приписів і громадянських законів.

Десять заповідей Божих пізніше доповнив Ісус Христос, як про це сам заявляє у Матвія (5, 17). Церемоніальні приписи, які стосуються жертв, святині і т. п. виникли самі по собі із смертю Ісуса Христа (рішення апостоль­ського Собору), бо церемонії Старого Заповіту були лише прообразами Спасителя.

Міський закон, котрий упорядковував суспільні відносини у євреїв, стосувався виключно їх.

Християнський закон, котрий містить дві заповіді любові, вимагає пере­дусім виконання милосердних учинків (Матв. 25, 35) і внутрішнього святого настрою, тобто, освячення (Йоан 4, 24); а єврейський закон більшу увагу приділяв обрядам. Мойсеїв закон був написаний на кам'яних таблицях, а дві заповіді любові написав Св.Дух в наших серцях (Євр. 8, 10). Що це значить? Це значить, що Св. Дух освічує наш розум, щоб ми ті дві заповіді докладно пізнали, і спонукає нашу волю, вливаючи в наші серця Божу любов, щоб ми тих заповідей дотримувалися. Попередні заповіді були недосконалі (Євр. 7, 19), а християнський закон є досконалим, його дотримання наближує людину до її кінцевої мети — вічного щастя. Дві заповіді любові є досконалішими від 10 заповідей Божих, бо ці останні лише забороняють шкодити ближньому, а заповіді любові ближнього наказують, щоб йому допомагати в потребі. Недос­коналий Мойсеевий закон об'явив Бог Мойсееві через Ангелів (Гал. 3,19), зате новий, досконалий закон оголосив людям сам Син Божий.

Крім об'явлених вже законів, Бог дає людям через Своїх заступників на землі, через духовну та світську владу інші закони — церковні і державні.

Церква дає накази ім'ям Христа, бо Христос сказав Апостолам: "Хто слухає вас, мене слухає, а хто гордує вами, — мною гордує" (Лук. 10, 16). Світська влада має владу від Бога, бо св. Павло говорить, що хто противиться світській владі, той протистоїть Богу (Рим. 13, 1). До церковних законів належать, напр., 5 церковних заповідей; до державних законів, напр., закон про військо­ву службу, карний закон, закон про податки, закон про пресу і т. п. Останні закони грунтуються на розумі. Церковний і державний закони відрізняються від Божого закону (природного і об'явленого) тим, що перші стосуються лише наших справ і слів, а Божий закон наших думок і бажань (св. Тома з Акв.).

Закони, видані заступниками Бога, є лише тоді правдивими, якщо не суперечать ні природному, ні об'явленому законові.

Немає закону над закон Божий. Коли, напр. правитель наказує щось, а його намісник щось інше, то треба слухати правителя. Так і коли намісники Бога наказують щось таке, що Бог забороняє, треба пам'ятати слова Апостолів: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Пам'ятали про це і три юнаки у вогненній печі, і Маковейські брати.

Заповіді Божі не позбавляють людину свободи — через гріх людина стає невільником гріха. Суть свободи полягає не в тому, що людина може творити добро чи зло, а в тому, що людина може робити лише добро. Якщо б сила свободи полягала в тому, що людина може творити добро або зло, то тоді вільна людина перевершила б Пана Бога. Чому? Тому, що Господь Бог не може бажати чогось такого, що є морально злим; а однак кожний повинен визнати, що Господь є найвільнішим. Якщо ж людина гово­рить, що має повну свободу і може творити добро або зло, як їй заманеться, то та свобода творення зла є не досконалістю, а слабістю. Коли ж людина творить лише добро, дотримується Божого закону, то така людина наближає свою волю до Найсв. волі Пана Бога. Така свобода не відрізняється від святості і чесноти, і така свобода називається християнською свободою. Про неї говорить Ісус Христос так: "Коли Син вас визволить, то справді, станете вільні" (Йоан 8, 36). Про неї говорить також св. Павло: "Господь же — дух, а де Господній дух, там воля" (II Кор. З, 17). А св. Яків християнську релігію називає досконалим правом свободи (Як. 1, 25). Служити Богу — значить панувати. Навпаки ж, хто грішить, той позбавляється тієї свободи і стає слугою гріха (Йоан 8, 34).

Саме тому воля тих, котрі служать своїм злим бажанням і не намагаються стримуватись від злого, подібна до зігнилого червивого яблука, — такі люди хочуть позбутися Пана Бога та Його заповідей. Їх воля базується на засадах, щоб жити так, ніби Пана Бога нема. Вони намагаються такі зловорожі засади прищепити і молоді через засоби інформації, газети та книжки.

Деякі розуміють свободу так, щоб самому бути вільним, а інших гнобити. Прикриваючись гаслами боротьби за свободу, вони намагаються знищити права тих людей, котрі є слабшими від них.

СОВІСТЬ

На пізнанні закону формується совість. Совість -  це усвідомлення того, чи якась справа є дозволена законом, чи не дозволена.

Це усвідомлення породжується в нас розумом. Якщо ми беремось за якусь справу, він підказує, як ми повинні чинити згідно з відомими нам законами.

 Розум, отже, породжує в нас усвідомлення самого закону і наших обов'язків щодо закону. Це усвідомлення називаємо совістю. Отже, совість — це вплив розуму, що спонукає нашу волю до добра. Через те, що совість звертає нашу увагу на Божу волю, багато Святих називають її також "голосом Божим". Совість — це голос Бога, котрий проголошує себе законодавцем і суддею (св. Тома з Акв.). Совість, як слова проповідника, що в Божім домі заохочує, грозить або тішить, розраджує, проникає у святині душі (св. Золот.).

Зусиллям волі людина може приглушити в собі совість на деякий час. Тому один має чуйну совість, а інший — сплячу.

Чуйна совість перестерігає нас перед найменшою помилкою, а спляча не підносить свого голосу навіть при скоєнні найбільшого гріха. Чуйна совість наче вага, якою важиться золото, і яка є дуже точною.

Спляча совість подібна до ваги, якою важиться сіно, і яка під тягарем одного кілограма ледве піддається. Чуйну совість мали Святі, котрі боялися гніву Бога, як вогню. Сплячу совість мають звичайні люди, котрі майже не звертають уваги на те, що є очевидним тяжким гріхом. Такі люди часто приділяють багато уваги дрібницям; вони відціджують комара, а верблюда ковтають (Мат. 23, 24). Людей із чуйною совістю називаємо совісними, а людей із сплячою совістю — несовісними.

Хто звикне до недобрих учинків, той буде мати спокійну совість. Протилежною спокійній совісті є неспокійна совість.

Хто має спокійну совість, той уважає найбільші гріхи дозволеною справою. Така людина пояснює свої вчинки по-різному: людям властиво помилятися, інші також так чинять і т. п. Хто живе в гріху, той не зважає вже на докори совісті, як людина, котра мешкає біля водоспаду (або залізниці), поступово звикає до гуркоту, і він їй перестає заважати (св. Вінк. Фер.). Людина з неспокійною совістю, навпаки, вважає гріхом навіть дозволені заняття (напр., спів і т. п.). Неспокійний схожий на полохливого коня, який боїться навіть тіні дерева. І неспокійний уявляє собі небезпеку там, де її немає, а через це якраз легко потрапляє в непослух та інші гріхи (Скар.). Такий неспокій вини­кає зовсім не із злого пізнання, а з почуття, яке втратило рівновагу, яке затьмарює розум. "Причиною будь-якого неспокою є гордість" (св. Франц. Сал.).

Кожна неспокійна людина є боягузом і не може ніколи дійти до доскона­лості. Вона схожа на боязкого вояка, котрий боїться стати до боротьби з ворогом і відразу складає зброю. Неспокійна, занепокоєна людина ніколи не повинна довго перебувати у своїх сумнівах. Сумніви подібні до слини або клею, який тим міцніше чіпляється, чим більше до нього торкаємося (Скар.). Неспокійна людина повинна намагатися відкинути занепокоєння і робити якраз те, від чого цей неспокій її стримує (св. Альф.). Вона повинна передусім якнайточніше слухати поради свого сповідника, бо інакше не вилікується від неспокою ніколи (св. Альф.). Занепокоєна людина не повинна довіряти власним переконанням і поглядам, а, навпаки, зовсім ними не керуватися і відмовитися від них; тоді лише вона цілком позбудеться того неспокою, який походить найчастіше з гордості і впертого дотримання власного погляду (Марія Лят.). Хто хоче зробити щось велике для Бога, повинен оберігатися зайвої боязливості. Якби Апостоли були боязливими, то вони б ніколи не піднялися до навернення світу (св. Ігн. Льой.).

Хто чинить проти власної совісті, той грішить.

Совість — це ніщо інше, як закон, застосований до окремих випадків. Отже, хто чинить проти совісті, той чинить проти закону. Хто, напр., у четвер переконаний, що це п'ятниця, але їсть м'ясні страви, той грішить. З тієї самої причини не мають жодної вини іновірці, котрі твердо (хоч і помилково) переконані в правдивості своєї релігії і дотримуються її.

ДВІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ

Найважнішими заповідями є дві заповіді любові, а саме любові до Бога і ближнього, бо вони охоплюють всі інші заповіді.

Коли одного разу книжники запитали Ісуса Христа, яка заповідь є найваж­ливіша, — Ісус Христос відповів їм: "Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!" (Це заповідь перша!) А друга (подібна до неї): "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мар. 12, 30-31). Подібними словами наказував Бог у Старому Завіті любов Бога (Второзак. 6, 5) і любов ближнього (Левіт. 19, 18). Дві заповіді любові містять у собі всі інші заповіді, бо ці дві заповіді впливають на всі сили душі людини (розум, почуття і волю), а також і на її діла. Як галузки дерева виростають із спільного пня, так всі заповіді випливають з подвійної заповіді любові. Інші заповіді лише деталізують те, чого вимагають від людини заповіді любові. Тому говорить Христос: "На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мат. 22, 40). Всюди: в родинах, краях, державах і громадах не потрібні були б інші заповіді, крім заповіді любові, якби всі і всюди належно їх дотримувалися (Аліолі).

У заповіді любові до Бога містяться чотири перші заповіді Божі, а в заповіді любові до ближнього — всі подальші заповіді Божі, а також заповідь, що наказує діла милосердя.

 З десяти Божих заповідей перші чотири стосуються Бога. Як наш най­вищий Цар, прагне Бог від нас у першій заповіді величання (поклоніння) і вірності, в другій — почесті, в третій — служіння Йому, а в четвертій — почесті для Його заступників на землі. Наступні шість заповідей Божих стосуються ближнього і забороняють завдавати йому шкоди у житті (п'ята заповідь), у невинності (шоста заповідь), у власності (сьома заповідь), у честі (восьма заповідь), у щасті і родинному майні (дев'ята і десята заповіді). Наказ Ісуса Христа виконувати діла милосердя, доповнює другу частину Божих заповідей, які стосуються ближнього. Цей наказ зобов'язує нас допомагати ближньому в потребі, хоча Божі заповіді виразно цього не вимагають. Про тісний зв'язок між останніми шістьма Божими заповідями говорить Ісус Христос у відповіді, яку дав багатому молодику, у ній починає Христос перелічувати заповіді, котрі стосуються ближнього, від п'ятої заповіді (Мат. 19, 18; Лук. 18, 20). Св. Павло теж уважає шість останніх заповідей Божих окремою, замкненою в собі цілістю (Рим. 13, 9).

Хто дотримується заповідей любові до Бога і до ближнього, той дотримується всіх заповідей і дістає спасіння.

Хто дотримується двох заповідей любові, той дотримується всіх заповідей, бо всі інші заповіді містяться в цій подвійній заповіді. Тому говорить св. Павло: "Любов не чинить зла ближньому, тож любов — виконання Закону" (Рим. 13, 10). Без любові до Бога і до ближнього немає спасіння, бо говорив св. Йоан: "... хто брата не любить, пробуває той у смерті'" (І Йоан 3, 14). Хто живе без любові, той мертвий (св. Франц. Сал.) "Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!" (І Кор. 16, 22).

Як без обох ніг не можна ходити, так не можна дійти до неба і до Бога без любові до Бога і до ближнього (св. Авг.). Птах може злетіти в небо лише тоді, коли має два крила, а ми — лише тоді, коли маємо любов до Бога і до ближнього. Св. Августин кличе до Бога: "Чим же є чоловік, що Ти хочеш, аби він Тебе любив і грозиш йому великими карами, коли б оцю любов забув?"

Св. евангелист Йоан завжди наставляв християн такими словами: "Діточки, любіть одне одного!" Коли його запитали, чому так часто він повторює ці слова, св. Йоан відповів: "Якщо любите один одного, — виконуєте цілий Закон". На цю необхідність взаємної любові часто звертав увагу також св. Павло (Рим. 13,8; Гал. 5, 14). Вже за саме виконання цих Божих заповідей, які стосуються ближнього, обіцяє Спаситель вічне життя (Мат. 19, 18). В іншому місці Христос говорить, що той здобуде вічне щастя, хто допомагав ближньому в потребі, а, отже, виконував справи милосердя (Мат. 25, 31).

Здатність любити Бога і ближнього отримуємо одночасно з освячуючою ласкою.

Самі по собі ми не в силі любити Бога понад усе. Ми схожі на пальму, пересаджену в нашу землю. Вона намагається родити, але її плоди несмачні й недостиглі; вони достигають лише в тих землях, де сприятливий клімат. Те, ж відбувається і з нашим серцем після гріха первородного. Воно жадало би любити Бога, та не має до того сили; лише оживлене небесною ласкою, може дійти до справжньої любові до Бога (св. Франц. Сал.). "... бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу" (Рим. 7, 18). Лише Св. Дух, якщо затримається в нас через Хрещення або Покаяння, вносить ласку Бога до наших сердець. Тому і каже св. Павло: "... любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам" (Рим. 5, 5). Разом з любов'ю до Бога наповнює наші серця також любов до ближнього (св. Авг.). Любов до Бога і до ближнього — це одна любов, лише предмет любові різний. Це неначе два потоки, що випливають з одного джерела. Тому Ісус Христос двічі дав Апостолам Св. Духа, а саме, коли дмухнув на них і під час Зелених свят; так само і ми отримуємо із Св. Духом подвійну любов (св. Авг.). Св. Дух посланий з неба на землю, щоб ми любили Бога, щоб ми любили ближнього (св. Гонорій).

ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ ДО БОГА

У природі кожної людини лежить те, що вона знаходить уподобання в тому, що пізнала, що гарне і добре. Це уподобання в красі та добрі, а також прагнення його осягнути, називаємо "любов'ю". Отже, бачимо, що любов — це справа розуму, почуття і волі. Розрізняємо любов природну, напр., любов між ріднею, і любов чуттєву, коли знаходимо уподобання в якійсь особі (в предметі, в звірятку). Любов до Бога називаємо святою любов'ю.

"Причиною любові до Бога є сам Бог" (св. Берн.). Своєю безмежною красою і незрозумілою добротою притягує Бог до Себе всі уми і серця (св. Франц. Сал.). Любов Бога до нас проявилася найбільше в тому, що Він послав Свого единородного Сина на землю для нашого спасіння. Сам Ісус Христос говорить: "Бог бо так полюбив світ, що Сина свого единородного дав" (Йоан 3, 16). Бог послав единородного Сина, щоб той знаходився на землі не як земний цар, але як раб; не для того, щоб жив і вмер, як кожна людина, але щоб жив у праці І переслідуваннях і вмер на хресті (Альб. Штольц.). Бог віддав Свого Сина, котрого любив безмежно. Батьки люблять своїх дітей тим більше, чи менше їх мають, а найміцніше люблять свого одинака. Як же ж повинен Бог любити Свого единородного Сина! А, однак, віддав Його за нас (Альб Штольц.). Припустимо, що якийсь пан прогулюється берегом моря із своїм сином і слугою. Раптом слуга падає у воду. Тоді пан посилає свого улюбленого сина, щоб той, ризикуючи власним життям, урятував слугу. Чи не був би це най­кращий доказ того, що пан дуже любить свого слугу? І чи не полюбив би того доброго пана слуга? Так само і з нашим спасінням. Тому волає св. Августин: "Щоб спасти слугу, віддав Ти, Господи, Сина!" А св. Йоан нагадує: "Ми любимо, бо Він перший полюбив нас" (І Йоан 4, 19). Бог — наш Добродій. Все, що нам миле, маємо від Бога. Він дає нам життя, здоров'я, щоденну їжу, одяг, житло і т. ін. Ким я є і що маю, все Ти, Отче, дав мені сам. "Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни" (Як. 1, 17). "Що маєш, чого б ти не одержав?" (І Кор. 4, 7). Тому, що отримуємо ці блага повсякчас, не вміємо їх належно оцінити. Придивімося до тих, кому не все дано, напр. сліпим, калікам, тяжко хворим і т. п., і пізнаємо, які щасливі ми в порівнянні з ними. Припустімо, що втрачаємо зір і слух, втрачаємо рухливість ніг або рук, а незабаром з'являється якийсь лікар, котрий виліковує нас від усіх цих недуг. Чи ж не полюбили би ми того лікаря до кінця свого життя? А Бог зробив набагато більше для нас. Якою ж великою любов'ю ми повинні віддячувати Йому! Діти, і навіть звірята найбільше люблять тих, хто їх народив і виховав. Гіршим, отже, від звіряти є той, хто не хоче любити свого Творця. Вже саме тому, що Бог нас сотворив, зобов'язані ми любити Його понад усе (св. Вас).

Нашу любов до Бога доводимо тим, що повсякчас пам'ятаємо про Нього, дотримуємося Його заповідей, любимо ближнього, працюємо для Божої слави і радо приймаємо все, що походить від Бога.

Мала дитина любить свою гарну книжку з малюнками, постійно переглядає її, не віддала б її нікому ні за яку ціну, та одночасно любить того, хто подарував їй цю книжку. Так само і людина, котра любить Бога. І ми повинні повсякчас думати про Бога, цінувати його понад усе і любити Його понад усе, бо Він дає нам самого Себе. Помиляються ті, котрі думають, що любов до Бога — це лише справа почуття, це лише свого роду радісне уподобання в Бозі. Ми вже бачили, що в любові до Бога беруть участь також розум і воля. Людина пізнає Бога як найвище добро і тому цінує Його вище від усіх творінь.

 Наслідком цього високого поняття про Бога є прагнення дійти до Нього за допомогою богоугодного життя і ухиляння від гріха. Любов до Бога проявляється більше у вчинках, справах, аніж у самому почутті. "Любов до Бога полягає не лише в радощах і ніжних почуттях, бо інакше Спаситель не любив би Свого Отця тоді, коли був сумним аж до смерті" (св. Франц. Сал.).

Хто любить Бога, той часто думає про Нього, з радістю говорить про Нього, і любить, якщо інші говорять про Бога.

Любов — це прагнення злитися з улюбленим предметом, тобто про цей предмет ми повсякчас думаємо. Тому говорить Ісус Христос: "Де твій скарб, там буде і твоє серце" (Мат. 6, 21). Отже, хто любить Бога, той здійснює всі свої справи з добрим наміром, щоб Бога возвеличувати. Така людина подібна до корабля, який постійно міняє курс, але його компас завжди вказує на північ (св. Франц. Сал.); або до будь-яких земних тіл, котрі завжди притягає середина землі. Хто любить Бога, той не забуде у щоденній роботі звернутися до Бога, або хоча б у серці помолитися до Нього. Дуже доречні ось такі коротенькі молитовки: "Ісусе, Боже мій, люблю Тебе понад усе! (50 днів відпусту). Все — на більшу славу Бога! (св. Ігн. Льой.). Солодке Серце Ісуса, зроби так, щоб я любив Тебе щораз більше! (300 днів відпусту). Бог мій і все!" (св. Франц. з Асе). Хто любить Бога, той з радістю говорить про Божі справи; бо що в серці, те й на язиці (Мат. 13, 34). Язик говорить те, чого бажає наше серце: бо вуста викрадають з серця думки і висловлюють їх (св. Єфр.). На жаль, часто буває, що коли говоримо про Бога, зустрічаємося з насмішками та глумом з боку світських людей. "Бесіда про любов здається дикою тому, хто сам не любить" (св. Берн.). Хто любить Бога, любить також, коли інші про Нього говорять. Тому каже Ісус Христос: "Хто від Бога, той слухає слова Божі. Ви ж тому й не слухаєте, бо ви не від Бога" (Йоан 8, 47).

Хто любить Бога, — уникає гріхів і не звикає до тимчасових радощів.

Хто любить Бога, той уникає гріхів, бо вони розлучають його з Богом. Тому говорить Христос: "Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме" (Йоан 14, 23). Хто любить Бога, — боїться образити Його, зате не лякається Божої кари, бо знає, що за любов не буде покараний. "... досконала любов проганяє геть страх" (І Йоан 4, 18). Людина, якщо їй гаряче, знімає одяг; кого гріє вогонь Божої любові, той позбувається тимчасового добра і бажань. Як смерть розлучає душу з тілом, так і любов до Бога розлучає нашу душу з земними справами (св. Григ. В). Любов до Бога і любов до світу — дві різні речі, які ніколи не йдуть у парі.

Хто любить Бога, — любить і ближнього. Хто любить Твор­ця, — любить також і те, що створене Ним (І Йоан 5, 1). Хто любить приятеля, любить також і його дітей, і навіть його портрет, а якраз дитиною і портретом Бога є наш ближній. Отже, хто любить Бога, той буде також любити і свого ближнього.

Хто любить Бога, той залюбки працює для Божої слави.

Якщо ми купили якусь книжку і вона нам подобається, то, звичайно, ми будемо вихвалювати її та намовляти інших, щоб і собі її купили. Так само, хто любить Бога, буде без сумніву бажати, щоб усі люди щораз краще його пізнавали і любили. "Ревність — прояв любові; хто не ревнує, той не любить" (св. Авг.). Людина, котра любить Бога, обуриться, якщо побачить, як хтось Його ображає (Мойсей поламав від обурення таблиці із заповідями, коли побачив, що ізраїльтяни поклоняються золотому теляті (Вихід 32). навпаки, радіє, коли бачить, як поширюється Його шана (Филип. 1, 18). Хто любить Бога, той усіма силами намагається спрямувати заблуканих на правильну дорогу. Згадаймо, як Апостоли та місіонери проповідували Євангеліє в тяжкі і небезпечні часи, або що зробила св. Моніка для навернення заблудшого сина, св. Августина. Ангелів також лише любов до Бога, спонукає до того, що дбати про спасіння людських душ. Любов до Бога вкладає нам в уста слова: "Нехай святиться ім'я Твоє!".

Хто любить Бога, той дякує йому за кожне отримане благо й охоче зносить страждання, які Бог на нього насилає.

Від улюбленої особи ми охоче приймаємо лист, хоча би цей лист приніс нам огидний листоноша. Подібно і той, хто любить Бога, приймає охоче все, що Бог на нього насилає, чи то блага, чи страждання. Людина, обдарована добром, піде по сліду Ноя (Буття 8), оздоровленого прокаженого (Лук. 17, 16), або трьох молодців у палаючій печі (Дан. 3), котрі яе забували про вдячність, а не зробить так, як крук, випущений з корабля Ноя, який не повернувся назад, забувши про свого годувальника (Буття 8, 6). Хто любить Бога, той не забуде про ранішню, вечірню або обідню молитву. Треба бути завжди вдячним, хоча б ішлося навіть про дрібницю. Невдячність завжди є ознакою грубої вдачі. Але ми повинні приймати охоче також і страждання, які посилає нам Бог. Так робив Йов (Йов 1, 21), а св, Павло радіє кожному своєму нещастю (II Кор. 7, 4). З радістю приймали Апостоли і Мученики страждання, муки і саму смерть, а св. Тереса навіть просить: "Господи, терпіти або умерти". "Серце, що любить Ісуса, любить і хрест" (св. Франц Сал.). Чим більшим є наше бажання страждати заради Бога і бути приниженим, тим більша і сама любов; це бажання є найпереконливішою ознакою того небесного вогню (св. Вінк-з ІІ.). Хто любить Бога, — схожий на соняшник, який у світлу, погожу днину повертається до сонця (св. Франц. Сал.).

Ми повинні любити Бога зі всіх наших сил і понад усе на світі.

Отже, любов до Бога повинна бути надзвичайною любов'ю, любов'ю, винятковою, понад усе (св. Тома з Акв.). Тому Ісус Христос каже не: "Будеш любити Бога", але: "Будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твою, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєї!" (Мор. 12, ЗО). Мірою любові до Бога є любов до Бога без міри (св. Берн.).

Любимо Бога всіма силами і тоді, коли все співвідносимо з Ним: наші думки, слова і діла (св. Тома з Акв.).

Ми повинні пам'ятати про Бога, як тільки встали зранку, коли прибираємо, миємо тіло або працюємо. Кожний предмет, кожна дрібниця (спів пташок, аромат квітів, музика і т.п.), повинні звертати нашу думку до Творця. Хто любить Бога, до того промовляє цілий світ мовою німою, але для нього добре зрозумілою (св. Авг.).

Любимо Бога понад усе на світі, коли ми готові відректися від усього, якщо Бог цього від нас вимагає.

 Бог є нашою найвищою метою, а створіння є лише засобом до досягнення тієї мети. Тому наш обов'язок — зректися всіх створінь, щоб пізнати Бога. Отже, ми повинні бути готовими віддати наше життя заради Бога, як три молодці у Вавилоні, відцуратися від родини, як Авраам. Батько повинен навіть пожертвувати свою єдину дитину, якщо Бог цього зажадає, як це був готовий зробити Авраам з Ісааком. Бог подібний до схованого скарбу або перлів, які здобудемо лише тоді, коли все за них віддамо (Мат. 13, 44). Тому Бог випробовує кожного віруючого, щоб переконатися, кого він більше любить, чи Його, чи скороминущі речі (Второзак. 13, 3). Та часто Господь Бог задовольняється лише нашою доброю волею (св. Франц. Сал.). Він не відбирає в нас улюбленого предмету, якщо бачить, що ми охоче його віддали б. Так задовольнився Бог готовністю Авраама на горі Морія. Хто в горі занадто сумує, той не любить Бога понад усе. Також хто заради громадської думки занедбує виконання добрих справ, той не любить Бога понад усе; бо для нього дорожча ласка людей, аніж ласка Бога. "На які прикрощі та приниження готові не раз люди заради улюбленого створіння! О, скільки ж ми більше повинні страждати для Бога!" (св. Золот.).

Можемо любити і створіння, але тільки заради Бога.

Отже, можна знаходити уподобання у створених речах, поскільки вони є посередниками, у службі Всевишньому. Ми повинні любити не творіння як такі, а Творця в них. "Крім Бога можна любити й інші істоти, але не інакше, як лише в Бозі і для Бога" (св. Франц. Сал.). Бог називає себе Богом заздрісним (Вихід 20, 5), бо не терпить, щоб ми крім Нього любили щось понад усе. "Він хоче бути в наших серцях або царем, або нічим" (св. Франц. Сал.). Не сподобалося Господу Богу, що Яків найсильніше любив свого наймолодшого сина Йосифа, і забрав його в Якова на якийсь час; подібно зробив і з Веніаміном і робить так навіть сьогодні. Ісус Христос говорить: "Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене" (Мат. 10, 37); Подібно говорить і св. Августин: "Той мало любить Бога, хто, крім Бога, любить ще когось іншого; хіба що ця любов іде з любові до Бога". А св. Франц Салезій говорить: "Якщо б я знав, що в моїм серці є хоч би слід якогось потягу не від Бога, або не для Бога, то я викорінив би його відразу, бо я бажав би не жити, а належати повністю Богові". Як тіло, поділене на частини, вмирає, так само і душа. Євреям, які поклонялися ідолам, грозить пророк: "Серце в них подвійне: вони тепер будуть покутувати" (Ос. 10, 2). З цих слів видно, що мертвою є душа того, хто не любить Бога всім серцем.

Любов до Бога приносить нам великі вигоди: вона з'єднує нас з Богом вже тут, на землі, з Богом; завдяки їй ми отримуємо від Пана Бога просвітлення розуму, зміцнення волі, прощення гріхів, спокій душі, різно­манітні блага, а після смерті — радощі неба.

Як зажерливість є джерелом усього злого, так любов до Бога є джерелом усього доброго. Символом любові до Бога є вогонь, який здіймається вгору, світить, гріє і очищає. Подібним є вплив Божої любові на душу людини. Хто любить Бога, той має в собі Св. Духа і тому міцно з'єднаний з Богом. "Любов чинить так, що Бог присутній в наших серцях, наче на небі" (св. Авг.). Хто любить Бога, той має Його, бо не можна любити Бога, якщо Його не маєш (св. Авг.). Ісус Христос говорить: "Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його мій отець, і прийдемо ми до нього" (Йоан 14, 23). А св. Йоан твердить: "... Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому!" (І Йоан 4, 16). Божа любов і свята ласка нероздільні між собою; де одна, там і друга. Завдяки любові до Бога здобуваємо відпущення гріхів, як зазначає Ісус Христос, коли говорить про грішну Магдалину: "Прощаються її гріхи, бо багато полюбила" (Лук. 7, 47). "... Любов силу гріхів покриває!" (І Петро 4, 8). Як вогонь нищить іржу заліза, так любов нищить іржу гріха (св. Бонав.). Поле, повне бур'яну і терну, очистимо швидше, якщо підкладемо вогню; так само швидко очищає серце від усіх гріхів одна іскорка Божої любові. Любов Божа не терпить біля себе нічого злого (св. Золот.). Хто любить Бога, для того навіть страждання перетво­рюються в радість. "Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним за Його постановою, усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). У радість перетворилися страждання Йосифа в Єгипті, засмученого Якова або Товита. "Бог бере на себе усяку печаль тих, котрі кожну свою думку звертають до Нього" (св. Франц. Сал.). Деяких Святих Господь Бог потішав тим, що з'являвся перед ними. "Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і Я того полюблю, і йому об'явлю Себе" (Йоан 14, 21). Так обіцяв Ісус Христос і дотримує слова. Багатьом Святим являлися вже Ісус Христос або Матір Божа, Ангели або Святі. Авраамові являється Бог у товаристві двох Ангелів, згодом являється йому Ангел у той момент, коли Авраам прийшов з Ісааком, щоб принести його в жертву Богові; Товії являється Архангел Рафаїл; Матері Божій і св. Йосифові часто являлися часто Ангели; св. Стефан, коли його каменували, бачив відкрите небо над собою. Часто бувало також, що вибраних Святих освічував Господь Бог у Божих справах, відразу вислуховував їх прохання або наділяв їх внутрішньою радістю, якої не міг їм дати цілий світ і т. д. Такі утіхи посилає Бог звичайно тим, хто Його любить. "Приятелі довіряють один одному свої секрети, щоб зміцнювалася дружба" (Гуртер). І Господь Бог проголошує Свої тайни тим, котрі прагнуть Його прихильності (мають у серці Божу любов), щоб примножити в них Божу любов (отже, і освячуючу ласку). Тому говорить Ісус Христос: "Називаю вас друзями, бо все я вам об'явив, що чув від Отця мого" (Йоан 15, 15). Завдяки Божій любові досягаємо небесних радощів, як вчить св. Павло: "Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять!" (І Кор. 2, 9). З Божою любов'ю завжди йде в парі безліч добрих справ, а, звідси, і нагорода за них після смерті. "Як вогонь не може ніколи насититися і заспокоїтися, так і Божа любов, раз заволодівши якоюсь душею, постійно спонукає її до здійснення добрих справ" (Скар.). "Любов ніколи не переминає" (І Кор. 13, 8). На небі любов до Бога народжується сама по собі від самої присутності Бога і можливості Його бачити. Неможливо бачити величне Добро і не полюбити Його (св. Франц. Сал.). У світі духів любов є тим самим, що сила тяжіння у світі фізичному; а серцевиною, до котрої все прагне, є Бог (св. Бонав.). Хто любить Бога, — досягає просвітлення розуму через Св. Духа, котрий знахо­диться в ньому. Наша душа схожа на дзеркало, котре відбиває в собі той предмет, до якого ми його повернемо (Діез.). Отже, якщо повернемо нашу душу через любов до Бога, відобразиться в ній Божество, тобто душа ясно зрозуміє Божі речі, стане просвітленою. Любов є книгою цілого богослов'я; такі прості, неграмотні люди, як св. Павло-пустельник, св. Антоній, св.Франц. та ін. черпали з неї скарби св. знання (св. Франц. Сал.). Св. Домінік любив говорити: "З книги любові я навчився більше, ніж із цілого св. Письма" (Корн. Л.). Як розпечене залізо легко дається кувати, так і душа, розпалена любов'ю до Бога, легко піддається впливу Св, Духа. Ніщо так не зміцнює і не додає відваги, як любов. Боязлива курка накидається навіть на людину, якщо ця загрожує її курчатам. Любов до дітей не дає матері відступити перед найтяжчими незгодами. Захоплення полюванням, риболовлею і т. п. призво­дить до того, що людина навіть уваги не звертає на труднощі, які з цим пов'язані. "Любов усе зносить... все перетерпить" (І Кор. 13, 7). Якщо вже вроджена любов дає нам таку силу, то скільки ж може зробити любов Божа! "Хто любить Бога, той повний сили і здатний звершити багато справ" (Марія Лят.). Хто любить Бога, тому Св. Дух, який у ньому знаходиться, дає справжній спокій душі, бо Св. Дух є "Утішителем" (Йоан 14, 26). Якщо любимо Бога, то відчуваємо в душі Його присутність, і це приносить нам більше задоволення, ніж усі радощі світу. "Лише той, хто має любов, має справжній спокій" (св. Тома з Акв.). Хто любить — радіє; зате тремтить той, хто не любить" (Тома з Кемп.). Цей справжній спокій є результатом того, що воля такої людини підпорядковується волі Бога; а така згода і спокій — дві однакові речі (Мар. Лят.). Хто хоч би раз переконався у вдячності Божої любові, той втратить з часом уподобання у будь-яких радощах цього світу (св. Альф.).

Від глибини нашої любові до Бога залежить вартість наших добрих справ і міра майбутнього щастя.

Наші справи мають тим більшу вартість, чим більшою є Божа любов, з якою їх виконуємо (св. Франц. Сал.). Бог не зважає на величину справи, але на силу любові. Дріб'язкові справи, сповнені почуттям великої любові, мають значно більшу вартість, ніж найважніші, сповнені без особливої любові до Бога в серці. Маленька жертва убогої вдови мала перед Богом більшу вартість, ніж усі дари багатих (Мар. 12, 41). Чому? "Любов — це приправа для добрих справ; чим більше мають у собі тої приправи, тим смачніші для Бога" (св. Бонав.). Всі справи, зроблені без любові до Бога, не мають вартості (св. Франц. Сал.). Знання мов, таланти, дар чудес і пророцтв, великі милостині і умертвіння, — все це не має жодної вартості, якщо не вистачає любові до Бога - (І. Кор. 13, 1-3). Добрі справи без любові до Бога неначе лампи без оливи (Мат. 25, 8). Як місяць без сонця втрачає свій блиск, так умертвіння без Божої любові не має жодної заслуги (св. Берн.). Корабель без вітрил не може плисти; без любові всі наши справи і вчинки є марними (св. Золот.). Наше щастя на небі буде тим повніше, чим вищу міру Божої любові досягнемо у хвилини смерті. "Хто більше любив, той буде більше прославлений" (св. Франц. Сал.). Св. Августин називає любов "вагою людини", це значить, що людина стільки вартує перед Богом, скільки має в серці Божої любові. Вже тут, на землі, дістає більше ласки така людина, котра любить Бога. Такій людині прощається також більше гріхів. Це зазначив Спаситель, говорячи до Магдалини: "Прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить" (Лус. 7, 47). Чим більше любимо Бога, тим досконаліше досягаємо пізнання Бога; подібно, як вогонь світить тим ясніше, чим більше пече (К.Гуго). Хто глибше любить Бога, той отримує з боку Бога найяскравіші докази Його любові (Мар. Лят.). Якщо маєш у собі любов до Бога, ти — багатший від тих, хто володіє великим скарбом, але Бога не любить (Мар. Лят.); тобі ти багатий у Бога (Лук. 12, 21). Хто ж не має любові до Бога, той — бідний, хоч би був не знати ким (св. Вас). Серед найбільших Святих буде переважна більшість таких, котрі зовсім не прагнули, слави від людей і їх визнання (Кол. 2, 3-4).

 Божа любов збільшується в нас через роздум над якостями та добродійствам Бога, через відвертання від тимчасових справ і через часте пробуджування в собі любові до Бога.

Вогонь підтримуємо і збільшуємо, підкидаючи дерево і вугілля; подібно збільшуємо в собі Божу любов, роздумуючи над Божими правдами (св. Лавр. І.). Особливо важливими є роздуми про страсті Христові. "Гора Голгофта — це академія любові" (св. Франц. Сал.). "Навіть на небі смерть Спасителя буде найсильнішим чинником, котрий запалить небесних духів Божою любов'ю" (св. Франц. Сал.). Відмова від тимчасових благ також є причиною збільшення любові. Шматок дерева горить тим краще, чим краще його висушимо; і в наших серцях розпалюється пломінь Божої любові тим сильніше, чим старанніше очищаємо його від грішних нахилів (Скар.). Як камінь падає з гори на землю, якщо на дорозі немає перешкод, так і наша душа возноситься якнайшвидше до Бога, якщо звільнимо її зовсім від кайданів, які приковують її до землі (Родр.). Долаючи свою зажерливість, ми заслуговуємо більшої Божої любові (св. Авг.). Любов до Бога ми повинні збуджувати в собі якнайчасте, бо, як у всьому, так і в Божій любові досягається досконалості лише через вправу. Св. Франц з Ассізі постійно повторював слова: "Бог мій і все моє!" Збудження любові — дуже важлива річ, бо до цього зобов'язує нас заповідь любові до Бога (св. Тома з Акв.). Хто ж її не збуджує, — не дотримується заповіді любові до Бога. "Хто протягом місяця не пробудить у собі жодного разу любові до Бога, той ледве чи не стягне на себе смертного гріха" (св. Альф.). Як Бог є безмежний, так і любов до Нього не повинна мати меж (св. Лев В.). Любов схожа до колеса, яке не має кінця (св. Діон. Ар.). — Зростання любові неможливо відчути зримо; воно полягає в тому, що душа набуває лише більше простоти і легкості у справах, які свідчать про любов (св. Тома з Акв.).

Божу любов втрачаємо через тяжкий гріх.

Божа любов і тяжкий гріх не можуть бути у парі (Папа Григорій XIII засудив протилежну думку Бая). Якщо чорні хмари вкриють небо, — сонце перестане світити і гріти; подібно зникає світло і пломінь Божої любові, якщо людина скоїла тяжкий гріх (св. Тому з Акв.). Тяжкий гріх гасить вогонь Божої любові, як струмінь води гасить звичайний вогонь. Душа того, хто втратив Божу любов, зовсім відвертається від Бога, а звертається до створіння.

Один лише гріх у силі забрати від нас Божу любов. Тому говорить св. Павло: "Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім" (Рим. 8, 38-39).

АНТИПОД БОЖОЇ ЛЮБОВІ — ЛЮБОВ СВІТСЬКА

Людина може бути дуже злою і жорстокою, але в її серці завжди знайдеться симпатія до якоїсь особи або речі. Суть природи серця в тому, що воно мусить любити (Мар. Лят.). Кожна людина повинна любити; якщо хтось не любить Бога понад усе, повинен любити понад усе якесь створіння.

Любов до світу має у своєму серці той, хто, замість Бога, любить понад усе гроші, розкіш, людські блага або взагалі що-небудь на землі.

 Любов до творінь не є сама по собі гріхом, а стає гріхом лише тоді, якщо хтось любить творіння більше, ніж Творця. Таку людину, яка полюбила творіння понад усе, називаємо людиною світською. Всі світські люди є ідоло­поклонниками (Єф. 5, 5). Любов, яка належить Богу, звертають до творіння: одні до багатства, як Юда; інші до їди і напоїв, як той євангельський багач і всі, божком котрих є черево (Филип. З, 19); ще інші — до почестей, як Авесалом, або до розкошів, як Соломон, в ще інших улюбленою справою є корчма або гра в карти і т. д. І всі схожі на євреїв, які під горою Синай танцювали довкола золотого теляти. Девізом таких людей є: "Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!" (Іс. 22, 13). Таких людей засуджує св. Павло, говорячи: "Мудрість цього світу, глупота в Бога" (І. Кор. З, 19). Світські люди гірші від звичайних зрадників; вони зраджують не земного царя, але Царя царів, найвищого Бога.

Любов світська веде за собою втрату освячуючої ласки і вічного спасіння.

Любов до світу осліплює людський дух. Коли тимчасові речі відгородять душу від Бога, тоді душа затьмариться, як затьмарюється місяць, коли земля стане між ним і сонцем (К. Гуго). Як Товита осліпив послід ластівки, так осліплюють душу тимчасові клопоти (св. Золот.). Світські люди зовсім не розуміють правд Євангелія і вважають їх дурницями (І. Кор. 2,14). Як промені сонця не просвічують мутної води, так не пронизують святі промені Св. Духа душі світської людини. "Хто не любить, той не спізнав Бога..." (І. Йоан 4, 8). Світська любов щоразу більше відвертає душу людини від Бога. Земля, наче клей для пташки: птах, котрий сяде на клей, не може злетіти вгору (св. Ніль). Клопоти цього світу заглушують у людині слово Боже, як терен заглушує проростаюче насіння (Мат. 13, 22). Світські люди — це ті євангельські гості, котрих запросили на вечерю, а вони не з явилися — один через жінку, другий через господарство, третій через куплених волів (Лук. 14, 15).

Через світську любов тратимо внутрішній спокій і дуже боїмося смерті.

Світська людина ніколи не має внутрішнього спокою. Влучно сказав поет: "У страху вагається людина між щастям земним і спокоєм душі". Одне поруч з другим не може існувати. Не можуть задовольнити серця земні розкоші, як не можна наповнити сита водою (Люд. Гран.). Саме брак внутрішнього спокою примушує таких людей шукати нових розкошів; вони схожі на людину, котра страждає безсонням і перевертається на всі боки, бо думає, що через зміну положення знайде бажаний сон (св. Григ. В.). Лише в Ісусі Христі можна знайти справжнє задоволення, як це Він обіцяв, коли сказав до Апостолів: "Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його" (Йоан 14, 27). Св. Августин говорить: "Не заспокоїться серце моє, доки не спочине в Тобі, о Господи!" Світська людина боїться смерті, тому що через смерть повинна відректися від свого земного ідола, бо смерть є для неї кінцем бажаного щастя. Вона вже тепер відчуває, яка доля чекає її після смерті. Тому світські люди вмирають в розпуці та великому неспокої. Ув'язнені злочинці живуть у постійному страху, а цей страх посилюється, коли їм відмовлять у помилуванні. Подібне відбувається з грішником: він живе в постійному страху, який сягає вершини в момент, коли душа мусить розлучитися з тілом і стати перед Божим суддею (св. Золот.). Риби, впіймані вудкою, відчувають найбільший біль, коли їх витягають; так само і люди, віддані світській любові, зазнають найбільших мук у годину смерті (Люд. Гран.). Якщо вже радощі, які тобі жертвує диявол, змішані з такою великою гіркотою, то якими ж повинні бути муки, які приготовані для тебе за це на другому світі! (Донін),

Світська любов породжує ненависть до Бога і Його слуг.

Людина, віддана світській любові, не може мати одночасно Божої любові. Перстень, котрий прикрашає один палець, не може одночасно прикрашати і другого пальця; подібно не може людське серце, заплутане путами любові до тимчасових речей, одночасно любити Бога (Люд. Гран.). Св. Йоан говорить: "Коли хтось любить світ, у того немає любові Отця" (І Йоан 2, 15). Одним і тим самим оком неможливо одночасно дивитися в небо і на землю (Йоан Клім.), Світська людина доходить, навіть, до того, що наповнюється ненавистю до Бога і до Божих справ. Тому говорить Спаситель: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити — і мамоні". (Мат. 6, 24). Отже, що можна думати про таку людину, котра лихословить священикам і зневажає релігійні справи? Світські люди є ворогами Бога. "Хто, отже, хоче бути приятелем світові, той стає ворогом Божим" (Як. 4, 4). "Отже, якщо не хочеш бути ворогом Бога, будь ворогом цього світу" (св. Авг.)

Любов до світу щезає разом зі смертю.

Якусь річ можна любити протягом якогось часу, однак невдовзі ця любов щезає, тому що ти будеш або розлучений з улюбленим предметом, або в тебе відберуть цей предмет. Тому не можна любити те, що можна втратити; треба любити лише те, що лишається назавжди (св. Авг.). Отже, не треба прив'язувати своє серце до тимчасових речей. Вірний слуга Божий прив'язується до тимчасових речей не більше, ніж до свого одягу, який можна одягати або скидати; лише злий християнин так міцно прив'язується до земних благ, як звір зростається зі своєю шкірою (св. Франц. Сал.). Справжній християнин повинен бути схожим на орла, котрий високо літає і спускається на землю лише тоді, коли потребуєш поживи (св. Ігн. Льой.). Він повинен бути схожим на дерево, котре лише корінням тримається землі, а гіллям і верхівкою пнеться вгору до неба. Турбуйся про тимчасові речі лише постільки, поскільки конче їх потребує; а загалом дбай лише про речі вічні. "Безсмертна душа людини повинна бажати лише безсмертних речей" (св. Берн.). "... шукайте того, що вгорі..." (Кол. З, 1). Бери собі того в приятелі, котрий не залишить тебе, коли всі покинуть (Тома з Кемп.).

ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ ДО БЛИЖНЬОГО

Нашим ближнім є кожна людина будь-якого віросповідання, народості, віку, статі, становища (св. Авг.).

Єврейські вчені в часи Ісуса Христа вважали своїми ближніми лише тих, котрі були тої самої народності і визнавали ту саму віру. Щоб показати помилковість такого твердження, Ісус Христос розповідає притчу про милосердного самарянина. У ній Він говорить, що нашим ближнім є кожна людина, навіть чужа, і навіть наш ворог (Лук. 10). "Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). На жаль, багато є нерозумних, котрі своїми ближніми вважають лише людей своєї народності і своєї релігії.

Ми повинні любити ближнього, бо так наказує Ісус Христос; а також тому, що ближній є так само, як ми, дитиною і образом Бога; нарешті, тому, що всі ми походимо від одних і тих самих перших людей і всім нам обіцяне спасіння.

Ісус Христос виразно наказує: "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мар. 12, 31). "Кожен, хто любить того, хто породив, той любить і того, хто народився від Нього" (І Йоан. 5, 1). А якраз нашим спільним Отцем є Бог, бо Він нас всіх сотворив (Мал. 2, 10), ми всі його діти. Тому ми повинні взаємно любити один одного. "Люди, котрі походять від одного батька, звуться крев­ними, братами. А раз ми всі отримали життя від одного і того самого Бога, отже, ми є взаємно братами і повинні любити один одного" (Ляктанцій). Хто любить отця, той буде шанувати також і його портрет. А якраз портретом і відбитком Бога є наш ближній, бо він створений за образом і подобою Бога (Буття 1, 27). Як місяць бере своє світло від сонця, так з любові до Бога народжується любов до ближнього (Меч.).

Ми всі є дітьми тих самих перших людей, отже, утворюємо одну велику родину. Тому ми повинні любити один одного, як люблять один одного брати і сестри. Наприкінці свого життя ми всі покликані до спасіння; всі повинні колись жити навіки разом, споглядати Бога і славити Його. Св. Йоан говорить: "...Глянув Я, і от — натовп численний, перелічити який ніхто не міг, — від усякого народу і племен, і людностей, і язиків, стояли перед престолом і перед Агнцем, одягнені в білу одежу, а в їхніх руках було пальмове віття" (Одкр. 7, 9). Вже тут, на землі, об'єднуються і допомагають один одному люди, зв'язані спільним покликанням, напр., лікарі, вчителі і т.д. Так само повинні об'єднуватися спільними вузами любові до ближнього і ми, люди, які покликані до вічного щастя. Недарма вчить нас Ісус Христос в "Отче наш", що один повинен молитися за всіх, а всі — за одного. Обміркуймо прохання Господньої молитви.

Любов до ближнього проявляється не лише в тому, що ми не завдаємо шкоди ближньому, але також і в тому, що бажаємо йому добра і робимо йому добро.

Любов до ближнього не грунтується лише на самому почутті, на бажанні добра ближньому; з цього не мав би він ніякої користі. Св. Яків говорить: "Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: "Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь", і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе?" (Як. 2, 15-16). Отже, любов до ближнього є насамперед справою волі, вона проявляється в тому, щоб робити людям добро. "Не любімо словом, ані язиком, лише — ділом і правдою" (І Йоан 3, 18).

Ми не повинні завдавати шкоди ближньому ні в житті, ні у власності, ні в невинності, ні в честі чи родинному житті.

Про це все сказав Бог в останніх шести заповідях Божих. Отже, хто свідомо порушує одну з тих заповідей, той не має в серці любові до ближнього. Став себе часто на місце твого ближнього, і тоді будеш зовсім інакше з ним поводитися.

Доброзичливість для ближнього виявляємо тоді, коли радіємо його успіхам і сумуємо з приводу його невдач.

Св. Павло наказує нам: "Радуйтеся з тими, що радуються, плачте з тими, що плачуть" (Рим. 12, 15). До співчуття людина схиляється більше, ніж до взаємної радості, тому говориться: "Співчуття — це людська річ, а взаємна радість — це річ ангельська". Гарні приклади задоволення зі щастя ближнього подає нам св. Письмо. Поміркуймо над великою радістю Єлизавети з того приводу, що Марія стала Матір'ю Божою — її слова, повні радості, повторюємо донині в "Богородице Діво" (Лук. 1, 42). Тішилися й сусіди Захарія, коли побачили його чудесне виздоровлення в день народження Йоана Хрестителя (Лук. 1, 58).

Проявами доброзичливості є: побажання в день іменин, на Новий Рік; при інших радісних нагодах; прояви співчуття — у випадку нещастя ближ­нього, вітання при зустрічі та інші приклади товариської ввічливості. "Ввіч­ливість є сестрою любові" (св. Франц. Сал.). Христос був також ввічливим, тому що часто вітав Апостолів словами: "Мир вам!" Св. Павло бажає, щоб "випереджали один одного пошаною" (Рим. 12, 10). Відкинеш ввічливість, — забереш сонце зі світу і зробиш неможливим спільне життя людей (св. Григ. В.). Отже, ніколи не личить тішитися з нещастя ближнього і сумувати з приводу його успіхів. Радість із приводу нещастя із печаль з приводу щастя ближнього — це диявольська справа і найперший доказ того, що немає в нашім серці любові до ближнього.

Ми повинні робити добро ближньому насамперед тоді, коли він цього потребує., яку несемо тим, хто її потребує, називаємо справою милосердя. Наш майбутній Суддя вимагає від нас милосердних справ і від них робить залежним наше спасіння (Мат. 25, 35). У будівлі один камінь підтримує другий, бо інакше будівля обвалилася б; так само і в духовній будівлі, в Церкві, необхідно один одного підтримувати і допомагати (св. Григ. В.). Любов — наче ланцюг, котрий сковує нас з нашим ближнім і примушує сердечно до нього ставитися (св. Іван Дам.). Чим досконалішою є любов до ближнього, тим щедріше обдаровує і тим менше шукає кожний особистої користі (Діон. Карт.). Нехристияни дотримувалися принципу: не годиться допомагати нужденному, бо тим продовжується його жебрацтво. Що за нелюдськість!

Любов до ближнього починається з нас самих; тому ніхто не зобов'язаний любити ближнього більше, ніж самого себе.

Що любов до ближнього починається від нас самих, знаходимо у словах заповіді: "Полюби ж ближнього твого, як самого себе". Отже, ніхто не зобов'язаний обмежувати себе в найнеобхіднішому, щоб допомогти іншому. Мудрі діви не дали дурним оливи, бо слушно боялися, що їм самим не виста­чить (Мат. 25, 9). Однак, хто і в такому випадку спішить іншому на допомогу, той проявляє героїчну любов до ближнього. Так вчинила, напр., удовиця з Сарепти, віддаючи пророку Іллі останнє, що мала (І Цар. 17). Та "Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йоан 15, 13). Так зробив Спаситель. Так роблять також сотні місіо­нерів, котрі заради спасіння людських душ постійно ризикують своїм життям.

Св. Карл Боромей, архієпископ Мілану, доглядав сам під час епідемій у 1576 р. сотні заражених і жертвував усе своє майно, щоб їм допомогти. Так само робили й інші Святі. Також часто проявляють героїчну любов до ближ­нього ті, котрі доглядають хворих, солдати, пожежники і т. п.

Усе добро або зло, яке робимо нашим ближнім, робимо самому Христові; бо Христос говорить: "...усе, що ви зробили одному з моїх братів — ви мені зробили" (Мат. 25, 40).

До Савла сказав Христос по дорозі до Дамаску: "Чому ти Мене переслі­дуєш?" А Савло переслідував християн (Дії Ап. 9).

Св. Мартин одного разу подарував напівголому жебракові коло брами міста половину свого плаща. Вночі з'явився йому у сні Ісус Христос в оточенні Ангелів, одягнений у ту половину плаща Мартина і сказав: "В цей плащ одягнув Мене нині Мартин". Отже, бачимо, що коли робимо щось ближнім, те ж саме робимо самому Ісусу Христу. Бог наче заслоняє собою наших ближніх; отже, не можемо скривдити ближнього, не скривдивши спочатку Бога. Звідси зрозуміло, чому Святі так ревно допомагали нужденним.

Любов до ближнього — це гасло справжнього християнина.

"З того усі спізнають, що ви Мої учні, коли любов взаємну будете мати" (Йоан 13, 35). Ісус Христос полюбив нас перш, аніж ми стали гідними Його любові; отже, коли і ми любимо тих, від кого не отримали жодного блага і робимо їм добро, то любимо тоді так, як Ісус Христос; тоді ми Його справжні учні і тоді легко нас відрізнити від інших людей, котрі звичайно люблять лише своїх друзів і добродіїв (св. Золот.). Ісус Христос називає заповідь любові до ближнього "новою заповіддю" (Йоан 13, 34).

 Не любить ближнього той, хто не зичить йому добра, а лише постійно йому заздрить.

Заздрісна та людина, яка сумує з приводу щастя ближнього або радіє з його нещастя.

Вона не може спокійно дивитися на щастя інших і намагається їм шкодити і словом, і вчинком. Але не є гріхом заздрості сум або радість, які є наслідком любові до Бога або до ближнього. Отож, не грішить той, хто сумує, що ворог християнської Церкви набирає сили, або якийсь грішник користується вели­ким впливом, а це стає причиною подальших його гріхів, і т. п.

Диявол заздрив нашим прародичам, Каїн — своєму братові Авелю, сини Якова — братові Йосифові, Савл — Давидові.

Найвищим ступенем заздрості є заздрість з приводу ласки Божої і зростання в чесноті. Така заздрість є гріхом проти Св. Духа (так фарисеї і архієреї заздрили Христові, коли були свідками Його чудес; через те і вирішили Його вбити (Йоан 11, 47). Так заздрять вибраним дияволи.

Заздрість робить людину подібну до диявола.       Заздрісний наслідує диявола, бо саме через заздрість диявола на світ прийшла смерть (Прем. 2, 24). Заздрісний перестає бути подібним до Бога, він стає нічим. Заздрість опирається на злість.

Заздрісний нічим не може оправдати свою заздрість. Заздрість не має жодної причини, вона може тривати вічно. Заздрісного неможливо переви­ховати, якось вплинути на нього.

Заздрість завдає людині великої шкоди, позбавляючи її внут­рішнього задоволення, здоров'я, спокою; вона є причиною бага­тьох гріхів і, врешті, вічного осудження.

Заздрість, як черв'як, точить серце, в якому поселяється, мучить душу, нищить спокій, наповнює людину незадоволенням, проганяє будь-яку радість. "Заздрість і гнів позбавляють віку" (Сир. ЗО, 24). Заздрісний є сам для себе катом (св. Григ. Наз.).

Заздрість є причиною багатьох гріхів. Саме вона була причиною того, що пролилася братня кров, вона спонукала синів Якова продати брата, вона спричинила смерть Ісуса Христа. Заздрісний не увійде до Небесного царства (Гал. 5, 20-21).

Найлегший спосіб викорінити в собі заздрість — робити добро своїм ближнім.

Вогонь любові спалить у серці будь-яку заздрість. Чини добро насамперед тому, до кого чуєш заздрість. Хоча б молися, щоб його щастя множилося. Таким чином виженеш чорта зі свого серця. "Таким чином здобудеш для себе дві корони — одну за подолання заздрості, іншу — за милосердну справу" (св. Золот.).

Не любить ближнього той, хто шкодить йому на житті, на невинності, на маєтку, на честі або на родинному щасті.

Не любить ближнього той, хто не робить милосердних справ.

Давати милостиню є обов'язком того, хто має для того можливість. Любов до друзів.

Друзями називаємо тих людей, які мають між собою багато спільного, бажають один одному добра, допомагають один одному, живуть між собою щиро.

Взаємини між друзями набагато тісніші, ніж між іншими людьми. Справж­ні друзі — то одне серце і одна душа у двох тілах. Непорозуміння між друзями не шкодять приязні, вони навіть зміцнюють її. Адже ж і коваль кропить вогонь водою, щоб він краще горів, а правителі краще бережуть те місто, яке відвоювали у ворога, аніж те, якого ніколи не втрачали (св. Франц. Сал.).

Друзі допомагають один одному. Яскравий приклад вірної дружби ми бачимо в особах Дамона і Пітияса. Одного з них заїздив на смерть деспот Діонісій з Сиракузи. Засуджений зміг випросити собі перед смертю дозвіл впорядкувати свої родинні справи; однак його приятель змушений був лиши­тися в руках деспота, як гарант, і згодитися з тим, що загине тою самою смертю у випадку, якщо би засуджений не повернувся вчасно. Наближалась визначена година, а Дамон не з'являвся. Пітияс не звертав уваги на глузування деспота і не втрачав надії у вчасному поверненні друга. Так і сталося. Деспот був здивований міцністю дружби і подарував засудженому життя. — Давид, син селянина з Вифлеему, і Йонатан, царський син, познайомилися під час війни: обидва благородні і чесні, вони потоваришували. Йонатан не міг нічого їсти, коли дізнався, що на життя Давида чатують, а коли довелося їм розлучатися, гірко плакав. Він застерігав Давида перед небезпекою і обдарував його одягом і зброєю. Друзі щирі та відверті між собою. Взаємна відвертість — це основа їхньої поведінки. "Якщо перед тобою відчинять двері в кімнату, то ти побачиш все, що в ній знаходиться. Так друзі відкривають один одному свою душу, котра подібна до замкненої кімнати. Друзі довіряють одне одному свої таємниці". Скільки ж секретів відкрив Апостолам Ісус Христос!" (Галюра). Будучи відвертими, справжні друзі вказують один одному і на помилки. Ісус Христос також вказав Апостолам на їхні помилки, зокрема, коли вчив їх брати приклад із дітей (Мат. 18, 3). Св. Григорій В. говорить: "Лише тих уважаю своїми друзями, котрі настільки благородні і відважні, що відверто вказують мені на мої помилки".

Справжніми друзями можуть бути лише ті, хто живе згідно з основами релігії.

Фальшиві друзі залишають один одного в нещасті. їх дружба триває доти, доки вони потрібні один одному (Сир. 6, 7-10). Коли Юда після зради впадає в розпач і відносить архієреям гроші, вони відправляють його, ніби чужого, і кажуть: "Що нам до того?" (Мат. 27, 4). Фальшиві приятелі схожі до ластівок. Вони живуть біля нас і радіють з нами, поки тепло; однак, відчувши що наближається холодна зима, залишають нас і відлітають у теплі краї (Пліній). Фальшиві друзі, чинять так, як люди, котрі знайдуть фруктове дерево, пооббивають фрукти і йдуть далі; або як бджоли, котрі відлітають, як тільки висмокчуть мед із квітки (Сенєрі). Ще римляни говорили: "Доки будеш багатим, доти будеш мати багато друзів, але як тільки збіднієш, залишишся сам, як палець". Біда відразу покаже, хто є справжнім другом.

Ми можемо мати друзів і любити їх більше, ніж інших людей; тому що й Ісус Христос також мав друзів і любив їх сильніше, ніж інших.

Ісус Христос любив усіх людей, однак найбільше — своїх учнів. Він називав їх друзями, дітьми і ставився до них сердечно. Серед учнів найбільше Ісус Христос любив Йоана (Йоан 13, 23; 20, 2; 21, 7), Петра і Якова, котрі були біля Нього в найважливіші моменти життя, як, напр., на горі Тавор і на горі Оливній. До Лазаря та його сестер проявляв Христос також особливу любов (Йоан 11, 5). З досвіду знаємо, що Бог більшою ласкою і любов'ю обдаровує тих, котрі Його найбільше люблять і намагаються бути подібними до Нього. Отже, не помиляємося і ми, якщо більше довіряємо тим і більше любимо тих, котрі є доброзичливішими до нас. Почуття дружби вселив нам у наші серця сам Творець.

Велике щастя для кожного мати справжніх друзів; такі друзі роблять щасливим наше життя і відвертають від нас небезпеку. Людина щаслива, якщо знайшла справжнього друга. Вірний і добрий друг цінується на вагу золота. Він робить щасливим наше життя, бо завжди разом з нами: і в щасті, і в біді. Коли він з нами в щасливі дні, тоді це щастя стає подвійним; коли ж він разом з нами в біді і горі, то нещастя переносимо легше. "Немає кращих ліків на наші рани, як мати когось, хто втішає нас у важку хвилину" (св. Авг.). Якщо один прут зв'яжемо з іншими, то не так легко зможемо його зламати; так само і нас не дожене так легко нещастя, якщо маємо поруч вірних друзів. Справжній друг — наче другий Ангел Хоронитель. Згадаймо Йонатана, друга Давида. Мури та зброя не є такою надійною охороною, як вірна дружба; вона одна є справжньою безпекою (св. Золот.). Вірного друга неможливо з кимось порівняти, його вірність неможливо переоцінити. Коли Олександра Великого запитали, де він переховує свої скарби, він вказав на своїх вірних друзів і відповів: "Ось мої скарби". — Справжня дружба перемагає і смерть, бо "любов ніколи не переминає" (І. Кор. 13, 8). Справжні друзі знайдуть один одного колись на небі, де з'єднає їх ще більша любов. Згадаймо слова Христа, сказані Апостолам (Йоан 17, 24).

Не слід, однак, швидко здружуватися і чинити зло заради друга.

"Бажавши мати приятеля, спершу його випробуй" (Сир. 6,7). Дружба, яка швидко виникає, приводить, переважно, до прикрого розчарування. Ще Давид скаржиться в псалмі: "Навіть друг мій, що я на нього покладався, що живився моїм хлібом, і той наставив п'яту на мене" (Пс. 41, 10). Св. Письмо застерігає нас: "Від ворогів своїх відступись, а й друзів твоїх бережись!" (Сир. 6, 13). Суди про друга свого не по його словах, а по справах! Пам'ятай також про те, що обов'язки щодо друга не повинні суперечити обов'язкам щодо Бога. А якщо потрапиш у таку ситуацію, коли дружба вимагатиме від тебе скоєння гріха, скажи так, як один грек, котрий не хотів фальшиво присягнути в інтересах свого друга: "Я твій друг лише доти, доки не втрачаю дружби з Богом". І слушно, бо приязнь Бога цінніша, ніж усі земні приятелювання.

ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ

Ворогом називаємо таку людину, котра нас ненавидить і намагається нам шкодити. Лише той по-справжньому любить ближ­нього, хто любить також і своїх ворогів. Великий вогонь не гасне від вітру, а, навпаки, розгоряється. Так само справжня любов до ближнього не зникає, якщо один одного образить, а, навпаки, міцніє. "Це найкращий прояв справж­ньої любові до ближнього, якщо любимо навіть того, котрий нас образив" (св. Ангеля Фал.) Не заслуговуємо високої нагороди, якщо любимо лише тих, котрі нас люблять (Мат. 5, 46). Якщо любимо наших друзів, любимо їх для себе; зате ворогів любимо для Бога (К. Гуго).Ми повинні любити наших ворогів, бо так наказує Ісус Христос, говорячи: "Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас" (Мат. 5, 44).

Ісус Христос сам дав нам прекрасний приклад любові до ворогів; Він на хресті молиться за своїх ворогів, а на горі Оливній лікує солдата, якому Петро відрізав вухо. Сам Бог Отець на небі дає нам приклад любові до ближ­нього, бо наказує світити сонцю на добрих і злих та посилає дощ на праведних і неправедних. Отже, хто любить своїх ворогів, той стає схожим на Бога, і є справжньою дитиною небесного Отця (Мат. 5, 45).

Ми повинні любити наших ворогів також тому, що й вони створені за образом Божим, і часто вони навіть є зброєю Бога.

Ворог створений за образом Божим. Портрет володаря треба завжди шану­вати, незалежно від того, краще чи гірше він зроблений, чи на золоті викарбу­ваний, чи на олові. Так само заслуговує нашої пошани і любові портрет Божий, тобто кожна людина, незважаючи на те, праведна вона, чи грішна (Мег.). Адже ми любимо не гріх, а особу нашого ворога. "Людина є витвором Бога, а блуд — справою людини. Люби те, що зробив Бог, а не те, що зробила людина!" (св. Авг.). Треба також пам'ятати, що наші вороги часто є зброєю Бога. "Лихі люди — це зброя в руках Бога" (св. Авг.), хоча вони і не знають про це. Як лікар використовує п'явки, щоб допомогти людині видужати (св. Григ. Вел.), так і Бог використовує наших ворогів, щоб очистити нас від недоліків. Без­божні є тим для добрих, чим є напильник і молот для заліза (св. Авг.), чим є плуг для ріллі (св. Золот.). Вороги корисні для нас і в тому розумінні, що звертають нашу увагу на наші помилки і дають нам можливість удоскона­люватися в доброчесності. Вороги подібні до бджіл; вони боляче жалять, але зате дають мед (Урб. IV). Якщо тебе ранить злий язик, радій тому, що оси не торкаються поганих фруктів (Бірґер). Прислів'я говорить: "Більше воро­гів — більше честі". Не забудьмо, врешті, і те, що хто любить Бога, тому жодний ворог не в силі по-справжньому завдати шкоди, бо "тим, які люблять Бога, — покликаним за його постановою, усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Прикладом цього є життя єгипетського Йосифа. Пам'ятаймо це, і не здригне­мося перед найтяжчими випробовуваннями.

Любов до ворогів проявляється в тому, що ми не чинимо їм помсти їм, а відплачуємо добром за зло, а передусім молимося за них і радо їм прощаємо.

Ми не повинні мстити ворогам, тобто платити злом за зло. Гарний приклад тому дає нам Давид, котрий два рази мав можливість убити свого переслі­дувача, царя Савла, та, однак, не зробив йому нічого злого (І. Цар. 24, 26). Фарисеї неодноразово ганьбили і чорнили Христа (Мат. 11, 19; Йоан 8, 48)), Христос, однак, "не злословив" (І. Петро 2, 23). Мешканці одного самарян­ського міста не прийняли одного разу Ісуса Христа, тому що Він був євреєм; обурені цим Апостоли хотіли це місто спалити небесним вогнем. Та Христос картає їх за це (Лук. 9, 55). Один батько обіцяв подарувати діамант тому синові, котрий учинить найблагородніше; і дістав його той син, котрий побачив сплячого над прірвою ворога, але не скинув його вниз (Ліхтвер.). Один єпископ сказав: "Коли ти чиниш помсту, тоді ти лише людина, і, навпаки, коли ти прощаєш, стаєш нарівні з Богом". Св. Письмо виразно говорить про те, що помста належить не нам, а лише Богові (Рим. 12, 19). Ми повинні терпіти, а не чинити помсти, і цьому навчає нас Ісус Христос: "Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу" (Лук. 6, 29). "Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром" (Рим. 12, 21). Чини помсту своїм ворогам, але так, як це робили Святі, а саме: плати за зло добром; це справжня небесна помста (св. Альф.). Йосиф у Єгипті відплачує своїм братам за зло добром. Св. Стефан молиться за своїх катів. "Гірка доля його переслідувачів викликала у св. Стефана більший біль, ніж усе зло, яке він від них витерпів. Тому молився за них" (св. Фульг.). Св. Яків, Апостол і єпископ єрусалимський, молився за своїх убивць коли євреї скинули його з даху храму. Це вершина благород­ства — робити добро своїм ворогам. Ми також повинні радо прощати нашим ворогам. Ісус Христос вимагає від нас, щоб ми не сім разів, а сімдесят разів по сім прощали нашому братові (Мат. 18, 22). Хто чинить добро своїм ворогам, той схожий на лілію серед терну, який її безнастанно коле, а вона не перестає прикрашати його (св. Верн.).

Хто не чинить помсти ворогові, а, навпаки, робить йому добро, той соромить його і роззброює, а в Бога заслуговує вина­городи; хто ж мстить ворогу або ненавидить його, той грішить.

Давид два рази мав можливість убити свого ворога Савла, однак не зробив йому нічого злого. Цим благородним вчинком він обеззброїв його і так зворушив, що Савло ревно розплакався (І Цар. 24, 26). Блаженного Климентія Гофбавера проклинала одного разу на вулиці у Відні якась жінка. Він підійшов до неї і підняв хустину, що випала у неї з кишені, а коли подавав їй цю хустину, сказав їй кілька добрих слів. Засоромлена, жінка відійшла. "Як хробак перегризе найтвердіше дерево, хоча має дуже м'яке тіло, так поступливість обеззброює найзавзятішого ворога і найбільшого простака" (Беда). Роблячи добро своєму ворогові, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову (Рим. 12, 20). Це значить, що ворог не зможе встояти перед твоєю любов'ю, як перед жаром вогню. Хто не чинить помсти ворогові, той може надіятися на винагороду Бога.

"Не є то легка справа — молитися за ворогів; для цього необхідна боротьба з самим собою, Зате великою буде і винагорода у майбутньому житті" (св. Авг.). — Хто чинить помсту ворогові, — той грішить. Така людина подібна до бджоли: вона мстить І жалить, та через це повинна загинути. Хто творить помсту, поступає дуже нерозумно. Він схожий на пса, котрий гризе кинутий у нього камінь; така людина не задумується над тим, що її ворог є лише зброєю в Руках Бога (Корн, а Л.).

Хто прощає своїм ворогам, тому і Бог прощає його гріхи; хто ж не прощає ворогам, тому і Бог не прощає.

Прощати ворогові — це справа милосердя, це найбільша милостиня (св. Авг.). Якщо прощаєш іншим, заслуговуєш прощення для себе самого (св. Золот.).

Хто любить свого ворога, той одержує милосердя Бога. Якщо ж не прощаєш своєму ворогові, — викликаєш на себе Боже прокляття, скільки разів відмовляєш "Отче наш" (св. Анаст.). Ісус Христос говорить: "Коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших" (Мат. 6, 15). Те саме знаходимо в притчі про немилосердного слугу (Мат. 18, 23).

РЕЛІГІЙНА ТЕРПИМІСТЬ

Розрізняємо терпимість речову і особисту. Правда як така не знає терпимості речової, зате зазнає особистої терпимості.

Математика вчить, що 2x2=4. На щось інше, напр., що 2x2=5, математика ніколи не згодиться, тому що це невірно. Отже, математика виключає речову терпимість. Однак жодна освічена людина не буде переслідувати, зневажати або бити того, хто скаже, що 2x2=5. Та терпимість щодо людини, котра помиляється або думає інакше, називається особистою терпимістю. Саме так чинить Церква; блуду вона не терпить, зате вчить, що треба мати терпимість для особи, котра помиляється.

Науці і справам Ісуса Христа притаманна велика терпимість щодо тих, хто помиляється.

Ісус Христос велить любити ближнього, любити ворогів, бути терплячим і лагідним і т. д., тобто спонукає людину до терпимості щодо ближніх, а передусім щодо тих, хто помиляється. Знаємо також, яким лагідним був завжди Ісус Христос щодо грішників, напр., щодо Магдалини в домі Симона (Лук. 7), або щодо жінки, котру фарисеї привели до Нього в храм і хотіли укаменувати (Йоан 8). Саме тоді Спаситель сказав пам'ятні слова: "Хто з вас без гріха, — нехай перший кидає у неї камінь" (Йоан 8, 7). Суворо виступав Ісус Христос лише проти злої волі і лицемірства і за це неодноразово картав фарисеїв (Мат. 23, 27). Христос спеціально вишукував тих, хто помиляється, і радо розмовляв із ними, як, напр., з самарянкою біля криниці Якова. Він говорив: "Здорові не потребують лікаря, лише хворі" (Мат. 9, 12).

Переслідування іновірців несумісне ані з духом Христа, ані з намірами Церкви.

Ісус Христос велів Апостолам не переслідувати іновірців, а приєднувати їх до правди через повчання. Церква також не переслідує іновірців, а, навпаки, молиться за них під час кожної Служби Божої. Католицька Церква вчить, що й іновірці можуть досягти спасіння, якщо живуть чесно, а помиляються через несвідомість. При укладенні мішаних шлюбів Церква зобов'язує като­лицьку сторону намагатися довести другу сторону до пізнання правди через повчання і добрий приклад, а не примусом. Ніколи католицька Церква не навчала тому, щоб єретиків карати смертю. Якщо б якийсь католицький вчений оголосив такий принцип, то це приписали би його недоумству. Якщо колись і були переслідування іновірців, то не Церква, а вони самі були в цьому винні. Єретики намагались змінити державний лад, виступали проти шлюбу, власності або влади. Тому їх переслідувала світська влада. Так, напр., в 1415 р. в Констанції спалено на вогнищі єретика Яна Гуса. Однак не єпископи були причиною цього жорстокого вироку, — вони були проти цього; король сам, спираючись на державні закони, виніс вирок Гусу як бунтівникові. Доказом того, що Гус справді був бунтівником, є гуситські війни, які він викликав. Часто переслідували іновірців також тому, що останні намагалися підступністю і насильством добитися влади в державі, через що наживали собі багато заздрісників і ворогів. Отже, іновірців переслідували не так із релігійних, як швидше з політичних причин; Церква завжди стояла осторонь таких суперечок і не чує за собою жодної провини. Лише політичні причини, суперечки про владу в державі довели до страшної різні в ніч св. Варфоломея (24 серпня 1572 р., за Карла IX), коли за одну ніч у Парижі було замордовано 2000, а в усій Франції 30000 гугенотів. У 1578 р. Рудольф II запровадив у Відні процесії на честь Пресвятої Євхаристії. Він сам із своїм двором брав участь у процесіях. Розлютовані цим протестанти напали на процесію, а цісар під охороною солдат ледве встиг утекти до своєї палати. Результатом цього було те, що він заборонив відправляти у Відні протестантські богослужіння і вигнав з країни лютеранських проповідників. А якщо б навіть і правдою було те, що часом невинно переслідували іновірців, то треба врахувати, що люди завжди залишаються людьми і злих завжди багато, та що ніхто не витерпів стільки релігійних переслідувань, як католики.

Релігійні переслідування найбільше далися взнаки католикам.

Хто зрікається правди, той пристрасно виступає проти неї і проти тих, хто їй служить. Нечиста совість часом перетворює таких людей у диких звірів. І, навпаки, того, хто служить правді, нелегко вивести з рівноваги і переконати у протилежному. Тому неважко зрозуміти, чому саме католики витерпіли і терплять стільки переслідувань заради своєї релігії. Ще аріянські імператори наполегливо переслідували католиків, котрі не хотіли зректися своєї релігії; вони карали їх в'язницею або топили. Відомо також, що вже в нові часи в Англії, Ірландії, Данії, Швеції і Шотландії було введено смертну кару за проповідування католицькій релігії. Англійський король Генріх VIII засудив на смерть 20 єпископів і кількасот священиків лише за те, що вони лишилися вірними католицької релігії. Єретик Кальвін (+1564) у Женеві (Швейцарія) прирік багатьох католиків на тортури і смерть. Іспанського лікаря Михайла Сервета, котрий був проїздом у Женеві, Кальвін наказав у 1553 р. палити на малому вогні за те, що він був іншої думки, ніж Кальвін, щодо науки про Пресвяту Трійцю. Таких прикладів ми могли б навести тисячі. Отже, зовсім несправедливо звинувачувати католицьку Церкву у переслі­дуванні іновірців.

Не можна навертати когось до справжньої релігії силоміць, а лите через повчання, любов до ближнього та добрий приклад.

Нікому не можна чинити проти власної совісті, хоч би, навіть, голос совісті помилявся; хто робить інакше, той грішить. Тому не можна залучати когось до Церкви примусом; треба намагатися переконати його в правді. Немає у Бога вартості те, що робиться примусом. Мусульмани керуються неправильним принципом у поширенні своєї релігії (вогнем і мечем).

Висміювати когось або ображати через його віросповідання є прикладом поганого виховання.

Те саме стосується і тих, котрі примушують іновірців виконувати якусь релігійну практику проти їх совісті.

СТАВЛЕННЯ ХРИСТИЯНИНА ДО ПРЕДСТАВНИКІВ ІНШОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ

Любов до ближнього проявляється передусім у терпимості щодо людей іншої національності.

Під національністю розуміємо громаду людей, яка користується однією спільною мовою і має більш-менш спільне походження, історію та інші духовні та фізичні ознаки. Слово "національність" не те саме, що "держава", тому що кілька національностей (націй) можуть об'єднатися в одну державу на основі спільності інтересів або відповідного географічного розташування. Належність до якоїсь національності кожен успадковує від своїх родичів; якщо ж батько і матір різних національностей, тоді, звичайно, вирішує вплив оточення і виховання, або, як у нас, сини йдуть за батьком, а доньки — за матір'ю.

 Різні національності виникли за допустом Бога, з одного боку, для покарання людської гордості, а, з другого боку, для добра окремих народів.

За словами св. Письма, спочатку була лише одна спільна мова для всіх людей. Наукові дослідження свідчать про те, що всі світові мови розвинулися з кількох первісних мов. Як каже св. Письмо, Бог змішав мови при побудові вавилонської вежі з тією метою, щоб утихомирити тодішніх людей і змусити їх розійтися (Буття 11). Однак, як завжди, так і тоді, обернув Бог покарання людей на добро. Різноманітність національностей повинна була спонукати людей до здорового суперництва, а, звідси, — до поступу і прогресу цивілізації. Ця різноманітність повинна була також перешкоджати поширенню релігійного і морального занепаду. Як змішання мов ніби зруйнувало величну справу в Вавилоні, так пізніше різниця між національностями повинна була бути загальною, котра б охороняла окремі народи від ідолопоклонства та моральної гнилі. Різноманітність мов повинна, врешті, давати поштовх до прославлення Бога, як дає поштовх до цього дивовижна різнородність в цілому світі.

Християнин може і повинен любити свій народ і свою націю більше, ніж будь-яку іншу: ця любов є вродженою, і християнська релігія не заперечує, а, навпаки, схвалює її.

Християнин не тільки може, але навіть повинен любити свою націю. Любов до себе самого і любов до родичів є не лише дозволеною, але й обов'язковою. Ми повинні любити народ, до котрого належимо, бо він являє собою одну велику родину, один великий союз споріднених. Якщо рідню любимо силь­ніше, ніж чужих, то повинні любити і власний народ сильніше, ніж будь-який інший. Як дитина любить свою матір сильніше, ніж чужу, так і ми повинні любити свою націю сильніше, ніж чужу; однак, ми не повинні знева­жати та ненавидіти іншу націю. Отже, любов до народу або до вітчизни базується на законі природи, тобто на волі Творця. Як вдихнув Творець у наші серця сильнішу любов до родичів, ніж до інших людей, так само вдихнув у наші серця і сильнішу любов до народу, до котрого належимо. Також цілком природно і те, що люди, котрі говорять тією самою мовою, згуртовуються між собою тісніше.

Отже, любов до свого народу є вимогою природного закону, а християнство не заперечує таких вимог. Ісус Христос виразно заявляє, що не прийшов ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мат. 5, 17). Отже, Бог є творцем і любові до нації, і любові до релігії; одна й друга любов — наче близнюки, котрі мають одного Отця-Бога. А що Бог не може суперечити Самому собі, отже, не може також любов до релігії заперечувати любов до народу. Тому бачимо, що сам Ісус Христос, пророки, Апостоли, Матір Божа І майже всі Святі палко любили свій народ. Зауважимо також, що особиста діяльність Спасителя простягається майже виключно на ізраїльську землю, отже, Ісус Христос працював насамперед для власного народу. Він сам говорить, що післаний у першу чергу до загублених овечок дому Ізраїля (Мат. 16, 24). Палку любов до Вітчизни знаходимо у пророків (Єремія гірко плаче на руїнах Єрусалиму), у єврейських Мучеників (один з братів Макавейських посилаєтья при смерті на "батьківські закони" (II Мак. 7, 2), у Матері Божої (див. "Величання"), у Апостолів (св. Павло згоджується на осуд, якщо це допоможе врятувати його народ (Рим. 9, 2 і 10). Сам Бог намагався пробудити в євреях почуття національної гідності, про що свідчать слова, сказані до Мойсея з палаючого куща: "Я — Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова" (Вихід 3, 6). Доказом цього є святкові дні і субота, які Господь Бог узаконив для євреїв; бо, як субота, так і свята були національними торжествами, які одночасно вшановували Спасителя. Тому і католицька Церква завжди рахува­лася з національними почуттями різних народів. Проповідниками і священи­ками в тому чи іншому краї Церква по можливості призначала людей тієї ж національності, що було добром і для самої релігії. У кожній країні Церква встановлювала народні свята, а саме свята покровителів краю. Наверненим іновірцям Церква завжди залишала їхні народні звичаї та обряди, яких дотри­мувалися ще їхні предки. Церква намагалася змінити або усунути лише народні зловживання, вади і недосконалості.

Любов до вітчизни проявляється в тому, що ми високо цінуємо свою націю, сприяємо її прогресу і захищаємо її.

Кожна людина серед усіх інших людей найбільше любить і цінує свою матір, хоч розуміє, що є багато жінок розумніших і кращих за неї. Але любов до мате-pi — особлива любов. Те саме можна сказати і про любов до своєї нації. Однак, це не значить, що ми повинні переоцінювати свою націю і вважати її кращою від усіх інших. Якби так думав кожний, тоді всі нації повинні були б бути найкращими, а це неможливо. Будь-яку річ цінуємо тим вище, чим більше пізнаємо її; отже, кожен повинен намагатися пізнати особливості своєї нації, її розвиток та історію. Не треба, однак, вважати вади та недосконалості нації її достоїнствами, бо така любов до нації була б і сліпою, і нерозумною. Будь-які вади треба спочатку пізнати, а потім намагатися, по можливості, їх усунути. Розвитку і достатку нашої нації сприяємо тоді, коли маємо на увазі благо наших земляків. Щодо цього дають нам гарний приклад євреї, котрі вміють дуже дбайливо піклуватися про своїх бідних. Того, що і ми, християни, повинні дбати передусім про близьких нам людей, вчить нас і св. Павло, коли нагадує, щоб ми чинили добро в першу чергу своїм співвітчизникам (Гал. 6, 10). До захисту своєї нації ми повинні бути готові перш за все тоді, коли хтось нас пригноблює і переслідує нашу рідну мову.

Тому грішить той, хто байдужий до своєї нації або навіть відмовляється від своєї належності до неї; однак, грішить також і той, хто вважає національність найвищим благом людини.

Якщо небезпечною є релігійна байдужість (індиферентність), то небез­печною є також і національна байдужість; вона підтверджує недостатність поваги до власної особи та співчуття до своїх земляків. Хто не цінує най­меншого блага — національності, той легко перестане цінувати і найвище благо — релігію, бо хто зневірюється у дрібницях, той зневірюється і в важли­вих справах. І, навпаки, хто одухотворений любов'ю до народу, той швидше зважиться присвятити своє життя великим справам заради людства. Історія народів дає цьому чимало підтверджень. Хто знову ж таки словом або ділом відрікається від належності до своєї національності (напр., через матеріальні погляди, як це найчастіше у нас буває), той чинить нечесно й підло, як той, хто встидався б своїх родичів і рідні. Національність є цінним благом, однак, не є найвищим благом людини, тому що в такому випадку, сама належність до якоїсь нації повинна була б зробити людину дійсно щасливою, але це не так. Зрештою, смерть вирівнює і ліквідовує будь-які національні відмінності.

 Різнорідність мов є карою за гріх, отже, не може існувати на небі між вибраними, бо там немає кари. Тому всі народи величають Бога на небі спільними піснями (Одкр. 7, 9). Перед трибуналом вічного Судді нічим нам не допоможе належність до тієї чи іншої нації. Отже, перебільшення значення любові до народу вже не є справжньою любов'ю, лише пристрастю, а, як така, вона є шкідливою і непостійною. Національний фанатизм, шовінізм — це лише різновиди ідолопоклонства, тому що в цьому випадку належна увага приділяється нації, а не Богу.

Любов до своєї нації не повинна породжувати в нас самолюбства, недостатньої любові або несправедливості щодо членів іншої нації. Ми повинні пам'ятати, що люди різних національностей є дітьми одного Отця на небі, а, отже, братами по відношенню один до одного, і що католицька Церк­ва об'єднує всі народи в одну велику Божу родину.

У національних відносинах також є важливим християнський принцип: "Не роби ближньому того, що тобі не миле". Любов до свого народу не повинна перетворювати людину в дикого звіра, а, навпаки, повинна породжувати в нас гуманність і людяність. Хто по-справжньому любить свою націю, не буде зневажати людей іншої нації, а буде прагнути того, щоб його нація користу­валася любов'ю і повагою інших; не буде викликати суперечок, ворожнечі та кривавих воєн, але, навпаки, буде прагнути спокою і достатку для свого краю. Тому всі генії, всі великі люди намагаються бути добродіями не лише для власної вітчизни, але й для цілого людства. Любов до своєї нації і любов до всього людства зовсім не виключають одна одну, а, навпаки, взаємно допов­нюють. Хто не поважає чужої нації, той не вартий своєї.

Ми повинні любити людей будь-якої нації, — цього вчить Ісус Христос у притчі про милосердного самарянина. Св. Павло говорить: "Нема юдея, ані грека... — бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). Всі люди є дітьми Бога, а, звідси, братами. Всі звертаються до Бога "Отче наш". Саме тому католицька Церква об'єднує всі нації в одну велику Божу родину і вимагає, щоб усі члени цієї родини були з'єднані спільними узами любові. Релігійна єд­ність — це одне з найбільших добродійств людства; вона полагоджує будь-які національні протиріччя, сприяє миру між народами. І, навпаки, релігійні розмежування шкодять взаєморозумінню між окремими народами і викли­кають страшні війни. Тому Ісус Христос заснував католицьку всесвітню Церкву, єдину для цілого світу, а не окремо для кожної нації. Чудесний дар спілкування різними мовами, даний Апостолам у день Зелених свят, якраз мав бути вираженням єднання народів в одній вірі і в одній Церкві, як вира­женням того є спільна церковна мова, котру запровадила Церква; на Схо­ді — грецька і старослов'янська, на Заході — латинська. До такого єднання народи колись прийдуть, бо, як говорить Ісус Христос, колись прийде такий час, коли буде лише один пастир і одна отара (Йоан 10, 16). Треба пам'ятати і про те, що ми повинні відчувати вдячність до інших народів за те, що їх далекі предки проголосили нашим пращурам Євангеліє і йшли на смерть заради блага нашого народу, а також за те, що користуємося їхніми винахо­дами, приймаємо від них ліки, продовольчі товари та інші необхідні речі.

Грішить недостатньою любов'ю і несправедливим ставлен­ням до іншої нації той, хто свого ближнього вважає гіршим від себе або ненавидить його тому, що він належить до іншої нації; хто за образу або за зло, яке йому заподіяла людина іншої національності, усю відповідальність перекладає на націю.

Нікого не треба відразу засуджувати без достатніх на це причин. Хоча, можливо, не одна нація має якісь недоліки і робить помилки, але завжди знайдемо серед її представників і чесних людей. Грішними були люди в час потопу, однак знайшовся серед них праведний Ной, як серед людей пізніших часів Авраам, Лот та інші. Євреї зневажали Спасителя, говорячи: "Та хіба ж може бути з Назарету що добре?" (Йоан 1, 46). Однак, як вони помилялися! Саме тому християнська мораль вчить: нікого не треба осуджувати, доки не маємо на те очевидних підстав.

Хто, без достатніх причин, думає погано про інших, той грішить підозрою. Зате не є гріхом звичайна обережність. Якщо, напр., якась нація "просла­вилася" тим, що недостатньо дбає про чесність і порядність, то, природна річ, треба бути обережним у стосунках з людьми цієї нації, хоча не треба їх зневажати і засуджувати. Ніхто, напр., не здивується, якщо ми пильно будемо стерегти наш дім, коли почуємо, що наближаються цигани. Ненависть між народами народилась у далекому минулому. Римляни називали всі інші народи "варварами", зневажали і ненавиділи їх. Не треба дивуватися цьому. Римляни бачили, що інші народи чатують лише на те, аби напасти на їхню країну, змінити суспільний лад, убивати, грабувати, нищити. Тепер інші часи. Майже всі народи — християнські, цивілізовані, бажають лише миру і прогресу (Толстой). Отже, не маємо жодної причини ненавидіти інші народи чи пере­кладати відповідальність за вчинки окремих їх представників на всю націю. Чи можна було засудити усіх Апостолів разом із Христом за зраду Юди? Чи повинні за одного поганого священика відповідати усі священнослужителі, або за одного поганого вчителя усі вчителі? Те саме стосується кожної нації та її членів.

ЛЮБОВ ДО СЕБЕ САМОГО

З усіх людей найближча нам наша власна особа. "Не знайдемо нічого, що було б для людини ближчим, ніж вона сама собі" (Сальвіян). Тому кожен повинен самого себе любити.

Хто відчуває справжню любов до самого себе, той керується словами Христа: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33). Така людина дбає про своє здоров'я, одяг, їжу, житло і т. д., а смуток не оволодіває нею понад міру (Мат. 6, 25-32).

Любов до самого себе є фальшивою, якщо людина, замість того, щоб дбати про вічне щастя, прагне лише до тимчасових благ, або коли зневажає ті блага, які допомагають досягнути спасіння.

Деякі люди вважають найвищою метою не Бога, а свою власну особу; а тимчасові блага не є для них засобом до досягнення спасіння, але засобом до заспокоєння їх почуттєвих прагнень. Тому вони пишаються тимчасовими благами, як, напр., славою, майном, становищем, і нічим з того не поступилися б заради Бога. Така любов до самого себе є фальшивою, є грішним само­любством. Хто земні речі ставить над вічністю, той не любить себе, той є ворогом собі, тому що за коротке і мниме щастя прирікає себе на вічну загибель. "Ті, котрі спонукають гріх і беззаконня, є ворогами своєї душі (Тов. 12, 10). Деякі схожі на того скнару, котрий сказав собі: "Душе, користуєшся багатьма благами, призначеними на багато років; відпочивай, їж, пий, спожи­вай". В той же час Бог сказав йому: "Нерозумний, — ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував?"... (Лук. 12, 20). Тяжко працюєш, щоб прогодувати і одягнути своє тіло; чому ж не працюєш так тяжко, щоб нагодувати і одягнути свою душу? (св. Берн.). Що допоможе людині, якщо вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить? (Мат. 16, 26). Гарно говорить св. Августин: "Вчися любити себе через те, що не будеш себе любити". З другого боку, помиляються також і ті, хто зневажає тимчасові блага, які допомагають досягнути спасіння, таким чином нехтуючи самим спасінням Чи можна похвалити людину, котра зовсім не турбується про своє життя, легковажно ставить Його під загрозу, або навіть відбирає його в себе?

І як перестав Господь розмовляти з Мойсеєм на Синай-горі, дав йому дві таблиці свідоцтва,
таблиці кам'яні, записані пальцем-перстом Божим
Вихід 31, 18.

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ

Десять заповідей Божих дав Бог євреям на горі Синай.

Їх проголошення відбулося на 50-ий день після відходу євреїв із Єгипту. Проголошенню заповідей передували такі слова Бога: "Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі" (Вихід 20. 2). Бог зробив так, як робить монарх, котрий у вступі ставить своє ім'я і вказує титули, якщо видає якісь розпорядження, і робить це тому, щоб його слова мали більшу значимість (Мег.). Бог написав заповіді на двох таблицях, щоб підкреслити, що вони є лише роз'ясненням двох заповідей любові. Мойсей розбиває ці таблиці, а це значить, що Ісус Христос повинен ті заповіді вдоско­налити. ЦІ десять заповідей називаємо "заповідями Божими", бо Бог є їх творцем; називають їх також "декалогом", тобто десятьма словами.

Церква, надані євреям десять Божих заповідей, модифіку­вала в християнському дусі.

 Єврейський декалог охоплював спочатку такі заповіді: заповідь шанувати лише справжнього Бога, заборона шанувати образи і статуї, заборона знева­жати ім'я Боже, наказ святкувати суботу, наказ шанувати родичів, заборона вбивати, чужоложити, красти, неправдиво свідчити і бажати чужих речей (Вихід 20,1-17). Св. Церква дещо змінила ці десять заповідей (але не зменшила ваги (сили) цих заповідей. Другу заповідь, котра стосується шанування образів, об'єднала з першою. Десяту Божу заповідь св. Церква розділила для того, щоб підняти гідність християнської жінки і щоб показати, що бажання дружини ближнього є дещо іншим, ніж бажання речей ближніх. Заповіді, що стосуються шанування родичів, Церква доповнила додатком: "аби тобі добре велося на землі". Св. Церква зробила це з огляду на слова св. Павла в листі до ефесян (6, 3). Наказ святкування суботи Церква змінила на наказ святкування неділі. Переконання євреїв, що на кожній таблиці Бог написав по 5 заповідей, не є безпідставними, якщо зважимо, що перші 5 заповідей єврейського декалогу стосуються Бога і Його заступників на землі, а решта заповідей стосується просто людини та її ближніх. Про це свідчить також та обставина, що Спаситель, відповівши багатому євангельському юнакові, почи­нає перераховувати Божі заповіді від заборони вбивати (Мат. 18, 18), а св. Павло вважає останні 5 заповідей єврейського декалогу (відповідно останні б заповідей християнського декалогу) як такі, котрі об'єднуються в одне ціле (Рим. 13, 9).

І ми, християни, зобов'язані дотримуватися десяти Божих заповідей, бо їх вклав Бог в серце кожної людини, а Ісус Христос проголосив ще раз, удосконаливши їх.

Десять заповідей Божих стосуються і нас, християн (Соб. Трид. 6, Кан. 19). Бог вклав їх в серце кожної людини. А що це Боже світло затьмарилося в людині (через довготривалу зневагу звичаїв), тому Господь Бог роз'яснив його знову через законодавство на горі Синай (Рим. Кат.). На таблицях написане те, чого люди не хотіли читати у своїх серцях (св. Авг.). Божі заповіді повторює Ісус Христос в розмові у багатим юнаком (Мат. 19, 18) і додає, що прийшов не ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мат. 5, 17). В нагорній проповіді Ісус Христос удосконалив багато заповідей декалогу, як, напр., другу (коли сказав, що кожна зайва обіцянка є гріхом), п'яту і восьму (коли заборонив ненависть і образу ближніх, коли наказав чинити добро своїм ворогам), а також шосту (забороняючи усяке грішне бажання) (Мат. 5).

Десять заповідей Божих чітко впорядковані.

В розмові з багатим юнаком Христос говорить, що дотримання Божих заповідей веде до спасіння (Мат. 19, 17). До неба можемо дійти лише через міст покори, який стоїть на десяти опорах (св. Вінк. Фер.). Та Бог так розпоря­дився, що те, що веде нас до спасіння, є причиною і нашого тимчасового щастя. "... благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (І Тим. 4, 8-9). Хто дотримується заповідей Божих, той найдосконаліше пізнає Бога, отримує внутрішнє задоволення, здоров'я, майно і честь. "Твоїми заповідями я став розумний" (Пс. 118, 104). Справжня насолода — це не що інше, як приємне усвідомлення того, що наші вчинки узгоджуються з волею Бога. "Блажен чоловік..., що в Господа Законі замилу­вання має... і все, що чинить він, йому вдається" (Пс. 1, 1-3). Той, хто дотримується Божих заповідей, переборює будь-які страждання і муки. На камені збудований дім його і не пошкодять йому ні зливи, ні дощі, ні бурі (Мат. 7, 25). Праведна людина схожа на дерево, посаджене над потоком (Пс. 1, 3). Ще за життя, на землі нагороджує Бог праведних людей, як це бачимо на прикладах Авраама, Йосифа, Давида; але ще більшою буде нагорода на небі, бо перевершить усі наші надії, буде безмірною і нескінченною (св. Золот.). А дотримується обітниці той, хто виконує обіцянку досконаліше, ніж ми сподівалися (св. Єр.).

Неважко дотримуватися заповідей Божих, тому що Бог допомагає кожній людині доброї волі.

Тому говорить Ісус Христос до своїх учнів: "Ярмо бо Моє любе, й тягар Мій легкий" (Мат. 11, ЗО). А св. Йоан говорить: "... заповіді його не тяжкі" (І Йоан 5, 3). Насправді цей тягар важкий, але Бог Сам Своєю ласкою допомагає нам нести його, коли Бога про це просимо. "Якщо тобі Бог наказує, то закликає робити те, що можеш, і просити про те, чого не можеш, відтак допомагає тобі, щоб ти міг" (св. Авг.). "Я можу все в тому, хто укріплює мене" (Филип. 4, 13). Слушно говорить св. Августин: "Якщо міг цей і той, чому не міг би ти, Августине?"

ПЕРША ЗАПОВІДЬ БОЖА

На горі Синай Бог сказав: "Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене" (Вихід 20, 3), а це значить: "Лише Мене повинен шанувати як справжнього Бога, а не вшановувати чужих богів" (Рим. Кат.). У першій заповіді Бог бажає від нас внутрішнього і зовнішнього вшанування (св. Альф.). Цю заповідь має на увазі Ісус Христос, коли говорить до диявола: "Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4, 10).

У першій заповіді Божій Бог нам наказує, щоб ми Його вшановували, і забороняє будь-яке ідолопоклонство і фальшиве шанування Бога.

ВШАНУВАННЯ БОГА

Ми поважаємо і шануємо звичайно таких людей, котрі чимось перевер­шують нас, — чи то силою, чи досвідом, чи знанням і т. п. Поважаємо прави­телів, старців, вчених мужів і т.д. Чим вище хто стоїть над нами, тим більшою буде наша повага, наша шана до нього. Бог є найвеличнішим від усіх, а ми — нічим порівняно з Ним, отже, Йому належить наша найбільша і незрівнянна повага. Таку повагу називаємо "величанням" або "поклонінням".

Ми повинні возвеличувати Бога, бо Бог є найвеличнішим серед усіх нас і серед усіх істот, а також тому, що ми і всі істоти повністю залежимо від Нього, як від нашого Творця.

Зупинімося дещо на розважаннях про безмежну велич Бога. Поміркуймо спочатку про Його всемогутністю, котра так гарно виявляється в зоряному небі: "Небеса оповідають славу Божу, славу і діло рук Його проголошує твердь небесна" (Пс. 19, 2). Поміркуймо про Божу вічність: "... один день перед Богом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день" (II Петро 3, 8). Поміркуймо про мудрість Його, про те, як чудово Він усе у всесвіті впорядкував, що навіть зло перетворює у добро. "О глибино багатства, мудрости і знання Божого!

 Які незбагненні його постанови і недослідимі Його дороги" (Рим. 11, 33). Оцінімо Його батьківську турботу, котра не обминає навіть найдрібнішого створіння. Про Своє народження Бог сповіщає, пастухам і поганам, вбогу дівчину обирає Собі матір'ю, простих рибалок — Апостолами, убогим наказує проповідувати Євангеліє і т. д. "Хто, як Господь, Бог наш, що возсідає на престолі, що дивиться униз, на небо і на землю?" (Пс. 113, 5). Яка ж безмежна прірва відділяє нас від Бога! "Любимо Бога, бо пізнаємо Його, а возвеличуємо, бо не розуміємо Його" (св. Григ. Наз.). Ми всі повністю залежимо від Бога як нашого Творця, "... бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо" (Рим. 14, 8). Ми є власністю Бога. Від Нього маємо тіло, силу нашої душі, наше Існування, Він урятував нас від вічної смерті. Якщо би хтось віддав тобі втрачені руки, очі, ноги, чи не був би ти вдячним його слугою до самої смерті? А ось Бог дав тобі не лише руки, очі і ноги, але й усі можливі блага тілесні і душевні. Тому справедливо, що ми повинні Йому служити і возвеличувати Його (св. Франц. з А.). Величання Бога — це дорогоцінна мазь, котра приготована з розважання над Божими добродійствами (св. Берн.). Треба також зважити на те, що ми зовсім не могли б існувати без допомоги Бога. Відбере в нас Бог їжу, — ми загинемо; забере в нас життя — ми помремо; дасть чортові більшу владу над нами, то скоїмо тяжкі гріхи. Те саме можна сказати і про всі інші створіння, — і вони повністю залежні від свого Господа і Творця. "Достойний ти, Господи й Боже наш, прийняти славу і честь, і силу, бо Ти створив усе, і волею Твоєю воно існує і створено" (Одкр. 4, 11). "Ходіть, поклонімося, і ниць припадім; припа­дімо на коліна перед Господом, творцем нашимі Бо Він наш Бог, і ми народ Його пасовиська і Його руки отара" (Пс. 95, 6-7).

Возвеличувати Бога — значить визнавати Його Володарем всесвіту і виявляти повну залежність від Нього.

Ще бойовий клич Архангела Михаїла "Хто яко Бог?" був виразом вшану­вання Бога. Бог не є залежним від жодної істоти, а кожне створіння залежить від Нього, хто це визнає, — вже вшановує Бога. "Шанувати Бога — значить визнавати не свою мізерність, але силу Бога" (М. Лят.). Хто шанує Бога, той може говорити за Давидом: "...вік мій — немовби ніщо перед тобою" (Пс. 39, 6), Пошана Бога виявляється передусім у внутрішній покорі перед Богом, а відтак зовнішніми проявами (св. Тома з Акв.). Людину, котра по-справж­ньому вшановує Бога, називаємо побожною.

Внутрішньо вшановуємо Бога через віру, надію і любов.

Якщо віримо всім висловлюванням найправдивішого Бога, то шануємо Його як найвищу Правду. Якщо надіємося на всемогутнього і найкращого Бога — творця всього доброго, то шануємо Його як джерело усіх благ. Якщо любимо Бога і лише Його бажаємо, то обожнюємо Його як нашу найвищу мету. Належне пізнання Бога є найкращим свідченням початку поваги до Бога (св. Авг.); тому що неможливо пізнати Бога і не вшановувати його. "А якщо хто знає всемогутність Бога і Його готовність робити добро, чи ж може не надіятися на Бога?" (Рим. Кат.). Чи міг би не любити Бога той, хто знає, скількома добродійствами він завдячує Богові? "Чи може будь-яке створіння пізнати Бога і не любити Його?" (Св. Тома Віль). А за любов'ю обов'язково йде пошана та величання, "бо ми шануємо те, що любимо" (св. Авг.). Між любов'ю до Бога і побожністю (величанням Бога) немає ніякої різниці, як між вогнем і полум'ям (св. Франц. Сал.). Вшанування Бога складається з трьох частин: віри, надії, любові (св. Берн.). Бога потрібно шанувати вірою, надією та любов'ю (св. Авг.). Зовнішнє служіння Богові є нічим іншим, як лише вираженням віри, надії та любові.

Внутрішню пошану проявляємо зовні тим, що даємо пожертвування, приймаємо св. Тайни, молимося, стаємо на коліна, б'ємо поклони, складаємо руки в молитві, б'ємося в груди і т. п.

Пожертва перевершує всі інші прояви пошани, як сонце перевершує зірки, тому що пожертва єднається із зреченням. Пожертва — це віддання чи зни­щення видимого дару Божого, щоб таким чином возвеличити Бога, найвищого Господа. Пожертвою заявляємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, що ми готові віддати заради Нього усе майно і життя, словом, все, що лише маємо найдорожчого; коли ж знищуємо жертовний дар, визнаємо зазначуємо, що Бог є найвищим Господом світу і що перед Ним ми всі є нічим.

Порівняно з пожертвою всі інші зовнішні вшанування є лише тінню, тому що пожертвою визнаємо нашу підпорядкованість Богу не лише словом (як при усній молитві), не лише знаком (коли стаємо на коліна, або б'ємо себе в груди), але ділом. Приймання Св. Тайн — це дійства, встановлені Ісусом Христом; вони сприяють нашому освяченню.

Приймаючи св. Тайни, виражаємо нашу залежність від Бога. Коли стаємо на коліна або б'ємо поклони (як це робив Ісус Христос на Оливній горі), засвідчуємо, що перед Богом ми є маленькими; складанням рук визнаємо, що ми зв'язані або безсиллі самі по собі; коли б'ємо себе в груди (як митар у храмі), засвідчуємо, що ми заслуговуємо биття, тобто покарання. Знімання головного убору означає свободу в служінні Богу. І, навпаки, покрита голова (як це прийнято у євреїв) є знаком підкорення закону (І Кор. 11, 4-10).

Ми повинні віддавати Богу зовнішню пошану тому, що й тіло повинно Бога возвеличувати, а також тому, що зовнішня пошана примножує у нас внутрішню пошану; і, нарешті, тому, що зовнішня пошана відповідає потребам нашої людської природи.

Як душа, так і тіло — це справа Бога, тому одне й друге повинні віддавати шану Богові і коритись Йому. — "Всезнаючому не потрібні зовнішні прояви" (складання рук, ставання на коліна і т.д.), бо ж Йому добре відомі наміри того, хто молиться; ці знаки, однак, є важливі для людини тому, що розпа­люють скриті порухи серця і зумовлюють зростання внутрішньої пошани" (св. Авг.). Зовнішня пошана наче кора внутрішньої пошани. Дерево, позбавлене кори, гине; подібно гине в нашому серці почуття пошани, якщо не проявляємо його зовні. Це закладено в людській природі, — те, що відчуваємо в душі, проявляється і назовні; тому у кожної людини почуття втіхи, гніву, суму і т.д., проявляється у виразі обличчя. Те саме стосується і почуття пошани до Бога. Якщо в якомусь будинку виникне пожежа, то вона виявиться полум'я, або бодай димом; так само й вогонь пошани до Бога, котрий горить в серці людини, повинен проявитися і назовні. Людина змушена була б піти наперекір своїй природі, якщо 6 хотіла вшанування Бога обмежити виключно своїми думками і почуттями. Тому, що зовнішні обряди під час молитв є лише засобом для досягнення мети (засобом для примноження внутрішньої побожності), можна їх і пропустити, якщо б перешкоджали внутрішній пошані. Якщо, напр., хтось змучений, тоді може молитися й сидячи. Можна також молитися стоячи або ходячи, якщо знаємо з досвіду, що так побожніше молимося. "Не мучся довгим стоянням на колінах, бо не зможеш зосередитися. Вистачає, коли духом стоїш на колінах перед Богом із належною побожністю" (св. Тер.).

Якщо людина вшановує Господа Бога ззовні, то повинна при тому завжди пробудити в собі відповідне внутрішнє почуття.

Хто падає на коліна, складає руки, б'ється в груди і т. п., а не думає при цьому про Бога, той є лицеміром, бо виявляє назовні те, чого не відчуває всередині. А скільки ж людей не раз виконують згадані релігійні обряди зовсім без думки, лише за звичкою! Так не повинно бути! Це ж не буденні вітання на вулиці, коли люди говорять один одному: Добрий день, добрий вечір, моє шанування і т.п., а не раз і не думають навіть про те, що говорять. Обряди, яких ми дотримуємося, щоб ушановувати Бога, повинні бути відображенням і виявом того, що відчуваємо в серці. Недарма говорить Ісус Христос до самарянки: "Бог-Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися"(Йоан 4,24), тобто зовнішній вияв поваги до Бога спочатку повинен зародитися у нашому серці (дусі) і повинен повністю відпо­відати почуттю внутрішньої пошани (опиратися на правду). "Не виявляй ніколи побожності, якої не маєш, і навіть ту, яку маєш, можеш приховати" (св. Тер.). Дехто з грішників любить демонструвати свою ніби-то повагу до Бога, щоб таким чином показати себе перед людьми у кращому світлі і скрити своє грішне життя. Але це все одно, що жувати пахучі цукерки, щоб скрити неприємний запах від зуба, який псується. У давніх єгиптян був звичай баль­замувати тіла померлих, щоб запобігти їх розкладу і позбавити неприємного запаху. Диявол чинить так само з грішником, щоб скрити неприємний запах гріха. Він бальзамує тіло пахощами різних показних доброчесностей, щоб не кожний зауважив, що воно мертве (Вен.). Таких показних "святих", — лице­мірів найкраще можна розпізнати по тому, що вони не мають любові до ближнього і намагаються постійно звертати на себе увагу. Найчастіше вони моляться у публічних місцях, сильно б'ють себе у груди, завертають очима, зітхають, як ковальські міхи. Вони належать до багатьох церковних товариств, вважають занедбання сповіді у призначений час сповіді злочином (однак можуть скрити під час сповіді тяжкі гріхи), щораз звертаються до Божого імені і т. п. Але, разом з тим, з кожним живуть у незгоді і вороже ставляться один до одного, постійно обмовляють ближніх, не дають милостині, заздрять іншим у найдрібніших речах. "Лицеміри — це жалюгідні мученики диявола" (св. Верн.). Показна побожність таких лицемірів не є довготривалою, тому що не випливає з внутрішнього вшанування Бога. "Небесні тіла, комети і планети дуже схожі між собою; однак комети зникають безслідно, а планети ж існують і блищать. Подібна ситуація і у випадку щодо справжньої побожності і лицемірства" (св. Франц Сал.)- Лицеміри жартують собі з релігії і відвертають не одну людину доброї волі від виконання релігійних обрядів, за що не мине їх заслужена кара.

Віддаючи Господу Богу зовнішню шану, ми повинні уникати будь-якого надміру у виявленні своїх почуттів, а також пам'я­тати про сумлінне виконання своїх безпосередніх обов'язків.

Вшанування Бога повинно бути вільним від усякого перебільшення. "Справжня побожність проявляється не у звішуванні голови, не в удаваній печалі, не у посоловілому обличчі і т. п., ні, — справжня побожність має в собі радість" (Зайлер.). Людина помиляється, якщо вважає, що лише тоді буде вшановувати Бога, коли буде дотримуватися багатьох релігійних обрядів. Коротка молитовка, проказана сто разів щиро, від серця, не раз вартує більше, ніж сто різних молитов (св. Франц Сал.). Якщо хтось ушановує Господа Бога, повинен пам'ятати про те, щоб не занедбувати своїх обов'язків. Людина вша­новує Господа Бога найкраще тоді, коли сумлінно виконує свої обов'язки. "Хто ревно і з любов'ю до Бога виконує свої обов'язки, той є по-справжньому побожною людиною" (св. Франц. Сал.).

ІДОЛОПОКЛОНСТВО

Кожна людина відчуває свою залежність від якогось найвищого єства і відчуває внутрішню потребу вшановувати це найвище єство.

Отже, хто не пізнає і не вшановує справжнього Бога, той змушений спря­мувати свою пошану на якесь створіння, тобто стати ідолопоклонником. Хто не хоче вшановувати Бога об'явленим Ним і приписаним Церквою способом, той буде Його вшановувати, але нерозумним способом. Вшанування Бога випливає з віри; отже, яка віра в людини, така й її пошана до Бога. Якщо віра фальшива, то фальшивою буде й пошана, яка віддається Богові.

Ідолопоклонство проявляється тоді, коли Божа пошана віддається якомусь створінню, напр., сонцю, вогню, тваринам, ідолам і т. п.

Євреї неодноразово відступали від віри в справжнього Бога і захоплювалися ідолопоклонством. Знаємо, що у пустелі вшановували золоте теля (Вихід 32), що відтак вшановували ідола Навуходоносора (Дан. 3). Знаємо, що солдати Юди Макавея полягли в боротьбі за те, що мали при собі речі, пов'язані з поганськими жертвами. За полеглих наказав Юда принести щедрі жертви, аби перепросити Бога (II Мак. 12, 40). Християни також захоплювалися ідолопоклонством, передусім у час великих переслідувань, коли не один приносив жертви божкам зі страху перед муками. Французи стали ідолопоклонниками під час французької революції, коли в церкві вшановували смертну жінку, називаючи її богинею розуму (10. ХІ.1793р.).

Ідолопоклонство існує серед іновірців і сьогодні.

Іновірці "проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображає тлінну людину, птахів, чотириногих і гадів" (Рим. 1, 23). Народи Азії, над якими сяйво небесних тіл сильніше, ніж над нами, вважали божками сонце, місяць і зірки, а також вогонь як джерело світла, вітер і воду (Прем. 13, 2). Єгиптяни шанували переважно тварин, як домашніх, так і диких, напр. котів, кроко­дилів; образам тих звірят також віддавали Божу пошану. Римляни і греки вшановували переважно ідолів і образи божищ. І що іновірці внаслідок ідолопоклонства грішили, то це було лише справедливою карою їм за те, що відмовилися від правдивого Бога (Рим. 1, 28). Вони уявляли собі своїх богів грішниками, навіть опікунами гріха. Так, напр., вважали бога Меркурія опікуном злодіїв та брехунів, Вакха — опікуном пияків. Вони вважали, що, здійснюючи подібні гріхи, роблять своїм богам послугу. Апостол називає ідолопоклонників спільниками диявола (І Кор. 10, 20), бо диявол був душею усього ідолопоклонства. Він вселявся в ідолів, а не раз і промовляв їхніми вустами. Давид говорить, що всі нехристиянські боги є дияволами (Пс. 95, 5). Як же ж ми повинні дякувати Панові Богу за те, що просвітив нас світлом Євангелія! Цю вдячність виявляємо тоді, коли встаємо під час читання Євангелія на Службі Божій. Церква ретельно працює над тим, щоб навернути іновірців, посилаючи з цією метою місіонерів, які незважаючи на небезпеку, навертають іновірців до правдивої віри. Обов'язком кожного християнина-католика є допомога місіонерам у першу чергу молитвою та милостинею.

Ідолопоклонством грішить також той, хто душею і тілом віддається якійсь створеній речі.

Такими ідолопоклонниками є насамперед скнари (Єф. 5, 5); бо всі свої бажання і прагнення, усе своє життя і здоров'я приносять у жертву зажер­ливості, користолюбству, тимчасовим благам. Скупість — це ідолопоклонство (Кол. З, 5).

Такими ідолопоклонниками є люди скупі, горді, нечисті, непомірковані і т. п.

Богом кожного є те, чого він бажає і що шанує (св. Авг.). Богом скупих є гроші (Ос. 8, 4). Богом гордих є почесті, богом непоміркованого — черево (Фил. З, 19), богом нечистих — тіло (І Кор. 6, 15). Зажерливість, гордість і розпуста — це потрійний бог дітей світу (Мег.). Ідолопоклонниками є також батьки, котрі надто люблять своїх дітей (Прем. 14, 15).

Ідолопоклонство — це злочин проти величі Бога.

Ідолопоклонство — гріх, найтяжчий з усіх гріхів (св. Тома з Акв.). У євреїв ідолопоклонство каралося смертю (Вихід 22, 20). За Божим наказом загинуло одного разу 23.000 євреїв, котрі згрішили ідолопоклонством (Вихід 32, 28). Ідолопоклонство — це найтяжчий злочин на землі (Терт.), це перша і найбільша провина (св. Григ. Наз.). Хто поринає в ідолопоклонство, той накликає на себе прокляття Бога (Второзак. 27, 15), тобто, потрапляє в біду. Бачимо це на прикладі народів — нехристиян; деякі з них упали так низько, що займаються людоїдством. Ідолопоклонники, нечисті, скупі люди, пияки і т. д. не потраплять до Царства небесного (І Кор. 6, 10).

ФАЛЬШИВЕ ВШАНУВАННЯ БОГА

Забобон — це фальшиве наслідування справжньої побож­ності (Соб. Трид. 22). Забобон — це фальшиве релігійне переко­нання, яке спонукає нас покладати надію на певні благі і часто навіть небезпечні дії; або відлякує нас (фальшиве релігійне переконання) від звичайних речей, наділяючи їх надприродною СИЛОЮ. Якщо людина хоче пізнати, чи певна дія забобонна, чи ні, воно повинна подумати над тим, чи та дія може мати наслідки (допомогти нам або пошкодити) сама по собі, чи наказу Бога. Коли ж дія не може мати наслідків ні сама по собі, ні з наказу Бога, тоді людина грішить забобоном, якщо відда­ється тій дії. Напр., якщо хтось носить із собою якесь зілля, переконаний в тому, що вона врятує його від небезпеки або обдарує достатком, то він грішить забобоном, тому що те зілля не має такої сили ні за своєю природою, ні за наказом Божим. Забобоном є також віра в те, що голос сови здатний спричи­нити смерть, або якщо заєць пережене фіру, то станеться нещастя; голос сови не має за своєю природою жодної сили, щоб когось умертвити, так само і заєць не має такої сили, щоб перевернути фіру. Було б забобоном також вважати, що коли краще покропиш свяченою водою якусь річ, або коли її посвятити сім разів, то вона набере більшої сили. Забобоном є також віра в так званий "Божий лист", який часто поширюють між людьми. Він не має ніякої церковної ваги, а написала його світська людина, котрій вдалося велику кількість людей ввести в оману і т.д. Однак, не вважається забобоном, якщо людина заздалегідь за певними ознаками передбачає дощ або вітер. Якщо кури піють, кажемо, що буде дощ. Чому? Тому що на організм цих птахів впливає повітря, як впливає воно на людину, хвору ревматизмом, котра відчуває сильніший біль напередодні дощу. Не можна вважати також забобоном і те, якщо по сонцю або по місяцю розпізнають якусь зміну, тому що це також робиться на основі певних ознак і т. д., і т.п. Забобон бере свій початок у поганстві. Римляни, напр., взнавали волю богів із нутрощів убитих жертовних тварин. Греки досліджували своє майбутнє таким чином. Вибрана жриця воссідала на золотому триножнику, котрий стояв над тріщиною в землі, звідки виходили випари. Запаморочена тими випарами, жриця впадала в стан несвідомості і видавала з себе напівзрозумілі слова, які жреці записували і оголошували як пророцтво. Є нерозумні люди, котрі говорять, що Церква поширює забобони. Це очевидна неправда; Церква, навпаки, на кожному кроці намагається поборювати забобони. Скільки ж давніх забобонних звичаїв зникло з виникненням християнства! Деякі посилаються на різні забобонні, ніби-то чудесні речі (листи з неба і т. д.), розповсюджені серед простонароддя; та не раз доведено, що авторами і пропагандистами таких речей є якраз вороги Церкви, котрі хочуть у такий спосіб висміяти нашу релігію. Смішно було б говорити, що самі священики поширюють між людьми такі речі, котрі применшують роль релігії та Церкви. Цікаво, що забобони зустрічаємо передусім серед таких людей, котрі не вірять не визнають релігії. Безвір'я і забобон завжди йдуть у парі.

ПРО СНИ

Чи грішить забобоном той, хто вірить у сни? Передусім треба знати, що сни можуть бути троякого роду: або від Господа Бога, або від диявола, або від самої людини. Про те, що сон може бути від Господа Бога, свідчить св. Письмо. Згадаймо сон Йосифа Єгипетського, сон фараона, Навуходоносора, св. Йосифа Обручника, Пречистої Діви Марії. Бог є найвищим Володарем, тому може проголошувати свою волю, як Йому подобається, отже, також і через сон; однак, з другого боку, було б зарозумілістю робити висновок, що і нам Господь Бог уділить такої ласки. Коли Господь Бог відвідує людину у сні, то людина відчуває, що це сон від Господа Бога. Коли Господь Бог через Ангела оголосив св. Йосифові, щоб він із Матір'ю Божою та з Дитятком Ісусом утікав до Єгипту, св. Йосиф без жодного сумніву прислухався до того наказу. Не говорив собі, що це був лише сон, що це, можливо, неправда, але відразу прислухався до цього Божого голосу. Однак, можуть бути і випадки, коли людина не зовсім упевнена, що це сон від Господа Бога. Як у такому випадку чинити? Тут треба брати до уваги наступне: чи гідне Господа те, що сниться; чи спонукає людину до того, щоб вона творила добро; чи душа після такого сну спокійна й охоча до побожних справ. Якщо так дійсно є, то людина повинна йти за тим сном. Коли сниться, напр., щоб людина висповідалась, щоб звільнилася від гріха, або сниться Матір Божа чи Ісус Христос, — це все заохочує до добрих справ, до любові до Господа Бога; такий сон людина повинна прийняти і чинити так, як було сказано у сні. Якщо ж людині сниться беззмістовний, марний, грішний сон, або такий, котрий спонукає до зла і приносить неспокій, таким сном треба знехтувати і забути про нього. Сон може бути також від диявола. Диявол намагається спокусити і покликати до гріха людину і під час сну. Він може впливати на фантазію людей, а також на їхні думки з метою спокусити. Тому, коли людина прокинеться, повинна знехтувати таким сном, а не розтлумачувати його, а тим більше за ним іти. Сон може походити також від самої людини. Звичайно, сни — це наче темне, заплутане віддзер­калення наших почуттів, нахилів, думок, занять або наших намірів. Такі сни, хоч вони були б не знати якими, не мають найменшої сили, щоб життя людини зробити щасливим або нещасливим; проте не можна на таких снах ворожити, щоб пророкувати, тому що хто так чинить, — грішить забобоном. Отже, забобон — коли людина думає, що з родини хтось помре, якщо сниться полотно, хоругви, корови, чи що зуб випав, що вікно випало; чи якщо сняться бджоли, то буде вогонь; або якесь нещастя, якщо сниться священик; або якесь щастя, якщо сниться диявол і т.д. і т.д. Чи вважалося б це Божою святістю, якщо б Господь Бог бавився з людьми такими дурницями? Такі сни не мають сили, щоб впливати на майбутнє життя людини ні за своєю природою, ні з наказу Бога. Буває, не один говорить, що снам треба вірити, бо вони збуваються. Скільки було таких випадків, коли про когось говорять, а він у той момент приходить. Чи те, що про нього йшла мова, притягнуло його? Ні, це чистий випадок. Так само, коли щось сниться, якраз так і стається — чи причиною цього був сон? Ні, так вже мало бути. Забобоном є також гра в лотерею на основі снів, тому що і в цьому випадку сон не може передбачити, які цифри виграють. А якщо виграють ті самі цифри, котрі приснилися, то це також лише випадковість, а, можливо, втручання в цю справу злого духа  з тією метою, щоб привести людину до загибелі. Якщо людина не вірить у сни, не ворожить собі на снах, може про них думати (хіба би сон був сам по собі грішний), може також і другим розповідати.

Наслідком забобонів були у середні віки так звані процеси чарівниць.

Тридцятилітня війна, котра почалася у 1618р., принесла зі собою у Німеччину страшні злидні і нестатки. Багато хто приписував ці нещастя покаранню небесному, інші вбачали причину нещастя в окремих особах, котрі ніби-то були в союзі з дияволом і зуміли накликати на людей різні біди: війну, хвороби, вогонь, повінь, неврожай і т.д. Таких осіб називали чарівни­цями. Світська влада чинила нерозважливо, тому що скрізь направляла спе­ціальних "інквізиторів" (слідчих суддів), котрі повинні були стежити за особами, підозрюваними в чародійстві. Підозрювали в першу чергу побожних людей, які мали ворогів, і ті вороги хотіли їх позбутися. Підозрілого викли­кали до інквізитора і тут чекала на нього неминуча загибель. Якщо людина намагалася виправдовуватися, її піддавали страшним тортурам, аби лише змусити до правдивого чи неправдивого зізнання. Засоби, котрі застосовували інквізитори, щоб примусити людину признатися, були жахливі: затискали у спеціальних лещатах пальці рук або ніг так, що трощили кістки, зв'язували руки ззаду і на шнурку тягнули поволі догори, викручуючи суглоби в руках, або підвішували людину за руки, а до ніг прив'язувати тягарі, або припікали вогнем підошви чи інші частини тіла. Звинувачений, хоч і був невинним, майже завжди зізнавався в усьому, аби уникнути страшних мук. Після такого зізнання людину засуджували до спалювання живою на вогні, а майно конфіс­ковували. Жертвою цих забобонів були найчастіше заможні жінки. Такі проце­си над чарівницями відбувалися як серед католиків, так і серед протестантів. У місцевості Вольфенбітель, де проживали протестанти, можна було побачити цілий ліс стовпів, на котрих спалювали чарівниць; його й назвали пізніше лісом чарівниць. Першими, хто рішуче і відверто виступив проти цих варварських процесів, були єзуїт Адам Таннер і єзуїт Фредерік Шпе (+1636). Останній змушений був як священик підготувати до смерті понад 200 жінок, засуджених за чародійство, і бачив, що це були переважно особи зовсім невин­ні. На захист переслідуваних ніби-то чарівниць і проти їх катів він написав листа і переслав його тодішньому імператорові Фердинанду та елєкторам. Під впливом цього листа перший елєктор Могунцький заборонив ці варварські процеси у своєму елєкторстві. Його підтримали й інші, однак значно пізніше. Отже, бачимо, що Церква та релігія не мали зовсім нічого спільного з такими зловживаннями. Вину слід приписати нерозсудливості і злобі людей, передусім тих, котрі завдяки своїй посаді мали змогу і були зобов'язані запобігти злу, але цього не зробили.

Ворожбою грішить той, хто за допомогою невідповідних засобів намагається довідатися про таємні речі або передбачити майбутнє.

Такою ворожбою була, напр., у нехристиян астрологія, тобто тлумачення долі людини на основі руху зірок. У римлян авгури пророкували майбутнє на основі спостережень за польотом і криком птахів або ворожили на жирі святих курей.

Та й сьогодні нерідко зустрічаємося з ворожінням. На основі появи комети не один пророкує війни, неврожай або епідемію. Розповсюджена ворожба на картах.

Пояснення снів, сонники, ворожіння на лівій руці, відгадування майбут­нього на основі чисел, цифр і різних подій — все це веде свій початок із забобонної ворожби. Так, напр., чхання зранку повинно означати дарунок, виття собаки — віщування смерті сусіда; якщо годинник зупиниться без при­чини — помре хтось із рідні, якщо сова сяде на дах — також помре хтось із рідні і т.п.

Про ворожбитів говорить св. Амвросій: "Не знають свого майбутнього, а хочуть знати майбутнє інших. Нерозумно чинить той, хто вірить у щось подібне".

Спіритизмом називаємо виклик духів, щоб дізнатися від них про потаємні речі.

Найдокладніші подробиці про спіритизм читач знайде в науці про Ангелів. Спіритисти стають знаряддям духа, вони хочуть, щоб невідомий їм дух користувався їхніми руками або словами, як знаряддям, тим чи іншим способом; напр., стуканням виявив їм свої думки і таємниці. "Злочином є давати себе повчати дияволам, коли маємо під рукою, святе Письмо (Слово Боже)" (св. Тома з Акв.). Господь зневажає тих, хто хоче дізнатися правди у померлих (Второзак. 18, 11-12). Спіритистів виправдовують часто тим, що вони є християнами, що часто вживають ім'я Боже і навіть моляться. Про це говорить св. Золотоуст: "Якраз тому гордую ними, що зловживають іменем Божим і зневажають Його, що називають себе християнами, а чинять, як погани" (св. Золот).

Чародійством називаємо виклик духів, щоб за їхньою допомогою чинити чудесні діла.

Відомо, що були, в основному між іновірцями, люди, котрі робили мнимі чудеса за допомогою чорта. Такі чародії жили в Єгипті у часи Мойсея і повторювали його чудеса (Вихід 7,11). Чародієм був Симон із Самарії, котрий жив у часи Апостолів і обманював багатьох своїми чародійствами (Діян. Ал. 8, 10). Антихрист також буде робити багато мнимих чудес за допомогою злого духа (II Сол. 2, 8).

Фальшиве вшанування Бога засліплює людину і призводить до помилок

Забобонні люди стають боягузами. Вони лякаються кожної дрібниці: виття собаки, шуму вітру, каркання ворони і т.п. Віра у забобони робить їх неспра­ведливими відносно ближнього і нечуйними до чужої біди; вони легко стають необ'єктивними і осуджують ближнього без підстави. В певні дні нікому нічого доброго не роблять, тому що переконані, що через це щастя залишило б їх. Як далеко може зайти нерозумна поведінка, причиною якої є забобони, послу­жить такий приклад. Одна жінка була невиліковно хворою і лікар заохочував її прийняти св. Тайни. Хвора вже майже згодилася, коли раптом почула голос зозулі. Вона відразу змінила своє рішення і сказала: "Зозуля накувала 12 разів, отже, буду жити ще 12 років". Неможливо було її намовити з'єднатися з Богом. її стан погіршився і через кілька годин вона померла (Льорнер.) Забобонних людей Бог не любить. Бог говорить: "Хто звернеться до заклиначів мерців і знахарів, щоб слідом за ними блудувати, я звернуся проти нього й викоріню його з-поміж його люду" (Левіт 20, 6). Хто надіється на скороминучі реалії або навіть на злих духів, той наділяє їх більшою силою, ніж Бога — отже, відкидає властивості Божі, його святість, всемогутність, мудрість і т.д. Тому справедливо карає Бог таких фальшивих шанувальників. Ізраїльський цар Ахаздія вислав одного разу послів до Еккарону, щоб у храмі довідалися в божка Ваал-Зевува, чи скоро одужає. Послів зустрів пророк Ілля і сказав їм: "Хіба в Ізраїлі нема Бога, що ви йдете питати Ваал-Зевува, екронського бога?" (II Цар. 1). Невдовзі Ахазія вмер. Сором тому християнину, котрий відновлює союз із чортом (св. Єфр.).

ВШАНУВАННЯ СВЯТИХ

Святими називаємо всіх тих, котрі померли в стані Божої ласки і знаходяться вже на небі; зокрема відносимо до них тих померлих, котрих Церква канонізувала, тобто проголосила святими.

Не слід думати, що завдяки канонізації Церква відчиняє тому чи іншому померлому ворота неба.

Канонізацією Папа лише привселюдно заявляє, що та чи інша людина жила свято (як це свідчить її життя), що знаходиться вже на небі (як стверджу­ють доведені чудеса), і що саме тому вона заслуговує привселюдного шанування в Церкві. Канонізацію випереджає беатифікація. Церква дає наказ вшанову­вати певного Святого лише в деяких місцевостях, а при канонізації — в цілій Церкві. Вивчення життя Святого і здійснених ним чудес, яке передує канонізації, ведеться надзвичайно докладно і строго. Цим займається спеціаль­ний суд присяжних, який складається з кардиналів, адвокатів, медиків і філософів. Канонізація може наступити не раніше, як через 50 років після смерті Святого. Святих деколи порівнюють з зірками (бо їх багато і вони різні, як і зірки), з коштовними каменями, тому що вони не часто з'являються серед загалу людей, і мають велику ціну в очах Бога; з кипарисом, котрий ніколи не зотліває, тому що вони зуміли уберегтися від гнилі гріха; з високими ліванськими кедрами, бо вони досягли найвищої досконалості; з пахучими ліліями, тому що поширювали між людьми аромат добрих справ (св. Тома з Акв.); з ковадлом, бо не впали під ударами долі (як ковадло не змінюється під ударами молота) (св. Єфр.); з раєм, наводненим чотирма річками, бо сяяли чотирма головними доброчесностями (св. Ізид.). Святі є стовпами Церкви, бо підтримують її своїми молитвами (св. Золот.); є вежами Церкви, бо зміцнюють її велич, силу і значення (Вен.).

Церква бажає, щоб ми віддавали привселюдну шану тим Святим, котрих вона проголосила Святими.

Церква знає, що вшанування Святих є для нас чимось "добрим і вартісним" (Соб. Трид. 25). Вона користується кожною нагодою, щоб заохотити нас до шанування Святих. При хрещенні дає кожному віруючому ім'я одного із Святих. Кожного дня Церква святкує пам'ять одного із Святих, ставить у храмах статуї Святих та їх образи, звертається до Святих під час Богослужінь.

Вшанування Святих не є уславленням або віддаванням їм шани Божої.

Славимо лише Бога, а не Святих, бо знаємо, яка безмежна прірва між Богом і Святими. Хоч Святі значно вищі від нас щодо позитивних якостей та своєї значимості, все ж таки вони є лише створіннями, як і ми. Отже, наше вшанування їх є лише глибокою повагою, яка схожа на повагу до прославленої людини. Ця пошана подібна до пошани, яку віддаємо Святим слугам Божим уже тут, на землі, але вона більш виразніша і палкіша, тому що Святі царст­вують у небесній славі як переможці (св. Авг.). Святі не вимагають від нас, щоб ми їх прославляли. Коли Товит разом із родиною упав до ніг Архангела Рафаїла, той йому сказав благословити не його, а Бога і Богу славу співати (Тов. 12, 18). Св. Йоан Євангелист припав до ніг Ангела, котрий сказав йому: "... я співслуга твій і братів твоїх, що мають свідчення Ісуса; Богу клонися" (Одкр. 19,10). Коли стаємо на коліна біля могил Святих або перед їх образами, то цим не віддаємо їм шани як Богові, так, як і не робить цього слуга, котрий на колінах благає свого пана про якусь ласку. Коли відправляємо Службу Божу в честь Святих, коли присвячуємо їм храми і вівтарі, то, завжди звер­таємося до Бога, а Святих лише просимо, щоб вони наші пожертвування або молитви донесли до Бога. Вшанування Святих не є ідолопоклонством, не є і виявом недовіри до Христа. Вшанування Святих є виявом покори. Відчуваю­чи свої провини, не маємо відваги самі постати перед Ісусом Христом, тому вибираємо собі посередника, прохання котрого можуть принести більший успіх.

Вшановуємо Святих тому, що вони є друзями Бога, князями неба і нашими добродіями.

Святі назавжди є друзями і слугами Бога. Кожна чесна людина бажає того, щоб поважали її друзів, і почуває себе особисто приниженою, якщо хтось ними нехтує. Як же ж повинен жадати того Бог щодо Своїх Святих! Бог хоче, щоб ми шанували передусім тих, котрі за життя любили Його понад усе (св. Альф.). Живучи на землі, Святі уникали будь-якої слави та пошани; безбожні і злі люди зневажали їх, переслідували і ображали. Тому Бог прагне, щоб після смерті їх невинність і доброчесність стала відома усім, щоб усі християни вшановували їх (Кохем.). Бог також бажає, щоб ті, котрі стоять нижче, дійшли до спасіння через посередництво тих, хто стоїть вище (св. Тома з Акв.). Більше того, Бог сам шанує Святих; Він творить чудеса на їх прохання і карає за заподіяну їм образу. Ісус Христос сам говорить: "Того, хто мені служить, пошанує Отець" (Йоан 12, 26). —- Вшановуємо Святих заради їх почесного становища на небі. Майже кожний Святий зробив для нас щось добре. Один приніс нашій вітчизні світло Євангелія (напр., св. Кирило та Мефодій слов'янам), інший зберіг католицьку віру від знищення (Св. Ігнасій Льойоля завдяки заснуванню чину єзуїтів), ще інші залишили нам дорогоцінні книги (св. Августин, св. Франц Селезій) і т.д. Заради Святих оберігає не раз Бог їх ближніх. Заради 10 праведників Бог був готовий пробачити Содому (Буття 18, 32), заради Йосифа благословив Бог увесь дім Потіфара (Буття 39, 5), заради заслуг Давида зберіг Бог царство розпусного царя Соломона (І Цар. 11, 12), з огляду на вибраних будуть скорочені дні суду (Мат. 24, 22). Святі заступаються перед престолом Бога за своїх рідних і земляків. Пророк Єремія і після смерті не переставав молитися за єврейський народ і за святе місто (II. Мак. 15, 14). Святі на небі і віруючі на землі є членами одного тіла. Коли один член страждає, страждають разом із ним і всі, і всі допомагають один одному. Тому і Святі на небі підтримують нас своїми молитвами (св. Бонав.).

Вшановуємо Святих тим, що благаємо у них заступництва за нас перед Богом, щорічно відзначаємо їх свята, шануємо їх образи і мощі, носимо їх імена, віддаємося під їх опіку, прославляємо їх заслуги в розмовах і піснях. Найкращим ушануванням Святих є наслідування їхніх доброчесностей.

Нашим призначенням є те, щоб ми колись стали товаришами Святих у Царстві небесному. Тому єднає нас із ними взаємна любов. Разом із Святими ми належимо до одної великої Божої родини, до "єдності Святих". Тому Святі заступаються за нас в основному тоді, коли ми звертаємося до них, тобто коли просимо їх про молитву перед Божим престолом. Через звертання до Святих визнаємо одночасно нашу віру в те, що їх молитви мають велику силу; отже, це звертання є виявом нашої до них пошани. Вшанування пам'яті Святих триває з часу заснування Церкви. Перші християни старанно запису­вали день смерті кожного Мученика, щоб щорічно відзначати його (св. Кипр.). І слушно. Якщо відзначаємо ювілеї різноманітних важливих подій, дні пам'яті знаменитих людей, чому ж не повинна Церква святкувати дні пам'яті своїх найзнаменитіших членів!

Шануємо образи наших родичів або знаменитих людей. Радо зберігаємо пам'ятки про дорогих нам людей. У Парижі є спеціальний храм, так званий пантеон, в якому зберігає народ тіла славетних людей, ушановуючи таким чином пам'ять про них. Наскільки ж більше ми повинні вшановувати образи та мощі Святих! Часто називаємо іменами прославлених людей міста, вулиці, заклади; тим справедливіше вибирають вірні для себе імена великих Божих Святих під час Хрещення або вступу до монашого чину. Віруючі віддають під опіку Святих церкви, вівтарі, міста і цілі краї; таких Святих називаємо "Покровителями" (патронами). Знаменитих людей прославляємо в розмовах і піснях, так само славить Церква своїх Святих. Однак, найбільше ми повинні пам'ятати про те, щоб наслідувати Святих у доброчесностях і досконалості.

Вшановуючи святих, заслуговуємо на Божу ласку.

Вшановуючи Святих, заслуговуємо у Бога багато благ. Якщо у чомусь, можливо, відмовив би Бог одному Святому, то багатьом Святим не відмовить; також і протоігумен не відкине прохання, якщо попросять усі монахи (Дид. Н.). Як жебрак, котрий іде через місто від хати до хати і просить милостиню, так і ми повинні в тому небесному місті проходити то вулицею Апостолів, то вулицею Мучеників, дівиць або ісповідників і всюди просити заступництва у Бога (св. Бонав.).

Доведено, що деякі Святі можуть нам бути особливо корисними в тій або іншій потребі. Так, напр., з проханням щасливої смерті звертаємося передусім до св. Йосифа (при смерті котрого були присутні Ісус і Марія); в тимчасових матеріальних потребах — також до св. Йосифа (котрий годував і виховував Ісуса); при загрозі пожежі — до св. Флоріана (котрого втоплено за віру); при хворобі шиї — до св. Власія (тому що він допоміг видужати хлопцеві від цієї хвороби); при захворюванні очей — до св. Отилії (котра при хрещенні прозрі­ла); під час епідемій — до св. Роха (котрий доглядав і зцілював заражених); якщо когось безчестять людські язики, той звертається до св. Івана Непомука (котрий помер, оберігаючи тайну сповіді); щоб знайти загублену річ, звер­таємося до св. Антонія з Падви (котрому хтось вкрав рукопис, але під впливом його молитов віддав його) і т. д. Можна припустити, що Бог наділив деяких Святих особливою силою і вмінням допомагати в деяких потребах (св. Тома з Акв.). Можна також на основі різних чудесних пригод зробити висновок, що Святі особливо цікавляться особами, котрі опинилися в подібній ситуації і потребують допомоги, якої вони колись потребували; або місцевістю, в якій вони колись жили і т.п.

У деяких місцевостях зустрічаємо вшанування так званих "14 святих Покровителів у потребі". Це вшанування є дуже давнє і стосується найвизначніших Святих із перших часів християнства.

До числа цих Святих належать Святі різного віку і стану, котрі вже в ранній період християнства зазнали великої пошани, а згодом різні стани обрали їх своїми покровителями в різних потребах. Серед тих Святих знаходи­мо три дівиці (св. Варвару, св. Катерину і св. Маргариту), одне дитя (св. Віта), одного юнака (св. Юрія), двох єпископів (св. Дионісія і св. Власія). Крім св. Ідія, опата (що походив з Афін і жив близько 700 p.), всі інші були Мучениками.

Щоб забезпечити успіх своїй молитві, люди зверталися відразу до усіх Святих. Апостольська Столиця прихильно ставиться до такого Богослужіння.

Підтвердженням цього є те, що у 1898 р. Папа підніс відпустову церкву "14 Святих" у Франконії (Баварія) до гідності папської базиліки.

ВШАНУВАННЯ МАТЕРІ БОЖОЇ

У Старому Завіті знаходимо багато прообразів, котрі вказують на майбутню Матір Сина Божого, Спасителя людства. Такими прообразами були корабель Ноя, котрий врятував людський рід від знищення; Кивот Завіта, що містив у собі манну; Єрусалимська святиня, котра зовні була білою, а зсередини викладена золотом (Марія була вільна від скверни гріха, а серцем повна Божої любові); Юдит, котра вбила Олоферна, ворога свого народу; цариця Естер, котрої не стосувався закон смерті, виданий для всіх (як Марії — закон первородного гріха), і котра своїм заступництвом урятувала від смерті свій народ на чужині; мати братів Макавейських, котра була свідком страждань своїх сімох синів, і серце котрої (подібно, як серце Марії) простромив семикратний меч болю. Про життя Марії Євангелисти розповідають небагато. Докладнішими є "видіння" Катерини Еммеріх, записаних Брентаном.

Марію, Матір Ісуса Христа, називаємо "Матір'ю Божою", "Богородицею" або "Пресвятою Дівою".

Вже Єлизавета називає Марію "Матір'ю Бога" (Лук. 1, 43). Єфезький Собор у 431 р. визнав назву "Богородиця", засуджуючи єресь Несторія, котрий учив, що Марія народила лише людську особу Ісуса Христа, з котрою згодом поєднався Син Божий. Церква вчить, що Марія народила Того, котрий є Богом і людиною в одній особі. Адже кожна дитина отримує свою душу не від матері, а від Бога, однак матір'ю називають жінку, котра народила дитину. Так само слушно називаємо Марію "Матір'ю Бога", хоча Вона не дала Ісусу Христу Божества. Справедливо також називаємо Марію "Пресвятою Дівою". Слова Марії, сказані до Ангела, свідчать про її рішення зберегти прижиттєве дівоцтво (Лук. 1, 34). Ще пророк Ісайя прорік, що Спасителя народить Діва (Іс. 7, 14). У Символі віри називаємо Марію "Дівою". "Марія зачала Ісуса як Діва, породила як Діва і після народження залишилась Дівою" (св. Авг.). Як той палаючий кущ Мойсея не згорів від вогню, так народження Ісуса Христа не порушило дівоцтва Марії. Як, воскресши, Ісус Христос з'явився перед Апостолами, пройшовши через замкнені двері, так і з'явився на світ, не порушуючи дівоцтва Марії (св. Авг.). Ісус Христос прийшов у світ як сонячний промінь, котрий проходить крізь скло, не порушуючи його (св. Авг.). Цим склом є Марія: Вона наче вікно неба, через яке Бог послав на світ справжнє світло (св. Золот.). Марія є "Дівою над дівами" (Церк. пісня). Згадка у св. Письмі про "братів" Ісуса Христа стосується Його близьких родичів. Євреї мали звичай називати своїх рідних братами: напр., Авраам називає свого небожа Лота братом (Буття 13, 8). Якщо би Марія мала інших дітей, котрі могли б піклуватися про Неї, Спаситель не доручав би її на хресті опіці св. Йоана Апостола, (св. Золот.). Христос названий "первородним", тобто, по єврейському закону (Вихід 13, 2), посвяченим на службу Господу. Ісус Христос був, зрештою, справді "первородним" серед Своїх братів-християн (Рим. 8, 29). Марія, крім Свого первородного Сина, має ще названих синів, ними є ми (св. Альф.).

За дорученням Бога Марія обвінчалася з Йосифом тому, аби уникнути укаменування, яке їй загрожувало, якщо б Вона народила Ісуса, не маючи чоловіка, а також тому, щоб мати опікуна для себе і своєї Божої Дитини (св. Єр.). Очищенню в храмі Марія віддалася добровільно (2 лютого), як добровільно підкорився Ісус Христос обрізанню. "Марія" — єврейське слово, котре означає "пані" або "володарка" (св. Петро Хриз., св. Іван Дам.)- "Марія" означає також "просвічена" або "просвітителька" (св. Верн., св. Бонав.).

Ще за життя Марія була у глибокій пошані. Під час благовіщення Ангел називає її "благодатною" (повною ласк) і "благословенною між жонами" (Лук. 1, 26). Це вже велика шана, коли Ангел з'явиться людині і людина може його шанувати. А при благовіщенні Втілення не людина Ангелові, але Ангел людині віддає шану; із цього виходить, що Марія стоїть вище, ніж Ангел, щодо заслуг і поваги (Св. Тома з Акв.). Єлизавета віддає Марії найвищу шану, називає її благословенною і Матір'ю Бога (Лук. 1, 42).

Марія сама відчувала, що повік буде предметом загальної слави і пошани, бо говорить: "... віднині ублажатимуть мене всі роди" (Лук. 1. 48). Церква на кожному кроці спонукає нас до особливої шани Матері Божої. До кожної молитви "Отче наша" додає "Богородице Діво" і наказує нам згадувати Марію в різних молитвах (Достойно і т.п.). Церква запровадила більше свят на честь Марії й уложила дуже гарні Богослужіння до Неї ("Акафіст", "Параклис", "Травневі Богослужіння"). На честь Матері Божої постало багато храмів, серед яких не один прославився своїми відпустами і дивами, як напр., Зарваницька та Гошівська на Галичині, Лурд у Франції, Льоретто в Італії, Марія Цель в Австрії та ін. — Церква наділяє Марію найпочеснішими титулами, коли нази­ває Її Матір'ю милосердя, Притулком грішників, Царицею небес і т. д. Ця велика шана Марії, однак, не є віддаванням її Божого вшанування. "Марію шануємо дуже високо, але як Бога шануємо лише Отця, Сина і Св. Духа" (Св. Етіф.).

Ми шануємо Марію так високо тому, що Вона є Матір'ю Бога і нашою Матір'ю.

Хто по-справжньому любить Бога, той, певна річ, буде шанувати і Матір Бога, і шануватиме більше, ніж друзів Бога — Святих. Отже, по побожності до Діви Марії можна судити про міру любові Божої (досконалості) христия­нина. І справді, чим величніший був Святий, тим палкіше шанував Марію. — Марія справді є нашою Матір'ю, тому що за матір дав нам її Ісус Христос на хресті. Слова, які сказав Ісус до Йоана: "Ось матір твоя" (Йоан 19, 27), стосу­ються кожного християнина, бо Йоан на горі Голгофі представляв усіх вірних (св. Авг.). Діва Марія — це друга Єва, отже, друга мати роду людського. Як Єва внаслідок непослуху зробила нещасливим людський рід, так Марія ощасли­вила його своєю покорою (Св. Ірен.). Через одну жінку смерть прийшла у світ, друга принесла з собою життя (Св. Верн.), Отже, Марія є також Матір'ю Церкви. Марія як наша мати більше піклується про наше спасіння, ніж усі інші Святі. "Після Христа ніхто не дбає про нас більше, ніж Діва Марія " (св. Герм.). Любов усіх матерів на світі не зрівняється з любов'ю Марії до одного з її дітей (св. Верн.). Та особлива туга Марії за нас походить також звідти, що Марія із всіх Святих володіє найвищою мірою любові до Бога, а, отже, і найдосконалішою любов'ю до ближнього. Як море приймає в себе всі води, так Марія поєднує у собі любов усіх Святих. Марія докладно знає про усі наші найдрібніші життєві справи, бо й Ангели знають про це (Лук. 15, 7), однак, неможливо, щоб Ангели набагато більше знали наші потреби, ніж їх Цариця. Як добра дитина залюбки тримається своєї матері, так добрий християнин залюбки повинен перебувати у молитві при Марії, Матері Божій.

Ми шануємо Марію так високо також тому, що Бог підніс її понад усіма людьми і Ангелами.

У царів є звичай дарувати особливі привілеї тим містам, в яких вони народилися, або в яких вступили на престол; так само і Цар неба обдарував особливими привілеями Свою Матір, котра Його народила (св. Єфр.).

Бог саме обрав Марію Матір'ю Свого Сина, звільнив її від скверни первородного гріха, воскресив славно і взяв на небо її тіло і зробив її Царицею неба.

Жоден Ангел, навіть найдосконаліший, не може сказати Богу так, як Марія: "Мій Сину". Цей привілей має виключно лише Марія. Марія є справді "пречудною Матір'ю" не лише тому, що є одночасно дівою і матір'ю, що є матір'ю людей і Творця, але передусім тому, що народила Того, котрий її саму сотворив. Марія — це чудо з чудес і — за винятком Бога — нічого на світі немає величнішого від Неї (св. Ізид.). Бог провістив ще в раю, що Марія буде вільна від найменшої гріховної скверни (Буття 3, 15); і це повторює пізніше вустами Архангела Гавриїла (Лук. 1, 28). У раю говорить Бог до пекельного вужа: "Вона зітре голову твою". А якщо Марія повинна була знищити чорта, то зрозуміло, що Вона ні хвилини не могла знаходитись під його владою через гріх. Гавриїл називає Марію "благодатною" (багатою на ласки), а де є багато ласки, там немає місця гріху. Гідність Ісуса Христа також вимагала того, щоб Марія була вільна від гріховної скверни. Якщо Бог призначає когось бути високогідним, то і наділяє його відповідними здібностями; через це й Син Божий, обираючи Собі Матір'ю Марію, зробив її гідною цього завдяки Своїй ласці (св. Тома з Акв.). Якщо хтось збудує собі власний будинок, то не віддасть його у володіння найбільшому ворогові; тим паче не міг Св. Дух віддати Марію, Свою святиню, у панування пекельному ворогові (св. Кир. Ал.). Св. Отці завжди називали Марію дівою "без скверни", а християни завжди молилися до "непорочної" Цариці неба і ставили статуї на її честь. Папа Пій IX, за одностайною думкою всіх єпископів Церкви, 8 грудня 1854 р. привселюдно оголосив, що правда про непорочне зачаття (без скверни первородного гріха) Діви Марії, є правдою проголошеною і що християни завжди у неї вірили. Під час Свого об'явлення в Люрді у 1858 р. Марія говорить про Себе: "Я Непорочне Зачаття". Марія була також незалежна від усякого, навіть найменшого особистого гріха (Соб. Трид. 6, 23). Отже, була схожа на кедр (Сир. 24, 7), який ніколи не порохнявіє; на лілію між терням (Пісня Піс. 2, 2), на дзеркало без плями (Прем. 7, 26). Отже, Марія дуже швидко досягла вдосконалення, Вона була схожа на виноград (Спр. 24, 23), що росте безперервно, поки не досягне висоти дерева, на котре спира­ється (св. Альф.). Як місяць перебігає свою дорогу швидше, ніж інші планети, так і Марія швидше дійшла до вдосконалення, ніж всі інші Святі (св. Альф.). Марія росла швидше у досконалості, бо була найближче на джерела усіх милостей і отримувала також більше ласк, ніж всі інші люди (св. Тома з Акв.), Отже, Марія була найсвятішою і найдосконалішою істотою. З першої хвилини Свого існування була вже найправеднішою серед найбільших Святих (св. Григ. В.). Своєю святістю Марія схожа на вежу Давида, котра велично піднялася на найвищу гору Єрусалиму (Пісня Піс. 4, 4), а також на вежу зі слонової кістки (Пісня Піс. 7, 4). Назву "золотого дому" (храму любові) носить Марія за Свою безмежну любов до Бога. Марія — "дзеркало справедливості". З-поміж усіх істот Марія відзначалася почуттям найглибшої любові до Бога і найменшою схильністю до тимчасових речей. Марія є "духовною трояндою", бо, як троянда перевершує усі квіти красою фарб і силою аромату, так Марія перевищує усіх Святих величчю любові до Бога і ароматом доброчесностей. Тому порівнюється Марія з "царицею в золоті офірськім" (Пс. 44, 10), а цим золотом є риза любові, прикрашена багатьма доброчесностями. Саме тому Бог любить Марію більше, ніж усіх Святих разом (Суарез.). Бог славно воскресив тіло Марії і взяв її відразу ж на небо. Читаємо, що св. Тома Апостол не зумів вчасно прибути на похорон Марії, але хотів ще раз побачити її тіло. Привели його Апостоли до домовини, відкрили її, але не знайли вже тіла Марії, лише саму тканину, в яку воно було вбране.

Свято Успення Пресвятої Богородиці святкує Церква 15 серпня. Марія отримує на небі — після Бога — найвищу міру слави. Ісус Христос, Марія і Угодники Божі — неначе сонце, місяць і зірки. Марія перевищує славою усіх Святих. Тому Марію часто порівнюють з місяцем (Пісня Піс. 6, 9). Отже, Марія є Царицею Ангелів, Патріархів, Пророків, Апостолів, Мучеників, Ісповідників, Дів і всіх Святих. її життя найкраще свідчить про безмежну доброту Бога, котрий бідолаху підносить з болота понад усі хори неба (Пс. 112, 8).

У найбільшій потребі завжди зверталися християни переду­сім до Діви Марії.

Коли турки в 1683 р. облягли Відень, у самому місті і в усіх церквах були відправлені Богослужіння до Пресвятої Діви; у хвилини найбільшої небезпеки Діва Марія послала мешканцям міста славну перемогу над турками. Марія — це "вірних рятівниця, заступниця і притулок" (Параклис). У всіх особистих потребах радо звертаються вірні до Пресвятої Діви. Марія — це "скорботних радість" (Параклис). Передусім звертаються до Неї за допомогою вірні, хворі різними хворобами. Учителю Церкви, св. Іванові Дамаскинові (780 р.) каліф наказав відрубати руку за його твір про вшанування образів. З покаліченим плечем звернувся Святий до образу Матері Божої, і Марія відразу чудесно його зцілила. А скільки чудесних зцілень сталося в Люрді чи завдяки вживан­ню води з прекрасного джерела, чи просто завдяки зверненню до Марії за допомогою! Ці чудеса детально описує зцілений там від сліпоти паризький адвокат Лясер (1862 p.). Отже, недарма називають Марію "відвідувачкою хворих" (Параклис). Вірні звертаються до Марії також тоді, коли скоять тяжкий гріх І мріють про навернення й очищення. Звертання до Марії забезпечує їм ласку Св. Духа. Марія — "досвітня зоря" (Пісня піс. 6, 9); і, як досвітня зоря передує сходу сонцю, так побожність до Матері Божої передує сонце Божої ласки (вплив Св. Духа) (Св. Альф.). Марія — досвітня зоря; як з появою зорі щезає темрява, так пропадають гріхи, якщо починаємо побожно ставитися до Діви Марії (св. Альф.). Справедливо віддаємо особливу шану Марії у травні, коли пробуджується природа, коли грішник починає нове життя, якщо вшановує Діву Марію.

Діва Марія завжди готова з'єднати нас із Богом. Якщо мати знає, що двоє її синів ненавидять один одного, вона докладає усіх зусиль, щоб примирити їх. Тим більше докладає зусиль Матір Христа і Матір людей, щоб поєднати з Христом грішника, ворога Ісуса Христа (св. Альф.). Як місяць між сонцем і землею, так і Марія завжди є між Богом і грішником (св. Бонав.). А Христос легко піддається проханням Марії. Олександр Великий одного разу сказав: "Одна сльоза моєї матері перекреслює багато смертних вироків". Якщо людина, а до того ще й нехристиянин, так високо шанував свою матір, то як же ж повинен цінувати Діву Марію Ісус Христос! Отже, Марія — безсумнівний і надійний "притулок грішників". Марія — "Мати милосердя". Вона подібна до оливного дерева (Сир. 24, 29), бо з Неї спливає на нас олива милосердя. Марія — "наша посередниця". До неї звертаємося у будь-якій біді. Як євреї, коли ступили на обіцянку землею (Числа 10, 35) перемогли завдяки Кивоту Завіта, так і ми перемагаємо злого духа завдяки Марії, цього Кивота Нового Завіту (св. Альф.). Марія — це Кивот, що рятує від вічної смерті кожного, хто до нього звертається (св. Берн.). Як морська зірка веде до безпечної пристані моряків, котрим загрожує в морі небезпека, так Марія веде нас до неба через розбурхане море нашого життя (св. Тома з Акв.). Марія — наче явір (Сир. 24, 19); як явір оберігає нас від сонця і дощу, так Марія оберігає від диявола тих, котрі шукають захисту і притулку в Неї. Марія — наша помічниця в боротьбі з дияволом, котрий боїться її, як добре озброєного війська (Пісня Шс. 6, 3). Діву Марію не раз називаємо "Помічницею", Марією "Невтомної Допомоги", Марією "доброї поради", "Матір'ю страждучого" І т.д. Вже одні ці назви говорять про те, чому передусім до Марії звертаємося за допомогою і чому тільки Вона може нам допомогти.

Вшанування Богородиці — найкращий засіб досягнути святості на землі і спасіння після смерті.

Всі Святі відчували дитячу повагу до Богородиці і якраз завдяки цьому отримували від Бога найбільші ласки.

Одними з найбільших шанувальників Діви Марії були св. Бернард, авва з Клєрво (+1153), св. Альфонс — єпископ, засновник монашого чину Спасителя (+1787). Останній день у день при кожній нагоді молився по кілька разів до Богородиці, — коли виходив з дому і повертався, скільки разів годинник бив визначену годину, скільки разів збирався виконати якусь найважливішу спра­ву або після її закінчення, крім того, вранці, опівдні і ввечері; на честь Богоро­диці постився кожної суботи, на її честь написав також гарний твір "Слава Марії". Марія — це "двері небесні" (Параклис). Марія є небесною драбиною, по котрій зійшов до нас з неба Бог і по якій ми можемо знову потрапити до Бога (св. Фульг.). Не думаю, щоб пекло могло похвалитися хоча би одним засудженим, котрий мав за життя щиру побожність до Богородиці (св. Альф.). Багато славетних людей віддавали особливу, шану Марії. Радецький напере­додні кожної битви молився до Матері Божої і здобував перемоги. Палким шанувальником Матері Божої був також Андрій Гофер, мужній захисник Тиролю. Коли Рудольф із Габсбургу починав успішну битву під Еденштайненом із чеським Отокаром (1278), наказав своїм солдатам співати пісню до Матері Божої. Св. Бернард вважає, що ревні шанувальники Діви Марії обов'язково досягнуть спасіння.

ВШАНУВАННЯ ОБРАЗІВ СВЯТИХ

Люди вшановували образи віддавна.

Відколи існує християнство, відтоді люди вшановують образи (св. Вас). Переховуючись у катакомбах, первісні християни віддавали честь образам Ісуса Христа, Матері Божої з Дитям, а також тим, на яких були зображені події зі Старого і Нового Завітів (воскресіння Лазаря, Даниїл у ямі з левами, три юнаки у вогняній печі). З часом вшанування образів набирало все більшого значення. Образи святих, статуї і хрести встановлювали не лише у святинях, але і на площах, дорогах. У VIII ст. грецькі імператори заборонили вшановува­ти образи — їх нищено, публічно спалювано, фрески на церковних стінах забілювано, а тих, хто шанував образи, переслідувано і жорстоко карано. Це була доба т.з. іконоборства. Але на Нікейському Соборі було проголошено, що вшанування образів дозволене, але заборонене лише віддавання їм Божої честі.

Образи (статуї) святих — це образи (статуї), які зображають Ісуса Христа, святих або релігійні правди.

Ісуса Христа майже на всіх образах представляють однаково: поважне і лагідне обличчя, довге волосся, високе чоло, коротка борода, на грудях палаюче серце. Матір Божу зображають по-різному: як Марію-Помічницю з Дитям на руках (що символізує Втілення), як Матір-Страдницю з тілом Ісуса на лоні (що символізує спасіння), як Непорочне Зачаття (так Вона сама себе назвала в Люрді 1858 р.), без Дитини, в білій шаті, білій заслоні, з вервицею в руках; як Царицю небес (Одкр. 12, 1) в сяючому одязі, з 12-ма зірками навкруг голови і з місяцем під ногами. Святих переважно малюють із сяйвом (ореолом) навколо голови. Таке сяйво мали деякі святі ще за життя (Мойсей, Стефан, Ісус Христос на горі Тавор і т.п.). Пап, єпископів, священиків малюють в церковному одязі, інші святі можуть бути зображені з лілією, яка означає доброчесність, з книжкою — знання, з палаючим серцем — любов до Бога, з пальмою — постійність, з оливною гілкою — лагідність. Св. Петра завжди зображають з ключами в руках; св. Матея — з Ангелом у людській постаті, починає своє Євангеліє від родоводу Ісуса Христа; св. Марка — з левом, бо його Євангеліє починається словами: "Голос вопіющого в пустині", св. Лу­ку — з волом, бо Його Євангеліє починається згадкою про жертву Захарії (Лука намалював перший образ Матері Божої, тому його зображають і як живописця), св. Йоана малюють з орлом, бо Євангеліє починається високими словами про Божество і немов підноситься над землею. До образів святих належать і образи, які представляють правди віри (напр., Пресвяту Трійцю, чистилище і т.п.) або біблійні події (Благовіщення Діви, Хрещення Ісуса Христа і т.п.).

Образи святих, які викликають чудесні зцілення або інші чуда, називають чудодійними (чудотворними).

Особлива шана віддається хресту Спасителя.

Немає Церкви, вівтаря, кладовища без хреста Спасителя. Неможливо уділити жодної Тайни, відправити жодної Служби Божої або будь-якого богослужения, якщо немає при тому хреста. Ось як високо шанує Церква святе дерево хреста. Хрест сяє на коронах князів, на грудях єпископів або, як орден, прикрашає груди заслужених людей. Хрести височіють при дорогах і на полях для потіхи подорожнього і працюючого в поті чола хлібороба. Неграмотний підтверджує хрестом правду своїх зізнань. З хрестом у руках залишає християнин цей світ і його бере з собою в домовину. В кожній христи­янській оселі повинен бути хрест; поганий знак, якщо в домі християнина є багато світських образів, а хреста немає.

Шана, яку віддаємо образу, стосується того, хто зображений на ньому, отже, або Христа, або Святих (Соб. Трид. 25).

Шана, яку віддаємо образу, стосується Того, котрий за нас вмер на хресті (св. Амвр.). Отже, ми віддаємо шану не матеріалу, з якого зроблений образ, а тому, хто на ньому зображений (2 Соб. Нік.). Коли цілуємо книгу Євангелія, то цей прояв шани не стосується ані паперу, ані друкарської фарби, але стосується слів Божих, котрі містяться в цій книзі; якщо знищити текст, книга відразу втратить у наших очах свою попередню вартість. Це ж стосується і вшанування образів Святих.

Ми ніколи не розраховуємо на допомогу самих образів, але очікуємо її від Бога завдяки заступництву Святих. Лише іновірці покладали надії на образи, приписуючи їм якусь силу. Однак, так не вважають християни-католики (Соб. Трид.). І Мойсей розраховував не на допомогу палиці, якою здійснював такі великі чудеса, а тільки на допомогу Бога.

Шануючи образи Святих, досягаємо діючої ласки, а не раз навіть надзвичайних ласк; образ допомагає нам зосередитися під час молитви і утверджує в нас добро.

Образи Бога і Його друзів отінені ласкою Св. Духа. Де б не з'явився знак хреста, він відразу виганяє з цього місця диявольську злість (св. Амвр.). Скільки ж грішних душ навернулося лише завдяки розгляданню образу якогось Святого (так навернулася Марія-єгипетська, коли розглядала образ Матері Божої в церкві св. Хреста в Єрусалимі).

Завдяки образам Святих часто досягаємо надзвичайних ласк. Доказом цього є численні дива, які Бог чинить завдяки їм. Образи Святих оберігають нас від розсіяності під час молитви. Вони — наче ті щаблі драбини, по котрих легше можемо дістатися до неба (А. Штольц.). Перед образами молимося звичайно побожніше, тому й молитву нашу Бог вислуховує швидше. Численні пожертви, які складають люди перед образами, є для нас доказом того, що їх молитви були вислухані. Образи Святих є для нас німою проповіддю, тому що вони або яскраво унаочнюють якусь правду віри (напр., Пресвяту Трійцю, чистилище, воскресіння і т. п.), або заохочують нас до наслідування Святих. Кожний образ є наче коротким життєписом особи, котра зображена на ньому (св. Герм.). Образ не раз має більшу силу, ніж проповідь. Те, що сприймається вухом, повільніше діє на душу, ніж те, що постає перед очима (Горацій). Образи служать неосвіченому народові замість книжки (св. Григ. В.). Саме тому в середні віки, коли ще не було друкованих книжок, образи Святих були широко розповсюджені (з тих часів походить вертеп, звичай споряджати Божий Гріб і т. п.). У наших церквах образи розташовані на стінах і вівтарях; для неосвіченого народу вони служать ніби коротким витягом істин цілого катехизму.

ВШАНУВАННЯ СВЯТИХ МОЩЕЙ

Людина по своїй природі охоче зберігає речі, які нагадують їй людей, котрих любила і шанувала. Діти зберігають предмети, пов'язані з родичами, ми всі шанобливо зберігаємо речі, котрі належали колись знаменитим людям.

Мощами називаємо тіла Святих або їх останки, а також всі предмети, котрі були пов'язані колись із особою Ісуса Христа або Святих.

Слово "мощі" означає речі, котрі містять в собі чудесну силу, міць. Отже, мощі — це або усе тіло Святого, його рука, нога, або хоча б маленька кістка. Такі мощі зберігаються найчастіше у вівтарях; деколи вони стають власністю приватних осіб. Правдиві мощі завжди позначені іменем Святого і печаткою єпископа. Продавати їх заборонено, а предметом купівлі може бути лише їхня дорога оправа. З давніх-давен шанують також такі предмети, котрі були пов'язані з особою Ісуса Христа або Святих, напр., хрест Спасителя, ясла, ризи Ісуса Христа, хустка св. Вероніки і т.п. Святий хрест Спасителя відшукала імператриця Олена у 325 p.; частина його знаходиться в церкві Гробу Ісуса Христа в Єрусалимі. Частина ясел Дитяти Ісуса знаходиться в Римі в церкві Марії-Маджоре. Риза (туніка) Ісуса Христа, в яку Він був одягнений перед смертю, зберігається в кафедральній церкві у Тревірі. Стіл з кедрового дерева, при котрому Ісус Христос встановив Пресвяту Євхаристію, знаходиться в лютеранській церкві в Римі. Деякі мощі Ісуса Христа знахо­дяться в церкві в Аквіграні. Полотно, яким було оповите Тіло Христа у гробі, зберігається в Турині, хустка Вероніки — в церкві св. Петра в Римі. Дорого­цінними мощами є для нас уся свята Земля. Середньовічні походи хрестоносців (з 1096 по 1270) свідчать про те, як високо завжди цінували ці мощі християни. Особливою шаною користуються у святій землі місце розп'яття Спасителя і Його гріб на Голгофі (там височить церква св. Гробу, 100 м в довжину, збудо­вана імператором Костянтином у 334 p.); печера смертної тривоги і місце Вознесіння на горі Оливній, світлиця на горі Сион, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення в Назареті (хатина Пресвятої Діви знаходиться в Льоретто Італія з 1295 p.).

В усіх цих місцях височать церкви, які збудували імператор Костянтин та його матір св. Олена.

З давніх-давен шанують також ризи Святих або засоби тортур мучеників, а також місця, де ті Святі народилися або поховані. Св. Антоній Пустельник (+356) шанобливо користувався плащем, який дістався йому у спадщину від св. Павла-пустельника, і який був пошитий з фігового листя; одягав його лише у найбільші свята (св. Єр.). Над гробами Святих збудовані вівтарі і церкви, в котрих відправляються Богослужения.

Мощам, тобто останкам тіл Святих, необхідно віддавати шану тому, що тіла Святих за життя були святинею і засобом Св. Духа, і колись воскреснуть у славі (Соб. Трид. 25).

Останки померлої людини були для іновірців чимось огидним, для христи­ян же — навпаки, дорогоцінним предметом (св. Вас), тому, що були оселею Св. Духа (І Кор. З, 6; 16, 19) і є насінням, з якого в день воскресіння постане дорогоцінне тіло (І Кор. 15, 42). Сам Бог шанує мощі Святих, бо діє через них, творячи найрізноманітніші чуда. Тому тіла деяких Святих є нетлінними, напр., тіла св. Тереси і св. Франца Ксаверія. У останках інших святих лиши­лись нетлінними лише окремі члени, напр., язик св. Івана Непомука, св. Антонія з Падви, або права рука св. Стефана угорського; деякі тіла виділяють приємний аромат, напр., тіло св. Тереси. "Бог взяв Собі душі Святих, а нам залишив їх тіла" (св. Золот.).

З давніх-давен існує звичай здійснювати паломництва до гробів Святих. До гробу св. Петра і Павла в Римі, а також до Св. землі здійснюються палом­ництва протягом 10 століть. Ще перші християни тисячами відправлялися в Св. землю; той, хто не відвідав Св. землі, вважався менш побожним, ніж інші (св. Єр.). Оріґен, найвидатніший християнський учений свого часу (+254), зробив обітницю здійснити паломництво до гробів Верховних Апостолів у Римі. "Відвідуємо гроби Святих і падаємо на землю перед ними, аби випросити для себе в Бога якусь милість" (св. Золот.).

Вшановуючи св. мощі, можемо заслужити собі у Бога багато благ (Соб. Трид. 25).

ОСОБЛИВЕ ВШАНУВАННЯ БОГА

Присягаємо або даємо обітницю не кожен день, а тільки у надзвичайних випадках. Присяга потрібна тоді, коли звичайного людського свідчення не вистачає; обітницю даємо добровільно. За допомогою присяги вшановуємо Бога, бо урочисто визнаємо його всемогутність, справедливість і святість. За допомогою обітниці складаємо Йому своєрідну жертву, тому що зобов'язуємося виконати якусь приємну Богу справу (Ґурі).

ПРИСЯГА

Не раз буває, що якійсь особі не хочемо або не можемо вірити. Якщо ж ця особа пошлеться на свідка, а свідок підтвердить сказане, тоді швидше їй повіримо, а ще швидше повіримо тоді, коли знатимемо, що той свідок є чесною людиною. Може статися так, що людина покличе собі за свідка Бога, щоб Своєю всемогутністю підтвердив правду присягаючого. Його слова набирають тоді особливого значення — це ніби Божі слова. "Як печатка існує для підтвердження розпоряджень, так присяга є печаткою, даною Богом для підтвердження правди" (Мархантий). Присяга — це золота монета найвищої вартості, на якій викарбувано ім'я живого Бога (Штольберг). Присягав Ісус Христос перед Каяфою, коли останній звертався до імені Бога для підтвер­дження зізнання (підтверджуюча присяга). Присягав Ісаак на підтвердження обітниці, даної Якову (прирікаюча присяга).

Давати присягу або присягати — значить кликати Бога за свідка, що ми сказали правду, або що хочемо дотриматися своєї обіцянки.

Даючи присягу, звертаємося або до самого Бога, або до святих речей. Якщо звертаємося до Бога, говоримо, напр.: "На Бога, як Бог жиє (Єр. 42), як Бог на небі, Бог моїм свідком (Рим. 1,9), покарай мене, Боже" і т.п. Не раз, присягаючи, звертаємося до святих речей, напр., до Євангелія, хреста, св. Тайн, до неба і т.д. "І в тому випадку звертаємося власне до Бога, як до свідка, тому що ці речі самі по собі не мають сили, щоб підтвердити або покарати брехуна" (св. Тома з Акв.). Ісус Христос сам говорить, що можна присягати на храм, на небо, на престол Бога (Мат. 23, 21). Однак, присягою не є слова "справді", "дійсно", "слово честі", "щоб я був здоров" І т.п. Присяга може бути звичайна або урочиста. Звичайну присягу люди застосовують у буденному житті, урочисту присягу приносимо найчастіше перед судом або перед державною владою (напр. присяга, яку дають солдати або державні діячі). Найчастіше застосовують під час присяги такі церемонії: присягаючий стає з відкритою головою перед хрестом, котрий знаходиться між двома палаючими свічками; це повинно нагадувати, що перед Розп'ятим Христом немає таємниць. Присягаючий підносить три пальці правої руки (для підтвер­дження віри у Пресвяту Трійцю) і говорить: "Так мені, Боже, допоможи і це св. Євангеліє". Цими словами присягаючий зазначає, що відрікається від допомоги Бога і обітниць св. Євангелія, якщо сказав не правду. Євреї присягають з покритою головою, кладучи великий палець правої руки на певну сторону тори (книг Мойсея). Мусульмани підіймають догори лише один палець на знак віри в одного Бога.

Не треба уникати присяги, бо вона є дозволеною і навіть приємною Богові.

Якщо би присяга не була дозволена, то, напевно, не присягав би і Христос (Мат. 26, 64); не присягнув би Бог Авраамові після того, як останній приніс пожертву на горі Морія, що примножить його рід, як зорі на небі і пісок у морі (Буття 22, 16). Часто застосовує присягу у своїх листах св. Павло (Рим. 1, 9; II Кор. 1, 23); звичайно, він не робив би цього, якщо б присяга не була дозволеною. Зрештою, присяга служить гідній меті, тому що сприяє виявленню правди і полагоджує суперечки (Євр. 6, 16).

Присяга приємна Богові, тому що, присягаючи, привселюдно визнаємо нашу віру в усевидющість, справедливість і всемогутність Бога, і, отже, вшано­вуємо Його. Зрозуміло, що не можна допускати до присяги відвертих атеїстів (людей, котрі не вірять в Бога). Бог хоче, щоб ми присягали лише тоді, коли присяга є украй необхідною (Вихід 22, 10). Ісус Христос говорить: "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні; — а що більше цього, те від лихого" (Мат. 5, 37). Ці слова були пересторогою для фарисеїв перед легковажним, непотрібним присяганням, яким вони любили зловживати. Тому християни-католики не уникають присяги, як це роблять деякі релігійні сектанти. — Однак, не треба нікого примушувати присягати. Коли хтось вимагає присяги від іншого, знаючи, що останній дасть фальшиву присягу, стає гіршим від вбивці, бо вбивця вбиває лише тіло, а цей вбиває не одну, а нараз дві душі — душу присягаючого і свою власну (тому що остання спричинила смерть попередньої) (св. Ізид. Пел.).

Ми повинні присягати лише тоді, коли на це є поважна причина; наша присяга повинна бути правдивою, розумною і справедливою (Єр. 4, 2).

Христос говорить, що присяга є від лихого (Мат. 5, 37), тобто її причиною є схильність людини до злого. Якщо б люди залишилися у первинному стані святості і справедливості, присяга взагалі не була би потрібною; але у зв'язку із гріхопадінням людини щораз більше стали занепадати віра та взаємне довір'я, і тому люди змушені були звернутися до присяги (Мег.). Саме тоді, коли зло заволоділо землею, традиційною стала між людьми присяга; внаслідок підступності і розбещення людей не можна було нікому довіряти, саме тому почали звертатися до Бога, як до свідка (св. Золот.). Присяга наче ліки; одне й друге застосовуємо тоді, коли на це є поважна причина (св. Авг.). Присяга є для людини тим, чим для каліки є милиця (костур).

Ніколи не треба присягати легковажно, тобто задля безпідставних причин. Часто легковажно присягають продавці (Рим. Кат.). Звичка присягатися часто призводить до фальшивої присяги (св. Авг.). "Хто на клятви щедрий, спов­ниться беззаконням, і ніколи бич його дому не покине" (Сир. 23, 12). Отже, присягай, по можливості, якнайрідше. "Не може збрехати той, хто нічого не говорить; так само не може фальшиво присягнути той, хто не присягає" (св. Берн.). Об'єктивною підставою для присяги є виклик до державної влади або до суду. Повинні присягати правдиво, тобто говорити те, в чому ми твердо переконані, а також мати щире бажання додержати слова. Гарним прикладом у цьому є римський вождь Регуль (250 р. до Хр.). Під час війни його взяли в полон карфагенці і тримали у неволі 6 років. Виснажені довгою війною, карфагенці вислали його до Риму добиватися перемир'я; однак, перед від'їздом він змушений був присягнути, що повернеться у неволю, якщо римляни не згодяться на перемир'я. Прибувши до Риму, він переконав сенат у тому, що римляни якраз не повинні заключати перемир'я, бо карфагенці ослаблені і не будуть чинити опору. Відтак повернувся назад у неволю, хоча всі відраджували його і залишали майже силою. Зате неправдиво присягнув Петро перед палатою архієрея (Мат. 26, 72).

Слова присяги не повинні містити в собі жодної двозначності (Інок. XI.). Саме тому Моруса, канцлера Англії, король Генріх VIII наказав кинути до в'язниці за те, що він критикував дії короля щодо католицької Церкви. Йому було обіцяно свободу, якщо він присягнеться таким чином: "Підкорюся розпорядженням мого пана і короля". Знайомі радили йому, щоб дав таку присягу, адже, промовляючи ці слова, може мати на думці Бога, як найвищого Господа і Царя. Та канцлер на це відповів: "Не вільно мені так чинити, бо мушу присягати в правді". При присязі не виключені і помилки, можна також бути звільненим (як виняток) від виконання даної присяги, якщо дійсно неможливо її виконати, напр., внаслідок хвороби або втрати маєтку.

Ми повинні присягати розсудливо, тобто наперед добре замислитися, чи буде правдивим наше зізнання, або чи зможемо дотриматися даної присяги, а також чи доцільно її дотримуватися. Ірод під час бенкету присягнув нерозумно, бо присягнув танцюючій дівчині дати все, чого вона тільки забажає. А вона, за порадою матері, зажадала від нього голови Івана Хрестителя (Мар. 6, 23).

Повинні присягати справедливо, тобто не зарікатися ані не обіцяти нічого такого, що є недозволеним. Сорок ворогів св. Павла присягнули, що не будуть їсти і пити, поки не вб'ють його (Діян. Ап. 23, 12). Сьогодні ще дають масони присягу, що на смертному одрі не приймуть св. Тайн. Присяга такого роду є несправедливою, неприємною Богові, і нічого не вартує, тому що вона не зобов'язує.

Хто присягає фальшиво, той чинить страшне богохульство, викликає на себе прокляття Бога і вічне осудження.

Фальшиву присягу називаємо також кривоприсягою. Хто присягає фаль­шиво (заприсягає неправду або обіцяє під присягою щось, чого не збирається зробити), чинить, як людина, котра зловживає державною печаткою, що ніколи не минає безкарно (Марк.). Хто присягає фальшиво, — учиняє смертний гріх (Іннок. XI). Ніякий меч не ранить так тяжко, як кривоприсяга, ніякий меч не вбиває так жорстоко, як фальшива присяга (св. Золот.). Боже прокляття падає на кожного, хто присягає фальшиво (Зах. 5, 3). Бог часто карає тих, хто фальшиво свідчить, швидкою і несподіваною смертю. Седекія, юдейський цар, дав Навуходоносору присягу вірності і порушив її. Відразу ж через пророка Єзекиїла прорік йому Бог тяжке покарання і смерть у Вавилоні (Єз. 17); і, дійсно, прийшов Навуходоносор, наказав вибрати очі і відправити в неволю до Вавилону, де невдовзі Седекія помер (II Цар 25). Владислав, угорський король, уклав мир із султаном Муратом II і закріпив його присягою. Однак перший розпочав війну, в результаті якої під Варною загинув король Владислав, а з ним і цвіт його лицарства (1444 p.). Тих, хто присягає фальшиво, світські суди карають ув'язненням. Карл Великий видав в своїй державі закон, згідно з яким відрубувано праву руку кожному, хто фальшиво присягав; пізніше таким відрубувано лише три пальці правої руки, які вони піднімали, даючи присягу. Хто присягає легковажно, — учиняє щонайменше гріх легкий. Однак, хто має таку недобру звичку, що лрисягае при будь-якій нагоді чи на правду, чи на неправду, — живе в стані смертного гріха, якщо присягає свідомо (Ґурі). Якщо хтось присягнув несправедливо, — не повинен дотриму­ватися присяги, лише повинен за нею жалкувати. Так повинен був зробити, напр., цар Ірод.

ОБІТНИЦЯ

Обітниця — це добровільна обіцянка Богу виконати будь-яку добру справу.

Обітниця — це обіцянка, дана Богові. Отже, звертаємося при тому до Бога (бодай в суді) кажучи, напр.: "Боже, обіцяю Тобі... і т.д.". Звичайне рішення ще не є обітом, бо не дає нікому (отже, і Богу) права чогось чекати від нас. Обітниця — це обіцянка добровільна. Ніхто не зобов'язаний давати обітницю (Второзак. 23, 22), не можна також нікого примушувати давати її. Вимушена обітниця неістотна; важливою є обітниця, дана зі страху перед хворобою або у хвилину потреби, тому що тоді людина завжди чинить добровільно.

Можна обіцяти Богу лише те, що Йому приємне, і ніколи, що —лихе, як це, напр., зробив Єфте: Він пообіцяв Богу перед битвою у випадку перемоги пожертувати Господу те, що першим зустріне після повернення додому. Першою побачив доньку, котра вийшла назустріч, і дійсно приніс її в жертву, щоб, дотриматися обітниці (Суд. 11). Така обітниця є нерозумною і неприємною Богові (Еккл. 5, 3). Безбожною є обіцянка, яку можна виконати лише через злочин (св. Ізид. Сев.). Такої обітниці не треба дотримуватися.

Звичайно обіцяємо Богу здійснити якусь добру справу, хоч до того нас ніхто не зобов'язує, (напр., паломництво). Можна також обіцяти щось таке, що ми зобов'язані робити, напр., дотримуватись церковних постів, святкувати неділі, бути невибагливим в їжі і т. п. Якщо такої обіцянки не дотримуємося, грішимо подвійно. Один власник фабрики пообіцяв Богу, що заборонить працювати робітникам у неділю і у свята, якщо одужає його хвора донька. Донька одужала, і він дотримав слова. Тепер він був подвійно зобов'язаний відзначати свята. Чому? Перший раз — тому, щоб виконати церковну заповідь, другий раз — тому, щоб виконати обітницю.

Деякі обітниці даються лише умовно.

Коли даємо обітницю, то, звичайно, ставимо якусь умову, від якої залежить її виконання. Отже, ніби укладаємо угоду з Богом. Яків обіцяв пожертвувати Богу десятину свого майна, якщо Бог дозволить щасливо повернутися додому його батькові (Буття 28, 22). Звичай здійснювати процесії у так звані хресні дні в Церкві латинського обряду виник біля 500 р. під час голодомору внаслі­док обітниці, даної св. Мамертом, єпископом з Вієн. Так само латинські про­цесії св. Марка були започатковані у 600 р. внаслідок обітниці, даної папою Григорієм Великим під час епідемій. Страсні видовища, які відбуваються кожних 10 років в Обер-Аммергаві, є наслідком обітниці місцевого населення, даної у 1633 р. під час якоїсь епідемії. Людовик IX — святий, король Франції, тяжкохворий, обіцяв відправитися в хрестовий похід (1248 p.). І сьогодні не один тяжкохворий або знедолений обіцяє здійснити паломництво до якогось відпустового місця або щось подарувати церкві, або поставити статую чи хрест, або що буде постити протягом якогось часу в деякі дні і т.п. Велику відпустову церкву в Марія — Цель збудував угорський король, виконуючи обіцянку, дану перед битвою з турками (1363). Церква св. Карла у Відні постала внаслідок обітниці Карла VI, даної ним у 1713 р. під час епідемії.

Найтяжчі обітниці — це обітниці чернечі; це добровільне принесення Богові обіцянки зберігати три євангельські ради.

Обітниці монахів — це обітниці вбогості, чистоти і послуху. Ними людина переборює три основні джерела гріха (гордість, похіть і спокусу) набагато успішніше, ніж за допомогою молитви, посту та милостині. Чернечими обіт­ницями людина повністю відмежовується від світу, щоб краще служити Богу. Ці обітниці дуже приємні Богу, тому що, складаючи їх, присвячуємо Йому не лише наші добрі справи, але й себе самих. Хто дає не лише плоди з дерева, але ціле дерево разом із плодами, дає більше (св. Анз.). Багато хто приносить у дар Богу, напр., одяг, оливу, віск і т.п.; однак, найкраще чинимо, коли приносимо в жертву Богу свою душу (св. Авг.). Чернечі обітниці можуть бути урочистими і звичайними; це залежить від того, як Церква їх приймає. Урочистий обіт поєднується зі свого роду самопожертвою (св. Тома з Акв.). Хто дає урочисту обітницю, той остаточно присвячує себе службі Богу (Лємкуль). Від урочистих обітниць може звільнити лише Папа, зважаючи на дуже поважні причини. Той, хто хоче дати урочисту обітницю, спочатку повинен відбути протягом року новіціят, а відтак дати спочатку на три роки звичайну обітницю (Пій IX, 19. III. 1857). Від звичайних обітниць може звільнити єпископ або настоятель монашого чину. (Про чернечі обітниці і чернечі чини дивися розділ "Засоби досягнення досконалості").

Складаючи обітницю, робимо добру справу, приємну Богу. Отже, того, хто дає якусь обітницю, Бог швидше вислу­хає і швидше доведе до досконалості.

Складаючи обітницю, засвідчуємо Богу нашу вірність, приносимо дар Богу, зобов'язуючись чинити лише добро. Отже, якщо хтось, напр., постить унаслі­док обітниці, — виконує справу досконаліше, ніж якщо би він постив без неї (св. Франц Сал.), звичайно, якщо чинить це з неменшим почуттям любові до Бога. Саме тому й досягає швидшого вислуховування молитов той, хто дає обітницю. Мешканці Обер-Аммергава у 1633 р. під час епідемій склали обіт­ницю і з тієї хвилини не помер там від епідемії жоден мешканець. Побожна Анна дала обітницю, просячи Бога про нащадка; Бог дав їй сина, великого пророка Самуїла (І Цар. 1, 11). Цю істину підтверджують також численні вдячні таблиці з жертвами у відпустових місцях, численні статуї при дорогах і дорогоцінні речі в деяких церквах. Складаючи обітницю, людина швидше досягає досконалості (св. Франц Сал.). Саме обіт примножує наші сили для здійснення доброї справи, тому що зміцнює нашу волю (св. Франц Сал.). Пам'ять про дану Господу Богу обітницю є для нас сильним поштовхом до здійснення доброї справи. "Найсвятіші мужі часто давали побожні обітниці, щоб таким чином зв'язатися узами Божого покарання" (св. Григ. В.).

Той, хто не дотримує даної обітниці, ображає Бога так само, як і той, хто без причини відкладає здійснення обіту (Второзак. 23, 21).

 Якщо ми даємо слово людині і мусимо його дотримати, то тим більше ми повинні дотримати слова, даного Богу. "Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати" (Проповід., 5, 4).

Облудного боржника, котрий не дотримує слова, суд може притягнути до відповідальності; а якщо хтось не дотримується обіту, даного Богові, то хіба він може бути непокараним? (св. Петро Дам.). Хто не дотримується обіту, скоює гріх (тяжкий або легкий) у залежності від того, якої — важливої чи менш важливої — справи стосувався обіт). Людина може одночасно скоїти два тяжкі гріхи, якщо вона не дотримається обіту, який стосувався якоїсь заповіді Божої. Якщо хтось не може здійснити свій обіт із якихось причин, незалежних від нього, той не грішить, але повинен бодай стільки зробити, скільки може.

Кожний, хто хоче скласти якийсь обіт, повинен добре обмір­кувати, чи зможемо дотримати обіцянки.

Якщо збираємося щось будувати, спочатку складаємо кошторис і обмір­ковуємо, чи зможе довести цю справу до кінця (Лук. 14, 18). Так само треба добре замислитися перед тим, як давати обіт. Нерозумно давати обіт відразу на все життя; краще взяти на себе зобов'язання на певний (короткий) проміжок часу, а відтак можна його продовжити. Св. Франц Салезій дав обіт щоденно відмовляти протягом усього життя цілу вервицю, а пізніше не раз шкодував, що пообіцяв це, не подумавши. Св. Альфонс дав обіт ні хвилини не перебувати без справи; але перед тим довгий час пробував, чи можливе здійснення такого обіту.

Перед тим, як дати складний обіт, краще звернутися за порадою до досвід­ченого священика. Саме тому Церква вимагає, щоб чернечим обітам передував цілий рік новіціяту. Хто відбуває новіціят, повинен добре зважити, чи має покликання до чернечого життя. Хто ж помітить у собі брак покликання, а всупереч тому дасть обіт, повинен відтак звинувачувати себе самого, а не свій стан.

ДРУГА ЗАПОВІДЬ БОЖА

Ця заповідь говорить: " Не взивай імені Господа Бога твого надармо", тобто не промовляй імені Бога без належної шани. Під іменем Божим тут розуміємо не лише саме ім'я Бога, котре складається з тих чи інших букв, але велич Бога (Рим. Кат.).

У другій заповіді Божій Бог нам наказує виявляти належну шану його Божій величі і забороняє все те, що шкодить належній Йому шані.

Богу належиться найвища шана від нас тому, що Він є Господом безмежної величі і безмежної доброти.

Шана — це поєднання остраху, любові і поваги. Якщо знаєш, що той або інший правитель має мільйони підданих і сотні тисяч солдат, котрі за його наказом готові у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу, що одним своїм словом може ощасливити людину або зробити її нещасною, відчуваєш острах перед ним; та якщо знову ж таки знаєш про його доброту і бажання ощасли­вити своїх підданих, будеш любити його і поважати. Так само ставимося і до Бога, коли розуміємо Його безмежну досконалість і безмежну любов до нас (Ґалюра). Отже, поміркуймо над досконалістю Бога. На нашій планеті живе багато людей. І кожну людину Бог знає, керує нею і утримує її; вислуховує її молитви, допомагає їй у потребі, нагороджує або карає найчастіше вже тут, на землі. Яким же безмежним повинно бути знання того найвищого Єства!

У всьому всесвіті рухаються мільйони велетенських небесних тіл, і всіх їх створив Бог, Він керує ними, а вони існують для Його слави.

Якою ж великою повинна бути Його сила! А невидимий світ — мільйони небесних духів! Усіх їх Бог знає, утримує і керує ними, усі вони славлять Його! Якою ж незмірною повинна бути Його велич! Хто ж подібний до Тебе серед велетнів, Господи? "Хто, як ти, Господи, між богами, хто, як ти, у святості величний, страшний у славі, що твориш чудеса? (Вихід, 15, 11). (Про доброту Бога дивись частину І.). Ми повинні боятися Божої величі, і схилятися перед Його добротою. Поєднання боязні з любов'ю — це і є шана.

Ми повинні часто взивати з побожністю і сердечністю ім'я Боже. Робимо це, розпочинаючи якусь важливу справу, вітаючись, прохаючи чогось чи в хвилину смерті.

Євреї вважали, що взагалі не треба промовляти імені Бога, однак така точка зору є помилковою. Церква, навпаки, прагне, щоб ми часто зверталися до Божого імені. За постійне звертання до св. імен Ісуса і Марії Церква встановила відпуст 25 днів; а хто протягом усього життя постійно звертався до цих імен, той у годину смерті досягає повного відпусту (Клим. XIII, 5. IX. 1759). Кожний побожний християнин схиляє голову стільки разів, скільки разів вимовить під час молитви ім'я Ісуса.

Ми повинні звертатися до Божого імені завжди, коли розпочинаємо якусь важливу справу, а насамперед вранці. "І все, що б ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього" (Кол. З, 17). Отже, перед кожною роботою говори: "В ім'я Боже" або "В ім'я Ісуса", або бодай перехрестися. Саме таким чином заслужиш благословення  Божого і щастя у праці, а за кожну, навіть незначну справу — велику нагороду, бо Спаситель обіцяє, що віддячить навіть за чашу холодної води, подану ближньому від Його імені (Мар.9, 40). У християн віддавна існує звичай промовляти ім'я Боже вітаючись; саме цим вони і відрізнялися від іновірців, котрі, вітаючись, виявляли добрі бажання (напр., "Будь здоров!" "Вітаю тебе"), але не згадували при цьому імені Божого. Християнські привітання "Слава Ісусу Христу", "Щасти, Боже", "З Богом" є одночасно наче коротким виявленням віри. Протестантський поет Кльопшток розповідає, що його завжди глибоко зворушувало це католицьке привітання. Однак, не треба, вітаючись, промовляти ім'я Боже бездумно і легковажно. Людина не зобов'язана, вітаючись з невіруючим, вживати ім'я Боже. Ісус Христос говорив: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свинями" (Мат. 7, 6). Сам Христос користувався часто вживаним серед народу привітанням: "Мир вам". Потребуючи чогось, ми повинні звертатися до імені Божого. Бог сам говорить: " І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 49,15). У хвилину смерті ми теж повинні звертатися до імені Ісуса. Найкраще говорити, як св. Стефан: "Господи Ісусе, прийми дух мій!" (Діян. Ап. 7, 58). Згадаймо також останні слова вмираючого Спасителя. Звертання до імені Ісуса у хвилину смерті є необхідним, щоб досягти передсмертного відпусту.

Ми повинні звертатися до імені Ісуса з особливою побожністю. Ми повинні розуміти, що це — наймогутніше ім'я, завдяки котрому можна всього досяг­нути. Все, про що лише будемо просити з іменем Ісуса, дасть нам Бог (Йоан 16, 23). З іменем Ісуса творили чудеса Апостоли і Святі. До кульгавого від народження говорить св. Петро на порозі храму: "В Ім'я Ісуса Христа Наза­рянина, встань і ходи!" (Діян. Ап. 3.). Звертаючись до імені Ісуса, вірні мо­жуть виганяти чортів, як це проповідував Ісус Христос (Мар. 16, 17). Якщо звертаємося до імені Ісуса, Він бореться з нами проти диявола; тому втікають вороги, коли почують ім'я Ісуса Христа (св. Юст.). Ім'я Ісуса допомагає нам у будь-якій небезпеці; воно є своєрідним засобом боротьби з будь-яким злом усього (св. Вінк. Фер.). "І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спасителя" (Діян. Ап. 4, 12). Варто задуматися над словами, сказаними св. Бернардом: "Ім'я Ісус є для мене медом на вустах, приємним звуком у вухах і блаженством у серці!" Однак, невідомо, чи здатен побожно звернутися до того Імені той, хто живе у смертному гріху; бо "ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого" (І Кор. 12, 3).

 Чи не знаєте, що шану, яку віддаєте священикові, віддаєте самому Богу? (св. Золот.). (Дивися про це ще в розділі про святі посвячення). Бог вимагає від нас поваги до святих місць і святих речей. На Мойсея, котрий наблизився до палаючого куща, крикнув: "Не наближайтеся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш — земля свята" (Вихід 3, 5). У Старому Завіті було строго заборонено торкатися Кивота Завіта (Числа 4,15). "Шануйте Мою святиню" (Левіт 26, 2). Не входи ніколи до Божого дому інакше, ніж ти входив би на небо; не говори і не роби там нічого, що б тобі нагадувало землю (св. Ніль).

"... домові твоєму личить святість" (Пс. 92, 5). Саме тому побожні християни охоче приносять пожертвування на відновлення або для оздоблення Божого дому, на відновлення статуй, які з часом втрачають свій первісний вигляд.

Ми повинні віддавати шану релігійним обрядом і з повагою ставитися до них. Св. Єлизавета, угорська королева, під час кожної Служби Божої знімала з голови корону і ніколи не одягала дорогоцінностей, ідучи до церкви. Деякі вірні мають гарний звичай стояти на колінах протягом усієї Служби Божої.

Шану святим словам віддаємо передусім тим, що встаємо під час читання Євангелія. До святих речей треба ставитися по-святому.

Ми найчастіше повинні славити Бога заради Його безмежної досконалості і доброти; передусім ми повинні це робити тоді, коли отримуємо від Бога різні блага. Три юнаки в палаючій печі почали співати величальні пісні, коли побачили, що Бог оберігає їх від вогню (Дан. 3). Товит почав славити Бога, як тільки прозрів (Тов. 11, 17). Згадаймо, як прославляла Бога Діва Марія, коли зустрілася з Єлизаветою; або оздоровлений Захарія (Лук.1). Говори й ти після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу" або "Слава Отцю і Сину і т.д." А якщо через недугу не можеш славити Бога вустами, то прославляй Його у своєму серці. Бог не потребує звуку твого слова; Він охочіше шукає серця і задовольняється волею (св. Авг.). "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє — Його святе ім'я. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи" (Пс. 102, 1-2). "Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене" (Пс. 33, 2). "Нехай ім'я Господнє буде благословенне віднині і повіки. Від сходу сонця до його заходу хвальне ім'я Господнє" (Пс. 112, 2-3). Якщо славимо Бога, — чинимо добро і заслуговуємо собі тим благословення Боже.

З пошани до Бога ми повинні остерігатися легко­важного звертання до імені Божого і до інших святих імен.

Деякі люди люблять при будь-якій дрібниці бездумно кликати: "Боже", "Ісусе", "Ісусе, Маріє, Йосифе" і т.п. Треба відвикати від цього і звертати увагу іншим, котрі так легковажно зловживають ім'ям Божим. Легковажне звертання до імені Божого і до інших святих імен — це щонайменше легкий гріх. "...Той, хто клянеться ім'ям Господа постійно, чистим від гріха не залишиться" (Сир. 23, 10). "Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім'я марно" (Вихід 20, 7). Треба остерігатися, щоб не зловживати Божим ім'ям, котре гідне найвищої шани (св. Золот.). Євреї не мали сміливості (через забобони) промовляти ім'я Бога   "Єгова" (Рим. Кат.); завжди називали Бога лише "Господом".

Ми повинні остерігатися прокльонів (бажання Божого прокляття якійсь особі або речі).

Прокляття Бога — це нещастя тимчасове і вічне; це антипод Божого благословення. Прокльонів треба остерігатися, як вогню. З уст християнина повинно звучати лише благословення (І Петро 3, 9).

Бог часто карає того, хто проклинає, не раз прокляття здійснюється.

Проклін — це гріх пекла, який не лише заслуговує пекла, але і в пеклі знайде своє продовження (Прунер.). Диявол проклинає і богохульствує, але як дух, він ще зберіг деяку шану й острах перед Богом; коли чує ім'я Ісуса, дрижить і зникає. Зате людина має сміливість промовляти без належної шани імена "Ісус", "Бог". Така розмова у деякій мірі гірша від розмови диявола (св. Григ. Наз.). Злоречиві загинуть (Пс. 36, 22). Злоречиві не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Треба з належною повагою ставитися до осіб, котрі посвячені Богу, до святих місць, речей, обрядів і слів.

Зневажання священиків стосується самого Бога, бо Ісус Христос говорить: ^а... хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16). Хто ображає священика або зневажає його, той зневажає Бога і заслуговує такого самого покарання, як євреї, котрі ображали і зневажали Сина Божого (Марія Лят.).

Ображаємо Бога і тоді, коли непристойно поводимося в церкві: розмов­ляємо, сміємося, розглядаємося і т.п. Не годиться в церкві плювати, особливо біля вівтаря або біля сповідальниць, де люди найчастіше стають на коліна. Про тих, котрі ведуть себе непристойно в церкві, св. Амвросій говорить: "Приходять до церкви з малими гріхами, а вертаються додому з великими". Непристойна поведінка у храмі ображає Бога найбільше. Ми теж дуже боляче реагуємо на образу, заподіяну нам у нашому власному домі. Не дивно, що й Спаситель, лагідний і добрий, розгнівався на купців у храмі і вигнав їх, кажучи: "Дім мій домом молитви буде зватись, — ви ж чините з нього печеру розбійників" (Мат. 21, 13). Того, хто зневажає Божий храм, Бог занапастить (І Кор. З, 17). Ту саму шану, яку віддаємо святим місцям, ми повинні віддавати і святим речам. Гріх чинить той, хто заважає виконанню релігійних обрядів чи висміює їх. Такі вчинки карає і світська влада як образу релігії. Вартий покарання також звичай уживати святі слова жартома. Ще Тридентський Собор застерігав, щоб не зловживати святими словами.

СВЯТОТАТСТВО

Святотатством грішить той, хто зі зневагою ставиться до речей, які призначені для Бога. Здійснив святотатство вавилонський цар Балтазар, наказавши у нетверезому стані принести до столу святий посуд і користуючись ним (цей посуд було викрадено з єрусалимського храму, а призначений він був для вшанування правдивого Бога) (Дан. 5). Святотатствуе також той, хто недостойно приймає Св. Тайни, хто грабує церковне майно, краде в церкві і т.п.

БОГОХУЛЬСТВО

Богохульством грішить той, хто зневажає Бога, Його Святих або речі, призначені для вшанування Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульством грішить той, хто говорить про Бога з презирством, а також той, хто річ, властиву Богу, приписує якійсь істоті (св. Бонав.). Так згрішили ті, котрі слухали розмови Ірода Аґріпи і говорили" "Це голос Бога, не людини" (Діян. Ап. 12, 22). Частими були випадки богохульства серед євреїв; тому нарікає Бог вустами пророка Ісайї: "... безнастанно, щоденно скверниться моє ім'я" (Іс. 52, 5). Богохульствує також той, хто висміює Святих. Хваліть Господа в святих Його (Пс. 150, 1). Саме тому і зневаження Святих є зневаженням Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульство — один з найтяжчих гріхів. Це гріх, притаманний лише дияволам і осудженим (св. Тома з Акв.). Як Св. Дух промовляє вустами добрих, так диявол — вустами богохульників (св. Бернардин). — Богохульник гірший від пса, бо пес не кусає свого пана, від котрого зазнав багато добра, хоча пан навіть б'є його. Богохульник безчестить язиком Бога, від котрого отримав стільки благ; і не зважає на те, що Бог, навіщаючи його, прагне для нього лише добра (св. Берн.). — В порівнянні з богохульством всі інші гріхи здаються дрібними (св. Єр.). Богохульствуючи, грішимо власне проти самого Бога, а не проти Його подоби. "Богохульник відкрив свої вуста проти Всевиш­нього" (св. Єр.). Богохульство — це найбільша образа маєстату, бо зневажає Царя царів. Всі інші гріхи беруть свій початок або в людському безсиллі, або в несвідомості; але богохульство походить із злоби серця (св. Берн.). У євреїв за богохульство карали смертю (св. Тома з Акв.). Богохульство — це смертний гріх.

СВЯТОКУПСТВО

Святокупством або симонією грішить той, хто продає духовні речі за гроші.

Слово "симонія" походить від імені Симона-чародія, котрий, знаючи, що Апостоли уділяють Св. Духа, покладаючи руки на голови вірних, пожертвував їм (Апостолам) велику суму грошей, промовляючи; "Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа" (Діян. Ап. 8, 19). В середні віки симонією грішили досить часто. Увійшло у звичай віддавати приходи і єпископства тим, хто дорожче за них заплатить. Проти цього виступив папа Григорій VII. Святокупством грішить той, хто жертвує гроші священикові за розгрішення, хто продає мощі або бере більшу суму за посвячені хрести, ніж за звичайні. Хто грішить святокупством, на того чекає прокляття (Пій IX, 12 жовтня 1869). Саме таких людей стосуються слова св. Петра: "Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий..." (Діян. Ап. 8, 20). Той, хто хоче купити Св. Духа, втрачає Його (св. Петро Дам.). Однак не вважаємо симонією те, що ми даємо гроші на Службу Божу, тому що це наче милостиня, яку даємо іншому з проханням про молитву. Сплата треб за виконання священицьких дійств також не є симонією, бо це не є плата суто за літургічні дії, а лише внесок за працю на утримання священика. Якщо би це була симонія, то св. Павло не написав би: "...ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника... Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити" (І Кор. 9, 13-14).

Щоб перепросити Господа Бога за богохульство і за неповагу, потрібно вшановувати св. Обличчя Ісуса.

Відомо, що коли Спаситель ніс хрест на Голгофу, Вероніка стерла хусткою піт із Його обличчя, і на тій хустці залишився Його образ. Хворий римський імператор Тиверій наказав привезти ту хустку до Риму і одужав (Кат. Еммеріх.). Вероніка вручила хустку св. Климентієві, котрий допомагав св. Петру, і котрий пізніше став Папою. Так потрапила та хустка до церкви св. Петра, де зберігається по сьогоднішній день (На Різдво Христове у 1849 р. її було виставлено для огляду, і сталося чудо — протягом трьох годин хустка сяяла надзвичайним блиском). На хустці і сьогодні можна чітко розпізнати риси обличчя Спасителя. Нещодавно були зроблені відбитки з хустки Вероніки (раніше не дозволяли цього робити Папи) і їм також почали віддавати шану. Чи подобається Господу Богу таке вшанування, бачимо на прикладах чудес. В іспанському місті Аліканте під час посухи 1849 р. учасники багатолюдної процесії несли образ, на якому було відбито Святе Обличчя. Раптом всі побачили, як з правого ока образу скотилася сльоза, чистіша від кришталю, а під час проповіді, яка відбулася пізніше, побачили на хмарах два чудесні образи св. Обличчя, і відразу після цього випав дощ. У Франції, в Турі, з 1861 р. знаходився образ Обличчя Ісуса Христа, перед котрим відбулося багато чудесних зцілень. З ініціативи побожного Діпонта (+1876) тут виникло Братство св. Обличчя Ісуса Христа, метою якого було перепрошувати Бога за гріхи богохульства. Це Братство Лев XIII 9 вересня 1885 р. підніс до рангу Архібратства, якому підпорядковані всі інші подібні Братства. Наскільки приємне Господу Богу таке богослужіння, можемо дізнатися із слів Ісуса Христа, сказаних до св. Гертруди: "Шанувальники образу Мого Обличчя будуть осяяні блиском Мого Божества до самого дна душі". А до сестри від св. Петра у 1845 р. Спаситель говорить: "Чим більше будете намагатися відновити Моє Обличчя, осквернене богохульниками, тим краще відновлю ваше обличчя, заплямлене гріхом, щоб стало гарним, як під час Хрещення".

ТРЕТЯ ЗАПОВІДЬ БОЖА

Бог сказав на горі Синай: "Пам'ятай на відпочинковий день, щоб святити його. Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє. День же сьомий

— відпочинок на честь Господа, Бога твого" (Вихід 20, 8-10). Отже, третя заповідь Божа містить наказ святкувати неділю і наказ працювати протягом тижня.

НАКАЗ СВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ

Бог встановив для людей день відпочинку, щоб вони дбали про своє духовне і тілесне здоров'я.

Щоб людина у своїх щоденних турботах не забула про Бога і про свою найвищу мету, наказав їй Бог святкувати один день у тижні. Цим Бог призна­чив нам певний час, коли ми могли б роздумувати над вічними правдами, і, таким чином, відновлювати і примножувати сили нашої душі. У святкові дні людина має нагоду за допомогою молитви виправити помилки, зроблені протягом тижня (св. Григ. В.), а також подякувати належно Богу за блага, отримані за остатні дні. Зрештою, людина не може працювати безперервно, бо дуже швидко вичерпала би себе фізично. Отже, день, який Господь Бог призначив на відпочинок, є даром Божої доброти. Святкування цього дня є прообразом нашого майбутнього вічного відпочинку на небі (Євр. 4, 9). Святкове вбрання, яке одягаємо у той день, символізує наше щасливе майбутнє перебування на небі.

Бог наказує святкувати сьомий день тижня тому, що Сам відпочивав у цей день, завершивши світотворення.

Мойсей, описуючи створення світу, говорить: "Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був" (Буття 2, 2). Людина створена за подобою Бога, тому повинна в усьому брати з Нього приклад. Це стосується і дня відпочинку — як Бог відпочивав на сьомий день, так і людина після шести днів праці повинна відпочивати. Бог, котрий сотворив тіла небесні на позначення днів і років (Буття 1, 14), навчає нас відпочивати на сьомий день через зміну місяця. Кожні сім днів місяць змінює свій вигляд. Перші сім днів він з'являється до половини, а у наступні сім днів доходить до повні, потім знову протягом семи днів зменшується до половини і, нарешті, зникає зовсім, щоб знову розпочати своє видозмінювання. Біля 150 р. після Христа св. Теофіль, єпископ Антіохій, пише: "Сьомий день відомий усім народам земної кулі". Ми, християни, святкуємо неділю, євреї — суботу, мусульмани — п'ятницю, монголи — четвер, неґри в Ґвінеї — вівторок і т.д.

Бог наказує нам святкувати сьомий день і тому, що після шестиденної праці організму людини необхідний відпочинок. Доведено, що після денної праці людина потребує 6-7 годин сну, щоб відновити затрачені під час праці сили; так і після шестиденної праці людина потребує певного відпочинку.

Бог наказав євреям святкувати суботу, тому що це був пам'ятний день звільнення їх із єгипетської неволі.

Отже, субота була у євреїв радісним народним торжеством; Бог на горі Синай наказав їм днем відпочинку визнати саме цей день. Цей день був призна­чений для привселюдного шанування Бога в євреїв тому, що нагадував їм про отримані від Бога блага (Єз. 20, 12). Цей день був одночасно прообразом спочинку майбутнього Спасителя у гробі. Євреї дотримувалися святкування суботи дуже суворо. Зневажання суботи каралося смертю — у цей день заборо­нялося виконувати навіть найдрібнішу роботу. Фарисеї вважали, що в суботу не можна чинити навіть добрих справ (Мат. 12, 12). У св. Письмі читаємо, що у пустелі падала манна протягом шести днів тижня, але не в суботу. Єврейська субота припадає на нашу суботу, а субота християнська — на неділю.

Замість святкування суботи Апостоли призначили святкування неділі, бо в цей день воскрес Христос.

Неділя — це свято всієї Пресвятої Трійці, бо в неділю, як у перший день тижня (Діян. Ап. 20, 7; І Кор. 16, 2), Бог Отець розпочав створення світу, в неділю воскрес Бог Син і в неділю зійшов Св. Дух на Апостолів. Апостоли мали право перенести святкування суботи на неділю, бо у третій заповіді Божій ідеться не про те, щоб святкувати саме суботу, а про те, щоб один із днів тижня присвятити Богові. Неділя називається також "Днем Господнім" (Одкр. 1, 10), тому що саме в цей день ми повинні служити Господу Богу насамперед. Св. Юстин називає неділю "днем світла" (сонця). І справедливо, бо в цей день засяяв Спаситель у сяйві Свого Воскресіння, як нове світило (св. Амвр.). В цей же день Бог сотворив світло, а Св. Дух зійшов на Апостолів у вигляді вогненних язиків. У цей день ми повинні просити Бога про просвітлення нашого розуму, щоб ми чітко усвідомили нашу останню мету. Костянтин Великий запровадив 321 р. святкування неділі в усій Римській державі, а Карл Великий накладав грошові покарання на тих, котрі не святкували неділі.

У неділю ми повинні відкласти будь-які справи, які пов'язані з фізичним напруженням і взяти участь у привселюдному Богослужінні; повинні також у цей день якнайкраще дбати про добро душі і відпочинок тіла. У багатьох державах, недільний відпочинок є узаконеним. Як Бог відпочивав сьомого дня, так і ми повинні відпочивати. Як Ісус Христос воскрес у Великодну Неділю, залишаючи у гробі хустки і полотна, так і ми повинні залишити будь-які свої буденні заняття і в молитві спілкуватися з Богом. Недільний відпочинок необхідний хоч би вже й тому, що змучена людина не здатна до належної молитви.

Публічне Богослужіння — це Служба Божа, з'єднана з проповіддю (Див. другу заповідь церковну). Церква вимагає слухання Служби Божої тому, що це відновлення хресної Жертви є найголовнішим Богослужінням. Ще в дав­нину сходилися християни на Службу Божу в неділю, — пише св. Юстин; уже тоді існував звичай після читання Євангелія повчати людей. Цей звичай зберігся до сьогодні.

Крім слухання Служби Божої, дбаємо про спасіння нашої душі, приймаючи св. Тайни, промовляючи молитву, слухаючи проповіді, читаючи побожні книжки і творячи милосердні справи.

Відпочинок необхідний нашому організму також тому, щоб ми старанніше могли працювати для спасіння душі. В неділю ми повинні не лише одягати краще вбрання, але також очищати і прикрашати наші серця (св. Григ. В.). Саме в неділю вірні мають нагоду приступати до прийняття св. Тайн. Церква прагне, щоб св. Причастя вірні приймали саме в неділі і свята (соб. Трид. 22, 6).

Для молитви маємо в неділю також кращу нагоду, бо храми Божі відкриті протягом цілого дня і Богослужіння відправляється в них не лише вранці, а й увечері. Наші предки мали гарний звичай в неділю читати побожні книжки, передусім пояснення недільних Євангелій і життя Святих; в цьому ми повинні їх наслідувати. Не треба також забувати про справи милосердя. Саме в суботу Спаситель зцілював найважчих хворих, напр., чоловіка з сухою рукою (Мат. 12, 9-21), сліпого від народження (Йоан 9), чоловіка з водяною пухлиною в домі фарисея (Лук. 14), хоч євреї не могли з цим погодитися. Спаситель хотів цим навчити їх, що саме в день, присвячений Богові, треба здійснювати якнайбільше справ милосердя.

У неділю є дозволеними такі роботи: необхідні роботи, пов'язані з фізичними зусиллями; легкі роботи; заняття, котрі служать для поступу розуму.

Христос не хоче, щоб людина, святкуючи неділю, зазнавала збитків, бо "субота є для людини, а не людина для суботи" (Марк. 2, 27). Тому дозволеними є такі роботи, котрі необхідні для підтримування життя (напр., готування їжі, збирання збіжжя у випадку раптової небезпеки і т. п.). Дозволеними вважаються також роботи, необхідні Іншим людям (напр., поштаря, заліз­ничника, телеграфіста і т.п.). Духовна влада має право дозволяти, якщо на це є поважні причини, виконання важких фізичних робіт у неділю. Адже Христос називає Себе "Господом суботи" (Лук. 6, 5), — так само може сказати про себе і Церква, як заступниця Ісуса Христа. А раз неділя призначена для духовного добра і спасіння людських душ, тому, в першу чергу, необхідно в той день виконувати всі ті справи, які сприяють досягненню цієї мети. Отже, Ісус Христос говорить: "... священики в суботу порушують у храмі суботу й провини не мають" (Мат. 12, 5).

 Рекомендовані також діла милосердя, тому що ніщо так не допомагає нашому спасінню, як милосердні діла. Ісус Христос пов'язує наше спасіння з учинками милосердя (Мат. 25, 35). Ісус Христос власним прикладом доводив, що ми повинні в неділю чинити справи милосердя, говорячи: "... в суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 12). В неділю не є забороненими послуги, які виконуємо з любові і для добра ближніх, хоча би це були і важкі роботи (св. Ірен.). Св. Оділія, ігуменя (+720), заснувала на власні кошти лікарню, і, за прикладом Ісуса Христа, завжди відвідувала хворих у неділю після Бого­служіння і прислуговувала їм протягом усього дня (Мег. III, 263). Так само чинили й інші Святі. Дозволяються, однак, лише такі справи милосердя, пов'язані з фізичною роботою, котрі є дійсно потрібними. Справи милосердя навіть деколи звільняють людину від Богослужіння, бо в такому разі вони самі є чистим і непорочним Богослужінням (Як. 1, 27). Однак, якщо є мож­ливість, необхідно погожу вати одне з другим, тобто чинити справи милосердя і бути на Богослуженні. "І те слід робити, і того не слід лишати", — говорить св. Письмо (Мат. 23, 23). Дозволені також у неділю легкі роботи, тому що Бог не хоче, щоб людина в неділю зовсім дармувала; тому дозволяється, напр., щоденне миття посуду, підмітання, лагодження щойно пошкодженого одягу, читання, писання, заняття математикою, музикою та ін., котрі сприяють розвиткові розуму людини.

ГРІХИ ЗА НЕСВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ

Якщо людина не святкує неділі, то чинить гріх. Людина грішить тоді, коли виконує в неділю без потреби якусь фізичну роботу, або вимагає виконання подібної роботи від інших.

Римський імператор Валентин завжди говорив: "Хто зневажає неділю, виконуючи фізичну роботу, той святотатствує". Християнин повинен дати у неділю відпочинок своїм підлеглим і навіть худобі (Вихід 20, 8-10). Вважається, що фізична робота є тяжким гріхом тоді, коли хтось в неділю без потреби працює тяжко 2,5-3 години. Зате не вважається тяжким гріхом, якщо хтось працює тяжко неповних три години; або протягом цих трьох годин виконує не дуже тяжку роботу; або хто змушений до праці своїм начальником і працює з остраху перед ним. Але все ж в неділю варто уникати важкої праці. У Старому Завіті наказує Бог євреям: "Пильнуйте, отже, суботи: вона бо має бути свята для вас; хто осквернить її, нехай буде скараний смертю. І кожен, хто в ній робитиме яку-будь роботу, той буде викорінений з-поміж свого народу" (Вихід 31, 14).

Грішить той, хто легковажить недільне Богослужіння. Часто причиною того, що не відвідуємо недільні Богослужіння, є суботні розваги. "Як нерозумно перетворювати ніч на день, а день на ніч і заради легковажних розваг забувати про свої обов'язки щодо Бога!" (св. Франц Сал.).

Грішить і той, хто віддається занадто бурхливим розвагам, які втомлюють або є просто грішними.

Такими є, напр., полювання з переслідуванням, тривала гра в більярд, голосна музика і довготривалі танці. Останні нерідко призводять до амо­ральних учинків, до бійок, трати грошей, викликають невдоволення життям і небажання працювати. Ще гірше, коли розваги самі по собі грішні. Бо той, хто грішить, стає невільником диявола, тобто рабом гріха (Йоан 8, 34). Без сумніву, краще було б, якби люди виконували в неділю ручну працю або працювали в полі, ніж мали б зневажати її грішними вчинками (св. Авг.).

Святкуючи неділі, здобуваємо Боже благословення.

У св. Письмі сказано, що "І благословив Бог сьомий день" (Буття 2, 3), тобто зробив його днем благословення. Хто святкує неділю, тому таланить у всіх починаннях, того Бог оберігає від будь-якої небезпеки. Святкуючи неділі, примножуємо наші тимчасові блага.

Не святкуючи неділі, ми накликаємо на себе нещастя: хворо­би, невдачі на роботі, зубожіння і т.п.

Хто святкує неділю, для того .вона є благом, хто ж її не святкує, тому вона приносить лише шкоду. Хто працює в недільний день, того Бог карає. Хто в неділю шукає розкошів цього світу, — втрачає скарби неба. Хто працює не відпочиваючи, - нищить своє здоров'я. Тому недільний відпочинок є обов'яз­ком не лише релігійним, але і природним. Хто працює в неділю, той вбиває себе. — Таким людям Бог говорить: "... напущу на вас страх, сухоти і пропас­ницю, від них померкнуть очі й погасне життя" (Левіт 26, 16). Бог карає звичайно тим, чим людина грішить (Прем. 11, 17). Хто працює в неділю, є злодієм, бо обкрадає Бога від належної Йому шани. Саме злодія стосується прислів'я: "Як прийшло, так і пішло". Тому дуже часто той, хто працює в неділю, втрачає усе своєю майно, а нещастя падають на нього одне за одним. За несвяткування неділі Бог не раз карає цілі краї неврожаєм, градом, повінню і т.п.

Несвяткування неділі накликає лихо на цілі родини та громади.

Несвяткування неділі підточує родинне життя. Якщо члени родини уни­кають церкви і Богослужінь, то з часом вони втрачають розуміння своїх обов'язків. Батько стає марнотратником і розпусником, матір — байдужою, а діти ростуть у безкарності. Узи, котрі об'єднували членів родини, розри­ваються. В. хаті, замість раю, настає пекло. Батько, працюючи в неділю, не може виконати свого найсвятішого обов'язку — виховувати дітей, тому що протягом тижня не спілкується з дітьми. Таке ізольоване життя окремих родин відбивається також на суспільстві, тому що там, де розхитані підвалини, руйнується весь будинок. Якщо людина не святкує неділі, вона цим самим виказує непокору Пану Богу. Така непокора щодо Бога призводить до непо­кори і щодо світської влади. Далі людина забуває усякі релігійні обряди, забуває Бога, забуває, врешті, свою кінцеву мету. "Яка неділя, такий і день смертний" (Лєрх.). Святкуючи неділі, накопичуємо для себе цінності, котрі існують вічно (св. Григ. Наз.). Навіть ворог релігії Руссо говорить: "Якщо хочете, щоб люди були працьовитими, дайте їм свята; втрачені таким чином дні приносять більше добра, ніж інші дні". І євреї святкують свою суботу так строго, як мало хто, не зазнаючи через це жодної шкоди.

НАКАЗ ПРАЦЮВАТИ

Праця може бути фізична або розумова.

До робітників належить не лише фабричні, заводські робітники, ремісники і т. д., але також учні, службовці, священики, вчителі, лікарі і т. д. Правда, останні працюють не стільки руками, скільки головою; але розумова праця набагато тяжча і більше втомлює людину, ніж праця фізична.

Жодна праця не завдає сорому, бо Ісус Христос освятив працю Своєю наукою і власним прикладом.

Іновірці соромилися праці, тому що вважали працю принизливим занят­тям, притаманним хіба невільникам, тому віддавалися неробству. Аж прийшов Спаситель і освятив працю Своїм прикладом. Бідного теслю обрав Собі опіку­ном і під його наглядом працював до 30-ти років. Саме тому євреї вважали Ісуса також теслею, як це видно зі слів св. Письма (Марк. 6, 3). Працьовитих рибалок обирає Христос Апостолами. У притчі про робітників у винограднику дає зрозуміти, що праця необхідна для досягнення спасіння (Мат. 20).

Саме тому найвидатніші мужі не соромилися ручної праці. Св. Павло, напр., заробляємо на життя ткацтвом (Діян. Ап. 20, 31). "Ремесло і праця не принижують людину; навпаки, треба вважати за честь, якщо самостійно зароб­ляєм собі на життя" (Лев ХШ). Лише пихатість і погані вчинки принижують людину. Бути слугою або наймитом не є принизливо. Якщо служимо людині за наказом Бога, то служимо не людині, а лише Богу, від котрого отримали наказ. Адже Ісус Христос сам прийшов у світ, щоб служити, а не щоб служили Йому (св. Авг.). Хто служить людині, вищий від того, котрий є слугою власної пристрасті (св. Авг.).

Кожна людина повинна працювати, — цим вона покарана за первородний гріх.

До вчинення людиною первородного гріха, праця для неї була розвагою. А після первородного гріха праця стала для людини обов'язковою, як бачимо зі слів св. Письма: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято" (Буття 3, 19). І справді, людина змушена працю­вати, тому що земля не дасть їй сама потрібного прибутку, якщо вона (людина) не буде її обробляти. Якщо би ніхто не працював — люди загинули б від голоду. Сама природа спонукає людину працювати. Бо навіть ледар, котрий не виконує своїх обов'язків, знаходить собі різноманітні пусті заняття, щоб прогаяти час. Ніхто не здатний до абсолютного неробства. Навіть мурашки і бджоли (Прик. 6, 6) демонструють людині приклади працелюбності. А раз будь-яка праця є Божою волею, то ми повинні охоче зносити усякі труднощі, пов'язані з працею. Саме так ми повинні розуміти слова Христа: "Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, той недостойный мене" (Мат. 10, 38).

Працювати зобов'язаний кожний, хто взагалі має силу до праці. Тому говорить св. Павло: "Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть" (II Сол. З, 10).

Гріх первородний перейшов на всіх людей; тому всі ми повинні за нього відбувати кару, тобто працювати. Повинен працювати бідний, щоб придбати необхідні речі, повинен працювати і багатий, щоб не втратити того, що має. Якщо багатий не буде зайнятий принаймні якоюсь корисною працею, то усе його багатство опиниться в небезпеці. Якщо заможна людина буде байдику­вати, то вона стане грішити. Св. Василій говорить, що лінь є подушкою для диявола. Заможна людина, так само, як і інші люди, отримує від Бога дари (таланти), які повинна використовувати для блага ближніх; інакше стане схожою на того чоловіка з Євангелія, котрий закопав дані йому таланти. Виправдати можна лише того, хто не може працювати, тобто дітей, старих, хворих або калік. Тому св. Павло: не говорить "Хто не працює", а "Хто не хоче працювати, той не повинен їсти".

Людина повинна добросовісно виконувати обов'язки, покладені на неї її становищем.

Суспільство складається з різних станів (слово "стан" походить від "стояти", бо означає щось постійне, незмінне), напр., священиків, лікарів, юристів, ремісників, жонатих, неодружених і т.д. Людське суспільство — це наче велике тіло, кожний член якого має свою окрему мету і роботу (І Кор. 12, 2), або наче механізм годинника, в якому всі коліщата, великі і малі, з'єднані докупи. Бог обдаровує людину покликанням до того чи іншого стану, наділяє її здібностями, бажаннями, можливостями. Людина відчуває покликання до того чи іншого стану і повинна керуватися цим покликанням. Якщо людина не прислухається до свого покликання, обирає собі професію, до якої не має потягу, вона з часом стає невдоволеною ні матеріально, ні духовно. Тому родичі ніколи не повинні вирішувати за дітей, яку професію їм вибрати. А раз покликання йде від Бога, то ми, обравши професію до душі, знаходимось на службі Божій (Ґалюра). Саме тому людина повинна в першу чергу викону­вати обов'язки свого стану, а потім уже займатися чимось іншим. Покликан­ням Ісуса Христа було спасіння світу, і заради цього Він забував про все інше. Пригадаймо собі 12-річного Христа у храмі в Єрусалимі (Лук. 2, 49), або розмову зі самарянкою біля криниці Якова, коли Христос забув навіть про їжу (Йоан 4, 34). Так само чинив і Мойсей. Коли Мойсей на горі Синай довідався від Бога, що його народ скоїв тяжкі гріхи, він відразу залишає товариство Бога і повертається до народу (Вихід 32, 7).

Ретельне виконання обов'язків свого стану веде до досконалості.

Хто сумлінно виконує свої обов'язки, той напевно буде сумлінним у всьому і завжди. Справедливо звертають основну увагу при канонізації Святих та те, чи вони сумлінно виконували обов'язки свого стану. Помиляється той, хто вважає, що час, затрачений на виконання обов'язків свого стану, є втра­чений для служби Божої і для спасіння душі. Ніщо не підносить людину так швидко, як сумлінне виконання своїх обов'язків. І, навпаки, щораз більше грішить той, хто, спокушений дияволом, нехтує своїми обов'язками для того, щоб безконечно молитися і віддаватися Богослужінням. Якщо не хочеш працювати, не допоможе тобі жодна молитва. Побожність, яка стоїть на перешкоді виконанню обов'язків свого стану, є фальшивою доброчесністю (св. Фарнц. Сал.). Жодний стан не стає на завада до досягнення спасіння, якщо лише не є сам по собі грішним (І Кор. 7, 17).

Щоб наша праця була успішною, ми повинні розпочи­нати її з Богом і під час роботи часто думати про Бога. Хто з Богом почав якусь справу, той ніби вже наполовину її зробив. Бога взивай, а рук прикладай. Як допомагає Бог тому, хто починає з Богом, свідчить перемога Давида над Голіафом.

Хто йде до праці без молитви, чинить, як солдат, котрий іде на битву без зброї. Св. Павло говорить: "Чи ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). "Безперестанку моліться", — говорить далі св. Павло (І Сол. 5, 17). Не раз дрібні діла найбідніших людей ціняться Богом більше, ніж голосні діла мужів, імена котрих занесені в історію світу.

Праця несе з собою вічну нагороду, бо вона є свого роду Богослужінням.

Бог покарав Адама працею, коли останній визнав свою помилку. Праця є так само досконалою, як і молитва, а багато славетних мужів вважали працю найкращою молитвою. Як кожну добру справу, так і працю Господь Бог не залишає без нагороди. Ісус Христос говорить: "...достоїн бо робітник своєї нагороди" (Лук. 10, 7). А св.Павло говорить: "...кожний отримає власну нагороду згідно зі своїм трудом" (І Кор. З, 8).

Поштовхом і заохоченням до праці повинна бути для нас не стільки тимчасова користь, скільки вічна нагорода. Хто в праці керується лише корисливими думками, той, звичайно, працює недбало і легко втрачає вічну нагороду, якої не шукав.

Вже на землі праця приносить велике благо; вона робить нас задоволеними і великими, відганяє грішні думки і зебез­печує тимчасовий добробут.

Праця має гірке коріння, але солодкий плід. Саме усвідомлення, що ви довели якусь справу до кінця, принесе вам задоволення. Праця вкорочує час, неробство — продовжує. Ретельний робітник найкраще відчуває справед­ливість слів Ісуса Христа: "Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий" (Мат. 11, 30). Праця відганяє усякі спокуси. Праця запобігає будь-якому злу, причиною котрого є лінь. Тіло, змучене працею, не відгукується на злі пристрасті. Коли хтось сказав до одного монаха, щоб не мучив свого тіла безперервною працею, той відповів влучно: "Якщо я перестану мучити тіло, то воно почне мучити мене" (Касіян). Праця веде до тимчасового добробуту. Працьовитість приносить шану та благо, а лінь — сором і злидні.

РОЗВАГИ ХРИСТИЯНИНА

Після роботи необхідно відпочити, тому що саме завдяки відпочинку тіло набирається нових сил для подальшої праці.

Розумні розваги корисні для людини. Вони об'єднують людей, посилюють у нас любов до ближнього, а деколи навіть усувають суперечки і незгоди. Бог не забороняє нам розважатися, навпаки, дозволяє; Він усю природу так удосконалив, щоб вона вже сама по собі була для нас джерелом багатьох благ (напр., чудесні барви й аромат квітів, спів пташок і т. д.). Ісус Христос сам не відмовлявся від гостини. У притчі про блудного сина розповідає Ісус Христос про бенкет, танці і музику (Лук. 15, 25). Обіди навіть були раніше частиною Богослужіння.

 Однак, ми не повинні занадто піклуватися про розваги; ми повинні передусім уникати грішних розваг, а під час розваг не повинні забувати про Бога.

Розважатися треба помірковано, бо розваги, є не метою нашого життя, а лише засобом для відпочинку. Хто занадто віддається розвагам, стає розпус­ним, невдоволеним і, звичайно, потрапляє в борги. Взагалі ми повинні розважа­тися лише тоді, коли сумлінно виконали свої обов'язки. Приємний відпочи­нок — після завершеної праці. Сьогодні бачимо, на жаль, дуже великий потяг до розваг. "Забавляйся, але коротко і рідко!" (Св. Франц Сал.). Недозволенный є усякі грішні розваги, напр., обмовляння ближніх, азартні ігри, аморальні бесіди або висміювання релігійних речей. Такими розвагами, безумовно, необ­хідно нехтувати. Невдячна та дитина, котра тішиться тим, що ображає її батька. Навіть під час розваг ми повинні думати про Бога і про наше призна­чення. "Радійте в Господі", — говорить псалмоспівець (Пс. 31, 11).

ВИБІР ПРОФЕСІЇ

Дійшовши до перехрестя, подорожній повинен бути дуже уважним, щоб не потрапити на недобру дорогу. Ми всі здійснюємо подорож на небо, і коли під час тієї подорожі доходимо до вибору професії, — мусимо добре зважати, щоб неправильний вибір не відвертав нас від нашої остаточної мети.

Професія — це певна категорія робіт і зобов'язань, які покладаємо на себе задля добра суспільства.

Людина створена для праці, як птах для польоту. Людина повинна дбати про себе, здобувати собі власною працею те, в чому природа їй відмовила. Насамперед примушує людину працювати потреба в їжі, одязі, житлі. У св. Письмі говориться, що первісна людина змушена була добувати собі все сама, щоб вижити (сама вбивала звірину, шкірою якої одягалася, варила собі їжу, будувала хату і т.д.). Однак, в разі потреби (напр., для захисту від розбійників, диких звірів і т.п.) люди об'єднувалися, згуртовувалися в більші громади. З часом вони прийшли до висновку, що краще і корисніше об'єднатися і розподілити між собою окремі види робіт. Зауважили, що один має вроджений потяг до одного виду роботи, другий — до іншого, завдяки чому праця стає успішнішою. Так з'явились з часом різні професії.

Вибір професії — дуже важливий момент; від правильного вибору професії часто залежить наше тимчасове щастя, благо суспільства, а також спасіння нашої душі.

Якщо оберемо собі професію, до якої маємо потяг, то нам легко і приємно працюється, усе нам вдається, люди нас цінують і поважають, і праця приносить задоволення. Якщо ж оберемо професію, яка не відповідає нашим здібностям і нахилам, то ніколи не зможемо бути задоволеними і сумлінними у виконанні обов'язків. Наша праця тоді замість користі буде приносити суспільству лише шкоду, особливо тоді, коли ми займаємо високе, впливове становище, до якого не доросли. Така людина — наче хворий член в організмі суспільства, саме тому він може втратити спасіння. На страшному суді будемо змушені дати докладний звіт про сумлінне виконання своїх обов'язків, бо обов'язки стану (професії) є обов'язками справедливості. Вже тут, на землі, людина відповідає перед владою за виконання своїх обов'язків. Не забуваймо також, що за виконання своїх обов'язків отримуємо заробітну плату.

При виборі професії ми повинні дотримуватися наступних принципів.

Ми повинні обирати професію, яка відповідає нашим здібностям і до якої відчуваємо потяг.

Людина не може жити повноцінним життям, якщо знаходиться в таких умовах, котрі не відповідають її характеру, нахилам і здібностям. З тим ми повинні рахуватися при виборі професії. Ми повинні пам'ятати про те, що таланти, якими Бог нас нагородив, треба належно використовувати і розви­вати, як цьому вчить нас Христос (Мат. 25; Лук. 19). Потяг до якоїсь професії з'являється тоді, коли чуємо в собі здатність виконувати обов'язки, пов'язані з цією професією. Однак, трапляється, що людина має потяг до якоїсь професії, але не вистачає їй необхідних здібностей; в такому разі потяг є нерозумним і треба його придушити, як це радить розум, котрим Бог наділив нас. Зовсім інакше, якщо людина має необхідні здібності до якоїсь професії, а потягу до цієї професії не вистачає. Небажання у цьому випадку випливає з того, що уявляємо собі обов'язки того стану значно тяжчими, ніж вони є насправді. В такому разі можна не зважати на неохоту і присвятити себе тій професії; невдовзі переконаємося, що труднощі були мізерними, і праця буде приносити лише радість і задоволення.

При виборі професії ми ніколи не повинні керуватися чисто матеріальними поняттями (напр., грішми) або корисливістю.

При виборі професії ми повинні пам'ятати слова Спасителя: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. б, 33), або: "Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?" (Мат. 16, 26). Тому ми повинні запитати самих себе: "В якій професії я з моїми здібностями і вдачею здатний зробити якнайбільше добра і користі іншим, заслужити на небо? "Отже, помиляються ті, хто, не знаючи вищого ідеалу та блага понад блага тимчасові, зважають лише на те, яка професія дасть їм найбільшу вигоду, найбільші доходи, найбільші можливості і най­більший достаток. Така людина дбає лише про власне добро і тому вважає обов'язки свого стану другорядними і таким чином порушує загальний устрій суспільства, як зламане коліщатко псує хід годинника. Звичайно, таку людину чекає заслужене покарання. Нерозумно чинить також той, хто вважає для себе ганьбою обрати ремесло нижче, ніж має його батько; не зважаючи на покликання і здібності, пнеться вгору, аби досягти становища батька. Те саме стосується і того, хто без покликання вирішує обрати якусь професію під тиском родичів. Мова не йде про те, щоб не зважати на бажання і поради родичів, або щоб при виборі професії не враховувати зовсім матеріальні погляди. Зрозуміло, що треба замислитися і над тим, чи це або інше ремесло дасть нам відповідне утримання. Бо якщо б наша професія не дала нам відповідного утримання, тоді ми легко могли б піддатися спокусі і намагалися б збільшити свої доходи забороненим способом, котрий шкодить виконанню зобов'язань, які ми прийняли.

У такий важливий момент життя ми повинні радитися з родичами і досвідченими людьми.

 У св. Письмі говориться: "Розумний поради не знехтує" (Сир. 32, 24).

Насамперед ідемо за порадою до родичів, тому що, з одного боку, вони мають більший вплив на нас, а, з другого боку, міцніше нас люблять, ніж інші люди, отже, дбатимуть лише про наше благо. Однак, часто помиляються обидві сторони; або діти не радяться із своїми родичами, або родичі приму­шують дітей обирати професію, котра їм не до душі, а деколи, знову ж таки, відвертають їх від професії, до якої вони мають покликання. В таких випадках діти не зобов'язані прислухатися до порад дорослих; бо не родичі, а сам Творець нагороджує нас покликанням до якоїсь професії. Не раз буває, що родичі керуються лише марними намірами або самолюбством, і тому примушують дітей обрати професію, до якої вони не мають покликання, таким чином роблячи їх нещасними на все життя. Справджуються, отже, слова Ісуса Христа: "І ворогами чоловіка будуть його домашні" (Мат. 10, 36). Ще Христос, 12-річний хлопчик, дав зрозуміти своїм родичам, що вони не мають права ставати на перешкоді Його покликанню, яким Його наділив Бог. Крім родичів, радимося також з іншими досвідченими і щирими людьми, котрі знають людей, розуміються на тому ремеслі, про яке йде мова, та котрі вміють співчувати ближнім. І, навпаки, ми завдали би собі шкоди, якщо б радилися з людьми без жодного життєвого досвіду, які не мають поняття про важливість обов'язків тої чи іншої професії, або котрі у всьому керуються не благом ближніх, але власною користю. Ревний і сумлінний сповідник завжди в таких випадках є добрим порадником.

Не один відчуває, що має надзвичайні здібності до якогось ремесла, або ясно усвідомлює, до якого ремесла, закликає його Бог. В обох випадках тяжить над такою людиною велика відповідальність. Чим всебічніше людина обда­рована, тим докладніше повинна використати свої таланти. Пригадаймо собі притчу Ісуса Христа про таланти (Мат. 25, 15 і наст.). Людина, котра має хист до якогось ремесла але легковажно обирає для себе якесь інше, стає для суспільства причиною багатьох нещасть. Велика також відповідальність ле­жить на тому, хто чітко усвідомлює своє внутрішнє покликання, і особливі здібності до якогось ремесла; бо слуга, котрий краще розуміє волю свого пана, але не виконує її, заслуговує тяжчого покарання (Лук. 12, 47). Тому такі люди не повинні відразу лякатися труднощів. Не без причини посилає

 Бог ті труднощі; Він бажає спасіння тих людей, але хоче, щоб вони його собі заслужили. Коли читаємо життєписи знаменитих і славних мужів, пересвід­чуємося в тому, що багато хто з них боровся, щоб здобути собі те ремесло, до якого чув покликання, і що жоден з них не злякався труднощів. Доказом цього є історія життя шевського наймита Кальпіню з Кольонії — майбутнього священика і засновника багатьох католицьких угруповань; історія пекарського наймита блаж. Гофбавера — майбутнього священика і Апостола Відня та ін.

Питання вибору покликання необхідно вирішувати перш за все тоді, коли людина досягне певного інтелектуального розвитку і усвідомлення свого призначення, а її здібності і нахили стануть достатньо виробленими і сталими.

У молоді роки легко з'являються різні нахили, уподобання, пристрасті, але це ще не здібності; це лише швидко минаючі примхи та бажання. Лише в рідкісних випадках проявляється справжній талант у ранній молодості. До таких винятків можна віднести Моцарта (+1791), котрий вже у шість років проявив такі феноменальні здібності до музики, що деякі люди вважали його чародієм. Його талант музиканта і композитора вже тоді не підлягав сумніву і вказував йому на те, яку повинен обрати дорогу. Однак, звичайно, найкраще вирішувати питання про вибір покликання тоді, коли людина здобула загальну освіту. Саме в цей період життя найяскравіше проявляються індивідуальні нахили і здібності, саме тоді можна вирішувати, чи готова людина фізично до того чи іншого виду діяльності. Всебічна шкільна освіта сприяє якраз тому, щоб вроджені здібності могли розвинутися в кожному бажаному напрям­ку. Після закінчення загальної середньої освіти людина вже має певний розу­мовий розвиток, який є необхідним для вирішення такого важливого питання.

Якщо хтось, уже вибравши професію, зрозумів, що пішов неправильним шляхом і розминувся з покликанням, то він повинен залишити обраний вид діяльності; якщо ж це немож­ливо зробити, то необхідно намагатися виробити в собі це покликання завдяки сумлінному виконанню обов'язків та завдяки молитві про Божу допомогу і ласку.

Якщо, напр., родичі бачать, що син не має таланту до тієї чи іншої науки, то вони повинні забрати його з учбового закладу і знайти йому таке заняття, до якого син має потяг і покликання. Інша річ, якщо хтось, напр., вже став священиком і саме тоді усвідомив, що розминувся з покликанням. В такому випадку не може вже залишити свого стану, тому повинен пригадати собі слова св. Августина: "Якщо не маєш покликання, зроби так, щоб воно з'яви­лось". Завдяки старанності, ретельності і упованню на Бога вже не одна людина довела, на що вона здатна. Знаємо з досвіду, що ще в школі слабший, але старанний учень може досягнути більшого, ніж здібний, але недбалий. Завдяки пильності багато чого можна досягнути. А чим складніша і важча наша професія, тим певніше можемо розраховувати на Божу допомогу. Тому св. Лев В. говорив: "Той, хто дав мені професію, дасть і потрібну для її вико­нання силу і буде моїм помічником". Божої допомоги просимо через молитву. Адже каже Ісус Христос: "Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить, хто стукає, тому відчиняють" (Мат. 7, 8).

ШІСТЬ ЦЕРКОВНИХ ЗАПОВІДЕЙ

Перша церковна заповідь наказує святкувати, крім неділі, і певні, визначені св. Церквою дні тижня, щоб подякувати Господу за особливі ласки.

Друга церковна заповідь вчить нас, як саме ми повинні святкувати неділі і свята.

Третя — як слід дотримуватись посту.

Четверта нагадує нам наші обов'язки щодо св. сповіді і св. Причастя.

П'ята стосується заборони весіль у визначений св. Церквою час.

Шоста — стосується шкідливих видань і неморальних видовищ.

Наш обов'язок — суворо дотримуватись церковних заповідей, тому що непослух щодо Церкви є непослухом щодо Христа.

Ісус Христос наділив Церкву такою ж владою, яку сам отримав від Отця. Він сказав Апостолам: "Як мене послав Отець, так я посилаю вас" (Йоан 20, 21). Отже, наказ є одночасно наказом Ісуса Христа. Тому й каже Ісус Христос: "Усе, що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі..." (Мат. 18,18). Той, хто ігнорує накази Церкви, ігнорує накази Христа, бо сказав Христос: "... Хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10,16). Ісус Христос називає Церкву "царством", а також порівнює її з "отарою овець", щоб наголосити на тому, що вірні повинні слухати своїх духовних наставників. Устами Церкви Бог об'являє нам свою волю.

Тому той, хто свідомо і з легкою душею порушує заповідь Церкви, — чинить важкий гріх.

Настоятелі Церкви мають право звільняти вірних від необ­хідності дотримування певних заповідей, якщо на це є важлива причина, наприклад, можуть звільнити від посту по середах і п'ятницях; певні свята, які випадають на день тижня, перенести на неділю. Але такі зміни допускаються лише щодо церковних заповідей. Божі заповіді не можуть бути відмінені, і ніхто не може звільнити нас від необхідності їх дотримання.

ПЕРША ЦЕРКОВНА ЗАПОВІДЬ — ВІДЗНАЧЕННЯ СВЯТ

Перша церковна заповідь наказує нам гідно від­значати церковні свята, а саме 14 святкових днів у честь Бога (Господні свята), 7 святкових днів у честь Богородиці (Богородичні свята), 15 — у честь Святих (7 з них переноситься на неділю).

Багато з цих свят відзначалися ще на початках християнства. "Свята встановлено для того, щоб те, що раз сталося, залишилося у пам'яті вірних назавжди" (св. Петро Хриз.). "Свята встановлено на згадку про Божі добродійства, за які ми повинні хвалити Бога і дякувати Йому" (св. Вінк. Фер.). На жаль, багато людей дбає лише про те, щоб святкові дні провести в бенкетах та гулянках, ніби їдою і життям можна віддати честь тим, хто намагався, постячи і умертвлюючи себе, догодити Богові (св. Єр.).

Господні свята — це Різдво Ісуса Христа, обрізання Ісуса Христа, Богоявления або Хрещення Ісуса Христа в ріці Йорда­ні, в'їзд Ісуса Христа в Єрусалим (Вербна неділя), Велика П'ят­ниця, Воскресіння Христове (Пасха або Великдень), Томина неділя (Антипасха), Вознесіння Господнє, Зіслання Св. Духа (Зелені свята), понеділок Пресв. Трійці, свято Пресв. Євхарис­тії, свято Найсв. Серця Ісуса Христа, Преображення Господнє, Воздвижения Чесного Хреста.

РІЗДВО Христове припадає на 25 грудня, тобто на час, коли день починає прибувати (на світ прийшов Ісус Христос — Світло світу).

Обрізання Ісуса Христа відзначається восьмого дня після Різдва. Цього ж дня святкуємо Новий рік.

Богоявления (Хрещення Ісуса Христа) в ріці Йордані святкуємо 6 січня.

Вербна неділя символізує в'їзд Ісуса Христа до Єрусалиму. Велика п'ятниця нагадує нам день смерті Ісуса Христа.

Вознесіння Господнє святкуємо на 40-вий день після Воскресіння.

Зіслання Св. Духа (Зелені свята) — десятого дня після Вознесіння (п'ятдесятого після Воскресіння, тому третя назва свята — П'ятдесятниця).

Свято Пресвятої Трійці відзначаємо в понеділок після Зелених свят.

Свято Пресвятої Євхаристії (Божого Тіла) припадає на четвер (півтора тижня після Зелених свят). У нашому обряді це свято переноситься на найближчу неділю. Це свято нагадує нам час, коли Апостоли після зіслання

Св. Духа роздавали вірним Тіло Ісуса Христа. Хоч Ісус Христос вознісся на небо, Він перебуває серед нас у Найсвятішій Тайні Євхаристії.

Урочисте свято Найсолодшого Серця Ісуса Христа встановив святий Отець папа Римський Лев XIII (лист від 28 червня 1889). Це свято припадає на п'ятницю через вісім днів після свята св. Євхаристії. У нашім обряді свято Пресвятого Серця переноситься на найближчу неділю (святкується через три тижні після Зелених свят).

Преображення Господнє ("Спаса") святкуємо 6 серпня. Це свято встановлене на згадку про день, коли Ісус Христос преобразився (перемінився) на горі Тавор.

Свято Воздвижения Чесного Хреста припадає на 14 вересня. Воно святкується від часів, коли завдяки старанням матері Костянтина Великого св. Єлени було віднайдено св. Хрест, на якому вмер Ісус Христос. Для того, щоб усі бажаючі могли побачити цей хрест, Єрусалимський патріарх Макарій підніс цей хрест угору, а вірні йому поклонялися. Звідси пішла назва "Воздвижения Чесного Хреста". Цьому святу передує піст (бо св. Хрест нагадує нам страсті і смерть Ісуса Христа, згадка про які повинна викликати в нас жаль і бажання спокутувати свої гріхи, а також тому, що християни постили і молилися до Господа Бога, щоб повернув їм Чесний Хрест, який від них забрали перси).

Богородичні свята: Різдво Пресв. Богородиці, введення в храм Пресв. Богородиці, Непорочне Зачаття, Собор Пресв. Бого­родиці, Стрітення Господнє, Благовіщення Пресв. Богородиці, Успення Пресв. Богородиці.

Різдво Пресв. Богородиці припадає на 8 вересня (щодо інших Святих, то Церква відзначає річницю їх смерті, бо саме день смерті був для них днем народження для вічного життя. Церква відзначає день уродин лише Пресв. Діви Марії, Ісуса Христа та Івана Хрестителя, бо вони прийшли на світ у стані довершеної святості).

Введення у храм Пресв. Богородиці відзначаємо 21 листопада. (Згідно обітниці праведних родичів Діви Марії Вона була введена у храм і посвячена на службу Богу. У храмі перебувала до 14-того року життя, виховуючись у страсі Божім).

Непорочне зачаття відзначаємо 9 грудня. Пресв. Діва була зачата непорочно, тобто без первородного гріха. Свято Непорочного зачаття (під назвою "Зачаття св. Анни") східна Церква відзначала ще у V ст.

Собор Пресв. Богородиці припадає на 26 грудня. На другий день після Різдва Христового збирається (звідси назва "собор", тобто "збір") уся Церква, щоб належно подякувати Пресв. Богородиці за народження Божого Сина.

Стрітення Господнє святкуємо 2 лютого (через 40 днів після Різдва Христового).

Благовіщення Пресв. Богородиці відзначаємо 25 березня. У цей день згадуємо хвилину, коли перед Дівою Марією появився Архангел Гавриїл і оповістив Її, що стане Матір'ю Божою.

Успення Пресв. Богородиці (15 серпня) припадає на час закінчення жнив. Пресв. Діву Святі часто порівнюють з виноградиною. Її смерть і взяття на небо символізує велику заплату, яка чекає на небі побожних християн.

26      жовтня — св. великомученика Димитрія,

8 листопада — св. Архистратига Михаїла й усіх безплотних сил (тобто Ангелів).

6 грудня — св. чудотворця о. Миколая,

27      грудня — св. першомученика і архидиякона Стефана,

ЗО січня — св. Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого,

27 червня — Різдво св. Йоана Хрестителя.

Кожен край має свого покровителя і у відповідний день вшановує його пам'ять.

Рухомими називаються свята, які не мають постійної дати, але відзнача­ються в один і той сам день тижня (напр., Великдень). Нерухомими називають­ся свята, які відзначаються завжди в певний день місяця (мають постійну дату).

До нерухомих свят належать усі Богородичні свята і свята Святих, а також Різдво Христове, Обрізання Ісуса Христа, Богоявления, Преображення і Воздвижения Чесного Хреста. До рухомих — Вербна неділя, Велика п'ятниця, Великдень, Вознесіння, Зелені свята, Понеділок Пресв. Трійці, Пресв. Євхаристія і свято Пресв. Серця Ісусового.

Визначні Церквою свята ми повинні святкувати так само, як неділі, тобто не виконувати важкої роботи, а брати участь у Службі Божій.

ЦЕРКОВНИЙ РІК

Церковний рік — це дати, пов'язані з певними подіями, які стосуються Спасителя світу.

Церква нагадує нам ці події, щоб ми роздумували над ними і прагнули бути подібними до Спасителя та Його послідовників. У час Пилипівки ми повинні разом із патріархами Старого Завіту очікувати приходу Спасителя, на Різдво Христове разом із пастирями тішитися з Його народження, у час Чотиридесятниці постити разом із Ісусом Христом 40 днів, на Великдень — разом із Ним воскреснути, на Зелені свята просити разом із Апостолами зіслання Св. Духа. Майже кожен день церковного року є днем пам'яті якогось Святого. Розважаючи над життям того чи іншого святого, ми повинні прагнути до наслідування їх рис, до вдосконалення. Ми повинні також просити Святих їхнього заступництва, щоб завдяки ньому стати учасником ласк, які для нас вислужив Ісус Христос. "Найкраще молиться той, хто молиться разом із Церквою" (св. Авг.). Встановлюючи дні пам'яті святих, Церква хоче нагадати нам, що ми щоразу повинні звертати свої думки до Бога, бо заповів Апостол: "Чи ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31).

Церковний рік (індикт) починається 1 вересня і охоплює три основні свята: Різдво Христове, Великдень І Зелені свята. Свято Різдва Христового нагадує нам народження Христа, Великдень — Його воскресіння, Зелені свята — зіслання Св. Духа.

Мета церковного року — прославити Пресв. Трійцю, розкрити перед нами любов Небесного Отця, який послав Свого Сина на світ; любов Божого Сина, який за нас умер на хресті; любов Св. Духа, який зійшов на нас. Тому наступного дня після Зелених свят відзначаємо свято Пресвят. Трійці.

Римляни святкували новий рік 1 березня до 154 року перед приходом Христа. Від 154 року перед приходом Христа вони розпочинають новий рік від 1 січня.

У 313 р. Константин, перемігши Максентія, встановив індикт.

Святу Різдва Христового передує сорокаденний піст (Пили­півка). Після Різдва наступають Свята Обрізання Ісуса Христа, Богоявления та Стрітення.

Сорокаденний піст, установлений на честь Втілення Сина Божого, почи­нається 15 листопада, тобто наступного дня після дня св. Пилипа (звідси його назва). Уже від Введення розпочинається славлення Різдва Христового. Святу Різдва Христового передують п'ять днів передсвяткових, після нього відзначаються шість днів післясвяткових. Неділя перед Різдвом Христовим і неділя після нього теж присвячені цій події.

Під час сорокаденного посту Церква відзначає свято Непорочного Зачаття Прес в. Богородиці. Саме Вона була тією давно очікуваною невістою, яка повинна була стерти голову змія. Наступні, після Різдва Христового, свята символізують юність і зрілий вік Ісуса Христа аж до Його публічного виступу, тобтоїжиття Ісуса в Назареті.

Великоднім святам передують м'ясниці і великий піст.

М'ясницями називається час від Богоявления до чотиридесятниці. На цей період припадають такі неділі: неділя після Богоявления, неділя митаря і фарисея, неділя блудного сина, неділя м'ясопусна і неділя сиропусна. Між неділею митаря і фарисея та неділею блудного сина нема посту (т. з. загаль­ниця). М'ясопусною неділею закінчуються м'ясниці — наступний тиждень є вже переходом до посту. У понеділок після сиропусної неділі починається великий піст "чотиридесятниця".

Третя неділя великого посту є Хрестопоклонною.

На п'ятий тиждень великого посту, у середу, відправляється Утреня, яка називається Поклонами. У п'ятницю шостого тижня чотиридесятниця закін­чується. За цією п'ятницею слідує Лазарева субота, Вербна неділя і страсний (великий) тиждень. Під час великого посту Церква представляє нам публічну діяльність Спасителя, Його піст у пустині і криваві страсті. Дні від Великодня до Вознесіння нагадуть нам, що Ісус Христос, воскреснувши, ще 40 днів перебував на землі. Перша неділя після Великодня називається Томиною або Антипасхи. У цю неділю, після св. Літургії, роздається людям Артос. Друга неділя називається неділею Мироносиць, третя — неділею розслабленою, четверта — самарянки, п'ята — сліпонародженого, а після неї, у четвер, наступає свято Вознесіння Господнього.

Через десять днів після Вознесіння відзначаємо Зелені свята. Наступна неділя після Зелених свят — неділя всіх святих, після якої наступає ряд неділь від першої до тридцять другої.

Десять днів перед Зеленими святами символізують той час, коли Апостоли після того, як Ісус Христос вознісся на небо, очікували зіслання Св. Духа. Час після Зелених свят символізує ту добу, яка триватиме аж до Загального Суду. Період від Зелених свят до неділі всіх святих називається загальницею у понеділок, після неділі всіх святих, починається піст до св. Петра (Петрівка).

Починаючи від Різдва Христового день починає довшати — з народженням Ісуса Христа приходить на світ світло; на Великдень воскрес Спаситель — на Великдень прокидається природа, все оживає, зеленіє, цвіте. На Зелені свята зійшло на людей небесне світло Св. Духа, — саме в цей час Сонце дає нам найбільше світла. З приходом весни розцвітають поля і сади, — із зіслання Св. Духа розпочалася нова доба розквіту для людства.

Встановлюючи ці свята, Церква брала до уваги місцезнаходження сонця, бо і поганські народи пов'язували свої торжества з цим небесним світилом, і це полегшувало навернення поган.

ДРУГА ЦЕРКОВНА ЗАПОВІДЬ

У другій церковній заповіді Церква наказує нам щонеділі і кожного свята побожно вислухати Службу Божу (Див. III частину "Катехизму").

ТРЕТЯ ЦЕРКОВНА ЗАПОВІДЬ

У третій заповіді Церква вчить нас, як ми повинні дотримуватися постів.

Встановлюючи цю заповідь, Церква прагнула навчити вірних володіти собою, спонукати їх до виховання в собі сильних рис характеру (сильної волі), а також таким чином вона дає вірним нагоду виявити послух щодо неї. Піст існує стільки, скільки існує людство. Ще в раю Господь Бог заборонив людям споживати плоди дерева знання. Євреям Бог заборонив споживати свинину (Левіт 11, 2). Постив Мойсей, постив Ілля, постив св. Йоан Хрести­тель, протягом 40-а днів і ночей постив сам Ісус Христос.

Піст у давніх християн був дуже строгий — вони їли лише раз на день (увечері), стримувалися від вживання вина і страв, споживання яких прино­сило насолоду. Під час такого посту вони усамітнювались і постійно молились. Не дозволялось навіть напитися води.

На початку християнства посту дотримувалися лише перед Воскресінням. Цей піст був установлений на згадку про муки Ісуса Христа. Постили також по середах і п'ятницях (у середу було здійснено змову проти Христа, а у п'ятницю — страчено Спасителя). У ці дні постили до 3-ої години для. Під час великого тижня не їли нічого (дехто постив у велику суботу, дехто і в суботу, і в п'ятницю, ще дехто — три, чотири, і навіть, шість днів). Одні постили на сухо (не їли нічого вареного), інші відмовляли собі не лише у м'ясі та вині, але і в соковитих фруктах чи овочах (їли горіхи і т.п.). Інші споживали лише хліб і воду.

Львівський собор 1891 р. накреслив чіткі вимоги дотримання посту.

Весь рік щодо посту ділиться на Великий піст перед Воскресінням, піст перед святом св. Апостолів Петра і Павла (Петрівка), піст по середах і п'ятницях під час м'ясниць, піст перед Успениям Преч. Діви Марії (Спасівка), піст перед Різдвом Христовим (Пилипівка) і Сирний тиждень.

 У перший тиждень великого посту і в останній його тиждень у понеділок, середу і п'ятницю не можна їсти навіть набілу, в інші дні (вівторок, четвер, суботу) можна їсти з набілом, але з м'ясом ні.

В інші тижні великого посту в понеділок, середу і п'ятницю можна їсти з набілом (з м'ясом ні), а в інші дні (вівторок, четвер, суботу І неділю) можна їсти з м'ясом, але треба відмовляти молитви перед обідом і перед вечерею (духовні особи відмовляють псалом 50 "Помилуй мя, Боже", інші вірні — п'ять "Отче наш" і 5 "Богородице Діво").

Посту перед св. Петром і Павлом і перед Успінням Пречистої Діви Марії, перед Різдвом Христовим і в Сирний тиждень дотримуються так само, як під час вищезгаданих п'яти тижнів великого посту (тобто між першим І останнім тижнем великого посту). Тобто у понеділок, середу і п'ятницю можна їсти з набілом, а в інші дні можна їсти з м'ясом, відмовляючи молитви (Псалом 50 для духовних, 5 "Отче наш", 5 "Богородице Діво" для інших).

Є також одноденні пости: піст на Воздвижения Чесного Хреста (не можна їсти з м'ясом, а лише з набілом, навіть якщо це свято випало на неділю). Так само дотримуються посту на Святий Вечір перед Різдвом Христовим, на Святий вечір перед Богоявлениям і на Усічення Чесної Глави св. Йоана Хрестителя.

Треба дотримуватись посту в кожну середу і п'ятницю року (не можна в ці дні їсти з м'ясом).

У середу і в п'ятницю можна їсти м'ясо лише під час загальниці. Загаль­ниць у нашому обряді є чотири: від Різдва Христового до Богоявления; від неділі митаря і фарисея і до неділі блудного сина (тиждень); від Воскресіння до Томиної неділі (тиждень); від Зелених свят до неділі всіх Святих (тиждень).

Дехто постить кожного понеділка навіть під час м'ясниць. У цей час поне­ділок не належить до посту, тому можна їсти з м'ясом (хіба б на цей день випали свята Воздвижения Чесного Хреста, або Усічення Чесної Глави св. Йоана Хрестителя, або Св. вечір перед Богоявлениям).

Інші вважають, що загальниця після Воскресіння триває аж до Вознесіння, але такої загальниці нема.

Церква звільняє від посту важкохворих; тих, які після тривалої хвороби повертаються до здоров'я; дітей, до 7 літ; тих, кому шкодять пісні страви; вагітних жінок, які не зовсім здорові; жінок, які кормлять грудьми; тих, що займаються важкою фізичною працею, тих, що не мають іншої страви: жебра­ків, які отримують м'ясну страву як милостиню; дітей, яким батьки не дають інших страв, слуг, яких господар харчує тільки м'ясними стравами (однак, такі слуги зобов'язані шукати іншого господаря), тих, хто подорожує і не може дістати інших страв, крім м'ясних.

Крім названих, можуть виникнути й інші ситуації, коли не можемо дотри­матись посту. У таких випадках треба попросити або о. пароха або о. сповід­ника, щоб він дав диспензу від посту. Якщо сповідник не уповноважений до того, то він повинен вказати, до кого треба звернутися.

Якщо ж хтось, хто має диспензу, їсть м'ясні страви і тим погано впливає на інших, то він повинен відмовитися від уживання цих страв. Св. Павло каже: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса" (І Кор. 8, 13).

Піст корисний і для тіла, і для душі, він покращує здоров'я, просвітлює розум, зміцнює волю; постячи, ми заслуго­вуємо на відпущення гріхів, вислухання молитов, надзвичайні ласки і вічну нагороду.

Розумний піст зміцнює наше здоров'я і продовжує життя. Стриманість — матір здоров'я. Пустельники (св. Антоній, св. Павло) постили дуже строго, а жили по 100 років і більше. Їж і пий у міру — будеш здоровим і житимеш довго.

Піст позитивно впливає на розум, зміцнює нашу волю. Хто постить, той зуміє побороти злі тілесні пристрасті (І Кор. 9, 27) і диявольські спокуси. Піст настроює нас на молитву, є джерелом доброти, терпіння і чистоти. "Не можна досягнути досконалості, не дотримуючись посту" (св. Кипр.). Постячи, людина стає подібною до Ангелів. Постячи, заслуговуємо на прощення гріхів. Постячи, вже на землі відпокутуємо багато чистилищних кар. Молитву того, хто постить, Бог швидше вислуховує. Піст і милостиня — це два крила молитви (св. Авг.). Постячи, ми можемо удостоїтися надзвичайних Божих ласк. За піст жде на нас певна нагорода після смерті.

Стриманість у їжі приємна Господу Богу лише тоді, коли одночасно утримуємося від гріхів і чинимо добрі справи.

Піст сам по собі не є досконалістю (І Кор. 8, 8), а лише засобом доброчинності і боротьби із поганими пристрастями.

ШКІДЛИВІСТЬ ВЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ

Алкоголь — отрута, яка шкодить здоров'ю. В людей, які зловживають алкоголем, страждають серце, печінка, нирки. Вигляд пияка не викликає симпатії. Діти батьків, які п'ють — неповноцінні. Але насамперед алкоголь шкодить душі людини. Через нього здійснюється багато злочинів, руйнується господарство.

Християнин-католик повинен утримуватися від уживання алкогольних напоїв або принаймні бути поміркованим у їх вживанні. Той, хто п'є, дає поганий приклад дітям, не здатний як слід виконувати свої обов'язки, марнує час, витрачає гроші.

ОБОВ'ЯЗОК ВЕЛИКОДНЬОЇ СПОВІДІ І СВ. ПРИЧАСТЯ

У четвертій заповіді Церква наказує нам у великодній час приступати до Тайни Покаяння і Євхаристії.

Св. Причастя — пожива нашої душі, тому ми повинні часто його приймати. Спаситель говорить: "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним" (Йоан 6, 54). Перші християни причащалися щодня; пізніше стали причащатися на Різдво Христове, Великдень і Зелені свята. У середні віки люди почали нехтувати цією небесною поживою, тому Латеранський Собор (1215р.) прийняв рішення, щоб усі християни, які можуть розрізняти добро і зло, хоча б раз на рік сповідалися і у великодний час (від початку Чотири­десятниці до Вознесіння) приймали Пресвяту Євхаристію (Кан. 21).

Пресвяту Євхаристію слід приймати незадовго до Великодня, бо саме в цей час вона була встановлена Ісусом Христом.

Як Ісус Христос воскрес на Великдень, так і ми, добре висповідавшись воскресаємо духовно, у стані важкого гріха наша душа є духовно мертва. Ми можемо оживити її тільки через Тайну Покаяння.

Тому, хто за життя не мав звичаю приймати на Великдень св. Тайн і помер без жалю за Свої гріхи, можна відмовити у християнському похороні (Лат. Соб. 1215).

ЗАКАЗАНИЙ ЧАС

П'ята церковна заповідь забороняє справляти весілля та влаштовувати громадські гуляння під час усіх постів, а також від Різдва Христового до Богоявления і від Воскресіння до Томиної неділі.

Час посту — це час покаяння і жалю за гріхи, тому нерозумним було б у цей час забавлятися. До заказаного часу відносить Церква і великі свята радості Церкви — Різдво Христове і Великдень, бо хоче, щоб не мішали радості Церкви зі світськими утіхами. Єпископ може дозволити тихий шлюб — святкове вінчання в цей період може дозволити лише Папа. Заборонені насамперед танці — концерти можуть відбуватися.

ЧЕТВЕРТА БОЖА ЗАПОВІДЬ

У цій заповіді Бог наказує нам шанувати Його заступників на землі (батьків, духовну і світську владу).

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО БАТЬКІВ

Ми повинні шанувати своїх батьків, бо вони є заступниками Бога і нашими найбільшими добродіями.

Ми, по суті, є дітьми лише небесного отця, бо каже Христос: "...отця собі ...не йменуйте на землі: один бо у вас Отець — той, що на небі" (Мат.23, 9). Наш Отець у небі віддає нас нашим земним батькам, щоб вони нас годували і виховували. Виховуючи нас, наші батьки заступають Бога. Вони дали нам життя, і тому ми повинні поважати їх. Хто зневажає родичів — зневажає Бога. Син Божий поважав своїх Матір та Опікуна. Ми повинні брати з Нього приклад.

Наша повага до батьків виявляється у шанобливому ставленні до них, в любові і послусі.

Ми зобов'язані шанувати і любити своїх батьків протягом усього життя, слухати їх до того часу, поки не подорослішаємо і не розпочнемо самостійне життя.

Пошану до батьків ми повинні виявляти за допомогою слів і вчинків. Але насамперед ми повинні мати це почуття в серці. Пошана лише на словах облудна. Ми повинні шанувати своїх батьків, не зважаючи на їх убогість, чи нижче становище, чи, навіть, на не дуже порядний спосіб життя. "Ділом та словом шануй твого батька, щоб його благословення зійшло на тебе" (Сир. З, 9).

Любимо батьків тоді, коли бажаємо їм лише добра і чинимо для них добро.

Ми повинні любити батьків не лише тому, що вони є нашими ближніми (створеними за образом Божим), але ще й тому, що вони люблять нас як своїх дітей і живуть для нашого добра. Суть любові полягає в бажанні добра тому, кого любиш, і у творенні того добра. Свою любов ми повинні доводити своїми вчинками. Ми повинні допомагати своїм батькам у кожній потребі, молитися за них. "Дитино, допомагай твоєму батькові у старості і не засмучуй його за його життя" (Сир. З, 12).

Послух щодо батьків полягає у тому, що ми повинні викону­вати усі їх справедливі накази доти, доки живемо разом із ними і є залежними від них.

"Діти, слухайтеся батьків у всьому, бо це Господеві вгодне" (Кол. З, 20). Обов'язок батьків — виховувати дітей, обов'язок дітей — слухати батьків. Проте діти зобов'язані слухати батьків тільки в справах чесних і дозволених. Коли ж накази батьків суперечать наказам Бога, тоді слід чинити так, як учив Апостол: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Батьки, які наказують щось, суперечне волі Бога, підривають свій авторитет в очах дітей — вони ніби стинають галузку, на якій сидять. Діти повинні слухати батьків доти, доки залежать від них. Накази батьків можуть стосува­тися домашніх справ, сімейної злагоди, поведінки дітей, способу їх життя, кола їх знайомств і т. п. Проте, батьки не мають права змушувати дітей до вибору професії, до якої вони не мають нахилу. Діти, зі свого боку, завжди повинні шанувати погляди батьків і прислухатись до їх порад. Батьки, як люди, старші віком, завжди мають більше життєвого досвіду, і, звичайно, бажають своїм дітям тільки всього найкращого. Вони для своїх дітей є найщирішими і найдоброзичливішими порадниками. Тому і нагадує св. Письмо: "Слухай, мій сину, настанови батька твого, не відкидай поучування матері твоєї..." (Прип. 1, 8).

Крім обов'язків щодо батьків, маємо подібні обов'язки щодо тих, хто їх заступає (учителів, опікунів, хлібодавців і, зрештою, усіх людей, старших віком).

Ми повинні шанувати старших, бо старість вже сама по собі заслуговує на повагу. Поради старших мудрі та розумні. Молоді - часто нерозважні і непостійні, старші — розважливі і послідовні. Ми не повинні зневажати старість, бо самі колись постаріємося.

ГРІХИ ПРОТИ ЧЕТВЕРТОЇ БОЖОЇ ЗАПОВІДІ

Проти четвертої Божої заповіді грішить той, хто не шанує своїх батьків, не виявляє до них любові чи не слухає їх.

Не шанує батьків той, хто поводиться з ними грубо, обмовляє їх, встида­
ється ними і т.п. Не любить батьків той, хто виявляє до них ненависть
обкрадає їх, не допомагає їм у потребі і т.п.                                    

Дітям, які не шанують своїх батьків, грозить Бог соромом і приниженням на землі, нещасною смертю і вічним осудом.

Того, хто не пам'ятає своїх батьків, забуде і Бог.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ВЛАДИ

Хтось мусить керувати суспільством, інакше не було б ніякого порядку.

Влада походить від Бога. Ті, хто знаходяться при владі, є слугами Божими. У св. Письмі сказано: "Це бо Господь дав вам владу, від Всевишньо­го — зверхність" (Мудр. 6, 3). Св. Павло вчить: "Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом" (Рим. 13, 1).

Для керівництва людським суспільством Бог установив дві влади: духовну і світську.

Влада духовна веде людей до вічної мети, а світська влада дбає про дочасне добро.

Духовній владі Бог доручив людські душі, світській — турбо­ту про лад і ми між людьми. Отже, кожна з них має своє поле діяльності, бо одна від одної не залежить.

Ми повинні слухати Папу в усіх духовних справах, бути йому вірними, поважати його, допомагати йому в його нелегкій праці молитвою або пожертвами.

Наші обов'язки щодо того, хто стоїть на чолі держави: ми повинні дотримуватися державних законів, поважати керів­ника держави, молитися за нього і т.п. Ми повинні сумлінно сплачувати податки, а також пам'ятати про свій обов'язок захищати Вітчизну. Християни-католики, беручи участь у виборах, повинні виявляти пильність, щоб до влади прийшли порядні, достойні та побожні люди.

Той, хто грішить проти духовної або світської влади, накликає на себе ще на землі Боже покарання, а після

смерті чекає на такого вічний суд"... хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають" (Рим. 13,2).

Християнин не повинен прагнути посісти той чи інший пост, якщо не має нахилів і здібностей до виконання обов'язків, пов'язаних з цим постом.

Той, кого Бог покликав до того чи іншого високого уряду, не повинен гордитися тим, а повинен насамперед думати про відповідальність, яка пов'язана з ним.

Той, хто посідає високий пост, повинен працювати задля добра людей, бути справедливим у вирішенні справ, добрим і порядним. Він повинен завжди служити прикладом для інших.

П'ЯТА ЗАПОВІДЬ БОЖА

У п'ятій заповіді Божій Бог забороняє нам посягати на власне життя або на життя ближнього; а також бути жорстокими у ставленні до тварин.

ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ

Під час прийняття кожної Тайни на нашому тілі здійснюються обряди, котрі мають певне значення. Саме цим свята Церква хоче підкреслити гідність нашого власного тіла і хоче дати нам зрозуміти, що тіло має велику вартість.

Життя тіла — це дуже цінне благо, бо тіло є оселею і знаряддям душі.

Здоров'я вартує більше, ніж численні багатства (Сир.3О. 17). Наше тіло створене для того, щоб бути оселею безсмертної душі. Від стану цієї оселі часто залежить і стан душі. Чим є мешканець у хаті, тим є душа в тілі. В нездоровій хаті мешканці, звичайно, хворіють; подібне діється також із душею у хворому тілі. Це розуміли ще давні римляни, котрі говорили: "В здоровому тілі — здоровий дух". Треба також врахувати, що тіло людини є не її влас­ністю, але власністю Бога (І Кор. 6, ІЗ). Наше тіло належить Богові не тільки тому, що Бог його сотворив, але і тому, що Христос викупив його за велику ціну через справу спасіння (І Кор. 6 19). Отже, тіло є власністю Бога, а чужу власність треба шанувати. Ми не маємо права завдавати шкоди своєму тілу, котре є оселею нашої душі, створеної Богом, і котре належить Йому. "З нашим тілом ми повинні обходитися так, як з чужою власністю" (св. Верн.). Наше тіло є знаряддям душі. Господь Бог довірив нам наше тіло, щоб за його допомо­гою ми заслужили собі вічне життя. Тілом, як і будь-яким знаряддям, можна зловживати, а цього треба остерігатися. Згадаймо слова св. Апостола Павла, котрий наставляє вірних, щоб не віддавали членів тіла, як знаряддя, неправді (Рим. 6, 13). Бог колись зажадає від нас звіту за ті таланти, котрими Він нас наділив (Мат. 25, 19), а, отже, і за користування тілом. Наше тимчасове життя— це пора сівби. Чим довше живе людина, тим більше добрих справ вона може здійснити, отже, тим більше вона може зібрати скарбів, яких ані іржа не з'їсть, ані хробак не знищить, ані злодії не можуть викопати і вкрасти (Мат. 6, 20). Як бачимо зі слів четвертої заповіді Божої, довге життя — це дар Бога.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО НАШОГО ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ

Ми зобов'язані дбати про те, щоб наше життя було чистим, поміркованим, порядним, ми повинні дбати про своє здоров'я. Ми шануємо наш одяг, щоб мати його якнайдовше; тим більше ми повинні шанувати наше тіло, яке є одягом душі. Уважай передусім на чистоту свого тіла, на чистоту білизни й одягу, житла і постелі. Слідкуй також за тим, щоб у кімнаті завжди було свіже повітря (не забувай щоденно добре перевітрювати квартиру). Чистота — це запорука здоров'я. Необхідно також дотримуватися поміркованості в їжі та питві. Стриманість у їжі та питві підтримує здоров'я тіла і продовжує життя. Даниїл і три юнаки при дворі Навуходоносора дотри­мувались поміркованості в їжі, і тому виглядали здоровішими, ніж інші (Дан. 1). Св. Павло не раз згадує у своїх листах, що мав слабке тіло, а однак скільки він зміг зробити!

Необхідно чинити так, щоб у всьому був порядок: у їжі, спанні, праці і т.д. Ніколи не лінуйся. Праця не лише дає нам хліб насущний, але й підтримує наше здоров'я. Саме праця сприяє правильному кровообігу і корисно впливає на травлення. Однак, праця повинна відповідати нашим силам. Люди, котрі без потреби тяжко працюють у неділю, грішать не лише проти третьої, але й проти п'ятої заповіді Божої. Врешті, ми зобов'язані у випадку хвороби вживати відповідні ліки. Грішить той, хто, будучи тяжкохворим, не звертається за допомогою до лікаря і не вживає ліків. "Вшановуй належно потрібного тобі лікаря, бо й він існує з Господньої установи" (Сир. 38, 1). Всевишній сотворив ліки з землі і розумний не нехтує ними (Сир. 38, 4).

Однак, наше намагання підтримувати своє здоров'я і життя не повинно бути настільки великим, щоб ми забували заради цього про наше вічне щастя.

Тимчасові блага, в т.ч. життя і здоров'я тіла, не мають вартості самі по собі і не треба прагнути цього заради них самих, але лише через те, що вони ведуть нас до вічного життя. Дух Божий не мешкає в людині, котра є лише тілом (Буття 6, 3), тобто котра має схильності до речей тілесних, ніби в ній не мешкає розумна душа. "... прагнення тіла (веде) до смерті, а прагнення духа — до життя і муки" (Рим. 8, 6). Чим більше піклуємося про тіло і прикрашаємо його, тим більше занедбуємо і псуємо душу (св. Авг.). Тому наставляє нас Христос не турбуватися понад міру про їжу й одяг. Небесний отець знає, що ми того потребуємо, і коли годує небесне птаство і одягає польові лілеї, хоча вони не працюють, то тим більше буде пам'ятати про людей та їхні потреби (Мат. 6, 25 і наст.).

Ми повинні відкинути усе, що могло б пошкодити нашому здоров'ю і життю.

Тому грішить той, хто легковажно ставить під загрозу своє життя, хто шкодить своєму здоров'ю або відбирає сам собі життя.

Багато людей легковажно ризикують своїм життям, або виконуючи небезпечні вправи, або через необережність.

Ті, котрі демонструють різні трюки на канаті, в цирку і т. п., живуть в стані тяжкого гріха, тому що повсякчас легковажно ризикують своїм життям (хіба що застосовують різні засоби безпеки і зовсім усувають загрозу). Такого роду ремесла взагалі є морально шкідливими і недозволеними. Те саме стосується людей, котрі надто необережно і відчайдушно скачуть на конях, плавають, долають гірські вершини і т.д.; рідко хто з них вмирає природною смертю. Багато хто грішить необережністю. Треба пам'ятати про відповідні засоби захисту від хвороби під час епідемій; лише священики, лікарі та ті, хто доглядає за хворими, зобов'язані спілкуватися з хворими, але вони можуть також покладатися на особливу опіку Бога. Отже, будь завжди обережним та поміркованим і ніколи не ризикуй своїм життям!

Люди завдають шкоди своєму здоров'ю, віддаючись надмір­ним розвагам, користуючись негігієнічним одягом або зловжи­ваючи шкідливою їжею.

 До надмірних розваг належить, напр., забава на цілу ніч, пристрасне куріння тютюну, надмірне вживання напоїв і т.д. "З ненажерства численні вже вмерли" (Сир. 37, 31).

Закінчують життя самогубством звичайно люди безбожні, котрі потрапили у велику біду або в тяжкі гріхи і сумніваються в допомозі Бога і в Його милосерді.

В тяжкому становищі опинився цар Савл, коли його пораненого оточили вороги; в розпачі він кинувся на свій власний меч і загинув (І Цар. 31). Наглядач в'язниці у Филипах прийшов у відчай, коли побачив відчинені двері приміщення, в якому був замкнений св. Павло, і хотів у першу мить закінчити життя самогубством (Діян. Ап. 16, 27). Юда, коли відчув тягар своїх гріхів, упав у розпач і повісився (Мат. 27, 5). Трапляється, що люди закінчують життя самогубством в приступі миттєвого божевілля або у результаті тяжкої нервової хвороби і в ту хвилину самі не усвідомлюють, що роблять. Саме тому треба остерігатися занадто швидкого і безпричинного осуду кожного самогубця. Головною причиною самогубств є, в основному, байдужість до релігії, відсутність віри в загробне життя, надії на допомогу і милосердя Бога. Досвід показує, що із занепадом духу, ростом невіри у Бога збільшується число самогубств. Церква відмовляє самовбивцям у християн­ському похороні, за винятком тих, хто скоїв самогубство несвідомо, і це доведено та підтверджено. Але і в такому випадку Церква уникає урочистого похорону. Відмова самовбиці у похороні не означає, що Церква його засуджує, це лише прояв огиди до гріха і відлякуючий засіб для інших. Самогубство — дуже тяжкий гріх. Оскільки життя не є власністю людини, самовбивця зухвало втручається у справи Бога. Він проявляє до Бога зневагу, бо самовільно відкидає Його найцінніший дар життя. Самовбивця чинить насправедливо і стосовно своєї родини, бо виставляє її на сором і осуд; він творить нечувану жорстокість і щодо себе самого. Отже, самогубство зовсім не вважається героїчним вчинком, а, навпаки, ознакою боягузтва.

Героїзмом, якраз, вважається мужнє знесення усяких життєвих знегод. Здійснюючи самогубство, зовсім не досягаємо бажаного щастя і не звільняємо себе від страждань, а, навпаки, потрапляємо, якраз, у справжню, вічну нужду.

Зате дозволеною справою, і, навіть, великою заслугою, є жертвування свого здоров'я або життям заради якоїсь завдяки цьому отримуємо вічне життя, або якщо можемо цим важливої справи, якщо врятувати тілесне або духовне життя ближнього.

Так вважали і чинили всі св. Мученики. Вони ладні були швидше пожерт­вувати своїм тілом, аніж згодитися скоїти гріх. За це заслужили вічне життя, бо Спаситель сказав: "Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде" (Мат. !0. 39).

Дозволено також ризикувати своїм життям заради порятунку ближнього у нещасних випадках (напр., коли людина знаходиться в охопленому вогнем будинку, або потопає і т.д.); або жертвувати своє життя під час війни для захисту своїх співвітчизників. Христос сам дав нам приклад самопожертви, бо вмер на хресті, щоб урятувати людей. "Людська душа має таку велику цінність, що для її спасіння треба не лише жертвувати земними благами, але й ризикувати своїм життям" (св. Вінк. з П.). Очевидно, що в таких випадках єдиним нашим наміром повинно бути здійснення благородної справи, а не пошуки смерті; інакше ми скоїмо гріх.

ЧИ МОЖНА БАЖАТИ СОБІ СМЕРТІ?

Якщо людина бажає смерті, спонукувана чесними мотивами, напр., тому, щоб уже не згрішити, щоб Господа Бога досконаліше любити, — тоді бажання смерті не є гріхом. Якщо ж людина бажає собі смерті, спонукувана злими намірами, напр., через звичайні неприємності, — тоді це є тяжкий гріх. Однак, дуже часто люди бажають собі смерті в гніві, не усвідомлюючи, що роблять, а коли гнів пройде, вони шкодують, що погарячкували. Якщо бажання смерті було неусвідомленим, воно не є важким гріхом.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ЖИТТЯ БЛИЖНЬОГО

Грішить той, хто завдає шкоди здоров'ю ближнього, викликає його на двобій або двобій приймає, хто, врешті, несправедливо і навмисно вбиває ближнього.

Найчастіше причиною двобою є образа честі. Той, котрий викликає против­ника на двобій, стягає на себе подвійну провину, тому що має намір убити людину, а, крім того, ризикує також і своїм життям. Тому слушно погрожує Церква тяжкою карою всім тим, хто бере будь-яку участь у двобої або присутній при ньому. Католик ніколи не повинен приймати виклик на двобій, хоч би навіть знав, що за це назвуть його боягузом або через це втратить своє становище (Вен. XIV). Відвага у недозволених справах є не відвагою, а лише відчайдушністю і зухвалістю. Саме у двобої ми втрачаємо свою честь, хоч, ніби, хочемо її врятувати. Для захисту честі ображеного існують світські суди, і до них треба звертатися. А якщо прагнемо заслужити перед Богом ласки, то вибираймо таку помсту, якої навчав Ісус Христос словом і прикла­дом, — віддячуймо за зло добром. Зносити терпляче несправедливість — ось найдосконаліший прояв справжньої відваги.

Грішить той, хто свідомо і несправедливо позбавляє життя свого ближнього. Таку людину називаємо вбивцею.

 Вбивцею був Каїн, бо вбив свого брата Авеля. Сам Бог сказав тоді, що кров Авеля закликає небо до помсти (Буття 4). Вбивця, позбавляючи життя ближнього, одночасно позбавляє його змоги домогтися великих заслуг у майбутньому і приготуватися до смерті. Хто ж вбиває людину мимоволі, не маючи наміру позбавити її життя, той не є вбивцею (Второзак 19, 4); однак, звичайно, така людина не є вільною від тяжкого гріха, бо найчастіше таке вбивство буває наслідком злочинної необережності. Кат, котрий вбиває злочинців за наказом влади, також не є вбивцею.

Хто ненавидить ближнього, той наче вбиває його думкою і волею; ненависть також дуже часто призводить до справжніх мордувань.

Хто ненавидить, той дуже часто думає про помсту (Буття 27, 41); (І Цар. 24). Брати Йосифа ненавиділи його і вбили б, якщо б їхній брат Рувен не став на перешкоді (Буття 37). Немає різниці між тим, хто ненавидить, і тим, хто вбиває (Сальвіян). У Пана Бога бажання важить стільки, скільки і сам учинок. Саме тому говорить св. Йоан: "Кожен, хто ненавидить брата свого, душогубець" (І Йоан 3, 15). Ісус Христос також говорить, що той, хто гнівається на брата свого, заслуговує перед Богом такого самого покарання, як і той, хто вбиває (Мат. 5, 21 і сл.). Дехто вважає, що у своєму серці має ненависть, коли відчуває незадоволення тим, або жаль до того, хто чинить зле, — при цьому, однак, прагне, щоб та особа зійшла з недоброї дороги і просить про це Пана Бога. Якщо це дійсно так, то таке почуття не є ненавистю. Напр., якщо матір плаче, тому що її син веде неправильний спосіб життя, пиячить, гуляє і т.п., а вона ненавидить такий спосіб життя, — така мати любить свого сина, але ненавидить його гріхи.

Ще тяжче грішить той, хто руйнує духовне життя ближнього звабою або поганим прикладом.

Недобре чинить той, хто своєю поведінкою (або лихим сло­вом, або порушивши заповідь, або недобре вчинивши) підштов­хує другого до скоєння гріха.

Своїми вчинками людина спокушає Інших, якщо, напр., працює в неділю або у свято на полі, якщо веде себе непристойно під час Богослужіння, висміює в часописах церковні правила і закони, релігійні істини і т.д. Грішить людина і тоді, коли у присутності дітей проклинає, веде непристойні розмови, виступає проти св. віри і т,п. Грішить також той, хто, порушивши Божі заповіді, спокушає інших до цього ж (напр., у неділю або свята без поважної причини пропускає Службу Божу, не молиться і т.п.). Отже, така поведінка призводить до того, що інші чинять так само, або викликає незадоволення інших. Найчастіше така поведінка дорослих негативно впливає, у першу чергу, на дітей, адже діти люблять усе копіювати. Людину, котра приховує нещирість, фальш, зловмисність удаваною щиросердністю та доброчесністю, називаємо фарисеєм або лицеміром. Саме таким лицемірством грішить батько, котрий насміхається над побожністю своєї дитини або богохульствує. Але грішить і та дитина, котра прислухається до лицемірних слів свого батька. З цього приводу говорить Спаситель Апостолам, щоб не вболівали за такими людьми. Він говорить: "Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!" (Мат. 15, 14).

В іншому місці Христос говорить, що в день страшного суду скаже Ангелам зібрати докупи в Його царстві лицемірів та фарисеїв і накаже кинути їх у піч вогненну. Там буде плач і скрегіт зубів (Мат. 13, 41). З цих слів зрозуміло, що лицемірство і непристойна поведінка є тяжким гріхом. Однак, якщо кривда, завдана такою поведінкою іншій людині, є невеликою, тоді це не є тяжким гріхом.

Треба намагатися не показувати злого прикладу іншим.

Якщо виконуємо якусь добру наказану справу, то показуємо цим лише гарний приклад. В такому випадку грішить той, хто не хоче виконати цієї справи. Христос знав, що євреї будуть незадоволені, якщо Він у суботу буде зцілювати хворих, але, однак, зцілював, а одночасно навчав євреїв: "Чи є якийсь між вами, що, мавши одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж чоловік над вівцю вартісніший! Тим то й у суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 11-12).

Якщо якась справа не є наказом Божим, то людина зобо­в'язана знехтувати нею, щоб не зробити цією справою зла.

Так само людина повинна знехтувати тією справою, на вико­нання якої має дозвіл, якщо ця справа зашкодить іншій людині (котра не знає про дозвіл). Якщо ж цій людині дадуть роз'яс­нення про дозвіл, тоді вже можна користуватися ним.

Якщо, напр., під час посту, хворому дозволено їсти м'ясо, то він не повинен зловживати цим перед іншими, а, при необхідності, пояснити, чому він це робить. Якщо ж все-таки інший, здоровий, чинить так, як хворий, останній не винен. Краще однак уникнути негативного впливу, наслідуючи св. Павла, котрий говорить: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса, щоб не спокутувати мого брата" (І Кор. 8, 13).

Має право карати смертю злочинців влада; солдатам під час війни дозволено ранити або вбивати ворога.

Влада, звичайно, влада законна, котра заступає Бога, має право карати злочинця мечем. Тому говорить св. Павло, що влада не тримає меча марно, але для того, щоб помститись тому, хто чинить лихе (Рим. 13,4). Повага до влади є повагою до Бога; отже, якщо влада наказує вбити, то це не вона вбиває, — лише Бог; так і удар меча приписуємо не мечу, а лише руці, котра його тримає (св. Авг.). Однак, влада не повинна чинити самовільно; вона може застосовувати смертну кару лише тоді, коли це необхідно для суспільства. Присуд смерті — це, властиво, лише самооборона або обов'язкова оборона суспільства. Зрозуміло, що злочин повинен бути доказаний. "Краще, щоб злочин був непокараний, ніж невинний мав би бути засуджений" (Траян.). Військова служба не є недозволеною. В Євангелії ніде не говориться про те, щоб солдати уникали військової служби, а лише вказується, щоб вони вдовольнялися своєю платнею і не допускали насильства (св. Авг.). Не треба думати, що люди, які служать в армії, не можуть подобатися Богу, — навпаки, не один з них був навіть симпатичний Богу, як, напр., Давид або сотник Корни лій у Кесарії, до котрого Бог послав Ангела (св. Авг.). Авраама, котрий боровся з розбійниками, які напали на Лота, за наказом Божим благословив Мелхіседек (Буття 14). Однак не можна солдату під час війни бути немилосердним і жорстоким щодо роззброєного, не здатного вже до боротьби ворога; це було би злочином і підлістю. Не можна воювати слугам Церкви, тому що це не відповідає їхньому святому стану. Тому майже в кожній державі католицькі священики звільнені від військової служби.

Хто несправедливо заподіяв зло своєму ближньому (тілесно чи духовно), той зобов'язаний, по можливості, це зло виправити.

 Якщо ж людина не хоче виправити заподіяне зло, то вона не отримає від Пана Бога прощення гріхів. Убити людину, котра скоїла тяжкий гріх, — це злочин, який ніяк не можна буде виправити; те саме стосується і людей, котрі спокусили (звабили) ближнього і таким чином стали причиною втрати ним вічного спасіння. Тому не дивно, що навмисне вбивство називається гріхом, котрий взиває до неба про помсту, а тому, хто спокушає іншого, Спаситель говорить: "Горе тому, через кого приходять спокуси" (Лук. 17, 1). Найтяжча покута за такий вчинок є замалою.

Хто руйнує своє особисте життя, той накликає на себе фізич­ні страждання і, звичайно, вмирає нещасним. Хто чим воює, від того і гине. Навіть самовбивці деколи не вмирають відразу, але живуть ще якийсь час і терплять страшні муки, наче кару за свій гріх вже тут, на землі.

Хто руйнує чуже життя, той зазнає страшних мук совісті і вмирає найчастіше раптовою смертю, після котрої чекає його вічна кара.

Каїн, котрий убив свого брата Авеля, не зазнав спокою до кінця свого життя (Буття 4,16). Така сама доля чекає кожного злочинця, котрий відбирає життя своєму ближньому. Майже кожний убивця гине раптовою смертю: або засуджують його на смерть світські суди, або досягає його рука ворога, або, врешті, сам закінчує життя самогубством. "Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною; бо на подобу Божу створено людину" (Буття 9, 6). А Ісус Христос говорить до Петра: "... всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть" (Мат. 26, 52). Господь Бог нагороджує добром за добро. Цар Савло, котрий неодноразово чатував на життя Давида, а також несправедливо наказав убити архієрея разом з 800 священиками, наклав на себе руки (І Цар. 22-31). Євреї в Єгипті змушені були за наказом фараона топити усіх своїх дітей чоловічої статі; але незабаром потонув і сам фараон з усіма солдатами в Червоному морі (Вихід 14). Невинну смерть Христа гірко спокутували і Юда (повісився), і увесь єврейський народ в 70 р. після Хр., коли загинуло понад мільйон євреїв. Майже всі переслідувачі християн загинули раптовою смертю. Авесалом розпочав війну проти власного батька Давида і марно загинув у тій війні (II Цар. 18). Вбивці будуть мати свою частку в озері, що горить вогнем і сіркою (Одкр. 21, 8). Подібні покарання чекали також і тих, котрі словом або писанням відвертали ближніх від віри або вбивали їх душі.

Хто ненавидить ближнього, той утрачає внутрішній спокій, перестає бути приємним Богу, а також наражається на небез­пеку втрати спасіння.

Людина, котра живе у ненависті і постійно думає про помсту, не може бути спокійною (св. Золот.). Той, хто ненавидить, не подобається Богові. "Не може бути у згоді з Христом той, хто живе у незгоді з християнином" (св. Авг.). Християнинові не допоможе жодна молитва, якщо в його грудях живе смертельна ненависть (св. Авг.). Тому вчить нас Христос: "Коли... приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там, перед жертовником, твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій" (Мат. 5, 23-24).

"Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові" (Мат. 5, 22). Будь-яку ненависть треба в собі жорстоко придушувати. "Хай сонце не заходить над вашим гнівом..." (Еф. 4, 26).

ЯК МИ ПОВИННІ СТАВИТИСЯ ДО ТВАРИН?

Тварин створив Бог для Свого прославлення і для нашої користі.

Провидіння Боже розповсюджується також і на тварин.

Євреям Бог виразно наказує, щоб у суботу давали тваринам відпочинок (Вихід 23, 12). Провидіння Боже бачимо також у мудрих законах, котрі керують царством тварин. Кожній тварині дав Бог будову тіла, котра відповідає способу її життя; а також наділив певною здатністю до того, щоб вижити. Бог дбає навіть про найменшу тваринку, і тому говорить Христос: "Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого" (Мат. 10, 29). Саме тому й людина, як пан усього, що створене Богом, повинна дбати про тварин або бодай не зловживати своєю перевагою над ними.

Людина не повинна мучити тварин, — навпаки, повинна дбати про їх здоров'я і не вбивати жодної тварини без потреби; але, разом з тим, не повинна бути занадто ніжною до них.

Той, хто жорстоко обходиться з тваринами, грішить; бо тварини відчувають біль так само, як і ми. Наш обов'язок — дбати про здоров'я тварин. "Праведний про життя своєї худоби дбає, а серце лихих — жорстоке" (Прип. 12, 10). Хто тримає тварин, зобов'язаний давати їм необхідний корм, держати їх у чистоті й уникати всього, що шкодить їх здоров'ю і життю. Однак, ми не повинні занадто пестити тварин та обожнювати їх; бо тоді ми мало чим будемо відрізнятися від давніх єгиптян, котрі Божу пошану віддавали котам, бикам та іншим тваринам.

Люди, котрі жорстоко обходяться з тваринами або занадто ніжні з ними, дуже легко стають жорстокими до своїх ближніх.

За катування тварин і їх обожнювання Бог звичайно карає тяжкими фізичними стражданнями.

Той, хто мучить тварин, зловживає владою, якою Господь Бог наділив людину. Отже, така поведінка є злочином щодо Бога. Мучитель тварин, з точки зору Бога, є тираном, і такого карає Бог так, як він знущався над тваринами. Якщо ж тварини необхідні лікарю для дослідів, для науки, для справжньої користі, то в такому випадку останні є вільні навіть від найменшого гріха.

ШОСТА ЗАПОВІДЬ ГОСПОДА

У шостій заповіді Божій Бог забороняє нам усе, що може ображати нашу невинність або доброчесність інших.

Зокрема забороняє Бог думки і прагнення, що ображають доброчесність.

Злі думки заборонені, бо ведуть до непристойних учинків. Їх порівнюють з іскрою, котра може викликати велику пожежу. Необхідно відразу ж намагатися позбутися будь-яких злих думок або за допомогою молитви, або відвертаючи увагу на інший предмет. (Дивися розділ про спокусу). Доки подібні думки не стають нам приємними, доти ми ще не грішимо.

Гріх скоюємо лише тоді, коли кохаємося в злих думках. "Огидні Господеві задуми погані" (Прип. 15, 26). Як уникаємо вбивць, так повинні ми також уникати злих думок, бо вони несуть смерть душі. Деколи виникають у нас також непристойні бажання , або прагнення гріха. Отже, ми повинні відразу ж у собі придушувати недобрі бажання і прагнення.

Бог забороняє слова, котрі ображають доброчесність.

Люди, котрі вживають брутальні слова, не мають вже чистої совісті. Не знайдемо людини, яка б була безчесна в бесіді, однак чесна щодо звичаїв (Сидон. Апол.). Що радо вислуховуємо, те, врешті, звичайно робимо (св. Берн.). "Язик — член маленький, а хвалиться великим!" (Як. З, 5). Багато полягло від гострого меча, однак не стільки, скільки загинуло через свій язик (Сир. 28, 22).

Бог забороняє вчинки, котрі ображають доброчесність.

Це різні вчинки, все залежить від того, чи здійснює їх людина вільна (Второзак. 22, 21), чи одружена (Левіт 20,10), чи люди, споріднені між собою (І Кор. 5, 16), чи одна людина протиприродним способом (Рим. 1, 26; Буття І9, 5; Буття 38, 10) і т.п. Забороненими є дії, котрі ображають доброчесність, отже, забороненим є все, що призводить до таких дій. Отже, заборонені безсоромні погляди.

Бог забороняє такі погляди, аби вберегти нас від гріха; Бог чинить у такому випадку як батько, котрий забороняє дитині торкатися гострого ножа (св. Золот.). Через непотрібну цікавість очей розпалюється в людині бажання, як вогонь (Сир. 9, 8). Не розглядайся по вулицях міст (Сир. 9, 7). Пригадай, яка кара спіткала цікаву жінку Лота.

Бог забороняє демонстрацію, розповсюдження і оглядання непристойних картин, постановку і відвідування непристойних театральних вистав, а також читання аморальних книжок або листів. Цього, власне, вимагає і шоста церковна заповідь.

Непристойні картини або театральні вистави завдають біль­шої шкоди, ніж непристойні розмови, бо те, що бачимо, впливає на нас сильніше, ніж те, що чуємо. Треба бути дуже обережним у виборі і читанні книжок.

 Бог забороняє непристойний одяг.

Особи, котрі непристойно одягаються, є знаряддям диявола; диявол використовує їх, щоб занапащати душі (св. Берн.). Доброчесність не має ніякого значення для тих осіб, для котрих одяг є найголовнішою метою (св. Кип.). Жінки повинні прикрашати себе сором'язливістю і скромністю, а не золотом, перлами та коштовними одягом (І Тим. 2, 9).

Якщо людина свідомо, добровільно порушує шосту заповідь, то вона скоює тяжкий гріх.

Якщо людина має схильність і бажання грішити проти шостої заповіді, тоді вона примножує тяжкий гріх, навіть якщо би це бажання було коротко­тривалим.

Якщо ж, напр., людина має намір згрішити проти шостої заповіді, але цей намір виник у напівсвідомості (напр., у сні), то така людина найбільше може бути винна у скоєнні малого гріха. Доказом того, як Господь Бог карає гріхи проти шостої заповіді, є потоп та доля двох міст — Содому та Гоморри. Про те, як карає Бог гріхи проти шостої заповіді Божої, говориться в розділі про нечистоту як головний гріх. Саме знаходження цієї заповіді між п'ятою та сьомою заповідями вказує на те, що Бог ставить гріх нечистоти на одному рівні з убивством та злодійством. На жаль, цей гріх є сьогодні чи не найбільш розповсюдженим, і існує немало людей, котрі намагаються позбавити його назви гріха. Як нерозумно чинять люди! Це великий і найнебезпечніший гріх, тому що обіцяє нам приємність, а дає отруту.

СЬОМА ЗАПОВІДЬ БОЖА

У сьомій заповіді Бог забороняє завдавати шкоди власності ближнього.

Власністю є все, що придбала людина чесним шляхом для того, щоб жити (гроші, одяг, дім, продовольчі товари і т. д.).

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ

Кожна людина має право здобувати собі чесним шляхом особисту власність. Вона необхідна їй для того, щоб забезпечити старість, на випадок нещастя, або для того, щоб утримувати свою родину. Без особистої власності між людь­ми постійно виникали б суперечки, непорозуміння, небажан­ня працювати, а внаслідок цього не могло би бути мови про прогрес і удосконалення суспільства. Несправедливо відбирати в людини те, що вона заощадила для себе або здобула в поті чола.

Люди завжди і всюди мали особисту власність. (Доказом цього є найдавніші закони щодо охорони власності).

Якщо людина має природне право охороняти своє життя, то повинна також мати право здобувати і володіти засобами, необхідними для забезпечення потреб своїх і своєї родини. Якщо б людина не мала постійної власності і змушена була б щохвилини міркувати про те, як вижити, що ж тоді сталося б у випадку хвороби або якого-небудь нещастя? Неможливим було б також здійснення прагнення людини до вічної мети. З огляду на слабкість людської природи особиста власність є просто необхідною; без неї не було бо спокою між людьми і, зрештою, в людей пропало би бажання працювати. На основі цього бачимо, що право на власність є проявом Божої волі так само, як шлюб і влада.

Особисту власність здобуваємо собі чесним шляхом: працею, купівлею, отримавши її в дар або у спадщину.

Людина не отримує від природи права на якісь земні блага. Це право вона повинна спочатку здобути собі (Штикль). Передусім вона здобуває його працею. Якщо земля та її мешканці є "власністю Бога" (Пс. 24, 1), бо вони є витвором Бога, то повинно бути власність людини те, що є її витвором. Отже, власність є нічим іншим, як лише наслідком тяжкої праці. Власність можна отримати як подарунок. Бог теж обдаровував людей; Авраамові, напр., та його нащадкам обіцяв землю Ханаан (Буття 12, 7). Патріархи дарували своє майно первород­ному синові, благословляючи його. Заповіти і спадщина існують і в наш час. Хто володіє маєтком, повинен завчасно скласти заповіт, аби запобігти будь-яким суперечкам, якщо би Бог покликав його несподівано з цього світу. Хто ж цього не робить, змушений буде відповідати за свою недбалість. Однак, не можна здобувати власність нечесним шляхом, напр., за допомогою шахрайства або злодійства і т.п.

Держава не має права відбирати особисту власність; вона може лише, із справедливих причин, обмежити нагромадження особистої власності або користування нею.

Звичайно, держава не є якимось надвласником усіх благ. Вона зобов'язана лише оберігати особисту власність, але не має права розпоряджатися нею. Не громадяни є для держави, але держава для громадян. Держава не має також права нікого ображати, а, навпаки, повинна дбати лише про добро кожного свого громадянина. Якщо держава, з огляду на суспільне добро, примушує когось віддати їй свою власність, то зобов'язана дати за це відшкодування.

Держава також не має права забирати церковне добро, а якщо це робить, то чинить несправедливо. "Відібрати щось у людини — це злодійство, але забрати щось у Церкви — це святотатство" (св. Єр.). Церква проголосила анафему тим, хто осмілюється грабувати церковне добро; лише після відшко­дування ними скоєного Папа може звільнити таких від тієї кари (Соб. Трид. 22, 11). У свою чергу, держава зобов'язана в ім'я Бога дбати про благо своїх громадян; отже, має право вдосконалювати законодавчі акти щодо приватної власності. Держава може накласти на більш забезпечених вищі податки, які є необхідними для загального добра. Завдяки високому оподаткуванню надмірного капіталу, держава може врегулювати загальні потреби суспільства. Держава зобов'язана оберігати майно громадян, отже, може зобов'язати їх до справедливого користування надлишками на благо потребуючих.

ГРІХИ ПРОТИ СЬОМОЇ ЗАПОВІДІ БОЖОЇ

Сьома заповідь Божа забороняє крадіжки, розбій, шахрайство, лихварство, пошкодження чужої власності, скривання знайдених, привласнення позичених предме­тів і несплату боргів.

Крадіжка — це таємне відбирання чужого добра всупереч розумній волі власника.

Злодієм був Юда, бо обкрадав Апостолів (Йоан 12, 6). Жоден гріх не є таким розповсюдженим між людьми, як крадіжка, тому що, з одного боку, люди дуже жадібні і заздрісні, а, з другого боку, є багато можливостей до скоєння цього гріха.

Розбій — це насильницьке відбирання чужого добра.

Якщо хтось відбирає чужу власність і при тому ранить людину або вбиває, тоді він здійснює розбій. Так зробили ті розбійники, котрі здійснили напад на єврея, який подорожував із Єрусалиму до Єрихону (Лука 10, ЗО).

Шахрайством займається той, хто підступно завдає ближ­ньому шкоди на власності.

Шахрай завдає шкоди різноманітними засобами: користується фальшивою вагою, видає фальшиві гроші, продає зіпсуті продукти (що є гріхом проти п'ятої заповіді Божої), підробляє документи і т.п. Воля Божа є такою, щоб ніхто свого брата не кривдив і не використовував (І Сол. 4, 6).

Лихварство полягає у використанні ближнього в потребі заради власної користі (Вихід 22, 25).

Лихвар позичає потребуючому гроші під великий процент. Лихварі — це вбивці убогих тому що вони відбирають у них все необхідне для життя, отже, позбавляють самого життя (св. Бернардин.). Але існує дозволене — це дарування убогим милостині. Завдяки милостині позичаємо наш капітал Госпо­ду Богу під високі проценти (св. Іван Мил.). Хто милостивий до вбогого, той, згідно із словами св. Письма, ніби позичає Богу (Прип. 19, 17).

Таким самим гріхом, як злодійство, є навмисне нищення чужої власності, скривання знайдених, привласнення позиче­них речей, несплата боргів.

Знайдені або позичені речі необхідно повернути власникові. Гарно вчинили брати Йосифа, віддаючи знайдені в мішках гроші. Лише в тому випадку, якщо знайдена річ не має зовсім ніякої вартості або має дуже малу, не мусимо її віддавати, хіба що власник виразно цього забажає. Чим вища вартість знайденої речі, тим більше зобов'язання її повернути власнику. Якщо власник нам невідомий, треба намагатися його знайти, а найкраще — повідомити про знахідку відповідні органи. Якщо ніхто не відгукнеться, знайдену річ можна притримати, доки не знайдеться справжній власник. Власник загубленої речі повинен тому, хто знайшов згубу, дати якусь нагороду (5-10% від вартості предмета). Добрий християнин поверне убогому знайдену річ без будь-якої нагороди. Ми часто позичаємо книжки, посуд і т.п. і не повертаємо їх. Такі дії є злодійством. Взагалі, треба бути дуже обережним, коли позичаємо щось комусь, щоб не мати пізніше клопотів. Крадіжкою вважається також несплата боргів. Недобре, коли хтось легковажно робить борги; такий схожий до людини, котра не може ходити власними ногами і повинна користуватися протезами. Гріхом є робити борги і не віддавати їх (Пс. 37, 21). Однак, найтяж­че грішать ті, хто затримує заробітну плату, це — гріх, котрий кличе до неба про помсту. Заслужена плата робітника не повинна лежати у тебе до ранку (Левіт 19, 13). Того самого дня ще перед заходом сонця віддаси робітникові його плату (Второзак. 24, 15). "Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові" (Рим. 13, 8).

Гріхи проти сьомої заповіді можуть бути тяжкі або легкі; це залежить від того, чи крадіжка або заподіяна шкода є великою, чи малою; кому людина заподіяла шкоду (чи бідному, чи заможному, чи одному, чи багатьом); яким чином було здійснено крадіжку, або яким чином завдано другому шкоди (чи за одним разом, чи багато разів).

Береться до уваги і намір того, хто краде або завдає шкоди, бо й задум також впливає на якість гріха. Якщо, напр., хтось задумав украсти значну суму грошей, але не відразу, то вже, взявши перший раз, грішить тяжко, якщо би навіть більше не крав (чи тому, що йому хтось перешкодив, чи тому, що вже після першої невеликої крадіжки розкаявся).

ВІДШКОДУВАННЯ (реституція)

Хто завдає шкоди власності ближнього, той зобов'я­заний виправити заподіяну кривду (Левіт 6, 1-5).

Відібрані речі необхідно повернути. Не обов'язково йти самому до власника, щоб віддати йому вкрадену річ. Це можна зробити потайки, так, щоб навіть власник не знав, хто вчинив крадіжку. Це можна зробити також через сповідника (котрий зобов'язаний зберігати таємницю).

При відшкодуванні необхідно дотримуватись таких правил:

а)       якщо власник вкраденої речі вже мертвий, її треба
повернути його спадкоємцям; якщо немає спадкоємців, треба
її віддати убогим або обернути на якусь добру справу;

б)       хто не в силі віддати всього, нехай віддасть бодай стільки,
скільки може;

в)       хто з причини убозтва або інших перешкод не може повер­
нути все відразу, повинен мати бодай добру волю і рішення
повернути тоді, коли буде у змозі; і зробити це якнайшвидше;

г)        той, хто не може нічого повернути з украденого добра,
повинен бодай молитися за того, в кого вкрав.

 Той, хто несвідомо заволодіє чужим добром, зобо­в'язаний повернути його власнику, коли довідається, що це— чужа власність.

Людина, яка стане власником чужого добра, не знаючи, що воно є чужим, називається власником у добрій вірі. Чуже добро в добрій вірі людина може набути або від родичів у спадщину, або отримати як подарунок, або купити. Що повинна чинити в такому випадку людина, дізнавшись, що вона набула чужу власність, підкаже їй сповідник.

Людину, яка стане власником чужого добра, знаючи, що воно чуже, називаємо власником у злій вірі. Такій людині теж може допомогти сповідник.

Хто не має наміру повернути чуже добро чи відшкодувати його, не може дістати у Бога прощення гріхів, отже, не може також отримати розгрішення від сповідника.

Душа того, хто не хоче повернути вкраденого, вмре (Ез. 33, 15). Тому визнає Христос Закхея сином Авраама тільки тоді, коли той виявляє готовність повернути несправедливо відібране добро (Лук. 19, 8). Хоча би той, хто скривдив ближнього на власності, гаряче просив милосердя Божого, хоча би проливав потоки сліз або намагався заслужити собі прощення суворим постом і покутою, не буде звільнений від гріха доти, доки не вирішить відшкодувати те, що взяв. Хто не повертає чужого добра, хоча може це зробити, ніколи не відпокутує гріха. Без відшкодування немає прощення.

ЩО ПОВИННО СТРИМУВАТИ НАС ВІД ПОРУШЕННЯ СЬОМОЇ ЗАПОВІДІ?

Ще стародавні іновірці вважали крадіжку мерзенним злочином і карали злодійство дуже суворо. У англосаксів (VI ст.) злодіям відрубували руки і ноги. В Угорщині (ще за св. Стефана) злодіїв продавали у неволю. У євреїв покарання за крадіжку також було дуже суворе. Під час завоювання Єрихону солдатам було строго заборонено брати що-небудь; якщо ж хтось таємно порушив заборону, того за наказом Бога укаменовано (Іс. Нав. 7). І в като­лицькій Церкві були встановлені тяжкі покарання за крадіжку; найменшу крадіжку карано цілорічною покутою на хлібі і воді. Бог також тяжко карає того, хто простягає руку по чужу власність. Та обставина, що вкрадена річ є недорогою, в даному випадку не має жодного значення, бо "Бог більше бере до уваги злу волю, ніж саму річ, яку несправедливо собі присвоюємо" (св. Єр.).

Люди, котрі завдають шкоди власності інших, ризику­ють утратити пошану і свої власні надбання, і вмирають частіше у злиднях та без покаяння.

Злодія чекає сором (Сир. 5, 17). "Чуже не гріє", — говорить приказка. Хто краде чуже добро, — втрачає також і своє. Хто сіє кривду, — жатиме лихо (Прип. 22, 8). Горе тому, котрий збирає не своє (Ав. 2, 6). Несправедливість буває навіть причиною занепаду цілого народу (Сир. 10,8). Де ж поділися сильні держави давніх вавилонців, мідійців, персів, греків і римлян? Розпалися, бо керувалися і збагачувалися неправдою. Над брамою віденської цісарської палати слушно вміщено напис: "Справедливість — це основа держав". Злодій умирає найчастіше злиденною смертю. Яким сумним був кінець злодія Юди (Мат. 27, 5)! Який розпач мучив його, які він терпів муки совісті! Злодії рідко розкаюються у скоєному, тому що їм нелегко повернути вкрадене добро; навіть на смертному одрі не хочуть нічого чути про відшкодування. Несправедливі злодії не успадкують Царства Божого (І Кор. 6, 10). Що ж допоможе людині, яка увесь світ здобула, але душу свою занапастила? (Мат. 16, 26).

Вкравши — збагатишся, але втратиш Бога. Коли думаєш про вигоду, думай і про втрату (св. Авг.)

Чесному ще тут, на землі, буде вестися добре (Пс. 37, 28).

Зразком праведності є Товит. Він осліп, терпів злидні, але коли пани, на яких працювала його дружина, додали до заробленої нею платні козенятко, він сказав: "Чи воно, бува, не крадене? Віддай його назад панам, бо ми не маємо права їсти крадене" (Тов. 2, 13). У нагороду за чесність Бог повернув йому зір і дозволив дожити до глибокої старості (Тов. 14, 2).

ВОСЬМА ЗАПОВІДЬ БОЖА

У восьмій заповіді заборон безчестити ближнього, застерігає від будь-якої фальші і обману.

ЗАБОРОНА БЕЗЧЕСТИТИ

Слава (добре ім'я) — це цінне добро, без якого тяжко жити на світі.

Слава (добре ім'я) полягає в тому, що люди добре про нас думають і добре відгукуються. Протилежністю слави є сором, неслава. Добре ім'я важить більше, ніж багатство; бути любим для когось краще, ніж володіти золотом та сріблом (Прип. 22, 1). Серед оточуючих нас благ найкращим є добре ім'я (св. Франц. Сал.). Добре ім'я — це джерело, з якого пливе багатство. Без слави не може людина бути задоволеною життям і по-справжньому щасливою. Чи може бути щасливим той, на котрого люди дивляться з презирством та зневагою? (Ґалюра). Кого шанують ближні, той більше прагне до праведного життя, ніж той, котрий не має такої поваги.

Тому ми повинні прагнути здобути собі добру славу і підтримувати її в очах людей. Здобудемо собі славу тоді, коли робитимемо добрі справи і оборонятимемо нашу честь, якщо хтось на неї посягатиме.

Бог хоче, щоб ми дбали про свою честь, бо глибоко прищепив нам це почуття честі і огиди до сорому. Якщо б ми хотіли тамувати в собі це почуття, то чинили би проти розпоряджень Бога (Ґалюра).

Ми повинні здійснювати добрі діла привселюдно. Якщо хочеш, щоб люди говорили про тебе добре, то не вихваляйся сам, а хай про тебе говорять твої діла! Спаситель виразно бажає, щоб ми чинили добре на очах наших ближніх, бо говорить: "Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мат, 5, 16). Наші добрі справи — це наче приємний запах (II Кор. 2, 15), бо роблять нас милими нашим ближнім так, як милий запах (Ґалюра). Якщо здійснюємо добрі справи привселюдно, то найкраще захищаємо наше чесне ім'я і примушуємо замовкнути злі язики (І Петро, 12). Дбаймо про добро не лише перед Богом, але й перед людьми (II Кор. 8, 21). "Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома" (Филип. 4, 5), "Стримуйтесь від усякого роду лукавства" (І Сол. 5, 22). Звичайно, звідси не випливає, що ми не могли б розраховувати на будь-яку нагороду у Бога (Мат. 6, 2).

Ми повинні захищати знеславлену честь. Перших християн ганьбили всі. Звичайно, християни боронили своє чесне ім'я; вчені Церкви писали спеціальні заступницькі листи (апології) і передавали їх імператорам, доводячи, що поширені пересуди є зовсім безпідставними. Захищався і Христос, коли Йому докоряли, що виганяє демонів Вельзевулом (Мат. 12, 27), або коли архієрейський слуга вдарив Його в обличчя (Йоан 18, 23). Св. Павло також оборонявся перед Найвищою Радою, перед намісником і перед правителем (Діян. Ап. 22, 26). Однак, не треба, знову ж таки, бути надто вразливим і ображатися з будь-якої дрібниці. Краще прощати і терпіти, ніж сваритися і нарікати. Хто живе пристойно і порядно, той не повинен боятися втратити своє чесне ім'я; випадково втрачену честь поверне обов'язково назад. Лише той, хто чинить зле, назавжди втрачає добре ім'я.

Захищаючи свою честь, ми повинні дотримуватися певної міри. Сильні та великодушні характери терплять мовчки; лише у важливих справах дають волю своїм почуттям (св. Франц Сал.).

Лише тоді, коли хтось звинувачує нас у непристойних та безсоромних вчинках, треба себе захистити (св. Франц Сал.). Треба також пам'ятати про те, що, терпляче зносячи образи, ми не раз можемо досягти набагато більше, ніж найстараннішим піклуванням про свою честь. Знамениті мужі — св. Франц Ксаверій, блаженний Климентій Гофбавер — не раз терпляче зносили найтяжчі образи з боку безбожників і саме тим якраз сприяли їхньому наверненню та виправленню.

Однак не треба надто запопадливо піклуватися про свою шану у людей, тому що таким чином можемо її якраз втратити, а разом з нею втратити і милість Бога. Необхідно також пам'я­тати, що в багатьох випадках неможливо подобатися одночасно і Богу і людям.

Останньою метою того, хто надто ретельно піклується про добру славу у людей, є вже не Бог, а лише честь. Така людина стає занадто гордою (често­любною) і за це упокорить її Бог (Лука 14, 11). Згадаймо, як упокорив Бог гордого Авесалома або честолюбного Наполеона. Неможливо одночасно служити Богу і подобатись людям (Гал. 1, 10). Людину, котра живе праведно, по-християнськи, багато хто висміює та ганьбить. У багатьох нерозумних людей честь або сором не є мірилом доброчесності; основну увагу вони звертають на речі, які не мають для людини справжньої вартості, а саме на багатство, становище, одяг і т.п. (Ґалюра).

Крім того, нам необхідно остерігатися всього, що може пошкодити славі або честі ближнього, а саме: обмовлянь, ганьби, сіяння незгоди, зневаги, осудження та підозри.

Обмовляння — це виявлення, без обгрунтованих причин, помилок ближнього, які він дійсно допустив.

Обмовляння є применшенням доброї слави ближнього. Коли грішимо обмовлянням, чинимо несправедливо. Ближній, звичайно, може мати скриті недоліки, однак через це не втрачає поваги у людей. Хто, однак, оприлюднює ці недоліки, той позбавляє ближнього його слави. Не можна обмовляти свого ближнього ні живого, ні мертвого. "Про померлих говори лише добре". Гріх обмовляння найпоширеніший із всіх гріхів. Головною причиною цього є надмірна гордість; багато хто думає, що якщо він буде інших зневажати та принижувати, то таким чином піднесе свої власні заслуги (св. Франц Сал.). Деякі обмовляють інших, щоб таким чином відвернути людську увагу від своїх власних недоліків та помилок. Вони схожі на злочинця, котрого переслідують, а він вказує пальцем на інших.

Обмовлянням грішить той, хто добрі вчинки людей кривотлумачить, а також той, хто, знаючи про чесність якоїсь особи, не засвідчує її і т.п.

Обмовлянням грішить не лише той, хто має намір шкодити ближньому на славі, а також і той, хто дозволяє обмовляти іншим.

Не грішить, однак, обмовлянням той, хто на основі обгрунтованих причин виявляє скриті помилки другого (якщо, напр., хтось повідомляє родичам про хиби їх дітей, щоб родичі їх виправили і т.п.). Не грішить також обмовлянням той, хто говорить про вже відомі вади тієї чи іншої людини.

Знеславлюємо тоді, коли приписуємо комусь помилки, яких він не чинив, або зводимо наклеп на когось. Якщо хтось, говорячи про чиїсь помилки, перебільшує, тоді обмовляння пов'язане зі знеславленням.

Жінка Путифара несправедливо знеславила Йосифа, сказавши, що він хотів її звабити (Буття 39). Євреї несправедливо обвинувачували Ісуса Христа перед Пилатом у тому, що Він ніби підбурював народ, відраджував платити правителям податки і т.д. (Лук. 23, 2). Поштовхом до знеславлення є пере­важно помста, ненависть або невдячність. Той, хто знеславлює, грішить двічі: говорить неправду і завдає шкоди ближньому на славі (св. Франц Сал.). Хто ж потайки чорнить ближнього, схожий на вужа, котрий скрито кусає (Сир. 10, 11). А дехто знеславлення перетворює в жарти і розголошує ці жарти у формі дотепних анекдотів. Такий засіб знеславлення гірший, аніж інші. Звичайне знеславлення, можливо, не привернуло б уваги, а знеславлення у формі анекдотів залишає глибокий слід в пам'яті оточуючих (св. Франц Сал.).

Якщо хтось безвинно зазнає образи честі, нехай собі пригадає, що Найсвятіший Ісус безвинно був засуджений на смерть; хто про це пам'ятає, той буде терпляче зносити усі прикрощі.

Гріхи обмовляння та знеславлення можуть бути тяжкими або легкими. Це залежить від того, про яку хибу людина розповідає (якщо розповідає про тяжку ваду ближнього, тоді буде тяжким гріхом; якщо ж розповідає про вади малі, тоді, звичайно, буде малим гріхом); від того, яка особа говорить про чужі хиби (не так грішить особа, котру поважають люди і легко їй вірять, по-іншому грішить та особа, котру не поважають (котра є пліткарем), бо такій особі переважно не вірять); від того, про чиї хиби людина розповідає (розповідь про недолік однієї особи може бути тяжким гріхом, розповідь про той же недолік іншої особи малим).

Можливий і такий випадок, що хтось завдасть великої шкоди якійсь особі, розповідаючи лише про незначні недоліки (напр., якщо б хтось сказав про єпископа, що він говорить неправду, той грішив би тяжко). І, навпаки, розповідь про недолік другого, навіть тяжкий, може бути легким обмовлянням.

Хто ж другого намагається схилити до того, щоб він обмов­ляв та знеславлював когось, такий тяжко грішить проти справедливості і стає причиною кривди, яку ближній через нього потерпів.

Хто словами ображає честь ближнього, той роздуває вогонь, а хто його слухає, той докладає у той вогонь дров. "Якщо би ми не мали прихильних слухачів, не говорили би про чужі недоліки" (св. Ігн). Отже, той, хто слухає такі розмови, також стає винним. Спаситель нагадує нам: "Лицеміре, вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого" (Лук. 6, 42). Придивляється та прислухається до недоліків інших той, хто не хоче бачити власних недоліків (св. Берн.). Отже, ми не повинні допускати розмов такого роду. Тому намагайся виправдати ближнього, честь котрого плямують у твоїй присутності; або вислови своє невдоволення такою розмовою, або вчасно переведи розмову на іншу тему. Св. Августин на своєму столі написав: "Нехай не сідає за цей стіл той, хто плямує честь ближнього". "Вагу та міру для слів своїх вироби, ворота й засуви зладнай для своїх уст" (Сир. 28, 28). Наклеп — це потрійний меч, який одним ударом наносить три рани: ранить наклепника, бо вводить його в гріх, ранить того, кого знеславили, тому що позбавляє його доброго імені, ранить, нарешті, того, хто прислухається, бо і той грішить (Св. Верн.). Наклепник губить душу того, котрий радо прислухається до наклепу, він чинить, як вуж, котрий отруйними речами вигнав Єву з раю (св. Ант. Пуст.).

Зневага — це несправедливе плямування чужої честі, здійс­нене у присутності особи, про яку говорять.

Обмовляючи, плямуємо честь іншої людини поза її спиною, зневажаючи, плямуємо честь у її ж присутності. Між зневагою та обмовлянням різниця така, як між розбоєм та крадіжкою (св. Тома з Акв.). Якщо обмовляння та знеславлення підривають добру думку, яку люди про когось мають, то зневага позбавляє ближнього шани, яку люди виявляють до нього зовні. Семей образив царя Давида, назвавши його "диявольським мужем" і кинувши навздогін каменем (II Цар. 16, 5). Євреї часто зневажали Христа, називали Його "Сама­рянином" і "навіженим" (Йоан 8, 48). Зневажає найчастіше той, хто несправедливий до інших. Хто є справедливим і правдивим, не потребує допомагати собі зневагою та приниженням людей; правда завжди перемагає сама по собі. Різновидом зневаги є також насмішки або глузування. Насміхаючись над ближнім, завдаємо йому великих прикрощів і втрачаємо його прихильність. "Удар батогом залишає смугу — удар язиком ламає кістки" (Сир. 28, 21).

Осудження — це тверде переконання у гріху ближнього без вагомої причини.

Гордий фарисей у храмі вважав митаря, котрий стояв на дверях, великим грішником, однак дуже помилявся (Лук. 18). Три приятелі Йова вважали його безбожником лише за те, що Бог послав йому тяжкі страждання (Йов. 5). Фарисей Симеон уважав Магдалину, котра впала до ніг Христа, великою грішницею, а вона, тим часом, була вже святою покутницею. Спаситель знав це і не відштовхнув її (Лук. 7, 39). Св. Павло під час шторму на морі опинився на острові Мальта. Щоб зігрітися, св. Павло назбирав хмизу і розпалив вогонь; із хмизу виповзла змія і вкусила його в руку. Коли це побачили присутні, то відразу осудили його в душі; говорили між собою, що ця людина є, очевидно, злочинцем, якщо її так переслідує доля (Діян. Ап. 28).

Приказка говорить, що кожен судить по собі. "Хто сам не є злим, не буде осуджувати інших" (св. Григ. Назн.). Лише зла людина радо вірить у те, що інші такі самі, як і вона (св. Золот.). Чим більше хтось має вад, тим більше їх буде вишукувати в інших. Краще помилитися і судити добре про злих, аніж зле про добрих (св. Анз). Справедлива людина, котра любить по-справжньому, відкидає всякі недобрі думки про людей, уважаючи, що судити має право тільки Бог (св. Франц. Сал.). Так зробив св. Йосиф, обручник Пресв. Діви Марії (Мат. 1, 19). Нехай ніхто не думає погано про ближніх своїх (Зах. 8,17). Якщо хочеш, щоб інші довіряли тобі, довіряй їм. Довір'я народжує довір'я — і, навпаки, з недовір'я виникає недовір'я.

Осудження є тяжким гріхом за таких умов: коли людина осуджує іншу в скоєнні гріха без достатніх причин; коли людина осуджує іншу в тяжкій матерії; коли людина усвідомлює, що судить іншу в тяжкій матерії без достатньої на це причини, але не відкидає свого переконання у грісі тієї людини; коли людина осуджує знайому людину або знайому родину.

Підозра — це припущення, що хтось допустився поганого вчинку, яке виникло без обгрунтованих підстав.

Якщо б у господаря вкрав хтось із хати якусь річ, а господар, не знаючи, хто це зробив, звинуватив би свого слугу, то такий господар грішить підозрою. Якщо ж він (господар) має докази, то не чинить гріха. Підозра взагалі є малим гріхом.

ВІДШКОДУВАННЯ (реституція) НА СЛАВІ

Наклепник зобов'язаний якнайшвидше повернути обмовленому добре ім'я, відшкодувати всі тимчасові кривди, які наніс ближньому, обмовляючи його, і про які може здогадуватися. Може статися так, що наклепник завдав ближньому великої кривди в тимчасових благах; у такому випадку наклепник зобов'язаний під страхом тяжкого гріха, виправити все, що заподіяв.

Той, хто знеславив ближнього, зобов'язаний признатися в цьому, навіть якщо зашкодить своїй славі.

Коли людина не зобов'язана відновлювати добре ім'я ближнього?

Коли вважає, що не сплямувала честі ближнього; якщо ті, хто слухав, не повірили наклепу, або якщо хтось перешкодив наклепникові, вчасно зупи­нивши його; якщо вже усунено кривду чи через суд, чи завдяки свідченню інших, або якщо з бігом часу про це вже забуто; якщо ображений прилюдно чи якимось іншим способом наклепнику вибачив (однак не завжди можна обмовнику пробачати, особливо тоді, коли через це можуть постраждати інші); коли виправити вчинене неможливо; коли ображений також порушив честь того, хто його образив, і не хоче відновити його доброго імені.

ПРО ВІДШКОДУВАННЯ (реституцію) ЧЕСТІ

Якщо хтось когось зневажив, то він зобов'язаний відновити честь ображе­ного, а також відшкодувати усі незручності, які були з цим пов'язані.

ЩО ПОВИННО НАС УТРИМАТИ ВІД ПЛЯМУВАННЯ ЧЕСТІ БЛИЖНЬОГО?

Ми завжди повинні пам'ятати, що хто надто суворо судить свого ближнього, того колись і Бог буде судити так само.

Ісус Христос говорить: "Не судіте, щоб вас не судили" (Мат. 7, 11).

"Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені" (Лук. 6, 37).

Той, хто судить ближнього, чинить несправедливо щодо Бога, бо втручається в Його права.

Один є законодавець і суддя... А хто є ти, що судиш ближнього? (Як. 4, 12). Ти хто є, що судиш чужого слугу? (Рим. 14, 5). Хто не є всезнаючим, не має права судити, бо чи є якийсь учинок поганим чи добрим, залежить від наміру серця, а це якраз нам невідоме (св. Франц Сал.).

Хто відбирає ближньому добре ім'я, того карає Бог суворо часто вже тут, на землі; звичайно підстерігає його те саме нещастя, якого бажав для ближнього.

Людині з лихим язиком не буде добре вестися на землі (Пс. 140. 12). Єзавель, жінка єврейського царя Ахава, намовила двох злих людей, щоб підло звинуватили Кавутея в богохульстві, бо останній не хотів продати цареві своєї винокурні. Та невдовзі була покарана сама Єзавель. Новий цар наказав скинути ЇЇ з вікна палати, і тіло її пошматували коні та з'їли пси (І Цар. 21). Хто для кого яму копає, сам до неї потрапляє (Пс. 8, 16).

 Хто позбавляє ближніх честі, може бути покараний також і світським судом за образу честі.

Хто звик завдавати шкоди ближнім на славі, той вже на дорозі до вічного осудження.

Не один може багато молитися і часто ходити до церкви, і люди вважають його побожним; однак його лихий язик, котрим він безчестить інших, є найкращою ознакою смерті його душі (св. Альф.). Образа честі тому є таким тяжким гріхом, що честь — цінніше благо, ніж багатство (Прип. 22, 1). Несправедлива образа честі ближнього — це свого роду вбивство, бо ми таким чином руйнуємо його громадське життя (становище в суспільстві), головною підвалиною якого є честь і добре ім'я (св. Франц. Сал.). Ті, хто злословить, не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Ті, котрі лжесвідчать на свого ближнього, є дітьми диявола (І Цар. 21, 13). Наклепники варті смерті (Рим. 1, 32). Хто завдасть своєму братові тяжкої образи, той заслуговує пекельного вогню (Мат. 5, 22). Не допоможуть молитва і пости, якщо будемо судити інших та лихословити (св. Берн.).

ЗАБОРОНА ФАЛЬШІ

Бог є самою Правдою; Він забороняє нам будь-яку фальш, зокрема брехню, лицемірство та підлабузництво.

Бог є Правдою, тому ненавидить фальш. Бог не може говорити неправду (Євр. 6, 18). Христос говорить про Себе: "Я — путь, істина і життя" (Йоан 14, 6). Саме тому наказує Бог: "Не крадіть, не брешіть, не ошукуйте один одного" (Левіт 19,14). "...відкинувши брехню, говоріть кожен правду ближньо­му своєму..." (Ефес. 4, 25). Бесіда ваша нехай буде відвертою та правдивою, якщо хочете бути дітьми Того, котрий є Отцем правди і самою Правдою (св. Франц Сал.).

Брехуном називаємо того, хто говорить неправду навмисне.

Якщо хтось говорить неправду, то не завжди маємо право називати його брехуном, або взагалі звинувачувати його у брехні, бо він міг помилитися. Обман — це свідома брехня. "Не для того володіє людина даром мовлення, щоб обдурювати інших, але для того, щоб викладати свої думки" (св. Авг.)

Ми можемо говорити неправду в таких випадках: із необхідності, щоб від себе або від інших відвернути якусь небезпеку (обман по потребі) — так обманув Петро, коли на подвір'ї архієрея сказав: "Не знаю я цього чоловіка" (Мат. 26, 74); жартуючи, щоб інших розвеселити (обман жартівливий); врешті, щоб комусь завдати шкоди (обман шкідливий). Так обманув Яків, коли прикинувся Ісавом перед своїм батьком і виманив у нього благословіння (Буття 27).

Той, хто розповідає якусь вигадану історію (напр., притчу або казку), щоб навчити когось, не грішить обманом, бо не має наміру ввести когось в оману; адже й Ісус Христос розповідав багато притч.

Юда поцілував Спасителя на горі Оливній, наче був найкращим його приятелем; однак, зробив це лише тому, щоб Ісуса зрадити (Мат 26, 49). Цар Ірод говорить трьом мудрецям: "Якщо знайдете Дитятко, повідомте мені, щоб я пішов уклонитися Йому". В душі, однак, думав собі: "Коли довідаюся, де є це Дитя, накажу Його вбити".

Лицемірами є також такі люди, котрі зовні вдають із себе дуже побожних, а насправді є безбожними й аморальними (таких називаємо облудниками). Облудники схожі на диявола, котрий також уміє перетворитися на світлого Ангела. "Грішити відверто не є таким великим злом, як прикидатися святим" (св. Єр.). До облудників подібні ті, що в церкві безнастанно хрестяться, б'ються в груди, клякають, але зовсім не думають про те, що роблять. Спаситель порівнює облудників з пофарбованими гробами, які зовні гарні, а в середині повні кісток і усякої нечисті (Мат. 37, 27), а також з хижими вовками в овечій шкірі (Мат. 7, 15).

Підлабузництво полягає в тому, що нещиро, понад міру хвалимо когось в очі задля якоїсь власної користі.

Цар Ірод Аґриппа, котрий наказав ув'язнити Петра, був розлючений на мешканців Тиру і Сидону. Прийшли посланці з тих міст, щоб його перепро­сити; а коли Ірод звернувся до них, вигукнули, ставши на коліна, щоб йому сподобатися: "Це голос Божий, а не людський". Зрадів Ірод і став пихатим і гордовитим; але в ту хвилину вразив Ангел Господній його нутрощі гниттям (Діян. Ап. 12, 22). Підлабузники говорять нещиро: в очі хвалять, а поза очі — висміюють. Вони насамперед дбають про власну користь (Юд. 16). Підлабуз­ники вихваляють понад міру, тобто приписують Іншим риси, яких ті не мають, занадто підносять їх справжні достоїнства, а недоліки та помилки виправ­довують. Тому підлабузники дуже небезпечні: виправдовуючи вади інших, вони вводять останніх у гріх. Вірний товариш постійно звертає нам увагу на наші недоліки, а підлабузник не дбає про те, чи допоможе комусь, чи зашкодить; для нього головне — здобути чиюсь прихильність та ласку. Підлабузник підкладає грішнику подушку під голову, щоб той не пробудився, а спав якнайдовше (св. Вінк. Фер.). Підлабузництво — це джерело усіх пороків (св. Тома з Віл.). Підлабузники втягують людей у гріх, але й самі вони горітимуть у пекельному вогні (Св. Берн.). Ісайя погрожує підлабузникам: "Горе тим, що зло добром звуть, а добро — злом" (Іс. 5, 20). Отже, треба завжди остерігатися тих, хто нас занадто вихваляє. Як злякалася, напр., Мати Icyсова, коли почула слова Ангела!

ЩО ПОВИННО СТРИМУВАТИ НАС ВІД ФАЛЬШІ?

Той, хто говорить неправду, стає схожим на диявола і немилим Богу; він втрачає довір'я у ближніх, чинить багато зла і стає здатним до будь-якої нечесної справи.

Брехун стає подібним до диявола, бо диявол також є брехуном і батьком брехні (Йоан 8, 44). Першою Єву обманув диявол у раю. "Всі, хто обманює, є дітьми диявола" (св. Авг.). Брехуни є дітьми диявола не за своєю природою, а лише тому, що наслідують диявола (св. Амвр.). Брехун повинен соромитися (Сир. 4, ЗО). Брехуни неприємні Богові. Адже Бог є самою Правдою, отже, бридиться брехуна. Ні з ким не був таким суворим Ісус Христос, як з фари­сеями. Чому? Тому що були облудниками (Мат. 23, 27). З кожного роду гріш­ників вибрав Ісус Христос людей і ощасливив їх (напр., серед лихварів — Закхея, серед розбійників — розп'ятого з правого боку, серед пропащих жі­нок — Марію Магдалину і самаритянку біля криниці Якова, серед гонителів Церкви — Савла), але серед брехунів і облудників — нікого. Тому що Христос є Правдою, жоден грішник не протистоїть Йому так, як брехун (Форнерус). Неодноразово тяжко карав Бог брехунів. Ананію і Сафіру за брехню Бог покарав смертю (Діян. Ап. 5). Гієзію, слугу Єлисея, покарав проказою (II. Цар. 5). Бридкі Господу брехливі вуста (Прип. 12, 22).

Брехун втрачає довір'я у ближніх. Завзятому брехуну ніхто не повірить, хоча навіть частково говорив правду. Брехун втрачає в очах людей будь-яку повагу і довір'я. Він сам породжує до себе ненависть Бога і людей (св, Єфр.). Брехуни не раз стають причиною великих нещасть. Розвідувачі, які були вислані до обіцяної землі, обманули ізраїльтян і налякали їх. І чого ж добилися цією брехнею?

Ізраїльтяни богохульствували, хотіли укаменувати двох чесних розвіду­вачів і повернутися до Єгипту, чим викликали гнів Бога (Числа 13). Яків обманув свого батька, за те хотів його вбити брат Ісаїв, і Яків змушений був утікати (Буття 27) Ось які сумні наслідки брехні! Язик — то малий член, однак стає причиною великих справ (Як. З, 5). Хто вуста свої широко відкри­ває, тому біда (Прип. 13, 3). Той, хто обманює, впадає легко в інші пороки. Приказка говорить: "Хто замолоду бреше, той під старість краде". Де облуда, там обман і злоба (Св. Авг.). Брехун ніколи не може бути побожним, бо Св. Дух цурається облудників (Прем. 1, 5). Брехливі люди — безчесні люди (Прип. 20, 28). Праведник ненавидить брехливі розмови (Сир. 13, 5).

Брехня сама по собі є звичайно гріхом повсякденним; однак може стати тяжким гріхом, якщо брехнею завдамо великої шкоди. Хто має звичку часто обманювати, ризикує втратити спасіння, бо Бог відбирає свою милість у брехуна. "Святий-бо Дух — виховник від лукавства втікає..." (Мудр. 1, 5). Брехливі вуста вбивають душу (Мудр. 1,11). "Злодій не такий злий, як брехун, бо злодій може повернути те, що вкрав, а брехун не може повернути того, що взяв, а саме доброї слави ближнього" (К. Гуро). "Ліпше злодій, аніж безнастан­ний брехун; а втім, вони обидва успадкують погибель" (Сир. 20, 27). Бог занапастить тих, хто обманює (Пс. 5, 7). Брехун не ввійде до небесного Єрусалиму (Одкр. 21, 18). Христос погрожує лицемірам страшним "горем" (Мат. 23, 13 і наст.).

Отже, брехня заборонена, навіть якщо завдяки їй можна було б досягти найбільших достатків.

Обман заради добра ближнього також є гріхом, як крадіжка задля добра убогих (св. Авг.). Якщо обманом можна було б навіть урятувати життя ближнього або власне життя, все одно брехня не була б дозволена (св. Авг.). Добра мета ніколи не виправдовує засобів.

 Лише обман жартома не є гріхом, коли всім зрозуміло, що це жарт, тому що в такому випадку немає наміру когось увести в оману.

Однак, грішить той, хто жартує нерозумно, і чиї жарти можуть мати сумні наслідки. Там, де є намір обманути ближнього, присутні вже брехня і гріх. Якою би незначною не здавалася будь-яка брехня, вона завжди завдає болю або нам самим, або іншим, тому що спотворює правду. "Розмова ваша нехай буде щирою і правдивою, якщо хочете бути дітьми Того, котрий є Отцем правди і самою ЇІравдою" (св. Франц Сал.).

Однак можна ухилитися від відповіді перед тим, хто не має права нас питати, або якщо наша відповідь комусь зашко­дила б.

Все, що говориш, нехай буде правдою; однак остерігайся говорити все, що є правдою. Слово — срібло, а мовчання — золото. Якщо правда може комусь пошкодити, краще промовчи або дай двозначну відповідь. Святий Тома, архієпископ з Кантербури, переслідуваний королем, змушений був уті­кати на коні, переодягнувшись у вбоге вбрання. В дорозі зустрівся зі своїми переслідувачами. Коли вони його спитали, чи він не є, випадково, архієпис­копом, Тома відповів: "Посудіть самі, чи так подорожує архієпископ". Якщо хтось не дуже надійний і пунктуальний просить нас позичити гроші, також можемо відповісти: "Не маю" (тобто не маю для того, щоб тобі позичити). Людина відповідає двозначно, коли суддя, не маючи доказів, хоче її примусити зізнатися; тому що ніхто не зобов'язаний звинувачувати самого себе (св. Альф.). Щоб не збрехати, можна просто відмовитися від відповіді. Навіть Христос відповів не на всі питання Пилата. Зрозуміло, що двозначні відповіді можна давати лише тоді, коли до цього нас змушують обставини: необхідність збере­ження честі Бога, добра ближнього або власна безпека. Хто ж відповідає двозначно лише для того, щоб ближнього ввести в оману, той грішить. Ми повинні відверто відповідати передусім тоді, коли той, хто запитує, має право і причину знати всю правду (напр., при складанні угоди, купуючи щось або продаючи і т.п.).

Щира людина схожа на Бога і Богу приємна, її поважають люди.

Христос є Правдою (Йоан 14, 5); тому той, хто любить правду, стає схожим на Христа. Правдомовного Натанаїла хвалить Спаситель словами: "Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства" (Йоан 1, 47).

Людину, котра любить правду, поважають ближні. На св. Івана Кантого одного разу напали розбійники і пограбували його. На питання, чи має ще щось при собі, відповів: "Ні". Коли ж відійшов, пригадав собі, що має ще кілька золотих монет, які були зашиті в одязі. Отже, вертається до розбійників і віддає їм ті гроші. Розбійників це так вразило, що вони віддали йому все, що в нього забрали (Вен. XIV). Отже, деколи добре відверто визнавати свої помилки, тим більше, що завдяки цьому можна заслужити помилування або бодай послаблення кари. Наша відвертість часом може призвести до певних незручностей, але, разом з тим, вона забезпечить спокій нашій совісті. Хто йде дорогою простою, йде безпечно (Прип. 10, 9). Ісус Христос нагадує нам, щоб ми були простими, як голуби (Мат. 10, 16). Фальш нікого ще до добра не довела, отже, треба бути завжди відвертим.

ЗАСОБИ ПРОТИ ГРІХІВ ЯЗИКА

Св. Отці говорять, що без гріхів язика було б на світі на одну третину гріхів менше.

Гріхів, спричинених язиком, найкраще можемо уникнути тоді, коли будемо утримуватися від балаканини і взагалі будемо обережними в розмові, а також, і тоді, коли, слухаючи розмови, які ображають добре ім'я ближнього, намагатимемось це добре ім'я захистити, а почуте не будемо поширювати.

Ми повинні уникати зайвої чи пустої балаканини. "Мовчання — це смерть гріхів" (св. Ант.) Хто вміє мовчати, той є мудрим у розмові. Грецькі філософи наказували мовчати своїм учням довгий час; таким способом останні повинні були навчитися говорити розумно. Хто навчився мовчати, той зуміє розумно говорити (св. Григ. В.). Хто вуста свої стереже, той збереже свою душу; хто ж нестриманий у розмові, з таким буде лихо (Прип. 13, 3). Хто багато говорить, той не вбережеться від гріха (Прип. 10, 10). Ми повинні мати не серце на язиці, але язик у серці (св. Гумберта). Як вибираєш собі страви, які хочеш їсти, так добирай також і слів, які хочеш сказати (Св. Авг.). Ми повинні добре обміркувати, що ми хочемо сказати, тому що промовлене раз слово і висловлена раз думка ніколи вже не повернуться назад. Раз висловлена думка не повертається, як не повертається також раз випущена стріла (св. Петро Дам.), Христос говорить, що люди повинні будуть у день суду звітувати про кожне промовлене пусте слово (Мат. 12, 36). Крім того, Ісус Христос має намір судити нас, спираючись лише на наші слова, тому що говорить: "... за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений" (Мат. 12, 37). "Смерть і життя — у владі язика" (Прип. 18, 21).

Коли хтось у нашій присутності несправедливо ганьбить ближнього, треба того ближнього виправдати.

Св. Письмо наказує нам відкривати свої уста на користь німого, тобто захищати тих, котрі по причині своєї відсутності не в змозі себе захищати (Прип. 31, 8). Ми повинні захищати добре ім'я ближнього, яке хтось поганить злим словом. Коли при нас критикують ближнього, ми повинні підкреслювати його позитивні риси. Так чинила св. Тереса, і ніхто не смів у її присутності говорити недобре про інших. Почувши розмову, котра ображає честь ближнього, ми повинні своєю поведінкою, виразом обличчя, голосом показати, що не схвалюємо цього. Можемо також перевести розмову на інший предмет, перешкодивши тому, хто лихословить, продовжувати розповідь. Хто радо слухає розмови, котрі ображають честь ближнього, той стає співучасником у скоєнні гріха.

Не можна розголошувати подібні розмови. Якщо ти почув щось компро­ментуюче про свого ближнього, то нехай це умре в тобі. Будь дуже обережним у розмовах про свого ближнього. Пильнуй свого носа, а не чужого проса. Вимітай сміття із своєї власної хати, а не з чужої.

ДЕВ'ЯТА ЗАПОВІДЬ БОЖА

СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ В СУСПІЛЬСТВІ

Якщо заглянемо в історію дохристиянських часів, то побачимо, що жінки несли на собі основний тягар гноблення і приниження. Таке приниження жінки існує і сьогодні в тих країнах, куди ще не дійшло світло Євангелія. У євреїв, однак, жінки не зазнали такого принизливого становища з огляду на прихід майбутнього Месії, котрого мала народити жінка.

Саме християнству завдячує жінка своїм сучасним становищем у суспільстві.

У іновірців жінка була і залишилась лише рабинею чоловіка. Вона не мала в сім'ї жодних прав; чоловік за найменшу дрібницю міг її вигнати з дому, або навіть і вбити. Часто траплялося у іновірців, що жінку продавали, віддавали у заставу і т. п. Гірка доля таких жінок! Християнство значно покращило становище жінки. Жінка християнина повинна бути відданою своєму чоловікові і в усьому слухатися його, але вона має рівні з ним права, не є його невільницею, а є товаришкою тому що, як говорить св. Павло, і чоловік, і жінка "одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). Згідно з християнською релігією, шлюб є єдиним і нерозривним; отже, недозволеним є багатоженство, а також самовільне віддалення законної жінки. Повага і шана до Матері Божої є причиною вшанування і звичайної жінки. Заради Матері Божої християни поважають усе жіноцтво. Справедливо можна сказати, що наш Спаситель є "Визволителем жінки", тому що визволив жінку від зневаги.

Сьогодні дещо погіршилося становище жінки; причиною цього переважно є те, що люди забули християнські принципи або не хочуть їх дотримуватися.

У деяких країнах праця жінки оплачується нижче, ніж праця мужчини, тому дехто з роботодавців намагається залучити до праці якнайбільше дівчат та жінок. Власний заробіток забезпечує молодим дівчатам незалежність від родичів, дає їм можливість жити вільно. Правда, біда дуже часто змушує дівчат давати згоду на тяжку та виснажливу працю, котра є дуже шкідливою і для здоров'я жінок, і для розвитку суспільства. Зайнятість жінок у виробництві є причиною безладдя у сімейному житті, занедбання виховання дітей, збільшення жіночих хвороб, вражаючої смертності дітей, появи хворобливого потомства і великої деморалізації (бо жінка багато часу проводить поза сім'єю). Заможніші жінки, навпаки, не бажають працювати, вони мають лише одне бажання — розважатися.

В очах багатьох сучасних дівчат шлюб є лише можливістю вирватися з-під батьківської опіки, звільненням від будь-яких клопотів і турбот. Тому не дивно, що молоді і здорові жінки наймають до дітей няньку, а самі замість того, щоб зайнятися домом і вихованням дітей, цілий день чепуряться і ходять у гості або розважаються. Уникання фізичної праці є однією з причин того, що молоді дівчата фізично слабо розвинені, не мають поняття про ведення домашнього господарства, а чоловіки не мають бажання одружуватися з такими дівчатами. Тому чимраз більше дівчат не можуть вийти заміж і, отже, не можуть виконати призначення жінки.

Справжнє покликання жінки — стати матір'ю, це призначено їй самою природою.

Ще євреї вважали найбільшим щастям для дівчини вийти заміж і стати матір'ю. Ганьба чекала на жінку, котра залишилась незаміжньою або бездіт­ною. Такі погляди на обов'язки жінки характерні не тільки для давніх поган, але й для сучасних.

Сама побудова організму жінки та його властивості вказують на те, що жінка за своєю природою покликана стати матір'ю. Крім того, жінці властиві особливі духовні обдарування, які роблять її здатною до здійснення свого призначення. Жінка більш вразлива, ніж мужчина, милосердніша, лагідніша і побожніша. Її уява жвавіша і багатша, ніж чоловіча, жінка більш рухлива й енергійна, совісніша і ніжніша, терплячіша і витриваліша ніж чоловік. Все це сприяє тому, що жінка гарно виховує дітей. Однак, немає правил без винятків. Є також дівчата, котрих Бог закликає не до шлюбу, а до дівочого життя. Керуючись цим покликанням, не раз відрікалися святі дівиці від шлюбу з князями та королями, аби присвятити своє життя Христу; так зробила св. Аґнішка, св. Агафія, св. Лукія й інші. Християнство піднесло дівоцтво до рівня ідеалу (І Кор. 7, 25-40).

Сучасна жінка часто не може задовільнитися лише веденням домашнього господарства та виконанням материнських обов'язків. Вона повинна дбати про своє матеріальне забезпечення, отже, працювати на вироб­ництві чи в якійсь іншій галузі.

Той, хто принципово засуджує працю жінок, помиляється.

Що повинна робити жінка, котра не може вийти заміж або котру мужчина залишив напризволяще? Чи повинна загинути від голоду, чи кинутись у прірву гріха, як це часто буває? І суспільство, і державна влада визнають, що жінка повинна бути забезпечена роботою. Тому дівчата та жінки навчаються у різних учбових закладах і вибирають собі роботу за бажанням.

Суспільно-корисна праця жінки є необхідністю, тому що потяг до справжньої мети, до материнства, в кожній жінці настільки великий, що кожне інше заняття (навіть почесне й впливове), вважається зрадою цієї мети. І якщо жінка має нагоду вступити у вигідний шлюб, вона з радістю віддається сімейним турботам і, якщо це можливо залишає свою роботу. (Винятком є дівиці, котрих Бог закликав до досмертного дівоцтва або до чернечого стану). Треба зважити також і на те, що багато жінок передчасно стають удовицями і рідко виходять другий раз заміж. Св. Павло на підставі сумних прикладів радить молодим удовицям удруге вийти заміж (І Тим. 5, 14).

Жінка повинна виконувати лише таку роботу, до якої вона має вроджені здібності, і яка є корисною і для неї, і для суспільства.

Нерозумно було б давати жінці таку роботу, до якої вона від природи не має жодних здібностей. Від цього постраждало б не лише суспільство, але передусім сама жінка. Жінка має потяг до таких занять, які подібні до обов'язків матері. З користю для інших жінка може працювати вихователем, вчителем, лікарем; виконувати різноманітні домашні роботи (куховарити, прати, шити); бути продавцем, бухгалтером і т.д. Зате не може жінка виконувати таку роботу, котра потребує великого фізичного напруження, бо від природи вона слабша від чоловіка і швидко втомлюється; крім того, довготривала фізична праця підриває її здоров'я.

Вже за своєю природою, з волі Творця, жінка відрізняється від мужчини своїм характером, здібностями, нахилами. Християнство вчить, що жінка є лише помічницею мужчини. Сам Бог заявив при створенні Єви, що творить для Адама помічницю (Буття 2, 18). А св. Павло говорить: "Не чоловіка створено для жінки, а жінку для чоловіка" (І Кор. 11, 9). Жінка, здійснюючи своє призначення, виконує волю не якоїсь окремої людини, а волю Творця, і служить благу суспільства.

Покращенню становища жінки багато в чому може сприяти розумне і відповідне до духу часу виховання дівчат.

Виховуючи дівчат, основну увагу треба звертати на переконання їх в тому, що істинним покликанням жінки має бути материнство. Отже, необхідно передусім ознайомлювати дівчат із веденням домашнього господарства, вчити їх тому, що буде потрібне для сімейного життя, догляду за дітьми і виховання їх. Звичайно, це не означає, що дівчатам не потрібна вища освіта. Освічена людина краще виконує свої обов'язки щодо сім'ї. Крім того, сьогодні відкриті католицькі монастирі, в котрих знаходять притулок і захист жінки і дівчата, які не хочуть виходити заміж, а в монастирі мають нагоду займатися тим, що відповідає їхній природі і приносить користь суспільству (напр., вихованням сиріт, доглядом за хворими і т.п.).

Звичайно, необхідно також звертати дівчатам увагу на небез­пеку, яка може їм загрожувати з боку безсоромних людей, а передусім з боку хитрих торгівців, котрі за великі гроші перепродують молодих недосвідчених дівчат. Правда, державні влади європейських країн суворо карають таких торговців, але не завжди можна їх вистежити. Дівчата повинні, в першу чергу, самі бути дуже обережними в тому відношенні, не повинні легковажно довіряти улесливим та солодким словам і рожевим обіцянкам таких людей. Краще задовольнитися незначним, але надійним і порядним становищем у своїй вітчизні, ніж шукати золотих гір на чужині.

ДЕСЯТА ЗАПОВІДЬ БОЖА

УБОЗТВО ХРИСТИЯНИНА

Убозтво — це брак речей, необхідних для того, щоб вижити. Убогим, отже, є той, хто потребує допомоги ближніх, щоб не вмерти. — Бог неоднаково розподілив таланти; одному дав 5 талантів, другому — 2, третьому лише один (Мат. 25, 14-30). Так учинив Бог не без розумної мети. Якщо би всі були однаково наділені Богом благами, тоді кожному всього вистачало б і ніхто не потребував би допомоги ближнього, а, звідси, не було б жодної єдності між людьми. Тоді не потрібна була б любов до ближнього і людина не мала б нагоди, щоб заслужити майбутнє життя в небі.

Саме убозтво не є в очах Бога жодною ганьбою; ганьбою є лише скупість на добрі вчинки, тому що вона приводить до вічного осудження.

В іновірців убозтво було ганьбою, а убогі зазнавали людської зневаги. Навіть кращі серед іновірців говорили: "Хто дає убогому їсти і пити, той зовсім не робить йому послуги, тому що лише збільшує убогому його злидні, а при тому втрачає сам те, що дає йому" (Плавій.). А Платон говорить: "Якщо убогий захворіє, нехай умирає; лікар не повинен непокоїтися ним" (Де Republ. 3). Тому не знаходимо у іновірців жодних закладів для знедолених, напр., будинків для сиріт, лікарень притулків для інвалідів і т.п. Зате в очах вічної Правди убозтво зовсім не є ганьбою (Лев XIII). Сам Христос, хоча був багатим, став убогим (II Кор. 8, 9). Цар неба і землі, котрому все належить, жив у постійних злиднях; не мав навіть де своєї голови прихилити (Лук. 9, 58). Володар світу з'являється на світ як убоге дитя убогих родичів, в убогому вертепі.

Кожна людина може бути убогою щодо земних благ, однак дуже багатою в очах Бога щодо своїх добрих справ і доброчесностей. І, навпаки, можна бути багатим на тимчасові блага, а в очах Бога виглядати зовсім убогим (Лук. 12, 21). Лише острах перед Богом є славою багатих і убогих (Сир. 10, 22). Істинним багатством є не тимчасові блага, а доброчесність (св. Берн.), "Вірте мені, мої брати, що не той багатий, котрий має повні скрині золота і срібла, але той, хто живе в Возі і повний Св. Духа (св. Авг.).

Бог із великою любов'ю ставиться до вбогих.

Бог особливо сприяє покинутим і нещасним. Христос називає їх блажен­ними (Мат. 5, 3), кличе до Себе всіх, котрі знесилені та немічні, щоб їх утішити (Мат. 11, 28). Зневажених і гноблених наділяє Бог Своєю особливою прихильністю (Мат. 5, 10). Віра в це повинна піднести дух убогих і приборкати будь-яку гордість багатих і високопоставлених (Лев ХШ). Саме убогим наказує Христос проголошувати Своє Євангеліє (Мат. 11, 5). Будь-яке благо, зроблене убогому, відносить Христос до Себе самого, як це бачимо з Його слів про страшний суд (Мат. 25, 40). Жертва убогих є Богу дуже приємною. Чи Христос не цінує вище монети убогої удовиці, ніж щедрі дари багатих? (Мат. 12 41). Бог обіцяє вислухати молитви гноблених у першу чергу (Як. 5, 4). Убогих пастирів, а не багатих фарисеїв обдаровує Бог ласкою при народженні Христа. Справді, не звертає уваги Бог на особи (Рим. 2, 11). Убогий є такою самою дитиною Божою, як і багатий (Прип. 22, 2).

Убогого, котрий веде праведне життя, Бог не забуде ніколи і ощасливить його вже тут, на землі.

Бог, котрий дбає про птахів небесних і одягає так красно польові лілеї, тим більше піклується про людей, котрі набагато більше того варті (Мат. 6, 25-30). Чи ж не говорить Христос: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість (тобто турбуйтеся про спасіння душі і дотримуйтеся заповідей), а все те (все, що необхідне для підтримки фізичного життя) вам докладеться" (Мат б, 33)? Цар Давид говорить, що був молодий і постарів, але ніколи не бачив ні залишеного Богом праведника, ні дітей його, котрі б жебрали (Пс. 37, 25). Якщо ж деколи з Божої волі якийсь праведник (як Йов, Товит, Йосиф), потрапив у нужду і його спіткало нещастя, то завжди приходив час, коли Бог знову нагороджував його усякими благами. Доброчесність уже в цьому житті ніколи не залишається без благословення (Пс. 112, 2-3). Убогий може навіть у своєму убозтві почувати себе щасливим. Адже щастя в цьому житті не полягає у численних тимчасових благах (Лук. 12, 15), а лише у внутрішньому задоволенні, а цьому радіє кожен праведник, чи багатий, чи бідний. Св. Павло не раз хвалився, що нічого не має, однак почуває себе щасливим, наче володіє всім (II Кор. 6, 10).

Убогі не повинні випрошувати у багатих милостині для себе; вони повинні терпляче нести свій хрест і зносити страждання, які випали на їх долю, передусім шукаючи допомоги у Бога.

Обов'язок давати милостиню не є обов'язком справедливості (хіба у випадку необхідності), лише обов'язком християнської любові; тому й не можна вимагати милостині, напр., через суд. (Лев ХШ). Св. Отці завжди тільки нагадували багатим, щоб давали милостиню, але ніколи не наказували це робити. Св. Золотоуст говорить: "Уділяй із своєї власності. Зрозуміло, якщо не хочеш, то я тебе не примушую; не застосовую силу, а лише заклинаю тебе". Зате бідні завжди мають право бажати, щоб їм за працю було виплачено належну заробітну плату. "Убогі повинні здобувати для себе небо терпеливістю, багаті — справами милосердя" (св. Людовик IX). Подвоює убогий свої нещастя, коли відвертається від Бога і порушує Його заповіді; не має жодної користі тут, на землі, а після смерті чекає на нього вічний осуд.

СПРАВИ МИЛОСЕРДЯ

Христос якнайсуворіше наказав нам у Своїй науці про страшний суд, щоб ми допомагали потребуючим (Мат. 25). Ця заповідь є доповненням другої частини заповідей Божих. Як відомо, у шести заповідях Божих забороняється завдавати шкоди ближньому. У заповіді Христа наказується, крім того, допомагати ближньому в потребі. Далі піде мова про справи милосердя.

ТИМЧАСОВІ БЛАГА

Тимчасові блага не додають людині вартості в очах Бога, не примножують її заслуг, а лише збільшують її відпові­дальність.

Не володіння, а добре використання тимчасових благ гарантує нам істинну вартість у Бога. Правдиві гідність і велич людини полягають у його мораль­ності, а саме в доброчесності, а не в багатстві (Лев ХШ). Тому нехай жодна багата людина не хизується тимчасовими благами, якими володіє. Гроби помер­лих нагадують нам про марність земних благ; зауважмо, що ніхто не може взяти з собою маєтку на той світ (І Тим. 6, 7). Тому ми не повинні занадто ретельно дбати про земні блага і прагнути їх так, ніби лише гроші та маєтки є єдиним щастям і спасінням людини. Пам'ятаймо слова Спасителя: "Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не проби­вають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце" (Мат. 6, 20-21). Гарно молився Соломон: "Не давай мені ані злиднів, ані багатства, подай мені лиш достатнього хліба" (Прип. 30, 8). Св. Павло говорить: "Маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені" (І Тим. 6, 8).

Земні блага потрібні людині, бо завдяки ним можна набути заслуг на вічне життя.

Земні блага сприяють нашому тимчасовому щастю; вони позбавляють нас смутку і печалі, роблять приємним наше життя і забезпечують більший вплив на ближніх. З другого боку, земні блага є засобом для досягнення вічного щастя. Це випливає зі слів Ісуса Христа, які Він скаже в день суду тим, хто буде стояти по Його праву руку (Мат. 23, 34). Ви не отримали свого маєтку, щоб бенкетувати і розважатися, але, щоб допомагати убогим (св. Золот.). Земні блага призначені для того, щоб служити людині, а не для того, щоб людина їм служила (св. Альф.).

Якщо живеш у достатку, згадай про того, хто живе в нужді.

Паном і володарем усіх земних благ є Бог, а ми є лише їх тимчасовими господарями.

Бог — володар усіх земних благ. "Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці" (Пс. 24, 1).

Ніщо не можемо назвати своєю власністю, бо все належить Богові (Терт.). Коли даємо милостиню, розподіляємо лише чуже добро, а не своє власне (св. Петро Дам.). Ми лише тимчасово користуємося та володіємо земними благами.

Отже, людина повинна користуватися земними благами лише так, як цього хоче Бог. А Бог бажає, щоб ми те, чим володіємо, використовували на благо потребуючим.

Як кожний управитель маєтку повинен складати звіт своєму господарю, так повинна це робити і людина перед Богом; Бог зажадає від нас звіту за використання нами наших талантів (Мат. 25, 14). Кожному з нас скаже Бог у хвилину смерті: "Дай звіт про твоє управління" (Лук. 16, 2).

ЗАПОВІДЬ ЗДІЙСНЮВАТИ СПРАВИ МИЛОСЕРДЯ

Христос, нагадуючи про страшний суд, строго наказав при цьому, що лише ті отримають від Нього вічне щастя, хто допомагатиме ближнім у потребі.

У день страшного суду Спаситель поставить одних по праву руку, а дру­гих — по ліву. Тим, що стоятимуть праворуч, скаже: "Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене". Тоді озвуться праведні до нього: "Господи, коли ми бачили тебе?... "А цар, відповідаючи їм, скаже: "Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів най­менших — ви мені зробили". Тоді скаже й тим, що ліворуч: "Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний..., бо голодував я, і ви не дали мені їсти, мав спрагу, і ви мене не напоїли"... Тоді озвуться і ті, кажучи: "Господи, коли ми бачимо тебе?... А він відповість їм: "Істинно кажу вам; те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили" (Мат. 25, 34-45).

Із цих слів зрозуміло, що кожен із нас зобов'язаний допомагати тим, хто потрапив у скруту. Справедливо зауважує Людовик IX: "Убогі повинні здобу­вати собі небо терпеливістю, а багаті — справами милосердя", 3 радістю жерт­вуємо меншою річчю, аби не втратити найважливішої: дозволяємо відрізати собі руку або ногу, аби лишитися живим. Так само радо повинні ми віддавати частину свого добра, аби не втратити добра найвищого — вічного щастя.

Найбільше зобов'язані допомагати потребуючим багаті люди.

Ісус Христос говорить: "Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть" (Лук. 12, 48). Багаті повинні надміром свого достатку ділитися з бідними (II Кор. 8, 14). Але заможні люди не часто радо дають бідним, тому й живуть у постійній небезпеці втратити спасіння. Про них говорить Христос, що легше верблюдові пролізти через вушко голки, ніж багатому увійти до Царства небесного. "Тимчасове щастя — це горня з окропом; вважай, щоб не попарити" (св. Вінк. Фер.). Причину скупості багачів треба шукати в тому, що багаті вважають своє теперішнє заможне становище справжнім щастям. І лиш у хвилину смерті вони відчують свою нужду, як птах, спійманий у сильце, відчуває це лише тоді, коли хоче вилетіти. Коли багаті у хвилину смерті прокинуться з життєвого сну, то відчують себе так само ошуканими, як людина, котрій снилося безмежне щасливе життя (Пс. 76, 6). Тому Бог поставив на дорозі до багатства численні перешкоди, — так рільник загороджує терням своє поле, якщо не хоче, щоб його толочили (св. Берн.).

Товит говорить: "Милостиню роби згідно з тим, що маєш; коли у тебе є достатків повно, роби з них, а коли мало маєш, то не бійся й з того дати" (Тов. 4, 8). Якщо хто з любові до ближнього подасть йому горня води, тому що більше нічого не зможе дати, то це йому буде зараховано так, як було зараховано митареві Закхею те, що він роздав убогим половину свого майна (св. Авг.). Маленька жертва убогої вдови мала більшу вартість, ніж всі дари багатих (Лук. 21).

Відомо, що убогі швидше допоможуть потребуючим, ніж багаті. Вони краще знають, як тяжко жити у злиднях і тому намагаються якнайшвидше полегшити становище того, хто їх зазнав.

Хто не хоче допомагати ближнім у потребі, не знайде милосердя у Бога.

Св. Яків говорить: "Суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя" (Як. 2, 13). Євангельський багач тому потрапив до пекла, що не давав милостині (Лук. 16, 19). Немилосердну людину не вислухає Бог (Прип. 21, 13). Багач із жорстоким серцем схожий на злодія, бо ховає у своїй касі скарби, які відібрав у ближніх (св. Золот.). За кожне знехтування милостинею чекає нас таке ж покарання, якого заслуговують ті, котрі в ближнього крадуть його власність (св. Золот.). Хто забуває про нужду убогих, не заслуговує, щоб йому добре велося.

Будь-яка допомога, яку надаємо нашим ближнім в потребі, називається справою милосердя або милостинею.

Така допомога називається справою милосердя, бо до неї нас спонукає співчуття, тобто милосердя. А поскільки той вогонь любові християнського милосердя розпалює в людині Св. Дух, "Учитель опечалених", то з давніх давен існує звичай присвячувати будинки для хворих Св. Духові. Ще в середньовіччі знаходимо в Римі й інших великих містах "шпиталі Св. Духа", над входом котрих зображено голуба як символ Св. Духа.

Розрізняємо справи милосердя щодо тіла і щодо душі, відповідно до того, чи допомагаємо ближньому духовно, чи у фізичній потребі.

Тіло ближнього може потребувати їжі, питва, одягу, захисту, свободи, здоров'я або життя. Духові ближнього може не вистачати пізнання правди (тоді треба навчити або порадити); доброї волі, внаслідок чого ображає або Бога, або нас (тоді треба або напоумити, або терпляче знести образу, або пробачити), або душевної рівноваги (тоді ми повинні його утішити). Якщо ж не можемо ближньому нічим допомогти, то ми повинні просити допомоги для нього в Бога у молитві.

НАЙВАЖЛИВІШІ СПРАВИ МИЛОСЕРДЯ

Справами милосердя щодо тіла є наступні: голодного нагодувати; спраглого напоїти; голого одягнути; подо­рожнього в дім прийняти; невільника викупити; хворого відвідати; померлого поховати.

Вдова з Сарепти нагодувала Іллю, Авраам — трьох подорожніх, Ісус Хрис­тос — п'ять тисяч людей. Св. Єлисавета з Туріньї роздала під час неврожаю (1215 р.) усі припаси хліба; Папа св. Григорій Великий (+ 604) неодноразово годував за своїм столом 12 убогих; св. Людовик, король французький (+1270), годував щоденно 120 убогих, а в свята — 200, часто навіть прислуговуючи.

Самарянка біля кринці Якова напоїла Ісуса Христа, Ревекка — Єлезара, слугу Авраама. Убогим можна давати різні напої: воду, молоко, ліки і т. д.

Тавита в Йонії одягнула убогих удовиць. Св. Мартин віддав убогому половину свого плаща (333 p.). Різдвяні подарунки для бідних дітей також є справою милосердя.

До гостинності закликає нас св. Павло словами: "Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили" (Євр. 13, 2). Авраам і Лот мали щастя приймати у себе Ангелів у подобі людей. Милосердний самарянин відвів пораненого єврея до готелю. Марія і Марта прийняли у своєму домі Христа, пригостивши Його.

У деяких країнах становище в'язнів є настільки важким, що їм необхідна допомога. Той, хто відвідує таких ув'язнених або якось інакше їм допомагає, робить добру справу.

Може трапитись і таке, що засуджують і ув'язнюють зовсім невинних людей. Зрозуміло, що визволення таких людей є справою милосердя. Авраам врятував від розбійників Лота, християни з Дамаску звільнили з в'язниці св. Павла. Заслуженою шаною користувався чин Святої Трійці, заснований близько 1200 р. Метою діяльності цього чину було визволення полонених християн із турецької неволі. Монахи викуповували бранців, Вносячи гроші, або самі йшли в неволю замість звільнених. Таким чином було звільнено понад мільйон бранців.

Відвідування хворих є лише тоді справою милосердя, коли маємо намір допомогти їхній душі або тілу.

Приятелі Йова відвідали його, коли він захворів, але їх вчинок не був учинком милосердя; такий учинок здійснив милосердний самарянин, котрий потурбувався про пораненого єврея. Доглядав хворих св. Іван Божий. Він заснував чин "Милосердних Братів" (1617 p.), який опікувався хворими. З цією ж метою св. Вінкентій із Сан-Пауло заснував чин Сестер Милосердя (1618). Сьогодні майже в усіх країнах існує товариство Червоного Хреста, члени котрого опікуються хворими людьми. Справою милосердя є також самопосвята католицьких священиків, котрі спішать з Найсв. Дарами до кожного хворого, часто навіть ризикуючи своїм життям.

Щодо померлого здійснюємо справу милосердя, влаштував­ши йому достойний похорон, відпровадивши його тіло на місце постійного спочинку або спорудивши на його гробі пам'ятник.

Товит ховав померлих під час переслідування євреїв при Сеннахерибі. Йосиф з Ариматеї і Никодим займалися похованням Ісуса Христа. Не можна нам занедбувати тіла померлих, передусім тіла праведників, бо вони були знаряддям їх душі (св. Авг.). У деяких містах і селах існує непотрібний зви­чай — влаштовувати після похорону пишні поминки. Замість допомогти померлому добрими справами, люди напиваються і втрачають Божу ласку, яку заслужили собі участю в похороні.

Милосердно вчинили донька фараона, рятуючи малого Мойсея; Вероніка, подаючи хустку Спасителю. Кожне ввічливе слово або ввічлива відповідь не залишаються поза увагою Бога, якщо ми вимовляємо їх з думкою, що ближній, з яким ми розмовляємо, заступає місце Христа. Тому говорить Спаситель, що не залишиться без винагороди навіть чаша холодної води, подана ближньому в Його Імені (Мар. 9, 40).

Справи милосердя щодо душі наступні: невігласа навчити; тому, хто сумнівається, порадити; грішника навернути; терпляче зносити кривду; образу прощати; сумуючого втішити; за живих і померлих молитися.

Невігласа у справах релігії можемо навчати основам християнства, неу­ка — основам наук, невмілого — побутовим справам. Це можливо робити через повчальні твори. Справу милосердя в чужих краях здійснювали всі Апостоли, проповідники, місіонери, здійснюють її катехити, сповідники, християнські письменники та всі вчителі. Хто знайомить інших із релігійним вченням, досягне на небі найвищого спасіння і вічного щастя. Даниїл говорить: "Розумні сяятимуть небесним сяйвом, — і ті, що навернуть багатьох до справедливості, неначе зорі, повіки, назавжди" (Дан. 12, 3).

Дати пораду тому, хто сумнівається, справді є милосердям, однак перед тим, як радити, необхідно добре подумати і не нав'язувати своєї поради ближнім. Добру пораду дав Йосиф єгипетському фараону, Ісус — багатому юнаку, Гамалиїл — Високій Раді.

Грішника ми повинні навернути, якщо можемо це зробити без шкоди для себе, і якщо можна сподіватися, що наші настанови будуть мати успіх.

Жорстоко вчинила б та людина, яка, бачачи на краю урвища сліпого, не застерегла б його; ще більш жорстоким є той, хто може врятувати свого брата від вічної смерті, і не робить цього, бо є лінивим (св. Авг.). Хто може щось виправити і не робить цього, без сумніву, бере участь у скоєнні гріха (св. Григ. В.). Бог буде вимагати від нас звіту за душі наших ближніх, які ми могли б урятувати, але не зробили цього (св. Григ. В.). Якщо хтось забризкає собі болотом одяг, то звертаємо йому на це увагу; однак, якщо хтось осквернить собі душу, то дозволяємо йому загинути (св. Золот.).

Праведні мужі ніколи не забували про навернення ближніх. Ной закликав до покаяння своїх сучасників, розбійник, розп'ятий про правиці Христа, скартав свого товариша з лівого боку; єпископ Амврозій знеславив на порозі церкви імператора Теодозія за вбивство. Звичайно, докір неприємним, але дуже корисний.

Ми не зобов'язані наставляти когось на розум тоді, коли це може нам пошкодити, бо ми не повинні любити ближнього більше, ніж самих себе. Лише настоятель повинен завжди повчати, бо це є його обов'язком справед­ливості. Можна і тоді відмовитись від напоумнення, коли переконаємося, що воно не принесе користі. Наприклад, не варто докоряти п'яній людині чи повчати її. Це можна зробити пізніше, коли вона протверезіє.

Напоумляючи, ми повинні притримуватися порядку, визна­ченого Христом.

Спочатку ми повинні постаратися вплинути на ближнього, розмовляючи з ним віч-на-віч; якщо це не допоможе, можемо зганьбити його при свідках; якщо ж і це виявиться марним, тоді слід звернутися за допомогою до настоя­телів Церкви (Мат. 18, 15).

Ми повинні пам'ятати, що лише тоді зможемо вплинути на ближнього, коли діятимемо лагідно та з любов'ю.

Чим уважніше ставимося до ближнього, докоряючи йому, і чим більше проявляємо до нього любові, тим успішнішим і кориснішим буде наш вплив на нього. Тому перед тим, як докоряти ближньому за щось, варто поговорити про його позитивні якості, а пізніше по-дружньому заохотити до виправлення. Однак, не досягнемо позитивного результату, якщо докорятимемо грубо, раня­чи самолюбство людини. "Грішник не виправиться, якщо не буде переконаний у тому, що його щиро люблять" (св. Альф.). Треба засуджувати лише помилки ближнього, а не особистість у цілому.

"Той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті і силу грішників покриє" (Як. 5, 20).

Той, хто навертає ближнього, схожий до мореплавця, котрий поспішає на допомогу людям з тонучого корабля. Скільки сил приклав св. Йоан Єван-гелист, щоб урятувати юнака, котрий уже був раз навернений, але знову став розбійником. Він вирушив у гори, щоб його знайти, а коли юнак став утікати, побачивши його, біг за ним і кричав: "Чого втікаєш, мій сину, перед своїм батьком, безборонним старцем? Не бійся! Я сам буду просити для тебе прощення у Христа і сам спокутую твої гріхи". Ці слова, пройняті любов'ю, і навернули юнака. Відбираючи у Христа душі, завдаємо Йому великого болю; повертаючи Йому заблукані душі, виявляємо до Нього велику пошану і любов (св. Авг.). Така милостиня важить набагато більше, ніж увесь світ, бо одна душа цінніша від усього всесвіту (св. Авг.). Немає нічого, що можна було б порівняти з ціною однієї душі. Хоча би ти пороздавав великі суми грошей убогим — це ніщо в порівнянні з, наверненням однієї душі (св. Золот.).

Коли ми терпляче зносимо несправедливо заподіяну нам кривду, то це приносить користь не лише нам, але й ближньому, бо стримує його від скоєння ще більших гріхів і примушує задуматися над своїми вчинками.

Давид терпляче зніс образу Семея; останній визнав свою помилку і просив у царя вибачення (І Цар. 16, 10). Ми нічого не втрачаємо, терпляче зносячи кривду. Наша невинність рано чи пізно буде доказана, а тоді вже чекає на нас за нашу терплячість нагорода.

Ми не повинні намагатися відразу виправдати себе, якщо нас звинувачують у чомусь (св. Тер.). Однак можемо і захищатися, якщо наша терплячість могла би нам швидше зашкодити, ніж допомогти. На дрібну зневагу не треба зважати, але треба захищатися у випадку звинувачення у тяжкому злочині (св. Франц. Сал.). Найкраще, однак, у всьому дотримуватись середини.

Прощати кривдникам означає не чинити їм помсти, поводи­тися з ними ввічливо, якщо це можливо, робити їм добро.

Йосиф не помстився своїм братам, хоча міг це зробити, а, навпаки, обійняв, поцілував їх і щедро обдарував. Цар Давид пробачив Семея і не мстив йому. Якщо прощаємо нашим кривдникам, простить і нам Бог наші гріхи, як навчає нас Христос в "Отче наш". Хто прощає ближньому, той може розраховувати на Боже милосердя.

Потішити сумуючих можемо, виявивши їм своє щире спів­чуття, розвіявши їх журбу і допомагаючи їм у потребі.

Втішати ближнього можна по-різному. Убогих і нещасних можемо втіши­ти, нагадуючи їм про Боже Провидіння та майбутнє щастя на небі; грішнику можемо нагадати про безмежне Боже милосердя і т.п. Чинимо найблагородніше, коли намагаємося допомогти нещасному. Так втішив Христос матір юнака з Наїн і сестру Лазаря.

Смуток — це хвороба розуму, шкідлива для людини (Прип. 25, 20). Хто утішає сумуючих, робить добру справу, як і той, хто доглядає хворих (св. Григ. В.). Потіха у смутку — наче дощ під час посухи (св. Золот.).

Молитва за живих і померлих дуже приємна Богові. Вона приносить користь і тим, за котрих молимося, і нам. Передусім Бог бажає, щоб ми молилися за наших родичів і добродіїв, за Папу, за того, хто стоїть при владі, за єпископа і душпастирів, а також і за наших ворогів (Лук. 6, 28).

Св. Павло говорить, що молитва за всіх людей дуже приємна Богу (І Тим. 2, 8). У св. Письмі сказано і про те, що треба молитися і за померлих (II Мак. 12, 46). Якщо заступаємося перед Богом за ближнього, не втрачаємо нічого, а, навпаки, дуже багато отримуємо (св. Ґертр.). Молитва, яку промовляємо за ближніх, примножує наші заслуги (св. Франц Сал.). Завдяки молитві заслуговуємо на Боже благословення. Однак треба пам'ятати, що не завжди відразу здійснюється те, про що просимо в молитві за когось Св. Ґертруда не раз нарікала, що не бачить жодних зрушень на краще у людей, за котрих молиться. На це сказав їй Христос: "Жодна щира молитва не залишається без успіху, хоч не раз людина не помічає того". Знаємо із св. Письма, що Авраам заступався перед Богом за Содом, Мойсей молився за свій народ, християни — за ув'язненого Петра. Ісус Христос під час Тайної Вечері молився за своїх учнів та за усю Церкву, а на хресті — за Своїх ворогів. Отже, ми повинні наслідувати Спасителя, молячись за ближніх.

У справах милосердя беруть участь і ті, хто сприяє їх здійсненню, роблячи грошові пожертви.

Сприяючи злій справі, стаємо її співучасниками і поділяємо відповідаль­ність за неї з тими, хто її скоїв. Коли ж сприяємо добрій справі, поділяємо заслуги того, хто її здійснює.

Духовній справі милосердя щодо іновірців сприяють, отже, ті, хто грішми підтримує місіонерів.

Як ми повинні здійснювати справи милосердя?

Ми не повинні давати милостиню з думкою про щось тимча­сове, бо тоді не отримаємо від Бога жодної нагороди.

Той, хто чинить добро своєму ближньому лише тому, щоб це бачили люди і хвалили його, або той, хто чинить ближньому добро з надією, що він йому віддячить "отримали вже свою нагороду на землі" (Мат. 6, 1); (Лук. 14, 12). Спаситель говорить: "Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права" (Мат. 6, 3); тобто ти повинен так давати милостиню, ніби ти сам про неї не знаєш. Саме тому майже всі Святі давали милостиню скрито. Св. Миколай, єпископ, (+342) мав звичку кидати убогим милостиню вночі через вікно. Подібно чинили й інші святі. Чим меншу нагороду отримаємо тут, на землі, за милосердні справи, тим більшої нагороди можемо сподіватися після смерті. Отже, ми повинні охочіше робити добро таким людям, котрі не можуть нам за це віддячити, а саме: убогим, хворим, калікам, сліпим і т.д., як цього вимагає Спаситель (Лук. 14, 13). Добродійні люди, як і Бог, найчастіше отримують невдячність за своє добро. Однак вони, як і Бог, не повинні платити за невдячність злом; саме в тому і полягає сила милосердя і запорука нагороди.

Ми повинні робити добро ближньому з думкою про Бога.

Святі щедро давали милостиню, бо були переконані в тому, що те, що вони роблять для убогих, роблять для самого Христа, адже Христос сказав: "Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили" (Мат. 25, 40). Один праведний єпископ, коли убогий просив у нього милостиню, мав звичку говорити: "Ісус приходить знов до мене в особі убогого". Св. Магдалина з Пассіс справедливо ставила справи милосердя вище молитви. Вона говорила: "Коли роздумую, допомагає мені Бог; коли ж роблю добро ближньому, тоді я допомагаю Богу; бо якщо що-небудь роблю для ближнього, на це дивиться Бог так, наче я для Нього це роблю".

Ми повинні допомагати ближньому не гаючись і делікатно

Не відкладаймо дарування милостині на завтра, якщо можемо дати зараз (Прип. З, 28). Два рази дає той, хто дає не гаючись. Хто дає милостиню, нехай це робить із радістю (Рим. 12, 8). Ніколи не дорікайте убогому, даючи милостиню. Допомагаймо потребуючому з власної волі, не чекаючи на його прохання.

Ми не повинні дарувати ближньому таких речей, які вже ні на що не придатні, зіпсовані чи які можуть йому пошкодити.

Хто дає убогому несвіжу страву (споживши яку, міг би захворіти) або зовсім подертий одяг (котрого вже не можна носити), не дає йому жодної милостині, а, навпаки, вартий за це покарання.

Зрозуміло, що ми можемо давати милостиню тільки з надлишку.

Ніхто не вимагає від нас віддавати те, що нам необхідне для життя і для підтримання певного становища в суспільстві.

Лише Святі радо давали милостиню навіть із того, що було їм необхідне для життя, бо вони любили ближнього самовіддано.

Ми маємо право давати милостиню лише з власного маєтку і лише таким людям, котрі є справді убогими і не можуть працювати.

Багато хто вважає, що можна давати милостиню одному, забираючи в другого. Така милостиня, над якою тяжить несправедливість, ображає Бога (св. Авг.). Отже, насамперед треба сплатити борги, якщо вони є, а потім уже давати милостиню. "Справедливість йде попереду доброчинності" (св. Авг.). Хто дає милостиню людині, знаючи, що вона дармоїд, ледар або пияк, той стає співучасником її гріхів. Не можна, однак, відмовити в милостині справді потребуючому лише тому, що він, можливо, є грішником. Чи ж ми, грішники, не отримуємо від Бога щедрих милостинь?

Роздаючи милостиню, ми передусім повинні пам'ятати про наших родичів, ближніх, наших єдиновірців і людей, що знахо­дяться в особливій скруті.

Св. Павло нагадує нам: "Поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі" (Гал. 6, 10). Св. Августин говорить: "Якщо не можеш допомогти всім, то повинен допомагати перш за все тим, котрі з тобою якимось чином пов'язані". Однак це не означає, що ми можемо відмовити в милостині тій людині, яка є іншої віри, іншої нації або навіть нашим ворогом. Навпаки, ми повинні в цьому випадку чинити так, як учинив милосердний самарянин.

Яку користь приносять нам справи милосердя?

Даючи милостиню, позичаєш Богу (св. Золот.). А таку позичку повертає нам Бог сторицею. Тому читаємо у св. Письмі: "Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за Його добродійство" (Прип. 19, 17). Отже, милостиня є капіталом, який приносить нам найбільший дохід.

Даючи милостиню, досягаємо прощення гріхів.

Тому говорить Христос: "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Маті 5, 7). Як вода гасить вогонь, так милостиня знищує гріхи (Сир, 3, 33). Тому св. Авмврозій дає грішникові таку пораду: "Викупися своїми гріхами". Таку саму пораду дав Даниїл царю Навуходоносору (Дан. 4, 24). Грішник завдяки милостині здобуває діючої Божої ласки, котра сприяє його поступовому наверненню. "Чоловік милосердний творить добро собі самому..." (Прип. 11, 17). Отже, даючи милостиню, ми рятуємося від вічної смерті, як говорить Архангел Рафаїл Товиту: "Милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву" (Тов. 4, 11). Бог не допустить, щоб людина, котра співчуває ближнім і є милосердною, загинула; Він сам дасть їй ласку донавернення (св. Авг.). Праведник завдяки милостині здобуває прощення гріхів; отже, рятує себе від чистилищного вогню. Св. Тома з Аквіну вважає, що милостиня має більшу силу навернення, ніж молитва і піст.

Даючи милостиню, здобуваємо Боже благословення; Бог примножує наше добро, обдаровує нас здоров'ям і щастям.

Даючи милостиню, ніхто не збідніє. У Св. Письмі говориться: "Доброзич­ливий буде благословенний, бо він дає бідному з свого хліба" (Прип. 22, 9). Щедрому примножує Бог його добро. "Хто є щедрим для убогих, для того буде Бог іще щедрішим", (Бел.). Благословення Господнє збагачує (Прип. 10, 22). Христос сам говорить: "Дайте, то й вам дасться" (Лук. 6, 38). Щедрою була вдова зі Сарепти для пророка Іллі і за це отримала набагато більше, ніж дала Іллі; борошно й олива не зменшувалися в неї протягом голодомору. Св. Золотоуст говорить: "Благословення, яке йде поруч із щедрістю, — це найкраще добро, котре можемо залишити нашим нащадкам". Щедрого Бог обдаровує здоров'ям. За те, що Товит був милосердним, Бог послав на землю Архангела Рафаїла, щоб оздоровив його (Тов. 12,14). Тавиту в Йонії воскресив Петро, віддячивши за ЇЇ велику щедрість (Діян. Ап. 9, 36). Щедрий має щастя в усьому. Щасливий той, хто пам'ятає про потребуючого та убогого, — в день лихий врятує його Господь (Пс. 41, 1).

Ми не повинні чекати негайної нагороди за милосердя.

Нагороди дочекається кожен, якщо не відразу, то пізніше. Насіння, кинуте в землю, також не відразу сходить і не відразу дає врожай.

Даючи милостиню, праведна людина досягає вічної нагороди.

Завдяки нашому милосердю заслуговуємо на швидке вислухання наших молитов.

Ніщо так не полегшує нам дороги до Бога, як милосердя (св. Григ. Наз.). Товит так повчав свого сина: "Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе" (Тов. 4,7). Корнилію говорить Ангел: "Твої молитви і твої милостині піднялись перед Богом, і він згадав про тебе" (Діян. Ап. 10, 4). Якщо хочете, щоб Бог вислухав вашу молитву, вислухайте благання убогих (св. Тома Віл.). Милостиня і піст — це крила молитви (св. Авг.).

Милостиня робить убогих нашими друзями; вони моляться за нас, а їх молитва має велику силу.

Єврейська верхівка підтримала прохання поганського сотника, котрий збудував для них синагогу, оздоровити його слугу, і Христос відразу вислухав його (Лук. 7, 3). Убогі в Йонії просили за Тавиту, і Петро воскресив її (Діян. Ап. 9, 39). Бог сам запевняє, що молитва убогих не залишається невислуханою (Пс. 22, 25; 69, 34). Однак найбільше моляться за своїх опікунів ті убогі, котрі вже на небі.

ОБОВ'ЯЗОК ВДЯЧНОСТІ

Спаситель говорить: "Більше щастя — давати, ніж брати" (Діян. Ап. 20, 35), бо хто дає милостиню, той має право бути нагородженим Богом, а обдарований, прийнявши дар, не здобуває жодної заслуги, але зобов'язаний бути вдячним.

Взірцем вдячності є для нас Товит; оздоровлений, він дякує спочатку Богові, а пізніше своєму товаришеві. Бути вдячним — означає визнавати добродійства і намагатися віддячити за них своєму добродію. Бог хоче, щоб ми були вдячними за отримані добродійства (І Сол. 5, 18); Христос розсердився на оздоровлених прокажених, котрі не прийшли Йому подякувати (Лук. 17, 17). Бог часто нарікає на людську невдячність устами пророків; говорить, напр.,: "Віл знає господаря свого, а осел — ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє" (Іс. 1, 3). Св. Павло часто нагадував вірним про вдячність (Кол. З, 15; 5, 20). Бог сотворив тіло людини з землі, а не з повітря, золота, мармуру або дорогоцінного каміння тому, що хотів, щоб людина вчилася вдячності від своєї матері-землі, бо вона примножує вкинуте в неї насіння, чого не робить повітря, золото і т.д. (св. Амвр.).

В першу чергу потрібно віддячити Богу, бо кожний добрий дар походить від Бога.

Св. Яків говорить: "Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни" (Як. 1, 17). Люди — лише слуги і знаряддя Бога, тому їм треба дякувати після того, як віддячилися Богу. Як тільки Ісус отримував якесь благо від свого Отця небесного, відразу здіймав очі догори і говорив: "Отче, величаю Тебе", або "Отче, дякую Тобі". Так було, напр., під час воскресіння Лазаря (Йоан 11, 41). Ісус ніколи не вставав з-за столу, не подякувавши Своєму Отцю; так було під час Тайної Вечері і в Емаус. Подібно робили також Святі. Давид вигукує: "Чим Господеві я віддячу за всі добродійства для мене?" (Пс. 116, 12).

Першим кроком Ноя, коли він зійшов із корабля, було принесення Богові вдячної пожертви (Буття 8). Звикай говорити після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу". Ці слова часто повторювала Матір Божа. Добре також говорити: "Слава Отцю і Сину і т.д."

І лише після того, як принесли подяку Богові, треба віддя­чити безпосередньо добродію.

Давид, котрий чимало добра зазнав від Йонатана, просив після його смерті привести до себе його кульгавого брата, втішав його, чинив йому багато добра, садив його за свій стіл і віддав йому маєтки Савла (П Цар. 9). Під час походу проти непокірного сина, не вистачило одного разу Давидові продовольства, але несподівано допоміг йому один багатий 80-літній старець. Давид хотів віддячити йому, взявши з собою до Єрусалиму, де б він міг щасливо жити до смерті. Коли ж старець відмовився, Давид взяв з собою його сина і зробив йому багато добра, а перед смертю нагадував своєму сину Соломону, щоб той не забував про сина того старця і щоб садив його за свій стіл. Товія на знак вдячності хотів віддати своєму товаришеві, архангелу Рафаїлу, половину привезеної суми (Тов. 12).

Через вдячність досягаємо нових ласк і благословення Божого. Тільки-но Ной подякував Богу за порятунок, як уже отримує від Нього нові обітниці (Буття 8-9). Рільник кидає в щедру землю насіння, бо знає, що збере багатий врожай. Подібно чинить і Бог. "Немає нічого кращого для Бога, як вдячність за отримані добродійства" (св. Золот.). Про людину, яка дякує Богові, дбає Бог більше, ніж про інших, і піклується про неї ретельніше (св. Ґертр.). Вдячність — це дорога, на якій досягаємо Божої допомоги (Пс. 50, 24). Подяка одночасно є проханням нових благ. Невдячна людина зазнає нужди і нещастя. "Не заслуговує нових добродійств той, хто не вміє дякувати за отримані" (св. Тома з Акв.). Невдячність ворог ласки і спасіння (св. Берн.). Не полишить зло хати того, хто відплачує злом за добро (Прип. 17, 13). Вдячну душу Бог робить своєю приятелькою, а невдячною заволодіває диявол (св. Клим. Рим.). Невдячним був Ахітотель, із котрим Давид сідав за один стіл, робив йому добро, і котрий згодом приєднався до бунтівника Авесалома, на що Давид гірко скаржився (Пс. 55, 13 і сл.). Хто є невдячним для людей, є тим більше невдячним для Бога; бо "хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить" (І Йоан 4, 20). Невдячні люди найчастіше є безбожниками. Отже, завжди і за все ми повинні дякувати Богові. Треба бути вдячним за найменшу річ, бо хто не пошанує малої речі, той не вартує більшої.

Кожен, хто хоче зробити людині добро, повинен заздалегідь бути ГОТОВИМ ДО невдячності. Прислів'я говорить: "Світ платить невдячністю". Свого часу невдячності зазнали пророки, Спаситель, Апостоли. Заслуги багатьох видатних осіб були визнані людством лише після смерті цих людей. Але слід пам'ятати: хто зазнає невдячності від людей у дочасному житті, буде нагороджений Богом у майбутньому.

ХРИСТИЯНСЬКА ПРАВЕДНІСТЬ: ДОБРІ ВЧИНКИ

"Морально добрим" називаємо те, що є милим Богові або відповідає Його волі. Бог є джерелом добра. "Ніхто не благий, окрім одного Бога" (Мар. 10, 18), — говорить Христос. Отже, морально добрим може бути лише те, що  відповідає волі Бога. Вчинки, які не зовсім відповідають волі Бога, не є добри­ми вчинками. Хто вчинив якусь дурницю або скоїв щось погане і думає, що цим може звеличити Бога, той не робить доброго вчинку. Коли, наприклад, хтось застрілиться, щоб таким чином спокутувати якийсь свій гріх, або дасть милостиню, використавши для цього чуже добро, або молиться замість того, щоб виконувати свої безпосередні обов'язки, то цим він не робить нічого доброго, а, навпаки, грішить. Така людина не може розраховувати на нагороду в майбутньому житті.

Добрий учинок мусить бути зроблений добровільно. Вчинок, здійснений із якихось корисливих міркувань, а не задля Бога, не є добрим. Люди, які голодують, щоб набути розголосу або щоб таким чином заробити гроші, не роблять доброго вчинку. Людський вчинок, здійснений без зважання на Бога, має малу вартість. Коли ж робимо щось, думаючи про Бога, про волю Христа, про любов до Христа, про вічну нагороду чи про страх перед вічною карою, то наш учинок стає ціннішим в очах Бога; такий учинок заслуговує Божої нагороди. Отже, найбільше добрих учинків здійснюють праведники, бо вони, перебуваючи у стані ласки, постійно думають про Бога, і всі їх дії пов'язані з Ним "... кожне добре дерево родить гарні плоди" (Мат. 7, 17).

Хто ж робить добро із корисливою метою або щоб задовіль-нити якісь земні забаганки, не заслуговує на увагу і нагороду Бога. Його учинки не мають вартості в Божих очах. Так чинили за часів Христа фарисеї. Вони сповнювали добрі вчинки так, щоб це бачили і хвалили люди. Христос картає їх, кажучи: "Вони вже мають свою нагороду" (Мат. 6, 2). Хто дає милостиню, щоб показати, який він добрий та щедрий, той не робить доброго вчинку і не матиме нагороди. В оцінці тієї чи іншої дії треба зважати на наміри. Вчинок сам по собі може бути добрим, але якщо він зроблений не з думкою про останню мету, він не має вартості. Хто, чинячи добро, шукає слави, той є злодієм, бо забирає Богові славу і річ, що Йому належить.

Добрий вчинок тим цінніший в очах Бога, чим безкорис­ливішим і самовідданім він є.

Чим менше ми дбаємо про дочасну нагороду, роблячи щось, тим ми є безкорисливішими, і тим більшу вартість має зроблене нами. Тому Спаситель доручає робити добро насамперед убогим, немічним, калікам, які не мають змоги віддячитися (Лук. 14, 13). Ще вартіснішими є такі добрі вчинки, здійснення яких вимагає самопожертви і самовідданості. Тому Христові дорожча дрібна милостиня убогої вдови від усіх дарів багатих (Мар. 12, 41). Вартість доброго вчинку залежить від ступеня Божої любові. "Дрібний вчинок у честь Бога, який зроблений із думкою сподобатися Богові, є Йому милішим від великих справ, здійснених з меншою ревністю" (св. Франц. Сал.). Бог зважає не на наші вчинки, а на міру любові, з якою їх здійснюємо. Чим більша любов, тим досконаліша справа (св. Іван від Хр.).

Бог заповідає нам такі добрі вчинки: молитву, піст і милостиню.

Архангел Рафаїл сказав до Товії: "Молитва з постом — річ добра... Ліпше творити милостиню, ніж нагромаджувати золото" (Тов. 12, 8).

Молитвою називаємо різні види віддання честі Богу — прийняття Св. Тайн, слухання Служби Божої, проповіді і т.п. Постом називаємо не лише утримання від споживання деяких страв як щодо їх кількості, так і щодо якості, але й подолання чуттєвого бажання, напр., цікавості. Милостинею називаємо будь-яку послугу, зроблену ближньому, а насамперед діла милосердя щодо тіла і щодо душі.

Молитва, піст і милостиня — найкращі дороги до досконалості. Молячись, постячи, творячи діла милосердя, переборюємо в собі три головні похоті: гордість, похіть тіла і похіть очей. Таким чином наша душа може вільніше підноситися до Бога.

Гордість долаємо молитвою, похіть тіла (бажання тілесних розкошів) — постом, похіть очей (бажання багатства) — милостинею. Отже, через молитву, піст і милостиню ми відриваємося від справ цього світу, цим самим доско­наліше з'єднуючись із Богом.

Найнепомітніший вчинок може стати доброю справою, якщо здійснюємо його з наміром звеличити Бога.

Збуджуючи в собі добрі наміри, християнин робить свої вчинки Божими, тобто сповненими цінності і заслуги (св. Анз.). Ось чому св. Павло каже: "Чи ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). Тут мається на увазі не лише споживання їжі чи напоїв, але й працю, і відпочинок, сон і т.п. Отже, протягом одного дня можна легко виконати сотні добрих справ. Не конче потрібно збуджувати добрі наміри перед кожним або при кожному вчинкові; достатньо зробити це від часу від часу (св. Тома з Акв.). Тому збуджуй щодня ранком добре намірення і відновлюй його частіше протягом дня. За наміренням судимо про цінність вчинку. Проаналізуємо це на прикладі поцілунку Юди. Знак найтіснішої приязні, поцілунок, став найпідлішим учинком унаслідок злісного наміру. Намірення для діла є тим, чим корінь для дерева. Якщо корінь здоровий, то здоровим буде дерево і добрими будуть його плоди; якщо ж корінь зіпсований, то немає соків ані в дереві, ані в плодах. Це стосується і наших намірів... Чим є фундамент для будинку, тим є намір для діла (св. Григ. В.).

Від виконання добрих учинків залежить наше спасіння.

Без добрих вчинків немає спасіння. Св. Іван Хреститель каже: "...кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть" (Мат. З, 10). А Христос говорить:" "Не кожний, хто промовляє до мене "Господи, Господи!" — ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7, 21). Під час страшного суду Спаситель жадатиме від нас звіту про діла милосердя (Мат. 25, 31). Згадаймо притчу про неврожайне фігове дерево (Лука 13, б), про таланти (Мат. 25, 14), про розумних і нерозумних дів (Мат. 25).

Самою праведністю (яка полягає в тому, щоб не убивати, не красти, не обманювати і т.д.) Бог не задовільняється. Під час страшного суду буде багато таких, які підуть у вогонь не тому, що творили зло, а тому, що не робили добра (св. Єр.). Не робити нічого доброго означає те саме, що робити зло (св. Золот.). Небо — це плата за виконану працю; хто не працював, той не може чекати нагороди.

 Кожна людина має трьох приятелів: гроші, свояків і добрі діла. Перший приятель (гроші) залишає її у хвилину смерті, другий (свояки) товаришує їй тільки до гробу і лише третій іде з нею аж перед престол Бога. Тому говориться у св. Письмі про померлих: "учинки їх за ними йдуть" (Одкр. 14, 13).

За наші добрі вчинки Бог дарує нам витривалість, а коли ми все ж скоїмо важкий гріх, наділяє нас щедрими діючими ласками, щоб ми навернулися. До Давида, який спіткнувся, посилає Бог пророка Натана, Петра опам'ятовує Спаситель одним своїм поглядом.

Здійснюючи добрі діла, грішник отримує діючі ласки, потрібні для його навернення; праведник досягає помноження ласки освячуючої та вічного щастя, а також заслуговує вислухання молитов, а часто і нагороди вже тут, на землі.

Добрі діла грішника сприяють його наверненню. Роблячи добро, грішник відвертається від земних створінь, а звертається до Бога, і в його душі робиться щораз ясніше, а у серці — тепліше. Таким чином грішник поступово змінює свій спосіб життя. "Молитва і тяжкий гріх не можуть бути з собою у згоді" (св. Тер.). Це ж можна сказати і про піст і милостиню. Молитва грішника не має заслуги, але завдяки їй досягає він ласки прощення. Таку силу має молитва не завдяки заслугам того, хто молиться, а лише тому, що Бог обіцяв: "Хто просить, той одержує" (св. Альф.). Проте слід пам'ятати, що людина у стані тяжкого гріха не може за допомогою лише добрих учинків досягти вічних заслуг. Гілка дає плоди лише разом із виноградною лозою (Йоан 15, 4), оскільки вона живиться соками, які вбирає з грунту корінь. Отже, заслужити вічне життя може лише та людина, яка поєднана з Христом через освячуючу ласку, і на яку внаслідок цього спливає Христова ласка. Як у розбитому посуді не затримається вода навіть під час наисильнішого дощу, так і в стані тяжкого гріха не можна заслужити на вічне щастя. Отже, оскільки добрі діла грішника не забезпечують йому нагороди у майбутньому житті, а лише спричиняються до його навернення, то такі діла називаємо "вчинками мертвими". Одначе, добрі діла оберігають грішника від багатьох Божих кар, які інакше зіслав би на нього Бог. Праведник завдяки добрим учинкам досягає освячуючої ласки і вічного щастя (Соб. Трид. 6, 32). Ісус Христос говорить, що Отець Його відрізає кожну гілку, яка не приносить плоду, а ту, котра родить, очищає, щоб приносила ще кращий урожай (Йоан 15, 2), а в іншому місці: "Кожному, хто має, дасться" (Лука 19, 26).

Цим Спаситель хоче сказати, що ласки освячуючої досягнуть ті, котрі вже її мають. За добрі вчинки Христос обіцяє стократну нагороду і вічне життя (Мат. 19, 29). Наші добрі діла не гинуть, як це могло б здаватися: і вони є насінням, яке проростає у майбутньому житті і дає плоди (св. Берн.). Добрі діла праведників називаємо "живими", оскільки вони будуть винаго­роджені після смерті. Чим більше таких учинків зробить праведник, тим більшим буде його щастя у небі: Христос сам каже: "Син Чоловічий має прийти у славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами" (Мат. 16, 27). А св. Павло говорить: "Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме" (II Кор. 9, 6). Флорентійський Собор заявляє, що душі у небі оглядають Бога в трьох особах Божих, але одні досконаліше, ніж інші, відповідно до неоднакових заслуг. Добрі вчинки зни­щують кари за гріхи тому, що їх виконування внаслідок первородного гріха є зв'язане з труднощами (св. Тома з Акв.). Виконання добрих учинків утруд­нюють також зовнішні перешкоди, які дуже часто походять від злих духів.

Оскільки добрі вчинки поєднані з труднощами, остільки вони мають цін­ність надолуження і ведуть до прославлення караючої справедливості Божої. Разом із тим, вони прославляють Бога і служать для добра ближнього. Завдяки їм досягаємо вислухання наших молитов. Такий наслідок мали вчинки сотника Корнилія (Діян. Ап. 10) і св. Моніки, матері св. Августина.

Дочасна заплата за добрі діла полягає звичайно в тому, що Бог помножує наше майно і здоров'я, продовжує наше життя, обдаровує нас людською шаною, внутрішнім спокоєм, задоволенням і т.д.

Хто ж допускається тяжкого гріха, той втрачає заслуги за всі свої добрі вчинки. "Коли ж праведник відвернеться від своєї справедливості, творитиме кривду й коїтиме всі ті гидоти, що коїть грішник, — то чи йому жити?" (Єзек. 18, 24). Коли, однак, людина очиститься від тяжких гріхів через Тайну Поку­ти, стають знову живими усі її добрі вчинки. Лише відпущені гріхи гинуть раз і назавжди. Яким добрим є Господь Бог!

Добрими вчинками можемо допомагати іншим: і живим, і душам у чистилищі.

Ми повинні сповнювати добрі діла на очах наших ближніх, щоб дати їм добрий приклад. Про те, як може впливати добрий приклад, свідчить подія з життя св. Пахомія. Проживав він раз на квартирі однієї християнської родини. Тут гостили його дуже сердечно і, разом з тим, мав він завжди перед очима взірцеву, чесну поведінку цілої родини. Це зробило на нього таке сильне враження, що він почав ознайомлюватися з основами християнської релігії і, врешті, погодився охреститися. Пізніше був ревним сподвижником мона­шого життя і зробив багато для християнства у Єгипті (+348). Христос нагадує нам: "Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб бачили добрі ваші вчинки і прославляли Вітця вашого, котрий є на небесах" (Мат. 5, 16).

Маємо, однак, світити людям добрим прикладом, лише думаючи про Божу славу і спасіння людських душ. Христос бажає, щоб ми, як світло, розганяли темряву, таким чином стаючи учителями для інших, як добрі Ангели, впли­ваючи на наших братів (св. Золот.). "Хто живе праведно сам для себе, той подібний до вуглика; хто ж сіяє світлом праведності перед багатьма, цей подібний до лампи, яка не тільки сама світить, але й іншим присвічує" (св. Верн.). Коли Христос погрожує тим, хто дає поганий приклад своїм ближнім, то яке ж благословення з неба жде тих, хто своїм праведним, повним чеснот життям спонукає інших до доброго? (св. Франц. Сал.).

Отже, ми повинні ревно уживати часу нашого життя для здійснення добрих учинків.

Ділова людина каже: "Час — це золото". Але час має набагато більшу вартість, аніж золото, "бо від хвилини часу, що минає, залежить вічність" (св. Єр.). "Поки дня, маємо виконувати діла того, хто послав мене, — бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти" (Йоан 9, 4).

Як нерозумно чинить той, хто женеться лише за чуттєвими втіхами замість, того, щоб робити добро. Колись він гірко шкодуватиме, що марнував хвилини свого життя, але буде вже пізно.

ЧЕСНОТА

Людині важко позбутися тих чи інших звичок. Звичка — це ніби друга сутність людини.

Як виняток, чеснотою називаємо також вроджену або через ласку Божу набуту здатність до якоїсь чинності.

Маємо вроджені (природні) здібності (чесноти). Люди від народження схильні до лагідності, послуху, щедрості, чесності і т.д. Але є здібності надприродні. Ними нас наділяє Св. Дух разом з ласкою освячення при Тайні Хрещення або Покути. Власне тоді Св. Дух обдаровує нас здатністю робити добро, думаючи про Бога. Цю надприродну здатність можна назвати також вправністю, бо вона є вищим ступенем здібності і поєднується з певною схильністю волі до доброго. Ця схильність, однак, ще не значить, що людина здатна творити добро легко, без будь-яких зусиль. Ця легкість досягається тільки завдяки вправлянню. Отже, відповідну чесноту в собі можна виробити тільки шляхом вправляння. Дарована Св. Духом здатність творити добро так відноситься до справжньої чесноти, як насіння до дерева.

Здатність до доброго, наділену Св. Духом, називають ще чеснотою влитою, а легкість, яку набуваємо вправлянням, — чеснотою набутою.

Те, що Св. Дух наділяє нас здатністю до доброго, ще не значить, що ми житимемо праведно, — необхідно користуватися цією здатністю якнайчастіше, тим самим досягаючи легкості у здійсненні добрих учинків.

 Після смерті людини нагороду отримує лише доско­нала чеснота, тобто така, яку вона виконує, з думкою про Бога.

Тут так само, як з добрими вчинками, які лише тоді заслуговують на вічну нагороду, коли людина виконує їх у стані ласки. Хто не з'єднаний із Христом, як гілка з виноградною лозою, той не може заслуговувати на вічне життя (Йоан 15, 4). Лише чинності, здійснені думкою про Бога, заслуговують на небо (Соб. Трид. 6, гл. 16).

Чеснота, яку людина має і застосовує у стані ласки, називається чеснотою досконалою (надприродною або християнською). Окрім неї, є ще чесноти природні (недосконалі), тобто такі, що їх виконуємо за земним (природним) спонуканням. Природними чеснотами можемо заслужити собі лише дочасну нагороду (Мат. 6, 2), якої не достатньо для досягнення спасіння (Мат. 5, 20). Такі чесноти мали фарисеї, погани, мають і деякі сучасні християни, які хочуть, щоб їх визнавали за святих, хоч ними не є. Природні чесноти відріз­няються від християнських так само, як позолочений предмет від щирозоло­того, або як загартоване залізо від заліза намагніченого. Залізо, яке загартоване внаслідок тривалого кування молотом (як природна чеснота, що її набуто постійним вправлянням), є твердішим і міцнішим від звичайного заліза (як природна чеснота є триваліша і краща, ніж окремі добрі вчинки), але не змінює своєї природи. Залізо стає намагніченим внаслідок зіткнення з магнітом (християнські чесноти постають через з'єднання людини з Божеством) і набуває при цьому нової здатності — притягає інше залізо. (Християнські чесноти через поєднання людини з Божеством набувають питомої сили Божої, бо звернені лише до Бога, але, разом з тим, вони справляють велике враження на людей).

Чесноту можна набути або примножити тільки у боротьбі з самим собою і обставинами життя, бо на заваді чесноті стоять перепони внутрішні (злі пристрасті) і зовнішні (зневага і переслідування зі сторони людей).

Човен, який пливе по швидкій течії, може легко розбитися, коли веслярі перестануть веслувати; коли ж вони хочуть допливти ним до мети проти течії, то мусять напружитися, щоб подолати силу течії. Так само і з людиною. Нехай лише покладеться на слабкість своєї немічної природи, то вона понесе її на вічну погибель; коли ж захоче кермувати проти струменя пристрасті, проти принад цього світу і спокус диявола, щоб дістатися до пристані вічного щастя, то мусить прикластися немало зусиль, переборюючи саму себе (Скар.). Дорога чесноти веде під гору (Ориг.). Ось чому каже Спаситель: "... тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя" (Мат. 7, 14). Чимало людей є про людське око чеснотливими, а насправді не мають чесноти, бо не здобули її для себе працею (св. Франц. Сал.). Чимало є таких, що вже з природи і лагідні, і помірковані, і працьовиті і т.д.; але їх чеснота не є справжньою чеснотою, як не є чеснотою вірність собаки, терпеливість вівці, прив'язаність птиці до свого потомства і т.п. Отже, той, хто хоче оволодіти певним мистецтвом або ремеслом (набути в ньому вправи), мусить працювати довго і тяжко. "Немає чесноти окрім тої, що голосить хрест" (св. Авг.). Початок — найважчий, пізніше — вже легше. Будівництво дороги вимагає великої праці, але коли дорога вже збудована, легко по ній їздити (Вен.). Хто із світла раптово увійде в темряву, той не бачить спочатку нічого (Плутарх.). Коли у чесноті досягнемо поступу, тоді вже починаємо відчувати своє щастя і ревніше працюємо далі. "Така людина подібна до тієї, що шукає скарбу; вона копає тим ревніше, чим глибше дійшла, бо відчуває вже скарб" (св. Григ. В.). З цього бачимо, що чеснота і терпіння — це дві нерозлучні речі. Той, хто боїться терпінь і переслідувань, ніколи не буде чеснотливим.

Хто щиро прагне набути чесноту, той мусить бути покірним, бо тільки тоді пізнає і відчує свою неміч, як людина, що спинається на гору, відчуває тягар власного тіла. Отже, чим більшою є чеснота людини, тим більша її покора.

Чеснота робить нас багатими, благородними і гарними в очах Бога.

Греки розповідають про свого героя Геркулеса, який у молодості зустрів на роздоріжжі дві дівиці, котрі не були до себе подібними — розкіш і чесноту. Перша намагалася зачарувати його і обіцяла йому, коли піде за нею, життя, повне радощів, друга, поважна, сказала йому, що коли піде за нею, то зазнає багато терпінь, але і безсмертну нагороду. Геркулес без задуми пішов за чеснотою. Правда, гріх є принадний, але він штовхає нас у нещастя, а чеснота поєднана з терпіннями, але вона дає нам благословення на землі та щастя після смерті. Чеснота перетворює нас на справді багатих і поважних в очах Бога. Чеснота вища від царських престолів, а багатство — це ніщо у порівнянні з нею (Прем. 7, 8). Земні скарби можуть бути знищені іржею або червами, їх можуть викопати і украсти злодії, а чеснота є скарбом, який вічно триває (Мат. 6, 20). Правдиве багатство творять не дочасні добра, а чесноти (св. Берн.). Високий рід, титули, почесті минають і не примножують нам слави перед Богом; зате чеснота дає вічну славу — вічне щастя. "Благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (І Тим. 4, 8). "Чеснота є матір'ю слави" (св. Берн.). Ніщо так не забезпечує нам безсмертного імені, як чеснота (св. Золот.). Багатство минається, честота залишається. Чеснота робить нас гарними в очах Бога. Краса тіла оманлива і проминаюча (Прит. 31, 30). Справжньою і найдосконалішою красою є чеснота (св. Авг.).

Тут, на землі, цієї краси не видно, але вона колись виявиться. Фруктові дерева взимку стоять без прикраси, ховаючи в собі життя. І, в той же час, трави зеленіють навіть серед найгостріших морозів, але, коли прийде гаряче літо, вони всихають, а дерева досягають повного розквіту. Так само і з людьми. Чеснотливі сприймаються нами малоцінними і достойними погорди. Однак, прийде весна, і ті, котрі вважались мертвими, будуть сіяти, як сонце, у Царстві Вітця (Мат. 13, 43), а злі, яких ми вважали щасливими, будуть сумувати і плакати (Людв. Гран.). Коли маєш красу душі, то частина її світла відіб'ється і на твоїй зовнішності (св. Єфр.).

Чеснотливий є приятелем Бога, бо Ісус Христос говорить: "...хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати" (Мат. 15, 50).

РІЗНОВИДНОСТІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЧЕСНОТИ

Божих чеснот є три: віра, надія і любов. Найкраще пояснення цих трьох Божих чеснот дає нам порівняння зі світлом. Ясність символізує віру, полум'я, яке підіймається вгору, — надію, жар полум'я — любов. Три Божі чесноти відображає і хрест. Долішнє рамено є образом віри як основи релігії; горішнє символізує надію, яка веде нас до небесних дібр; поділене поперечне рамено уособлює двояку любов (св. Петро Дам.). Віра — корінь, надія — пень, любов — плід (св. Єфр.). Віра закладає основу під дім Божий, надія ставить будинок, а любов довершує його (св. Авг.). Найвищою з цих чеснот є любов (І Кор. 13, 13). Без любові не має цінності ані віра, ані надія, оскільки Бог дає спасіння тільки тим, що люблять Його.

Три Божі чесноти — це властивості душі, які отримує­мо разом з освячуючою ласкою.

Чеснота любові народжує в нас прагнення сподобатися Бого­ві завдяки виконанню Його заповідей.

Ці чесноти справедливо звуться Божими, бо сам Бог є їх предметом, спонукою і творцем.

Бог є предметом віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив, що відноситься до самого Бога (до Його істоти, властивостей, учинків і волі).

Бог є спонукою віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив; віримо тому, що Бог усезнаючий і найправдивіший.

Бог є предметом надії, бо ми надіємося на щастя після смерті — на оглядання Бога і на радість у Ньому. Бог є спонукою надії — ми надіємося на спасения, оскільки Бог є всемогутній, найкращий і найвірніший.

Бог є предметом любові, бо вона передбачає тільки Його. Бог є спонукою любові, ми любимо Його тому, що Він є найкращою Істотою.

Моральні чесноти роблять наші вчинки відповідними зако­нові моральності.

Моральних чеснот набуваємо, досягнувши освячуючої ласки через наші власні старання та за допомогою Божої ласки.

Називаємо їх "моральними" (звичаєвими), бо вони роблять наші моральні поступи милими Богові. Коли три Божі чесноти перетворюють внутрішнє життя душі, то моральні чесноти впливають на прояви зовнішнього життя. Божі чесноти стосуються безпосередньо Бога, моральна — насамперед нашого ближнього або нас самих. Три Божі чесноти дає нам Св. Дух разом із освячую­чою ласкою, моральні чесноти мусимо набувати власними стараннями за одночасною допомогою Божої ласки. Щоправда, під час Хрещення наша воля через діяння Св. Духа стала схильною до здійснення добрих справ, але вправу у виконуванні морально добрих вчинків мусимо набувати тільки через часте повторювання добрих справ і поборювання злих нахилів. Під час Хрещення вкинув Бог насіння моральних чеснот у ріллю нашого серця, але, щоб те насіння принесло плід, ми мусимо старанно обробляти ріллю і усувати бур'яни. Одночасно ріллю нашого серця мусить опромінювати сонце ласки Св. Духа, щоб наші старання досягли бажаного успіху.

Пам'ятаймо про сім головних моральних чеснот: покору, послух, лагідність, щедрість, поміркованість у споживанні їжі та напитку, чистоту і ревність у доброму.

Покора стосується нашої честі, послух — нашої свободи, лагідність (терпеливість) — нашого розуму, щедрість — нашої власності, поміркованість у їді і питтю, як і чистота, стосуються нашого тіла, ревність у доброму — нашої праці. Кожного християнина повинні прикрашати лагідність і щедрість. Ці чесноти називають головними чеснотами, бо кожна з них є джерелом подальших чеснот. Головним чеснотам протистоять сім головних гріхів.

Справедливість — щире прагнення волі віддати кожному те, що йому належить. Справедливим називаємо того, хто кожному віддає те, що йому належить: Богові — честь, владі — послух, підлеглим — нагороду чи кару, собі рівним — справжню любов ближнього. Але воля на своєму шляху часто зустрічається з перешкодами (внутрішніми чи зовніш­німи), тому вона повинна опиратися на стриманість і мужність.

Стримана людина користає з земних благ лише настільки, наскільки це є необхідним для осягнення вічних благ. Стримана людина в усьому дотримується міри. Напр., їсть і п'є стільки, скільки потрібно для підтримання життя і здоров'я. Вона не виявляє надмірного прагнення до почестей, слави, розваг чи інших чуттєвих розкошів. Стримана людина подібна до орла, який витає у піднебессі, а на землю опускається лише для того, щоб знайти поживу (І Кор. 7, 31). Користуючись земними благами, пам'ятаймо, що ми повинні чинити так, як птахи, які знайшли зерно: вони клюють його, постійно оглядаючись, боячись ворога.

Вони стримані й обережні. Запам'ятаймо слова св. Франца Салезія: "Небагато речей люблю тут, на землі, та й ті лише трошки". Однак, стриманість не полягає в тому, щоб обмежувати себе у найнеобхіднішому, і тим самим ставити під загрозу своє життя, здоров'я, втрачати здатність робити добро. Такій стриманості бракує мудрості.

Мужність робить людину здатною на жертви заради осягнен­ня вічних дібр.

Мужній не боїться погроз, насмішок, зневаги, переслідувань, навіть смерті. Разом з тим мужня людина терпляче зносить будь-які життєві незгоди. Для того, щоб пережити якесь терпіння, потрібно більше мужності, аніж для того, щоб здійснити героїчний учинок, бо важче терпіти, ніж діяти (св. Тома з Акв.).

Ніхто із святих не був боягузом, а найвищу мужність виявили св. Мученики.

Ті люди, що беруть участь у спортивних змаганнях, долають гірські ріки, підкорюють вершини, дресирують диких звірів, є мужніми, але вони не мають чесноти мужності, бо чинять це не задля вічної нагороди, а дбаючи насамперед про земні блага. Існує і мужність осуджених. Це люди, які, знаючи про Божу кару, вперто люблять дочасні речі, і ладні за них віддати життя (св. Григ. В.).

Головні чесноти часто представляють в образі невіст: мудрість тримає у руці книжку, справедливість — вагу, стриманість — перевернуту чарку, а мужність — меч.

Усі досконалі чесноти походять із любові Бога і завдяки їй вони взаємно пов'язані (І Кор. 13).

Різні досконалі чесноти — це лише різні форми (прояви) однієї і тієї ж чесноти, — любові. Покора, лагідність, чистота, стриманість і т.д. — це ніщо інше, як любов (св. Март,). Тому св. Августин говорить: "Чеснота — це вірна і упорядкована любов". "Як різні галузки одного й того ж дерева виростають із одного кореня, так і різні чесноти походять із однієї любові" (св. Григ. В).

Дбай, отже, насамперед про корінь, а галузки і плоди (різні чесноти) самі знайдуться.

Любов можна також назвати царицею, бо це ж вона спонукає волю до здійснення добрих учинків. "А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалості" (Кол. З 14).

Отже, хто не має любові Бога, той не має жодної досконалої чесноти. Навпаки, хто має любов Бога, той має досконалі чесно­ти, хоча, можливо, не усі в однаковій мірі.

Любов Бога можна порівняти з сонцем. Коли сонце взимку віддаляється від землі, тоді квіти втрачають свою красу. Так само втрачаємо свою надприродну красу і чесноти, коли любов віддаляється від душі (Скар.). Той, хто не має любові Бога, може набути деякі природні чесноти, бо кожна людина вже від природи має відчуття доброго та певну внутрішню, хоч і незначну, схильність до доброго; тому вона може, часто роблячи добрі вчинки, досягти певної вправи в їх виконанні (св. Тома з Акв.). Подібне траплялося серед поган, і тепер зустрічаємо людей, від природи лагідних, стриманих, щедрих і т.п., хоч в їхніх серцях нема любові Бога. Проте, слід пам'ятати, що чесноти таких людей є недосконалими.

Віра може існувати без надії (Соб. Трид. б, 7), а віра і надія — без любові (Соб. Трид. 6, 28). Віру і надію втрачаємо тоді, коли скоїмо супроти них гріх: віру — через невір'я, надію — через розпуку.

Хто має любов Бога, той має усі досконалі чесноти, хоч, можливо, не всі вони виражаються в ньому в однаковій мірі. Хто забере з вулика матку, той матиме весь рій; хто виховає у собі любов — матір усіх чеснот, той набуде усі інші чесноти (Скар.). Коли сонце прогріє землю, до квітів повернеться їх колишня краса. Коли у душі спалахне любов, душа прикраситься надпри­родними Божими чеснотами, вартими вічної ласки (Скар.). Досконалими чеснотами були наділені всі святі у тій чи іншій мірі. У Йова найвизначнішою чеснотою була терпеливість, у Авраама — слухняність, у св. Алойзія — чистота, у св. Франца Салезія — лагідність, у св. Ігнатія Льойолі — ревність у доброму.

Хто не посідає бодай однієї досконалої чесноти, той не має жодної іншої (св. Тома з Акв.), бо не має любові. Хто ж посідає бодай одну досконалу чесноту, той має і всі інші (св. Авг.).

Чеснота одна без другої — не чеснота або недосконала чеснота (св. Григ. В.). Якщо, напр., людина легко гнівається, то вона не лише не посідає досконалої чесноти лагідності, але не має й інших чеснот — стриманості, любові до ближнього, доброти і т.п. Лише недосконалі чесноти можуть існувати одна без одної. Напр., скупа людина може бути лагідною, боягузлива — доброю і т.д.

Найвищою чеснотою є любов Бога, оскільки лише вона єднає людину з Богом, лише завдяки їй набувають цінності усі інші чесноти, лише вона триває і після смерті людини.

Найпочесніше місце серед усіх чеснот займають три Божі чесноти, оскільки вони стосуються Бога. Св. Павло вчив: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов" (І Кор. 13, 13).

Любов Божа єднає людину з Богом. Христос говорить: "Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе" (Йоан 14, 21), "і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло" (Йоан 14, 23). А св. Йоан пише: "Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (І Йоан 4 16). Лише через любов набувають вартості інші чесноти. Св. Павло зазначає, що знання мов, дар пророцтва, милосердя й умертвлення плоті нічого не варті, коли нема в людині Божої любові" (І Кор. 13, 1-3).

Любов триває і після смерті: "Любов ніколи не переминає" (І Кор. 13, 8). Завдяки вірі зможемо після смерті бачити Бога, надія веде нас до посідання Бога. Моральні чесноти не зникають зі смертю людини, вони стають ще досконалішими, бо блаженство не нищить досконалості (св. Тома з Акв.).

Чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки вправлянням.

Чесноти подібні до скарбу, який знаходиться на вершині гори. Щоб здобути його, треба прикласти певних зусиль. Якщо людина, долаючи життєві пере­шкоди, диявольські спокуси, переборюючи слабкі сторони свого характеру, досягне чесноти настільки високого рівня, що майже зрівняється з вибраними в небі, а, навіть, в дечому стане подібною до Бога, то таку чесноту називаємо героїчною. Греки називали героями мужів, вчинки яких перевершували зви­чайні людські можливості. Щоб якась людина була проголошена святою або блаженною, треба, щоб вона досягла героїчного ступеня трьох Божих чеснот і чотирьох чеснот головних — насамперед у виконанні своїх безпосередніх обов'язків.

Згрішити може найправедніша людина, бо якою великою не була б набута вправність у доброму, вона, однак, не зносить свободи волі. "... коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав" (І Кор. 10, 12). Пригадаймо падіння Давида або св. Петра.

Чесноту легше втратити, ніж набути; і камінь швидко падає з гори, хоч трудно його на неї винести. Однак, один-єдиний смертний гріх знищує всю чесноту, подібно як одна фальшива струна псує всю гру інструмента чи як один невдалий штрих пензля нівечить найкращий образ.

Терпіння само по собі не може знищити чесноти. Чеснота — наче дорого­цінна перла, — хоч і впаде в болото, але не втратись своєї краси і цінності (св. Золот.). Саме в терпінні найкраще виявляються чесноти.

Людина і в гріху може виглядати праведною. Але її мнимі чесноти подібні до трупа, якому бракує душі (життя).

Досконалі чесноти зменшуються, коли перестаємо сповню­вати добрі вчинки.

ГРIХ

Гріх — це свідоме і добровільне порушення Божої заповіді.

Адам і Єва порушили заповідь Божу. Вони добре знали ту заповідь, і ніхто, навіть вуж, не змушував їх, щоб вони її порушили. Отже, вони скоїли гріх добровільно.

До Божих заповідей відносимо і заповідь виконувати вчинки милосердя; окрім цього — усі закони, видані від імені Бога. Заповіді певні чинності забороняють, а певні — наказують виконувати. Відповідно до цього розрізняє­мо гріхи переступлення і гріхи залишення. Оскільки заповіді Божі перед­бачають або звеличення Бога або добро наше чи ближнього, то і гріх може бути спрямований або проти Бога, або проти нас самих, або проти ближнього.

Гріх — це вияв непослуху щодо Бога. Гріх — це непослух щодо небесних заповідей (св. Амвр.). Грішник, скидає з себе ярмо Бога і каже: "Не буду служити" (Єр. 2, 20). Хто допускається гріха, той веде боротьбу проти Бога (Сузо). Грішник, скоюючи гріх, розпинає Христа, робить Його Кров марно пролитою (Євр. 6, 6). Злоба грішника вражає Христа болючіше, ніж Його гіркі страсті.

Хто грішить, цей є ворогом власної душі (Тов. 12, 10). Нерозумно чинить той, що ображає особу, від якої залежить усе його майбутнє щастя; ще більш нерозумно чинимо, коли ображаємо Того, чиєї допомоги завжди потребуємо, від кого залежить наше майбутнє вічне спасіння. Коли б хтось, хто стоїть на високій вежі, держав тебе, завішеного на шнурі, у повітрі, чи відважився б ти його образити? Отож, твоє життя висить, наче на тонкій ниточці, і повністю залежить від Божої волі — кожної хвилі Бог може перетворити тебе у ніщо, а ти, немудрий, гнівиш Його (Людв. Іран.). Нам, нужденним людям, важко зносити образи, завдані нам такими ж людьми. Самі ж ми, однак, легко зневажаємо небесного Господа (Сальвіян).

Земні створіння — це лише засоби для осягнення вічного спасіння, отже, вони не можуть бути останньою метою людини. Створіння подібні до ліків; прийняті в міру — допомагають, надмірно ж прийняті — шкодять і у досягнен­ні найвищої мети. Тому Бог дозволив прив'язуватись до створінь чи використо­вувати їх в щоденному житті тільки в означених межах і то лише настільки, наскільки це є потрібним або корисним для осягнення вічного спасіння. Бог дозволив, напр., споживати їжу з метою підтримання життя, але заборонив непоміркованість; дозволив посідати певну власність, але заборонив посягати на власність чужу і т.д.

Хто поводиться зі створеним Богом інакше, ніж це дозволив Бог, цей віддаляється від Бога і від своєї останньої мети, міняє вічні розкоші на розкоші, що минають (Прем. 2, 1-9). Такий чинить, як дитина, яка, маючи до вибору шматок цукру і шматок золота, хапає цукор. Грішник покидає Бога — джерело живої води — і копає собі діряві колодязі (Єр. 2, 13). Отже, гріх є свого роду ідолопоклонством, бо грішник бажає створіння замість Бога. Скільки хтось має тяжких гріхів, стільки має богів (св. Єр.). Стільки кожний вшановує богів, скільки допустився тяжких гріхів (Св. Ант. Пад.). Через гріх людина стає слугою створіння або потрапляє у залежність від нього. Грішник — як та риба, що, спіймана на вудку, вже не може увільнитися. "Кожен, хто гріх чинить — гріха невольник" (Йоан 8, 34). Та з грішником, навіть, є гірше, ніж із невільником, бо невільник може утекти від господаря, а куди ж утече невільник гріха? Куди б не втікав, всюди тягне за собою свій гріх (св. Авг).

Гріх — це найбільше зло на землі, бо лише через гріх може людина потрапити до вічної нужди.

Люди, звичайно, вважають, що терпіння і дочасні негаразди — це зло, але ж насправді — це для нас ласка, бо через них не втрачаємо нічого у Бога, а, навпаки, багато користаємо. А багато хто думає, що найбільшим злом є вічне осудження, я ж буду навчати безустанно, що найбільшим злом є образа Ісуса Христа (св. Золот.). Тільки гріх може понизити і знеславити людину. Лише злі люди кажуть, що праця або убогість принизливі.

Св. Франц Ксаверій, Апостол Індії, апостольський легат, мав звичку сам собі прати білизну; коли хтось звертав йому увагу, що це принижує його, відповідав: "Одне лише принижує людину — гріх" (Мег. IV, 18).

Через гріх людина втрачає надприродну красу душі, стає подібною до диявола і нещасливою вже тут, на землі.

Через гріх втрачаємо надприродну красу душі.

Як тіло забруднюється, коли зіткнеться з якимось брудним предметом, так блякне і надприродна краса душі (яка полягає в освячуючій ласці), коли людина віддасть перевагу створінню. Ту красу душа втрачає цілком або частково (св. Тома з Акв.). Сніжнобілий одяг забрудниться одразу, коли зіткнеться з болотом; так само людина втягує в себе нечистоту дочасних речей, відвернувшись від Бога і схилившись до дочасних речей через непорядну любов (Люд. Гран.). Коли св. Францішці Шанталь, котра доглядала прока­жених, звертали увагу, що може легко заразитися, та відповідала: "Я боюся лише однієї прокази — гріха" (Мег. III. 61).

Через гріх людина стає подібною до диявола. Грішники наслідують диявола (Прем. 2, 35). Через гріх людина утотожнюється з дияволом. "Хто чинить гріх — той від диявола..." (І Йоан. З, 8). Через гріх людина стає сином диявола (І Йоан 3, 10). Тому Христос говорить до фарисеїв: "Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити" (Йоан 8, 44).

Грішник їсть страву диявола (св. Кипр.). Гріх робить людину нещасливою вже тут, на землі. Коли б небесні тіла зійшли зі своїх шляхів, то зіткнулись би і розбились. Коли поїзд сходить із рейок, стається нещастя. Так само потрапляють у нещастя розумні створіння, люди, коли переступають Божі заповіді. Грішник повстає проти ладу свого розуму, проти ладу людської суспільності і проти ладу Божої управи світом, тому й мусить терпіти муки совісті, зносити покарання від начальства та кари Божі (св. Тома з Акв.).

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ГРІХА

Не одразу валяться будівлі; наперед непомітно входять у мур краплі води, розм'якшують вапно і розмивають поволі мур, аж врешті розвалюється вся будівля. Щось подібне творить диявол із нашою душею (Родрицій). Як саме виник гріх, бачимо на прикладі гріха первородного.

Гріх чинимо переважно у такий спосіб: на нас находить якась зла думка; вона сама по собі ще не є гріхом, а стає ним тільки тоді, коли припадає нам до душі.

У нас самих є ніби дві істоти із цілком протилежним способом мислення; що одна хвалить, те ганить друга. Одна істота — це мислення, друга — совість. Тому одразу, як лише виникне у нас якась зла думка, починається внутрішня боротьба. Совість застерігає і стримує нас перед поганим учинком, а похіть тягне до злого. Ми не в силі позбутися поганих думок зовсім, але ми можемо боротися з ними. У цьому нам допоможе молитва, згадка про смерть чи страш­ний суд. "У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішити (Сир. 7, 36). Можна також роздумувати про сумні наслідки гріха. Не один гірко шкодував, скоївши гріх, що не подумав, як слід, перед тим. Тому ми повинні негайно відволіктись від поганих думок, якщо вони в нас появляють­ся. "Вбий ворога, поки він малий і слабкий" (св. Єр.). "Придуши злу думку ще в зародку, як тільки усвідомиш її в собі" (св. Берн.).

Часом виникає уподобання у злому; воно стає гріхом, коли усвідомимо його, але не позбудемось.

Уподобання є смертним гріхом тоді, коли людина добровільно кохається в чомусь, що є забороненим заповідями.

Злочинне бажання, якщо не відкинемо його, теж приводить нас до гріха.

Добровільне злочинне бажання — чинність волі. А що походить із серця (злої волі) — це гріх (Мат. 15, 19). У Бога "хотіти" значить те саме, що "робити". Хто добровільно плекає злочинне бажання, той допускається злого вчинку в своїй душі (Мат. 5, 28). Будь-які злочинні бажання є смертним гріхом (Соб. Трид. 14, гл. 5).

Зовнішні гріхи, наслідки яких набагато гірші, є тяжчими, ніж внутрішні.

Зовнішній гріх озлоблює нашу волю, вбиває в людині почуття сорому, негативно впливає на інших.

Скоївши смертний гріх, людина залишається в стані гріха доти, доки не навернеться.

Якщо людина часто повторює якийсь тяжкий гріх, то в неї виробляється звичка до того гріха.

Тяжкий гріх, який допускаємо п'ять разів у місяць, стає грішним нахилом. Грішник, часто повторюючи гріх, набуває певної легкості у його скоєнні, а його воля вже не протидіє злому.

Кожний тяжкий гріх і кожний грішний нахил спричиняють­ся до нових гріхів і нахилів до злого.

Людина, яка скоїла тяжкий гріх, втрачає Божу ласку, але не втрачає спокуси.

Спокусу ж подолати без Божої ласки неможливо, тому грішник падає все нижче і щораз більше грузне у гріхах. Злий вчинок плодить наступне зло.

Злий нахил, укорінившись у душу грішника, призводить до розпусти і беззаконних вчинків (т.з. гріхів, що взивають до неба за помстою). Душа грішника кам'яніє (а це гріх проти Св. Духа).

ВИДИ ГРІХІВ

Розрізняємо гріхи думки, слова і вчинку, а також гріхи власні і чужі.

Чужі гріхи — це гріхи, до яких ми якимось чином спонукає­мо когось. Чужого гріха допускається той, хто наказує зробити щось погане; радить учинити гріх; хвалить когось за гріх; дозволяє вчинити гріх; допомагає у злому, обстоює якусь погану справу, заохочує до злого, замовчує гріх або не карає за гріх, замість того, щоб перешкодити скоєнню злого вчинку.

Хто винен у чужому гріху, той заслуговує на таку саму кару, як і той, хто його здійснив, або й на більшу.

Спаситель застерігає: "А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. Горе світові від спокус. ...горе тій людині, через яку спокуси приходять!" (Мат. 18, 6-7).

МІРА ГРІХА

Не всі гріхи є однаково тяжкими. Розрізняємо смертні і повсякденні гріхи.

Кожна людина грішить. "Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає" (І Йоан 1, 8). "Всі ми прогрішує­мося чимало" (Яків 3, 2). Але один гріх відрізняється від іншого. Є гріхи незначні, повсякденні. Їх допускаються і праведні люди, не тратячи, однак, через них своєї праведності. Гріхи проти заповідей Божих призводять смерть душі, тому вони називаются смертними. Ті, що здійснили подібний гріх, втрачають право на вічне життя.

Про те, що не всі гріхи є однаковими, свідчить і наука св. Церкви. Св. Церква відкинула науку Бая, котрий говорив, що немає гріха, який би за своєю природою був малим, і що кожний гріх заслуговує вічного покарання.

На те, що не всі гріхи є однаковими, вказує нам також сам розум. Деякі гріхи є такими малими, що вони не порушують моральних норм поведінки, не знищують у Божу прихильність до людини і не повинні прирікати людину на вічну загибель. Чи ж можливо, щоб людина, напр., через якесь мізерне слово, була засуджена на вічне пекло? Отже, із сказаного вище випливає, що є смертні гріхи і гріхи повсякденні.

Джерелами, які допомагають нам пізнати міру гріха, є св. Письмо; висловлювання св. Католицької Церкви; наука св. Отців і Богословів; сама природа вчинку.

У св. Письмі сказано: "Ані розпусники, ані Ідолопоклонники, ані перелюб­ники, ані рознуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п'яниці, ані злоріки, ані грабіжники — Царства Божого не успадкують" (І Кор. 6, 9-10). Отже, перелічені тут гріхи є смертними. До смертних належать і такі гріхи, про які св. Письмо говорить, що Господь Бог ними бридиться, ненави­дить їх; які варті вічної кари або смерті, а також ті, які супроводжуються погрозами та прокляттями.

До тяжких гріхів належать гріхи, які кривдять Господа Бога; завдають великої шкоди людям, св. Церкві, державі, призводять до моральних чи фізичних терпінь; загрожують особистому життю людини — як духовному, так і тимчасовому.

Не поспішаймо вирішувати — тяжкий чи повсякденний гріх скоїла та чи інша людина. Ніхто не має права самовільно визначати, що хтось скоїв тяжкий гріх. Зробивши це, можна людину довести до відчаю або й штовхнути на хибну дорогу. Разом з тим, ми повинні бути дуже обережними з тими людьми, які говорять, що нема гріха там, де і розум, і совість вказують на гріх.

Є тяжкі гріхи, легкі гріхи і гріхи, міру яких визначаємо, виходячи з ситуації.

Деякі гріхи є завжди тяжкими.

Напр., лжесвідчення є тяжким гріхом не лише тоді, коли людина присягає у великій справі, але навіть тоді, коли б людина лжесвідчила в найменшій справі. Чому? Тому що ніколи не можна брати Господа Бога за свідка фальшиво.

Такими гріхами є невір'я та єресь, ненависть до Бога, бахвальство і фаль­шиве шанування Бога, напр., богохульство, симонія (права Божого), розпуста і т.д.

Легкі за своєю природою гріхи можуть стати тяжкими гріхами лише тоді, коли перебіг подій робить той малий гріх смертним. Якщо хтось, напр., понад міру вживає алкоголь, той скоює малий гріх; однак якщо, зловживаючи алкоголем, він чинить шкоду своїй родині — скоює тяжкий гріх.

Є гріхи, які можуть бути легкими або тяжкими в залежності від ситуації. Гріх, який стосується великої справи, відповідно, буде великим (тяжким), малої справи — малим. Якщо, напр., хтось у неділю або свято пропустить невелику частину служби Божої, то він скоїть малий гріх, якщо велику — великий.

Якщо нам відомо чи із св. Письма, чи з науки св. Кат. Церкви, чи з науки св. Отців і Богословів, чи, зрештою, з природи самої речі, що той чи інший гріх є тяжким, то цього ще не достатньо, щоб ми звинуватили людину, яка скоїла щось подібне, у смертному гріху. Оцінюючи той чи інший вчинок, треба брати до уваги совість тієї людини, котра його здійснила. Якщо людина зробила щось дуже погане, але зробила це ненавмисне або несвідомо, то не можна її судити так само, як людину, котра діяла свідомо, з власної волі. Напр., якщо хтось, забувши, що п'ятниця, їв м'ясо, то він не скоїв гріха; хто ж свідомо це зробив — скоїв тяжкий гріх.

Знову ж таки, знаючи з тих самих джерел, що той чи інший гріх є малим, ми теж не повинні поспішати з висновками. У такому випадку теж треба брати до уваги совість людини. Можливо, вона не скоїла жодного гріха, — якщо не знала, що те, що зробила, є гріхом. А, може, скоївши малий (як може здаватися, виходячи з оцінок вищезгаданих джерел) гріх, згрішити тяжко, якщо вона переконана, що те, що вона робить, є гріхом, але все ж чинить по-своєму.

ПЕРЕДУМОВИ ТЯЖКОГО ГРІХА

Передумовами тяжкого гріха є сприймання тієї чи іншої дії як тяжкий гріх; усвідомлення того, що та чи інша дія є тяжким гріхом, повний дозвіл самому собі здійснити те, що вважаєш тяжким гріхом.

Через незнання ми можемо вважати ту чи іншу дію важким гріхом (хоч насправді так не є). Якщо ми так вважаємо і все ж грішимо—здійснюємо тяжкий гріх. Напр., якщо хтось у неділю або свято пришиває до одягу ґудзики і вважає, що це тяжкий гріх (хоч це не так), то він грішить тяжко.

Ми здійснюємо тяжкий гріх, коли при повній свідомості робимо те, що вважається тяжким гріхом.

Може бути несвідоме скоєння тяжкого гріха. Напр., хтось може бути настільки зайнятий якоюсь пильною справою, що не помічає, що йому на думку спадає річ, яка є тяжким гріхом. Несвідома готовність до тяжкого гріха є й тоді, коли грішні думки приходять до напівсонного, напівп'яного, напівбожевільного або до людини, яка в даний момент не усвідомлює, що вона робить. Неусвідомлені дії є й тоді, коли людина грішить у стані нервового збудження чи гніву або в стані запаморочення і після скоєного не може пригадати, що саме вона робила. Неусвідомленими можна вважати дії і такої людини, яка, скоївши, сказавши чи подумавши щось грішне, роздумує про це і приходить до висновку, що вона не зробила б цього, якщо б попередньо усвідомила, що це тяжкий гріх.

Коли хтось розуміє, що робить зле, але не думає над тим, тяжкий це гріх чи ні, здійснює малий гріх.

Хто ж сумнівається, тяжким чи легким гріхом є те, що він задумав, і, не вияснивши, яким він є насправді, все ж здійснює його, той тяжко грішить. Така людина свідомо ризикує важко образити Бога. Вона усвідомлює, що своїм учинком може тяжко образити Бога, а, однак, не відмовляється від нього.

Повний дозвіл самому собі здійснити тяжкий гріх є тоді, коли воля людини, яка усвідомлює, що збирається здійснити тяжкий гріх, дозволяє це зробити. Дозвіл тісно пов'язаний з усвідомленням. Якщо усвідомлення було повне, то дозвіл теж буде повним, якщо ж учинок здійснений несвідомо, то дозвіл буде неповним.

Неповний дозвіл є тоді, коли гріх здійснила людина, яка сторониться гріха як вогню, яка швидше вибрала б смерть, аніж тяжкий гріх (ця обставина свідчить про те, що гріх був скоєний несвідомо); коли людина, роздумуючи над тим, що зробила, непокоїться, сумує, відвертається від злих думок і бажань; коли людина після скоєння гріха сама не знає, чи дозволила вона собі на гріх свідомо чи ні (тут треба зважати на совість людини).

Хто, знаючи, що річ, яку він задумав, є дуже грішною, серйозно роздумує над тим, здійснити її чи ні, грішить дуже тяжко, бо він порівнює Бога зі створінням і роздумує над тим, кого поставити вище — Бога чи створіння.

Отже, тяжкий за своєю природою гріх може стати малим, коли він був незначним (напр., здійснено малу крадіжку — вкрадено незначну річ); коли не було повного усвідомлення того, що робиться; коли не було повного дозволу; коли хтось був переконаний (з незнання), що не грішить тяжко.

ПЕРЕДУМОВИ МАЛОГО ГРІХА

Передумовами малого гріха є трактування (свідоме чи несвідоме) якоїсь дії як малий гріх, усвідомлення того, що скоюєш гріх, і згода власної волі на скоєння гріха.

Малий за своєю природою гріх може стати тяжким, якщо його скоїла людина з нечистою совістю; якщо людина, здійсню­ючи його, переслідувала дуже грішну мету; якщо, здійснивши цей гріх, людина дуже погано вплинула на оточуючих; якщо цей вчинок був здійснений із метою зневаги чи всупереч праву або наказу керівника; якщо цей вчинок міг спричинити тяж­кий гріх; якщо цей гріх був викликаний надмірною прив'яза­ністю до якоїсь речі.

Грішить тяжко людина, яка, скоюючи легкий гріх, переко­нана, що це — тяжкий гріх.

Грішить тяжко людина, яка скоює малий гріх, щоб легше їй було скоїти тяжкий (напр., напивається, щоб скривдити іншого).

Грішить тяжко людина, яка, скоївши малий гріх, подає поганий приклад іншим; яка зневажає Божі права; яка сама себе наражає на небезпеку скоєння тяжкого гріха (напр., перебуваючи в поганому товаристві).

Грішить тяжко той, хто настільки прив'язаний до якоїсь речі, що готовий швидше Бога образити, аніж її втратити. Напр., хтось настільки любить розваги (не грішні), що жертвує заради них недільною чи святковою Службою Божою.

Не всі смертні гріхи є однаково тяжкими і не всі повсякденні гріхи є однаково малими. Найтяжчими гріхами є гріхи проти Св. Духа і гріхи, котрі волають до неба за помстою/

Гріхи проти Св. Духа здійснює той, хто свідомо постійно чинить опір впливу Св. Духа.

Св. Дух часто своїм впливом заохочує нас до молитви або до інших добрих справ, але ми не йдемо за тим голосом, або не усвідомлюючи його, або турбуючись земними справами. Та це ще не гріх проти Св. Духа. Грішить проти Св. Духа той, хто свідомо і вперто опирається голосу Св. Духа, котрий промовляє до його душі, — І в тій протидії вмирає. Так грішили фарисеї і законовчителі за часів Христа. Вони були свідками чудес Христа, святості Його життя і здійснених у Ньому пророцтв, чули Його досконалу науку, Його власні слова про те, що Він є надісланий Богом, обіцяним Месією, однак, через свою надмірну гордість не хотіли цього визнати, тому що, визнавши, були б змушені змінити свій спосіб життя. Незважаючи на те, що вони бачили правду краще від інших, вони твердили, що Спаситель "навіжений" (Йоан 8, 48), приписували Йому диявольські справи (Мат. 12, 24) І завзято переслі­дували Його (тобто протистояли пізнаній правді). Тому св. Стефан сказав євреям перед тим, як його було укаменовано: "Ви твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви" (Діян. Ап. 7, 51). Фараон уперто не хотів випустити ізраїльтян з Єгипту, хоча добре знав, що це правдивий Бог бажає, щоб ізраїльтяни вийшли із Єгипту.

Можна сказати, що гріхи проти Св. Духа — це найтяжчі прогрішення проти трьох Божих чеснот: проти віри (опір пізнаній правді), проти надії (надмірне сподівання і розпука), проти любові до Бога (закаменілість і нерозкаяність) і проти любові до ближнього (ненависть до побожних людей).

У людей, які багато грішать, і думки грішні, тому на них Св. Дух не може вплинути, і вони не можуть навернутися.

Хто грішить проти Св. Духа, той не може заслужити у Бога прощення гріхів, тому що він відштовхує милість Божу, необхідну для навернення.

Христос говорить: "Хула на Духа не проститься... Коли хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому" (Мат. 12, 31-32). Очевидно, що той, хто навіть не хоче говорити про навернення, не може заслужити прощення. Тяжко вилікувати хворого, якщо він не приймає ліків; тяжко позбутися гріхів, коли хворий душевно відштовхує єдиний засіб порятунку — милість і ласку Бога (Рим. Кат.). Нерозкаяність — це єдиний злочин, якого Бог не прощає (св. Єр.). Нерозкаяність ображає Бога тяжче, ніж гріх (св. Золот.).

На людей, котрі грішать проти Св. Духа, після смерті чекає вічне осудження.

Господь Бог порівнює себе із виноградарем, котрий зробив все можливе для свого виноградника; якщо ж він все-таки не плодоносить, то виноградар розбирає огорожу, щоб люди спустошували і витоптували виноградник (Іс. 5,1-7). Гріх проти Св. Духа не є гріхом безсилля, але гріхом диявольської злоби і тому заслуговує найважчого покарання. Фараон загинув у Червоному морі разом із усім своїм військом (Вихід 14). Євреї, котрі чинили опір пророкам і навіть вбивали їх (Мат. 23, 27), тяжко спокутували в 70 р. після Христа. їх спіткало таке нещастя, якого не було від початку світу і не буде більше (Мат. 24, 21). Римляни зруйнували Єрусалим, понад мільйон євреїв загинуло від голоду, епідемій, міжусобиць або від меча римлян (Йос. Флав.). Бог чинить так, як розумний лікар, котрий не перестає приписувати хворому ліки, незва­жаючи на те, що вони відразу не допомагають, або хворий не хоче їх приймати; він докладає усіх своїх зусиль, щоб урятувати недужого (св. Золот.). Якщо ж хворий, нехтуючи усіма стараннями лікаря, все ж таки не хоче приймати ліків, або навіть викидає їх, тоді лікар перестає його лікувати. Так само чинить Бог із тими, котрі постійно чинять опір Його діючій ласці. Він залишає їх. Саме таких людей стосуються слова пророка Самуїла, які він сказав царю Савлу: "Ти відкинув Господнє слово, й Господь тебе відкинув" (І Сам. 15, 26).

Душа, яка уникає впливу Св. Духа, кам'яніє, вона приречена на вічне осудження (А. Штольц).

Гріхами, які волають до неба за помстою, є навмисне вбивство, заподіяння кривди убогим і немічним, затримання зарплати і гріх сод омський.

Ці гріхи настільки бридкі, що викликають у людей огиду. Коли Каїн убив свого брата Авеля, Бог сказав йому: "Голос крові брата твого кличе до мене з землі" (Буття 4, 10). У законах всіх держав за вбивство передбачені найтяжчі покарання.

Гріхом, який волав до неба за помстою, було жорстоке ставлення фараона до ізраїльтян (Вихід 3, 7). Подібно грішили фарисеї, кривдячи убогих (Мат. 23, 14). Так само грішать і ті, хто користає з нещастя інших.

Тяжким гріхом є кривда, заподіяна вдовам і сиротам (Вихід 22, 22; Сир. 34, 26). Життя вдів саме по собі є нелегким, адже вони повинні викону­вати і чоловічі обов'язки (дбають і про дітей, і про господарство). Тому вони заслуговують на милосердя і допомогу ближніх; хто ж кривдить вдів — той тяжко грішить.

Грішить тяжко і той, хто вчасно не платить робітникам, які на нього працюють (Второзак. 24,14); хто безпідставно знижує заробітну плату (Як. 5, 4) чи не забезпечує робітникам нормальних умов праці.

Гріх содомський отримав свою назву від назви міста Содому. Мешканці цього міста задовільняли свої тілесні пристрасті неприродним способом (Юд. 7). За це вони загинули у Божому вогні (Буття 18). До сьогодні Мертве море є сумним пам'ятником того огидного гріха.

З повсякденними гріхами не слід плутати певні людські недоліки — неввічливість, схильність до немудрих жартів, розсіяність під час молитви і т.п.

"Джерелом повсякденних гріхів є зла воля, недоліку — людське безсилля" (св. Франц. Сал.). Недоліки людського характеру не є гріхами, але і їх треба позбуватися.

КАРИ ЗА СМЕРТНИЙ ГРІХ

Смертний гріх робить людину нещасливою. Той, хто грішить, зазнає багато горя (Пс. 32, 10). Бог говорить грішникові: "Твоя власна безбожність тебе покарає, і твої відступства докором тобі будуть. Знай же і зрозумій, яке це лихо, яка гірка це річ, що покинув ти Господа Бога твого" (Єр. 2, 19).

З людиною, котра відвертається від Бога, відбувається те саме, що було з євреєм, який залишив Єрусалим (оселю живого Бога) і помандрував через пустелю до Єрихону.

Скоївши смертний гріх, людина втрачає освячуючу ласку, її душа вмирає для неба.

Св. Дух покидає людину, яка скоїла смертний гріх. Безбожники самі говорять Богові: "Йди від нас" (Іов 22, 17). Смертний гріх — це злодій в оселі душі, який краде дорогоцінний скарб ласки (св. Бонав.). Отже, душа людини, яка скоїла смертний гріх, умирає для неба. Скоєний гріх породжує смерть (Як. 15). Смертний гріх — це смерть безсмертної душі (св. Вас.).Отже, бачимо, що людина може жити, однак бути мертвою. "Грішники померли вже, хоча ще живуть; праведники живуть навіть тоді, коли вже померли" (св. Золот.). Оплакуєш тіло, яке залишила душа, але не оплакуєш душі, яку покинув Бог.

Господь Бог покидає душу людини, яка скоїла смертний гріх; разом із Творцем покидає Душу і освячуюча ласка.

З утратою освячуючої ласки людина втрачає надприродну красу душі, любов до Бога і до ближнього; стає нечистою перед Богом; її розум затьмарюється, а воля слабне; така людина сама себе позбавляє заслуг за усі здійснені нею добрі справи, а за добрі справи, які здійснить у стані тяжкого гріха, не отримає в майбутньому житті жодної нагороди. Такою людиною керує диявол, штовхаючи на чергові тяжкі гріхи.

Людина, котра живе у смертному гріху, "не приймає того, що від Духа Божого походить" (І Кор. 2, 14). Грішник засліплений, він не усвідомлює своєї нікчемності, не усвідомлює і небезпеки, яка йому загрожує.

Душа, жива духовно, відчуває найменший гріх; грішна душа не здатна відчути жодних докорів сумління.

Смертний гріх послаблює волю людини. Скоївши смертний гріх, людина втрачає будь-яке бажання робити добро. Смертний гріх — це сильце, в яке ти потрапляєш, як птах (св. Бонав.).

Скоївши смертний гріх, людина втрачає заслугу за всі здійснені попередньо добрі справи. Бог говорить через пророка: "Коли праведник відвернеться від своєї справедливості, творитиме кривду й коїтиме всі ті гидоти, що коїть грішник, — то чи йому жити? Ні, не пригадається йому більше вся його справедливість, що чинив" (Єз. 18, 24). Як сильний нічний приморозок нищить квіти, так смертний гріх перекреслює усі наші добрі діла і заслуги (св. Франц. Сал.). За добрі діла, скоєні в стані тяжкого гріха, не отримає людина в майбутньому житті жодної нагороди. Гілка, відрізана від стовбура, в'яне і не плодоносить; так само не може й людина, котра втратила Св. Духа, здійснити жодної справи, яка заслуговувала б на небо (св. Єр.). Як не може працювати тіло, якого покинула душа, так не може здійснювати добрих справ людина, котра втратила життя душі, тобто освячуючу ласку. Душа грішника — наче пустеля, в якій нічого не росте.

Коли Бог залишає душу людини, у неї вселяється чорт (св. Амвр.). Скоївши смертний гріх, людина віддає себе дияволу (св. Золот.), тобто починає йому служити (Рим. 6, 16). Диявол дозволяє собі робити з душею грішника що завгодно, бо "Бог його покинув,... бо визволителя не має!" (Пс. 71, 11). Тому той; хто скоїв один тяжкий гріх, легко скоїть більше.

Людина, яка скоїла смертний гріх, заслуговує на вічну смерть, на неї чекає вічний осуд.

Як ми відкидаємо гниле яблуко, так і Бог відштовхує людину, яка тяжко згрішила. Той, хто скоїв смертний гріх, втрачає освячуючу ласку таку людину кинуть у темряву кромішню (Мат. 22, 13). Смертний гріх — це образа величі Царя царів, і тому тяжким є покарання за нього. "Хвилину триває блаженство, а кара — цілі віки" (св. Амвр.).

Людину, яка скоїла смертний гріх, Господь карає і тимчасовими карами.

Тимчасовими карами Бог карає грішника, щоб допомогти йому прозріти, схаменутися. Бог чинить, як розумний лікар (Сир. 18, 15).

Однією з тимчасових кар за смертний гріх є внутрішнє невдоволення. Смертний гріх нищить спокій І радість душі, як шторм — спокій і прозорість морської поверхні. "Безбожники ж — немов розбурхане море, що втихо­миритись не може, а хвилі його викидають багнюку й болото" (Іс. 57, 2).

Людина, котра живе в тяжкому гріху, носить у собі пекло (св. Золот.). Згадаймо братовбивцю Каїна (Буття 4, 14). Нечиста совість щодня запитує грішника: "Де Бог твій?" (Пс. 42, 2, 4). Як може бути спокійним грішник, знаючи, що всемогутня рука завжди проти нього озброєна? (св. Золот.). Гріш­ника так мучить побожна молитва праведника, як лякає його яскрава блискав­ка або гуркіт грому; на кожному кроці йому здається, що чує вирок засудження (Мег.). Духовні і тілесні втіхи — як вогонь і вода — не можуть співіснувати (св. Верн.). Хто кохається в радощах світу, той не спроможний відчути духовного блаженства (св. Франц. Сал.). Смертний гріх стягає на грішника також інші нещастя; найкращим доказом цього є доля наших прародичів. Адам і Єва змушені були залишити рай, тяжко працювати, стали смертними, вразливими до хвороб і т.д. Подібна доля чекає кожного грішника. Св. Письмо говорить: "Гріх — сором народів" (Прип. 14, 34).

Карою за гріхи є і хвороби. Христос каже до зціленого Ним: "Оце ти видужав, — тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Йоан 5, 14).

Бог карає грішників голодом (згадаймо блудного сина) (Лук. 15). Ідоло­поклонників часів пророка Іллі Бог покарав посухою, котра тривала три з половиною роки і викликала великий голод у цілій країні (І Цар. 17).

Бог знаходить для грішників також інші кари, карає їх втратою майна або людської поваги.

КАРИ ЗА ПОВСЯКДЕННИЙ ГРІХ

Повсякденний гріх здається дрібницею, але це не так. Повсякденний гріх позбавляє нас багатьох благ.

Повсякденний гріх може стати причиною тяжкого гріха і втрати освячуючої ласки.

Св. Письмо говорить: "Хто нехтує малим, той поволі занепаде" (Сир. 19,1). Як хвороба мостить дорогу смерті, так повсякденний гріх мостить дорогу тяжким гріхам (Люд. Гран.) Одяг нищиться, якщо не чистити його від пороху і бруду; подібне робиться з душею, якщо незважаємо на її дрібні плями (св. Ізид). Остерігайся малих гріхів, бо з них виникають великі (св. Золот.). З малого починається, а великим закінчується — хто в малому несправедливий, той несправедливий і в більшому (Лук. 16, 10). Повсякденний гріх стає причи­ною тяжких гріхів, бо позбавляє нас багатьох діючих ласк, без котрих важко перемогти спокусу. Запорошене дзеркало не відтворює образу; не може дзеркало душі яскраво відбивати променів сонця справедливості, якщо його покриває порох тимчасових гріхів (Люд. Гран.). Повсякденні гріхи плямують душу. Остерігайся повсякденного гріха, бо він позбавляє тебе багатьох ласк, які Бог послав би тобі, якби ти не грішив (Марія Лят.). Повсякденний гріх послаблює наше прагнення чинити добро, послаблює нашу волю. "Як хмари стримують тепло сонячних променів, так повсякденні гріхи послаблюють вогонь Божої любові" (св. Тома з Акв.) і роблять людину байдужою і лінивою у служінні Богу (св. Бонав.). А тоді здійсняться слова св. Письма: "Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх" (Одкр. З, 16).

За повсякденний гріх чекають на нас тимчасові кари або вже тут, на землі, або після смерті в чистилищі.

Захарій онімів, бо не хотів повірити Ангелу (Лук. 1, 20). Мойсей не потрапив до обіцяної землі, тому що засумнівався в Божих словах (Левіт 20, 10). "Повинні перейти через полум'я чистилища всі ті, що у хвилину смерті знаходились у полоні повсякденних гріхів, щоб заслужити прощення" (Марія Лят.). Саме тому Святі тяжко покутували за найменші гріхи (св. Григ. В.). Отже, повсякденний гріх є великим злом, якщо Бог, найдоброзичливіший і найлагідніший із усіх батьків, карає його так суворо, а саме тимчасовим відлученням від свого Царства та тяжким покаранням у чистилищі (Люд. Гран.).

ЗЛІ НАХИЛИ

Людина, котра скоїла тяжкий гріх, нагадує нам смертельно хворого; а порочна людина подібна до трупа, котрий розкладається.

Злі нахили — це грішна звичка до скоєння зла, схильність волі до злого.

Злом є все, що протистоїть Божій волі. Віл або кінь, запряжений перший раз до воза, намагається скинути ярмо. Однак поступово звикає до нього, а відтак, якщо його лише відв'язати від жолоба, добровільно йде до воза, хоча знає вже, наскільки це тяжко. Так і з гріхом людини (св. Авг.). Віл і кінь поступово звикають тягнути віз, грішник звикає до недобрих учинків.

Злий нахил набути легко, позбутися ж його надзвичайно важко. Боротися зі злими нахилами тим важче, чим довше людина піддається їм.

До злих нахилів пливемо за течією, до доброчесностей — проти течії (Люд. Гран.). Добрі справи вимагають багатьох зусиль, злі даються легко.

Багато зусиль треба докласти, щоб позбутися злих нахилів. Зійти з гори легше, ніж піднятися на гору (св. Берн.). Грішника обплутує диявол так, як павук муху, і нелегко вибратися з цих пут. Подолати злі пристрасті так само важко, як приборкати наляканого коня (Беляр.).

Чим довше зла пристрасть володіє людиною, тим сильніший її вплив на людину і тим тяжче людині навернутися. Чим глибше вб'ємо цвях, тим важче його витягнути; чим довше перебуваємо в грішній пристрасті, тим важче її позбутися (Люд. Гран.). Недобра звичка вкорінюється так міцно, що позбутися її пізніше дуже тяжко, а навіть неможливо (К. Гуго). Постійно повторюваний гріх стає звичкою, яка породжує постійний потяг до злого і неможливість відірватися від гріха. Остання приводить людину до відчаю, до вічного осуду (св. Авг.).

Людина, якою оволоділи злі нахили, не може виправитися самостійно, їй необхідна допомога. А допомогти їй може тільки Божа ласка. Щоб виправитися, людині потрібні неабиякі зусилля волі і тривала праця над собою. Насамперед необхідно побороти ту пристрасть, якій людина найбільше віддається.

Людина, котрою заволоділи пристрасті, дуже нещасна, бо не має освячуючої ласки, а діючої ласки не сприймає; життя її нікчемне, а після смерті чекає на неї засудження.

Св. Дух не оселяється в закоренілому грішникові. Порядні люди не відвідують такі заклади, де панує розпуста і сваволя, бо добрий не любить приятелювати із злими; і Бог також не хоче та й не може перебувати у заплямованій гріхом душі (св. Макар.).

Пристрасна людина повністю залежить від диявола.

Праведник є вільним, хоча би й був у неволі; людина, якою оволоділи злі пристрасті, є і залишиться невільником, хоча б сиділа на престолі; вона двигає стільки безчесних пут, скільком пристрастям віддається (св. Авг.). Пристрасна людина не здатна сприйняти ласку. Сучасникам Ноя не допомогли його проповіді і навчання, фарисеїв не навернули ні повчання, ні чудеса Ісуса Христа. Пристрасна людина — це хворий на запущену хворобу — йому вже не допоможуть жодні ліки. Зла пристрасть робить людину нікчемною — вона позбавляє маєтку, доброго імені, здоров'я, викликає незадоволення собою і життям, є причиною душевної тривоги (згадаймо долю блудного сина).

Як кару за гріхи Бог зсилає на людей заразні хвороби, голод, війни, землетруси і т.п.

Люди, якими оволоділи злі пристрасті, ніколи не потраплять на небо (І Сам. 6, 9). "Коли живете за тілом, то помрете" (Рим. 8, 13). Ті, хто догоджає тілу, не здобудуть Божого царства (Гал. 5, 19-21).

Людина із злими нахилами позбавлена освячуючої ласки, її розум затьмарений, а воля ослаблена. Грішник не усвідомлює, що він знаходиться в путах гріха.

Пристрасті, що гніздяться в серці грішника, нагромаджують хмари перед його духом І затьмарюють його розум (св. Теоф.). Якщо дивимося через жовте скло, все здається нам жовтим; подібно і пристрасна людина судить про речі не за їх власними прикметами, а слухаючись свого хворого розуму (св. Кир. Єр.). Пристрасна людина ніколи не в змозі пізнати саму себе; вона подібна до води, розбурханої бурею, в якій ніхто не побачить свого справжнього обличчя (св. Вінк, Фер.). Пристрасна людина не раз настільки засліплена, що вважає найсоромніші вчинки доброчесними справами, а ще й висміює і ганьбить того, хто звертає їй увагу на недобрі пристрасті, попереджає про сумні наслідки (св. Авг.). Воля пристрасної людини дуже ослаблена; така людина не має сили робити добро. "Чим більше хто згрішив, тим слабшим стає" (св. Дорот.). Якщо людину, котра міцно спить, потрясемо і розбудимо криком, то вона розплющить очі і спробує встати, але тут же знову засинає. Так само з людиною, котра знаходиться у гріховному сні. Її можна напоумлювати, лякати смертю, судом, пеклом і вічністю; вона слухає, визнає рацію того, хто їй це каже і навіть намагається виправитись, але знову грішить, бо її спокушає недобра звичка (Люд. Гран.). Призвичаєний до злого не може творити добра так само, як негр не може змінити кольору своєї шкіри (Єр. 13, 23). Пристрасна людина вже й не намагається протистояти гріху. "Перша, друга і третя пляма на одязі дратує нас; але відтак уважаємо одяг брудним і не робимо нічого, щоб вичистити його, хоча би навіть він повністю був забруднений" (св. Золот.).

До злих нахилів належать сім так званих головних гріхів, а саме: гордість, жадібність (захланність), гнів, заздрість, ненажерливість і пияцтво (непомірність в їжі та питві), нечистота і лінь.

Ці сім грішних пристрастей є джерелом усіх гріхів людини. Всі інші гріхи випливають із них, як із джерела. Справедливо називаємо їх пристрас­тями, бо вони спричиняють постійний розлад душі. Вони називаються також гріхами, бо проявляються зовні або як тяжкий гріх, або як гріх повсякденний. Як одиничні добрі справи, напр., милостиня, ще не говорять про щедрість душі, так і одиничні недобрі справи, напр., гнів, ще не творять гріха гніву. Називаємо ці гріхи головними гріхами, тому що кожний із них — це неначе голова багатьох інших гріхів та пристрастей. Кожний головний гріх — це отруйний корінь, котрий народжує отруйні плоди. Нахили нашого розуму зв'язані між собою, як ланки одного ланцюжка; якщо потягнемо за одну ланку, то одночасно порушимо всі інші (св. Григ. Наз.) Злі пристрасті вини­кають із пожадливості тіла, пожадливості очей і гордині життя (І Йоан 2, 16). Майже неможливо визначити докладно всі пристрасті, котрі заслуго­вують назви головних, бо кожна окрема людина має свою, особливу вдачу (св. Тома з Акв.) і найрізноманітніші злі нахили. Папа Григорій Вел. та інші визначають 8 головних гріхів, включаючи до їх складу також пусте бажання слави, смуток і т.п. Всі і завжди на перше місце ставлять гордість, як "царицю усіх злих учинків".

Людина, котра постійно віддається порокам, є ідолопоклонником (Еф. 5, 5), бо робить будь-яке створіння або створену річ (напр., себе, ближнього, гроші і т.п.) останньою метою всіх своїх прагнень. Така людина любить світ, а не Бога, а Христос говорить: "Не можете Богові служити і мамоні" (Мат. 6, 24). Головні гріхи загороджують нам вступ на небо, подібно, як 7 народів загородили євреям вступ до обіцяної землі (Второз. 7, 1). Сім головних грі­хів — це 7 чортів, котрих вигнав Ісус із Марії Магдалини (Мар. 16, 9); то 7 злих духів, котрі вертаються в душу людини, якщо остання втратить освячую­чу ласку (Лук. 11, 26). Сім головних гріхів — то 7 тяжких недуг душі, які загрожують їй смертю. Гордість схожа на божевілля, жадібність (захлан­ність) — на параліч, гнів — на лихоманку, заздрість — на сухоти, непомір­ність — на водяну пухлину, нечистота — на заразну хворобу, лінь — на нервові розлади.

СПОКУСА

Спокусою називаємо внутрішній потяг до гріха, викликаний зіпсованою людською природою або впливом ворога душі, диявола.

Внаслідок первородного гріха містяться в нашій природі три недобрі нахили: пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя (І Йоан 2, 16). Ці нахили пробуджуються в нас із різних причин. Деколи спокушає нас злий дух, як спокушав Єву і Спасителя. Потрійне зваблення Христа було якраз справою пробудження пожадливості тіла, пожадливості очей і пихи. Св. Письмо називає диявола "спокусником" (Мат. 4, 3), бо він намагається звабити людей до скоєння зла. Всі Святі змушені були зносити сильні спокуси. Св. Гуга, єпископа з Гренобля (+1132), довгий час переслідували богохульні думки. Св. Франца Салезія (+1622) постійно мучила думка, що Бог його засудить.

Святими часто оволодівали спокуси у справах віри, які могли тривати роками.

Спокусою є і такий стан людини (напр., перед сповіддю або іншою доброю справою), коли нею оволодівають острах або лякливі думки.

— Бог не спокушає нікого (Як. 1, 13), лише допускає спокусу. Тут, на землі, ми повинні боротися з піднебесними духами зла (Еф. 6, 12). Ми оточені розбійниками і не одному випадає така доля, як тому євреєві, котрий ішов із Єрусалиму до Єрихону. Боротьба із злим духом не є легкою, бо вона ведеться потайки і до того ж із сильним супротивником, котрий не знає, що таке праця або сором (Св. Кассід.). Деколи людиною оволодівають спокуси незаслу-жено (Йов); частіше винна сама людина через свою нерішучість, легковажність або недбалість (Єва.). Злий дух найчастіше використовує слабі сторони нашого характеру або нашу прихильність до земних речей. Диявол чинить із нами так, як полководець, котрий штурмує фортецю в тому місці, де вона найслабше захищена.

Сприяють впливові злого духа на нас і тілесні хвороби. Кожний знає, що хворі часто надокучливі, нетерплячі, невдячні і т.п.

Диявол часто діє дуже хитро: приймаючи образ Ангела світлості (II Кор. 11, 14), засліплює людину мнимою правдою й побожністю, як це робив із гонителем християн Савлом. Те, що він вдається до хитрості, свідчить про його безсилля, бо якщо б він мав достатньо сили, то не застосовував би хитрість (св. Єфр.).

Стаємо грішниками не тоді, коли нами оволодіває спокуса, а тоді, коли піддаємося їй.

Не доторкнувшись до розпеченого вугілля, не обпечемося; відігнавши від себе злі думки, не згрішимо. Тому не лякайтеся, коли відчуєте потяг до грі­ха — покладіться на Бога і скажіть: "Господи, прийди до мене на допомогу! Ісусе, Маріє, врятуйте мене!" Острах перед спокусою — це доказ недостатнього уповання на Божу допомогу. Боягуза злий дух мучить ще більше. Хто не в змозі зберегти спокою, не може перемогти. "Така людина не в силі боронитися так само, як не в силі боронитися від ворога держава, ослаблена внутрішніми незгодами" (св. Франц. Сал.). Вона подібна на птаха, спійманого в сильце — намагаючись звільнитися, він ще більше заплутується (св. Франц. Сал.).

Боріться зі спокусами. Спаситель обіцяє: "Вашим стражданням ви спасете душі свої" (Лук. 21, 19).

Бог допускає спокуси заради добра нашої душі, даючи нам таким чином нагоду для набуття нами заслуг перед Ним.

Злий дух, спокусник, має зовсім іншу мету — він прагне нашої загибелі (згадаймо історію Йова).

Спокуса є виявленням прихильності і ласки Бога. Архангел Рафаїл гово­рить Товиту: "Я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе" (Тов. 12, 13).

Бог наділяє своїм довір'ям того, на кого зсилає спокуси. Саме тому найбільше спокус переживають люди богобоязкі. Диявол спокушає не того, кого вже мае у своїх руках, а того, хто хоче від нього втекти або хто йому перешкоджає. Можна припустити, що той, кого дуже переслідують спокуси, є приятелем Бога і ворогом диявола. Саме тому всі святі змушені були терпляче зносити тяжкі спокуси.

Спокуси пробуджують нас із байдужості (отже, є для нас тим, чим острога для коня); утримують нас у покорі, бо дають нам змогу пізнати наше безсилля; примножують наші сили; збільшують у нас любов до Бога; зменшують наші майбутні покарання в чистилищі; врешті, дають підстави надіятися на наше майбутнє щастя (зрозуміло, лише в тому випадку, коли ми долаємо їх). Отже, бачимо, що диявол є в деякій мірі нашим слугою, а його спокуси є для нас лише щаблями драбини, котра веде на небо. Кого непокоять спокуси, той ніколи не повинен молитися про цілковите їх усунення, але повинен просити сили для боротьби з ними. Саме тому шосте прохання в "Отче наш" треба також розуміти так: Боже, не допусти, щоб ми піддалися спокусі.

Бог допускає спокуси щодо кожної людини; однак ніколи не дозволяє спокутувати нас понад наші сили.

"Хто прагне Царства небесного, мусить бути спокушуваний" (св. Петро Дам.). Не може бути увінчаним лаврами переможця той, хто не переміг; ніхто не може перемогти без боротьби; боротися можемо лише з ворогом. Отже, спокуси необхідні (св. Авг.). Тому спокушав Бог людей і після їх гріхопадіння — найкращим доказом цього є Йов і Товит.

Однак, Бог ніколи не дозволяє спокутувати нас понад наші сили (І Кор. 10, 13). Бог — як добрий батько, який не примусить дитину нести більше, ніж вона може. Допускаючи тяжкі спокуси, Бог одночасно наділяє людину ласкою, щоб вона могла встояти перед ними (II Кор. 12, 9). Чим сильніше спокуса, тим більша ласка; чим більша небезпека, тим значніша Божа допомога. Тому ніхто, вчинивши гріх, не повинен виправдовуватись, що спокуса була великою і що не було сили встояти перед нею (М. Лят.)

Для боротьби зі спокусами ми повинні озброїтись ретельністю у праці, частими роздумами про Бога і постійною працею над собою.

Для захисту фортеці необхідні міцні оборонні мури і пильна сторожа; коли ж на фортецю нападає ворог, її треба мужньо і стійко боронити. Так само треба охороняти і нашу душу, щоб до неї не вдерся ворог. Оборонним муром для нашої душі, найкращим засобом проти будь-якої спокуси є постійна праця. Диявол сторониться працьовитих людей. Кожен із нас повинен пам'я­тати, що початком будь-якого пороку є лінь. Тому не дозволяймо лінуватися ні тілу своєму, ні душі.

Можемо протистояти спокусам і роздумуючи про Бога. Той, хто постійно думає про Бога, остерігається, щоб не образити Його ні думкою, ні вчинком. Тому нагадує нам Ісус Христос, щоб ми повсякчас думали про Бога: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне" (Мат. 26, 41).

Диявол — вуж, який повзає по землі, тому він не може досягнути того, хто підноситься до неба (св. Авг.). Беремо верх над злим духом доти, доки, за прикладом Мойсея, тримаємо руки здійнятими до Бога; коли ж їх опустимо, переможе ворог нашої душі (св. Єфр.). Побожні душі потрапляють у блуд найчастіше тому, що не хочуть пам'ятати про присутність Бога (св. Франц. Сал.).

Долати спокуси допомагає нам і постійна праця над собою — подолання надмірної цікавості, захланності і т. п. Христос недаремно постив перед тим, як дозволити дияволові спокушати себе — тим самим Він дав нам приклад, як чинити, щоб подолати ту чи іншу спокусу. Постійна боротьба з самим собою виробляє в нас силу волі, необхідну в боротьбі з дияволом. Той, хто занадто прив'язаний до земних речей, легко піддається спокусам. Така людина схожа на подорожнього, котрий узяв на себе непосильну ношу і тому не може, напр., утекти від розбійників (св. Верн.).

Людина, відчувши, що нею оволоділи спокуси, повинна відразу звернутися до Бога через молитву або згадати про останні речі чи прикрі наслідки гріха.

Якщо ворог, незважаючи на оборонні мури і пильну сторожу, все ж відва­житься напасти на фортецю, то його треба відбити. Дуже важливо, щоб відбити вже перший наступ ворога. Чим рішуче боронимося, тим більше збиваємо ворога з пантелику.

Диявол чинить, як ворог, котрий, здобувши гармати противника, відразу починає ними відстрілюватися. Тому кожному з нас треба бути постійно насто­рожі. "Той, хто відразу не чинить опір спокусам, уже наполовину переможе­ний" (св. Гр.). Якщо ж нам не вистачає для боротьби зі спокусами власних зусиль, то треба просити Божої ласки або молитись. Чиньмо, як Апостоли під час бурі на Генезаретському озері; або як мала дитина, котра, побачивши великого пса, відразу біжить до матері (св. Франц. Сал.). Адам згрішив, бо, спокушуваний, не звернувся за допомогою до Бога (св. Тома з Акв.).

Коли нами оволодівають спокуси, слід відмовити "Богородице Діво" або бодай промовити побожно "Ісусе" або "Маріє". Ці слова мають внутрішню силу проти диявола, ці імена є жахом для пекла (св. Золот.).

Молитва є сильнішою від усіх дияволів, бо завдяки молитві здобуваємо Божу ласку. А Божій силі ніщо не може протистояти (св. Берн.). Молитва допомагає нам встояти перед спокусою, просвітлює розум і зміцнює волю.

Велику силу проти злого духа має і знак святого хреста, і свячена вода. Чорт утікає від знаку хреста, як пес від костура. Багато святих хрестилися відразу, як тільки відчули спокусу і таким чином долали її. Св. Тереса проти спокус завжди вживала свячену воду.

Спокусу можна побороти, почавши думати про щось інше, зокрема, про смерть, суд і вічне покарання. Будь-кого відверне від гріха думка про смерть. Св. Письмо говорить: "У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішиш" (Сир. 7, 36). Допомагає і згадка про сумні наслідки гріха. Римляни говорили: "Що б ти не робив, роби швидко і пам'ятай про кінець". Хто щось робить не задумуючись, той наражається на великі неприємності. У деяких випадках, особливо при спокусах проти віри і проти чистоти, варто просто зневажити спокусу. Пихатих і зарозумілих (отже, і диявола) найлегше пере­могти, зневажаючи їх. Якщо у нас виникають грішні думки, то треба з ними повестися так, як з опалим листям — не помічати їх. Якщо подорожній не зважає на пса, то він перестає брехати (св. Золот.). Можна теж відігнати від себе злі думки, як це зробив Ісус Христос, промовивши: "Геть, сатано!" (Мат. 4, 10). Св. Яків нагадує нам: "Противтеся дияволові, і він утече від вас" (Як. 4, 7). Можна також перемогти спокусника Божим словом (Лук. 4, 4).

Св. Петро радить нам, щоб ми чинили опір дияволу, зміцнюючи свою віру (І Петро 5, 9). Диявол немічний, як мурашка, щодо тих, хто чинить йому опір, і сильний, як лев, щодо тих, хто йому підтакує (св. Григ. В.).

Щоб побороти спокуси, ми повинні упокоритися перед Богом. "Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать" (І Петро 5, 5). Св. Августин молився в момент спокуси: "Господи, я порох і слабке створіння". Нехтуючи всім, що проминає, ми завжди переможемо диявола (Віянней). Тому в момент тяжких спокус сповідаймося в тих тяжких гріхах, які найбільше нас непо­коять — таким чином відженемо найбільшу спокусу. Диявол спонукає нас мовчати, а Бог, навпаки, хоче, щоб ми його натхнення піддавали оцінці наших настоятелів і душпастирів (св. Франц Сал.). Розповідаючи сповідникові свої недобрі думки, вже наполовину перемагаємо спокусу (св. Фил. Н.).

Той, хто переможе спокусу, заслужить від Бога і вічної нагороди.

Поборовши спокусу, здобуваємо нові, особливі докази Божої ласки. Коли Христос прогнав від Себе диявола, "Ангели приступили й почали йому слугувати" (Мат. 4, 11).

Бог говорить: "Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю" (Одкр. 2, 7), "Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Одкр. 2, 10).

Спокуса — це внутрішній потяг до гріха. Потяг до гріха може бути і зовнішнім — це т. зв. зла нагода.

Злою нагодою називаємо місце, особу або яку-небудь річ, котра спонукає нас до скоєння гріха.

Деякі речі є для будь-якої людини нагодою до скоєння гріха, напр., това­риство розпусних людей, читання безбожних книжок. Деякі речі, знову ж таки, є нагодою для гріха лише для деяких людей, котрі так чи інакше схильні до цього або іншого недоброго діла; корчма, напр., є злою нагодою для пияка. Зла нагода може бути добровільна або недобровільна. Корчма є добровільною нагодою для пияка, котрого ніхто не примушує туди йти; зате для схильного до пияцтва господаря корчми вона є нагодою недобровільною.

Той, хто легковажно шукає злої нагоди, вже тим самим грішить. Така людина відразу втрачає Божу ласку і легко впадає в гріх.

Петро на подвір'ї архієрея легковажно приєднався до ворогів Христа. За це Бог відібрав у нього свою ласку, і Петро відразу тяжко згрішив. "Тяжко знаходитись у вогні і не обпектися; так само тяжко мати злу нагоду і не згрішити" (Іннок. XI). Хто любить небезпеку, загине (Сир. З, 27). Хто дотор­кається до смоли, забрудниться (Сир. 13, 1). Нагода народжує грішників.

Той, хто випадково натрапить на злу нагоду і відразу не втече від неї, хоча може це зробити, теж тяжко грішить; він втрачає Божу ласку і скоює тяжкий гріх.

Саме тому Єва у раю згрішила вже тим, що не відійшла відразу від дерева — Бог відібрав за це від неї свою ласку, і Єва скоїла тяжкий гріх. "Перші люди не повинні були навіть торкатися забороненого плоду" (св. Авг.).

Хто не хоче зректися нагоди до гріха, той не здобуде прощення гріхів ні тепер, ні в майбутньому житті.

Така людина не може щиро шкодувати, що вчинила гріх (не може відвер­нутися від створіння і звернутися до Бога), а це є обов'язковою умовою прощен­ня гріхів. Хто може без особливих зусиль зректися нагоди до гріха, але не робить цього, не отримає від сповідника розгрішення. Звичайно, раз чи два сповідник може дати розгрішення, якщо той, хто розкаюється, щиро обіцяє виправитися і шкодує, що згрішив; але якщо він не виправиться, а далі скоює той самий гріх, то сповідник може не дати розгрішення при наступній сповіді. Сповідник повинен дати розгрішення тому, хто не може зректися злої нагоди, бо це було б причиною втрати ним честі, майна або становища, або нанесло б їм певної шкоди. Але якщо і така людина не знайде можливості виправитися, то священик має право не дати їй розгрішення доти, доки не зречеться злої нагоди. Людині, яка не зречеться злої нагоди, загрожує осуджен­ня. Це випливає із слів Ісуса Христа: "Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненим у вогонь вічний" (Мат. 18, 8). Це означає, що ти повинен зректися всього, що є для тебе нагодою до гріха, навіть якщо це для тебе є дуже милим і приємним, інакше потрапиш у пекло. На жаль, люди не в силі зректися того, що може бути причиною вічного осудження душі. "Люди, щоб зберегти тимчасове життя, не шкодують ніяких коштів. А для того, щоб здобути вічне життя, не хочуть принести найменшої жертви" (св. Авг.). Хворий легко погоджується на ампутацію руки чи ноги, рятуючи життя тіла. Так само грішник повинен зректися найдорожчих речей, якщо вони служать причиною гріха, щоб урятувати душу.

Святі ніколи не наражалися на небезпеку гріха. Вони говорили: "У втечі спасіння". Коли розпочалося переслідування християн, св. Петро хотів залишити Рим. Він боявся, що при злій нагоді знову згрішить. І лише коли біля воріт міста з'явився перед ним Христос і наказав вертатися, він сміливо глянув в очі небезпеці. Святі завжди були обережними. А ти, немічна людино, вважаєш обережність зайвою? Не вмієш плавати, а стрибаєш у воду? Пам'ятай, що втеча від нагоди до гріха не є боягузтвом, а є ознакою вірності Богові.

Той, хто змушений наражатися на злу нагоду у зв'язку зі службовими обов'язками або з необхідності, може розрахову­вати на опіку Бога. Не можуть розраховувати на Божу ласку ті, хто наражається на небезпеку гріха без вагомої на те причини (св. Франц Сал.).

Найчастіше нагодою до гріха є корчма, танці, кіно, шкідливі часописи та книжки.

Прочитавши це, можете сказати: "Отже, я повинен жити, як пустельник?" На це питання дає відповідь св. Августин" "Кращі і досконаліші від тебе уникали подібних розваг. Вони могли це робити, то чому не можеш цього робити і ти?"

Ті, хто присвятив своє життя Богові, не позбавляють себе приємностей, вони замінюють їх іншими, досконалішими (св. Авг.). Далі св. Августин говорить: "Великою втіхою є для мене те, що я можу обходитися без марних насолод цього світу! Я колись боявся їх утратити, а тепер радію, що втратив їх". А св. Бернард так говорить про грішних людей: "Вони бачать наше горе, але не бачать наших радощів". Справжню радість може дати лише Творець; у порівнянні з нею будь-яка інша радість є смутком (св. Берн.).

Корчма є небезпечною насамперед для тих, хто без потреби щоденно її відвідує і дуже довго в ній перебуває.

Відвідування корчми не є саме по собі чимось недозволеним; не раз буває просто необхідним, напр., під час мандрівок. Однак, треба вибирати порядні корчми, наскільки це можливо, такі, де є відповідне товариство. Також треба остерігатися надмірного вживання спиртних напоїв та непристойних або без­божних розмов. На жаль, для багатьох людей відвідування корчми вже стало пристрастю. Досвід вчить, що такі люди спиваються, стають жорстокими, сварливими, програють чи розтринькують останні гроші, наживають собі багато ворогів, грузнуть у боргах, занедбують свої службові обов'язки і забувають про добро душі. "Корчма — це толока для овець диявола; тут пасуться вони доти, доки потовстіють для пекла" (Котте).

Танці є небезпечними для тих, хто надто часто і довго тан­цює, або для тих, для кого танець уже був нагодою для тяжкого гріха.

Танці самі по собі не є недозволеною або недоброю розвагою — це приємний відпочинок після втомлюючої праці. У євреїв танці навіть були складовою частиною релігійних обрядів. Цар Давид натхненно танцював перед Кивотом Завіту (II Сам. 6, 14), єврейські дівчата танцювали під час деяких релігійних торжеств (Суд. 21, 21; Вихід 15, 20), навіть Ангели на небі повинні танцювати перед Божим престолом (св. Вас; св. Григ. В.).

Однак не слід танцювати тоді, коли це забороняє робити св. Письмо і наука Церкви (під час Служби Божої, під час посту, тиждень після Великодня та між Різдвом і Йорданом). Не слід також танцювати з особами сумнівної поведінки, а також слід уникати танців, які можуть викликати грішні почуття чи бажання. У багатьох людей сьогодні танець перероджується у пристрасть, викликає у них недобрі потяги, вбиває в них дух побожності і призводить до щоразу більшого морального падіння. Тому багато відомих священиків засудили танці взагалі, кажучи вслід за св. Єфремом: "Де танці, там смуток для Ангелів і радість для чортів". Деколи важко відмовитися від танців, напр., під час весільних або інших радісних урочистостей, якщо бажає того чоловік, наречений, рідня або батько чи матір. Тоді танцюй, але недовго і нечасто (св. Франц Сал.). Не забувай під час танцю про всюдиприсутність Бога. Для кого танці вже були колись причиною тяжкого гріха, той нехай на майбутнє остерігається, якщо це можливо, цієї нагоди до гріха, бо інакше, не отримає від жодного сповідника розгрішення. У такому випадку найкраще не слухати жодних намовлянь, жодних заохочень, а сказати коротко, але зрозуміло: "Це мені шкодить". Треба пам'ятати слова Спасителя: "Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе"

СІМ ГОЛОВНИХ ДОБРОЧЕСНОСТЕЙ І СІМ ГОЛОВНИХ ГРІХІВ

ПОКІРНІСТЬ

Покірним називаємо того, хто усвідомлює свою власну нікчемність і марноту усіх тимчасових речей і відповід­ним чином поводиться.

Чималу покірність виявив сотник з Капернауму, сказавши до Христа: "Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає" (Мат. 8, 8). Так невисоко себе оцінював, хоча займав почесний пост, володів великим маєтком і зробив багато добра (збудував євреям синагогу). Отже, покірність є двох видів. Перший стосується розуму (людина чітко усвідомлює свою марноту), другий стосується волі (людина чинить згідно з цим усвідомленням) (Скар.). Фальшивою була б покірність, якби ми проявляли її лише назовні (тобто не відчували б її серцем). Покір­ність — це добровільне приниження самого себе внаслідок усвідомлення свого безсилля (св. Бонав.).

Покірною стає людина тоді, коли усвідомлює велич Бога і марноту земних речей.

Убогий найкраще усвідомлює своє убозтво, коли порівнює себе з багатим. Св. Августин волає до Бога: "Коли б я пізнав Тебе, то пізнав би й себе". Найкраще усвідомлюємо велич Бога, пізнаючи створені речі (Пс. 19, 2). Люди­на повинна враховувати і те, що Бог створив її душу і тіло з нічого. Все земне проминає, як тінь, і не має перед Богом жодної вартості. "Гріб — це школа, котра навчає покірності" (св. Золот.).

Людина не повинна пишатися тим, що вона багата, бо може втратити своє багатство за одну ніч (як цар Крез), а втратить остаточно при смерті. Не слід людині пишатися і своїм здоровим і гарним тілом, бо будь-яка хвороба може споганити його. Не повинна людина пишатися і своїми знаннями, бо багатьох речей зовсім не знаємо і не будемо знати. Видатний астроном Ньютон, котрий так багато зробив для прогресу людства, одного разу сказав так: "Мені здається, що я мала дитина, котра бавиться на березі моря і час від часу знаходить гладкий камічик або гарну мушлю, а, тим часом, великий океан лежить перед нею недослідженим". "Якщо часом знаєш багато, пам'ятай, що існує далеко більше речей, яких зовсім не знаєш" (Тома з Кемп.)- Зрештою, наше знання порівняно із знанням Бога є незнанням (св. Авг.). Людину не повинна робити пихатою земна слава; натовп найчастіше сьогодні кричить "хвала", а завтра — розпни його!" Як багато земних правителів раптово втратили свою силу і значення (напр., Наполеон).

Навіть Божою ласкою не повинна пишатися людина, бо, по-перше, вона може втратити її кожної хвилини, по-друге, вона (ласка) також є чимось незначним порівняно з тим, що може дати Бог; зрештою, чим більше ласк, тим більша відповідальність. Врешті, людина не повинна пишатися і своїми добрими справами, бо Бог не потребує їх (Пс. 16, 2). Ми завжди є невигідними слугами (Лука 17, 10). Чим би людина не володіла, вона не володіє власне, нічим, або дуже малим. Саме тому покірність ніколи не є лукавством, лише належним пізнанням самого себе.

Покірна людина ніколи не вважає себе кращою від інших, не віддається цілковито земним благам, уповає лише на Бога і не боїться людей.

Покірний любить приниження; ніколи без причини не звертає на себе уваги інших; не чваниться своєю покірністю. Свою покірність така людина завжди носить у серці, не виявляючи її назовні з метою привернути увагу, в разі потреби, проявляє її просто і з цілковитою свободою. Така людина ніколи не називає себе найбільшим грішником, остерігається засуджувати саму себе. Засудження самого себе є найчастіше ознакою гордості.

Покірний ніколи не хизується своїми позитивними якостями, бо знає: що людина відкриває, те Бог приховує, а що людина затаює, те Бог виявляє (св. Авг.). Св. Антоній з Падви довго приховував свою ученість, аж виявив її Бог. Покірний ніколи не вважає себе кращим від інших, а, навпаки, оцінює інших вище, ніж себе (Филип. 2, 3); покірний ніколи не говорить про чужі недоліки; ніколи не прагне бути на першому місці (Лук. 14, 10); радіє навіть тоді, коли не зважають на нього, відсувають його на другий план і упокорюють. Він добре знає, що за це піднесе його Бог (Лук. 14, 11). Таку покірність виявив митар, котрий молився у храмі (Лук. 18, 13). Покірний піклується лише про вічні блага, а не віддається цілковито проминаючим речам. Земні блага (багатство, шана, утіхи, людська слава) не приваблюють його і не спокушають; він знає, що ці речі не зроблять його кращим перед Богом, а легко можуть стати причиною втрати вічного щастя. "Якщо б ми хотіли покірного відзначити, то він би щиро засмутився" (св. Григ. В.). Тимчасові прикрощі (глузування, приниження, дорікання, переслідування) не зможуть розчарувати покірного; навпаки, вони його втішать, тому що, завдячуючи їм, заслужить щастя на небі. Він нехтує зневагою, бо вона не може йому завдати шкоди. Тому говорить св. Павло: "Для мене то найменша річ, щоб ви мене судили чи якийсь суд людський; та й сам себе я не суджу... Хто мене судить — це Господь" (І Кор. 4, 3) — Покірний уповає лише на Бога; він усвідомлює своє безсилля, тому при здійсненні добрих справ не покладається ні на власні сили, як Петро під час Тайної Вечері, ані на свою силу, як Голіаф, а тільки на Божу ласку. Так учинили Йосифа, коли мав намір розпо­вісти свій сон (Буття 41, 16), і Давид перед поєдинком із Голіафом. Покірний не приписує самому собі набутих доброчесностей і добрих справ, а лише Богу; він знає, що це Бог чинив через нього. Покірний належно оцінює Божі добродійства і приписує їх Богові, як Мати Божа, коли сказала: "Велике бо вчинив мені Всемогутній" (Лук. 1, 49). Саме це усвідомлення збільшує в ньому любов до Бога. Без такого усвідомлення буде неможливим прогрес на шляху до досконалості. "Нічого значного не зробить для Бога той, хто не знає, що значні речі отримав від Бога" (св. Тер.). А оскільки покірний усвідом­лює свою нікчемність, отримані ним Божі дари роблять його ще більш покір­ним. Покірний не боїться людей тому, що не звертає уваги на зневаги, які може від них зазнати. Він також знає, що Бог опікується ним і не дозволить скривдити його, бо: "тим, які люблять Бога... усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Покірний згоджується з усім, що Бог вважає добрим. Боягузтво і брак відваги ніколи не були ознаками покірності. "Боязлива покірність — фальшива покірність" (св. Франц Сал.). Якщо б Апостоли не були покірними, вони б ніколи не відважилися боротися з іновірцями.

 Найкращий приклад покірності дав нам Спаситель. Син Божий став слугою, добровільно жив у приниженні, був надзвичайно ввічливим у стосунках з оточуючими і врешті, знеславлений, добровільно помер на хресті.

Христос принизився, прийнявши образ слуги, тобто людську природу (Филип. 2,7). Коли б царський син добровільно на усе життя пішов у неволю, щоб врятувати своїх підданих, то світ дивувався б його добровільному прини­женню. Значно більше принизився христос через Утілення; ще більше — у Пресвятій Євхаристії адже тут приймає Христос образ страви. А при хрещенні Ісуса Христа Св. Дух уподібнився голубу. Устами пророків наказує Христос називати Його "Агнцем Божим". Отже, бачимо, що сам Бог є надзвичайно покірним. На землі Христос жив у постійному приниженні. Місцем народжен­ня обрав Собі не царську палату, а стаєнку і ясла; не цариця, а убога дівиця була Його Матір'ю, убогий тесля — опікуном; Апостолами обрав простих рибалок, а не якихось філософів і т.п. У спілкуванні з людьми Христос був надзвичайно ввічливим; охоче розмовляв із дітьми; приятелював навіть із найбільшими грішниками (про це свідчить розмова з самарянкою біля крини­ці; приязна зустріч Марії Магдалини, котра прийшла з повинною; захист чужоложниці, яку фарисеї хотіли укаменувати). Під час Тайної Вечері Христос без вагань умив Апостолам ноги; на прохання сотника з Капернаум спішить оздоровити його слугу (Мат. 8, 7). Врешті, Христос добровільно обирає Собі смерть на хресті, котра вважалася в той час найганебнішим покаранням (Ціцерон). Отже, власним прикладом Христос переконує нас у тому, що покірність — це царська дорога, яка веде до Бога (св. Григ. В.).

До покірності закликав Христос також у своїх повчаннях. Він говорив: "Найбільший з вас буде вам слугою. Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений" (Мат. 23, 11, 12); в іншому місці говорить: "Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити" (Лука 17, 10).

Приклад покірності показує нам Христос і в притчі про митаря та фарисея, котрі молилися у храмі (Лук. 18, 13). А одного разу звернув увагу на малу дитину і сказав присутнім: "Хто стане малим, як ця дитина, той буде найбіль­ший у Небеснім Царстві" (Мат. 18, 4). Врешті, усе життя Христа є взірцем покірності; Ісус сам говорить: "Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то знайдете полегшу душам вашим" (Мат. 11, 29). Покірним обіцяє Христос возвеличення (Лук. 14, 11) і вічне щастя (Мат. 5, 3).

Покірність приводить до досконалості, возвеличення І вічного щастя. Завдяки покірності досягаємо просвітлення розуму, справжнього спокою душі, відпущення гріхів, вислу­хання молитов, а також легко -перемагаємо будь-які спокуси.

Бог завжди разом із покірними. "Той, хто мало про себе думає і ставить себе нижче від інших, без сумніву, має в собі Св. Духа" (Скар.). Саме тому покірний легко досягає досконалості (усвідомлює своє безсилля і намагається бути щораз кращим). Досконала людина є, одночасно, і покірною, і смиренною, а та, котра небагато вартує, є гордою. "Хто думає, що вартує багато, не вартий нічого; а хто переконаний, що вартує мало, той вартує багато" (св. Тер.). Чим більша святість, тим більша покірність. Покірність веде до возвеличення. Після Великого Посту приходить Великдень. Покірність — це щабель до возвеличення (св. Авг.). Ісус Христос говорить: "Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений" (Лук. 14, 11). "Сми­ріться перед Господом, і він вас підійме" (Як. 4,10). Матір Божа отримані від Бога великі милості приписує своїй покірності: "бо він зглянувся на покору слугині своєї, ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди" (Лук. 1, 48). Покір­ність веде до вічного щастя, бо Христос говорить: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне" (Мат. 5, 3), тобто блаженні ті, котрі усвідомлюють, що, незважаючи на усі земні блага, вони таки є убогими перед Богом. "Вузь­кими є ворота до неба, і лише малі або покірні можуть через них увійти" (св. Берн.). Покірні досягають просвітлення розуму через Св. Духа; лише вони в силі глибоко пізнати духа науки Христа. З цією думкою молиться Христос до Бога: "Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам" (Мат. 11, 25). "Бог гордим противиться, а покірливим дає благодать" (І Петро 5, 5). З довірливими і щиросердними Бог розмовляє, тобто научає їх. Не раз наївні і простодушні люди краще розуміють науку Христа, ніж освічені люди. Пастирі знали про народження Ісуса Христа на відміну від законовчителів і фарисеїв. Той, хто хоче черпати з криниці милостей Божих, повинен схилитися. Покірний досягає справжнього спокою душі. Бог втішає покірних (П Кор. 7, 6). Покірний не буде зарозумілим у щасті і легкодушним у біді. "Якою б великою не була покірність, вона ніколи не зробить нас неспокійними" (св. Тер.). Покірний здобуває прощення гріхів. Митар у храмі лише бився в груди і говорив: "Боже, будь милостивий до мене грішного...", і, вже зовсім прощений пішов додому (Лук. 18, 13). Віз, повний гріхів, але запряжений у покірність, їде на небо; і, навпаки, віз, повний добрих справ, але запряжений у гордість, веде до пекла (св. Верн.). Молитви покірного вислуховуються відразу. Поганського сотника з Капернауму завдяки його покірності Бог вислухав відразу (Мат. 8). Молитва покірної людини пробиває хмари (Сир. 35, 21). Покірний легко перемагає будь-які спокуси. Найкращою зброєю проти диявола є покірність (св. Фр. П.). Нічого так не боїться диявол, як покірної людини (св. Ант. Пуст.). Покір­ність — це єдина доброчесність, якої диявол не може наслідувати.

АНТИПОДОМ ПОКІРНОСТІ Є ГОРДОВИТІСТЬ

Гордовитою називаємо таку людину, котра переоцінює свої власні сили, є високомірною, самозакоханою і ці риси виявляє назовні.

Пихатим був велетень Голіаф, бо переоцінив свої сили (І Сам. 17). Чимало людей переоцінюють достоїнства свого тіла (пишаються своїм ростом, очима, голосом і т, п.); інші переоцінюють вартість свого майна, свої знання, ще інші — доброчесності і т. д. Гордівливий схожий на п'яницю (Євр. 2. 5), тому що обидва зарозумілі і чванливі (св. Вінк. Ферн.); обидва не здатні на якусь добру і розумну справу, ніколи не можуть насититися і врешті-решт деградують.

Гордовитість виявляється назовні таким чином: людина намагається звернути на себе увагу інших своїми розмовами, одягом, прагне почестей, нагород, земних благ, нехтує допомо­гою і ласкою Бога та покладається лише на себе і на тимчасові блага.

Гордовита людина деколи навіть спеціально зневажає себе, щоб здобути цим ще більшу шану. Пихатий та зарозумілий обмовляє інших і вважає їх недобрими; так зробив гордовитий фарисей у храмі (Лук. 18, 40). Він бачить тріску в оці ближнього, і не бачить поліна у своєму оці (Мат. 7, 4). Зарозумілі люди звертають на себе увагу також стилем одягу; обвішуються зайвими прикрасами, намагаються наслідувати моду, не розуміючи, відповідає це їхньому стану і душі, чи ні. Чистий і відповідний одяг не є ознакою гордови­тості. Найчастіше зовнішня чистота є ознакою внутрішньої чистоти, і, навпаки, бруд є ознакою ледащого життя. Пихатий та зарозумілий нехтує допомогою і ласкою Бога; він покладається лише на себе і на тимчасові речі; ні у що не вірить. Гордовитість починається з віддалення від Бога (Сир. 10, 14). Такі люди не моляться, не приймають св. Тайн і т. д.; не хочуть усвідомити своєї нікчемності і гріхів, а коли, навіть, усвідомлюють їх, не спішать до лікаря, але хочуть вилікуватися самостійно (св. Амвр.). Тому Бог є ворогом гордівливих і чинить їм опір (І Петро 5, 5). Гордівливих не любить ні Бог, ні люди (Сир. 10, 7). А яке ж це нещастя — мати Бога своїм ворогом!

Гордовитість стає причиною багатьох недобрих учин­ків і дурниць, веде до зневаги і до вічного осудження; знецінює добрі справи.

Гордовитість — причина будь-яких гріхів (Сир. 10, 15). Зокрема, гордови­тість стає причиною непослуху (як у Авессалома), жорстокості (як у Ірода). Гордовита людина віддаляється від Бога і віри; пихатість є причиною супере­чок, заздрощів, невдячності, нечистоти. І саме для того, щоб така людина усвідомила свою нікчемність і схотіла виправитися, Бог доводить її до тяжких гріхів. Отже, той, хто переможе гордовитість, переможе і всі інші головні гріхи. Пихатість також призводить до приниження людини. "Кожний, хто виноситься, буде принижений" (Лук. 14,11). Зарозумілість є причиною падін­ня держав і народів. Бог стирає навіть пам'ять про гордовитих. Прикладом цього є історія побудови вавилонської вежі (Буття 10). Пихатого чекає вічне засудження. Гордівливість прогнала багатьох Ангелів із неба, а перших людей з раю (св. Берн.). Зарозумілість знецінює добрі справи. Гордовитий уже отримав свою нагороду (Мат. 6, 5).

ПОСЛУХ

Слухняним є той, хто задля Бога охоче готовий виконувати накази своїх керівників.

Отже, послух не полягає лише в тому, щоб узагалі виконувати накази, але щоб виконувати їх охоче, з радістю (св. Він. з П.). Ми часто виконуємо накази, але робимо це неохоче. Такий послух не є доброчесністю, бо до нього примішана злість (св. Ігн. Л.). Про доброчесність послуху можна говорити лише тоді, коли людина піддається волі іншого з огляду на Бога (Бл. Гумберт). Взірцем послуху став Авраам, коли готовий був пожертвувати своїм сином Ісааком (Буття 22). Навіть Син Божий був слухняний, бо був відданий людям, Марії і Йосифові (Лука 2, 51). Творець неба залежав від ремісника, Бог вічної слави — від убогої дівиці. Хто чув щось подібне? (св.Верн.). Йосиф був опікуном Ісуса, отже, убогий може бути настоятелем величнішого, а підлеглий може бути кращим від настоятеля (Оріг). Христос у всьому слухав свого небесного Отця аж до смерті на хресті (Филип. 2, 8). Ще на горі Оливній говорив: "Отче, не Моя, а Твоя воля нехай буде!" Завдяки послуху одного, багато людей стали оправданими (Рим. 5, 19). Слухняним був на землі Той, хто панує в небі над Святими.

Діти повинні слухати старших, насамперед своїх батьків і родичів, жінки — чоловіків, слуги — своїх господарів, усі люди — своїх духовних наставників і світських керівників.

У четвертій заповіді Бог наказав дітям слухати своїх батьків і родичів. Батьків і родичів необхідно слухати, бо вони є заступниками Бога на землі. Св. Павло говорить: "Діти, слухайтеся батьків у всьому" (Кол. З, 20); а в іншому місці говорить, що неслухняні діти вартують смерті (Рим. 1, ЗО, 32). В школі заступниками родичів є вчителі.

Жінки повинні слухати своїх чоловіків. Так розпорядився Бог, сказавши до Єви у раю: "І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою" (Буття 3, 16). Адже жінка створена з чоловіка, отже, є його власністю.

Слугам нагадує св. Петро про послух такими словами: "Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим" (І Петро 2, 18). Про послух щодо духовних наставників говорить так: "Коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар" (Мат. 18, 17). Християни повинні бути підвладними своїм духовним наставникам, тому вірних Христос називає вівцями, а наставників — їх пасти­рями. Ми повинні бути послушними і щодо світських керівників тому що їх влада походить від Бога. Св. Павло говорить: "Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була би від Бога; і ті, Існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню..." (Рим. 13, 1-2).

Згадаймо, що сказав Ісус Пилату: "Не мав би ти надо мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори" (Йоан 19, 11).

Однак, послух має певні межі. Нема потреби слухати началь­ників у таких справах, у яких ми не є їм підпорядковані; також ми не повинні їх слухати тоді, коли вони наказують робити те, що заборонено Богом.

Напр., батьки не мають права примушувати дітей обирати професію, до якої вони не мають покликання, бо покликання дає нам Бог. Також батьки не мають права примушувати дітей до шлюбу. Духовні наставники не мають права радити у чисто світських справах, а світські начальники не мають права радити в чисто духовних справах. Ми не повинні слухати своїх керів­ників, коли останні наказують робити те, що забороняє Бог. Миродайними для нас нехай будуть слова Апостолів, коли Висока Рада заборонила їм проголо­шувати нове вчення: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Якщо наказ місцевої влади співпадає з наказом верховної, то треба слухати верховну владу; якщо ж наказ верховної влади не відповідає наказу Бога, то треба слухати Бога (св. Авг.). Спіткав би нас Божий гнів, якщо б ми більше боялися людей, аніж Бога (св. Авг.). Троє юнаків у Вавилоні не послу­хали наказу і не вклонилися ідолу, хоча за це їх було кинено до вогненної печі.

Бути послушним важко, але послух — найвизначніша з усіх моральних доброчесностей (св. Тома з Акв.).

Послух — чеснота, яка вимагає багатьох зусиль. Майже всі люди від приро­ди володіють даром мовлення, але мало хто вміє по-справжньому вислухати (св. Франц Сал.). Послух вимагає жертви власної волі (св. Бонав.); людина мусить чимось поступитися, особливо тоді, коли отримає наказ, котрий супере­чить її переконанням та інтересам (Альф. Род.). Послух — це покута розуму (св. Франц Сал.). Послух — це добровільна смерть (св. Іван Кл.). Послух — найвизначніша доброчесність. "Нічого більшого не в змозі дати людина Богу, як свою волю підкорити волі Бога з огляду на Бога" (св. Тома з Акв.).

Підкоряючись, найкраще виконуємо Божу волю і швидше досягаємо досконалості.

Підкоряючись, найкраще виконуємо Божу волю, бо наші наставники — це заступники Бога, отже, їх накази є наказами Бога. Коли їх слухаємо, то слухаємо не стільки людей, скільки Бога (Еф. б, 7). Треба зважати не на особу, котра наказує, а на волю Бога, котра оголошується через наших керів­ників (св. Франц з Ас). Слухняний не буде звітуватися про свої вчинки, звіт буде складати його керівник. "Тебе не будуть запитувати про те, чи добрим був наказ, — за це відповідатиме той, хто наказував" (Родр.). Послухом (як і обітницею) ми заслуговуємо на Божу нагороду. Найнезначніший вчинок, здійснений із послуху, цінується Богом більше, ніж найбільша добровільна покута.

Слухаючись, швидше досягаємо досконалості. Послух береже нас перед багатьма гріхами (св. Григ. В.). Послух — це засіб проти гордині (св. Альб. В.). А перемога над гординею є, одночасно, перемогою над багатьма гріхами. Справедливо, що слухняні торжествують над спокусами пекла, бо завдяки послуху вони стоять над злими духами, котрі постраждали через непослух (св. Григ. В.). Послух уселяє в нашу душу інші доброчесності (св. Григ. В.). Саме тому всі досконалі душі є послушними (св. Франц Сал.). Зважмо, що чесноти — це ніщо інше, як послух наказам Бога. "Послух — найбільша чеснота, матір і початок усіх чеснот" (св. Авг.). У пеклі буде покарана лише зла воля; отже, хто через послух зрікається власної волі, той не може потрапити до пекла (св. Лавр. 10).

Щоб стати слухняним щодо свого керівництва, треба вчитися згоджуватися з прагненнями рівних собі людей (св. Франц Сал.). Якщо ж ти комусь наказуєш, то роби це ввічливо (св. Франц Сал.). Крім того, ти не повинен довго роздумувати, коли тобі слід бути слухняним.

НЕПОСЛУХ

Непослушним є той, хто не хоче виконувати справед­ливих наказів свого керівництва.

Першим непослухом був непослух наших прародичів.

Непослух є причиною тимчасового або й вічного нещастя людини.

Непослух робить людину нещасною вже тут, на землі. Згадаймо про сумні наслідки первородного гріха! Непослух Адама зашкодив усьому людському родові (Рим. 5, 12 і наст.).

Непослушного чекає і вічне нещастя. Непослушна людина повинна бути готовою до суворого суду, бо, зневажаючи свого керівника, зневажає не власне його, а Того, на чиє місце він поставлений (св. Авг.).

Непослушний втрачає усі свої заслуги перед Богом. "Будь-яка чеснота неприємна Богові, якщо вона заплямлена непослухом" (Блозій).

Непослушний втрачає багато Божих милостей.

ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ

Доброзичливим називаємо того, хто з любові до Бога не обурюється, коли його кривдять.

Доброзичливість не є чеснотою, якщо вона викликана страхом або бажан­ням особистої вигоди.

Доброзичливий ніколи не обурюється, — він мовчить, коли його кривдять чи ображають; більше того, він увічливий і люб'язний щодо своїх кривдників.

Бог також доброзичливий і лагідний. Бог має владу, але не застосовує її проти тих, хто Його ображає. Він мириться з гріхами людей, терпляче чекаючи на їх навернення.

Доброзичливий приємний Богові (Сир. 1, 35). Саме своєю доброзичливістю сподобався Богові Мойсей (Сир. 45, 4).

Доброзичливістю приваблюємо до себе ближніх, здобуваємо спокій душі і вічне спасіння.

Ісус Христос говорить: "Блаженні тихі (лагідні), бо вони посядуть землю", тобто здобудуть Царство небесне. Доброзичливий (лагідний) полонить серця людей. Доброзичлива відповідь угамовує гнів (Прип. 15, 1). Добра розмова робить добрими злих людей (св. Макар.). Св. Франца Ксаверія, апостола Індії, одного разу закидали камінням, коли він проголошував християнське вчення. Але святий спокійно продовжував говорити. Іновірці здивувалися і стали уважніше прислухатися до його слів, а ті, хто кидав каміння, охрестилися першими. Св. Франца Салезія, єпископа Женеви за його доброзичливістю називали "переможцем диких". Лагідністю та доброзичливістю досягнемо більшого, ніж гнівом, бо гнів — це хвороба душі.

Доброзичливість забезпечує спокій душі. Христос говорить: "...навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим" (Мой. 11, 29). Доброзичливий та лагідний — завжди веселий.

Доброзичливістю здобуваємо для себе вічне спасіння. Бо землею, котру Христос обіцяє доброзичливим, є небо (Пс. 37, 11).

Доброзичливими станемо лише тоді, коли навчимося володі­ти собою, ретельно працюючи над собою і часто думаючи про вічну нагороду.

Ми повинні бути доброзичливими і лагідними передусім щодо наших близьких; відповідно повинні поводитися і керівники зі своїми підлеглими.

Керівники, які хочуть гнівом вплинути на своїх підлеглих, схожі на людей, які, замість того, щоб рятувати потопаючого, тонуть разом із ним (св. Франц Сал.). Керівник повинен бути суворим до себе, а до підлеглих — лагідним (св. Золот.). Саме доброзичливістю та лагідністю керувалися у своїх діях Апостоли, і тому говорить їм Христос: "Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків" (Мат. 10, 16).

Доброзичливість повинна бути головною рисою кожного християнина.

Христос називає вірних вівцями (Йоан 10, 1) і ягнятами (Йоан 21, 15); а ці тварини є смирними та лагідними.

Близькими до доброзичливості та лагідності рисами є ще дві доброчесності — терплячість і миролюбність.

ТЕРПЛЯЧІСТЬ

Терплячим називаємо того, хто з любові до Бога охоче зносить життєві незгоди.

Однак є люди, котрі тільки здаються терпеливими; інші зносять терпляче лише частину страждань. Дехто, напр., терпляче зносить хворобу, але його непокоїть те, що через хворобу стає тягарем для інших. Така терплячість не є правдивою. Найкращим взірцем терпеливості є сам Ісус Христос. Бог Отець також є взірцем терплячості. Він зносить навіть таких грішників, як богохуль­ники і лжесвідки. Великою терплячістю відзначалися Йов і Товит. Теплячий наче скеля серед моря, об яку розбиваються хвилі.

Ми повинні терпляче зносити хвороби, нещастя, повернення до гріха, тяжкі службові обов'язки.

Хвороби й інші нещастя, які спадають на нас, не є справжнім злом. Навпа­ки, таким чином Бог виявляє Свою ласку до нас, бо зсилає їх лише для добра нашої душі. Тому ми повинні зносити їх терпляче і тішитися ними. Не повинно нас гнітити й те, що ми внаслідок своєї людської природи не можемо опиратися гріхам — згрішивши раз, повторюємо свій гріх; помилившись раз, помиляє­мося вдруге. Ми повинні бути терпеливими не тільки до інших, але й до себе. Наше терпіння обов'язково буде нагородженим.

Не повинні нас дратувати і часом занадто важкі чи неприємні службові обов'язки. Не поспішаймо, бо поспішність завжди шкодить. Намагаймося бути подібними до Ангелів, які служать людям, — вони завжди є погідними, спокійними, ніколи не поспішають. Терпляче чекаймо кінця життя і вічних розкошів (Рим. 8, 25).

Терпеливість виявляємо тим, що не гніваємося, не сумуємо надто, не нарікаємо.

Ніколи не треба гніватися. Гнів затемнює розум і часто є причиною несправедливості (Як. 1, 20). Не слід сумувати, коли щось не складається в житті. Сумувати можемо тільки тоді, коли усвідомлюємо, що втратили вічні  речі. Тому говорить Ісус Христос: "Блаженні засмучені, бо будуть утішені" (Мат. 5, 5). Але тут ідеться не про звичайний смуток, а про смуток з приводу щодо втрати дочасних речей. Такий смуток є немилим Богові, "...смуток цього світу — смерть спричинює" (II Кор. 7, 10). Зі смутку не маємо жодної користі.

Ми не повинні нарікати, коли зазнаємо життєвих невдач. Надмірне нарі­кання на долю є ознакою самолюбства і боягузтва. "Тільки перед Богом можна скаржитися на свої терпіння так багато і так довго, як хто хоче, бо така скарга є взиванням до Бога за допомогою" (Мар. Лят.). Така скарга навіть є приємною Богові. Приятелеві може швидко надокучити розмова про твої нещастя, Бог завжди тебе вислухає і пошле таку потіху, що забудеш про свій біль. Тому каже Ісус Христос: "Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас" (Мат. 11, 28).

Деякі люди не є нетерплячими, але вони хочуть, щоб їх втішали і шко­дували у стражданнях, або щоб їх хвалили за терпеливість; така терпеливість є скритою гордістю (св. Франц Сал.). Якщо хтось цікавиться, то треба щиро і відверто розповісти про своє горе, не перебільшуючи його (св. Франц Сал.).

Завдяки терпеливості легко перемагаємо будь-які страждання і спокуси.

Якщо терпляче зносимо дрібниці, здобуваємо відвагу і силу для великих справ (св. Тер.). Лише завдяки терпеливості домігся Йов такої чудової стійкості у стражданнях. Терплячий наділений такою силою, як св. Мученики. Терпля­чість — це корінь і вартовий усіх чеснот; тому що, здійснюючи будь-яку добру справу, зустрічаємо перешкоди, котрі можемо перемогти лише великою терпеливістю (св. Григ. В.)- Терпеливість береже нас від гріха. Ісус Христос говорить: "Вашим стражданням ви спасете душі свої" (Лук. 21, 19). Не втратимо своєї душі, якщо озброїмося терпеливістю. А оскільки з терпеливістю пов'язані тимчасові утіхи, тому говоримо: хто терплячий, той щасливий.

Той, хто хоче терпляче зносити життєві незгоди, повинен чітко уявити собі страждання Христа, а також завжди пам'ята­ти про те, що терпіння є ласкою Бога.

Поміркуємо над стражданнями Христа. Христос страждав сам, щоб ми не боялися страждань (Теаф.). Думай часто про Розп'ятого; твої страждання неможливо порівняти з Його стражданнями (св. Франц Сал.). Згадка про хрест Спасителя робить людину терплячою. Терпіння — Божа ласка. Доказом цього є історія життя Йосифа єгипетського і старого Якова. Тому говорить Архангел Рафаїл Товитові: "Я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе" (Тов. 12, 13). Без терпіння нема спасіння, бо "через багато страждань нам треба ввійти в царство Боже" (Діян. Ап. 14, 21).

Отже, страждаючи, пам'ятай про вічні заслуги, і тоді будеш терпляче зносити будь-які страждання. — Порівняй себе з Мучениками і з тими, хто страждає більше, ніж ти, — тоді твої страждання здадуться тобі квітами (св. Франц Сал.). Однак, не треба у будь-якій дрібниці закликати на допомогу терпеливість (св. Франц Сал.). Врахуй також і те, що через свою нетерпеливість втрачаєш усі заслуги. "Хочеш, чи ні, ти повинен терпіти; якщо терпиш охоче, отримаєш нагороду; якщо терпиш неохоче, то твоє терпіння не зменшиться, а збільшиться" (св. Золот.).

МИРОЛЮБНІСТЬ

Ісус Христос говорить: "Блаженні Миротворці, бо вони синами Божими назвуться" (Мат. 5, 9).

Розбійники напали не на Авраама, а на сварливого Лота. Св. Франца Сале-зія і св. Ігнатія Лойолу врятувала від усяких нещасть їхня поступливість. За те, що відрікаємося від чогось заради спокою, винагородить нас Бог стократно. Ісус Христос обіцяє стократну нагороду в цьому і в майбутньому житті за все, чого зречемося задля Нього (Мар. 10, 29). Згадаймо, яким багатим став поступливий Авраам. Краще солом'яна згода, ніж золота незгода.

Людина повинна бути готовою витерпіти будь-що для збере­ження спокою і згоди; вона повинна також сама, якщо це можливо, уникати всього, що могло б викликати незгоду.

Таке велике благо, як згода, вартує того, щоб окупити його малою жертвою.

Тому треба вміти терпіти задля згоди. "Носіте тягарі один одного" (Гал. 6, 2). Треба намагатися уникати всього, що могло б зруйнувати порозуміння. Зокрема, не треба чинити опір без вагомих причин. Це стосується перш за все сімейного життя. Члени сім'ї повинні бути подібними до очей, котрі завжди разом повертаються в один бік (св. Вінк. Фер.). Лише вдвох можна сваритися; коли ти поступишся, сварки не буде. Поступається той, хто мудріший (хіба що високі ідеї забороняють поступитись).

Однак, не можна задля порозуміння занедбувати справи, які Бог наказує робити, або робити те, що Бог забороняє.

Такої згоди Бог не хоче, тому Спаситель говорить: "Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч" (Мат. 10, 34). Є люди, з котрими неможливо жити у злагоді, хіба що підтакувати їм у їхньому гніві, а така злагода недозволена (св. Тома з Акв.). З такими людьми треба здобувати порозуміння мечем правди.

ГНІВ

Переборювати в собі гнів ми можемо, перш за все, таким чином: якщо ми розгнівані, то не повинні нічого ні говорити, ні робити, а якщо це можливо, відразу повинні помолитися. Якщо когось в гніві образимо, то необхідно негайно цю людину перепросити.

Нехай кожна людина лінується багато говорити і лінується гніватися (Як. 1, 19). Мовчання — це акт терпеливості, завдяки якому здобуваємо перемогу (св. Клим.). Молитва проганяє гнів. Ми в гніві повинні наслідувати Апостолів, котрі під час бурі шукали захисту в Ісуса — тоді Бог угамує приступ гніву і настане тиша (св. Франц Сал.). Святі у таких випадках радили відмовляти "Богородице Діво" — таким чином відганяємо диявола, котрий нас спокушає. Або звикай говорити "Слава Отцю І Сину" і т. д. Не лінуйся відразу помо­литися. Якщо, розгнівані, ми когось образили, то повинні негайно ввічливо вибачитися (св. Франц Сал.). Апостол нагадує: "Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом" (Еф. 4, 26). Якщо відразу не порозуміємося з ображеним, то образа може перерости в довготривалу неприязнь. Учімося у св. Івана Милостивого, патріарха Олександрійського, котрий умів мирити найзапальніші уми. Краще жити зовсім без гніву, ніж гніватися розумно і помірковано (св. Франц Сал.).

ЩЕДРІСТЬ

Щедрим називаємо того, хто, люблячи Бога, охоче готовий допомогти своєю власністю, своїм майном потребуючому ближньому.

Той, хто допомагає потребуючому тільки для того, щоб його хвалили люди, не є щедрим, бо він допомагає не з любові до Бога. Щедрим може бути не тільки багатий, але й убогий. Про щедрість людини судять не по тому, багато чи мало вона офірувала потребуючому, а по тому, з яким наміром і як вона це зробила. Щоб оцінити, великим чи малим був дар, треба знати, чи він був зроблений з добрим наміром і щиро. Щедрий подібний до милосердного Бога. "Чинячи милосердя, стаєте подібними до Бога, Отця вашого, про якого говоримо, що є Милосердям" (св. Золот.). "Той, хто щедрий до інших, наслідує небесного Отця" (св. Кипр.).

Своєю щедрістю здобуваємо прощення гріхів, дочасне благословення і вічну нагороду, а також вислухання молитов і приязнь ближніх.

Щедру людину люблять так само, як сонце, яке дарує нам тепло своїх променів. Христос спонукає нас бути щедрими, кажучи: все, що ми зробили для вбогих, зробили для Нього.

СКУПІСТЬ

Скупим є той, хто занадто упадає за грошима і май­ном, і не хоче поділитися з убогим своїм добром.

Дуже добре бути ощадливим, дбати про забезпечення себе і своєї сім'ї на випадок хвороби і на час старості. Однак, не треба бути надмірно ласим на гроші і майно, тобто не треба намагатися накопичувати більше, ніж потрібно нам і нашій сім'ї. Скупість проявляється, перш за все, в тому, що людина ніколи не задоволена тим, що має, і хоче мати ще більше. Скупим називаємо не лише того, хто намагається накопичити якомога більше добра, але також і того, хто не хоче поділитися з потребуючим надлишками своєї власності. Скупі зустрічаються не тільки серед багатих, але й серед убогих. Серед багатих можемо знайти гроші без скупості, а серед убогих — скупість без грошей (св. Авг.). Скупий є ідолопоклонником (Еф. 5, 5), бо його богом є гроші. Тому кумиру — грошам — він жертвує усі свої тривоги і думки, усі прагнення і дії, і, навіть, душу і спасіння (Терт.). Гроші І майно для скупого є не засобом для забезпечення свого життя та досягнення спасіння, а остаточною метою. Скупий обожнює гроші так, як обожнювала євреї золотого тільця. "Великим є гріх, котрий робить нас залежними від речей, створених для наших потреб" (св. Франц Сал.). Ти повинен панувати над грішми, а не служити їм (Сенека). Пам'ятай про те, щоб гроші були для тебе лише засобом для добродійства.

Скупий завжди незадоволенні, він легко грішить, ні в що, крім грошей, не вірить; він жорстокий у ставленні до себе самого і до ближніх; колись він буде вічно нещасним.

Скупість — джерело зла (І Тим. 6, 10). "... ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штов­хають людей у прірву та погибель" (І Тим.6, 9). Скупий втрачає внутрішній спокій, він живе у постійній тривозі за своє майно. Заради грошей скнара готовий згрішити, і навіть продати свою душу (Сир. 10, 10). Задля грошей Юда зрадив свого Господа і Учителя. Грошолюбство і пожадливість були причиною багатьох воєн, мільйони людей загинули, поклоняючись цьому ідолу. Скнара втрачає віру. "Найбільше зло, причиною якого є скупість, — втрата віри" (св. Лев В.). Постійно зайнятий думками про тимчасові справи, . скупий не має часу подумати про вічність. Не можна одночасно служити Богові і грошам (Лук. 16, 13). Скнара стає жорстоким щодо себе самого, тому що відмовляє собі у найнеобхіднішому. Скупий не наїсться досита, лише бідує (Сир. 14, 9). Скупі схожі на волів, які звозять снопи збіжжя до стодоли, а самі їдять солому (св. Авг.). Караюча Божа справедливість чинить помсту скупому строгим постом за сльози убогих (св. Амвр.). Скнара не раз потрапляє в нужду. Скупий є жорстоким і щодо ближніх. Він не співчуває стражденним, не допомагає убогим (св. Інок.). Скупий лише прагне брати від кожного. Скупий нагромаджує для інших, котрі згодом розтринькують його добро (Сир. 14, 4). Скупого усі ненавидять. Скнару чекає вічний суд; це випливає зі слів Ісуса Христа, які Він скаже в день суду тим, хто стоїть ліворуч (Мат. 25). Скупі не успадкують Божого Царства (І Кор. 6, 10). Зважмо також на такі слова Спасителя: "Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство" (Мат. 19, 24). — Скупість не приносить скнарі жодної користі. Із усіх багатств не залишається скупому після смерті нічого, крім покривала, маленького дерев'яного домика і ями в землі на домовину; своє майно повинен залишити зраділим спадкоємцям, котрі глузують з його ощадливості (Пс. 49, 11 і сл.). Всі зусилля скупого — це павутиння: тяжко воно сплітається, але легко його знищити (св. Бонав).

Якщо хочете перемогти в собі скупість, навчіться давати милостиню. Також добре часто роздумувати над убозтвом Христа І суєтністю земних благ. Хочете перестати бути скупими — станьте щедрими. Скупий повинен навчитися давати милостиню (св. Франц Сал.).

Що ж краще може вилікувати нашу скупість, аніж убозтво Божого Сина? (св. Авг.). Подумай, скнаро, над тим, що Господь твій і Бог, котрий зійшов із неба на землю, не хотів володіти жодним багатством, за яким ти упадаєш; що полюбив убозтво і тому обрав собі матір'ю убогу дівицю, а не могутню царицю; що не з'явився на світ у світлиці, а в стаєнці; що проповідниками свого вчення обрав не знаменитих мужів, а убогих рибалок. Чи ж буде бідна людина охоче прагнути того, чим знехтував Господь усіх створених речей? (Людв. Гран.). Зваж також, що у хвилину смерті змушені будемо залишити усі земні багатства. Ми нічого не принесли на цей світ, і нічого не можемо забрати з нього (І Тим. 6, 7). Не забувай, що у хвилину смерті залишиш все, і що твоє добро, можливо, потрапить у руки злих людей, котрі використають його з недобрими намірами, чим накличуть на себе вічний осуд (св. Франц Сал.).

Найкращий засіб проти хвороби скупості — щоденна думка про смерть (св. Авг.). Отже, замість грошей, прагни здобути якнайбільше доброчесностей (І Тим. 6, 11). Не земні блага, а доброчесності є справжнім багатством; це саме те добро, котре не викопають і не вкрадуть злодії, не знищить іржа (св. Берн.). Багатство минає, доброчесність лишається.

НЕВИБАГЛИВІСТЬ У ЇЖІ І ПИТТІ

Невибагливим (поміркованим) є той, хто лише стільки їсть і п'є, скільки йому потрібно, а під час споживання їжі не є ані занадто ласим, ані занадто вимогливим.

Поміркований споживає стільки їжі і напоїв, скільки йому необхідно для підтримки життєздатності організму (св. Тома з Акв.). Невибагливий споживає харчі, як ліки (св. Авг.), їсть те, що йому подадуть (Лу. 10, 8). Голод — це найкращий кухар (Сократ). Невибагливий зацікавлений, передусім, у тому, щоб їжа була нешкідливою для здоров'я і давала силу для праці.

Хтось може їсти багато і при цьому бути поміркованим у їжі; інший, навпаки, може їсти набагато менше і бути непоміркованим. Чому?

Поміркованість у їжі підтримує наше здоров'я, продовжує життя, зміцнює сили душі, прокладає шлях до багатьох доброчесностей і до вічного спасіння.

Невибагливість корисна для тіла і для душі, веде до багатьох доброчес­ностей. Зберігай поміркованість в їжі та питті, і ніколи не будеш хворіти та доживеш до старості. В цьому житті ми лише подорожні. А подорожньому легше іти, коли він не перевантажений непотрібними речами; ми легше потра­пимо на небо, якщо візьмемо з цього світу стільки речей, скільки нам необхід­но, щоб відбулася наша подорож (св. Берн.).

Швидше досягаємо поміркованості, коли ретельно розмірко­вуємо над правдами нашої св. релігії. Є також їжа духовна, і той, хто її полюбить, не буде так ласо прагнути їжі тілесної. Люди, котрі слухали проповіді Ісуса Христа, забували про їжу. Ісус Христос говорить: "Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих" (Мат. 4, 4). Піднімімо очі до неба, щоб земля не спокушала нас своїми ласощами (св. Кипр.). Пригадуймо часто нужду, яку змушені переносити убогі, а також убозтво, яке добровільно терпів Ісус Христос. Скільки ж є на світі нужденних, котрі вважали б себе щасливими, якби могли хлібом та водою заспокоїти голод і спрагу! Той, що своєю присутністю живить Ангелів, страждав від голоду задля тебе. Ти мусиш знайти в собі сили бути поміркованим задля себе самого (Люд. Гран.).

НЕПОМІРКОВАНІСТЬ В ЇЖІ І ПИТТІ

Непоміркованим є той, хто їсть і п'є набагато більше, ніж це потрібно для організму, а також той, хто під час їди є занадто ласим або занадто вибагливим.

Непоміркованість виявляється перш за все як обжерливість (напр., як у євангельського багатія), пияцтво (як у Валтазара), ненаситність (як у Ісава), жадібність (напр., як у євреїв у пустелі, коли вони побивалися за м'ясом, яке мали в Єгипті) (Вихід 16, 3). До останнього гріха належить також слабість (уподобання) до ласощів. Ненаситний постійно зловживає їжею і схожий на хижого птаха, який, побачивши здобич, відразу кидається на неї. Якою ж нерозумною є людина, котра відгодовує себе для хробаків, які колись зжеруть її в гробі. Непоміркованість завдає великої шкоди. Врахуй, що прагнення поласувати забороненим плодом призвело до смерті усього роду людського (Люд. Гран.).

ЧИСТОТА (невинність)

Чистим є той, хто оберігає тіло і дух від усього, що ображає невинність.

Св. Алойзій утікав, лише почувши непристойне слово; так само робили й інші Святі. Не один ладен був віддати своє життя і майно, аби лише не порушити чистоти, як це зробив Йосиф у Єгипті, св. Агнішка, св. Лукія, св. Урсула, св. Агата і інші. Чистота — чеснота Божого походження, бо Бог приніс її з неба на землю (св. Амвр.). Невинні, непорочні люди схожі на лілеї (Пісня піс. 2, 1). Як лілея наповнює приємним ароматом увесь дім, так і невинна людина своїм добрим прикладом оздоровлююче діє на оточуючих.

Люди, котрі ведуть праведне життя, схожі на св. Ангелів і надзвичайно приємні Богові.

Непорочні є Ангелами в людській подобі (св. Вас). Чистота — це ангельська чеснота, завдяки котрій людина уподібнюється Ангелам (св. Золот.). Праведні люди створюють ангельську родину, котру Ісус Христос започаткував на землі, щоб Ангели прославляли і величали Його не лише на небі, але й на землі (св. Єр.). Праведні душі перевищують Ангелів, бо вони змушені боротися з власним тілом, — Ангели позбавлені подібної боротьби. Як свідчать життєписи багатьох Святих, Ангели охоче приятелюють із непорочними людьми, дово­дячи, що вважають їх рівними собі. Непорочна людина є надзвичайно приєм­ною Богові. Ісус Христос найбільше любив чисті душі. Пречисту Діву обрав собі матір'ю, ангельської чистоти Йосифа — опікуном, Івана Хрестителя з моменту народження було освячено попередником (предтечею) Спасителя; невинного Йоанна Апостола Ісус любив більше від інших і під час Тайної вечері дозволив йому відпочити на Своїх грудях. Свідками Його смерті на хресті були дві чисті душі. Також Христос уподобав собі малих дітей за їх чистоту і невинність (Увергер). Хто любить чистоту серця, той буде мати приятелем Небесного царя (Прип. 22,11). Чисту душу Бог називає "сестрою", "приятелькою", "нареченою" (Пісня піс. 4, 6-8). Кожна чиста душа — це цариця, бо є подружена з Богом, Царем всіх царів (св. Амвр.).

Чисті люди користуються особливою шаною у ближніх. Ще в іновірців праведність була у великій шані. У великій пошані були у римлян жрекині — весталки, котрі зобов'язувалися не виходити заміж протягом своєї тридця­тилітньої служби в храмі. Коли вони з'являлися на вулиці, їм віддавали особливу шану; якщо ж вони випадково зустрічали злочинця, котрого вели на страту, то останнього відразу звільняли. Чи ж повинні ми, християни, легкодумно ставитися до дівчат, котрі відреклися від шлюбного життя задля вищої мети? (св. Амвр.).

Праведна людина краще пізнає Бога, має сильну волю, великий спокій душі, а на небі може сподіватися особливої нагороди.

Чистота серця — це здоров'я духу (св. Берн.). Чисті люди мають ясний розум, вони краще пізнають Бога. Саме їх стосуються слова Ісуса Христа: "Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога" (Мат. 5, 8).

Чистота духу, внутрішня краса і ангельська свобода творять учених і вчителів, філософів і богословів, а також всебічно освічених людей (св. Авг.). Бездоганна чистота стала причиною того, що Йоан Євангеліст зумів так глибоко зрозуміти таємниці релігії.

Чистота надає душам особливої відваги (св. Амвр.). Прикладом такої відваги є мужність слабкої жінки Юдити, котра під час облоги Ветулії прокралася у ворожий табір і стяла голову Олоферну.

Чисті люди легко виробляють у собі й інші чесноти. Чиста людина є щасливою вже на землі. Чистота містить у собі насолоду, є запорукою здорового тіла (св. Ізид.). Хто веде праведне життя, вже на цьому світі досягнув слави воскресіння (св. Капр.). Чистота — це прообраз вічної нетлінності тіл (св. Авг.). Чистота усьому людському тілу надає принадної краси (св. Єфр.). Непорочні люди відрізняються від оточуючих здоровим виглядом, вони доживають до глибокої старості. Коли ж така людина вмре передчасно, то, без сумніву, Бог допускає це з певною метою, а саме: щоб злоба грішників, серед котрих живе праведна людина, не перешкодила її розсудливості (Прем. 4, 11). Зрештою, досить довго жив той, хто жив добре. Праведну людину Бог відзначить колись на небі. Чисті душі будуть знаходитися на небі дуже близько від Бога; будуть стояти біля Агнця і йти за Агнцем, куди би Він не пішов. Вони будуть співати пісню, якої не зможуть співати інші Святі (Одкр. 14, 1-5). Бог увінчає на небі чисті душі (Пісня піс. 4, 8), тобто нагородить їх особливою славою порівняно з іншими Святими. Вічно радіє чистий рід із вінцем перемоги (Прем. 4, 2). "Чисті душі є повірницями Бога, бо Бог об'являє їм свої таємниці" (св. Тома Віл.). Часто дівичий стан називаємо "шлюбом з Богом" або "заручинами з Богом", бо чисті душі близькі Богові (Терт.). Бог завжди охоче вислухає молитви чистих душ. Як цариця Естер досягла усього, бо була відданою своєму чоловікові, так і небесний Наречений радо виконає будь-які прохання чистих душ.

Кожна людина строго зобов'язана вести непорочне життя аж до шлюбу.

Так наказує шоста Божа заповідь. У євреїв каменовано кожного, хто виступив проти чистоти (Второзак. 22, 21). Римляни живцем закопували своїх весталок, котрі сплямили чистоту. Отже, бачимо, що ще іновірці та євреї справедливо карали за порушення чистоти.

Для того, щоб зберегти в собі чистоту, необхідні, перш за все, поміркованість, часте приймання св. Тайн, уміння володіти собою, молитва до Матері Божої, роздумування над релігійними правдами, зокрема над всюдиприсутністю Бога. Треба також уникати непристойних товариств і надто вільної поведінки з особами іншої статі.

Найважче християнинові зберегти свою чистоту (св. Авг.). Давні греки, крім інших богів шанували також богиню — дівчину Мінерву, котру зобра­жали завжди у шоломі, зі щитом і списом. Це повинно було означати, що тяжко зберегти чистоту без боротьби (св. Єр.). Учителі Церкви називають чистоту мучеництвом- Це мучеництво безкровне, однак тяжче від кривавого. Криваве мучеництво триває лише кілька хвилин і відразу здобуває собі славу неба; а для збереження чистоти необхідна постійна боротьба, котра триває все життя. Щоб зберегти чистоту, необхідно вчитися володіти собою, переборювати в собі цікавість і балакучість. Балакучу особу не можна вважати чистою (св. Авг.). Через очі входить смерть до душі (Єр. 9, 20).

Піст також допомагає зберегти чистоту. Треба бути поміркованим, бо непоміркований швидше втрачає невинність, осягнену при Хрещенні (зга­даймо, як Ісав утратив право первородства) (св.Єфр.). Де непоміркованість, там нечистота (св. Амвр.). Не зловживайте алкоголем, бо в ньому розпуста (Еф. 5, 18). Бенкети розпалюють недобру пристрасть (св. Амвр.).

Приймаючи св. Тайни і молячись, здобуваємо Божу ласку, без якої тяжко навчитися володіти собою. "Помиляється той, хто вважає, що власними силами можна подолати пристрасть і зберегти чистоту" (св. Золот.). Тяжко стримувати себе, якщо це не дано Богом (Прем. 8, 21). Сповідаючись і причащаючись, людина загартовує свою волю, необхідну для того, щоб застерегти себе від гріха. Земне вино шкодить чистоті, зате вино небесне (Тайна Євхаристії) є засобом для збереження чистоти (св. Альф.). Із усіх молитов найкориснішою є молитва до Матері Божої. Проповідник Сенері розповідає, що одному розбещеному юнакові священик повелів під час сповіді щоденно вранці відмовляти три рази "Богородице Діво" для звеличення чистоти Матері Божої. Через декілька років, прийшовши до священика, юнак сказав йому, що своєму наверненню завдячує лише тій молитві. Роздумування над релігійними прав­дами відволікає нас від потягу до тілесних задоволень. "Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити" (Гал. 5, 16). Коли відчуємо радість у святій єдності з Богом, то все інше втратить для нас будь-яку вартість. Хто дістав задоволення від духовних почуттів, тому огидні будь-які тілесні насолоди (св. Альб. В.). Зокрема, той, хто зрозуміє й усвідомить те, що Бог всевидющий і всюдиприсутній, ніколи не вчинить такого, що б не подобалося Богові (св. Єр.). Прикладом цього є єгипетський Йосиф (Буття 39, 9). Не надійся на те, що твої гріхи залишаться непоміченими, бо Бог всюдиприсутній, ніщо не зостанеться поза Його увагою (св. Амвр.). У всіх своїх справах пам'ятай про останні речі, і повік не згрішиш (Сир. 7, 40). Коли в тобі підіймається вогонь нечистоти, нехай згасить його думка про вічний вогонь (св. Петро Дам.). Де Божа боязнь, там і чистота, а де відсутня Божа боязнь, даремно там шукати чистоту (св. Золот.). Переважна більшість сьогоднішніх кінофільмів є просто аморальною. Кіно є часто вчителем на одну годину, зате звабником на довгі роки (Мег.). Занадто вільна поведінка з особами протилежної статі також є шкідливою для чистоти.

НЕЧИСТОТА

Нечистим є той, хто ображає чиюсь чи свою невин­ність думкою, словом або дією.

Чиста людина подібна до білої пахучої лілії, нечиста — до колючої тернини. Спаситель пережив такі страшні страждання і дозволив увінчати Свою голову терням для того, щоб надолужити саме за людський гріх нечистоти.

Нечиста людина неприємна Богові, оточуючі теж зневажа­ють її. Нечиста людина подібна до худоби (св. Берн.). Гордість —

це гріх Ангелів, пожадливість — гріх людини, нечистота — гріх тварини (св. Берн.). Людина як вища істота, яка завдяки втіленню Христа стоїть поряд із Богом, повинна соромитися нечистих думок, прагнень, справ, які уподібнюють її до нижчих від Бога істот (св. Тома з Акв.).

Нечистий перестає бути схожим на Бога. Нечистий подібний до того, хто кидає образ Розп'ятого в болото, бо він кидає в болото образ Божества, який у ньому є (св. Вінк. Фер.).

Бог на початку існування світу був дуже терплячим до перших людей; Він вибачав їм їх грішні вчинки і навіть ідолопоклонство. Але те, що вони згрішили нечистотою і тонули в цьому гріху щораз глибше, обурило Бога, і Він пошкодував, що створив людей (Буття 6, 6).

Нечистих людей цураються люди, їх ніхто не поважає (Сир. 9, 10).

Нечисті люди роблять багато дурниць і грішних вчинків, чим накликають на себе суворе Боже покарання і вічний осуд.

Нечистота — як диявольські віжки, якими ведуть до загибелі тих, хто спробує спокусливу страву (св. Вас). Фінал цього гріха є гірким, як полин, і гострим, як двосічний меч (Прип. 5, 4). Гріх, котрий обіцяє тобі тілесну розкіш, — солодка отрута; не довіряй йому! Св. Дух залишає нечистого, отже, розум останнього зовсім затьмарюється. Нечисті — наче кінь і осел, котрі не мають розуму (Пс. 32, 9). Перед очима нечистого — густа завіса, через котру не видно безодні пекла (Корн. a Л.). "Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить" (І Кор. 2, 14). Через цей гріх цар Соломон утратив свою мудрість і настільки змалів розумом, що віддавав Божу шану статуям іновірських жінок (І Цар. 11). Воля нечистого також ослаблена; він не у змозі чинити добрі справи (Беда). Нечистий схожий на людину, яка сама наклала на себе залізні кайдани (св. Авг.). Нелегко звільнитися від нечистоти (св. Тома з Акв.). Отже, нечистий легко потрапляє у різні гріхи, а саме: стає заздрісним, жорстоким, марнотратником, убивцею і т. п. Тяжке покарання чекає нечистого. Передусім він втрачає спокій розуму. До нечистого звертається св. Золотоуст такими словами: "Нещасна людино, тобі можна хіба що поспівчувати, адже ти не маєш жодної спокійної години!" Грішна людина має нечисту совість, і врешті-решт гине (Корн, а Л.). Нечистота руйнує і здоров'я тіла. "Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом, а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла" (І Кор. 6. 18). І хоча зовнішньо людина мила і приваблива, але душа її отруєна гріхом; отже, недовго жити красі тіла (св. Єфр.). Нечистота підточує цвіт молодості і призводить до передчасного старіння (Люд. Гран). Піди у лікарні, будинки для боже­вільних — і злякаєшся страшних наслідків цього гріха. Нечистих Бог карав особливими карами. Потоп був карою за нечистоту (Буття 6, 7); Содом і Гоморру знищив Бог вогнем за цей самий гріх (Буття 18, 20). Бог не карає сьогодні нечистих вогняним дощем лише тому, що для теперішніх грішників приготований вогонь набагато більший, і набагато суворіше покарання (св. Золот.). Нечисті не можуть успадкувати Царства Божого (І Кор. 6, 9), не мають місця в Царстві Христа (Еф. 5, 5). Ніщо нечисте не може увійти до Царства небесного (Одкр. 21, 27). Душа нечистого буде викреслена з числа живучих (Сир. 19, 3), "бо коли живете за тілом, то помрете" (Рим. 8, 13). Розкіш — миттєва, кара — вічна (св. Амвр.). Св. Альфонс говорить, що за цей гріх буде найбільше осуджених.

Ми не повинні забувати і про те, що наша молитва буде вислухана лише тоді, коли молитимемося щиро і ревно, незважаючи на будь-які перешкоди.

Згадаймо про молитву сліпого по дорозі до Єрихону (Лук. 18, 35) і про молитву св. Моніки. Зрештою, зважмо, що й тут, на цьому світі, не можна здійснити нічого великого, не виявивши наполегливості. Всі славетні мужі були людьми надзвичайно працьовитими. "Хто сіє у сльозах, з радістю буде жати" (Пс. 126, 5). Хто працює, той має.

ЛІНЬ

Лінивим називаємо того, хто боїться будь-якої тяжкої праці, котра необхідна для його ж тимчасового або вічного добра.

Лінь проявляється і в тому, що людина зовсім не хоче працювати, не хоче виконувати свої обов'язки, не дбає про добро для своєї душі і про її спасіння. У природі нема бездіяльності — навколо нас все рухається, все працює. "Іди, ледащо, до мурашки; приглянься до її звичаїв, будь розумним" (Прип. 6, 6). Лінивий будь-яку роботу відкладає на потім, бо прагне тільки розваг. Лінивий хотів би отримати нагороду від Бога, але нічого не хоче робити для Нього; бо він (лінивий) лякається всього, до чого треба прикласти хоча б найменші зусилля (Беда). Лінивий навіть не задумується над тим, що він служить дияволу.

Праведні люди бачать в інших тільки добро, ліниві ж не зважають на позитивні риси інших, але тільки на те добре, що є в них самих (св. Григ. В.). Вони схожі на учнів, котрі порівнюють себе лише з найлінивішими і найгір­шими, а не з найкращими товаришами. Саме тому ліниві ніколи не досягають досконалості.

Лінь є причиною багатьох грішних учинків, вона приводить до тимчасових нестатків і до вічного осудження.

"З безділля навчаються багато лихого" (Сир. 33, 28). Лінь — це вчитель недобрих вчинків (св. Вас). Тіло, зіпсоване лінню, стає оселею різних недобрих пристрастей (св. Берн.). Лінивий наражається на численні спокуси. Працьо­виту людину спокушає лише один диявол, а лінивого — сотні (св. Цез.) Птах є в безпеці доти, доки літає; як тільки сяде спочити, його можуть підстрілити. Подібна доля чекає людину, яка перестає працювати (св. Тома Віл.). Лінь накликає на людину тимчасову нужду. Лінивий стає убогим (Григ. 6, 11), розчаровується у житті і стає нещасним. Лінь накликає на людину вічний осуд. Ледар нікому не чинить добра, а це те ж саме, як би робив багато зла. Господар не триматиме в себе слугу, який не хоче працювати, — він прожене його і не заплатить за службу. Так само чинить і Бог (св. Золот.). Дерево, котре не плодоносить, буде зрубане і кинуте у вогонь (Мат. 7, 19). Слуга, котрий належним чином не використає даних йому від Бога талантів, потра­пить до кромішньої темряви, і буде там плач і скрегіт зубів (Мат. 25 ЗО). Ледарі не досягнуть неба, бо сказано: "Збери робітників і винагороди їх" (св. Просп.). Бог не обирає Собі приятелями тих, хто є приятелями вигоди (св. Тер.). Бог сам говорить, що Він зневажає тих, хто є ані холодним, ані гарячим, тобто літнім (ніяким) (Одкр. З 16). Бог — це всепоглинаючий вогонь; Він обрав собі слугами палаючих любов'ю Серафимів; отже, Бог ненавидить байдужості (Корн, а Л.). Бог є більш терплячим до невірного, ніж до байдужого християнина (св. Амвр.).

Лінивий повинен завжди пам'ятати про тимчасову і вічну нагороду за працьовитість; тоді швидше візьметься за роботу.

Ти завжди згадуєш труднощі, які довелося подолати, виконуючи ту чи іншу роботу, — пам'ятай також і про спокій і радощі, які Бог обіцяє тобі. Вони варті прикладених тобою зусиль (св. Авг.). Отже, добре робімо і не біймося втоми, бо прийде час жнив (Гал. б, 9). Жати може лише старанний,але не ледар.

ХРИСТИЯНСЬКА ДОСКОНАЛІСТЬ АБО СВЯТІСТЬ

Той, хто не прагне християнської досконалості, наражається на небезпеку вічної загибелі. Хто не йде вперед, залишається позаду; на дорозі доброчесності немає проміжної стоянки (св. Берн.). Хто відпочиває, той Іржавіє. В момент, коли відчуєш самовдоволення і скажеш: "Тепер досить", — ти пропав (св. Авг.). Ми повинні прагнути до найвищого ступеня досконалості.

Взірцем досконалості є і Святі.

Святі наслідували Христа; отже, все їхнє життя є відбитком життя Ісуса Христа.

Тому говорить св. Павло християнам, щоб вони наслідували його самого (І Кор. 4, 16) і Святих (Свр. 6, 11). З якою ж метою св. Церква протягом року святкує пам'ятні дні Святих? Очевидно, тому, щоб спонукати нас наслідувати їх. Наслідувати святих — легша річ, ніж наслідувати Христа (Вієра). Коли роздумуємо над життям Святих, бачимо, як вони боролися зі своєю неміччю, і це є для нас наукою, і одночасно, заохоченням. Однак, треба враховувати, що майже кожний Святий відзначався якоюсь одною, притаманною лише йому доброчесністю (св. Франц Сал.). Певні справи окремих Святих стосуються відповідних суспільних відносин: стану, маєтку, фізичної сили, вдачі і т. д Тому треба наслідувати, перш за все, лише Святих того самого стану і звання, що й ти, але і їх не в однаковій мірі, — треба завжди зважати на конкретні життєві ситуації чи суспільні відносини.

Християнська досконалість полягає в любові до Бога і до ближнього і в цілковитому відокремленню серця від світу.

Любов є виконанням закону (Рим. 13, 10) і зв'язком досконалості (Кол. З, 14). Одній людині, котра запитала, в чому полягає святість життя, св. Августин відповів: "Люби Бога і роби, що хочеш" (бо той, хто любить Бога, не зробить нічого, що було б неприємним Богові). "Немає іншої досконалості, ніж любити Бога від щирого серця, а ближнього свого, як себе самого; кожна інша досконалість є неправдивою" (св. Франц Сал.). Святість — це правдива відданість Богу (св. Тома з Акв.). Досконалість полягає не в тому, що ми відвідуємо церкву чи часто приймаємо св. Тайни, ретельно дотримуємось посту чи обдаровуємо неімущих милостинею; усе це — лише засоби для досягнення досконалості. Досконалістю не є також цілковита безгрішність; навпаки, вона (досконалість) проявляється саме в постійній і рішучій боротьбі з гріхом. Бог дозволяє, щоб і Святі деколи грішили, щоб утримати їх в покорі; згадаймо падіння Петра. І вже зовсім не є доказом досконалості здійснення надзвичайних справ, яким дивується світ. Чи здійснювала такі справи Матір Божа або св. Йосиф, опікун Христа? Серед Святих зустрінемо більшість таких, котрі нічим не відзначилися в очах світу.

Їх життя було приховане з Христом у Бозі (Кол. З, 3). Любов до Бога завжди поєднується з відразою до грішного світу, тобто до грішних тілесних розкошів і радощів світу. "Коли хтось любить світ, в тому немає любові Отця" (І Йоан 2, 15). Чим більше людина любить Бога, тим більшу огиду вона відчуває до світу, "Любов до Бога знаходить у серці тим менше місця, чим більше панує в ньому земних пристрастей" (св. Альф.). Із збільшенням любові зменшується пристрасть (св. Авг.). Прагнучи наблизитися до вершини досконалості, ми повинні, наскільки це можливо, віддалитися від земних речей (св. Золот.).

Християнської досконалості може досягти людина будь-якого стану і звання.

Святість не є привілеєм окремих станів; серед Святих зустрічаємо представ­ників найнижчих соціальних верств. Адже кожен може любити Бога і ближ­нього. "Легко любити Бога, бо з цим не пов'язана жодна кривда і це не є обтяжливо. Немає нічого приємнішого для нашого серця, ніж любов до Бога" (св. Бонав,). Щодо інших добрих справ, то завжди можна знайти якесь виправдання. Не один може сказати: "Не можу постити" і т. п., але ніхто не може сказати: "Не можу любити" (св. Єр.) Усі прагнення, заняття і обов'язки кожної окремої людини повинні базуватися на канонах побожності. Той, хто щиро прагне християнської досконалості, досягне її неодмінно, хоча, звичайно, не відразу.

Христос говорить: "Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться" (Мат. 5, 6). Прагнення досконалості і щире бажання досягти її веде до досконалості (св. Берн.). Значну частину успіху складає саме прагнення досконалості, котре примножує наші сили, зменшує труднощі, розслаблює ворога, — людина стає приємною Богові і здобуває ласку (св. Лавр. Ю.). Коли хтось спитав св. Тому з Аквіну, хто може стати святим, він відповів: "Той, хто схоче". Ніхто не досяг святості, не маючи до цього великого бажання, так само, як не досяг досконалості в науці або мистецтві той, хто гаряче не бажав цього (св. Альф.). Однак, досягти християнської досконалості можна лише поступово. Наша святість не є справою одного дня. Ніколи не можна досягти досконалості за короткий проміжок часу, хіба завдяки особливій ласці Бога (св. Тер.). Розрізняємо три категорії людей, які стали на шлях поступу до досконалості: початкуючі (котрі ще здатні скоїти тяжкий гріх) ті, котрі виправляються (але ще прив'язані до земних речей і не можуть стрима­тися від скоєння легких гріхів; вони ще не досягли цілковитого спокою); досконалі (котрі вже повністю позбавилися усього тимчасового і звернулися до Бога; вони вже досягли цілковитого спокою) (Вен. XIV). Дорогу до доско­налості називаємо також шляхом очищення, освячення і єднання з Богом. Ці три ступені надприродного життя відповідають трьом ступеням природного (фізичного) життя: дитячому віку, який є віком немочі тіла і душі, юнацькому віку, який є віком розвитку, і зрілому віку (св. Тома з Акв.). Початкуючі повинні роздумувати над останніми речами людини; ті, котрі виправляються (удосконалюються) — над страстями Христа, а досконалі — над добротою Бога і насолодою неба (св. Ігн. Л.) На дорозі до досконалості, не можна зупинятися, бо любов до Бога безмежна. Хто є праведним, нехай чинить правду, а хто є святим — нехай ще освячується (Одкр. 22, 11). Людина у своєму поступі до досконалості може дійти так далеко, що вже на землі повністю наблизиться до стану блаженних духів на небі.

ЗАГАЛЬНІ ЗАСОБИ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЯКИХ МОЖНА ДОСЯГТИ ДОСКОНАЛОСТІ

Є загальні засоби, котрі кожен зобов'язаний використовувати, і особливі засоби, які лише рекомендують використовувати. Нижче перелічимо засоби, які людина повинна використовувати насамперед на шляху до християнської досконалості.

Треба бути добросовісним (сумлінним) у малому, завдяки чому здобудемо великих ласк і не скоїмо легко тяжкого гріха.

Вже в природі бачимо, як з дрібних речей утворюються великі (маленьким є жолудь, але який міцний дуб із нього виростає). Так само і в духовному житті. Тому необхідно враховувати навіть найменші дрібниці. Не присвоюй навіть мізерних речей, остерігайся будь-якого обману, будь-якого непристой­ного або нечесного слова, свято дотримуйся даної обіцянки, ніколи не промовляй легковажно слова "Бог" і т. п. Хто є праведним у малому, здобуває у Бога великих ласк. Саме його стосуються слова Ісуса Христа: "Слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим" (Мат. 25, 21). Хто ж у малому недобросовісний, — втрачає багато ласк, Бог карає його. Так було з Мойсеем і з Захарією. Мойсей не повірив Богу і тому не потрапив до обіцяної Землі; Захарія онімів, бо не довіряв словам Ангела. Хто праведний у малому, не зможе так легко скоїти тяжкий гріх. Христос говорить: "Хто вірний у найменшім, той і в великому вірний, а хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний" (Лук. 16, 10). Отже, швидко рухається вперед той, хто пильно зважає на дрібниці. Це бачимо і в нашому буденному житті. "Якщо хочеш бути великим, починай із малого" (св. Авг.). Хто ж погорджує малими речами, з часом пропаде (Сир. 19, 1). Дрібна необережність не раз є причиною великого нещастя, яке отруює людині ціле життя. З малої іскорки виникає велика пожежа. Те саме відбувається і з гріхом. Юда спочатку крав дрібні суми, згодом став зрадником і врешті — самогубцею. Зневажання дріб­ниць завжди є доказом прихованої зарозумілості.

Треба вчитися володіти собою.

Отже, не треба бути занадто цікавим і балакучим, не треба кричати і голосно сміятися, не треба нарікати на непогоду, на хвороби, не треба бути жадібним у їжі, довго спати, втрачати час на розваги, не треба багато говорити про себе. Таких обмежень не тяжко дотримуватись. Святі дотримувались більш суворих принципів, котрі далеко не кожній людині під силу. Іван Хреститель умів володіти собою за будь-яких обставин. І св. Павло говорить про себе: "...умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним" (І Кор. 9, 27). Католицька Церква своїми застановами намагається навчити християн умінню володіти собою. Вміння володіти собою — це свого роду вид мучеництва (св. Верн.). Чи це не страждання — постити, сидячи за заставленим багатьма стравами столом, чути тягар убозтва серед багатства? (св. Григ. В.). Хто вміє володіти собою, є царем, тому що замість того, щоб дозволити керувати собою своїм пристрастям, він їм наказує. Таку людину називаємо переможцем, бо вона здобула перемогу над своїми недобрими пристрастями без крові і поту (св. Кипр.). Саме таких людей стосуються слова із св. Письма: "Блаженні, що умирають в Господі" (св. Амвр.). Вміння володіти собою — характерна ознака правдивого христия­нина Христос говорить: "Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною" (Мар. 8, 34), що означає: хто хоче бути Моїм учнем (християнином), нехай учиться вмінню володіти собою. Тому говорить і св. Павло: "Ті ж, що є Ісус Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями" (Гал. 5, 24). Найтяжча бороть­ба — це боротьба з самим собою, а найкраща перемога — перемога над самим собою.

Навчаючись володіти собою, досягаємо просвітлення розуму, загартовуємо свою волю для боротьби зі злом, здобуваємо справжній спокій душі.

Маємо закон у членах своїх, що воює проти закону розуму нашого (Рим. 7, 23). В наших членах мешкають недобрі пристрасті, котрі ми повинні перебо­рювати (Кол. З, 5). Наше тіло щоденно веде боротьбу з душею, а ми щоденно повинні боротися з нашим тілом (св. Авг.). Людина повинна ставитись до себе так, як до хворого; хворому відмовляємо у багатьох його примхах (св. Берн.). Хто робить все, що йому заманеться, незабаром стане робити те, чого йому не можна робити (св. Авг.). Хто відмовляється від дозволених речей, той відречеться і більше застережеться від речей недозволених (св. Григ. В.). Найдосконаліша людина згрішить відразу, як тільки перестане вчитися володіти собою (Родр.). Вміння володіти собою просвітлює розум. Коли даємо Богу наше тіло, Він дає нам Свого духа (св. Бриг). Убиймо, в собі тілесні бажання, щоб сильніше проявились наші духовні бажання, котрі дають нам життя і спокій (св. Вас). Вміння володіти собою зміцнює волю, як гартування зміцнює немічне тіло. А коли воля сильна, то людина швидко переборює недобрі пристрасті тіла та різні спокуси диявола. Навчившись володіти собою, досягаємо правдивого душевного спокою. Якщо навчишся наказувати своїм пристрастям, здобудеш предивний спокій і блаженний відпочинок душі (Родр.). Хто задля Бога зрікся усяких тілесних похотей, той зазнає найсолодших утіх Св. Духа (Тома з К.).

Хто переборює свої недобрі пристрасті, той сам собі дарує спокій на довгий час (св. Кипр.). Людина досягає справжнього спокою тоді, коли тіло дозволяє душі керувати собою, а душа — Богу (св. Лев В.). Здобутий спокій душі є передчуттям вічного щастя (св. Золот.). Нелегко розгнівати того, хто вчиться володіти собою. "Вміння володіти собою має дві доньки: лагідність і терпеливість" (А. Штольц).

Ще іновірці передчували, що, відрікаючись від самого себе, молена здобути любов Бога і досягти досконалості.

Згадаймо римських весталок, котрим заборонялося виходити заміж (вважалося, що їх дівоцтво приносить приємність Божеству і щастя Римській імперії), чи буддистських жебраків — факірів, які не раз протягом цілого життя катували своє тіло, завдяки чому їхні одновірці вважали їх святими.

Справедливо говорить Тертуліян: "Людська душа за своею природою вже є християнською". Отже, іновірці передбачали правдиву дорогу, котра веде до щастя, але не знайшли її, бо не вистачало їм світла об'явлення.

Треба остерігатися всього, що є зайвим, передусім у харчу­ванні і в розмовах.

Усе зайве є гріхом (Кат. Еммеріх). Зайвим є, напр., вишуканий одяг, дорога домашня обстановка, організація розкішних бенкетів і т. д. Хто кохаєть­ся в таких речах, той не досягне досконалості. Св. Дух не входить до серця, переповненого земними турботами; Він любить лише чисті серця. "Хто хоче стати на шлях доброчесності і досконалості, повинен почати з того, щоб особливо ретельно переборювати захланність у їді" (св. Андр. Ав.). Не може бути воїном Христовим той, хто ще не переміг жадоби піднебіння (св. Григ. В.). Хто їсть або п'є набагато більше, ніж треба, втрачає багато ласк і легко зваблюється. Тому говорить Христос: "Горе вам, що ситі нині" (Лук. 6, 25). А св. Петро нагадує: "Будьте тверді і чувайте! Противник ваш

, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти" (І Петро 5, 8). Також треба остерігатися непотрібної балаканини. Балакучість завжди є ознакою гордовитості і нерозуму і стає причиною багатьох гріхів. Де багато слів, там убозтво духа (Прип. 14, 23). Мудрі мужі завжди були маломовними (Григ. 17, 27). Лише дурні говорять багато (Сир. 10, 14) тому що хочуть здаватися розумними і розважливими. Багатомовність не обійдеться без гріха (Прип. 10, 19). Нестриманість язика є часто джерелом незгоди (св. Григ. В.). Той, хто не грішить словом, є досконалою людиною (Як. З, 2). Хто не вміє стримати свого язика, ніколи не досягне досконалості (св. Фил. Н.). "Коли хтось уявляє собі, що він побожний, а не стримує язика, — лиш обманює своє серце, побожність того марна" (Як. 1, 26). Зашкодить собі той, хто є необережним у розмові (Григ. 13, 3). Тому нагадує св. Павло: "...порожніх та нечестивих суперечок уникай" (II Тим. 2, 16). Однак не треба бути і занадто мовчазним у спілкуванні з нашими ближніми. Знай міру!

Треба дотримуватися впорядкованості і злагодже­ності, завдяки чому здобудемо спокій і багато чого досягнемо за короткий час.

"Усе нехай діється пристойно й докладно" (І Кор. 14, 40). Отже, треба призначити для себе певну годину для відпочинку, молитви, їди, роботи і т. д. Треба дотримуватися порядку в домі, це збереже нам багато часу і праці. Порядок — це половина праці. "Порядок — проводир до Бога; все, що від Бога, є впорядковане" (св. Авг.). Бог установив дивовижний порядок у всьому Всесвіті. Порядок знаходимо у церквах, монастирях, у війську і т. д.

Треба постійно молитися, бо молитвою відганяємо від себе багато спокус і забезпечуємо присутність Св. Духа в нашо­му серці.

Постійна молитва охороняє нас від багатьох спокус. Ісус Христос говорить: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу" (Мат. 26, 41), а св. Павло нагадує: "Моліться без перерви" (І Сол. 5, 17). Постійна молитва забезпечує присутність Св. Духа в нашому серці. Безупинно молячись, притягаємо до себе Св. Духа (св. Єфр.). Всі Святі молилися надзвичайно багато. Блаженний Климентій Гофбавер молився навіть ходячи вулицями Відня. "Святі більше молитвами, ніж працею, вимолили свою святість" (св. Альф.). Звикай часто молитися, не забувай про так звані побожні зітхання. Хто дотримується цього, схожий на подорожнього, котрий час від часу вип'є трохи вина, щоб краще мандрувалося (св. Франц Сал.).

Треба частіше сповідатися у своїх тяжких гріхах і частіше причащатися.

Гріхи, в котрих ми вже сповідалися І за які шкодували, є справді відпущені нам; тому не мусимо їх згадувати в наступних сповідях, хоч можемо. Однак, Святі раз по раз сповідалися у своїх колишніх тяжких гріхах. Хто завжди сповідається лише у повсякденних гріхах, а скоєних раніше тяжких гріхів не визнає, той легко може стати гордівливим, зарозумілим і переконаним у тому, що він майже став святим. Зате залишається покірним той, хто часто визнає свої тяжкі гріхи. Хто часто причащається, той не скоює помилок і досягає досконалості. Дивуємося досконалості перших християн; однак, не забуваймо, що вони причащалися щоденно. "Вони постійно перебували... на ламанні хліба й молитвах"(Діян. Ап. 2, 42).

Приклад Святих спонукає нас наслідувати їх. Не один скаже собі вслід за св. Августином: "Міг цей і той, чому ж не міг би й ти, Августине?" Святі самі охоче вивчали життя інших Святих і наслідували їх. "Вони робили так, як художники, котрі мусять часто підносити погляд на предмет, який малюють" (св. Вас). Звичайно, не кожний при своїй недосконалій любові до Бога може в усьому наслідувати Святих.

Ми повинні вивчати життя передусім Святих нашого стану, тому що в цьому випадку будемо мати найбільше користі (св. Франц Сал.). Життя і вчинки Святих є для нас практичним Євангелієм (св. Франц Сал.). Життя Святих — це Євангеліє у прикладах (св. Альф.). Велику користь приносять роздумування над релігійними правдами; вони (міркування) просвітлюють розум, спонукають волю до здійснення добра, дають нам справжній душевний спокій. Релігійні правди — наче вогонь, котрий освітлює і зігріває все, що знаходиться поруч. Релігійні правди (Євангелія) — це пожива для нашої душі; вони можуть наситити нас, як це випливає зі слів Ісуса Христа до самарянки (Йоан 4, 13). Саме тому, що люди мало розмірковують над релігійними правдами, у світі так багато зла (Єр. 12, 11). Всі Святі стали Святими, роздумуючи над релігійними правдами (св. Альф.).

Треба любити самотність, бо саме на самоті здобуваємо багато ласк, котрі зміцнюють наш дух; усамітнившись, обері­гаємо себе від багатьох спокус та гріхів і зростаємо у доброчесностях.

Нехай прикладом у цьому для нас буде Христос. Христос любив молитися, усамітнюючись або на горі (Йоан. 6,15), або у пустелі (Лук. 5,16), або на горі Оливній (Йоан 22, 38). До тридцяти років Спаситель жив скрито і самотньо. Усі Святі часто вдосконалювалися в побожності, усамітнившись. Св. Бенедикт протягом трьох років жив самотньо у гірській печері; св. Ігнатій Лойола довгий час перебував у печері Манреса. Той, хто сьогодні нікому не відомий, живе тільки для Бога, засяє колись у славі (Кол. З, 3-4). Самотнє життя — це спосіб життя земного Ангела (св. Золот.). Усамітнюючись, здобуваємо багато діючих ласк. Коли ми на самоті, промовляє до нас св. Дух (Ос. 2, 14). Голос Бога чуємо лише тоді, коли втікаємо від гамору світа. Чим більше віддаляємося від гамору світа, тим ближче знаходимося до нашого Творця (Тому з К.). О самотність! На тобі квітнуть величні квіти Христа, в тобі розвиваються повні довір'я зносини з Богом (св. Єр.). Самотність приносить нам справжнє задово­лення. Щастя — це плід, котрий розвивається лише у затінку самотності. Коли суєтність витягне тебе із самотності, то скоро побачиш, що світ — це велика рілля, з якої збираємо більше клопотів, ніж приємностей (Галюра). Самотність захищає нас від спокус і гріхів. Доки Адам був сам, він не згрішив; а скоїв гріх саме в присутності жінки (св. Амвр.). Ной сховався на кораблі перед потопом. Саме на самоті ми уникаємо напастей диявола. Самотність допомагає нам зберегти в собі чесноти і сприяє їх розвиткові. І якщо хто-небудь досяг досконалості, то тільки завдяки самотності (св. Вас. В.). Отже, той, хто віддає перевагу світським розвагам, ніколи не буде вдоволеним і морально досконалим.

Однак, не треба втрачати відчуття міри в бажанні жити на самоті, а також прагнути самотності з нечесними намірами.

Як і в усьому, тут треба притримуватися такого принципу: проміжна (середня) дорога найкраща. (Доброчесність знаходиться посередині). Хто занадто цурається людей, завжди лишається позаду. Справедливо говорить німецький поет Гете: "Талант розвивається на самоті, характер — серед виру світу". Ми не можемо жити серед людей і не спілкуватися з ними. З одними у нас складаються службові стосунки, з іншими — дружні, приятельські. Адже і Матір Божа відвідує свою тітку Єлизавету, щоб привітати її (Лук. 1, 39). Остерігайся світу, втікаючи від нього не тілом, але способом життя; бо світ не є диявольським за природою, він є лише дияволом зіпсований (св. Золот.).

Треба дотримуватися визнаних правил поведінки і ввічливості.

Порядна людина намагається нікого не образити своєю пове­дінкою і бути доброзичливою та щирою у стосунках із ближніми.

Звичайні правила пристойної поведінки виникли внаслідок намагань люди­ни у стосунках із іншими відкинути все, що могло б образити ближнього. Кожна освічена людина і людина, котра прагне бути порядною, повинна дотримуватись певних правил поведінки. Напр., заходячи у чужий будинок, треба вичистити перед дверима взуття, викинути цигарку, постукати у двері, і тільки, коли запросять, увійти; увійшовши, привітатись, знявши капелюха, і лишатися на місці, доки не запропонують сісти. Зустрічаючись на вулиці, необхідно вклонитися, знімаючи капелюх. Вітаючи когось, не треба пильно вдивлятися в нього, бо це ознака зухвальства. В церкві не треба нікому вклонятися; церква — місце молитви і там усі рівні. Звертатися до ближніх треба доброзичливо і ввічливо; під час розмови не можна тримати руки в кишенях або закладати їх за спину. Треба остерігатися голосного сміху, занадто голосної розмови, перебивати когось під час спілкування; слід намагатися уникати позіхання і кашлю, розмовляючи з іншими, коли ж це вже мусимо робити, то необхідно прикрити рот хусточкою або рукою.

Однак, і тут треба знати міру, щоб не здаватися оточуючим смішними.

Не треба надавати ввічливості великого значення, бо вона сама по собі не є досконалістю. Є люди, котрі зовнішнім проявом порядності намагаються прикрити свої недоліки і недоброзичливість. Треба пам'ятати, що ввічливість і порядність — це лише один із засобів досягнення досконалості.

Ввічливість сприяє виробленню в людині характеру, бо неодноразово стримує її від моральних помилок; вона також навчає покірності, виробляє вміння володіти собою.

Ввічливість не раз наказує нам поступитися чимось на користь іншого, стримує нас від суперечок, від образи співрозмовника.

Ввічливість — це вправляння в доброчесності. Але ми повинні пам'ятати, що лише тоді заслужимо милість Бога, коли вправлятимемося у ввічливості не з земних спонукань, а задля прославлення і вшанування Бога.

Ввічлива людина поважає владу, шанує старших віком, вона завжди уважна до ближнього, її воля спрямована на творення добра. Ввічлива людина ніколи не сперечається; їй можна дові­ряти, її поважають, своїми вчинками вона позитивно впливає на оточуючих.

Ввічлива людина охоче прислухається до мудрих повчань, вона прагне позбутися негативних рис.

Ніжна і лагідна розмова прикрашає життя, сприяє тому, що люди легше зносять взаємні незгоди. Ввічливу людину люблять усі, і тому їй легше досяг­нути поставленої мети. Відомо, що невихованість і непорядність окремих людей не раз була причиною кривавих воєн. Знаємо також із досвіду, що ввічливий продавець має набагато більше покупців, аніж неввічливий. Дива­ком був би той, хто не хотів би рахуватися із загальноприйнятими правилами поведінки.

ОСОБЛИВІ ЗАСОБИ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЯКИХ ЛЮДИНА МОЖЕ ДОСЯГТИ ДОСКОНАЛОСТІ

У розмові з багатим юнаком Христос дав зрозуміти, що дещо не є наказане, а тільки рекомендоване.

Той, хто хоче досягти найвищої досконалості, повинен дотримуватись трьох євангельських порад, а саме: цілковитого послуху, довічної чистоти і добровільного убозтва.

Порадами називаються ці три доброчесності тому, що Христос не наказує, а тільки радить їх дотримуватись. Хто не дотримується цих порад, не грішить. У Новому Завіті ми є ніби приятелями Бога, отже, Бог дає нам поради, як друзям. Новий Завіт — це завіт свободи (волі), на відміну від Старого Завіту, який був скоріше завітом неволі і залежності. Наказується підлеглим, вільним людям даються поради. Дотримуючись трьох євангельських порад, приносимо в жертву Богу нашу волю, наше тіло і нашу тимчасову власність. Три єван­гельські поради — неначе три плеча духовного хреста, на котрому добровільно розпинаємося разом із Христом (св. Франц Сал.). Хто дотримується цих порад, той є мучеником (Тома з К.). Його мучеництво не є короткочасним, як у мучеників крові, але постійним (Родр.). Хто прислухається до євангельських порад, досягне найвищого ступеня щастя (св. Авг.). Більшої нагороди заслуго­вує те, що робимо не примусово, а добровільно (св. Єр.).

Цілковитий послух — це абсолютне підпорядкування своєї волі начальству.

Цілковитий послух відрізняється від християнського послуху. До христи­янського послуху або послуху перед світським чи духовним начальникам зобов'язаний кожний; він не стосується абсолютно усіх дій і вчинків людини, лишаючи їй ще велику свободу. Духовна влада вимагає, напр., лише слухання Служби Божої в неділі і свята і т. д., однак, залишає нам вибір церкви і години, в які ми повинні виконати цей обов'язок. Цілковитий послух — це послух у будь-якому виді діяльності. Такий добровільний послух є найбільшою жертвою, яку можемо принести Богові: "Хто постить, дає милостиню або жертвує Богові свою честь, той завжди дає Богу лише частину себе. Однак той, хто віддає йому в жертву свою волю, не має вже більше нічого, що міг би дати; такий жертвує Господу Богу усе" (св. Альф.).

Цілковитий послух щодо начальника не є чимось нерозумним або не гідним людини. Адже людина добровільно підпорядковує свою волю волі начальника, тобто людині, котра має більше досвіду і мудрості. Вона чинить, як розумний подорожній, котрий Іде за досвідченим провідником. "Дуже тяжко пізнати себе самого, зате легше дати пізнати себе іншому" (св. Вас).

Довічна чистота — це відмова від шлюбного зв'язку і подо­лання усіх нечистих пристрастей.

До подолання усіх нечистих пристрастей людину зобов'язує шоста заповідь Божа. Для того, щоб дотриматися довічної чистоти, треба зректися шлюбного зв'язку. Хто дотримується цієї поради, вже на землі веде ангельське життя (св. Атан.). Така людина своєю гідністю стоїть навіть вище від Ангелів, котрі вільні від будь-яких тілесних пристрастей; людина ж має тіло і повинна боротися із спокусами (св. Вас). Хто керується цією порадою, є царем, бо панує над самим собою (св. Амвр.). Краще не одружуватися, ніж жити у шлюбі (І Кор. 7, 38). Це випливає з того, що шлюбні взаємини сприяють низьким пристрастям, а піклування про сім'ю занадто захоплює думки людини і прив'язує її до землі (св. Тома з Акв.).

Добровільне убозтво (бідність) — це абсолютне зречення будь-яких земних статків.

Кожна людина зобов'язана допомагати своїм майном потребуючим ближ­нім. Але, без сумніву, більшою жертвою є зречення будь-якої власності і життя в добровільному убозтві з любові до Бога. Добровільне християнське убозтво відрізняється від убозтва, яке обстоювали поганські філософи. Вони відрікалися від багатства із земних міркувань — хотіли позбутися клопотів, які пов'язані з багатством. Ми ж, християни, прирікаємо себе на добровільне убозтво, щоб краще служити Богу і, таким чином, здобути добро.

Розрізняємо й убозтво недобровільне, — коли хтось не має нічого або володіє дуже малим статком. Врешті, розрізняємо також убозтво духа, до якого зобов'язаний кожний. Убогий духом є той, хто, незважаючи на своє багатство, славу і знання, визнає, що перед Богом він є дуже бідним. "Хто є убогий із Христом, той є дуже багатим" (св. Єр.).

Ці три поради називаються євангельськими, бо їх висловив Христос, проповідуючи Євангеліє і служачи прикладом дотримання їх.

Ісус Христос сказав багатому юнакові: "... приходь і йди за мною" (Мат. 19, 21), що означає: довірся мені і дозволь повністю керувати тобою. У цих словах і криється порада цілковитого послуху. Коли Христос говорив про нерозривність шлюбу, Він сказав, що є люди, котрі залишаються самотніми для неба, і одночасно додав: "Хто може збагнути, нехай збагне" (Мат. 19, 21). Цими словами проголосив Спаситель довічну чистоту.

До вищезгаданого багатого молодця Ісус Христос говорить: "Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним" (Мат. 19, 21). Цими словами Ісус Христос проголосив добровільне убозтво.

Христос сам дотримувався трьох євангельських порад, бо не дослухався до своєї волі, а виконував волю Того, хто Його послав (Йоан 5, ЗО), жив самотньо і в добровільному убозтві.

Христос був дуже убогим; Він обрав місцем народження стаєнку, убогу дівицю — матір'ю, убогого столяра — опікуном; а сам не мав де голови прихилити (Мат, 8, 20).

Дотримуючись трьох євангельських порад, ми перебо­рюємо в собі три найголовніші негативні пристрасті, усуваємо найскладніші перешкоди на шляху до спасіння душі, таким чином досягаючи найвищої досконалості.

Той, хто дотримується трьох євангельських порад, переборює не одну якусь пристрасть, але вириває коріння всіх пристрастей і закладає міцну основу для багатьох чеснот (св, Тома з Акв.), Причиною усіх гріхів є потрійна похіть: похіть тіла, похіть очей і бажання зазнати усіх благ земного життя: тілесного задоволення, матеріальних достатків і слави (І Йоан 2,16). Певними засобами проти цієї потрійної похоті є молитва, піст і милостиня. Однак той, хто хоче докорінно і рішуче позбутися в собі зла похоті, повинен дотри­муватись трьох євангельських порад. Через послух він переборе в собі зарозумі­лість і гординю, через чистоту — похіть тіла, через убозтво — заздрість. Євангельські поради усувають найскладніші перешкоди на шляху досягнення спасіння душі. Якщо дотримуємось цих порад, звільняємося від будь-яких земних пут і швидше можемо досягти своєї найвищої мети. Стаючи убогими, зрікаємося земних благ; стаючи чистими — тілесних задоволень; стаючи покірними, зрікаємося власної свободи. Таким чином, не лишаємо для себе абсолютно нічого і можемо вільно прямувати дорогою досконалості, котра веде на небо. Те, що земні блага є справді великою перешкодою на шляху до з'єднання з Христом, бачимо на прикладі історії про багатого юнака (Мат. 19). Багатство ніби довгий одяг, котрий путається між ногами і заважає ходьбі. Подорожній із легкою ношею швидше дійде до кінцевого пункту.

Перешкодою на шляху до Христа є і шлюб. Мріючи про подружжя, людина прагне сподобатися іншій людині; вільна від таких мрій людина піклується лише про те, щоб сподобатися Богу (І Кор. 7, 32). Хто звільняється від земних пут, стає здатним дивитися неозброєним оком на Сонце справедливості (св. Золот.). Він досягає найвищого пізнання Бога. Нехай ніхто не скаже: той, хто має маєток, може робити ближнім більше добра, отже, й здобути собі більше заслуг, ніж той, хто добровільно живе в убозтві. Хто дає милостиню, дає лише частину свого добра, але добровільно убогий віддає усе. Чи ж не була рятівною для людства діяльність добровільно убогих, незважаючи на їх убозтво? Згадаймо, скільки добра зробив для людей св. Вінкентій з Павло, або як прислужилися людству монаші чини.

Однак, євангельські поради не є самі по собі досконалістю, а лише засобом для досягнення досконалості.

Найвищою досконалістю є абсолютна любов до Бога. "Дотримання люди­ною євангельських порад ще не робить її досконалою. "Можна щось урочисто пообіцяти, але не дотримати зобов'язання" (св. Тома з Акв.). Не можна також назвати досконалим того, хто дотримується євангельських порад, але зловжи­ває їжею або напоями, або піддається гніву, честолюбству, є скупим і т. п.; така людина заслуговує покарання.

Не всіх людей закликає Бог дотримуватись євангель­ських порад, бо, як говорить: "Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано" (Мат. 19, 11).

Покликаними є всі, котрі хочуть отримати ласку і роблять усе для того (св. Єр.). Однак, непокликаний не повинен нехтувати євангельськими порада­ми. "Хоча дорогий перстень не налазить на твій палець, однак через це не викинеш його в болото" (св. Франц Сал.).

Дотримуватись євангельських порад зобов'язані усі монахи, а також деякі світські люди, які прийняли обітницю.

Монаший чин — це група людей, котрі ведуть спільний спосіб життя, оснований на вченні Ісуса Христа. За допомогою монаших чинів Церква дає своїм членам нагоду досягти найвищої досконалості. Монах добровільною обітницею приймає на себе обов'язок прагнути найвищої досконалості, дотри­муючись трьох євангельських порад (св. Тома з Акв.).

Нижче подаємо історію виникнення монаших чинів. Коли розпочалось переслідування християн, деякі з них утекли в пустелю. Декого з цих утікачів зібрав св. Антоній Великий у Єгипті (у Тебанській пустелі). Жили вони в окремих келіях, віддавалися праці та молитві і дотримувалися євангельських порад (св. Антоній помер у 356 р., у віці 105 років). Св. Пахомій зібрав усіх пустельників під одним дахом. Вони зобов'язалися жити, керуючись спіль­ними принципами і правилами. Так на одному з островів Нілу виник перший монастир. На зразок цього монастиря св. Іларіон, ігумен (+371), заснував монастирі в Палестині та Сирії, св. Василій, архієпископ Кесарії в Кападокії (+379) заснував монастирі в Малій Азії. В державах Зах. Європи засновниками перших монастирів стали св. Мартин (+402), єпископ із Туру у Франції і св. Бенедикт із Нурсії (+543). Невдовзі виникли, окрім чоловічих, і жіночі монастирі. Членів чоловічих монастирів стали називати "монахами" (від гр. "монахої" — пустельник), а членіви жіночих монастирів — "монахинями". Найвідомішими монашими чинами є чин Василіян (заснований св. Василием Великим — (+379), чин Францисканців (заснований св. Франком із Ассизу (+1226), чин Домініканців (заснований св. Домініком (+1261), чин Єзуїтів (заснований св. Ігнатієм Лойолою (+1550), чин Лазаристів (заснований св. Вінкентієм із Павло (+1660), чин Редемптористів (чин Спасителя, заснований св. Альфонсом (+1787) та інші. Найсуворішим чином є чин Трапістів. Кожний чин переслідує свою мету: догляд за хворими, виховання молоді, місіонерська діяльність, виконання певних ручних робіт і т. д. Члени монашого чину зобов'язані перебувати в якомусь визначеному місці або домі (монастирі). Всіма монахами керує настоятель, якого обирають на три роки. Кожний чин має свій стиль одягу. Зарахування до монашого чину відбувається через професію (визнання), тобто через складання обіту. Професії передує новіціят, тобто випробовування, яке триває щонайменше протягом одного року. Кожний монастир — це парафія, яка існує сама для себе. Всі монаші чини, як свідчить історія, принесли багато добра людству, передусім, завдяки здійсненню справ милосердя, а також завдяки поширенню наук. Монахи або доглядали за хворими (як Милосердні Брати і Сестри), або виховували молодь (як Василияни, Єзуїти, Піяри, шкільні Брати), або проголошували слово Боже (як Францісканці, Домініканці, Редемптористи), або займалися якимось ремеслом, мистецтвом та науками (Бенедиктини). Навіть ті чини, члени котрих лише роздумували над релігійними правдами, підносили своїми творами між вірними дух побожності і Божої боязні; як гірники, видобували вони на денне світло дорогоцінні скарби Божих тайн. Всі монаші чини завжди відзначалися великою щедрістю щодо убогих.

Деколи буває, що і світські люди зобов'язуються обітом дотримуватися євангельської поради довічної чистоти. Так зробила, напр., св. Агнішка в Римі (+304), яку закатували, бо вона відмовилась вийти заміж за сина прокон­сула і не порушила обіту чистоти.

Дотримання двох інших порад для світських людей пов'язане з великими труднощами.

Світське духовенство також зобов'язане до покори перед своїм єпископом.

Це зобов'язання світські священики приймають при освяченні на піддиякона.

ВІСІМ БЛАЖЕНСТВ

Це означає: блаженні ті, які не надають великого значення своєму багатству, славі, здоров'ю, знанням і т. д., розуміючи, що, незважаючи на все це, вони є убогими перед Богом. Вони блаженні, бо вже на землі мають небесний спокій, а після смерті безперечно досягнуть вічного щастя.

Отже, убозтво духа — це покора, а не дурниця. Убогі духом — наче діти. Багаті духом — це гордовиті люди, котрі надто високої думки про себе і про те, що мають. Багатий може бути убогим духом тоді, коли зрозуміє, що багатство сам по собі не має перед Богом жодної вартості. Тоді він стає схожим на аптекаря, котрий має отруту, але не труїться нею (св. Франц Сал.).

Убогий може бути багатий духом, якщо є занадто зарозумілим і пихатим. Однак, у житті складається так, що найчастіше багаті духом заможні, а убогі духом бідні.

Убогі духом уже тепер утішаються небесним спокоєм; тому Христос говорить, що їх є Царство небесне. Убогі духом здаються своїм ближнім позбавленими усяких радощів, однак вони відчувають таке задоволення, про яке світські люди навіть поняття не мають. Убогі духом після смерті досягають вічного щастя. Убогим духом належить небо так само, як перли належать тому, хто заплатив за них велику суму, бо убогі духом зреклися усяких земних речей, віддали за небо все, що мають (Родр.).

Блаженні лагідні, бо вони опанують землю.

Блаженні ті, що, незважаючи на заподіяні їм кривди, збе­рігають душевний спокій (не обурюються), бо вони заволодіють ближніми (завоюють їх серця), а після смерті досягнуть неба.

Блаженні плачущі, бо вони будуть утішені.

Блаженні ті, котрих засмучує втрата вічних речей, бо Бог уже тепер пошле їм радість, щоб забули про скорботи, а після смерті обдарує їх вічною радістю.

Тут не йде мова про тих, кого засмучує втрата земних речей, напр., коли обмине їх якась розкіш. Такий смуток є доказом того, що серце людини ще не відірвалося від земних справ; і ця печаль не допоможе людині. Смуток — це лише ліки гріха (Дрекселій). Він (смуток) не допомагає, якщо стосується земних речей, але стає корисним, якщо стосується гріха (св. Авг.). Смуток навіть шкодить людині, як міль одягу, або хробак дереву (Прип. 25, 20). Смуток для душі є тим, чим сильний холод для тіла. Скорботи світу призводять до смерті (II Кор. 7, 10), Похмурий настрій — найкраща пора для диявола, щоб зваблювати і знищувати (Родр.) Тому часто нагадує нам св. Письмо про радощі серця, бо "радості серця — то життя людини" (Сир. ЗО, 22). — Та є також смуток, приємний Богові (II Кор. 7, 10), а саме смуток із приводу власних гріхів і гріхів наших ближніх. Такий смуток збуджує радість і втіху. Блудний син оплакував свої гріхи, але зрадів, коли повернувся до батьків­ського дому (Лук. 15). Розбійник на хресті після скорботи зазнав великої радості, коли Христос обіцяв йому рай (Лук. 23). Те саме було з Марією Магдалиною, коли Христос похвалив її велику любов і пробачив її гріхи (Лук. 7). Давид відмовив у великій журбі покаянний псалом (Пс. 50), і Бог через пророка Натана відразу об'явив йому відпущення гріхів (II Цар. 12,13). Св. Моніка слізно молилася протягом 18 років про навернення свого сина і діждалася тієї радості наприкінці свого життя. Смуток, причиною якого є гріх, не є правдивим смутком, бо з ним зв'язана внутрішня радість. Той, хто розкаюється, завжди є засмученим, але цей смуток приносить йому радість (св. Франц Сал.). Св. Єронім говорить: "Незважаючи на усі сльози покаяння і тривоги, часом відчуваю таку радість, що здається мені, ніби я живу серед ангельських ликів".

Також можна бути засмученим із приводу страждань, які нам посилає Боже Провидіння; такий смуток також веде до радощів і утіх. Так сумував Христос на горі Оливній, коли бачив наближення своїх страждань, до Нього зійшов Ангел, щоб утішити Його. Сумувала і плакала удова з Наш, коли відпроваджувала свого одинака до гробу; але відразу утішилася, бо Христос воскресив його. Сумували Апостоли після вознесіння Ісуса Христа, але з'явилися два Ангели й утішили їх. Бог звичайно чинить так, що перед утіхою посилає нам страждання, бо хоче, щоб ми в покорі іще з більшою вдячністю прийняли Його дари. Таким чином Бог хоче збільшити нашу радість. "Бо радість після смутку завжди приємніша" (св. Берн.). Плачущі будуть утішені в майбутньому житті. "І витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше" (Одкр. 21, 4). Хто сіє із сльозами, той збере з піснями (Пс. 126, 5). Короткий тимчасовий плач здобуває нам вічні радощі (св. Петро Дам.).

Блаженні голодні і прагнучі справедливості, бо вони наситяться.

Блаженні, котрі щиро прагнуть справедливості або мораль­ної досконалості; вони досягнуть цього без сумніву, і на небі здобудуть спокій, оглядаючи Божество.

Бажаючий правди поганський сотник Корнилій не лише молився, але й постив і давав милостиню; врешті Бог послав до нього спочатку Ангела, а пізніше Петра, котрі оголосили йому правду (Діян, Ап. 10). Протестант граф Штольцберг протягом семи років шукав правдивої релігії і знайшов її (Мег. 6, 194).

Той, хто щиро прагне святості, дійде до неї. Двадцятиоднорічний помічник пекаря Климентій Гофбавер (котрого називали "Апостолом Відня") мріяв стати священиком. Йому довелося подолати немалі труднощі, але він таки досяг своєї мети: ставши священиком, він невдовзі дійшов до високої святості (+1820). Кого мучить голод або спрага, той віддасть усе, щоб угамувати їх; так віддав Ісав право первородства за миску сочевиці. Подібно чинили і Святі; усі свої зусилля (молитви, пости, щоденну працю, нужду) вони спрямовували на вгамування душевного голоду. Якщо голод і спрага не дуже приємні речі, то жага зростати в пізнанні і святості поєднуєтся з радощами і зовсім не порушує спокою душі (св. Тер.). Щиро прагнучи справедливості, стаємо здатними прийняти Божу ласку. Прагнучі справедливості можуть надіятися на спасіння. "Хто прагне справедливості, ніколи не думає, що вже досягнув своєї мети, ніколи не скаже: "Досить!" Він постійно прямує до справедливості. Лише вічний голод заслуговує вічного підкріплення" (св. Верн.).

Блаженні милосердні, бо вони будуть помилувані.

Блаженні ті, котрі допомагають потребуючим ближнім, бо вони здобудуть у Бога прощення гріхів і матимуть у Його особі лагідного суддю.

Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

Блаженні ті, котрі не прив'язують серця до земних речей, бо вони вже тепер краще пізнають Бога, а після смерті будуть оглядати Його обличчям до обличчя (І Кор. 13, 12).

Пихата, скупа, непоміркована людина не має чистого серця, бо її серце заполонили проминаючі речі — слава, гроші, вишукані страви. Чисте серце мають лише ті, котрі не здатні скоїти жодного гріха (св. Золот.). Чому св. Йоан Євангеліст так глибоко пізнав дух релігії і зрозумів тайни Божества? Чому те саме можна сказати про кожного святого, хоча ні один з них не був ученим?

Тілесна людина не розуміє того, що є Духа Божого (І Кор. 2, 14). Мудрість не притаманна лихій душі і не оселяється в тілі, відданому гріхам і порокам (Прем. 1, 4). Правда не являється нечистим душам, зате перед правдиво чистим серцем не може сховатися (св. Берн.). Нечистий дух ніколи не може володіти даром духовного знання (Касиян). Папір, на котрому хочемо писати, повинен бути чистим; так само і Бог через Св. Духа може впливати лише на таку душу, котра є вільною від тілесних похотей (Родр.). Лише в чистій воді відбивається сонце.

Блаженні, що творять спокій, бо названі будуть синами Божими.

Блаженні ті, котрі задля спокою охоче приносять жертви, бо вже тепер будуть утішатися особливою опікою Бога, а після смерті будуть нагороджені за те, що зуміли перебороти себе.

Блаженні переслідувані за справедливість, бо їх є Царство Небесне.

Блаженні ті, котрі вже тут, на землі, змушені страждати за свою віру або християнські чесноти. Вони вже тепер будуть сповнені внутрішньої радості, а після смерті досягнуть найви­щого ступеня щастя.

Яку невимовну радість відчував св. Стефан, коли його каменували: він бачив відчинене небо й Ісуса в Його славі (Діян. Ап. 7, 55). Св. Павло сказав: "Я — повен утіхи, я переповнений радістю посеред усіх наших напастей" (II Кор. 7, 4). Як інакше могли б св. Мученики витерпіти з таким спокоєм страшні муки, якби не поєднувалася з ними небесна насолода? (св. Авг.). Велика радість — страждати задля Христа (св. Золот.). Христос сам говорить про переслідуваних задля Нього: "Нагорода ваша велика на небі" (Мат. 5, 12). Терпіння, пов'язані з переслідуванням — це дорогоцінні коштовності, які будуть колись прикрашати вінець Святих у небі (К, Гуго). Якщо хочеш ко­лись царювати з Христом, страждай із Ним тут (Євзев. К.). Страждати задля Бога — це найбільша честь на світі.

Послідовність вісьмох блаженств указує на те, що на нашому шляху до неба є три етапи. Перший етап — переборення в собі усього грішного через покору, лагідність і оплакування гріхів. Другий етап — освячення себе через милосердя. Третій етап — єднання з Богом через збереження чистоти серця, спокою і терпеливості.

Ряд блаженств починається і закінчується обітницею небесного Царства. Це означає, що й інші блаженства (проміжні) здобувають нам вічну нагороду на небі. Все, що обіцяно блаженним: убогим духом — небесне Царство, лагідним — земля, плачущим — утіха, голодним і прагнучим справедливос­ті — насичення, милосердним — помилування, чистим — споглядання Бога, миротворцям — Боже синівство, переслідуваним — небесне Царство несе в собі обіцянку вічного щастя в небі.

Світські люди вважають тих, котрих Христос називає блаженними, немудрими.

Світські люди керуються зовсім іншими принципами, а саме: найбільше щастя — це багатство» найбільше нещастя — убозтво. Вони вважають, що покірним, і щасливим є той, хто вільний від клопотів та скорбот; що треба прагнути якнайбільшого багатства; що лише їжа насичує людину; що треба користуватися благами світу, доки можна; що перед будь-якою кривдою треба захищатися; що щасливий той, хто не змушений страждати. Справедливо сказав св. Павло: "Мудрість цього світу — глупота в Бога" (І Кор,, 3, 19).

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Католицький Народний Катехизм" ]

[ Купити книгу: "Католицький Народний Катехизм" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!