Католицький Народний Катехизм - Перша частина

Зміст | Вступ | Перша частина | Друга частина | Третя частина

Віра

ПІЗНАННЯ БОГА

Пізнання Бога — це пізнання Його ознак і досконалостей, пізнання Його справ, Його волі, визначених Ним засобів ласки і т. д. "Ростіть у пізнаванні Бога," — каже Апостол (І Кор. 1, 10). На землі пізнаємо Бога неясно, наче в невиразнім дзеркалі; лише після смерті пізнаємо Його докладно (І Кор. 13, 12).

Досконало пізнаємо Бога в небі.

Досконале пізнання Бога в небі є суттю щастя Ангелів і Святих. Пізнання Бога є їх поживою, і саме це мав на увазі Архангел Рафаїл, кажучи до Товії: "Я уживаю корму невидимого і напою, якого люди не можуть оглядати" (Тов. 12, 19). А Ісус Христос говорить: "Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і Того, що Ти післав, Ісуса Христа" (Йоан 17, 3). Пізнання Бога святими в небі не є таким самим, як те, яке ми на землі можемо осягнути. Блаженні в небі пізнають Бога безпосередньо, бо оглядають Його "віч-на-віч", а ми можемо Його пізнати лише через Його твори і об'явлення. Тут різниця така сама, як між тим, хто на карті оглядає якісь краї, і тим, хто подорожує по цих краях і докладно їх бачить. У першому випадку пізнання опосередковане, недосконале, а в другому — безпосереднє, досконале. Ангели "повсякчас бачать лице Вітця мого небесного" (Мат. 18, 10), говорить Ісус Христос. Лице Бога оглядають і Святі, бо вони є рівні Ангелам (Лук. 20, 36).

Пізнання Бога — дуже важлива річ, бо без нього нема справжнього щастя і праведного життя.

Без пізнання Бога нема справжнього щастя. Пізнання Бога — це пожива для нашої душі. Без цієї поживи наша душа голодна, а людина невдоволена. "А хто не має внутрішнього спокою, той не може тішитися жодними дочасними добрами, багатством, здоров'ям і т. д." (св. Григ. Наз.)- Людина, яка не знає Бога, іде по житті навпомацки, як сліпий, щокрок натикається на якусь перепону, впадає з гріха в гріх, не знає потіхи в нещасті, ані надії у хвилину смерті. Ісус Христос порівнює релігійну людину з тим, хто будує свій дім на скелі, — такій будівлі не страшні ні бурі, ні дощі; людину без релігії — з тим, що будує свій дім на піску — така будівля впаде під дощами і вітрами — великою буде руїна його (Мат. 7, 24 - 26).

Скільки самогубств здійснюють нерелігійні люди через те, що не мають жодної опори в нещасті. Не знаючи Бога, людина є неуком, хоч би й закінчила найвищі заклади. "Нещасна ця людина, яка все знає, а Тебе, о Боже, не пізнає" (св. Авг.).

Без пізнання Бога нема праведного життя. Як рослина не буде жити без світла, так нема чесноти без релігії. Моральність без пізнання Бога — це дерево без коріння. Як необроблена нива дасть мало плоду або й жодного не дасть, так людина без пізнання Бога небагато добрих справ зробить або й не зробить жодної. Їй не вистачає найважливіших спонук до доброго, бо вона не знає про всемогутність І справедливість Божу, про суд після смерті, про справедливу заплату за наші справи і т.д. Тому незнання Божих речей дуже часто є причиною гріха. Чому люди лжесвідчать, не моляться, не ходять до церкви, не приступають до св. Тайн, зате пристрасно женуться за золотом, славою і чуттєвими розкошами? Бо не знають Бога.

Йосиф II (+ 1790) часто подорожував по країні переодягненим, і його ж піданні не раз знущалися над ним. Це діялося тому, що його не впізнавали. Чи чинили б так, якщо б знали, з ким мають справу? Так само з Богом. Тому закликає пророк Осія: "Нема знання Бога на землі, а лихословство і лож, душогубство і крадежі та перелюбство розширились вельми" (Ос. 4, 1-2). А св. Павло запевняє, що євреї ніколи не розп'яли б Христа-Бога, коли б були Його пізнали (І Кор. 2, 8). Досвід учить, що до в'язниць найчастіше потрапляють люди, які нічого не хочуть знати про Бога. Коли пруський король Фрідріх II зрозумів, що кількість злочинців зростає внаслідок падіння релігійності, наказав своєму першому міністрові: "Відродіть в країні релігію!"

Дехто робить такий закид: "Немало є релігійних людей, що живуть аморально, і, навпаки, немало безбожних, що живуть морально".

Це можливе. Але такі випадки є винятковими, а винятки лише підтвер­джують правило. Однак, годі заперечити те, що релігійна людина швидше зможе втриматися від злого вчинку і схилитися до доброго, бо вона керується, крім світових засад (честь, здоров'я), ще й релігійними. Вона, як дерево з сильним корінням, що родить кращі плоди, успішніше опирається бурям, або як більш вправний жовнір, що і має кращу зброю. У вищенаведенім закиді справедливим є лише, що саме релігійне знання не робить людину чеснотливішою. "В релігії не так йдеться про знання і віру, як радше про діла" (Єп. Шибель).

До пізнання Бога можна дійти і за допомогою розуму через розважання створених речей (Рим. 1, 20).

Небеса являють славу Божу (Пс. 18, 2), вказуючи нам Його всемогутність, премудрість, доброту і красу. Але наш розум надто слабий, щоб самостійно довести нас до ясного і належного пізнання Бога. Тільки на розум опиралися погани — їх поняття про Божество були недосконалі, а деякі їх богослужения — неморальні. "Якщо на землі є стільки речей, незрозумілих людині, то наскільки більшою є небезпека помилитися, коли хочемо дослідити те, що знаходиться на небі" (Белярмін). Ніхто не в силі дослідити того, що є на небі, якщо йому Бог не дасть мудрості і не зішле Св. Духа (Прем. 9, 16 - 17). Цю мудрість дає нам Бог через віру. Через віру в об'явлені Богом правди доходимо до належного і ясного пізнання Бога. Тому говорить св. Августин: "Вірю, щоб розуміти". А св. Анзельм навчає: "Чим більше будемо кормитися вірою, тим більше будемо насичені розумінням. Віра є початком всякого вищого пізнання Бога". Віру св. Письмо часто називає світлом Божим (Петр. 2, 9), що сяє в нашій душі (II Кор. 4, 6). Віра для душі є тим, чим є світильник для дому (св. Золот.). Віра — це ясна зірка, що вчить нас пізнавати Бога. Віра — наче вежа, з якої бачимо те, чого не видно з долини. Віра подібна до зорової труби: як через неї бачимо те, що не досягнемо неозброєним оком, так завдяки вірі пізнаємо те, чого не можемо пізнати розумом. Віра подібна до дзеркала, в якому бачимо високу вежу, за допомогою віри докладно пізнаємо велич Божу (св. Бон.)- Віра подібна до палиці, якою підпирається слабосильна людина, щоб їй легше було ходити — віра є підпорою нашого слабого розуму у пізнанні (св. Золот.).

ОБ'ЯВЛЕННЯ БОЖЕ

Господь Бог дає нам можливість пізнати Свою велич через природу і через об'явлення.

У видимому світі — природі знаходимо сліди Бога. Усі істоти — живі чи мертві — свідчать про велич Божу. Будова людського тіла, людське серце, око, вухо і т. п. свідчать про Божу премудрість; розвиток рослини від насіння до плоду, небозвід показують нам Божу всемогутність; великі природні багатства — доброту Бога. У природі знаходимо відбиття багатьох релігійних правд: так, напр., пробудження природи весною, світанок нагадують нам про майбутнє воскресіння. У св. Письмі часто знаходимо згадки про зірки, мурашки, бджоли і т. д.

У притчах Спасителя знаходимо образи, взяті з природи: лілії і польову траву, насіння і жнива; виноград і виноградні лози, вівці і пастиря, сонце і світло. Кохаючись у природі, Ісус вибрав собі за вітчизну чарівну околицю Назарета; за свідка Своїх найбільших чудодіянь — "квітку Галілеї" — прекрасне озеро генезаретське; а місцем спочинку і нічних молитв — принадну Оливну гору. Приятелями природи були і св. Отці: вони охоче досліджували її, вбачаючи в ній відбиток величі Божої і релігійних правд. Св. Бернард каже, що дерева і ріки можуть нас навчити більше, ніж найславніші вчені. Великі природничі відкриття завдячуємо священикам і монахам — Копер-нікові, св. Альбертові Великому, та ін. Ревно опікувалися астрономією (наукою про небесні тіла) та іншими природничими науками папи — щоб дати нам можливість пізнати велич Бога з Його звершень. Найбільші дослідники природи були звичайно людьми побожними і віруючими. Відомий англійський вчений Ньютон при згадці Імені Божого скидав головний убір. Ідучи одного разу полем, поклав свою руку на траву і вигукнув: "Цього маленького шматка землі мені вистачить, щоб подивляти велич Божу". Знаменитий приро­дознавець Лінней пише: "Всюди: в царстві мінералів, рослин і звірів зустрі­чаємо сліди вічного, всемогутнього, премудрого і люблячого Бога. Повний подиву, падаю перед Ним на коліна і величаю Його". Тому і називають природу книгою, яка говорить нам про Божу велич. Другою такою книгою, яка дає нам ще докладніші відомості про Божу велич, є об'явлення — надприродне явище.

Господь Бог дуже часто об'являвся людям (Євр. 1, 1-2), тобто уділяв їм надприродним способом відомості про Себе і Свої справи.

Дивлячись у вікно, заслонене прозорою фіранкою, ми бачимо людей, що ідуть дорогою повз будинок, але вони нас не бачать. Коли ж озвемося, то перехожі по голосу можуть зрозуміти, хто знаходиться за заслоною. Так і з Богом: Він нас бачить, але Сам є для нас невидимим (Ісаія, 45, 15). Але Бог у свій час по-різному являвся людям: Аврамові — в людськім тілі з двома Ангелами, Мойсееві — в палаючому кущі, євреям — на горі Синай і т. д., даючи їм можливість пізнати Свої ознаки, Свої суди, Свою волю, призначення людини, її майбутнє після смерті і т. д.

Об'явлення переважно відбувалося так: Бог промовляв до вибраних Ним мужів і давав їм доручення оголошувати об'яв­лені речі іншим людям.

Бог промовляв, напр., до Ноя, Авраама і його потомків, до Мойсея, бо це були люди праведні (св. Золот.). Ной був післаний Богом до грішних людей, які жили перед потопом, Мойсея — до гноблених ізраїльтян і фараона. Отже, не хотів Бог, щоб Його об'явлення залишилося невідомим. Деколи Бог об'яв­лявся відразу багатьом людям, напр., коли давав десять заповідей на горі Синай (тоді промовляв Він до всього ізраїльського народу), або під час хрещення Ісуса Христа, коли сказав: "Це Мій Син улюблений, котрого Я Собі уподобав". Бог об'являвся і через Ангелів (напр., посилаючи Рафаїла до Товії). Коли Бог промовляв до людей, то приймав на Себе видиму стать, напр., Ангела або людину, або промовляв з-за хмари (на горі Синай), з палаю­чого куща (до Мойсея), у світлі (до Павла), через шум" вітру (до Іллі), через внутрішнє осяяння (IV Мойс. 12, 6-8). Мужів, котрим об'являвся Бог і котрі мусіли потім про це свідчити перед іншими (Йоан 1, 7), називаємо Божими післанцями. Бог вибирав для цього праведних, мужів І наділяв їх даром пророцтва і чудодіяння, щоб люди вірили їх словам — згадаймо чуда Мойсея, Пророків і Апостолів.

Вістунами Божого об'явлення були насамперед Патріархи, Пророки, а відтак Син Божий, Ісус Христос (Євр. 1, 1) і Апостоли.

Об'явлення, в деякій мірі виливали на виховання людського роду. Чим є виховання для однієї людини, тим є об'явлення для всього людства. Історія об'явлень відповідає поступовому розвиткові потреб людини в її дитячому, юнацькому і дорослому віці. З Патріархами, природа яких була близька до дитячої, приставав Бог по-приятельськи і не в'язав їх строгими законами. Ізраїльтяни зі своєю гордістю і почуттєвістю, які притаманні юнацькому вікові, вимагали вже строгих законів І постійного повчання. Коли ж Бог визнав людський рід дозрілим, було проголошено через Сина Божого закон любові (І Кор. 13, 11; Гал. З, 24). З-поміж усіх вістунів об'явлення саме Син Божий зложив найвірніше свідчення. Він був "вірним свідком" (Одкр. 1, 5) і прийшов на світ, щоб дати свідоцтво правді (Йоан 18, 37). Все, що говорив, говорив так, як Йому сказав Отець (Йоан 12, 50). Його свідчення вірніше і докладніше, ніж усі попередні, бо Ісус як єдинородний Син є в лоні Отця, і тому, як ніхто інший, бачить єство Бога (Йоан 1, 18). Він дав свідчення про те, що бачив, але люди не прийняли Його свідчень (Йоан 3,11). Були вістунами об'явлення і Апостоли. Вони мусіли дати свідчення про те, що бачили, а насамперед про воскресіння Спасителя (Діян. Ап. 10, 39), причому не лише в Єрусалимі, Юдеї і Самарії, але аж по край землі (Діян. Ап. 1, 8). Тому каже св. Павло, що його місія полягає в тому, щоб звіщати Євангелією Божої благодаті (Діян. Ап. 20, 24). Устами Ісуса Христа і Апостолів говорив Бог до всіх людей (Євр. 1, 2). Цим об'явленням замикається об'явлення, дане усьому людству. Об'явлення Боже як таке тривало лише до смерті св. Апосто­лів. Хоч Бог не раз об'являвся окремим людям і пізніше, але ці об'явлення не є продовженням первісного об'явлення, на якому грунтується наша віра.

З житій Святих, канонізаційних актів знаємо, що Бог ще і тепер часом об'являється людям великої святості. Св. Францові з Асижу в церкві об'явився Ісус Христос, св. Антонієві з Падви з'явилося Дитяко Ісус (тому і малюють його з малим Ісусом на руках); св. Тереса не раз бачила Ісуса Христа, Святих і Ангелів та розмовляла з ними. Такі приватні об'явлення є виключним даром Божим, і метою їх є позбавити людей, що прагнуть досягти досконалості, прив'язання до дочасних речей і вести їх до щораз більшої святості (Скар). Однак, не треба думати, що такі об'явлення І потіхи відразу надають людині ознак святості, бо суть святості — в чеснотах і героїчній витривалості в терпіннях. Може трапитися, що удостоїться об'явлення і безбожна людина (напр., Балтазар). Бог дає об'явлення і для того, щоб піднести віру людей. Так було, коли в 1858 р. біля Лурду (Південна Франція) бідній пастушці близько 20 разів об'являлася Матір Божа. Вона назвалася "Непорочним Зачаттям" і дала початок джерелу, вода якого є цілющою. Цікавим є те, що за чотири роки перед цією подією (1854) папою Пієм IX було проголошено догму про Непорочне Зачаття Матері Божої (Шпіраго, Приміри). З цього можемо зробити висновок, що мета таких об'явлень — підтвердження вже об'явлених правд або їх глибше пояснення. Тому приватні об'явлення не є новими об'явленнями, а тільки відновленням старих. Такі об'явлення, не треба приймати надто легковірно (Сир. 19, 4), бо не раз в таких випадках можна було зустрітися з обманом; але і не слід їх відкидати, як це часом робиться, не дослідивши докладніше (Сол. 5, 20). Не слід також забувати, що під час багатьох приватних об'явлень не обходиться без обману, спричиненого дією злого духа. Тому ніхто не зобов'язаний вірити таким об'явленням (хоч вони можуть бути апробованими Церквою, як об'явлення св. Тереси, св. Бригі­ди, св. Гертруди) більше, ніж правдивій людині. Навіть можна відмовити їм віри (звичайно, з належною повагою і покорою), маючи вагому підставу для цього (Бенед. XIV).

Об'явлення Боже було необхідним, бо люди, здійснивши первородний гріх, ніколи б належно не пізнали Бога і Його волю; а також тому, що треба було підготувати людство до приходу Спасителя.

Три царі зі Сходу не знайшли б Христа, якщо б їм не з'явилася зірка, — так і людство без об'явлення ніколи б не дійшло до належного пізнання Бога. "Тілесне око потребує світла, щоб оглядати земні речі; око душі — розум, — також потребує світла об'явлення Божого, щоб могти оглядати речі Божі" (св. Авг.). Через гріх первородний і через розпусту людський розум настільки затьмарився, що став безсилим докладно пізнати Бога за Його справами (Прем. 9, 15-16). Доказом цього є історія поганських народів. Вони поклонялися тисячам божищ, серед яких були люди, звірі, а найчастіше — предмети. Честь, віддавана ідолам, часто поєднувалася з безсоромністю і жорстокістю (згадаймо приношення в жертву людей). Погани наділяли своїх богів людськими недоліками і пороками, а часто їх боги були опікунами цих пороків. Навіть найбільші поганські мудреці часто грубо помилялися. Так, напр., знаменитий римський оратор Ціцерон схвалював самовбивство, найбільший грецький філософ Платон — вбивство дітей, зневагу до людей іншої народності І пияцтво в честь богів. Погляди поганських філософів часто суперечливі, переконання нестійкі, життя і діяльність не відповідають проповідуваним ними думкам. Напр., Сократ вчив про єдність Бога і викривав ідолопоклонство, але перед смертю пожертвував Ескулапові (божкові лікарів) півня. Деякі філософи явно визнавали своє безсилля і неміч свого розуму у пізнанні Бога І Його справ, надіючись на втручання Бога в процес пізнання і на те, що Бог об'явить людям Свою волю (Сократ і Платон). Зрештою, без попереднього Божого об'явлення люди не впізнали б Спасителя і не віддали б Йому належної шани. Бог зробив так, як роблять земні царі: вони, вибираю­чись до якогось міста, заздалегідь повідомляють про свій приїзд.

Ми маємо вже об'явлення, і повинні бути вдячні Богові за те, як хворий вдячний лікареві, що повернув йому зір. Тому жалюгідною є та людина, яка не прагне об'явлення; вона подібна до того, хто в ясну днину замикає віконниці і сидить у темряві.

Бог послав у світ Апостолів, щоб усі народи землі пізнали об'явлені правди.

Перед вознесінням на небо Христос сказав Апостолам: "Дана мені всяка влада на небі і на землі. Йдіть же, навчайте всі народи, христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", "І ось я з вами по всі дні, до кінця світу" (Мат. 28, 18-20). Тому ніщо не могло перешкодити Апостолам голосити Євангеліє — ні погрози, ні заборони світської влади. Коли, напр., найвища рада заборонила Апостолам учити народ, св. Петро, а за ним й інші, заявили: "Більше треба коритись Богу, ніж людям" (Діян. Ап. 5, 29). І сьогодні Церква не визнає жодних заборон світської влади, які стосуються обмеження її учительської діяльності. Згадуємо про це тому, що ще донедавна в деяких краях церковні розпорядження, і навіть оголошення щодо науки віри повинні були бути підтверджені державною владою.

Називаємо Церкву "католицькою", тобто всесвітньою, вселенською, тому що вона повинна голосити об'явлені Богом правди усьому світові, що і робиться за допомогою місіонерів.

ОГОЛОШЕННЯ ОБ'ЯВЛЕННЯ

Настоятелі Церкви голосять народам землі об'явлені правди за допомогою живого слова. Мусульмани поширюють свою віру вогнем і мечем, протестанти — за допомогою Біблії, наша Церква голосить Слово Боже (об'явлені правди) у проповідях. Помиляються ті, які твердять, що ознайомити всі народи з об'явленими правдами можна лише за допомогою св. Письма.

Бог хотів, щоб люди пізнали об'явлені правди І повірили в Нього саме через проповідь, а не через св. Письмо, як думають протестанти. Бо, по-перше, сам Христос лише проповідував. І не написав нічого; по-друге, Христос наказав Апостолам: "Йдіть же, навчайте всі народи" (Мат. 28, 19), а не: "Пишіть до всіх народів" (тому й Апостоли, за невеликим винятком, не писали книг, а лише проповідували: "Книгами вірних були самі Апостоли" (св. Авг.); по-третє, як каже св. Павло: "Тим же то віра (приходить) через слухання" (Рим. 10, 17), тобто, не з самого читання; по-четверте, повчання за допомогою живого слова цілком відповідає потребам людини, бо сприймати сказане кимось легше, ніж думати над прочитаним, по-п'яте, люди, які жили з часу створення світу аж до Мойсея, тобто до часу, коли появилися деякі книги св. Письма Старого Завіту (отже, протягом 25000 літ), а також частково ті, які жили перед написанням Євангелій, не знали б тих об'явлень, якщо допус­тити, що св. Письмо є єдиним джерелом пізнання об'явлених правд, з іншого боку, і ті, що не вміють читати, або не мають за що купити собі Біблії, або не посідають потрібних знань, щоб зрозуміти важкі місця св. Письма, теж не могли б пізнати об'явлених правд. Але Бог хоче, щоб всі дійшли до пізнання правди (І Тим. 2, 4). Для багатьох св. Письмо втратило б свою вартість, якщо б Церква вагою живого слова не запевняла, що ті книги дійсно походять від Бога, дійшовши до нас без змін. Ще св. Августин говорив: "Я не вірив би Євангелію, коли б мене не спонукала до цього повага до Церкви".

Наука, яку Католицька Церква урочисто проголосила об'яв­леною Богом, називається правдою віри або догмою.

Те, що та чи інша правда об'явлена Богом, мають право проголошувати публічно вселенські Собори (збори єпископів усієї Церкви) і сам Папа. Так, напр., Нікейський Собор (325р.) оголосив догму про Божество Ісуса Христа, а папа Пій IX в 1854 р. догму про Непорочне зачаття Матері Божої. Однак проголошення догми не є творенням якоїсь нової науки, а лише оголошенням і поданням до відома всіх, що та правда дійсно є об'явлена Богом і що католицька Церква вірила в неї від початку. "Не кидається нового насіння в ріллю Церкви, а тільки далі розвивається насіння, кинене Апостолами" (Вінк. з Лєр.). Дитина, навчаючись релігії, відкриває для себе щоразу щось досі не відоме — але ж віра її залишається незмінною. Так і Церква не творить нової науки, коли з тієї чи іншої причини переглядає помилкове трактування деяких релігійних правд і зобов'язує до прийняття їх нового трактування.

Хто вважає, що правди віри є застарілі, нехай зважить, що правда не старіє. Як 2x2 завжди дорівнює 4, так правда завжди залишиться правдою, а догма — непохитною засадою.

Правди, в які Католицька Церква завжди вірила, але їх ще не проголосила об'явленими, називаються "побожною думкою". Такою побожною думкою є, напр., віра, що Матір Божа була взята до неба.

Католицька Церква черпає об'явлені Богом правди з св. Письма і Передання.

Св. Письмо і Передання (усне) мають однакову вартість, тому слід їх приймати з однаковою шаною (Соб. Трид.). Св. Письмо є писаним, а Передання неписаним словом Божим. Тому св. Павло нагадує християнам, щоб вони дотримувались не лише того, що їм надається на письмі, але і того, що подано усно (II Сол. 2, 14).

 СВЯТЕ ПИСЬМО І ПЕРЕДАННЯ

Св. Письмо (Біблія) складається з 72 книг, написаних частково перед народженням Христа, частково після Його вознесіння просвіченими Богом людьми, за спонуканням і допомогою Св. Духа, а Церквою визнані і оголошені як Слово Боже.

Коли хтось звертається до адвоката з проханням написати листа, то мусить подати йому, що і як має бути написане. Так і тут: Бог наказав святим мужам написати лист до людей, подаючи, що саме мають написати. Крім того, авторів св. Письма надихав Св. Дух — він спонукав їх до писання і просвічав їх, тому справді у св. Письмі міститься слово Боже. Св. Письмо бере початок від Бога (Тим. З, 16). Це знаємо зі слів Ісуса Христа (Мат. 15, 3; Мар. 12, 36) та з рішень Соборів. Собори Тридентський (1546) і Ватіканський (1870) виразно прогошують, що Бог є автором всіх книг Письма. Св. Августин говорить: "Це те саме, якби Ісус Христос писав Євангелія власною рукою". Св. Григорій В. каже: "Св. Письмо — це лист, одержаний з нашої вітчизни, від нашого улюб­леного Отця". Цей лист вчить нас, що саме треба нам робити, щоб вернутися до вітчизни і щасливо там перебувати. В іншому місці св. Августин проголо­шує: "Св. Дух промовив через авторів св. книг", а св. Юстин говорить: "Автори св. книг служили лірою, на якій грав Св. Дух". Вони були для Св. Духа тим, чим є орган або флейта для музиканта (Атенаг.). Однак, не треба думати, що автори св. книг були лише мертвими засобами, бо кожен з них міг у своїй книжці виявити свої здібності і особливі риси так, як художник, змальовуючи якийсь предмет, відтворює його таким, яким він є, виявляючи при цьому більший або менший хист, який відповідає його здібностям і якості засобів, якими він користується. Вільнодумний французький письменник XVIII ст. Руссо каже: "Мушу визнати, що велич св. Письма родить у мені подив. При­дивіться до творів філософів з їх штучним стилем, якими нікчемними вигля­дають вони проти Євангелій! Чи можливо, щоб настільки висока духом книга, єдина у своєму роді, була людським твором?" (Еміль 2, 200). Св. Письмо позбавлене будь-яких помилок. Але тут ми маємо на увазі не стільки слова св. Письма, як їх смисл (св. Єрон.). Правда міститься не стільки в словах, як у самому предметі мови (св. Авг.). Тому не треба дослівно розуміти такі, напр., слова: "сонце сходить" чи "легше верблюдові перейти через вухо голки..." і т. п.

Св. Письмо, містячи в собі слово Боже, вимагає від нас належної пошани до нього: під час читання Євангелії ми стоїмо; присягаючи кладемо руку на Євангеліє, перед читанням і після читання Євангелія священик обкаджує вівтар і церкву, а під час читання стоять з обох боків Євангелія вірні із запаленими свічками; закінчивши читання, священик цілує Євангеліє і дає його цілувати людям. Тридентський Собор визначив кару для тих, хто вживатиме слова св. Письма до жартів чи інших несвятих речей (4 зас). Св. Письмо є найстаршою книгою у світі. П'ять книг Мойсея написані за 1500 років до народження Христа.

72 книги св. Письма діляться на 45 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту. Книги Старого і Нового Завітів діляться, у свою чергу, на історичні, повчальні і пророчі. Історичні книги Старого Завіту є оповіданнями про походження людини і розвиток її історії. Це 5 книг Мойсея (описують первісну історію людини, життя патріархів, історію євреїв аж до приходу на землю обіцяну), книга Ісуса Навина (розповідає про освоєння обіцяної землі), книги Царів (описують події з часів єврейських царів), книга Товії (розповідає історію життя Товії в неволі), книги Макавеїв (розповідь про гніт царя Антіоха над єврейським народом і визвольну боротьбу євреїв).

Повчальні книги містять художні твори. Це книга Йова (проповідує терпе­ливість), книга Псалмів (містить 150 пісень, більшість яких складені Давидом, їх співано у святині) і книга Приповісток Соломона.

Пророчі книги містять пророцтва, які стосуються Спасителя, що повинен прийти на землю. До пророчих книг належать писання чотирьох великих пророків — Ісаії, Єремїї, Єзекиїла і Даниїла та писання дванадцяти малих пророків — Йони, Авакума та ін.

Історичними книгами Нового Завіту є 4 святі Євангелія і Діяння Апостоль--ські. Повчальні книги вміщують 21 лист св. Апостолів, серед них 14 листів св. Апостола Павла.

Пророчою книгою є Одкровення (об'явлення) св. Йоана, написане під час вигнання на острові Патмо. Ця книга є важкою для розуміння. Вона представ­ляє нам майбутню долю Церкви. Щодо мови книг слід зауважити, що книги, в яких ідеться про часи до Христа, написані переважно єврейською мовою, а ті, в яких ідеться про час після Христа — грецькою.

Св. Єронімом (400 р.) зроблено латинський переклад св. Письма — Вульгату (що означає: загальнорозповсюджена книга). Тридентський Собор визнав Вульгату за автентичний переклад первісного тексту св. Письма. Ми користуємося перекладом св. Письма на старослов'янську мову, який здійсни­ли св. Кирило і Методій (IX ст.).

Найважливішими книгами св. Письма Нового Завіту є чотири Євангелія: Матея, Марка, Луки і Йоана, і Діяння Апостольські Луки.

Чотири Євангелія докладно представляють нам все життя Ісуса Христа і Його науку. Діяння Апостольські — в основному діяльність двох верховних Апостолів Петра і Павла.

Те, що Євангелій є саме чотири, означає, що Євангеліє повинно пропо­відуватися по всі чотири сторони світу (св. Авг.) Автори Євангелій називаються Євангелістами. Двоє з них (колишній митар Матей і улюблений учень Ісуса Христа Йоан, котрий дожив до глибокої старості, як йому і було пророковано Спасителем, і вмер природною смертю, будучи єпископом Єфезу) були Апостолами.

Марко був товаришем св. Петра, Лука, який спочатку був лікарем, — товаришем св. Павла.

Св. Матей писав своє Євангеліє для іудеїв у Палестині по-єврейськи (в той час він задумав покинути Палестину). Він вказує на те, що Ісус є очіку­ваним Месією, наводить пророцтва старозавітних пророків, які здійснилися з приходом Ісуса Христа. Св. Марко написав своє коротке Євангеліє для християн у Римі, воно, імовірно, містить огляд бесід св. Петра і представляє Ісуса Христа як Сина Божого.

Св. Лука своє Євангеліє написав для відомого римлянина Теофіла з метою розповісти йому про життя і науку Спасителя. Воно, імовірно, є коротким викладом бесід св. Павла. Св. Луці також завдячуємо певні деталі з життя Матері Божої і прекрасні притчі Ісуса Христа.

Діяння Апостолів св. Лука теж написав для Теофіла.

Св. Йоан, вже як глибокий старець, написав своє Євангеліє, щоб доказати деяким лженаукам, що Ісус Христос був правдивим Богом. Він переважно наводить бесіди Ісуса Христа, які є очевидним доказом Його Божества.

Імовірно, що Євангелісти хронологічно написали свої Євангелія в такому порядку, в якому вони вміщені у св. Письмі, а саме: Матей — 40 р. після Христа; Марко і Лука — за кілька років перед падінням Єрусалиму (перед 70 p.); Йоан — 90 р. Об'єднано Євангелія аж в II ст.

Зміст св.Євангелій доказує, що писали їх учні Ісуса Христа і що писали правду. Порівнюючи ці сучасні книжки з найстар­шими списками, перекладами, цитатами, можемо зробити висновок, що з бігом часу нічого в них не змінено. Отже, св. Євангелія є правдиві, достойні віри оригінальні твори.

Коли читаємо Євангелія, писані грецькою мовою, розуміємо, що їх написали іудеї. Бо автори, пишучи по-грецьки, застосовують звороти і вислови, властиві єврейській мові. Напр., пишуть "Господь бачив (замість відчував) тривогу", називають людське тіло "м'ясом" (Йоан 6, 52), душу "подихом", совість "серцем" (Рим. 2, 15). Греки не зробили б таких мовних помилок. Автори жили перед падінням Єрусалиму, бо добре знають місцевість, осіб і події.

Якщо б вони жили в II ст. після Христа (тобто в час, коли Єрусалим впав, а вся Палестина була знищена війною), не могли б того знати настільки докладно. Крім того, в їх творах нема згадки про падіння Єрусалиму.

Автори були, напевне, неосвіченими людьми, бо мова їх проста, зрозуміла. Автори, безперечно, були очевидцями того, про що розповідають, бо розповідають так, що собі легко все це можна уявити.

Про Євангелія згадували і наводили з них цитати церковні письменники. Це ж робили і єретики.

Ми можемо переконатися, що автори Євангелій кажуть правду і по тому, що розповідь їх спокійна І безпристрасна (не обурюються діями ворогів Христа, не дивуються з чудес Христових і т. д.). Євангелісти не замовчують власних помилок і розповідають про те, про що говорити було заборонено; така правдивість Євангелістів могла призвести до їх переслідуваннь і навіть мучеництва (а хто говорить неправду на власну шкоду?). Кожний з них описує і характеризує Ісуса Христа так само, хоч кожний з них писав в інший час і в іншому місці. Деякі суперечності (напр., щодо години розп'яття, появи Ангела при гробі, сотника в Капернаумі) якраз вказують на те, що Євангелісти не змовлялися перед тим, як писати. Зрештою, такий величний характер, яким є характер Спасителя, неможливо вигадати. "Іудейські письменники не могли б здобутися на такі засади моральності, які знаходимо в Євангеліях" (Руссо).

 Лише Католицька Церква користується незміненим св. Письмом і його правдивим викладом (Соб. Трид. 4); лише Апостолам і їх послідовникам, єпископам, тобто лише Католицькій Церкві Ісус Христос пообіцяв Св. Духа (Йоан, 14). Лише Католицькій Церкві прирік, що сила пекла її не переможе (Мат. 16, 18). Тому св. Письмо, з якого Католицька Церква черпає свою науку, не могло змінитися. Єретики ж позмінювали деякі місця у св. Письмі, як їм подобалося, а деякі місця або й цілі книги, зміст яких їм не відповідав, зовсім викинули. Так, напр., Лютер відкинув лист св. Якова, бо у ньому сказано, що віра без діл є мертвою. Тому не можна католикам читати протестантської Біблії.

Св. Письмо переважно є важким для зрозуміння. Чи ви розумієте все, що читає з Євангелія або Апостола священик під час Служби Божої? Напевне, ні. Сам св. Петро каже, що листи св. Павла є важкими для розуміння (II Петро 3, 16), а св. Августин говорить: "У св. Письмі є набагато більше таких речей, яких не розумію, ніж таких, які розумію". НІ пророки, ні Спаситель не голосили Божих таїнств настільки виразно, щоб кожний міг їх зрозуміти (Клим. Алекс). Одне і те саме речення св. Письма різні вчені пояснювали по-різному. Тому необхідне правдиве пояснення важкозрозумілих місць св. Письма, і це повинна робити Католицька Церква. "Де є закон, там мусить бути і влада, яка його у випадку сумнівів пояснює, а владою, встанов­леною Богом для збереження і пояснення св. Письма, є католицька Церква" (Дег.). Бо їй дав Бог Св. Духа (Йоан, 14 і 16). Дитина, якій подарували горіх, спішить до матері, щоб вона його розбила; християнин спішить до Церкви, щоб вона вияснила йому зміст св. Письма (св. Єфр.). Тільки Церква має право тлумачити і пояснювати св. Письмо (Соб. Трид. 4). Отже, християнин-католик повинен читати лише таку Біблію, яка є забезпечена зауваженнями і пояснен­нями Церкви, фальшиву Біблію Церква читати забороняє.

Правди, об'явлені Богом, але не записані у св. Письмі, а передані нам усно, називаються усним Переданням або просто Переданням (традицією).

Христос наказав Апостолам не записувати, а проповідувати (Мат. 28, 19). Тому писали лише деякі з них, та й то з необхідності, їх розповіді не є повними; вони описують в основному діла і чуда Ісуса Христа, а про саму науку говорять мало. Автори св. книг виразно зазначають, що вони не описали всього багато було ними переказано християнам усно (II Йоан 12, Кор. 11, 2). В кінці свого Євангелія св. Йоан говорить: "Єсть же й іншого багато, що зробив Ісус, що, коли б писати зосібна, то думаю, що й cам світ не помістив би писаних книг" (Йоан 21, 25). Отже, багато що черпаємо з усного Передання. З Передання знаємо, напр., що Христос встановив 7 св. Таїнств, що треба святкувати неділю, що можна Таїнство Хрещення уділяти малим дітям. Лише з усного Передання знаємо, з яких книг складається св. Письмо. Протестанти, кажучи, що вони визнають тільки Біблію, святкуючи неділю, протирічать самі собі, бо в Біблії нічого не говориться про святкування неділі, а лише про святкування суботи. Все, що Церква берегла протягом усіх часів, походить від Апостолів (Вінк. Лєр.). Те, чого не знаходимо у св. Письмі, можемо легко знайти в Переданні.

 Усне Передання знаходимо в листах св. Отців, в рішеннях Соборів, у сповіданнях віри і в молитвах Церкви.

Отцями Церкви називаємо мужів, які жили в перші століття християнства і відзначалися глибокими знаннями християнської науки і святістю життя. Такими були, напр., св. Юстин, філософ, ревний оборонець християнської віри (+ 166 p.), св. Іреней, єпископ Міонський (+ 202 p.), св. Кипріян, єпископ Карфагенський (+ 258 р.) та ін. Семеро з них, напр., св. Ігнатій, єпископ Антіохський (+ 107 p.), св. Полікарп, єпископ Смирненський (+ 167 p.), були учнями Апостолів. їх ми називаємо Отцями Апостольськими.

Мужів, які відзначалися глибокою вченістю і святістю, але жили пізніше, називаємо Учителями Церкви. Св. Атаназій, єпископ Олександрійський (+ 373 p.), св. Василій В., єпископ Кападокійської Цезареї (+ 378), св. Григорій, єпископ Назіянзенський (+ 389 p.), св. Іван Золотоустий, єпископ Царгород-ський (+ 407 p.), — великі Учителі Грецької Церкви. Св. Амврозій, єпископ Меділанський (+ 397 p.), св. Августин, єпископ з Гіппо (Півн. Африка) (+ 430 p.), св. Єронім, священик і перекладач св. Письма (+ 420 р.) та св. Григорій В., папа і реформатор церковного співу (+ 604 р.) — великі Учителі латинської Церкви.

Св. Анзельм, архієпископ з Кантербури (Англія) (+ 1109 p.), св. Бернард, опат з Клєрво, великий шанувальник Матері Божої (+ 1153 p.), св. Тома з Аквіну, домініканин (+1274 р.) і св. Бонавентура, францішканець (+ 1274 р.) — це великі Учителі Церкви середньовіччя. У наступні століття найбільш визначними були св. Франц Салєзій, єпископ Женеви (+ 1622 р.) і св. Альфонс Лігурі, єпископ з Санкта Агата коло Неаполя, засновник чину редемптористів (+1787 p.).

Тих авторів, не всі твори яких визнала Церква або які не відзначалися святістю життя, називають церковними письменниками (Оріген, керівник катехитичної школи в Олександрії (+ 254 р.), Тертуліан, священик у Карфагені (+ 240 p.).

Відомості про Собори подано в науці про Церкву; про сповідання віри — в науці про віру. Молитви Церкви можна знайти в Служебниках або інших церковних книжках, якими користуються під час уділення св. Тайн, та благословень і освячень (требниках). У служебнику, напр., знаходимо, що від початку християнства під час служби Божої вірні завжди молилися за померлих. Який з того висновок?

ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА

Вірити — значить уважати щось, що стверджує достойний віри свідок, за правду. Напр., якийсь місіонер з Європи розповідає людям, які живуть на екваторі, що в його вітчизні вода взимку твердне, так що слон може ходити по річці. Слухачі вважають почуте майже неможливим, бо ніколи нічого подібного не бачили ані не можуть собі цього уявити, але, знаючи місіонера як людину праведну І правдиву, вірять йому. Багато світських наук опираються лише на віру: географія, історія, природничі науки. На вірі грунтуються і судові вироки. Учні вірять учителеві, суддя — свідкам. Так є із правдами християнської релігії. Тут віра є конечна, і віру цю називаємо християнською вірою.

 Християнська віра — це, за допомогою Божої ласки, сильне переконання в тому, що все, чого навчав Христос і чого з Його наказу навчає Католицька Церква, є правдою.

Ісус під час Тайної вечері сказав Апостолам: "Це є Моє тіло", "Це є Моя Кров". І хоч Апостоли бачили лише хліб і вино, вони були переконані, що Христос говорить правду, що вони дійсно споживають Його Тіло і Кров. Святість життя Ісуса Христа, Його численні чуда, здійснені на їх очах, сповнення різних пророцтв сприяли впевненості Апостолів у тому, що Ісус є Сином Божим, отже, Його слова в них не викликали сумніву. Авраамові Бог обіцяв численне потомство, але одного разу наказав йому принести в жертву єдиного сина. Авраам не завагався ні на хвилину: він був переконаний, що Бог дотримає Своєї обітниці (Євр. 11, 19; Рим. 4, 9). Св. Павло називає віру сильним переконанням у чомусь, чого не бачиться (Євр. 11, 1).

Християнська віра не виключає власного, самостійного мислення, бо віра опирається не лише на розум, але й на волю.

Людина перед тим, як повірити, спочатку хоче переконатися, чи те, в що має вірити, справді об'явлене Богом. Бог сам домагається від нас "розумної служби" (Рим. 12, 1) і надто легку віру називає легкодушністю (Сир. 19, 4). Коли ж ми впевнилися, що річ, в яку ми повинні повірити, справді об'явлена Богом, наша воля повинна віддатися судові Бога, хоч, можливо, наш розум і не зможе зрозуміти тієї науки. Коли ж воля відмовляється прийняти правду, віра зникає. "Ніхто не може вірити, як не хоче" (св. Авг.)

Ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття або осягнути розумом.

Релігійні правди переважно є надприродними, тобто, їх не можна сприйняти органами чуття (напр., Бог, душа, Ангел), деякі з них не піддаються розумінню: напр., таїнство пресвятої Трійці, Тайна Євхаристії. Бог — безконечний, і Його неможливо осягнути нашим слабим розумом. Мусимо визнати, що ми не пізнали ще усіх природних явищ. А що вже говорити про Бога і про Його справи! Сонце, творіння Боже, сліпить нам очі. Ще більш недосяжним є Бог!

Наша віра мила Богові, тому що віримо в те, чого не бачимо і не можемо зрозуміти. Ісус Христос говорив св. Томі: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували" (Йоан 20, 29), а блаженний Климентій Гофбабер писав: "Коли б я міг дивитися на таїнства нашої святої віри відкритими очима, то і тоді я б заплющив очі, аби не втратити заслуг віри". Отже, віра є даниною, яку ми віддаємо Богові. Віра є зайвою і не дає нам жодних заслуг, коли ми щось бачимо власними очима або проникаємо розумом. Отже, християнська віра відрізняється від сприйняття органами чуттів чи розумом. Вона є певнішою від одного і другою, бо наші органи чуттів і наш розум можуть помилитися, Бог — ніколи. Напр., око вводить нас в оману, показуючи велетенське сонце маленьким кружечком, веселку як різнобарвну дугу, прямий прут у воді зламаним; залізничні рейки на горизонті збігаються докупи; їдучи поїздом, думаємо, що поїзд стоїть на місці, а рухаються в протилежну сторону дерева і стовпи. Може нас ошукати і ослаблений первородним гріхом розум. Віра є для нас зоровою трубою, через яку бачимо краще, ніж неозброєним оком, є для нас ясним сонячним світлом, що протистоїть тьмяному світлу розуму. Слова "вірити" і "думати" мають різні значення. "Думати — значить не знати чогось напевно, "вірити" — знати напевно, бо це сказав Бог.

Християнська віра не є нерозумною, бо ми опи­раємося в ній на правдомовності Бога; крім того, ми знаємо напевно, що правди нашої релігії об`явлені Богом.

Дехто вважає, що вірити в те, чого не видно, нерозумно. Якщо так думати, то можна прийти до висновку, що будь-яке навчання не було б можливим, бо учні не могли б вірити учителеві, який викладає географію, історію, чи природничі науки. Не були б можливими і суди, бо суддя не міг би вірити свідкам. Ослабли б родинні зв'язки, бо діти, як каже св. Августин, не вірили б своїм родичам, що вони справді є їхніми родичами. Важко було б повірити, що є Лондон, Париж, Рим та інші міста, якщо їх не бачено. Звичайно, нерозумно чинить той, хто вірить будь-чому, не задумуючись, чи той, хто це каже, достойний віри. І нерозумно чинить той, хто (як Тома), маючи свідків, достойних віри, не вірить їм. Але думка, що не можна вірити в те, чого не бачиш, хибна.

Інші вважають, що нерозумно вірити в те, чого не можна зрозуміти. Однак, в такому разі, ми б відкинули багато наукових відкриттів. Не могли б ми повірити в те, що в маленькій крапельці води містяться мільйони дрібних істот. Ми б висміяли і того, хто каже, що дві особи на віддалі можуть розмовляти за допомогою дроту. Сумніви викликав би і телеграф, промені Рентгена і т. д. Отже, бачимо, що не все, що є незрозумілим, є нерозумним. "Отже, коли деякі правди християнської релігії переступають межі нашого розуму, то це не значить, що вони суперечать розуму" (Соб. Ват.) Розум маємо від Бога, науку Христа і Церкви також від Бога, то як може Бог сам собі протирічити? Суперечність може знайти хіба той, хто не розуміє науки Христа і Церкви або не хоче належно над нею задуматись (Соб. Ват. 3,4).

Одного разу папа Григорій XVI запитав пана, який прийшов до нього на аудієнцію, чи подобається йому собор св. Петра. Той відповів: "Зовні ця велична споруда мене більше відстрашувала, ніж радувала; але всередині вона дуже мені сподобалася". На це папа сказав: "Добродію, так само є з деякими правдами католицької релігії. Багато дечого не подобається тому, хто зважає лише на пусте звучання слова; коли ж, однак, сприймемо дух науки, зникають пересуди, а католицька наука починає подобатися" (Шпіраго, Приміри). І це дійсно так. У того, хто чує слова: "Матір Божа", "непомильність папи", "Церква — єдиний порятунок", можуть виникнути упередження і сумніви, проте вони зникають, коли ця особа зрозуміє значення цих слів. Єпископ Корум з Трієру говорив: "Католицька релігія і Церква зовні подібна до кафедральних вітражів, якщо на них дивитися знадвору ( не видно на них ані гармонії фарб, ані образу). Аж коли увійдемо всередину церкви і звідси поглянемо на вікна, побачимо прекрасний образ. Тому і вороги Церкви та її науки повинні приступити ближче, лише тоді побачать величність Католиць­кої Церкви". Влучно говорить англійський філософ Бако: "Трохи філософії віддаляє нас від релігії, дуже багато філософії веде нас до неї назад". А німець­кий поет Вебер каже: "Половинчата думка веде до чорта, цільна думка — до Бога".

 Абсурдною є думка, що католицька релігія суперечить висновкам науки.

Думка про таку уявну суперечність може з'явитися лише в мілкому розумі, під час поверхового дослідження. Як пояснити те, що більшість найзнамени­тіших учених, яким людство завдячує найважливіші відкриття: Ньютон — один з найславетніших учених світу, Кеплер (знаменитий астроном), Коперник (астроном), Лінней (природознавець), були людьми побожними і віруючими? Пастер, лікар світової слави, говорив: "Мої досліди дали мені віру бретонського мужика". Чи ж вірили б ці знамениті мужі і були б побожними, якщо б переконалися, що наука релігії суперечить світській науці? Пам'ятаймо також, що світська наука часто задовільняється гіпотезами (здогадами), які міняються, як мода, залежно від результатів наступних дослідів, а на їх місце приходять нові здогади. Отже, як можна говорити про суперечність між релігією і наукою? У різний час на Сонце дивилися по-різному: в давнину його вважали великою розжареною залізною брилою (Анаксагор, грецький філософ) або золотою брилою (Євріпід, — грецький поет); Кант (один з найбільших німець­ких філософів) уважав Сонце великим вогнем. Пізніше протягом півстоліття утримувався здогад, що маса Сонця темна, оточена газами, які світяться, а плями, які бачимо на його поверхні — це вершини високих гір (В. Гершель знаменитий астроном). У 1868 р. допущено, що ядро Сонця складається із газів надзвичайно високої температури, а вибухи темнішого газу, є сонячними плямами (француз Фей, італієць Секкі, монах). Пізніше за допомогою спектрального аналізу відкрито, що сонячні плями — це сонячна маса нижчої температури, що знову ж таки породило нові теорії (науково пояснені погляди). Отже, і в науці не все завжди відомо точно.

На закінчення хочу додати, що релігія, за винятком історії створення світу і потопу, не має з наукою жодних точок зіткнення.

Ми чинимо розумно, коли віримо словам Ісуса Христа, бо Христос — це Син Божий, який не може ні помилятися, ні говорити неправди, а також тому, що Ісус Христос підтвердив правду Своїх слів Своїм воскресінням і численними чудами.

Короткозора людина вірить, коли далекозора говорить їй, що високо в небі кружляє птах, хоч і не бачить його. Сліпий вірить зрячому, що на карті намальовані гори, ріки і міста, хоч не може в тому переконатися. Усі ми віримо, що є Рим, Париж, Лондон, хоч ніколи в цих містах не були і, може, і не будемо. І це розумно, бо дані правди підтверджені достойними віри свідками. Але ще розумніше чинить той, хто вірить Богові. Люди можуть помилитися, можуть говорити неправду, Бог — ніколи. Ісус Христос, як син Божий, теж не може ні помилятися, ні говорити неправди. Св. Августин каже: "Богохульством було б, якщо б ми припустили, що наш Господь, сама Правда, сказав би хоч у найменшій дрібниці неправду". Отже, коли віримо словам Христа, маємо більшу певність, ніж коли б ми якусь реальну річ пізнали за допомогою власних органів чуття. Блаженний Климентій Гофбавер, побачивши на стіні образ, сказав: "Більше вірю в те, що Бог один в трьох особах, ніж в те, що цей образ висить на стіні. Мої органи чуття можуть мене ошукати, а Бог ні". Правду слів Христа підтверджують і численні чуда, котрі

 Він сам згадує, кажучи: "Коли мені (а значить, і Моїм словам) не хочете вірити, то вірте ділам" (Йоан, 10, 38). Найбільшим чудом Ісуса Христа є Його воскресіння. Воно є головним доказом правди Його науки. Тому й каже св. Павло, що даремною була б наша віра, коли б Христос не воскрес (І Кор. 15, 17). Саме тому Апостоли, навчаючи, завжди насамперед вказували на воскресіння Христа, напр., в день Зелених Свят (Діян. Ап. 2, 24) і переконливо свідчили про це воскресіння (Діян. Ап. 4, 33). Слова"свідок воскресіння" і "Апостол" в мові Апостолів мале одне і те ж значення, що бачимо, напр., у бесіді св. Петра перед вибором Матія (Діян. Ап. 1, 22). Протестантський історик, професор університету розчарувався у вірі. Але, вивчаючи, між іншим, період зародження християнства, переконався, що жодна історична подія не є настільки доказана, як воскресіння Ісуса Христа, і став віруючим християнином, а пізніше і католиком "Люди доброї волі завжди знайдуть підставу до віри, а люди злої волі — до невірства" (Кат. Еммеріх).

Ми чинимо розумно і тоді, коли віримо в науку Церкви, бо Церквою керує і стереже її від усіляких помилок Св. Дух, а також тому, що Бог і сьогодні підтверджує чудами, що католицька Церква вчить правди.

Перед вознесінням сказав Христос до Апостолів: "І ось я з вами по всі дні, до кінця світу" (Мат. 28, 20). Під час Тайної вечері запевняв Апостолів: "І я вблагаю Отця і дасть вам іншого утішителя, щоб пробував з вами повік, Духа правди" (Йоан 14, 16-17). Св. Дух, як в день Зелених Свят, так і тепер, присутній у домі Апостолів, тобто в Церкві. По сьогоднішній день Бог у Своїй Церкві здійснює чуда (напр., у Лурді (Франція). Варто згадати теж, скільки у нас є Святих (в т. ч. і тепер) — а Церква нікого не проголошує Святим, не переконавшись, що його життя пов'язане з чудами. Згадаймо теж і про нетлінність тіл Святих. Досі нетлінними залишаються тіла св. Тереси (+ 1582) в церкві Кармелітів в Авілі (Іспанія), св. Єлизавети Португальської (+ 1396) в церкві Кларисок в Коімбрі, св. Франца Ксаверого (+ 1552) в Гоа (Індія), св. Катерини Болонської (+ 1463) в церкві Кларисок в Болонії, св. Івана від Хреста (+ 1591) у Сеговії, св. Марії Магдалини де Паціс (+ 1607) у Флоренції, блаж. Електи (+ 1663) в Празі в церкві Кармеліток (навпроти архієпископської палати), в Празькому кафедральному соборі вже 500 років зберігається язик св. Івана Непомука (його виставляють для публічного вшанування щороку 16 травня протягом восьми днів у монстранції, оздобленій 1200 діамантами), у Падві (Півн. Італія) — язик св. Антонія, у двірській каплиці св. Жигмонта в Буді — права рука св. Стефана, короля угорського (+1038) — її обносять щорічно 20 серпня в процесії). Зауважимо, що ці тіла і частини тіла не є бальзамованими; багато з них довший час перебували в землі перед тим, як їх перенесли до гробівців, але жодне з них не виділяє неприємного запаху, навпаки, деякі дуже приємно пахнуть; врешті, ці тіла не мають властивостей мертвих тіл — вони є свіжими і гнучкими. Усьому світові відоме чудо в Сан Геннаро (Неаполь). Тут зберігаються дві пляшечки крові св. Януарія, єпископа з Беневенту, страченого за віру в 305 р. у час правління Діоклеціана. Коли прикласти ці пляшечки із засохлою кров'ю до голови Святого, яка зберігається у срібній скринці, кров починає пінитися і набирати свіжої червоної барви і знову засихає, коли пляшки забрати. Це чудо протягом століть демонструється двічі на рік. Воно було причиною багатьох навернень.

 Християнська віра є основою усіх наук Католицької Церкви. Віра того, хто не вірить в єдину правду католицької Церкви, не має вартості. Бо хто одним словам Христа і Церкви вірить, а іншим ні, цей, по суті, не вірить, що Ісус Христос є Сином Божим і керує Своєю Церквою.

Віра такої людини має таку саму вартість, як дім, підвалини якого хитаються. Надтріснутий дзвінок не створює звуку, ми почуваємося недужими в цілому тілі, коли хворіє хоч один член; один фальшивий тон псує всю гармонію звуків. Це ж відбувається і з вірою: видкидаючи хоча б одну правду віри, тратимо заслугу віри взагалі. Св. Яків говорить: "Кожний, хто дотримується закону загалом, але в чомусь одному згрішить, буде винним у всьому" (Як. 2, 10). Хто одну правду відкидає, грішить проти всіх інших. Саме тому не можна говорити, що єретики теж мають християнську віру, вони собі її лише приписують. Правдива християнська віра (називаємо її християнсько-католицькою) є лише в католицькій Церкві.

Нам треба вірити в усі правди та науки католицької Церкви, але ми для нашого спасіння не мусимо усіх їх знати.

Кожен християнин-католик мусить знати хоча б те, що є один Бог, що Бог справедливо судитиме кожного з нас, що Бог є один в трьох Особах і що друга Особа Божа сталася людиною для нашого спасіння.

Св. Павло каже: " Хто приходить до Бога, мусить вірити, що Він є, і що Він нагороджує тих, котрі Його шукають" (Євр. 11, 6). Знання таїнства Пресвятої Трійці не було конечне перед приходом Ісуса Христа, але було потрібне деяке, хоч слабе усвідомлення необхідності приходу майбутнього Спасителя (Лємкуль). Ми, християни, мусимо знати обидві правди — хто їх не знає, ані не може бути допущений до Тайни Хрещення, ані не заслужить відпущення гріхів. Виняток становлять лише умираючі, яких нема можливості повчити.

Хто ж має нагоду користати з науки Християнської віри, той мусить крім вищезазначених, правд ще знати і розуміти Символ віри, заповіді Божі і церковні, найважливіші засоби ласки і молитву Господню.

Отже, мусить розуміти катехизм у його головних рисах — цього вимагає Церква.

Християнська віра — це дар Божий, бо здатність до віри отримуємо лише за допомогою ласки Божої.

Віра — це дар Божий (Еф. 2,8). "Ніхто не може прийти до мене, коли не буде дано йому від Отця мого" (Йоан, 6, 65). Бог дає нам віру вже під час Хрещення, тому Хрещення називається "Тайною віри" (Соб. Тр. 6, 7). Під час Хрещення Бог дає нам, разом з ласкою освячуючою, здатність до віри, або чесноту віри. Але новоохрещений не може з тієї здатності користати, доказувати свою віру ділами доти, доки не прийде до вживання розуму. Дитина приходить на світ із здатністю бачити, але не відразу розрізняє окремі предмети. Грішник отримує здатність віри через покаяння. Але до цього йому треба належно приготуватися, бо Бог не уділяє дорослим ласк без їх співдії з Ним (Соб. Тр. б, 7).

Бог насамперед уділяє ласку християнської віри тим, хто щиро прагне правди; тим, хто веде бажаний Богові спосіб життя; тим, хто просить Бога правдивої віри.

Хто щиро прямує до правди, той напевне отримає віру, бо Христос каже: "Блаженні голодні і спраглі правди, бо такі наситяться" (Мат. 5, 6). В іншому місці св. Письма читаємо: "І шукатимете мене та й знайдете, як тільки шукатимете мене всім серцем вашим" (Єрем. 29, 13). У справедливості цих слів переконався св. Юстин, філософ (+ 166 p.), якому певний старець з-над Тібру розповів про високі правди християнської релігії, таким чином навернувши його.

До віри веде і спосіб життя, бажаний Богові. Божу ласку, світло розуму отримуємо завдяки добрим справам. Тому Ісус Христос говорив: хто буде сповняти Божу волю, той пізнає, що його наука є від Бога (Йоан, 7, 17). Віра не любить нечистої душі, але не може укритися перед направді чистим серцем (Св. Берн.). Навіть якщо б хтось виріс у лісі серед диких звірів, але свідомо робив добро і остерігався б злого, то можна з певністю допустити, що Бог об'явить йому те, що є конечним для віри, або через внутрішнє осяяння, або посилаючи йому якогось вістуна віри (св. Тома з Акв.), як, напр. післав поганському сотникові Корнилієві св. Петра (Діян. Ап. 10). Врешті, і той отримає віру, хто буде просити її в Бога. Христос каже: "Кожний, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчиняють" (Мат. 7, 8). Протестант гр. Фрідріх Штольберг (+ 1819) лише після семи років молитви пізнав правду католицької віри і згодом став славним католицьким письмен­ником. Милосердний Бог не раз дає ласку віри навіть ворогам правдивої релігії. Так було під час навернення св. Павла. "Однак Бог дає цю надзвичайну ласку лише тим, цю блудять у добрій думці (мають бажання знайти правду)" (св. Альф.).

Бог, уділяючи людям ласку Християнської віри, послу­говується або звичайним засобом (проповіддю), або надзви­чайним (чудом).

Звичайними засобами, крім проповідей, є читання релігійних книжок або повчання з боку ближніх. Св. Августин пізнав віру, часто слухаючи проповідей, св. Амврозія, єпископа Мілану, св. Ігнатій Льойоля — читаючи історії з життя Ісуса Христа і Святих (Шпіраго, Приміри); св. Юстин, філософ і мученик, повірив, навчений певним старцем з-над Тібру.

Надзвичайні засоби Бог часто використовував на початку християнства, але часом чинить це і тепер. Пастирям у Вифлеємі Бог через Ангелів звістив про народження Спасителя; три Царі знайшли дорогу до Царя світу за допомогою зірки, а св. Павло повірив, почувши чудесний голос і побачивши світло з неба (Діян. Ап. 9); сторож в'язниці в Філіппі навернувся, коли в'язницю струснуло і вона відчинилася (Діян. Ап. 16, 16); Цісар Константин Великий — побачивши на небі сяючий хрест. Славний місіонер Альфонс Ратісбоне, єврей, родом з Альзації, повірив внаслідок появи у 1842 р. Матері Божої в церкві св. Андрея в Римі, безбожний поет Климєнтій Брентано (+ 1842 p.), що описав видіння блаженної Катерини Еммеріх, навернувся, коли Боже Провидіння привело його до смертного ложа цієї богоугодниці; осліплий паризький адвокат Ляссер — тоді, коли у 1862 р. позбувся сліпоти за допомогою чудесної води з Лурду. Чудесним було і навернення поганського юнака Теофіла. Він був присутній на страті св. Дороти. Перед виконанням вироку Теофіл звернувся до неї з глумливим проханням, щоб св. Дорота прислала йому квітів з городу свого небесного обручника. Чудо сповнилося, бо відразу після того, як було страчено святу і йому під ноги впали з неба чудові квіти, Теофіл навернувся (помер у 308 р. мученичою смертю).

Деякі люди ніколи не доходять до християнської віри, бо грішать гордістю і браком доброї волі.

Деякі люди не можуть дійти до віри, бо не мають доброї волі (св. Авг.). Як Бог дає всім людям світло сонця, так також дає всім світло віри (св. Авг.). Спаситель, світло світа, просвічує кожну людину, яка приходить на цей світ (Йоан, 1, 9). Але люди самі втікають від спливаючого на них світла віри; не хочуть вірити, бо мусіли б змінити своє грішне життя. Вони більше люблять темноту, ніж світло (Йоан, 3, 19), отже, грішать проти Св. Духа. Хто добровільно заплющує очі або замикає віконниці — той нічого не бачить, але в цьому не винні ані очі, ані денне світло, тільки сама людина, яка схотіла темноти (св. Евтимій): згадаймо лише фарисеїв часів Ісуса Христа.

Горда людина теж не дійде до віри, тому що Бог бажаючи привести когось до віри, застосовує певні засоби, а це якраз відлякує гордих людей. Ісус Христос прийшов на світ в нужді і убожестві, вибрав собі батьківщиною мале і зневажане містечко Назарет (тому й говорили жиди: "Чи може бути що доброго з Назарету?" (Йоан 1, 46) і зневажали слова Христа). До Володарів Світу (римлян) — післав Бог їх підданих — євреїв, простих людей як проповідників Слова Божого. До Ірода і Найвищої Ради в Єрусалимі — поган (трьох Царів), щоб вони звістили народження Ісуса Христа. Так робить Бог і нині. Він допускає, що Його Церкву, яка голосить правду, переслідують і принижують. Отже, скарб Божого Слова спочиває дійсно в убогій ріллі (Мат. 13, 14), на яку зверхньо дивляться горді люди. Перед мудрими і проворними ховає Бог Свої тайни (Мат. 11, 25). Бог противиться гордим (І Петро 5, 5).

Християнська віра для спасения конечно потрібна.

Без віри нема спасения. Ще Мойсей не міг без віри ступити на обіцяну землю. Христос каже: "Хто не вірить, буде осуджений" (Мар. 16, 16). Хто тут не має віри, не доступить оглядання другого світу (св. Авг.). Без віри не можливо подобатися Богові (Євр. 11, 6). Як Петро став потопати, коли вступив у нього сумнів (Мат. 14, 30), так потопає у вічній смерті той, хто втратив віру. Віра, як корабель, без якого не можна переплисти через море життя і причалити до пристані вічного щастя. Віра подібна до вогняного стовпа, який провадив євреїв через пустиню до обіцяної землі (св. Юстин), або до зірки, яка вела Трьох Царів до Ісуса Христа.

Без віри нема заслугуючих діл. Як дерево без коріння не може видати плоду, так людина без віри не може робити добрих діл. Отже, немудрою є думка того, хто каже, що байдуже, в що вірити, аби лише праведно жити. Чи може дерево без коріння приносити плоди? Ні. Так і людина без віри не може праведно жити. Проте, добрі діла, зроблені без надприродної віри, не є гріхом (Алекс. VIII). Як без віри нема добрих діл, так нема і чеснот. Будинок чесноти і досконалості не можна звести без основ віри (св. Бонав.).

 Віра приводить нас до спасения, бо спонукає до добрих діл. Добрі діла ростуть з віри, як рослина з коріння. Корінь не є сам по собі, — з нього росте рослина, так і віра родить добрі діла. Як ключ відкриває двері до комірки, де стоять різні страви, так віра відкриває двері до надії, любові і добрих діл (Альб. Штольц). Віра дає людині силу для добродійства, вона є дороговказом до країни надії та любові. Віра в майбутнє воскресіння дала силу волі Макавейським браттям — всім Мученикам. Віра в майбутню нагороду була для Товії та інших святих заохоченням до милосердних чинів. У спокусах віра стримує нас від гріха (згадаймо єгипетського Йосифа). Як маяк показує морякові підводні скелі, так віра робить нас чуйними щодо замислів злого духа. Св. Павло каже, що щитом віри можемо відбити усі вогненні стріли злого духа (Єф. 6, 16). Як щит береже воїна у бою, так віра береже нас від нападків диявола (св. Бонав.).

Віра береже нас від розпусти у терпінні. Віра — це для нас покладений у банк капітал, який приносить нам проценти (Гете). У залежності від ступеня нашої віри ми отримуємо від Бога різні ласки. Підтвердженням цього є чудесні оздоровлення людей, здійснені Ісусом Христом. У кого віра була більшою, того Ісус зцілював швидше.

"Віра твоя спасла тебе", — сказав Христос до невісти, яка діткнулася Його одежі (Мат. 9, 22). Собор Тридентський каже: "Віра є початком людського спасения, підставою і корінням повного оправдання" (Соб. Трид. 6, 8).

Однак, однієї віри для спасения не досить, треба жити згідно з вірою і визнавати її не тільки внутрішньо, але й назовні.

Наша віра мусить бути живою, тобто мусить породжувати добрі діла. Христос каже: "Не кожний, хто говорить до мене: Господи, Господи, увійде в Царство небесне, а той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7, 21). Хто не здійснює справ милосердя, буде осуджений на страшному суді (Мат. 25, 41). Віра таких людей не відрізняється від віри злих духів, бо вони також вірять, але їх діла є злі (Яков 2, 19). Віра, яка не творить добрих діл, не є правдивою вірою. "Лише тоді віра є правдивою, коли не суперечимо своїми ділами тому, що визнаємо на словах" (св. Григ. В.). Як тіло є мертве без духа, так віра мертва без діл (Як 2, 26). Віра без діл, як дерево без плодів (св. Золот.), як криниця без води, як свічка без ґноту, як горіх без зерна. Хто справді вірить, але не здійснює добрих діл, подібний до немудрих дівиць, які не мали в лампах олії (св. Григ. В.). Добрі діла, які заслуговують на вічне життя, може робити лише той, хто має і любов Божу, і освячуючу ласку. Тобто, лише віра, отримана з любов'ю Божою, веде до неба. Тому говорить св. Павло: "Коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любові ж не маю, то я ніщо" (І Кор. 13, 2). Отже, хто лише вірить, а не має Божої любові, буде осуджений.

Необхідно свою віру виявляти назовні. "Серцем — бо вірується на праведність, устами ж визнається на спасения" (Рим. 10, 10). Віра, приписи якої не виконуються, швидко гине (св. Амвр.) Людина складається з душі і тіла, тому мусить віддавати Богові честь не лише внутрішньо, але і назовні. Сама природа спонукає нас до того, щоб ми те, що відчуваємо у душі, виявляли назовні. Тим, хто не виявляв своєї віри, скаже колись Господь в день суду: "Справді, кажу вам, не знаю вас" (Мат. 25, 12).

ЩО СПОНУКАЄ НАС ДО ВІРИ

До віри нас спонукають чуда і пророцтва — завдяки їм переконуємося, що ця або інша правда дійсно об'явлена Богом.

До віри нас спонукає насамперед правдомовність Божа. Ми віримо у правди, об'явлені Богом, бо знаємо, що Бог є правдивим, правдомовним. Він ніколи не помиляється і не говорить неправди. Але щоб вірити в якусь правду, мусимо переконатися, чи вона справді об'явлена Богом — так робить кожна розумна людина. Тому події, якими Бог підтверджує те, що Він справді говорив, є для нас найважливішим спонуканням до віри. Тому Апостоли, які власними очима бачили стільки чудодійств Христа і були свідками сповнення пророцтв Христа і пророків, без вагання сприйняли як правду слова Спасителя, сказані під час Тайної вечері: "Це є Тіло Моє", "Це є Кров Моя". Дар говорити різними мовами, отриманий Апостолами в день Зелених Свят, спонукав 3000 людей до прийняття Христової віри, а чудо при брамі святині навернуло 2000 людей. Численні чуда Апостолів, якими Бог підтверджував їх слова (Мар. 16, 20), спонукали поган до прийняття християнської релігії. Св. Апостола Павла спонукало до прийняття віри чудо в дорозі до Дамаску, а імператора Константина сяючий на небі Хрест.

Є ще й інші причини, що спонукають нас до віри: велика кількість Муче­ників за віру, їх стійкість, чудесне поширення й утвердження християнської релігії, чотири знамена нашої Церкви. "Церква сама по собі вже є великим і постійним поштовхом до віри" (Соб. Ват. З, 3). Згадаймо її розповсюдження і розквіт, незважаючи на найбільші переслідування. До пізнання правдивої віри люди спонукаються по-різному. Одних спонукає стійкість Мучеників, інших — красномовство і святість проповідників, ще інших — чуда або кара, яка падає на переслідувачів Церкви (св. Авг.).

Найбільше чудес було здійснено на початку християнства, вони були потрібні для поширення віри.

Як городник старанно поливає рослини, поки вони ростуть, так і Господь Бог підтримував багатьма чудами молоду Церкву, яка тільки ставала на ноги (св. Григ. В.). Якщо б хтось хотів заперечити чуда, які творили Апостоли, то тоді найбільшим чудом було б те, що світ повірив їм без чудес (св. Авг.).

Чуда, описані у Старому Завіті, були переважно караючими, вони звіль­нили ізраїльтян з рук єгиптян, вони підтримували євреїв у пустині, вони об'являли сусіднім народам велич Бога Ізраїля. У Новім Завіті зустрічаємо менше описів караючих чудес. Чуда, описані у Новому Завіті, промовляють до серця і душі людини і несуть на собі знак любові Божої. Коли чуда, описані у Старому Завіті, є величними, то чуда Ісуса Христа сповнені глибокого внутрішнього змісту. У Старому Завіті описано, як підносяться хвилі Йордану перед ізраїльтянами, а у Новому Завіті — як утихомирюється буря, що мало символізувати майбутні переслідування і перемоги Церкви. У Старому Завіті Бог кормить народ у пустині манною, у Новім — двічі чудесно помноженим хлібом. У Старому Завіті є стовп вогненний у пустині, у Новім — ясність серед тиші на полях Вифлеему. Чудо — це надзвичайне явище, яке здійснюється не природними силами, але Божою всемогутністю.

Надзвичайне — це те, що примушує нас дивуватися, бо ми ніколи ще не бачили чи не чули чогось подібного і не вміємо собі це пояснити. Хто ніколи не бачив залізниці або корабля, той не може не здивуватися, побачивши їх. Надзвичайними є для декого різні явища природи: полярне сяйво, марево, затемнення Сонця або Місяця, політ комети і т. д. Але усі ці явища не є чудами, хоч кажемо, коли бачимо їх: "Чудесно!" Вони викликані силами природи, їх можна пояснити. Чудом є лише таке незвичайне явище, якого не можуть викликати сили природи (напр., воскресіння мертвого), тут мусить діяти всемогутність Божа. Отже, чуда є винятками (незвичайними явищами) у звичайному ладі природи. На перший погляд здається, що вони суперечать незмінним законам природи. Але це не так. Коли книга падає на землю, а я її впіймаю, то це не значить, що я заперечив закон земного тяжіння. Так само і при здійсненні чуда не перестають діяти природні сили, це тільки Божа всемогутність стримує їх дію відносно даної події чи предмета. Для нас чудом є те, що ми не бачимо Божої руки, що причина залишається для нас таємницею.

Чуда бувають справжні і несправжні. Справжнє чудо може бути великим або окремим.

Велике чудо — це надзвичайне явище, яке взагалі не може бути здійс­нене природними силами (воскресіння мертвих, тривала нетлінність, гнучкість і свіжість тіла померлого. Окремі чуда — це надзвичайні явища, які можна здійснити природними силами, але для цього треба прикласти дуже багато зусиль. Таким чудом є, напр., зцілення хворого одним словом, раптове набуття вміння розмовляти різними мовами. Несправжнє чудо — це незвичайне явище, викликане дияволом, яке є обманом наших відчуттів (нам здається, що ми щось бачимо, але цього насправді нема). Такі чуда подібні до чародійських штук, але злий дух значно перевищує чародія знаннями і вмінням. Несправжні чуда злий дух допомагав робити ще єгипетським чародіям, які наслідували чуда Мойсея (II Мойс. 7, 11), чародієві Симону (Діян. Апост. 8, 9). Антихрист (II Сол. 2, 8) творить несправжні чуда за допомогою сил природи (св. Тома з Акв.). Несправжнім чудом є зникнення поганських жертв, перетворення І фігенії в лань і т. п. (Бенед. XIV).

Справжні чуда Бог здійснює для Свого прославлення чи для підтвердження якоїсь правди.

Отже, справжні чуда Бог здійснює з таких причин: щоб об'явити Свою доброту і справедливість, щоб засвідчити, що хтось є післанцем Божим і, що його слова є правдиві, щоб підтвердити святість якоїсь померлої людини. Ніколи чуда не здійснюються для підтвердження неправди.

Будь-яка установа, видаючи якийсь документ (напр., шкільне свідоцтво), ставить на ньому свою печатку, щоб не було сумніву, що цей документ видала саме вона. Такою печаткою є чуда, бо ними Бог підтверджує божественність слів, голошених св. мужами. І ця печатка відрізняється від інших тим, що ніхто не зможе її повторити (Авель). За допомогою чуда Бог об'являє свою доброту і справедливість. Такими чудами були висушення Червоного моря, розділення хвиль Йордану, манна небесна і чудесне джерело в пустині, вряту­вання трьох юнаків з палаючої печі, єгипетські язви, нагла смерть Ананії і Сафіри. Бог підтверджує чудами Боже післанництво і правду слів Своїх післан-ців. Посилаючи Мойсея до фараона, Бог надає йому вміння робити чуда. Чуда творили Пророки, Христос і Апостоли. Христос часто згадує свої чуда, щоб доказати Своє божественне післанництво (Мат. 11, 4-5; Йоан 10, 37). Один із членів французького директорату, Лєпо, заснував нове релігійне вчення — філантропію (любов до людей), але не міг знайти собі послідовників. Тоді пішов він до славетного Талєйрана (єпископа періоду французької революції), і той сказав йому: "Зовсім не дивуюся, що не маєте щастя із своєю релігією. Якщо хочете добитись успіху, ідіть і робіть чуда. Зцілюйте хворих, воскрешайте вмерлих, потім дайте себе розп'яти на хресті, поховати, а на третій день воскресніть. Тоді, без сумніву, знайдете багато вірних" (Шпіраго, Приміри). Так, саме чудами мусить заявити про себе Божий післа­нець! Чудами Бог також утверджує правдиву Церкву (про це вже було сказано).

Святість померлих людей теж підтверджується Божими чудами (напр., чуда, які діялися при гробі Єлисея) (II Цар. 13), при тілах померлих Угодників Божих, на їх гробах або навіть при згадці їх імені. Без таких чудодійних доказів Церква нікого не оголошує Блаженним або Святим. Для того, щоб когось після смерті оголосити Блаженним, потрібні хоча б два доказані чуда, які сталися після смерті Святого за його втручанням. У Старому Завіті святі творили більше чудес за життя, менше після смерті, у Новім Завіті — навпаки. Святим Нового Завіту необхідні були ці чуда для того, щоб Церква визнала їх святими (Бенедикт XIV).

Бог ніколи не чинить правдивих чудес для підтвердження неправди. Бо справжні чуда є виключно свідоцтвами правди і святих Божих діл. Якщо б, напр., диявол мав силу робити чуда, то це означало б, що Бог дозволяє на утвердження лжі, а щось подібне годі собі уявити (св. Тома з Акв.). Іноді Бог дозволяє на те, щоб злий дух або злі люди творили несправжні чуда, але вони є наслідком Божої справедливості і служать переважно для покарання невіри (Суарез). Праведним же Бог дає ласку, щоб вони могли пізнати цей обман. Диявольськими (несправжніми) є такі чуда: несподіване виздоровлення, але на короткий час; чуда, які не приносять ніякого добра ні душі, ні тілу; чуда, які діються не для утвердження віри або добрих звичаїв; чуда, які діються під час недоречних церемоній (св. Тома з Акв.).

Під час творення чуда Бог звичайно послуговується створінням, часом навіть негідним.

Створіння можуть творити чуда, коли їм Бог дасть для цього силу (св. Тома з Акв.). Святі завжди творили чуда силою Божою або в Ім'я Боже, лише Ісус Христос творив їх у своєму власному імені. Дар чудодіяння можуть отримати для добра інших і люди негідні (Мат. 7, 22). Саме тому могли творити чуда і погани, і невірні, але тільки для утвердження правди (напр., Божі суди в середньовіччі: підсудні, щоб доказати свою невинність, повинні були ходити по розжареному вугіллі і не пошкодити ніг, носити решетом воду і т. п. Ці чуда переконували людей у Божому Проведінні). І диявол може творити справжні чуда, але тільки як Божий засіб покарання грішників (св. Авг.). Саме диявол, очевидно, був причиною єгипетських язв і нужденної смерті Ірода (Діян. Апост. 12) Отже, чуда диявола можуть служити і доказом правди. Однак не треба кожне явище, яке не можливо пояснити природним способом, відразу називати чудом і діянням Божої всемогутності (св. Авг.). Пророцтво — це докладне передбачення майбутніх подій, про які знає тільки один Бог.

Пророцтво мусить бути насамперед зрозумілим і точним, щоб запобігти різному тлумаченню і розумінню його. Цим відрізняється пророцтво від поганського ворожіння, яке завжди було нечітким і двозначним. Напр., Крезові (імператору древньої Лідії), який вирушав на війну, ворожка сказала: "Коли Крез перейде ріку Галис, знищить велику державу". Не сказала, однак, чи він знищить державу неприятеля, чи занапастить свою власну країну (що і сталося). До пророцтв не належать передбачення погоди метеорологами (дослідниками повітряних явищ), затемнення Сонця або Місяця астрономами (ученими, які займаються вивченням небесних тіл), виздоровлення або смерті хворого лікарями, війни політиками і т. п., бо всі ці явища є наслідками певних причин. Пророцтвом є передбачення подій, незалежних від вільної волі людини, бо про такі події може знати тільки Бог. Таким пророцтвом було передбачення падіння Апостола Петра (Мат. 13, 31). Пророцтвом також є передбачення таких явищ, якими Бог керує за Своїм бажанням, напр., зруйнування Єрусалиму, перелік знамень страшного суду. Пророцтва можна назвати чудами всезнання Божого, бо лише Бог може бути їх творцем. Події, які залежать від вільної волі людини, наперед знає один тільки Бог (Іс. 41, 23; 46, 10), який "зазирає в серце, вивідує нутро" (Єр. 17, 10). "Що в Бозі, ніхто не знає, тільки Дух Божий" (І Кор. 2, 11).

Пророцтва Бог оголошує звичайно через своїх післанців для зміцнення справжньої віри або поправи людей.

У Старому Завіті Бог умістив дуже багато пророцтв приходу Спасителя, щоб до Його приходу зберегти віру людей у Нього, а після Його приходу переконати людей у правдивості християнської релігії, збудити в них віру або у вірі утвердити. Бог через Ноя попередив людей про потоп, щоб спонукати зіпсований людський рід до поправи. Пророцтва переважно проголошують Божі післанці. Лише у крайніх випадках для добра інших Бог використовує для цього грішних або невірних людей. Цареві Балтазарові Бог оголосив загибель за допомогою таємничої руки, що писала на стіні (Дан. 5). Поган­ському цареві і народові Моавитів оголосив Бог прихід Спасителя через Валаа­ма (IV Мойс. 24). Однак переважно Бого вибирає на пророків лише вибрані душі (Бенед. XIV). Вони дізнаються про майбутні події або через внутрішнє осяяння, або через видіння, або через Ангела. Даниїлові у вавілонській неволі Бог об'явив прихід Спасилеля через Архангела Гавриїла...

Бог відкриває перед своїми пророками майбутні події лише від часу до часу і ніхто не обдарований постійним, триваючим довший час даром перед­бачення майбутнього. Таким даром володів тільки Бого-Чоловік. Тому і най­більший пророк не може відповісти на всі питання (II Цар. 4, 27). Самуїл не міг впізнати наслідника Савла, майбутнього царя, доки не було спроваджено перед нього Давида (1 Цар. 16, 12).

Отже, пророцтва переважно є доказом того, що хтось є післанцем Божим.

Однак, пророцтва мусять сповнитися, щоб дійсно стати доказом Божого післанництва (V Мойс. 18, 12). Пророцтва не можуть суперечити об'явленій  науці (V Мойс. 13, 2) чи святості Бога. Вони мусять бути будуючими, корисними і спасенними (І Кор. 14, 3), а також мусять бути голошені із спокійною гідністю і смиренністю. Лише лжепророки були пристрасними і кидалися, як божевільні (св. Золот.).

УТРАТА ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ

Християнська віра є дорогою до неба. Та, на жаль, не всі ідуть цією дорогою, багато блукає манівцями.

Не мають християнської віри невірні, тобто ті, що пізнали об'явлену науку, але відкидають її.

Невірним був Апостол Тома, який, незважаючи на запевнення інших Апостолів, що Спаситель воскрес, не хотів повірити, доки не вложить пальця в рани Христові і не вложить руки в Його бік (Йоан, 20, 25). Таких, як Тома, є багато. Вони вірять лише в те, що бачать, чого можуть діткнутися, а все інше відкидають. "Невір'я — це піщаний грунт, який не приносить плодів, хоч його і зрошує щедро дощ" (св. Золот.). Такі люди кривдять і ображають Бога, відмовляючи йому навіть такої віри, з якою ставляться до будь-якої людини. Вони вірять різним розповідям, Богу, однак, не довіряють. У галузі релігії ми повинні чинити хоча б настільки розумно, наскільки керуємося розумом у щоденному житті. "О, скільки - то мусять невіруючі вірити, аби не вірити!" (Клим. Гофб.).

Не вірять найчастіше ті, кому не вистачає досвіду, хто є надто гордим, а також ті, хто веде грішне життя.

Часто причиною невір'я є брак досвіду. Дикуни висміяли б нас, коли б ми розповіли про залізницю, кораблі, телеграф, телефон і т. д. Люди, які живуть на екваторі, не повірять, що на півночі вода взимку робиться твердою, що навіть слон може по ній ходити, або що взимку вода падає з неба біленькими сніжинкками. Та й дехто з нас недовірливо похитає головою, коли почує, що в краплі води живуть тисячі мікроорганізмів, що в краплі крові знаходиться 5 мільйонів тілець, або що в морі живе кит з дуже великою пащею, але дуже вузьким горлом. Чому люди не вірять? Бо не мають достатнього досвіду і знань, але є зарозумілими і гордими. Немудрість і гордість на одному коні їздять. Це ж стосується і правд віри. Найбільші вчені переважно побожні, вони глибоко вірять, а перший -ліпший недоук чваниться власним переконан­ням. Перешкодою на шляху до віри є і грішний спосіб життя. Людина-грішник не здатна зрозуміти правду. Сонце може відбитися тільки у чистій і спокійній воді, але не у брудній. "Тілесний чоловік не приймає, що є Духа Божого" (І Кор. 2, 14). Дзеркало, яке зайшло парою, не відбиває предметів, або відбиває дуже слабо, — так і душа, сплямлена гріхом, не може зрозуміти правд віри. Грішна людина не хоче вірити, бо, повіривши, мусіла б змінити свій спосіб життя, а це їй важко зробити. Вона воліє дочасні,миттєві утіхи і почуттєві розкоші, які має під рукою, ніж утіхи і розкоші в майбутньому житті, яких не бачить. Тому сказав один безбожник до побожного християнина: "О, бідний християнине, як ти ошукаєшся, коли твоє небо виявиться тільки казкою". На це християнин відповів: "О, бідний недовірку, але як ошукаєшся ти, коли не виявиться казкою пекло".

 Однак той, хто вихований у поганстві і нічого не чув про правдиву релігію, не є винним у своєму невір'ї і не має за те гріха.

Тому каже Христос: "Коли б я не прийшов і не говорив їм, гріха не мали би вони" (Йоан 15, 22). Отже, не всі погани є невірними.

Не мають християнської віри лжевірці, тобто ті, хто вперто відкидає окремі об'явлені правди.

Лжевіра або єресь — це віра зіпсована. Її можна порівняти з чашею вина, в яку влито кілька крапель отрути. Лжевірців слід відрізняти від власне єретиків або лжевірних учителів, які зводять інших і схиляють їх до лжевіри. "Лжевірні учителі — це міль, яка нищить дорогоцінну одіж Ісуса Христа або Церкву" (св. Григ. В.). Такими лжеучителями були Арій, священик Олек­сандрійський, що відмовляв Христові Божества (з цієї причини відбувся Нікейський Собор в 325 p.); Македоній, Єпископ Царгородський, що запере­чував Божество Св. Духа (Собор Царгородський в 381 р,); священик Іван Гус із Праги, що виступав проти науки про Церкву (Собор в Констанції 1414 p.); монах Мартін Лютер, що повстав проти Божого установлення Папства і учи­тельської влади Церкви (Собор Тридентський 1545 — 1563 p.); англійський король Генріх VIII, що ображений на папу, який не хотів дати йому розводу з жінкою, відлучився від Церкви, запровадив в Англії англіканську церкву (але в Ірландії він не мав успіху) і оголосив себе її головою, а католиків жорстоко переслідував. Як бачимо, ставали єретиками і ширили свою лже­науку між вірними переважно священики. Такі лжеучителі подібні до фальши­вомонетників, які, не маючи права виготовляти гроші, займаються тим і фальшиві гроші видають за справжні. їх можна також порівняти із розбійни­ками, бо загороджують людям дорогу до вічного життя і штовхають на дорогу, яка веде до пекла. Ісус Христос застерігає нас: "Остерігайтесь лжепророків, що приходять до вас в одежі овечій (тобто з гарними словами і улесливістю), а всередині вони вовки хижі (тобто повні злоби). Пізнаєте їх по плодах їх" (тобто по способі життя, по наслідках їх науки) (Мат. 7, 15-16). До єретиків належать також схизматики, погляди яких спрямовані проти голови Церкви, проте практично вони допускають й інші помилки. Схизматиками є "право­славні" греки, які у 1053 р. на чолі з амбітним патріархом Михайлом Керуля­рієм відлучилися від Риму. Схизматицькою є і церква російська, яка в 1587 р. відлучилася від грецької церкви і котрою від 1721 р. управляв цар як голова церкви. Церква завжди вважала лжевір'я (єресь) за один із найбільших злих учинків. Св. Петро каже: "Коли б і ми або Ангел з неба проповідував вам більше того, що ми проповідували вам, нехай буде анатема (проклятий) (Гал. 1, 8). "Ніхто не є так безбожний, щоб його не перевищив у безбожності єретик" (св. Єрон).

Але хто живе у лжевірі без власної вини із несвідомості, той не є перед Богом лжевірцем.

Отже, хто, напр., вихований у протестантизмі і ніколи не мав нагоди почути вчення про правдивість католицької релігії, той лише по імені є лжевірцем, бо він уперто не відкидає пізнаної правди. "Коли має добру волю прийняти все, що Бог об'явив, то вже є правдиво віруючим" (св. Авг.). Така  людина не є єретиком, як не є злодієм той, хто є власником чужої речі, зовсім не знаючи про те,  що ця річ є чужа.

Не мають християнської віри ті, хто навмисне сумнівається у правдах віри.

Є сумнів розумний, коли вишукуємо труднощі і проблеми, щоб їх вирі­шити. Метою такого сумніву є прагнення знайти правду, щоб можна було сильніше в неї вірити. Але нерозумно сумніватися в якійсь правді, якщо маємо достатню підставу, аби її прийняти. Такий сумнів є навмисним і хто саме так сумнівається у правдах віри, той взагалі не має жодної віри. Дім мусить завалитися, коли пошкоджені його підвалини (згадаймо, як валяться доми, розташовані біля вугільних копалень). Мусить впасти і будинок віри, коли захитаємо його сумнівами. Людина, яка навмисне сумнівається в об'яв­лених правдах, не може бути милою Богу, бо кривдить Його недовір'ям. Мойсей лише раз засумнівався в тому, чи Бог дотримає обітниці і наділить ізраїльтян водою, за що і був покараний Богом, який не дозволив йому ступити на обіцяну землю (4 Мойс. 20). Захарія з сумнівом сприйняв слова Ангела, що у нього народиться син, Іван Хреститель. Він теж був покараний, бо відразу онімів (Лук. 1). Коли ми починаємо сумніватися щодо правд віри, ми повинні молитися.

Не мають християнської віри ті, що не дбають про правду і науку релігії.

Ті, що не дбають про віру з байдужості, заслуговуючої на покарання, стають зовсім безвірними. Вони, як рослина, що всихає неполита. Дехто дбає лише про тимчасову розкіш і користь, а не турбується справами вічного життя. Таких можна порівняти із запрошеними, про яких розповідає Євангеліє, які через поле, воли і жінку не прийшли на "небесну вечерю" (Лук. 14, 16). Такі мудрагелі вважають себе сучасними і з погордою та співчуттям дивляться на тих, хто совісно виконує релігійні обов'язки. Але власне вони є неосвіченими і немудрими, бо не розуміють, у чому полягає найвище життєве добро, є невігласами у найважливіших справах. Такі люди переважно ведуть погане життя.

Виноградники, яких не доглядають, заростають і вироджують­ся — так і розум, не освічений релігійними знаннями, набирає поганських рис і наштовхує на поганський спосіб життя (св. Людв. Гран.). Як тіло вмирає без поживи, так і душа. А поживою для душі є Євангеліє або Христова наука (св. Авг.). У розмові з самарянкою сам Ісус Христос називає свою науку водою, яка назавжди гасить спрагу людського духа (Йоан. 4, 43), а в синагозі в Капернаумі каже: "Я хліб життя, хто приходить до мене, не буде голодувати" (Йоан, 6, 35). Отже, хто не дбає про цей хліб життя, про цю поживу для душі, того душа вмирає, хоч тіло і живе. Байдужа до релігії людина стає ворогом Бога, бо сказав Ісус: "Хто не зі Мною, той проти мене" (Мат. 12, ЗО). Така людина в день суду не матиме оправдання і не зможе сказати: "Я не знав". Незнання, в даному випадку, є його власною провиною.

Люди, що з власної вини вмирають без християнської віри, не отримають спасения. Людина без віри, як і поганин, вже тут, на землі, є бідною. Вона перебуває "у темряві і тіні смертній" (Лук. 1, 79). Правди релігії здаються їй казками (Клим. Гофб.) Ісус Христос каже: "Хто не повірить, буде осуджений" (Мар. 16, 16), а також: "Хто не вірить, вже є осуджений" (Йоан 3, 18). Св. Павло говорить про єретиків, що вони самі себе осуджують (Тим. З, 11). Наслідуймо Святих і щодня молімося про навернення лжевірців і невірних. Блаженний Климентій Гофбавер (+ 18 20 у Відні) говорив: "Коли б я мав ласку навертати всіх невірних і лжевірців, то на власних раменах заносив би їх до католицької Церкви".

ВИЗНАННЯ ВІРИ

Бог бажає, щоб ми виявляли свою віру своїми вчинками; це наказує Христос словами: "Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки і прославляли Отця вашого, що на небі" (Мат. 5, 16).

Отже, наші слова і діла повинні свідчити про те, що ми — християни­католики і що за переконанням високо цінимо нашу релігію. Ми повинні бути світлом для світу, явним визнанням (сповіданням) віри ми повинні спричинятися до того, щоб наші ближні краще пізнавали Бога і сумлінніше виконували Його заповіді. Повільно ступаючий кінь побіжить швидше, коли побачить іншого коня в бігу — так і людина за прикладом ближнього схиляється до доброго: "Гордість ворогів християнської віри вже не раз розбивалася об непохитність християнського визнання" (Лев XIII). Ми й самі утверджуємося у вірі через прилюдне її визнання. На жаль, багато є між християнами боязливих людей! Зі страху перед глузуванням, насмішками, втратою свого становища чи з інших подібних причин не мають відваги явно визнати свою віру, засвідчити свою приналежність до Церкви. Чинять, як малий нерозумний хлопчина, якого послали за чимось родичі, що, наляканий гавканням пса, вертається ні з чим. Вагаються у добрих намірах, ладні зійти з дороги спасения тільки тому, що інші називають їх облудниками, дурнями, фанатиками (св. Вінк. Фер.), Вони боязливі, як зайці, яких лякає навіть ганчірка, зачеплена на патику. Такі люди не зважають на те, що ті, які висміють їх через їхню віру, будуть посоромлені у день суду (Прим. 5, 1). Вони забувають і про те, що без боротьби нема нагороди, обіцяної тільки воїнам і переможцям Христа (Лев XIII). Хто не має відваги виступити в обороні Божої честі, той є німим псом, що не може гавкати (Іс. 56, 10). Берімо приклад з іновірців, напр., мусульман, які на вулицях і площах по кілька разів на день віддають честь своєму Аллахові. Церква заохочує нас до публічного визнавання віри через часті процесії, які провадяться з нагоди різних церковних урочистостей або свят.

Однак, ми повинні назовні виявляти свою віру лише тоді, коли релігії загрожує зневаження або ближньому біда.

Не треба, і навіть заборонено завжди і всюди демонструвати свою віру, свої релігійні переконання, бо цим ми можемо осмішити релігію. Тому говорить Ісус Христос: "Не давайте святого собакам, і не кидайте ваших перл свиням" (Мат. 7, 6). Отже, не мусимо завжди відповідати на набридаючі питання щодо нашої віри, які нам задають безбожні люди, можемо їх або злегковажити або просто відійти. Одного разу, в п'ятницю, певний пан у гостиниці замовив собі пісну страву. На глузливе запитання господаря, якої він віри, відповів: "Потурбуйтесь краще моїм голодним шлунком, аніж вірою". Коли ж, однак, про це запитує уповажнена до цього влада, тоді ми повинні відповідати згідно з правдою, хоч би й довелось заплатити життям. Так вчинив Ісус Христос, стоячи перед Каяфою (Мат. 26, 63). Варто тут згадати слова Спасителя: "Не лякайтесь тих, що вбивають тіло, душі ж не здолають убити" (Мат. 10, 28). Той, хто більше боїться людей, ніж Бога, стягає на себе Божий гнів (св. Авг.). Не слід також вдаватися в релігійні розмови і суперечки з людьми без віри. "Релігійні суперечки розпалюють розум і збільшують знеохо­чення" (Іван Канізій). Прикро, що такі розмови часто ведуться  в ресторанах та кав'ярнях, за столом, чого насамперед треба остерігатися. Релігія — це справа настільки свята, що говорити про неї слід завжди з найбільшою покорою і смиренністю (Сальвіян).

Того, хто безстрашно визнає свою віру перед людьми, Бог відзначає і на землі, і після смерті.

Бог підносить тих, хто безстрашно визнає свою віру. Св. Петро першим серед усіх Апостолів визнав Божество Ісуса Христа, і за те назвав його Спаси­тель блаженним та зробив головою Апостолів (Мат. 16, 18). Три юнаки з Вавілону явно визнали свою віру в правдивого Бога перед царем і цілим народом і за те врятував їх Бог з огненної печі і підніс до високих гідностей (Дан. 3). Рудольф з Габсбурга одного разу під час ловів зустрів священика, який ішов з Найсв. Дарами до хворого, він зіскочив з коня і віддав належну честь Пресв. Євхаристії. Через кілька років вибрали його німецькі князі цісарем Німеччини (1273 р.) Ісус Христос обіцяє Своїм визнавцям вічну нагороду: "Всякий, хто мене визнаватиме перед людьми, того І я визнаватиму перед Отцем моїм, що на небі" (Мат. 10, 32). Хто безстрашно визнає свою віру, завойовує повагу і у своїх ближніх; хто ж відрікається її, потрапляє в погорду.

Той може сподіватися найбільшої нагороди в небі, кого переслідують або страчують за віру.

Того, кого переслідують за віру, називаємо Ісповідником. Про таких людей Ісус Христос сказав так: "Блаженні ви, коли вас безчеститимуть та гонитимуть, та казатимуть на вас усяке лихе слово не по правді, ради мене. Радуйтесь і веселітесь: бо велика нагорода ваша на небі" (Мат. 5, 11-12). Той, хто поніс смерть за віру, називається Мучеником. Така людина, без сумніву, здобуде вічне щастя, бо каже Ісус Христос: "Хто б згубив душу свою задля Мене, знайде її" (Мат. 10, 39). "Було би кривдою для Мученика молитися за його душу" (Інок. III). Мученик виявляє найвищу ступінь любові Бога, бо складає в жертву Богові дочасні добра і навіть життя. Кожний Мученик є витязем. Мучеників завжди малюють з пальмою у руці, бо вони дійшли до своєї мети. Проте слід пам'ятати, що не годиться навмисне шукати переслідувань або мученицької смерті. Дехто робив це, віддаючись у руки гонителів або зневажаючи поганські святині; але вони, надміру уповаючи на свої сили, переважно піддавались спокусі. Таких Церква ніколи не шанує як мучеників. "Не треба нікому давати нагоду робити зле" (св. Тома з Акв.) Ісус Христос дозволив утікати від переслідувань (Мат. 10, 23) і сам не раз так робив, а Його наслідували Апостоли і визначні єпископи (св. Кипріян, св Атаназій). Лише душпастирям не можна утікати, коли їх присутність потрібна для добра їх вірних (св. Тома з Акв.). Коли приходить вовк, втікає найманий робітник, але ніколи не робить цього добрий пастир (Йоан 10, 12). Можуть відійти лише тоді, коли не мусять бути присутніми, або коли їх присутність могла б стати причиною ще більшого переслідування (св. Кипр.). Не є Мучеником той, хто вмирає за лжевіру, бо він не має справжньої любові Бога, без якої мученича смерть не має вартості (І Кор. 13, 3). Отже, не був Мучеником Іван Гус із Праги, якого було спалено на вогнищі в Констанції (1415), але який не відрікся лжевіри. Але Мучеником є той, якого через віру було поранено і який від тої рани помре; кого через віру засудять на довічне ув'язнення або на вигнання, а також той, хто заплатить життям задля якоїсь християнської чесноти, як, напр., Іван Хреститель, Іван Непомук і т. п., бо християнська чеснота є в деякій мірі визнанням віри (св. Тома з Акв.). Кожний християнин повинен бути готовим до мучеництва за віру, бо, як сказав св. Кипріян: "Не є християнином той, хто боїться вмерти за правду". Мучеників нараховується близько 16 мільйонів.

Тих, хто відрікається своєї віри зі страху або сорому чи навіть зовсім відступає від неї, Ісус Христос застерігає: "А хто відречеться Мене перед людьми, того й Я відречусь перед Вітцем Моїм, що на небі" (Мат. 10, 33), "Хто-бо посоромиться Мене і Моїх словес, того й Син Чоловічий посоромиться, як прийде в славі своїй" (Мук. 9, 26).

Хто відрікається віри, чинить, як Петро, що з великої тривоги відрікся Ісуса Христа (Мат. 26, 69-70). Цей гріх оплакував св. Петро аж до смерті. Під час переслідувань християн дехто відрікався від своєї віри, і приносив жертву божкам. Сьогодні дехто соромиться зробити на собі св. Хрест, приступити до Великодної сповіді або віддати на вулиці, прилюдно честь Найсв. Євхаристії, коли священик іде до хворого і т. п. Інші ж беруть участь у Богослужениях іновірців, заключають мішані подружжя перед служителем чужої церкви, тримають до хресту їх дітей, приймають схизматицьке "православне" Причас­тя і т. п. (Хто, однак, бере участь у похоронах або вінчаннях іновірців з чемності, той не грішить). Люди, що відрікаються віри зі страху або сорому, втрачають повагу інших, бо боязливих ніхто не поважає. Імператор Констан-цій, отець Константина В., одного разу наказав своїм християнським дворянам жертвувати божкам. Дехто зі страху виконав цей наказ, а імператор, який хотів лише випробувати своїх дворян, відразу вигнав їх зі свого двору. Ще нещасливішим є той, хто зовсім відступає від віри. Цар Соломон відступив від справжньої віри до поганства через своїх поганських жінок і став ідолопоклонником. Імператор Юліан, апостат (+ 363 p.), відступився від католицької віри і став згодом найбільшим ворогом християн. І сьогодні часом трапляється, що католики переходять на протестантизм, на схизму (т.з. "провослав'я") або на іудаїзм, або оголошують себе безконфесійними, безвіроісповідними.

Католики часто відрікаються віри задля марної мамони або інших земних благ.

Це трапляється, напр., тоді, коли католик хоче повінчатися з багатою особою іншої віри. Однак лише порочні люди відпадають від віри. "Нехай не думає, що від св. Церкви відпадають добрі люди. Повного зерна не понесе з собою вітер, а тільки пусту полову" (св. Кипр.). Вітер не повалить здорове дерево, а лише струхлявіле. Один протестант пише: "Коли папа поле свій город, то завжди викидає нам за мур кропиву і бур'ян". Пруський король Фрідріх II сказав: "Коли католик перейде на протестантизм, то ми на тім нічого не виграємо; коли, однак, протестант стане католиком, то ми тратимо дуже багато". Ті, що відпадають від Церкви, наново розпинають Христа (Євр. 6, 6), отже, допускаються смертного гріха. Християнин-католик не повинен піддатися спокусі відійти від віри. Він повинен бути подібним до дерева з сильним корінням, котре опирається найсильнішим бурям, до воїна, який і під час бою не залишає своєї позиції. "Коли тратимо маєток, багато тратимо, коли тратимо життя, ще більше тратимо, коли тратимо віру, тратимо все".

ЗНАК СВЯТОГО ХРЕСТА

Форму хреста можемо знайти будь-де: людське тіло має цю форму, птах у повітрі нагадує хрест, деякі дерева теж його нагадують, форму хреста мають деякі інструменти, хрест творять зірки на небі. Хрест на небі буде знаменням приходу Судді на загальний суд (Мат. 24, ЗО). Католицька Церква високо шанує знамення св. хреста: вона уживає його під час Служби Божої, при всіх Тайнах, церковних благословеннях і освяченнях, прикрашає ним церковні вежі, престоли, хоругви і ризи, ставить його на гробах померлих. Храми Божі часто будуються у формі хреста.

Християнин-католик найчастіше визнає свою віру через знак св. хреста.

Для католика знак св. Хреста є тим, чим уніформа (мундир) для жовніра. Цим знаком він зазначає свою приналежність до католицької Церкви. Євреї і погани насміхаються з хреста і ненавидять його (І Кор. 1, 23). Не хочуть про нього чути і протестанти. Саме хрест вирізняв католиків серед інших віросповідань. Не без підстави можемо припустити, що знак св. Хреста запровадили ще Апостоли, бо вживається його в Церкві від перших часів. Знак св. Хреста робитися так: кладемо ліву руку на груди, а три перші пальці правої руки складаємо разом в честь Пресвятої Трійці і, вимовляючи слова: "Во ім'я Отця", кладемо їх на чоло, "і Сина" — на груди, " і Святого" на праве плече, "Духа" на ліве, "Амінь" знову на груди. Це повторюємо тричі в честь Пресвятої Трійці. Ніколи не треба хреститися поспішно і недбало, слід пам'ятати, що цей знак є взиванням Пресвятої Трійці, якій належиться найбільше поклоніння і найбільша честь.

Знаком св. Хреста заявляємо, що віримо в Розп'ятого Спасителя і Бога, в Трійці єдиного.

Форма хреста (+) нагадує нам хресну смерть Ісуса Христа і діло спасения. Трикратне повторення хреста і виголошувані при цьому слова нагадують нам Пресвяту Трійцю. Знак святого хреста — це неначе короткий витяг нашої християнської релігії.

Знак св. Хреста зносить на нас благословення Боже, тобто береже нас від злого духа та від багатьох нещасть як щодо тіла, так і щодо душі.

Отже, знак св. Хреста не є пустою церемонією, але немов благословенням себе самого, вимолюванням собі Божого благословення. А благословення Боже відводить від нас зло і наділяє нас добром. Найбільшим же нещастям у нашому житті при смерті і по смерті є прокляття Боже. Знак св. Хреста відганяє від нас злого духа і його спокуси. Коли робимо знак св. Хреста, диявол утікає від нас так, як собака перед палицею, якою її було побито. Хрест нагадує йому те хресне дерево, яким Христос переміг його на горі Голгофі (св. Кирил.). Як під час війни не можна неприятелеві стріляти в тих, хто має на руці білочер­воний хрест (тобто священиків, лікарів і медичної служби), так і диявол не сміє нічого зробити тим, хто хреститься св. Хрестом. "Знак Хреста — це печать, біля якої переходить ангел смерті і не робить нам жодної шкоди" (Ів. Дам.). Мідяний вуж у пустині (4 Мойс. 21), прообраз хреста Спасителя (Йоан З, 14), беріг всіх, які на нього дивилися, від смертельного укусу отруйних змій; так береже нас і знак св. Хреста від нападу пекельної змії. Імператор Константин В. побачив у 312 р. на небі великий сяючий хрест із написом: "Цим знаменням переможеш". Цей хрест бачило і його військо. Тоді наказав вишити хрест на хоругві і переміг. (Звідси початок наших церковних хоругов). Ті чудесні слова, які були написані на небі, відносяться до кожного знаку св. Хреста. "Вже сама згадка хреста Христового змушує до втечі наших невидимих ворогів і дає нам силу протистояти їм" (св. Авг.). Святі мали звичай хреститися, коли лиш приходили до них злі думки. Знак св. Хреста може звільнити людину від хвороби. Коли мати Константина В., імператриця Олена, відшукала хрест Спасителя (325 р.), одна хвора особа, діткнувши його, відразу виздоровіла. Таку чудесну силу має хрест Христовий, подібну силу має і знак св. Хреста. Немало хворих швидше виздоровіли б, коли б частіше хрестилися. Знаємо також, що Мученики хрестилися перед тим, як їх мали мучити, і, як наслідок, не раз з найстрашніших тортур виходили цілими. Розповідають, що св. Йоанові Євангелистові одного разу подали чашу з отрутою, святий перехрестив чашу і випив напій без шкоди для себе. Подібне трапилося зі св. Бенедиктом і св. Францом Ксаверієм, Апостолом Індії. У Старому Завіті знаходимо доказ того, що знак хреста стереже від злого. Пророкові Єзекиїлові Бог об'явив, що під час Божого суду над Єрусалимом врятуються від смерті ті, яким Ангел Божий зробить на чолі знак букви "Тав" (Т), яка у давній єврейській і грецькій азбуках зображалася у вигляді Хреста (Єз. 9, 4).

Ми повинні часто хреститися: коли встаємо вранці або ідемо спати, перед молитвою, перед споживанням їжі, перед виходом з дому, перед кожною важливою справою.

Вранці ми повинні хреститися, щоб Бог зіслав нам благословення на цілий день; ввечері — щоб відігнати від себе злі думки; перед важливими справами, щоб їх успішно залагодити і т. д. Вже перші християни дуже часто робили на собі знак св. Хреста. Тертуліан (+ 240) каже: "Коли розпочинаємо яке діло, виходимо і вертаємо, одягаємося і роздягаємося і взагалі при всім, що робимо, знаменуємо чоло знаком Хреста". Священик у церкві теж починає усі важливі дійства (Службу Божу, проповідь, Богослужения) і т. д. знаком св. Хреста. Кожен раз, коли хрестимося, отримуємо 50 днів відпусту (Пій IX, 28 липня 1863), Св. Едита, англійська королівна (+ 984) дуже часто знаменувалася знаком св. Хреста. Через 13 років після її смерті виявилося, що великий палець її правої руки не зіпсований тлінням.

 Перед тим, як хреститися, добре вмочити пальці у свяченій воді.

Свячена вода має особливу силу проти нападів злого духа, яку вона отримує внаслідок молитви, яку відмовляє священик під час освячення води. Хто хреститься свяченою водою, отримує 100 днів відпусту (Пій IX, 23 березня 1866). Посуд зі свяченою водою завжди знаходиться біля церковних дверей. Ми повинні завжди перехреститися свяченою водою, коли входимо до церк­ви — це повинно нагадати нам, що маємо приступити до молитви з чистим серцем, вільні від гріха. Але не треба при цьому обмиватися водою, а вистачить легко замочити пальці.

Лише немудрий соромиться знаку св. Хреста: "Диявол тішиться, коли хтось відрікається від хреста, бо хрест є його загибеллю і знаком перемоги над його силою" (св. Ігн. Ант.).

СИМВОЛ ВІРИ

Після кожної проповіді Апостолів багато навернених зголошувалося до них з бажанням охрестити. Але перед тим, як когось охрести, його запитували, чи розуміє науку Ісуса Христа і чи справді вірить у неї. Тобто навернені повинні були скласти визнання (ісповідання) віри. Це визнання спочатку було коротке.

Символ віри містить у собі короткий виклад всього, що кожний християнин-католик повинен знати і в що вірити.

Невелика кількість слів містить у собі всі таїнства (св. Ізид.). Символ ві­ри — це наче тіло дитини, в якої у зменшеному вигляді є всі людські члени, або наче насінина яка містить у собі ціле дерево. Символ віри називається символом, знаком тому, що на початку християнства по ньому впізнавано християн. Хто хотів тоді бути присутнім на Службі Божій, мусів виголосити Символ віри і того, хто його не знав, не впускали у церкву. Жоден християнин не мав права відкрити Символ віри неохрещеному. Символ віри був для перших християн тим, чим є гасло, пароль під час війни.

Є два найважливіші Символи віри: Символ віри апостоль­ський і нікейсько-царгородський.

Перед тим, як розійтися по світу, Апостоли вибрали певну норму для своїх проповідей, щоб у різних кінцях світу навчати однаково (св. Авг.). Але від Апостолів походять лише головні начерки Символу апостольського. Протягом кількох століть (до VI ст.) до первісного тексту додавано деякі пояснюючі слова. Церква мусіла це робити тому, що час від часу появлялися різні лжеучителі. Однак, це були пояснення, які не впливали на зміст Символу віру, а, отже, і науки Церкви. Як людина, підростаючи, не отримує нових членів, так через ці додаткові пояснення не прийняв. Апостольський Символ віри жодних нових значень. Апостольський Символ вживають на заході; у східних обрядах використовується нікейсько-царгородський Символ (він називається так тому, що був складений єпископами на соборах у Нікеї (325 р.) і Царгороді (381 p.). Різниця між цими двома Символами в тому, що апостольський висловлює правди віри коротше, а нікейсько-царгородський— обширніше. Крім апостольського і нікєйсько-царгородського є ще тридентсько-ватіканський Символ віри. Він містить науки Тридентського собору (1564 р.) і Ватіканського собору (1870). Тридентське визнання (ісповідання) віри зобов'язаний здійснити той, хто займає якусь церковну посаду (напр., новоіменований парох), а також той, хто стає католиком.

Нікейсько-царгородський Символ віри ділиться на три головні частини.

Перша частина говорить про Бога Отця і про створення: світу.

Друга частина говорить про Бога Сина і про наше спасіння.

Третя частина говорить про Св. Духа і про наше освячення.

У Символі віри дуже вміло упорядковані думки. На чільному місці — віра в Бога як підстава всіх релігійних правд. Бог названий Отцем, що вказує на Пресвяту Трійцю. Слово "вседержитель" характеризує Бога, слово "Творець" — Його діла. Далі йдеться про Ісуса Христа, який як Спаситель виправляє зіпсований гріхом порядок створеного світу; про те, чим є Спаситель відносно Бога, якого є єдинородним Сином, і чим є відносно людей (нашим Господом). Далі слідує коротка історія спасения (член 3-7), далі згадка про Св. Духа, який уділяє нам ласки, заслужені через Спасителя (чл. 8); про Церкву (чл. 9), про духовне воскресіння людини через відпущення гріхів (чл. 10) і про тілесне воскресіння (чл. 11). Закінчується Символ віри вказівкою на кінцеву мету створення, спасения і освячення через визнання віри у вічне життя (чл. 12).

Нікейсько-царгородський Символ віри також ділиться на 12 членів або частин.

Членами (частинами цілого) називаємо окремі правди, які між собою нероз­ривно пов'язані. Не можна вийняти жодної ланки з ланцюга, бо розірветься. Так і з Символу віри не може випасти жоден член, бо Символ тоді втратив би свою вартість. У Старому Завіті знаходимо такі прообрази 12-ти членів Сим­волу віри: іудейський первосвященик носив наперсник, висаджений 12 дороги­ми каменями (називався він "Світлом І правдою" (3 Мойс. 8, 8); в "Святая", при вході до "святая святих", лежало на золотім столі 12 хлібів (3 Мойс. 24, 6); при вході до обіцяної землі з 12 каменів збудовано вівтар. Члени Символу віри є справді дорогоцінним камінням, що ширять світло і правду, які маємо носити в грудях або вірити в них, і є духовним кормом, який подає нам Церква, коли ми вступаємо в неї або при Хрещенні. Вони перетворюють наше серце у вівтар, на якому складається жертва молитви і добрих діл.

Поділ Нікєйсько-царгородського Символу віри на 12 членів означає, що він містить ті самі правди, які голосили 12 Апостолів.

Кожний християнин повинен знати Символ віри напам'ять (св. Авг.). Хто не знає його і не хоче навчитися, — має гріх (св. Тома з Акв.). На початку християнства не уділювано Хрещення тим, хто не склав цього визнання (ісповідання) віри, а також не міг бути присутнім на Службі Божій той, хто не вмів його виголосити. Не забувай щоденно вранці і ввечір відмовляти Символ віри. Відсвіжуй свою віру! (св. Авг.). Визнання віри — це відновлення завіту, заключеного з Богом при св. Хрещенні (св. Петро Хр.). Це панцир, який боронить нас від нападу ворогів (св. Амвр.). Ми мусимо часто приймати поживу, щоб втримати тіло при житті, так і віру мусимо часто збуджувати в собі, коли хочемо запевнити собі життя душі.

БОГ — НАЙВИЩЕ ЄСТВО

Уже зі створених речей пізнаємо, що існує найвище Єство (Рим. 1, 19, Прем. 13, 5).

Зірки на небі і земля з усім, що на ній знаходиться, не могли виникнути самі по собі; не можуть зірки власною силою рухатися в небесних просторах.

Вже саме існування небесних сил наштовхує нас на думку, що є Бог. Араб по слідах на піску, а ми по слідах на снігу робимо висновок, що тут хтось пройшов. Як місто не може збудуватися саме по собі, так і зірки не могли виникнути самі зі себе. Приятель відомого астронома Атаназія Кірхера сумні­вався в існуванні Бога. Одного разу наказав астроном зробити глобус і принести в його кімнату. Коли приятель запитав, звідки взявся цей глобус, астроном відповів: "Виник сам по собі". Приятель засміявся. Тоді Кірхер сказав: "Як цей малий глобус не виник сам по собі, так само не могли самі по собі виник­нути тіла небесні" (Шпіраго, Приміри). Світло не запалиться само, а запалене, не буде горіти вічно. А сонце світить тисячі літ, а вночі блимають на небі мільйони ясних зірок. Хто запалив ці світила і хто підтримує їх чудесний вогонь? (А. Штольц). Цар Давид співає у псалмі: "Небеса являють славу Божу і простір звіщає про діла рук його" (Пс. 18, 2). Відомий вчений Ньютон скидав головний убір, коли чув ім'я Боже.

Про існування Бога свідчить й існування створінь на землі (як матерія не могла виникнути сама по собі, так і органічне життя). Тому закликає Йов: "Спитай у звірят, а вони навчать тебе, в птаства під небом, а воно з'ясує тобі. Або поговори з землею, а вона повчить тебе, та й риби в морі скажуть тобі. Хто з усього цього не взнає, що рука Господня створила це?" (Йов. 12, 7-9). Весь всесвіт — це книга, з якої вичитуємо нескінченну велич Бога (св. Ант. Пуст.). Якщо б хтось, потрапивши на безлюдний острів, знайшов там прекрас­ну статую, то відразу зрозумів би, що колись тут були люди. А якщо б хтось хотів йому доказати, що це вітри і дощ зсунули з гір цю брилу каміння і надали їй такої форми, то вважав би того когось за немудрого. Однак, ще більш немудрим є той, хто каже, що такий прекрасний і чудовий світ не має творця.

Чудовий лад у світі переконує нас у тому, що Той, хто керує цим ладом, є єством нескінченно розумним.

"Коли корабель безпечно пливе по морі і щасливо пристає до пристані, не сумніваємося, що править ним досвідчений керманич. Так само, спостерігаючи великий лад у всесвіті, робимо висновок, що править ним безконечно мудре єство" (св. Теоф. Ант.). Нерозумний той, хто каже, що небесні тіла рухаються самі по собі, як і той, хто сказав би, що корабель може сам без екіпажу вийти з якоїсь пристані, обійти всю землю і вернувтися назад. Тому говорить Ціцерон: "Коли дивимося на зоряне небо, приходимо до переконання, що всім керує єство з безконечним розумом".

Такий же розумний лад знаходимо і на нашій землі. Зміна дня і ночі, пір року, прекрасна доцільність у будові найменшого звірятка, рослини, а передусім людського тіла, яке саме по собі є малим світом, — усе це говорить нам про незбагненний розум Творця. Коли бачимо малюнок, який зображає будову ока, вуха, серця або нервової системи, мимоволі думаємо, що щось подібне не могло виникнути саме по собі. Найменшу хатину мусить хтось збудувати, годинника — скласти; слова кожної книжки мають свого автора, тим більше, не міг виникнути сам по собі світ і чудовий лад у всесвіті.

Усі народи землі переконані в тому, що існує якесь найвище єство.

Усі народи землі, навіть зовсім дикі, мають одного або більше божків, якому на свій лад віддають честь. "Знайдемо міста без мурів, без царів, без книжок, без монети, без законів, але не знайдемо міста без святині, богослу­жения і жертви" (Плутарх). "Що всі народи вважають правдою, це є правдою природи" (Ціцерон). Потреба віддання честі Богу не є чимось зовнішнім, але опирається на внутрішнє усвідомлення кожної людини. "Усвідомлення, що Бог існує, є кожному наче дане від природи" (св. їв. Дам.), кожна людина усвідомлює це дуже легко.

Бог часто об'являвся людям.

Бог часто по-різному говорив до людей (Євр. 1, 1) і дозволяв їм пізнати Себе. Мойсееві Бог об'явився в палаючому кущі і назвався Богом Авраама, Ісаака і Якова, а щоб відрізнити себе від усіх інших істот, назвався "єдино-існуючим", бо Сказав: "Я той, хто є (II Мойс. З, 14). А, оголошуючи десять заповідей Божих на горі Синай, Бог сказав: "Я Господь, Бог твій... нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм... не будеш бити поклони перед ними і служити їм" (V Мойс. 5, 6-9). Бог чудами підтвердив своє Існування (напр., на горі Кармель, вислухавши молитву Іллі, коли 450 священиків Ваала цілий день даремно просило свого божка зіслати вогонь з неба і спалити жертву (1 Цар. 18), або визволивши Даниїла з ями з левами, чи трьох юнаків з вогняної печі і т. д.)

Немудрий той, хто заперечує існування Бога.

Св. Письмо каже: "Безумний говорить у серці своїм: нема Бога" (Пс. 13,1). Того, хто твердив би, що будинки міста, села виникли самі по собі, вважали б божевільним. Так і людину, яка заперечує існування Бога, можна віднести до божевільних. Такі люди дивляться, але не бачать, чують, але не розуміють. Атеїстами стають переважно люди зарозумілі або ті, що ведуть грішний спосіб життя. "Славлячи себе мудрими, потуманіли" (Рим. 1, 22). Лише той заперечує існування Бога, хто хоче мати користь з того, щоб Бога не було (св. Авг.). Зрештою, і атеїсти є такими лише назовні, проти свого переконання, бо як тільки їм загрожуватиме небезпека, взиватимуть допомоги Бога. Один власник гостиниці насміхався ввечері над своїми гістьми, які вірять в Бога, але коли вночі в сусідів виникла пожежа, першим кликав Бога на допомогу (Шпіраго, Приміри). Атеїст подібний до малого хлопця, який, перебуваючи в темноті, свище, щоб прогнати від себе страх та показати, що не боїться. Нехай такі люди пам'ятають, що Господь Бог добре запам'ятає Собі їх слова і вкінці покаже їм, що для них нема люблячого Бога і вічного щастя.

ЄСТВО БОЖЕ

Чим насправді є Бог, частково пізнаємо із створеного ним, а детальніше — з Божого об'явлення.

Св. Павло каже: "Невидиме бо Його від створення світу думанням про твори робиться видиме" (Рим 1, 20). Створене є дзеркалом, в якому показується творець (Вінк. Фер.). Краса створених речей свідчить про те, що той, хто їх створив, мусить бути далеко кращим (Прем. 13, 11). Незвичайна величина небесних тіл — про силу того, хто їх створив і утримує. Предивний лад усього світу і порядок, що в нім панує, свідчать про мудрість Творця і т. д. Але усе це не дає нам ясного пізнання Бога. "Дивлячись на прекрасний образ, можна оцінити талант художника, але дуже багато інших його рис залишиться для нас таємницею" (Людв. Гран.). У створеному пізнаємо Бога наче у неви­разному дзеркалі (І Кор. 13, 12). Бог відбивається у створених предметах так само, як сонце у воді річки. Ще менше могли пізнати Бога на основі Його створінь люди, що жили перед приходом Ісуса Христа, бо їх розум був дуже затемний грішним життям (Прем. 9, 19). Тому Бог часто об'являвся людям, говорив з ними через патріархів і пророків, а пізніше через Свого Сина, Ісуса Христа (Євр. 1,1). Най докладніші пояснення щодо єства Божого дав нам Ісус Христос; звичайні люди не могли цього зробити, бо ніколи не бачили Бога в Його єстві (Йоан 1, 18).

Незважаючи на це, ми не в силі докладно визначити, чим насправді є Бог, бо Бог є єством безконечним, а ми є єствами скінченними.

Як великого моря ніколи не вичерпати малим посудом, так і не можливо нашим обмеженим розумом осягнути безконечну велич Божу. "Ось Бог великий й годі нам його збагнути" (Йов. 36, 26) "Що в Бозі, ніхто не знає, тільки Дух Божий" (І Кор. 2, 11). Неможливо словами визначити, чим є Бог. "Годі висказати словами того, чого не можемо пізнати духом" (св. Авг.). Одного разу сіракузький імператор П'єро запитав мудреця Симоніда, чим є Бог. Мудрець попросив день на роздуми, пізніше два, а відтак весь час збільшував І збільшував термін. Нарешті сказав імператорові: "Не можу на це питання відповісти: чим довше думаю, тим темнішою для мене стає ця справа" (Ціцерон). Легше сказати, чим Бог не є, як чим є (св. Авг.). Ні земля, ні море, ні повітря, ні їх мешканці, ні сонце, ні місяць, ні зірки не є Богом, бо все це говорить нам: "Бог нас створив" (св. Авг.). Тому каже папа Інокентій III: "Ми знаємо, що Бог є, але не знаємо, чим є". Хто схоче зрозуміти велич Бога, буде посоромлений. Мудрий Соломон говорить: "Як нездорово їсти надто багато меду, так добиватись слави — не є славою" (Прип. 25, 27). Греки розповідають про Ікара, який зробив із воску крила і піднявся на них у небо. Але він надто наблизився до Сонця, віск розтопився і він упав у море. Так буває і з тим, хто хоче неодмінно зрозуміти велич Бога — такий падає з висоти в море сумніву і невіри. Сяйво сонця засліплює кожного, хто вдивляється в нього — тим більше засліплює сяйво величі Божої того, хто хоче його зрозуміти. Навіть Ангели закривають своє лице перед Богом (Єзек. 1, 23). Навіть найдосконаліші Ангели не розуміють Божої величі, вони бачать Бога, але настільки, наскільки можуть його зрозуміти (Кир. Єр.). Дивлячись на море з гори, бачимо його, але не все, так і Ангели не розуміють Бога в цілому. А хіба можемо ми здійснити те, чого не в силі здійснити Ангели?

Можемо дати лише недосконале (неповне) визначення Божого Єства, а саме:

Бог є нашим невидимим отцем у небі, Він сам від себе, безконечно досконалий і щасливий Творець і управитель усього світу.

Щоденно молимося: "Отче наш, котрий єси на небі". Називаємо Бога "Отцем", бо Йому завдячуємо життя. У цьому житті Бог для нас є невидимим, бо є духом. Що Бог є сам від себе, виходить зі слів, які Він сказав Мойсееві з палаючого куща: "Я той, хто є" (II Мойс. З, 14), тобто я є сам від себе. А що всі єства отримали своє існування від Бога, то їх існування в порівнянні з Богом є ніби нічим. Тому мовить Давид: "Вік мій, як ніщо, перед Тобою" (Пс. 38, 6), а Ісаія: "Всі народи перед ним — ніщо" (Іс. 40,17). Тому євреї називали Бога "Єгова", тобто вічний, що існує сам з себе. Бог є найвищою досконалістю. Земні створіння не є однаково досконалими. Одні мають лише буття без життя, як, наприклад, каміння; інші мають вже деякий рід життя — рослини, тварини мають, крім того, чуття і вільний рух, а людина — духовне життя, вона пізнає і любить, та понад людиною є ще багато ступенів досконалості у світі чистих духів, які теж відрізнаються між собою щораз вищою доско­налістю. Але цей ряд досконалостей не може бути безконечним, отже, мусить існувати якесь безконечно досконале єство, яке містить у собі всі можливі досконалості, тобто є найвищою досконалістю (Шебен). Досконалість будь-якої істоти — це лише відблиск безконечної досконалості Бога (Скупулі). Над Бога годі щось більшого придумати (св. Анз.). Нема нічого кращого над Бога (св. Авг.). З цього виходить, що Бог мусить бути і безконечною красою. Коли вже краса створених речей є такою величною, що багато людей віддавало їм Божу честь, наскільки кращим мусить бути Господь цих створінь, творець краси (Прем. 13, 3). Славетний грецький мудрець Платон сказав: "Бог є найвищим добром, джерелом всякого добра і краси".

Бог є безконечно щасливий (Тим. 6, 15). Він живе у безконечній радості, якої не засмутить найменша дрібниця. Жодне створіння не може зменшити або збільшити цього щастя Бога (Йов. 35, 6). Тому Бог не потребує жодного створіння (Діян. Ап. 17, 25). Як сонцю не потрібне сяйво ззовні, бо має його в собі, так Бог не потребує нас, бо все добре, що ми могли б Йому дати, маємо від Нього (св. Авг.). Бог є Творцем усього світу. Він створив небо, землю, море і все, що в них знаходиться (Діян. Ап. 18, 14). Бог є володарем, Господом і Царем усього світу, бо Він підкорив усі єства певним законам (Пс. 148, 6). Усі небесні тіла рухаються згідно з чіткими законами. Земля, напр., мусить обійти навколо сонця за 365 1/4 дня, а обернутися наколо своєї осі за 24 години, Місяць обходить Землю за 27 1/3 дня. Цей порядок є настільки постійним і докладним, що на роки наперед можна передбачити затемнення Сонця або Місяця чи інші явища. За своїми законами рухається світло (42.000 миль за секунду, звук (333 метри за секунду); щодо тіл, які падають на землю, діє закон тяжіння. Свої закони чи заповіді отримали від Бога і розумні істоти, але вони, маючи вільну волю, можуть дотримуватись або не дотримуватись їх. Але порушення заповідей свого часу буде покаране згідно з віковічними законами справедливості. Бог є Царем (Пс. 94, 3), є Царем царів (1 Тим. 6, 15), є Царем вічності (Тов. 13, 6). Богові, як нашому найвищому Цареві, належиться від нас послух (Діян. Ап. 5, 29). Бог усіх підкоряє собі або проти їх волі, і тоді вони є нещасними, або згідно з їх волею, тоді вони є спасенними (св. Берн.).

Отже, Бог в усьому відрізняється від світу.

Бог є безконечно вищим над усе, що є поза Ним і про що лише можна подумати (Соб. Ват. 2, 1). Св. Павло в Афінах перед Ареопагом (найвищим судом) сказав, що не слід думати, ніби Бог подібний до золота, срібла, каміння або чогось іншого. Отже, помиляються ті філософи, які думають, що світ виник і розвинувся з Єства Бога, як, напр., метелик з лялечки. Бог є Особою сам у Собі, стоїть понад світом, який створив із нічого.

Не можемо в тім житті бачити Бога, бо Він є Духом, тобто єством безтілесним, безсмертним, з розумом і вільною волею.

"Дух — Бог, і хто поклоняється Йому, духом і правдою мусить покло­нятись" (Йоан 4, 24). Тому, що Бог є Духом, іудеям строго було заказано вживати будь-яких образів, що представляють Бога (II Мойс. 20, 4). Бога не може бачити ніхто (Тим. 6,16). Між нашими очима і Богом є завіса (св. Золот.). Як зірок не бачимо вдень, а тільки вночі, якщо небо не вкрите хмарами, так не бачимо Бога, доки триває день нашого життя (II Мойс. 33, 21); будемо Його оглядати тільки по смерті (І Йоан 3, 2), коли будемо вільні від тяжких гріхів. Наш Бог є Богом укритим (Іс. 45, 15). Бог мешкає в неприступнім світлі (1 Тим, 6, 16).

Бог часто по-різному об'являвся людям.

Перед Авраамом з'явився як подорожній, під час хрещення Ісуса Христа у вигляді голуба, під час Зелених свят у вигляді вогненних язиків. Але ні разу Бог не явився таким, яким є в дійсності. Як наша думка скрита в розумі, виходить назовні за допомогою звука, так і Бог об'являвся у такому вигляді, який діє на органи чуття. Але як звук не є самою думкою, так і те, чим являвся Бог, не було самим Богом (св. Авг.). Цікаво, що св. Письмо часто згадує про очі, вуха, руки... Бога. Ці вислови вжиті лише для того, щоб нам легше було зрозуміти властивості Бога. Люди не можуть сприйняти Бога інакше, ніж чуттєвим способом (св. Фульг.). За допомогою таких висловів легше нам зрозуміти, що Бог бачить, чує і т. п. (св. Єфр.).

Є лише один Бог (V Мойс. 5, 6).

Найдосконаліше єство може бути лише одне. Світовий порядок теж вказує лише на одного Творця. Не може бути більше богів, як на кораблі не може бути кількох керманичів або в тілі кількох душ (Лякт.). Навіть погани шанува­ли як найвище лише одне божество, римляни мали, Юпітера, греки Зевса. Просячи чогось, присягаючи, дякуючи за щось, погани взивали лише до одного бога, отже, їх душа від природи була християнською (Терт.). Політеїзм (віра в кількох богів) виник тому, що погани сприймали об'явлення Божі в природі, тобто сили природи, які викликали у них страх (блискавиці, громи, вогонь і т. д) за самого Бога, а злих і добрих Ангелів за богів нижчого рангу, і віддавали їм честь. Нарешті, те, що люди були цілком залежні від чуттєвості, привело їх до того, що вони почали ставитися до земних благ як до найвищого добра і саме їм віддавали честь.

БОЖІ ВЛАСТИВОСТІ

Ми приписуємо Богові різні властивості, бо Божа доскона­лість відбивається у створіннях по-різному.

Сонце сходить часом червоно, часом блідо, проте сила Сонця завжди одна і та ж, тільки випари з землі, які знаходяться між сонцем і нашим оком, надають сонцю різних барв. Так і з Богом. Досконалість Божа завжди нескін­ченна, єдина, незмінна, але діла Його виявляють нам цю досконалість по-різному (св. Франс. Сал.). Коли ми оглядаємо краєвид з різних сторін, то бачимо його по-різному, хоч насправді він є той самий. Отже, властивості Божі — це різні сторони однієї і тієї ж неподільної Божої досконалості або Єства. Тому окремі властивості є рівнозначні, доброта є одночасно всемогут­ністю, всемогутність мудрістю, мудрість справедливістю і т. д. Слід говорити: Бог є всемогутністю, вічністю, мудрістю, а не Бог має всемогутність, вічність, мудрість і т. д.

Бог є найбільшим цілісним єством, нема в ньому жодних складових частин. Це тільки наш обмежений розум уявляє собі властивості як щось окреме. Але у створених духів властивості не становлять єдине ціле.

Божі властивості — це властивості Божого буття Божого розуму і Божої волі.

Властивості Божого буття: Бог є вічний, всюди присутній, незмінний. Властивості Божого розуму: Бог є всезнаючий і наймудріший. Властивості Божої волі: Бог є всемогутній, найкращий, наймилосердніший, найсвятіший, найсправедливіший, є самою Правдою і Вірністю.

Бог вічний, тобто Бог завжди був, є і завжди буде (св. Григ. Наз.).

Більшість створених Богом речей мають свій початок і свій кінець (рос­лини, тварини і т. д). Але безсмертними є єства, які, маючи свій початок, тобто, раз створені, існуватимуть вічно (Ангели, людська душа). Один Бог є вічний, Він ніколи не починав жити, ніколи не перестане жити. Звідси ці слова Бога до Мойсея: "Я той, хто є" (II Мойс. З, 14). Отже, Бог не починав ніколи життя, тобто не має початку. Ніхто не міг Його створити, бо нема жодного Єства, яке не було би або Богом, або Богом створене (св. Авг.). Бог не міг сам себе створити. "Коли би хтось міг створити сам себе, то це значило б, що він вже був, поки ще стався" (св. Єфр.). Бог був вже перед світом, як будівничий мусить бути швидше, ніж будинок, а годинникар швидше, ніж годинник. Бог не перестане ніколи жити, тому називається Богом живим (Мат. 16, 16) і Богом безсмертним (І Тим. 1, 17). Бог був перед віками і залишиться по віки. Бог не має ні минулого, ні майбутнього. У житті Бога нема часу: "Один день у Господа, як тисяча літ, а тисяча літ, як один день" (II Петро 3, 8). Тому найдовший проміжок часу, який тільки ми можемо собі уявити, не є навіть моментом вічності. Коли б пташина дзьобиком черпала з моря по одній крапельці води що тисячу літ, то колись надійшов би час, коли б вода вичерпалася, але І цей незмірний проміжок часу був би нічим супроти вічності. Коли б була гора, що сягала б до неба, а пташина забирала б з неї що тисячу літ по одному зеренцеві піску, то гора мусіла би колись зникнути. І цей час є нічим супроти вічності. Коли б засудженим до вічної кари було сказано, що скінчаться їх муки, коли скінчиться цей час, вони шаліли б з радості, що все ж прийде кінець терпінням (св. Бернардин). Хочеш осягнути вічне щастя, тримайся Того, хто єдиний є вічним (св. Авг.).

Бог є всюдиприсутній, тобто знаходиться всюди.

Яків, пробудившись від сну, в якому бачив чудесну драбину, що сягала, аж до неба, вигукнув: "Певно, Господь на цьому місці, а я й не знав" (1 Мойс. 28, 16). Це саме можна сказати про будь-яке інше місце. Бог не лише всюди присутній Своєю силою, але Своїм Єством наповнює і пронизує будь-який простір. "Чи ж не сповнюю я небо й землю? — говорить Господь" (Єр. 23, 24). Дух Господній наповнює всесвіт (Прем. 1, 7). Всюди присутність Бога зображають як око в трикутнику, з якого на всі сторони б'є проміння.

Бог є всюдиприсутній, бо усе створене знаходиться в Бозі.

Весь світ існує в Дусі Божім, як думка міститься в дусі людини. Як думка є творінням нашого духа, так світ є творінням Бога. Як наш дух сягає далі, ніж думка, так Бог сягає безконечно далі, ніж світ. Як дух проникає думку, так Бог проникає весь створений світ. Св. Павло каже: "Ним-бо живемо й рухаємось, й існуємо" (Діян. Ап. 17, 28). Нема на землі місця без Бога, а кожне місце є в Бозі (св. Іляр.). Але Бог не є тим самим, що створене Ним. Бог є Богом, а створіння створінням. "Бог усім відрізняється від світу" (Соб. Ват.).

Жодне місце, ані навіть весь світ не в силі вмістити в собі собою Бога, бо Бог є необмежений.

Під час посвячення Єрусалимської святині Соломон сказав: "Небо і небо небес Тебе не обіймуть, а хто ж би цей храм обняв, що збудував Я Тобі?" (І Цар. 8, 27). І слушно, бо Безконечний не може перебувати у просторі, який можна виміряти (Ориг.). Бо не може бути обмеженим жодним місцем, бо сам у собі замикає все (св. Петро Хриз.). Лише тіла можна обняти місцем. Бог є всюди, у будь-якому місці, і, разом з тим, ніде, бо жодне місце його не обмежує (св. Берн.). Є близько і далеко, в нас і не в нас, весь всесвіт у Ньому, а Він ніби і не є в ньому (св. Єфр.).

Бог є понад будь-яким простором, саме тому всюди присутній усім своїм єством.

Хоч Бог є незмірний, не слід думати, ніби Він такий незвичайно великий, що сягає від землі до неба і вище, навпаки, Бог є понад простором. Не треба, отже, думати, що Бог є розміщений в просторі, напр., напів на небі, напів на землі (св. Авг.). Бог є всюди, і всюди цілий (св. Григ. В.). Бог є цілий у небі і на землі. У самому небі є цілий, на самій землі є цілий і у будь-якому місці неба і землі є цілий, і всюди лише один (св. Авг.). Адже ж і людська душа наповнює все тіло, є цілою в кожній частині тіла, але не обмежена простором і у всьому тілі є цілою і тільки однією.

Бог по-особливому присутній у небі, в найсвятішій Євхаристії і в душах праведників.

У небі Бога можна бачити, в тайні Євхаристії Богочоловік присутній у вигляді хліба і вина, в душах праведників Бог мешкає через Св. Духа. Земним царя належать палаци, але лише в одній кімнаті вони вислуховують прохання І роздають милості, сидячи на величнім престолі. Так і Бог.

Нема місця, де б не було Бога.

"Господні очі скрізь по світу позирають, і доброго й лихого вони вбачають" (Прип. 15, 3). Від Бога ніхто не сховається (Єр. 23, 24), як не сховалися від Нього перші люди в раю, коли згрішили. "Чи хочеш, чи не хочеш, завжди бачить тебе Бог, перед Його очима не можеш ховатися" (св. Авг.). Ніхто не може сховатися від Бога. "Зійшов би я на небо, — Ти там єси; спочив би я під землею, і там Ти єси. Взяв би я крила в зорі ранньої, та й на самому краю моря осівся, і туди б рука Твоя провела мене, і правиця Твоя попала" (Пс. 138, 8-10). Йона намагався втекти від Бога, але даремно. Отже, пам'ятаючи про це, ми повинні остерігатися всякого гріха. "Коли ближній впіймає кого на лихому вчинку, то проймає того невисказаний сором, а в присутності Бога не лякаєтья людина здійснювати найгірші вчинки. Що за глупота!" (Св. Авг.).

Ми завжди повинні пам'ятати про те, що Бог є біля нас невідлучно.

Де б ти не був, пам'ятай, що Бог біля тебе. "Як мусимо безперервно дихати, так повинні ми без перерви думати про Бога" (Віяней). Як нема хвилини, в якій ми б не користали з добродійств Божих, так не повинно бути хвилини, коли б ми не мали Бога в наших думках (св. Авг.). Щасливий, хто завжди пам'ятає про Бога, він буде Ангелом неба на землі (св. Єфр.). Такого стосуються слова Ісуса Христа: "Блаженні слуги, котрих прийшовши, пан знайде пильнуючими" (Лук. 12, 37).

Повсякденно пам'ять про всюдиприсутність Бога приносить нам велику користь: стримує нас від гріха, утримує нас у ласці Божій, спонукає до здійснення добрих справ і робить безстраш­ними.

Пам'ять про всюдиприсутність Божу додає нам сили в спокусах і стримує нас від гріха (прикладом цього є єгипетський Йосиф). "Адже ж і жовніри мужньо борються в присутності царя, знаючи, що у його руках є нагорода і кара" (св. Альф.). Хто пам'ятає про присутність Бога, ніколи не допуститься до гріха (св. Тома з Акв.). Така людина не може впасти в тяжкий гріх, як не може впасти той, хто стоїть на сильній підпорі. Отже, пам'ять про присутність Божу є найкращим засобом для втримання ласки Божої. "Хто завжди пам'ятає про Божу присутність, не може втратити любові Бога" (св. Тома з Акв.). Така людина не втратить Бога, як не втратить дорогоцінного предмету той, хто міцно тримає Його у руці (св. Франц Сал.). Пам'ять про Божу присутність посилює в нас ревність до виконання добрих справ, тобто веде до всіляких чеснот. Без сумніву, наша праця буде ревнішою і сумліннішою, якщо знати­мемо, що наш зверхник стоїть коло нас і спостерігає за нами, так само будемо ревнішими, коли пам'ятатимемо, що Бог завжди біля нас. "Чим ближче до джерела, тим чистіша вода, чим ближче до вогню, тим гарячіше; чим ближче будемо до Бога, пам'ятаючи про Його присутність, тим досконалішими будемо" (св. Григ. Наз.). Як дерево, якому соки подає корінь, родить щедрі плоди, так і людина, духовно найтісніше єднаючись з Богом, заслуговує собі вічне життя (св. Григ. Наз.). Пам'ять про Божу всюдиприсутність робить нас, врешті, безстрашними. Коли цариця Євдоксія грозила св. Золотоустому вигнанням з краю, святий сказав їй: "Лише тоді ти могла б мене налякати, коли б зуміла заслати в таке місце, де нема Бога". А Давид співає в псалмі: "Хоч би я ходив по долині тіні смертної (тобто перебував у смертельній небезпеці), то не боюся жодного лиха, Ти бо єси зі мною" (Пс. 22, 4). Отже, якщо боїшся кудись іти, подумай, що Бог всюди присутній. Якщо ти боязливий, і хтось другий піде з тобою, то вже не тривожишся, тож не повинен боятися, пам'ятаючи про те, що з тобою є Бог всемогутній, без якого і кроку не зробить жодне живе створіння (св. Фр. Сал.). Але як часто ми забуваємо про це! Коли скажемо сліпому, що разом з ним при столі сидить якийсь достойник, то він спочатку буде поводитися дуже пристойно, але це не триватиме довго, бо, не бачачи того добродія, забуває про його присутність і не слідкує більше за собою. Так чинимо не раз і ми, забуваючи про всюдиприсутність Бога (св. Франц. Сал.).

Бог є незмінний, тобто завжди один і той же (Пс. 101, 28).

Людина з часом змінюється — члени її ростуть і змінюються, змінюється також і її душа, бо вона то знаходиться в стані освячуючої ласки, то втрачає її.

А Бог не змінюється. Він не зменшується і не збільшується (Сир. 42, 21), не може бути ні кращим, ні гіршим, не змінює Свого слова (4 Мойс. 23, 19) і т. п. Бог не має нічого, що міг би втратити, і нічого не потребує крім того, що має, тому не може бутив ньому ніякої зміни (св. Авг.). Як не може змінитися правда, так і не може змінитися Бог. Бог мусить бути незмінним, тому, що Він є вічним; те, що змінюється, — стає іншим, тобто не може бути вічним. Навіть створивши світ, Бог не змінився, бо вже на початку вирішив створити світ у свій час. Для нового діла Богові не треба нового рішення, Його рішення відвічні (св. Авг.). Бог змінює Свої діла, але не свої рішення (св. Авг.). Завдяки тому, що Бог втілився в людину, змінилося на краще людство, Божество ж залишилося незмінним, бо воно вже є досконалим (св. Амвр.). Як наша думка, одягнена в слова і висказана нами, не змінюється, так не змінився Бог, прий­нявши людську подобу. Бог не міняється і тоді, коли карає грішників. Не Бог міняється, а люди. Перед гріхопадінням Адам і Єва жили в радості і щасті, коли ж згрішили, стали сумними. Люди змінилися. Бог залишився тим же (св. Авг.). Доброму серцю Бог уявляється в нескінченній любові і доброті; зле серце бачить в незміннім Бозі гнівного і караючого суддю (св. Авг.).

Одне і те ж є карою для злого і радістю для доброго (св. Авг.). Здоровому оку сонячне світло приносить приємність, хворому прикрість. Але ж сонце не змінилося, вся справа в оці. Інакше виглядаємо у дзеркалі, коли маємо погідне лице, інакше — коли ми гнівні; дзеркало одне й те ж, змінився вираз обличчя. Коли промені сонця проходять через різнобарвні скельця, то набувають їхньої барви — сонце не змінилося, тільки світло його набуло іншого кшталту. Не міняється і Бог, коли нагороджує добрих. Бог не змінив своїх рішень, тільки людина змінила свої діла (св. Єр.). Коли св. Письмо, що Господь Бог шкодував, що зробив щось, чи що гнівається, то це для того, щоб полегшити нам розуміння значення слів.

Бог всезнаючий, тобто Бог знає все, що було, є і що буде, знає навіть наші найпотаємніші думки (Єр. 17, 10).

Господь Бог знав, що Адам і Єва з'їли плід із забороненого дерева. Ісус Христос передбачив відречення Петра, падіння Єрусалиму і т. і. Знав думки Фарисея Симона, який обурювався тим, що Ісус виявив милосердя до явної грішниці (Лук. 7, 40). Божество — це наче дзеркало незмірної величини і блиску, в ньому відбивається все, що ми робимо (св. Тер.). Дивиться Господь з неба і бачить усіх синів людських (Пс. 32, 13). Очі Господа ясніші від сонця (Сир. 23, 26). Хіба може той, хто створив вухо, не чути? Хіба може той, хто створив око, не бачити? (Пс. 93, 9). Ніхто не може сховатися від Нього (Євр. 4, 13) Бог бачить в тайні (Мат. 6, 18). Бог бачить мої діла далеко краще, ніж я, що їх виконую (св. Авг.).

Бог бачить минуле, сучасне і майбутнє одночасно, як людина, що стоїть на високій горі, має перед очима цілий краєвид. "Для Бога майбутнє вже збулося (св. Єр.). Хоч Бог передбачає зло, однак, людина не мусить робити зло. Коли ми бачимо здалека, як хтось відбирає собі життя, то він не тому це робить, що ми бачимо, але ми це бачимо, бо він це робить. "Як минулі події, які є в моїй пам'яті, не тому скоїлися, що є в пам'яті, так те, що Бог передбачає в майбутньому, не тому мусить статися, що Бог предбачив вже це у Своєму дусі" (св. Авг.). Хоч Бог передбачає засудження окремих людей, однак не Він є винуватцем цього. І лікар може передбачити смерть хворого, але вона стаєть-ся не тому, що він її передбачив. Одного разу учений францішканин Дуне Скотус, почувши, як працюючий у полі селянин страшно проклинав, зробив йому зауваження, щоб не наражався так лекгодушно на осудження. "Господь Бог знає все наперед, — сказав селянин. — Коли вирішив мене спасти, то і так піду до неба, коли ж хоче мене осудити, то мені нічого не поможе". На це священик відповів: "Ну, то лишіть раз своє поле необробленим. Коли Бог вирішив, що поле зродить плоди, то зберете їх без обробітку; коли ж має статися інакше, то навіщо ваші труди?" Селянин замовк і задумався. Він зрозумів, що не всезнання Бога, а сама людина є причиною свого дочасного і вічного нещастя.

Бог знає і умовні речі, які залежать від певних обставин, тому часто посилає нам терпіння, щоб застерегти нас перед більшим нещастям.

Напр., Ісус Христос знав, що мешканці Тиру і Сидону суворо покутували б, якщо б були свідками таких чудес, які відбувалися в Хоразині і Ветсайді (Мат. 11, 21). Господь Бог передбачає, що той або інший праведник міг би зламатися серед загального зіпсуття, і тому вчасно забирає його з цього світу (Прем. 4,11). Бог передбачив, що довше перебування в раю принесло б першим людям шкоду, тому прогнав їх звідти (св. Золот.). Бог передбачає, що той або інший використав би багатство для грішного життя, тому посилає на нього убогість. Бог передбачає, що для того чи іншого спокійне і вигідне життя було б причиною осудження, тому виставляє його на переслідування з боку злих людей (св. Григ. В.) Отже, звичайно лише з доброти посилає нам Бог всілякі терпіння. Коли будемо про це пам'ятати, тоді охочіше зноситимемо терпіння.

 Всезнаючий Бог відкриє колись усі таємниці.

"Нема-бо нічого тайного, що не виявиться, і нічого втаєного, що не взнаєть­ся і на яв не вийде" (Лук. 8, 17). Все наше життя відкриється в годину смерті і в день страшного суду. Як ранішня зоря освічує усі предмети і показує нам їх справжній вигляд, так і Спаситель, сонце справедливості, освітить колись світлом Свого всезнання всі наші діла. "Записана кожна твоя молитва, кожна милостиня і піст, записане кожне умертвлення, яке собі завдаєш для Бога" (св. Кир. Єр.).

Ми повинні завжди пам'ятати про всезнання Бога, а особли­во у спокусах або коли терпимо незаслужено.

Згадка про те, що Господь Бог нас бачить і знає про наші справи, у спокусах майже завжди стримає нас від гріха.

Одного разу якийсь чоловік прийшов до чужого саду красти яблука. Зупинився під деревом, розглянувся, чи ніхто його не бачить. А хлопчина, що якраз сидів на дереві, гукнув згори: "Розглядаєшся на всі строни, а чому не глянеш на небо?" Це нагадування про всезнання Бога примусило чоловіка задуматися, і він більше не ходив красти.

Одного разу певний хлопець зайшов до чужого дому і побачив у кімнаті кошик, повний гарних яблук. У кімнаті не було нікого, і він вирішив взяти собі кілька яблук. Але пригадав собі про Боже всезнання і сказав голосно: "Ні, не рушу їх, бо Бог бачить мене". Раптом увійшов у кімнату господар і сказав: "Візьми собі яблук, скільки хочеш за те, що не хотів згрішити".  Хто пам'ятає про те, що Бог дивиться на нього, той збереже свою душу чистою. "Живи так, якби нікого не було на землі, тільки Бог і ти", — каже св. Альфонс. Великою потіхою є згадка про Боже всезнання для тих, хто терпить незаслу­жено. Цією думкою втішався праведний Йов, з якого сміялася жінка і якого покинули друзі (Йов. 16, 16), у цьому знайшла, потіху Зузанна (Дан. 13, 42). Господь виведе твою праведність як світло, а твій суд як полуднє (Пс. 36, 6).

Бог є наймудріший, тобто вміє все якнаймудріше влаштувати, щоб досягти своєї мети.

Метою Бога є ніщо інше, як лише прославлення Його і добро створінь. Рільник, щоб мати добрий урожай, належно доглядає ниву: оре, вносить добрива, вибирає добре насіння і відповідний час для засіву. Так робить мудрий господар, він прямує до мети найвідповіднішою дорогою. Так робить і Бог. Як гарно Він приготував людей до приходу Спасителя (згадаймо вибір Авраама, подорож синів Якова до Єгипту, очищення ізраїльтян в Єгипті і в пустині, появу пророків, віддання євреїв у неволю до поган і т. д). Мудрість Божу бачимо і на прикладі життя окремих мужів: Йосифа, Мойсея, св. Павла, а також історії різних народів і держав. "О глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого! Як не присуди Його і не досліджені дороги Його!" (Рим. 11,33).

Мудрість Божа насамперед виявляється в тому, що Бог зло перетворює на добро.

Історія життя єгипетського Иосифа показує, як Бог перетворює зло на добро. Те, що здається нам великим нещастям, не раз приносить нам велику користь, згідно з судами Божими. Тому говорить Бог: "Мої мислі — це не ваші мислі, та й ваші дороги — не Мої дороги" (Іс. 55, 8). Людина стріляє, Пан Біг кулі носить. Коли людина, що не розуміється на живописі, потрапить до майстерні художника, не одне, що там побачить, здасться їй непотрібним, та митець лише усміхнеться І працюватиме далі. Так часом і люди, маючи слабий розум, вважають деякі речі, які наймудріший будівничий цього світу вживає для Своїх тайних цілей, за непотрібні або й шкідливі. Людина хотіла б краще розуміти, ніж наймудріший Бог у небі (св. Авг.). Одна дитина побачила, як вівці, продираючись крізь тернові кущі, видирають собі вовну, і попросила батька, щоб наказав вирубати терня. Але коли зауважила, що цю вовну збирають птахи і вимощують нею гнізда — не наполягала на вико­нанні просьби. Так і нам багато що на перший погляд здається поганим або зайвим. Коли ж приглянемося ближче, то побачимо, що менше зло приносить нам добро.

Мудрість Божа виявляється і в тому, що Бог вживає для прославлення Свого імені наймізерніші речі.

Св. Павло каже: "Немудре світа вибрав Бог, щоб осоромити премудрих" (І Кор. 1, 27). З усіх небесних тіл Бог вибрав малу Земну кулю на свідка Свого об'явлення; малу країну Палестину зробив колискою християнства, стаєнку вибрав Собі на місце народження; убогу діву за матір, бідного теслю за опікуна, простих рибалок за проповідників Євангелія, незнатних людей (Йосифа, Моисея, Давида, Даниїла та інш.) підніс до найвищого достоїнства. Бог каже голосити Євангеліє убогим (Мат. 11, 5), а скриває його перед мудрими і розумними (Мат. 11, 25). Господь противиться гордим, смиренним же дає благодать (Як. 4, 6). Часто Бог застосовує найпростіші засоби, щоб допомогти нам у потребі. Св. Фелікс з Нолі (310 p.), утікаючи від переслідувачів, сховався у щілині між руїнами; за справою Бога з'явився павук і облутав павутинням отвір. Надбігли переслідувачі, але коли побачили непорушену павутину, подумали, що ніхто не може бути за нею схований, і відійшли. При Божій допомозі павутина стає муром, без Божої допомоги мур стає павутиною (св. Павлин.). Одна бідна вдова повинна була заплатити ще раз великий борг, який вже її муж колись заплатив. Даремно шукала вона старий календар, в якому небіжчик записував сплачені борги. В переддень судової розправи бідна вдова зібрала своїх дітей і вклякла разом з ними, щоб ще раз просити Бога допомоги. Раптом — а діялось це ввечері — влетів через вікно світляк і полетів за шафу. Наймолодша дитина схотіла побачити гарну мушку, і мати мусіла відсунути шафу. Таким чином був знайдений календар. Такими-то простими засобами допомагає Бог!

Мудрість Божа виявляється і у доцільному влаштуванні світу.

Коли дивимося на світ, бачимо, що все в ньому взаємопов'язане, складові частини світу доповнюють одна одну. Якщо вийняти якесь коліщатко з годин­ника — він зупиниться. Так і порядок у світі був би порушений, якщо б чогось у ньому забракло (св. Золот.). Якби раптом пропали птахи, комахи розмножилися б в такій мірі, що стали б загрозою для людини. Тварини, які служать поживою для хижих звірів, розмножуються швидко і дають численне потомство, а у хижаків (лева, тигра, орла, яструба) потомство нечисленне. Отже, бачимо, як у природі все докладно обдумане (св. Вас). На землі нема нічого зайвого, усе створене має своє призначення, хоч, на перший погляд, може видаватися інакше. Доцільною є зміна погоди, чергування дня і ночі, пір року. Люди теж відрізняються між собою обдаруванням, характерами, родом занять, але це якраз і зближує їх. Має своє призначення на землі найдрібніша істота: маленькі комахи очищують повітря від отруйних газів, гієни і шакали їдять стерво, яке, розкладаючись, отруювало б повітря. Бурі, громи, повені наповнюють повітря озоном, роблять землю врожайнішою, своєю величчю і силою примушують стискатися від страху людське серце і тим навертають його до Бога. Взірцевий порядок панує і в небесному просторі серед мільйонів небесних тіл. Рух Місяця навколо Землі, обертання Землі довкола своєї осі, рух її навколо Сонця впливає на підсоння Землі, дає їй тепло і світло, створює на ній умови для життя. Коли чуємо приємний голос цитри, знаємо, що грає вправний музикант; з чудового світового ладу робимо висновок, що підтримує його надзвичайно мудрий і умілий митець (св. Григ. Наз.). Як багато, Господи, Ти сотворив! Усе премудрістю сотворив єси (Пс. 103, 24).

Бог є всемогутнім, тобто може зробити все, що хоче, і то тільки завдяки Своїй волі.

Бог може зробити все, навіть те, що людині здається неможливим (згадаймо чудесне звільнення трьох юнаків з вогненної печі, звільнення св. Петра з в'язниці). Такі випадки відбувалися на початку християнства, коли християн жорстоко переслідували. Ісус Христос говорить: "У Бога все можливе" (Мат. 19, 26), а Архангел Гавриїл на питання Марії відповів: "Бо не буде неможливе у Бога всяке слово" (Лук. 1, 37). Не був би Богом той, хто не міг би зробити того, що хоче (св. Петро Хриз.). Бог може все, але не все хоче, що може (Теодорет). Отже, Бог не хоче нічого такого, що було б несумісним з його безконечною досконалістю (напр., говорити неправду). Бог робить те, що вважає за необхідне (Теодорет). Кожна істота на землі може діяти в певних, визначених для неї межах. Бог нічим не зв'язаний. Для Нього вистачить лише захотіти, і відразу стається те, чого Він хоче. "Він бо велів і вони сотворились" (Пс. 148, 5).

Божа всемогутність проявляється насамперед у тому, що Він сотворив світ, у чудах Ісуса Христа, і взагалі у всіх чудах, які здійснив Господь Бог для підтвердження правдивої релігії перед приходом Христа і після нього.

Св. Письмо каже: "Простір звіщає про діла рук Його" (Пс. 18, 2). Наша Земля є величезною кулею, яка має величезну вагу. Сонце є більшим від Землі в 113 разів. Деякі Інші небесні тіла ще більші (коли б заміняли нам сонце і сходили о 6 годині ранку, то о 6 годині вечора ми б ще не могли б побачити їх на небі у всій величині). Наша земля віддалена від Сонця на 21 млн. миль. Куля, вистрілена з гармати, мусіла б летіти 27-28 років, щоб подолати цю відстань. Планета Нептун, що теж обертається навколо Сонця, знаходиться від нього на 624 млн. миль. Кулі з гармати треба було б летіти 800 років. Є і такі зірки, які не належать до Сонячної системи, і віддалені від нас ще більше. Світло, швидкість якого 42000 миль за секунду, потребує більйонів літ, щоб дійти від зірок до нас. Навколо Сонця обертається 8 великих планет, а (між четвертою і п'ятою) 280 менших планет. Найближча сусідка Сонця, планета Меркурій, віддалена від нього на 8 млн. миль; найдальша, Нептун — понад 600 млн. миль. Вчені нараховують біля ЗО млн. постійних зірок, що є більшими від Сонця, а біля них, у свою чергу, рухаються тисячі дрібніших небесних тіл. І усе це створив Бог з нічого. Якою ж незмірною і незбагненною мусить бути всемогутність цього Бога!

Подумаймо тепер про цю кількість чудес, які здійснив Господь Бог перед приходом Христа, а також про ті, які здійснив Ісус Христос (воскресіння Лазаря, заспокоєння бурі на морі, зцілення хворих; варто згадати і чуда, які діються в Лурді, нетлінність тіл Божих Угодників і т. д. "Хто виповість великі діла Божі, звістить всю хвалу Його?" (Пс. 105, 2).

Бог всемогутній, і тому можемо в найбільшій потребі чекати від Нього допомоги.

Бог надає нам допрмогу різними способами. Може прислати Ангела, як Петрові у в'язниці, може зробити чудо, як на озері Генезаретськім. Але пере­важно Бог, щоб нам допомогти, використовує звичайні засоби і, власне, цим показує свою велич. У звільненні єгипетського Йосифа головну роль відіграв сон, у звільненні обложеного міста Ветулії-невіста Юдита. "Господеві нема перепину, щоб допомогти, чи через многих людей, чи через немногих" (І Цар. 14, 6). Нема речі, яка була б для Божої всемогутності неможливою.

Бог всемогутній, і тому люди не можуть втрутитися в Божі діла чи перекреслити Божі плани.

Слушні слова сказав Гамалиїл на засіданні Високої Ради, передбачаючи розвиток Христової Церкви: "Коли від людей рада ця або діло це, то обернеться в ніщо, коли ж від Бога, то не зможете його знівечити" (Діян. Апост. 5, 38). Звідси обітниця Христа: "Ворота пекельні не подужають її (Церкви)" (Мат. 16, 18). Людські зусилля, метою яких є протистояння Божій волі, навпаки, спричиняють її сповнення. Іудеї поставили при гробі Христа воїнів, щоб Він не міг воскреснути, але саме ці воїни причинилися до того, щоб підтвердити правду воскресіння.

Бог є найдобріший, тобто любить усе, створене Ним, набагато сильніше, ніж добрий отець своїх дітей.

Бог любить усе, створене ним, значить, Він бажає йому лише добра і робить добро. Бог є самою любов'ю (І Йоан 4, 8). Любов належить до Його єства. Джерело може давати тільки воду, сонце - проміння, а Бог не може нічого іншого, як тільки любити і робити добро. Божа доброта відрізняється від доброти будь-яких створінь, як відблиск сонця на стіні від самого сонця. Стіна має світло від сонця, а сонце саме по собі є світлом, має світло в собі. Так і створіння мають доброту (любов) у такій мірі, в якій їх нею наділив Бог. А Бог не лише є добрим, Він є самою добротою (любов'ю) (А. Штольц). Тому каже Христос: "Ніхто не благий, тільки один Бог" (Мар. 10, 18).

Любов Бога стосується всього, що Ним створене.

Як сонце освітлює весь простір неба, так любов Божа спливає на всі створіння. Навіть нерозумні тварини не обділені любов'ю Бога (св. Єфр.). Христос говорив про горобців: "І один з них не забутий перед Богом" (Лук. 12,6).

Бог насамперед любить людей, бо саме людям робить най­більше добра (навіть зіслав власного Сина на землю для їх спасіння).

 Не перелічити добродійств, які ми постійно отримуємо від Бога. "Доброта Божа відбивається в нас, людях, як у дзеркалі (св. Лев. В.). Як розумно збудував Бог наше тіло, дав нам почуття, мову. Який багатий спадок дав нашій душі: дав нам розум, вільну волю, пам'ять. Як дбає про наше тіло: дає їду, напої, дах над головою, одяг, здоров'я. Як прекрасно впорядкував нашу землю: дав світло, тепло, повітря, вогонь, воду, рослини, тварини і т. д. У природі нема одноманітності: змінюються пори року, дні і ночі, погода приходить на зміну негоді. Скільки вложено Богом у природу сил, які можемо використати для нашого добра (магнітні поля, електричний струм, силу пари). Які великі багатства заклав Бог у надра землі, щоб люди могли їх добувати для своєї користі (кам'яне вугілля, сіль, нафту, руду і т. д.) Бог зробив людину справжнім господарем створеного Ним (Бут. 1, 26). Бог любить нас набагато більше, ніж ми себе любимо (Ігн. Льойола), набагато більше, ніж найкраща матір (Єр. 49, 15). Усі створіння, узяті разом, не люблять Бога настільки гаряче, як Бог любить кожного з нас. "Джерело Його любові є невичерпне і залишається таким, хоч мільйони з нього черпають" (св. Франц Сал.). Найбільше, однак, проявилася любов до Бога до нас в тому, що відддав за нас свого Сина. "Так бо полюбив Бог світ, що Сина свого единородного дав" (Йоан З, 16). Як Авраам був готовий із любові до Бога пожертвувати Йому найбіль­ший скарб — свого сина, так і Бог справді віддав за нас единородного Свого Сина, якого полюбив над усе (Альб. Штольц.) Ісус Христос каже сам про Себе: "Більше від цієї любові ніхто не має, як хто душу свою (життя) покладає за другів своїх" (Йоан 115, 13). Отже, Ісус Христос так багато перетерпів на хресті, щоб показати надмір Своєї любові (бл. Гофб.) Сама Його постать, розп'ята на хресті, свідчила про Його гарячу любов до нас (голова Його була схилена, щоб нас поцілувати, рамена розхилені, щоб нас взяти в обійми, Серце розкрите, щоб нас любити (св. Авг.). З любові до нас Ісус Христос хотів залишитись з нами назавжди у Найсвятішій Євхаристії: "Радість же моя була — діти людські" (Припов. 8, 31)". Ісус Христос запевняє нас, що вислухає всі наші молитви, які ми возносимо в Його імені (Йоан 14, 14).

Серед людей Бог найбільшою любов'ю наділяє праведників.

Досконала душа миліша Богу, ніж тисячі недосконалих душ (св. Альфо.). "Що за благий Бог для Ізраїля, для чистих серцем" (Пс. 72, 1). "Як велика доброта Твоя, що зберіг єси людям, що вповають на Тебе" (Пс. ЗО, 20). "Знаємо ж, що люблячим Бога усе допомагає до доброго" (Рим. 8, 28). Бог Отець і Бог Син замешкують в їх душах через Св. Духа (Йоан, 14, 23). Праведних наго­роджує Бог за добрі діла стократ більше, ніж вони заслуговують (Мат. 19, 29). Бог любить їх, незважаючи на їх дрібні недоліки і легкі гріхи. Він є для них матір'ю, яка любить щиро і хворобливих, і нерозвинених дітей (св. Франц. Сал.).

Бог наділяє своєю любов'ю навіть грішників.

Незважаючи на їх злі вчинки, робить їм добро до останньої хвилини. "Він бо велить сонцю своєму сходити над лихими й над добрими, й посилає дощ на праведних і неправедних" (Мат. 5, 45). Коли посилає їм терпіння, то теж тільки з любові, бажаючи їх змінити на краще. "Господь Бог подібний до лікаря-хірурга, який тому лише ріже і вирізає, щоб повернути здоров'я" (св. Авг.). У кожному грішникові є хоча б дрібка доброго, і кожний з них може перед смертю врятуватися, тому не покидає його Бог і наділяє його Своєю любов'ю. Але ця любов Бога до грішників не може так явно проявлятися. Вона як магніт, що притягає будь-яке залізо, навіть коли між залізом і магнітом є якась перешкода. Не любить Бог зовсім зіпсованих людей, які не хочуть змінитися, не любить чортів. Але і до осуджених у пеклі Бог виявляє свою любов тим, що робить їх терпіння не настільки страшними, наскільки вони заслуговують (св. Тома з Акв.). А пекельні муки є нічим іншим, як карою за відкинену Божу любов. І говоритимуть осуджені: "Коли б нас Бог був так не полюбив, тоді муки пекельні були б легші, але що ми були так уже улюблені, що за мука!" (Віяней).

"Ми любимо Його (Бога), бо Він перший любив нас" (І Йоан 4, 19). Ми не повинні боятися Його всемогутності, ані тремтіти перед Його величчю, як невільники, але зближатися до Нього з дитячою довірою (Рим. 8, 15). Ми повинні наслідувати Бога в доброті, бути взаємно добрими до всіх людей, до всього живого (Ефес. 4, 32). Тому Бог дав нам такі заповіді: заповідь любові Бога, любові ближнього, любові ворогів, заповідь робити діла милосердя. Бог хоче, щоб ми і до тварин були милосердні. Доброта Бога насамперед виявляється в тому, що Бог є щодо нас терпеливий і милосердний.

Бог довготерпеливий, тобто Бог дає кожному грішникові час змінитися.

Люди переважно відразу карають за злий вчинок, Бог чинить інакше. Він довго терпить сваволю Своїх творінь, бунт їх проти Його волі і зневагу Його ласки. Бог не хоче смерті грішника, Він хоче, щоб грішник навернувся і жив (Еф. 18, 27). Пророк Ісаія про Бога говорить так: "Тростинки приломленої

не доломить, і льону, що куритись почав, не погасить" (Іс. 42, 3). Коли Бог бачить у грішнику хоч дрібку доброї волі, то старається лагідністю і добротою вивести його на дорогу спасения. Скільки разів Бог наперед оголо­шував кари, які чекають злих, і як довго зволікав із їх зісланням. Перед потопом Бог дав народам для того, щоб вони задумалися над своїм життям і стали праведнішими 120 років, мешканцям Ніневії 40 днів, мешканцям Єру­салиму 37 років (Мат. 23, 37). їв негоду не відразу гримить: спочатку небо вкривається хмарами, потім блискає, а потім чуємо грім. Подібно чинить Бог. У притчі про неплідну смоківницю Ісус Христос говорить саме про Божу терпеливість (Лук. 13). Св. Августин каже, що, коли б Бог не був Богом, тоді Його нескінченна терпеливість була б несправедливістю. Тут бачимо різницю між ділами Бога і ділами людини. Людині треба багато часу, щоб звести будинок, але знищити його може дуже швидко. Бог, навпаки, швидкий у творенні, але повільний у нищенні. Весь видимий світ створив Бог за 6 днів, а на знищення одного міста Єрихону відвів 7 днів (св. Золот.). Коли в стінах будинку з'являються тріщини, не руйнуємо його, але намагаємося відремон­тувати. Так і Бог чинить із грішниками (св. Берн.).

Бог такий терплячий тому, що має милосердя до наших слабостей і хоче полегшити грішникові навернення.

Бог у своїй терпеливості ставиться до нас так, як мати до впертого немовляти: замість покарати крикливу дитину, пригортає її до грудей і пестить, поки дитина не заспокоїться (Гунольт).

Бог милосердний до нас і тому, що є нашим Спасителем. Річ, за яку ми дорого заплатили, не викидаємо, коли знайдемо у ній якусь хибу. Навпаки, віддаємо її відремонтувати. Так поступає з нами наш Спаситель, який викупив нас за високу ціну. Бог береже тебе для того, щоб ти змінився, не жив далі у гріхах (св. Авг.). "Не знаєш, що благость Божа до покаяння тебе веде?" (Рим. 2, 4). Бог терпеливий, бо хоче, щоб всі навернулися до покути (II Петро 3, 9). І не раз не намарно був Бог терпеливий, бо багато, і то найбільших, грішників наверталися і ставили великими святими. Так було з Марією Магдалиною, св. Августином, св. Марією Єгиптянкою і т. д. "Більші були їх діла справед­ливості по наверненню, ніж гріхи перед наверненням" (св. Авг.). Однак, бува­ють грішники, яким не допомагає терпеливість Божа. Як сонячні промені по-різному діють на відповідні предмети, на які падають (глину сушать, а віск топлять), так і терпеливість Божа одних навертає, а інших ще дужче втримує у засліпленні. Усі ми є грішниками, і коли б Бог не був терпеливим, то мало хто доступив би спасения. Людина легко грішить і перебуває в грісі довше або коротше, а виправитися їй набагато важче.

"Коли б Бог кожного злого відразу карав, тоді служили би Йому люди зі страху перед карою, а не з любові" (св. Бриг.). Хоч Бог терпеливий, однак, небезпечно відкладати поправу. "Гнів Його приходить нагло" (Сир. 5, 9) — (згадаймо притчу про фігове дерево (Лук. 13). Бог терпеливий, але справед­ливий; не знаємо, коли Його терпеливість переміниться у гнів, котрий буде тим відчутнішим, чим більше вичерпалася терпеливість. Як з луком: чим сильніше натягнемо тятиву, тим з більшою силою вилетить стріла (св. Авг.). Прикладом хай нам буде страшна смерть лютого царя Антіоха Епіфанеса (II Мак.9).

Бог є наймилосердніший, тобто Бог нам охоче прощає, коли ми щиро жаліємо за гріхи.

Господь Бог вчинить з нами як добрий отець, який дарує провину дитині, яка за неї жалує і просить прощення. Як тільки Давид, зворушений настано­вами пророка Натана, визнав свої гріхи, Натан відразу відпустив їх йому (II Цар. 12, 13). Ісус Христос у притчі про блудного сина (Лук. 15) представляє нам глибину Божого милосердя. Як лиш грішник пожалує за свої гріхи, — вже переблаганий Всевишній (св. Лавр. І). Нескінченно велике Боже мило­сердя. "Море має границі, та не має їх милосердя Боже" (св. Золот.). Бог і від нас вимагає, щоб ми прощали ближньому 77 разів. Наскільки більшим мусить бути Боже милосердя!

Милосердя Боже насамперед проявляється в тому, що Бог вишукує грішника або через терпіння, або через добродійства, що навіть найбільшого грішника кожної хвилини проймає любов'ю, що після навернення проявляє до нього ще більшу доброту, ніж перед тим.

Бог є добрим пастирем, який шукає заблудшої овечки, поки її не знайде (Лук. 15). Бог зіслав на блудного сина терпіння, щоб його поправити, з тою ж метою прислав до Давида пророка Натана, на Петра лише глянув і сокрушив його серце, при криниці Якова навернув самарянку. Бог чинить як рибалка або мисливець, які вживають різних способів, щоб заманити здобич у сіті (св. Людв. В). Бог прощає навіть найбільшим грішникам. Пророк Ісаія каже: "Коли б гріхи ваші були як багряниця, я мов сніг їх убілю, коли б як кармазин були б червоні, обмию їх як вовну" (Іс. 1, 18). Більше того, чим більший грішник, тим миліше приймає Господь його навернення. Тому звертається Давид до Господа такими словами: "Господи, прости вину мою, бо вона велика" (Пс. 24, 11). Бога можна порівняти з рибалкою, який тим веселіший, чим більші рибини наловить. Те, що Бог прощає навіть таким людям, які, маючи багато важких провин, неварті прощення, спричиняється до піднесення Божої слави. "Ніхто не піде на осудження за те, що забагато злого накоїв, але багато буде у пеклі за один єдиний тяжкий гріх, за котрий не хотіли жалувати" (Віяней). Роби лише те, що можеш, а решту зробить Господь Бог, аби поєднатися з тобою (св. Золот.). Навіть Юда отримав би прощення, якщо б захотів. Навіть в останню хвилину життя грішник може отримати прощення, як це сталося з розбійником по правиці Ісуса Христа. Але не годиться відкладати поправу аж до останньої години. Не знаємо, коли вона прийде і чи буде час на поправу. "Одного лише оправдав Христос в останню хвилину, щоб ніхто не впадав у розпуку, але лише одного, аби ніхто не відкладав навернення до хвилі смерті" (св. Авг.). Зрештою, такі навернення на смертній постелі переважно бувають сумнівної вартості. Дехто, відчуваючи близьку смерть, жалував і обіцяв поправу, а, виздоровівши, обіцяного не дотримав і далі вів грішне життя (так було з богохульником Вольтером, відомим французьким письменником). Коли кораблеві грозить загибель, моряк викидає в море всі товари, але робить це з важким серцем, так і грішник, якому загрожує смерть, покидає зло, але не з власної волі, а з примусу.

"Чи ж то не смішно, коли хтось, будучи молодим і сильним, не хотів воювати, а лише тоді, коли втратив силу і не може рухатися, вибирається на поле бою?" (св. Берн.). Бог з любов'ю і радістю приймає кожного наверненого грішника, як прийняв Магдалину в домі Симона (Лук. 7); невісту, котру фарисеї хотіли укаменувати (Йоан 8); розбійника на хресті (Лук. 23); блудного сина (Лук. 15). Бог з більшим бажанням прощає грішникові, ніж грішник приймає Його прощення (св. Авг.). Благаючий ще не торкнувся воріт, а Ти вже їх йому відчиняєш, Господи! Він ще не впав перед Тобою, а Ти вже подаєш йому руку (св. Єфр.). Більше того, Бог радіє з навернення грішника. Христос каже: "Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками, що їм не треба покаяння" (Лук. 15, 7). Навернені грішники ревніше служать Господу Богу і гарячіше люблять Його (св. Григ.В.). Бог проявляє до наверненого грішника більше доброти. Для блудного сина, який повернувся до отчого дому, отець наказав вбити вгодоване теля і спровадити музик — так робить і небесний Отець з грішниками (згадаймо св. Павла, якого Бог після навернення наділив великими ласками і підніс його аж до третього неба (II Кор. 12, 2). Люди часто прощають своїм ворогам, але не відчувають до них такої любові, як раніше. Бог чинить навпаки: більше обдаровує тих, що повернулися, ніж тих, що лишаються (св. Петро Дам.). Тому св. Августин називає первородний гріх "гріхом щасливим".

Бог найсвятіший, тобто Бог любить лише добре, а гидує злим (Припов. 15, 9).

Поганські боги мирилися з людськими недоліками (Вакх був опікуном пияків, Венера — краси і любові, Меркурій — злодіїв і т. п.).

Справжній Бог є іншим — Він позбавлений будь-якої скверни, ненавидить будь-яке зло у своїх створіннях, хоче, щоб і вони позбулися скверни гріха. Святість Бога є закоханістю у свою власну нескінченну досконалість. Хто любить чистоту, той і сам завжди чистий і прагне чистоти в усьому, що його оточує. Так і Бог. Він сам позбавлений найменшої скверни і хоче, щоб такими були Його створіння. Небо без хмар, сніжно-білий одяг є чистими, але нескін­ченно чистішим є Господь Бог. Вся праведність наша — як забруднений одяг перед Богом (Іс. 64, 6). Тому величають Ангели в небі святість Бога (Іс. 6, 3), а Церква каже про Нього: "Ти один є святий". Бог закликає нас: "... Ви маєте... бути святими, бо я святий" (Левіт 11, 44). Тому дав кожному природ­ний закон (совість), тому очищає людей від недоліків через терпіння (Йоан 15, 2), тому очищає душі в чистилищі, бо ніщо нечисте не може увійти до Царства небесного (Одкр. 21, 27). Будь святим і чистим, і будеш улюбленцем Бога.

Бог найсправедливіший, тобто Бог за добре нагороджує, а за зле карає.

Справедливість Божа — це Його доброта. Бог карає грішника, щоб його виправити або ущасливити. "Бог справедливий, бо добрий" (Кл. Ал.).

Бог нагороджує або карає людей частково вже на землі, а остаточно після смерті.

Добрі вчинки приносять людині вже тут, на землі, славу, багатство, здо­ров'я і спокійну совість (Пс. 118, 165). Злі ж учинки накликають на людину кару (на землі отримали нагороду Авраам, Ной, Йосиф, а сини Іллі, Авесалом — кару). Остаточна заплата, однак, наступає тільки по смерті: для душі відразу після того, як вона відлетить з цього світу, а для тіла — після воскресіння на страшному суді. "Коли б Бог кожний гріх карав вже тут, за життя, то людям здавалося б, що вже нічого не лишається для страшного суду. Коли ж би не карав за життя жодного гріха, то люди не вірили б у Боже Провидіння" (св. Авг.).

Бог нагороджує за найменший добрий учинок і карає за найменший гріх.

Навіть за те, що хтось подасть ближньому чашу води, Бог обіцяє нагороду (Мат. 9, 40). Господь Бог не залишає без нагороди жодного погляду на Нього (св. Тер.), але карає за найменший гріх. Каже Христос: "За кожне пусте слово, яке скажуть люди, — дадуть відповідь судного дня" (Мат. 12, 36).

Бог нагороджує або карає людину найчастіше так, як цього заслуговують її вчинки.

"Чим хто грішить, тим також буде караний" (Прем. 11, 17). "Якою мірою міряєте, такою і вам відміряють" (Мат. 7, 2). Авесалом чванився своїм волоссям, і воно стало причиною його смерті. Багач грішив язиком, тому в пеклі його язик найбільше терпить, Єгипетський фараон наказав їудеям кида­ти до ріки усіх новонароджених хлопців — і сам знайшов смерть у Червоному морі. Царя Антіоха, який наказав порубати Єлеазара, сімох братів Макавей­ських та інших іудеїв, розточили черви (II Мак. 9, 6). Перський міністр Аман хотів повісити вуя цариці Естери, то ж сам за наказом царя загинув на шибениці (Ест. 5). Матері з Вифлеему не виявили милосердя до Матері Божої, а, отже, і до Сина Божого — незабаром їхні діти загинули за наказом Ірода (Мат. 2,16). 70 р. після Христа Бог покарав Єрусалим так, як це місто покарало Христа: протягом півроку близько 500 євреїв щодня прибивано на хрест, а 2000 євреїв, одягнених у білі шати блазня, Тит привів до Риму. Наполеон І (+ 1821) двічі — ув'язнював папу Пія VII, і сам теж двічі був ув'язнений. Дехто може сказати: "Це сталося випадково!" Але віруючий християнин пізнає у цьому палець Божий (св. Авг.).

 Коли ж ми робимо добро, то будемо нагороджені. Щедрим Бог помножує маєток; тим, що постять і умертвляють плоть, дає здоров'я. Для милосердних до ближніх Бог є милосердним. Розважмо добре п'яту просьбу в "Отче наш, а також слова Ісуса Христа: "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Мат 5, 7).

Нагороджуючи або караючи людину, Бог ретельно зважує і обставини її діяльності, наміри людини, таланти і т. д.

Той, хто чинить добро лише для того, щоб люди його похвалили, не отримає від Бога жодної нагороди (Мат. 6, 2). Люди судять по зовнішніх проявах, але Бог дивиться на наше серце (І Цар. 16, 7). Бідна вдова, що кинула до скарбнички дві лепти, мала перед Богом більшу заслугу, ніж багачі, які кидали багато (Лук. 21). Слуга, який, знаючи волю свого пана, не виконав її, буде більше покараний, ніж слуга, який не знав волі свого пана (Лук. 12, 47). Отже, той, хто краще пізнає Бога, складатиме докладніший звіт про свої вчинки. Більшою буде відповідальність багачів і високопоставлених осіб, ніж злидарів і жебраків. "Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть, а кому довірено багато, від того більше зажадають" (Лук. 12, 48).

Однак "Бог не вважає на особу" (Рим. 2, 11).

"Багато з перших будуть останніми, а останні — першими" (Мат. 19, ЗО). Згадаймо розповідь про багача і Лазаря. Навіть ангелів відкинув Бог. Не один тішиться славою, йому ставлять пам'ятники, його ім'я увіковічнене людьми в книгах, але не буде його імені в книзі життя, яку складає Бог.

Бог — найсправедливіший, тому ми повинні боятися Його.

"... бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі" (Мат. 10, 28). Через єдиний гріх, сповнений, першими людьми (первородний гріх), мільйони людей терплять і вмирають, а багатьох чекає вічний осуд. З цього можемо пізнати, наскільки суворою є Божа справедливість і наскільки тяжкими є кари за гріхи, які спадуть на нас після смерті. Про це ж свідчить І хресна смерть Ісуса Христа. Нескінченною мусить бути справедливість, коли треба було нескінченної жертви для її надолуження. Отже, як можна не боятися Бога? Але цей страх не повинен бути невільницьким, а синівським (Рим. 8, 15), тобто маємо боятися не так Божої кари, як Божої образи: "Хто робить добро лише зі страху перед карою, той не вирікся ще зовсім гріха" (св. Григ. В.). Синівський страх має лише той, хто має любов Божу, бо "досконала любов проганяє геть страх" (І Йоан. 4, 18). Коли ж не можеш Інакше, "то роби бодай зі страху перед карою те, чого з любові до справедливості ще не здужаєш робити" (св. Авг.).

Страх Божий утримує нас від гріха, веде до вдосконалення та до дочасного і вічного щастя.

Страх перед Богом виганяє гріх (Сир. 1, 27). Страх перед Богом вкладає в уста Єлеазара такі слова: "... навіть якби я й уникну тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну" (II Мак. 6, 26). Той, хто боїться Господа, вбережеться від будь-яких засідок злого ворога (св. Єфр.). "Хто Господа страхається, перед іншим страху не має: нічого не боїться, бо він — його надія" (Сир. 34, 14). Хто боїться Господа Бога, той не буде зловживати своїми почуттями. Як вітер розганяє хмари, так страх перед Богом розганяє чуттєві пожадання (св. Берн.). Хто боїться Бога, той стрясає з себе все земне (Йов. 31, 32), як моряк зі страху перед бурею викидає зайвий вантаж з корабля (св. Григ. В.). Страх перед Богом береже нашу чесноту, як мур винницю (Люд. Іран.). Він є сторожем чесноти, озброєним воїном, який стереже дім і якого бояться злодії (св. Золот.). Як голка пробиває тканину і прокладає дорогу шовковій нитці, так страх перед Богом мостить нам дорогу до Божої любові (св. Франц. Сал.). Страх перед Господом — початок мудрості (Пс. 110, 10). Страх перед людиною — гіркий, страх перед Богом солодкий, перший робить людину невільником, другий — вільним (Кассіод.). "Страх Господній — то слава й честь, веселощі й вінок раювання" (Сир. 1, 11). Щас­ливий чоловік, що Господа боїться (Пс. 111, 1). Чим більше боїмося Божого Судді тепер, тим менше нам треба буде боятися Його в майбутньому" (св. Григ. В.).

Страх Божий є особливим даром Божим.

Бог говорить через Єремію: "... вкладу їм у серце страх супроти мене, щоб вони від мене не відвернулись більше" (Єр. 32, 40). Страх Божий є даром Св. Духа.

Бог — найправдивіший, тобто Бог завжди голосить тільки правду (Йоан 8, 26).

Бог не може помилятися і говорити неправду, бо є найсвятіший. "Той, хто заборонив говорити неправду, не може сам говорити її" (Клим. Рим.). "Бог не людина, то й не рече неправди, не чоловік він, то й не має чого каятись" (Числа, 23, 19). Тому мусимо приймати за правду все, що Бог сказав, навіть якщо наш слабий розум не може цього сприйняти (напр., таїнство Пресв. Трійці, Воплочення і Найсв. Євхаристії).

Бог найвірніший, тобто Бог дотримує кожної обітниці і виконує кожну погрозу.

Вірність Бога виявляється в правдомовності щодо Його обітниць. Докладно здійснилася погроза Бога в раю (Буття 2, 17), обітниця приходу Спасителя (Буття 3, 15), 70 р. по Христі сповнилося пророцтво Христа про падіння Єрусалиму (Мат. 24). Було провіщено (Дан. 9, 27), що до кінця світу не буде відбудовано Єрусалимську святиню. У 361 р. цісар Юліян почав відбудовувати святиню, але землетрус зруйнував збудовані мури, а вогонь із землі розігнав тих, що будували. Бог обіцяє або погрожує, щоб нашу слабу волю спонукати до доброго. Ісус Христос часто у своїх повчаннях говорить про нагороду або кару в майбутньому житті. Для людей чуттєвих, диких, погрози навіть потріб­ні — таких людей лише страхом спонукаємо до доброго. Коней присмириш лише батогом. Джерело Божих погроз у Його доброті. Той, хто їде дорогою і не хоче нікого штовхнути, кричить: "Обережно!" Так робить і Бог: грозить карою, щоб не карати (св. Авг.).

Все, що пророкували Христос і пророки, збудеться найдокладніше.

Католицька Церква, а з нею її голова, Папа римський триватимуть до кінця світу (Мат. 15, 18). Єрусалимська святиня не буде ніколи відбудована (Дан. 9, 27). При кінці світу євреї перейдуть до католицької Церкви (Осія З, 5). Страшні знаки на небі і на землі попередять про страшний суд (Мат. 24, 29). Ісус Христос покличе нас колись до воскресіння (Йоан 5, 28) і засяде на суд (Мат. 25, 32). Ісус Христос сказав: "Небо й земля перейдуть, але слова мої не перейдуть" (Мат. 24, 25). "Коли довіряємо ближньому, який на картці паперу дає нам якусь обіцянку, то як можемо не вірити Богові, який цілі книги (Св. Письмо) заповнив своїми обітницями?" (св. Петро Хриз.).

ПРЕСВЯТА ТРІЙЦЯ

Пропустивши сонячний промінь через тригранний шматок скла (призму), отримаємо три кольори: синій, жовтий і червоний. Чим у білому світлі сонця є трибарвне світло, тим є три Божі особи в однім Божім Єстві. Під час хрещення Ісуса Христа явилися усі три особи: Бог-Отець через голос з неба, Бог-Син через хрещення, і Бог-Дух Святий у вигляді голуба (Мат. З, 16).

Пресвята Трійця — це один Бог у трьох особах.

Ці три особи називаються Отець, Син і Святий Дух.

Число 3 дуже часто зустрічається в релігійних повчаннях. Є три місця, в яких люди перебуватимуть після смерті: небо пекло і чистилище, є 3 головні частини служби Божої, 3 особи святої Родини, 3 головні Церковні свята в році, 3 години висів Ісус Христос на хресті, 3 дні спочивав у гробі, 3 роки сповнював свій учительський труд, виконував троякий чин: учительський, священичий і царський і т. д. І в природі теж часто зустрічаємо число 3. У природі існують три світи: тваринний, рослинний і світ мінералів, 3 стани води: твердий, рідкий і газоподібний; є три часи: минулий, теперішній і майбутній.

Зустрічаємо в релігії і число 4. Маємо 4 Євангелія, 4 головні чесноти, люди в раю були 4 роки, з 4 сторін світу вестимуть ангели людей на суд, 4 тисячі років чекали люди на Спасителя, чотиригранною була Єрусалимська святиня і т. д. Зустрічається в релігії і число 7:7 днів творення, 7 святих Тайн, 7 діл милосердя, 7 головних гріхів, 7 дарів Св. Духа, 7 просьб у молитві Господній, 7 слів Ісуса Христа на хресті і т. д. Зустрічаємо число 7 і в природі: є 7 кольорів у спектрі, 7 основних звуків у музиці.

Число 3 в релігії — це число Бога, число 4 -це число світу (чотири сторони світу), число 7 означає поєднання Бога із світом.

Пресвяту Трійцю називаємо таїнством, бо не можемо зрозуміти її нашим слабим розумом.

Не можемо зрозуміти, що є три особи Божі, а лише один Бог. Трійця — це щось "незрозуміле і невисказане" (IV Соб. Лат.).

Св. Августин одного разу сидів над берегом моря і роздумував над цим високим таїнством. Раптом побачив малого хлопчика, який черпав горнятком воду з моря до малої ямки в піску. "Що ти робиш? — запитав здивований святий. "Хочу воду з моря перелити до цієї ямки", — спокійно відповів хлоп­чик. Усміхнувся святий і сказав: "Чи ж не розумієш, дитино, що даремно трудишся і що твій намір неможливо виконати?" На це хлопчик сказав: "Швидше я переллю воду з моря до цієї маленької ямки, ніж ти зрозумієш таїнство Пресвятої Трійці".

Хто дивиться на сонце неозброєним оком, — псує зір, а коли буде довше дивитися, зовсім осліпне. Так і з таїнствами релігії. Хто хоче їх пізнати, —слабшає розумом, коли ж не перестане роздумувати над ними, зовсім втратить віру (св. Авг.). Хто не приймає таїнства Пресвятої Трійці тому, що не розуміє, — подібний до сліпого, який не вірить в існування Сонця, бо не бачить його.

Ця правда є незрозумілою, але вона не є нерозумною.

Ця правда була б нерозумною, якщо б ми сказали: три особи є одною особою, або три єства є одним єством. Але ми говоримо: є три особи, але лише одне єство. Отже, той, хто говорить, що не можливо, щоб три було одним і одне трьома, не розуміє науки Церкви. Про таких говорить Святе Письмо: "Богохулять у тім, чого не можуть зрозуміти". Проте наука про Пресвяту Трійцю зовсім не суперечить розумові. Якщо ми чогось не розуміємо, то це зовсім не значить, що воно є нерозумним. У природі часто зустрічаємося з явищами, яких не можемо пояснити, але вони існують. Нам здається неймовірним, що у краплі води живуть сотні мікроорганізмів, але мікроскоп підтверджує це. А чи світло, електричний струм, магнітне поле і багато іншого не є для нас незрозумілими? Отже, коли вже в природі знаходимо стільки незрозумілих речей, то що вже говорити про безконечного Бога? Єремія говорить: "Великий Ти в намірах і потужний у ділах" (Єр. 32, 19). Ти ніколи не зрозумієш, чим є Бог, якщо ти сам не є Богом.

Деякі природні явища мають подібну до Пресвятої Трійці природу. Порівнюючи, можемо наблизитись до розуміння таїнства Пресвятої Трійці.

Сонячний промінь розкладаємо на червоний, жовтий і синій кольори, але промінь один. Тримаючи дзеркало над водою, можемо побачити сонце на небі, у воді і в дзеркалі. Дивлячись на аметист з різних сторін, бачимо три кольори: рожево-червоний, пурпурово-червоний і синьо-фіолетовий (а камінь один) (св. Ізид.). Вода може бути у трьох станах (твердому, рідкому і газоподібному).

На вівтарях часто зображають Пресвяту Трійцю у вигляді трилистої конюшини.

Три особи Божі мають спільні єство, ознаки і діла

Як три різні особи можуть мати одне спільне помешкання або володіти одним і тим самим предметом.

Таким предметом, який посідають три Божі особи, є Боже слово. Тому нема трьох Богів, є лише один Бог. Отже, Отець і Син не є кимось одним, але суть їх одна і та ж. Кожна особа Божа вічна, всемогутня, всезнаюча і досконала.

Ісус Христос перед Своїм відходом до Отця сказав, що Отець є більший від Нього (Йоан, 14, 28), маючи на думці Себе як чоловіка.

Створення світу, спасіння і освячення людства спільно здійс­нили всі три особи Божі.

Чому говоримо: Бог-Отець створив світ, Бог-Син врятував його, а Св. Дух освятив, — пояснено нижче.

 Три особи Божі відрізняються між собою лише походженням.

З коріння виростає стовбур дерева, а з обох плід. Людська родина складається з батька, матері і дитини. Єва була створена з Адамового ребра, від них обох бере початок дитина.

Бог-Отець не має походження, бо не походить від жодної іншої особи; Син походить від Отця, а Дух Св. від Отця і Сина (Катехизм Белярміна). Тому Отця називаємо першою особою, Сина другою, а Св. Духа третьою особою Божою. Проте слід пам'ятати, що тут не йдеться про час. Син вічно і без початку походить від Отця, Св. Дух вічно і без початку походить відо Отця і Сина. Бо якщо б Бог міг змінюватися в часі, то не був би незмінним і не був би Богом. Син народжений із вічного слова Отця перед початком творення (Пс. 109, 3). Отець, пізнаючи Себе, ніби викли­кає образ, рівний Собі щодо єства так, як ми, думаючи, викликаємо у своїй уяві образ чи поняття. Вогонь дає світло, світло появляється одночасно з вогнем. Коли б існував вічний вогонь, існувало б і вічне світло (св. Авг.). Син є відблиском вічного світла (Прем. 7, 26), відбитком слави Отця (Євр. 1,3). Коли учень перейме від учителя його знання — обоє знають одне і те ж, з цією тільки різницею, що учень отримав знання від учителя, який вже їх мав. Бог-Отець і Син мають те саме єство (мудрість), але і Син має його від вічності (св. Клим. Ал.).

Від смолоскипа, який горить, можна запалити другий (перший при цьому нічого не втрачає) — Син походить від Отця, нічого від Нього не забираючи (Таціан). Сина Божого називають Словом, бо Він є висказаним і самопромов-ляючим словом Бога. Слово є відбитком думки; Син Божий є відбитком Отця. Через Сина Бог говорив до людей ще у Старому Завіті. Як Син родиться через пізнання, так Святий Дух походить з любові. Дивлячись у дзеркало, бачимо своє відображення; коли пізнаємо красу цього образу, прокидається у нас любов до себе самого. Бог-Отець подивився в дзеркало Свого Божества, викликаючи в ньому рівний собі щодо єства образ (Євр. 1, 3), а наслідком взаємної любові Отця і Сина є Св. Дух (св. Авг., св. Тома з Акв.; св. Анз.). Св. Дух є Духом любові, бо викликає в нас любов Бога і ближнього. Слово "Дух" вибране дуже влучно, бо суть його — сила любові (св. Тома з Акв.). Сам Ісус Христос говорить нам, що Св. Дух походить від Отця і Сина (Йоан 13, 26; Йоан 16, 7). Св. Дух походить від Отця і Сина так, як тепло від сонця і його променів (св. Тома з Акв.); як плід походить зі стовбура і коріння (Терт.).

Через цю різницю щодо походження приписуємо Отцеві діла всемогутності, Синові — мудрості, Святому Духові — доброти.

Отець родить Сина, тому Йому приписуємо діло створення і називаємо "Отцем всемогутнім" і "Отцем милосердя" (II Кор. 1, 3), бо грішників, які каються, приймає до Себе як Своїх дітей. Син є відвічним пізнанням Отця, мудрістю. Тому приписуємо Йому встановлення чудесного ладу у світі ство­рених речей. "Ним повстало все" (Йоан 1,3) — Отець через Свого Сина вста­новив лад у всесвіті. Приписуємо Синові і відновлення цього ладу через спасіння, бо ж саме заради цього стався людиною. Дух Св. є взаємною любов'ю Отця І Сина. Отже, Йому приписуємо всі добродійства Бога, а насамперед наділення життям під час створення. "Як птаха сидить на яйцях, щоб теплом свого тіла збудити в них життя, так уносився Дух Божий над водами під час створення" (св. Єрон.). Тому Св. Духові приписуємо й уділення духовного життя через ласку, тобто освячення людства. Йому, цьому "пальцеві у правиці Господній" приписуємо чуда, а також найбільше діло любові Бога — Втілення Сина. "Доброта Бога завжди опікувалася людьми, але вона перейшла міру колишніх добродійств, коли через Втілення Христа зійшли на грішників милосердя, на блукаючих правда, на померлих життя" (св. Лев. В.).

Про Пресвяту Трійцю ми довідалися зі слів Ісуса Христа, які Він сказав Апостолам перед своїм вознесінням.

Створений світ не допоможе нам пізнати Пресвяту Трійцю, бо Господь Бог, творячи його, діяв через свою нескінченну силу, мудрість і доброту (отже, через те, що є спільним для всіх трьох осіб), але не через Свою триособовість.

Сонце діє на наш зір і чуття, але не діє на слух, смак або нюх. Ні слух, ні смак, ні нюх не можуть нічого нам сказати про триособовість Бога, бо це таїнство не діє на розум (св. Єфр.). Тому і розуміння цього таїнства може мати свій початок лише в об'явленні. "Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити" (Мат. 11, 27). Якраз Син об'явив нам це, звертаючись до Апостолів: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" (Мат. 28, 19). У Старому Завіті теж згадується це Таїнство: іудейські священики, благословляючи народ, тричі взивали до Бога (Числа 6, 23). Ісаія каже, що Серафими в небі кличуть: "Свят, свят, свят Господь..." (Іс. 6, 3). Перед створенням людини Господь Бог сказав: "Сотворімо людину" (Буття 1, 26). Давид каже в псалмі: "Сказав Господь Владиці моєму: "Засядь праворуч мене..." (Пс. 109). Все це вказує хай на неясне, але об'явлення Пресвятої Трійці в Старім Завіті. Це було зроблено для того, щоб це таїнство, оголошене в Новому Завіті, не суперечило Старому Завітові (Бел.). Церква знає це таїнство, синагога не вірить у нього, філософія не розуміє його (св. Ілар.).

Віру в це таїнство визнаємо публічно, коли робимо на собі знак св. хреста, а також у Символі віри, при хрещенні та інших св. Тайнах, при всіх благословеннях і освяченнях Церковних, у Свято Пресвятої Трійці.

Таїнство Пресвятої Трійці є основою нашої релігії. Без знання цієї правди неможливо зрозуміти таїнство спасіння людства через Божого Сина. Ми повинні якнайчастіше будити в собі віру в це таїнство насамперед частим повторенням малого славословія: "Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу і нині, і завжди, і по віки віків. Амінь". Славімо Бога, коли Бог обсипає нас добродійствами і коли насилає на нас терпіння.

СТВОРЕННЯ СВІТУ

Історію створення світу подає нам Мойсей на початку св. Письма.

Розповідь Мойсея не є байкою, вона опирається на правді. Мойсей був просвітлений Св. Духом, слова, які він записав, є Божими. Можливо, що Бог в об'явленні представив Адамові або самому Мойсееві історію створення в образах. Розповідь Мойсея в усьому відповідає результатам досліджень природничих наук. Дослідження земної кори показують, що органічний світ виник саме так, як розповідає Мойсей. Усі найвідоміші дослідники природи дивувалися, читаючи докладну історію створення, яка з'явилася за 3000 років до приходу на Землю Ісуса Христа.

Спочатку Бог створив духовний і матеріальний (невидимий і видимий) світ (Соб. Ват. З, 1).

"Спочатку" значить, що це сталося на самому початку часу, коли ще нічого не було, крім Бога. Тільки з виникненням світу почався відлік часу; отже, не може бути мови про якийсь час перед створенням Богом світу (св. Авг.). Тому св. Письмо не говорить, коли було створено світ, тільки зазначає, що світ не є вічним, він має початок. Світ міг бути створеним за мільйони років перед створенням людини. "Створив" — це значить зробив з нічого. Але як саме Бог творив матерію і силу, що в ній перебуває, нам не відомо і не буде відомо. Св. Павло, замість "світ духовний і матеріальний" каже "речі невидимі і видимі" (Кол. 1, 16), а Мойсей каже: "На початку сотворив Бог небо і землю" (Буття 1,1). Словом "небо" він називає не звід небесний (про нього говорить пізніше (6-8, 14-19), а місце перебування ангелів і вибраних. Лише погани сприймали, як одне, небо духів і небо зірок, поселяючи своїх героїв між зірки.

Мойсей називає матеріальний світ землею, бо саме земля є для нас на світі найважливішою. Св. Письмо насамперед згадує про небо, щоб показати нам нашу останню мету.

Духовним світом є ангели і небо, в якому вони мешкають.

Ангели були створені раніше, ніж земля, — на світанку землі — тому часом їх називають "ранніми зорями" (Іов. 38, 7). Із слів св. Письма виходить, що пекло не існує від початку світу, як небо (Мат. 25, 34). Бог створив його пізніше, після падіння ангелів.

До матеріального світу належить все, що знаходиться у просторах видимого.

Люди є поєднанням духа і матерії, вони були створені Богом пізніше

 (Соб. Лат. 4).

Спочатку матеріальний світ був порожній, невпоряд­кований і темний.

Бог спочатку створив первісну матерію, а з неї виникли всі інші тіла (св. Авг.). Досі знаємо приблизно 70 видів первісної матерії. Мойсей називає їх водами (св. Єр.; св. Амв.). Першоматерія була розкинена у просторі, як пісок у пустині, навколо панував хаос і темрява (Буття, 1, 2). Цілість була нічим, бо ще не була впорядкованою, однак було вже щось, що могло бути впорядкованим (св. Авг.). Ця первісна матерія змінилася відтоді під дією законів природи, створених Богом — остаточною причиною цих змін була воля Божа, Його творче слово: "Нехай станеться!"

Природничі науки говорять, що ця первісна матерія, покликана Богом до буття, перебувала в газоподібному стані і як газ наповнювала світовий простір (Ньютон, Лаплас, Кант.). Так справді могло б бути, бо ще й тепер під впливом високої температури можна перетворити метали чи каміння в газ. Учені встановили, що сонце, планети, постійні зірки складаються з тих самих хімічних елементів, що і Земля. Звідси робимо висновок про їх однакове походження.

І сказав Бог: "Нехай буде світло! І настало світло" Буття 1, 3.

Видимому (матеріальному) світові Бог надав сучасного вигляду протягом шести днів (Буття 1, 3-31).

Проте в цих шести днях умістилися тисячі років (св. Кипр.). Св. Письмо каже, що Сонце було створене на четвертий день, а без сонця не могло бути дня в нашому розумінні. Слово "день" вживається, імовірно, тому, щоб тиждень створення світу став прообразом нашого тижня.

Першого дня створив Бог світло.

Мойсей говорить: "І сказав Бог: "Нехай буде світло!" (Буття 1, 3). Отже, Бог створив якусь окрему світлову чи вогненну матерію. (Слова "Нехай ста­неться!" треба розуміти так: до існуючого вже додалося щось нове або щось нове з ним сталося). Світлова матерія (ефір) є провідником світла, як повітря є провідником голосу. Світлова матерія не залежна від Сонця, радше Сонце залежить від неї (є світло без Сонця — світло від газового пальника, лампи, північне сяйво і т. д.). Природничі науки кажуть, що первісна газоподібна матерія була спочатку невпорядкована, тобто непорушна, безсильна. У цю матерію Бог вдихнув силу тяжіння (гравітацію), внаслідок чого окремі частинки матерії почали притягатися, отже, в матерії виник рух і одночасно з тим матерія в окремих місцях почала густішати. Рух, згущення матерії, тертя ЇЇ частин одна об одну спричинилися до того, що виникла темрява, а пізніше вогонь (усім відомо, що можна добути вогонь сильним тертям двох шматків дерева один об одного). Так можна пояснити виникнення світла, зокрема вогню, який обгорнув матерію світу і перетворив її у вогняну брилу в перший день створення світу.

Другого дня Бог створив твердь, небесний звід.

Мойсей говорить: "... сказав Бог: "Нехай посеред вод буде твердь і нехай вона відділяє води від вод... і назвав Бог твердь — небо" (Буття 1, 6-8). Другий день створення можна пояснити так: він був днем поділу, впорядкування і розміщення створеної матерії. Матерія, яка спочатку була єдиним цілим унаслідок руху поділилася на окремі тіла різної величини і різних родів, які розлетілися в різних напрямах і з різною швидкістю, обравши собі шлях, визначений Творцем, по якому і рухаються по волі Божій. Ці розміщені і угруповані в незміряних просторах всесвіту небесні тіла називаються твердю (небозводом). Св. Письмо називає їх також небом (Буття 1, 8) і ця назва збереглася до сьогодні. Але треба відрізняти зоряне небо, яке бачимо над собою, від неба духів — помешкання ангелів і вибраних. Про поділ матерії говорить Мойсей так: "І зробив Бог твердь і відділив води, що під твердю, від вод, що над твердю (Буття 1,7).

Імовірно, цим Мойсей хоче сказати, що Бог відділив матерію, необхідну для створення небесних тіл, які рухаються за визначеними законами, від матерії, яка наповнює простір поза цією межею. Природничі науки кажуть: матерія, гуснучи, утворила величезні газові вогненні кулі різної величини і різного роду, які взаємно притягалися і через те виробили для себе постійний напрям руху. Наша Земля теж була колись розжареною вогненною кулею, подібною до малого Сонця, теж випромінювала світло і тепло.

Третього дня Бог створив сушу та рослини.

Небесні тіла, отримавши свій напрям руху, далі формувалися самі в собі. Мойсей розповідає далі тільки про Землю, а про інші небесні тіла згадує лише у зв'язку з Землею. Природничі науки свідчать, що Земля, яка спочатку була розжареною кулею і складалася з газів, поступово охолоджувалася. Внас­лідок цього її поверхня вкривалася водяною парою, яка згодом перетворилася в суцільне море (глибина його, імовірно, становила приблизно 4 500 м). Води цього моря кипіли, бо сама Земля все ще була вогненною масою. Але, охо­лоджуючись, поверхня Землі під водою почала твердіти і перетворилася у тверду масу (кремінь, глина і т. д). Таким чином поверхня Землі вкрилася корою. Але внаслідок того, що тіла, охолоджуючись, стискаються, ця, слабка ще, кора часто тріскала, тріщини заливала морська вода. Звідси морське дно в одному місці оголювалося, в іншому — западало на величезну глибину (до 1800 м, що вдвічі більше висоти найвищих гір). Вода, сягнувши розжареної маси в надрах Землі, перетворювалася в пару і з нечуваною силою висаджувала на поверхню величезні маси грунту — таким чином виникали гірські хребти і появлялося над водою щораз більше суші. На утвореній таким чином суші могло тепер під впливом вологи і ще великого внутрішнього тепла зародитися органічне життя. Однак органічні єства не виникли з нічого, але з існуючої вже первісної матерії. Бог лише дав їм визначену форму і життєву силу (створення друге, посереднє). Можливо, що Бог уклав у мертву матерію сили, потрібні для виникнення органічного світу.

Так чи інакше, але органічний світ не міг виникнути сам по собі, лише через поєднання деяких первісних елементів (хоч відомо, з яких елементів складається та чи інша рослина чи тварина, жодному вченому не вдалося, створити їх, поєднуючи ці елементи), не виник він одночасно зі створенням первісної матерії, бо живі організми не могли б існувати в низьких температурах світового простору чи у високих температурах Землі.

Четвертого дня Бог створив Сонце, Місяць і зорі.

Четвертого дня створення світу остаточно встановилося відношення землі до інших небесних тіл. Унаслідок безперервного охолодження Землі світло втрачало свою енергію і врешті Земля потонула в цілковитій темряві. Але Бог зарадив цьому, творячи світло і тепло. Науковці твердять, що, охолоджую­чись, Земля охолоджувала і морську воду, яка переставала парувати. Ставало щораз менше хмар, небо прояснювалося. Появилися на видноколі небесні тіла, Сонце освітило Землю. Таким чином виникли чотири пори року та ніч і день. Зорі Бог створив на радість ангелам (Іов. 38, 7).

Небесні тіла створені для того, щоб навчати нас пізнавати і величати Бога (Рим. 1, 20).

П'ятого дня Бог створив риб і птахів.

Шостого дня — тварин на суші і людину.

Тварини створені для того, щоб своєю кількістю, різноманітністю і силою голосити велич і силу Творця, служити поживою для людини і т. д. Майже усі тварини мають якісь свої властивості, які є втіленням якоїсь чесноти чи хиби (лис є втіленням хитрості, собака — вірності, вівця — терпеливості, бджола — працьовитості і т. д.). Людина, хоч і виникла найпізніше з усіх живих істот, гідністю переважає їх усіх. Людина є вінцем творіння. Господь Бог створив її найпізніше, щоб показати, як високо її цінує. Коли король в'їздить у якесь місто, висилає наперед увесь свій двір, щоб він все приготував до в'їзду. Так і Бог спочатку створив усе, що було потрібне людині, а саму людину — вкінці (св. Золот.). Тільки тоді, коли була готова держава, міг бути створений володар (св. Григ. Наз.). Спочатку Бог збудував палату, щоб король мав де загостити (Лякт.).

Творячи людину, Бог не сказав, як перд тим: "Нехай станеться", а ніби радився сам із собою.

Сьомого дня відпочив Бог (Буття 2,2).

Бог не відпочив так, як людина, втомлена працею. Його відпочинок полягав у тому, що Бог не творив вже більше нових родів творінь (св. Тома з Акв.). Як Бог сьомого дня відпочив по Своїх справах, так колись і ми по наших справах у Ньому відпочинемо (св. Авг.).

З історії творення бачимо, що Господь Бог створив світ за певним, наперед визначеним планом.

Бог творив світ від речей найнижчих до щораз вищих. Бог спочатку творив речі та істоти, які були потрібні для життя пізніше створеним істотам (спочатку рослини, а потім тварини, які живляться рослинами). Протягом перших трьох днів Бог відділяв речі одну від одної, протягом наступних трьох — прикрашав те, що створив. Перші три дні відповідають наступним: першого дня Бог створив світло — четвертого небесні тіла; другого дня відділив води і повітря — п'ятого наповнив води рибами, а повітря птахами; третього дня утворив сушу — шостого тварин, що живуть на ній.

З історії творення пізнаємо теж, що світ не є вічним.

Про це ж говориться у молитві Ісуса Христа під час Тайної Вечері: "Тепер же прослав мене, Отче, у себе — славою тією, що її я мав у Тебе перед тим, як постав світ" (Йоан 17. 5).

Погани вважали, що світ виник завдяки випадковому поєднанню атомів, що існували вічно (Епікур). Та чи може Існувати багато вічних істот? Чи вічні єства можуть бути залежними одне від одного, як це є між атомами? Чи такий взірцевий світовий порядок може виникнути випадково? Чи може випадок скласти з розкинених букв книжку? Атоми могли бути першим проявом творення світу, але не могли бути вічними і не могли самі по собі почати рухатися.

Існували також думки, що світ створений Богом або ангелами з вічної матерії. Виходячи з цього, Бог не є Творцем, а лише Будівничим світу (Аристотель). Але чи щось змінне і подільне, як матерія, може бути вічним? І як могло з матерії виникнути щось духовне, напр., людський дух? Як виникло органічне життя?

Ще інші твердили, що світ розвинувся з єства Бога, ніби метелик з лялечки, отже, все, що бачимо, є Богом (стародавні індійці). Але якщо світ є Богом, то повинен бути неподільним і незмінним, бо цього вимагає досконалість, як властивість Бога. Якщо все є Богом, то є ним і людина. Звідси, людина не повинна нікому підкорятися і нікого слухати. Усе це могло призвести до цілковитого занепаду. Треба було б уважати богами і тварин, а серед них і жаб, і мух, і мурашки (Лакт.). З цього всього випливає єдина правда, що все взяло свій початок від Бога, все розвивалося поступово і що все, що існує, існує в Бозі (згадаймо про всюдиприсутність Бога). Однак, все, що існує, суттєво відрізняється від Божого єства.

З чого, чому і навіщо Бог створив світ?

Бог створив світ з нічого — вистачило однієї Його волі.

Люди можуть щось зробити лише з уже існуючої матерії. А Бог створив матерію, з якої все зробив (св. Ірин.). Щоб люди могли щось зробити, потрібні різні знаряддя і час, а також фізична сила, а Бог лише схотів — і все сталося (Пс. 148, 5). Богові не треба було навіть говорити, бо Його бесідою є Його воля. Весь величезний світ Бог створив із нічого, сказав лише: "Нехай станеться" — і виникли небо і земля. Епікур каже: "З нічого нічого не може виникнути". Це справедливо, бо світ не сам виник з нічого, а Бог створив його з нічого.

Все, що Бог створив, було дуже добре. Бог сам похвалив те, що зробив (Буття 1, 3). Світ був добрий, тобто найдокладніше відповідав волі Божій (св. Амвр.). Бог сам похвалив те, що зробив, бо усі створіння, разом узяті, не в силі гідно висловити тієї похвали (св. Золот.). Величаймо і ми Бога в Його ділах, наслідуючи трьох юнаків у розжареній печі (Дан. 3). Усе погане, що пізніше з'явилося на світі, виникло з надуживання створіннями своєї вільної волі. Жодна річ, що існує, не є сама по собі поганою. Все, що існує, мусить мати в собі хоч частку добра (св. Авг.).

 До створення світу спонукала Бога Його велика любов — Він хотів ущасливити тим усі розумні істоти.

Бог хотів показати розумним істотам Свою велич для їх радості і щастя. "Тому, що Бог добрий, ми є" (св. Авг.). До створення світу спонукала Бога Його доброта, якої хотів уділити іншим (св. Тома з Акв.).

Отже, усе на світі створене для нашого добра: земля, рослини, тварини живлять людину, рух небесних тіл спонукає її до мислення і пізнання світу; барви, запах, звуки сприяють її відпочинку, убогість, хвороби, нещастя збагачують її життєвий досвід (св. Берн.). Господи мій і Боже, все, що бачу на землі, каже мені, що Ти його створив з любові до мене і заохочує мене до любові до Тебе (св. Авг.). Бога ніхто не примушував творити світ, світ не був потрібний Богові (Атг).

Світ був створений для того, щоб явити розумним істотам славу і велич Бога.

Діло має голосити славу творцеві. У кожному ділі треба розрізняти мету творця (те, що спонукало його до праці) і мету самого діла (його призначення). Годинникар, роблячи годинник, має на меті заробіток, а призначенням годин­ника є показувати час. Метою Творця світу була нескінченна доброта Бога, а метою самого світу — прославлення Бога і щастя розумних істот. Розумні істоти повинні бути щасливими саме тому, що Бог явив їм Свою велич. Усе, що створене, створене для того, щоб ангели і люди пізнавали і дивувалися з величі Бога. Все, що бачу, взиває до мене: "Боже, яким величним і добрим Ти єси!" Самі ж ангели і люди створені для того, щоб пізнавати і славити Бога. Про ангелів знаємо, що вони завжди оглядають і славлять Бога в небі (Іс. 6, 3). А про людей говорить св. Августин: "Ти створив нас для Себе, Боже, і неспокійне серце наше, доки не спічне в Тобі". Навіть дияволи в пеклі спричиняються до Божої слави, бо, з одного боку, вони є свідченням святості і справедливості Божої, а, з другого боку, Бог обертає їх засідки на людські душі у Свою славу і на спасіння людей. Осуджені в пеклі теж не применшують Божої слави, бо вони, як вибрані в небі, вічно голосять Божу справедливість (Марія Лят.). Кожного, хто взиває до Бога, створив Бог для Своєї слави (Іс. 43, 7). Однак, не треба думати, що Бог хотів створенням світу збільшити Свою славу або її осягнути (Соб. Ват. І, 3). Бог є щасливим і Йому нічого не треба для слави чи щастя. Бог не є амбітним, бо Він домагається лише такої честі, яка Йому належиться.

Усі істоти існують задля слави Божої і тому ми не повинні їх нищити.

Усі живі створіння є відбитком слави Божої, післанцями, які голосять Його всемогутність, мудрість і доброту. Той, хто пам'ятає про це, не буде легкодушно нищити птахів і тварин, берегтиме і неживу природу.

Ми є створені для Божої слави і тому усіма нашими вчинка­ми ми повинні возвеличувати Бога.

Тому наказує нам св. Павло: "Чи Ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). Нема нічого легшого, як величати Бога, бо для цього можна жертвувати кожну, хоча б найменшу, справу (св. Золот.). Кожний із нас повинен щодня, рано і ввечір, збуджувати в собі прагнення себе самого і всі свої справи жертвувати на славу Бога.

БОЖЕ ПРОВИДІННЯ

Провидінням Божим називаємо утримання світу і керівництво ним.

Про жодну правду св. Письмо не говорить так часто, як про Провидіння Боже.

Бог утримує світ, тобто забезпечує існування всього живого.

Усі створені речі перестали б існувати, якщо би Бог не опікувався ними. Весь світ зник би, якщо би Бог не підтримував його існування своєю всемогутністю. Бо як би могло щось тривати без Божої волі? (Прем. 11, 26). Бог приводить все в рух словами сили Своєї (Євр. 1, 3). Бог дає все, що треба живим створінням для життя. Щороку у природі повторюється чудо помноження хліба (Мат. 14) на наших нивах. З одного зерна виростає 30-100 нових зерен, з однієї картоплі — 10-20 нових картоплин. Зеренце вишні, сливки виростає великим деревом, яке щороку приносить тисячі плодів. "Щодня діються чудеса в природі, але на нас вони не справляють враження, бо ми до них звикли" (св. Авг.).

Колись прийде час, що видимий світ, такий, який він тепер, минеться, бо Христос каже: "Небо й земля проминуть" (Лук. 21, 33). Але це не значить, що Бог знищить світ, бо це суперечило б Його властивостям. Бог лише змінить світ на досконаліший. "Нового ж неба й землі нової... очікуємо" (II Петро З, 13).

Бог керує світом, тобто дбає, щоб всі створіння існували для. Його прославлення і нашого добра.

Як керманич керує кораблем, щоб довести його до мети, так Бог керує світом, щоб світ відповідав своєму призначенню. А призначення світу — слава Бога і добро створінь. Бог керує небесними тілами, які рухаються за певними законами (Іс. 40, 26), і небеса являють славу Божу (Пс. 18, 2); керує усіма народами (Дан. 4, 32), як керував народом ізраїльським. У житті окремих людей (Йосифа, Мойсея) ясно бачимо керуючу руку Бога. Часто Бог умішується і в долю католицької Церкви, але ми часто Божої волі не розуміємо, вона часто є для нас загадкою. Часто нам власна доля видається несправедливою і кривдячою. Але Бог уміє так нею покерувати, що вона служить для Його прославлення і для нашого добра. Тому повторюймо за Давидом: "Від Господа це сталось, і дивне воно в очах наших" (Пс. 117, 23).

Нема такої людини на Землі, про яку Бог не турбувався б.

Швидше мати забуде про дитину, ніж Бог про нас (Іс. 49, 15). Бог пам'ятає і про тварин, і навіть про неживі предмети. Христос каже, що Бог дбає навіть про небесних птахів, про польові лілії, про траву (Мат. 6, 25-30). Нема створіння, яке б по своїй волі або неволі не стояло під Провидінням Божим (св. Авг.).

Бог насамперед пам'ятає про того, хто знедолений, ким гордує світ.

Бог створив великого і малого і турбується однаково про всіх (Прем. 6, 8). Бог і в малих речах великий. Доказом цього є крапля води, найдрібніші живі організми. Малих цього світу вибирає Бог для голошення Своєї слави (І Кор. 1, 27).

Мужів низьких станів (Йосифа, Мойсея, Давида, Даниїла та багато інших) Бог підніс до найвищих становищ. Новину про народження Спасителя ангели несуть бідним пастирям, а не гордим фарисеям. Апостолами Своєї науки • Христос вибирає простих рибалок, Своєю Матір'ю — убогу Дівицю, своє Єван­геліє каже голосить убогим (Мат. 11, 5), а Свою ласку дає покірним (Як. 4, 6) і т. д. Тому Давид каже: "Хто, як Господь Бог наш, що возсідає на престолі, що дивиться униз на небо і на землю? Що піднімає з пороху злиденного, що з гною бідного підносить, щоб посадити його з вельможами, з вельможами народу свого?" (Пс. 112, 5-8). Отже, нерозумно було б думати, що Бог не турбується земними справами.

Нічого не діється у нашому житті без волі або допусту Божого.

Тому говорить Йосиф своїм братам: "Отож не ви мене сюди наслали, а Бог" (Буття 45, 8). Христос каже, що навіть волосся на нашій голові є пораховане (Мат. 10, ЗО), або що Провидіння Боже сягає навіть найменших деталей нашого життя (св. Єфр.). Отже, нічого у світі не діється випадково. Правда, іноді не знаємо причин багатьох подій, але їх знає Бог, який усім керує. Хто каже, що у світі є випадковості, той богохулить (св. Єфр.). Але не можна сказати, що Бог хоче всього того, що діється на світі. Не може, напр., Бог хотіти, щоб люди вбивали один одного, крали, зневажали і т. д. Бог лише допускає зло або не заважає йому, хоч може. Таке допущення зла ще не є дозволом на зло; воно походить з того, що Бог дав розумним істотам вільну волю. Отже, це їх вина і шкода, коли вживають її на зле. А часто трапляється так, що Бог зло, яке допустив, перетворює на добро.

Допустивши зло, Бог перетворює його на добро.

Бог, який нас безмежно любить (Йоан 4, 16), має завжди єдину мету: зробити нас щасливими. Тому нещастя, спокуси, навіть гріхи людей обертає на їх добро (Буття 50, ЗО). Згадаймо історію єгипетського Иосифа. Брати продали його, потім його було кинуто до в'язниці, але згодом він став королем, врятував свій народ від голодної смерті й ущасливив свою родину. Євреї потрапили в неволю для того, щоб погани довідалися про правдивого Бога і про майбутнього Спасителя (Товія 13, 4). Страшні переслідування перших християн сприяли розповсюдженню християнської віри. Сторожа при гробі Ісуса Христа мимоволі стала свідком воскресіння Спасителя. Невіра Томи корисніша для нас, ніж віра деяких апостолів (св. Авг.). Гріх Петра мав зробити його покірнішим і спонукати до кращого розуміння інших апостолів. Гріх Юди був причиною спасения усього людського роду. "Які незбагненні його постанови і недослідимі Його дороги!" (Рим. 11, 33). Усе, що Бог зсилає, зсилає напевно для нашого добра, хоч нам, може, видається інакше.

Тому побожний християнин повинен у нещасті завжди віддаватися волі Божій.

Недарма Христос навчив нас молитися: "Нехай буде воля Твоя як на небі і на землі". А св. Петро нагадує нам: "Усяку журбу вашу покладіть на Нього, бо Він піклується про вас" (І Петро 5, 7). Той, хто має чисту совість, нехай повторює разом з Давидом: "Як насідають злочинці на мене,,., то вони спіткнуться й упадуть" (Пс. 26, 2). Ми не повинні сумувати і нервуватися як при дрібних негараздах (напр., з приводу поганої погоди), так і при більших нещастях (хворобі, втраті майна, смерті близьких осіб). Ми мусимо спокійно годитися з Божою волею. На жаль, багато людей іде за Христом лише тоді, коли Він розділяє хліб, і покидає Його, коли доводиться пити з Ним чашу терпінь, як це зробили апостоли на Оливній горі (Тома Кемп.).

Той, хто в нещастях охоче піддається Божій волі, отримує справжній спокій душі, досконалість і благословення Боже.

Лише той почуває себе справді задоволеним, хто віддається Богу. Хрест має одне рамено довше, а друге коротше. Довше представляє Божу волю, коротше — нашу. Саме тому, що наша воля перехрещується з Божою волею (протистоїть їй), виникає хрест (терпіння, незадоволення). Якщо б коротше рамено ішло паралельно до довшого, не було б хреста; якщо б людина свою волю підпорядковувала Божій волі, не було б на землі терпінь. Той, хто виконує мудрі вказівки Бога, має небо вже на землі (св. Авг.). Людина, віддана Богові, не відчуває своїх терпінь, бо вона любить їх тому, що вони походять від Бога (М. Лят.). Така людина ніби їде на возі разом із своїм хрестом і не відчуває його ваги, хто ж чинить інакше, мусить у поті чола двигати свій хрест (св. Дорот.). Той, хто відрікається власної волі, — стараючись докладно виконувати Божу волю, швидко досягає найвищої досконалості (св. Тер.). Подобатися Богові можна, лише піддаючись Його волі. Такий вчинок є милішим Богові від постів, умертвлення і т. д. (М. Лят.). Людина, віддана Богові, досягне вічного щастя. її можна порівняти з тими людьми, які знаходяться на кораблі: вони рухаються разом з ним і разом з ним пристануть до берега (св. Франц. Сал.). Така людина вже на землі єднає в собі щастя і благословення. Один рільник так пояснив причину, чому його нива краще родить, ніж сусідська: "Моє поле щедріше родить, бо завжди маю таку погоду, якої бажаю". Коли його запитали, як це зрозуміти, пояснив: "Я завжди задоволений з погоди, яку посилає Бог; це подобається Богові, тому посилає благословення на мою ріллю".

Гарний приклад віддання себе Божій волі дав нам Ісус Христос на Оливній горі.

Христос молився: "Отче, хай не Моя, а Твоя буде воля" (Лук. 22, 42). Ісус Христос виконував волю небесного Отця аж до хресної смерті (Филип. 2, 8). Підданим Богу був і праведний Йов. Мільйони ангелів знаходять своє щастя у сповненні Божої волі. Св. Магдалина з Лаціс каже: "Я радо витримала б найстрашніші муки і найважчі хрести, коли б лише знала, що така є Божа воля". Так думали і чинили усі святі.

Як погодити нещастя праведників і щастя грішників з Божим Провидінням?

Те, що праведників навіщають нещастя, а грішники живуть щасливо, не повинно наштовхувати нас на думку, що Боже Провидіння є несправедливим. Це так тільки здається. "Щастя тих, що одягаються в пурпур, часто не більше від щастя актора, який, граючи в комедії, одягає на голову шапку вождя або тримає скіпетр царя" (Сенека). Хто постійно грішить, доходить врешті до того, що не знаходить у грісі жодного задоволення (св. Берн.). Жодному грішникові насправді не ведеться добре і жодному побожному насправді не так зле. Бо кінцевою метою щастя є внутрішнє задоволення, а таке задоволення може мати лише людина справді побожна, але ніколи грішник.

Світ (багатство, страви, напої, розваги, кар'єра і т. д) ніколи не можуть нам дати справжнього задоволення, — його отримуємо, тільки наслідуючи науку Ісуса Христа. Внутрішній спокій і дочасне щастя — це плід Св. Духа, який походить лише з чесноти (св. Люд. Гран.). Лише той справді багатий, хто має душевний спокій, бо це найбільший скарб (св. Амвр.) Безбожники не мають спокою, вони подібні до моря, що не може заспокоїтися (Іс. 57, 20). Праведник завжди живе в розкоші, хоч може бути одягнений у лахміття і терпіти голод. Він далеко щасливіший від того, хто одягнений у золоті шати чи пурпур і хто дбає лише про тілесні задоволення. Розум, радість і задоволення не є наслідком могутності, багатства, фізичної сили, а плодом чесноти і чистої совісті (св. Золот.). Не все золото, що блищить.

Щастя грішників є проминаючим.

Прислів'я каже: "Доти дзбан воду носить, поки вухо не відірветься". Швидко проминуло щастя Наполеона І, який задля своєї амбіції пожертував життям мільйонів людей. Безбожник подібний до високого кедра з Лівану, який упаде під сокирою і більше його ніхто не побачить (Пс. 35, 36). Будинок його щастя збудований на піску — впаде злива і він розвалиться (Мат. 7, 27). Щастя грішника — гриб, який виростає за одну ніч і так само швидко гине.

Заслужену заплату отримаємо аж після смерті.

Каже Христос: "Багато з перших будуть останніми, а останні — першими" (Мат. 19, ЗО). Немало багачів і достойників на тому світі будуть стояти набагато нижче від тих, які жебраками приходили до їх дверей. Згадаймо притчу про багача й убогого Лазаря. Бог для своїх вибраних готує набагато краще життя, а ніж вони мають на землі, інакше не допускав би того, що грішники живуть у розкошах, а праведники серед хрестів. Він постарався б, щоб грішників уже на землі досягла заслужена кара, а праведників — засуджена нагорода (св. Золот.). Безбожники тішаться, а ми сумуємо. Колись буде навпаки: ми будемо тішитися, а вони сумуватимуть (Терт.).

Грішник уже на землі отримує нагороду за свої добрі справи, а праведник — покарання за зло, яке вчинив.

Тому каже Христос: "Горе ж вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу" (Лук. 6, 24), тобто отримали заплату за свої справи вже тут, на землі. Як погодити гріх з Божим Провидінням? Гріх і його наслідки не завжди суперечать Божому Провидінню.

Не Бог винен у тому, що люди грішать (Соб. Трид. 6, 6), це вина людей, бо вони надуживають вільної волі.

Бог створив людину як вільну істоту, тому не заважає їй в її справах, хоч вони і не завжди є добрими. Бог не запобігає злу, бо якщо б не було на світі зла, то людина не мала б нагоди робити добро. Не маючи вибору між злом і добром, людина чинила б тільки добро, бо нічого іншого й не лишалось би до роботи, і такі вчинки з необхідності не заслуговували б на нагороду (згадаймо притчу про кукіль і пшеницю (Мат. 13, 24). Бог ніколи б не допустив зла, яке випливає з надуживання людиною своєї свободи, коли б не мав сили перетворювати це зло на добро (св. Авг.)

Керуючись своєю мудрістю, Бог обертає навіть гріх на добро" (Буття 50, 20). Зрада Юди вчинила всім добро, бо стала причиною спасіння людського роду. "Бог визнав за краще обертати зло на добро, ніж зовсім не допускати злого" (св. Авг.). Бджола збирає нектар і з отруйних рослин; гончар і з поганої глини ліпить гарний посуд.

Не годиться нам прагнути пізнати таємні наміри Бога — ми, нікчемні істоти, повинні поважати Його і коритися Йому.

Усе те, що було сказане про гріх, стосується і наслідків гріха, і дочасних терпінь.

ХРИСТИЯНИН У ТЕРПІННІ

Є терпіння тіла і терпіння душі. Людина переживає або одне, або друге, або і те, і друге відразу. Апостоли, яких бичували за віру, терпіли і на душі (Діяння 5, 41). Терпіли на душі і брати Иосифа (Буття 42, 21), і Йов.

Терпіння може бути заслужене або незаслужене. Терпіння блудного сина були викликані його провиною. Йов і Йосиф у Єгипті терпіли без вини. Але й такі терпіння, які не походять безпосередньо з особистої вини не є, власне, незаслуженими, бо є наслідком первородного гріха.

Без терпіння ніхто не може осягнути вічного щастя: "І коли хтось бореться, то не отримує вінка, якщо не бореться законно" (II Тим. 2, 3).

Щоб здобути царство, треба боротися і перемогти. Це ж стосується і Царства небесного. Навіть Христос не хотів без терпінь здобути славу, як це бачимо з Його слів до двох учнів, які йшли в Емаус (Лук. 24, 26). В іншому місці говорить Ісус Христос: "Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той не достойний Мене" (Мат. 10, 38). Дорога до неба важка і прикра. Каміння під будову небесного Єрусалиму треба тесати на землі (св. Фр. Сал.). Щоб із льону виготовити біле полотно, треба його довго товкти, терти і поливати водою. Так і ми мусимо перейти через багато терпінь, поки станемо подібними до сніжно-білого полотна (св. Руп.). Снопи втрачають свою вартість після того, як їх вимолочено; так і ми не мали б справжньої вартості без терпінь. Бог зсилає на нас терпіння, щоб зробити з нас ангелів. Щастя без терпіння було б подібним до товару, за якого не заплачено (Терт.). Не хочеш терпіти — значить, не хочеш бути спасенним (Герсон). Терпіння нерозривно пов'язані з досконалістю (святістю). Нема доброї справи без перешкод, нема чесноти без боротьби.

Тому Бог кожному праведникові посилає терпіння.

Бог веде себе з нами, як лікар з хворими. Невиліковним хворим дозволяє вживати все без винятку, тим же, яких може вилікувати, забороняє вживати деякі страви, дає ліки. "Як молоко є поживою дітей, так хрести є поживою вибраних" (св. Вінк. Фер.). Хто із святих отримав вінець слави без трудів і хрестів? Шукай, і переконаєшся, що кожний з них переніс терпіння і прикрощі (св. Єрон.). Бог на землі своїм вибраним пробиває мечем серця, а на небі вінчає їх вінцем слави (А. Штольц). Але Бог не залишає праведних у терпінні зовсім без потіхи. Бог ставиться до нас так, як любляча матір, яка додає до гірких ліків цукор або мед і чуває над ліжечком дитини, забавляючи її малюнками або казками, щоб вона забула про свій біль. "У життя Своїх Святих Бог вплітає і сум, і радість у гармонійній цілості" (св. Золот.). Найкращим прикладом цього є життя Божої Матері. Вона журиться, коли Йосиф хоче її покинути, і радіє, коли Бог рятує її, пославши до Йосифа ангела; вона терпить, не знайшовши у Вифлеємі притулку на ніч, і відчуває невимовне щастя, коли приходять пастирі віддати поклін її Дитяткові. Великою радістю для Марії є прихід трьох мудреців із дарами, ведених чудесною зіркою, і великим терпінням є звістка про злочинні наміри Ірода, бо мусить утікати з дитиною до Єгипту. З болем у серці протягом трьох днів шукає Ісуса в Єрусалимі, з радістю знаходить Його у святині в оточенні вчених, які дивуються Його мудрості. Переживає невимовний біль біля хреста, де терпить гіркі муки Ісус, і невимовну радість після Його воскресіння.

Усі терпіння походять від Бога (Амос 3, 6) і є знаком Божої ласки.

Бог не хоче наших терпінь, як таких, але допускає їх для нашого добра, отже, вони не є проти Його волі. Часто трапляється, що чим більше заслуговує людина на Божу ласку, тим більше зсилає Бог на неї хрестів. Найкращий приклад того — Товія і Йов. Отже, терпіння є своєрідною нагородою за добрі вчинки. "Хрестами Бог нагороджує тих, які Його люблять" (св. Альойзій). За добрі діла милосердний Бог офірує нам терпіння. Вони є нашим дорогоцінним скарбом для вічності (Мег.). Наше терпіння для Бога є саме по собі великою нагородою (св. Ів. від Хр.). Терпіння — це дарунки нашого небесного Отця (св. Тер.). Бог тому, на кого зсилає терпіння, дає більше, ніж тому, якого наділяє силою воскрешати вмерлих (св. Ів. від Хр.). Родичі картають своїх дітей за хиби в їх поведінці чи характері, але ті ж самі хиби у поведінці чи характері чужих дітей їх не обходять. Так і Бог картає дітей, яких любить, посилаючи їм різні хрести (А. Штольц). Тому каже св. Павло: "... кого Господь любить, того карає" (Євр. 12, 6). Золото і срібло випробовується в огні, а улюбленців Бога —в печі покори (Сир. 2, 5). Ніхто із святих нашої Церкви не був звільнений від терпінь. Навпаки, чим більший святий, тим більше терпів у своєму житті. Марія, Мати Божа, терпіла найбільше, тому називають її "Царицею Мучеників". Апостоли теж терпіли немало. Петро і Павло довший час перебували в ув'язненні. "Найпевніший знак, що хтось належить до вибраних, — коли він, незважаючи на побожне християнське життя, мусить терпіти численні прикрощі І хрести" (св. Альойзій). Погано тому, хто зовсім не терпить. Тому каже св. Августин: "Нема більшого нещастя, як щастя грішників". Безперервне щастя якраз є нещастям. Хто не терпить тепер, буде терпіти в майбутньому.

Бог не посилає нам таких терпінь, яких ми не могли б знести.

Апостол Павло каже: "... він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність..." (І Кор. 10, 13). Господар знає, яку вагу може нести його кінь чи осел, і не покладе йому на спину більше того. Чи ж Бог міг би покласти на нас більше, аніж ми можемо нести? Адже навіть гончар не триматиме посуду надто довго в печі, щоб не потріскав (св. Єфр.). Музикант не натягне струни понад міру, щоб не тріснула, але і не звільнить її занадто, бо не буде жодної музики. Так і Бог ставиться до людей (св. Золот.). Як лікар дбає, щоб не дати хворому надто сильного ліку, який міг би його вбити, так і наш небесний лікар уміє відміряти таку частку терпінь, яка відповідає силам праведника (Людв. Гр.). Дехто сам собі спричиняє терпіння, бо надто великою мірою міряє всілякі дрібниці (Сузо). Не нарікаймо, терплячи, — це ознака боягузтва.Бог зсилає терпіння на грішника, щоб спонукати його до поправи і врятувати від вічної смерті.

Блудний син навернувся, зазнавши злиднів; Йона — в середині риби, Манассія — у вавілонській в'язниці, св. Франц Боргій — перед тілом Цариці Ізабели. Бог, як отець, спонукає дітей до послуху одним ударом прута (св. Вас).

Він подібний до хірурга, який відрізає хворі члени, щоб уберегти людину від смерті (св. Авг.). Запорошений одяг треба витріпати. Дочасні терпіння, зіслані Богом, очищають людські душі від гріха (св. Тома Віл). Терплячи, грішник відчуває відразу до дочасних речей, терпіння відвертають його від грішних розкошів світу.

Терпіння нищать у нас прив'язаність до дочасних речей. Господь Бог для того зсилав на іудеїв у Єгипті терпіння, щоб збудити в них бажання обіцяної землі. "Бог зсилає на нас терпіння і хрест, щоб ми не були прив'язаними до цієї долини сліз, а тужили за небом і прагнули до нього" (Дрекс). Терплячи, грішник бачить неміч та марність своїх намагань і шукає відради в молитві. Необхідність учить молитися. "Терпіння, які нас тиснуть, змушують нас вдаватися до Бога" (св. Григ. В.). Удари, які спадають на нас, ведуть нас до самопізнання і розуміння нашої недосконалості (св. Григ. В.). Отже, терпіння, хоч і прикрі, ведуть до Бога найпевнішою дорогою (св. Тер.). Бог зсилає на грішника хворобу тіла, щоб уздоровити його душу (св. Ізид.).

Для багатьох людей хвороба тіла була причиною уздоровлення їх душі. Так було з св. Францом Ассізім і з св. Ігнатієм Льойолею. Хворобою тіла Бог лікує хворобу душі (Григ. В.) Важка хвороба сон забирає (Сир. 31, 2). Хво­робами Господь Бог стукає до людських сердець, щоб вони відкрилися перед Ним (св. Григ. В.). Мати подає дитині гіркі ліки, щоб вона виздоровіла, — Бог посилає хворобу тілу, щоб урятувати душу. Але люди, не розуміючи цього, вважають гнівом Божим те, що є ділом Божого милосердя (Марія Лят.). Тішуся, коли бачу хворого грішника, бо хвороба веде до Бога (Ігн. Льойоля).

Праведним Бог засилає терпіння, щоб довідатися, чи люблять більше Бога, чи створене Богом.

Йов, що завжди був богобоязливим, раптово втратив усіх дітей, здоров'я і все своє майно, з нього кепкували жінка і найкращі приятелі. Товія ховав померлих, наражаючи на небезпеку власне життя; роздаючи милостиню, зовсім зубожів; урешті втратив зір і не міг заробити на прожиття. Так Бог випробовує своїх слуг! Силу дерева пізнаємо серед бурі, чесноти і праведність людини — серед терпінь. Терпіння, як вітер, відсіває полову від зерна (св. Авг.). Пахуче зілля пахне дужче, коли його зім'яти — те ж відбувається з людськими чеснотами (св. Бонав.). Бог забирає від нас те, що для нас наймиліше: Якову забрав улюбленого сина Йосифа; Авраамові наказав принести в жертву єдиного сина Ісаака. Але Бог і усуває з нашої дороги те, що могло б нам завдати шкоди — отже, чинить, як отець, який, не зважаючи на плач дитини, забирає з її рук ніж, щоб ним не скалічилася (св. Авг.).

Терпіння приносить праведникам добро, — вони дозволяють їм відпокутувати вже за життя кари за гріхи, очищають душі від недоліків, додають сили витривати в добрім, посилюють любов до Бога, ревність у молитві, спричиняються не раз до дочасного щастя, врешті, помножують заслуги на небо.

Терпіння насамперед звільняють нас від кари за гріхи. Тому молився св. Августин: "Господи, тут тни, тут січи, тут пали, тільки пощади мене у вічності". Вважай, що тобі пощастило, коли можеш, переживши незначні дочасні терпіння, оминути болючі муки у чистилищі (св. Франц Ксав.). Терпіння очищають нас від недоліків. Бог, як городник, "кожну в мені гілку, яка не приносить плоду, відрізує..." (Йоан 15, 2). Як справжнє золото виходить із вогню чистішим, так праведник очищається в терпіннях. Бог очищає нас, як очищається золото (Зах. 13, 9). Чим є мило для тіла, тим є терпіння для душі. Напильник стирає з заліза іржу і повертає йому блиск. Сукно, чищене твердою щіткою, стає гладеньким (св. Франц Сал.). Так і терпіння впливає на душу.

Терпіння множать наші сили. "Як молоде дерево, терзане бурями, зміцнює своє коріння, так людина, терплячи, набирає більшої сили" (св. Золот.). Терпіння так впливають на людину, як молот на залізо. Св. Павло говорить про себе: "Коли я немічний, тоді я міцний" (II Кор. 12,10). Терпіння зміцнюють наші сили, а ослаблюють сили нашого ворога.

Терпіння посилюють у нас любов до Бога. Як води потопу щораз вище до неба підносили корабель Ноя, так і терпіння не придушують у праведних любові до Бога, а, навпаки, сильніше її роздувають (св. Франц Сал.). Як золота бляха тоншає під ударом молота, так у праведників міцніє в терпінні святість, а, отже, і любов до Бога (св. Бонав.). Терпіння нищать у нас при­в'язаність до дочасних речей, а, отже, любов до світу. Тому молився св. Авгус­тин: "Прошу Тебе, Господи, зроби так, щоб для мене все стало гірким, щоб лише Ти був солодким для моєї душі". Терпіння також посилюють нашу вдячність Богові, бо здоров'я, як і інші Божі дари, найбільше цінуємо тоді, коли їх втрачаємо.

Терпіння роблять нас покірними. Випробовування є необхідними для праведника, щоб чесноти не зробили його гордим (Св. Ізид.).

Терпіння посилюють нашу ревність в молитві. Необхідність вчить нас молитися. Згадаймо Апостолів, яких застала на морі буря. Давид молився найревніше, коли його переслідували, а псалми, які він у той час склав, стали молитвою Церкви. Довгий спочинок робить людину безжурною і ліни­вою. Стояча вода гниє, в ній гинуть риби; душа, яку не тривожать терпіння, стає лінивою і поступово тратить свої чесноти (св. Амвр.). Риба, якщо її не натерти сіллю, зіпсується; кінь, якого не підганяють, іде поволі. Так і людина, яка не переживає терпінь.

 Терпіння не раз стають причиною нашого дочасного щастя: Йосиф ніколи не став би королем, якщо б брати не продали його купцям і якщо б не був ув'язненим. Йов отримав назад усе, що втратив, у нагороду за свою терпля­чість. Товія прозрів. Так Бог карає і одночасно милує (Тов. 13, 2). Для тих, хто є приятелями Бога, сум стає радістю (Йоан 16, 20).

Врешті, терпіння служать для примноження майбутнього щастя. Бог послав так багато терпінь бідному Лазареві тому, щоб після смерті більше його прославити (св. Григ. В.). Наші дочасні хрести є легкими і проминаючими, а нам приносять неописану, вічну, все перевищуючу славу (II Кор. 4, 17). Праведники, — наче дорогоцінне каміння, — від шліфування стають кращими. Терплячи, праведник дозріває для неба, як дозріває колос пшениці, вбираючи сонячне тепло. Коли Бог зсилає на нас великі терпіння, то це певний знак того, що має щодо нас добрі наміри і хоче, щоб ми стали святими (св. Ігн. Льойоля). Чим більше терпимо на цім світі, тим більшою буде наша нагорода у майбутньому житті (св. Єрон.). Якщо ти терпиш — це знак, що належиш до вибраних (св. Авг.) "...тим, які люблять Бога, ...усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Віддайся з повною довірою під опіку Бога! Він напевне не зішле на тебе нічого такого, що би не було для тебе корисним, хоч, може, ти цього не розумієш (св. Авг.). Терпіння для людини — як ніж садівника для виноградної лози; як молот для золота.

Отже, терпіння не є самі по собі чимось злим, вони є радше добродійством Бога, бо спричиняються до нашого дочасного і вічного добра.

Чи було б нещастям для рільника те, що на його поле впав град із діамантів і винищив йому посіви? Так і терплячи з волі Бога, не зазнаємо насправді шкоди, а, навпаки, отримуємо багато (Вен.). Те, що на перший погляд здається нам нещастям, насправді є для нас ліками (св. Єрон). Бог, люблячи нас, переслідує в усьому єдину мету — щоб нас зробити щасливими (св. Франц Борг.). Нема іншого зла крім гріха (св. Григ. Наз.). Терплячи, приймаємо особливе Таїнство, а саме видимий знак невидимої ласки (св. Мехт.). Згадаймо прислів'я: "Хто терпен, той спасен".

Серед найбільших терпінь можемо почуватися найщасливішими (згадаймо життя Иова і Товії). Переживаючи великі терпіння, говорить св. Павло: "Я — повен утіхи, я переповнений радістю посеред усіх наших напастей" (II Кор. 7, 4).

Тому ми повинні в терпінні виявляти терпеливість і коритися Божій волі, більше того, ми повинні тішитися з терпіння і дякувати за нього Богові.

Ми повинні говорити, як Йов: "Господь дав, Господь і взяв. Нехай Ім'я Господнє буде благословенне!" (Йов. 1, 21), або як Христос на Оливній горі: "Тільки хай не моя, а Твоя буде воля!" (Лук. 22, 42). Ми повинні коритися Божій волі так, як хворий виконує вказівки лікаря, або як розумний подо­рожній слухається досвідченого провідника, хоч і нелегкою є дорога, по якій вони ідуть. Адже сам Бог є для нас прикладом, як треба себе вести в терпіннях і, крім того, за терпіння Він обіцяв нам вічну нагороду (Лев XIII). Пригадаймо собі, як апостоли переносили бичування (Діян. Ап. 5, 11). Християнин, терплячи, повинен так само тішитися, як ремісник, який має багато роботи, але знає, що матиме по її закінченні велику нагороду (св. Золот.). Тішмося в терпінні, бо воно облагороднює нашу душу. Ми не повинні, як крихке скло, ламатися від першої зустрічі з терпінням (св. Золот.). Тому кажімо, коли нам випаде терпіння: "Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу і т. д.".

Є, на жаль, люди, які в терпінні нарікають і втрачають терпеливість. "Коли ближній просить повернути позичену нами річ, ми віддаємо її і дякуємо, але коли бажає цього Бог — нарікаємо на Нього" (св. Франц. Бор.). Так чинячи, ми стаємо подібними до воїнів які служать Богу у спокійний час, а в час війни втікають. Невитривалість у терпіннях нічого не поможе людині — вона терпить подвійно, ображаючи Бога. Така людина подібна до риби, спійманої на вудку — кидаючись, ще більше ранить себе. Однак, не чинимо гріха, коли, терплячи, плачемо і сумуємо — і Ісус Христос плакав та сумував на Оливній горі. Однак не допускайся розпачу — після плачу і нарікань прийде радість.

Виявляючи терпеливість у терпіннях, швидко досягнемо високої досконалості і заслужимо високу нагороду.

Покірно віддаючись Божій волі, просуваємось по дорозі духовного життя, як корабель, який пливе за течією (Вен.). Хто, терплячи, із задоволенням віддається Божій волі, ніби на крилах наближається до Бога (Альварез). Щасливий той, хто встоїть перед спокусою, бо коли буде вірний, прийме вінець життя (Як. 1, 12).

Те, наскільки ми готові до дальших терпінь, свідчить про те, наскільки ми удосконалились.

Запах кадила відчуємо тоді, коли його запалимо — чесноту людини пізнаємо по тому, як вона переносить терпіння (Григ. В.). Мужність воїна виявляється не в мирний час, а в час війни (св. Золот.). Грішник, терплячи, нарікає; початкуючий сумує, одночасно шкодуючи, що йому не вистачає терплячості; хто вже досяг певної досконалості, спочатку боїться, але потім набирається відваги і славить Бога, врешті досконалий не чекає, коли прийдуть терпіння, а відважно сам іде їм назустріч (св. Франц. Сал.). Досконалі не просять Бога звільнити їх від спокус і хрестів, навпаки, бажають їх і цінують так високо, як недосконалі цінують багатство, золото та дорогоцінне каміння (св. Тер.). Для праведників терпіння є радістю, а не сумом (К. Гуго). Тому багато Святих просили Бога: "Господи, або терпіти, або умерти!"

"Той, хто може цілувати Божу руку як тоді, коли вона роздає добродійства, так і тоді, коли карає, досягнув вершини християнської досконалості; він знайде спасіння в Господі" (св. Франц. Сал.).

АНГЕЛИ

Ангели — це чисті духи, які можуть статися видимими.

Усі ангели є духами (Євр. 1, 14), безтілесними істотами (св. Григ. Наз.). Ангели мають тільки душу (люди — душу і тіло) (св. Григ. В.). Однак ангели можуть постати перед людьми в людському образі. Архангел Рафаїл взяв на себе образ заможного єврея Азарії (Тов. 5,18); на гробі воскреслого Спасителя ангели з'явилися в образі юнаків (Мар. 16, 5), під час вознесіння Ісуса Христа в образі мужів (Діян. Ап. 1, 10). Тіло ангелів не поєднується з духом так, як людське тіло з душею. Воно є тимчасовою заслоною, яка зникає, як тільки ангел виконає доручення Бога.

Ангели є досконаліші, ніж люди, вони багато знають і мають велику силу.

Ангели досконаліші від усіх інших створених Богом істот (св. Авг.). Коли Ісус Христос сказав, що навіть ангели не знають дня і години загального суду (Мой. 24, 36), то очевидно, що ангели мусять знати більше, ніж люди. Ангели мають велику силу, св. Письмо називає їх "силами і властями неба" (І Петро З, 22). Ангел смерті протягом ночі повбивав у Єгипті усіх первородних. Інший ангел у таборі царя Сеннахериба приніс загибель близько 200000 асирійським воїнам, які зневажали правдивого Бога (Іс. 37). Ангели мають особливу силу над усім живим (Бог за допомогою вищих сил впливає на нижчі), над вогнем (саме ангел звільнив трьох юнаків у Вавилоні з розжареної печі (Дан. З, 49); над водою (ангел хвилював воду в овечій купелі і завдяки його силі той, хто першим ступив до води, зцілився) (Йоан 5, 4); над повітрям (ангел зі швидкістю блискавки переніс пророка Авакума до Даниїла в яму з левами) (Дан. 14, 35); над землею (коли ангел зійшов до гробу воскреслого Спасителя, стався землетрус (Мат. 28, 2).

Бог створив ангелів для Своєї слави і для того, щоб вони служили Йому, а також для їх власного щастя.

Ангели прославляють Бога тим, що, вони найбільш подібні до Бога, в них ясніє якнайкраща Божа досконалість, вони невтомно співають Богові хвалу. Служба ангелів полягає в тому, що вони допомагають людям досягнути вічне щастя (Євр. 1, 14). Слово "ангел" означає "післанець, вісник". Злі ангели теж прославляють Бога, бо Бог їх підступні наміри повертає на свою славу і наше спасіння. Німецький поет Гете назвав диявола "силою, що бажає злого, а творить добро".

Ангелів є незлічимо багато.

Даниїл, описуючи Престол Бога, каже: "Тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла" (Дан. 7, 10). У Св. Письмі згадується про небесне військо (Лук. 2, 13; І Цар 22, 19;).

Ісус Христос на Оливній горі каже, що Отець міг би прислати Йому на допомогу більше як 12 легіонів (12x6000) ангелів (Мат. 26, 53). Ангелів набагато більше, ніж людей, які жили, живуть чи будуть жити. Ангелів більше, як зірок на небі, зерен піску в морі, листя на деревах (св. Діан. Ареон.)

Не всі ангели рівні між собою — вони діляться на дев'ять хорів або ступенів.

Серед ангелів ступінь ієрархії відповідає дарам і дорученням, одержаним від Бога. Одні ангели більше славлять Бога, інші більше Йому служать (Дан. 7, 10). Найближче до Божого престола знаходяться серафими ("горіючі" — горять в огні любові до Бога). За ними — херувими, що відзначаються великою силою пізнання. Св. Письмо називає також Архангелів Михаїла, Гавриїла і Рафаїла.

 Усі ангели спочатку були милими Богові. Але деякі з них згрішили через свою гордість, і за це Бог скинув їх до пекла, де вони перебуватимуть вічно (II Петро 2, 4).

Усі ангели в небі спочатку були наділені Св. Духом. Бог, створивши їх, дав їм Свою ласку. Про них можна сказати те саме, що і про людей: "Любов'ю Бога наповнив їх Св. Дух, котрий їм був даний" (св. Авг.). Та Бог вирішив випробувати ангелів, чи заслуговують вони вічне щастя. Дехто з ангелів не витримав випробування, втративши Св. Духа і освячуючу ласку. Спаситель говорить про них, що вони не трималися правди (Йоан 8, 44). Вони схотіли дорівнятися самому Богові. Ісаія так про це говорить: "Як же ж це ти впав із неба, ти, блискучий сину зірниці? Як тебе повалено на землю, тебе, що підбивав усі народи?" (Іс. 14, 12). У небі розпочалася велика боротьба. Михаїл і його ангели боролися з дияволом і його ангелами. І було скинено диявола разом з його ангелами — не знайшлося їм місця в небі (Одкр. 12, 7-9). Скинені в пекло ангели називаються чортами, дияволами або злими духами, а їх провід­ник — Сатаною, Люципером. На страшному суді будуть суджені і злі ангели (Юд. 6; II Петро 2, 4).

Злі духи є нашими ворогами, вони заздрять нам, стараються спонукати нас до злого і можуть шкодити нам на тілі і на дочасних добрах.

Злі духи є нашими ворогами. Святі кажуть, що люди колись займуть у небі місця, звільнені злими ангелами. Звідси їх заздрість. "Заздрість, що істота, виліплена з глини, займе колись його місце в небі, мучить диявола більше, ніж пекельний вогонь" (св. Тома з Акв.). Диявол спрямовує усю свою злість на людей, які подібні до Бога, бо не може вдіяти нічого проти самого Бога (св. Вас). Історія людства свідчить, що диявол намагається відібрати в людини все: справжню релігію, свободу, знання, добробут, спокій. Диявол хотів спокусити навіть самого Ісуса Христа; він звів наших прародичів і Юду (Йоан 13, 27). Диявол може шкодити нам на дочасних добрах (так було з Йовом, біснуватими в часи Ісуса Христа). Із слів Спасителя знаємо, що диявол насамперед прагне до знищення Церкви і її слуг: "Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю" (Лук. 22, 31), бо якраз слуги Церкви нищать владу диявола над землею. Диявол знає також, що колись слуги Церкви будуть судити його разом з його ангелами (І Кор. 6, 3), тому бажає їх згуби (Терт.). Злий дух подібний до лева, який шукає, кого б пожерти (І Петро 5, 8). Як Бог дає кожному новонародженому Ангела-Хоронителя, так Люципер, наслідуючи Божі діла, призначає для кожної людини одного диявола, який повинен її спокушати протягом усього її життя (Петро Льомб.) Отже, мусимо так чинити, як чинили євреї під час відбудови мурів Єрусалиму — однією рукою працювати, а другою відганяти ворога (II Ездр. 4, 17).

Однак злий дух не може шкодити тому, хто дотримується Божих заповідей і не хоче грішити.

Пес на ланцюгу може лише гавкати на того, хто йде повз нього, але вкусити не може (св. Авг.). Диявол є таким псом, якого Бог прив'язав до нашої пам'яті і уяви, щоб спокушав нас, але він не може безпосередньо впливати на наш розум і волю. "Диявол може нам шкодити тільки через намову, але ніколи через примус..." (св. Авґ.). Отже, диявол подібний до рибалки, який закидає у воду вудку з принадою. Тому треба рішуче відкидати злі думки, які нам підсуває диявол. Св. Яків каже: "Противтеся дияволові, і він утече від вас" (Як. 4, 7). Христос рішуче сказав дияволові: "Геть, сатано!" (Мат. 4, 10). Ще краще, коли взагалі зневажаємо злих духів (св. Франц. Сал.). Зневажаймо спокуси і спокусителя, приділяючи увагу іншим справам, не даючи собі перешкодити чи ввести себе в сум (св. Золот.). Той, ким оволодівають злі думки, ніби наближається до того пса на ланцюгу і дозволяє йому вкусити себе. Лише гріх є причиною того, що диявол бере верх над людиною (св. Золот.). Якщо б диявол мав повну владу над людьми, то ніхто із людей не був би спасений (св. Лавр. Ю.). Диявол утратив вічне щастя, але не втратив величі своєї природи (св. Григ. В.).

Над деякими людьми Бог дав дияволові особливу владу.

Це люди, які прагнуть до високої досконалості і яким Бог готує велике щастя, тому часто допускає, щоб диявол мучив їх довго по-різному так, щоб вони повністю очистилися від усіх недосконалостей і покорилися Богові.

Пес, посаджений на ланцюг, лише тоді може шкодити, коли його спустити з прив'язі (Скар.). Бог хоче, щоб сила сталася досконалішою у слабості (II Кор. 12, 9), тому звільняє прикованого чорта, щоб випробуваннями очистити Своїх вибраних від недоліків. Тому багатьох святих дияволи протягом довгих років тримали у своєрідній облозі і мучили їх по-особливому (не звичайними спокусами): чорти з'являлися перед святими в потворних образах (часто дикими звірами), лякали їх криком, набридали поганими бесідами, а часто навіть биттям» насилали на них тілесні хвороби. Найгрізнішими були їх спокуси проти трьох Божих чеснот і чеснот моральних. Проте чорти ніколи не мали влади над рилами душі, хоч і тут намагалися шкодити, впливаючи на уяву. Облягали чорти Йова, облягали Спасителя в пустині (Мат. 4) і під час Його гірких страстей (Лук. 22, 43). Багато витерпіли від чорта св. Антоній-пустельник, св. Тереса, св. Магдалина з Паціс; Марія Мирль з Тиролю (+1868) і священик Віяней з Арсу (+1859). Однак ці вибрані душі знали, що Бог не допускає більше, ніж може винести людина (І Кор. 10, 13) і що дияволові дозволено стільки, наскільки це корисне для людини, тому охоче корилися Божій волі, а чорта відганяли своєю безстрашністю. Коли чорти грозили смертю св. Катерині з Сиєни, вона сказала: "Робіть, що можете! На що дозволяє Бог, з тим я годжуся!" А св. Магдалина сказала чортам таке: "Чи все ще не розумієте, що ведете мене до великої перемоги?" Цілий натовп злих духів спокушав св. Антонія-пустельника, а він насміхався над ними, кажучи: "Які ви боягузи, коли приходите в такій великій кількості". Інші святі примушу­вали чортів віддавати честь Богу. Коли даєш чортам відпір з відвагою лева, то вони стають подібними до зайців, і, навпаки, коли ми — боягузливі зайці, то чорти є для нас дикими левами (Скар.). Диявола можна відігнати на деякий час і церковними засобами ласк (взиванням імені Ісуса і Марії, знаком св. Хреста, святою водою, мощами, палкою молитвою, частим прийманням св. Таїнств, а також заклинаннями, ексорцизмами. Чим більше терплять люди від чортів, тим більшою є Божа допомога. Такі особи у час випробувань мали чудесні об'явлення, видіння, їм являлися Ангели, Святі і т. п. Але Церква дуже обережно ставиться до таких випадків, ретельно їх досліджує перед тим, як висловити свою думку. Хто ж не вірить тому, про що йдеться у Житіях Святих, вважає це неможливим, той виявляє свою недалекість у духовних справах, ким би він не був. Той, хто веде легкий спосіб життя, не мусить боятися, що він переживе щось подібне. З такими диявол не завдає собі труду, бо і так колись дістане їх у свої пазурі. Лише святі люди є для чорта ласим шматком (Ав. 1, 16). Диявол мучить лише людей духа, а не чуттєвих людей (св. Берн.).

Буває, що Бог дозволяє злим духам тяжко карати безбожних і дуже злих людей, або дозволяє звести їх на манівці.

Бог часом дозволяє чортові заволодіти тілами людей, душа яких унаслідок їх грішного життя вже і так належить йому. Стан людини, якою заволодів чорт, називається біснуватістю. За часів Ісуса Христа було багато біснуватих. Одних людей біснуватість робила німими (Мат. 9, 32), другим відбирала зір (Мат. 12, 22), у третіх викликала напади божевілля (Мат. 8, 28). Син Божий навмисне дозволяв на це, щоб у час Його перебування на землі чортівська сила виявилася повною мірою. Христос прагнув, з одного боку, показати дияволові його безпомічність у боротьбі з Богом, а, з другого, хотів переконати ізраїльський народ, що існує світ духів і що Він сам, маючи владу над дияволом, навчає в Божому імені.

Від тих, ким оволодів диявол проти їх волі, треба відрізняти тих, що заключили з чортом своєрідний союз приязні (Діян. Ап.16, 18; І Цар. 28). Бог дозволяє чортам зводити на манівці тих, хто займається спіритизмом (викликанням духів для пізнання тайних речей). Спіритистичні явища найчастіше є звичайним обманом. "Та часом Бог допускає, що люди, які хочуть довідатися від духів щось таємне, зустрічаються з різними дивами, цікавість їх розпалюється і вони потрапляють у ще більші сіті блуду" (св. Авг.). Однак, усі такі дива діються лише за справою злого духа, а не через добрих ангелів. Ангели, зокрема, ніколи не займаються об'явленням таємних речей для заспокоєння чиєїсь цікавості (св. Бонав.). Коли ж дійсно було щось подібне, то це була лжа, бо ж якраз диявол є отцем лжі (Йоан 8, 44).

Ангели, які залишилися вірними Богові, мають змогу вічно оглядати Бога і славити Його.

Про Ангелів-Хоронителів, які піклуються дітьми, говорить Спаситель так: "... ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця" (Мат. 18, 10).

Ангели, бачачи велич Бога, сповнені радістю і натхненням співають хвалебні пісні в Його честь (згадаймо спів ангелів на полях Вифлеему чи трикратне "Святий" серафимів (Іс. 6, 3). Ангелів малюють в образах дітей (вони безмертні, отже, зовсім молоді); з крилами (вони швидкі, як думка); з подвійним обличчям (їх знання не має меж); з арфою (величають Бога піснями), з ліліями в руці (що свідчить про їх невинність); деколи малюють тільки голови ангелів, щоб показати, що вони є духами, тобто не мають тіла. Образи ангелів звичайно знаходяться на престолах, вони незримо присутні на кожній Службі Божій (св. Золот.). Ангели надзвичайно красиві. "Якщо б хтось побачив ангела в його повній красі — осліпнув би від сліпучого сяйва" (св. Бриг.). Тому ангели ніколи не об'являлися людям у всій величі. Ангели чекають на нас, в небі вони будуть нашими товаришами: "Вечеря вже готова, але дім ще не повний — чекає на більше гостей" (св. Берн.). Тому так цікавить ангелів наше духовне життя. Спаситель говорить про них, що вони тішаться кожним грішником, що кається (Лук. 15,10). Більше того, ангели часто беруть активну участь у нашому духовному і фізичному житті, якщо ми своїми гріхами не перешкоджаємо їм.

Ангели називаються ангелами-Хоронителями, бо охороняють нас (Євр. 1, 14).

Послуги, які надають нам ангели, представляє нам драбина Якова: вони сходять вниз, щоб охороняти нас і повертаються назад, щоб величати Бога (Буття 28, 12). Ангел-Хоронитель є нашим товаришем, визначеним Небесним Отцем провідником у цій небезпечній мандрівці життя (Сенєрі). Ангели-Хоронителі нас стережуть так, як пастух стереже свою череду (св. Вас). Ангели вважають своїм найкращим заняттям сприяти своїми послугами нашо­му спасінню (св. Діон. Ар.). Може видатися дивним, що ангели, вищі від нас істоти, призначені до служби нам, але згадаймо, що сам Творець, Цар ангелів, прийшов на землю не для того, щоб Його обслуговувати, але щоб самому служити людям і віддати за них Своє життя (св. Берн.). Зрештою, послуги, які роблять нам ангели, не справляють їм жодного труду ані клопоту, навпаки, приносять радість і складають часточку їхнього щастя; а що люблять Бога понад усе, тому нема для них нічого милішого, як рятувати людські душі і спричинятися тим самим до Божої слави.

На думку учителів Церкви, кожна людина має свого Ангела-Хоронителя. Ступінь гідності Ангела-Хоронителя відповідає ступенню гідності людини, яка довірена його опіці. Звичайні вірні мають ангела нижчого ступеня, ангела вищого ступеня одержують священики, ще вищого — єпископи, а Папа одержує одного з найсильніших духів небесного двору. Не тільки людина, але й кожне місто, кожна держава, родина, парохія, кожен монастир мають своїх Ангелів-Хоронителів (Марія Лят.).

Ангели-Хоронителі посилають нам добрі думки і схиляють нашу волю до доброго.

Часом ангели промовляли до людей людським голосом (напр., до пастирів у Вифлеємі, при гробі Ісуса Христа і під час Його вознесіння. Проте переважно ангели впливають на людей незримо.

Це було у 1890 р. в Чехії недалеко Райхенбургу. Діти шкільного віку пішли на прогулянку до лісу. Там їх застала буря. Щоб не змокнути, діти сховалися під деревом. Раптом одна дитина відчула, що тут стояти небезпечно, і відійшла, а за нею й інші. Ледве встигли покинути небезпечне місце, в дерево вдарив грім і запалив його. Батьки так чудесно врятованих дітей поставили на тому місці хрест на згадку про цю подію і в подяку Ангелам-Хоронителям.

Ангели доносять до Бога наші молитви і добрі справи.

Під час кожної Служби Божої священик молиться, щоб свята жертва потрапила за допомогою ангелів до Божого престолу. Архангел Рафаїл говорить, що заносив до Бога молитви Товії (Тов. 12, 12). Ангели не тому викладають Богові наші молитви, що інакше Він би про них не дізнався, але щоб поєднати з ними свої святі бажання і тим самим сприяти їх успішному здійсненню (св. Бонав.).

Ангели оберігають нас у небезпеці.

Ангел визволив Петра із в'язниці (Діяння An. 12), трьох юнаків із розжа­реної печі (Дан. 3), Даниїла у ямі з левами (Дан. 14). Часом чуємо, що діти падають з висоти кількох поверхів і нічого їм не стається. Відомий випадок, що трьохлітній хлопчик на ходу випав з поїзда і залишився неушкодженим.

Ангел-Хоронитель оберігає нас від спокус злого духа, бо Ангели мають владу над чортами. Досить появи ангела, щоб чорт утік (св. Франц. Рим.). Це відбувається тому, що Бог допускає створених Ним істот до співучасті у керівництві світом — більш досконалі істоти мають вплив на менш досконалі. Ангел не може перешкодити лише таким засідкам чорта, які спричиняють спасения нашої душі (св. Тома з Акв.). Молися до Ангела-Хоронителя завжди, а особливо збираючись у подорож. Згадай, як Товія говорить до сина, який збирається в дорогу: "Ангел його нехай буде завжди при вас у дорозі" (Тов. 5, 21).

Ангели об'являють людям Божу волю.

Так було, коли Авраам збирався принести в жертву Богові свого сина, або коли Гавриїл з'явився перед Захарією чи перед Марією в Назареті. Поява ангелів спочатку викликає тривогу, але потім з'являєтья радість. Налякалися пастирі, коли ангели оголосили їм велику новину, налякалися і Захарія, і Марія, і Товія. Коли ж з'являється злий дух, все відбувається навпаки: спочатку людина відчуває спокій, а потім — страх. Ангели завжди з'являються у людській постаті, чорти ж можуть з'являтися в образі звірів (за винятком ягняти і голуба), а часом в образі ангелів, Матері Божої або навіть Ісуса Христа (Венед. XIV).

Щоб заслужити допомогу і охорону Ангелів-Хоронителів, ми повинні намагатися жити святим життям, стаючи подіб­ними до них; віддавати їм належну честь і часто просити їх про допомогу.

Насамперед невинні діти удостоюються особливої опіки Ангела Хоро­нителя. З цього можемо зробити висновок, що невинність робить нас прияте­лями св. Ангелів. "Любов до Бога робить нас милими ангелам" (М. Лят.). Гріх же відганяє ангелів, як дим відганяє бджіл (св. Вас). Ангел не буде опікуватися хлопцем, який лізе на дерево, щоб спустошити пташине гніздо, або селянином, який працює на полі в неділю. З такими людьми часто трап­ляються нещасні випадки. Зрозуміло, що чим частіше проситимемо ангелів про опіку над нами, тим більше будемо її мати. Бог не шкодує для нас ласк, але хоче, щоб ми просили їх. А в цьому нам допомагають ангели. Отже, ми повинні щодня звертатися до Ангела-Хоронителя з проханням про опіку, а також дякувати йому за кожне отримане добродійство. Ми повинні бути вдячними йому більше, ніж рідній матері, бо він дбає про нас не лише тоді, коли ми є дітьми, але протягом усього нашого життя; турбується не лише про наше тіло, але, насамперед, про спасіння нашої душі (Гунольт).

По-різному представляють ангелів на образах: ангел молиться над сплячою дитиною (ангел як охоронець життя); ангел веде за руку дитину по вузькій кладці (ангел як провідник до неба); ангел відганяє від дитини вужа, який хоче її вкусити (ангел як помічник у спокусах), ангел з дитиною на руках возноситься на небо (ангел як вірний товариш у хвилину смерті).

СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ

Мойсей розповідає нам про створення людини на початку своєї першої книги. Св. Письмо не говорить нам про те, коли це сталося. Прийнято вважати, що це було 4000 літ перед Ісусом Христом. "Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою ІСТОТОЮ" (Буття 2, 7).

Хтось сказав одного разу, що душі нема, тому що її ніхто не бачить, на що Інший йому відповів: "То розуму ти теж не маєш, бо його теж не видно". Замість "душа" говоримо також і "дух". "Душею" називаємо те, що перебуває в тісній єдності з тілом, а "духом" — духовні якості людини: розум, волю. У людському тілі є лише одна душа, обдарована розумом і вільною волею (Соб. Царг. IV, 869).

Помиляються ті, які кажуть, що людське тіло розвинулося з істот нижчого ряду.

До таких належить англійський вчений природознавець Дарвін (+1882), який учив, що людина походить від мавпи. Це неможливе, як те, що з зерна гороху виросте горіхове дерево. Відомий зоолог Тома Генрик Гакслі каже таке: "Кожна окрема кісточка горили відрізняється від кості людини. Крім того, є величезна різниця між черепом людини і черепом горили". Мозок найменш цивілізованої людини є значно більшим і важчим, ніж мозок найроз­виненішої мавпи. Людина має дар мови, мавпи — ні. З виразу обличчя людини можемо дізнатися про її почуття, переживання, у мавпи цього немає. Людина пересувається на двох кінцівках, мавпа — на чотирьох. Людина вміє сміятися, мавпа ні. Вік людини у порівнянні з мавпою набагато довший. Людина здатна до пізнання, освіти, мавпи ні. З досвіду знаємо теж, що тварини і рослини, залишені напризволяще, стають дикими. Не витримує критики і твердження Дарвіна, що перетворення мавпи в людину відбувалося дуже повільно, бо палеонтолоґй (дослідники скам'янілих решток тварин і викопних рослин) ніде не знаходять слідів такої перехідної доби навпаки, первісні люди, як показують дослідження їх решток, мали таку саму будову тіла, як сучасна людина. Історія свідчить про високий рівень розвитку людства в давні ча­си — це пізніше настав час занепаду. Церква вважає, що причиною його були людські гріхи. Слід ще додати, що мавпи (горила, орангутанг) найбільше подібні до людини в молодості, розвиваючись, втрачають цю подібність. "Чим більше мавпа розвивається, тим більше стає подібною до тварини" (Вірхов, 1896). Можливо, Бог створив мавпу дурнуватою і простакуватою для того, щоб показати людині, якою була б вона без безсмертної душі. "Не можу повірити, щоб людина походила від мавпи; знаю лише те, що не одна людина сама стає мавпою" (Сев.Бруннер).

Першими людьми були Адам і Єва.

Єву Бог створив з ребра сплячого Адама (Буття 2, 21). Загальноприйнято, що колиски людського роду треба шукати в Азії, недалеко від Месопотамії (між ріками Євфратом і Тигром). Після потопу саме звідси люди розійшлися по інших землях. Бог не випадково вибрав для поселення перших людей теплу і врожайну околицю Месопотамії. Люди на зорі своєї історії були безпорадні і неповороткі — їм було б важко вижити у більш суворому кліматі, на неврожайній землі. Тільки у процесі цивілізації людство навчилося пристосовуватись до різних кліматичних умов. Усе людство походить від Адама і Єви. Св. Павло так говорить до атенян: "Він створив з одного увесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення" (Діян. Ап. 17, 26). Отже, людство — це одна родина, бо люди — це діти одного і того самого Отця (св. Золот.). Людські раси (їх п'ять) не мають суттєвих відмінностей. Різниця у кольорі шкіри у формі черепа викликана різницею у кліматі й умовах життя. Спільними ж є будова тіла, тривалість тіла, тривалість життя, загроза захворювання, частота пульсу, а також розум, воля, пам'ять і т. д.

Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою - Буття 2, 7.

Люди походять від Адама тільки своїм тілом, а душу кожної людини творить Бог.

 Не людина, а Бог дає тілові душу (Соб. Лат. 5). Бог створив духа в людині (Зах. 12, 1). Бог обдаровує кожне утворене вже тіло людини душею і таким чином оживляє його. Помиляються ті, які вважають, що Бог створив усі душі разом з ангелами на початку створення. Також помиляються ті, які кажуть, що душа дитини виникає з душі батька так, як запалюється свічка від іншої свічки. Були і такі, які твердили, що усі люди мають одну і ту саму душу. Якщо б це було так, то усі люди мали б одну і ту ж свідомість, але це не так.

ДУША ЛЮДИНИ

Душа людини оживляє тіло і ним керує. Тіло є вмістили­щем душі.

Як пара приводить у рух машину, так душа, вміщена Богом у людське тіло, дає тілові життя. У св. Письмі сказано, що лише тоді людина стала живою істотою, коли Бог вдихнув у неї душу (Буття 2, 7). Коли ж душа покидає тіло, воно перестає жити і повертається у землю, з якої виникло. Тіло без духа є мертвим (Як. 2, 26). Душа керує тілом. Душа для тіла є тим, ким є візник для воза, керманич для корабля (св. Золот.). Як вершник керує конем, так душа повинна керувати тілом, спонукаючи до стриманості в бажаннях і діях (св. Вінк. Фер.). На жаль, душею часто оволодівають низькі пристрасті тіла, і людина стає подібною до тварини, що приводить до нещастя.

Тіло є вмістилищем душі. Зерно міститься в лушпині, брильянти — в золотій оправі, людська душа — в тілі. Тіло є знаряддям душі, як пилка або гембель є знаряддями теслі, а пензель — знаряддям маляра. Це знаряддя має служити душі для здійснення добрих справ, тим самим здобуваючи собі вічне щастя.

Людська душа суттєво відрізнається від душі тварини. Душа тварини не є чимось окремим, що існує в тварині, це тільки поєднання органічних влас­тивостей, завдяки яким живе тварина. Вона має зовсім інші потреби. Душа тварини не здатна до поступу і вдосконалення (ластівка будує своє гніздо тисячі літ однаково); вона не вміє знаходити причинний зв'язок між явищами, тобто не здатна піднестися до пізнання Бога. Керована виключно інстинктом, не усвідомлює своїх вчинків. Нарешті, тварина не має жодних духовних потреб, не має бажання якогось вищого щастя, вона цілком задоволена тілес­ними розкошами. Душа тварини не має духовної природи, якою обдарована людська душа. Можна сказати, що тварина має душу, але не має духа.

Людська душа є образом Бога, бо є духом, подібним до Бога.

Усе, що зроблене, є подібним до свого творця. Тому і людина подібна до Бога. Людина подібна до Бога більше, ніж усе інше, створене Ним. Усі Інші видимі створіння є лише слідами Бога, а людина є Його образом. Творячи людину, Бог сказав: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами..." (Буття 1, 26).

Людська душа так само, як Бог, має розум і вільну волю, і тому є здатною пізнавати і любити добро і красу, а також панувати над видимим світом, як Бог панує над всесвітом. Ще довершенішим образом Бога людина стає тоді, коли веде святий спосіб життя, тобто коли дотримується заповідей, є покірною, лагідною і милосердною. Заповіді Божі є тим дзеркалом, дивлячись в яке, можемо дізнатись, наскільки ми подібні або не подібні до Божого першовзірця (св. Григ. В.). Той, хто веде святий спосіб життя, є в стані Божої ласки — в його душі мешкає Бог. Залізо, розжарене вогнем, стає подібним до нього; душа, з'єднана, завдяки праведному способу життя, з Богом, стає Його досконалою подобою. Душа, яка вже за своєю суттю є природним образом Бога, живучи праведно, стає надприродним Його образом. Різниця між природним і надприродним образом є така, як різниця між портретом, намальованим лише чорними штрихами, і портретом, намальованим фарбами. Душа має на собі і природний образ Пресвятої Трійці, що виявляється через три сили: пам'ять, розум і волю, що містяться в одному єстві. Пам'ять робить душу подібною до Бога-Отця, розум — до Бога-Сина, воля — до Св. Духа (св. Берн.). Саме тому перед створенням людини Бог сказав: "Сотво­рімо...", вживаючи множину. Отже, вартість душі в очах Бога є дуже великою, у цьому нас переконує діло спасіння. Одна людська душа варта більше, ніж усі небесні тіла (св. Золот.).

Тіло людини не є образом Бога, але і в ньому знаходимо деяку подібність з Богом. Бог, як чистий дух, не має тіла, тому тіло не може бути образом Бога; лише душа людини є образом Бога. Однак, душа на тілі, як на своєму знарядді, відбиває деяку подобу Бога. Людина є володарем усього створеного. Її руки здатні до будь-якої роботи, їй підвладні і засоби праці, і зброя, що забезпечує людині перевагу над будь-яким звіром. Давид співає: "Господи, Боже наш,... то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги..." (Пс. 8, 5-7). Людська родина, яка складається з отця, матері і дитини, теж вказує на подібність людини до Бога, бо є образом Пресв. Трійці. Душа людини незнищима, тобто вона не може перестати існувати. Звичайно говоримо, що душа є безсмертною, що рівнозначне поняттю "незнищима". "Душа може і не може вмерти. Не може вмерти, бо ніколи не втратить відчуття себе самої, але може вмерти, коли відвернеться від Бога" (св. Авг.). Отже, душа може перестати жити, коли через смертний гріх втратить своє життя, освячуючу ласку. Така душа є мертвою духовно, І якщо людина помре в такому стані, то її душа буде пропащою навіки. Відрізана галузка засихає і гине, хоча й існує далі; обтяжена гріхами душа відлучена від Бога, мертва, хоч теж існує. Тіло теж, умерши, не перетворюється в ніщо. Грішна душа вмирає, бо втрачає Бога, але буде вічно в пекельних муках. "Грішник умер, хоч ще живе і праведник живе; навіть померши" (св. Золот.). Незнищимість душі символізує барвінок яким ми прикрашаємо могили помер­лих. Ця рослина зеленіє і взимку, коли життя в природі завмирає, — так і душа живе, хоч тіло вмерло.

Про незнищимість душі знаємо зі слів Ісуса Христа.

Ісус Христос каже: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть" (Мат. 10, 28). До розбійника, що покаявся, Спаситель говорить: Сьогодні будеш зо мною в раї" (Лук. 23, 43). Переконують нас в цьому і притча про багача і Лазаря (Лук. 16,19), і слова Ісуса Христа, що Бог Авраама, Ісаака і Якова не є Богом мертвих, а є Богом живих (Мат. 22, 32).

Знаємо багато випадків, коли людям являлися душі померлих.

Під час Преображення Ісуса Христа на горі Тавор явився Мойсей, тіло якого вже давно спочивало в гробі (Мат. 17, 3). У хвилину смерті Спасителя багато мертвих піднялися з гробів і розійшлися вулицями Єрусалиму (Мат. 27, 53). Померлі пророк Єремія і архієрей Онія об'явилися вождеві Юді перед битвою (П Мак, 15). Багато разів являлася людям Пресвята Діва Марія (згадаймо хоча б її чудесні об'явлення в Лурді 1858 p.). "Від часу приходу Ісуса Христа не було століття, в якому не з'являлися б душі святих, що сходили чи то з неба для потіхи живущих, чи то з чистилища для виблагання допомоги" (Скар.). Лише осуджені не можуть залишати пекла, але диявол може в образі осудженого з'явитися його близьким. Не треба ставитися до появи душ як до чогось неймовірного. Разом з тим не треба легкодушно вірити кожній розповіді про появу духа, не перевіривши її.

Людський розум теж переконує нас, що душа є безсмертною.

Людина прагне тривалого, досконалого щастя. Це прагнення властиве всім людям, отже, може походити лише від Творця. Проте, кожен з нас бачить, що тут, на землі, не можна бути завжди щасливим, бо ні дочасні добра, ні розкіш не задовільняють наших прагнень. Ми можемо досягнути вічного щастя тільки в майбутньому житті (Бог, найдосконаліша істота, не може залишити не задоволеним прагнення людини до щастя).

Якщо б людська душа гинула разом із тілом, то грішник, який грішив аж до смерті, залишився би без покарання, а праведник, який протягом життя переніс не один хрест, — без нагороди. З цього можна було б судити, що Бог несправедливий, а це не так. Отже, коли є Бог, то людська душа мусить бути безсмертною. Наше усвідомлення самого себе не покидає нас протягом всього нашого життя. Ми пам'ятаємо події, які сталися з нами в дитинстві, хоч, згідно з наукою про людину, в нашому організмі оновилася кожна найменша клітинка. Не впливає на наше усвідомлення самого себе втрата певних частин тіла — рук, ніг, очей... Отже, мусить існувати щось, що є незалежним від змінної матерії, що залишається цілим і незмінним незалежно від змін, які відбуваються з тілом, і, навіть, від його смерті. Це і є душа.

Дух зберігає свою силу і свіжість у скаліченому чи хворому тілі, у тілі людини похилого віку. Природознавець о. Гумбольдт і в 90 років не втратив працездатності. Австрійський полководець Радецький у 83 роки перемагав на полі битви.

Людина бачить, чує, говорить і у сні, хоч очі, вуха і уста є бездіяльними. Так і після смерті триватиме наше життя і чуття, хоч тілесні почуття не діятимуть. Св. Августин розповідає, що одному лікареві приснився сон, в якому він зустрівся з гарним юнаком, одягненим у білі шати. Юнак запитав лікаря: "Бачиш мене?" — "Бачу", — відповів лікар. "Чи бачиш мене очима?" — "Ні, бо мої очі заплющені". — "То чим же бачиш мене?" — "Не знаю". — "А чи чуєш мене?" — "Так". — "Чи чуєш мене вухами?" — "Ні". — "То чим же?" — "Не знаю". — "Чи ти тепер розмовляєш?" — "Так". — "Чи своїми устами?" — "Ні". — "А чим?" — "Теж не знаю" — "Бачиш, хоч ти спиш, але все ж і бачиш, і чуєш, і говориш. Прийде колись година — заснеш сном смерті, але незважаючи на це, бачитимеш, чутимеш і говоритимеш". Проки­нувся лікар і зрозумів, що це Бог хотів за допомогою ангела переконати його у безсмерті душі.

Найменша піщинка у природі не щезає безслідно. Матерія приймає різні форми, змінюється, але її кількість залишається незмінною. І наше тіло не гине, але розкладається на окремі елементи. Отже, як можна припустити, щоб душа, набагато вища від тіла, могла згинути? Земля під нашими ногами, зірки над нами зберігають свою форму протягом мільйонів років, а душа людини, володаря усього створеного, мала б існувати лише протягом коротких хвилин людського життя?

Усі народи Землі завжди вірили і вірять у безсмертність душі

У безсмертність душі вірили євреї (Яків хоче йти за своїм сином до ада (Буття 37, 35); мали свій тартар (пекло) і елізіум (рай) греки; у посмертну мандрівку душ, яка тривала до трьох тисяч літ, вірили єгиптяни. За віруваннями останніх, душа очищується від недоліків, переходячи в тіла різних тварин (від нижчих до вищих). Віру у переселення душ знаходимо і сьогодні серед багатьох народів Азії (тому вони не вбивають навіть комахи). Звичаї поховання мертвих, жертвоприношення за померлих і т. п. свідчать про те, що всюди вірять у безсмертність душі. Віра в майбутнє життя така давня, як світ; і така велика, як рід людський (Гом.). Хоча, звичайно, є і такі, які кажуть, що все скінчиться зі смертю, але думка окремих людей ще не є доказом. Так думають люди, які живуть у гріхах, і тому бояться покарання

—      таким чином вони заспокоюють себе. "Щодо самовбивць, які не винесли
тягару життя, то вони теж переважно далекі від того, щоб перейти в ніщо.
Вони надіються, що поза гробом знайдуть спокій, якого тут із власної вини
шукали даремно" (св. Авг.).

НАДПРИРОДНІ ДАРИ

Перші люди були майже такими щасливими, як ангели. Давид співає: "Мало чим зменшив єси його (чоловіка) від ангелів" (Пс- 8, 6). У багатьох народів знаходимо перекази про якусь дуже щасливу добу в житті людства. Римляни, наприклад, називають її "золотою добою". Гезіод вважає, що "первісний рід людський жив, як боги, в досконалому щасті".

Перші люди мали в собі Св. Духа. Святий Дух обдаро­вував їх сосбливими властивостями тіла та Духу. "Завдяки їм нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття..." (II Петро 1, 4).

Адам жив у святості і праведності (Соб. Трид. 5, 1).

Цю святість і праведність перші люди мали не самі по собі, а отримали її від Бога (Альб. Штольц).

Перші люди були наділені високим розумом, сильною волею, освячуючою ласкою; вони були милими Богові, дітьми Бога, спадкоємцями неба. "Він дав їм розсудливість, язик та очі, вуха та серце

—  щоб розважати. Розумною наукою він їх наповнив — що добре і що зле, вказав він їм". (Сирах. 17, 5, 6). Адам міг надати кожній тварині таке ім'я, яке найвлучніше передавало її внутрішню природу. Натхненний Св. Духом, Адам відразу пізнав нерозривність подружжя (Соб. Трид. 24). Хтось може закинути, що лише сьогодні розум людини сягнув найвищого розвитку. Але це не так. Захопившись науковим поступом, людина відійшла від науки речей Божих, не завжди орієнтується у найважливіших питаннях життя.

Воля перших людей не була ослаблена чуттєвими бажаннями. Вони не знали сорому. Не було у них чуттєвих пристрастей, які б керували їхніми членами проти їх волі (св. Авг.). Тому їм було важко грішити, як нам тепер важко робити добро.

Св. Дух наділяв перших людей освячуючою ласкою і любов'ю Божою, які нерозривно пов'язані. Саме тому вони були Божими дітьми, бо ж "усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі" (Рим. 8, 14). Як діти Бога, були вони і "спадкоємці... Божі — співспадкоємці Христа..." (Рим. 8, 17).

Перші люди були обдаровані вічним життям, були вільні від будь-яких хворіб, мешкали в раю і були наділені повною владою над нижчими творіннями. Бог створив людину безсмертною (Прем. 2, 23) щодо душі і щодо тіла. Про безсмертність тіла говорить те, що Бог загрозив першим родичам карою смерті, якщо з'їдять із дерева знання (Буття 2, 17), а коли дійсно згрішили, сказав до Адама: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю..." (Буття 3, 19). Людині спочатку не загрожували ніякі хвороби, бо хвороби є вісниками смерті, а коли нема смерті, нема і хворіб. Перші родини жили в раю і повинні були працювати в ньому, але ця праця була складовою частиною їх щастя. "Ця праця була для них радістю і не втомлювала їх" (св. Авг.). Цієї праці вони бажали, як розкоші (Лев XIII). Рай — це прекрасний сад, дерева якого приносили смачні плоди. Були в ньому також гарні звірята і ріка, яка ділилася на чотири потоки. Біля дерева знання росло дерево життя, плоди якого повинні були берегти людину від смерті (сьогодні це дерево нам заступає Пресв. Євхаристія). Дехто думає, що рай знаходився недалеко рік Євфрату і Тигру. Проте, як свідчить видіння Катерини Еммеріх, рай знаходився (і досі знаходиться) не на землі, а в якомусь іншому місці. Після падіння перших людей Бог переніс їх на землю — на те місце Оливної гори, де Ісус Христос пізніше молився ночами і де в страсний четвер терпів смертельну тривогу (Брентано). Господнє вознесіння з Оливної гори має символічне значення. Перший Адам опинився на Оливній горі внаслідок падіння, а другий Адам з того самого місця вознісся на небо.

Перші люди були наділені повнотою влади над тваринами. Навіть найгрізніші звірі були ласкавими до людей, приходили самі до Адама, а він надавав їм відповідні імена (Буття 2, 19) "Страх перед ними (людьми) вклав він у всяке тіло, щоб владарювали над звіриною і птаством" (Сир. 17, 4). Тому говорить Бог до Ноя: "Страх і ляк супроти вас нехай буде на кожній земній тварині... вам на вжиток дані вони" (Буття 9, 2). Сьогодні теж дехто з людей може підкорити — чи дією, чи поглядом — дикого звіра. Але ця влада над звірами в порівнянні з попередньою є дуже недосконалою. Лише деякі святі, як, напр., св. Франц з Ассізі, мали той дар, що дикі звірі ставали перед ними лагідними, як ягнята. Та це було заслугою і наслідком їх великої святості.

 Ці особливі властивості перших людей називаємо надприродними, бо вони були своєрідним додатком до людської природи.

Уявім собі, що певний цар піклується про якогось хлопця-сироту, даючи йому виховання, властиве його стану, помешкання, одяг, їжу (це дари природні, отримані від Бога і потрібні кожній людині). Але той цар може піти далі у своїй доброті; може прийняти цього сироту як сина, взяти у свій замок, одягнути по-князівськи, допустити до царського столу і зробити своїм спадкоємцем, тобто піднести хлопця над його станом. (Так і Бог дав першим людям надприродні властивості, які піднесли їх до вищого, досконалішого життя).

У склад води входять кисень і водень. Коли заберемо один з цих елементів, вода перестане бути водою, бо втратить щось, що належить до її природи. (Так і до природи людини належить її розум, вільна воля і безсмертність душі — втративши одну із цих властивостей, людина перестане бути людиною). Якщо ж до води додамо цукру і доллємо вина, то вода стане смачнішою, набуде кращого вигляду, зміниться і її дія на людину.

Так Бог покращив, підніс, прикрасив і удосконалив людську природу Адама і Єви надприродними властивостями (тобто такими, які не належать до природи людини). Але ці властивості людина у будь-яку хвилину могла втратити, не перестаючи бути людиною. Надприродні властивості робили перших людей дуже подібними до Бога. Без них люди лишаються подібними до Бога (завдяки душі), але в меншій мірі.

Портрет людини, намальований чорним олівцем, може відбити її найсут­тєвіші риси, але набагато докладнішим, повнішим і яскравішим є портрет, намальований фарбами. Так і природні і надприродні властивості: перші ста­новлять природний, другі — надприродний образ Бога. Коли Бог говорить перед створенням людини: "Сотворімо чоловіка на наш образ і подобу", то називає людину Своїм образом щодо природних властивостей, а Своє подо­бою — щодо надприродних (Белярмін).

ПЕРЕВОРОДНИЙ ГРІХ

Історію первородного гріха нам розповідає Мойсей. Цю розповідь треба сприймати як розповідь про реальну подію, а не як казку чи алегорію.

Бог заборонив першим людям їсти плоди з певного дерева у райському саду, щоб перевірити, чи вони заслуговують на нагороду — вічне щастя.

Насправді, люди, як Божі діти, повинні були завдяки освячуючій ласці отримати вічне щастя у спадок або в дарунок, але поскільки заслужене щастя набагато миліше, то Бог хотів у Своїй доброті, щоб люди заслужили собі те щастя як нагороду. Як дерево стояло посеред раю, так і людина стояла між Богом і чортом, між життям і смертю (св. Золот.). Заборонений плід став для перших людей випробовуванням. Якщо б вони не порушили заборони, то їх нащадки приходили б на світ у стані святості (як Мати Божа); коли б, живучи, вірно служили Богові, не вмирали б, а живим б переносились до неба (св. Тома з Акв.). Якщо ж би нащадки Адама згрішили, то теж померли б, як помер і Адам (св. Тома з Акв.). Але їхній гріх не перейшов би на їхніх дітей. У даному випадку залежало на поведінці саме перших людей, бо від неї залежала доля наступних поколінь (св. Тома з Акв).

І вигнав він Адама й поставив від сходу до Едемського саду Херувима з полум'яним миготливим мечем... Буття З, 24.

Люди ж, спокушені дияволом, порушили заборону.

Диявол заздрив людям, що вони наділені надзвичайним щастям. "Через диявольську заздрість прийшла смерть на землю" (Прем. 2, 23). "Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити" (Йоан 8, 44). Диявол звів Єву лжею, тому Христос називає його "отцем лжі" (Йоан 8, 44). Диявол постав перед першими людьми в образі вужа — Бог не дозволив йому взяти інший образ. Вуж став символом хитрощів і отруйної злості диявола (св. Авг., св. Тома з Акв.). Диявол мусів прийняти зриму постать і діяти на чуття перших людей, бо внутрішньо не міг ще впливати на їх незіпсовану природу. Бог допустив цю спокусу тому, що перші родичі вже заслужили на покарання: вони забули про Бога І повністю віддавалися милуванню видимими речами (св. Авг.). Тому впала на них спокуса (Еккл. 7, 30). Велике щастя зробило перших людей необережними. Пояснимо це на прикладі. Один робітник, що працював у палатах князя, страшно нарікав на Адама і Єву, що порушили Божу заборону, і через те повинен страждати весь людський рід. "Я і моя жінка не були б такими нерозважними", — вигукнув. Почув це князь і каже: "Добре, побачимо. Віднині будеш разом із своєю жінкою жити, як Адам у раю, але пам'ятай, що прийде хвилина випробування". Подружжя отримало гарне помешкання, хороший одяг, не мусіло працювати, щодня обідало за княжим столом — словом, не знало, що таке сльози і важкий труд. Але прийшов день випробування. Під час одного свята князь наказав заставити стіл найвишуканішими стравами, а наприкінці велів принести полумисок, прикритий тарілкою, поставив його посеред столу і сказав до подружжя: "Можете їсти усі страви, але страви, яка знаходиться на цьому полумиску, не можна вам торкатися, доки я не повернуся. Коли ж не послухаєте, скінчиться ваше щастя". Сказав це і вийшов у сад і навмисне довго не повертався. Тим часом подружжя смакувало страви, але щораз більше їх розбирала цікавість, що знаходиться у прикритому полумиску. Врешті жінка, не витримавши, підняла трохи тарілку, щоб заглянути, що є всередині. З-під тарілки випурхнула маленька пташка і вилетіла у відчинене вікно. Князь, повернувшись, побачив, що сталося, і подружжя було змушене покинути князівські покої.

Порушення заборони мало для людей трагічні наслідки: вони втратили надприродні дари, постраждали і тіло їх, і душа.

Гріх споганив Адама, як болото споганює людину, яка впаде в нього (св. Гр. Наз.). Як той єврей, який їхав із Єрусалиму до Єрихону, потрапивши в руки розбійників, не тільки втратив майно, але й був важко поранений, так і перші люди не лише втратили надприродні дари, але стали слабшими в природних дарах. Іншими словами, здійснивши первородний гріх, людина втратила надприродний образ Божий, а природний образ її був споганений. "Через той гріх Адам став гіршим на тілі і на душі" (Соб. Трид. 5, 1). Гріх перших людей був гріхом смертним (тільки смерть Ісуса Христа згладила цю гріховну провину). Первородний гріх позначився на душах перших людей: пригасив їх розум, ослабив волю, зробив її схильною до злого, позбавив освячуючої ласки. Перші люди після скоєння гріха втратили прихильність Бога і вже не могли потрапити до неба.

Після падіння люди не могли так добре пізнати Бога, Його волі і остаточної мети свого життя, як раніше. Ослабла їх воля — почуття вийшли з-під контролю розуму. "За кару, що людина збунтувалася проти Бога, проти неї самої збунтувалося її власне тіло, і відтоді людина соромиться свого тіла" (св. Євхарій). Те саме говорить св. Павло:... "бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах" (Рим. 7, 23), "... бо тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла" (Гал. 5, 17). Як камінь завжди тяжіє до землі, так зіпсована воля людини завжди спрямована до земних речей. "... помисли людського серця злі вже з молодощів..." (Буття 8, 21). Первородний гріх викликав появу в людській душі грішних схильностей: сумнівів у правді Бога (недовір'я), сумнівів щодо Божої справедливості (легкодушності), гордості, почуттєвих бажань. Від Єви, яка легкодушно прагнула стати рівною Богові, і тому згрішила, до наступних поколінь перейшли надмірна цікавість, балакучість, бажання подобатися.

 Внаслідок падіння перших людей ми подібні тепер до погано вбитого в стіну цвяха, який постійно хитається і випадає, як тільки повісити на нього щось важке. Кожна спокуса здатна захитати нашу волю. Лютер вчить, що перша людина, згрішивши, втратила розум і волю. Але це не так. Людина, незважаючи на первородний гріх, зберігає вільну волю (Соб. Трид. 6, 5). Доказом цього є те, що людина перед кожною справою звичайно роздумує, як вона має її зробити, а зробивши щось, відчуває або задоволення, або жаль.

Через первородний гріх перші люди втратили освячуючу ласку, тобто праведність і святість, яка була їм дарована Богом (Соб. Трид. 6, 1). Через те втратили і прихильність Бога — хто вмре у первородному грісі, той ніколи не зможе оглядати Бога, але не є осудженим до пекла. "Карою за первородний гріх є позбавлення ласки оглядання Бога, карою за особистий гріх є вічні муки в пеклі" (папа Інок. III).

Первородний гріх приніс із собою і тілесні страждання: перші люди стали смертними, не захищеними від хвороб; їх було вигнано з раю і вони були змушені важко працювати; жінка стала залежною від мужа; люди стали беззахисними перед силами природи і нижчими творіннями; більшу владу над людьми одержав злий дух.

Здійснивши первородний гріх, людина засудила себе на смерть. Бог сказав Адамові: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято..." (Буття 3, 19). Неминучість смерті є найтрагічнішим наслідком первородного гріха (варто зважити, що тілесна смерть є лише символом далеко гіршої духовної І вічної смерті, від якої рятує нас лише спасения і покута.) За першими людьми зачинилися ворота раю, і це значить, що небо замкнене для всіх людей, які згрішили (св. Тома з Акв.). Від часу свого падіння люди змушені важко працювати, бо Бог сказав Адамові: "Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити... В поті лиця твого їстимеш хліб твій..." (Буття 3, 17-19). Від цього прокляття, що зависло над природою, звільняють благословення і церковні освячення.

Жінка після падіння потрапила в повну залежність від мужа, бо саме вона привела його до гріха. До неї каже Бог: "І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою" (Буття, 3, 16).

Людина стала беззахисною перед нижчими істотами. Бо, збунтуватись проти Бога, свого Господа, людина збунтувавшись проти себе, пана землі, інші творіння. Людина стала залежною від сил природи. Вона безпорадна проти пожежі, повені, диких звірів. "Спочатку все боялося людини, а тепер людина боїться всього" (св. Петро Хриз.).

Після гріхопадіння перших людей диявол отримав над ними більшу владу, "бо хто ким був переможений, того він і невільником став" (II Петро 2, 19). Воля людини тепер більше схильна до злого, тому дияволу набагато легше спокусити її та привести до важкого гріха (як, наприклад, Юду). За допустом Божим диявол може шкодити людині на дочасних добрах (Йов). Тому диявола називають ще князем світу (Йоан 12, 31; 14, ЗО), що має владу смерті (Євр. 2,14). У дочасному житті ми є мандрівниками на дорозі, на якій, наче розбій­ники, чатують на нас злі духи (св. Григ. В.). "... весь світ лежить у лихому" (І Йоан 5, 19). Важке ярмо несуть діти Адама від колиски аж до гробу (Сир. 40, 1). Недарма плаче дитина, тільки з'явившись на світ.

Гріх перших людей разом з усіма наслідками перейшов на всіх їх нащадків (Соб. Трид. 5, 2).

Щодня терплю кару за гріхи, а якщо є кара, то була і провина (св. Григ. В.). Треба знати, що не лише кари за гріх, але і сам гріх Адама перейшов на нас — богохульством було б думати про Божу справедливість, що вона карає того, хто не провинився (св. Просп.). Ми є по природі своїй дітьми гніву (Єф. 2, 3). Усі ми згрішили так само, як спільно грішать усі члени тіла, коли чинять недозволене (св. Тома з Акв.). Якщо коріння дерева вбере отруту, то отруєними будуть і його плоди. Слуга, втративши довір'я господаря, позбав­ляється усіх благ, дарованих йому. Його нащадки теж не матимуть до них права. Так і з гріхом Адама (Соб. Трид.). Первородний гріх не переходить на нас так само, як деякі хвороби тіла переходять на інші покоління.

Успадкувавши гріх від Адама, люди родяться з ним, тому його і називають первородним.

Ми осквернені цим гріхом ще перед тим, як вдихнемо земне повітря (св. Амвр.). Наше зачаття вже є грішним (Пс. 50, 7), бо воно викликане бажанням оволодіти кимось (св. Амвр.). Не родимося християнами, ними стаємо (св. Єрон.). Вільними від первородного гріха були Ісус Христос і Пресвята Діва Марія. Вони були зачаті без гріха (Ісус Христос - бо був Богом, Марія — через особливий привілей Божої ласки).

Дехто (св. Амвр., св. Антон.) вважає, що прийшли на світ без первородного гріха, хоч були зачаті у грісі Йоан Хреститель (Лука 1, 15), пророк Єремія (Єрем. 1, 5).

Від первородного гріха люди звільняються через Таїнство Хрещення. Зважмо, що Церква святкує Різдво лише Ісуса Христа, Діви Марії та Йоана Хрестителя. Щодо інших святих, то Церква відзначає лише день їх смерті, бо саме тоді можна було впевнитись у їх святості.

Тіла Ісуса Христа і Діви Марії воскресли і знаходяться в небі — тому святкуємо Воскресіння Господнє й Успення Пресв. Богородиці. Смерть є наслідком первородного гріха, а тіла Ісуса Христа і Діви Марії були вільними від нього, тому й швидше звільнилися від узів смерті, ніж тіла інших померлих.

Протягом усього свого життя ми спокутуємо первородний гріх.

Покутою є хвороби, важка смерть, праця і т. п. Справедливими є слова: "Де б ти не був, не будеш без терпінь" (св. Тома Кемп.). Проте вільнодумці кажуть, що терпіння, хвороби і смерть є властивостями людської природи і що людина приходить на світ зовсім невинною. Протестанти вважають, що первородний гріх позбавив людей свободи та подоби Божої і знищив духовні сили людини. Католицька Церква у поглядах на первородний гріх тримається середини. "Для того, хто відкидає науку про первородний гріх, історія людства буде незрозумілою таємницею; лише той, хто зрозуміє її, зрозуміє себе самого й історію людства" (Кетелєр.).

Зрозумівши, чим був первородний гріх для людства, ми зрозуміємо, чому на землі поруч краси і радості існують злидні та сум.

 Навколишня природа прекрасна. Милуємося вечірніми зорями, ясним світанком, співом пташок, різнобарв'ям квітів... Але поруч краси існує і потворне, поруч доброти — злість, поруч благополуччя, спокою — хвороби, смерть, війни, голод, різноманітні природні катаклізми і т. п. Великою є шкода, яку заподіяв людству первородний гріх. Але не всі люди розуміють це. Є такі, що почувають себе цілком щасливими. Вони подібні до дитини, народженої в темниці — вона грається, сміється, жартує, не тужачи за світлом, бо не знає, що воно таке. Та мати, яка знає принади світла, сумує і нарікає. Так і грішні люди веселяться, а праведники сумують і плачуть на землі, тужачи за розкошами неба (Дідах).

ІСУС ХРИСТОС

СПАСІННЯ

Від трагічних наслідків первородного гріха нас звільнив Ісус Христос, наш Спаситель.

Упавши у гріх, людина не була в силі повернути собі втрачені святість і праведність і пов'язані з ними блага. Людина, фізично вмерши, не може воскреснути сама по собі; людина, яка вмре духовно, теж сама не може повернути душі життя. "Людина, не зумівши без Божої ласки вберегти одер­жану від Бога праведність, не може без неї повернути втрачене" (св. Авг.). Людина після свого гріхопадіння була подібна до хворого, який, хоч може рухати руками і ногами, без чужої допомоги не здатний встати з постелі (св. Тома з Акв.). Христос для людства, враженого хитрістю чорта і позбавленого надприродних дарів, був, як милосердний самарянин для іудея, який побував у руках розбійників. Називаємо Його Спасителем, Спасом, бо приніс лік хворому людству і, врятував його від вічної смерті (Займер).

Ісус Христос звільнив нас насамперед від духовних наслідків первородного гріха, бо просвітив Своєю наукою наш розум, а Своїми заповідями й обітницями спрямував нашу волю до добра; принісши за нас хресну жертву, дав нам засоби ласки, за допомогою яких ми можемо повернути собі освячуючу ласку і знову стати Божими дітьми та спадкоємцями неба.

Ісус Христос виконував потрійну місію: учительську, пастирську і свя­щеничу. Ісус Христос є нашим Учителем, Царем і Архієреєм. Сам Спаситель називає Себе то "світлом світу" (Йоан 12, 46), бо Своєю наукою просвітив наш розум, показав нам загробне життя і вічність; то Царем, царство якого не є з цього світу (Йоан, 18, 36); то добрим Пастирем, який може віддати життя за своїх овець (Йоан 10, 11). Часто Ісус порівнює Себе з проповідником і кличе нас, щоб ми ішли з Ним: "Я — путь, істина і життя!" (Йоан 14, 6). Напевне не зійдемо з правильного шляху, коли будемо іти за цим проповід­ником слід-у-слід (св. Людв., Гран). Св. Павло називає Христа великим Архіє­реєм (Євр. 8,17), який "не має потреби, як архиєреї, щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу..." (Євр. 7, 27), котрий жертву­вав не тварин, а власне тіло (Євр. 10, 12), котрий небо пройшов (Жид. 4, 14), Своїм послухом згладив непослух Адама (Рим. 5, 19), виконував волю Отця  аж до хресної смерті (Филип, 2, 8). Кажемо, що Ісус Христос відчинив для нас небо, бо своєю хресною жертвою здобув для нас засоби ласки (жертву св. Літургії і св. Тайни), завдяки яким можемо повернути собі освячуючу ласку, а з нею стан дітей Бога (Гал. 4, 5) і право на небо (Гал. 4, 7). На підтвердження цього роздерлася завіса в Єрусалимській Святині, яка закривала Святая Святих, коли Ісус Христос умирав (Мат. 27, 51). Тому можемо мати надію, що завдяки пролитій Ісусом Христом крові увійдемо до небесного Царства, прийдемо до святості (Євр. 10, 19). Ключем до неба є Хрест (св. Золотоуст).

Ісус Христос звільнив нас і від тілесних наслідків перво­родного гріха, бо вмер замість нас, заслуживши тим самим для нас воскресіння; своїми словами і діями навчив нас, що маємо робити, щоб уже тут, на землі, жити щасливо, як у раю, володіти світом, підкоривши його собі; дав нам засоби, завдяки яким ми можемо відганяти і долати ворога нашої душі.

Ісус Христос був вільним від будь-якого гріха, у т. ч. первородного, тому не повинен був умерти, бо смерть є карою за первородний гріх. Але Він добровільно умер за нас і воскрес, щоб нам повернути життя вічне. Христос є "воскресінням і життям" (Йоан 11, 25). Живучи за наукою Христа, отримуємо справжнє внутрішнє задоволення, тобто маємо рай вже тут, на землі (Згадай слова Ісуса Христа до самарянки (Йоан 4, 13). Дотримуючись чеснот, яких навчив нас Ісус Христос словом і ділом (покори, доброти, милосердя і чистоти), виконуючи євангельські ради, ми можемо вберегти себе від спокус злого духа, але не від усіх, а тільки від тих, які загрожують спасінню нашої душі, бо Ісус Христос лише зламав силу чорта (Одкр. 1, 28), а знищить її тільки наприкінці світу (І Кор. 15, 24). Отже, завдяки нашому Спасителеві ми повернули майже все, що втратили через первородний гріх. Залишилися деякі наслідки первородного гріха: чуттєве бажання, хвороби, смерть, але отримали ми набагато більше, ніж утратили через заздрість диявола (Лев В.). Гріх був дуже великий, однак ласка ще більша (Рим. 5, 20). Тому говорить св. Августин: "О, щаслива провина, яка дала нам такого величного Спасителя".

ОБІТНИЦЯ СПАСИТЕЛЯ

Бог пробачив гріхопадіння людині, але не пробачив ангелам, бо гріх людей не був таким важким, як гріх ангелів. Люди не мали такого розуму, як ангели, і не згрішили з власної волі, а їх спокусив диявол. Врешті, люди частково визнали свою вину і шкодували, що завинили. Людство становить одну родину бо походять від одних прародичів. Вина одного (Адама) зашкодила всім, тому спасіння одного (Ісуса Христа) повинно було допомогти і дійсно допомогло всім. Бог не хотів через провину одного зробити нещасним увесь людський рід.

Відразу після гріхопадіння людей Бог обіцяв їм Спасителя. Бог сказав вужу: "Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову..." (Буття 3, 15), тобто цими словами Бог обіцяє покласти ворожнечу між дияволом і Дівою Марією, між прихильниками диявола і Сином Діви — Христом (Гал. З, 16). Діва Марія породить того, хто зітре силу чорта, тобто звільнить людський рід з-під влади диявола. Помиляються ті, які твердять, що цими словами Бог зазначив тільки відразу людини до вужів. Зрозуміло, що Божі слова мають глибинний зміст, який стосується того, хто взяв на себе подобу вужа. Ці Божі слова називаємо першим євангелієм, або першою радісною вісткою про Спасителя, обіцяний Спаситель не міг прийти відразу, бо люди ще не були готові прийняти таку велику ласку. Замість ласки Бог був змушений зіслати кари (потоп, знищення міст Содом і Гоморри).

Через 2000 літ Бог обіцяв Авраамові, що один із його нащадків буде Спасителем.

Авраам спочатку мешкав у місті Ур (місті вогню), в Халдеї, а потім у Харані, в Месопотамії. Він один серед загального упадку і грубого ідолопоклонства зберіг віру в єдиного Бога. Одного разу Бог сказав йому, що ним будуть благословенні всі народи землі (Буття 12, 2-3). Крім того, обіцяв йому Бог дуже численне потомство (Авраам є духовним отцем усіх вірних) (Рим 4. 11) і дарував йому та його нащадкам урожайний край — Палестину (Буття 12, 7). Цю ж обітницю Бог повторив, коли відвідав Авраама з двома ангелами (Буття 18) і коли Авраам, послушний Богові, хотів принести в жертву свого єдиного сина Ісаака (Буття 22).

Обітницю, дану Авраамові, Бог повторив пізніше Ісаакові і Якову, а тисячу років пізніше цареві Давиду.

Ісаакові Бог об'явився тоді, коли він, терплячи голод, хотів переселитися до Єгипту (Буття 26, 2); Якову тоді, коли він утік із батьківського дому і побачив у сні драбину, що сягала до неба (Буття 28, 12). Цареві Давидові (1055 -1015) за дорученням Бога пророк Натан звістив, що один з його потом­ків буде Сином Божим, який покладе початок вічного царства (II Цар 7, 12). Божих мужів, які жили на початках людського роду, з покоління яких вийшов Спаситель, називаємо патріархами або праотцями. Нараховуємо 10 патріархів перед потопом (перший Адам, останній Ной) і 12 патріархів, які жили після потопу (перший Сем, останні Авраам, Ісаак і Яків). Усі патріархи жили дуже довго. Перед потопом — до тисячі літ, після потопу — до 400, найменше до 150 літ. Цьому сприяли особливий спосіб життя, постійне перебування на свіжому повітрі, корисніші для здоров'я кліматичні умови, а насамперед Боже провидіння, яке надихало їх на виховання майбутніх поколінь. Патріархи для своїх сучасників були тим, чим для нас є Церква і св. Письмо.

Пізніше Бог посилає пророків, які, натхнені Богом, пророкували прихід Месії, розповідали про Його особу, страсті, які Йому суджено пережити, і прославляли майбутнього Спасителя людського роду.

Пророки — це мужі, натхнені Богом, які за наказом Бога і від Його імені промовляли до єврейського народу. Їх основним завданням було стримати людей від гріхів, картати їх за сповнені гріхи і готувати до приходу Спасителя. Пророками ставали люди різних станів. Ісаія, наприклад, був з царського роду, Амос був пастухом, Єлисей — хліборобом. Цих мужів Бог наділяв даром творити чуда і пророкувати майбутнє, щоб кожен міг упізнати в них Божих післанців. Пророки вели суворий спосіб життя, багато з них не одружувалися (Ілля, Єлисей, Єремія). Пророки сміливо говорили правду і користувалися великою повагою серед народу. Та, незважаючи на це, їх жорстоко переслі­дували, і тому багато з них загинули мученичою смертю (Мат. 23, ЗО). Загалом було біля 70 пророків. Великим пророком був Мойсей (Второзак. 34, 10). Найбільшим же пророком був Ісаія, пророцтва про Спасителя якого такі чіткі, що можна було б назвати його Євангелістом (св. Єр.). Останнім пророком був Малахія, який жив біля 450 р. перед Христом Найбільше значення мають ті пророки, які залишили після себе писання; таких ділимо на чотирьох більших і тринадцятьох (враховуючи Варуха) менших пророків.

ПРОРОЦТВА ПРО ПРИХІД МЕСІЇ

Месія народиться у Вифлеємі.

Пророк Міхея (біля 700 р. перед X р.) каже: "Ти ж, Вифлеєме-Єфрато ¹), занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі; його походження із давніх-давен, з днів споконвічних".

Месія прийде до зруйнування святині.

Коли євреї повернулися з вавилонської неволі, розпочато відбудову святині (536 р. перед Хр.). Старці, які ще пам'ятали давню святиню, бачили ще на початку відбудови, що нова святиня поступається колишній і в об'ємах, і красою, тому почали нарікати. Але їх потішив пророк Аггей, кажучи, що у новій святині виступить очікуваний Спаситель і вкриє її набагато більшою славою, ніж мала коли-небудь давня святиня (Агг. 2, 8-10). Цю святиню знищив Тит у 70 р. після Хр., від того часу її не відбудовано.

Месія прийде, коли ще буде існувати єврейське царство.

Яків перед смертю благословив своїх синів, а Юді сказав: "Берло від Юди не відійде, ні жезл із-поміж стіп у нього, поки не прийде той, якому він належить..." (Буття 49, 10). Пророцтво здійснилося, бо єврейське царство перестало існувати в 70 р. після Христа, відтоді євреї розійшлися по всій землі. Юда позбувся берла в 39 р. перед Христом, бо в той час прийшов до влади установлений римлянами поганин-чужоземець Ірод (+3 р. після Хр.).

Даниїл (605-530 перед Хр.) пророкував, що від часу відбу­дови Єрусалиму (453 р.) до публічного виступу Месії мине 69 річних седмиць (тобто 69x7 років), а до смерті Месії — 69 з половиною річних седмиць.

Цю вість Даниїл отримав від Архангела Даниїла, коли одного разу складав жертву і молився про звільнення з вавилонської неволі (Дан. 9, 21).

Цар Кир дозволив євреям відбудувати святиню І будинки (536 p.), але заборонив відновлювати мури міста. Лише Цар Артаксеркс на 20 році свого панування (453 р.) велів відбудувати мури і брами Єрусалиму (II Ездр. 2,1-8). Отже, коли до 453 року додамо 483 (69x7) або 486,5 (69x7), одержимо якраз ЗО рік (відповідно 33,5) після народження Христа.

Месія народиться з покоління Давидового, з Діви.

Через пророка Ісаію звістив Бог цареві Ахазові, що може бажати якогось знаку Божої всемогутності. Але цар не схотів жодного знаку, тоді пророк сказав: "Оце ж сам Господь дасть вам знак: ось дівиця зачала, і породить сина, і дасть Йому ім'я Емануїл" (Іс. 7,14). Через пророка Єремію Бог проро­кує: "... пробуджу для Давида праведний пагін, що владарюватиме як цар і буде мудрим, буде чинити на землі суд і справедливість" (Єр. 23, 5).

Перед Месією прийде предтеча, який буде навчати в пустині і буде вести ангельський спосіб життя.

Ісаія говорить про предтечу так: "Голос чути: Стеліть Господеві дорогу в пустині, рівняйте у степу шлях нашому Богові! Нехай кожна долина заповниться, кожна гора й пагорб нехай знизиться!" (Іс. 40, 3-4). Малахія каже: "Оце я посилаю гінця мого, й він приготує дорогу передо мною і Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій" (Мал. З, 1). Тим предтечею Месії був Йоан Хреститель.

З Месією зійде нова зоря.

Чародій Валаам пророкує цареві моавитян: "Бачу його, та не під теперішню пору, дивлюся на нього, та не зблизька. Зійде бо зірка з Якова, здійметься берло з Ізраїля..."(Числа 24,17)

Три царі (мудреці) з далеких країв принесуть Месії дари і поклоняться Йому (Пс. 71, 10).

Коли народиться Месія, буде вбито багато дітей.

"...У Рамі чути голосіння, лемент, гірке ридання: Рахиль плаче за дітьми своїми, розважитись не хоче, бо їх уже немає" (Єр. 31, 15). Рахиль, мати великого племені, яка померла у Вифлеємі і там же похована (Буття 35, 19), символізує тут весь ізраїльський народ.

Месія втече до Єгипту (Іс. 19,1) і повернеться звідти (Ос.

11,11).

ПРОРОЦТВА ПРО ОСОБУ МЕСІЇ

Месія буде Сином Божим.

У другому псалмі Бог говорить до Месії: "Син мій єси ти, я породив тебе сьогодні" (Пс. 2, 7).

Месія буде Богом і людиною одночасно.

"Бо хлоп'ятко нам народилося, сина нам дано, влада на плечах у нього, і дадуть йому ім'я: "Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру" (Іс. 9, 5).

Месія буде великим чудотворцем.

 "... він прийде й спасе нас. Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить, язик німого піснею озветься..." (Іс. 35, 4-6).

Месія буде священиком, як Мелхіседек.

У псалмі Давида говорить Бог Отець до Месії: "Ти — Єрей повіки на зразок Мелхіседека" (Пс. 109, 4). Христос жертвував хліб і вино під час Тайної вечері, і понині щодня жертвує на престолах через своїх заступників священиків.

Месія буде великим пророком і учителем.

Бог сказав Мойсееві: "Я викличу для них з-посеред їхніх братів пророка такого, як ти" (Второзак. 18, 18). Тому євреї називали Месію "пророком, що має прийти у світ" (Йоан 6, 14).

Отже, Месія повинен був навчати і пророкувати (Іс. 49, 1-6).

Месія буде Царем нового Царства (Єр. 23, 5), яке буде непереможним і вічним (Дан. 2, 44).

Цією державою Месії є всесвітня католицька Церква. Христос перед Пилатом називає себе Царем (Мат. 27, 11), але додає, що Його Царство є духовним Царством.

Пророцтва про страсті Месії.

Месія в'їде до Єрусалиму, сидячи на ослиці (Зах. 9, 9).

Буде проданий за ЗО срібняків.

Біля 500 року перед Хр. Захарія провістив: "...І вони відважили мені мою плату — тридцять срібних. Але Господь сказав мені: "Кинь її до скарбниці, ту дорогу ціну, за яку вони мене оцінили".

І взяв я тридцять срібних і вкинув у дім Господній, у скарбницю" (Зах. 11, 12-13).

Месію зрадить один з його товаришів (Пс. 40, 10; Йоан 13, 30).

Учні покинуть Його під час Його страстей (Зах. 13, 7).

Коли піймали Ісуса Христа, учні покинули Його і повтікали (Мар. 14, 50), лише Петро та Йоан ішли за Ним аж на подвір'я архиерея (Йоан 18, 15).

З Месії будуть кепкувати (Пс. 21, 7), будуть Його бити, плювати на Нього (Іс. 50, 6), бичувати Його (Пс. 72, 14), увінчають терням (Піснь піс. З, 11), будуть напувати жовчю і оцтом (Пс. 68, 22).

Коли Христос висів на хресті, ті, що проходили повз нього, насміхалися і богохулили (Мар. 15, 29). Глузували над Ним і первосвященики і книжники, кажучи: "Інших спасав, а себе не може спасти!" (Мар. 15, 31). У архиерея Анни Спасителя вдарив по обличчі архиєрейський слуга, бо йому не сподобалася відповідь Христа (Йоан 18, 22). Коли Спаситель визнав перед Каяфою, що Він — Син Божий, дехто став плювати на Нього, інші били Його кулаками (Мат. 26, 67). Пилат наказав бичувати Ісуса Христа (Йоан 19, 1), його воїни увінчали чоло Учителя терновим вінцем, одягли Месію в багряний плащ, били тростиною по голові, по обличчі і насміхалися над Ним (Мар. 15, Йоан 18). На Голгофі подали Спасителеві, який конав на хресті, вино з жовчю (Мар. 15, 23).

Його одяг ділитимуть жеребкуванням (Пс. 21, 19).

Воїни ділили під хрестом одяг Спасителя; кому дістанеться верхній одяг, вирішував жеребок (Йоан 19, 23).

Руки і ноги будуть пробиті (Пс. 21, 17).

Засуджених лише прив'язували до хреста шнурами, але Спасителя було прибито цвяхами. Тому Месія міг пізніше показати свої рани Томі і сказати: "Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій" (Йоан 20, 27).

Месія умре серед розбійників.

Ісаія говорить: "... і був зачислений до лиходіїв" (Іс. 53, 12). Ісус Христос умер на хресті між двох теж розіп'ятих розбійників (Лук. 23, 33).

Месія буде терплячим у своїх муках, як ягня (Іс. 53, 7), і навіть молитиметься за своїх ворогів (Іс. 53, 15).

Месія умре добровільно за наші гріхи (Іс. 53, 4-7).

Пророцтва про прославлення Месії

Месія матиме дуже гарний гріб.

"... і житло його буде славне" (Іс. 11, 10).

Його тіло буде нетлінним (Пс. 15, 10).

Месія повернеться на небо (Пс. 63, 34) і засяде праворуч Бога Отця (Пс. 109, 1).

Його наука з Єрусалиму, з гори Сіон (Йоіль, 2, 28; Пс. 109,4), пошириться по усій землі.

До Його Царства увійдуть і віддадуть честь Месії поганські народи всієї землі (Пс. 21, 28-29).

Убивці Месії (євреї) будуть жорстоко покарані і розсіяні поміж народами (Второзак. 28, 64).

Єрусалим разом зі святинею буде знищений, занепаде єврейське священство, святиню ніколи вже не відбудують (Дан. 9, 26-27; Ос. З, 4).

В усіх куточках землі будуть приносити чисту жертву (Малах. 1, 11).

Колись Месія буде судити всіх людей (Пс. 109, 6), а перед судом зішле на землю Іллю (Малах 4, 5).

У Старому Завіті майбутнє життя Месії було представлене у численних прообразах.

Прообразами називаються образи, події або речі, які образно представляють нам те, що має бути. План будівництва представляє нам, як виглядатиме будинок. Поява тіні на дорозі вказує на те, що наближається людина. Сяйво на сході заповідає появу сонця. Деякі найважливіші справи патріархів були предтечами пізніших справ Ісуса Христа, майже всі найважливіші єврейські релігійні обряди пізніше знайшли відбиток у християнських обрядах (І Кол, 2, 17). Старий Завіт до Нового відноситься так, як тінь до дійсності (Євр. 10,1), як образ до предмету, який представляє. Новий Завіт скривається у Старому, а Старий стає зрозумілим через Новий (св. Авг.).

Прообразами страстей і смерті Месії були Авель, Ісаак, Яків, Йосиф, Давид, пасхальне ягня, жертва в день примирення і мідяний вуж.

Авель — перший праведник між людьми, Ісус Христос — перший між всіма святими. Авель-пастир складає милу Богові жертву, брат з ненависті убиває його; Христа убивають його брати євреї.

Ісаак — єдиний, улюблений син свого отця, сам несе на гору дерево, покірно клякає на жертовному вівтарі, але Ангел повертає його батькові; Ісус Христос, принісши себе в жертву, воскресає.

Якова переслідує рідний брат, але він прощає йому; Ісуса Христа переслі­дують євреї, але вони поєднаються з ним наприкінці світу. Яків, хоч має багатого батька, іде в чужу землю, щоб привести звідти побожну жінку; Ісус Христос сходить на землю, щоб узяти тут собі святу обручницю — Свою Церкву. Щоб завоювати любов обручниці, Яків довго служить; для любові Церкви Христос служить людям 33 роки. Яків мав дванадцять синів, най­улюбленішим був Йосиф; Христос мав дванадцять апостолів, найулюбленішим був Йоан (Буття 25-33). Брати з ненависті продають Йосифа за 20 срібняків у неволю, він терпить у в'язниці між двома злочинцями; Ісуса зраджують за ЗО срібняків, Він гине на хресті між двома розбійниками. Йосиф, отримавши найбільшу шану, рятує свій народ від голодної смерті; Ісус Христос, давши людям Євангеліє, рятує їх від смерті душі.

Давид народився у Вифлеємі, у молодості зазнав зневаги, озброєний пра­щею і камінням перемагає велетня Голіяфа. Ісус Христос на хресному дереві перемагає диявола п'ятьма Своїми ранами.

Давида вибирають царем; Ісус Христос є царем Церкви.

Євреї перед виходом з Єгипту в надвечір'я великого свята вбивають великоднє ягня, невинне ягня є одночасно і жертвою, і їжею, його кров на дверях єврейських домівок охороняє від дочасної смерті; кров Ісуса береже нас від смерті духовної.

У день примирення священики покладають руки на жертовного козла, визнають гріхи всього народу і виганяють козла в пустиню, щоб там загинув (Числа 29); Ісус Христос бере на себе гріхи всього людства і йде в пустиню земного життя проти смерті. Мойсей наказав вивісити в пустині мідяного вужа; хто, укушений змією, подивиться на нього — вилікується. (Числа 21, 6-9). Ісуса Христа розпинають на хресному дереві, хто вірить у Нього — отримає спасіння. Тому Ісус Христос каже: "Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, — так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним" (Йоан 3, 14-15).

Прообразами учительської місії Христа були Ной, Мойсей і Архангел Рафаїл.

Ной — єдиний праведний між своїми сучасниками, Ісус Христос — єдиний без гріха; Ной будує корабель, Ісус — Церкву; Ной рятує людський рід від загибелі, Ісус — від вічної смерті; Ной складає милу Богові жертву, вийшовши з корабля після закінчення потопу, Ісус, Ідучи зі світу; за посередництвом Ноя Бог дає людям новий завіт і посилає їм райдугу, як знак, що не буде більше карати людство потопом; подібно Бог робить і з Ісусом, даючи Його нам у Пресвятій Євхаристії.

Мойсей, будучи дитиною, щасливо уникає загибелі, проводить юність у Єгипті, 40 днів перед оголошенням законодавства постить; Ісус поводиться так само перед оголошенням Євангелія. Мойсей звільняє ізраїльтян із неволі і веде їх до обіцяної землі, Ісус Христос звільняє нас із неволі диявола і веде до Церкви. Мойсей творить чудеса для підтвердження свого Божого післан­ництва, молиться за свій народ, з'являється на горі Синай (Христос — на горі Тавор), є посередником Старого Завіту (Ісус — Нового).

Архангел Рафаїл сходить з неба, щоб керувати вчинками Товії, Ісус Хрис­тос — усього людства; супроводжує його досить довго (Ісус — 33 роки), звільняє його від сліпоти (Ісус - від сліпоти духовної) і від чорта (Тов.).

Прообразом священичої місії Месії є Мелхіседек.

Мелхіседек (цар справедливості) був царем Салиму (царем світу). Ісус Христос є вічним Царем справедливості і світу. Мелхіседек не лише цар, але і священик, жертвує хліб і вино (Буття 14).

Прообразом воскресіння є Йона.

Йона три дні перебуває всередині риби (Христос стільки ж у лоні землі) (Мат. 12, 40). Йона закликає до покаяння ніневітян, Ісус Христос - євреїв (Йона, 3).

Прообразом Христової Церкви є корабель Ноя.

Корабель Ноя, збудований з міцного дерева, рятує людей від смерті (від духовної смерті нас рятує Церква, переказуючи заслуги хресного дерева). Поза кораблем рятунку не було (нема спасіння поза Церквою). На кораблі Ноя знаходилися різні тварини (до Церкви належать всі народи). Хвилі підносили корабель щораз вище (переслідування очищають і зміцнюють Церкву). Корабель опинився на скелі (Церква стоїть на камені (скелі), прообразом якої є Петро).

Проробразом Пресвятої Євхаристії є манна.

Манна була білою, як вовна ягняти, була для ізраїльтян щоденним кормом (Христос щодня сходить на престол), падала з неба лише протягом переходу євреїв через пустиню (Таїнство Пресвятої Євхаристії приймаємо лише під час нашої дочасної мандрівки).

Людство готується до приходу Спасителя.

Бог вибрав собі ізраїльський народ, нащадків Авраама і Сам готував його до приходу Спасителя.

Потоп відбувся приблизно 1650 року після створення людини. Авраам, прийшов на світ 300 років пізніше, тобто десь біля 1950 р. перед Христом. Бог покликав його з його вітчизни до святої землі Палестини (Буття 12). Потомкам Авраама (ізраїльтянам) Бог визначив долю святого народу ("Ви будете в мене царством священиків, народом святим" Вихід 19, 6). Те, що Бог вибрав один народ серед інших, не означало, що Він інші народи ігнорує, навпаки, це свідчить про те, що Бог піклувався про все людство. Кожного разу, обіцяючи людям прихід Спасителя, Бог зазначав, що той Спаситель як нащадок вибраного народу, ущасливить всі народи (Буття 12, 3; 26, 4; 28, 14).

Бог готував вибраний народ до приходу Спасителя, випро­бовуючи його, даючи йому суворі закони, творячи чуда, навчаю­чи його через пророків.

Вибраний народ більше любив м'ясо, ніж свободу (Вихід 16, 3). Тому Бог і випробував його (згадаймо наказ фараона вбивати всіх хлопців, голод і спрагу в пустині, отруйних змій, напади ворогів, неволю І гніт суворих царів). Ізраїльтяни були народом надто приземленим і диким, і тому Бог посилав йому Свої закони серед громів і блискавиць, а обітниці поєднував з погрозами (св. Золот.).

Ізраїльтяни були схильними до ідолопоклонства (згадаймо вшанування ними золотого тільця (Вихід 31, 1). Чуда, які творив Господь (чуда в Єгипті, чудесний перехід через Червоне море, а пізніше через Йордан, манна небесна, вода зі скелі, падіння мурів єрихонських і т. п.), повинні були зміцнити їх віру в єдиного правдивого Бога.

Віру в єдиного Бога повинні були зміцнювати і пророки, вони ж покликані були будити в людях щораз сильніше прагнення приходу Спасителя.

З ІСТОРІЇ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ

Нащадки Авраама спочатку перебували в Палестині, а потім перемістилися до Єгипту, де провели в тяжкій неволі 400 років.

Господь Бог покликав Араама до Палестини біля 2000 року перед Христом. Авраам замешкав у Хевроні (на захід від Мертвого моря). Він мав сина Ісаака, якого повинен був принести в жертву Богу на горі Морія. Ісаак мав двох синів, Езава і Якова. Яків підступом домігся батьківського благословення і права первородства, внаслідок чого був змушений утекти з дому. Яків (чи Ізраїль) мав дванадцятьох синів. Йосиф, один із них, став віцекоролем Єгипту, покликав туди своїх близьких (їх було 66) і віддав їм у володіння урожайний край Гессем, який знаходився на схід від гирла Нілу (1900 р. перед Хр.). Чисельність євреїв зростала. їх називали "синами Ізраїля" або "ізраїльтянами". Вони терпіли страшний гніт з боку фараона.

З єгипетської неволі євреїв вивів Мойсей, який разом зі своїм народом 40 років блукав у пустині.

Біля 2 млн. людей (в т. ч. 600 тис. воїнів) покинуло Єгипет і перейшло Червоне море (в 1500 році перед Христом). В арабській пустині Бог живив їх чудесною манною, а на горі Синай дав їм 10 заповідей. Мойсей умер на горі Навав, не дійшовши до обіцяної землі.

Євреї здобули обіцяну землю під проводом Ісуса Навина, однак ще понад 300 років тривала їхня боротьба з ворогами (з 1450 по 1100 р. перед Христом).

Ісус Навин, нащадок Мойсея, поділив захоплену обіцяну землю між 12 єврейськими родами. Боротьбу з ворогами очолювали судді, хоробрі мужі, які, натхнені Богом, вели народ до перемог, а також встановлювали закони. Такими суддями були Гедеон, Єфте, Самсон, Самуїл (останній суддя).

Пізніше ізраїльтянами керували царі Савл, Давид і Соломон (з 1100 до 975 перед Христом).

Савл був суворим володарем; його нащадок Давид (1055-1015) відзначався великою побожністю; саме він є творцем більшості псалмів. Бог обіцяв Давидові, що саме з його роду вийде очікуваний Спаситель. Нащадок Давида Соломон збудував у Єрусалимі величну святиню (1012). Він відзначався великою мудрістю. Йому належать Приповістки, Пісня пісень і Екклезіаст (Проповідник).

Після смерті Соломона держава розпалася на дві частини: царство Ізраїльське на півночі (975-722) і царство Юдське на півдні (975-588).

Нащадком Соломона був його син Ровоам. Він обклав народ ще більшими податками, ніж його батько. Тому від нього відокремилися 10 північних родів, які утворили окреме царство (Ізраїльське). А два роди, Юди і Веньяміна, залишилися вірними Ровоамові — вони утворили царство Юдське.

Населення о§ох держав відвернулося від правдивого Бога, і тому Бог допустив, що ці держави були завойовані ворогами, а населення потрапило в неволю.

19 царів, які правили Ізраїльським царством, ввели з часом у краю ідоло­поклонство, не бажаючи, щоб піддані відбували паломництва до єрусалимської святині. Бог посилав до народу пророків, які закликали його схаменутися і грозили Божою карою, але марно. Нарешті в 722 р. асирійський цар Сальма-нассар захопив державу, поневоливши її мешканців. Після падіння асирійської держави в 606 р. євреї перейшли під владу вавілонців, а в 583 р. — під владу перського царя Кира.

Юдським царством правили 20 царів, воно утрималося довше. Завоював його вавилонський цар Навуходоносор. У 588 р. було зруйновано Єрусалим і святиню.

Визволившись із неволі у 536 p., євреї жили спокійним життям аж до 203 р., в якому ними заволодів жорстокий сирій-ський цар Антіох.

У 606 р. мешканці обох царств об'єдналися. Відтепер усіх їх називали євреями. Перський цар Кир, який у 538 р. захопив вавілонську державу, дозволив євреям повернутися до своєї вітчизни і відбудувати святиню. Князь Зоровавель повів 42 тис. євреїв до Єрусалиму. Було закінчено будівництво святині в 516 р., У 453 p. Цар Артаксеркс дозволив євреям відбудувати і мури міста. Понад 200 років євреї спокійно жили під владою персів. У 330 р. Перська держава впала під натиском Олександра Великого, македонського царя. З цього часу ними правили різні володарі, а з 202 р. над ними запанував цар Антіох Епіфанес IV. Цей правитель жорстоко переслідував євреїв за його релігійні переконання. Напр., він примушував 7 братів макавейських і старця Єлеазара їсти вепрове м'ясо і наказував мучити їх; він велів помістити в єрусалимській святині ідолів.

У тривалій боротьбі євреї вибороли собі свббоду і на сто років повернули владу своїм царям (140-39 р. перед Христом).

Очолили боротьбу євреїв за свободу хоробрі Макавеї (батько і 5 синів), унаслідок чого було скинено сирійське ярмо. У цій боротьбі загинуло багато євреїв, які мали при собі ідолопоклонську жертву. Один з макавейських братів, Симон, став царем і архиєреєм Юдеї. Його нащадки зберігали державну незалежність до 64 р. перед Христом, коли єврейське царство було захоплене римськими військами під проводом Помпея.

У 38 р. перед Христом царем Юдеї став поганин Ірод.

Сталося це внаслідок повстання євреїв проти римлян. Римляни скинули з престола пануючого тоді царя й обрали царем поганина, Ірода Великого (39 p.). Ірод був єврейським царем, але євреєм не був. У час його панування прийшов на світ очікуваний Месія, тоді ж вирізали дітей у Вифлеємі. Ірод Великий умер за 3 р. після Христа, його наступником став Ірод Антипа (3-40 р. після Христа). Саме він наказав убити Йоана Хрестителя, він насміхався над Хрис­том. Після нього правив Ірод Агриппа, за наказом якого було стято св. Якова й ув'язнено св. Петра. Велів називати себе Богом, за що його живцем з'їли хробаки (умер у 44 р. після Христа). У 70 p. після Христа римський імператор Тит, син Веспасіана, знищив Єрусалим, а євреї розбіглися по всій землі.

Інші народи Землі Бог готував до приходу Месії або за допомогою вибраного народу і чесних людей, або застосовуючи надзвичайні справи.

Євреї вели торгівлю з поганськими народами і т. ч. були з ними тісно пов'язані. Так до поган дійшли св. Книги, які були перекладені на різні мови. Неволя, в якій євреї перебували разом з поганами, теж зближувала їх. Завдяки євреям погани пізнавали правдивого Бога та пророкування приходу Спасителя. Товія, натхнений Св. Духом, закликає: "Славіте його, діти Ізраїля, перед народами, бо як він розвіяв вас проміж ними, то там показав він свою велич. Вознесіте його перед усіма живими, бо він — Господь і Бог наш, він — наш Отець по всі віки" (Тов. 13, 3-4).

Бог знаходив серед поган чесних мужів, які голосили Його славу, або посилав християнських мужів до поган (напр., Сократа, грецького мудреця, який навчав, що є лише один Бог, Творець світу, говорив про недоречність ідолопоклонства, сам вів дуже строгий спосіб життя, був безкорисливим, добрим і відважним; за проповідницьку діяльність його було засуджено на смерть у 399 р. перед Христом). Можна назвати теж Йову, який проповідував у Арабії, Йосифа (в Єгипті), Йону (в Ніневії), Даниїла (у Вавилонії). Ці мужі були наділені високими чеснотами, безстрашним визнанням віри, для їх охо­рони Бог не раз здійснював чуда (звільнення трьох юнаків із печі, Даниїла з ями з левами). Усе це повинно було переконати поган у тому, яким Бог є правдивим. Часто погани переходили на іудейську віру; таких новонавернених називали прозелітами.

Не раз Бог навчав поган надзвичайними справами: трьох мудреців вела до Христа чудова зірка (Мат. 2, 3), сотнику Корнилію в Кесарії явився Ангел (Діян. Ап. 10, 3), цареві Балтазару — таємнича рука, яка писала на стіні (Дан. 5), Навуходоносору — чудесне видіння, що стосувалося правдивого Бога і Месії (Дан. 2), тому і погани прагнули приходу Спасителя.

Перед зісланням Спасителя Бог учинив так, що у всіх народів з'явилося велике прагнення приходу Месії.

Найбільший розбрат і замішання в релігійних справах панували між євреями. Запекла боротьба точилася між трьома великими сектами: багатими садукеями, які не визнавали позагробного життя; фарисеями, які зовні дуже ретельно дотримувались релігійних настанов, але в серці були облудними; і есеями, які жили відокремлено від світу і вели строгий спосіб життя. Серед поган, незважаючи на розквіт філософії, панувало абсолютне невігластво у справах релігії і нечуваний моральний занепад. Погани поклонялися стільком богам, що, за словами історика Гезіора, важко було усіх хоча б перелічити. Погани віддавали честь предметам, злочинцям, тваринам. Вони вважали своїх богів опікунами злочинів, тому і вшановували їх у злочинний спосіб, найчас­тіше неморальними вчинками, часто приносили їм у жертву людей. Однак багато поган розуміли загальний занепад і прагнули порятунку.

Римський поет Горацій в одній з од сумує з приводу громадянських воєн, благаючи: "Прийди врешті, Сину дівиці, побудь серед свого народу. Втішайся тим, що називатимуть тебе отцем і царем". Свого часу ще Сократ говорив, що зійде з неба якийсь посередник між небом і землею і дасть людям науку про обов'язки щодо Бога і людей. Людство перед приходом Ісуса Христа було подібне до хворого, утомленого хворобою, який чекає на лікаря; до зів'ялої рослини, яка чекає на росу.

Коли і де жив Спаситель?

Спаситель жив на землі приблизно 2000 років тому. Він загинув на хресті у віці 33 років

Від часу народження Ісуса Христа розпочинається християнське літочислення.

На початку християнства літочислення велося по періодах панування римських консулів.

За панування Діоклеціана (час жорстокого переслідування християн) відлік часу вівся від дня вступу на престол цього імператора (284 p.). Ця доба зветься добою Мучеників. Першим розпочав літочислення від хвилини втілення Ісуса Христа, тобто від Благовіщення Пресв. Богородиці, Діонісій (525 p.). Від народження Ісуса Христа літочислення вів імператор Карл. Але слід знати, що це літочислення не зовсім точне, бо Діонізій трохи помилився, визначаючи рік народження Христа. Насправді Ісус Христос народився на 4 роки раніше. Євреї мають інше літочислення — від року створення людини.

Час, який передував приходу Христа, називаємо Старим Завітом, час після його приходу — Новим (Євр. 9, 15-17).

Використовуємо слово завіт (заповіт, виявлення волі щодо передачі у спадок майна і т. п. у випадку смерті), бо як перед приходом Христа, так і після нього Бог оголошував людям свою святу волю і гарантував спадок на випадок смерті Спасителя (тобто спадок, який набере ваги завдяки смерті Спасителя). Євреям Бог запевнив успадкування обіцяної землі, християнам — неба. Час перед Христом можна назвати Старим Перемир'ям, бо у цей час Бог заключав перемир'я з багатьма мужами (Ноєм, Авраамом, Яковом, і, за посередництвом Мойсея, з ізраїльським народом на горі Синай).

Ізраїльський народ присягнув дотримуватись даних заповідей, а Бог за те обіцяв ізраїльтянам захист і благословення. Час після Христа можемо назвати Новим Перемир'ям, бо тоді Бог обіцяє людям через свого посередника Ісуса Христа освячення і вічне життя, якщо вони дотримуватимуться заповідей любові. Старе Перемир'я було освячене кров'ю жертовних тварин, Нове — Найсвятішою Кров'ю Ісуса Христа.

Старим або Новим Завітом називаємо і святі книги, написані перед або після Христа. У цих книгах висловлена Божа воля і обіцянка людям успад­кування Царства Божого.

Краєм, де розгорнулася діяльність Спасителя, була Палестина.

Перша назва Палестини — Ханаан, наступна - Юдея, але найчастіше її називали "обіцяною землею" (тобто обіцяною Богом) або "Святою Землею" (освяченою перебуванням на ній Ісуса Христа).

Палестина — невеликий за територією край (500 кв. миль). Вздовж її можна було пройти за 90 годин, впоперек — за 30. Проте Палестина знаходилася майже всередині стародавнього світу, що сприяло поширенню з цього краю справжньої релігії. Це був дуже родючий край, його мешканці задовільнялися плодами своєї праці і в тому плані вони були незалежними від сусідів. Від сусідніх країв Палестину відділяли море і пустиня, тому євреї безпосередньо не контактували з поганами. За часів Ісуса Христа край заселяло 5 млн. мешканців, з них 1 млн. становило населення Єрусалиму.

Палестина лежить на побережжі Середземного моря по обидва боки ріки Йордан. На півночі Палестина межує з Фінікією, на сході — з сирійсько-арабською пустинею, на півдні — з Арабією, на заході — з Середземним морем. Йордан - це широка ріка зі швидкою течією, вода в ній жовта. Ріка перепливає через озера Мером, Генезарет (тут була заспокоєна буря, тут проповідував Ісус, тут Спаситель ходив по воді і тут доручив Петрові керівництво Церквою). Йордан впадає до Мертвого моря, яке стоїть на місці міст Содоми і Гомори і вода цього моря дуже солона і тому не придатна для життя живих істот. До Йордану впадає Карит, над яким свого часу перебував Ілля; до Мертвого моря впадає Кедрон, через який втікав Давид і який переходив Ісус Христос перед смертю.

Палестина ділилася на Юдею, Самарію, Галілею і Перею, в яку входили Ітурія і Трахонітіс.

Найревніше дотримувались правдивої віри мешканці Юдеї. Мешканці Самарії були ідолопоклонниками, за що їх ненавиділи євреї. Галілея, особливо на півночі, була поганською, євреї зневажали її мешканців.

Єрусалим зі своєю величною святинею був найважливішим містом Палестини.

Єрусалим (місце спокою) називали також містом чотирьох горбів, тому що лежав на чотирьох горбах. Найвищою була гора Сіон, на якій красувався палац Давида, тут знаходилася господа, в якій відбулася Тайна вечеря. На схід від гори Сіон височіла гора Акра, на якій було джерело і Силоамський став. Гора Морія знаходилася на півночі. На цій горі була святиня і на ній колись повинен був бути принесеним у жертву Богові Ісаак. Ще далі на північ височіла гора Везета. На захід від Морії, вже за мурами міста, знаходилася гора Голгофта, яку називали теж Кальварією, на якій розп'ято Спасителя. Між горами лежать дві долини: південна — Геннон (пекло — на ній колись ізраїльтяни жертвували Молохові своїх дітей) і східна — долина Йосафата (Божого суду, бо вважалося, що саме тут колись відбудеться загальний суд). Тут протікав Кедрон. На схід від долини Йосафата підносилась гора Оливна, улюблене місце Ісуса Христа, а на ній Гетсиманський сад.

Першим царем Єрусалиму був Мелхіседек (2000 перед Хр.) Через 400 років (588 р.) Єрусалим було зруйновано вавилонським царем Навуходоно­сором, але у 536 р. місто відбудували, а у 70 р. після Христа знову Єрусалим був зруйнований римлянами під керівництвом Тита.

Святиня, побудована на горі Морія з білого тесаного каменя, являла собою великий подовгастий чотирикутник. Здалека здавалося, що вершина гори покрита снігом. Через браму в мурі входилося у притвор для народу, далі — у притвор для священиків, де знаходився жертовник для цілопалення. Посере­дині притвору для священиків на підвищенні стояла власне святиня (її розміри: 30x10x15 м), яку покривав плоский дах з кедрового дерева. Власне святиня ділилася на три частини: присінок, "Святая" і "Святая Святих" (найсвятіше місце). Стіни двох останніх були викладені золотими плитами і розділені багато оздобленою завісою, яка у хвилину смерті Спасителя роздерлася верху до низу.

У "Святая Святих", між двома великими позолоченими Херувимами, стояв Кивот завіту, а у нім знаходились таблиці із заповідями. Тут у хмарі царствував Бог. Святиню збудував цар Соломон у 1000 р. перед Христом. Вона була зруйнована Навуходоносором у 519 p. відбудована (але вже без Кивота завіту). За часів Ісуса Христа її відновив цар Ірод. Повністю святиню було відновлено у 64 р. після Христа, але вже у 70 р. після Хр. її знищили римляни. У 361 р. після Хр. імператор Юліан намагався відновити святиню, але землетрус зруйнував вже відбудоване, а вогонь розігнав робітників. Святиня не буде відбудована до кінця світу.

На другому місці після Єрусалиму стоять міста Вифлеем і Назарет.

Юдейське місто Вифлеем, місце народження Спасителя, знаходився на півдні, від Єрусалиму, далі на південь розташовувався Хеврон, місце перебування Авраама, Ісаака і Якова, а також батьківщина родичів св. Йоана Хрестителя. На схід від Єрусалиму знаходилася Витанія, де мешкав Лазар, і пустиня Кварантанія, де постив Ісус Христос протягом 40 днів. На північному сході лежало місто Єрихон, звідки походив митар Закхей, на півночі — Еммаус, де Ісус Христос, воскресши, об'явився двом учням. Над морем лежало відоме в період хрестоносних воєн місто Йопія, де Петро воскресив Тавиту і звідки покликав його сотник Корнилій. На південь від Йонії, понад морем, простягався край филистимів з містами Газа і Аскалон. На захід від Мертвого моря пролягла юдейська пустиня, де перебував св. Йоан Хреститель - предтеча Ісуса Христа.

Столиця Самарії, Самарія, знаходилася майже посередині краю. Коло Сихему (на південь від столиці) знаходилася криниця Якова, біля якої Ісус Христос розмовляв з самарянкою. На сході — гора Гарізім, на якій було збудовано самарянську поганську святиню; на півдні — Силоам, де протягом 350 років зберігався Кивот завіту. Вздовж побережжя Середземного моря тягнуться врожайні низовини Сефала і Сарон, над морем лежить Кесарія — тут мешкали римські намісники. На північному заході, над морем, здіймалася гарна і врожайна гора Кармиль (висота 300 м), в якій було біля тисячі печер, де селилися пустельники.

Назарет (місто цвіту) — одне з найвизначніших міст Галилеї. Тут Ангел звістив Матері Божій народження Ісуса Христа, тут Христос жив до 30-и років.

На півдні Назарету знаходиться гора Тавор, на якій відбулося преобра­жения Господнє, поруч — Наїм, де Спаситель воскресив юнака. На схід від Назарету знаходилася Кана, де Христос був на весіллі. Над озером Генезарет лежало місто Капернаум (місто Христа). Тут охоче перебував Ісус, тут творив чудеса (зцілив слугу сотника, воскресив доньку Яіра), тут обіцяв Пресвяту Євхаристію і покликав Апостола Матея. Над озером, на півдні від Капернаума, лежала Ветсайда — батьківщина Апостолів Андрія і Филипа, далі - Магдаля (тут мешкала грішниця Магдалина) і Тиверіяда. На-півночі лежало місто Кесарія Филипова, де Петро одержав від Ісуса Христа владу ключів. Поза границею Галилеї, у Фенікії, над морем, лежали міста Тир і Сидон (Мат. 15, 21; Мар. 17, 24). Вздовж границі Галилеї тягнулося пасмо Ливанських гір висотою 3. 000 м порослих високими кедрами. На схід від Ливану лежить гора Великий Єрмон (2900 м), далі на схід лежить місто Дамаск, де був навернений св. Павло.

Біля Мертвого моря, на схід від гирла Йордану, лежала перейська місцевість Ветарава, де св. Йоан хрестив людей і де він вказав на Ісуса Христа, називаючи його Агнцем Божим. На сході знаходилася гора Навав, місце смерті Мойсея, на півдні - Пелля (тут під час облоги Єрусалиму у 70 р. переховувалися християни).

Ісус із Назарету є Спасителем (Христом). Євреї називали очікуваного Спасителя Месією (тобто Христом) або Помазаником (господніми помазаниками євреї називали пророків, архієреїв і царів, бо усіх їх помазували, коли вони займали своє становище, на знак того, що вони є Божими послан­цями). Майбутній Месія мав бути одночасно і пророком, і архієреєм, і царем.

Ісус із Назарету є обіцяним Спасителем, бо саме на Ньому здійснилися усі пророцтва.

На це вказує сам Ісус Христос (Йоан 5, 39; Лук. 18, 31; Лук. 24, 26).

Царство, закладене на землі Ісусом, існує від часу виникнення і буде існувати завжди.

Історія знає багато лжемесій, які, завойовували прихильність однодумців швидко її втрачали. Царство Ісуса з Назарету існує вже 20 століть і не втрачає своєї сили і могутності. Якщо б т є Царство (Церква) було справою лише людських рук, то давно б впало під тиском обставин (переслідування християн). Але так не сталося, і це є доказом того, що воно є справою Божою, а, звідси, засновником його мусить бути Месія, посланий Богом.

Ісус сам назвав себе в розмові зі самарянкою і перед архі­єреєм Каяфою Спасителем.

Коли самарянка сказала Ісусові біля криниці Якова: "Відаю, що має прийти Месія, чи то Христос", Ісус відповів: "То я, що говорю з тобою" (Йоан 4, 25-26). Коли архієрей Каяфа звелів Ісусові: "Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Христос, Син Божий", Ісус сказав: "Ти мовив" (Мат. 26, 64-65).

Називали Ісуса Христа Спасителем і Ангели (на полях Вифлеему, Ангел, що з'явився св. Йосифові).

Ангел сказав наляканим пастирям у ВифлеемІ: "Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь" (Лук. 2. .10-1,1). А Йосифові, який хотів покинути Марію, Ангел у сні заповів народження Ісуса Христа і сказав: "... і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх" (Мат, 1, 21).

Ангел їй сказав: "Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім'я Ісус" - Лука 1, 31.

ІСТОРІЯ ЖИТТЯ ІСУСА ХРИСТА

МОЛОДІСТЬ ХРИСТА

Архангел Гавриїл звістив Пресвяту Діву Марію про народження Ісуса Христа (Лук. 1, 25).

Про благовіщення нагадує нам свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії 25 березня. Почувши радісну вість, Марія відвідує свою своячку Єлизавету, яка вітає її як Богоматір.

Ісус Христос народився у Вифлеємі, у стаєнці, від Пречистої Діви Марії.

Якраз у цей час імператор Август звелів зробити у своїй державі перепис населення, і кожний громадянин повинен був прибути туди, звідки походив (Лук. 2, 1). Тому і Марія з Йосифом повинні були повернутись на свою бать­ківщину до Вифлеему. Не знайшовши місця для ночівлі, св. Родина була змушена ночувати у печері за містом. Ця печера мабуть, була частиною пивниць Давида, вона стала вже руїною, а навколишні пастирі використовували її як загін для худоби (Кат. Емм.).

Як зачаття, так і народження Ісуса Христа відрізнялося від зачаття і народження звичайної людини. Пресвята Діва Марія була звільнена від наслідків первородного гріха (згаданих у кн. Буття 3,16; Рим. Кат.), бо зачала без чуттєвого бажання (св. Берн.). Св. Августин каже: "Ось лежить в яслах, котрий світ двигає. Той, що ангелів кормить, бере поживу від матері. Сила стала неміччю, а неміч зміцнилася". І в іншому місці: "Великий лікар зійшов з неба, бо великий хворий лежить на землі. Він лікує по-новому, беручи нашу хворобу на себе". Будучи багатим, Ісус став убогим, щоб ми через Його убогість стали багатими (II Кор. 8, 9).

Все, що діялося під час народження Ісуса Христа, має глибокий зміст.

Ісус Христос приходить на світ у Вифлеємі (місті хліба), бо сам є хлібом живим з неба (св. Єр.). Приходить на світ не в Назареті, але на чужині, бо вітчизной Його є небо, а на землі Він для багатьох є чужим. Приходить на світ серед пастирів і овець, бо сам є "добрим пастирем" (Йоан 10, 11) великої отари. Приходить на світ у стайні, бо земля, на котру прийшов, є стайнею в порівнянні з небом. Приходить на світ в убогості, щоб кожний приходив до нього з довір'ям. Приходить на світ в укритті, бо є "Богом тайним" (Іс.45,15), якого в дочасному житті не можемо бачити, бо любить таємні добрі справи (Мат 6, 1-6). Ісус лежить у яслах, де знаходиться корм для худоби, бо сам має стати кормом для людей. Лежить на дереві, бо прийшов на світ для того, щоб умерти на хресті. Приходить на світ темної ночі, бо більшість людства на той час перебувала в темряві, не знаючи правдивого Бога. Приходить на світ узимку, бо людські серця на той час були холодними, їм бракувало любові до Бога і ближнього. Спаситель сходить із неба вночі, як роса (Іс. 45, 8), бо оживляє людство так, як роса рослини. У хвилину його народження у Римі було замкнено святиню Януса на знак загального миру, бо ж Ісус Христос є Князем миру (Іс. 9, 5) і Богом миру (І Кор. 14, 33). Спаситель сходить на землю в образі дитини, щоб викликати до себе довір'я людей і привабити їх. Він приходить на світ приниженим, щоб дати нам зрозуміти, що не дорога розкошів і почуттєвих утіх, але дорога терпінь і відречення веде нас до неба. Ісус Христос — приятель убогих, їм першим мало бути оголошене Євангеліє (Лук. 4, 18). У хвилину народження Ісуса Христа над полями Вифлеему появилося світло, бо Христос є світлом світу (Йоан 8, 12), що світить серед темряви (Йоан 1, 5). Ангели співали новонародженому величальні пісні, в яких розкривалася мета приходу Христа на землю: Він прийшов, щоб прославити Бога (Йоан 13, 32), а людям дати мир на землі (Йоан 1^, 27), мир з Богом (поєднання з Богом через хресну смерть), мир зі самим собою (справжнє задоволення, яке отримуємо через пізнання і дотримання^настанов святого Євангелія), мир з ближніми*(через дотримання заповіді любові ближнього, любові ворогів і доброти). Про народження Бога леріїгамй довідуються пастирі, а не горді фарисеї, бо Він скриває-свої таємниці від мудрих і розумних цього світу, а голосить їх недоліткам (Мат. 11, 25). Він дає свою ласку покірним, а протистоїть гордим (І Петро 5, 5). Для навіть найбільшого, але гордого вченого наука Ісуса Христа залишиться книгою за сіма печатями, а прості, покірні, просвічені світлом Бога зрозуміють її. До своїх ясел Ісус Христос кличе насамперед євреїв (пастирів), а за ними — поган (трьох мудреців). Це є символом того, що і до своєї Церкви Він через Апостолів покличе спочатку євреїв (Мат. 15, 24), а пізніше поган. Чудова зірка на небі символізує, що Бог нам посланий із небес.

"Тільки народившись, Ісус Христос вже починає навчати, навіть ще не сказавши й слова" (Рим. Кат.)

На згадку про народження Ісуса Христа ми святкуємо Різдво Христове.

Різдво Христове припадає на 25 грудня (через дев'ять місяців після Благовіщення Пресв. Діви Марії). У кінці грудня довшає день, а це означає прихід того, хто є світлом світу. Напередодні Різдва Христового постять, увечері споживають св. вечеру, яка складається з рибних страв, бо риба ще у перших християн була символом (образом) Ісуса Христа. У церквах вистав­ляють ясла або вертеп. Започаткував цей звичай св. Франц з Ассізі. Є також звичай прикрашати у цей день деревце (ялинку), яке є одночасно символом того дерева в раю, через яке сталося гріхопадіння перших людей (тому на ньому вішають яблука), і дерева Хреста, на якому помер Ісус, помер, щоб воскреснути (тому на ялинці прикраси, гірлянди і ласощі). Подарунки, які отримуємо у цей вечір, символізують Божий дарунок усьому людству. Після Різдва Христового відзначаємо свято св. Стефана, першого мученика, а далі — невинно убитих дітей. Значення цих свят можна виразити словами: "Якщо бажаєш прийти до Ісуса Христа, мусиш, як св. Стефан, стати мучеником (хай і безкровним) і мусиш бути невинним перед Богом, як мала дитина".

Перед святом Різдва Христового відбуваємо 40-денний піст, який починається 15 листопада. Він наступає після дня, коли ми вшановуємо св. Пилипа, тому називається пилипівкою. Останній день цього посту, який припадає на надвечір'я Різдва, особливо строгий.

Різдво Христове прославляється вже від Введення. У неділю перед Різдвом читається Євангеліє Матвія, в якому описується родовід Ісуса Христа як людини, починаючи від Авраама, і розповідається про Різдво Ісуса Христа. У неділю після Різдва читається Євангеліє про втечу Ісуса Христа від переслі­дувань Ірода в Єгипет. У надвечір'я Різдва Христового згадується, як Пресв. Діва зі старцем Йосифом ішла у Вифлеем. У той день у церкві відправляються Часи царські, в яких, крім звичайних псалмів і пісень, виконуються псалми, тропарі, стихири і читання із старозавітних пророцтв, послань апостольських і Євангелій, які стосуються Різдва Христового. Після закінчення часів відправляється Служба Божа св. Василія з Вечірнею, на якій також практи­куються читання старозавітних пророцтв Різдва Христового. Під час пилипівки відзначаємо свято Непорочного Зачаття Пресв. Діви Марії, бо Вона, та Пречиста Діва, повинна була стерти голову вужеві, і з Неї повинен був народитися обіцяний Спаситель.

Новонародженій дитині спочатку поклонилися пастирі, а за ними — три мудреці (царі).

Пастирі, які стерегли отари на полях Вифлеему, довідалися про Різдво Христа від Ангела (Лук. 2, 9). Трьох мудреців Із Сходу до ясел, де лежало Боже Дитя, привела чудесна зірка (Мат. 2, 9). Ця зірка не була звичайною зіркою, бо могла рухатися по небі у різних напрямах. Катерина Еммеріх розповідає, що у своїх видіннях вона бачила на тій зірці різні знаки і образи (дитя з хрестом, жінку з дитиною, чашу з виноградом і колоссям, церкву, букви, які творили слово "Юдея" і т. п.). Три мудреці, прибувши до Вифлеему, зложили Дитяткові дари: золото, кадило і смирну. Золото символізувало їх вірність Христу як Цареві; кадило — молитву як Богу, смирна — умертвлення як Спасителеві, який терпітиме за людей. Повертались три мудреці за наказом Бога іншою дорогою, — і ми повинні іти дорогою навернення, якщо хочемо дійти до своєї справжньої батьківщини, до спасення.

Пастирі є представниками євреїв (убогих), три царі представниками поган (багатих).

Мощі трьох мудреців були перенесені Фрідріхом Барбароссою зі Сходу до Колонії (1162 р.). У латинській Церкві пам'ять трьох царів вшановується 6 січня. У грецькому обряді на той самий день припадає інше, не менш урочисте свято, — Богоявления (Йордан).

Це свято називається Йорданом на згадку про хрещення Ісуса Христа в ріці Йордан, а Богоявлениям, бо під час хрещення Ісуса Христа перший раз об'явилася Пресвята Трійця. Того самого дня Ісус Христос здійснив у Кані Галилейській перше чудо. У надвечір'я Йордану і в сам Йордан відбувається т. з. Йорданське водосвяття: у надвечір'я — біля церкви, а в Йордан на публічному місці. У надвечір'я споживається Йорданська вечеря.

Коли дитині минуло вісім днів, при обрізанні їй було надано ім'я Ісус (Лук. 2, 21).

Обряд обрізання символізує очищення від вад (св. Амвр.). Слово Ісус означає Спаситель. Це ім'я є понад усі імена (Филип. 2, 9). Бог сам вибрав його і об'явив Діві Марії (Мат. 1, 21). Велика сила лежить у тім імені. Звернення до цього імені допомагає нам у спокусах і нещастях; пекельні духи втікають перед ним (Мар. 16,17). Пророки звичайно називали Спасителя "Емануїл" ("З нами Бог").

Свято обрізання відзначаємо разом з Новим роком 1 січня. Цим нас Церква навчає, що ми повинні усе починати в ім'я Ісуса, обрізати свої серця з усяких гріхів і пороків (Кол. 2, II), коли хочемо, щоб у новому році нам добре велося.

Відлік нового року від 1 січня впровадив папа Інокентій XII (1691 p.). Перед тим майже всюди початком року вважався день Різдва Христового.

У надвечір'я Нового року у церквах відбуваються урочисті Богослужения на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Нерозумно чинять ті, які цей день присвячують дочасним утіхам і розвагам. Коли дитині минуло 40 днів, Марія жертвує її в єрусалим­ській святині (Лук. 2, 39).

І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й Дитятко, що лежало в яслах - Лука 2, 16.

Марія дотримала вимог закону Мойсея (Левіт 12), хоч, будучи вільною від гріха, не мала потреби в очищенні. Жертвувала Ісуса Христа в святині, як усі євреї жертвували своїх первородних (цей звичай був встановлений на згадку про насильницьку смерть у Єгипті всіх первородних). Цю подію (очищення Діви Марії і жертвування Ісуса) Церква вшановує святом Стрітення Господнього, яке припадає на 2 лютого. Називається це свято Стрітенням тому, що у церкві Ісуса Христа зустріли св. Симеон Богоприємець і Анна — пророчиця.

Перші роки свого дитинства Ісус Христос провів у Єгипті, а потім св. Родина перебралася до Назарету, де Ісус Христос жив, поки Йому не сповнилось тридцять років Ангел наказав Йосифові втікати разом з Дитям і Марією до Єгипту, бо Ісусові загрожував Ірод (Мат. 2, 13), який наказав повбивати у Вифлеємі і в його околицях усіх дітей від двох років і менше (Мат. 2, 16). Вифлеємські матері так постраждали тому, що вони відмовили у притулку на ніч св. Родині, внаслідок чого вона була змушена ночувати в убогій стайні.

... вони привели Його в Єрусалим поставити Його перед Господом - Лука 2, 22.

Невинні діти не постраждали, бо це мучеництво було для них хрещенням крові, яке відчинило перед ними ворота неба.

Відбувши важку подорож до Єгипту, св. Родина замешкала в Каіро (давніше Геліополіс). Пізніше Йосиф, Марія та Ісус перебралися до Назарету, у місто, яке євреї найбільше зневажали. Цим Ісус дає нам приклад покори. Тут аж до тридцятого року Ісус живе усамітнено, щоб і нам показати зразок уникання світського гамору, помагаючи своєму опікунові Йосифові у тесляр­ському ремеслі. Тому пізніше, коли Ісус навчав у назаретській синагозі, євреї говорили: "Хіба ж він не тесля, син Марії..?" (Мар. 6, 3).

Коли Ісусові сповнилося 12 років, Він разом з родичами відвідав єрусалимську святиню.

Тут Він здивував своєю мудрістю учених-тлумачів св. Письма (Лук. 2, 41). Своїм родичам, які ледве його знайшли, Він дав зрозуміти, що не мають права заважати йому у виконанні його післанництва. Період усамітненого життя Ісуса евангелист описує так: ріс у мудрості, літах і ласці (Лук. 2, 52).

Коли Ісус Христос подорослішав, Йоан Хреститель став голосити в пустині Його публічний виступ.

Історія життя Йоана Хрестителя така. Його отець Захарія, складаючи у святині жертву, почув пророцтво Архангела Гавриїла про народження сина Йоана. Захарія не повірив пророцтву, і Бог покарав його, відібравши мову (Лук. 1), яка повернулася до нього після народження дитини. Щасливий Захарія виголосив похвальну пісню "Благословен..." (Лук. 1, 57-80). Ще юним Йоан Хреститель оселився у пустині, ведучи аскетичний спосіб життя, готую­чись до своєї місії предтечі Спасителя. Коли Ісусові минуло 28 років, Йоан за наказом Бога виступив публічно: він над Йорданом проголошував покаянні проповіді, закликаючи євреїв до покути, пророкуючи швидкий прихід Спаси­теля і хрестячи людей (Мат. 3). Одного разу, побачивши проходячого неподалік Ісуса, сказав, вказуючи на Нього: "Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає" (Йоан 1, 29).

 Йоан у своїх проповідях картав людей за їх погані вчинки, не минаючи і царя Ірода. Розгніваний Ірод наказав ув'язнити його (Мар. 6, 18) і стяти йому голову (Мат. 14).

Церква святкує народження св. Йоана Хрестителя 24 червня, коли зменшується день (Різдво Христове припадає на час, коли день збільшується). Це є своєрідним підтвердженням слів, які сказав сам Йоан: "Йому (Христу) треба рости, мені ж — маліти" (Йоан З, ЗО).

29 серпня — день смерті св. Йоана Хрестителя, (свято у січення Голови св. Йоана Хрестителя) На другий день після Богоявления припадає ще одне церковне свято — "Собор св.ЙоанаХрестителя".

Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана, щоб христитися від нього - Матей 4, 13.

ПУБЛІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ІСУСА ХРИСТА

Коли Ісусові сповнилося 3О років, Його охрестив св. Йоан у Йордані. Після охрещення Ісус протягом 40 днів постив у пустині, де його спокушав злий дух (Мат. 4, 2-4).

Перед тим, як розпочати свою діяльність, Спаситель деякий час проводить на самоті, як це робили всі покликані Богом мужі (Мойсей, Йоан Хреститель, апостоли). Постом і переможною боротьбою з дияволом Ісус Христос прагнув, як новий Адам, надолужити за грішне споживання забороненого плоду у раю і падіння першого чоловіка. Піст тривав 40 днів (число 40 є числом покути — 40 днів падав дощ під час потопу, 40 днів постили Мойсей, Ілля, ніневитяни, 40 років тривав перехід євреїв через пустиню, 40 днів перебував Христос на землі після свого Воскресіння). На згадку про цей піст Церква встановила перед Великоднем 40-денний піст (чотиридесятницю), який починається у понеділок після Сиропусної неділі. Церква набирає сумного вигляду — усі прикраси, квіти, вінки знімаються, а священики відправляють Богослужения у фіолетових або багряних ризах на знак смутку і покаяння з причини страстей Христових. Час чотиридесятниці — це час покаяння, коли б'ють поклони. У середи і п'ятниці правиться Служба Божа Преосвященних, а в неділі Служба Божа св. Василія Великого. Перші християни цей час постили дуже строго, нічого не їли аж до вечірні, харчувалися один раз на день, а в деякі дні споживали лише сухі страви. Тепер Церква значно полегшила піст. За рішен­ням львівського Собору (1891 р.) під час чотиридесятниці слід постити кожного понеділка, середи і п'ятниці (у ці дні дозволяється набіл), у інші дні можна їсти м'ясо. Але це не стосується першого тижня чотиридесятниці і великого тижня. У ці дні забороняються м'ясні страви. Вживання набілу дозволяється у вівторок, четвер і суботу, а в останні три дні вживаються звичайні страви, без набілу. Третя неділя великого посту називається хрестопоклонною. У цей день під час утрені після великого славословія священик виносить на церкву чесний хрест, прикрашений квітами, і кладе на тетрапод. Тут хрест залиша­ється на цілий тиждень, і тому весь четвертий тиждень великого посту назива­ється хрестопоклонним. У середу п'ятого тижня великого посту пізно ввечері відправляється утреня, на якій співається великий Канон покаянний св. Андрея Критського (Поклони).

Протягом трьох років Ісус ходив єврейською землею, навчаючи людей. За цей час він зібрав навколо себе 72 учні і вибрав серед них 12 Апостолів.

Свою учительську діяльність Ісус Христос розпочав на весіллі у Кані, де зробив перше чудо, щоб показати, що Царство небесне, до якого хотів вести людей, подібне до весільного бенкету, який триває вічно (Мат. 22, 1). Ісус Христос часто промовляв перед тисячами людей. Апостоли й учні завжди були біля Нього. Вони слухали Його слів, приглядалися тому, що Він робив, щоб пізніше розповідати про це народам землі. Апостоли були попередниками сьогоднішніх єпископів, а учні — священиків.

Наука Христа називається Євангелієм (веселою новиною), бо проголошує нам позбавлення заслуженого покарання і спадщину неба (св. Золот.).

Ісус Христос — найкращий учитель. Він навчав, як той, що має владу, народ дивувався з Його науки (Мар. 1, 22; Мат. 7, 29).

Наука Ісуса Христа була усім зрозуміла. Навчаючи, Спаситель використовував образи, пояснення, порівняння.

Наука Ісуса Христа — це цінний скарб, прихований у ріллі простих слів (Мат. ІЗ, 44). Цієї засади дотримувалися й усі Апостоли. Вони прагнули не подобатися, а бути зрозумілими. Говорили завжди від серця.

 Навчаючи, Ісус діяв: дихнув на апостолів, даючи їм Св. Духа; (Св. Дух — подих, який походить від Бога-Отця і Бога-Сина); возносячи до неба руки, дав Апостолам владу навчати і хрестити (Лук. 24, 50) — підняті вгору руки символізують передачу влади; зцілюючи сліпого, плюнув на порох, розробив болото, помастив ним очі незрячого і наказав обмити їх водою (Йоан 9, 6) — коли вода з його уст (наука) змішається з порохом землі — людиною, зникне її духовна сліпота).

Часто свою науку Ісус Христос основував на притчах (про блудного сина, милосердного самарянина, багача та Лазаря, митаря і фарисея у святині, розумних і немудрих дів, доброго пастиря, немилосердного слугу, несовісного володаря, загублену вівцю І т. п.). Розповідаючи про Царство небесне, Ісус Христос використав 7 притч: про сіяча, про пшеницю і кукіль, про гірчичне зерно, про квас, про невід, про скарб у ріллі і про перлу. Використовував Учитель і образи, взяті з природи: лілії і польової трави, птахів, смоківниці, овець і пастиря і т. п.

Першими почули Євангеліє з уст Ісуса Христа убогі.

Сам Спаситель каже своїм учням: "... убогим проповідується Добра Новина" (Мат. 11, 5). У назаретській синагозі Ісус Христос зачитує слова пророка: "Послав мене нести Добру Новину бідним..." і відносить ці слова до Себе як до Месії (Лук. 4, 18).

Провідною думкою Ісусових проповідей було: "Шукайте Царство Боже".

Ці слова каже Ісус у Нагірній проповіді (Мат. 6, 33). Він закликає людей прагнути до вічного щастя і робити все для того, щоб його осягнути.

Євангелисти суть науки Христа виражають у словах: "Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангелію" (Мат. 4, 17; Мар. 1, 15).

Ісус Христос навчав нових правд віри, дав нові заповіді і встановив НОВІ засоби ласки. Він навчав про таїнство Пресвятої Трійці; про Божественність Своєї Особи, про страшний суд. Дав дві нові заповіді любові і доповнив 10 заповідей Старого Завіту (забороняючи гнів, образливі слова і т. п.). Установив жертву Служби Божої, сім св. Тайн і навчив нас молитви "Отче наш..."

У взаєминах із грішниками Ісус Христос проявляв якнайбільшу доброту.

Ісус Христос осуджував тих, хто зневажав грішників. Він стає на оборону грішної Магдалини, картаючи фарисея Симона (Лук. 7, 74). Оборонив Він і жінку у святині, яку євреї хотіли укаменувати за чужолозтво, кажучи: "Хто з вас без гріха, — нехай перший кидає у неї камінь!" (Йоан 8, 7). Спаситель не зневажав грішників, як це робили горді фарисеї, але сам шукав їх, приймав їх запрошення, гостював у їхніх будинках, сидячи з ними за одним столом, кажучи, що лікар потрібен не здоровим, а хворим (Мат. 9, 12). Ісуса обурює те, що фарисеї утруднюють людям дорогу до неба (Мат. 23, 13). "Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, — говорить Ісус, — і я облегшу вас" (Мат. 11,28).

Те, що Він — Божий післанець, і що Його наука — єдино правдива, Ісус Христос підтверджував багатьма чудами, всезнанням і святістю свого життя.

Ісус Христос говорить про свої чуда: "... мені не віривши, ділам бодай вірте..." (Йоан 10, 38). Про це ж говорить і Никодим: "... ніхто бо, з ким немає Бога, не спроможен такі чуда творити, що ти їх твориш" (Йоан 3, 2).

Ісус Христос був всезнаючим. Коли Він ще дванадцятилітнім хлопцем промовляв у святині, дивувалися Юдеї: "Як він знає Писання, не вчившися" (Йоан 7, 15). Христос знав найпотаемніші людські думки. Він знав, про що думала самарянка, яку Він зустрів біля криниці, знав гріхи фарисеїв, які хотіли укаменувати жінку, знав наміри Юди, передбачив майбутнє зречення Петра; Йому були відомі подробиці Його страстей.

Усе життя Ісуса Христа є зразком святості. Він відзначався надзвичайною покірністю, терплячістю, лагідністю, любов'ю до ближнього.

Така людина не могла навчати неправди чи говорити неправду.

Чуда Ісуса Христа унаочнюють деякі правди релігії.

Заспокоєння бурі на морі — переслідування Церкви і її перемога над ворогами; перетворення води у вино — майбутнє перетворення вина у Кров Ісуса Христа під час Тайної вечері; чудо з кількома хлібами, якими наситилися 5 000 чоловік — майбутню духовну поживу для усього людства — Євхаристію; воскресіння Лазаря — воскресіння у день суду; чудесна ловля риб — численні навернення, спричинені проповідями Апостолів.

Фарисеї та книжники ненавиділи Ісуса Христа, пересліду­вали Його тому, що Він не відповідав їхнім уявленням про Месію і тому, що Він публічно викривав їх недоліки. Після воскресіння Лазаря, вони у своїй ненависті дійшли до того, що вирішили Його вбити.

Євреї думали, що Месія з'явиться як могутній цар, який звільнить їх з-під римського ярма і обдарує дочасними добрами. Ісус же прийшов на землю • приниженим і убогим, і, замість роздавати багатства, навчав відрікатися від них, проповідував стриманість і заохочував до милосердя. Він дорікав фарисеям за їх облудність і показову святість, називав їх побіленими гробами (Мат. 23, 27) і синами диявола (Йоан 8, 44). Це, звичайно, не могло подобатися фарисеям, і тому вони заперечували Його науку І прагнули Його знищити. Одного разу вони хотіли Його укаменувати (Йоан 8, 59; 10, 31), іншого — скинути зі скелі (Лук. 4, 29); ганьбили і зневажали Його, називаючи спільни­ком дня — вола (Мат. 12, 24), бунтівником, який не святкує суботи; намагалися також провокувати Його (напр., задаючи питання, чи треба платити податок цісареві). Довідавшись про чудесне воскресіння Лазаря, фарисеї разом з первосвящениками дійшли до висновку: "Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо його так, то всі увірують у нього..." (Йоан 11, 47-53). Було вирішено убити Ісуса.

Ті, що йшли попереду, і ті, що слідували ззаду, викликували "Осанна!" - Марко 11, 9.

СТРАСТІ ІСУСА ХРИСТА

У неділю, перед Великоднем, Ісус Христос в'їхав у Єрусалим. Кілька днів Він навчав у святині.

Ісус Христос хотів ще раз показати свою славу і велич, щоб дати людям зрозуміти, що Він іде на смерть добровільно, а також те, що тріумф і терпіння ідуть у парі. Неділя перед Великоднем називається Вербною неділею. У церковних торжествах у цей день радість переплітається зі смутком (радість з приводу в'їзду Христа, смуток — з приводу страстей, які наближаються). На згадку про в'їзд Ісуса Христа до Єрусалиму того дня на утрені після Євангелія священик благословляє галузки дерев (шутки). У Вербну неділю священик одягає світлі ризи. Правиться Служба Божа св. Золотоустого. Тиж­день, який наступає після Вербної неділі, називається Великим Страсним тижнем, бо на цей час припадають страсті Ісуса Христа.

У Великий четвер увечері, Христос разом із своїми учнями спожив Пасхальне ягня, умив ноги Апостолам.

 Установивши Найсвятіше Таїнство Євхаристії, Ісус Христос піднявся на Оливну гору, де молився у смертній тривозі.

Перед встановленням Таїнства Євхаристії Учитель умив своїм учням ноги, таким чином навчаючи їх покірності і приниження. Молитва Ісуса Христа на Оливній горі є для нас прикладом віддання себе волі Божій і терпимого ставлення до ворогів. "На Оливній горі Ісус прийняв на себе наш смуток, щоб дати нам свою радість" (св. Амвр.).

У Великий четвер правиться Літургія св. Василія Великого з вечірнею. Вона є символом останньої спільної вечері Ісуса Христа і Його учнів. У кафед­ральних і монастирських церквах причащаються разом усі священики. Після Служби Божої у кафедральних церквах проводиться "умивання ніг": єпископ, виконуючи роль Ісуса Христа, вмиває ноги дванадцяти старшим священикам, які виступають у ролі дванадцяти Апостолів. Під час "умивання ніг" диякон з амвона читає відповідне місце з Євангелія. Перед святою Літургією єпископ освячує антимінси, а під час св. Літургії — св. Миро, яке згодом роздається усім священикам єпархії.

Пізно ввечері відбуваються т. з. "страсті". "Страсті" — це утреня Великої п'ятниці, під час якої читаються дванадцять страсних Євангелій. І у цих Євангеліях, і у страсних піснях описуються страсті Господні. Після читання кожного Євангелія дзвонять у всі дзвони. Цього дня розпочалися Христові муки, тому в цей день усі повинні перейнятися почуттям смутку і жалю. Кожен із нас повинен пам'ятати, що Ісус Христос перетерпів ці муки задля нашого відкуплення, тому у цей час ми повинні перетерпіти усе разом зі своїм Спасителем.

На Оливній горі Ісуса Христа схопили воїни і завели Його до архієреїв, які винесли Христу смертний вирок.

У п'ятницю вранці Ісуса Христа було приведено до рим­ського намісника Понтійського Пилата для затвердження вироку.

У той час вирок смерті набирав чинності тільки після затвердження римським намісником (Йоан 18, 31). Пилат вважав Ісуса невинним і хотів звільнити Його. Щоб уникнути відповідальності, він спочатку відіслав Христа до Ірода. Пізніше, щоб задовільнити жорстокість євреїв, наказав бичувати ув'язненого. Скривавленого І увінчаного терновим вінком поставив Його перед євреями, кажучи: "Це чоловік", прагнучи викликати у них милосердя і жаль до Ісуса. Користаючи з можливості звільнити одного із приречених на смерть, запропонував євреям вибрати, кого помилувати — Вараву чи Ісуса, надіючись, що переможе справедливість (Йоан 10, 14). Але намарне.

Євреї погрожували Пилатові, що донесуть на нього імператорові і тому він був змушений затвердити вирок архієреїв.

Під натиском юрби Пилат затвердив несправедливий смертний вирок. Але не минуло його те, чого прагнув уникнути: євреї таки донесли на нього імператорові, який заслав його до Швейцарії. Тут Пилат покінчив життя самогубством.

...вимовив Ісус: "Звершилось"; і схиливши голову, віддав духа - Йоан 19,20.

У Велику п'ятницю опівдні на горі Голгофті розіп'ято Ісуса на Хресті. Умер Спаситель біля третьої години.

У той час покарання розп'яттям було найстрашнішим і найганебнішим покаранням (ЦІцерон). До хресної смерті засуджували тільки найбільших злочинців. Тому євреї зневажали науку Розп'ятого, а погани — не розуміли (І Кор. 1, 23). Сьогодні хрест є предметом вшанування й ознакою заслуги.

Коли тіло Ісуса Христа було зняте з хреста, хрест разом із знаряддями тортур закопали на горі. У 325 р. за наказом св. Олени, матері імператора Константина Великого, хрест Ісуса Христа було відкопано. Що це дійсно хрест Спасителя, засвідчило те, що, торкнувшись його, відразу виздоровіла важкохвора жінка. Хрест зберігався у церкві св. Хреста, побудованій імператорм Константином над гробом Спасителя. У 615 p., коли Палестина була зруйнована перським царем Хозроесом II, св. Хрест перевезено до Персії. У 618 р. син Хозроеса II підписав мир з імператором Гераклієм і повернув хрест Спасителя. Імператор на власних плечах заніс його назад на Голгофту. Розповідають, що, коли наближався з хрестом на плечах до брам міста, якась невидима сила спинила його. Тільки тоді, коли за порадою єпископа, скинув багатооздоблений плащ, зміг іти далі. Воздвижения Чесного Хреста Церква святкує 14 вересня.

З дерева почався перший гріх і на дереві звершилося спасіння від будь-яких гріхів (св. Атан.). Звідки прийшла смерть, звідти прийшло і життя. Ісус Христос не допустив, щоб Йому стято голову або щоб Його четвертовано, щоб показати, що Його тіло (Церква) є неподільним (св. Атан.). Господь Ісус на хресті схилив голову, щоб нас поцілувати, розкинув руки, щоб нас обняти, відкрив своє Серце, щоб нас полюбити (св. Авг.). Не воїни, а безмежна любов до людей прибила Ісуса до хреста (св. Авг.). Кажуть, що на тому ж місці, де стояв хрест, був похований Адам — тому часто на образах бачимо під хрестом череп. На це вказує і назва "Кальварія" ("лобне місце", "місце черепів") — (св. Амвр., св. Єр.)-

Коли Ісус Христос повис на хресті, запала велика темрява.

Сонце з жалю сховало своє проміння, не в силі знести наруги над своїм Творцем (св. Золот.). Разом з тим, затміння сонця означало, що на хресті гине "світло світу".

У хвилину смерті Христа здригнулася земля, розпалися ске­лі, у святині розірвалася завіса, а багато померлих встало з гробів.

Усі створіння терплять разом з Христом (св. Єр.)! Мертві тіла беруть участь у терпіннях Спасителя, осуджуючи жорстокість і немилосердність євреїв. Недаремно, в'їжджаючи до Єрусалиму і чуючи радісні вигуки натовпу, Ісус Христос сказав фарисеям: "Кажу вам: коли оці замовчать, кричатиме каміння" (Лук. 19, 40).

Чуда, які діялися під час смерті Ісуса Христа, багатьох переконали в Божественності Розп'ятого, а сотник, який стояв під хрестом, вигукнув: "Це справді був Син Божий!" (Мой. 27, 54).

Вмираючи на хресті, Спаситель сказав кілька речень: "Отче, прости їм... Нині ще будеш зі мною в раю... Оце мати твоя. Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув..." Останнім реченням починається псалом 21, у якому якнайдокладніше описані страсті Христа і Його розп'яття. Ісус Христос ніби хотів звернути увагу присутніх на цей псалом і сказати: "Ось я, Спаситель, на якому збулися усі пророцтва, які містяться у псалмі 21, Месійнім псалмі" (смішно вважати ці слова за вираз болю або розпуки). Останніми словами Ісуса Христа були: "Отче, у Твої руки віддаю духа мого". Ці слова свідчать, що Христос умирає добровільно, — Він мав ще досить сили, щоб іще жити. Про добровільну смерть свідчить і те, що Спаситель спочатку схилив голову, і тільки потім віддав духа.

Ісус Христос не лише терпів за нас на хресті, але й дав нам з нього останні настанови.

Хрест є не лише місцем страждань, але і амвоном, з якого Христос навчає (св. Авг.) Христос вчив любові до ворогів ("Господи, прости їм"), доброти і терпіння (сам терпеливий, як ягня), послуху (охоче виконує волю Отця), Божого милосердя (розбійникові, який повірив у Нього, обіцяє Царство небесне), Божої доброти (Бог віддав Свого Сина за нас, рабів), проповідує справедливість Бога (який вимагає такого великого надолуження), Божу всемогутність (яку доказують нам чуда під час смерті Христа), вчить нас про безсмертя душі (обіцяючи розбійникові рай), про загальний суд (засуджуючи одного розбійника і оправдовуючи другого), про воскресіння тіл (поява померлих у хвилину смерті Ісуса Христа). Тому у терпіннях чи у хвилину смерті ми повинні звертатися до розп'ятого на хресті Спасителя.

У Велику п'ятницю відправляються "Часи царські" (крім звичайних псалмів читаються ще псалми, в яких передбачені страсті Господні). Також читаються старозавітні пророцтва, послання св. Павла і Євангелія, у яких говориться про страсті Христа. Царськими називаються ці часи тому, що на них у давнину завжди були присутні візантійські царі. У другій половині дня відправляється велика Вечірня. Після входу читається Євангеліє про засудження Ісуса Христа до смертної кари через розп'яття, про розп'яття на хресті і поховання тіла Йосифом і Никодимом. Наприкінці вечірні, перед піснею "Нині отпущаеши", наступає закладення Господнього гробу. З церкви виходить процесія з хрестом і хоругвами, несуть плащаницю (полотно, на якому зображений Ісус Христос у гробі), за плащаницею іде священик, несучи св. Дари. Процесія обходить церкву навколо, співаючи відповідні пісні. Повернувшись до церкви, священик розстелює плащаницю на приготованому для неї посеред церкви або в окремому церковному приділі столі. На плащаницю кладеться хрест (бо Ісус Христос умер на хресті) і Євангеліє (у ньому записане усе життя Христа, Його страсті і смерть). Стіл з плащаницею прикрашений квітами, деревцями, свічками чи гірляндами, представляє собою Господній гріб.

Плащаниця виставляється протягом п'ятниці і суботи. Протягом цього часу біля плащаниці читаються Діяння апостольські. У Велику п'ятницю Літургія не відправляється, мовчать церковні дзвони в жалобі з причини смерті Ісуса Христа.

П'ятниця є святковим днем, християни дотримуються найстрогішого посту.

У п'ятницю ввечері знято з хреста Тіло Спасителя і покла­дено його у кам'яному гробі, який був власністю Йосифа з Ариматеї.

У Великодню суботу (найбільше єврейське свято) Христос спочив у гробі.

У суботу при Господньому гробі відправляється велика Утреня, у якій приноситься похвала Господеві за те, що своєю смертю переміг смерть і дав нам вічне життя. Приблизно опівдні починаєтья св. Літургія Василія В. з Вечірнею, під час якої читається 15 уривків зі Старого Завіту — пророцтва і прообрази смерті і воскресіння Ісуса Христа. Вечірня захоплює і наступний день, тому у церковних піснях крім, згадок про страсті Господні прославля­ється і воскресіння Ісуса Христа. У Євангелії, яке читається на Літургії, розповідається про воскресіння Христа, тому священик після Апостола змінює фіолетові або темно-червоні шати на світлі і в них править Службу Божу аж до кінця. У деяких краях уже в суботу ввечері відправляється воскресня Утреня.

Ангел Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому - Матей 28, 2.

ПІДНЕСЕННЯ ІСУСА ХРИСТА

Ісус Христос добровільно дозволив себе принизити, виконував волю Бога-Отця аж до хресної смерті. Тому Бог підніс Його (Филип. 2, 8). Мова іде про піднесення людського в Ісусі Христі — як Бог, Христос був на найвищій висоті і не міг бути ще піднесеним (св. Золот.). Не Всевишній, тільки людське у Всевишньому було піднесене (св. Кир. Єр.)

Відразу після смерті Ісуса Христа Його душа перемож­но увійшла туди, де знаходилися праведники Старого Завіту (Соб. Лят. IV).

Це місце називалося адом. Ад із пеклом і чистилищем єднало те, що ті, які перебували там, не могли бачити Бога. Не був Він, однак, чистилищем, бо не було у ньому дочасних покарань, і не був пеклом, бо не було у ньому вічних мук. Душі, які перебували в аді, не мучилися (Рим. Кат.). Не були позбавлені й радості, як бачимо з притчі про Лазаря (Лук. 16, 25). Великою потіхою для них було те, що на особистому суді після смерті отримали обітницю вічної нагороди. Однак не могли увійти до неба, бо небо було ще замкнене (Євр. 9, 8). Душі в аді постійно тужили за Спасителем. У притчі про багача і Лазаря ад називається "лоном Авраама" (Лук. 16, 22). Мав він також назву "в'язниця" або "стан неволі" (І Петро 3, 19), бо душі не могли залишити його, аж поки Ісус Христос не вмре на хресті. Спаситель на хресті називає це місце раєм (Лук. 23, 43), бо через Його прихід до аду ця в'язниця повинна була перетворитися в рай для душ, які стільки витерпіли (Рим. Кат.). Після смерті Ісуса Христа ад перестав існувати, бо вже було відчинене небо.

В аду перебували Адам, Єва, Авель, Ной, Авраам, Ісаак, Яків, Йосиф, Давид, Ісаія, Даниїл, Йов, Товія, Йосиф — опікун Ісуса Христа та ін.

Ісус Христос зійшов в ад, щоб звістити душам, які перебу­вали там, спасіння і звільнити їх (І Петро 3, 19).

Ісус перебував в аді протягом трьох днів (св. Ірин.). Зійшов до аду сам, а вийшов на чолі великої громади (св. Ігн.). Ісус Христос у цей час нагадував могутнього царя, який здобуває твердиню, в якій ув'язнені його піддані (св. Кипр.). Вихід з аду є прообразом світлого входу до неба, який Ісус Христос відбуде з Блаженними в день суду. Осудженим у пеклі Ісус Христос теж об'явився і змусив їх віддати Йому честь (Филип. 2, 10).

Ісус Христос воскрес із гробу власною силою у Великодню неділю вранці, перед сходом сонця.

Не знаємо, коли саме воскрес Спаситель. Відомо лише, що перед сходом сонця (Лук. 24, 22), "рано вранці" (Лук. 24, 1). З неба зійшов Ангел і відвалив камінь, який заступав вхід до гробу (Мат. 28, 2). Св. Отці вважають, що це було зроблено не для того, щоб звільнити Ісусові дорогу, бо Христос вже був воскрес, а для людей, що приходили поклонитися вмерлому. У гробі залишилося лише полотно, в яке було загорнене Тіло Христа. Побожні жінки, які прийшли намастити тіло Господа пахощами, застали у гробі лише двох Ангелів.

Отже, Ісус Христос лежав у гробі від вечора п'ятниці через суботу до недільного ранку — три дні. Ісус Христос воскрес, як і передбачав, третього дня (Лук. 1-7, 33; Мат. 12, 40).

Те, що Христос воскрес, не викликає ніякого сумніву. Не в тому заслуга християнина, що він вірить, що Христос умер, а в тому, що вірить у Його воскресіння (св. Амвр.). Євреї закидали, що ніби учні викрали тіло Христа (Мат. 28, 13). Але учні не могли цього зробити — вони були надто чесні і боязливі. Важко допустити і те, що сторожа біля гробу нічого не бачила і не чула, як відвалювали камінь. Але сплячі свідки — це ніякі свідки (св. Авг.). Дехто каже, що Ісус Христос не помер на хресті, у гробі на третій день? прийшов до пам'яті і вийшов з нього. Але це теж неможливе, якщо зважити, які страшні муки Він витерпів, скільки втратив крові. Ісус Христос був знесилений ще перед виходом на Голгофту — Він не міг нести хреста. Як же ж, перебуваючи у гробі три дні, зміг би видобутися з полотна, яким був обгорнений? (Йоан 19, 39). Як міг відвалити камінь, ходити з відкритими ранами? Смерть Ісуса Христа була офіційно затверджена перед Пилатом сот­ником (Мар. 15, 45). Якщо б була хоч тінь імовірності, що Ісус живий, Мати Його і Його приятелі не поховали б Його і не привалили б вхід до гробу важким каменем.

Воскрес лий Спаситель залишив на своєму Тілі п'ять слідів від ран.

У ці сліди вкладає свої пальці невірний Тома (Йоан 20, 27). Рани є знаком мужності і перемоги. Ці рани на Тілі Христа свідчать, що Він і в небі буде пам'ятати про нас. Ці рани — заплата за наше спасения.

Спаситель воскрес, щоб нам доказати, що є Богом і щоб переконати нас, що ми теж колись воскреснемо.

Христос воскресив Своє Тіло, воскресить колись і члени Його (нас).

Воскресіння Христа вшановуємо Великодніми святами. Традиція Великод­ніх свят походить ще від часу, коли євреї звільнилися з єгипетської неволі. Ми теж у ці дні святкуємо наше звільнення з неволі гріха.

Великдень святкується в першу неділю після першої весняної повні (Постанова Ник. Соб. 325 p.). Отже, щороку Великдень припадає на інший день у проміжку від 22 березня по 25 квітня. Від Великодня залежать свято Вознесіння (через 40 днів після Великодня) і Зелені свята (через 50 днів). Церква у ці дні наказує нам воскреснути духовно, звільнитися від гріхів через таїнство Покаяння і Євхаристії (IV запов. церк.). Щоб колись встати з гробу землі, мусимо тепер встати з гробу гріха (св. Амвр.).

Великодні яйця-писанки — є символом воскресіння: як з яйця виходить птах, так людина колись вийде з землі. М'ясні страви, паски, які посвячуються і споживаються на Великдень, символізують великоднє ягня і прісні хліби ізраїльтян. Піст иеред Великоднем символізує дочасне життя, повне злиднів і спокус, а Великдень — щастя, яке чекає на нас після воскресіння.

Після воскресіння Спаситель перебував на землі протягом 40 днів, часто являючись Апостолам.

Після воскресіння, імовірно, Ісус Христос насамперед явився Своїй Матері (св. Амвр.), а серед Апостолів — Петрові (Лук. 24, 34). У неділю вранці явився в постаті городника і Марії Магдалині (Мар. 16, 9; Йоан 20, 15), і побожним жінкам, які йшли до гробу (Мат. 28, 9). У неділю ввечері — двом учням, які йшли до Емаусу (Лук. 24), пізніше — учням, які зібралися в одному домі. Тут Він їв разом з усіма рибу і хліб і надав учням право відпускати гріхи (Йоан 20). Наступної неділі знову явився у тому самому домі і скартав Тому за його невір'я (Йоан 20). Пізніше явився сімом Апостолам над озером Ґенезаретським і тут поставив Петра над усіма Апостолами й усіма вірними (Йоан 21). На горі в Галилеї Христос явився одинадцяти Апостолам і більш як 500 учням. Саме тоді Він дав їм доручення навчати усі народи і хрестити їх (Мат. 28, 16). Протягом цих 40 днів Ісус часто розмовляв з учнями про Боже Царство (Діян. Ап. 1, 3). Останній раз Ісус Христос явився перед Своїм вознесінням. Отже, Апостоли мали змогу переконатися у правдивості воскресіння Христа. Вони спочатку не повірили жінкам (Лук. 24, 11), а, побачивши Христа, подумали, що їх підводять органи чуття. Але коли Спаситель дозволив їм діткнути Своїх ран, їв з ними і навчав їх, повірили настільки, що, опираючись на цю віру, навернули майже цілий світ.

На сороковий день після воскресіння Ісус Христос із гори Оливної вознісся на небо і сидить там по правиці Бога-Отця.

Перед тим, як вознестися на небо, Ісус підніс руки, поблагословив Апостолів і дав їм наказ голосити Євангеліє усім народам, обіцяючи їм Свою допомогу аж до кінця світу (Мат. 28, 18; Лук. 25, 60). На вершині Оливної гори залишився слід стопи Ісуса Христа, який можна побачити і сьогодні. Ісус Христос вознісся на небо з того місця, де почалися Його страсті, щоб показати, що дорога терпінь є одночасно дорогою до неба. Ісус Христос вознісся до неба як людина, бо як Бог Він був на небі завжди. Христос вознісся на небо власними силами — не треба було Йому ні колісниці Іллі (II Цар. 2, 11), ні допомоги Ангелів (Дан. 4, 36). Возносячись на небо, Ісус Христос забрав зі Собою душі, які звільнив з аду (Єф. 4, 8). Відтоді Ісус Христос являвся багатьом божим угодникам, але тілесно з неба не сходив ні разу. На сороковий день після Великодня відзначаємо свято Вознесіння Господнього.

Ісус Христос вознісся на небо, щоб увійти до Своєї слави як людина (Єф. 4, 10), щоб зіслати Св. Духа (Йоан 16, 7), щоб просити за нас Отця (Йоан 14,16) і щоб зробити небо доступним для нас (Йоан 14, 2).

Ісус Христос є посередником між Богом і людьми (І Тим. 2, 5) і нашим заступником перед Отцем (І Йоан 2, 1). Коли не смієш звернутися до Бога-Отця, звернися до Ісуса Христа, який є посередником між нами і Богом.

Ісус Христос сидить по правиці Бога, тобто, як людина, має в небі найвищу славу і найвищу владу над усіма створіннями.

Садимо по правиці того, кого хочемо найбільше вшанувати (І Цар. 2, 19). Отже, слова: "сидить по правиці Отця" означають, що Христос займає у славі Бога найвизначніше місце, Він підноситься-над усіма Ангелами (Єф. 1, 21). Божа правиця — це вічне щастя, а лівиця — вічні злидні, приготовані для безбожних (св. Авг.). Бог Отець не є фізичною особою; вираз "вітцівська рука" означає славу Його Божества, яку посів Син Божий щодо Свого Тіла (св. Іван Дам.). Слово "сидіти" означає, що Христос має царську і суддівську владу — царі сидять на престолі, судді виголошують вирок сидячи. Христос сказав перед вознесінням: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мат. 28,18). Тому Йому належиться Божа честь від усіх створінь (Филип. 2, 9-11).

Через десять днів після вознесіння Ісус Христос зіслав на Апостолів Святого Духа.

Св. Дух у вигляді язиків полум'я зійшов на Апостолів у неділю зранку (Діян. Апост. 2, 25) в шумі вітру. Шум вітру символізує зміцнення волі, вогонь — просвітлення розуму, язики полум'я — дар мов, даний апостолам, і розповсюдження Євангелія між усіма народами. Зелені свята — це день заснування Церкви, яка віднайшла через Хрещення 3.000 нових членів. При будівництві вавилонської вежі мови змішалися, на Зелені свята — об'єдналися. Зелені свята відзначаємо на 50-ий день після Великодня (звідси назва П'ят-десятниця). У Старому Завіті П'ятдесятниця була встановлена на згадку законодавства на горі Синай (відбулося на 50 день після виходу з Єгипту). Тоді на горі Синай (тепер на горі Сіон) появилося полум'я, і там, і тут Бог об'явив Свою волю спасения з неволі: там — дочасної, тут — вічної. У суботу перед Зеленими святами вшановуємо пам'ять усіх померлих християн. У неділю, відразу після Служби Божої, правиться вечірня, під час якої в єктеніях і довгих молитвах, які священик читає вголос, стоячи на колінах, Церква благає Св. Духа, щоб зіслав нам Свої дари. У понеділок, перед Святом Зіслання Св. Духа відзначаємо свято Пресв. Трійці. Зісланням св. Духа завершилося спасіння людини, тому приносимо за це шану і подяку усім трьом особам Божим (Спасіння людини є спільною справою усіх трьох осіб Божих). У другу неділю після свята Св. Духа відзначаємо свято Пресв. Євхаристії. Започаткував це свято один бельгійський єпископ. Спонукало його до цього видіння однієї монахині. У 1264 р. це свято було запроваджене Апостольською Столицею в усій Церкві. У нас це свято відзначається від 1720 р.

Вкінці світу Ісус Христос прийде вдруге, щоб судити усіх людей.

Між першим і другим приходом Ісуса Христа — велика різниця. Перший раз Ісус Христос прийшов як немічне дитя, в убогості і приниженні, другий раз прийде як Господь і володар в усьому блиску Своєї величі. Метою першого приходу було спасения, метою другого буде суд.

ОСОБА СПАСИТЕЛЯ

Ісус Христос, наш Спаситель, є втіленим Сином Бога, а, звідси, самим Богом.

Втілення Божого Сина.

Ще погани сподівалися, що Бог зійде на землю і буде спілкуватися з людьми.

Народні повір'я греків розповідають про богів, які перебували на землі між людьми у людській постаті. І Бог справді зійшов на землю (Йоан 3, 10). Сталося це у хвилину благовіщення Преч. Діві Марії, якій Ангел возвістив, що Вона породить Ісуса Христа (Лук. 1, 26).      ^f:

Друга Особа Божа сталася людиною з Діви Марії за справою Св. Духа.

Син Божий прийняв людське тіло і людську душу, щоб перебувати на землі між людьми. Людська думка мусить одягнутися в слово, щоб вийти назовні; Бог узяв на себе людську природу (тіло і душу), щоб стати видимим для людей. Тому пише св. Євангелист Йоан: "І Слово стало тілом, і оселилося між нами..." (Йоан 1, 14). Втілення Ісуса Христа сталося в ту мить, коли Марія сказала до Архангела: "...нехай зо мною станеться по твоєму слову!" (Лук. 1, 38). Ці слова Марії звели відвічне Слово з неба на землю (св. Берн.)* Христос взяв Своє Тіло з Діви Марії. Народився від жони (Гал. 4, 4), щодо тіла походить з роду Давида (Рим. 1, 3). Не чоловіцтво, а Божество Сина чоловічого зійшло з неба (Йоан З, 13). Тіло Ісуса Христа не було мниме (таке тіло часом приймають на себе Ангели). Його тіло було справжнім, як у кожного з нас, підвладне терпінню і смерті. Ісус Христос, як будь-яка людина, відчував голод, спрагу, втому, страх, пролив Свою Кров і вмер, як людина. Якщо б Його тіло було мниме, не міг би терпіти, а, отже, не міг би спасти нас. Не треба думати, що з неба зійшло Єство Боже, притаманне усім трьом Божим особам, і з'єдналося з людством, приймаючи людське тіло і душу. У такому випадку повинні були б усі три особи Божі стати людиною, а це призвело б до зміни Божого Єства, що виключене, бо Боже Єство є незмінним. Отже, не Єство Боже, а лише одна особа Пресв. Трійці, а саме Син Божий, прийняв на Себе людську подобу.Тут дійшло до тісного з'єднання Божого Єства з єством людини. Але це сталося через Божу особу Слова. При втіленні співдіяли усі три особи Божі, бо Божі справи, які виявляються назовні, робляться усіма трьома Божими особами спільно.

Втілення є справою усіх трьох Божих осіб.

Усі Божі справи є справами трьох Божих осіб. Усі три Божі особи утворили людське тіло і душу Ісуса Христа і поєднали це тіло і душу з другою Божою особою.

Отцем Ісуса є Бог Отець, а Йосиф, обручник Марії, був лише Його опікуном.

Ісус Христос є Сином Божим не лише тому, що є другою особою Божою, але також тому, що Сам Бог був творцем Його св. людськості (св. Григ. В.). У книзі Буття майбутній Спаситель названий потомством жінки (Буття 3, 15). Тобто роль чоловіка в Його народженні виключена. У родоводі Ісуса Христа Матей пише, що Він походить від Марії, а не від Йосифа (Мат. 1, 16). Марія лише тому повінчалась з Йосифом, щоб не викликати осуду громадськості і не заплямувати своєї честі і честі Ісуса Христа в очах свдту, і щоб забезпечити і собі, і Синові дочасну опіку.

Про св. Йосифа знаємо наступне. Був це праведний чоловік, вів святий спосіб життя (Мат. 1, 19). Був теслею (Мат. 13, 55). У будь-якій чесноті був досконалим (св. Єр.). Найбільшою його чеснотою була чистота — тому його завжди малюють з лелією в руці. Йосиф був у великій ласці у Бога. Він удостоївся честі, якої прагнули і царі, і пророки — носити на руках Спасителя, цілувати Його, розмовляти з Ним, годувати Його і опікуватися Ним (св. Берн.). Той, хто мав Свого Отця в небі, називав його отцем (св. Вас). Св. Йосиф є опікуном Церкви (Пій IX, 8 грудня 1870), покровителем конаючих (він може випросити для нас щасливу смерть). Св. Тома з Аквіну каже, що св. Йосиф отримав від Бога силу допомагати людям у кожній потребі. Св. Тереса (+1582) каже, що її молитва до св. Йосифа в будь-якій небезпеці, яка загрожувала тілу чи душі, не була не почута.

Втілення Сина Божого є для нас Таїнством, яке ми не можемо осягнути своїм розумом.

Ще пророк Ісаія каже, що неможливо зрозуміти і вияснити походження Спасителя (Іс. 53, 8). Зачаття і втілення Ісуса Христа є для нас так само незрозумілим, як незрозумілим є те, що суха палиця Арона принесла плоди (Числа 17). Знаю, що Син Божий став людиною, але не знаю, як це сталося (св. Золот). Божественне і людське поєдналося у Христі, як в людині єднаються душа і тіло (св. Атан. Гл.). Щодо зачаття можна сказати: Христос народився з Марії, як колись Єва — з Адама (св. Ізид.). Під час кожної Служби Божої, промовляючи "Вірую", а саме слова "прийняв тіло від Духа Св. і Марії Діви і стався чоловіком", священик, а з ним і усі вірні, низько похиляють голову, віддаючи цим шану втіленню Сина Божого. Те ж саме робимо на Великдень, коли звучать слова Євангелія: "а Слово сталося тілом". Ангели також віддають честь таїнству втілення, про що говорить св. Єфрем: "Люди визнають Твоє Божество, Ангели — Твою людськість; Ангели дивуються Твоїм приниженням, люди — Твоїм підвищенням".

Втілення Сина Божого було необхідним для повного надолу­ження ображеній величі Бога.

Бог без сумніву, міг і в інший спосіб врятувати людство. Міг би вдовільнитися надолуженням недосконалим або й відпустити провину без будь-якого надолуження. Ще св. Августин писав: "Є нерозумні люди, які думають, що Божа мудрість не могла врятувати людину в інший спосіб, як лиш через те, щоб Бог стався людиною, народився від Діви і стільки витерпів від грішників. Бог міг це зробити й інакше". Але Бог зажадав досконалого надолуження, бо хотів прославити не лише Свою доброту, але й справедливість, а таке надолуження міг дати лише Богочоловік. Глибина образи завжди залежить від особи ображеного, звідси, образа Бога повинна була бути безконечно глибока; жодна смертна істота не могла б її загладити, і навіть Ангелу це не під силу тут потрібен сам Бог. Тому для врятування людства в найдосконаліший спосіб Бог повинен був стати людиною (св. Анз.). Як Бог, не міг терпіти, а, як людина, не міг врятувати людство, тому Бог і приймає людський образ і людське тіло (св. Прокл.). Бог повинен був зійти на землю, щоб відновити людину, створену на Свою подобу (св. Атаназ.)

Богочоловік повинен був прийти на землю приниженим.

Якщо б Ісус Христос з'явився на землі в усій Своїй величі, то ніколи не міг би бути розп'ятим (І Кор. 2, 8). Спаситель учинив так, як король атенян Кодрус. Ворожка напророкувала, що атеняни переможуть, якщо їх король впаде від рук ворога. Знали про це пророцтво і вороги, але жоден з них не смів би піднести руку на короля. Але Кодрус хотів забезпечити своїм перемогу, і тому переодягнувся на слугу, проник у ворожий табір, зчинив колотнечу, в якій його було вбито. Коли ж вороги впізнали, кого убили, втекли зі страху, а перемога дісталася атенянам.

Пророки давно звістили, що спасениям для людського роду буде смерть Господа слави. Тому Спаситель, прийшовши на світ, узяв на Себе постать раба, — люди не впізнали Його і вбили.

Спаситель прийде ще раз, але прийде вже в повній силі і величі (Мат. 26, 64).

Незважаючи на те, що друга особа Божа стала людиною, Вона назавжди залишилася Богом, не втративши своєї величі.

Говоримо, що Син Божий зійшов на землю, але це зовсім не значить, що Він залишив небо. Ісус Христос став людиною, не перестаючи бути Богом (св. Авг.). Бог, утілившись в людину, не втратив своєї величі. Божество все очищує, але саме не оскверняється (св. Оділ.).

Втілення Сина Божого піднесло гідність і значення усього людства.

Як сонце освітлює усі планети, так Ісус Христос освітив усе людство, серед якого перебував 33 роки. "Найвищий Господь приймає образ слуги, щоб слуга здобув свободу і став паном" (св. Амвр.). Син Божий став Сином людським, щоб людські діти могли стати Божими дітьми (св. Атан.). Не завдавай образ Господу Богу, який став твоїм братом.

Які правди випливають з таїнства Втілення?

Ісус Христос є справжнім Богом і, одночасно, справжньою ЛЮДИНОЮ, тому називаємо Його "Боголюдиною".

Кожна річ приймає своє єство з того, з чого бере свій початок. Так і Ісус Христос через свій початок від Бога-Отця бере від Нього і Своє Божество, а через походження від Марії — людське єство. "Самі вчинки Христа свідчили про те, що Він є і Богом, і людиною" (св. Авг.). Він говорив про Себе і як про людину, і як про Бога. В одному місці: "Отець бо більший, ніж я" (Йоан 14, 28), в іншому: "Я і Отець — одно" (Йоан 10, ЗО). Як Бог, називає Марію "жоною" (під час весілля в Кані і на хресті), як людина — Матір'ю. Себе називає то Сином Божим, то Сином людським.

Як людина, Ісус Христос подібний до нас у всьому, але не є грішним (Соб. Халк.).

Ісус Христос став подібним до Своїх братів (Євр. 2, 17). Він "применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини" (Филип. 2, 7). Ісус Христос мав людське тіло, мав ті ж потреби, що кожен з нас (відчував голод, спрагу, мав потребу в сні), радів, плакав, терпів і, врешті, вмер, як людина.

Як людина, мав також душу, розум і волю. Перед Своїми страстями молиться: "Отче, ... хай не моя, а твоя буде воля!" (Лук. 22, 42). Вмираючи, Христос доручає Свою душу небесному Отцеві (Лук. 23, 36). Св. Павло називає Ісуса Христа "небесним" чоловіком, протиставляючи Його першому чоловікові, який був утворений з землі (І Кор. 15, 47). Тіло Ісуса Христа було утворене з тіла Марії надприродним способом — через Св. Духа (з неба). Тіло Спасителя було наділене небесними (надприродними) властивостями. (Преображення на горі Тавор, здатність іти по воді і т. д.).

Отже, у Христі є дві природи — Божа і людська, які, хоч і тісно з'єднані, не змішуються між собою і не впливають одна на одну.

Звідси, знання Ісуса Христа теж має дві природи — Божу і людську.

Як Бог, Він знає все, навіть найпотаємніші людські думки, як Син люд­ський каже, що не знає часу страшного суду (Мар. 13, 32). Дві природи має і воля Ісуса Христа. Але Його людська воля повністю залежить від Божої волі (Соб. Царг. III, 680). Про це свідчать Його слова, сказані на Оливній горі (Лук. 22, 24), а також ці: "... шукаю я не своєї волі, лише волі Того, хто послав мене" (Йоан 5, 30).

Вчинки Ісуса Христа теж мають подвійну природу (Соб. Царг. III, 680).

До Божих учинків належать чуда і пророцтва, до людських — молитва, споживання різних страв, сон.

Але Ісус Христос — це одна особа Божа.

Як двоє очей бачать один образ, двоє вух сприймають один звук, так обидві природи в Ісусі Христі становлять лише одну особу (Арноб.); як у людині тіло існує лише завдяки душі, так і в Ісусі Христі людська природа існує лише через особу Божу. Отже, нема в Ньому, крім Божої особи, окремої людської особи (єресь Несторія, засуджена на Соборі Єфезькім у 431 p.).

Звідси випливають такі правди.

1.       Христос, як людина, є справжнім Сином Божим.

Св. Павло говорить: "Він (Бог) власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас" (Рим. 8, 32).

2.       Марія, Мати Христа, є дійсно Матір'ю Бога (Богоро­дицею).

Марія породила Того, хто є Богом, отже, Вона є Матір'ю Бога (так її і називає св. Єлизавета (Лук. 1, 43). Єресь Несторія, що Марію треба називати лише тою, що народила Христа, було відкинуто Церквою на Соборі Єфезькім у 431 р. "Коли наш Господь, Ісус Христос, є Богом, то чому не має бути Богородицею Пресвята Діва, яка народила Його?" (св. Кир.). Жінка, народжуючи дитину, дає їй тіло, а не душу, тим не менше, ми називаємо її матір'ю дитини. Так і Марія є Матір'ю Бога, хоч і не дала Христові Його Божої природи.

3.       Ісус Христос, як людина, не міг згрішити.

Св. Петро називає Христа тим, "хто не вчинив гріха, і підступу в його устах не знайшлося" (І Петро 2, 22). Отже, Ісус Христос вже від народження був обдарований найвищим ступенем святості і мудрості (Кол. 2, 3).

4.    Усі людські вчинки Ісуса Христа мають безконечну
вартість.

5.    Людськості Ісуса Христа належить Божа честь

Божа честь, яку віддаємо Христові, стосується не людської природи, а Божої особи. Дитина, цілуючи руку батька, віддає честь не руці, а батькові. Так і в Христі вшановуємо Його людську природу, поєднану з Божеством, тому що вони невіддільні одне від одного (св. Тома з Акв.). Вшановуючи рани Христа, Серце Христове, Кров Христа, ми вшановуємо втіленого Бога.

З цього виходить, що можна Христові як Богу приписувати людські властивості, і навпаки, як чоловікові — Божі.

ІСУС ХРИСТОС Є СПРАВЖНІМ БОГОМ

Ісуса Христа звичайно називаємо "єдинородним Сином Божим". Сам Він Себе теж так називає (Йоан 3, 10). Ангелів і людей теж називають Божими дітьми, але їм Бог не дав Свого Єства (Филип. 2, 6) і лише з ласки прийняв їх за Своїх дітей (Гал. 4, 5).

Ісус Христос присягнув перед архієреєм, що Він дійсно Син Божий (Мат. 26, 64). Він називає Себе Сином Божим і в розмові зі сліпим, який прозрів (Йоан 9, 37).

Бог Отець називає Ісуса Своїм Сином під час хрещення в Йордані та під час преображения на горі Тавор (Мат. З, 17; 17, 5).

Сином Всевишнього назвав Ісуса Христа Архангел Гавриїл, коли звістив Марії Його народження (Лук. 1, 32).

Сином Бога живого називає Ісуса Христа св. Петро (Мат. 16, 16).

Стверджують це і дияволи устами біснуватого: "Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?" (Мат. 8, 29).

Ще пророки віщували: "Помста надходить, відплата Божа: він прийде й спасе нас" (Іс. 35, 4). Ісаія пророкує, що дитина, яка прийде на світ для спасения людства, буде самим Богом (Іс. 9, 6). Єретик Арій заперечував Божество Христа; його погляди Церква осудила на Нікейському Соборі у 325 р. На Соборі було проголошено, що Ісус Христос є того самого єства, що і Отець (єдиносущний з Отцем), отже, є Богом. Дуже важливо бути переко­наним у цьому, бо на цьому переконанні базується уся наша віра.

Про те, що Ісус Христос є Богом, дізнаємось з Його власних слів.

Перед Своїм вознесінням Спаситель говорить: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мат. 28, 18), а під час посвячення святині: "Я і Отець — одно" (Йоан 10, ЗО): Останні слова євреї вважали богохульством і хотіли укаменувати Ісуса Христа (Йоан 10, 33). Ісус Христос говорить про себе як про Бога. Називає Себе вічністю, кажучи: "...прослав мене, Отче, у себе — славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ!" (Йоан 17, 5) або "Перше, ніж був Авраам, Я є" (Йоан 8, 58). Бере на себе право відпускати гріхи (відпускаючи їх Магдалині) (Лук. 7, 48). Називає себе воскресителем умерлих (Йоан 5, 28), суддею Світу (Мат. 25, 31), творцем життя (Йоан 11, 25).

Про те, що Ісус Христос — Бог, свідчать Його чуда, Його пророцтва, Його високе вчення, Його характер, чудесне поширення Його науки і, величні наслідки.

Про всемогутність Христа свідчать чуда, здійснені Ним від свого власного імені.

Чуда Христові можна поділити на чуда, пов'язані з мертвою природою (переміна води у вино, помноження хліба, заспокоєння бурі, ходження по воді), чудесні зцілення (Мат. 11, 3), воскрешения умерлих, звільнення біснуватих від нечистої сили (Мат. 8, 28), а також чуда, пов'язані з власним тілом (воскресіння, вознесіння).

Отже, Христос доказав, що Йому підвладна уся природа. Жоден з післанців Божих не дорівнював Йому в силі. Усі вони творили чуда в імені Бога, а Христос — у своєму власному імені. Не казав: "Встань в ім'я Боже!", але "Юначе, кажу тобі, встань!" (Лук. 7, 14); "Хочу, очисться!" (Мат. 8, 3).

Всезнання Христа підтверджують Його численні (переважно вже сповнені) пророцтва (пророцтва щодо Його власної долі, зради Юди, відречення Петра, падіння Єрусалиму і т. п).

Ісус Христос передбачив, що згине в Єрусалимі (Лук. 13, 22), що буде бичований і розп'ятий, але третього дня воскресне (Мат. 20, 17), що Його зрадить Юда (Йоан 13, 26), що Петро тричі відречеться від Нього (Мат. 26, 34). Воскресши, Христос провістив Петрові хресну смерть, а Йоанові — природну (Йоан 21, 18). Христос також передбачив, що вороги обляжуть Єрусалим і знищать його; що єврейський народ розсіється між іншими народами (Лук. 21, 24), що нову Церкву визнають по усій землі (Йоан 10, 16; Мат. 13, 31), незважаючи на переслідування Апостолів (Йоан 16, 2).

Вчення Христа досконаліше від усіх інших релігійних вчень і суттєво відрізняється від них.

Вчення Ісуса Христа відповідає усім вимогам людського серця, його можна застосувати до кожного стану, віку, статі і народності. Це вчення мільйонам людей дало найвище щастя і потіху у житті, а в годину смерті душевний спокій і надію. Релігія Христа вияснила найважливіші питання, які стосуються мети нашого життя, утвердила такі високі чесноти, як любов ближнього, покірність, доброту, любов ворогів і т. д. "Розум не пізнав би досі загальних основ моральності, якщо б його не навчило християнство" (Кант).

Христове вчення є зрозумілим, а проголошувано його з такою впевненістю, що народ, який слухав Христа, дивувався силі Його впливу (Мат. 7, 28).

Христос був вільним від будь-якого гріха; завдяки своїм чеснотам Він став взірцем для кожного з нас.

Годі знайти в Христі хоча б найменшу хибу, найменшу слабинку. Сам зрадник Юда визнає, що продав "кров невинну" (Мат. 37, 4). Не знаходить в Христі жодної вини Пилат (Йоан 18, 38). На запитання Христа: "Хто з вас може довести гріх мені?" євреї нічого не можуть відповісти (Йоан 8, 46).

Христос не мав навіть тих недоліків, які накладає на людей час і ментальність народності, серед якої живе (згадаймо Його ставлення до самарян і римлян).

Ісусові Христові притаманні велика любов до ближнього (завжди творив тільки добро, навіть Своє життя віддав за людей); доброта (терпів не лише знущання ворогів, але змирився навіть з невірністю власного учня), терплячість, покора (виніс найстрашніші муки), милосердя до грішників, любов до ворогів, яку проявив навіть на хресті, ревність у молитві, якій присвячував не раз цілі ночі.

Перед Христом никли навіть найбільші Його вороги. Він виганяє зі святині купців (Мат. 21, 12), цілим і неушкодженим проходить між фарисеями, які хотіли укаменувати Його за те, що Він визнав перед ними Божественність Своєї особи (Йоан 10). Лякаються Його воїни на Оливній горі (Йоан 18, 6), навіть Пилат боїться Його (Йоан 19, 8).

Незважаючи на найрізноманітніші перешкоди, вчення Хрис­та дуже швидко поширилося по всій землі.

Кара смерті або вигнання загрожували кожному, хто відрікся від поган­ської релігії. Християн на кожному кроці обливали брудом, їм закидали, що вони безбожники, що на своїх тайних зібраннях їдять людське м'ясо і п'ють кров, що чинять злочини. Християнам ставили в вину пошесті, війни, стихійні лиха. На думку поган, саме християни стягали на державу гнів і помсту поганських богів. Протягом 300 років римські імператори переслідували християн.

Те, що проповідником нової релігії був Розп'ятий, відштовхувало римлян. Голосили цю релігію євреї, яких римляни зневажали. Християнська релігія вимагала умертвлення, щедрості, відмови від дочасних розкошів, що було нечуваним для поган.

Нове вчення голосили прості, неосвічені рибалки і митарі (їх було 12), голосили простими словами, без найменшої підтримки з боку сильних світу. Християнська релігія досить швидко поширювалась по землі. У день Зелених свят прийняли хрещення 3.000 чоловік, при брамі святині — 2000. За сто років християнське вчення поширилося по всій Римській імперії, Аліній, намісник Бітинії, пише до імператора Траяна, що по містах і селах поганські святині стоять порожні, бо всюди багато християн. Св. Юстин (150 р.) пише: "Нема вже племені, де б не молилися до небесного Отця в імені Розп'ятого".

Релігія Христа витіснила ідолопоклонство з його обрядами, змінила й облагороднила усе суспільне життя.

Прийнявши науку Христа, люди перестали приносити людські жертви, припинили криваві ігрища, бої гладіаторів. Виконуючи Христову заповідь милосердя, почали відкривати численні добродійні заклади для опіки над хворими, мандрівниками і т. п. Було заборонене багатоженство, жінка повер­нула собі свою гідність, виникло упорядковане родинне життя, як наслідок вчення Христа про нерозривність подружжя. Поволі зникало і рабство, бо нове вчення гласило, що усі люди рівні перед Богом. Розвинулися ремесла, мистецтво, наука; нового кшталту набула праця. Християни стали зразком у чеснотах для представників інших вірувань. Дехто може закинути, що христи­янська релігія викликала релігійні війни і чвари між людьми. Але в тому вина не релігії, а пристрастей тих людей, які не дотримуються науки Христа.

Апостоли були якнайбільше переконані в Божестві Христа.

Петро визнає: "Ти — Христос, Бога живого син" (Мат. 16, 16). Тома, переконавшись, що перед ним Ісус Христос, вигукнув: "Господь мій і Бог мій!" (Йоан 20, 28). Св. Августин говорить про Тому: "Бачив людськість, а визнав Божество (Ісуса)". Св. Павло говорить про Христа: "У ньому бо враз з людською природою все було створене... Він раніш усього і все існує в ньому" (Кол. 1, 16-17).

Христос — Бог, отже, християнська релігія — Божа релігія, і тому не може бути знищеною. Тому Гамалиїл на Високій Раді стримував євреїв від переслідування Апостолів: "бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх зо світу" (Діян. Ап. 6, 38, 39).

Під час Тайної вечері сказав Ісус Христос Апостолам: "Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є" (Йоан 13, 13).

Христа називаємо Господом, бо Він є нашим Творцем, Спасителем, Законодавцем, Учителем і Суддею.

Слово "Господь" значить те саме, що пан.

Христос є нашим Творцем, бо Він створив все, що є на небі і на землі, все видиме і невидиме (Кол. 1, 16). Через Свого Сина створив Бог світ (Євр. 1, 2). Св. Йоан Євангелист називає Христа "Словом" і каже, що без Нього нічого б не сталося, що сталося (Йоан 1, 3). Отже, ми є Його творіннями і Його власністю, як посуд є власністю гончара, який його виліпив (Пс. 2, 9).

Христос є нашим Спасителем. Він нас врятував із неволі диявола і повернув нам Свободу (І Петро 1,18). Отже, ми належимо Йому, як невільник належить панові, який його купив. Тому каже Апостол: "Ви бо куплені високою ціною!" (І Кор. 6, 19).

Христос є нашим Законодавцем. Він удосконалив десять заповідей Божих і наказав дотримуватись їх, Він дав дві головні заповіді любові.

Христос є нашим Учителем. Він навчав людей, як стати подібними до Бога, тобто святими. Він сам називає Себе нашим учителем (Йоан 13, 13).

Ісус Христос є нашим суддею; Він прийде колись у великій силі та величі, і згромадить усіх людей перед своїм суддівським престолом, і розділить їх, як пастир розділяє овець і козлів (Мат. 25, 31).

Христові, котрий є "сонцем ласки", котрому дана необмежена влада, підкоряються, як Господові, усі створіння. "Єдиний Володар, Цар царів і Владика владик... Йому честь і влада вічна!" (І Там. 6, 15).

ДУХ ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

ОБ'ЯВЛЕННЯ СВЯТОГО ДУХА

Св. Дух об'являвся в образі голуба, вогню і язиків полум'я, щоб унаочнити нам наслідки своєї діяльності.

Під час хрещення Ісуса Христа Св. Дух об'явився в образі голуба, в день Зелених свят — у вигляді вогненних язиків. Образ голуба прийняв Св. Дух на знак того, що наповнює наші серця голубиною простотою, добротою і лагідністю. "Св. Дух появився над Христом в образі голуба тому, що Христос з великою добротою ставився до грішників" (св. Григ. В.).

Св. Дух приймає вигляд язиків полум'я, бо наділяє людей даром переконання. Цей дар повинен служити для поширення між людьми любові до Бога (св. Григ. Вел.). Язики полум'я теж були символом того, що Церква, наповнена Св. Духом, буде говорити всіма мовами землі (св. Григ. В.), а також, що Св. Дух походить від вічного Слова, і до того Слова (Христа) веде всіх людей (бо слово і язик тісно пов'язані) (св. Григ. В.).

І з'явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них.
Усі вони сповнились Святим Духом... - Діяння Апостолів 2, 3-4.

Св. Дух появляється у вигляді вогню, бо, як вогонь, нищить іржу гріха, розсіває темряву невір'я з нашої душі, розтоплює лід байдужості, який сковує наше серце, наповнює людину любов'ю до Бога і ближнього.

Св. Дух об'явився також у шумі вітру. "Як сильний вітер валить вежі і вириває дерева з корінням, так Св. Дух через проповідь Апостолів повалив ідолопоклонство, силу тиранів, мудрість філософів" (Фабер).

Ласка Св. Духа для нас конче потрібна.

Св. Дух є третьою особою Божою, і, отже, самим Богом. Св. Дух вічний, всюдисущий, всезнаючий і всемогутній.

Кажемо "Св. Дух", бо через Нього Отець і Син об'являють свою святість (Шебен). Св. Дух є Богом з Бога, як світло запалюється від світла (Терз.). Водяна пара має ту ж природу, що й вода. Так і Св. Дух має те саме єство, що й Отець, і Син (св. Кир. Ал.). Ісус Христос каже: "Я виганяю чортів Божим пальцем (тобто Св. Духом)". Як палець є з єства тіла, так Св. Дух є з єства Бога (св. Ізид.). Св. Дух називається "пальцем Божим", бо Отець І Син лише завдяки ньому контактують з нами. Ним же були написані камінні таблиці закону (св. Атан.).

 ДІЮЧА ЛАСКА

Св. Дух впливає на нас протягом всього нашого життя, просвічуючи наш розум і зміцнюючи волю. Це — діюча ласка (Боже натхнення).

Цей вплив виразно бачимо на Апостолах у день Зелених свят. Апостоли спочатку були невігласами (сам Христос називає їх "людьми лінивого серця" (Лук. 24, 25), Св. Дух просвітив їх розум. Спочатку вони були боязливими (замикалися в світлиці), Св. Дух дав їм безстрашність.

Св. Дух просвітлює наїду душу, ми позбуваємось прагнення дочасних благ, усі наші думки звертаються до одного Бога. Ласка Св. Духа робить наше кам'яне серце м'яким і схильним до любові до Бога та ближнього, до творення добрих справ, допомагає нам осягнути вічне щастя.

Св. Дух впливає на нас під час проповіді, читання побожних книжок, хвороби, смерті, коли ми є свідками чиїхось добрих справ, дивимося на образи і т. п.

На св. Антонія-Пустинножителя (+ 356) Св. Дух вплинув під час проповіді про багатого юнака; на мешканців Єрусалиму в день Зелених свят — під час проповіді Апостолів, на блудного сина — під час найбільших злиднів і т. п.

Перед тим, як послати до нас Св. Духа, Бог посилає нам терпіння. Терплячи, людина очищається від негідних прагнень і стає готовою прийняти благодатний вплив Св. Духа.

Вплив Св. Духа не раз здійснювався через чудесні об'явлення.

Під час хрещення Ісуса Христа Св. Дух появився в образі голуба і чути було голос, який промовляв з неба. У день Зелених свят Св. Дух появився у вигляді вогненних язиків і було чути шум.

Вплив Св. Духа не є насильницьким, Св. Дух не обмежує нашої свободи.

Св. Дух чинить з грішником так, як людина, яка подає драбину особі, що впала в яму. Ця особа може скористатися драбиною, а може залишитися в ямі. Св. Дух — наче проповідник, за яким ми можемо або йти, або ні. Св. Дух — це світло, яке йде від Бога, — можемо замкнути очі і не дивитись на те світло, коли не хочемо. "Йти за Божим голосом, або не йти — це справа нашої власної волі" (св. Авг.). Бог шанує свободу людини.

Людина може співдіяти з діючою ласкою або опиратися її впливові.

Ісуса Христа часто зображають стукаючим до дверей. Можна своє серце або відчинити тому, хто стукає, або зачинити його на засув, тобто відмовитися від ласки. Однак, той хто постійно опирається діючій ласці, здійснює важкий гріх проти Святого Духа, і гріх цей не може бути відпущений. Така людина подібна до диявола, який завжди протистоїть правді. Тому нагадує нам св. Письмо: "Не будьте тверді серцем!" (Пс. 94, 8).

 Хто співдіє з діючою ласкою, той отримує ще більшу ласку, хто ж опирається їй — втрачає інші ласки; свого часу він буде строго осуджений.

"Байдужих Бог покидає" (св. Авг.).

Дія Св. Духа поширюється на кожну людину — як на грішника, так і на праведника; як на християнина — католика, так і на іновірців і невірних.

Бог — це добрий пастир (Йоан 10), який шукає загублену вівцю доти, доки не знайде (Лук. 15). Христос — світло світу, просвічує кожну людину, яка приходить на світ (Йоан 1, 8). Бог хоче, щоб усі люди були врятовані і прийшли до пізнання правди (І Тим. 2, 4). Тому кожна людина отримує Божу ласку, треба тільки з неї користати.

Від початку світу Св. Дух впливав на порятунок людей, але лише від дня Зелених свят після Вознесіння Христа, найбільше проявляється Його діяльність.

Однак, не всім людям уділяє Св. Дух свої ласки в рівній мірі; найщедрішим Він є для членів католицької Церкви.

Ізраїльтяни отримували більше ласк, ніж погани; Матір Божа — більше, ніж усі інші люди. Є ласки загальні, особливі (їх отримують окремі особи, ті, яких Бог призначив до чогось вищого (М. Лят.). Багато ласк можна отримати за посередництвом молитов якоїсь іншої особи і через співдію з першою ласкою.

Чим більше ласк отримуємо, тим докладніший мусимо колись дати за них звіт (св. Гр. В.). Ісус Христос каже: "Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть..." (Лук. 12, 48).

Вплив Св. Духа на людину не є безперервним.

Св. Павло каже: "Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння" (II Кор. 6, 2).

Можемо отримати ласки Св. Духа у час посту, час місій або в ювілейний рік. Ці періоди є подібними до ярмарків, де можна купити товар легше і дешевше, з тією лише різницею, що для одержання ласк Св. Духа не треба грошей. "Ідіть, купуйте без грошей, без плати..." Іc. 55, 1).

Діючі ласки можна отримати, роблячи добрі справи (моля­чись, постячи, даючи милостиню, використовуючи церковні засоби ласки — слухаючи Службу Божу, проповіді і гідно приймаючи св. Тайни).

Добрі справи є обов'язковими, бо Бог, "який створив нас без нас, не хоче без нашої співдії врятувати нас" (св. Авг.). "Не за добрі справи, здійснені нами, а з милосердя Свого врятував нас Бог" (Тит. З, 5). Наші добрі справи полегшують нам отримання ласки. Чим більше добрих справ, тим більше діючих ласк.

Молімося до Св. Духа — Отець небесний дає доброго духа тим, котрі Його про це просять (Лук. 11, 13). Молімося до Матері Божої, бо Марія є тою, що "повна ласк" і тою, що роздає Божі ласки. Можемо осягнути ласки під час набоженства до Пресвятої Євхаристії, або в усамітненні (Осія 2, 14), або борючись зі своїми чуттями.

ОСВЯЧУЮЧА ЛАСКА

Коли грішник спів діє з діючою ласкою, до його душі вступає Св. Дух і надає їй краси — таким чином душа завойовує Божу прихильність. Цей постійний стан краси душі, який є наслідком перебуваючого в ній Св. Духа, називається освячуючою ласкою.

"Поверніться до мене... і я повернусь до вас" (Зах. 1, 3).

"Усі наші турботи, присвятім душі — цим зробимо добро і тілові, яке інакше згине враз з душею" (св. Золот.).

У стані ласки ми є не лише слугами Бога, але й приятелями (Йоан 15,15).

Доказано, що той, хто спромігся на щирий жаль, вже осягає освячуючу ласку, хоча і не відбув сповіді.

Але звичайно Св. Дух входить до душі людини лише тоді, коли вона прийме таїнство Хрещення або Покути.

Ці Таїнства називаються Таїнствами мертвих, бо завдяки їм духовно вмерлі повертають до життя в ласці.

Душа, в яку вступив Св. Дух, отримує справжнє життя.

Завдяки ласці душа отримує здатність пізнавати самого Бога в Його величі, любити Його по-справжньому і радіти Йому. Таке нове життя душі називається надприродним. Душа живе в Бозі, а Бог — в ній. Бог називає ласку джерелом, з якого б'є вічне життя (Йоан 4, 14). "І коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, то Той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас" (Рим. 8, 11).

Тому називаємо Св. Духа животворним.

Св. Дух очищає нашу душу від усіх тяжких гріхів. Св. Дух єднає нас з Богом і робить нас святинею Бога.

Завдяки Св. Духові стаємо учасниками Божої природи (II Петро 1, 4). Св. Павло говорить: "Хіба не знаєте, що ви Храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?" (І Кор.З, 16); "Ми бо храм Бога живого" (II Кор. 6, 16).

Св. Дух впливає на наші духовні сили, змінюючи їх і облаго-роднюючи і, тим самим, даруючи нам Божі і моральні чесноти.

Св. Дух облагороджує Своєю ласкою сили нашої душі, розум і волю. Св. Дух запалює в нашій душі світло віри (II Кор. 4, 6); вогонь Божої любові (Рим. 5, 5). Дарує нам здатність вірити в Бога, надіятися на Нього і любити Його, або, іншими словами, вливає в душу три Божі чесноти (Соб. Трид. 6, 4). Також робить нас здатними піддаватися впливові і вказівкам Св. Духа (уділяє нам сім дарів Св. Духа).

З набуттям освячуючої ласки для людини розпочинається зовсім інше духовне життя. Внутрішнє життя праведної людини відрізняється від життя людини світської, яка насамперед думає про їжу, розваги, приємність, гроші, земну славу, зовсім не відчуваючи при тому внутрішнього задоволення. Той, у кому поселився Св. Дух, думає тільки про Бога, намагається сподобатися лише Йому і тільки Його любить. Він може сказати вслід за св. Павлом: "Живу вже не я, а живе Христос у мені" (Гал. 2, 20). Така людина відчуває внутрішнє задоволення і радість навіть серед найбільших терпінь. Бо Св. Дух є Утішителем (Йоан 14, 26).

Св. Дух дає нам справжнє задоволення.

Завдяки Св. Духові отримуємо спокій, "що вищий від усякого уявлення" (Фил. 4, 7).

Св. Дух є нашим учителем і вихователем.

Св. Дух навчає нас правд католицької Церкви. "Його помазання вас про все навчає" (І Йоан 2, 27). Без внутрішнього просвітлення Слово Боже буде для нас незрозумілим. Найдосконаліша людина повинна дотримуватись науки католицької Церкви. Хто цього не робить, не має в собі Св. Духа (І Йоан 4, 6).

"Св. Дух, як батько, веде нас за руку по нерівній дорозі" (Людв. Гран.). Праведники справді мають Царство Боже в собі (Рим. Кат.).

Св. Дух спонукає нас до добрих справ, завдяки яким ми можемо заслужити вічне життя.

Без освячуючої ласки наші добрі справи не заслуговують на небо. Св. Дух робить нас дітьми Божими і спадкоємцями неба.

Вершина найвищої слави — належати до дітей Божих (св. Кир.). "Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі" (Рим. 8, 14). Св. Дух зали­шиться з нами навіки (Йоан 14, 16).

Здійснюючи добрі справи, отримуємо освячуючу ласку, чинячи гріх — втрачаємо її.

"Хай... праведний ще творить правду, І святий ще освячується" (Одкр. 22, 11). Коли ми здійснюємо добрі справи, отримана від Св. Духа святість множиться (Соб. Трид. 6, 24). Але Св. Дух не залишається в немилосердній душі (св. Золот.). Ми повинні постійно очищатися, часто приймаючи св. Таїнства Покути і Євхаристії (А. Штольц).

Людина втрачає освячуючу ласку, здійснивши смертний гріх. Втрачену освячуючу ласку можна повернути завдяки Таїнству Покути, багато працюючи над собою.

Той, хто втратив освячуючу ласку, є духовно мертвим і засудженим на вічну загибель.

Душа без ласки Св. Духа вмирає для неба (св. Авг.), перебуває "у темряві та в тіні смертній" (Лук. 1, 79). "Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить, і це глупота для неї, і не може вона його зрозуміти, воно бо Духом оцінюється" (І Кор. 2, 14). Хто не має Духа Христового, не належить до Нього (Рим. 8,9); хто втратив освячуючу ласку, той знаходиться в стані смертного гріха — в нім поселяється злий дух.

Ніхто не впевнений у тому, чи має освячуючу ласку або чи буде її мати в хвилину смерті.

 Людина не знає, чи вона заслуговує на любов, чи на ненависть (Еккл. 9, 1). Св. Петро говорить: "... я не почуваю себе винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить — це Господь" (І Кор. 4, 4), а також: "А маємо цей скарб (освячуючу ласку) у глиняних посудинах..." (II Кор. 4, 7), а такий посуд легко розбити. Тому нагадує нам св. Павло: "... працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті..." (Филип. 2, 12).

СІМ ДАРІВ СВ. ДУХА І НАДЗВИЧАЙНІ ДАРИ ЛАСКИ

Усі, хто має освячуючу ласку, отримують також сім дарів Св. Духа. Сім дарів Св. Духа доповнюють чотири моральні чесноти, які усувають перешкоди, що нас відділяють від Бога (св. Тома з Акв.).

Дари Св. Духа ваблять нашу душу до Бога, удосконалюють її та облаго­роджують сили нашої душі. Вище від дарів Св. Духа стоять три Божі чесноти, які душу єднають з Богом. Чим більше людина вдосконалюється, тим щедріше спливають на неї дари Св. Духа. Сприяє цьому і Таїнство миропомазання.

Дари Св. Духа — дар мудрості, розуму, знання, ради, міці, побожності і страху Божого — просвічують розум (перших чотири) і зміцнюють волю (три останні). Дари Св. Духа перелічує ще пророк Ісаія (Іс. 11, 2).

Завдяки дару премудрості ми пізнаємо скороминучість дочасних речей і лише в Бозі вбачаємо найвище добро.

Св. Павло вважає болотом все те, що любить світ (Фил. З, 8). Соломон, який добре пізнав розкоші цього світу, називає їх марнотою (Пропов. 1, 2).

Завдяки дару розуму ми в силі відрізнити правдиву католицьку науку від усякої іншої.

Спаситель пророкував речникам Своєї науки: "Я бо дам вам слово й мудрість, якій ніхто з ваших противників не зможе протиставитись і перечити" (Лук. 21, 15).

Завдяки дару знання ми маємо змогу розуміти науку католицької Церкви.

Завдяки дару ради ми в усіх складних — випадках орієнтує­мося, що нам робити, щоб виконати Божу волю.

Згадаймо слова Спасителя, звернені до Апостолів: "... не клопочіться тим, як або що вам відповідати, або що казати, бо Дух Святий навчить вас тієї години, що треба говорити" (Лук. 12, 11-12).

Завдяки дару міці ми відважно зносимо все, щоб тільки виконати Божу волю.

Завдяки дару побожності намагаємося щонайпалкіше вшановувати Бога і щонайретельніше сповнювати Його волю.

Завдяки дару страху Божого ми боїмося образити Бога більше, ніж найбільшого нещастя.

Декому з людей Св. Дух уділював надзвичайних дарів ласки (дар розмовляти різними мовами, творити чуда, проро­кувати, відрізняти добрих духів від злих, дар передбачення і т. п.) для спасіння вірних і для, користі св. Церкви. Але не самі дари, але плідне їх використання підносить вартість людини. Дарами св. Духа у великій мірі були обдаровані Ісус Христос (Діян. Ап. 10, 38), Пресвята Діва Марія, Апостоли, патріархи, пророки Старого Завіту та всі Святі католицької Церкви.

КЕРІВНИЦТВО ЦЕРКВОЮ

Св. Дух утримує католицьку Церкву і керує нею.

Св. Духа можна назвати будівничим св. Церкви. Завдяки Св. Духові здійснилося втілення Сина Божого (Лук. 1, 35), Св. Дух опікується Церквою, основу якої заклав Спаситель (Єф. 2, 20).

Св. Дух оберігає католицьку Церкву від знищення (Мат. 16, 18) і від помилок (Йоан 14, 16).

Св. Дух допомагає настоятелям Церкви виконувати їх свя­тий обов'язок (Діян. Ап. 20, 28).

Св. Дух промовляє через них, як в день Зелених свят промовляв устами Апостолів.

У хвилини небезпеки Св. Дух дає Церкві мужів, сильних духом.

Таким був св. Атанасій (+ 373), папа Григорій VII, св. Домінік, св. Катерина з Сієни, св. Ігнатій Лайоля.

Св. Дух чинить так, що в католицькій Церкві завжди жили і живуть Божі Угодники.

Майже щороку в Римі оголошують нових Святих або Блаженних, і у цьому вбачаємо вплив Св. Духа.

 КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

Католицька Церква — це видиме, засноване Христом товариство, яке виховує людей для неба.

Під словом "католицька Церква" розуміємо всіх вірних у всьому світі. Католицька (вселенська) Церква заснована Христом з тією метою, щоб після Його вознесіння продовжувати розпочату Ним справу, тобто щоб виховувати людей для неба. Церква дуже подібна до школи. Церква має настоятелів, обряд прийняття до Церкви (Хрещення) і визнання віри (Символ віри). Церква є всюди, де знаходяться християни-католики і де є католицькі священики. Церква, як товариство подібна до будови (Єф. 2, 21): вона має наріжний камінь — Ісуса Христа (Aп. 117, 22), який за допомогою Св. Духа єднає всіх вірних в одну велику Божу родину; цей камінь підпирають інші наріжні камені — Апостоли (Одкр. 21, 14) і багато Інших каменів, які складають надбудову — вірних (І Петро 2,5). Каміння мусить бути добре тесане і мусить тісно приставати. Так і члени Церкви повинні задля неба перенести не один хрест, не одне терпіння і бути взаємно поєднані справжньою любов'ю до ближнього.

Католицьку Церкву часто називають небесним Царством, Царством Божим або об'єднанням усіх вірних. Йоан Хреститель і Христос проповідували, що наближається Царство небесне (Мат. З, 2; 4, 17).

Церква подібна до царства (держави) своєю ієрархією (Папа, кардинали, єпископи, священики, диякони, вірні). Ісус Христос, кажучи: "Царство моє не від світу цього" (Йоан 18, 36), зазначає, що Церква не є державою в прямому значенні — вона не обмежується одним народом або одним краєм і не вживає зброї, щоб розширити свої кордони чи для оборони.

"Церква — це народ Божий, розсіяний по всьому світі" (св. Авг.)

Церкву називають також Матір'ю християн, бо вона під час св. Хрещення дає душі справжнє життя і, як матір, виховує своїх вірних.

Мати дає дитині життя, Церква під час Хрещення дає людині освячуючу ласку, яка дає нам право до неба. Тому Церква стає духовною матір'ю кожного християнина. Христос, возносячись на небо, залишив нам Церкву і дав  їй владу над нами (Йоан 20, 21). Тому ми повинні любити Бога, як отця, а Церкву — як матір (св. Авг.).

Ісус Христос часто порівнює Церкву з вівчарнею, ріллею і гірчичним зерном.

З вівчарнею порівнює тому, що вірні мають пастирів (настоятелів) і повинні бути терпеливими і слухняними, як вівці. До ріллі Церква подібна тим, що проповідники Євангелія засівають в людських серцях Боже зерно, яке приносить щедрі плоди (Мат. 13, 7). Під час жнив (суду) добре зерно (зерно Св. Духа) буде відділене від кукіля (зерна злого духа) (Мат. 13, 24). До гірчичного зерна Церква подібна тим, що спочатку була малою, але згодом зросла, як з гірчичного зерна виростає велике дерево.

Наша Церква називається католицькою або соборною, всесвітньою, бо повинна об'єднати усі народи землі.

Окремі народні церкви — це нісенітниця. Нема ж окремого Бога для українців, італійців, німців, французів і т. д. Є лише один Бог-Отець усіх людей. Нема окремої віри для окремих народів, ані окремих молитов. Нема релігії для одного народу, як не може бути математики для одного народу.

Церква виховує людей для неба, виконуючи доруче­ного їй Христом троякого чину: учительського, священи­чого і пастирського.

Отже, Церква поширює Христове вчення, уділяє встановлені Христом засоби ласки і керує членами Церкви. Христове вчення поширюється за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання релігії в школах; уділювання засобів ласки — за допомогою жертви св. Літургії, св. Тайн, благо­словення, освячення і відправи богослужень; керівництво Церква здійснює, видаючи церковні заповіді, заборони, застосовуючи покарання за великі провини (виключення із церковної спільноти).

Цей троякий уряд спочатку виконував сам Христос, а перед вознесінням передав його Апостолам та їх послідовникам.

Христос навчав людей (згадайте Нагірну проповідь), роздавав ласки (прос­тив гріхи Магдалині, дав Апостолам під час Тайної вечері Своє Тіло і Кров, благословив дітей), керував (залишив нам заповіді, давав завдання Апостолам, картав їх за провини, публічно погрожував фарисеям і т. п.). Свій троякий уряд Христос передав Апостолам: доручив їм навчати всі народи (Мат. 28, 29); дав їм право відправляти Службу Божу (Лук. 22, 20), відпускати гріхи (Йоан 20, 23), уділяти св. Хрещення (Мат. 28, 19), а також дав їм право картати (Мат. 18, 17), видавати або скасовувати закони. Ці ж права Він надав і послідовникам Апостолів.

Ісус Христос є Паном і Царем Церкви.

Пророки, провіщаючи прихід Христа, говорили, що Месія буде великим Царем (Пс. 2), царство якого триватиме вічно і пошириться на всі держави. Подібне сказав Марії Архангел Гавриїл (Лук. 1, 33). Ісус Христос перед Пилатом називає Себе Царем, царство якого не є з цього світу (Йоан 18, 36).

Ісус Христос керує Церквою незримого через Св. Духа. Ісуса Христа називаємо головою Церкви, а Церкву—Його тілом (Єф. 1, 23). Християни становлять тіло Христа, а кожний вірний є зокрема окремим членом цього тіла (І Кор. 12, 27). Ісуса Христа називаємо також невидимим головою Церкви, бо керує Церквою з неба, а не перебуває особисто між людьми. Зовемо Христа і Обручником Церкви, а Церкву — Його обручницею (Одкр. 21, 9).

Католицька Церква складається з навчаючої Церкви і Церкви слухаючої. До навчаючої Церкви належить її голова — Папа, єпископи і післані ними священики; до слухаючої Церкви — всі вірні.

Той мовить йому: "Паси мої ягнята!" - Йоан 21,15.

Слово "папа" походить від грецького слова "папас" (отець). Слово єпископ (по-грецьки єпіскопос) означає старший, настоятель. Слово священик називає того, який уділяє святощі. Священика називають також ієреєм або пресвіте­ром. Священики отримують право навчати від єпископа. Церковне післанни­цтво, яке єпископ уділяє священикам, називається судовластям (юрисдикцією).

У Церкві розрізняємо два стани: духовний і світський. Перший має також назву духовенство або клир, другий — вірні або лаїки.

ГЛАВА ЦЕРКВИ

На чолі Церкви стоїть її Глава.

Першим главою Апостолів і вірних став св. Петро.

Христос установив св. Петра князем усіх Апостолів і видимим главою усієї воюючої Церкви (Соб. Ват. 4,1). Ще

перед воскресінням Спаситель обіцяв св. Петрові найвищу владу в Церкві. На дорозі до Кесарії похвалив його за сміливе визнання віри, кажучи: "... ти — Петро (скеля), і ... я на цій скелі збудую мою Церкву й ... пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16, 18-19).

У день Зелених свят Петро навчав від імені всіх Апостолів. Він прийняв перших навернених до Церкви євреїв і поган; він здійснив перше чудо, він наказав вибрати нового Апостола на місце Юди, боронив Апостолів перед судом.

Св. Петро помер як єпископ Риму, тому влада і гідність св. Петра як глави Церкви щоразу переходить на римського єпископа.

Св. Петро спочатку протягом 7 років перебував у Антіохії, у 42 р. Ангел звільнив його з в'язниці в Єрусалимі; після цього він близько 25 років (з 42 по 67 рік) був єпископом Риму, де помер мученицькою смертю. Папа Климентій Римський пише: "Тут загинули замучені Петро і Павло разом з великою кількістю вибраних, служачи для нас гарним прикладом". Тертуліан, священик з Картагену, називає римську Церкву щасливою, бо в ній св. Петро умер такою ж смертю, як Спаситель, а св. Павло — такою ж смертю, як св, Йоан Хреститель. Оріген, керівник Олександрійської школи, розповідає, що св. Петра розп'яли в Римі вниз головою. Гріб св. Петра знаходиться в Римі — його мощі спочивають в катакомбах під цирком Нерона. Єпископська столиця в Римі ще в давні часи отримала назву Столиці Апостольської.

Римські єпископи від початку користувалися найбільшою владою в Церкві і їх завжди визнавали главами Церкви.

У 100 р. після Христа римський єпископ Климентій вирішував спори між духовенством і вірними, у II ст. римський єпископ Віктор зобов'язав християн Малої Азії святкувати Великдень разом з римською Церквою, а не з євреями. Римські єпископи очолювали усі вселенські Собори. В усіх справах єпископи нижчих рангів апелювали до Риму. Римського єпископа називають "найвищим священиком" або "Єпископом єпископів". Це Христова воля, щоб св. Петро аж до кінця світу завжди мав спадкоємців (Соб. Ват.). З бігом століть валилися престоли, зникали держави і народи, а Папство стоїть непохитно і до кінця світу не буде хвилини, щоб у Церкві не було Папи.

Римського єпископа називаємо Папою або Святійшим Отцем, а також Його Святістю, Отцем Християнства або Намісником (заступником) Христа.  

Наслідника св. Петра називають також Найблаженнішим Отцем, Папою римським (бо мешкає в Римі), а Церкву, якою він керує, — римо-католицькою Церквою.

Папа римський посідає найвищу владу серед усіх єпископів, йому належить найважливіша роль у керівництві усією Церквою (Соб. Ват. 4, 3).

Папа є найвищим архієреєм і князем серед єпископів (св. Берн.). Посідаючи своє високе становище, Папа бере собі нове ім'я (ім'я когось із своїх попередників, крім імені Петра). Символами папської влади є тіара (єпископська митра), прикрашена потрійною короною (вона символізує його потрійний уряд-учительський, священичий і пастирський), жезл, увінчаний потрійним хрестом, і біла шовкова реверенда.

Чолобитню складається Папі, цілуючи йому ноги, бо, як сказав Св. Павло: "Які гарні ноги тих, що благовістять добро!" (Рим. 10, 15). Папі належить найвища влада в Церкві. Як "учитель усіх християн" (Соб. Ват.), як "Пастир всіх овець і пастирів", Папа наділений найвищою суддівською владою (юрис­дикцією) щодо навчання віри та звичаїв, а також щодо карності і керівництва усією Церквою, тобто має владу над кожною окремою Церквою, над кожним окремим єпископом і душпастирем. Може призначати єпископів і усувати їх з посади, може скликати собори, встановлювати і розпускати монаші чини, посилати місіонерів, надавати привілеї і диспензи і т. д. Папа має також начальну контролюючу владу — єпископи зобов'язані час від часу звітувати перед ним про справи у довірених їм єпархіях. Як "найвищий суддя усіх вірних" Папа має право оголошувати остаточні вироки у всіх церковних спорах.

Папі підлягають кардинали.

Кардинали, представники різних народностей, мають право після смерті Папи вибрати нового. Вони мають титул "Еміненцій", а їх відзнакою є червоний капелюх і пурпуровий плащ (він означає, що кардинали щохвилини повинні бути готовими віддати свою кров за Ісуса Христа). Кардинали входять у законодавчі і виконавчі органи Конгрегацію цензури книжок, Конгрегацію уділювання відпустів, досліджування мощів, Конгрегацію обрядів, управи місій і т. п.).

Від початку існування Церкви по сьогодні керувало Церквою близько 260 пап.

Протягом перших п'яти століть (до 540) р.) було близько 60 пап і всіх їх Церква вшановує як святих — 33 з них померли смертю мучеників. Пій IX керував Церквою 32 роки, Лев XIII — 25 років. Інші папи перебували на папському престолі коротше (св. Петро керував Церквою 33 роки).

Серед пап було 195 італійців, 15 французів, 14 греків, 8 сірійців, 9 німців, 5 іспанців, 2 африканці. Найчастіше папи обирали для себе ім'я Іван (23 рази), Григорій (16), Климентій (15), Бенедикт (14), Інокентій і Лев (13), Стефан і Пій (10), Урбан, Боніфатій і Олександр (8). На жаль, серед усіх пап траплялися і такі (їх було 11), які не відповідали своїй високій місії.

ПРИМАТ ПАПИ

Приматом називаємо право і привілей першості якоїсь особи щодо інших; під Папським приматом розуміємо абсолютну незалежність Папи від будь-яких світських володарів і законів будь-якої держави, а також першість влади над усією Церквою і незалежність від будь-якої духовної влади.

Папа незалежний від будь-якої світської влади, бо світська влада не має найменшого права впливати на керівництво Церквою.

Папа є учителем усіх народів. Його діяльність, освячена Богом, полягає на тому, щоб роз'яснювати усім людям їх право на спасіння, тобто його вплив поширюється на всі народи і на всі держави. Тому Папа як учитель народів не підлягає правовим законам і не може бути громадянином жодної держави. Як найвищий представник католицької Церкви Папа повинен мати можли­вість спілкування з главами усіх держав світу. Отже, Папа стоїть на тому самому рівні, що глава будь-якої держави. Якщо б Папа підлягав комусь із державних керівників, міг би стати його слухняним знаряддям, а це могло б принести шкоду іншій державі чи народові.

До церковної держави Папи прийшли таким чином. Вже на початку християнства їм належали певні території і маєтки. Під час переселення народів папи неодноразово рятували від знищення Рим, таким чином здобувши собі право на це місто і його околиці — місцеве населення вважало їх своїми покровителями і опікунами. Ця влада пап над Римом утвердилася від часів Костянтина Великого, відколи Рим перестав бути столицею імперії і навіть імператорський намісник перебував в іншому місці. Навічно Рим з Його околицями, а також кілька міст на східному побережжі Італії було подаровано Папі королем Піпіним у 755 р. Син Піпіна, імператор Карл Великий, підтвер­див цей дар батька (774 p.). Протягом наступних століть папи 17 разів втрачали цю церковну державу, але завжди повертали її. У 1809 р. її захопив Наполеон, але на Віденському конгресі її було повернено Папі (1815 p.).

У 1859 р. Папа знову втратив свої володіння, за винятком самого міста Риму. У 1870 р. Рим приєднано до Італії, а Папі залишено Ватикан.

Існування церковної держави насамперед забезпечувало незалежність Главі Церкви, сприяло зростанню авторитету Папи серед державних діячів, надавало йому матеріальні засоби для керівництва Церквою, гарантувало свободу вибору Папи. Тому завжди на усіх католицьких зборах і з'їздах обстоювалася незалежність церковної держави і домагалося її повернення Папі, або, принаймні, надання йому певної території, яка гарантувала б абсолютну незалежність Папи.

Папа є незалежним від будь-якої духовної влади, бо він сам собою представляє повноту будь-якої духовної влади.

Папа не має на землі судді над собою. Найвищу духовну владу може судити хіба один Бог (Боніф. VIII, 1302). Навіть вселенський Собор не має зверхності над Папою.

Папа утримує свій власний двір.

Папську резиденцію стереже 350 охоронців: швейцарська сторожа (75 чол., одягнених у середньовічні костюми, несуть службу вартових при дверях), шляхетська сторожа (75 чол., — члени римської шляхти, які супроводять Папу під час публічних виступів, мають вільний доступ до пап­ських кімнат, деколи виконують обов'язки послів), палатна сторожа, яка складається з сотень людей, 100 жандармів. Папа карбує власні гроші, роздає нагороди, має власну біло-золоту коругву, а також своїх послів (легатів, апостольських нунціїв) у всіх державах.

Хтось може закинути, що Христос не мав таких почестей. Але йому треба зважити на це, що папа представляє не переслідуваного і скараного хресною смертю Спасителя, а Христа, який є Володарем неба в найбільшій славі. А також повинен пам`ятати про це, що папа постійно спілкується з главами держав чи їх послами, тому повинен пристосуватися до них і дотримуватись встановленого етикету.

ЄПИСКОПИ, СВЯЩЕНИКИ, ХРИСТИЯНИ-КАТОЛИКИ

Єпископи є наступниками Апостолів.

Єпископи зайняли місце св. Апостолів (Соб. Ват.). Між ними і Апостолами є тільки така різниця, що полем їх діяльності є їх власна дієцезія, а полем діяльності Апостолів був весь світ, а також єпископи не мають дару непомильності, яким володіли Апостоли.

Єпископи керують частиною Церкви, визначеною папою, тобто спільно з папою беруть участь у керівництві усією Церквою.

Частина Церкви, якою керує єпископ, називається дієцезією або єпархією. До найбільших єпархій належать паризька (3 млн. вірних), вроцлавська (2,5 млн.) і колонська.

Учительська і пастирська місія єпископа полягає на тому, що він вибирає і виховує кандидатів на отримання священичого сану, встановлює і роздає церковні посади, наділяє правом сповіді і навчання релігії, дозволяє до друку релігійне видання, визначає дні посту і т. д. Як священик єпископ виступає тоді, коли він уділяє Тайну Священства, застерігає відпущення деяких гріхів, посвячує Церкви, вівтарі, чаші і т. п.

На вселенських Соборах єпископи разом з Папою вирішують важливі церковні проблеми, видають нові розпорядження і закони.

Отже, єпископи є не лише помічниками Папи, але і самостійними керівниками Церкви.

Єпископи — справжні пастирі визначених для них отар (Соб. Ват. 4, 3). Єпископи покликані Св. Духом до керівництва Божою Церквою (Діян. Ап. 20, 28). Називаємо їх "князями Церкви". Ще інша назва єпископів — орди­нарії, а їх влади — ординаріат. Прибічна рада єпископа називається капітулою, а члени цієї ради називаються крилошанами, каноніками. Коли звільняється місце єпископа, один з крилошан стає капітульним вікарієм і керує дієцезією, доки не виберуть нового єпископа. Єпископа вибирає або архієпископ, або сам Папа (деколи капітула). Єпископ може мати помічника, уповноваженого до ведення справ дієцезії (генерального вікарія). Символами єпископського сану є митра, жезл, перстень (знак обручин з дієцезією) і золотий хрест на грудях. Священики і вірні повинні цілувати єпископа в руку і звертатись до нього: "Ваше Преосвященство" або "Преосвященний отче". Папа називає єпископів "Всечесними братами".

Єпископи підпорядковані папі.

Від папи єпископи отримують свій сан. Без затвердження папою вони не можуть виконувати своїх обов'язків. Кожний єпископ повинен звітуватися перед папою про стан справ у своїй дієцезії.

Єпископів, які стоять над іншими єпископами, називаємо архієпископами або митрополитами.

Вище архієпископа стоїть примас або перший єпископ певної народності. Ще вище є сан патріарха (екзарха).

Прелати по сану рівні єпископам. Це переважно вищі настоятелі монаших чинів, які разом з чином підпорядковані папі, а не єпископу.

Священики — помічники єпископів

Єпископи наділяють священичим саном, тому священики є ніби духовними синами єпископа. Священики не можуть керувати Церквою, на Соборах не мають вирішального голосу, а тільки дорадчий; не мають також права виключати з Церкви. Священики є лише співробітниками, або помічниками єпископа і зобов'язані строго дотримуватись їх розпоряджень.

Уповноваження, отримане священиком від єпископа, нази­вається церковним післанництвом. Офіційним одягом священика є реверенда (одяг чорного кольору, який сягає землі). Реверенда запинається аж до низу, це символ того, що священик мусить відректися усіх грішних утіх цього світу, а чорний колір повинен весь час нагадувати про смерть.

Священики, яким єпископ доручає керівництво якимись певними округа­ми в дієцезії, називаються парохами.

Такий округ називається парохією (приходом). Пароха іменує єпископ, враховуючи точки зору патрона дотичної парохії. Патроном називається особа або товариство, яке має певні заслуги перед парохіальною церквою, а також утримує парохіальну церкву з власних фондів. Парох є заступником єпископа в парохії. Без його дозволу (або дозволу єпископа) нікому в парохії не дозволяється виконувати священичі обов'язки. Тільки він має право проголошувати проповіді, уділяти св. Тайни і т. д.

Парох, поставлений єпископом над священиками більшого округу в дієцезії, називається деканом.

Декан є посередником між духовенством свого округу і єпископом, а через т.з. деканальні візитації виконує в імені єпископа нагляд над довіреними йому парохіями.

Парохи більших парохій мають священиків-помічників. Вони називаються вікаріями. їх призначає єпископ. Коли парохія залишається без пароха, єпископ призначає одного з вікаріїв тимчасовим завідувачем (адміністратором) парохії.

Християнином-католиком називається той, хто охрещений і назовні визнає свою приналежність до католицької Церкви.

Членом Церкви можна стати лише охрестившись. Хрещення — це двері, які ведуть до Церкви. Крім того, треба ще признаватися до своєї приналежності до Церкви.

Християнин — це учень Христа.

Спочатку християн називали назареями (від Назарету, місця перебування Ісуса Христа), а також галилейцями (чужоземцями), бо євреї вважали Галилею вітчизною Христа. Назва християнин появляється вперше в Антіохії, де був єпископом св. Петро, а пізніше св. Ігнатій (Діян. Ап. 11, 26). Називаємося християнами (помазаниками), бо ми помазані, як і Христос (внутрішньо через Св. Духа і зовнішньо під час св. Хрещення), крім того, наше призначення — стати подібним до Христа (Рим. 8, 29). Маємо це ім'я не від людей, а від Бога (св. Григ. Наз.).

Справжнім християнином-католиком є лише той охрещений член католицької Церкви, який справді намагається здобути вічне щастя; який вірить у науку Церкви, дотримується запові­дей Божих і церковних, приймає св. Тайни і молиться до Господа Бога так, як заповів Ісус Христос.

Тому не є справжнім християнином той, хто не знає основ своєї віри, хто не живе за заповідями Ісуса Христа (св. Юст.). "Хочеш бути християнином, мусиш жити як Христос" (св. Григ. Наз.). Ісус Христос говорить, що пізнавати Його учнів будуть по любові до ближнього (Йоан ЗО, 35). Справжній християнин повинен приймати св. Тайни і молитися. Дехто лише називається християнином, а живе, як поганин. Саме лише хрещення не врятує нас від вічної загибелі, якщо ми не житимемо згідно з основами віри.

Кожний християнин-католик має права і обов'язки. Насам­перед він має право на церковні засоби ласки. Натомість він зобов'язаний у духовних справах слухати своїх церковних наставників, а також дбати про їх утримання і пам'ятати про потреби Церкви.

Отже, християнин-католик має право на те, щоб йому голосили слово Боже, має право вимагати, щоб йому уділили св. Тайни, має право брати участь у Богослужениях, має право на християнський похорон і т. д.

Християнин зобов'язаний вносити певні кошти для підтримки духовенства і Церкви.

Церква має право позбуватися членів католицької Церкви, які допустилися якихось значних прорахунків.

Церква нікого не примушує до членства в ній. Але хто добровільно погодився бути її членом, зобов'язаний дотримуватись її законів. Хто ж порушує ці закони, може бути виключеним із Церкви. Така людина втрачає право на духовні блага Церкви, не може брати участь у Богослужениях, одержувати св. Тайни, не може займати церковні посади, не має права на християнський похорон і т. д.

ЗАСНУВАННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЦЕРКВИ

Ісус Христос порівнює Церкву з гірчичним зерном, з якого виростає велике дерево (Мат. 13, 31).

Основу Церкви заложив Ісус Христос, зібравши навколо Себе певну кількість учнів, вибравши з-поміж них дванадцять Апостолів і призначивши головним над ними Петра.

Церковна громада тоді складалася з Ісуса Христа, 12 Апостолів, 72 учнів, мужів і невіст, які спілкувалися з Христом.

Своє суспільне життя Церква розпочинає від Зелених Свят, коли прийняло хрещення 3. 000 людей.

Отже, Зелені свята — це день народження Церкви.

Незадовго після зіслання Св. Духа Апостоли за наказом Христа (Мар. 15, 16) розійшлися по світу з метою проголошення Євангелія й утворення християнських громад.

Найревнішим проповідником Євангелія був св. Павло (І Кор. 15, 8). Він як місіонер обійшов усю Малу Азію, Південну Європу й острови Середземного моря. Багато зробив для поширення християнства св. Петро. Церковними громадами в Малій Азії керував з Ефезу св. Йоан. Його брат, Яків Старший, апостолував у Іспанії, Яків Молодший — в Єрусалимі. Андрій проповідував Євангеліє в землях пониззя Дунаю, Тома і Бартоломей — над Євфратом і Тигром, а пізніше в обох Індіях; Симон — в Єгипті і Північній Африці.

Апостоли засновували християнські громади таким чином: навернувши і охрестивши в певній місцевості і охрестивши певну кількість людей, вибирали собі співробітника і передавали йому частину своїх уповноважень; покидаючи цю місцевість, залишали свого наступника (Діян. Ап. 14, 22).

Співробітники Апостолів називалися дияконами, а ті, що були наділені більшими уповноваженнями, називалися старшими або священиками, а заступники Апостолів називалися єпископами. Право вибирати наступників Апостоли отримали від Ісуса Христа (Йоан 20, 21).

Особливе місце серед християнських громад займала христи­янська громада в Римі, ба нею керував св. Петро, глава Апостолів.

Усі християнські громади, які виникали, мали одну і ту саму віру, одні і ті ж засоби ласки, і всіх їх очолював Папа римський. Тому усі вони творили єдину велику християнську громаду — католицьку Церкву.

Під час великих переслідувань християн Церква не зане­пала, а, навпаки, зміцніла і зросла.

Протягом перших трьох століть нараховуємо 10 великих переслідувань християн. Найстрашнішими були переслідування Нерона (54-68 pp.) і Діоклеціана (284 - 305 pp.). За час правління Діоклеціана загинуло протягом 10 років 2 млн. християн. Для християн вигадували найстрашніші тортури їм стинали голови, їх розпинали на хресті, каменували, кидали хижим звірам, пекли на розжарених жорнах, топили у воді, з них здирали шкіру, скидали зі скель, спалювали на вогнищі, живцем закопували в землю і т. п. Християни не боялися смерті. На місце страчених приходили інші, навернені або промовами Мучеників під час суду, або безстрашністю, з якою вони ішли на смерть, або їх безмірним терпінням чи великою любов'ю до ворогів, яку вони проявляли під час тортур. Причиною навернень були і чуда (св. Полікарп вийшов неушкодженим з вогню, св. Йоан — з киплячої олії). Добу переслідувань християн можна назвати добою розквіту Церкви. З цього часу походить найбільше святих. Вірні, ризикуючи життям, збиралися на Богослужения, які відправлялися під землею, в катакомбах.

У 313 р. імператор Костянтин Великий дозволив своїм підданим приймати і публічно визнавати християнство, а у 324 р. оголосив християнську релігію державною.

Наверненню імператора Костянтина сприяла поява на небі сяючого хреста і вплив його побожної матері св. Олени. Костянтин наказав святкувати неділі і свята, віддав християнському духовенсту поганські святині, заборонив бої гладіаторів і смертну кару через розп'яття на хресті, збудував багато нових церков (лише в Палестині ЗО).

У середні віки перейшли до Церкви майже всі поганські народи Європи.

В Австрії голосив Євангеліє св. Северин; в Англії працював 41 місіонер; навернення Німеччини завершив св. Боніфатій; серед слов'ян поширювали християнство два грецькі монахи св. Кирило і Мефодій; в Угорщині запровадив християнство св. Стефан; в Данії, Швеції, Норвегії, Ісландії, Польщі та Росії християнство поширилося біля 1000 р. Україна прийняла християнську віру в 988 р. за часів київського князя св. Володимира Великого.

У середні віки Церква немало витерпіла від ісламу.

Іслам — це релігія Магомета. Магомет походив з Мекки. Він проголосив себе пророком правдивого Бога, обіцяв після смерті чуттєві розкоші, дозволяв багатоженство, вимагав поширення свого вчення вогнем і мечем. Основи вчення Магомета вміщені у Корані. Прибічники цього вчення святкують п'ятницю і моляться 5 разів на день, обертаючись обличчям у сторону Мекки. Входячи до своїх святинь, скидають взуття (це символізує чистоту серця, з якою слід молитися до Бога). Наступники Магомета (каліфи) вели загарбницькі війни і нищили християнську культуру. Вони захопили частину Азії, Північну Африку, Іспанію й острови Середземного моря.

У той же час багато вірних втратила св. Церква через грецьку схизму, а пізніше через схизму на Русі.

У новітні часи завершено навернення багатьох народів на нововідкритих землях. Але, разом з тим, Церква втрачає багато членів через лютеранську і англіканську схизму.

Д-р Мартин Лютер був монахом чину августинів у Ерфурті, а пізніше викладачем у Вітенберзькому університеті. У 1510 р. перебував у Римі, де був досить холодно прийнятий. Тоді саме Папа Лев X з нагоди будівництва Собору св. Петра оголосив відпуст для тих, хто висповідається і зробить якийсь грошовий внесок на будівництво. Для оголошення цих відпустів і збирання внесків Папа розіслав проповідників. Коли один з них прийшов до Вітенбергу, Лютер написав 95 тез (тверджень) проти відпустів і публічно прибив їх на дверях замкової церкви. У цих тезах Лютер виступив проти вчення Церкви про відпусти. У 1520 р. Лютер був відлучений від Церкви. Його ересь поширилася по всій Німеччині і була причиною кривавих релігійних війн. Прихильників Лютера названо протестантами (на сеймі в Спірі у 1529 р. вони протестували проти рівноправ'я католиків).

Основи лютеранської єресі: Церква не може мати найвищого учительського уряду; найвища церковна влада належить главі держави; не потрібний сан священика — коли ж громада вибере собі проповідника, то він виконує свої обов'язки з волі громади; заперечувалася традиція (усне Передання), за Лютером, уся християнська віра міститься в св. Письмі; св. Письмо може тлумачити кожен, як хоче; віра є спасінням сама по собі, добрі вчинки зайві; заперечувалися християнська жертва, сповідь, чистилище, Святі.

РІЗНІ РЕЛІГІЙНІ ВИЗНАННЯ

ГРЕЦЬКА СХИЗМА

Схизма — це розколи, які відбувалися у християнстві протягом середніх віків.

У IX ст. Грецією правила імператриця Теодора. Вона мала сина Михайла. Батько Михайла був іконоборцем — наказав повикидати з церков усі образи. Негативно впливав на Михайла і брат Теодори Бардас. З часом він бере владу у свої руки, усуваючи з престолу Теодору. Імператорський двір стає кублом злочинців. Патріархом на той час був св. Ігнатій. Він протестував проти сваволі імператора, але це не допомагало. У день Богоявления св. Ігнатій відмовив у Причасті Бардасу як явногрішникові. Бардас вислав св. Ігнатія на острів Теребінт, а на патріарший престол вирішив посадити свою людину. Вибір упав на Фотія, світську людину, який при дворі був секретарем і начальником гвардії. Він належав до дуже освічених людей, але був одночасно амбітним і хитрим. Він довго не погоджувався прийняти сан, але нарешті здався. Та жоден з єпископів не схотів висвятити Фотія. Знайшовся один, позбавлений єпископського сану за важкі провини, який висвятив Фотія протягом шести днів. Фотій обманом і підступом усуває Ігнатія з престолу. Проте Ігнатій добивається справедливості, апелюючи до Папи. На Римському Соборі 863 р. було вирішено усунути Фотія з престолу. Фотій не приймає вироку Собору і Папа відлучає його від Церкви. Але Фотій скликає свій собор, який осуджує римського патріарха.

На той час на імператорському престолі засів Василій, який скидає Фотія з патріарха і повертає цей сан св. Ігнатію, а Фотій після чергового собору потрапляє у вигнання. Проте після смерті св. Ігнатія Фотій знову опиняється на патріаршому престолі.

Кінець Фотія плачевний — його вдруге відлучено від Церкви, він закінчив життя у в'язниці.

Протягом 180 років після Фотія усі 27 патріархів визнавали владу римської Церкви і підпорядковувались Папі римському. У XI ст. грецька держава ослабла, імператорів часто скидали з престолів. Одним із тих, хто зазіхав на імператора, був Михайло Керулярій. Його було засуджено на смерть, але помилувано і замкнено до монастиря, звідки він утік і знову викликав завору­шення, яке закінчилося тим, що він посадив на імператорському престолі свого покровителя. Новий імператор віддячує Керулярію, посадивши його на патріарший престіл. Саме він, Керулярі, остаточно підірвав Церковну єдність.

Схизма на Русі

У 988 р., за Володимира Великого, Русь приймає християнство, входячи в лоно св. католицької Церкви. У той час Царгород ще був об'єднаний з католицькою Церквою. Грецька і римська Церква відрізнялися одна від одної лише обрядом.

Але з приходом до патріаршої влади Михайла Керулярія схизма пошири­лася і в Греції, і на Русі. Керулярій позамикав у Царгороді усі латинські церкви, Найсвятіші Тайни, освячені в латинському обряді, стоптав ногами і оголосив, що не визнає Папи главою Церкви, тому що римська Церква віді­йшла від правдивої ^Христової Церкви. Керулярія папською грамотою відлучено від Церкви. З цього моменту починається розбрат між грецькою і римською Церквою. Грецька Церква підпорядкувалася світській владі. Грець­кі правителі були задоволені тим, що патріархи не підкоряються папі, а їм.

Русь була сусідкою Царгороду. Дорога до нього йшла Дніпром і Чорним морем. Русини і греки спілкувалися між собою. На Русі не вистачало свяще­ників, і тому часто єпископства і парохії посідали грецькі єпископи і священи­ки. Поступово вони прищепили в серцях спочатку руських священиків і князів, а пізніше і в серцях народу ненависть до Риму.

Руссю заволоділа схизма. Це тривало до середини XV ст. Відроджувалися поганські звичаї, ворожбитство, забобони, а також ненависть і незгода між народами.

Князь Данило прагнув змінити становище, але йому це не вдалося через погрозу монголів зруйнувати Русь, якщо вона не порве з Римом. Київський митрополит Ізидор домігся того, що руська Церква разом із грецькою визнала папу Главою Церкви, тим самим об'єднавшись з католицькою Церквою. Але не схотіла злуки з Римом Москва. Тільки у 1596 р. вдалося руським єпископам вернутися в лоно католицької Церкви. Вслід за єпископами і народ повертається до єдності з католицькою Церквою. Знову Христова наука поширюється на руських землях. Росія ж залишилася у схизмі.

Яка різниця між католиками і схизматиками?

Схизматики помиляються у своїх поглядах на Пресв. Трійцю.

Вони вважають, що є три Божі Особи, і що ті Божі Особи рівні між собою. Але вони твердять, що Св. Дух, третя Божа Особа, не походить від Отця і Сина, а тільки від Отця, тим самим заперечуючи рівність усіх Божих Осіб.

Схизматики не визнають непорочного Зачаття Матері Божої, не вірять у чистилище, не визнають Папу римського видимим Главою Церкви.

Протестанство нараховує біля 150 млн. ісповідників, які є членами більш як 150 окремих сект.

З нехристиянських релігій найважливішими є іудаїзм, мусульманство та буддизм.

Будда (посвячений) жив у Індії у VI ст. до Христа. Злидні і терпіння людей, які він бачив навколо себе, сповнили його відразою до світу. На 29-ому році життя він покидає дружину з дитиною і як жебрак мандрує по світі. Після шести років аскетичного життя він відчув себе натхненим Богом і виступив як проповідник нових законів. Він виступав проти індійської касто­вості, проголошував рівноправність і тому завоював багато прихильників. Після смерті Будди народ зробив з нього легендарну постать. Буддисти поділяються на різні секти, між якими існують великі протиріччя.

Основи буддиського вчення: все, що існує, терпить; причиною людських терпінь є пристрасті; отже, від терпінь людину може звільнити лише її бо­ротьба з власними пристрастями, тобто люди повинні вести аскетичне життя; заборонені вбивства, злодійство, нечистота, неправда та вживання алкоголю; люди повинні любити ближнього, не кривдити тварин і бути щедрими. Буддис­ти вважають, що зі смертю все закінчується людина переходить в ніщо, отже, нема після смерті заплати. Вони не заперечують інших релігій, вважаючи, що усі релігії добрі, бо вони більш-менш наближені до буддизму і містяться в ньому (?). Буддисти не вшановують Бога, бо сумніваються в його існуванні. Буддисти — ідолопоклонники. Буддизм часто доводить людей до розпуки.

ОЗНАКИ ПРАВДИВОЇ ЦЕРКВИ

Правдива Церква Ісуса Христа повинна мати чотири ознаки: бути єдиною, святою соборною (католицькою) і апостольською.

Єдність Церкви полягає в тому, що вона всюди і завжди голосить те саме вчення.

Святість Церкви грунтується на її прагненні довести людство до святості.

Правдива Церква є соборною (всесвітньою, вселенською), або католицькою, тобто повинна відповідати всім народам землі і прагнути до об'єднання народів.

Правда є одна для всіх людей. Ісус Христос умер за всіх людей, а, возносячись на небо, послав Апостолів до всіх народів іземлі, які жили, живуть і будуть жити до кінця світу (Мат. 28, 20). Отже, І свою Церкву Христос заснував для всіх народів, а, зіславши на Апостолів дар розмовляти різними мовами, зазначив, що різні народи повинні з'єднатися в Христовій Церкві.

Правдива Церква повинна бути апостольською, тобто вона мусить існувати від апостольських часів, і її настоятелі повинні бути послідовниками Апостолів.

Ісус Христос неодноразово обіцяв своїй Церкві опіку і охорону (Мат. 16, 18; Мат. 28, 20). Під опікою самого Христа не може загинути Церква, ним заснована — мусить існувати і дійсно існує від апостольських часів аж донині.

Главою правдивої Церкви повинен бути наступник св. Петра.

Єдиними законними спадкоємцями св. Петра є римські папи.

Правдивою Церквою Христовою є та Церква, яка від часу створення терпить переслідування і яку Бог прославив багатьма чудами.

Ісус часто попереджував учнів, що на них чекають переслідування. Він говорив: "Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене — пересліду­ватимуть і вас" (Йоан 15, 20); "А й година настане, коли то всяк, хто вас убиватиме, буде гадати, що служить тим Богові" (Йоан 15, 19). І дійсно, католицьку Церкву постійно переслідували.

ОСОБЛИВОСТІ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Лише католицька Церква може запевнити людині спасіння.

Тільки католицька Церква володіє засобами, які ведуть до спасіння. До них належать вчення Ісуса Христа, утверджені Христом засоби ласки та поставлені Христом учителі і керівники Церкви.

До спасіння веде дорога правди. Цією дорогою нас веде католицька Церква. Вона не говорить, хто буде спасений; вона говорить лише, що може нам запевнити спасіння. Від людини залежить, якою дорогою вона піде.

Кожний іновірець, який пізнає правду католицької віри, зобов'язаний стати членом католицької Церкви.

Бо "нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися" (Діян. Ап. 4, 12). А Ісус Христос каже: "Я — путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене" (Йоан 14, 6).

Хто з власної вини не є членом католицької Церкви, не може бути спасений.

Про таких говорить Ісус Христос: "Той, що, знавши волю свого пана, не приготував, ані не зробив по його волі, буде тяжко битий" (Лук. 12, 47). Отже, недобре чинить той, хто, знаючи, що католицька Церква є правдивою Церквою Христовою, відрікається від неї; нещасливим буде і той, хто, переконавшись у правдивості католицької Церкви, боїться перейти до католи­цизму. Хто не приймає пізнану правду, грішить проти Св. Духа. Як під час потопу загинули усі створіння, які не були на Ноєвому ковчезі, так не врятуються ті, що живуть поза Церквою (св. Кипр.). Не може мати Бога за Отця той, хто не має Церкви за матір (св. Кипр.). Хто пориває зв'язки з Церквою відривається від Христа (Соб. Лят. IV).

Хто ж не належить до Церкви не з власної вини, той може заслужити спасения, ведучи богоугодне життя.

 Хто не знає правдивої релігії не з власної вини, не має гріха перед Богом (Пій ІХ, 19. 02. 1854 p.). Хто веде богоугодне життя, той має любов Бога, і ця любов стає для нього хрещенням бажання, яке робить його членом правдивої Церкви. Така людина може заслужити спасіння через духовну приналежність до Церкви (Белер.). Св. Петро каже: "... в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний" (Діян. Ап., 10, 35).

Отже, католицька Церква складається з видимих і невидимих членів.

Видимими членами є ті, що вступили до Церкви, через Хрещення водою. Невидимими членами є ті, які живуть поза Церквою не з власної вини і ведуть богоугодне життя.

Видимих членів католицької Церкви можна поділити на живих і мертвих у залежності від того, чи вони знаходяться у стані освячуючої ласки, чи ні.

Хто вчинив тяжкий гріх, не перестає бути членом католицької Церкви. Церква подібна до ріллі, на якій росте і пшениця, і кукіль (Мат. 13, 24).

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА Є НЕЗНИЩИМОЮ

Тіло живе доти, доки живе у ньому душа. Душею Церкви є Св. Дух, який береже Церкву від знищення. Майже 2000 років стоїть вона непохитно, незважаючи на різні незгоди. Божі творіння є незнищимі.

Католицька Церква незнищима — до кінця світу на чолі Церкви стоятиме Папа, існуватимуть єпископи, священики і вірні, поширюватиметься вчення Христа.

Ісус Христос каже: "Пекельні ворота її (Церкву) не подо­лають" (Мат. 16, 18); "Небо й земля проминуть, слова ж мої не пройдуть" (Лук. 21, 33).

Завжди, коли Церкві грозила небезпека, їй на допомогу приходив Ісус.

Жоден із переслідувачів Церкви не міг їй серйозно зашкоди­ти, більшість із них погано закінчували.

Згадаймо Юду, Ірода. За переслідування Спасителя відпокутував Єрусалим (у 700 р. під час облоги міста загинуло майже мільйон євреїв; 100 тисяч потрапило в полон, саме місто було зруйноване). Загинув римський імператор Нерон, зазнав неслави і теж загинув Наполеон. "Страшно впасти в руки Бога живого!" (Євр. 10, 31). Ісус Христос порівнює себе зі скалою, кажучи: "Хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить" (Мат. 21,44).

Переслідувана Церква міцніє і процвітає.

Під час переслідувань Церкви Бог здійснює чуда, утверджуючи її Божественність. Під час переслідувань значно зростає кількість членів Церкви.

 Переслідування очищують Церкву, виховують великих Святих. З кожного переслідування Церква виходить із тріумфом,

ЦЕРКВА НЕ ПОМИЛЯЄТЬСЯ

Господь Бог вклав у наше серце бажання правди і, лише заспокоївши це бажання, людина отримує внутрішній спокій. Ісус Христос каже до Пилата: "Я прийшов у світ на те, щоб свідчити істину" (Йоан 18, 37). Ісус Христос був світлом для нашого розуму, притемненого гріхом (Йоан 3,19). Але Ісус не міг назавжди залишитися на землі, тому засновує Церкву, яка покликана навчати.

Отже, Ісус Христос передав Апостолам і їх послідовникам Свій учительський уряд і обіцяв їм Свою Божу допомогу: "Ідіть... і зробіть учнями всі народи... Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат 28, 19-20). Св. Павло називає Церкву "стовпом і основою правди" (І Тим. З, 15).

Католицька Церква не може помилятися, бо Св. Дух веде її так, що вона у збереженні і проповідуванні об'явлених правд не може схибити.

Св. Дух своїм впливом не дозволяє керівникам Церкви приймати рішення, які б суперечили правдам, оголошеним Ісусом Христом. Непомильні

рішення приймають Папа або єпископи на вселенських Соборах.

Вселенським Собором називається збір єпископів усього світу під керівництвом Папи.

Ще Апостоли скликали такий Собор у Єрусалимі в 51 р. (Діян. Ап. 15, 18). Крім єпископів, на Соборах вирішальний голос мають кардинали, генерали монаших чинів і всі, хто наділений дійсною єпископською владою.

Скликаються також національні Собори (зібрання єпископів лише однієї народності або однієї держави під проводом примаса), собори провінціальні (зібрання єпископів і церковних достойників лише одного краю під проводом архієпископа), синоди дієцезальні (зібрання духовенства однієї дієцезії під проводом єпископа). Але такі зібрання не мають учительської непомильності.

Непомильним є також спільне рішення єпископів усього світу, хоч і не зібраних на Собор. Це трапляється тоді, коли Папа запитує кожного єпископа зокрема про його думку щодо якоїсь справи віри чи звичаїв.

Рішення Папи є тоді непомильним, коли його оголошує Папа як глава і найвищий учитель Церкви щодо віри й обрядів, які повинні бути обов'язковими для всієї Церкви. Такі рішення називаються учительськими.

Ці рішення є обов'язковими для усіх католиків. Непомильність таких рішень Папи випливає зі слів Ісуса Христа до Петра: "... ти — Петро (скеля), і ... я на цій скелі збудую мою Церкву" (Мат. 16, 18). Ісус Христос зробив Петра пастирем усіх Апостолів і вірних, дав йому силу утверджувати братів у вірі (Лук. 22, 32). Якщо б Папа, наступник Петра, міг упровадити Церкву в блуд, то це означало б, що Христос, Син Божий, не дотримав слова. А цього бути не може. Папа вже тому не може помилятися, що наділений владою керувати усією Церквою. Ця влада містить у собі і найвищий уряд учительський, бо ж влада навчання є лише частиною влади керування.

Якраз із найвищим учительським урядом із пов'язана допомога Св. Духа, який дає непомильність.

Непомильність Папи не стосується ані самої особи Папи, ані папських промов і розпоряджень, які не є виразними учи­тельськими рішеннями, ані питань, які не стосуються релігії.

Як людина Папа може помилятися, як кожен з нас. Може навіть грішити. Але коли Папа як наступник Христа оголошує якесь учительське рішення, то чинить це під дією на нього Св. Духа, який не дозволяє йому помилитися. Господь Бог у таких випадках робить папу учасником Своєї правдомовності, як робив пророків учасниками Свого всезнання, даючи їм дар пророцтва, а Апостолів — учасниками Своєї всемогутності, даючи дар творіння чудес.

Не все, що робить Папа як глава Церкви, є непомильним. Непомильними є лише рішення щодо якоїсь правди віри або звичаїв.

Непомильні рішення Церкви стосуються правд віри і обрядів, їх значення, Св. Письма і Передання та їх змісту і значення.

Отже, якщо Церква твердить, що пекельні муки триватимуть вічно, то це рішення є непомильним, бо стосується науки віри. Непомильним є рішення і про те, що Бог заповів святкувати неділі, бо це стосується науки звичаїв і є нічим іншим, як проголошенням Божої волі.

Церква є непомильною і тоді, коли вирішує, що якась думка суперечить об'явленій науці, а також при рішеннях беатифі­каційних (оголошенні когось Блаженним) і канонізаційних (оголошенні когось Святим).

Окремі єпископи, папські конгрегації, папські рішення, які не стосуються його учительської місії, не мають учительської непомильності.

Із сказаного Ісусом Христом випливає, що тільки усі єпископи разом на чолі з главою Церкви мають учительську непомильність.

ІЄРАРХІЯ ЦЕРКВИ

Церковною ієрархією називаємо порядок окремих посад і чинів.

Церква подібна до війська, в якому солдати підпорядковані капітанам, капітани — полковникам, а останні — верховному командувачеві (св. Клим. Рим.). У Церкві, як і у війську, є ієрархія звань і посад: єпископи, священики і диякони.

Слуги Церкви діляться на три класи: єпископи, священики, диякони.

Прообразом церковної ієрархії у Старому Завіті були архієреї, священики І левіти.

Єпископ є пастирем (керівником отари). Лише єпископ може висвячувати священиків лише єпископу під час Соборів належить вирішальний голос.

Священики мають право відправляти Службу Божу й відпускати гріхи.

Диякони можуть лише хрестити, проповідувати і уділяти святе Причастя. "Диякони є слугами єпископа в Церкві" (св. Кипріян).

Такий ієрархічний розподіл існував ще за часів Апостолів.

Єпископський і священичий уряд установив Ісус Христос, дияконський — Апостоли.

Крім вищезгаданих розрізняємо ще інші ступені ієрархії за різною мірою наділення владою: папа, кардинали, архієпископи.

Представники нижчих ступенів ієрархії зобов'язані в усьому підпорядко­вуватись представникам вищих, а усі разом — папі.

ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА

Держава дбає про дочасне добро своїх членів. Подібну мету має і Церква. Але держава дбає виключно про дочасне добро своїх громадян, а Церква піклується не тільи про дочасне, а насамперед про вічне добро. Церква — одна, держав — багато; держава об'єднує один або кілька народів, Церква — усі народи землі; держави виникають і розпадаються, Церква ж Існуватиме до кінця світу.

Церква є незалежною від держави (Ісус Христос передав свій учительський, священичий і пастирський уряди тільки Апостолам і їх послідовникам, а не світським правителям), а держава — від церкви. Проте є справи, в яких Церква і держава повинні контактувати, тому між ними мусить існувати взаєморозуміння і згода.

Церква суттєво допомагає державі: вчить послуху щодо світської влади, запобігає злочинам, спонукає до добрих і високих справ, об'єднує народи.

Церква засновує добродійні заклади, опікується хворими, самотніми, звільненими із в'язниць, божевільними, старцями, дітьми, які залишилися без батьків, подорожніми, хворими на проказу і т. д.

Усі розумні правителі і політики підтримували Церкву і допомагали їй.

Ті ж держави, які переслідували Церкву, швидко занепадали.

ЦЕРКВА І КУЛЬТУРА

Церква завжди дбала про розвиток просвіти і культури.

Церква першою розпочала освіту молоді, заснувавши перші наукові заклади.

Церква зберегла від знищення багато старовинних мистець­ких шедеврів.

Церковна архітектура найвеличніша.

Церква приділяла велику увагу розвитку музики, різьбяр­ства, живопису.

Завдяки Церкві неродючі землі ставали родючими, незасе­лені місцевості заселялися людьми.

Священикам і монахам належить багато наукових відкрить.

СПІЛЬНОТА СВЯТИХ

Усі ми мандрівники до небесної вітчизни. Ми відбуваємо паломництво до місця ласки, де всі зустрінемося. Дехто з нас уже дійшов до мети (Святі), інші ще в дорозі (душі в чистилищі), ще інші лише починають подорож (ті, що живуть на землі). Однак усі ми становимо одну велику Божу родину. Усіх нас єднає одна мета — найтісніше поєднання з Богом. Кожен член цієї великої спільноти називається святим, бо усі ми освячені через Хрещення (І Кор. 6, 11) і покликані до святості (І Тес. 4, 3).

Спільнотою Святих називаємо взаємну приналежність і тісний зв'язок між християнами-католиками на землі, душами в чистилищі і Святими в небі.

Християни-католики на землі називаються воюючою Церквою, бо мусять боротися із потрійним ворогом: світом (спокусами, які походять від поганих людей), власним тілом (тілесною похіттю) і дияволом (диявольськими спо­кусами) (Йоан. 7, 1). Душі в чистилищі називаються страждаючою Церквою, бо, щоб дійти до неба, мусять ще терпіти і страждати. Святих у небі називаємо торжествуючою Церквою, тому що вони вже отримали перемогу над ворогом і радіють із плодів своєї перемоги.

Християни-католики на землі, душі в чистилищі і Святі в небі тісно поєднані з Ісусом Христом (Рим. 12, 4).

Ми всі напоєні одним духом (І Кор. 12, 13). "І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени" (І Кор. 12, 26).

 Усі члени цієї спільноти Святих між собою тісно пов'язані, вони черпають з духовних скарбів католицької Церкви, можуть допомагати один одному молитвою та іншими добрими справами. Тільки святим у небі не потрібна допомога. "Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати" (Як. 5, 16).

Ми можемо просити Бога щодо іншої людини. Діти повинні молитися за родичів і навпаки. Благальна молитва за когось є справою мило­сердя І приносить подвійне благословення: і тому, хто молиться, і тому, за кого моляться. Вірні можуть надолужувати за себе добрими справами (молитвою, постом і милостинею).

Можемо помогти молитвою та іншими добрими справами і душам у чистилищі; вони ж, коли потраплять до неба, можуть допомагати молитвами нам.

"Молитва — це ключ, який відчиняє бідним душам ворота неба" (св. Авг.). Заступництво вірних, а насамперед жертва св. Літургії, молитва, милостиня та інші побожні справи впливають на зменшення кар страждучим душам (Соб. Ліон. 1274).

Святі в небі можуть допомагати нам своїми молитвами перед престолом Бога (Одкр. 8, 4), тому ми повинні звертатися до них по допомогу.

Коли просимо Святих заступитися за нас, вони моляться разом з нами. Їх молитва має велику силу (Як, 5, 16).

Наші свояки і приятелі, які удостоїлися перебування в небі, теж моляться за нас перед престолом Божим і часто оберігають нас у небезпеці.

Наш зв'язок із братами, які померли, не обривається, а триває і після їх смерті. "Любов не вмирає" (І Кор. 13, 8). Любов до ближнього у небі не пропадає, а стає ще величнішою і палкішою.

Святі в небі можуть допомогти своїм заступництвом перед Богом і душам у чистилищі. Діва Марія у день свого Успіння звільняє з чистилища тисячі бідних душ (св. Петро Дам.; св. Альф.).

ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

Немає на землі людини без гріха, тому кожному з нас необ­хідне відпущення гріхів.

Відпущення гріхів для нас заслужив Спаситель своєю смер­тю на хресті. Крім того, Він дав Апостолам і їх наступникам право відпускати гріхи.

Немає для людини на землі більшої радості, аніж усвідомлення того, що її гріхи відпущені. Ніщо нас так не тривожить, як гріх.

 Відпущення смертних гріхів отримуємо через Хрещення і Покуту, а легких — через добрі справи, здійснені в стані ласки. Такими добрими справами є молитва, піст, милостиня, участь у Службі Божій, приймання Св. При­частя, користання з відпустів, вибачення образ і зневаг і т. п.

Немає гріха, якого би Бог не вибачив тут, на землі, якщо ми щиро шкодуємо, що здійснили його і щиро сповідаємося (Іс. 1, 18). Не будуть відпущені лише гріхи проти Св. Духа, бо людина, яка допускає їх, не має наміру виправитися.

Відпущений гріх відпускається раз і назавжди.

ОСТАННІ РЕЧІ ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ. СМЕРТЬ

Коли наступає смерть, душа людини розлучається з тілом і переходить у світ духів, а тіло розкладається і розсипається в порох.

Св. Павло називає смерть "відходом" (II Тим. 4, 6). Хвилина смерті — то хвилина спасіння душі (М. Лат.). Після смерті тіла дух повертається до Бога, який його дав людині (Еккл. 12, 7). Смерть — це подорож до вічності (св. Золот.). Тому помиляються ті, які стверджують, що після смерті людини душа переходить в тіло іншої людини або тварини (так вважали давні єгип­тяни). Тіло померлих розкладається — з землі виникло, у землю й обертається (Буття 3, 19). Але в день страшного суду усі тіла воскреснуть. Смерть — це сон у надії швидкого воскресіння (св. Тома з Акв.).

Причиною того, що усі ми — смертні, є первородний гріх.

Наші прародичі втратили дар безсмертя через непослух (Буття 3, 19). Усі ми згрішили в Адамі (Рим. 5, 12). Людина хотіла зрівнятися з Богом, тому Бог принизив її через смерть, караючи за гордість. Смерть рівняє убогих і багатих (Йов 27, 16).

Смерть не є злом, бо відчиняє нам дорогу до неба і не триває вічно, бо колись усі ми воскреснемо.

Смерть страшна лише для людей, які понад усе цінують матеріальні блага і життєві втіхи. Для них вона є кінцем дочасного щастя і початком вічної недолі. Люди, які живуть побожно і чесно, не бояться смерті. Для праведного нема смерті, а є перехід до вічного життя (св. Ант. Пад.).

Бог не називає нам час нашої смерті, щоб ми щохвилини були готові до неї.

Помремо тоді, коли не сподіваємось (Мат. 24, 44). Смерть прийде, як злодій (Мат. 24, 43).

 Як хто живе, так і вмирає.

Щасливо вмирає той, хто у хвилину смерті не має тяжкого гріха.

Ще щасливим є той, хто може приготуватися до смерті, прийняти св. Тайни і впорядкувати дочасні справи. Тим він може скоротити муки в чисти­лищі. Дехто думає, що щасливою є раптова смерть. Тільки людина, певна спасіння, не має чого боятися наглої смерті. Але де знайти таку? Тому молимося: "Від наглої і несподіваної смерті сохрани нас, Господи!"

Коли хочемо щасливо вмерти, мусимо щодня просити Бога про щасливу смерть, а також уже тепер позбуватися добровіль­ного прив'язання до розкошів і дочасних благ.

Насамперед ми повинні просити Бога про те, щоб дозволив нам прийняти перед смертю св. Тайни. З цією метою можемо в молитвах звертатися до покровителів щасливої смерті — св. Йосифа і св. Варвари. Молитва про щасливу смерть нагадує нам, що ми — смертні. Згадка про смерть утримує нас від гріхів. Пам'ятай про останні речі, і не згрішиш довіку (Сир. 7, 40). "Умрім, щоб жити!" (св. Вас.) Бог чекає від нас молитви, посту і милостині, щоб таким чином очистити наше серце від прив'язання до дочасних речей. Тільки той, хто позбувся прив'язання до дочасних речей, буде після смерті оглядати Бога. Тому говорить Ісус Христос: "Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога" (Мат. 5, 8).

ОСОБИСТИЙ СУД

Відразу після смерті наступає особистий суд.

Св. Павло каже: "І як призначено людям раз умерти, потім же суд" (Євр. 9, 27). У хвилину смерті Бог каже нам: "Дай звіт про твоє управління...". (Лук. 16, 2). Після суду наступає справедлива заплата.

Особистий суд вестиме Ісус Христос. Він докладно перегляне усе наше життя і вчинить з нами так само, як ми чинили з нашими ближніми.

"Отець бо не судить нікого, а Синові дав він суд увесь" (Йоан 5, 22). У хвилину смерті Бог відкриває перед людиною усе її життя. Тоді пригадаємо собі усе до найменших дрібниць.

Після особистого суду людські душі ідуть або до неба, або до пекла, або до чистилища.

Душа, обтяжена тягарем гріхів, падає у прірву болю, а чиста душа підноситься на крилах невинності до неба (св. Тома з Акв.).

З дорослих мало хто йде просто до неба, бо "не ввійде до нього ніщо нечисте" (Одкр. 21, 27). Мало хто з праведних омине чистилище (Беляр.). Діти ж, які вмирають в невинності Хрещення, йдуть просто до неба. Дехто думає, що більше буде осуджених, ніж спасених, опираючись на слова Спасителя: "... останні будуть перші, а перші — останні!" (Мат. 20, 16). Але не забуваймо про безмежну доброту Бога. Святі стверджують, що і грішники у годину смерті часто отримують від Бога особливі ласки, які викликають у них щирий жаль за скоєнне, завдяки чому грішники отримують прощення. Спаситель сказав св. Гертруді: "Коли я бачу, що вмирають такі, які радо мене згадували за життя, тоді показуюсь їм з лицем такої великої любові і милосердя, що вони до глибини душі шкодують за тим, що мене образили і таким чином рятуються".

Крім особистого суду наприкінці світу відбудеться загальний суд (страшний суд). На особистім суді отримує нагороду або покарання сама душа, яка була головною причиною злого або доброго. На загальному суді буде винесений вирок і тілу, як знаряддю душі.

НЕБО

Небо — це місце вічної радості.

Під час преображения на горі Тавор Ісус Христос дозволив Апостолам скуштувати небесних радощів (Мат. 17). У хвилину хрещення Ісуса Христа відчинилося небо (Мат. З, 17).

Під небом розуміємо і місце, і стан душі. Як місце, на думку богословів, небо знаходиться над зірками (над видимим світом). Як стан душі небо основується на огляданні Божества лицем до лиця (Мат. 18, 10), на спокої і щасті духа (Рим. 14, 17). Небо — це наша справжня батьківщина; тут, на землі, ми лише подорожні (II Кор. 5, 6).

Радість неба є нескінченна.

Св. Павло говорить: "Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять" (І Кор. 2, 9). Таке щастя можна заслужити, описати його неможливо. У небі матимемо таке саме щастя, яке має Бог (Мат. 25, 21), бо ми станемо учасниками Божої природи (II Петро 1, 4) і подібними до Бога (І Йоан 3, 2).

Щастя вибраних у небі полягає в тому, що вони бачать Бога, тішаться любов'ю і приязню всіх мешканців неба, позбав­лені будь-якого зла.

Вибрані мають змогу постійно бачити обличчя Бога (Мат. 18, 10). Вони пізнають досконалість Бога і Його справи (св. Авг.). Бачать Бога, яким Він є (І Йоан 3, 2). "Вибрані більше тішаться щастям Бога, ніж власним" (св. Бонав.). Пізнання Бога тісно пов'язане з любов'ю до Бога, яка є тим більшою, чим докладнішим є пізнання.

Мешканці неба взаємно любляться. Саме любов відрізняє дітей вічного царства від дітей загибелі (св. Авг.).

Вибрані у небі не знатимуть, що таке зло. Не будуть голодувати чи відчувати спрагу (Одкр. 7, 16), нема в небі смерті, суму, крику, болю (Одкр. 21, 4). Ночі більше не буде (Одкр. 22, 5). Нема в небі і гріха, бо воля вибраних переходить у волю Бога (св. Берн.).

Радість у небі триває вічно.

Христос каже: "А праведні увійдуть до щастя вічного", тобто до щастя, яке не має кінця. Св. Дух перебуватиме з ними вічно (Йоан 14, 16). Їх радощів ніхто їм не відбере (Йоан 16, 22). Бог дає вічну нагороду.

Вибрані будуть нагороджені відповідно до їх заслуг.

Бог дає більше щастя тому, хто здійснив на землі більше добрих справ. Так виявляється нескінченна Божа справедливість. Св. Павло каже: "Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце... Бог любить того, хто дає радо" (II Кор. 9, 6).

"Інакший блиск сонця, інакший блиск місяця, інакший блиск зір, навіть зоря від зорі різниться блиском" (І Кор. 15, 41). Святі по-різному пізнають і люблять Бога, по-різному відчувають радість, яка тим більша, чим повніше пізнання Бога. Ступінь небесного щастя залежить від ступеня освячуючої ласки, яка огортає душу у хвилину смерті, від сили любові до Бога, яку мала душа вмираючої людини. Ступінь небесної слави того чи іншого Святого не може ні зрости, ні зменшитися. Але Святі можуть зазнати надзвичайних радощів. Це буває, наприклад, тоді, коли на землі навернеться той чи інший грішник (Лук. 15, 7). Вибрані у небі не заздрять один одному, бо кожний отримав свій гріш від господаря (Мат. 20).

До неба можуть потрапити тільки зовсім чисті душі, вільні від будь-якого гріха і кар за гріхи.

Отже, до неба можуть увійти лише душі тих, які, прийнявши Хрещення, не згрішили, або, коли згрішили, то відпокутували за ті гріхи на землі або в чистилищі (Соб. Флор.). Нечисте не може увійти до небесного Царства (Одкр. 21, 27).

Небо можна здобути лише терпіннями і самозреченням.

Без самозречення нема щастя. Царство небесне подібне до дорогоцінної перли, за яку треба віддати все, якщо хочеться її мати (Мат. 13, 44), тобто треба відректися прив'язання до дочасних речей. "Тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і жаль таких, що її не знаходять" (Мат. 7, 14).

Хто хоче потрапити до неба, мусить стати мучеником, хоча б безкровним, через умертвлення свого тіла. Ісус Христос каже: "Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно" (Йоан 12, 25), тобто, хто догоджає собі на цьому світі і шукає розкошів, буде осуджений; хто ж зуміє відректися від дочасного щастя, отримає в нагороду вічне щастя. Чим більше труду коштує нас здобуття вічного щастя, тим вищим буде її ступінь. Заслужена радість є подвійною радістю.

Для праведників небо починається частково вже на землі.

Хто шукає небесного життя, вже ним живе (св. Авг.). Праведні відчувають справжній спокій душі (Йоан 14, 28). Вони мають "мир Божий, що вищий від усякого уявлення" (Филип. 4, 7). Вони завжди веселі, навіть коли постять (Мат. 6, 17) або терплять (Мат. 5, 12). Праведні мають Святого Духа, отже, ще на землі вони з'єднані з Богом (І Йоан 4, 17). Ісус Христос уже тепер мешкає у їх серцях (Єф. З, 17). Праведні мають Царство Боже в собі (Лук. 17, 21). Той, хто пам'ятає про небо, завжди є терплячим у терпінні, байдужим до земних благ та розкошів. "Пам'ятай про нагороду і будеш зносити терпіння з радістю" (св. Авг.). Терпіння на цьому світі є нічим у порівнянні з майбутньою славою, яку посядемо.

ПЕКЛО

Бог не дарує грішникам їх гріхи.

Пекло — це місце вічних мук.

Осуджений євангельський багач просить Авраама, щоб він послав когось до його п'ятьох братів, "щоб і вони також не прийшли в це місце муки" (Лук. 16, 28). Ісус Христос, говорячи про загальний суд, називає пекло "віч­ними муками", Він каже: "І підуть ті на вічну кару..." (Мат. 25, 46). Пекло є місцем і, одночасно, станом душі. Як місце знаходиться під землею (нижче видимого світу). Пекло відокремлене від неба, між ними — велика прірва (Лук. 16, 26), Осуджені будуть відлучені від Святих (Мат. 24, 51). Св. Золотоуст каже: "Не цікавтеся тим, де є пекло, але думайте, як його уникнути".

Як стан душі пекло є ніби продовженням того стану, в якому перебуває душа грішника у хвилину смерті: "Творцем пекельних мук є не Бог, а сама людина" (св. Ів. Дам.) Прислів'я гласить: "Як постелиш, так і виспишся".

Пекельні муки страшні.

Св. Павло каже: "Страшно впасти в руки Бога живого" (Євр. 10, 31). Людині, яка відреклася для Пана Бога розкошів, Бог обіцяє стократну нагороду. Коли ж людина кохається в розкошах, у майбутньому житті терпітиме стократну муку і біль (св. Іван від Хр.). По-різному характеризує пекельні муки Ісус Христос: називає їх то "огнем невгасаючим" (Мар. 9, 43), то "темрявою кромішньою" (Мат. 22, 13), то каже, що у пеклі на грішників чекають "плач і скрегіт зубів" (Мат. 8, 12).

Осуджені ніколи не бачитимуть Бога, вони завжди оточені злими духами, їх палить вогонь і терзають муки совісті.

На страшнім суді Ісус Христос скаже осудженим: "Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний" (Мат. 25, 41). Бони будуть покарані карою втрати (ніколи не матимуть змоги оглядати Бога) і карою чуття (терпітимуть муки). Кожен створений дух прагне до Бога. Ще на землі тужить людський дух за Богом. Ця туга буде ще більшою після смерті, бо в іншому світі дочасні блага втрачають своє значення, і дух не знаходить задоволення ні в чому, крім Бога. Як важко тому, хто знає, що це його прагнення ніколи не задовільниться!

Осуджені не мають можливості спілкуватися з вибраними, терплять від злих духів, ненавидять один одного. Осуджених палитиме пекельний вогонь. Вони терпітимуть постійні муки совісті, їх палитиме сором за вчинене, вони заздритимуть вибраним. Після воскресіння тіл вони терпітимуть і тілесні муки: зір буде мучений темрявою (Мат. 8,12), слух — прокльонами і стогоном співосуджених (Йов. 15, 21), смак — голодом (Лук. 6, 25) і спрагою (Лук. 16, 24).

Муки осуджених триватимуть вічно (Мат. 25, 41; 25, 46). Від пекла нема рятунку, бо минув час ласки (Йоан 3, 36). "Хто вірує в Сина — живе життям вічним, хто не вірує в Сина, той життя не побачить, — гнів же Божий над таким перебуває" (Йоан 3, 36). Осуджені мають смерть без смерті (св. Григ. В.). Життя в пеклі — це "вічна смерть" або "друга смерть" (Одкр. 21, 8), Чим більше ласки змарнувала людина, тим більшим буде покарання.

До пекла йдуть душі тих людей, які померли в тяжкому грісі.

Вчинивши тяжкий гріх, людина відлучає себе від Бога. До пекла потраплять душі ворогів Ісуса Христа (Пс. 109, 1); тих, що не вірили в Євангеліє (Йоан 3, 18); нечистих, злодіїв, скнар, пияків (І Кор. 6, 10); тих, хто зловживав талантами, отриманими від Бога (Мат. 25, ЗО) і т.п.

Для грішника пекельна кара починається вже на землі.

Жоден із грішників не відчуває внутрішнього задоволення (Іс. 57, 20). Грішник ще за життя знаходиться в темряві І тіні смерті (Лук. 1, 79).

ЧИСТИЛИЩЕ (місце очищення)

Чистилище — це місце, де перебувають душі людей, які вмерли в Божій ласці, але не вповні відпокутували за свої гріхи.

У майбутньому житті отримуємо друге хрещення — вогнем. Це хрещення очищає людину від того, що заважає людині увійти до неба. Бог наповнює ці бідні душі великою любов'ю до Себе, і ця любов допомагає їм зносити муки. Душі в чистилищі живуть надією, що колись матимуть змогу бачити Бога і зазнають вічного щастя. За них заступаються вірні на землі і Святі на небі, їх відвідують Ангели (св. Фран. Рим).

У чистилищі душі терплять за повсякденні гріхи, а також за відпущені тяжкі гріхи, за які ще не відпокутували на землі.

За повсякденні гріхи Бог накладає на нас дочасні кари. Кожен гріх мусить бути відпокутуваний. Той, хто не відпокутував свої гріхи на землі, мусить відпокутувати їх у чистилищі (Соб. Трид. 6,30). Тому не досить задовільнитися сповненням покути, накладеної на нас сповідником, — треба добровільно чинити інші покаянні діла. Можемо теж багато відпокутувати терплячістю у хворобі і охочим прийманням смерті з рук Бога.

Душі в чистилищі не можуть бачити Бога і теж терплять муки. Той сам вогонь мучить вибраних і осуджених (св. Авг.), тому легше вже на землі відбути кари за гріхи. Згадаймо молитву св. Августина: "Господи, тут печи, тут січи, тут пали, але пощади мене у вічності".

Обсяг і час тривання мук у чистилищі залежить від обсягу невідпокутуваних гріхів.

Чим більша провина, тим більше палить очищаючий пломінь (св. Авг.).

Про існування чистилища дізнаємося зі слів св. Пись­ма, зокрема зі слів Ісуса Христа, а також з обрядів і науки Церкви.

В існування чистилища вірили древні євреї: "... він і приніс жертву перебла-гання за мертвих, що вони звільнилися від гріха" (II Мак. 12, 46). Ісус Христос говорить: "Коли ж хтось скаже слово проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому" (Мат. 12, 32).

Про існування чистилища свідчать і церковні обряди, молитви за померлих під час кожної Служби Божої, Служби Божі за померлих, задушні суботи, парастаси, панахиди, голос дзвінка посмертного, який кличе нас до молитви за померлих і т. д.

Віру у чистилище знаходимо у різних народів (єгиптян, греків, євреїв і т.д.)

Вірні на землі можуть помагати душам у чистилищі через жертву св. Літургії і добрі справи — через молитву, піст, милостиню, приймання св. Тайн і через жертвування відпустів.

Душі в чистилищі не можуть помогти самі собі, бо не можуть здійснювати добір справи, щоб таким чином відпокутувати свої гріхи. Для них вже минув час ласки і заслуги, а наступив час заплати І покути.

Найкращою допомогою душам у чистилищі є жертва св. Літургії. Щодо молитви, то лише той, хто є в стані ласки, може допомогти душам у чистилищі молитвою. Тут теж має вагу, наскільки щирою є ця молитва. Допомагає душам у чистилищі свячена вода, яку використовують під час похорону, а також героїчний акт любові, суть якого в тому, що ми жертвуємо для добра бідних душ заслуги всіх наших добрих справ. Той, хто збуджує в собі такий акт кожен раз, коли приймає св. Причастя чи вислуховує Служби Божої в понеділок, отримує повний відпуст для душ у чистилищі.

Жалоба не приносить померлим жодної користі.

"Не плачем допоможемо померлим, а молитвою і милостинею" (св. Золот.).

Допомога померлим — обов'язок насамперед їх родини і близьких.

Саме їх стосується слова св. Письма: "Змилуйтеся, змилуйтесь надо мною, мої друзі, бо рука Божа мене доторкнулась!" (Іов. 19, 21). Побожні християни не забувають про померлих, споруджують їм пам'ятники, садять на гробах квіти. Але не можна покладатися на те, що нас пам'ятатимуть після нашої смерті І молитимуться за нас. Краще подбати про себе за життя. Одна Служба Божа, побожно вислухана за життя, принесе нам більше користі, ніж 100 служб Божих, відправлених за нас після смерті (св. Анз).

Молитва за померлих є справою милосердя, завдяки їй ми отримуємо відпущення гріхів і Боже благословення.

Молитва за померлих допомагає померлим і тому, хто за них молиться. Хто милосердний для померлих душ, для того колись і Бог буде милосердним Суддею: "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Мат. 5, 7). Душі померлих не забудуть про своїх добродіїв і будуть їм вдячні, коли увійдуть до небесної слави. У небі будуть молитися за того, хто був мило­сердним для них.

ВОСКРЕСІННЯ ТІЛ

У день загального суду Ісус Христос воскресить тіла усіх померлих людей і назавжди поєднає їх з душею.

Ісус Христос воскресить усіх людей. Він прийде судити і живих, і мертвих.

Ісус Христос сам говорив про воскресіння тіл, підтверджую­чи свої слова чудами.

"Надходить час, коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд" (Йоан 5, 28-29); "Хто тіло моє їсть І кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Ісус Христос доказав чудами, що має силу воскрешати померлих. "Я — воскресіння і життя" (Йоан 11, 25), — говорить Спаситель.

У природі знаходимо прообрази воскресіння: наш сон і пробудження, оновлення природи весною, розвиток метелика (спочатку гусениця, яка при­в'язана до землі, як і людина, потім — лялечка, яка подібна до тіла в гробі, і, нарешті, красивий метелик, який літає у повітрі), проростання насінини, схід і захід сонця і т. п.

Бог воскресить наші тіла, щоб виявити свою справедливість і прославити Спасителя.

Заплата не була б досконалою, якщо б тільки душа отримала нагороду чи була покарана. "Багато добрих справ — піст, чистота, мучеництво — людина здійснює через тіло, тому справедливо, що і воно разом з душею візьме участь у славі" (Терт.).

Христос прагнув врятувати і душу людини, і тіло. А порятунок не був би повним, якщо б не гарантував тілу воскресіння (Тер.)- "... через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих" (І Кор. 15, 21).

Воскресши, ми матимемо ті ж тіла, що і в дочасному житті; тіла праведних будуть прославлені, а тіла грішників стануть потворними і відразливими; усі воскреслі тіла будуть безсмерт­ними (І Кор. 15, 42).

Віра в майбутнє воскресіння потішає нас у терпінні, у хви­лину нашої смерті і у хвилину смерті наших близьких.

Для Іова найбільшою потіхою в терпіннях була думка про воскресіння (Іов 19, 25). Віра у воскресіння вливала у серця перших християн відчайдушну відвагу під час переслідувань; той, хто вірить у майбутнє воскресіння, не повинен сумувати з приводу смерті своїх близьких, як не сумує тому, що зайшло сонце, бо знає, що завтра його знову побачить.

СТРАШНИЙ СУД

Відразу після воскресіння тіл відбудеться страшний (загальний) суд.

Другий прихід Ісуса Христа передвістили Апостолам Ангели відразу після вознесіння Спасителя (Діян. Ап. 1, 11). Пророк Йоіл каже, що Бог збере всі народи на долині Йосафата (між Єрусалимом і Оливною горою) і там буде їх судити (Йоан 3, 2). Але слово "Йосафат" означає "Суд Божий", тому воно може означати будь-яке місце, де відбудеться суд. Називаємо цей суд страшним, бо для грішників він буде справді страшним. Називаємо його також останнім, бо він відбудеться в останній день існування світу. Кажемо також про нього, що це буде загальний або явний суд, бо на ньому явно будуть суджені усі люди, які будь-коли жили, і навіть Ангели (Юд. 6).

Суть страшного суду в тому, щоб усі створіння пізнали мудрість і справедливість Бога.

На страшному суді можна буде побачити, що зробили окремі люди і цілі народи. Там можна буде побачити, як мудро керував Бог долею усього людства і окремих людей, щоб усі дійшли до кінцевої мети і щоб уже на землі були щасливими. Ми переконаємося, що Бог навіть терпіння і людські гріхи завжди обертав на добре. На страшному суді Бог доповнить і вирівняє все, що не могло бути доповнене на особистому суді.

Страшний суд здійснюватиме Ісус Христос, щоб під час нього Йому було прилюдно повернено честь, яку було забрано на землі.

Страшний суд поверне Ісусові Христові Його славу і честь, у яких відмовляли Йому Його сучасники на землі, а також безбожні і ворожі до релігії люди. "Отець бо не судить нікого, а синові дав він суд увесь, щоб усі почитали Сина так, як Отця почитають" (Йоан 5, 22-23). "І владу йому дав суд чинити, він бо — Син Чоловічий" (Йоан 5, 27).

На страшний суд прийде Ісус Христос у великій силі і величі.

Спочатку на небі появиться хрест, який звістить прихід Спасителя (Мат.

24,   ЗО). Ісус Христос появиться у великій славі (Мат. 16, 27; Лук. 21, 27). Але Боже Єство не всі матимуть змогу бачити. Осуджені пізнають велич і єство Бога лише по деяких знаках. Ісуса Христа оточуватимуть Ангели (Мат.

25,   31). Спаситель засяде на престолі і згромадить навколо Себе усі народи землі (Мат. 25, 32), розділить людей, як пастир відлучає овець від козлів. Вибраних поставить праворуч, а осуджених ліворуч (Мат. 25, 33).

Під час суду Ісус Христос виявить усе аж до найпотаємніших речей.

Св. Августин говорить: "У якому стані кожен із нас зустріне свій останній день, у такому ж зустріне і останній день світу. У цей останній день кожний буде так само суджений, як при смерті". Бог всезнаючий і Своє всезнання виявить під час страшного суду. "Господь... освітить те, що скрите в темряві, та виявить задуми сердець" (І Кор. 4, 5). "Нічого бо нема захованого, щоб не стало явним, ані нічого тайного, що б не стало знаним і на яв не вийшло" (Лук. 8, 17); "... що ви потемки сказали, почується при світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках, оголоситься на крівлях" (Лука 12,3). Сонце справедливості освітить своїм промінням найпотаємніше. Усі гріхи тоді будуть виявлені. Ганьба для осуджених буде страшнішою від пекла. Праведні ж не матимуть чого соромитися, бо свої гріхи вони вже відпокутували. Тому нагадує нам св. Павло, щоб ми самі себе судили, якщо не хочемо бути осудженими (І Кор. 12, 31). Під час страшного суду виявить Бог і всі наші добрі справи (Прип. 12, 14), і всі наші думки (І Кор. 4, 5).

Ісус Христос вимагатиме від усіх людей справ милосердя.

Від здійснених нами милосердних учинків залежить наше спасіння (Мат. 25, 34).

Справедливим вироком Ісус Христос навіки відлучить доб­рих від злих (Мат. 25, 46). Символічне зображення цього суду знаходимо у Христовій притчі про пшеницю і кукіль.

Св. Петро каже: "Нового ж неба й землі нової, згідно з його обіцянкою, очікуємо ми" (II Петро З, 13). Усе створене отримає новий, прославлений вигляд. Вогонь забезпечить цю зміну створінь, він же буде засобом очищення для тих людей, які ще не спокутували своїх гріхів. Після страшного суду вже не буде чистилища.

Невідомо, коли настане день страшного суду.

"А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, — лише один Отець" (Мат. 24, 36). "Чини так, як би ти чинив, якщо б суд мав би відбутися завтра, і не боятимешся приходу Судді" (св. Авг.).

Що передуватиме страшному судові?

Євангеліє проповідуватиметься цілому світові (Мат. 24, 14).

Енох та Ілля повернуться на землю і закликатимуть до покути (Мат. 17,11). Вони проповідуватимуть 3 з половиною роки, багатьох відвертаючи від антихриста. Антихрист їх уб'є. Через 3 з половиною дні Бог їх воскресить (Одкр. 11, 3-11).

Євреї навернуться.

"... довгий час сини Ізраїля сидітимуть самотніми, без царя й без князя, без жертви й без пам'ятника... Потім сини Ізраїля повернуться й шукатимуть Господа, Бога свого, й Давида, царя свого; і тремтівши, прийдуть до Господа й до його доброти — наприкінці днів" (Ос. З, 4-5).

Вірні об'єднаються.

"... і буде одне стадо й один пастир!" (Йоан 10, 16).

Проте, будуть і невіруючі (Лук. 18, 8; II Тес. 2, 3), і ті, що кохаються в дочасних розкошах (Лук. 17, 26). Люди житимуть, як за часів Ноя (Мат. 24, 38). З'явиться антихрист.

Це буде людина, яка називатиме себе Ісусом Христом і за допомогою диявола здійснюватиме мнимі чуда (II Сол. 2,9). Він буде небезпечним насам­перед тому, що переслідуватиме і зваблюватиме людей (Одкр. 20, 3-9).

Імовірно, що антихрист створить у Єрусалимі свою державу. Антихриста знищить Ісус Христос, коли прийде на суд (П Сол. 2, 8). Антихрист мав і має своїх предтеч (І Йоан 2. 18). "Тайна беззаконня орудує вже тепер" (II Сол. 2,7).

На небі з'являться страшні знаки і великі нещастя впадуть на людей.

"... сонце затьмиться, місяць не дасть більше свого відблиску, зорі пада­тимуть з неба і захитаються небесні сили" (Мат. 24, 29). На людей упадуть війни, пошесть і голод (Мат. 24, 6-7). Мета усього цього — спонукати до покаяння.

ХРИСТИЯНСЬКА НАДІЯ

Християнська надія — це очікування з повним упованням усіх тих благ, які нам обіцяв Ісус Христос, якщо ми сповнимо Божу волю.

Надія, з одного боку, є певною тугою за обіцяним, бажанням обіцяного, очікуванням на нього, а, з другого — переконанням, що Бог дотримає слова і виконає обітницю.

У нагороду за виконання Божої волі Ісус Христос обіцяв нам вічне щастя і засоби, потрібні для його осягнення: Божу ласку, дочасні добра, прощення гріхів, допомогу в потребах і вислухання наших молитов (І Йоан 2,25; 14,2,14; 19,23 І Тим.2,4; Мат. 6,25-32).

Ісус Христос навчив нас молитви "Отче наш".

У цій молитві просимо вічного щастя, ласки, потрібної для його досягнення, дочасних благ для підтримання життя, відпущення гріхів, допомоги в потребі; тобто тут перераховано все те, чого ми можемо надіятися від Бога.

Християнська надія випливає з віри, бо надіємося на обіцяне Богом у переконанні, що Бог — найвірніший, всемогутній і наймилосердніший і що Ісус Христос Своєю смертю заслужив ці добра для нас.

"Держімо непохитне визнання надії,— бо той, хто обіцяв, вірний" (Євр. 10, 23). "Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас, — як же разом із ним не подарує нам усього?" (Рим. 8, 32).

Ми лише тоді можемо надіятися на обіцяне Ісусом Христом, коли дотримуємося Божих заповідей, чи, принаймні, щиро жаліємо, переступивши їх.

"Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7,21).

Надія без чесноти є зухвалістю (св. Берн.). Марна надія на Господа, коли не маєш за собою добрих справ.

Ісус Христос каже: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33).

Ми слуги Бога. Ми виконуємо Його волю, а Він дбає про наші потреби і дає нам заплату. "Усяку журбу вашу покладіть на нього, бо він піклується про вас" (І Петро 5, 7). Проте ми зі своєї сторони теж повинні старатися про ті блага. Не слід чекати від Бога чуда. До осягнення чогось треба докласти І своїх рук. Працюй, і Бог тобі допоможе.

Християнська надія мусить поєднуватися зі страхом перед гріхом.

 "... працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті..." (Фил. 2, 12). Ніхто не може бути впевненим, що належить до вибраних. Християнин повинен жити у постійному страсі, бо ніколи не може бути певним, що встоїть перед спокусою. Недовір'я самому собі є опорою надії (св. Авг.). Надія веде нас уперед, страх робить нас обережними.

Християнська надія є Божим даром, ми можемо спромогтися на неї, лише отримавши освячуючу ласку.

Хто надіється на Бога, той тішиться Його особливою опікою.

"ТІ, які звіряються на Господа, — подібні до гори Сіон" (Пс. 124, 1).

Хто надіється на Бога, той може всього досягнути (Мар. 11, 23). Людина отримує стільки, на скільки надіється (св. Іван від Христа).

Того, хто надіється на Бога, Бог обдаровує надзвичай­ною силою духа; така людина стає безстрашною, виносливішою і незламною.

Хто надіється на Бога, той не дбає про ласку сильних світу цього, ані про людську думку, як не дбав про це св. Павло (І Кор. 4, 3).

Надія на Бога спонукає до добрих справ і чеснот. Надія веде нас до спасіння.

Ніколи не надійтеся на власні сили, чи на сили ближніх, чи на дочасні речі більше, ніж на Бога.

"Ліпше до Господа прибігти, ніж покладатися на людину" (Пс. 117, 8).

Ніколи не треба впадати в розпуку і думати, що Бог, можливо, не простить нам гріхів або не допоможе в нещасті.

Перед тим, як вчинити гріх, лякайся справедливості, а, вчинивши гріх, май надію на милосердя Бога (св. Григ. В.).

У найбільших нещастях допомога Бога є найближча.

Хто сумнівається в Божому милосерді, той зневажає Бога так само, якщо б сумнівався в існуванні Бога (св. Авг.).

Ніколи не слід надмірно надіятися на Боже милосердя, тобто постійно грішити з думкою, що милосердний Бог нікого не осудить.

Не можна тільки боятися Бога без надії, але не можна і надіятися без страху. Нерозумним є той, хто пам'ятає лише про милосердя, але забуває про Божу справедливість.

Ніколи не слід спокушати Бога, тобто наражати себе на небезпеку в надмірній надії на Божу допомогу.

 На Божу допомогу можемо надіятись лише тоді, коли робимо те, чого Бог вимагає від нас. Того ж, хто не дбає про волю Бога і діє легкодушно, Бог покине.

Щоб людина спаслася, у її душі повинні поєднатися віра, надія і любов.

"Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе" (Йоан 14,21).

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Католицький Народний Катехизм" ]

[ Купити книгу: "Католицький Народний Катехизм" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!