Моральні правила ґрунтовно - Василій Великий

Вступ

1. З Божої ласки в ім'я Господа нашого Ісуса Христа ми зібралися разом, згуртовані спільною метою — жити в благочесті. Ви прагнете довідатися, що саме провадить до спасіння, а я мушу сповістити про Божі присуди, бо вдень і вночі мені пригадуються слова апостола: Впродовж трьох років, вдень і вночі, я без упину зі слізьми напоумлював кожного з вас (Ді. 20, 31). Теперішня ж нагода є найсприятливіша для нас, а це місце спокійне й тихе. Помолімося ж один за одного, щоб ми роздали мірку хліба (Лк. 12,42) нашим сподвижникам і щоб, одержавши слово, ви, мов добрий ґрунт, принесли досконалий і щедрий на праведність плід, як і написано (Мт. 13, 23).

Закликаю вас любов'ю Господа нашого Ісуса Христа, Який віддав Себе за наші гріхи (Гал. 1,4): почнімо ж нарешті турбуватися про наші душі, замислімося над марнотою пройденого життя, позмагаймося за майбутнє на славу Божу і Христа Його, Якому поклоняємося, і Святого Духа. Не будьмо бездіяльні й байдужі, щоби, змарнувавши через лінощі сьогодення і відкладаючи на завтра і позавтра початок справ, не були ми захоплені зненацька Тим, Хто вимагатиме з наших душ звіту, щоб не забракло нам добрих діл, щоб не були ми позбавлені радости шлюбного покою, даремно і марно не плакали й не ридали за погано прожитим життям, коли розкаяння нічим уже не допоможе. Нині — пора сприятлива, нині — день спасіння, — каже апостол (2 Кор. 6, 2). Цей час — пора покаяння, той — відплати, цей час — пора терпіння, той — утіхи. Нині Бог є помічником для тих, хто навертається зі злого шляху, а згодом Він стане страшним і непідкупним суддею людських справ, слів і думок. Нині користуймося Його довготерпінням, бо потім пізнаємо справедливий присуд, коли воскреснемо: одні — для вічної кари, инші — для вічного життя. Кожен отримає за свої діла.

Доки будемо відкладати послух Христові, Який прикликав нас до Царства Небесного? Чи не отямимося врешті? Чи не навернемося від звичного життя до євангельської чесноти? Чи ж не уявимо собі того страшного і величного Господнього дня, коли праворуч Господа стануть ті, котрі своїми ділами наближалися до Царства Небесного, і воно прийме їх, а тих, що через відсутність добрих справ поставлені ліворуч, поглине геєна вогненна і вічна темрява. Сказано ж бо: Там буде плач і скрегіт зубів (Мт. 25. 30).

2. Ми твердимо, що прагнемо Царства Небесного, але не дбаємо про засоби, якими його можна досягти, не завдаємо собі жодного клопоту потрудитися задля заповіді Господньої. Через власне марновірство думаємо отримати таку саму славу, що й ті, хто аж до смерти противилися гріхові. Чи той, хто в сівбу просидів або проспав удома, наповнить поділ плодами? Чи зібрав хто виноград, якщо не посадив його і не потрудився коло нього? Чия праця — того й плоди, бо почесті і вінці належать переможцям. Хто вшановує чоловіка, який навіть одягу не зняв, щоб стати на герць? А згідно з апостолом треба не тільки перемогти, а й чесно боротися (2 Тим. 2. 5); це значить — не знехтувати найменшим із приписів і все виконати, як наказано. Блаженний той раб, — каже (Лк. 12. 43), — якого пан прийде і застане, що — не як-небудь, але — так робить. Або ж сказано: Якщо ти добре приніс жертву, але неправильно поділив, то згрішив (Бут. 4, 7).

Ми ж, виконавши одну із заповідей (але не можу твердити, що таки виконали, бо всі вони перебувають у такій мудрій доцільності закону, що з недотриманням хоча б однієї неодмінно порушується й решта), не думаємо про гнів за инші, переступлені, заповіді, а очікуємо почестей за ту, нібито виконану. Чи той, кому доручили десять талантів, привласнивши один чи два, решту віддасть, то, хоча й поверне більшу частину, хіба не почує нарікань за кривду і захланність, навіть якщо він відняв меншу частину? Що там казати «відняв», коли того, хто повернув доручений йому талант цілим і неушкодженим, було засуджено лише за те, що не примножив його. Хто впродовж десяти років шанував батька, а згодом лише один раз ударив, не на почесті заслуговує як доброчинець, а на засуд — як батьковбивця.

Ідіть, — каже Господь, — навчайте всі народи, наставляючи їх — не одного чогось дотримуватися, а иншим нехтувати, а — зберігати все те, що Я вам заповів (Мт. 28,19-20). Згідно з цим апостол пише: Ні в чому не робимо ніякого спотикання, щоб не заплямувати нашого служіння, але виявляти в усьому себе слугами Божими (2 Кор. 6, 3-4). Бо якщо б усе це не було нам потрібно для досягнення мети спасіння, то не були б написані всі заповіді і не було б проголошено, що необхідно всіх їх дотримуватися. Яка мені користь від инших, виконаних, заповідей, якщо маю бути засуджений до геєни, бо обізвав брата дурнем? (Мт. 5, 22). Яка кому користь від свободи стосовно багатьох, якщо він є рабом одного? Кожен, хто чинить гріх, є рабом гріха — так сказано (Йо. 8, 34). Яка ж користь не мати багатьох хворіб, коли одна нищить тіло?

3. Отож хтось міг би сказати: то для більшости християн, що не дотримуються всіх заповідей, безглуздо дотримуватися хоча б декотрих із них? Стосовно цього доречно згадати блаженного Петра, який після стількох заслуг за дотримання заповідей, після стількох визнань блаженним за одне лише слово почув: А коли не вмию тебе, не матимеш частки зо Мною (Йо. 13,8). Дозволю собі лише зауважити, що те його слово не було виявом ані легкодухости, ані зневаги, а було проявом пошани і благочестя. Але хтось може сказати, що написано: кожен, хто прикличе ім'я Господнє, — спасеться (Йо. 2, 32) — тобто вистачить тільки прикликати ім'я Господнє, щоб спастися. Але нехай він вслухається в слова апостола: Але як прикличуть Того, в Кого не увірували? (Рим. 10, 14). А коли віруєш, то послухай слова Господнього: Не кожен, хто каже Мені: Господи, Господи, увійде до Царства Небесного, а той, хто чинить волю Мого Отця, що на небесах (Мт. 7, 21). Бо ж і той, хто виконує волю Господа, але не так, як того хоче Бог, і виконує, не перебуваючи в любові до Бога, даремно старається, як сказав сам Господь наш Ісус Христос: Вони чинять, щоб люди їх бачили; істинно кажу вам, що отримують вони свою платню (Мт. 6, 5). Апостол Павло визнає це і говорить: Хоч роздам все своє майно і віддам на спалення своє тіло, але не матиму любови, не буде для мене жодної користи (1 Кор. 13,3).

Назагал, я вирізняю три різновиди стану душі для обов'язкового дотримання послуху Перший — це коли ми ухиляємося від зла, боячись покарання, — це рабський стан. Другий стан — коли ми сповнюємо настанови з корисливих міркувань, шукаємо зиску й винагороди, — цим ми уподібнюємося до найманців. Третій стан — коли ми живемо задля добра і любови до Того, Хто дав нам закон, відчуваємо радість, що ми удостоєні служити такому славному й доброму Богові, — так ми перебуваємо у стані синів.

Отож той, хто дотримується заповідей зі страху й постійно остерігається бути покараним за недбальство, не стане одні настанови виконувати, а инші нехтувати. Він вважатиме, що однаково страшним для нього є покарання за всякий непослух. Тому пошанований як блаженний той, хто остерігається всього зі страхом (Прп. 28, 14). Стійкий в істині той, хто може сказати: я постійно бачив перед собою Господа, бо Він по правиці моїй, щоби я не похитнувся (Пс. 16,8), бо він не хоче пропустити нагоди виконати кожен наказ, і блаженна людина, що боїться Господа. Чому то так? Тому, що заповіді Його дуже любить (Пс. 112, 1). Отож, люди, що мають страх, не будуть якісь накази залишати поза увагою або виконувати недбало; але й наймит не захоче пропустити жодної вказівки. Бо як же отримає платню за працю у винограднику, якщо не виконає всього загаданого? Бо коли упустить щось із дорученого, то стане власникові вже не потрібний. А хто за завдані збитки винуватцеві дасть ще й платню?

Третій стан визначено як служіння з любови. Який же син, маючи намір догодити батькові, радує його в серйозних справах, а через дрібниці засмучує? Тим паче пам'ятаймо, що сказав апостол: Не засмучуйте Святого Духа Божого, Яким ви запечатані (Еф. 4, 30).

4. А куди ж хочуть бути зараховані ті, котрі переступають більшість заповідей, не служать Богові як Отцеві, не підкоряються Тому, Хто дав великі обітниці, і не служать Йому як Володареві? Сказано: Якщо Я є Отцем, то де ж Моя слава? І якщо Я Господь, то де страх переді Мною? (Мал. 1, 6). Бо той, хто боїться Господа, заповіді Його дуже любить (Пс. 112, 1), а через переступ закону ти зневажаєш Бога (Рим. 2, 23). Отож коли ми надаємо перевагу насолодам перед заповіддю, то як можемо сподіватися на блаженство і спільне життя зі святими та радощі разом з ангелами перед лицем Господа? Такі думки годяться хіба що для немовляти.

Як же я опинюся поруч із Йовом, коли й звичайної скорботи не прийняв із вдячністю? Як же перебуватиму разом із Давидом, коли повівся з ворогом не великодушно? Як же буду разом із Даниїлом, коли наполегливо і з постійною молитвою не шукав Бога? Як же перебуватиму зі святими, коли не йшов їхніми слідами? Який суддя настільки несправедливий, щоб винагородити однаково того, хто переміг, і того, хто й не змагався? Який полководець закличе порівну розділити здобич між переможцями і тими, котрі й не з'явилися на полі бою? Бог добрий, але й справедливий. А справедливий має відплачувати по заслугах, як і написано: Наділи добром, Господи, добрих і правих серцем. Тих же, що схиляються до кривої дороги, Господь відведе разом з тими, що чинили беззаконня (Пс. 125,4-5). Бог милосердний, але Він є й суддею. Сказано ж бо: Господь любить милосердя і суд (Пс. 33, 5). Тому Давид каже: Про милосердя і суд співатиму Тобі, Господи (Пс. 101, 1). Ми знаємо, до кого — милосердя, бо написано: Блаженні милосердні, бо вони будуть помилувані (Мт. 4, 7). Бачиш, як мудро Він користується милосердям? Милосердя виявляє не без суду і не чинить суд без милосердя. Тому що милосердний Господь, але й справедливий (Пс. 115,4).

Не вистачить частково пізнати Бога і сприймати Його чоловіколюбство як привід для легкодушности. Для того громи, для того блискавиці, щоб ми не зневажали доброчинности. Хто велить сходити сонцю (Мт. 5, 45), Той карає і сліпотою. Хто посилає росу, дощить і вогнем (4 Цар. 4,18). Одне виказує Його доброту, инше — суворість, за перше — любімо, за друге — маймо страх, щоб про нас не сказали: Чи гордуєш багатством Його доброти, лагідности і довготерпіння, не усвідомлюючи, що Божа доброта провадить тебе до покаяння? Та через жорстокість свою і нерозкаяність серця збираєш на себе гнів на день гніву (Рим. 2,4-5).

Немає змоги спастися, якщо не виконувати Божих заповідей чи нехтувати якимись приписами (бо це страшне зухвальство — настановити себе суддями над Законодавцем й одні закони приймати, инші ж відкидати). Тому ми, поборники благочестя, котрі обрали спокійне й несуєтне життя як шлях для дотримання євангельських настанов, виявімо велику турботу й розважливість, щоб жодна заповідь не зосталося поза нашою увагою! Якщо Божа людина має бути досконалою, — як написано (2 Тим. З, 7) і як доведено вищесказаним, — то вкрай необхідно через усі заповіді очиститися у міру зростання Христової повноти (Еф. 4,13), бо за Божим законом навіть чисте, але з ґанджем, не приймається для жертви Богові.

Отож кожен, якщо знає, чого йому бракує, то нехай викладе це на загальний розгляд. Бо коли багато людей старанно досліджують, то легше знайти приховане, якщо Бог за обітницею Господа нашого Ісуса Христа та через повчання і напоумлення Святого Духа виявить нам милість віднайти те, що розшукуємо. Як для мене є обов'язком, і горе мені, якщо б я не звіщав Євангелії (1 Кор. 9,16), так само й вас підстерігає така небезпека, якщо будете недбалими в пошуках чи кволими у дотриманні приписів і в досягненні досконалости завдяки своїм ділам. Тому ж Господь каже: Слово, яке Я сказав, то воно судитиме останнього дня (Йо. 12, 48), а також: Раб, що не знав волі свого господаря і вчинив достойне покарання, буде мало покараний; а той, хто знав, але не зробив, не приготував згідно з його волею, буде дуже покараний (Лк. 12,47-48).

Помолімося ж, щоб мої повчання були корисні, а наука стала плідною для вас. Ми знаємо, що на Христовому суді поставлять перед нашими очима Писання (сказано ж: Викрию тебе і поставлю перед тобою твої гріхи (Пс. 50,21)). Тож станьмо свідомими, вслухаймося у сказане й поспішімо дотримуватися божественної науки, тому що не знаємо, в який день і в який час прийде Господь.

Глави правил, викладених ґрунтовно

Про порядок і взаємозв'язок Господніх заповідей.

Про любов до Бога і про те, що в людей від природи є схильність до Господніх заповідей і здатність (їх виконувати).

Про любов до ближнього.

Про страх Божий.

Про зосередженість.

Про потребу усамітнюватися.

Про необхідність жити спільно з однодумцями стосовно мети — приподобитися Богові. Про те, що життя самітника важке і сповнене небезпек.

Про відречення від світу.

Про те, що не слід необачно залишати майно своїм родичам. Кого з тих, що зголошуються до життя в Бозі, слід приймати, коли і як.

Про рабів.

Як слід приймати одружених.

Про те, що початківцям корисно вправлятися у мовчанні. Про тих, що дали обітницю Богові, а згодом намагаються порушити дану обітницю.

Про те, як приймати і виховувати юнаків та про обітницю дівства. Про стриманість.

Про те, що слід утримуватися від сміху.

Про те, що слід споживати все, що нам пропонують.

Якою має бути міра стриманости.

Як слід частувати гостей.

Як належить займати місця під час сніданку чи обіду. Як годиться зодягатися християнинові. Про пояс.

Про спосіб співжиття з иншими.

Про те, що настоятеля, котрий не напоумлює грішників, очікує страшний засуд.

Про те, що братам слід розкривати настоятелеві таємниці свого серця.

Про те, що треба, щоб хтось із старших братів напоумлював навіть і настоятеля, коли той схибить.

Як усі мають ставитися до непокірного.

Про тих, що під час праці вивищуються або нарікають.

Як настоятелі мають поводитися з братами.

Про те, як треба приймати послугу від настоятеля.

Як треба ставитися до своїх рідних.

Як належить спілкуватися із сестрами.

Якими мають бути ті, що роздають в монастирі необхідні речі. Чи доцільно в одній місцевості засновувати декілька монастирів. Про тих, що полишають спільноту.

Чи можна під приводом молитов і псалмоспівів занедбувати справи? Який час зручний для молитви? І, найперше, чи треба трудитися?

Які ремесла узгоджуються з нашою обітницею. Як належить продавати власні вироби і як поводити себе за межами монастиря.

Про торгівлю при храмах.

Про владу і послух.

З якою метою належить працювати?

Якими мають бути настоятелі, і як вони мають поводитися зі спільнотою.

Кому можна доручати зносини із зовнішнім світом і якого звіту слід вимагати від тих, що повертаються (після виконання доручень).

Про те, що в настоятеля має бути помічник, який у разі відсутности чи зайнятости настоятеля зможе взяти на себе турботу про братів.

Про те, що не годиться приховувати ні власного гріха, ні гріха брата.

Про тих, що не приймають розпоряджень настоятеля. Про те, що не слід втручатися в розпорядження настоятеля, а треба виконувати свої обов'язки.

Про непорозуміння серед братів. Як настоятель має карати.

Як слід виправляти проступки того, що провинився.

З яким настроєм слід приймати покарання.

Як наставники в ремеслах мають виправляти помилки дітей.

Чи настоятелі повинні між собою радитися у своїх справах.

Чи узгоджується з метою благочестя використання ліків.

Ґрунтовно викладені правила у запитаннях і відповідях

Запитання 1. Про порядок і взаємозв'язок Господніх заповідей. Коли Святе Письмо дає нам право запитувати, то передусім нам треба довідатися, чи існують якісь порядок і послідовність у Божих заповідях: чи серед них одна є першою, инша — другою і так далі, чи всі вони між собою тісно пов'язані і рівноцінні щодо першости так, що для того, хто забажає, байдуже, з якої розпочати.

Відповідь. Ваше запитання не є нове, воно поставлене ще в Євангеліях, коли до Господа підійшов законовчитель і сказав: Учителю, яка заповідь в законі найперша? І Господь відповів: Люби Господа, Бога свого, всім своїм серцем, і всією своєю душею, і всіма своїми помислами. Це є найперша і найбільша заповідь. А друга подібна до неї: Люби свого ближнього, як самого себе (Мт. 22, 36-39).

Отож сам Господь встановив порядок у заповідях, визначивши, що найперша і найбільша стосується любови до Бога; другою ж за послідовністю і подібною до першої, а краще сказати такою, що доповнює її і залежить від неї, є заповідь про любов до ближнього. Тому із зазначеного та й із инших аналогічних місць богонатхненного Святого Письма дізнаємося про порядок і послідовність усіх Господніх заповідей.

Запитання 2. Про любов до Бога і про те, що в людей від природи є схильність до Господніх заповідей і здатність їх дотримуватися. Отож спершу розкажи нам про любов до Бога. Ми вже чули, що треба Його любити, але бажали б дізнатися, як виконати цю заповідь.

Відповідь. 1. Любови до Бога неможливо навчити. Ми ж не навчалися від кого иншого радіти світлові чи життєлюбства, ані хто инший не навчав нас любити батьків чи вихователів. Так само, а то й ще більшою мірою, неможливо від когось навчитися любови до Бога, зате разом із народженням живої істоти вкладено в нас якесь, можна сказати вроджене, прагнення, яке само по собі спонукає нас до спілкування в любові. Використавши це підґрунтя, наука Божих заповідей турботливо плекає його, розумно розвиває і з Божою ласкою доводить до досконалости. Тому-то й ми з радістю сприймаємо вашу старанність, вкрай необхідну для досягнення цієї мсти, і з Божою поміччю, з нашими молитвами за вас та завдяки силі, даній нам Святим Духом, будемо старатися по змозі роздути укриту іскорку Божої любови.

Крім того, слід зважати, що ця любов, хоча є лише однією із чеснот, своєю силою приводить в дію й охоплює собою кожну із заповідей. Бо хто любить Мене, — говорить Господь, — той заповіді Мої виконуватиме (Йо. 14, 23), і знову: Бо на цих двох заповідях тримається весь закон і пророки (Мт. 22, 40).

Однак зараз ми не будемо займатися уточненням (бо так можна в одному правилі непомітно охопити все вчення про заповіді), але, наскільки це узгоджується з нашою теперішньою метою, нагадаю вам про любов, якою ми зобов'язані Богові. Передусім скажу, що для виконання всіх заповідей, даних нам Богом, ми отримали від Нього й сили, щоб ані не нарікати, що від нас вимагають надмірного, ані не запишатися, що від самих себе ми докладаємо більше, ніж нам дано. Правильно й належно послуговуючись цими силами, ми провадимо доброчесне життя, а коли нищимо їх дію, нас затягує порок. Визначення пороку таке: це — злочинне й супротивне Господній заповіді застосування того, що Бог нам дав для добра. А визначення чесноти, якої вимагає Бог, таке: використання цих сил із добрим сумлінням і згідно з Господньою заповіддю.

Якщо це так, то те саме скажемо й про любов. А саме: отримавши заповідь любити Бога, ми одразу набули й здатности любити, закладену в нас ще від народження. Доказ цього існує не ззовні, а кожен може це пізнати сам по собі і сам у собі. Бо від природи нам притаманний нахил до прекрасного (хоча для кожного що инше видається прекрасним), і, навіть не навчені, ми відчуваємо потяг до рідного й близького нам і добровільно виявляємо всіляку прихильність до доброчинців.

Що більш гідне подиву, ніж Божа краса? Який душевний порив настільки проникливий і палкий, як той, що породжений в очищеній Богом від усякого пороку душі, яка щиро промовляє: я є зранена любов (Пісн. 2.5)? Цілком невимовне й незбагненне сяйво Божої краси: ні висловити, ні сприйняти на слух. Хоча ти й зміг би описати блиск вранішньої зорі, чи світло сонця, чи сяйво місяця, — усе це не варте навіть порівняння зі славою і віддалене від зіставлення з істинним світлом ще більше, ніж глибока й похмура темрява відрізняється від надзвичайно яскравого полудня. Ця краса недоступна для тілесних очей; її можна сприймати лише душею і думками. Коли вона огортала святих, то залишала в них нестерпне жало прагнення, і, стривожені попереднім життям, вони промовляли: Горе мені, вигнання мов триває (Пс. 120,5), коли прибуду і постану перед Божим лицем? (Пс. 42,3) і звільнитися і бути з Христом набагато краще (Фил. 1, 23). І знову закликали: Запрагнула душа моя до Бога, сильного, живого (Пс. 62,3) і нині відпускаєш раба Твого, Владико (Лк. 2, 29). Немов у в'язниці, вони гнітилися цим життям; такими нестримними були у своїх поривах ті, чиїх душ торкнулося палке прагнення Бога. Вони, маючи невситиме бажання споглядати Божу красу, молилися, щоб це тривало вічно. Ось так люди за своєю природою прагнуть до прекрасного, а справді прекрасним і достойним любови є добро. А Бог є добрим, і все прагне до доброго, — отож, усе прагне до Бога.

2. Отож те, що ми виконуємо з власної волі, за самою нашою природою, від народження, існує в тих із нас, чиї помисли не зіпсовані лукавством. І любити Бога є для нас вимогою виконувати наш беззастережний обов'язок, відсутність якого душа сприймає як найнестерпніше з усіх лих. Бо віддалення і відвернення від Бога є нестерпнішим від мук геєни і важчим для нещасного, ніж для ока, хоча й безболісно, втратити зір або для живого створіння — згубити життя. Коли ж у дітей є природна любов до батьків, про що свідчать і відданість безсловесних істот, і поведінка людей ще змалечку стосовно до матерів, то щоб ми не виявилися безмовнішими за немовлят і жорстокішими від звірів, якщо станемо неприхильними до Творця і чужаками щодо Нього. Бо хоча б ми й не знали, що Він добрий, проте за одне лише те, що Він нас сотворив, ми маємо безмежно любити і шанувати Його і постійно пам'ятати про Нього, як немовлята про матір. Доброчинця ж бо вважають кращим за тих, кого люблять за природним велінням. І це притаманно не лише людям, а майже всім живим істотам, а саме — мати вдячність до того, хто зробив тобі добро. Сказано ж: Впізнав віч свого власника, і осел — ясла свого господаря (Іс. 1,3). Нехай ми не почуємо про себе таких слів: Ізраїль Мене не пізнав, і народ Мій Мене не зрозумів (Іс. 1, 3).

Чи треба й говорити, яку відданість виявляють собаки та инші тварини тим, хто їх годує. Коли ж від природи нам притаманна прихильність і любов до добродійників і ми зважуємося на всілякі труди, щоб віддячити за вчинені нам благодіяння, то яке слово здатне сповна охопити Божі дари? Їх так багато, що неможливо й полічити! Вони такі значні й вагомі, що вистачить й одного, щоб ми відчували обов'язок бути вдячними Тому, Хто їх надав. Не варто й говорити про ті дари, які вже самі по собі виказують надзвичайно велику милість, але порівняно зі ще більшими бліднуть, мов зорі при сяйві місяця, і не так яскраво виявляють цю милість. Шкода й часу, щоб, полишивши незмірні дари, вимірювати доброту Благодійника за меншими дарами.

3. А саме: помовчимо про схід і захід сонця, круговороти місяця, подуви вітру, зміни пір року, дощі, росу, про море, про всю землю, земні створіння, морських істот, птахів, міріяди різновидів живого — про все, що призначене служити для нас у житті.

Але навіть якщо б і хотіли, одне не може обійти увагою і замовчувати той, хто має почуття вдячности і здоровий глузд, хоча й нелегко висловити це так, як належить. Це те, що Бог, створивши людину за Своїм образом і подобою, обдарував її здатністю самопізнання, наділив її даром мови на відміну від инших живих істот, надав їй можливість насолоджуватися невимовними принадами раю, настановив її володарем усього, що на землі. А коли людина була зведена змієм і впала в гріх, а через гріх — у смерть і все, що заслуговує смерти, то не зневажив її, а передусім дав їй на поміч закон і приставив ангелів для охорони й опіки. Він послав пророків, щоб викривати гріхи й наставляти в доброчесності; пристрасті відсікав погрозами, а наснагу в добрих справах підсилював обітницями. Часто для напоумлення инших показував на різних прикладах, до чого доводить порок і що приносить доброчесність, не відвернувся від тих, які не зважали на напоумлення й не корилися. Тому ми не були позбавлені доброти Володаря, а наше несприйняття чеснот і зневага до Благодійника не вбили Його любови: Він нас викупив від смерти й оживив знову через Господа нашого Ісуса Христа. Ще дивовижнішим є спосіб Його благодіяння, бо Він, існуючи в образі Божім, не вважав за здобич бути рівним Богові, а Себе Самого умалив, прийнявши образ раба (Фил. 2, 6-7).

4. Він узяв наші немочі, і недуги поніс (Мт. 8, 17 — Іс. 53,4), був зранений за нас, щоб через Його рани ми були зцілені, і від прокляття закону нас викупив, ставши прокляттям за нас (Гал. З, 13), зазнав ганебної смерти, щоб вивести нас до славного життя. І не вдовольнився лише тим, щоб нас, мертвих, оживити, а милостиво наділив нас божественною гідністю, приготував вічний спочинок, який розміром утіхи перевершує всіляку людську гадку. Чим же відплатимо Господеві за те, що надав нам?(Пс. 116, 12). Він настільки добрий, що не потребує віддачі, а вдовольняється лише тим, щоб ми Його любили за подані блага.

Коли над усім цим замислююся, тоді (скажу про своє захоплення) впадаю в якийсь острах і велике замішання, щоб або несвідомо, або захоплений марнотою не відійшов я від любови Божої і не став ганьбою для Христа. Бо той, що нині нас зводить, усілякими засобами і суєтними звабами намагається, щоб ми забули про нашого Доброчинця, для погибелі наших душ напосідає на нас, а згодом наше недбальство перетворить на зневагу для Господа і буде хвалитися нашою непокірністю і відступництвом: не він створив нас, не він помер за нас, одначе ми стали саме його послідовниками в непослусі і відчуженні від заповідей Божих. Важчими від мук геєни видаються мені ця ганьба супроти Господа і ці вихваляння ворога — щоб ворог Христовий похвалявся і хизувався перед Тим, Хто за нас помер і воскрес, Якому ми за це зобов'язані без міри, як і написано (2 Кор. 5, 15).

Багато можна говорити про любов до Бога, але нашою метою, як я вже сказав, є говорити не про все одразу, — бо це неможливо, — а стисло викласти і нагадати про головне, яке постійно б підсилювало в душах прагнення до Бога.

Запитання 3. Про любов до ближнього. Можна було б перейти до другої за порядком і силою заповіді.

Відповідь. 1. У попередніх повчаннях ми говорили, що закон є опікуном і наставником тих сил, що діють у нас від народження. Оскільки ми маємо наказ любити ближнього, як самого себе, то мусимо поцікавитися, чи маємо від Бога й сили для виконання цієї заповіді. Отож, чи хто не знає, що людина — істота лагідна й товариська, а не дика й усамітнена? Немає нічого більше характерного для нашої природи, як жити в спільноті, відчувати потребу один в одному й любити ближнього. Бо які зерна вклав у нас сам Господь, то, відповідно, і таких бажає плодів, кажучи: Заповідь нову даю вам, щоб ви любили один одного (Йо. 13, 34). І, бажаючи заохотити нашу душу до цієї заповіді й показати, хто ж є Його учнями, не домагався чудес чи незвичайних знамень (хоча через Святого Духа мав благодатний дар це здійснювати), але що промовив? По тому довідаються всі, що ви є Моїми учнями, якщо любов матимете поміж собою (Йо. 13, 35). І скрізь об'єднує ці заповіді таким чином, що зобов'язує Себе облагодіювати ближнього. І каже: Я був голодним, і ви нагодували Мене — і так далі (Мт. 25, 35), а відтак додає: Що тільки ви вчинили одному з найменших Моїх братів, — то те й Мені вчинили (Мт. 25,40).

2. Отже, виконуючи першу заповідь, можна виконати й другу — через другу знову повернутися до першої, бо той, хто любить Господа, той і ближнього любить. Бо хто любить Мене, — промовляє Господь, — той заповіді Мої виконуватиме (Йо. 14, 23), і каже: Це заповідь Моя, — щоб любили ви один одного, як Я вас полюбив (Йо. 15, 12). І насправді: той, хто любить ближнього, виявляє любов до Бога, бо приймає на себе Божу благодать. Тому-то Мойсей, вірний слуга Божий, виявив таку любов до братів, що захотів, щоб його викреслили з книги Божої, в якій він був записаний, якщо не буде прощено гріх народу (Вих. 32,32). А Павло наважився благати відлучення від Христа за своїх братів, рідних йому тілом (Рим. 9,3), щоб, наслідуючи Христа, стати викупом за спасіння всіх. Водночас він знав, що відійти від Бога не може той, хто заради любови до Нього задля найбільшої заповіді відмовляється від Божої благодаті. За це йому належить отримати значно більше, ніж він приніс у жертву. Зрештою, досить сказано й переконливо доведено, яку велику любов до ближнього мали святі.

Запитання 4. Про страх Божий.

Відповідь. Для початківців у благочестивому житті корисно мати паростки Божого страху, згідно з настановою премудрого Соломона: Початок мудрости — страх Господній (Прип. 1, 7). А оскільки ви вже вийшли з віку немовлят у Христі й не потребуєте молока, а спроможні вдосконалювати себе твердою їжею приписів, то слід повести мову про найголовніші заповіді, завдяки яким досягається вся істина Христової любови. Необхідно остерігатися, щоб надмір Божих дарів не став причиною важкого присуду, якщо виявите невдячність до свого Доброчинця, бо сказано: Кому багато дано, ще більше вимагатимуть від нього (Лк. 12, 48).

Запитання 5. Про зосередженість.

Відповідь. 1. Вкрай необхідно усвідомлювати, що ми не можемо виконати жодної заповіді, ні любити Бога, ні любити ближнього, блукаючи і розпорошуючись думками. Неможливо ж досягти досконалости в мистецтві чи науці, перескакуючи з одного на инше. У жодній сфері не досягне висот той, хто не знає основ справжнього мистецтва. Потрібно, щоб діяльність відповідала меті, бо нічого не можна досягнути засобами, що суперечать самій меті. Для майстерносте ковалеві не досить гончарського хисту, а нагороди в спортивних змаганнях не отримують за старанну гру на флейті, бо для кожної мети використовують відповідні засоби.

Для того щоб догодити Богові, згідно з Христовим Євангелієм, слід віддалитися від суєти світу й цілковитого уникати світських розваг. Тому-то апостол сімейним турботам, хоча одруження достойне й варте благословення, протиставляє піклування про Бога, оскільки не можна поєднати обох цих справ, та й каже: Неодружений дбає про справи Господні, — як догодити Господу, а одружений турбується про житейські справи, — як догодити жінці (1 Кор. 7,32-33). Так і Господь говорить до учнів про їхню просту й щиру поведінку: Ви не від світу цього (Йо. 15, 19). І навпаки, свідчить, що світ неспроможний ані пізнати Бога, ані вмістити Духа Святого: Отче праведний, світ не пізнав Тебе (Йо. 17, 25) і Дух істини, якого світ не може прийняти (Йо. 14, 17).

2. Отож для того, хто справді має намір йти за Богом, необхідно звільнитися від пут житейських пристрастей, чого й можна досягти, цілковито уникаючи попередніх звичок і забуваючи про них. Коли ж ми не відречемося від самих себе, не відмовимося від родинних зв'язків та стосунків зі світом, неначе переходячи в якийсь инший світ, за словами: Життя наше — на небі (Фил. 3,20), то не зможемо догодити Богові, оскільки Господь чітко визначив: Отак і кожен з вас, хто не відмовиться від усіх своїх статків, не може стати Моїм учнем (Лк. 14, 33).

Досягши цього, треба всіляко оберігати своє серце (Прип. 4,23), щоб воно не втратило прагнення до Бога і щоб спогади про попередні марноти не оскверняли Його чудес, але щоб постійно пам'ятати й носити в наших душах святу думку про Бога, мов незатерту печать. Ось таким чином ми зможемо досягти любови до Бога, яка водночас спонукає нас до виконання Господніх заповідей, а через них сама стає стійкою і непорушною. Це виявляє Господь, кажучи: А коли любите Мене, заповіді Мої виконуйте (Йо. 14, 15), і знову промовляючи: Якщо заповіді Мої будете виконувати, — перебуватимете у Моїй любові (Йо. 15, 10), і ще переконливіше говорить: Як і Я зберіг заповіді Мого Отця й перебуваю в Його любові (Йо. 15, 10).

3. Апостол напоумлює нас, щоб у кожному ділі ми ставили перед собою за мету волю Повелителя й відповідно до неї скеровували власне старання, як і сказано: Бо зійшов Я з неба не на те, щоб чинити Свою волю, але волю Отця, Котрий послав Мене (Йо. 6, 38). Бо як необхідні для життя заняття, що мають визначену мету й відповідно до неї використовують конкретні засоби, так і для наших справ є одна ціль і одне правило — виконувати заповіді згідно з уподобанням Божим; инакше ж, не виконуючи волі Того, Хто дав заповіді, неможливо досягти успіхів у справі. А ретельно і старанно здійснюючи справу за волею Божою й постійно пам'ятаючи про Господа, можна буде з'єднатися з Ним. Так, як ото, наприклад, коваль, виготовляючи сокиру, пам'ятає про замовника та уявляє вигляд і розмір тієї сокири, спрямовує свої зусилля на виконання побажань замовника (бо коли забуде про домовлене, то викує щось инше). Так і християнин узгоджує кожну свою справу, велику чи малу, з волею Божою, дбайливо її виконує, і не сходить йому з думки Той, Хто наказав, бо він сповнює сказане: я постійно бачив перед собою Господа, бо Він по правиці моїй, щоби я не похитнувся (Пс. 16,8), і виконує й такий наказ: То ж коли ви їсте чи п'єте, чи що інше робите, — все робіть на славу Божу (1 Кор. 10, 31). А той, хто своїми вчинками порушує правильність заповіді, той, вочевидь, не досить пам'ятає про Бога.

Тому ж, пам'ятаючи слова Господа: Чи Я не наповню небо і землю? (Єр. 23,24) і Бог наближається до Мене, Бог — недалеко (Єр. 23, 23), і знову: Де зберуться двоє чи троє в ім'я Моє, там і Я буду серед них (Мт. 18, 20), слід у кожній справі чинити так, ніби перебуваєте перед очима Божими, і допускати кожну думку такою, неначе Бог про неї знає. Отоді існуватиме постійний острах, який ненавидить неправедність, зухвальство та пиху і дороги лукавих (Пс. 118, 163, Прим. 8, 13), а любов міцнітиме, сповнюючи сказане Господом: Не прагну Своєї волі, але волі Отця, що Мене послав (Йо. 5, 30). І душа перебуватиме в цілковитій певності, що так само, як добрі діла приємні для Судді й Винагороджувача нашого життя, так і протилежні справи заслуговують на Його засуд.

Вважаю, що завдяки цьому Господні заповіді будуть виконувані не для вислуги перед людиною. Бо ж ніхто із нас, переконаний у присутності вищого, не зважає на нижчого: навіть коли виявиться, що те, що твориться, задовільняє знатну особу, а, на думку нижчого, є безглуздим і безчесним, то кожен, хто більше цінує похвалу вищого, знехтує осудом нижчого. Якщо ж таке характерне для людських стосунків, то яка ж істота, розважлива і при здоровому глузді та певності в Божій присутності, відкладе виконання богоугодної справи і зважатиме на людські погляди і, занедбавши Божі настанови, стане рабом суспільних звичаїв. А може, навпаки, вона засоромиться перед достоїнствами? Такою була поведінка Того, Хто промовив: Ті, що переступили закон, глумилися з Мене, та не закон Твій (Пс. 119,85) і також: Говорив Я перед царями свідоцтва про Тебе і не осоромився (Пс. 119, 46).

Запитання 6. Про потребу усамітнюватися.

Відповідь. 1. Душевній рівновазі й зосередженості сприяє й усамітнення. Бо для нас шкідливо жити спільно з тими, хто безбоязно і зверхньо не дотримується заповідей, про що свідчать слова Соломона, який повчає нас: Не води дружби з гнівливою людиною, не спілкуйся з дратівливим другом, щоб ти не перейняв його звичок і не потрапив у пастку для своєї душі (Прип. 22, 24-25), а до цього долучаються слова: Вийдіть з-поміж них і відділіться, — каже Господь (2 Кор. 6, 17). Отож для того, щоб ми не змогли ані побачити, ані почути нічого такого, що нас підбурюватиме до гріха й непомітно призвичаїть до нього, щоб навіть не залишалося слідів побаченого і почутого в душі на її погибель, але щоб ми могли перебувати в молитві, — найперше треба усамітнитися. Бо саме так ми будемо спроможні подолати попередні звички, за якими ми жили відчужено від Христових заповідей (а це чималий подвиг — побороти власну звичку, бо протягом тривалого часу вона міцніє і набуває сили природного характеру). Ми зможемо стерти із себе плями гріха завдяки невпинній молитві й постійно турбуючись про Божу волю. А в ньому неможливо сягнути висот серед багатьох людей, котрі заклопотані житейськими справами чи розважаються. І хто б міг досягти серед людей успіхів, якщо сказано: Коли хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе (Лк. 9, 23)?

Отже, нам слід зректися самих себе, взяти хрест Христовий і піти за Ним. Відречення від самого себе — це цілковитий розрив зі своїм минулим, відмова від власних бажань, а це для тих, хто живе в суспільстві серед різних людей, здійснити дуже складно (щоб не сказати — цілком неможливо). Навпаки, такий спосіб життя є перешкодою, щоб взяти свій хрест і піти за Христом. Готовність до смерти за Христа, подолання земної плоті (Кол. 3,5), душевна стійкість у всіляких небезпеках, що підстерігають нас за ім'я Христове, неприв'язаність до теперішнього життя — ось що значить «взяти свій Хрест», от до чого закладені, як ми бачимо, великі перешкоди в самому світському житті.

2. Окрім усього иншого, чого є ще чимало, душа, споглядаючи багатьох тих, що живуть беззаконно, по-перше, не має нагоди збагнути власні гріхи і терзати себе в покаянні за прогріхи, а, навпаки, порівнюючи себе з гіршими, отримує якесь примарне уявлення про власні заслуги. Далі, серед замішання і клопотів, якими зазвичай сповнене світське життя, вона відволікається від дорогоцінної згадки про Бога і не лише втрачає змогу радіти й веселитися з Богом, ніжитися з Господом (Пс. 37, 4), насолоджуватися словами Господніми, щоб сказати про свій стан: Згадав я Бога і звеселився (Пс. 77, 4) і якими солодкими для моєї гортані є Твої слова і солодші від меду для уст моїх (Пс. 119,103), а й цілковито звикає зневажати і забувати Божий суд. А більшого ж і згубнішого лиха не можна й зазнати.

Запитання 7. Про необхідність жити спільно з однодумцями стосовно мети — приподобитися Богові. Про те, що життя самітника важке і сповнене небезпек. Оскільки твоя промова нас цілковито переконала, наскільки небезпечно перебувати в середовищі людей, які зневажають Господні заповіді, то ми хочемо продовжити навчання і дізнатися, чи, віддалившись від таких людей, слід жити самотньо чи з братами-однодумцями, які обрали ту саму стезю благочестивого життя.

Відповідь. 1. Вважаю, що перебування серед однодумців є набагато корисніше.

По-перше, ніхто з нас не може цілком задовольнити власні тілесні потреби, а щоб добувати необхідні для життя засоби, ми послуговуємося одні одними. Подібно, як нога має власну силу, а иншої позбавлена і без допомоги инших органів не може нормально функціонувати та відчуває, що не є самодостатньою і не має в собі заміни того, чого їй бракує, так само Бог-Творець чітко визначив, щоб ми послуговувалися одні одними.

Не беручи до уваги цього, уже саме розуміння Христової любови не дозволяє, щоб ми ставили за мету власну вигоду, бо сказано: Любов не шукає свого (1 Кор. 13, 5). А життя самітника має на меті лише одне — турботу про власні потреби. Це явно суперечить законові любови, що його сповнював апостол, шукаючи вигоди не власної, а багатьох, щоб вони були спасенні (1 Кор. 10, 33).

Крім того, важко пізнати свої недоліки на самоті, без людини, яка б лагідно і співчутливо викривала й поправляла. Ба, навіть докір від ворога часто може принести зцілення для того, хто усвідомлює свої недоліки. А ті, хто щиро любить, вміло лікують від гріха, бо сказано: Хто ж любить, турботливо виховує (Прип. 13, 24). А живучи самотньо, неможливо знайти такої людини, якщо попередньо не зустрівся з нею у світському житті, тому-то й трапляється з ним, як сказано: Горе одинокому, бо якщо впаде, не буде того, хто б підняв його (Екл. 4,10).

Багато заповідей зручніше виконувати у спільноті, ніж наодинці, бо виконанню однієї може стати на заваді инша. Наприклад, прийняття гостей перешкоджатиме доглядові за недужим, заняття повсякденними справами заважатиме роздавати милостиню чи піклуватися про вбогих (особливо коли таке служіння триває довший час). Отак через це залишається не виконана найбільша і спасительна заповідь, бо і голодного не накормили, і голого не зодягнули. То хто ж наважиться обрати порожнє і безплідне життя замість життя плідного, яке відповідає Господній заповіді?

2. Коли ми всі, об'єднані спільним покликанням, е одним тілом (Еф. 4, 4), маємо головою Христа, а один для одного є членами (1 Кор. 12,12), не станемо спільним тілом через Святого Духа, а кожен з нас обере самотність, слугуючи не загальній користі для уподобання Божого, а задовільнятиме власні потреби, тоді яким чином ми, роз'єднані і розлучені, зможемо утримати взаємний зв'язок членів, їх служіння нашій Голові, якою є Христос? Бо, живучи окремо, неможливо ані радіти разом з тим, хто удостоївся слави, ані співчувати тому, хто потерпає, ані пізнати звички ближнього.

Окрім того, оскільки один неспроможний отримати всіх духовних дарів, а лише в міру обдарування Святим Духом, то у спільнотному житті дар кожного стає надбанням усієї спільноти. Одному ж бо дається слово мудрости, іншому — слово знання, ще іншому — віра, ще іншому — пророкування, а ще іншому — дар зцілення — і так далі (1 Кор. 12, 8-10). Той, хто отримує кожен із цих дарів, має не лише для себе, а й для инших, і таким чином дія Святого Духа в одній людині врешті переходить на всіх у спільноті. Отож той, хто живе сам по собі, якщо й наділений якимось даром, то, заховавши його в собі й не використовуючи, робить його непотрібним, а яка з цього постає небезпека, знають всі, хто читав Євангеліє. У спільноті кожен насолоджується власним даром, помножуючи його розподілом на инших, і збирає плоди з чужих дарів як зі свого власного.

3. Спільне життя має стільки переваг, що й нелегко всі перерахувати. Воно більше сприяє збереженню даних нам Богом благ, ніж усамітнене життя, і безпечніше для охорони від зовнішніх зловорожих підступів, коли одному трапиться заснути сном смерти, боронитися від якого молитвою нас навчає Давид: Просвіти очі мої, щоб не заснув я сном смерти (Пс. 13,4). Та й грішникові легше позбутися гріховних звичок, коли він присоромлений багатьма й відчуває загальний осуд, так що про нього можна сказати: Доволі для такого покарання, що від багатьох (2 Кор. 2,6). А той, хто досягає значних успіхів, має впевненість завдяки схваленню багатьох і спільній підтримці в ділі. Бо якщо устами двох чи трьох свідків підтверджується кожне слово (Мт. 18,16), то набагато очевидніше, що той, хто робить добру справу, утвердиться завдяки свідченню багатьох.

А життя самітника супроводжують ще й такі небезпеки. По-перше, найбільша з них — самозамилування. Бо коли немає нікого, хто міг би оцінити його справи, то він вважатиме, що досяг досконалости у виконанні заповідей. А далі, назавжди замкнувши власні душевні сили й не даючи їм можливости зростати, він ані не пізнає власних недоліків, ані не довідається про успіхи, бо в нього відсутня всяка нагода для виконання заповідей.

4. Яким чином він виявить свою покірність, не маючи нікого, перед ким би впокорився? Як виявить милосердя, якщо віддалений від спільноти? Як буде вдосконалюватися в довготерпінні, якщо немає нікого, хто б противився його волі? Якщо ж хтось говорить, що для виправлення поганих звичок вистачає лише вивчати Святе Письмо, чинить так, як той, хто навчається будувати, але нічого не будує, або навчається ковальського ремесла, але не використовує своїх знань до діла. До такого апостол міг би сказати: Не слухачі закону є праведними перед Богом, а виконавці закону будуть оправдані (Рим. 2, 13). Бо й сам Господь через Своє безмежне чоловіколюбство не задовільнився одним лише повчанням, але, щоб докладно показати нам дієвий приклад смиренности і досконалости в любові, Сам підперезався й помив ноги учням. А кого ж ти митимеш, кому прислужишся, перед ким станеш останнім, якщо житимеш сам по собі?

А коли жити на самотині, чи можливо радісно і приємно перебувати в братерській спільноті, яку святий Дух порівнює з миром, що спливає з голови першосвященика (Пс. 133, 1-2)? Отож, поле для змагання і зручний шлях для вдосконалення, постійна турбота про виконання Господніх заповідей — ось для чого слугує спільне перебування серед братів. Співжиття братів має на меті славу Божу згідно із заповіддю Господа нашого Ісуса Христа: Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого, Котрий на небесах (Мт. 5,16). Воно нагадує життя святих, про яких сказано в Діяннях: А всі віруючі трималися купи і все мали спільним (Ді. 2,44), а також: Велике число тих, котрі увірували, мали одне серце і одну душу, і жоден з них не вважав нічого з майна своїм власним, але все у них було спільним (Ді. 4, 32).

Запитання 8. Про відречення від світу Чи слід спершу всього зректися і таким чином розпочати життя за Божою волею?

Відповідь. 1. Господь наш Ісус Христос, даючи неспростовні й підкріплені численними прикладами докази, промовляє до всіх: Коли хтось прийде до Мене (Лк. 14, 26), нехай зречеться себе самого, візьме свого хреста та й іде слідом за Мною (Мт. 16, 24), і ще: Так ото й кожен з вас, хто не зречеться всього, що має, не може стати Моїм учнем (Лк. 14, 33), то ми вважаємо, що цей наказ стосується багатьох речей, яких необхідно позбутися.

Найперше ми відчужуємося від диявола і тілесних пристрастей, ми відмовляємося від таємного сорому (2 Кор. 4, 2), родинних зв'язків, людського приятелювання, життєвих звичок, які суперечать суті євангельського спасіння. А найнеобхідніше з цього — це коли сам себе зрікається той, хто скидає зі себе попередню людину з її вчинками (Кол. З, 9), яка тліє в оманливих пожаданнях (Еф. 4, 22), зрікається і всіх зв'язків зі світом, що можуть зашкодити намірам благочестя. Така людина буде вважати справжніми батьками тих, котрі породили її в Ісусі Христі через Євангеліє, а братами — тих, хто прийняв того ж самого Духа усиновлення; така людина буде дивитися на всяке майно мов на чуже, яким воно й є насправді. Одне слово, чи той, для кого заради Христа весь світ був розп'ятий, а Він — заради світу (Гал. 6, 14), може бути рабом земних турбот? Бо Господь наш Ісус Христос доходить до найвищого ступеня в ненависті до душі і відреченні від самого себе, коли говорить: Коли хто хоче послідувати за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме свого хреста, а далі: й іде слідом за Мною, і додає: коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, дружини і дітей, братів і сестер, а до того ж і душі своєї, — той не може бути Моїм учнем (Лк. 14, 26). Досконалість у відреченні полягає в тому, щоб безпристрасно сприймати саме життя, мати в собі присуд на смерть, щоб не покладати нам надії на самих себе (2 Кор. 1,9).

Спочатку треба відгородитися від зовнішнього світу: багатства, марнослав'я, загальноприйнятих звичок. У нас перед очима приклад святих учнів Господніх, Якова та Йоана, котрі полишили свого батька Зеведея і сам корабель з усіма засобами для прожиття. А Матей, який покинув митницю і пішов за Господом, не лише відмовився від вигод свого ремесла, а й знехтував небезпеками, що очікували на нього та його домашніх за те, що він не завершив підрахунків зі збору мита. Для Павла ж весь світ був розп'ятий, а він — для світу.

2. Отож той, у кого з'явилося непереборне прагнення іти за Христом, уже не може зважати ні на що, пов'язане з цим життям: ні на батьківську чи родинну любов, коли вона суперечить повелінням Господа (бо тоді на часі цей вислів: Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері — і т. д.), ні на людський страх втратити щось вигідне, — бо святі піднялися над цим і сказали: Слід коритися більше Богові, ніж людині (Ді. 5, 29), ні на зловтішний сміх людей, щоб нас не здолала їхня ницість. А ті, котрі бажають докладніше довідатися, які сили сприяють нездоланному прагненню іти за Христом, нехай згадають повчання апостола: Як хто інший має надіятися на тіло, так тим паче я, — обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з коліна Веніяминового, єврей із євреїв, фарисей за законом; я запекло переслідував був Церкву, бо за правдою закону був безгрішним. Але те, що для мене було надбанням, те задля Христа я вважав утратою, бо все я сприймаю як втрату задля переваги пізнати Христа Ісуса, мого Господа, що заради Нього я відмовився від усього і, щоби придбати Христа, вважаю все за мотлох (Фил. З, 4-8).

Отож коли апостол визначив (висловлюсь досить сміливо, але щиро), що дані колись Богом законні переваги заслуговують на зневагу і стають нечистими, від яких ми якнайшвидше намагаємося позбутися як від таких, що стоять на перешкоді пізнанню Христа, оправданню в Ньому, уподібненню до Його смерти, то що ж можна сказати про людські закони? Та чи потрібно підтверджувати цю думку, посилаючись на наші роздуми, і підкріплювати прикладами з життя святих, коли можна навести власні слова Господа, які переконають нерішучу душу? А Він неспростовно свідчить: Так ото й кожен з вас, хто не зречеться всього, що має, не може стати Моїм учнем (Лк. 14, 33) і додає: коли хочеш бути досконалим, спершу каже: піди, продай свої маєтки і роздай убогим, а потім далі: потому йди слідом за Мною (Мт. 19,21). З цим пов'язана притча про купця, яка зрозуміла кожній свідомій людині, бо сказано: Подібне ще Царство Небесне до того купця, що шукає добрі перлини; коли ж знайде одну коштовну перлину, то йде, продає все, що має, і купує її (Мт. 13, 45-46). Очевидно, що коштовна перлина — це Царство Небесне, яке нам неможливо отримати, якщо не проміняємо на нього все, що маємо: багатство, славу, знатність чи тому подібне, про що мріють инші.

3. Розум, якого силоміць відволікають різні справи, не може досягти бажаного. Це Господь підтверджує словами: Ніхто не може служити двом господарям, і ще: Не можете Богові служити і мамоні (Мт. 6, 24). Тому необхідно нам обрати один, небесний, скарб, щоб у ньому перебувало наше серце, бо сказано: Бо де ваш скарб, там буде й ваше серце (Мт. 6, 21). А коли полишимо для себе якесь земне багатство чи тлінний скарб, оскільки розум буде заритий в ньому, мов у нечистотах, то душа, безумовно, не побачить Бога і не спроможеться палко жадати небесних красот й уготованих нам за обітницею благ. А заволодіти ними неможливо, якщо не провадить до них неподільна і сильна любов, яка полегшує важку працю, необхідну для їх досягнення.

Тому відректися від світу, як видно зі сказаного,- це розірвати пута матеріяльного і земного життя, звільнитися від людських зобов'язань; це допомагає розпочати нам шлях до Бога. Це дає нагоду без перешкод здобути й використовувати те, що цінніше золота і численного дорогоцінного каміння (Пс. 19, 11). Коротше кажучи, це переселення людського серця в небесне життя, щоб можна було сказати: Наше бо життя на небесах (Фил. 3,20). А що найважливіше — це уподібнення Христові, Котрий, будучи багатим, заради нас збіднів (2 Кор. 8,9). Якщо ж цього не виконаємо, то неможливо для нас доступитися до життя за Христовим Євангелієм. Бо сердечний смуток, приборкання думок, вивільнення душі від гніву, печалі, клопотів, одне слово — від згубних пристрастей, звичайно, не можуть поєднуватися із розкошами, житейськими турботами, нахилами і звичками до чогось иншого. Взагалі, чи що-небудь переконає ту людину, якій не потрібно дбати про найнеобхідніше, як-от про їжу та одяг, оточити себе, неначе терням, лукавими турботами про багатство. А вони не дають прорости зернам, що їх посіяв Землероб наших душ, і каже наш Господь: А між терен посіяне, — це ті, що слухають слово, але клопоти цьогосвітні й омана багатства та насолод придушують їх, — і плоду вони не дають (Лк. 8, 14).

Запитання 9. Чи годиться, щоб той, хто приєднується до служителів Господа, необачно залишав своє майно нерозважливим родичам?

Відповідь. 1. Господь сказав: Продай свої маєтності та й роздай убогим, — і матимеш скарб на небі. Отож приходь і йди вслід за мною (Мт. 19, 21), а також: Продай свої маєтності і роздай милостиню (Лк. 12, 33). Тому я думаю, що той, хто з цією метою залишає свою власність, не має нерозважно ставитися до спірних питань свого майна, а намагатися якнайретельніше його упорядкувати, бо воно ж уже посвячене Господові, і розпоряджатися ним з усіма пересторогами. Якщо має змогу і досвід, то може це зробити сам, якщо ж ні — то через досвідчених людей, які на ділі довели свою вірність і мають навички управління. Нехай він добре усвідомить, що ризиковано залишати маєток родичам чи доручати управління кому попало. Того, на кого покладено обов'язок турбуватися про царські маєтності, хоча він і не втратить нічого з набутого, але через недбалість прогає те, що можна було б ще придбати, не звільняють від звинувачення. А якого ж осуду зазнають ті, що недбало й недобросовісно розпоряджаються присвяченим уже Господу? Чи не підпадуть вони під засуд для недбайливих, згідно з написаним: Проклятий всякий, хто недбало чинить діла Господні (Єр. 48, 10)?

2. Нам слід завжди остерігатися, щоб під приводом виконання однієї заповіді не виявитися порушниками иншої. Нам не личить сваритися і сперечатися з недоброзичливими людьми, бо ж раб Господній не повинен сваритися (2 Тим. 2, 24). Навпаки, той, хто бачить недобросовісні вчинки родичів, мусить пам'ятати, що Господь сказав: Немає такого, щоб полишив дім, чи братів, чи сестер, або матір, чи батька, або дітей, чи поля, не як-небудь, заради Мене та заради Євангелії, що не одержав би тепер сторицею, а у віці наступному — життя вічне (Мр. 10, 29-30). Такі несвідомі впадають у гріх здирства святині, і їх треба напоумити згідно із заповіддю Господа: Коли згрішить брат твій, йди, викрий його — і т. д. (Мт. 18, 15). А судитися з такими в судах заборонено за законом благочестя: Хто хоче з тобою судитися і забрати твою сорочку, — віддай йому і плаща (Мт. 5,40). Сказано також: Чи посміє хтось з вас, маючи яку справу до іншого, судитися в неправедних, а не в святих? (1 Кор. б, 1). Та й до суду святих ми зверталися б, більше дбаючи про спасіння брата, ніж про грошовий набуток. Бо ж Господь, промовивши: Якщо тебе послухає, робить висновок: то ти придбав не гроші, але свого брата (Мт. 18,15).

Трапляється, що кривдник нечесно розпочинає позов і викликає нас на судове засідання, — тоді ми приходимо для викриття. А самі ми не розпочинаємо суду, а лише з'являємося на вимогу, і то не для задоволення власного гніву чи завзятости в сперечанні, а для встановлення істини. Таким чином і позивача визволимо з біди без його бажання, і самі не переступимо заповідей. Бо так чинять слуги Божі — не схильні до сварок, не грошолюбні, але які твердо обстоюють істину й ніколи не переступають дозволених меж старання.

Запитання 10. Чи приймати всіх тих, що приходять для життя в Богові, чи лише декого? Чи відразу допускати їх до спільноти, чи після випробування і якого саме?

Відповідь. 1. Чоловіколюбний наш Бог і Спаситель Ісус Христос говорить і наказує: Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, — і Я заспокою вас (Мт. 11, 28). То чи немає небезпеки в тому, щоб відштовхувати тих, хто через нас приходить до Господа й бажає взяти на себе миле Його ярмо і тягар заповідей, який полегшує нам шлях на небо? Одначе не можна дозволити їм розпочати науку благочестя без належної підготовки. Але таким чином, як ото Господь наш Ісус Христос розпитував про попереднє життя юнака, який підійшов був до Нього, а, довідавшись, що той виправився, повелів виконати ще й те, чого бракувало для досконалости, і лише тоді дозволив йти за Собою. Так і ми маємо знати все про попереднє життя того, хто приходить до нас, а тим, які вже досягли висот, передати ще ґрунтовніші знання. Слід роздивитися вдачу тих, які навернулися від ганебного життя чи від байдужого споглядання звернулися до досконалого життя для пізнання Бога; треба роздивитися їхню вдачу: чи вони не є нестійкі і хиткі у своїх поглядах.

2. Бо легкість, з якою такі люди змінили погляди, підозріла. Такі люди й для себе самих не приносять користе, і для инших стають призвідцями неприємностей, поширюючи про нашу справу огуди, обман і наклепи. Але не слід одразу втрачати надії, тому що все можна виправити завдяки старанності, а страх Божий долає всілякі душевні слабкості. Таких людей треба загартовувати, протягом тривалого часу випробовувати їхні переконання у важких життєвих ситуаціях. Якщо побачимо в них певну стійкість, то можемо без остраху допустити їх до себе. Якщо ж ні, — треба відіслати їх, поки ще не прийняті, щоб їх випробування не завдало шкоди спільноті. Слід перевіряти, чи той, хто жив до цього в гріхах, викриває свої приховані ганебні справи і звинувачує себе без недоречного сорому. Чи він також засоромлює своїх співучасників згідно зі сказаним: Відступіть від Мене всі, хто чинить беззаконня (Пс. 6,9), і тим самим убезпечує себе від подібних прогріхів і на майбутнє життя? Спільне випробування для всіх — чи вони спроможні впокорятися без недоречного сорому, щоб займатися найпростішими ремеслами, якщо така праця доцільна. А після усіляких перевірок, що їх провадять досвідчені брати, кожного, готового для добрих справ, неначе посудину для Господа, нехай приймуть і зарахують до тих, що присвятили себе Господові. А для того, хто від знатного життя поспішає до упокорення за прикладом Господа нашого Ісуса Христа, треба призначити щось вельми ганебне, як на думку мирян, і спостерігати, чи він віддає себе на служіння Богові з повним переконанням і без сорому.

Запитання 11. Про рабів.

Відповідь. Якщо раби, котрі перебувають під владою господарів, утікають до монастирів, то слід їх напоумити та й відправити назад до господарів. При цьому брати за приклад блаженного Павла, який породив Онисима через Євангеліє і відіслав його до Филимона, цілковито переконавши Онисима, що ярмо рабства, яке носять за Божим уподобанням, робить його достойним Царства Божого. І до того ж закликав господаря забути про погрози втікачеві й пам'ятати слова істинного Господа: Якщо простите людям їхні провини, то простить і вам ваш Небесний Отець (Мт. 6, 14). Окрім того, попросив стати приязним до Онисима, написавши: Швидше за все він відлучився для того на годину, щоб ти прийняв його навіки, і вже не як раба, але вище за раба, — як брата улюбленого (Фил. 15, 16).

Але коли трапиться лихий господар, який наказує щось протизаконне і примушує раба переступити заповідь нашого Владики Господа Ісуса Христа, то необхідно боротися, щоб не було зневажене ім'я Боже справами того раба, що чинить невгодне Богові. А боротьба ця полягає в тому, щоб приготувати того раба терпляче зносити покарання, які випадуть на його долю, через більшу покору Богові, а не людині, про що й написано (Ді. 5, 29). Або ж того раба прийняти до спільноти і витримати, як приємні Богові, усі випробування, уготовані нам через нього.

Запитання 12. Як слід приймати одружених.

Відповідь. Тих, які перебувають у шлюбі й вирішили перейти до монашого життя, згідно з апостольською заповіддю треба розпитати, чи є на це згода подругів, бо сказано: Не має влади над власним тілом (1 Кор. 7, 4). Приймати такого слід при багатьох свідках. Ніщо не заслуговує на більшу похвалу, ніж послух Богові. А коли хтось із подружжя не погоджується і сперечається, менше дбаючи про Бога, то нехай пригадають слова апостола: До миру ж бо прикликав нас Бог (1 Кор. 7, 15). Нехай буде виконаний наказ Господа: Коли хто приходить до Мене і не зненавидить свого батька, і матір, і жінку, і дітей — і таке инше, не може бути Моїм учнем (Лк. 14,26). Бо ніщо не заслуговує на більшу похвалу, ніж послух Богові. Ми ж знаємо, що в багатьох людей намір жити в чистоті перемагав лишень після напружених молитов і по тривалім пості. До того ж непокірних Господь часто приводить до правильного рішення через тілесну необхідність.

Запитання 13. Про те, що початківцям корисно вправлятися у мовчанні.

Відповідь. Для нововведених до спільноти корисно вправлятися у мовчанні. Приборкуючи власний язик, вони достатньо продемонструють стриманість, а тривалий час стійко перебуваючи у мовчанні, вони від тих, хто вміє провадити бесіду, навчаться, як годиться запитувати і що відповідати кожному. Бо існують певні інтонації, поміркованість у розмові, відчуття доречности, виваженість та стиль мови — усе, що відрізняє монаха від світської людини. Цього не можна навчитися, якщо не позбутися попередніх звичок. Окрім того, мовчання веде до втрати давніх звичок внаслідок їх невикористання й водночас створює умови для навчання доброго. Отож, якщо немає якоїсь життєвої потреби чи нагальної необхідности виконати справу і не виникають якісь запитання, то необхідно мовчати, звичайно, за винятком псалмоспівів.

Запитання 14. Про тих, що присвятили себе Богові, а згодом намагаються порушити дану обітницю.

Відповідь. Кожен прийнятий до спільноти, хто згодом намагається порушити дану обітницю, є людиною, що грішить перед Богом, Якому і перед Яким він склав обітниці. Сказано ж: Якщо хтось згрішить перед Богом, то хто помолиться за такого? (1 Цар. 2, 25). Той, хто присвятив себе Богові, а потім поспішає до иншого життя, стає святотатцем, сам себе обкрадає і віднімає Божий дар. Буде справедливо більше вже не відчиняти дверей до монастиря таким людям, навіть якщо вони й на короткий час попросять притулку. Бо апостольський наказ виразно говорить нам уникати всякої непорядної людини і не спілкуватися з нею, щоб вона була присоромлена (2 Сол. З, 14).

Запитання 15. З якого віку можна дозволити посвятити себе Богові і коли можна вважати дійсною обітницю дівства?

Відповідь. 1. Господь бо каже: Полиште дітей приходити до Мене (Мк. 10, 14), апостол же хвалить того, хто з дитинства навчений Святому Письму (2 Тим. З, 15), і навіть наказує виховувати дітей в напоумленні і наставлянні Господньому (Еф. 6,4). Ми вважаємо, що в усякому, навіть і в наймолодшому, віці може бути зручна нагода, щоб приймати до спільноти. Сиріт приймаємо самих по собі, щоб, за прикладом Йова, стати для них батьками (Йов. 29,12). А тих, що мають батьків і яких приводять самі батьки, приймаймо при багатьох свідках, щоб не дати підстав тим, хто їх вишукує, і стримати обмови недоброзичливців.

Отож, згідно з цими міркуваннями, дітей приймати можна, але зараховувати і записувати до складу братії не відразу, щоб претензії до їхньої поведінки не кидали тіні на наше побожне життя. Їх належить виховувати у всілякому благочесті, як наших спільних дітей. Для хлопчиків і дівчаток необхідно виділяти окремі помешкання і визначати відповідний спосіб життя. А щоб вони не набралися надмірної сміливости чи зухвальства перед старшими, а зберігали повагу до них, треба, щоб зі старшими вони бачилися зрідка. І також для того, щоб покарання, що їх накладають на старших за недбале виконання обов'язків (коли б трапилося їм злегковажити), непомітно не породили в дітях схильности до гріхопадіння, а то й гордощів, що старші спотикаються в тому, в чому вони чинять правильно. Бо ж молодий роками нічим не відрізняється від незрілого розумом, тому немає нічого дивного, що й ті, й инші мають ті ж самі недоліки. Та й, без сумніву, те, що в старших відповідає їхньому вікові, юнакам, звиклим до цього внаслідок частого спілкування зі старшими, робити передчасно.

2. Також слід відділяти помешкання дітей від помешкань старших для дотримання порядку і достойности поводження. Водночас житлові аскетів не докучатиме гамір, якого не уникнути, навчаючи молодь. Але денні молитви нехай провадяться спільно для дітей і для старших, бо через ревність у молитві старших у дітей з'являється стимул, та й для старших є чималою підмога дітей у молитвах. Особисті вправляння, розпорядок сну і вставання, час споживання їжі та її кількість і якість — усе це належним чином має бути визначене і для дітей. Нехай над ними буде поставлений старший і досвідчений наставник, який терпляче і з батьківською добротою, розумним словом виправлятиме прогріхи юнаків, вибираючи відповідне лікування для кожної провини. Таким чином покута за гріх водночас стане вправлянням у душевному спокої. Наприклад, розгнівався хто на однолітка? Такого необхідно змусити вибачитися і прислужити ображеному згідно з мірою його провини. Звичка ж до впокорення погамовує дратівливість, бо саме гордощі спричиняють гнів. Чи споживав їжу не у визначений час? Нехай більшу частину дня залишається голодний. Чи помітили, що хтось їв без належної міри і не так, як личить? То нехай під час обіду буде позбавлений своєї порції і змушений спостерігати за иншими, які їдять пристойно, щоб, таким чином покараний, навчився шляхетности. Базікав абищо, обмовляв ближнього, говорив неправду чи щось инше заборонене? Нехай набереться розуму постом і мовчанкою.

3. Потрібно, щоб навчання грамоти відповідало призначенню. Треба вживати вислови зі Святого Письма, а замість мітів розповідати дітям про чуда Божі, виховувати їх на висловах із Приповідок. Необхідно також призначати нагороди тим, що запам'ятовують слова і події, щоб діти легко, з приємністю, безтурботно і без перешкод досягали мети. А за правильного скерування в них легко виробити звичку спостережливосте й концентрації уваги, якщо наставники постійно будуть запитувати, на чому вони зупинилися чи до чого ведуть у своїх міркуваннях. Щирість молодого віку, не здатного до хитрощів і обману, легко розкриває душевні таємниці. Крім того, дитина, боячись, щоб її не захопили зненацька на якійсь забороненій думці, буде уникати недостойних думок. А боячись бути викритою й осоромленою, буде постійно себе стримувати від недоречностей.

4. Поки дитяча душа ще здатна до змін, податлива, як м'який віск, і легко набуває бажаної форми, треба, не гаючи часу, від самого початку привчати її до добрих справ. А коли розум зміцніє і почне критично сприймати світ, то закладені від самого початку підвалини благочестя допомагатимуть протягом життя: розум буде звертатися до корисного, а звичка полегшить вдосконалення. Тоді й варто приймати обітницю дівства — як таку, що її дають виважено, за власним бажанням і рішенням, свідомо й остаточно. А по тому праведний Суддя воздає по заслугах: почесті праведникам чи покарання грішникам.

Свідками такого рішення нехай будуть настоятелі церков, щоб через них відбувалося освячення тіла, неначе якоїсь жертви Богові, а їхнє свідчення підтверджувало обітницю. Сказано ж: При устах двох чи трьох свідків стверджується всяка справа (Мт. 18, 16). Таким чином і старання братії не викличе осуду, і для тих, що присвятили себе Богові, а потім намагаються порушити зобов'язання, не залишиться приводу викрутитися. Той, хто не погоджується на дівственне життя і не готовий турбуватися про Господнє, при тих самих свідках нехай буде відпущений. А приймати слід того, хто після тривалих роздумів і спостережень за собою, які належить йому провадити протягом тривалого часу (щоб не видалося, що ми дочасно примушуємо), врешті дає обітницю. Його слід зарахувати до громади й допустити до спільного проживання і харчування з бездоганними братами. Ще забули ми сказати (проте зараз принагідно додамо), що не забороняємо здібним дітям проводити дні з учителями, бо в деяких мистецтвах варто розпочинати навчання ще з дитинства. А на ніч нехай вони повертаються до однолітків, з якими вони спільно мають і харчуватися.

Запитання 16. Чи необхідна стриманість для того, хто має намір жити благочестиво?

Відповідь. 1. Що закон стриманости необхідний, зрозуміло найперше зі слів апостола, який зараховує стриманість до духовних плодів (Гал. 5, 23). Саме стриманості він також приписує успіхи в бездоганному служінні і говорить: У трудах, у недосипанні, у постах, у чистоті (2 Кор. 6, 5-6), а в иншому місці: В трудах і труднощах, часто в недосипанні, в голоді і спразі, часто в пості (2 Кор. 11, 27), а також: кожний, хто змагається, утримується від усього (1 Кор. 9, 25). Підкорення й упокорення тіла нічим не досягається так успішно, як завдяки стриманості, яка, неначе вуздечкою, погамовує шал молодосте і неприборканість почуттів. Соломон каже: Без користи є розкіш для нерозумного (Прип. 19,10). А що ж є нерозумнішим, ніж тіло, охоплене пристрастями бурхливої молодосте? Тому апостол говорить: догоджання тілу не перетворюйте на пожадання (Рим. 13, 14) і та, що живе в розкошах, мертва за життя (1 Тим. 5,6). Приклад розкішного життя багача доводить нам необхідність стриманости, щоб ми не почули того, що почув багатій: Ти вже отримав блага за свого життя (Лк. 16, 25).

2. Що нестриманість є страшною річчю, свідчить те, що апостол зараховує її до знаків відступництва і каже: В останні дні настануть лихі часи. Люди стануть самозамилуваними і, перелічивши багато пороків, додає: обмовниками, нестриманими (2 Тим. З, 1-3). Ісава звинувачено в нестриманості як у найбільшому порокові, бо задля харчу він віддав право першородства. І перший випадок непослуху трапився з людиною через нестриманість. Зате всі святі засвідчують власну стриманість. І все життя святих і блаженних людей, приклад самого Господа в час його тілесного випробування заохочують нас до цього. Мойсей завдяки тривалому перебуванню в пості й молитві отримав Закон і почув слова Божі так, як мовби хтось, каже, говорив, неначе своєму другові (Вих. 33,11). Ілля тоді удостоївся бачити Бога, коли повною мірою виявив стриманість. А що ж Даниїл? Коли він отримав надзвичайні видіння? Чи не на двадцятий день посту? Як троє юнаків загасили вогненну стихію? Чи не стриманістю? Крізь усе життя Йоана проходить стриманість. З нею і Господь розпочав Свою появу. Стриманістю ми називаємо не цілковиту відмову від їжі (бо це було б насильницькою руйнацією життя); стриманість — це утримання себе від насолод, яке ми застосовуємо з метою очистити від впертости плоть і для досягнення благочестя.

3. Простіше кажучи, для нас, що прямуємо до благочестя, сила стримання має бути ще необхіднішою, ніж прагнення до насолод для тих, які живуть у пристрастях. Вправляння у стриманості стосується не лише насолоди їжею, а поширюється на всяке утримання від того, що шкодить благочестю. Тому справді стриманий буде мати владу над шлунком, зате, уступивши людському поголосу, не буде перемагати ганебного пожадання і підпаде під владу багатства чи якоїсь неблагородної поведінки, як-от гнів, смуток чи що инше, чим зазвичай приневолені темні душі. Зрештою, те, що ми спостерігаємо в усіх заповідях, — а саме що вони підтримують одна одну і неможливо, нехтуючи однією, чинити правильно згідно з иншою, те ж саме ми помічаємо щодо стриманости. Покірний — це той, хто стриманий у бажанні слави; той, хто виконує євангельську заповідь поміркованости — стриманий щодо статків; лагідний — той, хто утримується від гніву і роздратування. Строгий закон стриманости визначає міру в словах, окреслює те, що дозволено бачити й чути. Той, хто не перебуває в цих рамцях, стає нестриманим і розбещеним. Чи ти бачиш, як навколо однієї цієї заповіді, неначе в хороводі, кружляють усі инші й тримаються одна за одну?

Запитання 17. Про те, що слід утримуватися від сміху.

Відповідь. 1. Навіть те, на що більшість не звертає уваги, викликає в аскетів певні перестороги. Нестримно й без міри сміятися є ознакою неконтрольованости почуттів, некерованости поривів і неприборкуваних розумом душевних слабкостей. Немає нічого поганого в тому, щоб світлою усмішкою виявити душевну радість, оскільки це підтверджує написане: Коли серце радіє, обличчя квітує (Прип. 15, 13). Але голосний, різкий сміх, який неначе стрясає все тіло, свідчить, що людина нестримана, невихована і не вміє собою володіти. Еклезіяст засуджує такий сміх, бо він найдужче порушує душевну рівновагу, і каже: Про сміх я сказав — омана (Екл. 2, 2) і як звук тернини по казані, — таким є сміх нерозумних (Екл. 7, 7). І Господь, який прийняв на себе немощі людського тіла й водночас показав його чесноти (як ото втому чи милосердя до пригноблених), не дозволяв собі сміятися, навіть, як видно з євангельських оповідань, вважав нещасними тих, хто сміється (Лк. 6, 25).

Нехай не вводить вас в оману подвійне значення слова «сміх». Бо Святе Письмо зазвичай часто називає сміхом душевну радість і світле почуття під час отримання благ, як ото й каже Сара: Сміх мені спричинив Бог (Бут. 21, 6), а Господь каже: Блаженні, що тепер плачете, бо будете сміятися (Лк. 6, 21). У книзі Йова читаємо: Правдиві уста наповняться сміхом (Йов. 8,21). Усюди слово «сміх» вжито на позначення душевної радости. Тому-то кожен, хто вивищується над пристрастю, несприйнятливий до жодних спокус чи не дозволяє собі цього виявити, але стійко й безустанно уникає всякої шкідливої насолоди, — той є справжнім подвижником і, без сумніву, далекий від усякого гріха. Бо нноді слід утримуватися від дозволених і необхідних речей, коли таке утримання йде на користь братів. Апостол каже: Якщо їжа спокушає брата мого, то не їстиму м'яса довіку (1 Кор. 8, 13). А він мав владу жити з Євангелія, але не скористався цією владою, щоб не стало це якоюсь перешкодою Христовому Євангелієві (1 Кор. 9, 12).

2. Стриманість — це знищення гріхів, відмежування від пристрастей, умертвління тіла аж до подолання його природних потреб і бажань — це початок духовного життя, це дарунок вічних благ; вона сама в собі знищує жало насолод. А насолода — це тенета зла, в які потрапляють люди, найдужче схильні до гріха, і які, мов на гаку, затягують всяку душу до смерти. Той, кого насолода не підкорила й не розніжила, завдяки стриманості позбувся гріха. Але навіть якщо уникнув більшости гріхів, але перебуває під владою хоча б одного, — то ще не є подвижником. Так само, як не цілком здоровий той, кого турбує хоча б одна недуга, і як не вільний той, над ким хто-небудь панує. Инші чесноти, дотримання яких не таке помітне, люди зауважують рідко коли, а от стриманість стає очевидною вже під час першої зустрічі. Бо як атлета вирізняють м'язи і здоровий вигляд, так худорлявість тіла і блідість обличчя від стриманости виказує християнина — атлета Христових заповідей. У немочі тіла він переборює свого ворога й виявляє силу в подвигах благочестя, як і сказано: Коли я немічний, тоді я сильний (2 Кор. 12, 10). Скільки-то користи лише поглянути на подвижника, який ледь торкається необхідного, ніби несучи важку ношу природи, марнування часу пригнічує його, і він одразу вискакує з-за столу, поспішаючи до справ. Думаю, що не звиклого до стриманости в їжі не зможе зворушити жодне слово так, як хоча б одна зустріч із подвижником. Ось що значить їсти й пити на славу Божу так, щоб під час трапези світилися наші добрі справи для прославляння нашого Небесного Отця.

Запитання 18. Про те, що слід споживати все, що нам пропонують.

Відповідь. Нехай це стане обов'язковим правилом, що для подвижників необхідно упокорити плоть, бо кожний, хто змагається, утримується від усього (1 Кор. 9,25). Ми не можемо уподібнюватися до ворогів Божих, яких мучить власне сумління і тому вони ухиляються від споживання страв, створених Богом, щоб віруючі приймали з вдячністю (1 Тим. 4, 2-3). Ми мусимо покуштувати всього, як тільки трапиться нагода, щоб показати, що все чисте для чистих (Тит. 1, 15) і що всяке Боже творіння прекрасне, ніщо не повинно відкидатися, а прийматися з вдячністю: бо воно освячується словом Божим і молитвою (1 Тим. 4,5). Але при цьому слід не забувати про стриманість, купуючи дешеві страви і вкрай необхідні для життя та уникаючи шкідливого переїдання. А страв, що служать для насолод, зовсім не вживаймо. Таким чином відіб'ємо охоту в любителів насолод і, наскільки це можливо, зцілимо тих, кого мучить власне сумління, а себе звільнимо від підозр з будь-якого боку. Сказано ж: Бо чому моя свобода має судитися чужим сумлінням?( 1 Кор. 10,29). Стриманість показує, що людина померла разом із Христом й умертвила свої земні члени (Кол. 3,5). Ми знаємо, що стриманість — мати розсудливости, основа здоров'я. Вона усуває чимало перешкод для здійснення добрих справ у Христі, тому що, за словами Господа, печалі цього віку, життєві насолоди, инші пожадання заглушують слово, і воно залишається без плоду (Мт. 13, 22). Стриманости бояться й біси, бо, як навчав нас Ісус, це поріддя не виганяється нічим іншим, як молитвою і постом (Мт. 17, 21).

Запитання 19. Якою має бути міра стриманости?

Відповідь. 1. Існує єдина міра стриманости в бажаннях — цілковита відмова від усього, що веде до згубних насолод. Стосовно ж їжі, то різними є потреби для людей різного віку, різного роду занять, різного стану здоров'я. Так само не однаковою має бути її кількість і спосіб уживання. Неможливо міряти однією міркою всіх, хто хоче досягти благочестя. Визначімо міру для здорових подвижників, а внесення змін у неї з урахуванням індивідуальних потреб полишімо на розсуд настоятелів. В одній настанові не можна охопити потреб кожного, а лишень те, що є спільним для всіх. Настоятелі мають визначати потребу для кожного — для підтримання сил недужого, для змореного важкою працею, для того, хто лаштується в дорогу, готується до важкої праці чи чого иншого складного. При цьому вони нехай керуються словами: Кожного наділяли відповідно до його потреб (Ді. 2,45). Тому не можна призначити для всіх один час, один спосіб й одну мірку для споживання їжі, але спільна мета нехай буде тією ж самою — вдоволити життєво необхідні потреби. А наповнювати свій шлунок і набивати його їжею заслуговує на прокляття, як сказав Господь: Горе вам, що насичуєтеся зараз (Лк. 6,25). Через це тіло стає лінивим до праці, сонним і схильним до захворювань. Та й, зрештою, мета харчування — не отримати насолоду, а задовольнити життєві потреби, уникаючи надмірностей. Служити насолодам — це не що инше, як своє черево робити Богом. Але оскільки наше тіло, витрачаючи енергію, постійно потребує наповнення (тому-то відчуття голоду є цілком природне), то розумний закон велить для підтримання життя компенсувати витрати, щоб вдовільнити потребу в різних видах харчів.

2. Отож ми маємо споживати те, що задовольнить наші потреби без великих клопотів. Сам Господь показав це, коли наситив зморений люд, щоб вони не охляли в дорозі (Мт. 15, 32). Хоча він міг примножити чуда, давши в пустелі різноманітні наїдки, проте приготував для них просту й невибагливу страву — ячмінні хліби і по шматку риби. А про напої і не згадав, бо сама природа дає всім воду, якої цілком вистачає для життєвих потреб, хіба що комусь вона може виявитися шкідливою через його хворобу, тоді її не можна вживати, за порадою Тимотеєві (1 Тим. 5, 23). Зрештою, не можна вживати всього того, що приносить явну шкоду. Нерозумно буде, споживаючи їжу для підтримки тіла, перешкоджати йому в дотриманні заповідей. Це є для нас прикладом, як призвичаювати душу уникати шкідливого, навіть якщо воно приносить насолоди. Слід надавати перевагу стравам, які легше приготувати, щоб під приводом стриманости не клопотатися про смачні й вишукані наїдки, приправляючи їх дорогими приправами. Але в кожній місцевості вибираймо те, що дешеве і що споживає простий люд. А з того, що привозять, слід купувати лише найнеобхідніше, як-от єлей чи тому подібне, або якщо щось вкрай потрібно для хворих, що можна дістати без зайвих клопотів, біганини і старань.

Запитання 20. Як слід частувати гостей?

Відповідь. 1. Марнослав'я, запобігання перед людьми і показовість у будь-якій справі для християн цілковито заборонені. Бо той, хто навіть виконує саму заповідь для того, щоб його люди помітили й похвалили, втрачає нагороду за неї. Тому-то ті, хто, згідно з заповіддю Господньою, упокорили себе в усьому, найдужче мають уникати будь-якого марнослав'я. Ми бачимо, що світські люди соромляться смиренної простоти і, приймаючи гостей, вдаються до приготування різноманітних і дорогих страв. Тому я боюся, чи не закрався цей недолік до нас, і щоб не закинули нам, що ми соромимося благословенної Христом убогости. Як негоже нам купувати срібний посуд, шовкові завіси, м'які перини, тонкі покривала, так і не годиться вигадувати страви, які відрізняються від нашого звичного способу харчування. Сором бігати й вишукувати те, в чому немає нагальної потреби і що вигадане для згубної насолоди й нікчемного марнослав'я. Це не лише не відповідає меті нашого життя, а й завдає чималої шкоди, адже люди, обмежені лише вдоволенням насолод шлунка, побачать, що й ми переймаємося такими ж стараннями. Якщо розкіш є пороком, то необхідно її уникати й ніколи не допускати до себе, бо й на мить не може бути корисним те, що беззаперечно засуджене. Святе Письмо засуджує тих, що живуть у розкошах, умащаються найкращими маслами, п'ють проціджене вино (Амос. 6, 6). Вдову, яка живе в розкошах, названо мертвою ще за життя (1 Тим. 5, 6), багатій через зманіжене цьогоденне життя втратив рай (Лк. 16, 25).

Отож, до чого нам розкоші? Прийшов гість? Якщо це наш брат, який має таку ж мету в житті, то впізнає трапезу власного дому: те, що зоставив удома, знайде і в нас. Але якщо він втомився з дороги? Запропонуймо йому стільки, щоб поновити сили.

2. А коли хто инший прийшов від світського життя? Нехай переконається на ділі в тому, в чому його не переконали слова, і побачить приклад і зразок самообмеження в їжі. Нехай запам'ятає, якою є трапеза християн і бідність, якої ми заради Христа не соромимося. Якщо ж не збагне цього, а висміє, то вдруге нас не потурбує. Навпаки, ми, коли бачимо когось із багатих, хто найвагомішим благом вважає насолоди, дуже вболіваємо за них. Адже вони все своє життя розтринькують намарно, боготворять власні насолоди, отримують частку благ у цьому житті, не відаючи, що через цьогоденні розкоші на них уже очікують вогонь і муки. Тому, коли випадає нагода, ми не вагаємося їм це розтлумачити. А якщо ж ми самі задумали уподібнитися до них, щосили прагнути до насолод і готувати страви напоказ, то боюся, щоб не видалося, що ми насправді підтримуємо те, що засуджуємо. А коли будемо провадити життя пристосуванців, змінюючись залежно від обставин, то щоб не були самі присоромлені за те, за що иншим докоряємо. То чи не станемо й перевдягатися, зустрічаючись зі знатними людьми? Якщо ж так чинити негоже, то ще ганебнішим є пристосовувати нашу трапезу до тих, які живуть у розкошах. Життя християн цілісне, підпорядковане одній меті — славі Божій. Бо чи їсте, чи п'єте, чи що робите, — робіть все на славу Божу, — каже Павло, через якого промовляє Христос (1 Кор. 10,31). А життя світу різноманітне і мінливе, воно змінюється на догоду обставинам.

3. Тому-то й ти, коли всупереч правилам збагачуєш свою трапезу для вдоволення свого брата, то не засуджуєш його любови до насолод, стримуєш осуд його ненаситности через приготування розкішних страв і не викриваєш його прислужництва перед насолодами. І чи не часто, спостерігаючи, як і які страви готують, ми здогадуємося, кого очікують, хто він такий і що він за людина? Господь не похвалив Марти, яка розривалася серед численних справ, а сказав: Турбуєшся і клопочешся про багато-що, а тут є потреба мало в чому, а то й в одному (Лк. 10, 40-42). Мало в чому, тобто відносно приготування, а одного стосовно до мети — лишень щоб вдовільнити потребу. Ти добре знаєш, яку поживу запропонував Господь п'ятьом тисячам. А якою була молитва патріярха Якова: Якщо б дав мені хліба спожити і одежину зодягнутися (Бут. 28, 20), а не «якщо б дав мені насолод і розкошів». А що ж каже наймудріший Соломон? Він каже: Не давай мені ані багатства, ані злиднів, а влаштуй мої потреби самодостатніми, щоб я не переситився і не став облудним і не казав: Хто мене бачить? Або, ставши убогим, щоб не крав і не присягав іменем Бога Мого (Прип. 30, 8-9). Багатством він називає надмірності, а злиднями — крайню нестачу необхідних для життя речей. Самодостатність означає відсутність як нестачі, так і надміру в необхідному. Але самодостатність для кожного є індивідуальною, залежно від стану здоров'я чи конкретних потреб. Тому, хто важко працює, слід більше й ситніше харчуватися, недужому корисна легкозасвоювана і доцільна їжа, а всім взагалі дешевша й легкодоступна.

Однак варто дбати про всіляке облаштування трапези, але в розумних межах. Проявом найбільшої гостинности нехай буде врахування потреб кожного з гостей. Сказано ж бо: Так як ті, що користуються цим світом, але не надуживають (1 Кор. 7, 31). Надуживанням є надмірні забаганки. У нас немає грошей? Нехай і не буде. Не повні комори? Наша пожива на щодень: живемо з праці своїх рук. Навіщо їжу дану Богом для голодних, витрачати для вдоволення забаганок багатіїв? Бо для обох сторін це стане гріхом: для одних ми примножимо сум з приводу власних нестатків, а иншим завдамо шкоди від зайвого.

Запитання 21. Як належить займати місця під час сніданку чи обіду?

Відповідь. Господь нам наказує, сідаючи до столу, займати останнє місце (Лк. 14,10). Треба, щоби той, хто прагне все виконувати згідно із заповідями, не полишав поза увагою і цього повеління. Якщо ж з нами за столом сидять світські люди, то нам і в цьому належить бути зразком для них, яким чином треба не прагнути верховенства і першости. А там, де всі живуть, скоряючись одній меті, то при кожній нагоді виявляють свою смиренність і, згідно з Господньою заповіддю, займають останнє місце. Але не годиться щоразу про те місце завзято сперечатися, порушуючи порядок і зчиняючи галас. Така непоступливість робить нас схожими до тих, що сперечаються за першість. Тому й тут потрібно докладно все зважити й дбати про те, щоб розподіл місць уступити господареві, як постановив сам Господь, говорячи про такі розпорядження (Лк. 14, 10). У такому випадку будемо перебувати в любові один до одного й чинити все згідно з належним порядком. А також доведемо, що робимо це покірно, а не напоказ, не запобігаючи перед думкою юрби, непоступливо і вперто демонструючи свою смиренність, але покірно. Бо у спротиві ми виявляємо більше гордощів, ніж перебуваючи за наказом на чільному місці.

Запитання 22. Як годиться зодягатися християнинові?

Відповідь. 1. Уже раніше у своїй розповіді ми довели, що необхідні смиренність, простота, невибагливість в усьому, дешевизна речей для задоволення нагальних потреб — усе, що не змушувало б нас докладати чималих зусиль. Усе це стосується й одягу. Отож, якщо ми намагаємося бути в усьому останні, то, вочевидь, і в цьому слід віддавати перевагу найгіршому Як марнославні люди шукають собі почестей, щоб инші дивилися і заздрили їхньому багатому й розкішному вбранню, так само й для того, хто смиренно поставив своє життя на останній щабель упокорення, потрібно й з одягу вибирати щонайпослідніше. Святий апостол дорікає коринтянам за те, що на спільних обідах своїми пишними вбраннями присоромлювали бідних (Кор. 11,22). Таким чином той, хто привселюдно зодягається з незвичайною пишністю, своїм виглядом ніби принижує бідного. Апостол каже: Не занадто мудруйте, а наслідуйте покірних (Рим. 12, 16). Нехай кожен запитає себе, на кого ж мають бути схожі християни, — чи на тих, що живуть у царських палатах і зодягаються в пишні шати, чи на Оповісника й Проповідника Христового приходу, більшого за якого не було між народженими від жінок (Мт. 11, 11)? Я кажу про Йоана, сина Захари, одяг якого був з верблюжої шерсти (Мт. 3,4). Та й святі Старого Завіту ходили в овечих і козячих шкурах (Євр. 11,37).

2. Мету ж використання одягу чітко висловив апостол: Маючи поживу і прикриття, тим вдовільняймося (1 Тим. 6, 8), обмежуючи функцію одягу одним прикриттям. А різні пишноти і прикрашання одягу є забороненими хвастощами — щоб не сказати гірше. Це все з'явилося згодом, запроваджене в життя витівками суєтного мистецтва. Усім відомо, коли вперше використано одяг, що його дав потребуючим сам Бог: Він зробив шкіряні сорочки (Бут. З, 21). Для прикриття непристойних частин тіла цього цілком вистачало. Але оскільки з'явилася нова потреба, — щоб одяг і зігрівав, — то необхідно, щоб вжиток одягу задовільняв ці обидві потреби — оберігати сором'язливість і захищати від змін у погоді. А оскільки навіть при цьому одяг буває корисний то більшою, то меншою мірою, слід надавати перевагу такому, який відповідає більшості вимог. І дбати, щоб при цьому не порушувано законів простоти і щоб ми не мали одних одеж напоказ перед людьми, а инших — для домашнього вжитку, одних — для використання вдень, а инших — на ніч. Тому варто придумати такий вид одягу, щоб він був достатній і пристойний для використання вдень та служив прикриттям уночі. Завдяки цьому ми й зовні схожі і навіть самим уже одягом демонструємо неначе якусь характерну рису християнина. Люди, які мають спільну мету, часто й зовні схожі між собою.

3. Корисною є й така властивість нашого одягу, яка кожному вказує і засвідчує нашу обітницю жити за Богом. Люди, зустрічаючись з нами, вимагатимуть від нас і відповідної поведінки. Бо не однією міркою міряють непристойне й ганебне для звичайних людей і для тих, хто дав великі обітниці. Бо якщо ж простий чоловік б'ється привселюдно, лихословить, пиячить чи бешкетує, мало хто зверне на це увагу, якщо це для нього звичний спосіб життя. Але коли той, хто дав обітницю бездоганного життя, легковажить хоча б і незначним зі своїх обов'язків, це всі відразу помічають, роблять закиди, як і сказано: Обернувшись, розірвуть вас (Мт. 7, 6). Тому звичай носити відповідний одяг для нестійких слугує ніби школою, навіть проти волі стримуючи їх від недостойних вчинків. Як воїни носять відповідний одяг, а урядовці мають свій — кожен відповідно до свого стану, так і християни мусять мати властиве їм вбрання. У цьому слід дотримуватися шляхетности одягу, згідно з настановами святого апостола, який єпископові наказує бути чесним (1 Тим. З, 2), жінкам — прикрашатися скромно (1 Тим. 2, 9), прикрашатися, звичайно ж, відповідно до призначення християнина. Таким, вважаю, також є повеління стосовно взуття. На кожну пору року слід вибирати взуття невишукане, легкодоступне і яке відповідає меті використання.

Запитання 23. Про пояс.

Відповідь. Звичай давніх святих доводить, що необхідно використовувати пояс. Йоан носив на бедрах шкіряний пояс (Мт. 3,4), ще раніше — Ілля, про якого сказано: Чоловік зарослий, і шкіряний пояс на його бедрах (4 Цар. 1, 8). Зазначено, що й святий Петро використовував пояс, що видно зі слів ангела, який каже йому: підпережися і взуй свої сандалі (Ді. 12,8). З пророцтва Агава видно, що й святий Павло користувався поясом, бо сказано: Чоловіка, якому належить цей пояс, зв'яжуть таку Єрусалимі (Ді. 21,11). І Йовові Господь велить підперезатися, неначе для ознаменування мужности і готовности до праці: Підпережи, як чоловік, свої бедра (Йо. 38, 3). Бачимо, що всі учні Господні мали звичай користуватися поясом, як видно із заборони мати хоча б мідний гріш у поясах (Мт. 10, 9). Зрештою, для того, хто має працювати руками, слід рухатися вільно й нескуто. У цьому йому допоможе пояс, що притискає до тіла одяг, який, будучи звідусіль зібраний, гріє його і при цьому не перешкоджає в рухах. Бо й сам Господь, коли лаштувався прислуговувати учням, взяв рушника і підперезався.

Про кількість одягу вже й не варто говорити; ми досить сказали про простоту у вбранні. Коли тому, який має дві сорочки, наказано віддати одну убогому (Лк. 3,11), то, без сумніву, заборонено використовувати ще більше одягу. Коли не дозволено мати й двох сорочок, то навіщо встановлювати закон щодо вжитку одягу?

Запитання 24. Оскільки про це сказано вже досить, то варто б навчити нас правил співжиття.

Відповідь. Апостол сказав: Нехай все буде пристойно й належним чином (1 Кор. 14, 40). Тому міркую собі, що добропорядною і статечною є така поведінка віруючих, за якої вони дотримуються закону, що панує між членами людського тіла. Той, кому довірено турботу про спільне благо, виконує функцію ока — оцінює зроблене, передбачає і пильнує за тим, що має бути зроблено; инший же замінює собою слух чи руку, слухаючи й виконуючи те, що на нього покладено. Таким чином, кожен за чергою виконує різні функції. При цьому всьому слід враховувати, наскільки для органів людського тіла було б небезпечно, якщо кожен з них не дбав би про виконання своїх обов'язків, не служив би иншому, як на те створив його Бог. Бо якщо рука чи нога не підкоряться вказівкам ока, то рука може торкнутися чогось, що знищить і все тіло, а нога, спіткнувшись, потягне за собою з кручі і всю людину. А якщо око примружиться й не дивитиметься, то, безперечно, погубить себе разом з иншими частинами тіла. Так само небезпечно настоятелеві, який відповідальний за всіх, бути безтурботним, а підлеглому — виявляти непокору. Найбільша загроза чигає на того, хто спокушує инших. Отож кожен на своєму місці має виказувати ревність і старання, виконуючи наказ апостола: У стараннях не будьте ліниві (Рим. 12, 11). Дбайливий отримає похвалу, а недбалий — протилежне, тобто лихо й нещастя. Сказано ж бо: Проклятий всякий, хто недбало виконує діло Господнє (Єр. 48,10).

Запитання 25. Настоятель, який не напоумлює тих, що грішать, буде тяжко засуджений.

Відповідь. 1. Той, на кого покладено турботу про всіх, нехай пам'ятає, що він зобов'язаний дати звіт за кожного. Нехай він добре знає, що коли згрішить хто із братів (бо настоятель попередньо не навчив його Божих настанов) або його не напоумить настоятель, як виправитися, і він перебуває в гріхові, то Бог вимагатиме з настоятеля за кров брата, як і написано (Єзек. 33, 8). А найдужче (спитають з нього), якщо він свідомо залишить поза увагою щось із приємного Богові, а потуратиме чи ігноруватиме проступки кожного і знищить суворі устої. Ті, що називають вас блаженними, ошукують вас, зводять на манівці (Іс. 3,12). Той, хто бентежить вас, понесе осуд, хто б він не був (Гал. 5, 10). Тому, щоб ми уникли цього засуду, у спілкуванні з братами нам потрібно дотримуватися апостольського правила: Як ви знаєте, ми ніколи не вживали облесних слів, ані не мали й гадки користолюбства, — Бог тому свідок, ані не шукали слави у людей, ні у вас, ні в інших (1 Сол. 2, 5-6).

2. Тому-то, хто вільний від цього пороку, зможе повести необлудним шляхом — для власної нагороди і для спасіння тих, що підуть за ним. Він буде напоумляти не заради людської слави, не на догоду грішникам, не заради їхньої прихильности, а з любов'ю і відвертістю, не спотворюючи істини й неупереджено, як сказав апостол: так будучи настільки лагідними з вами, хотіли передати не лише Божу Євангелію, але й душі свої (1 Сол. 2, 7-8). Хто так не чинить, — той є сліпим поводирем: сам впаде з кручі й инших потягне за собою. Зі сказаного можна збагнути, наскільки велике лихо — стати для брата призвідцем оманливих блукань. Водночас це означає — не дотримуватися заповіді про любов, бо жоден батько не буде спокійно дивитися, як його дитя падає в яму чи залишить його там. Чи треба й казати, наскільки страшніше залишити на погибель душу, що потрапила в безодню зла!

Отож настоятель має пильнувати за душами братів, турбуватися про кожного, бо він відповідальний за них. А турбуватися має так, щоб виявити ревність аж до смерти, — не тільки за спільним для всіх словом Господньої любови: Хто віддасть своє життя за друга свого (Йо. 15, 13), а й за особистим прикладом того, хто сказав: Так будучи настільки лагідними з вами, хотіли передати не лише Божу Євангелію, але й душі свої (1 Сол. 2, 8).

Запитання 26. Чи братам слід розкривати таємниці свого серця настоятелеві?

Відповідь. Кожен із підлеглих, якщо він має намір досягти значних успіхів і провадити своє життя відповідно із заповідями Господа нашого Ісуса Христа, не має приховувати жодного поруху своєї душі, вимовляти жодного слова навмання. Кожен має відкривати таємниці свого серця тим із братів, кому довірено дбати про немічних братів зі співчуттям і милосердям. Таким чином корисне буде зміцнюватися, а непотрібне усунеться завдяки належному лікуванню. Так завдяки спільним зусиллям ми поступово прямуватимемо шляхом вдосконалення.

Запитання 27. Чи потрібно, щоб хтось зі старших братів напоумляв навіть і настоятеля, коли той схибить?

Відповідь. Як настоятель має бути керівником усієї братії, так, з иншого боку, обов'язком братів є напоумити його, коли запідозрять за ним якусь провину. Але, щоб не руйнувати порядку, це має зробити хтось зі старших за віком і досвідченіший. Коли ж у чому слід виправити брата, то допоможемо йому, а тим самим і собі, якщо повернемо на правильний шлях того, хто сам має бути взірцем у житті і своєю чеснотою має виправляти наші відхилення від цього життя. Коли ж виявиться, що підозрювали настоятеля безпідставно й були в непевності, то зникнуть сумніви в ньому.

Запитання 28. Як усі мають ставитися до непокірного?

Відповідь. 1. Нестійкий у дотриманні Господніх заповідей найперше потребує співчуття, як хворий член тіла. Настоятель нехай спробує виправити його безпорадність своїми напоумленнями. Коли ж той не прислухається і не впокориться, то його слід суворіше картати перед усіма братами й закликати, щоб прийняв ліки для власного зцілення. Якщо й після багатьох напучувань таки не засоромиться і не виправиться, а, за прислів'ям, сам собі ворог, то, хоча прикро й шкода, але слід його відкинути, як лікарі відсікають зіпсутий і вже ні на що не придатний орган тіла. Коли лікарі пересвідчуються, що якийсь орган невиліковно хворий, то, зазвичай, його відсікають чи випалюють, щоб виразка не поширилася на инші, сусідні, частини тіла. Так само й ми мусимо чинити з тими, які противляться Господнім заповідям або перешкоджають їх виконувати, так, як наказав Господь: Коли праве око твоє спокушає тебе, — вирви його і викинь геть (Мт. 5, 29). Поблажливість до таких людей подібна до тієї нерозумної слабкости Іллі до своїх синів, за що його картає Бог (1 Цар. З, 13). Виявляти поступливість до затятих у своїх пороках людей — значить зраджувати істину, шкодити загальному благові, вкорінювати легковажне ставлення до прогріхів. Тоді не лише не виконаємо вказівки: Чому ж раніше не засмутилися, щоб був вилучений з-поміж вас той, хто це вчинив? (1 Кор. 5, 2), а підтвердимо слова Святого Письма: Мала закваска заквашує всеньке тісто (1 Кор. 5,6). Тих, що грішать, присоромлює перед усіма, — так повчає і роз'яснює апостол, — щоби й інші мали страх (1 Тим. 5, 20).

2. Назагал, хто не приймає від настоятеля зцілення, той заперечує сам собі. Бо коли не хоче йому підкорятися, а чинить на свій розсуд, то навіщо живе в спільноті? Тоді навіщо називає його наставником свого життя? Раз вирішив пристати до братів і був призначений посудиною для вжитку, то має виявляти покору і послух аж до смерти, навіть якщо наказ видасться йому непосильним. Нехай пам'ятає Христа, Який був покірним аж до смерти, — смерти хресної (Фил. 2, 8). Непослух і спротив свідчать про багато вад: хистку віру, слабку надію, а також про зарозумілість і зухвалість. Бо той, хто вірить у Божі обітниці й має непохитну надію на них, не виявить непокори, бо ще раніше збагнув порадника, а поспішить виконати накази, хай якими б важкими вони були. Він-бо знає, що страждання цього часу нічого не варті в порівнянні з майбутньою славою, що має об'явитися (Рим. 8, 18). Той, хто переконаний, що хто упокорює себе, — буде піднесений (Мт. 23, 12), своїм старанням перевищить сподівання настоятеля, знаючи, що наше теперішнє легке страждання понад міру готує для нас вічну вагу слави (2 Кор. 4, 17).

Запитання 29. Про тих, що під час праці вивищуються або нарікають.

Відповідь. Плоди праці того, хто виконує свою роботу з погордою і наріканнями, не мають змішуватися з результатами праці покірних і смиренних, та й взагалі благочестивим людям не варто їх використовувати. Бо що є високим у людей, те перед Богом гидота (Лк. 16,15). Є й инші накази апостола, який говорить: Не нарікайте, як деякі з них нарікали — і загинули від погубителя (1 Кор. 10,10), а також: не в смутку і не з примусу (2 Кор. 9,7). Тому-то слід приймати плоди праці таких людей як жертву не бездоганну, бо нечисте не може змішуватися з результатами праці инших. Коли ті, що принесли на жертовник не святий вогонь, випробували на собі такий Божий гнів (Левіт 10,1-2), то чи безпечно долучати для виконання заповідей працю, виконану з ворожим Богові настроєм? Сказано: Бо що спільного між праведністю і беззаконням ... чи яка частка вірного з невірним? (2 Кор. 6, 14-15). Тому закон велить: Беззаконник приносить в жертву теля, неначе убиває собаку, а жертвує семідал, неначе кров із свині (Іс. 56, 3). Отож плоди праці недбалого й зухвалого треба віддалити від братів. Настоятелі мають пильно дбати про це, щоб і самим не порушити настанов Того, Хто сказав: хто ходить дорогою бездоганною, той Мені служить, — не живе у Моєму домі той, хто чинить зухвало (Пс. 100, 6-7). Це потрібно й для тієї людини, яка виконання заповіді поєднує з гріхом й опоганює свою працю недбальством чи хизується своїми перевагами, щоб вона не утвердилася у своїх нахилах і щоб не допустити її звикання до своїх вад. Зі свого боку, настоятель має бути переконаний, що накличе на себе тяжкий і невідворотний гнів, і крови його домагатимуться з рук його (Єзек. 33,8), якщо він не стане добрим провідником для брата. А підлеглий має налаштувати себе таким чином, щоб не уникати жодного, навіть найважчого, наказу, бо очікує його велика нагорода на небесах (Мт. 5, 12). Нехай послушний радіє, сповнений надії (вічної) слави, виконуючи діло Господнє з радістю і терпеливістю.

Запитання 30. Як настоятелі мають поводитися з братами?

Відповідь. Настоятель нехай не вивищується своєю посадою, щоб сам не втратив блаженства упокорення (Мт. 5, 3). Нехай остерігається, щоб не запишатися і не попасти під присуд диявола (1 Тим. 3,6). Але нехай добре знає, що турбуватися про инших значить — служити їм. Як той, хто допомагає пораненим, очищає гній з кожної рани, прикладаючи до кожної потрібні ліки, не пишається своїм служінням, а швидше має нагоду виявити упокорення, звитягу, боріння. Наскільки ж більше має думати про оздоровлення слабкостей братів і турбуватися про них той, хто є слугою для всіх і хто має дати за всіх звіт. Лише таким чином він досягне мети, бо Господь сказав: Коли хто хоче бути першим — нехай буде останнім з усіх і слугою для всіх (Мк. 9,35).

Запитання 31. Про те, як треба приймати послугу від настоятеля.

Відповідь. Ті, що їх вважають першими в спільноті, мають надавати послуги, а більшість братів мають їх приймати, тому що закон упокорення накладає на вищого (цілком відповідно) обов'язки прислужувати нижчому. На це вказує сам приклад Христа, Який не вважав ганьбою помити ноги своїм учням, а вони, своєю чергою, не наважилися йому перечити. Навпаки, Петро, який спочатку з великої поваги не хотів прийняти цієї послуги, одразу ж переборов себе, збагнувши небезпеку непокори. Тому підлеглому не треба боятися, що, прийнявши послугу від вищого, він порушить мету упокорення. Часто ж бо цю послугу надають більше для прикладу, ніж з конечної потреби. Нехай сумирністю і наслідуванням старшого доведе свою покірність і не противиться, прикриваючись смиренністю, а насправді демонструючи пиху і зарозумілість. Спротив — це знак самовілля і непослуху, який служить більше доказом зарозумілости й неповаги, ніж покори і смиренности. Тому необхідно прислухатися до слів апостола: Терпіть один одного з любов'ю (Еф. 4, 2).

Запитання 32. Як треба ставитися до рідні?

Відповідь. 1. Настоятель не може дозволяти, щоб ті, які раз (і назавжди) прийняті до спільноти, будь-чим відволікалися. Нехай не допускає, щоб під приводом відвідин родини вони залишали братів і провадили життя, ніким не засвідчене, а також щоб брали на себе опіку над родичами. Закон взагалі забороняє вживати слова «моє» чи «твоє», бо сказано: Ті, що увірували, мали одне серце і одну душу, і жоден з них не вважав щось зі свого майна своїм власним (Ді. 4, 32). Тому батьків чи родичів котрогось із братів, якщо вони живуть за Богом, нехай брати пошановують як батьків чи родичів для всієї спільноти. Господь каже на це: Бо хто виконуватиме волю Мого Небесного Отця, — той Мені брат, і сестра, і мати (Мт. 12, 50). Вважаю, що дбати про них має настоятель. Але коли вони все ще пов'язані зі світом, то не має бути нічого спільного між ними й нами. Наша справа — благочестиво і старанно, не відволікаючись ні на що, дбати про миле для Христа. Та й, крім того, ми не принесли б їм жодної користи, зате власне життя наповнили б сум'яттям і неспокоєм, отримали б нагоду згрішити. Навпаки, треба не допускати тих відвідувачів, що нехтують Божими заповідями, зневажають благочестиве життя, про яких так сказав Господь: той, хто Мене не любить, не береже Моїх слів (Йо. 14, 24). Що спільного між праведністю і беззаконням? Або яка частка вірного з невірним? (2 Кор. 6, 14-15).

2. Основне, це треба всіляким чином не дати приводів для гріхопадіння тим, що лише навчаються чеснот. У них ще не стерлося з пам'яті попереднє життя; щоб вони не постраждали й не сталося з ними, як сказано, що повернулися своїм серцем до Єгипту (Чис. 14, 4). А це найчастіше трапляється внаслідок частих зустрічей із ріднею. Назагал, не можна дозволяти ані родичеві, ані чужому провадити з братом розмови, щодо яких ми не впевнені, чи сприяють вони вдосконаленню і душевному розвитку. А коли треба порозмовляти з гостем, що випадково завітав до монастиря, то нехай це роблять ті з братів, які мають дар слова, бо вони вміють виважено і з користю для віри говорити й слухати. Апостол чітко наказує, що не всі мають талант говорити і лише деякі володіють цим даром: Бо одному ж через Духа дається слово мудрости, а другому слово знання (1 Кор. 12,8), й уточнює в иншому місці: щоб був здатний цілющою наукою переконувати й викривати супротивних (Тит. 1, 9).

Запитання 33. Як можна зустрічатися із сестрами?

Відповідь. 1. Зрозуміло, що той, хто раз і назавжди відрікся від подружнього життя, тим паче зречеться турбот, що їх апостол називає клопотами одруженого, як догодити своїй жінці (1 Кор. 7, 33). Він цілком очистить себе від усіх турбот прислужування жінці, остерігаючись засуду Того, Хто сказав: Бог розпорошив кості тих, що догоджають людям (Пс. 52,6). Навіть з чоловіком не буде зустрічатися на догоду тому, а лише з необхідности, бо Божі заповіді зобов'язують дбати про потреби ближнього. Тому не завше й не кожному можна дозволяти зустрічатися з братами; не всякий час і не всяке місце для цього придатні. Але коли ми не хочемо, згідно з настановою апостола, ставати спокусою ані юдеям, ані грекам, ані Церкві Божій (1 Кор. 10, 32), то робімо все благопристойно. Визначімо, чи є потреба в зустрічі, виберімо і призначімо, як годиться, і особу, і відповідний час, і місце. Завдяки цьому зникне щонайменша тінь лихої підозри, і з усіх боків виявиться чесність і поміркованість, а для тих, кому дозволили зустріч, можливість радитися про приємне Богові, про потреби тілесні чи духовні. Але при цьому нехай буде щонайменше по двоє з кожного боку, бо одна особа може потрапити під підозру (щоб не сказати чого більшого) і її слова менше важитимуть, бо Писання чітко радить: При двох чи трьох (свідках) підтверджується кожне слово (Мт. 18, 16).

Але свідків нехай не буде більше трьох, щоб це не стало на перешкоді для праці згідно з заповіддю Господа нашого Ісуса Христа.

2. А коли в когось виникне потреба спілкуватися з якоюсь із сестер чи вислухати щось, що стосується иншого, то не можна дозволяти їм самим спілкуватися. Їхніми посередниками нехай виступають вибрані старші з братів та старші з-поміж сестер, і таким чином справа залагодиться. Такий порядок має існувати не лише у взаєминах між сестрами і братами, а й у стосунках між самими братами чи самими сестрами. Під час бесіди слід виявляти усіляку побожність і поштивість, розважливість у запитаннях і відповідях, віру і розсудливість у вирішенні питань, щоб сповнювалося сказане: Впорядкує слова свої на суді (Пс. 112,5). Нехай так чинять, щоб ті, які довірилися посередникам, і справи свої вирішили, і мали цілковиту певність щодо того, як і про що йшла мова.

Для тілесних потреб нехай будуть обрані ще инші, старші за віком і поважніші, приставлені для того, щоб не скривдити чийогось сумління лихими підозрами. Бо чому моя свобода має судитися чужим сумлінням? (1 Кор. 10, 29).

Запитання 34. Якими мають бути ті, що роздають братам потрібні речі?

Відповідь. 1. Нехай в кожній братській спільноті внутрішнім розподілом засобів для задоволення потреб займаються такі люди, які зможуть наслідувати приклад апостолів, бо написано: роздавалось кожному, хто в чому мав потребу (Ді. 4,35). Настоятелі зобов'язані виявляти до всіх однаково турботу, милосердя і довготерпіння, щоб їх не запідозрили в особливій прихильності до одних чи упередженості до инших, бо апостол наказує: Нічого не роби з упередженням (1 Тим. 5, 21). Нехай також остерігаються суперництва, бо це почуття, неприйнятне для християн, засуджує апостол: Коли хто хоче сперечатися, — то ані в нас немає такого звичаю, ані в Церквах Божих (1 Кор. 11, 16). Такі люди змогли б при нагоді забирати необхідне в тих, з ким вони ворогують, і надмірно наділяти тих, до кого вони прихильні. Перший випадок засвідчує нестачу братньої любови, другий — виказує особливу приязнь, яку найдужче засуджувано. Така поведінка порушує єдність і братську любов, а, натомість, з'являються лихі підозри, заздрощі, сварки і знеохота до праці.

2. Отож, з огляду на сказане, а також і на чимало инших негативних наслідків, необхідно, щоб ті, що розпоряджаються засобами братства, були цілком вільні від прихильности чи упереджености. Такі люди, а також ті, на кому лежать инші обов'язки служіння братам, мають бути свідомі і виказувати таке старання, неначе служать не для людей, а Самому Господові. А Він через Свою велику доброту приймає на Свою адресу почесті і старання, які ми виказуємо тим, що присвятили Йому своє життя, і обіцяє за це Царство Небесне. Господь каже: Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу, бо що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили (Мт. 25. 34,40). І навпаки, слід розуміти небезпеку недбалосте, пам'ятаючи слова (пророка): Проклятий всякий, хто робить справи Господні недбало (Єр. 48,10). Бо такі люди не лише будуть позбавлені Царства Небесного, а й приймуть страшний і моторошний засуд: Йдіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволу і його слугам (Мт. 25, 41). Коли ті, що пильно дбають про свої обов'язки, отримують таку нагороду за свою старанність, а недбалих чекає такий великий засуд, то яку ж звитягу слід виявити тим, що виконують ці обов'язки, щоб заслужити право називатися браттями Христовими? Бо Господь повчає: Кожен, хто чинитиме волю Отця Мого, Який на небесах, — той Мій брат, і сестра, і мати (Мт. 12, 50).

3. У великій небезпеці перебуває той, хто метою свого життя не обирає волі Божої, щоб через ревність у Господніх ділах сповненим сил здійснювати подвиг любови, а в немочі з радістю виявляти стійкість і довготерпіння. Головною і найбільшою є небезпека відчуження від Господа і відлучення від (частини) Його братів, якщо не виконуватиме волі Божої. Друга небезпека полягає в тому, що він, недостойний, наважується прилучатися до того, що уготоване лише гідним. У такому разі слід пам'ятати слова апостола: А ми, як співпрацівники, закликаємо, щоб ви не приймали ласки Божої надармо (2 Кор. 6, 1). Ті, хто має покликання братів Господніх, нехай не ганьблять такої Божої ласки і не зраджують такого достойного дару, занедбуючи Божу волю, а радше прислухаються до слів того ж апостола: Благаю вас я, в'язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, до якого вас призвано (Еф. 4, 1).

Запитання 35. Чи доцільно в одній місцевості засновувати декілька монастирів?

Відповідь. 1. Вдалу відповідь на запропоноване запитання можна побачити на прикладі членів людського тіла. Ми вже говорили, що для всякої діяльности тіло має бути облаштоване й очима, і язиком, і рештою необхідних і важливих органів. Важко й рідко можна знайти душу, що здатна бути оком для багатьох. Порядок вимагає, щоб настоятель був людиною передбачливою, умів гарно говорити, був розсудливий, милосердний і в досконалості серця прагнув до Божих оправдань. То чи багато таких людей можна зустріти в одній місцевості? А коли б і вдалося знайти двох чи трьох, — що нелегко та й про що я не чував ніколи, — то буде набагато краще, якщо вони об'єднають зусилля і полегшуватимуть один одному спільну працю. Якщо один з них зайнятий чи відсутній через якісь инші обставини, коли одному настоятелеві треба відлучитися від братства, то добре мати иншого, який би замінив відсутнього. А якщо в цьому немає потреби, то нехай піде до иншої спільноти, де немає настоятеля.

Багато в чому нам може допомогти досвід і приклади зі світського життя. Як умілі ремісники змагаються з товаришами по праці, і це непомітно призводить до суперництва, так часто трапляється і в нашому житті. Починається зі змагання, хто кого перевищить добрими ділами чи заповзяттям: чи то приймаючи гостей, чи примножуючи число сподвижників, чи в чому иншому хорошому, а потім і до суперечок переходять. Брати, що приходять з инших місцевостей, замість спокою потрапляють у непевне і скрутне становище, вагаються, до кого пристати. Складно ж комусь одному віддати перевагу, а вдовольнити обидві сторони неможливо, особливо коли треба поспішати (з прийняттям рішення). Ті, хто вступає до братства, перебувають у великому сум'ятті, кого обрати наставником: вибрати одного — це, безперечно, зневажити инших.

2. Отож так виходить, що вже від самого початку вони призвичаюються до гордощів, готуючи себе не в учнівство, а звикають судити й оцінювати братів. Оскільки в роздрібненості монастирів немає нічого позитивного, а, навпаки, це приносить чимало зла, то такий поділ цілком недоречний. А де здавна існує таке розмежування, то треба, не гаючись, це виправити, особливо переконавшись на досвіді в небезпеці (такого стану речей). А наполягати на своєму — це явне суперництво. Апостол говорить: Коли хто хоче сперечатися, — то ані в нас немає такого звичаю, ані в Церквах Божих (1 Кор. 11, 16).

Яку причину можна навести як перешкоду до об'єднання? Можливо, життєві потреби? Але набагато простіше їх задовольняти, живучи разом: одного світильника, однієї печі, так само й инших подібних речей цілком може вистачити для всіх. Бо ми маємо дбати про ці зручності, передусім всілякими способами зменшуючи витрати на них. Крім того, окреме існування вимагає значно більше людей, які б доставляли братії ззовні необхідні речі, а за спільности монастирів вистачить і половини. Ви самі й без моїх пояснень добре знаєте, як складно знайти людину, яка не поганьбить імени Христового, а, перебуваючи серед мирян, чинитиме згідно зі своєю обітницею. Зрештою, як ті, що живуть нарізно, можуть наставляти тих, що живуть разом і, за потреби, схиляти їх до миру чи то заохочувати до виконання инших заповідей? Вони самі, не виявляючи бажання об'єднуватися, дають підстави для підозр. До цього ж чуємо, як апостол звертається до филип'ян: Сповніть мою радість: щоб думали ви одне й те ж, щоб мали ту саму любов, однодушність і одностайність. Не робіть нічого у чварах чи марнославстві, але у покорі вважайте один одного вищим від себе. Нехай кожен дбає не про своє, а й за тим, що в інших (Фил. 2, 2-4).

3. Чи є більший доказ смирення, ніж покора настоятелів один перед одним? Якщо вони рівні за духовними дарами, то краще їм трудитися разом. Приклад показав нам Сам Господь, пославши апостолів по двоє (Мк. 6,7). І кожен з них з радістю підкориться иншому, пам'ятаючи слова Господа: Той, хто понижує себе, буде піднесений (Лк. 18,14). Якщо ж так трапиться, що один менше наділений духовними дарами, а инший має їх більше, то буде справедливо, щоб сильніший допомагав слабшому.

Відокремлення — це явне невиконання апостольського наказу: Нехай кожен дбає не про своє, а й за тим, що в інших (Фил. 2, 4). Я вважаю, що, живучи нарізно, неможливо досягти успіхів у виконанні цього наказу, бо кожна частина братії турбується лише про своїх, а про инших зовсім не дбає, а це, як виразно я висловився, суперечить апостольському наказу. У Діяннях апостолів зібрано чимало свідчень про святих: велике число тих, що увірували, було одне серце і одна душа (Ді. 4,32), а в иншому місці: всі, хто увірували, були разом і мали все спільне (Ді. 2, 44). Звісно ж, що у них не було ніякого розмежування, ніхто не жив на власний розсуд, а всі перебували під єдиною опікою. А нараховувалося їх п'ять тисяч, тому було немало такого, що, на людську гадку, здалось би перешкодою для об'єднання. Коли ж у кожній місцевості значно менше спільнот, то чи є рація відділятися одним від одних? Якщо було б можливо, то варто, щоб не лише спільноти в одній місцевості були зібрані разом, а й щоб більшість братій з різних місць перебували під спільною опікою тих людей, які змогли б мудро й неупереджено керувати справами всіх в єдності духа і союзі миру (Еф. 4,3).

Запитання 36. Про тих, що полишають спільноту.

Відповідь. Той, хто раз і назавжди дав обітницю спільного життя, не може просто так полишити братію. Існує лише дві причини на те, чому вони не дотримуються свого рішення: або спільне життя йде їм на шкоду, або це — наслідок власної мінливости думок і нестійкости рішень. Той, хто відходить від братів через моральні втрати, нехай не приховує причини цього, нехай викриє цю кривду, як велить нам Господь: А коли згрішить твій брат, йди й викрий його один на один — і так далі (Мт. 18, 15). Якщо ж те, проти чого він виступав, буде виправлено, то придбає він братів і не вкриє ганьбою спільноту. А коли побачить, що брати закостеніли в лихому й не виправляються, то нехай звернеться до тих, що здатні їх розсудити. У такому разі нехай покидає громаду при багатьох свідках. Але полишить він не братів, а чужих по духу людей, бо невиправного злочинця Господь порівнює з язичником і митником, кажучи: Хай буде для тебе, як поганин і митник (Мт. 18, 17).

Коли ж він відходить від спільноти через власну легковажність, нехай лікує свою слабкість; коли не впорається зі собою, нехай його не приймають до жодної спільноти. А коли хто відлучається за Господнім наказом, то такі не полишають братії, а лише виконують своє завдання.

Инших пояснень для виходу зі спільноти просто не існує. Найперше тому, що такий знеславлює ім'я Господа нашого Ісуса Христа, яке нас об'єднало, а, по-друге, тому що після цього совість кожного не може залишатися чистою і всі опиняться під підозрою один в одного. А це явно суперечить Господньому повелінню: Коли принесеш до жертівника свого дара і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, — залиш тут, перед жертівником, свій дар і піди, примирись перше з братом своїм, а тоді повертайся і принось свого дара (Мт. 5, 23-24).

Запитання 37. Чи можна під приводом молитов і псалмоспівів занедбувати справи? Який час зручний для молитви? І, найперше, чи треба трудитися?

Відповідь. 1. Наш Господь Ісус Христос говорить, що достоїн, але не просто кожен і не в будь-якому випадку, а працівник своєї платні (Мт. 10, 10). Апостол також наказує трудитися і творити власними руками добро, щоб мали з чого подати нужденному (Еф. 4,28). З цього видно, що треба працювати не покладаючи рук. Благочестиве життя не можна сприймати як можливість лінуватися й уникати праці, а, навпаки, воно має спонукати до подвижництва і безнастанної боротьби, до стійкости в утисках, щоб і ми могли колись сказати: В труді і стражданнях, часто недосипаючи, потерпаючи від голоду і спраги (2 Кор. 11, 27). Такий спосіб життя корисний не лише для впокорення плоті, а й для сповнення любови до ближнього, щоб через нас слабкодухим братам Бог показав самодостатність, за прикладом в Діяннях апостолів: Все показав я вам, що, так трудячись, потрібно заступати немічних (Ді. 10,35). Також знову читаємо: щоб мали ви з чого подати нужденному (Еф. 4, 28). Тоді ми удостоїмося почути: прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо Я голодував був, — і ви нагодували Мене, і дали Мені пити (Мт. 25, 34-35).

2. Яким великим злом є лінощі, не треба й казати, якщо апостол виразно наказує, щоб той, хто не працює, і не їв (2 Сол. З, 10). Тому-то, скільки кому потрібно на день харчів, стільки ж і необхідно прикласти посильної праці. Бо недаремно Соломон написав серед похвал: Хліба в лінивстві не їла (Прип. 31,27). Апостол свідчить про себе: Даремно хліба ні в кого не їли, але у втомі і виснаженні працювали день і ніч (2 Сол. З, 8). Хоч міг він, проповідуючи Євангеліє, жити з Євангелія. Господь лінощі прирівнює до лукавства, коли каже: лукавий рабе і лінивий (Мт. 25,26). А премудрий Соломон не тільки хвалить працелюбного, як ми вже згадували, а й викриває лінивця, наставляючи його взяти приклад з найменшої із живих істот, і каже: Йди до мурахи, лінивцю (Прип. 6, 6). Тому нам треба остерігатися, щоб у день суду не закинули нам за це, бо Той, Хто дав нам сили до праці, вимагатиме і відповідних результатів. Сказано ж бо: Кому багато дано, ще більше й вимагатимуть з нього (Лк. 12,48).

А коли дехто під приводом молитов чи псалмоспівів ухиляється від праці, то треба розуміти, що для кожної праці є своя пора, як каже Еклезіяст: Для кожної справи своя пора (Екл. З, 1). Для молитов же і псалмоспівів, як і для инших духовних справ, всяка пора зручна. Серед праці можемо часом і устами (що дуже корисно для зміцнення віри), а якщо це неможливо, — то в серці хвалити Бога псалмами, славнями і піснями духовними, як каже апостол (Еф. 5,19). Так будемо молитися під час праці, дякуючи Тому, Хто дав нашим рукам силу трудитися, нашому розумові мудрість для сприйняття знань. Він дав нам засоби для праці і знаряддя ремесел, кому яким випало займатися. Тож будемо молитися, щоб діла наших рук були звернені на уподобання Боже.

3. Отож ми досягнемо душевної зібраности, якщо при кожному ділі будемо просити в Господа сприяння в праці, дякувати за сили й дотримуватися наміру вгодити Богові. Коли ж не будемо так чинити, то як зможемо узгодити між собою обидва апостольські накази: Безперестанку моліться (Сол. 5, 17) і день і ніч працюючи (2 Сол. 3,8). Отож, коли закон наказує повсякчас висловлювати подяку, а згідно з природою і законом нашого життя це ще й необхідно, то не слід нехтувати усталеними серед братій часами молитви. Їх вибір закономірно зумовлений: кожна пора нагадує нам про блага, отримані від Бога.

Вранці молимося, приносячи в дар Богові перші порухи душі та розуму, і перш ніж не звеселимося думкою про Бога, не розпочинаймо щоденних турбот. Написано ж: Згадав я про Бога і зрадів (Псал. 76,4). Не берімося до праці раніше, ніж не виконаємо наказаного: До тебе молитимусь, Господи! На світанку вислухай мій голос, — на світанку буду молитися до Тебе, і побачиш мене (Пс. 5, 4).

Далі: о третій годині слід ставати до молитви і збирати братію, хоча б кожен і був зайнятий своїми обов'язками. Згадуючи дар Святого Духа, який отримали апостоли о третій годині, усі однодушно поклоняємося, щоб і ми стали достойними духовного освячення, і просимо, щоб Святий Дух став наставником і учителем в усьому, що корисне, за словами Давида: Серце чисте створи в мені, Боже, і дух правий віднови в моєму нутрі. Не відкинь мене від Свого лиця, і Духа Твого Святого не відбирай у мене. Верни мені радість спасіння Твого і духом владичним утверди мене (Пс. 51, 12-14), а в иншому місці: Добрий дух Твій нехай провадить мене на праву дорогу (Пс. 143, 10). А по молитві знову вертаймося до праці.

4. А коли хтось зайнятий працею десь віддалік або перебуває в иншому місці, то нехай не бариться і виконає все, що усталено в спільноті, бо там, де двоє чи троє зібралися в ім'я Моє, — говорить Господь, — там і Я серед них (Мт. 18, 20). О шостій годині ми визнаємо за необхідне молитися, наслідуючи святих, які сказали: Ввечері й уранці розповім і сповіщу, і буде вислуханий голос мій (Пс. 55, 18). Окрім того, щоб уникнути нападу полуденного біса, читаємо дев'яностий псалом. Про те, що о дев'ятій годині треба знову молитися, повідомляють нам апостоли в Діях, де розповідається: А Петро та Іван увійшли в храм на дев'яту годину для молитви (Ді. З, 1). А коли день скінчиться, то треба подякувати за те, що було дано нам чи що ми виконали за цей день. І треба висповідатися у прогріхах, чи вільних, чи мимовільних, чи навіть таємних; були вони на словах чи на ділі, чи в самому тільки серці, — за все треба в молитві просити Божого милосердя. Надзвичайно корисно замислюватися над минулими прогріхами, щоб остерігатися їх у майбутньому. Тому-то й сказано: За те, що кажете у серцях своїх, на ложах своїх, — покайтеся (Пс. 4, 5).

5. А коли настане ніч, треба просити, щоб наш спочинок був без спокус і вільний від сновидінь; у той час необхідно читати дев'яностий псалом. Павло і Сила подають нам приклад, що опівночі треба вставати на молитву. У Діяннях розповідається: А опівночі Павло і Сила славили Бога (Ді. 16, 25). А псалмоспівець каже: Опівночі вставав я, щоб скласти подяку Тобі за оправдання Твоєї праведности (Пс. 119, 62).

І знову ж, треба випередити вранішню зорю і вставати на молитву, щоб день не застав нас у ліжку, бо сказано: Очі мої випередили світанок, щоб роздумувати над словами Твоїми (Пс. 119, 147).

Хто вирішив жити на славу Божу і на славу Христа Його, той не може нехтувати жодною порою. Вважаю, що певні відмінності і різноманітність молитов і псалмоспівів залежно від часу є корисним впровадженням ще й з тієї причини, що одноманітність призводить до якоїсь байдужости і розсіяности. А завдяки перемінам і урізноманітненню псалмоспівів у різний час оживлюється бажання і відновлюється увага.

Запитання 38. Уже досить сказано про потребу молитися і працювати, а тепер слід довідатися, які ремесла відповідають нашій обітниці.

Відповідь. Конкретно визначити ремесла нелегко, бо кожна спільнота вибирає їх з огляду на особливості розташування та з урахуванням зручности робіт для кожної місцевости. Проте можна в загальних рисах визначити, чому варто надавати перевагу, а саме — ремеслам, які дозволяють нам перебувати у мирі й спокої, не потребують великих затрат сил для забезпечення відповідними засобами, не завдають чималих клопотів під час реалізації виробів і не дають приводів для зайвого і непотрібного спілкування між чоловіками і жінками. У кожній діяльності треба мати на увазі, що для нас корисні простота і невибагливість. Слід уникати обставин, що ставлять нас у залежність від легковажних і обмежених людей; не виготовляти речей для вдоволення їхніх бажань.

У ткацькій справі виготовляємо одяг, який звично використовувати в повсякденному житті, а не вигадки розпусників, щоб молодь потрапляла в тенета спокуси. Аналогічно й у шевстві своєю працею будемо служити тим, хто думає про забезпечення необхідних потреб. Будівельна справа, теслярство, ковальство й землеробство самі по собі потрібні в житті і приносять велику користь, тому ми вважаємо, що їх не слід відкидати на власний розсуд. Одначе коли вони вносять неспокій чи порушують однодушність життя спільноти, тоді ми змушені від них відмовитися. У такому разі надаємо перевагу заняттям, за яких зберігається порядок і старанне служіння Господові, а також які дозволяють нам, що присвятили себе благочестивому життю, мати час для псалмоспівів і молитов та дотримуватися ладу в усьому иншому. Коли ж у ремеслах немає нічого такого, що може стати перешкодою на обраному життєвому шляху, тоді вони для нас корисніші, ніж багато инших. А найдужче — землеробство, яке завдяки самому собі забезпечується необхідними засобами, звільняє трудівника від далеких мандрівок, біганини туди й сюди. Це за умови, як ми вже сказали, якщо воно не спричиняє шуму чи неспокою ані для сусідів, ані для своїх.

Запитання 39. Як належить продавати власні вироби і як поводити себе за межами монастиря?

Відповідь. Варто старатися продавати власні вироби десь поблизу й не відлучатися далеко у світ. Перебування на одному місці набагато достойніше і зручніше для взаємного прикладу й точного дотримання щоденного розпорядку. Тому-то краще щось втратити на ціні, ніж заради незначного зиску віддалятися від дому. Але коли з досвіду переконаємося, що це неможливо, то треба вибирати села й міста, де живуть побожні люди, щоб той відхід був для нас не цілком безрезультатний. На базари брати нехай приходять не поодинці, а гуртом — кожен зі своїми виробами. Нехай вирушають разом; у дорозі нехай співають псалми і моляться, один одному подаючи добрий приклад. Коли дістануться до місця, нехай виберуть спільне пристановище, щоб охороняти один одного, і нехай не пропускають жодної години для денної чи нічної молитви. Зустрічі з упертими й захланними людьми не матимуть шкідливих наслідків, якщо провадити їх спільно, а не наодинці, бо навіть дуже зухвалі люди уникають мати свідків своєї несправедливости.

Запитання 40. Про торгівлю при храмах.

Відповідь. Закон забороняє нам бувати на тих торжищах, що виникають при храмах і які відбуваються з нагоди свята якогось мученика. Бо не заради чого иншого мають приходити християни на свято мученика до храму чи на місця навколо нього, як тільки задля молитви, щоб пригадати собі стійкість святих, які аж до смерти боролися за благочестя, і тим самим себе самих спонукати наслідувати їхній приклад. Треба постійно пам'ятати про страшний гнів Господа, Який завжди був, як написано, лагідний і смиренний серцем (Мт. 11, 29), і підняв бич лише на тих, що купували й продавали в храмі, бо торгівля перетворює храм молитви на печеру розбійників (Мт. 21, 13). Отож, хоча инші порушили той звичай, якого дотримувалися святі, ми не будемо чинити, як відступники. Замість того щоб молитися один за одного, поклонятися Богові, припадати зі слізьми, умилостивляти Його за наші гріхи, дякувати Йому за благодіяння, напучуватися словом утіхи (як це існувало ще за нашої пам'яті), замість цього і святе місце, і слушний час перетворюються на балаган і ярмарок. Не будемо брати участи в цьому й потурати негідним справам. Навпаки, ми маємо брати приклад із зібрань часів Господа нашого Ісуса Христа, які описані в Євангеліях, і виконувати те, що наказує апостол, — ось що найбільше демонструє цей взірець. Він пише: Коли ви сходитеся, кожен з вас має псалом, має науку, має об'явлення, мову має, має тлумачення; усе це нехай буде для розвитку (1 Кор. 14, 26).

Запитання 41. Про самоволю та послух.

Відповідь. 1. Займаючись навіть і дозволеними ремеслами, треба, щоб кожен звертався не до того, що йому хочеться, а вивчав те, до чого визначили, що він має здібності. Бо той, хто зрікся самого себе і відмовився від усіх власних побажань, чинить не так, як хоче, а так, як його навчать. Закон не дозволяє вибирати корисне для себе самого тому, хто раз і назавжди в усьому довірився братам, які й приставлять його до того, до чого в ім'я Господнє визнають його придатним. Бо хто обирає заняття за своїм уподобанням, той сам себе звинувачує, передусім у самовдоволенні, а також у тому, що схильний до нього, або задля марнославства, або сподіваючись зиску, або надає перевагу легшим заняттям через власні лінощі і недбальство. А звинувачення в усьому цьому свідчить про те, що він ще не вивільнився від зла пристрастей. Ще не зрікся самого себе той, хто бажає йти за власними пориваннями, такий ще не відмовився від житейської суєти, поки його ще приваблюють вигоди чи слава. Ще не умертвив свого земного тіла (Кол. З, 5) той, хто не зносить важкої праці, і коли гадає, що його рішення є кращим за досвід багатьох, то демонструє власну самовпевненість.

А коли хто знає ремесло, що його схвалила спільнота, то не має його кидати, тому що нехтувати уже здобутим є ознакою непостійности переконань і слабкої волі. Коли ж не має навичок жодного ремесла, то нехай не сам вибирає заняття для себе, а нехай береться за те, що ухвалила більшість, щоб в усьому дотримуватися покори. Як негоже самому здійснювати вибір, так і не приймати того, що вирішила більшість, — є порушенням. А коли хто знатиме ремесло, яке не до вподоби братії, то нехай без вагань покине його, як доказ того, що в нього немає жодного потягу до справ світу Оскільки йти за своїми гадками, за словами апостола, характерно для людини, що не має надії (1 Сол. 4,13). Покора заслуговує всіляких похвал, бо й сам апостол хвалить тих, які віддали себе спершу Господу та нам за волею Божою (2 Кор. 8, 5).

2. Тому кожен має перейматися власними справами, вболівати за них, завзято, дбайливо й бездоганно виконувати їх, так, неначе за ним спостерігає сам Бог, щоб можна було сміливо сказати: Ось як очі рабів до рук їхніх господарів, так наші очі до Господа, Бога нашого (Пс. 123,2). Не треба також перескакувати з одного на инше, бо людина неспроможна водночас робити декількох справ, та й краще добросовісно виконувати одне діло, ніж, взявшись до багатьох, залишити їх незавершеними. Розпорошеність зусиль на багато справ, перехід від однієї до иншої, окрім того, що не дозволяє скінчити жодної, ще й виявляє певну легковажність або й породжує її, якщо її до цього не було.

Коли ж виникне потреба, то здібний мусить допомагати і в инших ремеслах, але не з власної ініціятиви, а лишень коли покличуть. Бо то ж не основне його заняття, а до того змушують обставини, як ото буває з членами тіла, — коли присідаємо навпочіпки, то доводиться спиратися на руку. І знову ж таки, як негоже самовільно братися за якусь справу, так і заслуговує на докір не виконувати того, що наказано. Так треба чинити, щоб не підживлювати в собі самоволі й не порушувати правил послуху і покори.

Дбайливість щодо знарядь праці в кожній справі стосується, переважно, працівника. Однак коли трапиться йому чого не догледіти, то нехай ті, хто перші це запримітять, належно потурбуються про ту річ як про спільне надбання всіх. Бо хоча використання знарядь — справа індивідуальна, проте користь від них спільна. Той, хто обминає те, що належить до ремесла иншого, як таке, що його зовсім не обходить, показує, що він відмежовується від спільноти. Не годиться також присвоювати собі знаряддя праці і не дозволяти їх використовувати ані настоятелеві, до чого б він захотів, ані не можна самим їх продавати чи обмінювати, або якимось чином передавати чи набувати инших понад те, що вже є. Бо той, хто раз і назавжди вирішив не бути господарем і власних рук, а доручив иншому розпоряджатися ними, чи вчинить логічно, самовільно використовуючи знаряддя свого ремесла і сприймаючи їх як свою власність?

Запитання 42. З якою метою і яким настроєм слід працювати?

Відповідь. 1. Треба добре знати, що той, хто працює, має це робити не для задоволення власних потреб, а для виконання заповіді Господа, Який сказав: Бо Я був голодний, — і ви нагодували Мене — і так далі (Мт. 25, 35). Господь цілком забороняє турбуватися про самого себе й говорить: Не журіться про своє життя — що будете їсти..., ні вашим тілом — у що зодягнетеся (Мт. 6,25) і додає: Бо цим усім переймаються погани (Мт. 6,32). Тому необхідно, щоб кожен у своїй діяльності постановив собі за мету служити тим, які мають у цьому потребу, а не вдовольняти свої забаганки. Таким чином він уникне закидів у самолюбстві і за братську любов отримає благословіння від Господа, Який сказав: Що тільки ви вчинили одному з найменших Моїх братів — то те й Мені ви вчинили (Мт. 25, 40). Нехай ніхто не вважає, що наша наука суперечить повчанням апостола, який говорив: 3 праці рук своїх хліб споживали (2 Сол. З, 12). Це було сказано до людей неорганізованих і безтурботних, бо для них краще, замість того щоб жити в лінощах, щоб кожен сам собі служив і не обтяжував инших. Апостол каже: Бо ми чуємо, що дехто з вас живуть не так, як треба, — нічого не роблять, але тільки вдають, що роблять. Таким ми наказуємо і закликаємо, щоб вони з праці рук своїх хліб споживали (2 Сол. З, 11-12). Цю думку передають і слова: Працюючи день і ніч, щоб нікому не бути тягарем (8), тому що й апостол з любови до братів і для викорінення лінощів піддав себе трудам понад міру. Тому той, хто прагне до досконалости, мусить працювати вдень і вночі, щоби мав подати нужденному (Еф. 4, 28).

2. Хто має надію на самого себе чи на того, хто прийняв на себе обов'язки дбати про забезпечення засобами для життя, чи розраховує на власну працю, а чи на працю братів і вважає, що це є достатньою підмогою у житті, — той наражається на небезпеку прокляття: Проклята людина, яка покладає надію на людину, і напружить м'язи своєї руки, і від Господа відступить серце його (Єр. 17, 5). Слова та, яка покладає надію на людину забороняють мати надію на иншого, а напружить м'язи своєї руки не дозволяють покладатися на себе самого. І те, й инше він називає відступництвом від Господа. А далі показує наслідки обох сподівань: Бо буде як дикий тамариску пустелі і не побачить, як надійде добро (Єр. 17, 6). Таким чином Святе Письмо показує, що сподіватися на себе самого чи на когось иншого означає відступити від Господа.

Запитання 43. Про спосіб праці ми виклали досить; доповнити цю науку можна на практиці. А тепер треба пояснити, якими мають бути настоятелі і як вони мають поводитися зі спільнотою.

Відповідь. 1. Про головні засади цієї справи ми вже говорили, а коли хочете (і добре чините, бо який зазвичай наставник чи керівник, таких він любить і підлеглих) докладніше розглянути ту частину науки, то варто зупинитися на цьому детальніше. Отож треба, щоб настоятель пам'ятав заповідь апостола: Стань взірцем для віруючих (1 Тим. 4, 12). Нехай буде справжнім взірцем у житті так, щоб тим, яких виховує, не дав жодної підстави думати, що якоїсь Господньої заповіді неможливо виконати чи можна нею злегковажити. Щонайперше і найголовніше: він має у Христовій любові так вдосконалитися в покорі, щоб і без слів сам його приклад був наукою, дієвішою за слова, бо правилом життя для християнина є наслідувати Христа в Його людській природі згідно з покликанням кожного. Тому ті, кому довірено бути проводирями для багатьох, для слабших мають стати неначе посередниками в уподібненні Христові, як наказує блаженний Павло: Наслідуйте мене, як і я Христа (1 Кор. 11,1).

2. Отож вони першими, досягаючи глибин покірности, заповіданої нам Господом нашим Ісусом Христом, мають стати бездоганним взірцем: навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, — каже Христос (Мт. 11,29). Тому головною рисою настоятеля нехай стане лагідність і покора серця. Коли Господь не посоромився прислужувати Своїм рабам, а захотів послужити землі і пороху, що його Сам створив й утворив з нього людину (бо сказав: Я серед вас як слуга (Лк. 22, 27)), то як же маємо чинити ми з рівними собі, щоб мати право вважати, що досягли певної подібности до Нього? Ось одна з якостей, яку необхідно мати настоятелеві. Окрім того, він має бути милосердний і виявляти великодушність, коли хтось через недосвідченість не виконає якогось зі своїх обов'язків. Він не може замовчувати гріхів, а ласкаво терпіти непокірних й оздоровлювати їх зі щирим милосердям і витримкою. Настоятель мусить уміти знаходити метод лікування, відповідний до кожної недуги, не може зверхньо картати, а має лагідно напоумлювати й виховувати, як і написано (2 Тим. 2, 25). Він мусить бути розсудливий у щоденних справах і передбачливий щодо майбутнього. Він має бути здатний спертися на підтримку сильних, зносити слабкості немічних, виконувати все і сприяти вдосконаленню братів. Настоятель не може сам себе призначати на цю посаду — його мають обрати ті, що є першими в инших братіях, і лише тоді, коли він переконливо засвідчив характер своєї поведінки до цього дня. Бо сказано: Отож, нехай вони перше будуть випробувані, а потім уже служать, якщо виявляться бездоганними (1 Тим. 3,10). І ось саме така людина нехай буде призначена настоятелем, і нехай він стежить за порядком у братії й розподіляє обов'язки відповідно до задатків кожного.

Запитання 44. Кому можна доручати зносини із зовнішнім світом і якого звіту слід вимагати від тих, що повертаються після виконання доручень?

Відповідь. 1. Доручення, пов'язані з виходом із монастиря, слід давати лише тим, хто може їх виконати без шкоди для себе і з користю для тих, з ким йому випаде зустрітися. Коли ж для цього немає придатної людини, то краще перетерпіти нестачу навіть необхідного, перенести труднощі і скруту, хоч би й до смерти, ніж заради тілесних потреб злегковажити очевидними втратами для душі. Бо для мене краще померти, — каже апостол, — ніж коли б хто звинуватив мене в марнославстві (1 Кор. 9, 15). І це сказано про речі, які в нашій волі, а наскільки ж більше треба говорити про необхідні для виконання заповіді? Проте і за таких обставин закон любови не полишить нас без утіхи. Бо коли трапиться, що в одній братії не знайдеться потрібної людини, яку можна було б відрядити, то цю нестачу доповнять братії, що поблизу У дорозі нехай брати тримаються разом, не відокремлюються один від одного, щоб слабші і душею, і тілом мали захист у громаді. Про це настоятель мусить подбати заздалегідь, щоб у разі потреби не виявилося, що цьому нема як зарадити за браком часу. Після повернення слід розпитати того, хто відлучався, про те, що він робив, з якими людьми зустрічався, які провадив з ними розмови, про що думав, чи перебував удень і вночі в страхові Божому, чи не прогрішив, чи не порушив яких настанов, а коли порушив, то чи вимушений зовнішніми обставинами, чи через власне недбальство.

2. Настоятель нехай схвалить те, що виконано, як слід; а помилки нехай виправить доречними й розважливими напоумленнями. Тоді браття, виходячи з монастиря, будуть більше остерігатися, знаючи, що їм доведеться дати звіт, і, з иншого боку, не будуть думати, що ми не турбуємося про них під час їхньої відсутности. Маємо свідчення, що й у святих існував такий звичай; у Діях апостолів розповідається, як Петро після свого повернення до Єрусалиму звітував тамтешнім християнам про своє спілкування з поганами (Ді. 11, 2 і т. д.). Так само Павло і Варнава, повернувшись і зібравши громаду віруючих, розповіли, що Бог вчинив через них, а далі: а вся громада в мовчанні слухала Павла і Варнаву, які оповідали, що вчинив Бог (Ді. 15. 4,12). При цьому слід добре пам'ятати, що брати мають всіляко уникати безцільних мандрувань, торгівлі й нечесних прибутків.

Запитання 45. Про те, що в настоятеля мусить бути помічник, який у разі відсутности чи зайнятости настоятеля зможе взяти на себе турботу про братів.

Відповідь. 1. Оскільки часто так трапляється, що настоятель відсутній чи то через хворобу, чи змушений відлучитися з якихось инших причин, то потрібно, щоб за його згодою і після схвалення досвідчених братів був обраний инший, хто зміг би в час відсутности настоятеля взяти на себе турботу про братію, і через нього одного всі, що живуть у спільноті, отримуватимуть слово втіхи. Без настоятеля спільнота набуває вигляду якогось самоуправління, що суперечить засадам і правилам належного (в монастирі) порядку. Але нехай у ньому виконуються на славу Божу спільні ухвали. Треба, щоб настоятель давав виважені відповіді гостям, щоби ті, хто потребують навчання, отримували гідні настанови і братія не осоромилася. А якщо всі почнуть встрявати в розмову, то це призведе до гамору й свідчитиме про відсутність порядку. Бо й апостол не дозволяв, щоб навіть ті, які отримали дар навчати, промовляли всі водночас, тому й каже: Коли ж об'явлення буде іншому, перший нехай змовкне (1 Кор. 14, 30). А в иншому місці засуджує недоречність такого безладу, кажучи: Отож, коли зійдеться вся Церква разом, і всі почнуть говорити мовами, а прийдуть сторонні чи невіруючі, то чи не скажуть, що ви біснуєтесь? (1 Кор. 14, 23).

2. А якщо гість через незнання звернеться із запитанням не за призначенням, а до когось иншого, то хоча б той міг дати відповідь, проте задля дотримання порядку нехай промовчить і вкаже, на кого покладені ці обов'язки. Так чинили апостоли при Господові. Таким чином збережеться лад і благопристойність у бесідах. Бо не кожному ж дозволено призначати ліки хворому чи братися до скальпеля, а лише тому, хто набув лікарських знань: тривалий час навчався, має значний досвід і практику, отримав знання від фахівців. То на якій підставі до лікування душ словом міг би братися перший-ліпший? А в цій справі навіть найменше упущення призводить до найбільших втрат. У спільноті навіть роздавання хліба не доручають будь-кому, а лише тому одному, кому довірено цю справу. То чи не варто ще ретельніше дотримуватися, щоб духовну їжу подавав той, хто найбільше здібний до цього, який робитиме це розважливо й обдумано. Це ж чимала самовпевненість — про закон Божий самому відповідати без страху і навмання, а не скерувати до того, хто призначений для цієї справи. Він, як вірний і мудрий управитель (Лк. 12, 42), вибраний для того, щоб у відповідний час подавати духовну поживу і використовувати слова свої для справедливих присудів (Пс. 112, 5). А коли щось упустить, а инший це додумає, то нехай одразу не накидається з доріканнями, а наодинці викладе своє бачення. Инакше для підлеглих це може стати приводом вивищуватися перед старшими. Тому навіть коли хто дав доречну відповідь, але перевищивши свої повноваження, то має бути покараний як порушник дисципліни.

Запитання 46. Про те, що не годиться приховувати ні гріхів брата, ні власних гріхів.

Відповідь. Про кожен гріх треба розповідати настоятелеві; це має зробити або сам переступник, або ті, що про це знають, коли їм не вдалося його виправити за Господнім приписом (Мт. 18, 15). Замовчаний гріх подібний до прихованої душевної хвороби. Ми ж доброчинцем назвемо не того, хто залишає в тілі хворобу, а, навпаки, того, хто, хоча й завдає болю, розтинає, але витягує її на поверхню або ж, викликаючи блювоту, очищує організм від отрути. Лише виявивши хворобу, можна знайти спосіб її лікувати. Тому, вочевидь, приховувати гріх означає прирікати хворого на смерть, бо гріх є жалом смерти (1 Кор. 15,56) і сміливий докір краще, ніж таємна любов (Прип. 27,5). Отож нехай брати не покривають гріхів один одного, і замість того щоб мати братерську любов, щоб не виявилися ворогом братові чи й собі самому. Хто не вилікує себе у своїх справах, — той брат своєму ворогові (Прип. 18, 9).

Запитання 47. Про тих, що не приймають розпоряджень настоятеля.

Відповідь. Хто не приймає розпоряджень настоятеля і має на те якісь справедливі підстави, що пов'язані зі Святим Письмом, мусить або відкрито, або наодинці висловити свої заперечення. А инакше нехай мовчки виконує те, що наказано. Коли сам посоромиться, то нехай скористається посередниками. І тоді, якщо наказ суперечить Святому Письму, то й себе самого, і братів звільнить від шкоди, а якщо розпорядження виявиться слушним, то він позбудеться даремних і ризикованих сумнівів. Бо сказано: а хто має сумнів, коли їсть, буде осуджений, бо не з віри це робить (Рим. 14, 23). Та й для простодушних це не стане причиною оступитися через непослух. Краще було б йому, — каже Господь, — щоб повісили йому на шию велике млинове жорно і вкинули його в море (Мт. 18,6), ніж мав би спокусити одного з цих малих (Лк. 17, 2). А коли хтось буде чинити спротив, скаржитися таємно, але відкрито не виявляти свого невдоволення, то такий чоловік сіє сумнів серед братів, знецінює повагу до заповідей і стає призвідником непокори й непослуху. Таких викинути із спільноти: викинь заразу зі збору, — й ущухне з ним сварка (Прип. 22, 10). Також сказано: відділіть злого з-поміж вас самих (1 Кор. 5, 13), бо мала закваска заквашує все тісто (1 Кор. 5, 6).

Запитання 48. Про те, що не слід втручатися в справи настоятеля, а треба виконувати свої обов'язки.

Відповідь. Щоб ніхто не впав у гріх сумніву на лихо собі самому й иншим, то слід дотримуватися в спільноті такого правила: ніхто не має цікавитися порядкуванням настоятеля, не приглядатися до того, що діється, хіба що за винятком тих братів, які за своєю посадою чи здібностями наближені до настоятеля. Таких він сам конче закличе для наради чи розмірковувань про спільні справи, прислухаючись до настанови: все роби з порадою (Екл. 33, 24). Бо коли ми довірили керування нашими душами йому як людині, яка даватиме звіт перед Богом, то зовсім непослідовно було б не довіряти йому в дрібницях, висловлювати недоречні підозри самому та давати иншим привід для цього. Тому, щоб не сталося цього, кожен, до чого покликаний, нехай в тому й перебуває (1 Кор. 7, 24). Нехай сповна віддається справам, які йому доручені, і не переймається справами инших. Нехай наслідує приклад святих учнів Господа, у яких розмова Христа із самарянкою могла викликати сумніви, але, однак, жоден не сказав: Про що питаєш? чи Чому розмовляєш з нею?

Запитання 49. Про непорозуміння серед братів.

Відповідь. Коли серед братів постануть суперечки й незгоди щодо якоїсь справи, то не треба запекло сперечатися, а доручити вирішення цього питання досвідченим братам. Щоб це не призвело до порушень дисципліни, коли всі перепитуватимуть, і назагал не породило пересмикування та пустослів'я, треба вибрати когось одного, досвідченого, котрий зумів би подати на розгляд братії справу, в якій дехто сумнівається, або довести її до відома настоятеля. У такому разі буде належно і ґрунтовно розглянуто ці справи. Якщо ж знання і досвід необхідні для кожного діла, то ще більше — у таких справах. Коли й знарядь праці не дають до невмілих рук, то тим паче застосувати слова належить доручати досвідченим людям. Вони вміють вибрати і місце, і час, і спосіб розпитати й довідатися про суть, уміють аргументовано і без зайвих емоцій спростовувати, розумно вислуховувати, можуть точно і для спільного добра винести рішення зі спірних питань.

Запитання 50. Як настоятель має карати?

Відповідь. Коли настоятелеві доведеться дорікати тим, що прогрішили, то нехай робить це спокійно. Картати брата із роздратуванням і гнівом означає не виправляти грішника, а самого себе втягнути в прогріх. Тому ж бо сказано: лагідно виховуючи тих, що противляться (2 Тим. 2,25). Нехай настоятель не дратується, коли на нього не зважають, і коли помітить, що зневажають когось иншого, то нехай виявить доброту, щоб тоді можна було більше ганити сам вчинок. Таким чином він відверне підозри в самолюбстві й, по-різному реагуючи на свою і чужу ситуацію, підтвердить, що ненавидить не грішника, а сам гріх. Але коли його обурення розрізняється не в такий спосіб, як ми описали, а зовсім инакше, то зрозуміло, що йому прикро не через образу Бога і не через ризик для грішника, а з власного марнослав'я чи владолюбства. Бо треба виявляти ревність для слави Бога, Якого зневажено цим переступом, але й мати милосердя і братолюбство задля спасіння брата, що через гріх опиняється в небезпеці (втратити це спасіння). Бо душа, що чинить гріх, помре (Єз. 18, 4). Тому в кожному випадку гріхопадіння слід повставати проти самого гріха, суворо його карати і виявляти пильність.

Запитання 51. Як належить виправляти проступки того, що провинився?

Відповідь. Виправляти тих, що потрапили в лабети пристрасти, треба за канонами лікарської науки: не гніватися на хворого, а перемагати хворобу. Повстаючи проти пристрастей за потреби настоятель нехай застосовує суворіші методи для зцілення душ. Як ото: марнослав'я необхідно долати постійними тренуваннями в послуху, пустослів'я — мовчанням, надмірний сон — нічними молитвами, лінощі — працею, переїдання — постом, нарікання — відлученням від инших, щоб ніхто з братії не погоджувався працювати разом з ним і щоб плоди його праці не долучалися до результатів роботи инших (як ми вже раніше про це говорили), поки щирим розкаянням не доведе, що звільнився від пристрасти. Тоді можна дозволити прийняти виконане з наріканнями, але не використовувати його в спільноті, а вживати для инших потреб. Про це ми вже досить роз'яснювали раніше.

Запитання 52. З яким настроєм слід приймати покарання?

Відповідь. Настоятель, як ми сказали, має спокійно лікувати душевні немочі братів, а брати мають не вороже приймати покарання і не вважати насиллям ту опіку, яку милосердно виявляє настоятель щодо них для спасіння їхньої ж душі. Якщо хворі настільки довіряють лікарям, що вважають їх доброчинцями, навіть коли ті їх ріжуть, припікають чи змушують приймати гіркі ліки, то буде ганьбою, коли ми не мали б прихильности до зцілителів наших душ, які, несучи важку службу, готують нам спасіння. Апостол сказав: хто потішить мене, як не той, кого я засмутив (2 Кор. 2,2)? А далі провадить: Ось те, що ви засмутилися для Бога, яку пильність велику воно вам дало (2 Кор. 7,11). Тому-то, коли чітко уявляємо, маємо вважати доброчинцем того, хто завдає нам смутку за Богом.

Запитання 53. Як наставники в ремеслах мають виправляти помилки дітей?

Відповідь. Коли учні в чомусь схиблять, то вчителі ремесел самі мають викривати їхні проступки і виправляти помилки. Але коли їхні проступки виказують потворність характеру, як ото непокірність, сварливість, лінощі, пустослів'я, обман чи инші вади, неприпустимі в благочестивій спільноті, то слід їх привести до наглядача за порядком і все розповісти. Нехай він визначить міру і спосіб покарання. Оскільки покарання є ліками для душі, то не кожен може накладати покуту, як і не кожен може лікувати, а лише той, кого призначить настоятель після тривалої перевірки.

Запитання 54. Чи настоятелі монастирів мають радитися між собою у своїх справах?

Відповідь. Було б добре, коли б настоятелі визначили час і місце для спільних зібрань, на яких повідомляли б про надзвичайні справи, про складні для виправлення характери і про те, як вони чинили в кожній конкретній ситуації. Це слід робити, тому що із залученням до оцінювання багатьох людей наочніше виявляються прорахунки в рішеннях, правильні ухвали підкріплюються підтримкою більшости.

Запитання 55. Чи відповідає меті благочестивого життя застосування лікарських засобів?

Відповідь. 1. Кожне мистецтво, яке допомагає нам боротися з тілесною неміччю, подароване нам від Бога. Ми опанували землеробство, бо того, що само виростає на землі, не вистачає для вдоволення наших потреб. Ткацтво, так само, як і будівництво, потрібні, бо для пристойности й захисту від несприятливого впливу зовнішнього середовища ми мусимо використовувати одяг.

Свою доцільність має й медицина. На наш організм діють різноманітні шкідливі чинники, як зовнішні, так і внутрішнього характеру; він перевантажується спожитою їжею, знемагає від надмірностей або нестатків. Через це Бог, який розпоряджається всім нашим життям, дав нам медицину. Мистецтво лікувати тіло, як і зцілювати душі, має на меті звільняти нас від зайвого і доповнювати нестачу. Коли б ми дотепер перебували в раю насолод, то нам не треба було б технічних винаходів і землеробства. І коли б замість благодаті під час нашого створення через переступ на нашу долю не випали страждання, то ми не мали б жодної потреби в лікарських засобах. Але після нашого вигнання сюди, після того, як ми почули: в поті лиця свого їстимеш свій хліб (Бут. З, 19), для полегшення прикрих наслідків прокляття завдяки тривалому досвідові й важкій праці біля землі в нас зародилося землеробство. Бог дав нам тямущість і здібності освоїти це ремесло, оскільки нам наказано знову повернутися в землю, з якої нас взято.

Ми нерозривно зв'язані з хворобливою плоттю, яка за гріх засуджена до зітління і внаслідок цього є такою немічною, а тому отримали ми в поміч медицину, що хоча б трохи полегшувала страждання хворих.

2. Не самі ж по собі проростають трави, корисні при різних недугах, а, вочевидь, на те була воля Творця, щоб вони з'явилися для нашої користи. Природні властивості коріння, квітів, листків, плодів, дія металів чи дарів моря можуть людині приносити користь так само, як і створені нею їжа й напої. Але те, що понад міру й занадто, що потребує чималих клопотів і перетворює наше життя на догоджання плоті, — усе це має бути заборонене для християн. І коли постане необхідність, таким чином слід використовувати цілющі засоби, щоб не сприймати їх як основу здоров'я чи захворювання, а приймати на славу Божу і для того, щоб мати приклад піклування про наші душі.

Коли забракне лікарського мистецтва, на яке й не варто покладати всіх надій, треба зрозуміти, що (Бог) не попустить, щоб ми випробовувалися більше, ніж можемо знести (1 Кор. 10,13). Господь (для одних) грязивом помазав очі й наказав помитися в Силоамі, а то просто обмежився лише повелінням: Я так хочу, — очисться (Мт. 8, 3). Инших же полишив боротися з недугами, щоб через випробування вони стали свідоміші, — так і до нас Він непомітно й нечутно торкається, коли вважає, що це піде на користь нашим душам. А іноді допускає, щоб ми скористалися лікарською допомогою для нашого оздоровлення, нагадуючи про благодать чи, як я вже згадував, даючи певний взірець піклування про душу. Так само, як тіло потребує звільнення від чужорідного й наповнення необхідним, так і з нашої душі треба викорінювати невластиве, а насаджувати притаманне її природі. Бо Бог створив людину праведною (Екл. 7, 30) і створив нас для добрих справ, щоб ми в них перебували (Еф. 2, 10).

3. Лікуючи тілесні недуги, ми ж терпляче переносимо операції та припалювання, приймаємо гіркі ліки, тому для зцілення душі маємо стійко витримувати дошкульні закиди й нещадні кари. А до тих, хто цього не усвідомлює, пророк докірливо звертається: Чи немає бальзаму в Галааді? Чи ж немає там лікаря? Чому не вилікувана донька народу Мого? (Єр. 8,22). Коли ми змушені різними болісними засобами довго лікувати застарілі хвороби, то це є для нас прикладом, що душевні напасті слід викорінювати постійною молитвою, тривалим покаянням і строгістю життя, в раціональності чого для нашого спасіння ми вже досить переконалися.

На підставі того, що деякі невміло користуються лікарськими засобами, ми не маємо зовсім уникати їх застосування. Це ж ті, хто потопає в розкошах, переступають розумні межі, послуговуючись кулінарним і ткацьким мистецтвами. З огляду на це ми ж не маємо відкидати мистецтва загалом, а, навпаки, мудро використовуючи їх досягнення, викривати ту шкоду, яку приносить надмір. І щодо медицини негоже засуджувати Божий дар через грішне використання. Ми уподібнилися б до тварин, коли б покладали надію лише на допомогу лікарів, що деякі й роблять, не соромлячись називати їх своїми рятівниками. Але, з иншого боку, не можна затято заперечувати користь лікарського мистецтва. Ось Єзекія не вважав причиною свого одужання шовковичний мармелад, не йому завдячував своїм зціленням, а, прославляючи Бога, подякував йому за створення шовковиці.

Так і ми, приймаючи від Бога удари, Який зважено й мудро влаштував наше життя, спочатку розберімося в причинах посланих Ним нещасть, а потім просімо звільнення від страждань і стійкости переносити випробування.

4. А даровану нам благодать, чи вино з олією, як ото було з розбійниками (Лк. 10, 34), чи у вигляді плодів шовковиці, як було з Єзекією, приймемо із вдячністю. Не будемо вбачати в тому різниці, яким чином виявляється над нами опіка Божа: чи непомітно, а чи через наше тіло, бо в останньому випадку ще дієвіше впливає на нас усвідомлення Божої благодаті. Часто, потерпаючи від хвороб, які є карою, ми змушені терпіти болісну дію цілющих засобів і сприймати ці страждання як частину покарання. Тому здоровий глузд підказує нам не відмовлятися від операцій чи припалювань, уживання неприємних і різких ліків, утримання від їжі, не нехтувати суворими приписами, а треба стримувати себе від усього, що шкодить здоров'ю. Але, повторюю, не упускаючи з виду головної мети — користи для душі, щоб душа мала перед собою приклад, як піклуватися про себе.

Чималу небезпеку становлять переконання в тому, що при кожному захворюванні треба звертатися по допомогу до лікаря. Бо не всі хвороби породжуються природним шляхом або від неправильного способу життя, або від иншої тілесної причини, коли, як ми бачимо, медицина допомагає. Але часто хвороби є покаранням за гріхи і накладені на нас для навернення. Сказано ж: кого Бог любить, того картає (Прип. З, 12), а також: через це поміж вами багато недужих і хворих, і багато хто заснули. Бо коли б ми самі судили себе, то засуджені не були б. Та, засуджені Господом, караємося, щоб нас не засуджено із світом (1 Кор. 11,30-33). Такі люди мусять мовчки терпіти і, полишивши лікарську опіку, переносити послані страждання, поки не усвідомлять своїх провин за прикладом того, хто сказав: стерплю Господній гнів, бо я згрішив перед Ним (Мих. 7, 9). Вони мають довести на ділі своє виправлення, показати результати свого покаяння, пам'ятаючи слова Господа: ось ти уздоровився: не гріши вже більше, щоб не сталося тобі чого гіршого (Йо. 5, 14).

Трапляється, що, аби присоромити лукавого, чоловіколюбний Владика віддає йому подвижника для великої звитяги і спростовує хвастощі того довготерпінням Своїх рабів. Це було, як знаємо, з Йовом. Лазар, хоча й був всуціль вкритий струпами, але, як написано, не просив нічого в багача і був задоволений своїм становищем, за що й отримав упокоєння в лоні Авраама, бо зазнав лих за життя (Лк. 16, 25). Буває й инша причина нездужання у святих, як ото в апостола: щоб не вважали, що він є надлюдиною (як вчинили мешканці Лікаонії, несучи вінці й ведучи волів (Ді. 14, 12)) чи що його тіло по-особливому влаштоване. Для підтвердження своєї людської природи він мав затяжну хворобу.

5. То чи принесла б медицина полегшення таким людям? Чи не більшою небезпекою для них є не прислухатися до здорового глузду, а перейматися турботами про тілесне? А ті люди, які набули болячок внаслідок нерозумного способу життя, можуть, як ми вже зазначали, скористатися порадами лікарів як певними настановами догляду за душею. Бо й для нас чималу користь приносить те, що відповідає канонам лікарської науки, а саме — утримуватися від шкідливого, надавати перевагу корисному, виконувати приписи. Зміни, які супроводжують перехід від хворобливого стану до одужання, нехай стануть для нас втіхою і переконають нас не впадати у відчай, нібито душа через покаяння не може з гріховного стану знову повернутися до свого природного стану досконалости.

Отож, не слід уникати медицини, як і не варто вбачати в ній єдину надію. Коли ми займаємося землеробством, то плодів просимо ж у Господа, чи коли вручаємо стерно керманичеві, про спасіння на морі благаємо Господа. Так само, запрошуючи лікаря, коли це доцільно, все одно покладаємо надію на Господа.

Також мені видається, що медицина чимало сприяє стриманості. Я бачу, що вона заперечує насолоди, не схвалює надмірносте, відкидає, як щось недоречне, розмаїття страв і солодощів. Назагал, помірність медицина називає матір'ю здоров'я. Ця порада корислива і для нас.

Отож чи ми користуємося допомогою медицини, чи не приймаємо її з огляду на вищезазначені причини, у будь-якому разі маймо одну мету — догодити Богові. Нехай основна турбота буде про користь для душі і про виконання заповіді: Тож, коли ви їсте, чи коли п'єте, або коли що інше робите, — робіть усе на славу Божу (1 Кор. 10,31).

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!