Устав монастиря - Василій Великий

Перелік глав

1. Про те, що над усе слід надавати перевагу молитві.

2. Про увагу щодо думок і про те, що тіло не є злом, як дехто вважає.

3. Про те, що, зустрічаючись із жінками, треба виявляти пильність.

4. Про те, що стриманість має бути співмірна з тілесними силами і що фізична праця — гарна і закономірна річ.

5. Про те, якими справами личить займатися подвижникові.

6. Про те, що подвижник має розважливо обирати собі співрозмовників.

7. Про те, що не слід виходити часто і без потреби.

8. Про те, що нестійким у подвижництві не можна давати свободи слова, а, навпаки, щоб вони остерігалися сміливо й вільно говорити.

9. Про те, що аскет не повинен бажати духовного сану ані верховенства над братами.

10. Про те, що прагнути до добрих справ треба не заради марнослав'я.

11. Про догідний час для розмов.

12. Про те, що подвижникові негоже вдаватися до жартів.

13. Про лагідність і про те, з чого складається любов.

14. Про розсудливість.

15. Про віру і надію.

16. Про смирення.

17. Про те, як саме в душі зароджуються лихі задуми.

18. До тих, що живуть у спільноті.

19. Про те, що ченцеві слід бути непохитним у своєму рішенні провадити подвижницьке життя, а також про послух.

20. Про те, що слід уникати розмов зі світськими родичами і турбот про їхні справи.

21. Про те, що не слід відділятися від духовного братства.

22. Докладніше про послух.

23. Про те, що подвижник навіть і просту роботу має виконувати надзвичайно старанно.

24. Про те, що подвижникові не слід домагатися шани та почестей.

25. Про стриманість і простоту в харчах.

26. Про те, що тому, хто прагне досконалости, виходи з монастиря ніяк не зашкодять.

27. Про те, що подвижникові не личить займатися власними справами.

28. Про те, що наставник має керувати послушниками з батьківською турботою.

29. Про те, що у спільноті подвижники не мають підтримувати дружніх стосунків між двома чи трьома братами.

30. Про те, що подвижникові не слід перейматися турботами про одяг чи взуття.

31. Про те, що наставник має співвідносити свої розпорядження з тілесними можливостями підопічних; і про тих, що навмисно приховують свої сили.

32. Про те, що брати не мають сумувати, коли до слабших ставляться менш вимогливо.

33. Про те, що наставники не мають дозволяти подвижникам самовільно залишати свою спільноту і що инші не мають приймати таких до своїх спільнот.

34. Про те, що подвижник, який живе у спільноті, не може мати ніякого власного майна.

Передмова

1. Обравши любов Христову до мудрости і піднявшися думкою над життєвими турботами і жагою насолод, усі сили спрямувавши на те, щоб відсторонити й відмежувати розум від тілесних пожадань, ти неодноразово говорив з нами і запитував про те, що є найдостойнішим завершенням розпочатого подвигу? Чого якнайбільше слід остерігатися насамперед, а чого вже потім, щоб жодне тілесне бажання, підкоривши тіло, не перейшло з нього в душу? Про які добрі якості треба дбати, щоб завдяки пильності уникнути ганебних вчинків і щоб успішнішими були наші доброчинності? Також прохав ти нас, щоб поради свої викласти письмово. Керуючися цим, я й сам вирішив задля того, щоб не знехтувати твоєї ревности, своїми настановами по можливості підтримати її і зміцнити. І роблю це не тому, що мої слова здатні щось прояснити, а задля того, щоб про те, що маю обов'язок сказати, не замовчати, мовби поховавши це під піском, і цим самим не накликати на себе покарання, подібно до того, хто закопав даний йому талант у землю.

У людей найбільшим джерелом світських пожадань, задоволень і турбот є шлюб, бо не має природа тіла бажання, сильнішого й бурхливішого, ніж потяг чоловіка до жінки, а жінки до чоловіка. Так воно й має бути, оскільки шлюб природно існує для народження дітей, тому і мусить викликати це стрімке бажання. І серед людських турбот жодні не є настільки обтяжливі, як ті, що їх приносить шлюб. Святий Павло сказав: Той, хто одружився, турбується про світське (1 Кор. 7,33), бо він через це обтяжений клопотами. Коли людина самотня, вона дбає про себе і задоволення власних тілесних потреб; вона рівною мірою має можливість знехтувати ними, бо може легко переконати себе в доцільності цього. Одружений же мусить турбуватися про дітей і, вже не будучи господарем власної волі, змушений робити так, щоб догодити жінці й дітям. Отже, він постійно у клопотах, які й перерахувати годі.

2. Той, хто прагне бути вільним від пут світу, уникає шлюбу, як кайданів, а відмовившись від нього, може присвятити своє життя Богові і дати обітницю чистоти, щоб не було для нього небезпеки повернення до шлюбу. Він усіма силами бореться з могутніми природними потягами, щоб досягти цієї чистоти. Така людина, віддавшись Божій любові, прагне хоч невеликою мірою досягти Божої безпристрасности (apathtia) і набути стану духовної святости, тиші, врівноважености, спокою і їх плодів — веселости та радости. Вона намагається навіть у думках якнайдалі відійти від земних і тілесних пожадань, що ганьблять душу, щоб чистим і незатемненим оком душі споглядати Божественне, без міри наповнюючись Його світлом. А душа, віднайшовши той стан, коли стане можливим уподібнитися її наблизитися до Бога та стати Йому приємним і Його улюбленцем, завершивши цей великий і важкий подвиг, зможе говорити з Богом навіть у думках, що не забруднені матеріяльним і віддалені від тілесних бажань. Отже, чоловіче, ти, що завдяки духовному подвижництву набув благодатного стану душі, що про нього я щойно сказав, не дозволяй жаданням плоті знову затягти себе до тенет її пристрастей. Нехай око душі не затемниться, наче густою млою, і не припинить споглядати Божественне і духовне, і нехай погляд розуму не буде отруєний димом пристрастей.

Глава 1

Про те, що над усе слід надавати перевагу молитві

1. Усяка справа, улюблений брате, і всяке слово Спасителя нашого, Ісуса Христа, є для нас прикладом благочестя і чеснот. Для того і став Він людиною, щоб у цьому образі показати нам приклад благочестя і чеснот і щоб кожна людина, наскільки можливо, наслідувала Первообраз. Для того Він і перебував у людському тілі, щоб і ми, наскільки вистачить сил, наслідували Його діяння. Ти, отже, коли чуєш про Його слова чи справи, слухай не мимохіть, поверхнево й абияк, а, заглибившись у споглядання, стань співучасником того, що є утаємничене.

Марта піклується, щоб Господа нагодувати, Марія ж сидить біля ніг Його, — обидві сестри мають добрі бажання, однак вчинки їхні різні. Марта-бо служила, прагнучи задовольнити Його тілесні потреби, Марія ж, сидячи біля Його ніг, слухала Його слова. Одна, отже, турбувалася про видиме, инша служила невидимому, бо відчувала, що перед нею і людина, і Бог. Сам Господь прийняв добру волю обох жінок, але Марта, втомлена працею, попрохала Господа, щоб сказав сестрі, аби та допомогла їй прислужувати Йому: Скажи ж їй, щоб мені допомогла. Господь же промовив у відповідь їй: Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібно не багато що, а то й одне. Марія ж обрала кращу частку, яка не відбереться від неї (Лк. 10,38-42). Бо не для того ми тут, щоб лежати при столі і наповнювати шлунок, а задля того, щоб нагодувати вас словом істини і спогляданням таїнств. І одну, отже, від справ Він не відкликав, але турботи иншої схвалив. Подивися, отож, як ці жінки являють собою приклад двох часток: однієї — меншої, яка є служінням тілу, хоча й воно дуже важливе; другої — більшої, яка піднялася до споглядання таїнств і є духовною.

Сприйми ж це, слухачу, духовним зором й обери для себе те, що найближче тобі. Хочеш служити — служи в ім'я Христа, бо Він сказав: Що тільки ви вчинили одному з найменших Моїх братів, — то те й Мені вчинили (Мт. 25, 40). Усе Христос сприймає так, неначе Йому особисто добро робиш: якщо чужинцям даєш притулок, якщо про бідних піклуєшся, якщо тим, хто страждає, співчуваєш, якщо тим, що у скруті й нещасті, руку допомоги простягаєш, якщо хворим прислуговуєш. Коли ж хочеш наслідувати Марію, яка залишила служіння тілу й піднеслася до споглядання духовного вчення, то гідно виконуй цю справу. Залиш турботи про тіло, покинь землеробство, господарство, зброю, сядь біля ніг Господа і слухай слова Його, щоб стати співучасником Божих таїнств, бо споглядання Ісусового вчення вище за служіння тілу.

2. Прийми від мене, улюблений брате, приклади і вчення. Обери шлях, що ближчий твоїй душі: або служи бідним, або вивчай настанови Христові. Якщо можеш наслідувати обидва приклади, отримаєш подвійний плід спасіння. Але першочерговим є духовне слово, усе решта — другорядне. Марія ж, — каже, — обрала крашу частку. Отож, якщо й ти хочеш бути посвяченим Христовим, сиди біля ніг Його, приймай Його Євангеліє, залишивши заради Нього все життя, — і будеш жити вільним від турбот. Забудь власне тіло, і так зможеш провадити з Ним бесіди через споглядання, щоб наслідувати Марію й отримати плід вищої слави.

Молячись же, пильнуй, щоб не попросити одне замість иншого і цим не прогнівити Господа. Не проси ні грошей, ні слави людської, ні могутности, ні иншого чогось із того, що швидкоплинне, але проси Царства Божого. А все, чого потребує тіло, Він дасть тобі, як Сам Господь сказав: Шукайте перш за все Царства Божого і його праведности, а все інше вам дано буде (Мт. 6, 33).

Є два види молитви, улюблений брате: один — прославляння зі смиренням у серці; другий, нижчий, — прохання. Молячись, не відразу переходь до прохання, щоб не виглядало так, що лише з примусу необхідности звернувся ти з молитвою до Бога. Починаючи молитву, забудь себе, дружину, дітей, покинь землю, піднімися до неба, облиш усе створіння видиме й невидиме, почни з прославлення Того, Хто все сотворив. Коли прославлятимеш Його, не розпорошуй думок своїх і не розповідай розлогих мітів на грецький лад, а обери слова зі Святого Письма і промовляй: "Прославляю Тебе, Господи довготерпеливий і милостивий, за Твоє щоденне довготерпіння до мене, грішного, і за те, що даєш нам усім можливість покаятися. Бо тому мовчиш і терпиш нас, Господи, щоб прославляли Тебе, Який дарував спасіння нашому роду: спершу через страх, потім через переконання; колись через пророків, а згодом через прихід Христа Твого відвідавши нас. Бо Ти створив нас, а не ми. Ти є нашим Богом".

3. Коли ж прославиш Господа за допомогою Святого Письма й вознесеш хвалу Богові, як зможеш, тоді починай зі смиренням у серці казати: "Я, Господи, недостойний до Тебе звертатися, бо великі гріхи мої." Якщо навіть не знаєш за собою поганого, треба, однак, казати так, бо ніхто не безгрішний, окрім Єдиного Бога. Бо, багато згрішивши, більшосте гріхів ми не усвідомлюємо. Через це сказав апостол: Хоч я ні в чому не відчуваю себе винним, але це не виправдовує мене (1 Кор. 4, 4), тобто багато грішу, але не розумію цього. Тому й пророк сказав: А гріхи мої хто розпізнає? (Пс. 19, 13), отже, не помилишся, якщо грішником назвеш себе.

Якщо ж знаєш за собою гріх і, незважаючи на це, грішиш і говориш: "Безгрішний я", — то скажи краще: "З усіх найбільший грішник — я, який нехтує наказами Божими". Коли виконаєте усе вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні були зробити (Лк. 17, 10). Тобі завжди слід думати: "Нікчемний я", а також пам'ятати слова: Але смиренно вважайте один одного вищим від себе (Фил. 2, 3). Молися, отже, Богові зі страхом і смиренням у серці. Коли ж вимовиш смиренні слова, скажеш: "Дякую Тобі, Господи, що довготерпів Ти мої переступи і дотепер залишив мене непокараним, бо я давно заслужив бути тяжко покараним і відкинутим від Твого лиця, та Твоє милостиве чоловіколюбство довготерпеливим є. Дякую Тобі, хоча й не можу належно подякувати за Твоє довготерпіння".

Коли ж звершиш дві частини молитви — прославляння і смирення, тоді решту проси, пам'ятаючи про те, що саме маєш просити: не багатства, не слави земної, не здоров'я для тіла (бо Він створив тебе і, турбуючись про твоє спасіння, знає, що для кожного є кориснішим: здоров'я чи хвороба), але проси, як наказано, Царства Божого, а про потреби тіла Він Сам потурбується. Найдостойнішим-бо є наш Цар, і Він гнівається, якщо хтось просить Його про щось незначне, замість того щоб просити про належне. Отже, у молитві не накликай на себе гніву, а проси гідного від Господа Бога. Просячи ж гідного від Бога, не припиняй прохання, поки не отримаєш. Господь так сказав про це в Євангелії: Хто з вас, маючи друга, піде до нього опівночі та скаже йому: "Друже, позич мені три хлібини, бо приятель мій прийшов з дороги, і не маю що дати йому". А той у відповідь озвався зсередини: "Не турбуй мене, бо двері вже замкнені, я й діти мої вже в ліжку; не можу встати й дати тобі". Кажу вам, якщо він не встане і не дасть тому заради дружби, то через його настирливість встане й дасть тому, скільки він потребує (Лк. 11, 5-8).

4. Ось який приклад дав нам Господь, щоб навчити бути стійкими і ревними у вірі, бо людина отримує приклад для того, щоб навчитися ніколи не втрачати надії, щоб, коли просиш і не отримуєш, не відступався, якщо, як я раніше сказав, просиш те, чого Бог хоче. І не кажи: "Я грішний, тому Господь не прислухається до моїх прохань", бо для того, щоб ти не занепав духом, сказано: Кажу вам, якщо він не встане і не дасть тому заради дружби, то через його настирливість встане й дасть тому, скільки він потребує". Отже, і якщо місяць, і якщо рік, і якщо три роки, і чотири, і більше мине, не відступайся, поки не отримаєш, але з вірою проси, невтомно роблячи добро. Бо часто хтось із нас у молодості прагне до поміркованости, а потім охоплює його жага задоволень, хвилюють природні потяги, слабне сила його молитви, потім з'являється потяг до вина — і людина стає цілком иншою. Так відбуваються зміни, бо людина не хоче слухатися свого розуму й опиратися пристрастям. Треба, отже, всього себе ввірити Богові, а потім закликати Його, щоб Він допоміг. Бо Бог не допомагає тим, що через слабкість стали рабами бажань і віддали себе ворогам, і не слухає їх, бо самі вони, згрішивши, першими віддалилися від Нього. Той же, хто хоче отримати допомогу від Бога, не має відступатися від Нього, бо той, хто не відступився, ніколи не буде полишений без допомоги Божої.

Треба, отже, мати чисте сумління й лише тоді звертатися по Божу допомогу, причому просити допомоги не легковажно й не розпорошуючи думок. Бо людина, що чинить так, не тільки не отримає того, що просить, а ще більше прогніває Господа. Бо коли ми стоїмо перед правителем і говоримо до нього, то великий страх проймає нас, і очей з нього не зводимо, і навіть душею до нього звернені, то наскільки ж більше потрібні страх і тремтіння, коли стоїмо перед лицем Божим, прагнучи лише до Нього й нікуди більше. Бо Він бачить людину не лише зовні, як люди бачать, а й душу людини наскрізь бачить.

Якщо стоїш перед Богом як належно і ввіряєш Йому всього себе, не відступайся, доки не отримаєш того, чого просиш. Якщо ж сумління твоє звинувачує тебе в недбальстві й нетвердо стоїш у молитві, а по силах тобі стояти непохитно, не насмілюйся постати перед Богом, щоб не призвела твоя молитва до гріха. Якщо твій гріх і слабкість твоя не дозволяють тобі зосереджено стояти, примусь себе, наскільки можеш, і вияви терпіння, стоячи перед Богом, звернувши всі думки до Бога і прикликаючи Його до себе. І Бог вибачить, оскільки не презирство, а слабкість не дозволяють тобі стояти перед Ним належним чином. Так скеровуй себе до всілякої доброї справи, не відступайся, поки не отримаєш того, чого просиш, терпляче стукай у двері Його зі своїми проханнями: Кожний, хто просить, — одержує, і хто шукає, — знаходить, а тому, хто стукає, — відчиняють (Лк. 11, 10). Бо що, крім спасіння, прагнеш отримати від Бога?

5. Хочеш дізнатися, улюблений брате, як довготерпіли святі й не втрачали надії? Бог прикликав Авраама, коли той був ще молодий, переселив його із Ассирії до Палестини і сказав йому: Тобі дам землю цю і насінню твоєму після тебе, і як зорі на небі, так буде насіння твоє, що ніхто не зможе злічити (Буття 13, 15-16). І проминуло багато років, і завмерла його чоловіча природа, і смерть стояла вже біля дверей, але не сказав він: "Завжди Ти обіцяв мені дітей і провістив, що я буду батьком усіх народів, однак змертвіли мої рухи через старість, і Сара, дружина моя, через старість уже неспроможна стати матір'ю, отже, неправдива обіцянка Твоя, бо яку надію можемо мати ми, двоє старих?" Не сказав такого і навіть не помислив, а залишався непохитним у вірі. І хоча сам він літами старів, надія залишалася молодою; хоча тіло стало слабким і вселяло зневіру, віра підтримувала і душу, і тіло. І сказав: "Бог, Володар природи, пообіцяв, і по-иншому статися не може. Він робить неможливе можливим, оскільки є Творцем усього і змінює, як хоче." Наслідуй віру Авраама! Коли ослабла природа і змертвіли рухи, сповнилася Божа обіцянка. Наслідуй його приклад!

Ми рік молимось і відступаємо, два роки постимо і припиняємо. Не будьмо слабкими у ставленні до обіцянки Божої. Бо як Аврааму, пообіцявши, примножив насіння його, таку ж і ми обітницю маємо, що коли будемо просити, отримаємо те, що просимо. Бо сказав: Прийдіть до Мене, усі втомлені та обтяжені, — і Я вас заспокою (Мт. 11, 28). Коли був ти далеко від Нього, стомлений і обтяжений тягарем гріхів своїх, Він, змилосердившися, прикликав тебе, щоб звільнити від тягаря і подарувати радість спокою у майбутньому. І ти не віриш Йому? Однак, навіть якщо хочемо приховати гріх, совість викриє нас, бо не віримо, що Він може заспокоїти нас, і відмовляємося взяти на себе Його ярмо, миле і легке, і через вузькі ворота ввійти у Царство Небесне. Натомість прагнемо нести тягар гріхів і, жадаючи пристрасти і задоволення, ходимо просторою дорогою, щоб через широкі ворота потрапити у загибель. Часто кажуть: "Я просив і не отримав". Не отримав, бо погано просив або без належної віри, чи вагався, чи просив щось, що тобі не пішло б на користь, а якщо й корисне просив, то не був стійким у проханні. Бо написано: У вашій терпеливості здобудете свої душі (Лк. 21,19) і: А хто витерпить до кінця, той буде спасенний (Мт. 10, 22).

6. Бог знає серця тих, що моляться. Чому кажеш: "Чи має Бог потребу в нашому проханні? Чи не знає Сам, чого ми потребуємо? Навіщо ж тоді просити?" Знає Бог потреби наші і все, що необхідне нашому тілу, дає нам. Бо, будучи добрим, посилає дощ на праведних і неправедних, і сонце його сходить над поганими і добрими, випереджаючи прохання наші. Але втратиш віру, і доброчесність твоя не матиме успіху, і Царства Небесного не здобудеш, якщо до прохання не докладеш зусиль і великої стійкости. Бо треба спочатку мати прагнення, а тоді, коли запрагнеш насправді, просити у вірі й терпінні, звірити самого себе, маючи чисте сумління, щоб прохання твоє було позбавлене недбальства і байдужости. Тоді, якщо Господь захоче, отримаєш, бо Він краще за тебе знає твої потреби. Тому, випробовуючи тебе, дає не відразу, — а щоб ти осягнув, що це таке — дар Божий, і зберігав отримане з трепетом. Бо людина прагне зберегти те, що вартувало її великих зусиль, щоб з набутим не втратити й зусиль і, відкинувши Божий дар, не стати негідною життя вічного. Бо яка користь була Соломонові від дару мудрости, що її він швидко отримав і швидко втратив?

7. Отже, не нарікай слабкодухо, якщо не отримуєш відразу того, чого просиш. Бо якби добрий Господь знав, що ти, швидко отримавши дар, зможеш зберегти його, то дав би його тобі до того, ніж ти попросив би. Тепер же чинить так, піклуючись про тебе. Бо якщо покарали того, хто, отримавши талант, зберіг його невикористаним, не віддавши в обіг, наскільки більше буде покараний той, хто втратить його. Отже, усвідомлюючи, що рано чи пізно отримаємо згідно з нашим проханням, залишаймося вдячними Господеві, оскільки все, що Він робить, робить з турботою про наше спасіння. Тільки не припиняймо через слабкодухість своїх прохань. Для того розповів Господь притчу про вдову, яка своєю наполегливістю пом'якшила беззаконного суддю, щоб і ми завдяки нашій наполегливості отримували те, що просимо. Бо наша віра і любов до Бога виявляються в тому, що, навіть не отримавши вмить, дякуємо Йому. Будьмо вдячні завжди, щоб удостоїтися вічних Його благ, оскільки Йому належить слава на віки віків. Амінь.

Глава 2

Про увагу щодо думок і про те, що тіло не є злом, як дехто вважає.

1. Передусім маємо за всяку ціну опанувати наші думки, щоб розум пильно наглядав за ними і щоб душа не мала змоги легко присвячувати себе підсвідомим прагненням і пожаданням тіла. Як тілесне ми бачимо очима, так зором душі є розум, що споріднений з нею за природою, але не одне перебуває в иншому, а є вони одне й те саме — душа і розум, який є природною силою душі, а не привнесений у неї ззовні. Бо коли душа, приводячи в рух розум, що його Свята Тройця, створивши душу, вклала в неї, бажає потрібного й необхідного, тоді вона уникає натиску тіла, передбачаючи його безладні порухи й усвідомлюючи їх. А розум створює тишу, необхідну душі, і вона в безтурботному спокої перебуває у спогляданні, їй притаманному. Вона звертає, наскільки можливо, погляд на Святу Тройцю, якій слід поклонятися, роздумуючи про недосяжність Божої слави через велич її сяйва, про світло блаженства, про безмежність мудрости, про спокійну незворушність, про безсторонню й непорушну природу.

Якщо так є, то з людиною нічого не може трапитися несподівано, тому що в ній, як у скарбниці, зібране знання всього теперішнього і майбутнього, вона охоплює все і тримає в руці своїй, і ніщо їй не може стояти на перешкоді і протистояти, тому їй слід перебувати у спокої і незворушності. А раптові неочікувані події породжують у людських думках безлад. Тому той насправді може усвідомлено, незворушно й безкінечно радіти, кого не обтяжує жоден порок, а супроводжує доброчесність і всяке добро. Бо супутником доброчесности і доброти є радість, як каже пророк: Ділами Своїми радіє Господь (Пс. 104,31).

2. Тому душа, розум якої пильнує і чинить належне, загартується, споглядаючи, призвичаїть себе до праведности, справедливости, пристойности і безпеки. Коли ж відкине роздуми і припинить заглиблюватися в належне споглядання, тоді тілесні пристрасті, поставши проти неї, як злі й знахабнілі собаки, що залишилися без наглядача, починають зухвало гавкати на душу, і кожна пристрасть намагається розірвати її, відібравши собі частину її життєвої сили. Бо вважаю, що хоча душа одна й та ж сама, вона має подвійну силу: одну — життєву силу тіла, иншу ж — силу, яка споглядає існуюче, — її називаємо розумною. Але душа, оскільки поєднана з тілом, внаслідок цього поєднання цілком природно, а не волевиявом дає тілу життєву силу. Бо як сонце, сяючи, не може не освітлювати того, на що посилає проміння, так і душа не може не животворити тіла, в якому перебуває. А силу споглядання приводить у дію вияв волі. Тому якщо споглядальна і розумна сила душі завжди пильнує, як сказав пророк: Нехай не задрімає твій Сторож (Пс. 120, 3), то подвійно повгамовує тілесні пристрасті: і спогляданням кращого та від природи властивого їй, і, наглядаючи за незворушністю тіла, усвідомлює і тамує пристрасті. Якщо ж, охоплена лінощами, полишає споглядання, то тілесні пристрасті, некеровані й не стримувані ніким, знайшовши життєву силу бездіяльною, спрямовують душу до власних пожадань і дій. Коли розум у бездіяльності, тілесні пристрасті сильні; покірні ж тоді, коли він керівник і володар тіла. Ті, що хочуть правильно судити про тіло, не будуть його осуджувати. Треба, однак, викласти мої поради, спростувавши думки тих, що вважають тіло злом. Улюблений, брате, кінь — річ добра, і чим швидший і гарячіший від природи, тим краще; однак він потребує вершника і керівника, оскільки розумом не наділений. А коли вершник його загнуздає, то й сам спробує скеровувати природу.

3. Тому якщо погонич керуватиме пориваннями коня належним чином, то матиме користь для себе і досягне мети: сам врятується, і тварина прислужиться йому. Якщо ж вершник погано править молодим конем, то кінь часто звертає з дороги і збивається на бездоріжжя. А впавши, і вершника тягне за собою; недбалість вершника наражає на небезпеку обох. Так розмірковуй про душу і тіло. Бо тіло керується природними пориваннями, а вони безладні (без сумніву, для чогось добрі й корисні), але тіло не наділене розумом, щоб тим вище цінувався розум душі.

Якщо ж душа належним чином керує пориваннями тіла, то й тіло буде врятоване, і душа звільняється від небезпек. Якщо ж, не турбуючися про нагляд, охоплена сном недбальства, полишає керувати тілом, то воно, позбавлене розуму, збочує з прямої дороги, наражаючи душу на небезпеки, — не з власної вини, а через неуважність душі. Якби душа не владна була приборкати пристрастей тіла, то вина лежала б повністю на тілі. Але якщо пристрасті упокорені душею, яку вони намагалися підкорити, то тіло звільняється від вини перед тими, хто звинувачує його як причину пороків. Гідна ж осуду за недбальство душа, що послабила свою владу над тілом, яке від природи не має в собі зла, а перебуває в ньому, лише полишивши добро, бо порок є ніщо инше, як відхід від чеснот.

Глава З

Про те, що, зустрічаючись із жінками, треба виявляти пильність.

1. Про увагу щодо думок і погамування тілесних пристрастей, про внутрішній світ і спокій людини, про старанне споглядання того, що належне, — уже досить було сказано. Однак треба не тільки уважно досліджувати помисли, а й по можливості уникати спілкування з тими, хто, зближуючись з нами, затягує нас у вир пристрастей, розбурхує і бентежить розум, викликає в душі сум'яття і неспокій. Адже боротьбу, в яку ми вступаємо мимоволі, провадити необхідно, однак нерозумно наражатися на неї добровільно. У першому випадку поразку можна вибачити (хай не станеться цього з Христовими подвижниками), у другому ж — переможений, окрім того, що його осміють, ще й втрачає надію на прощення.

Тому треба більше за все уникати жінок, розмов і зустрічей з ними, якщо це не конче необхідно. І навіть якщо постане потреба, слід остерігатися жінок як вогню і якнайменше часу приділяти спілкуванню з ними. Подивися, що про це говорить мудрість Соломонова: Якщо візьме людина вогонь на лоно своє, — чи одежа її не згорить? Якщо буде людина ходити по вугіллю розпеченому, — чи не попалить собі ноги? (Притч. 6, 27-28).

2. Якщо ж хтось говорить, що, часто зустрічаючись і спілкуючись із жінкою, не зазнає від цього шкоди, то він не має чоловічої природи і є істотою незвичною, яка поєднує в собі чоловічі й жіночі ознаки, як відбувається з так званими природними євнухами, яких вважають нечутливими і безсилими до жінок: Бажання євнуха — позбавити дівчину цноти, — каже мудрий (Сир. 20, 4). Або, маючи чоловічу природу, не помічає шкоди, наслідуючи розслаблений вином розум п'яниць, які, випивши надміру, кажуть, що тверезі. Я погоджуюся з думкою, що нерозумно вважати когось істотою, позбавленою чоловічої природи. Навіть якби хтось сказав, що не зазнав шкоди від цього, инші все одно б не повірили йому. Оскільки не було випадку, щоб це посприяло вдосконаленню доброчесности, а, навпаки, численні спокусилися, то думаю, що той, хто так чинить, перебуває в небезпеці.

Крім того, треба звернути увагу от на що: коли чоловік, навіть у думці не бажаючи осквернення, заперечує нам і каже, що жінка також не має пристрастей, властивих тілу. Але вона, часто будучи невеликого розуму і підбурювана пристрастю, що швидко спалахує, страждає від чоловіка, який нерозважливо зустрічається з нею. І він, сам не зазнавши шкоди, несвідомо шкодить їй. Жінка, яка постійно приходить до подвижника заради єднання в духовній любові, підсвідомо починає поглинати нестриманим поглядом того, хто поруч, і чиста душа, улюблена обраниця Нареченого, оскверняється нечистими помислами. Щоб не сталося подібного, треба уникати (якщо можливо, то й цілком або хоча б частково) довгих розмов і зустрічей із жінками, щоб не зневажити своєї статі — хай цього не станеться! Треба не відмовлятися від співпраці з ними, по можливості підтримувати їх і допомагати їм, але бути обережним. Усі ж бо жінки мають спільну з нами людську природу, особливо ті, що мають берегти цноту, бо вони розділяють наш подвиг й остерігаються навіть згадки про пристрасть, якої ми цілком уникли і від якої відмовилися.

Глава 4

Про те, що стриманість має бути співмірна з тілесними силами і що фізична праця — гарна й закономірна річ.

1. Відповідно ж треба бути господарем свого черева, бо виховання черева — це погамування пристрастей, а угамування пристрастей приносить душі бажаний спокій і незворушність, а душевний спокій — найплідніше джерело доброчесностей. Стриманість у їжі має бути співмірна тілесним силам. Бо для однієї людини численні нещастя не видаються тяжкими, швидше перепочинком, ніж працею, бо має міцне тіло й неослабні сили. А те, що одні переносять із легкістю, для инших стає джерелом небезпек, бо тіла можуть різнитися між собою, як мідь чи залізо і сухе дерево. Тому кожен нехай утримується в міру своїх сил. Бо всіх духовних чеснот люди можуть набути рівною мірою, таких, як лагідність, милостивість, покірність, доброта, братолюбність, щирість, любов до істини, співчутливість, милосердя, людяність. Ми відносимо їх до душевних чеснот, оскільки в їх набутті й удосконаленні в них тіло ніяк не допомагає душі, хоча стає місцем їх перебування і прояву Стриманість же має бути співмірна для кожного із силами його тіла, тому треба намагатися тілові й послаблення не давати, і надмірно його не обтяжувати. Отже, вважаю, що ми маємо не попускати тілу зайвих лінощів, але й пильнувати, щоб не підірвати тілесні сили непосильним для нього стриманням.

Бог створив людину не бездіяльною і нерухомою, а активною у справах, які їй личать. Він наказав Адамові в раю працювати й оберігати його. У Святому Письмі подано зразок, а кожен має розумно наслідувати цей приклад. Після ж вигнання з раю Адамові було сказано, що він їстиме хліб у поті чола, а через Адама успадкували це й усі його нащадки. І смерть послав йому Бог, сказавши: Земля ти є і в землю повернешся (Бут. З, 19); і всі, хто від нього походить, розділяють його страждання. Отже, не треба намагатися вийти за межі, окреслені природою, а, залишаючись у цих межах, примушувати тіло працювати, не ослаблюючи його непомірністю. Тому я вважаю, що найкраще дотримуватися встановлених меж.

2. Про це сказано й у Святому Письмі, бо воно зобов'язує працювати й передусім зміцнювати тіло, не звертаючись по допомогу до инших, але одночасно ніяк не завдаючи йому шкоди неспівмірним тягарем. Святий Павло каже про це: Чуємо, що дехто між вами живе як ледар, нічого не роблячи (2 Сол. З, 11), і викриває нероб, кажучи: Адже ми не сиділи у вас без діла і дарма хліба не їли ні в кого, а в трудах і звитягах день і ніч працювали (2 Сол. З, 7-8), і навіть більше: Що моїм потребам і для тих, що були зі мною, прислужилися ось ці руки (Ді. 20,34). В иншому місці каже: Щоб з праці рук своїх їли хліб (2 Сол. 3,12), а також: Щоб жити спокійно і робити свою справу, працюючи своїми руками (1 Сол. 4, 11). Подвижник має викорінювати в собі всіляку надмірність, наслідуючи царів на їх шляху істинної поміркованости, не вдаючися до послаблень і не нищачи тіла надмірним стриманням. Якби добром було зневажати тіло і вбивати його, одухотворене, то Бог створив би нас такими від початку. Якщо ж не вчинив так, то Він знає, що є краще, і якщо створив нас за Своєю волею, то грішать ті, що не бережуть його прекрасного творіння.

3. Подвижник нехай турбується тільки про благочестя, щоб неробство не осквернило його душі якимось злом, щоб ніколи не послаблювалося чування й постійне спрямування думок до Бога, щоб ніколи не затьмарювалася святість Духа й те світло, яке Він дав душі. Адже якщо добро буде в повній силі, то не буде приводу пристрастям повстати проти тіла, бо душа, що прагне до вищого, не дозволить тілу дати волю пристрастям. Якщо ж і зір, і слух не беруть участи в роздумах, у яких ми перебуваємо протягом життя, а вся душа охоплена одним задумом, полишивши порожні почуття, і ще більше: якщо в нашій душі зміцниться Божественна любов, — наші думки ніколи не забрудняться пристрастями. А якщо пристрасті спробують оволодіти думками, то високі пориви душі швидко переможуть їх. Бо що краще, скажи мені: наслідувати родючість дерева, що й инших радує багатством плодів, чи бути схожим на зелень, яка сохне від спеки й безводдя, і бути, як сказав пророк, напівзвареним буряком, який ні на що не придатний. І це тоді, коли природа дає нам сили для служіння. Чи є достатнім і не половинчастим для філософії опікуватися душею, полишаючи тіло без опіки? Бо якби ми були створені безтілесними, то мусили б піклуватися тільки про душу, але оскільки людина має подвійну природу, то й турботи її подвійними мають бути: тіло вона має вдосконалювати працею, а душу — духовними вправами. Тіло мусить працювати, а не перебувати в бездіяльності.

4. Але треба остерігатися, щоб задоволення потреб тіла не перетворилося в пошук насолод. Якби, вдовольняючи нагальні потреби тіла, ми вправляли його належним чином, — це було б найкраще. Оскільки ж дуже мало людей, здатних провадити такий спосіб життя, треба й постити в міру, і надавати тілові належну допомогу, щоб у їжі бачило воно не насолоду, а поживу, щоб розум виважено визначав міру необхідного, — подібно до того, як досвідчений лікар лікує хворобу відповідними ліками.

Бо коли душа перебуває в належному стані, тоді той, хто приймає їжу, нічим не поступається з погляду філософії тому, хто не приймає. Людина розважлива може спостерегти, що не тільки постійний піст, а й повне голодування вдається тому, хто завдяки завбачливості щодо тіла найкращим чином впорядкував своє життя. Поміркованість, стриманість і керування власним тілом не дозволять віддати його на поталу нечистим бажанням і неприборканим пристрастям, що їх викликають надмір і розкіш.

Це ми й намагаємося зараз дослідити і спираємося як на закони природи, так і на свідчення божественного Святого Письма. Якщо слів не вистачає, і є потреба навести практичні приклади, згадаю діла Спасителя. Він, будучи в тілі, подав нам зразок доброчесности і приклад усім, хто хоче жити благочестиво, щоби й инші, зважаючи на свої задатки, намагалися наслідувати Його у своєму житті, не спотворюючи Первообразу відхиленнями. Бо Спаситель власне життя подав як взірець найкращих діянь усім, хто хоче вірити в Нього, про що Він і навчає, говорячи: А хто хоче Мені служити, нехай іде той за Мною (Йо. 12,26). Йдеться тут не про тілесне наслідування (бо всім відомо, що Господь зараз тілом на небесах), а про ретельне і посильне наслідування Його справ.

5. Як же Сам Спаситель жив і діяв? Не чинив гріха. Бо чи може гріх перемогти праведність? Як неправда може перемогти істину? І чи може безсилля подолати силу? Або як неіснуюче може перемогти існуюче? Адже Бог завжди є, і буття Його безмежне й безконечне; гріх же не існує, бо він не має власної сутности: гріх є віддаленням і відсутністю добра. Темрява — то лише відсутність світла праведности, бо світло в темряві сяє (Йо. 1, 5), поширюючись у всі кінці всесвіту. А коли ж немає поганих справ, зникає й існування гріха: Шукати, — каже, — і не знайти гріха в Ньому (Єв. 10,15); хоча грішники будуть покарані за гріхи і за несправедливості вічною карою. Гріха, отже, не вчинив, і не знайдеться хитрощів в устах його (Іс. 53,9).

Євангеліє подає нам багато прикладів довготерпіння і милосердя, доброти, лагідности, чоловіколюбства, покори, а також розсудливости — усіх чеснот. Прикладом довготерпіння й милосердя слугує Його терпіння до гріхів юдеїв, які нагромаджували все нові злочини, що перевищували попередні. Він же лагідно викривав їхні прогріхи, анітрохи не боронився і не нападав, а переконував їх і добрими справами перемагав їхню жорстокість і, нарешті, терпінням своїм хресних мук напоумлював тих, що розпинали Його.

Він подавав приклад лагідности і смирення тим, кого з доброти Своєї допускав до Себе, бо вислуховував Він не тільки поважних людей, а й тих, що найтяжче завинили перед близькими й рідними. Отож блудниці й митники приходили до Нього не для того, щоб помножити гріхи пожадливости чи сріблолюбства, а щоб зцілитися й очиститися духовно. І не приховували своєї нечистоти, бо надія на зцілення додала їм сміливости, — отримали ж бо вони досвід вищої надії.

Які ж приклади чоловіколюбства подав Він нам? Він щедро нагодував у пустелі тих, що були знесилені голодом: і потребу їх задовольнив, і диво їхнім душам явив. Він змилосердився над тими, хто був перед Ним, бо вони були зморені й налякані, як вівці, що не мають пастуха (Мт. 9, 36). Він лікував тілесні недуги, опікувався убогими, зцілював покалічених, лікував душевні хвороби, розв'язував нерозривні пута гріха, звільняв від зобов'язань, зв'язаних угодами з дияволом, отцем беззаконня.

Які ж приклади Його смирення? Він не тільки прийняв на Себе тіло, а й за чинним природним законом народився і покірно називався сином своїх земних батьків: народився від матері і мав названого батька.

Розсудливости ж приклад подав, коли відповів садукеям, які заперечували воскресіння і запитували Його, вигадавши історію про сімох братів, що померли, одружені з однією жінкою. А також коли учні фарисеїв, щоб збезчестити Його перед іродіянами, підступно запитали: Чи треба платити податки кесарю, чи ні? (Мт. 22, 17), то, діставши належну відповідь, зрозуміли свою безрозсудність: слід-бо не платити, а віддавати належне. Бо каже: Віддайте кесарю кесареве (Мт. 22,21),- монета була кесарева, мала його зображення і відповідний напис.

6. Такі приклади подано нам для духовного вдосконалення, і їх існує набагато більше. Отже, перейдімо до прикладів тілесних чеснот, що їх показав нам Спаситель. З дитинства Він був покірний батькам, лагідно й слухняно розділяв з ними всю фізичну працю. Бо батьки Його, люди праведні й благочестиві, однак бідні, не мали й необхідного (і свідчення цього — ясла, що послужили для Народження), мусили постійно працювати, здобуваючи собі на прожиття. Ісус в усьому корився їм, про що розповідає Святе Письмо, виявляв слухняність і лагідність, розділяючи труди їх. Коли надійшов час, показавши божественні благодіяння Владики, Він вибрав учнів і вирішив провіщати Царство Небесне. Він не лишався на місці, потураючи тілу, а весь час подорожував, і лише пішки. Не приймав послуг від инших, а Сам подав нам приклад служіння, як каже: Я серед вас, як Той, Хто прислужує (Лк. 22, 27), а також: Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб Самому послужити (Мт. 20,28). Він виявив найвищий приклад покори, омивши ноги учням, багато навчав, переходячи з місця на місце, і помер заради нашого спасіння. Тільки одного разу, здається, скористався під'яремною худобою, і то ненадовго і не для відпочинку тіла, а для того, щоб здійснити пророцтво.

А що ж апостоли? Чи не наслідували Господа? Чи не перебували постійно в трудах? Подивіться на Павла, який безперервно працював, невтомно подорожуючи по суші й по морю, витримував небезпеки, холод, переслідування, був битий батогом, каменований, був готовий до всяких випробувань з усією ревністю душі й силою тіла. Чи був хтось, хто, надмірно упокоривши тіло, не отримав би винагороди? Отже, благословенням є, наслідуючи життя Господа й учнів Його та апостолів, тренуючи тіло і душу, підготувати себе до благочестивих справ. Душа має брати на себе стільки справ, скільки здатна подужати за допомогою тіла. Тілу ж належить робити те, що звелить душа. Бо коли тіло уникає праці, то виявляє брак доброчесности, мов паросток, який зачах ще в землі і не проріс на поживу сіячеві.

7. Кажуть, і Господь постив, і Мойсей так само, й Ілля-пророк. Але зверніть увагу й на те, що Господь вчинив так лише один раз, так само й Мойсей, і Ілля. А в инший же час, не умертвлюючи тіла, віддавав йому належне, невтомно працюючи і вдосконалюючи душу у співпраці з ним, спрямувавши життєві сили на утвердження і вдосконалення духовної праці. Так було з Мойсеєм, з Іллею, із самим Іваном [Хрестителем], який проповідував у пустелі згідно з таємним промислом, а, виконавши належне, прийшов в обрану країну, звіщаючи і хрестячи, і завершив подвиг свого життя, сміливо викривши Ірода. Так само й увесь сонм святих, і Сам Ісус постійно перебували в трудах згідно із законами природи і за повчанням Божественного Святого Письма: це видно зі справ святих, із діянь нашого Спасителя і з устрою життя благочестивих. Бо краще й корисніше тіло підкоряти, аніж поступатися йому; творити добрі діла, аніж добровільно перебувати у бездіяльності.

Глава 5

Про те, якими справами личить займатися подвижникові.

1. Подвижникові належить займатися корисними справами, а не марнувати час у товариствах, розважаючись чи віддаючись ганебному користолюбству. Найкраще місце для добрих справ — власний дім, де у спокої маємо змогу займатися відповідними справами. Якщо ж мусимо задля виконання якоїсь справи вийти з дому, то нехай це ніяк не перешкоджатиме заняттям філософією. Бо справжній філософ, турбуючись не про земне тіло, а про душу, де б не опинився, чи то на міському майдані, чи то на святі, чи на горі, чи в полі, чи серед натовпу, поводиться так, ніби він перебуває наодинці, зосереджено розмірковуючи про належне. Бо можна, перебуваючи вдома, десь вештатися подумки, а можна, перебуваючи на майдані, у натовпі, бути неначе в пустелі, звертаючись до самого себе та до Бога, відмежовуючись від неспокою, що його вносять в душу почуття.

Глава 6

Про те, що подвижник має розважливо обирати собі співрозмовників.

1. Не личить подвижникові покладатися на людей, необачно розкриваючи перед ними душу і звіряючись їм. Бо той, ким керує Бог, має багато спокусників і недругів, навіть із числа домашніх, які постійно чекають, щоб він допустив помилку. Тому недосвідченим братам не слід зустрічатися зі сторонніми людьми. Бо якщо Спаситель, Чистий, Бездоганний, Непорочний, Праведний, Цілковита Чеснота, — не всім відкривав Себе, як свідчить про те Євангеліє (Сам бо Ісус не відкрив Себе їм — Йо. 2,24), то як можемо ми, грішні, схильні до гріхопадінь, що постійно губимося на шляху істини (то через природну немічність, то завдяки лютим і затятим супротивникам), — як можемо уникнути злослів'я, відкрившись стороннім людям, і не потрапити через це в пастку. Бо часто лихі люди намагаються звести наклеп на добрі справи; такі не попустять поставити нам у провину щонайменшу помилку.

2. Отже, виявляйте обережність у розмовах зі сторонніми. Бо через помилкові уявлення про життя пустельників вони вважають, що з ними говорять ті, хто змінив не спосіб життя, а переробив свою людську природу. Вони не свідомі того, що подвижники підвладні всім людським пристрастям, але силами душі перемагають усі земні бажання. Инші люди, отже, думають, що подвижники цілковито позбавилися тілесних пристрастей.

Саме тому, якщо подвижник лише трошки відхилиться від шляху істини, одразу всі в один голос, навіть його найпалкіші прихильники і шанувальники, перетворюються на суворих суддів і беззастережно відвертаються від тих, кого раніше нещиро возвеличували. Подібно до того, як у боротьбі: коли борець послизнеться, суперник відразу використовує його похибку, б'ючи й кидаючи його. Так і вони, коли побачать, що людина, яка обрала доброчесне життя, хоч трохи відступилася від чеснот, лають її й зводять на неї наклепи, неначе закидаючи стрілами, не помічаючи, що самі вони зранені незліченними стрілами пристрастей. А захисники благочестя, витримуючи напади цих пристрастей, бувають поранені лише трохи чи взагалі залишаються неушкоджені й протистоять навіть сильнішому супротивникові, аніж їхні обмовники. Оскільки вони оголосили війну лукавому, для нього важливо подолати їх, бо, зазнавши поразки, він дістане смертельний удар, впаде, цілком переможений доброчесністю.

А ті, що провадять звичайне життя, нехтують цією боротьбою. По-перше, тому що більшість із них витримують боротьбу лише до першої поразки, коли, зваблені насолодами і пристрастями, дозволяють супротивникові подолати себе. По-друге, через те, що, вирішивши чинити опір гріхові, легко потрапляють у полон насолод і розваг, відвертаються від боротьби і, ставши спиною до ворога, отримують серйозні ушкодження й носять численні знаки ганебної поразки.

3. Деякі, що наважилися боронитися від лукавого, спокушені насолодами життя, все одно не витримували такого змагання, полишаючи цю боротьбу на долю великого сонму подвижників. Бо один, прагнучи дотримуватися справедливости, мужньо бореться з життєвими негараздами, а инший поступається неправедним, чинячи так: І від того, хто хоче забрати твоє, назад не вимагай (Лк. 6, 30). Один, коли його вдарять, б'є у відповідь, і коли його скривдять, відплачує кривдою, вважаючи, що чинить справедливо; инший же мужньо терпить аж до того часу, поки не вдовольнить свого кривдника. Один прагне всіх тілесних радощів, инший же їх не потребує. Чи можна світську людину порівнювати з подвижником? Зваж і на те, якої помилки припускаються люди, що живуть звичним життям із його турботами, коли роздумують про життя подвижників. Коли подвижник після великого посту хоче підтримати тіло їжею, вони вимагають, щоб він, як істота безтілесна чи нематеріяльна, або зовсім не їв або ж споживав дуже мало.

4. Коли вони побачать, що подвижник не мертвить безжально свого тіла і хоча б якоюсь мірою потамовує голод і спрагу, обмовляють його і, зводячи наклепи, називають його ненажерою. А, окрім того, цю несправедливу й зневажливу думку щодо одного поширюють на всіх, незважаючи на те, що самі двічі, а деякі з них і тричі на день споживають без міри, вживаючи надмірну кількість м'яса й вина, наповнюючи шлунки на трапезах, наче зголоднілі пси.

А справжні подвижники обмежуються найбіднішою їжею, якої, навіть знесилені, споживають мало, до того ж — раз на день. Бо, вирішивши провадити життя згідно із правилом, харчуються помірно й розумно, у відповідний час: і тілові приносять користь, і сумління залишають чистим. Бо якщо ми маємо благодать, чому нас мають осуджувати ті, кому ми її подаємо? Невибаглива і проста їжа приносить нам таке саме задоволення, що їм його приносить найвишуканіший стіл із розкішними стравами. Коли хтось виявить себе благочестивим і розсудливим і побожно шануватиме наш спосіб життя, то такий може розділяти з нами трапезу, якщо за нього попросить хтось, хто виявив себе розсудливим.

Глава 7

Про те, що не слід виходити часто і без потреби.

1. Не слід навіть під приводом відвідин братів чи зустрічей з ними вирушати в гості й здійснювати зайві та недоречні подорожі. Диявол-бо, використовуючи будь-яку нагоду, прагне відібрати в нас спокій, зруйнувати наше праведне життя, спокусити насолодами й потьмарити наш розум. Треба ж, натомість, спокійно й у відвертих розмовах зі собою виявляти і виправляти гріхи душі. Бо ми добровільно полишили світ, прагнемо до добра, і це заслуговує на схвалення: отже, благочестя перебуває в нас в повноті своєї досконалости. Ми не маємо на меті виправляти инших, а лише досліджувати на самотині самого себе, бачити невпорядковані бажання й порухи душі і мужньо чинити їм опір, виправляючи за допомогою добрих намірів порушений душевний лад, бо впорядкована душа — ознака благочестя. А той, хто постійно залишає домівку заради мандрів і в подорожах втрачає внутрішню зосередженість та цілісність душі, помалу звикає спокійно ставитися до тілесних насолод і вже не спостерігає за собою, і не помічає зла в собі, а тому не прагне виправитися, але збурює пристрасті у своїй душі.

2. Отже, треба, зберігаючи душевний спокій, лишатися у своєму помешканні, щоб мати в житті певну сталість. Проте і в цьому потрібна помірність, і коли постає необхідність, треба вільно подорожувати, якщо сумління не повстає проти цього. Це можна здійснювати для того, щоб помірковано і свідомо запозичувати найкращі й найкорисніші приклади життєвого устрою братів, переймаючи зразки благочестя, що їх спостережемо в корисній подорожі. Бо часто подорож позбавляє нас душевної безтурботности і дає змогу спостерегти речі, які допоможуть з новими силами ревно вступити в боротьбу за благочестя.

Той же, хто перебуває весь час удома, хай надмірно не пишається цим. Бо не полишати домівки само по собі не є добром; вихід з дому може обернутися добром чи лихом залежно від того, наскільки міцний у людині потяг до добра чи, навпаки, хитання між добром і злом. Якщо ж хтось, хто утвердиться в духовному добрі й за допомогою постійних духовних вправ зможе опанувати свої пристрасті, приборкавши тілесні потяги і давши лад душі, задумає тривалішу подорож, щоб відвідати братів, щоб навчитися від них, — нехай такого спонукає до подорожі слово про те, що, поставивши світильник на підсвічник, усім треба подати світло доброго прикладу. Якщо тільки він буде прагнути словом і ділом подати приклад благочестя для супутників і буде спроможний подбати про себе, як сказав апостол, щоб, проповідуючи іншим, самому не стати негідним (1 Кор. 9, 27).

Глава 8

Про те, що нестійким у подвижництві не можна давати свободи слова, а, навпаки, щоб вони остерігалися сміливо й вільно говорити.

1. Треба, щоб нестійкі у вірі брати стереглися ходити один до одного й не турбували постійно монастирів недозволеними безупинними переходами, і не виправдовували бажань плоті духовною любов'ю, бо душі їхні нестійкі, перебувають у безладі, нічого ґрунтовного й розумного в собі не мають, а наповнені всім непотрібним і непутящим, сповнені сумнівів і нерозсудливости, хитрощів і лицемірства, хибних міркувань і підступних лестощів. Вони нестримані в розмові і в їжі, душа їхня постійно перебуває у стані неспокою і метушливости, їхній розум літає, як кажан, кружляючи безцільно, перебігаючи від одних думок до инших і через нестійкість вдається до нових, так само безглуздих і суперечливих. Вони багато рухаються, та анітрохи не просуваються вперед.

2. Вони подібні до тієї робочої худоби, яку використовують біля млина: вона, хоч багато ходить, завжди перебуває на тому ж місці, і спину її б'ють, а ту невелику місцину ніяк не перейде. Так само і ці люди, постійно кружляючи навколо тілесних утіх, не підіймаються до духовних вершин; вони, безперервно гнані, ходять по безконечному колу тілесних пожадливостей і насолод і від них до них же повертаються, не вивільняючись від зла через збочення своїх бажань. Такі люди приймають овечу подобу, щоб спокусити тих, які за ними спостерігають, а всередині приховують користолюбну, підступну і розбещену лисицю. Вони прагнуть схилити до подібного зла багатьох инших, які, відкинувши поради розуму, легко пристають до того, хто веде до зла чи добра, вважаючи добрим те, що хтось инший назве правильним чи правдоподібним. Саме таких вони намагаються втягти у своє провалля, думаючи, що, спокусивши инших, виправдаються, і вважаючи, що їхня провина зменшиться, коли хтось розділить з ними їхнє гріховне товариство. Отже, таких людей слід остерігатися, наскільки це можливо, щоб вони не завдали шкоди иншим, передавши душевну заразу, і щоб самі вони, звідусіль гнані, хоча б пізно, але повернулися до доброго, пройнялися соромом і намагалися напоумлювати і відвертати инших від зла. Адже цього навчав і Павло, кажучи про тих, які, замість того щоб працювати, чинять непристойне: Зауважте тому, і не спілкуйтесь з ним, щоб він був присоромлений (2 Сол. З, 14).

Глава 9

Про те, що аскет не повинен бажати ані духовного сану, ані верховенства над братами.

1. Безсумнівним є те, що подвижникові не слід домагатися для себе переваг над братами, бо це є диявольською недугою владолюбства й ознакою найбільшого диявольського лукавства. Той, хто через пожадання влади потрапив у гріх зарозумілости, і переможений цим бажанням — страждають однаково. Крім того, цей гріховний потяг перетворює своїх бранців на заздрісних, сварливих, безсоромних, лукавих, надміру принижених і робить з них обмовників, наклепників, підлабузників, хвальків, сповнених усіляких чвар. Бо така людина заздрить достойним і обмовляє їх, а часто навіть бажає їхньої смерти, щоб через брак здібних до справи певний сан перейшов до неї. Вона буде лестити тим, хто має владу призначити їй цей сан, і задля цього стане запобігати перед вищими, а з підлеглими, якщо сперечатимуться, буде поводитися зухвало. Вона сплітатиме лихі наміри і нагромаджуватиме численні підозри і невдоволення, втратить душевний спокій, і Бог миру, не знаходячи в ній місця для спочинку, полишить таку людину. Збагнувши, отже, шкоду владолюбства, уникаймо цього недостойного пожадання. Бо якщо Бог когось покликав до влади, то Він, Котрий чинить усе з добрими задумами, знає, як подати нам достойного, а ми розуміємо, що ніхто сам для себе не має домагатися сану чи навіть в душі нести зародки таких бажань. Владолюбство — це найважча недуга душі, яка віддаляє її від добра.

Глава 10

Про те, що прагнути до добрих справ треба не заради марнослав'я.

1. Як найбільшого зла слід уникати марнослав'я. Не тому, що воно відхиляє нас від задумів ще до того, як ми щось вчинили (це було б меншим злом), а тому, що позбавимо себе нагороди після праці. А це вже замах супроти нашого спасіння, якого важко розпізнати і який і під небесним склепінням ставить засідки супроти нас і силкується знищити чесноти, що пустили пагони аж до небес. Бо лукавий, коли спостереже, що благочестива людина наповнила корабель задумів усілякими чеснотами, тоді, здійнявши бурю, намагається перекинути і потопити судно. Адже, спокусивши розум людини, що прямує до Царства Небесного, поглянути вниз і запрагнути людської слави, раптово розпорошує багатство душі і, скинувши на землю устої благочестя, понижує добрі справи, що сягали небес. Він робить це для того, щоб від людей очікували плати за зроблене ті, кому слід дивитися лише на Бога і Йому віддати у розпорядження свої діла, і лише від Нього отримати по заслузі. Ми ж, коли зважуємося чинити добрі справи не перед Богом, а задля людської слави, отримуємо від людей незначну частку цієї слави і справедливо втрачаємо Божі винагороди, оскільки працювали не для Бога, а про людське око, щоб люди поцінували нашу працю. Через це втрачаємо вищу нагороду, отримуючи натомість невелику платню. І що ми можемо просити в Бога, якщо працювали не для Нього? На підтвердження того, що це справді так, послухай слова Святого Євангелія про тих, що чинять добро перед людьми: Істинно кажу вам: вони мають вже нагороду свою (Мт. 6, 2).

2. Отже, уникаймо марнослав'я, цього солодкого крадія духовного багатства, звабливого ворога наших душ, цієї прожерливої молі для чеснот, що з радістю має за здобич наші добрі справи, змастивши медом отруту свого обману, віддаючи людську душу на згубну чашу, щоб та сповнилася невситимого бажання слави. Адже солодкою є людська слава для недосвідчених. Це прагнення призводить до того, що ті, хто втрапив до її тенет, легко помиляються, роблять хибний вибір, тому що той, хто попускає марнослав'ю, втрачає здатність твердо мислити і вважає цінним те, що здатне викликати подив у першого-ліпшого. І якби погані чи нерозсудливі люди дивувалися зі злих вчинків, він би і їх чинив, лишень би отримати хоч би якусь похвалу, бо вважав би за добре те, що на власний розсуд таким вважатимуть його шанувальники. Таким чином, марнослав'я стає не тільки руйнівником добрих справ, а й призвідцем і проводирем лихих.

Тому слід зважати на істину і на Бога, Наставника істини, і йти туди, куди Він скерує. І якщо хтось хвалить цей шлях, не вважати їхню похвалу за щось варте уваги, дивлячись лише на похвалу згори, і радіти лише з добрих діл, даючи їм правильну оцінку. Якщо ж инші осуджують нас, не слід опускатися до них, а пожаліти їх, що не вміють правдиво судити і потерпають від небезпечного потьмарення розуму.

Глава 11

Про догідний час для розмов.

1. Отже, це основні чесноти, виявлені не завдяки особистому благочестю, а в міру наших можливостей. Чесноти ж, які є прикрасою для звичайного людського характеру, і, на мою думку, легко впадають у вічі, — це вміння вчасно і доречно щось сказати. Бо корисно своєчасно нагадувати про благочестя чи про існуючі нагальні потреби чи взагалі про те, що слухачам на користь у певний момент; инших же розмов слід уникати як зайвих і некорисних.

Глава 12

Про те, що подвижникові негоже вдаватися до жартів.

1. Слід утримуватися від усіляких жартів. Адже часто буває, що ті, хто зловживає жартами, збиваються зі шляху істини, коли душа розвеселяється сміхом та втрачає серйозність і зосередженість думки. Часто зло, простуючи цим шляхом, вдається до образ чи великого безглуздя, тому що неможливо поєднати між собою тверезість думки і розвагу дотепу. Якщо ж якось і слід зняти напругу і трохи розвеселитися, користуючись словами, нехай ваше слово буде наповнене духовною радістю і приправлене євангельською сіллю, щоб приносило зі собою пахощі внутрішнього розумного устрою і подвійно звеселило слухача, допомігши відпочити й подарувавши задоволення для душі.

Глава 13

Про лагідність і про те, з чого складається любов.

1. Треба, щоб подвижник якнайбільше був сповнений лагідности, а коли він долучився чи прагне долучитися до лагідности духа, то слід, щоб той, хто її виявляє, був подібний до гостинного господаря, що приймає гостя. Якщо ж і варто, щоб роздратування якось дієво вплинуло на бездіяльну людину, нехай воно буде обмірковане і помірне. Адже ножем користуються як убивці, так і лікарі. Але одні, сповнені гніву, беруть до рук ножа спересердя, роблять ним найбезглуздіше — убивають таку ж людину, як і самі. Инші ж, коли розумно підходять до використання цього знаряддя, приносять найбільшу користь, тому що рятують тих, хто опинився в небезпеці. Так само чинить і той, хто, зваживши все, висловлює роздратування, щоб допомогти людині, на яку розсердився, оскільки прагне виправляти її ледарство чи розбещеність. А той, над ким бере верх гнів, здатен до нерозсудливих вчинків.

Доречне роздратування можливе для тих, хто постійно вправляється в лагідності. Приклад цього подав нам Мойсей, людина, як засвідчено, найсумирніша; коли вимагали обставини, він розгнівався і дійшов до такого обурення, що стишив гнів тільки після Божої розправи над єдиновірцями, — і коли вони виготовили золотого тільця, і коли осквернилися через поклоніння Ваалу.

Так що можна, будучи лагідним духом, гарячкувати в слові, не втративши при цьому чесноти сумирности. А перебування в цілковитій незворушності чи невміння виявити своє роздратування свідчило б про слабкий характер, а не було б виявом лагідности.

Зазвичай слідом за лагідністю іде милосердя, бо лагідність — то мати милосердя. Проте суворість характеру нічим не послаблює істинно лагідних, а зміцнює добро, що є в них. Доброта — основа для лагідности, і все це, змішане і поєднане між собою, становить любов — найбільшу із чеснот.

Глава 14

Про розсудливість.

1. Слід, щоб розсудливість стала супутницею всіх наших вчинків, бо зроблене необдумано, яким би хорошим не видавалося, через невчасність і необміркованість перетворюється на зло. Коли ж розсудливість визначає час і міру добрих справ, то користь від них, подиву гідна, приходить і до тих, хто віддає, і до тих, хто приймає.

Глава 15

Про віру і надію.

1. Віра в Бога нехай стане керманичем усіх наших дій і поєднується з надією, щоб вірою ми підтримували душевні сили, а, сповнені надії, відважувалися на добрі справи, тому що добрі зачини людей не можуть звершитися без допомоги небес. Небесна благодать не може зійти на людину, котра не докладає зусиль, але для вдосконалення чеснот мають поєднатися людські старання і допомога, що завдяки вірі сходить з небес.

Глава 16

Про смирення.

1. У всьому, що вдалося нам вдало завершити, нехай душа вбачає причину успіху в Богові, а не приписує це собі, думаючи, що досягла цього завдяки власним зусиллям. Бо так нам велить смирення. А смирення — то скарбниця чеснот. Я виклав, так би мовити, основи науки про благочестя. Ти ж, черпаючи звідси, принеси нам щедрий плід і виконай слово мудрости, яке радить давати напучування мудрим, щоб удосконалювалися в мудрості.

Глава 17

Про те, як саме в душі зароджуються лихі задуми.

1. Коли ми раніше говорили про думки, то лишили поза увагою, якими шляхами негідні помисли примішуються до благочестивих думок, і тепер бачимо доцільність викласти свої міркування стосовно цього, щоб завершити розгляд цієї частини.

Отже, існує два шляхи, якими непристойні думки докучають праведним: перший, коли душа через власну необачність блукає, де не слід, і пристає на безглузді вигадки уяви, і другий — коли сатана підступно підсуває думку про недоречність роздумувань над справами, гідними хвали. Так, коли душа, полишивши силу і міць розуму, підкріплює недоречні спогади про випадкові речі, тоді недосвідчена й необережна думка, постійно повертаючись до згаданого й надовго зупиняючись на ньому, переходить від однієї хиби до иншої, і часто все це закінчується безглуздими і безсоромними роздумами. Тому слід найретельніше досліджувати думки, виправляти і скеровувати їх до того, що завжди на добро.

2. Також сатана, замисливши зле і з великим завзяттям посилаючи від себе думки, неначе запалені стріли, у спокійну й лагідну душу, несподівано може розпалити її і збурити давні невідступні спогади, які одного разу закралися в неї. Тоді з підвищеною увагою і пильністю слід ухилятися від цих підступних замислів (як робить це атлет і завдяки пильності і швидкості рухів ухиляється від супротивника), щоб припинити війну й уникнути стріл, звертаючись до молитви і прохань про небесну допомогу.

Цього нас навчає і святий Павло, який каже: А понад усе візьміть щит віри, яким зможете загасити всі вогненні сили лукавого (Еф. 6, 16). Отож, молитва захищає від негідних помислів, тому треба, щоб душа не припиняла молитися. І не вважай, що твоїми заслугами викорінені лихі посіви думок і уявлення, що їх насилає призвідець усілякого безглуздя. Нехай душа твоя збагне, що злі думки та образи викликані безсоромністю цього винахідника зла, і нехай ще старанніше молиться, просячи Бога розвіяти ці лихі привиддя свідомости, засміченої безглуздими думками, щоб порухи душі безборонно і невпинно наближалися до Бога, не збиваючись на манівці лихих пожадань. Якщо безсоромність лукавого загрожує чистоті наших думок, то не годиться припиняти боротьбу або боротися впівсили. Слід бути стійким, щоб Бог, побачивши нашу твердість, осяяв нас благодаттю Духа, яка покладе край лихим задумам, очистить наші думки, наповнить божественним світлом і подарує нашим душам незворушний спокій, щоб ми могли з радістю служити Богові.

Глава 18

До тих, що живуть у спільноті.

1. Отож, у попередніх Главах ми, як змогли, оповіли про аскета, що живе осібно й обрав життя самітника. У такий самий спосіб призвичаюючи душу до добра і скеровуючи плоть до того, що їй корисно, можемо розказати про життя досконалого любителя мудрости. Оскільки в переважній більшості ченці живуть у спільнотах, допомагаючи один одному спрямовувати думки до благочестя і через зіставлення своїх добрих справ спонукаючи один одного примножувати добро, ми вважали за справедливе і їм дати словесну розраду Треба, щоб спершу вони довідалися, до якого великого блага вони долучаються, і прийняли наше заохочення так, щоб виявити прагнення і старання, достойні чеснот добрих справ.

Отже, слід, щоб спочатку вони зверталися до добра згідно зі своєю природою, а вже потім — заохочені товариством і співбратами. Тому я вважаю життя у спільноті найдосконалішим способом життя, оскільки, живучи у спільноті, ченці відмовляються від власности, відкидають навіть у думках усякі чвари, суперництво і розбрат. У них усе спільне: душі, думки, тіла і те, чим насичують і лікують тіло; спільний Бог, спільна благочестива торгівля, спільне спасіння, спільна боротьба, спільні страждання, спільні майбутні нагороди. Кожен з них немов усі, і один — не самотній, а серед багатьох.

2. Що може зрівнятися з таким устроєм життя? Що є благословеннішим? Що може бути досконалішим за ці стосунки і єдність? Що приємнішим за єднання характерів і душ? Люди з різних родів і місцевостей, прямуючи до такої досконалосте, поєднуються у такий спосіб, що здається, ніби одна думка живе в багатьох тілах і багато тіл є інструментами однієї думки. Хворий завжди має розрадників у тілесній недузі; для того, хто страждає і занепадає духом, є багато готових зцілити і підтримати його. Вони одночасно і раби один одному, і господарі, які добровільно старанно служать один одному, без жодного примусу з боку оточення. Адже примус породжує у виконавців велику відразу, а вільне рішення породжує радість: любов підпорядковує вільних один одному, і завдяки добровільній згоді зберігається свобода.

Бог від початку бажав, щоб ми були вільні у своєму виборі, і для цього нас сотворив. Подвижники, прикриваючи гріх прабатька Адама, прагнуть первісного добра. Бо ні суперечок, ні розбрату, ні ворожнечі не було б між людьми, якби гріх не спотворив людської природи. Подвижники — справжні наслідувачі Спасителя і того тілесного життя, яке Він провадив. Бо як Він, зібравши коло учнів, мав усе з ними спільне і Себе Самого передав апостолам у спільність, так і подвижники, слухаючись Поводиря і наслідуючи гарний взірець, старанно відтворюють життя апостолів і Господа. Вони наслідують життя ангелів, бо, як і ангели, ретельно зберігають єдність: серед ангелів немає ні сварок, ні суперництва, ні суперечок, кожному належить те, що належить усім, і всі користуються спільним майном. Адже не тлінна матерія становить скарби ангелів, отже, і не потребує поділу, коли її розділяють між багатьма, а багатством ангелів є вічне і духовне.

3. Саме це спільне майно, служачи всім, робить усіх однаковою мірою багатими і дає їм певну і безсумнівну особисту власність. Бо споглядання вищого блага і справжнє оволодіння чеснотами є скарбом ангелів, на який слід дивитися кожному з них і брати, наче у власність, повне їх знання. Подвижники — справжні борці, які не привласнюють земного, а прагнуть небесного, однодушно всі разом і кожен для себе збирають нетлінне. А це — набуття чеснот, багатство справ, похвальна корисливість, жадібність добра, що увінчується, добровільна наполегливість. Усі отримують, і ніхто не скривджений, бо мир панує серед духовного багатства. Вони наперед досягають блага обіцяного Царства, виявляючи свій прекрасний устрій і єдність у досконалому наслідуванні небесного устрою і способу життя. Вони вповні досконалі і в бідності, бо не мають нічого власного, а лише все спільне.

Своїм життям вони істинно виявляють, джерелом яких великих благ стало для нас воплочення Спасителя, бо пошкоджену людську натуру, розрубану на тисячі шматків, як було і з ними, відновлюють у первісній цілості і повертають назад до самототожности і до Бога. Адже це було головним у земному житті Спасителя — наблизити людську природу до її внутрішньої основи і до Бога й, усунувши болісний розрив, відновити первісний зв'язок, вчинити, немов якийсь чудовий лікар, що за допомогою рятівних засобів скріплює тіло, розірване на частини.

4. Я виклав це, не шукаючи почестей, а задля того, щоб за допомогою слів показати переваги життя у спільноті (адже не вважаю свої слова настільки сильними, щоб вони спромоглися возвеличити велике, а, навпаки, вони швидше затемнюють його слабкістю розповіді) і щоб, наскільки мені під силу, передати весь блиск і велич Його слави. Бо з чим можу порівняти це благо? Як земний батько відображає Небесного Отця, так само багато дітей прагнуть завоювати прихильність наставника і, маючи спільні думки, тішать батька гарними справами. Вони не природі приписують причину однодушности, а началом і охоронцем єдности, надійнішим за природу, вважають Слово й укріплюються Святим Духом.

Який же земний образ може стати прообразом доброчесного життя подвижників? Жодна земна річ, тільки небесне. Отець Небесний безпристрасний; вищим від пристрастей є і цей, що бесідою і наукою усіх до себе приводить. Нетлінними є й діти Небесного Отця, бо праведність їх всиновила. Любов поєднує небесне, вона і їх одного з одним поєднала. Справді, перед силою такої єдности відступає і сам сатана, що безсилий супроти цих воїнів, які так легко і вправно ведуть бій, допомагаючи один одному з любов'ю, а, захищені Духом, ні на мить не дозволяють ворогові прорватися крізь їхню оборону.

Розважимо про однодушну боротьбу сімох братів Маккавеїв, і ти побачиш незламну згоду між ними. Про це і пророк Давид співав у псалмі: Оце як добре та як гарно — жити братам однокупно (Пс. 132, 1), добрим називаючи святість спільного життя, а гарним — задоволення від єдности й однодушности. Мені видається, що ті, хто є співучасником такого життя, прямують до найвищого благочестя.

Глава 19

Про те, що ченцеві слід бути непохитним у своєму рішенні провадити подвижницьке життя, а також про послух.

1. Отже, таким чином описали ми подвижницьке життя і його правила тим, хто має розум збагнути. Оскільки необхідно, щоб досвідченіші й мудріші брати пояснювали правила устрою кожному, то зупинімося саме на цьому. Передусім треба, щоб той, хто вирішив прийняти для себе такий спосіб життя, був стійкий у своєму намірі і рішенні, щоб ніщо гріховне не могло його похитнути, щоб він довів, виявляючи душевну твердість, мученицьку стійкість аж до смерти, дотримуючись Божих заповідей і напоумлень наставника. Це є основою подвижницького устрою життя. Адже як Бог, Отець усього і Сущий, обираючи когось для покликання, вимагає від Своїх слуг досконалого послуху, так і духовний отець людей, узгоджуючи свої накази з Божими законами, вимагає беззаперечного послуху.

Той, хто навчається якогось ремесла, корисного для теперішнього життя, в усьому слухається майстра, не сперечається з ним, ні на мить від нього не віддаляється, а весь час перебуває на очах у вчителя, і їсть, і п'є, і живе з того, що призначає йому майстер. Тим більше ті, хто хоче пізнати благочестя і праведність, раз переконавшись, що зможуть отримати від наставника настільки важливе знання, виявлятимуть йому покору й послух і ні слова з цього наказу не піддаватимуть сумніву, а найретельніше виконуватимуть наказане. Якщо ж ви не розумієте чогось із того, що провадить до спасіння, слід благопристойно і з належною повагою запитати в наставника і навчитися в нього.

Підходьте до цього з усякою старанністю, щоб через повстання пристрастей не постраждала велич душі. Бо як може вільно дивитися на споріднене духовне світло душа, прикута до землі тілесними пожаданнями? Тому передусім належить вправлятися в стриманості, яка є надійним охоронцем розсудливости і не дозволяє розуму-поводиреві відхилятися в той чи инший бік. Подібно до того, як вода, обмежена каналами, силою тиску піднімається вгору, не маючи можливости розіллятися, так і людський розум, стиснутий з усіх боків стриманістю, ніби каналом, і не маючи змоги розтікатися думками, звертається згідно з природою руху до вищого. Бо не може перебувати в стані спокою те, що отримало від Творця вічнорухому природу, а відчувши перешкоди на шляху суєтности, просто не може не рухатися прямо до праведносте.

Ми вважаємо, що стриманість виявляється не тільки в утриманні від їжі (оскільки це практикувало і багато грецьких філософів), а найперше в тому, чи чисте твоє око. Бо яка користь, якщо ти утримуєшся від їжі, а очима поїдаєш розпусту і чиниш перелюб? Чи якщо добровільно слухаєш пусті диявольські слова? Немає ніякої користе в тому, щоб, утримуючись від їжі, не утримуватися від гордощів, марнослав'я і пожадань. Тож яка користь утримуватися від їжі і не утримуватися від гріховних і суєтних думок? Про це і апостол сказав: Та боюсь я, щоб не попсувалися ваші думки (2 Кор. 11, 3). Отже, утримуймося від усілякої скверни, щоб не торкнувся нас докір Спасителя, в якому Він говорить про тих, які, відціджуючи комара, проковтнули верблюда.

Глава 20

Про те, що слід уникати розмов зі світськими родичами і турбот про їхні справи.

1. Також не слід обтяжувати себе думками про друзів і родичів, подібно до того, як мертві не переймаються живими. Адже той, хто щиро ступив на шлях боротьби за благочестя і належно розпрощався з усім світським, розіп'явши себе для світу, вмер для нього і для всього, що в ньому існує: для батьків, для братів, для усіх близьких і далеких родичів. Якщо ж батьки також змінюють своє життя і приєднуються в подвижництві до своїх синів, тоді вони справді стають ріднею, проте займають уже місце не батьків, а братів. Бо справжній батько — Отець усього існуючого, а вже після Нього — той, хто провадить до духовного життя.

Якщо ж рідні дотримуються попереднього життя, то вони є частиною світу, від якого ми відмежувалися, і не личить нам, що зреклися плотського в собі, ні в чому зближатися з ними. Той же, хто має сильну прив'язаність до кревних і постійно шукає спілкування з ними, завдяки частим розмовам з ними впускає у свою душу їхні думки. Тоді, знову наповнивши помисли земними турботами, відвертається від доброго почину, віддаляється від духовних роздумів, повертається душею до давнішньої блювотини, і підступний ворог вражає його, користуючись покликом тілесної споріднености, яка затьмарює духовний лад.

2. Отже, молімося за найкраще для рідних — за праведність і благочестя, за те, що цінне для нас. Бо нам належить молитися і личить, щоб завдяки нашим молитвам і вони отримали благодать. А самі звільняймо думки від опіки й турбот про них. Бо коли диявол бачить, що ми, полишивши всяку суєтну думку, добре озброєними змагаємося за небесне, то намагається звести нас на манівці, підкидаючи нам думки про рідних і турботи про їхні справи. Таким чином він намагається змінити наші думки на суєтні: який достаток у домашніх, чи добре вони забезпечені, які прибутки мають вони і як зростає їхнє багатство, яких збитків вони зазнали через життєві обставини, чи не зменшуються їхні статки. Сатана робить так, щоб ми співраділи їхнім прибуткам і сумували через їхні невдачі, ненавиділи їхніх ворогів (і це ми, кому наказано не мати ворогів!) і тішилися друзями, які часто бувають не гідні духовного свояцтва, раділи з їхніх сумнівних і недостойних прибутків. У такий спосіб він навіює нам усілякі нечисті думки про земні справи, щоб, піддавшись їм, ми полишили духовні роздуми і знову прийняли у свій просвітлений розум суєтні земні думки.

Таким чином диявол руйнує подвижника зсередини і добивається того, що чернець перетворюється на статую, байдужу до чеснот. Часто через нав'язану прихильність до рідних подвижник, дбаючи про потреби родичів, наважується на святотатство, бо відкладає ті дари, що їх призначено для святих, відданих Богові людей. Отож він, відібравши щось від співбратів, відважується навіть на святотатство.

3. Збагнувши руйнівну шкоду, якої завдає спілкування з родичами, будемо уникати цих клопотів, вбачаючи в них диявольську пастку. Бо й сам Господь заборонив таке поводження і такі звичаї: одному з учнів не дозволив навіть поспілкуватися з домашніми; иншому — поховати тіло померлого батька; тому, який хотів порадитися з родиною, Він сказав: Ніхто з тих, хто поклав руку свою на плуга та назад озирається, не потрапить до Царства Божого (Лк. 9,62), а тому, хто просив дати йому час, щоб поховати батька, відповів: Іди за Мною (Лк. 9,59) та: Залиши мертвим ховати своїх мерців (Лк. 9, 60). Жоден не попросив нічого поганого, лише про справедливі речі, та Спаситель не дозволив озиратися на земне тим, хто став частиною Царства Небесного, щоб думки їх, що вгору злинули, не повернулися до земного й не вчинили низького і тілесного.

Не личить дбати про земне тим, кого покликали Небеса, бо вивищилися вони над земним. Мені можуть заперечити, кажучи: Але ж закон велить піклуватися про близьких, сказано ж: І близькими роду твого не погордуй (Іс. 58, 7); про це ж говорить і апостол: А коли хтось про своїх, а найбільше ж про домашніх, не дбає, той зрікся віри і є гіршим від невірного (1 Тим. 5, 8). Відповім їм коротко: це апостол говорив про мирських людей, які мають земні багатства і спроможні допомогти рідним у скруті. Так само й закон наказує, що є обов'язковим для живих, а не мертвих; останні ж звільнені від усього.

4. Ти є мертвий і розп'ятий для всього світу, бо, відмовившись від земного багатства, полюбив безкорисливість, а, присвятивши себе Богові, став Божою окрасою. Будучи мертвим, ти вільний від будь-яких турбот про рідних, а не маючи майна, нічим не можеш їх наділити. Оскільки ти тіло своє пожертвував Богові, то не маєш більше влади над ним, як над принесеною жертвою. Тож не дозволено тобі дбати про людей, а лише співіснувати з подібними тобі, які й самі пожертвували все Богові. Тепер маєш зрозуміти, що не мають до тебе жодного стосунку вищезгадані слова зі Святого Письма. То чи не згрішиш ти, коли турбуватимешся про рідних, порушуючи свою подвижницьку обітницю?

Глава 21

Про те, що не слід відділятися від духовного братства.

1. Брате, раз і назавжди усвідом, що, долучившися до духовного братства, ти маєш назавжди залишатися в єдності і не розлучатися зі своїми братами. Бо коли за світськими законами люди єднаються в союзі, що його неможливо розірвати, а на відступників чекає кара, то чи не міцнішим за земні зв'язки має бути духовне братство, де брати, поєднані в духовному співжитті неперервним і вічним зв'язком, утворюють єдність. Хто ж відступиться від такого братства, зазнає найтяжчих небесних кар. Якщо жінка, що зійшлася з чоловіком і мала з ним тілесний зв'язок, зрадивши його, буде викрита, то на таку чекає смерть, а наскільки ж тяжчий гріх вчинив відступник, який, вступивши до духовної спільноти за посередництвом та свідченням Духа, полишає її.

2. Отже, як частини тіла, між якими природа встановила міцний зв'язок, не можуть від'єднатися одна від одної, бо, від'єднані, стануть мертвими, так само й подвижник, прийнятий до братства, з яким він з'єднаний у єдності Духа, що сильніша за природні зв'язки, не може віддалитися від тих, з ким став одним цілим. А вчинивши так, стає мертвий душею, позбавляється благодаті Духа як клятвопорушник.

Якщо ж хтось спробує робити закиди щодо неправедности деяких братів, усіх же він звинуватити не може, бо не задля того утворюють спільноту, щоб разом чинити погане. Отже, якщо він нарікатиме, що хтось із братів чинить лихе і про добре забув, не турбується про порядність, не дбає про характерну для подвижників поведінку, — мовляв, таких треба уникати, то нехай не думає, що вигадав собі гарне виправдання. Ні Петро, ні Андрій, ані Йоан через підступність Юди не відцуралися решти апостолів, та й инші апостоли не скористалися таким приводом, щоб відступитися. Нікому з них порочність Юди не скрутила руки для служіння Христові, вони залишилися вірними наказам Господнім і, незважаючи на відступництво Юди, дбали про власне благочестя. Той же, хто каже: порочність братів змушує мене залишити духовну спільноту, — відшукав погане виправдання власній непевності, тому що сам він — кам'яниста земля, що не здатна проростити зерно істини. Така людина нестійка в думках, і незначна спокуса або нестримувані пристрасті здатні зруйнувати її доброчесне життя, і паросток вчення, щойно почавши проростати, спалюється вогнем пристрастей. Вона наперед вигадує для себе безглузді й недоречні відмовки, щоб було чим виправдатися на суді Христовому, чим себе легко вводить в оману. Адже найлегше обдурити самого себе, оскільки кожен для себе є поблажливим суддею, сам вирішуючи, що є корисним.

3. Нехай він буде засуджений судом істини, бо подав багатьом привід спокуситися, а, показавши поганий приклад, який завжди заохочує скоювати такі ж негідні вчинки, уподібнився до того, про кого говорить Євангеліє: Краще було б йому, щоб повісили йому на шию велике млинове жорно і вкинули його в море (Мт. 18,6). Бо душа, ледь скоївши відступництво, наповнюється усілякими пороками: нестриманістю, пожадливістю, ненаситністю, брехливістю і всілякими лихими звичками — та, врешті-решт, занурившись у зло, падає в безодню пороку. Нехай той, хто став призвідцем, лишень збагне, загибелі скількох душ він став винуватцем, що неспроможний відповідати й за власну душу. Чом би, замість того щоб чинити зле, не наслідувати краще великого Петра, не подати иншим прикладу твердої віри та стійкости в доброму, щоб сяйво його успіхів вивело грішних із темряви лукавства, де вони оселилися, і щоб стали вони на шлях виправлення.

Згадаємо праведного Ноя, який, хоч і мав підстави, не сказав Богові: "Хочу піти зі світу, бо там всі лукаві", — а натомість мужньо терпів посеред безодні лукавства, шляхетно зберігаючи непохитну віру в Бога. Він не бунтував проти Бога, а мужністю й витривалістю врятував корабель побожности від хвиль безбожництва. Лот, живучи в Содомі серед страшної безбожности, беззаконня, безчинств, зберіг душу незаплямованою, не дозволивши зловмисникам звести його. Потрапивши до тих, що знущалися з чужинців, з великим нахабством і розпусністю порушували всі існуючі закони природи, він оберіг святість від блюзнірства та инших, скільки можна було, навертав до добра більше справами, аніж словами. А ти, замишляючи відступництво, киваєш на порочність братів, чи то дійсну, чи то вигадану, чиниш хулу на Святого Духа, бажаючи виправдати власну порочність, та зводиш наклепи на братів.

4. Тож, браття, нехай навчать вас ці приклади любої вам гармонії Духа, яку сам вибрав з пелен небесного народження. Адже, якщо один із пальців руки зазнає ушкодження, то инший, боячись, що і його відсічуть, зробить усе, щоб уникнути болю, а потім стане тільки міцнішим, заміняючи тілу потребу у втраченому пальці й допомагаючи руці, що втратила природну форму. Так і подвижник, що вчинив відступництво, завдає своїм вчинком великої шкоди і болю незміцнілим ще братам, а сам стає неначе мрець.

Тепер розглянемо, яким чином має поводитися наставник, котрий не хоче подати своєму вихованцеві поганий приклад. Хто такий батько? Хто такий наставник? І той, і инший виховує дитину. Один синові, а другий учневі намагаються бажати і радити якнайкраще. Природно для батьків прагнути, щоб їхні діти стали найкращими, найрозумнішими, найскромнішими і найвихованішими, щоб і діти мали добру славу, і батьки мали шану, бо успіхи дітей свідчать і про найкращі риси батьків. А вихователі фізичних дисциплін прагнуть виховати підопічних найсильнішими і найспритнішими, щоб завдяки силі й досвіду вони набули майстерности й отримали численні перемоги над супротивниками, а перемога в чесній боротьбі принесла наставникові шану. Усім наставникам природно бажати, щоб кожен з учнів якнайкраще засвоїв науку. Тому, якщо для батьків це природно, то як може наставник святого життя не прагнути, щоб його вихованець став досконалішим у мудрості і доброчинності на духовній стезі, бо добре усвідомлює, що учень уславить його серед людей? А наставник завдяки цьому отримає від Христа світлі вінці за те, що служителів Його, а краще буде сказати, — братів (тому що Христос їх так називав), своєю турботою зробив гідними єднання з Ним.

5. Подивимося на це з иншого боку. Якщо наставництво погіршить учня, то наставник буде осоромлений під час суду, — і не лише посоромлений, а й покараний. А тому, чи можливо таке, щоб наставник не бажав, аби вихованець став скромним і доброчинним? Та й взагалі з усіх оглядів порочність учня шкодить наставникові. Оскільки обидва мешкають спільно, то не дивно, що свої досягнення учень передусім продемонструє вчителеві, подібно до того, як гадюки першим кусають благодійника, що їх відігрів. Також цілком природно, що наставник хоча б заради власної користи має докласти всіх зусиль, щоб його вихованець удосконалювався в моральних чеснотах. Якби він навчав зла і підступности, то прагнув би зробити своїх вихованців досконалими в цих мистецтвах. Якщо ж він наставник у чеснотах і справедливості, то прагнутиме, на мою думку, щоб вихованець увінчав його працю досконалістю в цих речах.

Бо той, що бажає відділитися від духовного братства, не має на це жодного виправданя. Отже, причиною такого наміру, як ми виявили, є невміння опанувати свої пристрасті, лінощі, хибні та непевні міркування. Ще пророк Давид сказав: Блаженний той, хто пильнує справедливість (Пс. 106, 3), — той, хто пильнує, а не руйнує. Ці люди не схожі на нерозумних, що фундамент своєї духовної будівлі заклали на піску хибних думок. Цю будівлю неважко буде зруйнувати навіть невеличкому дощу спокуси та нестрімкому потокові пороків.

Глава 22

Докладніше про послух.

1. Сподіваюся, що довів, наскільки вистачило моїх сил, що людина, яка одного разу долучилася до братства, не має розривати з ним зв'язку. Тепер поговорімо про послух: хоча ми раніше вже торкалися цієї теми, розглянемо її докладніше. Подивимося, наскільки, згідно з нашим суворим вченням, має коритися подвижник настоятелеві. Міру ж послуху спробуємо визначити за Святим Письмом. Апостол Павло у Посланні до Римлян, де він говорить про податки і мито, велить коритися усім можновладцям, тобто коритися мирський владі, а не духовній, і пояснює, що той, хто чинить хоч найнезначніший спротив владі, чинить спротив Богові. Якщо закон Божий вимагає від віруючих такої покори володарям цього світу, що отримали начальство за людськими законами і жили в безбожності, то яку покору має виявляти подвижник своєму наставникові, якого призначив Бог і який отримав владу за Божими законами? Чи не чинить відвертий спротив Божому велінню той, хто чинить спротив наставникові, якому й апостол Павло велить коритися. Він каже: Слухайтесь ваших наставників і коріться, вони бо пильнують ваші душі, за які мають дати звіт; вони це робили з радістю, а не сумуючи, бо ви з того користи не матимете (Євр. 13,17). Оскільки часткова покора не приносить користи, то треба прагнути до повного упокорення, яке й принесе хосен. Я ж вважаю, що коли апостол казав про відсутність користи, то мав на увазі, що відсутність покори завдає великої шкоди душі, вимагає розкаяння і потребує виправдання.

2. Найбільше треба наслідувати послух святих, який вони виявляли Богові, якщо ми хочемо мати перед собою чудовий взірець, наслідування якого допоможе нам вдосконалити власну покірність.

Проте нехай не спаде нікому на думку, що я подаю надвисокі приклади для наслідування тільки задля того, щоб люди корилися наставникам, а забуваю про належну людині покірність і наважуюся порівнювати послух, належний людям, із послухом, який ми зобов'язані виявляти Богові. Але я лише наслідую божественне Святе Письмо. Господь у Євангеліях, наставляючи коритися рабам Його, каже: Хто вас приймає, той Мене приймає (Мт. 10, 40), і в иншому місці: Хто слухає вас, Мене слухає, а хто гордує вами, Мною гордує (Лк. 10, 16). А те, що сказане апостолам, Він узаконив стосовно всіх наставників, які наслідують їх, і це знаходить підтвердження у численних безсумнівних свідченнях божественного Святого Письма. Саме тому я навів приклад, керуючись божественними настановами, сказавши, що за зразок покірливости настоятелям маємо брати покірливість Богу.

Яким же чином святі виявляли послух Господу? Поглянь на Авраама, що йому було наказано залишити домівку, батьківщину, майно, маєтки, родичів, друзів, а натомість шукати невідомих земель, зазнати блукань, бідности, страху, небезпек та всіляких труднощів, що супроводжують подорожніх. Як же він поводиться? Він безжурно кориться, полишає затишну домівку і спокій, а натомість обирає бідування і блукання чужою стороною.

3. Чи ж тепер не усвідомлюєш, що він є прикладом незламного подвижництва людини, яка жертвує задля Бога мирським добробутом? Подивімося ж, що було далі. Коли дістався він у Палестині до місця, вказаного йому Богом для поселення, то змушений був помандрувати й далі, і приходить до Єгипту, оскільки Палестину спустошив голод. А там, навіть втративши дружину, не виявив себе малодушним, не нарікав на Божу волю ні цього разу, отримавши таку винагороду за свою покірливість, ні иншого разу — від царя герарського, а покірливо переносить навіть цю, найтяжчу з усіх образ. Бо, вирішивши одного разу бути слухняним Богові, він не зважає на те, чи піклується про нього Бог, а на те, як би йому самому бути бездоганним у своєму послусі Богові. Саме за це врешті-решт Авраам отримує сина Ісаака як винагороду і дар за довгочасні молитву і віру. І от коли Ісаак був у розквіті сил і був єдиною надією батьків на спадкоємство та продовження роду, саме в цей момент Авраам отримує від Бога повеління відвести сина на високу гору і принести його в жертву дарувальникові. Однак, отримавши страшний наказ та вимогу жорстокого служіння, які не лише виконати, а й просто почути понад людські сили, батько із незбагненною покорою приймає його, не втративши розуму, не занепавши духом, але з надлюдським спокоєм, безстрашно, так, неначе збирається принести в жертву ягня, підкоряється Божим велінням. Взявши сина, іде виконувати Божу волю, ні на хвилину не заглиблюючись в сумніви щодо справедливости веління, думаючи лише про належне виконання обов'язку. Саме так здобув він світлий вінець — для цілого людства на всі віки став він стовпом віри й покірливости.

Можна пригадати не один приклад із життя святих давніх часів, які явили покірливість, щоб виховати в подвижників беззастережну покірливість. Але будемо лаконічні і, відіславши тих, хто бажає навчитися, шукати ці приклади у Святому Письмі, звернемося до прикладу учнів Спасителя і, роздумуючи над їхнім життям, поведемо мову про їхній послух і покору.

На початку свого служіння учні Христа очікували, що Господь от-от стане царем, а отже, і вони, не зазнавши жодних страждань, ані небезпек, ані кривд, будуть царювати разом з Ним, розділивши з Учителем царську славу, служіння й почесті. Саме тому Петро дорікає Ісусові, коли Той говорить про Свої страждання, бо сказано: Відвівши його убік, Петро став Йому докоряти і казати: Змилуйся над собою, Господи, такого нехай з Тобою не станеться (Мт. 16, 22). Ці його слова свідчать про те, що не сподівався він нічого поганого. Так само й сини Заведеєві, які привели матір просити за них Господа, щоб вони були вшановані, посівши місце біля Нього: один по праву руку, а другий — по ліву. Однак якби не думали, що Він незабаром стане царем, якби не задумувалися про небесне царювання Спасителя, Який сидітиме по ліву руку від Отця, не наважилися б просити про це.

4. Що ж відповідає Ісус на їхні сподівання? Оце посилаю Я вас, як овець між вовків (Мт. 10,16). Вони ж, почувши відповідь, що настільки не відповідала їхнім сподіванням, не сказали: ми прийшли з иншими надіями, а Ти пропонуєш нам протилежне? Ми очікували спокою, а Ти наражаєш нас на небезпеку? Ми сподівалися на шану, а ти пропонуєш наругу? Ми чекали царювання, а Ти велиш нам бути втікачами і рабами всіх? Не сказали вони нічого подібного, хоча потім почули ще важчі речі, наприклад: Тоді видадуть вас на муки й уб'ють вас; вас будуть ненавидіти усі народи через Ім'я Моє (Мт. 24,9), а також: І до правителів і царів поведуть вас через Мене, на свідчення їм і поганам (Мт. 10, 18).

Але, вислухавши обітниці иншої долі, ніж та, на яку вони сподівалися, схилилися перед волею Божою, взяли на себе ярмо й охоче пішли назустріч небезпеці, судам, ганьбі, каменуванню, побиттю берлом, зневагам, пішли на смертну муку, назустріч усім смертям. І з великою готовністю терпіли все це, і раділи, і святкували, розділяючи Христові страждання. Бо сказано: Радіючи, що удостоїлися прийняти зневагу за ім'я Господа (Ді. 5,41). Треба, щоб подвижник Божий виказував таку ж покірливість до наставника, як учні до Христа, бо Христос обрав учнів, про що ми вже говорили вище, щоб вони наслідували саме такий спосіб життя. Наставник — це людина, яка представляє особу Спасителя, що стала посередником між Богом і людьми, яка чинить святу справу, сприяючи перед Богом спасінню покірних Йому.

5. Цього навчаємося у Христа, Який поставив Петра після Себе пастирем Своєї Церкви. Сказано ж: Петре, чи любиш ти Мене більше, ніж оці? Паси вівці Мої (Йо. 21, 15). Таку ж владу дає Він і всім пастирям та учителям. Підтверджує це дане учням Його право зв'язувати і розв'язувати. Тож як вівці, що слухаються пастиря і повертають туди, куди він їх веде, так і подвижники Божі мають коритися наставникам, не роздумуючи над їхніми веліннями, коли вони чисті від гріха, а виконувати повеління старанно й охоче.

Як столяр чи будівничий, що на свій розсуд користується кожним знаряддям, і знаряддя не відмовляється виконати ту потребу, задля якої майстер взяв його до рук, але піддається руці, що орудує ним, — так само й подвижник покликаний, наче знаряддя майстра, сприяти зведенню духовної будівлі. Він має коритися в усьому, в чому наставник вбачатиме користь від його служіння, аби не перешкодити здійсненню духовної справи, а долучити до неї свої зусилля. Як знаряддя само для себе не обирає, що йому робити задля сприяння справі, так і подвижникові слід не самому обирати для себе роботу, а поступатися самоврядуванням на користь досвідчености майстра.

Розумний настоятель вміє точно розпізнавати звичаї, пристрасті та душевні нахили кожного, а також узгоджувати з цим свої розпорядження. Тому слід не чинити спротиву його наказам, а бути переконаним у тому, що найважче лікувати самого себе, бо людям властиве самолюбство, і що, керуючись поблажливістю до себе, не можна прийняти правильного рішення. Набагато краще спроможний пізнати й вилікувати нас инший, тому що самолюбство не перешкоджає йому у правильному пізнанні. Коли ж у спільноті подвижників встановиться злагода, то певнішим буде і мир між братами, а спасіння буде здобуто спільною любов'ю та єдністю в думках.

Глава 23

Про те, що подвижник навіть і просту роботу має виконувати надзвичайно старанно.

1. Навіть найпростіші з робіт подвижник має виконувати з великою старанністю та охотою, розуміючи, що все, що робиться заради Бога, не може бути малим, а завжди є великим, духовним, вартим небес, і очікують нас за це небесні нагороди. А тому не треба цуратися навіть догляду за свійськими тваринами, що носять на собі вантажі для загальних потреб. Не слід противитися такій праці, пригадуючи, з якою охотою апостоли корилися Господу, Який звелів їм привести лоша, і розуміти, що ті, заради яких ми турбуємося про під'яремну худобу, є братами Спасителеві. Тож усе, що зробили ми для них із доброзичливістю і старанністю, — зробили Самому Господеві, Який сказав: Що тільки ви вчинили одному з найменших Моїх братів, — то те й Мені вчинили (Мт. 25,40). Якщо ж Він приймає як зроблене для Нього навіть те, що зроблене для менших, то тим більше прийме за своє те, що зроблене для обраних, якщо тільки робітник не вбачатиме у своєму служінні наруги над собою, а свідомо себе у всьому зміцнить, щоб і йому була користь з того і тим, хто разом з ним. Коли ж треба виконати якусь незначну працю, то слід пам'ятати, що Спаситель теж служив учням і не гордував виконувати прості справи. Бо для людини важливо наслідувати Бога і через цю незначну роботу підноситися на висоту цього наслідування. Та, зрештою, хто назве низьким те, чого Сам Господь не цурався?

Глава 24

Про те, що подвижникові не слід домагатися шани та почестей.

1. Подвижникові в жодному разі не слід домагатися шани. Бо якщо за свої труди і заслуги він шукає винагороди на землі, то нещасний він, бо заради тимчасової винагороди втратить вічну. А якщо ж він збирається працювати тут, а вінці отримати на небі, то має не лише сам не домагатися шани, а й уникати та відмовлятися від тої, якою його величають, аби тутешня шана не зменшила тамтешньої слави. Бо теперішнє життя — це труди та вчинки, а майбутнє — то вінці та нагороди. Так і великий Павло наприкінці свого земного життя, на порозі життя вічного каже: Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені не зараз, а того дня Господь, справедливий суддя (2 Тим. 4,7-8). А ще Спаситель каже: У світі страждатимете (Йо. 16, 33). І знову той самий апостол каже: Через багато страждань маємо увійти в Царство Небесне (Ді. 14, 22).

А тому, якщо хочеш царювати в майбутньому, то не шукай тут собі спокою, шани, а знай, що якщо тепер потерпиш за Слово, а значить, і за істину, то будеш царювати в майбутньому, бо така винагорода призначена за тутешні страждання, яких зазнають заради істини. Якщо ж не зазнаєш страждань, то й не сподівайся тамтешніх вінців, як той, хто не вдався тут до зусиль і трудів, щоб отримати вінці.

2. Отож, подвижнику, не прагни вшанування і вивищення над иншими. Бо кожний, хто підноситься, буде принижений, а кожний, хто впокорює себе, буде піднесений (Лк. 14,11). Якщо ж подвижник буде підноситися, то має жорстокого і сильного приборкувача, який може запровадити до пекла. Якщо ж буде виявляти покору, то славно й велично буде піднесений, бо Бог власною силою підносить і впокоряє. Тож, подвижнику, очікуй Того, Хто підносить, і в жодному разі не спокушуйся цьогосвітніми марнотами. Бо ти послідовник і діяч Христа, який погодився провести цілий день у боротьбі та витерпіти спеку цілого дня. Чому ж ти, не вичерпавши міри дня, шукаєш спокою? Дочекайся вечора тутешнього життя, тоді Господар дому і винагородить тебе. Коли ж настав вечір, власник виноградника наказав своєму управителю: Поклич робітників і віддай їм платню (Мт. 20, 8), а не опівдні і не на початку найму. А тому чекай кінця життя й тоді достойно отримаєш винагороду, а тепер займи останнє місце, щоб у майбутньому отримати перше.

Глава 25

Про стриманість і простоту в харчах.

1. Подвижник у жодному разі не має домагатися різноманітности харчів, навіть під виглядом утримання, зміни пропонованого харчування. Це порушує загальний порядок і є приводом для спокус, як про це сказано: горе тому, хто серед подвижників подає приводи для сум'яття (Мт. 23,13-16). Навпаки, навіть якби пропонували солону рибу, яку святі отці визнали за належне додавати в невеликій кількості до харчів замість будь-якої иншої приправи, домішуючи її до решти страв з води або зелені, подвижник не має, вдаючи марнославну довільну набожність, відмовлятися від цього, кажучи, що це м'ясо, і прагнути харчів дорожчих і поживніших. Нехай же споживає вдячно хліб, змочуючи його у відварі з невеликої кількости солоної риби, не приділяючи цьому особливої уваги. Бо цей невеликий шматок солоної риби, покладений у таку кількість води, або ж відвар із насіння, не є вишуканою стравою, а справді є тяжким подвижницьким утриманням. Отже, подвижникові не слід звертати уваги на подібні речі, бо ж ми утримуємося не за юдейським звичаями, а уникаємо розкішних наїдків.

Глава 26

Про те, що тому, хто прагне досконалости, виходи з монастиря ніяк не зашкодять.

1. Якщо подвижник скаже, що для нього шкідливі виходи та подорожі задля спільних потреб, і, посилаючись на це, відмовиться виходити, то він не усвідомив, що мусить підкорятися. Такий не знає, що доброчесність ніколи не вдосконалюється через лінощі. Нехай він краще погляне на приклади святих, на те, як вони вдосконалювали свою покірливість, ніколи не суперечачи й не відмовляючись від жодного, навіть складного для виконання доручення, і так нехай навчиться послуху. А якщо ж хтось і справді може зазнати шкоди від цього, то нехай просить спільноту помолитися за нього Богу і сам із твердою надією просить Бога, щоб у всіх духовних прагненнях і тілесних служіннях добрим ділам стати Йому корисним. Бо справді, Той, Хто схвалює старанність шукачів доброго, дасть йому силу. Він-бо закликав просити, коли казав: Просіть, — і буде дано вам, шукайте, — і віднайдете, стукайте, — і відчинять вам. Кожен, хто просить, — отримує, і хто шукає, — віднаходить, а хто стукає, — відчинять йому (Мт. 7,7-8), а також: Коли ж кому з вас бракує мудрости, хай просить у Бога, Який дає всім щиро і не докоряє; тож буде йому дано. Та нехай просить з вірою, без жодного сумніву (Як. 1, 5-6).

І в усіх справах всуціль, у яких розум буде радити найменший непослух чи сатана буде ставити підніжки, послаблюючи й підрізуючи крила ревної душі, звертаймося по допомогу до Бога і благаймо Його. Просімо дати нам змогу безперешкодно чинити добро, пронизати наші тіла страхом Божим, стати зосередженими й зібраними в думках, ніколи не спокушатися тілесними звабами і насолодами. Бо через розсіяність думок світські бажання, прорісши в душі, призводять до різних перекручень і збочень і врешті-решт роблять нас боязкими до добрих справ.

2. Нехай ніхто з нас не відмовляється служити своєю працею спільним та необхідним тілесним потребам, а благає Бога дати йому змогу допомагати иншим. Якщо ж усі за прикладом першого уникали б робіт, то хто б тоді виконав необхідну працю?

На цьому варто зупинитися докладніше і вдатися до порівнянь. Отож, воїн, що не так давно був прикликаний на військову службу в якийсь загін, не буде намагатися змінити порядок на свій лад, а має сам пристосуватися до звичаїв і порядків свого війська. Саме тому той, що приходить до духовної спільноти, не може вимагати, щоб члени спільноти підлаштовувалися до його звичок, а, навпаки, свої звички має пристосовувати до звичаїв та правил спільноти.

Глава 27

Про те, що подвижнику не личить займатися власними справами.

1. Подвижник має позбавитися найменшої можливости як розпоряджатися собою, так і витрачати час на власні справи. Бо так само, як знаряддя не здатне працювати без ремісника і частина тіла не може безперешкодно відділитися від нього хоча б трохи або рухатися без наказу внутрішнього керівника, який управляє всім тілом, так і подвижник не може робити жодної справи, не отримавши на те дозволу наставника. Якщо ж подвижник говорить, що через тілесну слабкість він не може виконати повеління, нехай наставник сам пересвідчиться в його неспроможності. А розмірковуючи над тим, що сказано у Святому Письмі, він буде прагнути виконати наказ, як навчають цього слова Святого Письма: Ви ще не боролися до крови, воюючи з гріхом (Євр. 12,4), і ще в иншому місці: Тому випростайте опущені руки ізігнуті коліна (Єв. 12, 12).

Глава 28

Про те, що наставник має керувати послушниками з батьківською турботою.

1. І сам наставник, як батько, що піклується про рідних дітей, має зважати на потреби кожного і, наскільки це можливо, надавати їм усім належну допомогу й опіку Він має з любов'ю і батьківською турботою підтримувати брата, що справді перебуває в душевних або тілесних немочах.

Глава 29

Про те, що у спільноті подвижники не мають підтримувати дружніх стосунків між двома чи трьома братами.

1. Брати мають перебувати у взаємній любові, але не слід двом чи трьом братам приятелювати між собою. Бо це не є любов. Це призводить до розподілу на угруповання і партії та свідчить про порочність тих, що зійшлися між собою. Якщо б вони цінували загальний лад, то наділяли б усіх рівною мірою своєї любови, а позаяк вони усамітнюються і відділяються, то створюють окремі союзи, стають спільнотою у спільноті. Така дружба є злом, бо, як правило, об'єднують цих людей речі, що суперечать загальному добру, і це нове намагається зруйнувати усталений порядок. Тому заради збереження любови не можна допускати існування таких дружніх союзів. Не слід заводити дружніх стосунків із братом, який бажає вчинити зле й погіршити загальний порядок, але треба, щоб кожен перебував у союзі і дружбі доти, поки всі залишаються у добрі.

Якщо ж хтось, чинячи спротив існуючому стану речей, тягне за собою і брата, то спочатку його, як людину хворої душі, наодинці має напоумити розсудливіший брат. Якщо ж він не захоче, уникнувши зайвого розголосу, виправитися, то треба долучити до справи й инших, розсудливих і досвідчених братів, щоб напоумити його, як сказано у Святому Письмі: А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох (Мт. 18, 16). Якщо ж і цього разу не послухається, то треба, щоб наставник повідомив усім, що ця людина страждає на душевну недугу. Якщо ж і тоді не послухає наставника, то треба ставитися до нього як до поганина і митника і слід такого, як паршиву вівцю, відділити, щоб, бува, не заразив своєю хворобою инших. Це треба зробити, щоб ніхто не постраждав, зведений поганим прикладом, і лише після усіх цих пересторог можна виявити поблажливість, сподіваючись на його виправлення. Нехай довготерпіння буде підмогою в тому, щоб не відлучати цю людину від спільноти, але нехай воно не утримує вас від напоумлень цієї людини задля ЇЇ ж виправлення і від того, щоб застосувати до неї справедливе покарання.

Глава 30

Про те, що подвижникові не слід перейматися турботами про одяг чи взуття.

1. Не треба бути перебірливим щодо одягу чи взуття, а носити найпростіші речі, щоб і в цьому показати своє смирення і щоб не видаватися себелюбним, ласим до прикрас і нездатним до братерської любови. Бо той, хто прагне виділитися чимось, грішить проти любови і послуху.

Глава 31

Про те, що наставник має узгоджувати свої розпорядження з тілесними можливостями підопічних; і про тих, що навмисне приховують свої сили.

1. Наставник має стежити за тим, щоб його доручення не перевищували тілесних можливостей підопічних і щоб не підштовхували їх вдаватися до сперечань. Нехай буде він як батько, який однаково ставиться до всіх дітей і є рідний для них та зважає на тілесні сили кожного і згідно з цим розподіляє доручення. Велике покарання матимуть ті, котрих Бог наділив чималою тілесною силою, а вони, безсоромно обманюючи наставників, ухиляються від дорученого їм. Бо якщо наставник наражається на велику небезпеку, занедбуючи талант красномовства й не нагадуючи кожному про меч, що занесений над грішником, то набагато більших кар зазнає той, хто, отримавши від Бога тілесну силу на службу для спільного добра, не вживає її на користь і приховує її.

Глава 32

Про те, що брати не мають сумувати, коли до слабших ставляться менш вимогливо.

1. Брати не мають ображатися і засмучуватися, коли наставник доручає слабким лише таке служіння, яке є посильне для них, і, керуючись цим, не обтяжує їх. А тілесно сильніші брати теж мають жаліти тих, хто цього потребує з огляду на їхню фізичну слабкість, і в цей спосіб виконувати заповідь духовної любови. Бо ж нога не повстає проти руки і не примушує її виконувати свої обов'язки, ні вся рука не перекладає на найменший палець тягаря своїх справ; але кожний член тіла діє згідно з тими силами, що їх він отримав від природи, підтримуючи слабші члени. Коли подібний порядок буде панувати і в духовній спільноті, тоді й справдиться, що ми є Тілом Христовим, Якого є окремими членами, що завжди зберігають злагодженість і неподільну єдність один з одним.

Глава 33

Про те, що наставники не мають дозволяти подвижникам самовільно залишати свою спільноту і що инші не мають приймати таких до своїх спільнот.

1. Ті, що керують духовними спільнотами, мають підтримувати доброзичливі стосунки і, піклуючись один про одного, не руйнувати створеного иншим і не приймати беззастережно тих братів, які залишають свою спільноту. Такі ж бо порушення можуть призвести до цілковитої руйнації і занепаду спільної духовної справи.

Розумні брати непохитно перебувають у стані благодаті, і страх Божий утримує їх від дурниць, а лінивих та нерозважливих спрямовує і наставляє до добра сором перед людьми та обов'язок, покладений на них. Якщо безтурботний брат побачить, що можна вільно втекти від роботи, яку він мусив виконувати в колись обраній спільноті, а, перейшовши до иншої, жити безпечно й безжурно, то легко вчинить так, а в його загибелі стане винний той, хто, злегковаживши, прийняв його. Це ж зло має схильність повторюватися; а тих, що живуть чесно, лихий приклад буде збивати з вірного і прямого шляху, — вина у загибелі всіх братів наляже своїм тягарем на того, хто заохочував подібне.

І щоб цього не сталося, братів, які хочуть відпасти від спільноти, напоумлюватимемо й повертатимемо туди, звідки вони прийшли. Якщо ж вони нас не послухаються, то слід остерігатися й уникати таких, ухилятися від зустрічей з ними і переконати всіх братів чинити так само, аби самі відступники, набравшись розуму, повернулися до своєї отари й до поставленого над ними пастиря. Якщо ж вони вперто триматимуться свого рішення відійти від духовної спільноти, то щоб инші, бачачи, як їх всі уникають, навчалися з їх гіркого досвіду і, не бажаючи зазнати такої ганьби, не сміли наслідувати їх.

2. І щоб засвідчити, що пишу так не з власних думок, а вочевидь за словами Святого Духа, наведу слова Павла про тих, які жили безпечно і яких апостол викриває нарівні з такими, що пиячили і лихословили: 3 тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи злоріка, чи п'яниця, — із такими навіть не сідайте їсти (1 Кор. 5,11). А в иншому місці про тих, хто не працює або уникає праці, говорить: Зауважте такому, і не спілкуйтесь з ним (2 Сол. 3,14). Порушник обітниць, даних Святому Духові, чинить гірше за ледарів і за тих, що лихословлять чи пиячать, — це очевидно для кожного. Таким чином, здоровий глузд підказує нам, щоб ті, на кому лежить обов'язок охороняти єдність спільноти, відмежовувалися від порушників і чинили спротив тим, які зазіхають на її духовну досконалість. Лише в такому разі відхід братів не потягне за собою покарання для настоятеля, коли він уживе суворих заходів, щоб підтримати дисципліну в спільноті.

Глава 34

Про те, що подвижник, який живе у спільноті, не може мати ніякого власного майна.

1. Треба, щоб подвижник, який обрав переваги життя у спільноті, не був обтяжений жодною власністю. Якщо він не буде дотримуватися цієї вимоги, то передусім завдасть шкоди суворим порядкам спільноти і стане для всіх прикладом невірства, бо не покладається на Бога, неначе Той неспроможний нагодувати зібраних в Його ім'я. Такий брат не дослухається до слів Давида:Я був молодим і зістарився, та не бачив я праведного, щоб покинутий був, ні нащадків його, щоб хліба просили (Пс. 37, 25). Адже Бог дбає про те, щоб дати духовну поживу розумові і харчі тілові. Бо якщо двоє чи троє об'єднаються в ім'я Христове і Він поміж ними перебуває, то набагато відчутнішим це буде, коли збір людей численніший.

Отож, не забракне нам нічого, коли Христос між нами, бо ізраїльтяни навіть у пустелі не відчували ні в чому нестачі. І хоча иноді в чомусь ми можемо мати потребу, бо в такий спосіб Бог може нас випробовувати, то краще бути незаможним, перебуваючи з Христом, ніж жити без Нього, володіючи всіма багатствами світу. Такий набуток не лише створює перешкоди життю у Христі, а й призводить до гірших наслідків. Адже турбота про свою власність — ніщо инше, як відмежування і відхід від спільноти. А якщо комусь щось не до душі, то нехай зважить: яка користь йому з нарікань? Знаючи, що раби Христові, завдяки Його благодаті, завжди забезпечені всім необхідним для прожиття, такий брат нехай стережеться, щоб його душа не була відкинута й не зазнала загибелі, отримавши замість скарбу спасіння жалюгідні мідяки. Хіба не так трапилося з Юдою, який розпочав із крадіжки (власний набуток для раба Христового — це все одно що крадіжка), а закінчив зрадою, бо зрадив Слово істини — Христа.

Для нас законом життя має стати неподільність спільноти, яка нас прийняла; нам не личить клопотатися про якийсь власний зиск, не годиться робити нічого потаємно і не слід чинити щось, що може зашкодити братам чи стати поганим прикладом для тих, що прагнуть спасіння. А коли хтось зневажить страх Божий і божественні закони Святого Духа, то такий спершу замишляє відмежування (бо власне майно, яким би воно не було і з якого б джерела не прийшло, — є відмежуванням), а далі й духовне відпадіння та вихід зі спільноти. Бо чи не зрадив слово істини і став Юдою той, хто відмежувався від істини?

Отож усіляко слід уникати набутків для себе самого, за винятком того, що може принести користь усім. Слід не лише стійко дотримуватися цього рішення, а й внутрішню людину — це вмістилище Святого Духа — очищати від усілякої скверни: від нечистих і лихих думок, від обману, лицемірства, заздрощів, суперечок — усього того, що викорінює в нас любов і відлучає душу від Бога. Бо Бог є любов, а той, хто не має в собі Божої любови, позбавлений благодаті.

2. Нехай кожен перебуває в повній покорі, освяченні й готовності до добрих справ задля своєї душі, а роздумуючи про нагальне, пильнує, щоб не прохати в Бога нічого иншого, окрім насущного, щоб не зруйнувати устрою Його Царства. Такий належний стан душі дозволяє нам уникнути розсіяности й розпорошености думок, а натомість у страху і стійкості духа скеровувати душу до добра. Це для душі має бути головним, бо Бог є добрий і Творець усякого добра і ніколи — зла, але для зцілення душі ми мусимо скуштувати й гірких ліків. Бог, Цілитель людських душ, до ліків, залежно від хвороби, домішує доволі й гірких, щоб очистити душу від глибинних пороків. Отож, якщо ми це добре усвідомлюємо, невпинно дякуймо Богові за те, що очистив нас від слабостей, навіть коли лікування болісне. А витримати ці випробування здатен не кожен, як не кожен здатен бути Авраамом.

Благодать Божа й смиренність наших думок підтримує і втішає нас — тих, котрі з любов'ю обрали життя в спільноті, чистішого, благодатнішого і вищого за яке не існує нічого у світському житті. А коли ми здатні принести втіху тим, хто обрав шлях самітника, який має ту ж мету, що й ми, — чинити приємне Христові і виконувати Його заповіді, то нехай корисне і для них буде внесене до цього повчання, яке здатне впорядкувати спільноту.

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!