Короткі відомості про нього

Давній латинський перекладач Бесід преподобного Зосими пише у своєму вступі:

«Високо ціную ці Бесіди за ясно викладену в них аскезу подвигів, обильне духовне помазання і солодкий благовонний запах святости від них. Нічого так охоче я ще не перекладав. Саме це й змусило мене дослідити: хто автор сих бесід, коли він жив, де звершував духовні подвиги свої. І ось що з'ясував:

Авва Зосима в юному віці вступив до монастиря, подвизався у ньому 53 роки; потім, за особливим Провидінням Божим, пішов до одного з прийорданських монастирів і вже, повертаючись звідти, узрів святу каянницю Марію Єгипетську. Вона була при смерті, але ще встигла розповісти йому про своє життя; він же і поховав її.

Чимало монахів шукало поради в багатого на духовний досвід авви Зосими – не лише з його монастиря, а й з інших близьких і дальших обителей. Видно, що він не любив писати, а тільки говорити. І про святу Марію нічого не написав, а розповів усно. Святий Софроній записав життя цієї Святої з уст авви Зосими.

Настановляючи братів, авва Зосима любив говорити словами Отців, найдавніших старців, пам'ять про котрих була ще свіжа тоді. Це вказує на те, що жив він в кінці IV – на початку V сторіччя. Авва Зосима перейшов до прийорданської обителі очевидно сімдесятирічним. У сій обителі прожив літ ЗО, доживши до 100-річного віку.

Бесіди авви Зосими (збереглось їх не дуже багато) записував, мабуть, якийсь старанний слухач. Авва Зосима був на той час уже похилого віку старцем, що досягнув християнської досконалости і зійшов з поміччю Божественної благодаті на вершину святости, доступної смертному чоловікові. Про записувача відомо тільки те, що був він, певно, братом тої обителі, де жив авва поблизу Йордану.

Авва казав: «Учень, що любить духовне повчання, записує його». Так усі бесіди й починаються: «Казав авва Зосима».

Пам'ять преподобного Зосими спогадуємо 4 квітня.

БЕСІДИ

1. Ознаменувавши уста свої хресним знаменням, блаженний Зосима заговорив: «Бог-Слово, воплотившись, дарував велику благодать усім, хто увірував у Нього. Можна і тепер – сеї ж миті – увірувати. Якщо воля людська забажає і благодать Божа ізволить – чоловік за ніщо вважатиме увесь світ».

Потім він узяв якусь соломку чи трісочку, що була під рукою, і спитав: «Хто через сю дрібничку буде сваритися, злопам'ятствувати чи скорбіти? -Хіба лиш той, хто втратив розум. Чи Божий чоловік, прагнучи небесного поступу в житті своєму, не цінитиме цілого світу нарівні з тією соломинкою, хоч би й володів усім? Бо, як я завжди кажу: шкідливо не просто чимсь володіти, – а володіти з пристрастю. Кожен знає: окрім душі, нема нічого дорожчого для людини від тіла її. Та – коли зажадає того Бог – мусимо розпрощатися і з ним, то чи не тим більше повинні ми зректися усього, що є в нас, окрім нього? Зрештою, не слід розкидатися майном своїм, як і себе самого самовільно наражати на смерть, бо так робити нерозумно, але коли прийде година, тоді треба бути готовим на все».

Притім згадав він брата, який вирощував городину біля келії своєї, і спитав: «Чи не сіяв він? Чи не трудився? Не підливав? Не доглядав? – Але не виривав її без потреби й не викидав, а тільки мав її так, ніби й не мав. Тим-то, коли прийшов до нього старець і взявся – випробовуючи його – виривати городину, він його не спиняв. Коли ж залишився в землі всього один корінець, запропонував: «Якщо бажаєш, отче, зробимо з нього трапезу». Тоді святий старець пізнав, що брат той є істинний раб Божий, а не раб речей, тож сказав йому: «Дух Божий спочив на тобі, брате». – Якби той монах мав пристрасть до того, що насадив був, – одразу виявив би це скорботою і збентеженням, але він довів, що має городину так, якби й не мав її».

І закінчив авва Зосима: «Якщо хтось безпристрасний до речей, не тривожиться, коли їх втрачає, то з сього можна пізнати, що він ходить по землі, та вже покінчив з мудруванням земним у серці своїм».

2. Сила наша залежить від того, як ми чого бажаємо. Одне ревне бажання угодніше Богові, ніж довгочасні труди без нього. В'яле й ліниве бажання – бездіяльне.

3. Біси бояться тої людини, що в зневазі, ганьбі й усяких інших напастях скорбить не через те, що зазнала всього того, а що не знесла цього мужньо: пізнають бо з того, що вона ступила на істинну путь і твердо бажає ходити в досконалості за заповідями Божими. Згадайте святого Пахомія. Коли старший брат докорив йому: «Через марнославство своє розширюєш монастир», святий Пахомій обурився у серці своїм, бо робив се ради добра братії, однак нічого не сказав проти брата свого. Коли ж настала ніч і обурення серця втихло, він, увійшовши до келії своєї, ридав і молився так: «О Боже! Ще ворушиться у мені мудрування тілесне, ще живу я по-земному. Горе мені, бо помру, як сказано в Писанні (Рим. 8:12-13)[1]. Після стількох подвигів знову гнівом спалахую – хоч і за добро; приніс серце своє на олтар Богові – а найменшої кривди не терплю братові своєму. Помилуй мене, Господи, щоб я геть не загинув! Бо якщо Ти не утвердиш мене в доброму – ворог знайде в мені частку свою і я буду рабом його, бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий (Як. 2:10). Та коли Ти, Боже, по великій милості Твоїй, укріпиш мене – я навчуся кінець кінцем йти шляхом Святих Твоїх, завжди змагаючись до того, що попереду (Фил. 3:13), і засоромлю найлютішого ворога. Інакше, Господи, як же я буду вчити інших жити по-Божому, якщо не переможу спершу самого себе й ворога свого?» Так молився Пахомій усю ніч, зі сльозами вирікаючи усі слова свої, – і від великого плачу його стало мокро під ногами». – Подивляючи се, сказав блаженний Зосима: «Його сльози не знали міри. Як же Бог не змилується над таким ревним бажанням спастися, як не зішле Своїх благ тому, хто в Нього просить, коли той для всього став мертвим, крім єдино потрібного?»

4. Казав ще авва Зосима: «Коли хтось злопам'ятствує на того, хто образив його або шкоду йому спричинив або зганьбив його або обмовив або інше яке зло зробив, ще й сплітає задуми проти нього, то він сам на себе наговорює, подібно до бісів, шкодячи тим сам собі. І що я кажу: сплітає задуми? – Якщо не згадує про нього як про благодателя і лікаря свого, то вкрай несправедливий до нього. Бо той викликав назовні ту пристрасть, якою він хворів, щоб зцілити її; тож він повинен вважати його за лікаря, посланого йому від самого Христа. Ради Господа треба йому знести все і бути вдячним ближньому своєму за це благодіяння його. Якщо ж він не відступить від злої пристрасти своєї – то не Господь винен у цьому. Те, що ти страждаєш, означає, що душа твоя хвора; якби ти не був хворим, то й не страждав би. Тим-то мусиш бути вдячним братові за те, що він допоміг тобі пізнати недугу твою, і всі терпіння від нього з любов'ю прийняти як цілющий лік, посланий від самого Господа Ісуса. Якщо ж ти не тільки невдячний, а ще й ображаєшся на брата твого, повстаєш, сплітаєш задуми проти нього, то тим ти неначе говориш Господу Ісусу: «Не бажаю ліків Твоїх і зцілення Твого! – Хочу зогнити в ранах моїх і слухатися бісів. – Не знаю Господа. Хто Він такий, щоб я слухався голосу Його?» (Вих. 5:2). Господь же, благий до людини, попри всю її злобу, дає їй можливість зцілитися – очищальним припіканням[2]. Тож хто бажає зцілення – мусить перетерпіти все, що призначить йому лікар, хай і болісне. Адже хворий тілесно також не вважає за солодке терпіти операції і припікання, та оскільки без того неможливо зцілитися, віддає себе в руки лікаря, бажаючи через тимчасовий біль позбутися страшного внутрішнього розладу й довготривалої хвороби. Припікачем же Ісуса Христа є той, хто зневажає нас та всіляко шкодить нам.

5. Якби не було спокус – не було б і Святих. Хто втікає від спасительних спокус – той біжить од вічного життя. Хтось зі Святих справедливо питає: «Хто сплів святим мученикам вінці, як не мучителі їхні? Хто дарував святому Стефанові таку велику славу? Хіба не ті, що побили його камінням?» А ось слова іншого Святого: «Я не виню тих, що мене зневажають, – навпаки, вважаю їх своїми доброчинцями, бо не відкидаю Лікаря душ, що подає марнославній душі моїй лік безчестя, аби Господь не сказав колись і моїй душі: Гоїли ми Вавилон, та він не вигоївся (Єр. 51:9). Скільки разів Я хотів зібрати твоїх дітей, немов квочка свій виводок під крила, – та ви не захотіли! Ось дім ваш лишається вам (пустий) (Лк. 13:34-35)».

6. Евагрій боявся, щоби Господь не докорив йому колись: «Ти хорував на марнославство – і Я послав був тобі лікувальне безчестя, щоби ти зцілився, та ти не прийняв його». Ніхто не говорить нам правди, крім Того, Хто докоряє нам. Господь, що випробовує серця й утроби, знає, що – хоч би всі люди хвалили й ублажали нас – ми від того не менше гідні докору й сорому оплювання. Якщо скажуть: «Ти те й те зробив», – запитай самого себе: «А що ж із того добре?» – Ніхто так не оббріхує тебе, як ті, що хвалять і ублажають тебе, і ніхто не говорить про тебе правди, крім тих, що докоряють і зневажають тебе. До того ж, вони ще не всю правду про тебе знають. Якби вони дізналися – не кажу про все море злодіянь твоїх – а хоча б якусь дещицю з них, то з відразою одвернулися б од тебе. Якби всі наші члени перемінилися на язики, щоб докорити нам, то й тоді не змогли би вповні виявити всієї нашої ганьби. Хто докоряє – тільки в дечому докоряє: всього ж не знає. Якщо Іов казав був: Я насичений ганьбою (Іов 10:15), то що скажемо про себе ми – бездна зла? Нема такого гріха, яким би не уразив нас диявол, – і ми повинні бути вдячні тим, що упокоряють нас зневагою, бо, дякуючи за зневаги, ми стинаємо тим голову самому дияволові. Святі Отці казали, що коли смирення зійде аж до аду, все одно піднесеться на небеса; і навпаки, якщо гордість знесеться попід небо – скинута буде в ад. Хто змусить зневаженого сплітати помисли проти образника свого, ганьбити його або перекладати вину на брата свого? Як би не потерпів, що би не почув смиренний, він не обуриться, бо сам себе вважає вартим ганьби й зневаги. Притім блаженний Зосима нагадав був про авву Мойсея. Коли клерики – випробовуючи його – сказали: «Йди геть, етіопе! Де тобі служити біля вівтаря!», – Мойсей так тоді мовив до себе: «Добре вони сказали мені, чорношкірому! Не будучи людиною, не ходи серед людей. Добре вони мені сказали».

7. Святий наставник наш авва Аммон каже: «Завжди пам'ятай, ради чого вийшов ти зі світу й чого ти тут. Старайся мовчати й жодним словом не противитися, коли хтось образить тебе, поки безнастанною молитвою не вгамується серце твоє – і потому вже благай брата простити тобі. Бо хто любить істинну й пряму путь, той завжди винуватить у всьому лише самого себе, кажучи: «Чом біснуєшся, душе моя, і чого маєшся, мов божевільна? Сим показуєш, що ти хвора. Якби не була ти хвора, то не страждала б. Чому ж не докоряєш сама собі, а виниш брата твого, який вказав тобі недугу твою? Ділом навчайся заповідей Христа Господа, що страждав, та не погрожував, а здався на Того, Який судить справедливо (1 Пт. 2:23). Він життям Своїм каже тобі: Плечі Мої віддав Я тим, які Мене били; щоки Мої тим, які бороду в Мене рвали; обличчя Мого не відвертав Я від плювків та глузування (Іс. 50:6). Ти ж, бідна душе моя, за малу ганьбу й погорду, за нікчемне презирство, осуд та обмову сплітаєш ворожі помисли проти брата твого. – Тим осуджуєш сама себе – замість демонів. Бо що гіршого демони можуть зробити людині від того, що вона сама собі робить? Хрест Христовий бачимо, про страсті Господні, ради нас, читаємо щодня – самі ж жодної кривди не зносимо. Істинно, зійшли ми з правдивої путі».

8. «Якщо хтось проживе Матусаїлові літа, та не йтиме тою прямою путтю, якою йшли всі Святі, -кажу про путь мужнього перетерпіння наклепів, скорбот і несправедливостей, – той не досягне ніякого поступу і не здобуде сокритого в заповідях скарбу, а тільки надаремно стратить усі роки свого життя». Притім оповів він і таке: «Коли був я у блаженної Діонісії, один брат просив у неї щось на знак благословення. Вона дала йому, та не те, чого він сподівався, тож брат той почав дорікати їй. Вона розсердилась і хотіла відповісти йому тим же. Та я вчасно напоумив її: «Не роби сього! Тим ти скасуєш усю доброчесність душі твоєї. Та й що терпиш ти такого, що Христос перетерпів був ради тебе? Знаю, добродійко, що ти зреклася усього свого майна, як сміття, але якщо не здобудеш лагідности, то будеш, як коваль, що безцільно вдаряє кувалдою об кусень заліза, а потрібної речі не виробляє. Послухай, що каже Ігнатій Богоносець: «Здобудь лагідність, якою трощиться уся сила князя віку сього». Той, хто цілковито зрікся світу, – не тривожиться нічим. Буває, хтось покине многії скарби, а пристраститься натомість до чогось нікчемного. Тоді ся нікчемина заступає в ньому місце скарбів – і стає він рабом чогось ницого: каптура, мантії або книжки, перестаючи натомість бути рабом Божим. Добре сказав хтось із мудрих: «Скільки пристрастей у твоїй душі, стільки й богів». Господь каже: Де твій скарб, там буде і твоє серце (Мт. 6:21). Апостол теж мовить: Хто ким був переможений, того він і невільником став (2 Пт. 2:19)». Оговтавшись, блаженна Діонісія вдячно поглянула не мене й сказала: «Бажаю тобі знайти Бога, що Його так щиро прагне душа твоя».

9. Людина бажає спастися, але притім утікає від трудів спасення, клопочучись натомість суєтним і пустим. Хоча – по правді – важкі не заповіді Божі, а злі бажання нашої душі. Коли бачимо перед собою вірну смерть, то все відкидаємо й радо зрікаємось майна свого – через боязнь потонути в морі чи потрапити до рук розбійників. Якщо для того, щоб ще трохи пожити на світі, – зрікаємося усього і за щастя вважаємо усе втратити, лиш би врятувати життя своє (хоч перед сим, можливо, шаленіли від втрати одного шага), то чого б нам не стати такими ж розсудливими і щодо життя вічного? Чому в нас не такий сильний страх Божий, як страх моря? – питає хтось зі Святих.

10. Щоб потвердити сказане, авва розповів нам таке. Один торговець коштовностей подався був з дітьми своїми морем до країни, де сподівався вигідно продати свій крам. Якось почув вірний слуга його, як корабельники шепочуться між собою і, прислухавшись, довідався, що вони задумали торговця кинути в море, а дорогоцінні камені забрати собі. Це дуже засмутило його. Коли прийшов він до господаря, щоб, як звичайно, послужити йому, той запитав його: «Чого ти нині такий смутний?» Нічого не відповів йому слуга, бо не смів сказати страшної правди панові своєму. Купець знову запитав: «Скажи мені, що сталося?». Слуга тоді, ридаючи, відкрив йому зговір корабельників. Купець же, прикликавши дітей своїх, сказав: «Що б вам не звелів, робіть не опираючись». – Розстеливши полотно, наказав їм принести скриньки з дорогоцінним крамом. Коли все принесли, він виклав коштовності на полотно і мовив: «Через осі камені мене хотіли вкинути в море: я ризикую вмерти, нічого не взявши з собою». Відтак наказав дітям: «Викиньте їх у море». Вони так і вчинили. Ось як знищений був злий задум корабельників.

Тоді блаженний авва Зосима сказав: «Чи бачите, куди спрямувався помисел купця, як одразу він порозумів – і словом, і ділом? А все – щоб зберегти се короткочасне земне життя. Він правильно міркував: коли помре, яка йому користь буде з коштовностей сих? – А ми й малої втрати чи шкоди не годні байдуже знести ради заповідей Христових. Якщо вже зовсім не можемо не уболівати, то уболіваймо бодай не над втратою свого майна, а над тим, хто спричинився до цього. – Бо кривдник наш сам себе викинув із Царства, адже неправедні

Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6:9), а нам, потерпілим, допоміг осягти життя вічне, як каже Господь: Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі (Мт. 5:12). Ми ж зовсім не печалимось з погибелі брата свого, навпаки, плетемо помисли проти нього, клопочучись про речі тлінні й нікчемні, погибельні й нічого не варті. По правді, гідні ми всякого покарання. Бог підніс нас до чину членів тіла Свого, голова якого – Сам Христос, Господь наш, як сказав був Апостол: Всі члени тіла, хоч є їх і багато, становлять одне тіло, так і Христос (1 Кор. 12:12). Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, усе підкорив під ноги Його й вивищив Його понад усе, як Голову Церкви (Еф. 1:17,22). Тож коли брат спричиняє тобі якусь скорботу – се подібне до того, як би постраждала твоя рука, око чи інший твій член. Але ж хворих рук ми не відтинаємо й не відкидаємо їх геть од себе, та й очей не виколюємо, коли вони нам болять, а, навпаки, хресним знаменням – найчеснішою печаттю Христовою – їх осінюємо, і Святих молитися за них призиваємо, і свої ревні молитви зносимо за них Богові, і мазі очні та усілякі пластирі прикладаємо, щоб тільки вилікувати їх. Отож як молишся ти про хворі очі чи руки свої, щоб вони зцілилися, так молися і за брата свого. Ми ж, бачачи члени Христові душевно скаліченими, навіть смертельно хворими, – не тільки не уболіваємо за них, а ще й молимося проти них. Се виказує немилосердність нашого серця.

11. Хто здобув утроби щедрот – любов і милосердя – той передовсім самого себе збагатив, а відтак і ближнього свого. Злоба також уражає найперше того, хто придбав її. Хоча й здається, що хтось своїм злом шкодить ближньому своєму – на майні, честі чи здоров'ї, – та насправді він самого себе позбавляє життя вічного. До цього авва сказав був таке: «Що нешкідливе для душі, те нешкідливе для людини».

12. Хтось сказав був мені: «Авво, надто багато заповідано нам, тож потьмарюється ум, коли задумуєшся над тим, що зберігати, а що – ні». Я відповів йому: «Хай не бентежить тебе це, та ось що пам'ятай: безпристрасністю до речей легко сповниш усяку доброчесність. Не сварячись через них, не будеш злопам'ятним, і хіба тоді важко буде тобі молитися за ворогів твоїх? Чи так само, як копати землю? – Тож іди шляхом терпіння і благодушно зноси несправедливі втрати, дякуй за зневаги – і ось ти вже учень святих Апостолів, які, повертаючись із судилища, де їх побили, раділи, що удостоїлися перенести зневагу за ім'я Ісуса (Ді. 5:41). Вони – чисті й Святі – прийняли зневагу за ім'я Христове; нас же зневажають за гріхи наші. Ми -безчесні, навіть якби ніхто й не зневажав нас, і прокляті, бо грозить Господь гордим, отим проклятим, що від велінь Його блудять далеко, як каже Пророк (Пс. 119:21). Не всім дано терпіти зневаги за ім'я Христове – лише чистим і святим. Ми повинні з благодаренням приймати всілякі зневаги, визнаючи, що справедливо терпимо їх за лихі діла наші. Окаянна та душа, котра знає, що справедливо терпить за нечисті діла свої, та обманює совість свою, сплітаючи помисли проти брата свого, наговорюючи тим сама на себе і стаючи демоном сама собі. Бо як художник, передавши свою майстерність і секрети мистецтва учневі, не потребує більше научати його; так і демони, якщо навчать душу легко приймати лукаві помисли в себе, передають її цьому сатанинському мистецтву, бо тоді вона сама проти себе стає найбільшим наклепником, -тільки деколи наглядають за нею, чи не зледачіла вона в цім.

13. Що приємніше, як самому любити всіх і як тебе люблять усі? І якої розради не містять у собі заповіді Христові? Та нема в нас доброї волі сповняти їх, бо якби була, то – благодаттю Божою -усе було б для нас легке. Навіть мале наше зусилля до добра притягає нам Бога на поміч. Божественний Антоній каже: «Нам не треба від'їжджати заради Царства Небесного до чужих країн, ані перепливати моря задля чеснот, бо Господь сказав: Божеє Царство всередині вас (Лк. 17:21)». Великого супокою зазнає лагідний і смиренний! По правді, покірні заволодіють краєм і тішитимуться глибоким миром (Пс. 36:11).

14. Ішли якось я, один брат і декілька мирян по Неопольській дорозі в Самарії і дійшли до таможні. Миряни, знаючи, що тут треба платити, віддали мито без нарікань; брат же, що був зо мною, обурився: «Як ви смієте вимагати гроші від монахів?!» Я ж утихомирив його так: «Що ти робиш, брате? Ти, хоч і несвідомо, не що інше кажеш йому, як: «Шануй мене яко святого». Інша річ, якби він сам, бачачи убогість і сумирність твою, сказав: «Прости мені, не візьму з тебе грошей». Ти явив себе не як учень Лагідного і Смиренного. Віддай гроші і йди собі з миром».

15. Іншим разом, коли був я у святому граді, прийшов до мене хтось із христолюбців і каже: «Ми з братом посварилися, і він не хоче миритися зо мною. Змилуйся, поговори з ним». Я погодився і, прикликавши брата того, всіляко схиляв його до миру й любови. Він, здавалося, усе зрозумів, але вкінці каже мені: «Ні, не можу помиритися, бо хрестом поклявся не миритися з ним». Усміхнувшись, я сказав йому: «Твоя клятва означає: клянусь чесним хрестом Твоїм, Боже, що не буду зберігати заповідей Твоїх, а чинитиму волю Твого ворога -диявола». Знай, ми не тільки не зобов'язані сповняти такої клятви, а ще й мусимо каятися у ній. Богоносний Василій каже: «Якби Ірод опам'ятався і не сповнив був клятви своєї, то не впав би в тяжкий гріх – не обезглавив би Предтечі Христового». Нарешті я пригадав йому зі Святого Євангелія, як Господь хотів обмити ноги апостолові Петрові, та той гаряче – як це властиво людям, що клянуться, – заперечив: «Ні, не митимеш моїх ніг повіки!». Потім же зажадав, аби Господь не тільки ноги йому обмив, а й руки і голову (Йоан 13:8-9).

16. Запитали мене, як можна загнуздати гнів, і я відповів: «Початок утихомирення гніву – мовчати, поки триває гнівне роздратування. Приклад сього дав нам авва Мойсей. Коли отці, випробовуючи його, казали між собою: «Чому сей етіоп ходить на наші зібрання?» – він змовчав на се. Коли ж опісля запитали його, чи не збентежився він, Мойсей відповів: Тривожуся і відняло мені мову (Пс. 76:5). Але так було лише напочатку. Коли ж він удосконалився і був висвячений на диякона, то не тільки мовчав на образу, а й не бентежився у душі. Архиєпископ, бажаючи випробувати його, сказав клерикам: «Коли авва Мойсей підійде до вівтаря, відженіть його і, йдучи за ним, підслухайте, що він буде говорити». Так і зробили. Мойсей же спокійно відійшов од вівтаря, кажучи сам до себе: «Так мені й треба: не будучи людиною, чому ходиш на зібрання людей?» Тепер Мойсей уже не тільки промовчав на осміяння, а й не збентежився, до того ще й докорив сам собі».

Бентежитись, але мовчати – властиве недосконалим і початківцям; а не бентежитися взагалі – се діло досконалих, як каже Пророк: Спішивсь я і не барився, велінь Твоїх щоб пильнувати (Пс. 119:60). І се велика чеснота єсть. – Ми ж зазвичай поводимось гірше від початківців: навіть не намагаємося опанувати себе і змусити мовчати, коли зроджується гнів. Бо через велике недбальство наше думаємо, що чеснота ся зависока – недоступна для нас. Навіть пальцем не ворухнемо, щоб потрудитися над собою – і тим сподобитися благодаті Божої собі на поміч. Якщо ж виявляємо бажання удосконалитись, то воно в нас в'яле й нетверде – недостойне того, щоб удостоїтися від Бога блага Його.

17. Якщо привносить хто в діло своє труд волі своєї, то й одержує усе потрібне для нього від благодаті Божої. – Хлібороб, хоч і небагато посіє, але якщо Бог благословить працю його, збере багато, як сказано: Посіяв Ісаак у тому краї і зібрав цього року сторицею; Господь щастив йому (Бут. 26:12). Тож якщо Господь благословить труд наш, все буде нам легке, солодке й корисне. Молитва з самопримушенням і терпінням породжує врешті молитву легку, чисту й солодку. Молитва примусова -се діло волі людської, а молитва досконала, з насолодою – діло благодаті Божої. Чи не те саме бачимо і в мистецтві? Хто береться до праці з твердим бажанням навчитися чогось, працює спочатку з трудом – не все легко йому вдається. Та хоч і часто псує діло рук своїх, не падає духом, а наново береться до праці і, хоч знову псує, не покидає діла, до якого взявся, виявляючи тим твердість волі своєї. Якщо ж впаде духом і перестане трудитися, то нічого не навчиться, а якщо – попри всі невдачі – буде й далі терпеливо і наполегливо працювати, то накінець – з поміччю Божою – опанує те мистецтво, яке собі обрав. Тоді вже все буде робити легко і з задоволенням. – Так і в духовному житті. Хто здобуває чесноти, не одразу осягає їх, бо се неможливо; і хоч спочатку не все йому вдається, хай не відступає від початого – інакше не досягне бажаної мети. Треба завжди докладати нових зусиль, подібно до того, як робить се той, хто бажає навчитися будь-якого ремесла чи опанувати будь-яке мистецтво. Коли з терпінням і бажанням буде трудитися, Бог зглянеться на труд волі його й подасть йому силу все робити без примусу. Авва Мойсей казав: «Сила тих, що прагнуть набути чеснот, – в тому, щоб не виявляти малодушности, коли впадуть, а знову й знову підійматися і ревно працювати над собою».

18. Щоб здобути будь-яку чесноту, потрібен труд, час, ревне бажання, а головно – поміч Божа. Без благовоління Божого даремним буде наш труд, так само як і труд хлібороба, що засіває і обробляє землю, якщо Бог не дасть дощу і не зростить насіння. Треба молитися і благати в Бога помочі, бо тільки так сподобимося Божого заступництва. Якщо занедбаємо молитву, то як Бог зглянеться на труд наш? Якщо ж будемо молитися ліниво й розсіяно або скучати на молитві, нічого не одержимо, бо Бог дивиться на волю нашу і – відповідно – подає Свої дари. Чи не був колись авва Мойсей ватажком розбійників? Чи не скоїв він сили-силенної злочинів, що аж мусів був ховатися від людей за злодіяння свої? Але оскільки він щиро навернувся до Бога, то досягнув високої досконалости та зачислений був до вибранців Божих, – як каже автор його житія. Ми ж, хоч на початку відречення і виявляємо вряди-годи якусь ревність, та з часом – через недбальство своє – втрачаємо її, пристрасно прив'язуючись до речей суєтних, пустих і нічого не вартих, замість того, щоб полюбити Бога й ближнього. Якщо ж зуміємо щось доброго зробити, то приписуємо це собі, нібито своїми силами на се спромоглися, а не від Бога прийняли, тимчасом істина рече: Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав? (1 Кор. 4:7).

19. Не збіднів Господь Ісус і не знесилився дарувати і нам такі самі блага, якими збагатив був святих патріярхів, – якби тільки узрів, що ми собі на благо і Йому на славу користуємося тим, що Він уже дарував нам. Але коли бачить, що через нелад у своїй душі вживаємо на шкоду собі навіть невеликі Його дари, то – як чоловіколюбний – не подає нам більших, щоб не загинули ми цілковито. Бог - благий, тож дав нам свободу й можливість черпати користь від усього, та ми – через пристрасність і злобу свою – губимо дари Божі, а даровані нам блага – через злочинні наміри свої і лиху вдачу - обертаємо собі на шкоду. Якби Він бачив, що людина – на добро собі й ближньому – користується малими дарами Його, то очевидно дарував би їй більші.

20. Ніхто й ніщо не може зашкодити вірній душі, бо як би не постраждала вона – все вийде їй на добро. Віруюча людина благодушно працює в надії на будучу заплату; а невіруюча, спіткнувшись об якусь малу трудність, мучиться, як у пеклі, – через невірство своє. Віруюча людина в усіх нещастях своїх вірна Богові і з твердою надією очікує нагороди за терпіння своє, черпаючи з того велику втіху; а невіруюча – без віри сподобитися добра від Господа – яку потіху може мати? – Сидить і тліє, помишляючи проти ближнього свого, і в злопам'ятстві задумує неможливе проти нього. Бо не все, що задумують люди, можуть іздійснити. Часто замислює хтось содіяти зло іншому, але якщо цьому спротивиться Бог, даремні будуть зусилля його і тільки випробовується через се воля людська. Скільки задумували вчинити зла святим патріярхам, але оскільки не допускав сього Бог, то ніхто не міг зашкодити їм, як написано: Не допустив нікому їх гнобити і за них картав царів: «Не доторкайтеся Моїх помазаників і не робіть зла Моїм пророкам! (Пс. 105:14-15). Коли Бог захоче показати могутню силу Свою, тоді навіть серця найнемилосердніших правителів зміняє на ласкаві, як написано в книзі Даниїла: Бог зіслав Даниїлові ласкавість та прихильність з боку старшого над скопцями (Дан. 1:9). Блаженна та душа, що любить істинного Бога і готова прийняти дари Його. Господь не покидає її, в усьому спомагає, навіть у тому, чого вона з незнання свого не просить у Нього. Добре сказав Премудрий: Ти ховаєш їх у сховку обличчя Твого від заговорів людських (Пс. 31:21). Скільки разів Саул намагався вбити блаженного Давида? Що він не робив для цього? Як не ухитрявся? Але Господь охороняв Давида, тож усі наміри Саула виявилися марні; його ж самого Господь часто передавав у руки святого Давида, однак той щадив його, бо не мав проти нього злоби в серці своїм.

21. Запитали авву: «Як людині не гніватися, коли її ганьблять і злословлять?» Він відповів: «Хто в серці своїм вважає себе найменшим з-поміж усіх людей, того ніяке приниження не збентежить, як сказав був авва Пімен: Якщо упослідиш сам себе, будеш мати спокій».

22. Один брат – з тих, що жили зо мною і від мене прийняли схиму, – котрого я намагався навчити всякої чесноти і до котрого ставився інколи поблажливо через немічність тіла його, сказав якось мені: «Отче! Дуже люблю тебе». Я ж відповів йому: «Ще не стрічав я людини, яка би любила мене так, як люблю її я. Ось нині ти кажеш, що любиш мене – і я вірю тобі, – але мине час і ти можеш відцуратися мене. Я ж завжди однаково любитиму тебе, і ніщо не погасить моєї любови до тебе». Пройшло зовсім небагато часу, і брат той -не знаю через що – почав виговорювати на мене чимало соромних речей. Я знав про все це, але сказав собі так: «Він – припікач Ісуса, посланий зцілити марнославну душу мою. Від таких припікачів уважний до себе подвижник може повернути назад те, що втратив був через тих, що догоджали йому. Той брат – справжній доброчинець мій». І я завжди згадував його як лікаря і благодателя свого. Тим, що доносили мені його слова про мене, я казав: «Він пізнав тільки явні гріхи мої, і то не всі, а лише малу дещицю з них; прихованих же гріхів моїх -тьма». Невдовзі зустрілися ми з ним у Кесарії Палестинській. Підходить він до мене, за звичаєм обнімає і цілує мене, а я його – ніби між нами нічого не сталося. Після таких наклепів брат той, без сумніву, обнімав мене через те, що я не виказував йому жодного підозріння і найменшої образи на нього. Та раптом він упав мені до ніг: «Прости мені, отче, ради Господа, що я так багато поганого наговорив був на тебе». Я ж, поцілувавши його, ласкаво мовив йому: «Чи ти пам'ятаєш, як колись казав мені: «Сильно люблю тебе»? Я ж відповів тобі, що не стрічав ще людини, яка би любила мене так, як я люблю її, і коли станеться щось неприємне, ти не залишишся таким самим – я ж, що би не перетерпів від тебе, завжди однаково любитиму тебе. -Знай же, що ніщо не утаїлось від мене з того, що говорив ти на мене, але ніколи нікому не сказав я, що се неправда, і ніхто не зміг схилити мене сказати щось погане проти тебе, бо я казав усім: «Що каже він, каже правдиво і з любов'ю». Завжди згадував я тебе в молитвах моїх. Щоб засвідчити усю мою любов до тебе, відкрию тобі, що коли сильно заболіло мені око, я, згадавши про тебе, осінив його знаком чесного Хреста і сказав: «Господи Ісусе Христе! Ради молитов його – зціли мене!» І тут же око моє стало здоровим».

23. Не знаємо ми, люди, того, що потрібно, аби нас любили і поважали. Якщо хтось трохи потерпить братові своєму, коли той гнівається на нього, то брат той скоро отямиться і, пізнавши, як той мучився через нього, душу свою покладе за нього. Притім згадав блаженний Зосима якогось брата, що розповів був йому про свого дуже лагідного авву, котрого за велику чесноту і чудеса, що їх творив, почитали в усій околиці, як ангела Божого.

Одного дня брат той у напасті ворожій підійшов до свого авви й почав злословити його при всіх. Старець спокійно стояв перед ним, а тоді лагідно сказав: «Благодать Божа на устах твоїх, брате мій!» Той, ще більше скаженіючи, закричав: «Знаю я, безглуздий старче, що хочеш видаватися лагідним перед людьми». А старець на се: «Істинно так, брате мій, ти кажеш правду». – Після цього хтось запитав авву: «Чи не збентежився ти, старче Божий?» «Ні, – відповів той, – душа моя була немовби покрита Христом». До сього блаженний Зосима додав: «По правді, треба благодарити таких людей і вважати їх – якщо ти пристрасний – лікарями, що гоять рани твоєї душі, а якщо безпристрасний -доброчинцями, що доставляють тобі Царство Небесне».

24. Коли був я ще в Тирському монастирі, прийшов до нас один славний чеснотами старець. Читаючи книгу достопам'ятних розповідей і премудрих висловів святих старців – блаженний любив їх читати і ніби вдихав їх, почерпуючи з них повчання всякої чесноти, – дійшли ми до оповідання про старця, який добровільно віддав розбійникам усе, що було в келії його. Ба, що більше, коли ті лиходії пішли геть з грабунком, він спохопився й побіг був за ними: «Дітоньки! Ви забули взяти мою торбу». Вони ж, уражені сим, повернули йому назад усе, що забрали в нього, розкаюючись і кажучи один одному: «Істинно, се чоловік Божий». – Як тільки прочитали ми це оповідання, каже мені старець той: «Знаєш, авво, се оповідання принесло мені колись велику користь». І розповів: «Давно, коли перебував я ще в місцях, що належали до Йордану, прочитав я се оповідання, зачудувався старцеві і сказав: «Господи, сподоби мене йти стопами тих, образ (схиму) котрих сподобив Ти прийняти мене»... І ось через два дні приходять до мене розбійники. Я одразу сказав собі: «Благодарення Богові! Се час показати плід бажання мого». Відчинивши двері, лагідно прийняв їх і, запаливши світильник, сам показав, де що лежить. Вони питають мене: «Чи є в тебе золото?» Є, – відповів я, -ось три монети – і відкрив перед ними скриньку. Вони взяли гроші й пішли собі». Я ж запитав у нього: «А чи вернули вони назад твої речі, як тому старцеві?» «Боже збав, – заперечив він, – мені й на думку таке не спадало». – До сього додав блаженний: «Ось яка була ревність старця, що зродила в ньому готовість наслідувати Святих, які не тільки не скорбіли від втрат, а ще й раділи з них».

25. Коли трохи потерпимо братові нашому, який гнівається на нас, придбаємо душу його. Розповім вам про те, що чув я від блаженного Сергія, ігумена Педіядського. Він оповів був таке: «Якось ішли ми з одним святим старцем і заблудили. Не знаючи куди йти, пішли ми засіяним полем і потоптали трохи зеленини. Селянин, побачивши це, гнівно закричав: «То ви такі монахи?! Бійтеся Бога! Якби ви мали страх Божий – не зробили б сього!» Святий старець зараз же сказав мені: «Ради Бога -мовчи». До хлібороба ж мовив: «Правду кажеш, чадо Боже: коли б ми мали страх Божий, то не вчинили б цього». Та той і далі кричав. Старець знову потакнув йому: «Правду кажеш: коли б ми були істинні монахи, то не зробили б цього. Ради Бога, прости нам. Визнаємо, що згрішили перед Богом і перед тобою». Се так вразило селянина, що він кинувся до ніг старця і взмолив: «Прости мені й візьми зі собою». І він пішов з нами, – сказав блаженний Сергій, – і прийняв схиму в обителі». Ось що, – додав авва Зосима, – лагідність і доброта святого старця содіяла з Божою поміччю – спасла сотворену на образ Божий людину, що жаданіша Богові паче, як сила світів з усіма скарбами.

26. Одного разу, коли був я у блаженного Сергія, він сказав мені: «Почитай нам щось із Писання». Я почав читати Приповідки й коли дійшов до місця, де було сказано: Як нема дров, вогонь погасне, як не буде донощика, утихне сварка (Прип. 26:20), попросив його розтлумачити нам сей вислів. Він погодився: «Дрова – причина полум'я вогненного. Якщо їх буде недостатком, вогонь скоро вгасне. -Так і з пристрастями: якщо відсікти їхні корені, пристрасті щезнуть. Скажімо, корінь розпусти, як казав авва Мойсей, криється ось у чому: їсти й пити подостатком, спати досхочу, сидіти без діла, забавлятися, пустословити й наражатися на небезпеку. Якщо одсікти од себе все те, пристрасть розпусти пропаде. Причини до гніву – се давати і брати (клопітливі матеріяльні угоди), творити волю свою, прагнути бути наставником, вважати себе розумнішим від інших. Хто відсіче все це, в того пристрасть гніву щезне. Так і з усіма іншими пристрастями. Те саме означають слова авви Зосими. Коли брат запитав його: «Чому пристрасті не відступають од мене?», той сказав: «Тому що їхні причини -всередині тебе, віддай їм заставу їхню – і вони відійдуть».

27. Двоєгнівна та людина, в якій не вмовкає перше роздратування: коли вона сама себе розпалює до другого гніву. Хто ж, розгнівавшись, одразу отямиться і, усвідомивши провину свою, попросить вибачення у брата свого, той не називається двоєгнівним: у ньому втихає боротьба, бо – як тільки він помириться з братом своїм – гнів не має вже в ньому місця.

Хто ж, розгнівавшись, не визнає своєї провини, а ще більше під'юджує себе до гніву й жалує не за те, що розізлився, а що не висказав доста образникові своєму, – той двоєгнівний. У такому боротьба не втихає, бо після гніву беруть його в свій полон злопам'ятство, неприязнь і злоба. – Господь Ісус Христос хай ізбавить нас від частки злобливих, а сподобить натомість частки лагідних і смиренних.

28. Треба бути мудрим і уважним проти злопідступности диявола, бо іноді він на пустому місці викликає тривогу і незадоволення, а інколи вишукує для гніву немовбито і справедливі мотиви. -Та нехай знає монах, який бажає в істині йти шляхом Святих, що жоден гнів не є справедливим. Святий Макарій каже: «Монахам не личить гніватися і завдавати скорбот ближньому своєму». Притім блаженний Зосима розповів нам таке: «Замовив я якось досвідченому писареві переписати декотрі книги. Невдовзі він прислав чоловіка переказати мені: «Скінчив я роботу свою – заплати, скільки хочеш, і забери книги». Один брат, почувши це, прийшов від мого імени до того писаря і, заплативши, забрав книги. Я ж, не знаючи цього, послав іншого брата з листом і платою за книги. Писар, зрозумівши, що брат, який забрав був книги, одурив його, дуже розгнівався, тож хотів неодмінно дорікнути йому – і за те, що обманув його, і за те, що взяв не своє. Я ж, почувши се, просив його, напоумлюючи: «Хіба не відомо тобі, брате, що ми для того купуємо книги, аби навчитися з них любови, смирення і лагідности? Якщо ж саме придбання книг веде до сварки, то ліпше відмовитися од книг, щоб тільки не сваритися, бо слузі Господньому слід бути не сварливим (2 Тим. 2:24)». Так я зберіг мир з братом моїм».

29. Бесідуючи якось про душеспасительні речі, блаженний Зосима підкріплював свої слова висловами святих старців: «Авва Пімен сказав був таке: «Хто осуджує себе, той знаходить спокій усюди». Авва ж Нітрійської гори, коли його запитали: «Що головне знайшов ти, отче, на шляху твоєму?» – відповів: «Завжди винуватити себе й докоряти собі самому. І нема іншого шляху, крім цього». – Тоді блаженний Зосима сказав: «Яку силу мають слова Святих! А се тому, що говорили вони з висоти власного досвіду та істини, як каже блаженний Антоній. Тим-то й слова їхні сильні, бо Святі були сповнителями того слова, яке вирікали. Хтось із мудрих так заповідає усім: «Слова твої хай підтверджує життя твоє». Притім авва розказав нам такий випадок: «У Лаврі авви Герасима розмовляли ми якось з возлюбленим у Господі братом про душеспасительні речі. Я нагадав наведені вище слова авви Пімена та Нітрійського старця, і брат сказав мені: «Я на собі пізнав істину сих слів і зазнав спокою, сповняючи їх. Жив я у щирій дружбі з дияконом сієї Лаври. Та якось запідозрив він мене в чомусь і почав криво дивитися на мене. Помітивши це, я попросив пояснити, що сталося, і він сказав мені: «Ти вчинив те й те». Я запевняв його в своїй невинності, та він стояв на своєму. Віддалившись до келії своєї, я іспитував серце своє, чи скоїв колись те, в чому звинуватив мене диякон, – і не знаходив своєї провини. Після того я побожився йому, що не пригадую, щоб вчинив те лихе діло, але він і далі не йняв мені віри. Тоді згадав я сі слова старців і звернув помисел на себе, кажучи собі так: «Диякон щиро любить мене і – тією любов'ю ведений – відкрив мені, щоб я пильнував себе. Зрештою, бідна душе моя, як можеш казати, що не вчинила того? Тисячі скверних діл содіяла ти, та ще й забула про них. Хіба пам'ятаєш, що вчинила вчора чи десять днів тому? Тож чи не скоїла ти і того гріха, як содіяла була ті, – та ще й забула про це? Тоді я постановив у серці своїм, що я дійсно содіяв той гріх, але як забув колишні, так забув і цей. І почав я благодарити Бога, що через диякона відкрив мені гріх мій і дозволив покаятися у ньому. Потім встав і пішов до брата визнати перед ним провину мою і подякувати йому. Та як тільки ввійшов я до келії його, він першим поклонився мені, кажучи: «Прости мені. Напастуваний бісами, я запідозрив тебе в ділі тім, та відкрив мені Бог, що ти – не винен у ньому». Оповівши сю історію, блаженний Зосима сказав: «Ось як налаштувала братове серце щира смиренність: він не тільки не збентежився словами диякона і не образився на нього, а ще й взяв на себе чужий гріх. Бачите, що творить чеснота ся? На яку висоту підносить тих, що люблять її? Бо якби захотів той брат, то тисячі приводів відшукав би для того, щоб стати демоном для себе самого й для ближнього свого. Та оскільки він спрямував себе до чесноти, то не тільки не образився на брата свого, а ще й дякував йому, бо чеснота пройняла його серце. Якби й ми засівали поле серця свого насінням лагідности й смирення, то ворог не мав би вільного місця сіяти в ньому кукіль злоби й лукавства. Але оскільки він знаходить нас пустими на добрі помисли, що більше -розпалених на погане, то подвійно сповнює нас своїм злом. Якщо ж ми любимо чесноту, тоді Господь, бачачи, як наша душа прагне спастися і як ревно обробляє в собі добре насіння, сповняє її -через благу волю її – Своїми дарами.

30. Якось блаженний авва згадав про старця, котрого обікрав був брат, що жив по сусідству. Старець знаючи те, не викрив його, а ще більше працював, кажучи: «Може, нужду має брат», пам'ятаючи про благосердя Святих. Притім розповів авва таке: «Коли перебував я в Педіяді, ось що розповів мені ігумен: «Близько обителі нашої жив один старець преблагої душі. Брат, що мешкав з ним по сусідству, ворогом спокушений увійшов був до келії старця, коли того не було вдома, і забрав собі його речі та книги. Коли старець, повернувшись, виявив пропажу – поспішив оповістити про це брата свого. Але, ввійшовши до келії його, побачив там речі свої – брат ще не встиг сховати їх. Не бажаючи засоромити брата і викрити його, старець непомітно вийшов, щоб брат тим часом прибрав речі. Опісля, вернувшись, заговорив про щось інше – і не видав брата свого. Невдовзі ж знайшли в того брата речі старця – і посадили його в тюрму. Старець нічого не знав про те, але, почувши, що брат у в'язниці, пішов до ігумена й попросив: «Дай мені трохи яєць і свіжих хлібців», щоб потішити гостинцями брата свого. Лиш тільки ввійшов він до в'язничної келії, як брат впав йому до ніг і каже: «Авво, се я вкрав твої речі». Старець же мовив на те: «Хай знає серце твоє, сину мій: я не знав, що ти тут за мене. Почувши, що ти в тюрмі, я засмутився і прийшов потішити тебе: ось приніс тобі кілька яєць і свіжих хлібців. Тепер же піду і попрошу, щоб відпустили тебе звідси». І справді, вмовив зверхників звільнити того брата з в'язниці.

31. Оповідали ще про того старця, як він на ринку купував собі одежу. Заплатив за неї одну златку. Треба було доплатити ще декілька дрібними монетами. Він узяв одіж, притиснув її коліном і почав рахувати гроші. Тут хтось підійшов і непомітно почав витягувати з-під нього одежу. Відчувши се, старець трохи піднявся, ніби тягнучись за монетою, щоб той зміг витягнути одежу й відійти. – Відтак блаженний Зосима сказав: «Що коштувала та одежа чи украдені в нього речі порівняно з дорогоцінною волею його?! – Він довів, що мав сі речі так, ніби нічого не мав. Коли їх крали, він не бентежився, не скорбів і не дратувався, бо не те шкодить, щоб мати, – а мати з пристрастю. Старець той – хоч би й цілим світом володів – був би таким, ніби нічого не мав, бо ділами своїми доказав, що свобідний від усього.

Наслідуймо, браття, діла святих Отців і ревно сповняймо їхні слова, щоб, сподобившись тут, на землі, благих плодів, удостоїтися у Небесному Царстві вічних благ во Христі Ісусі, Господі нашім. Йому слава і влада з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь».