а) Про боротьбу з черевоугодництвом

1. Було б дивно, якби хтось перед зішестям своїм до гробу звільнився од нападів черева.

2. У пристрасті обжерства черево і насиченим волає: «Хочу ще!» й, лускаючи від переситу, голосить: «Я голодне». Пристрасть ця підбурює пожерти всі страви, що є перед очима.

3. Хто ласкає лева, той приборкує його; хто ж догоджає тілові, той побільшує його лють.

4. Раб черева вишукує, якими стравами вшанувати свято; а раб Божий думає, якими даруваннями збагатитися.

5. Коли приходить гість, черевоугодник береться виявляти любов ближньому. Підбурюваний ненаситністю черева, вважає, що нагода зробити гостеві приємність є і для нього дозволом на все. Відвідини ж когось вважає за привід до вина і під покровом чесноти стає рабом пристрасти.

6. Часто марнославство ворогує з обжерством і ці дві пристрасті воюють між собою за бідного монаха, як за купленого раба. Обжерство спонукує його об'їдатися, а марнославство намовляє показати свою чесноту, але розумний монах уникає обидвох цих безодень та вміло долає обжерство марнославством.

7. Якщо тіло ще шаленіє, його завжди і всюди треба приборкувати. Коли ж воно втихло (чого, зрештою, не надіюсь дочекатися до самої смерти), тоді можна приховувати перед іншими свою стриманість.

8. Якщо духовний отець дозволить тобі, молодому, випити вина на гостині, то придивись спочатку до свого отця: якщо він богобоязливий, то можеш випити, коли ж недбалий, то ліпше тобі, незважаючи на його благословення, зберігати стриманість, особливо коли ще борешся з вогнем тілесної похоти.

9. Приборкувати черево треба поступово: передусім відкинути ту їжу, від якої людина гладшає, потім - ту, що розпалює, і, врешті, - ту, від якої одержує насолоду. Давай череву своєму їжу просту й легкоперетравлювану, щоб помірним насиченням позбавити його ненажерливости, а через швидке перетравлення їжі визволитись од розпалення похоти, як від бича.

10. Для тих, що не падають, особлива стриманість у їжі потрібна тільки при розпаленні похоти; для усіх інших вона вкрай потрібна до самої смерти. До скону хай не дають вони послаблення тілові своєму, борючись з ним без перемир'я. Першим треба тільки завжди оберігати належний благоустрій ума, а останнім треба ще умилостивлювати Бога ревним плачем, голодом і спрагою.

11. Приборкуймо черево розважанням про будучий пекельний вогонь. Декотрі через розпалення похоти від черевоугодництва відрізали накінець свої члени - і вмерли двоякою смертю. Придивись і побачиш, що обжерство - єдина причина погибелі в морі похоти.

12. Ум того, хто постить, - молиться тверезо, а ум черевоугодника сповнений нечистих мрій. Насичене черево висушує джерело сліз, а стримане -породжує потоки сліз.

13. Хто служить череву своєму і хоче притім перемогти духа розпусти, той подібний до того, хто гасить вогонь олією.

14. Коли черево утискається, тоді впокорюється і серце; якщо ж черево наповнене їжею, то серце звеличується помислами.

15. Приборкуй черево стриманістю - і загородиш собі тим уста, бо язик бере силу від многоти їжі.

16. Хто наповнює черево своє, - розпихає нутрощі; а хто томить його стриманістю, - в того нутро звужується і вже не потребує багато їжі.

17. Знай, що біс часто поселяється в череві й не дає людині насититись, хоч би вона поглинула всю їжу Єгипту і видудлила всю воду Нілу.

18. Якщо ти обіцяв Христові йти вузькою і тісною дорогою, то утисни утробу свою. Простора і розлога дорога черевоугодництва, що веде на погибель розпусти, і багато нею ходять, але тісні двері й вузька дорога стриманости, що веде до життя чистоти, і мало таких, що її знаходять (Мт. 7:14).

19. Коли сидиш за столом, повним наїдків, уявляй перед мисленими очима своїми смерть і суд, бо й тоді заледве зможеш приборкати пристрасть обжерства. Якщо п'єш, то завжди спогадуй оцет і жовч, що їх замість пиття подали Господу твоєму, -так або перебудеш в межах стриманости, або принаймні зі стогоном упокориш помисел свій.

20. Обжерство - причина всіх падінь і порушень обітів у монаших спільнотах. Якщо ти переможеш цю властительку, то на всякому місці осягнеш безпристрасність; якщо ж обжерство запанує над тобою, то до гробу всюди будеш бідувати.

21. Жива пам'ять про смерть спиняє потяг до їжі; а коли пристрасть черевоугодництва відкидають зі смиренням, то одночасно відпадають усі інші пристрасті.

22. Коли був я ще молодий, прийшов якось до одного міста чи села, і там під час обіду напали на мене відразу два помисли: обжерства і марнославства; але, боячись породжень обжерства, я вирішив: ліпше вже бути переможеним марнославством. У мирян коренем усього зла є грошолюбство, а в монахів - обжерство.

23. Бачив я мужніх монахів, котрі з якоїсь нужди, давши утробі мале послаблення в їжі, томили потім тіло своє цілонічним стоянням, навчаючи тим його з радістю відвертатися од насичення.

24. Неможливо на початку монашества бути досконало чистим від обжерливости й марнославства. Але проти марнославства не треба боротися усолодженням черева.

25. Як злочинець, що йде на кару смерти, не думає про розваги; так і той, хто правдиво оплакує гріхи свої, не буде догоджати череву.

26. Як купа гною зроджує безліч хробаків, так і надмір страв - чимало падінь, лукавих помислів і сороміцьких сновидінь.

27. Якщо крайня межа черевоугодництва - їсти й тоді, коли вже насичений, то кінцева межа стриманости - не давати поживи тілові навіть тоді, коли воно голодне, хоча б воно й нічим на той час не прогрішилось.

28. Як ожирілому птахові - високо не літати, так і тому, хто догоджає тілові своєму, - не зійти на небо.

29. Як висохла грязюка не до вподоби свиням, так і зів'яле від подвигів тіло не задовольняє більше бісів.

30. Сповідь пристрасти черевоугодництва: - Як ви можете позбутися мене, коли я пов'язана з єством вашим? Двері мої - потреба в їжі. Ненаситною робить мене звичка, яка разом з нечутливістю душі та непам'ятанням про смерть зроджують пристрасть до мене. Первородний син мій -блуд, друга після нього дитина - закаменілість серця, а третя - оспалість. Море злих помислів, хвилі скверни, глиба безіменних нечистот також походять від мене. Доньки мої: лінивство, багатомовність, зухвальство, сміх, блюзнірство, суперечка, впертість, непослух, нечутливість, затьмарення ума, самохвальство, зарозуміла й нерозумна самовпевненість, любов до світу, за якою слідують осквернена молитва, блукання думок і часто - несподівані падіння. А за всім цим настає відчай -найлютіша з усіх пристрастей. Пам'ять про гріхи повстає на мене, та не перемагає. Думка про смерть сильно ворогує зі мною, але нема нічого такого в людях, що могло б мене цілком знищити. Хто прийняв Утішителя, той у молитвах скаржиться Йому на мене, - і Господь не дає мені діяти в людині цій пристрасно. Але ті, що не пізнали Його, всіляко шукають насолоди моєї.

б) Про боротьбу з духом розпусти

1. Насичення черева породжує розпусту, а утискання черева - матір чистоти.

2. Після переситу тіла дух черевоугодництва відходить, посилаючи на нас духа розпусти. До того ж сповіщає про наш стан, кажучи: «Піди й збентеж такого-то: черево його пересичене, тож не будеш багато трудитися». Дух розпусти посміхається і, зв'язавши руки й ноги наші сном, оскверняє душу мріями, а тіло витіканням.

3. Ніхто із тих, що зберігають чистоту, хай не приписує собі цього надбання, бо неможливо, щоб хтось переміг природу свою; а де природа переможена, там пізнається рука Того, хто вищий від усякого єства.

4. Початок чистоти - коли помисел не лучиться з розпустою, хоч витікання ще деколи трапляються у сні, та все ж без мріянь. Часткова чистота - коли природні порушення стаються тільки від достатку їжі, без мріянь та витікань; кінець же чистоти - умертвіння тіла, випереджене умертвінням нечистих помислів.

5. Хто відганяє молитвою похітливого пса, той подібний до того, що воює з левом; хто перемагає його опором, той змушує ворога свого втікати, ще й переслідує його; хто ж досконало звільнився од самого мріяння, раз і назавжди перекривши йому доступ до себе, - той, хоча ще перебуває у тілі, але вже із гробу воскрес.

6. Якщо ознакою чистоти є відсутність пожадливого зворушення і в сонних мріях, то, звичайно, крайня ступінь похітливости - терпіти витікання і наяву від самих лише помислів чи згадок.

7. Хто тілесним трудом бореться з духом розпусти, той подібний до того, хто зв'язав свого ворога мотузом; хто воює проти нього стриманістю і чуванням, той закував свого ворога у залізні кайдани; а хто озброївся проти нього смиренномудрістю, негнівливістю і спрагою, той подібний до того, хто вбив свого ворога і закопав його в землю.

8. Хтось - подвигами, хтось - смиренням, а ще хтось - внутрішнім Божим просвіченням зв'язав цього мучителя - духа розпусти. Перший подібний до зорі, другий - до повного місяця, а третій - до світлосяйного сонця, але всі вони мають оселі на небесах.

9. Лисиця вдає, що спить, а біс прикидається, що невинний. Хижачка хитрує, щоб обманути птицю, а лукавий - щоб погубити душу. Усе своє життя не вір тлінному тілові своєму й не покладайся на нього, поки не предстанеш перед Христом.

10. Тілесні гріхи у початківців пов'язані звичайно з надмірним харчуванням; у середніх вони бувають від зарозумілости, а також від переїдання; а в близьких до досконалости - тільки від осудження ближніх.

11. Декотрі ублажають скопців від природи (з народження) - як визволених од мук плоті; а я хвалю людей, які щодня стають скопцями і помислом, як ножем, звикли себе обрізати.

12. Не намагайся перемогти біса розпусти запереченнями і доказами: в його розпорядженні солодкомовні приводи, оскільки він воює з нами нашим же єством.

13. Хто самотужки бореться із тілом своїм та надіється перемогти його силами своїми, той марно трудиться. Бо якщо Господь не знищить дому тілесної похоти та не збудує дому душі, то надаремне чуває і постить людина, намагаючись поступувати без помочі Божої.

14. Вияви перед Господом неміч свого єства, визнай у всьому безсилля своє - і непомітно сподобишся дару невинности.

15. Ті, що послизнулися і впали до прірви похоти, далеко відпадають од тих, що сходять і виходять по сходах, бачених Яковом уві сні, й потрібно їм чимало поту й суворого посту, щоби знову приступити до такого сходження.

16. Є розпуста і без пізнання жінки, котра ще більше мучить людину, бо протиприродна. Це якась смерть і погибель, яку ми завжди носимо в собі, а найпаче в юності. Але її я не осмілююсь передати на письмі, тому що руку мою утримує той, хто сказав: Що ті люди потай виробляють, соромно й казати, і писати (Еф. 5:12).

17. Штовхаючи людей до розпусти, людиноненависний ворог зображає Бога чоловіколюбним, поблажливим до цієї пристрасти - яко природної. Але спостережи за тим злопідступником - і зауважиш, що після гріха він цілком інакше представляє Бога - суворим і невибачливим. Перше нашіптує він для того, щоби втягнути нас у гріх, а друге -щоб вкинути у відчай.

18. Скоївши гріх, туга й одчай гнітять нас, тоді -не до падіння нам; коли ж вони втихнуть, тоді злобний ворог знову починає верзти нам про чоловіколюб'я Боже.

19. Господь, нетлінний і безтілесний, радіє з чистоти й невинности нашого тіла; бісів же ніщо інше так не веселить, як смердюча розпуста, тому жодної пристрасти не люблять вони так, як цієї осквернительки тіла.

20. Матір'ю плодів земних є земля і роса; а матір'ю чистоти - безмовність з послухом. Чистота тіла, осягнута безмовністю, у світі часто ставала хисткою; здобута ж послухом - усюди вправна й непохитна.

21. Хто лише стриманістю намагається приборкати духа розпусти, той подібний до людини, що силкується однією рукою виборсатися з безодні морської. Долучи до стриманости смиренномудрість, тому що перше без другого - даремне.

22. Яка пристрасть найбільше в тобі воює, проти тої одної найпаче й озбройся, особливо ж - проти природного домашнього ворога - духа розпусти.

Бо якщо ми з тобою не переможемо цієї пристрасти, то від поконання інших не буде нам жодної користе; перемігши ж цього єгиптянина, узримо нарешті й ми Бога у вогненному кущі смирення.

23. Спокушаючись, я відчував радість, сльози і втіху, та через дитинство своє думав, що це плід духовний, а це було залюбування враже.

24. Не обманюйся, юначе! Бачив я декотрих, що молилися за любих їм осіб і, спонукуючись на те блудною пристрастю, думали, що сповняють обов'язок святої любови.

25. Кладучись на постелю, мусимо бути особливо пильні, бо тоді ум без тіла бореться з бісами. І якщо не відсік він ще похітливої розкоші, то залюбки стає зрадником.

26. Засинай і вставай з думкою про смерть та з Ісусовою молитвою на устах, бо ніщо не дасть тобі такого сильного заступництва під час сну, як ці два діяння.

27. Витікання уві сні бувають від надмірної їжі, непомірного тілесного спокою; деколи - від гордосте, коли ми, довго перебуваючи без витікань, звеличуємось тим; іноді - від того, що осуджуємо ближнього; інколи ж - і від самої заздрости бісівської. Бог допускає це, щоб безгрішною тією пригодою повчити нас смиренномудрости.

28. Не дозволяй собі вдень думати про мріяння нічні, бо в бісів тільки те й на думці, щоб сновидіннями осквернити нас чуваючих.

29. Під час бурі похітливости доброю поміччю стає волосяниця, попіл, цілонічне стояння, голод, спрага, небагатьма каплями прохолоджувана, перебування в гробницях, найпаче ж - смирення серця, а також порада духовного отця чи ревного брата, досвідченого умом; бо я вважаю за чудо, щоби хтось самотужки міг урятувати корабель свій від безодні цієї.

30. Хтось, побачивши гарну жінку, прославив у ній Творця. Від погляду на неї запалала в ньому любов до Бога і з очей потекло джерело сліз. І дивно було бачити, як те, що багатьох довело б до падіння, для нього - понад природу - стало вінцем перемоги. Якби людина завжди могла так почувати і діяти, то осягнула б нетління ще до загального воскресіння.

31. Такі ж почуття потрібно нам виховувати і щодо співу та пісень. Боголюбиві люди як світськими, так і духовними піснями звичайно збуджуються до святої радости, Божої любови і сліз, а сластолюбці - до протилежного.

32. Декотрі твердять, що, маючи жінку, неможливо бути чистим, а я кажу: той, хто хоче, може й дику маслину щепленням перемінити на добру. Якби ключі Царства були ввірені дівственникові тілом, то думка ця, можливо, була б і справедлива. Але нехай засоромить їх той, хто, маючи тещу, став чистим і сподобився ключів од Царства.

33. Підступним є змій тілесної похоти: тих, що розкоші його не зазнали, намовляє тільки раз скуштувати її; а тих, що спізнали, всілякими хитрощами штовхає до повторного гріха. Багато з перших, не знаючи цього зла, вільні від боротьби; а останні, зазнавши мерзоти цієї, терплять борню і підбурювання. Зрештою, часто стається і протилежне цьому.

34. Коли встаємо зі сну в доброму і спокійному настрої, то це через потаємне діяння святих Ангелів, особливо якщо заснули ми з молитвою і твердою вірою. Але буває, що прокидаємося в прикрому настрої через злі сновидіння.

35. Не дивно - безтілесному боротися з безтілесним; але диво в тому, і диво правдиве, що тілесний змушує утікати безтілесних ворогів лукавих.

36. Розважливі отці розрізняють привід до гріха, здруження, злиття з ним, полонення ним, боротьбу з ним і так звану пристрасть у душі. Привід - це просто слово (думка) або чийсь образ, що вперше являється умові та вноситься до серця. Здруження -це розмова з появленим образом, пристрасна або безпристрасна. Злиття - це схильність душі до баченого, поєднана з насолодою. Полонення - це насильне захоплення серця побаченим або ж його цілковите злиття з ним, що руйнує добрий устрій душі. Боротьбою називають посилений спротив помислові (образу), що кінчається або перемогою, або поразкою. Пристрасть - це такий похітливий стан, який, вгніздившись у душі, стає згодом через тривалу звичку ніби її другою природою, так що душа вже самовільно прямує до гріха. Привід - безгрішний; здруження - не зовсім; злиття - грішне або безгрішне, судячи зі стану того, хто подвизається. Боротьба буває причиною або вінців, або мук. Полонення підпадає-одному судові, коли стається під час молитви, іншому судові, коли в іншому часі; ще іншому - під час міркування про речі байдужі, а іншому - про речі злі. Пристрасть, без сумніву, буде покарана і, якщо людина не очиститься рівносильним покаянням, - засуджена вона на вічні муки. Але хто до першого, тобто -приводу до спокуси - ставиться безпристрасно, відкидає її, той одночасно відсікає і все інше.

37. Найпросвіченіші та найрозсудливіші отці зауважили ще один помисел, що є витонченішим за усі інші. Його називають спалахом думки, що поза часом, без слів і образів миттєво встромляє спокушуваному стрілу в серце - пристрасть. Нема нічого скоробіжнішого в тілах, нічого швидшого і миттєвішого в духах од того помислу, що одним тонким штрихом - і безчасовим, і несказанним, а для декотрих навіть незбагненним - раптом з'являється в душі, без її згоди на те. - Хто плачем зрозумів усю тонкість цього помислу, той може пояснити нам і те, як буває, що душа від одного погляду, дотику руки або співу пристрасно блудить (осквернюється і розтлівається похітливістю), не хотячи того і не замислюючись над тим.

38. Інколи похіть, зродившись у душі, переходить до тіла, а інколи, навпаки, від тіла - до душі. Останнє звичайно буває з тими, що живуть у світі, а перше - з монахами - через брак тілесности (похітливого матеріялу) в них.

39. Коли довго борючись з бісом - союзником нашої марної плоті, - виженемо його нарешті зі серця свого камінням посту й мечем смирення, тоді цей окаянний, наче хробак, плазуючи внутрі нашого тіла, намагається осквернити нас якимсь лоскотанням, позачасовими та безсловесними порухами.

40. Біс блуду ревніше від усіх інших демонів очікує нагоди, коли ми не можемо помолитися проти нього тілесно. Тоді цей нечистий дух особливо нападає на нас.

41. Тим, що ще не осягли істинної молитви серця, помічне (в боротьбі з блудною пристрастю) томління тілесною молитвою, - розумію, - здіймання рук, биття себе в груди, розкаяне піднесення очей до неба, зітхання зі стогонами і часте схиляння колін, - чого, однак, неможливо робити при людях. - Тоді-то демони найчастіше нападають; а подвижники, не маючи ще сил протиставитися їм твердістю ума і невидимим діянням молитви, можуть поступатися їм. Ти ж тоді віддалися чимскоріше від людей, сховайся десь на короткий час, - і там, звівши вгору око душевне (якщо можеш, а якщо ні - хоча б тілесне) - і, розпростерши хрестовидно руки, на засоромлення і переможення мисленого Амалика, - заволай не словами, а смиренним серцем до Того, хто може спасти: - Помилуй мене, Господи, бо охляв я (Пс. 6:3). Тоді на ділі спізнаєш силу Всевишнього - з поміччю невидимою невидимо проженеш невидимих. Той, хто звик так боротися, скоро й самою душею почне проганяти ворогів, бо це друге дається від Бога в нагороду за перше.

42. Як воду життя, охоче пий наругу від кожної людини, що бажає напоїти тебе цим ліком, котрий очищає від блудної похоти. - Тоді глибока чистота засяє в душі твоїй і світло Боже не змаліє в серці твоїм.

43. Постійно уявляй собі безодні пекельного вогню, немилостивих служителів, Суддю справедливого і невблаганного, темінь аду й тісні сходи в підземні жахливі провалля, аби страхом, що родиться від цих сповидів, міг ти віддалити од себе розпусту, злучитися з нетлінною чистотою і прийняти в душу свою сіяння неречовинного світла, яскравішого від усякого вогню.

44. Є біс, котрий, як тільки кладемося на ложе, стріляє в нас лукавими й нечистими помислами, щоб ми, лінуючись озброїтися проти них молитвою, заснули зі скверними думками та охоплені були нечистими сновидіннями.

45. Чого очі не бачать, того й гортань не дуже прагне; так і чисті тілом дістають від свого невідання (пристрасти розпусної) велику полегшу в боротьбі проти блуду.

46. Як той, що бореться з левом, одвівши од нього очі свої, одразу гине; так і той, що воює з тілом своїм, якщо заспокоїться, - загине.

47. Тим, що борються з тілесною похіттю, помічною буває безмовність, - але з дозволу наставника, що добре їх знає.

48. Спізнав я, що біс нудьги випереджає біса розпусти і приготовляє йому дорогу, щоб, кріпко розслабивши і зануривши тіло до сну, дати можливість бісові розпусти осквернювати його вві сні, як на яву.

49. Як земному цареві осоружний той, хто, стоячи перед ним, одвертає од нього обличчя своє і з ворогами його розмовляє, так і Господу остогидний той, хто, стоячи на молитві, приймає в себе нечисті помисли.

50. Пса цього (біса розпусти) проганяй духовним знаряддям - молитвою; і скільки б він не дошкуляв, - не поступайся йому.

51. Зі сповіді розпусти.

- Скажи мені, дружино моя, природо моя (бо я не хочу нікого іншого, крім тебе, питати про це), що робити мені, аби стати недоступним для тебе? Як подолати муки твої?

- Не повім тобі того, чого ти не знаєш; але скажу те, про що ми обидвоє тямимо. Батько мій - самолюбство, він же - самоугодництво, жаління себе. Кожне догоджання і відпочинок здалеку підготовляють розпалення моє; від того тілесного спочивання розгоряється внутрі вогонь похітливий. І тоді, зачавши, я породжую гріхопадіння; вони ж умертвлюють душу через відчай. - Якщо пізнаєш мою і свою неміч, явну й глибоку, то зв'яжеш мені руки. Якщо виснажиш голодом гортань, то закуєш мої ноги в кайдани, щоб я не йшла далі. Якщо злучишся з послухом, то розірвеш спілку зі мною. А якщо здобудеш смиренномудрість, то відсічеш мені голову.

в) Про боротьбу з духом грошолюбства

1. Грошолюбство - дочка невірства. Воно виставляє собі за привід усі можливі немочі, наближення старости, голод через посуху тощо.

2. Грошолюбство - насміхач і добровільний порушник Євангелія, бо дух Євангелія - любов. Хто має любов, той не збереже грошей. Хто ж думає вжитися з любов'ю і грішми одночасно, - обманює сам себе.

3. Хто плаче над собою, той не тільки майна, але й тіла свого зрікається; і якщо Господь потребуватиме, - не пощадить і його.

4. Не кажи, що тобі потрібні гроші для вбогих (щоб, спомагаючи їх, осягнути Царство), бо Царство можна купити й за дві лепти.

5. Милосердний і грошолюбець зустрілись; і грошолюбець милосердного назвав нерозважним.

6. Хто переміг пристрасть грошолюбства, той відсік усі турботи; а хто зв'язаний нею, того завжди томлять клопоти і він ніколи не може помолитись чисто.

7. Починається грошолюбство з наміру роздавати милостиню бідним, а кінчається ненавистю до них. І грошолюбець, поки збирає, - милостивий буває, а як назбирає, - то й руки затискає.

8. Бачив я убогих грішми, які, живучи життям убогих духом, збагатилися духовно і забули про свою колишню нужду.

9. Незагребущий, відклавши усі турботи про земне, не журиться про світ і житейську метушню, а прямує правою дорогою без перепон. Він - владика світу, бо всю журбу свою поклав на Бога. Не скаже він людині про нужду свою, але все, що стається, приймає - як з руки Господньої.

10. Незагребущий ні до чого не прив'язаний. Не думає про те, що в нього є, - якби того й не було, бо все вважає за сміття відтоді, коли вирішив стати самітником. Хто журиться про щось, той ще не досконалий.

11. Незагребущий молиться чисто; а загребущий навіть під час молитви сповнений речових образів, тож їм і молиться.

12. Ті, що перебувають у послусі, - чужі грошолюбству, бо коли вони навіть тіла свого зреклися, то що можуть ще посідати як власність?

13. Хто скуштував вишнє, - за ніщо має долішнє; хто ж не спробував небесного, усолоджується земним.

14. О монахи! Не будьмо маловірніші за птиць, що не клопочуться і не збирають.

15. Великий той, хто благочестиво зрікся усякого майна; хто ж відрікається од волі своєї, - той святий. Перший сторицею прийме або майном, або даруваннями, другий - життя вічне успадкує.

16. Моря не покинуть хвилі, а грошолюбця -гнів і печаль.

17. Непохитна віра припиняє усяке клопотання, а пам'ять про смерть навчає зрікатися і тіла.

18. Іов не мав і сліду грошолюбства, тому навіть усе втративши, перебув без замішання.

19. Корінь усього лиха - грошолюбство (1 Тим. 6:10), бо воно породжує ненависть, злочинність, заздрість, розлуку, ворожнечу, замішання, злопам'ятність, жорстокосердя, убивства.

20. Віра та бездомність - смерть грошолюбства; милосердя та любов не щадять і тіла.

21. Як ті, що мають на ногах кайдани, не можуть вільно ходити; так і ті, що збирають гроші, не спроможні зійти на небо.

22. Якщо крайня межа грошолюбства - в тому, що людина вже не може не збирати багатства або насититися ним; то висота нездобування - не щадити і тіла свого.

23. Покиньмо турботи: ми бо записалися до числа вільних од піклувань. Нам не буде виправдання, якщо не дотримаємо цього. Згадаймо лише: тим, що прийняли Господа через відродження святим Хрищенням, дав Він право дітьми Божими стати (Йоан 1:12); тому й сказано їм: Вгамуйтесь і пізнайте, що Я- Бог (Пс. 46:11).

24. Великий сором нам, що покинули все, відколи Господь, а не людина, покликав нас, - турбуватися про те, що не може принести користи в часі нашої великої нужди, тобто відходу душі. Це означає, за словом Господнім, обернутися назад і не ввійти до Царства Небесного.

25. Біс грошолюбства бореться з незагребущими і коли не може їх подолати, тоді являє їм жебраків і начебто задля милосердя підмовляє їх з незагребущих знову стати загребущими.

26. Як ті, що вимінюють золото на глину, - завдають собі великих збитків; так і ті, що задля тілесних вигод виявляють і розголошують свій духовний поступ, - зазнають лише втрат.

г) Про боротьбу з духом гніву

1. Гнів - це сокрита ненависть, злопам'ятність, бажання зробити зло тому, хто образив. Запаль-

ність - це миттєвий шал серця. Смуток - неприємне, прикре почуття, що засіло в душі. Знавіснілість - поверження доброго устрою душі і осоромлення її.

2. Дехто не зважає на свою схильність до дратівливости та гніву, не дбає про зцілення од цієї пристрасти, хоча Премудрий сказав: Несправедливого гнів - невиправдальний, бо в запалі його гніву - його погибель (Сир. 1:22).

3. Гнів, подібно до швидкого руху жорна, за одну мить може знищити душевної пшениці й плоду більше, ніж щось інше за цілий день. Тому мусимо бути прискіпливо уважними до себе. Гнів, як полум'я, роздмухане сильним вітром, скоріше, ніж повільний огонь, спалює і нищить душевну ниву.

4. Безгнівність - це ненаситне бажання зневаг на противагу марнославству, що безмірно прагне похвал. Безгнівність - перемога над природою, здобута важким трудом, працею над собою і нечутливістю до образ.

5. Лагідність - це непорушний стан душі як до зневаг, так і до похвал.

6. Початком безгнівности є мовчання уст при обуренні серця; середина - мовчання помислів при легкому замішанні душі; а кінець - непорушна тиша серця, спокій душі при подуві нечистих вітрів.

7. Як потік води гасить вогонь, так і сльози істинного плачу погасять усякий пломінь гніву й сердитости.

8. Як з появою світла розсівається тьма, так від пахощів смирення щезає усяке засмучення і гнів.

9. Каяття і гнів - несумісні між собою, тому що звернення до Бога потребує великого смирення людини, а гнів є знаком високої думки про себе.

10. Якщо межа крайньої лагідности - в тому, щоб мирно і з любов'ю ставитися навіть до того, хто дратує нас; то, без сумніву, межею крайньої гнівливости є наодинці, словами й рухами, воювати з тим, хто образив нас.

11. Якщо Дух Святий є миром душі, а гнів - замішанням серця, то ніщо так не перешкоджає Святому Духові перебувати в нас, як роз'ятруваний гнів.

12. Мовчання уст - перша зброя проти гніву; але під покровом мовчання можна приховувати злопам'ятність. А це ще гірше; ліпше вже виговоритись, хоч і в гніві. Один, гніваючись, не їсть - і тим ще більше поглиблює цю пристрасть; а інший забагато їсть - і від того впадає у лють; помірна ж утіха нерідко допомагала погамувати сильний гнів. Тому боротьба з цією пристрастю вимагає великої обачности. Бо гніву, як і змієві тілесної похоти, співдіє природа.

13. Іноді помірний спів успішно розвіює роздратованість, а безмірний і недоречний - співдіє сластолюбству. Тому ним треба користуватися розумно, пам'ятаючи про міру й час.

14. Гнівливим корисніше жити в спільноті, а похітливим - у безмовності, що лікує проти розпусти і смердючої нечистоти. Тим, що страждають на обидві ці недуги, треба віддатися під провід отця, щоб він їх поперемінно залучав то до безмовности, то до спільнотового послуху.

15. Велика шкода - бентежити око серця роздратованістю, як сказав Псалмопівець: 3 журби в очах мені темніє (Пс. 6:8); але ще більша - словами виливати гнів. Залучати до того ще й руки - зовсім противне й чуже монашому життю: Ангельському і Божественному.

16. Багато гнівливих сумлінно чувають, постять, зберігають безмовність - і ворог не заважає їм у тому, бо навіть під подвигами покаяння та плачу вміло підготовляє, живить і плекає в них ґрунт для пристрасти гніву.

17. Початок блаженної незлобивости - терпеливо зносити зневаги, незважаючи на гіркоту й біль у душі; середина - не уболівати й не журитися навіть у серці; досконалість же - сприймати зневаги як похвалу.

18. Одна річ - безгнівність у початківців, що походить від покаянного плачу, а інша - незворушність до гніву, що є у досконалих. У початківців гнів зв'язаний сльозами, ніби уздою, а в досконалих змій цей умертвлений мечем безпристрасности.

19. Бачив я трьох монахів, що разом зазнали зневаги. Один з них відчув образу, але змовчав; другий зрадів за себе, але зажурився за того, що паплюжив його; третій же, узрівши в умі шкоду ближнього, пролив над ним гарячі сльози. Тут бачимо діятелів страху, милостивости й любови.

20. Злопам'ятність - остання межа гніву, пам'ятання гріхів ближнього супроти себе, відвернення од Богом призначеного прощення (прости - й тобі проститься), згуба всіх попередніх чеснот, отрута душогубна, хробак, що серце гризе, нещира молитва (бо як скажеш: прости, як і ми прощаємо?), цвях, увігнаний в душу, вічний гріх, невсипуще беззаконня, постійне зло[1].

21. Хто приборкав гнів, той перетяв і зродження злопам'ятности, бо діти родяться тільки від живого батька.

22. Хто здобув любов, той відігнав ворожнечу від себе; хто сіє розбрат, множить труди й неспокій собі.

23. Зло пам'ятай тільки демонам і завжди ворогуй з тілом своїм. Плоть - приятелька невдячна й лукава: коли їй догоджати, вона ще більше каверзує.

24. Злопам'ятність - брехливий тлумач Писання, що неправдиво перекручує словеса Духа на догоду собі. Але нехай засоромить її Господня молитва, якої не можемо промовляти зі злопам'ятством у серці.

25. Якщо багато потрудившись над собою, не зможеш вивергнути гніву - цього кореня спотикання - зі серця свого, то піди та покаянно помирись з ворогом своїм хоч на словах і, засоромившись свого довгого лицемірства перед ним, полюби його, уражений совістю, як вогнем.

26. Коли навіть помолишся за того, хто образив тебе, віддячиш йому дарами або запросиш до трапези, - то й тоді ще не цілковито визволився ти від цієї зарази гніву. Але коли почуєш, що образника твого спіткало якесь душевне або тілесне горе, -зболієш і заплачеш над ним, як над самим собою, -тоді ти вже зцілений.

27. Пам'ять про страждання Ісуса Христа вилікує твою злопам'ятність, вельми засоромлену Господньою безгнівністю.

28. Декотрі непомірно трудяться, щоб дістати прощення, але незлопам'ятний випереджає їх. Бо правдиве слово: Скоро прощайте, - і вам щедро проститься (Лк. 6:37).

29. Непам'ятання зла є знаком істинного покаяння; а хто, пам'ятаючи зло, думає, що кається, той подібний до людини, якій лише уві сні здається, що вона біжить.

30. Бачив я злопам'ятних, котрі, повчаючи інших не бути злопам'ятними, засоромились власних слів своїх і відступили від пристрасти цієї.

31. Од ненависти і злопам'ятства зроджується зломовність - витончена недуга, сокрита п'явка, що висмоктує кров любови.

32. Хтось прикриває зломовність любов'ю, нібито бажанням виправити когось. Але якщо ти любиш ближнього, то не обмовляй його, а молись за нього. Тільки таке діяння приємне Господу.

33. Хто хоче визволитися від духа осудження, нехай осуджує не того, хто згрішив, а біса, що підмовив його до гріха. Бо ніхто не бажає грішити проти Бога, хоча кожен вільний від насилля (тобто грішить сам).

34. Один з найкоротших шляхів до прощення людині її гріхів - нікого не осуджувати, бо сказано: Не судіть і не будете суджені (Лк. 6:37).

35. Як вогонь і вода - несумісні, так каянник не сміє судити інших. Якщо б ти побачив, що хтось грішить навіть при виході душі з тіла, то й тоді не осуджуй його, бо суд Божий сокритий від людей. Декотрі явно впадали у великі гріхи, - тайно ж творили ще більші добрі діла. Тож любителі пересудів помилялись, бачачи дим і не добачаючи за ним сонця.

36. На собі пересвідчувались ми не раз: за які гріхи, тілесні або душевні, осудимо ближнього, - в ті самі впадемо.

37. Швидкі й суворі судді прогрішень ближнього тому й хворіють на цю пристрасть, що не мають досконалої та постійної пам'яти й журби про свої власні гріхи. Бо якщо хтось без покрову самолюбства правдиво спогляне на свої злі діла, то не буде вже піклуватися нічим іншим, крім себе самого, бо й на оплакування власних гріхів не вистачить йому часу всього життя, хоч би й прожив він сто років та вилив з очей цілий Йордан.

38. Біси, вбивці душ, спонукують нас або грішити, або, якщо не грішимо самі, бодай осуджувати тих, що грішать, щоб через осудження інших осквернити нас - навіть безгрішних.

39. Знай, що докоряти ближньому, осуджувати його повчання, діла чи навіть чесноти - ознака людини злопам'ятної та заздрісної.

40. Бачив я людей, що самі тайно тяжко грішили, але оскільки про це не знали інші, - немилосердно нападали на тих, що впадали до гріхів, хоча легких, але розголошених.

41. Судити - означає безсоромно зазіхати на Боже право; а осуджувати інших є згубою власної душі.

42. Як звеличування і без усякої іншої пристрасти може згубити людину, так і осуджування інших може остаточно погубити її. Фарисей саме за це був засуджений.

43. Зустрілись гнівливий та лицемір, і в розмові їхній не було ні словечка правди. В серці гнівливого узриш шаленство, а в душі лицеміра - лукавство.

44. Як вітри збурюють безодню, так сильний гнів більше від усіх пристрастей бентежить ум.

45. Зі сповіді гніву:

- Скажи нам, безумна та ганебна пристрасте, як називається мати, що тебе породила, й батько, що зачав тебе, а також імена скверних синів та дочок твоїх; як і те, хто воює з тобою і здатен убити тебе.

- Матерів у мене багато й батько не один. Матері мої - марнославство, грошолюбство, черевоугодництво, деколи - розпуста; батько мій головно -гордість. Дочки мої - злопам'ятність, ненависть, ворожнеча, самовиправдання. Супротивники мої -протилежні дочкам моїм чесноти - безгнівність і лагідність; обвинувач мій - смиренномудрість.

ґ) Про боротьбу з духом печалі

1. Хто зненавидів світ, той уникнув печалі. Якщо ж хтось має пристрасть до чого-небудь видимого, той ще не визволився од світу; бо як не засумує, як не заплаче, позбувшись того, до чого прив'язався усім серцем? Хоча в усьому треба нам бути ревними, але понад усе мусимо виявляти розумну обачність.

2. Коли настоятель випробовує нас корисним зневаженням, прикрощами і доганами, уявім собі жахливе приречення Судді всесвіту - і тоді всіяну нам необачну печаль і гіркоту, без сумніву, посічемо лагідністю і терпінням, як обопільно гострим мечем.

3. Якщо ми впали, то передусім повстаньмо проти духа печалі, бо він, представши під час молитви нашої і пригадуючи нам попереднє сміливе уповання наше на Бога, хоче відірвати нас од молитви.

4. Полюбити зневаги - означає зцілитися від дратівливости. Псалмоспів, милосердя та незагребущість - убивці печалі.

5. Як надмірна кількість дров гасить огонь і спричиняє багато диму, так і непомірна печаль туманить душу і висушує потоки сліз.

6. Тісний шлях позначений зневагами, докорами, осміюванням, наругою, тягарем прикрощів. І він спасенний, коли кривду будеш мужньо терпіти, на обмови не обурюватимешся, у пониженні не будеш гніватися, на осудження - впокорюватимешся. Блаженні ті, що йдуть цією дорогою, бо таких є Царство Небесне (Мт. 5:3-12).

7. Добровільне терпіння усього скорботного -це справжня спасенна путь покаяння.

8. Вважати себе гідним не тільки усіх зазнаних видимих і невидимих терпінь, але й ще більших -ознака діяльного покаяння.

9. Як притиснена вода поривається догори, так і душа, пригноблена бідами, зринає у покаянні до Бога - і спасається.

10. Якогось Авакира щодня ображали в обителі, а служителі постійно відганяли його від трапези, тож він часто зоставався без їжі. Я спитав його, як він усе це зносить? Авакир відповів: «Повір, ці отці випробовують мене, чи я дійсно монах. І я, знаючи їхнє намірення, благодушно терплю це і не сумую».

- При смерті, через два роки, він сказав: «Дякую вам, браття, бо через те, що ви мене випробовували - спасіння мого ради, я сімнадцять років був вільний від спокус бісівських».

11. Якомусь старому Македонію, вже зі справедливого приводу, призначено було жити серед початківців. Коли ж закінчився термін покарання, він попросив лишити йому цю понижаючу покуту - як тяжко згрішившому. - Потім він признався мені: «Ніколи дотепер не відчував я такої полегші у внутрішній борні й насолоди від Божественного світла».

12. Коли нас звинувачують, згадуймо гріхи свої, поки Господь, бачачи нашу нужду й насильство, яких ми самі собі завдаємо, благоволить скасувати їх, і скорботи, що гризуть серце наше, перемінить на радість, як мовить про це Псалмопівець: Коли сила турбот у моїм серці, - Твої втіхи розвеселяють душу мою (Пс. 94:19).

13. Блаженний, кого щодня упокорюють і принижують Бога ради, а він примушує себе до терпіння. Такий муж буде ликувати з мучениками і сміло розмовляти з Ангелами. - Хто відкидає од себе звинувачення, правдиве чи неправдиве, той одвертається від свого спасіння, а хто приймає його, зі скорботою чи без, - той скоро сподобиться прощення гріхів.

14. Сину мій! Якщо ти від початку смиренно терпітимеш зневаги, то небагато будеш трудитися, щоб здобути блаженний спокій душі.

15. Як слабкий вогонь розм'якшує багато воску, так і мала зневага нерідко пом'якшує серце, усолоджує його і викорінює усю лють, нечулість і жорстокість його.

16. Прикрощі, пониження і всі зневаги для послушника - як полин, а похвали, честь і схвалення - як мед. Але полин очищує усяку внутрішню нечистоту, а мед звичайно помножує жовч.

д) Про боротьбу з духом нудьги

1. Нудьга - це розслаблення душі, недбання про подвиги, одвернення від обіту; ублажителька мирян, наклепниця на Бога яко немилосердного і нелюдяного. В псалмоспіві вона недоладна, в молитві немічна, в тілесному служінні кріпка, як залізо, до праці нелінива, до послуху швидка й охоча.

2. Чоловік, що перебуває у послусі, не знає нудьги й за посередництвом чуттєвого досягає поступу в духовному.

3. Спільнотне життя - ворог нудьги, а мужеві безмовному вона постійна співжителька: раніш смерти не відступить вона від нього і до самої кончини не перестане поборювати його. Побачивши келію самітника, вона посміхається і, наблизившись, оселяється там.

4. Лікар відвідує хворих рано, а нудьга подвижників - близько полудня.

5. Нудьга підмовляє до гостинности, нашіптує творити милостиню з праці рук своїх; запопадливо тягне відвідувати хворих, приводячи на пам'ять Того, що сказав: Хворий був, і ви навідались до Мене (Мт. 25:36). Вона невідступно намовляє відвідати скорботних та малодушних - і, будучи сама слабка духом, радить утішати таких же слабких.

6. Тим, що приступили до молитви, вона нагадує про конечно потрібні справи та всіляко намагається одволікти від молитви яким-небудь "важливим" ділом.

7. Будь-яка пристрасть перемагається протилежною їй чеснотою; нудьга ж для монаха - цілковита погибель. З усіх восьми попередників зла дух нудьги - найважчий.

8. Коли нема псалмоспіву, нудьга не являється, і після правила (на якому бере дрімота) очі жваво розплющуються.

9. Під час нападів нудьги виявляються нудителі єства; і ніщо не надає стільки вінців уважному монахові, як нудьга.

10. Хто плаче над собою, той не знає нудьги.

11. Монах, що любить гроші, не знає нудьги: він постійно згадує слова Апостола: Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть (2 Сол. 3:10); Моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки (Ді. 20:34).

12. Нудьгу породжують деколи чуттєві задоволення, інколи - небоязнь Бога.

13. Ревна молитва - згуба нудьги; а пам'ять про останній суд зроджує ревність до діянь у Бозі.

14. Блага надія - це меч, яким монах перемагає і вбиває нудьгу.

15. Зі сповіді нудьги:

- Скажи нам, пристрасте недбала та розслаблена, яке зло тебе породжує; чи є в тебе діти? Хто воює проти тебе? І хто вбивця твій?

- Батьків у мене багато: деколи - нечутливість душі, інколи - забуття небесних благ, а іноді й надмірна праця. Діти мої, що зі мною перебувають, -зміна місць, занехаяння заповідей отця духовного, непам'ятання про Останній суд, а деколи і зречення монашого обіту. Супротивники мої, що в'яжуть мене, - це псалмоспів з працею. Ворог мій - пам'ять про смерть. Умертвляє ж мене молитва й тверда надія сподобитися вічних благ.

е) Про боротьбу з духом марнославства

1. Марнославство - даремність труду, утрата поту, викрадач душевного скарбу, мурашка на тоці життя, завжди готова окрадати плоди наших подвигів.

2. Марнославство до всього пристає. Наприклад, людина чваниться, коли постить, але знову чваниться, коли приховує свою стриманість, - вважаючи себе мудрою. Перемагається марнославством, коли зодягнута в багату одежу, але й у вбогій - також чваниться; почне говорити, - перемагається марнославством, замовкне, знову ним буває переможена. Як не кинь цей тризуб, він все стане вістрям догори.

3. Марнославна людина - ідолопоклонник. Вона думає, що почитає Бога, але насправді догоджає людям, а не Богові.

4. Усяка людина, що любить себе виставляти, -марнославна. Піст марнославного зостанеться без нагороди й молитва його - без плоду, бо він усе робить заради похвали людської.

5. Марнославний подвижник сам собі робить подвійну кривду, тому що тіло своє мордує, а нагороди не дістає.

6. Господь часто приховує од нас чесноти наші; а людина, що нас хвалить, або, ліпше мовити, лестить нам, похвалою одкриває нам очі - й багатство чеснот щезає.

7. Підлесник - це слуга бісів, підбурювач гордости, винищувач замилування, губитель чеснот, звідник з істинної дороги. Прославляючі твої на манівці тебе зводять, руйнують дорогу, якою ти простуєш, - каже Пророк (Іс. 3:12).

8. Бачив я ридаючих, що після похвали тут же запалали гнівом; і, як буває в торгівлі, зміняли одну пристрасть на іншу.

9. Коли ближній або друг докорить тобі в очі чи поза очі, тоді вияви любов - похвали його.

10. Велике діло - відкинути від душі похвалу людську, але ще більше - відігнати од себе похвалу бісівську.

11. Не той смиренномудрий, хто злословить сам себе; але той, кому докорила інша людина, а любов його до неї не змаліла.

12. Коли біс марнославства бачить, що подвижник здобув хоч мале замирення серця, негайно посилає його в світ, кажучи: «Іди й спасай тих, що погибають».

13. Марнославство спонукує легковажних людей одягатись у смирення і в ділах своїх лицем та голосом виявляти побожність, за трапезою - помітно стримуватися. На псалмоспіві марнославство лінивих робить ревними, а безголосих - доброголосими.

14. Марнославство вибраних робить гордими, а в зневажених сіє злопам'ятність.

15. Марнославство дуже легко прищеплюється до природних дарувань і через них нерідко повергає до погибелі нещасних рабів своїх.

16. Бачив я раз, як біс марнославства прогнав біса гніву. Один монах розсердився на брата свого, але прийшли миряни - і той одразу стих, передавши себе марнославству, бо не міг нараз слугувати обидвом панам цим.

17. Хто став рабом марнославства, той веде подвійне життя: одне назовні, а інше - внутрі, одне -насамоті з собою, а інше - на людях.

18. Хто пізнав небесну славу, той нехтує земну; але я б дуже здивувався, якби хтось, не пізнавши небесної, - відкинув земну.

19. Декотрі починали духовне діяння з марнославства, але потім, перемінивши намірення, осуду гідний початок увінчали похвальним кінцем.

20. Хто звеличується природними даруваннями: дотепністю, второпністю, здібністю у читанні, гарною вимовою, бистротою розуму, що їх одержав без труду, той ніколи не сподобиться вищих благ, бо хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний через марнославство своє (Лк. 16:10).

21. Хто просить у Бога дарів за труди, той - на слизькому підґрунті; а хто, навпаки, вважає себе постійним боржником перед Богом, той, навіть не сподіваючись, - збагатиться небесним багатством.

22. Не слухай намовника цього, коли він підмовляє тебе виявляти чесноти твої для користи буцімто інших: Яка бо користь людині, якщо цілому світу буде корисна, а занапастить власну душу? (Мт. 16:26). Ніщо не приносить стільки користи ближнім, як смиренна, нелукава вдача і таке саме слово. Так поступаючи, ми й інших будемо спонукувати не звеличуватись. А що може бути цінніше від цього?

23. Похвали сповнюють душу пихою; коли ж вона звеличиться, тоді обійме її гордість, піднесе до небес і повергне в безодню.

24. Скверне марнославство намовляє тільки прибирати вигляд чесноти, якої насправді нема в нас, наводячи на знадження слова Спасителя: Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі (Мт. 5:16).

25. Не крий сорому свого нібито заради того, щоб не подати ближньому причини до спотикання; хоча, може, й не завжди корисно вживати цей пластир, а тільки зважаючи на особливості гріха.

26. Коли підлесники наші зачнуть хвалити нас, тоді поспішім згадати множество гріхів своїх і суд Божий, не рівний людському, - й побачимо, що ми не гідні тої чести, яку приписують нам люди.

27. Прості серцем не вельми страждають од цієї отрути, бо марнославство - це згуба простоти й нещире життя.

28. Гусінь, дозрівши, дістає крила й злітає увись; так і марнославство, укріпившись, породжує гордість, верховодицю і звершительку всякого лиха.

29. Початок кінця марнославства - хоронити уста і полюбити бездітність від нього, середина -викорінення усякого мисленого марнославства; а кінець (якщо тільки є кінець в безодні) - зневажати при інших самого себе.

30. Приховуй благородство своє і не звеличуйся знатністю своєю, щоб не бути тобі за словами в одному, а за ділами в іншому влаштуванні.

31. Бачив я недосвідченого учня, що хвалився чеснотами вчителя свого і, думаючи присвоїти собі чужу славу, заслужив замість того тільки безчестя, коли всі дивувалися: «Як же добре дерево породило безплідну гіляку?»

32. Марнославство любить урочисто являтися на сідалищі багатомовности; мовчання ж уст нищить його.

33. Ті, що підвладні бісові марнославства, якщо навіть визволяться тимчасово від блудних помислів, починають високо про себе думати, - й знову впадають у гріх. Тоді бачать вони приховане в глибині серця марнославство й навчаються не приписувати набутої чистоти серця власній сумлінності та своєму зусиллю, наслідуючи поради Апостола: Що маєш, чого б ти не одержав (1 Кор. 4:7) од Бога або від інших за посердництвом їхніх молитов?

34. Мовчання і безмовність - вороги марнославства; коли ж перебуваєш ти в спільноті, то терпеливо зноси зневаги.

35. Якщо крайнє марнославство в тому, що людина і на самоті чваниться, то ознака досконалого смирення - навіть при інших не окрадати себе марнославством.

є) Про боротьбу з духом гордости

1. Гордість - це відкинення Бога, нехтування людей, матір осудження, породження похвал, відігнання помочі Божої, причина падінь, джерело гніву, звинувачення чужих діл, суддя нелюдяний, противник Божий, корінь богохульства.

2. Початок гордости - укорінення марнославства; середина - приниження ближнього, безсоромне вихваляння своїх діл, самохвальство в серці, ненависть до звинувачень; а кінець - відкинення Божої помочі, зарозуміле уповання на свою ревність, бісівський норов.

3. Бачив я людей, що устами дякували Богові, а в думках хвалили себе. Доказ цього - фарисей, молитва якого не була угодна Богові (Лк. 18:11).

4. Де стався гріх, там раніш оселилася гордість; бо гордість є предвісницею падіння.

5. Високомудрий монах сильно перечить, а смиренний - навіть очей звести не сміє.

6. Не схиляється кипарис і не стелиться по землі; так і гордий монах не має смиренного послуху.

7. Якщо Бог гордим противиться (Як. 4:6), то хто їх помилує? - І якщо осоружний Господеві кожен гордий серцем (Прип. 16:5), то хто очистить його?

8. Хто відкидає звинувачення, той виявляє гордість; а хто приймає їх, той звільнився від уз цієї пристрасти.

9. Один старець напоумляв гордовитого брата, але той, сліпуючи душею, казав: «Прости мені, отче, я зовсім не гордий». Тоді мудрий старець мовив: «Чим же ти, сину мій, міг би ще більше виявити гордість свою, як не переконанням, що її нема в тобі?»

10. Людям гордої вдачі понад усе корисно перебувати в послусі, провадити найсуворіше й зневагами сповнене життя, перечитувати оповіді про згубні наслідки гордости та про надприродне зцілення від неї.

11. Сором гордитися чужим багатством, крайнє безумство - Божими даруваннями. Можеш величатися тільки тими чеснотами, що їх звершив перед народженням своїм; а ті, що після народження, -дарував тобі Господь, як і саме народження. Якщо ти вершив якісь чесноти без помочі ума, то тільки вони і є твої, бо й сам ум дарував тобі Всевишній. І якщо ти без тіла звершив якісь подвиги, то лише вони - твої; бо й тіло не твоє, а твір Божий.

12. Не надійся на чесноти свої, поки не почуєш останнього вироку Судді, бо в Євангелії сказано: тому, хто вже возлежав на весільній вечері, було зв'язано руки й ноги та вкинуто до темряви кромішньої (Мт. 22:13).

13. Постійно пізнавай себе й порівнюй життя своє з життям святих Отців і духовних світил. Тоді зрозумієш, що ти ще й кроку не ступив, аби йти слідами цих великих мужів; навіть обіту свого не дотримав як треба, але перебуваєш ще у світському напастуванні.

14. Монах - це кладезь смирення, у якому він потопив усякого злого духа.

15. Од гордости походить забуття прогрішень; а пам'ять про них є просителем смиренномудрости.

16. Гордість - убожество душі, яка гадає, що багата, і, перебуваючи в темряві, вважає, що бачить світло.

17. Гордий подібний до яблука, що всередині гниле, а зверху сяє красою.

18. Гордий навіть без біса-спокусника сам для себе став супостатом.

19. У гордих серцях зроджуються богохульні слова, а в смиренномудрих душах - небесні видіння.

20. Дуже багато гордих, не знаючи самих себе, думають, що вони безпристрасні, й, лише відходячи зі світу цього, зрозуміють убозтво своє.

21. Полоненому гордістю конче потрібна надзвичайна Божа поміч для спасіння, - бо людські засоби тут безуспішні.

22. Од гордости родяться лихі думки; та ж сама гордість не допускає відкрити їх духовному отцеві. Таке бідування часто вкидає гордих до розпуки, вигублюючи в них усіляку надію, подібно до хробака, що точить дерево.

23. Нема жодного іншого помислу, в якому (через гордість) так тяжко було б сповідатися, як у помислі богохульства, тому нерідко він у багатьох перебуває до самої старости. Але, між тим, ніщо так не укріплює бісів та їхніх злих помислів проти нас, як те, що ми не сповідаємося в них, але таїмо в серці, - що й живить їх.

24. Ніхто хай не винить себе в богохульних помислах, бо Господь - серцевидець і знає, що це слова й думки не наші, але ворогів наших.

25. Навчімся зневажати духа хули і, незважаючи на нашіптувані ним помисли, кажім йому: «Злоба твоя нехай упаде на голову тобі. Я ж славитиму Господа за справедливість Його і буду оспівувати ім'я Господа Всевишнього» (Пс. 7:17).

26. Хто ненавидить ворога цього, той від мук його визволяється; а хто іншим способом наміряється подолати його, над тим він запанує. Хто хоче перемогти духів словами, подібний до того, що намагається спинити вітри.

27. Коли зацвіте в нас святе смирення, тоді почнемо ненавидіти всяку похвалу і славу людську. Коли ж дозріє воно, тоді не тільки будемо вважати за ніщо добрі діла свої, але й визнаємо їх мерзотними, бо ми щоденно докладаємо до ярма гріхів своїх усе нові й нові - через несвідоме марнотратство чеснот.

28. Покаяння істинне та плач, очищений від усякої скверни, зводячи в серці храм смиренномудрости, руйнують халупу гордині, поставлену на піску.

29. Ознаками того, що гордість зникла, а натомість вселилося смирення, - є радісне прийняття наруги та принижень, погамування гніву та недовіра до чеснот своїх.

30. Кінець усіх пристрастей - марнославство й гордість в людині, що не береже себе від них. Винищувач же їхній - смиренномудрість - хоронить пошановувача свого неушкодженим від усякої смертоносної отрути пристрастей.

31. Смиренномудрий монах не цікавиться речами незбагненними; а гордий хоче дослідити й глибину суду Господнього.

32. До одного розсудливого брата приступили біси й хвалили його. Але він смиренномудро протистояв їм, кажучи: «Якщо б ви перестали лестити душі моїй, то з відходу вашого я б дізнався, що я великий; якщо ж ні, - то в похвалі вашій бачу нечистоту свою, бо осоружний Господеві - кожен гордий серцем (Прип. 16:5). Отож або відійдіть, щоб я визнав себе великим, або хваліть, - і я здобуду через вас глибоке смирення». Цей двосічний меч розсудливости так вразив демонів, що вони відразу щезли.

33. Одна річ - звеличуватись, інша - не звеличуватись, а ще інша - бути смиренномудрим. Хтось цілий день судить інших; хтось нікого не ганить, але й себе не осуджує; а хтось, будучи невинним, завжди сам себе винить у всьому.

34. Коневі, коли біжить один, здається, що він на крилах летить; але коли мчить з іншими, тоді зауважує повільність свою. Порівнюй себе з кращими - й уникнеш зарозумілосте.

35. Нечисті біси тайно хвалили одного уважного подвижника в серці його. Але той, наставлений божественним надхненням, перемагав лукавство духів такою благочестивою хитрістю: написав на стіні своєї келії імення найвищих чеснот, а саме: досконалої любови, ангельської смиренномудрости, чистої молитви, нетлінної чистоти та інших. Коли ж помисли починали хвалити його, він казав їм: «Ходімо на суд» - і, підійшовши до стіни, читав написане, а тоді промовляв: «Якщо навіть усі ці чесноти здобудеш, знай, що далеко ти ще від Бога».

36. Якщо хочеш здобути непереможну любов до молитви, навчи наперед серце своє не назирати за чужими гріхами; предтечею ж цього є ненависть до марнославства.

37. Якщо бажаємо пізнати себе, то не переставаймо самі себе випробовувати й мучити; і якщо істинним чуттям душі будемо дотримуватися думки, що кожний ближній - ліпший за нас, то милість Божа недалеко від нас.

38. Багато хто називає себе грішником, а, може, й насправді так вважає, але серце спокушується приниженням від інших.

39. Хто каже, що відчуває уже пахощі смиренномудрости, а на похвалу людську хоча б трохи зворушується серцем, - той хай не знаджується, бо він обманутий.

40. Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу, - сказав хтось у чутті душі (Пс. 113:9), бо знав, що немічне єство людське не може приймати похвали без шкоди для себе. Від Тебе йде моя хвала в великім зборі (Пс. 21:26) в будучому віці; а перед тим не можу приймати її безпечно.

41. Лимонне дерево, коли неплідне, - догори зносить віття; коли ж його нахилити, то скоріше плодоносить. - Хто здобув знання, розуміє це.

42. Якщо гордість декотрих ангелів перемінила на бісів, то, без сумніву, смирення може і з бісів зробити Ангелів. Отож хай осміліють ті, що впали, й уповають на Бога.

43. Ніщо так не впокорює душі, як убогість та прожиток подаянням.

44. Хто в розмові настирливо обстоює думку свою, хоча б вона була й справедлива, той нехай знає, що він опанований диявольською недугою гордости; і, якщо він так робить в бесіді з рівними, то, може, напоумлення старших і зцілить його; якщо ж він так поводиться із мудрішими від себе, то люди - безсилі вилікувати його.

45. Спитав я одного досвідченого старця, чому послух - смиренномудрий? Він відповів: «Розумний послушник, якщо і мертвих буде воскрешати, і дару сліз сподобиться, і від боротьби визволиться, -твердо знає, що все це здійснює молитва отця його духовного, тож чужий і далекий від марного звеличування. Хіба може він гордитися тим, що, як сам визнає, досяг з поміччю іншого, а не власним старанням?»

46. Живучи в спільноті, будь уважним до себе. Ніколи не намагайся в чомусь видаватись праведнішим од решти братів, інакше вчиниш два лиха: братію раниш оманною і показною ревністю, а собі даси поштовх до зарозумілости.

47. Будь ревний, - але в душі своїй, нітрохи не показуючи цього зовні: ні виглядом, ні словом, ні здогадливим знаком; у всьому будь подібний до братів, щоб уникнути зарозумілости.

48. Обманне замилування породжує звеличування, а істинне - розраду.

49. Хто сльозами своїми внутрішньо гордиться і осуджує в умі своєму тих, що не плачуть, той подібний до того, що просить у царя зброю на ворога свого, а вбиває нею себе.

50. Якщо хтось легко перемагається звеличуванням, запальністю, лукавством і лицемірством та захоче витягнути проти цих ворогів своїх двосічний меч лагідности й негнівливости, - той нехай поспішить до білильні спасіння - до собору братів, до того ж, найсуворіших, щоб цілковито визволитись од своїх порочних звичок. Там, зворушуваний прикрощами, приниженнями і тривогами від братів, битий ними уявно, а деколи й чуттєво пригнічуваний та зневажуваний, очистить він ризу душі своєї од скверни.

51. Бачив я, що гордість буває іноді причиною смирення. Бо плід високомірности - гріх; гріхопадіння ж для тих, що бажають спастися, часто буває приводом до смиренномудрости.

52. Горда душа є рабом страху; уповаючи на саму себе, вона боїться навіть слабого звуку тварин і тіней.

53. Розпусних можуть виправляти люди, лукавих - Ангели, а гордих може зцілити лише Бог.

54. Видиму гордість зціляють скорботні обставини; а невидиму - перед віками Невидимий.

55. Невсипущо слідкуй оком душі своєї за гордістю, бо нема нічого згубнішого від цієї пристрасти.

56. Якщо знаком погибелі цієї, тобто гордости, є звеличуватися навіть малими та незначними ділами; то спасительна ознака смиренномудрости -упосліджено думати про себе і при великих ділах та звершеннях.

57. Раз піймав я гордість, цю безумну звабницю у серці своїм, внесену на раменах матері її - марнославства. Зв'язавши обидвох кайданами послуху та бичуючи їх смиренномудрістю, домагався од них, щоб призналися, як ввійшли до моєї душі? Накінець під ударами вони заговорили:

- Ми не маємо ні початку, ні народження, бо ми самі родительки та зверхниці всіх пристрастей. Немало ворогів у нас; один з наших неприятелів -скруха серця, породжена послухом. Комусь коритися, - цього ми терпіти не можемо, тому й небо, будучи там зверхниками, покинули. Коротко кажучи, ми родительки всього противного смиренномудрості; а що їй сприяє, те нам противиться. Зрештою, якщо ми й на небесах явились у такій силі, то куди втечеш ти від лиця нашого? Ми дуже часто слідуємо за терпінням наруги, за послухом і безгнівністю, незлопам'ятністю і служінням ближнім. Нашим породженням є падіння мужів духовних: гнів, наклепи, прикрість, роздратованість, крик, хула, лицемірство, ненависть, заздрість, суперечка, свавілля, непокора.

Та є щось таке, проти чого ми безсилі. Сильно побиті, ми скажемо тобі й це: якщо будеш щиро докоряти собі перед Господом, то позбудешся нас, наче павутини. Кінь мій, - мовила гордість, - це марнославство, але преподобна смиренномудрість з самодокорянням посміються з коня і вершника його та солодко заспівають переможну пісню оцю: Заспіваю Господеві, славно бо прославився; коня і вершника скинув у море, тобто в бездну смиренномудрости (Вих. 15:1).