Про боротьбу зі скорботами від бід і напастей[1]

Святий Йоан Касіян - Огляд духовної боротьби

175. На Палестинські пустині між Єрусалимом і Мертвим морем несподівано напали варвари й побили багатьох монахів. Як же Бог допустив, щоби над Його слугами було скоєно таке лиходійство? -Подібні випадки зазвичай обурюють душі тих, що мають мало віри й знання. Вони думають, що Святі за чесноти й подвиги нагороджуються уже в цьому короткому дочасному житті. Нас же, що не лише в цьому житті надіємося на Христа, щоб, як каже Апостол, не бути найнещаснішими з усіх людей (1 Кор. 15:19), не повинні ввести в оману такі вигадки, щоби через незнання істини не зійти нам з дороги правди (Пс. 73:2), бентежачись спокусами, що їм і самі можемо підпасти. Або ж — що й вимовити страшно — не приписувати Богові неправосуддя й недбання про людей, бо Він, мовляв, святих і праведних Своїх не визволяє від спокус і не відплачує добрим — добром, а злим — злом у теперішньому житті. І щоб за те не були ми осуджені разом з тими, котрим погрожує пророк Софонія від лику Господа: Покараю тих, що задубіли на своїм виннім осадку, і що говорять у своїм серці: «Господь ані добра, ні зла не чинить!» (Соф. 1:12). Щоб не підпали ми під засуд разом з тими, що такими скаргами хулять Бога: Кожний, хто чинить зло, добрий в очах Господніх, Він до таких ласкавий, — або: Де Бог правосуддя? (Мал. 2:17). І додають до цього ще й таке богохульство, описане в Пророка: Яка користь із того, що ми берегли Його постанови, що ми сумні ходили перед Господом сил? Тепер же називаємо щасливими зухвалих. Злочинцям теж живеться добре: вони випробовують самого Бога й живуть собі гарненько далі (Мал. 3:14-15). Аби уникнути незнання, кореня і причини тої найшкідливішої омани, треба найпаче пізнати, що є добро, а що — зло. Відтак, озброївшись щодо цього не облудною думкою юрби, а правдивим тлумаченням Писань, не зведе нас уже ніяка омана невіруючих людей.

176. Усе в світі трояке: добре, зле або середнє. Отже, нам треба пізнати, що є добро, що — зло, а що — середнє. Тоді наша віра під покровом правдивого знання непохитно перетриває у всіх спокусах. Ніщо не є істинне добро для людини, крім душевної чесноти, що приводить її щирою вірою до Бога — єдиного незмінного добра. І, навпаки, ніщо не є зло, крім самого гріха, що віддаляє людину від благого Бога, сковуючи її залізними ланцюгами з лютим дияволом. Середнє — це те, що може стосуватися як добра, так і зла. Багатство, влада, повага, тілесна сила, здоров'я, краса, життя, смерть, убогість, немічність тіла, напасті — усе це може слугувати як на добро, так і на зло людині. Багатство, наприклад, часто може служити на добро, як каже Апостол: Багатим у цьому світі накажи, щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо, і тим робом збирали собі скарб — добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве (1 Тим. 6:17-19). Та воно обертається на зло, коли його накопичують тільки для того, щоб закопати в землю, як це роблять скупі, чи тратять на розкіш і втіхи собі, а не на вбогих. Влада, пошана, тілесна сила і здоров'я є щось середнє, тобто придатне як для добра, так і для зла. Багато Святих у Старому Завіті, маючи все це, зуміли угодити Богові. І, навпаки, ті, що неналежно користувались цими речами, обертаючи їх на служіння своїм лихим забаганкам, справедливо були покарані або й передані смерті, про що читаємо в Книгах Царів. Так і про інші середні речі розумій, що вони не є справжнє добро, бо справжнє добро — це лише чесноти. Для праведних, що вживають середні речі на добрі й потрібні справи, вони корисні та благотворні, допомагають їм збирати добрі плоди для вічного життя. А для грішників, що неналежно ними користуються, вони — шкідливі, навіть згубні, бо доводять їх тільки до гріха й смерти.

177. Немає іншого істинного добра, крім єдиної чесноти, що походить зі страху Божого та любови до Бога; і немає справжнього зла, крім гріха й віддалення од Бога. Уважно дослідімо тепер, чи бувало колись таке, щоби Бог вчинив комусь зі Своїх Святих якесь зло? Цього ви, без сумніву, ніде не знайдете. Бо ніхто ніколи не примусить людину до гріха, коли та не хоче грішити й опирається злу. Якщо ж примусить, то тільки тому, що вона сама в собі зачала гріх — через нетверезіння свого серця і розбещення своєї волі. Диявол, бажаючи вкинути праведного Іова в зло, тобто в гріх, вжив проти нього всіх підступів своєї злоби (позбавив його всього багатства, умертвив його дітей, а його самого з голови до ніг покрив нестерпно болючими ранами), проте не зміг втоптати його в гріх. Тому що в усьому тому не согрішив Іов і не сказав нічого нерозважливого проти Бога (Іов 1:22), тобто не схилився до богохульства.

178. Як же тоді Сам Бог про Себе каже: Я чиню добро й допускаю зло? (Іс. 45:7). І Пророк про Господа так рече: Чи станеться у місті якесь лихо, що його Бог не спричинив би? (Ам. 3:6). Священне Писання деколи називає сумні випадки словом лихо не тому, що вони суттю своєю є злі, а тому, що їх так сприймають люди, котрим вони для їхньої ж користи посилаються. Бо слово Боже промовляє до людей людськими словами й людськими почуттями. Операції та припікання вважають за зло ті, кому доводиться їх терпіти. Як не є насолода для коня — шпори, так для грішної людини — виправлення. І строга дисципліна видається гіркою, як каже Апостол: Усяка кара на хвилину здається не чимсь веселим, а сумним, та згодом тим, що на собі її зазнали, вона приносить мирний плід праведности; Кого Господь любить, того карає, і б'є кожного сина, якого приймає. Хіба є такий син, що його батько не карає? (Євр. 12:11; 12:6-7). Отже, слово лихо придатне деколи для сумних трапунків, як ось: І роздумався Бог щодо лиха, яке був погрожував їм учинити, — і не вчинив його (Йона 3:10). Бо Ти — Бог милостивий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, й уболіваєш над злом (Йона 4:2), тобто над тими втратами й бідуваннями, що їх змушений посилати на нас за гріхи наші. Пророк Ісая, знаючи, які корисні ті лиха для людей, — не з ворожости до них, а, бажаючи їхнього спасіння, молиться так: Приложи їм зла Господи, приложи зла славним землі (Іс. 26:15). І Сам Господь каже: Я наведу на них лихо (Єр. 11:11), тобто скорботи й руйнування, котрими в нинішньому часі будуть покарані ради їхнього спасіння — і навернуться до Бога, що про Нього в дні свого щастя забули. Тим-то не можна вважати скорботи за справжнє зло, коли вони багатьом служать на добро і ведуть до вічної радости. Отже, все, що зазвичай визнають за зло: що заподіюють нам вороги або щось інше якось уражає нас, ми не повинні вважати за зло, а за щось середнє. Тоді воно вже не буде дійсним злом, таким, яким вважав його той, хто завдавав його в лютому гніві, а, навпаки, таким, яким відчуває його той, хто терпить. Тож коли святому мужеві завдадуть ран чи навіть заподіють смерть, то не треба думати, що йому вчинене зло, а щось середнє. Бо коли для грішника смерть є зло, то для праведника — супокій і визволення од зла — людині, що її дорога закрита, що її Бог огородив навколо (Іов 3:23). Праведний муж від смерти не зазнає жодного збитку, адже нічого нового чи небувалого не трапиться з ним. Те, що мало й так статися з природи його, те прийняв він зі злоби ворога не без користи для вічного життя. І борг людської смерти, що його належало йому віддати через неухильний закон теперішнього земного життя, виплатив він багатим плодом страждання під заставу великої за нього відплати.

179. Це, однак, не виправдовує злочинців. Бо хоч своїм злодіянням безбожник не заподіяв істотної шкоди праведникові, проте не залишиться без покарання. Терпеливість — чеснота праведника, і вартий нагороди той, хто терпеливо зносить страждання, ба навіть смерть. Отже, як злочинець буде заслужено покараний за свою жорстокість, так праведник не зазнає жодного зла навіть від смерти, тому що мужністю свого духа він терпляче витримав спокуси й страждання, тож усе заподіяне йому зі злим наміром обернув собі на добро, помноживши своє блаженство в будучому віці.

180. Терпіння Іова винагородили не диявола, що вчинив його ще славнішим своїми спокусами, а Іова, що мужньо зносив їх. І Юду не ізбавить Бог від вічних мук за те, що його зрада послужила спасінню людського роду. Бо не наслідок вчинку важливий, а намір того, хто його вчинив. Тим-то ніхто нікому не може завдати жодного зла, як тільки хтось сам не заподіє його собі малодушністю своєю. Блаженний Апостол так про це каже: Знаємо, що тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро (Рим. 8:28). Цими словами: Усе співдіє на добро він охопив не тільки те, що вважається щастям, а й те, що вважається нещастям. В іншому місці Апостол мовить, що він пройшов через перше й друге: У зброї справедливости в правиці й лівиці, у славі й безчесті, у наклепах і в добрій славі; як обманці, однак правдиві, як незнані, а проте надто знані; як ті, що вмирають, а все живі; як карані, та не забиті; як сумні, та завжди веселі; як бідні, а багатьох збагачуємо; як ті, що нічого не мають, а все посідаємо (2 Кор. 6:7-10). Отже, як те, що вважається щастям і що Апостол причисляє до правиці словами: добра слава; так і те, що вважається нещастям: безчестя й наклепи, відносячи їх до лівиці, — все це стає зброєю справедливости для досконалого мужа. Апостол великодушно зносить завдані йому прикрощі, змагаючись тією ж зброєю, якою на нього нападають, і нею, як луком, мечем і найміцнішим щитом, озброюється проти тих, які йому цього завдають. Досконалим терпінням та мужністю своєю він стає славним і непохитним — завдяки тим ворожим стрілам, що вражають його на смерть. І якщо він щастям не звеличується, а в нещасті не падає духом, йдучи прямою дорогою та царським шляхом у мирі, то не буде ні радістю відтіснений — ніби направо, ні нещастям чи сумом зіштовхнутий — немов наліво. Святий Давид співає: Глибокий мир тим, що закон Твій люблять, — вони не спіткнуться (Пс. 119:165). Про тих же, що за кожних проминаючих обставин змінюються, сказано так: Безумний же змінюється, наче той місяць (Сир. 27:11). Про досконалих і премудрих мовиться: Тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро (Рим. 8:28), а про слабких і нерозумних проголошується: Йди геть від дурня, бо ти не знайдеш уст розумних (Прип. 14:7), тому що дурень ні щастям не скористається собі на добро, ні нещастям не виправиться. Однакову моральну силу потрібно мати як для того, щоби мужньо зносити скорботи, так і для того, щоб зберігати належну міру в радощах. І без сумніву, кого щось вибиває з ритму, той не є сильний супроти жодної з них. Зрештою, щастя шкодить людині більше, ніж нещастя. Бо нещастя мимоволі стримує й упокорює, приводить до спасенної скрухи, схиляє до того, щоби менше грішити, або й цілковито виправляє. А щастя, сповнюючи душу згубними, хоча й приємними втіхами, жахливо спустошує і вкидає у порох тих, що в щасті вважають себе безпечними від лиха.

181. Досконалі мужі в Священному Писанні образно називаються обидвоправорукими. Таким був Егуд, як написано в книзі Суддів, що обома руками користувався як правими (Суд. 3:15). Духовно досконалими можемо стати також і ми, якщо щастя, що вважається правим, і нещастя, назване лівим, обертатимемо на праву сторону, аби все, що випаде нам, було, як каже Апостол, зброєю правди в наших руках. У нашій внутрішній людині є дві сторони, так би мовити, дві руки. А досконалість чесноти Святих виявляється у тому, що вони обидвома руками вправно користуються, обертаючи ними все на праву сторону. Щоб ясніше зрозуміти, скажу: чоловік, скажімо, користується правицею, коли виявляє духовний поступ. Палаючи духом, він панує над усіма своїми бажаннями. Будучи вільним від усякого диявольського нападу, відсікає тілесні пристрасті. Підноситься од землі до висот та на все теперішнє і тлінне дивиться, як на дим і тінь, відкидає усе це як проминаюче. Надхненим умом він не тільки бажає будучого, а й бачить його, живлячись духовним спогляданням розкритих для нього небесних таїнств. Палко засилає молитви Господеві й, розпалившись вогнем духа, усім серцем прагне до невидимого й вічного, ніби уже вільний від тіла дух. Коли ж чоловік користується лівицею, тоді поглинається бурями спокус, розпалюється тілесною похіттю, горить шаленим гнівом від вогню дратівливого неспокою, підбурюється самозвеличуванням до гордости чи марнославства, пригнічується смутком, що смерть спричиняє (2 Кор. 7:10). Він користується лівицею, коли падає від злопідступного смутку і, погасивши ввесь духовний жар, ціпеніє від душевного холоду і несвідомої туги. Тоді не тільки добрі помисли, що розпалюють внутрішній вогонь, відходять від нього, а й псалми, молитви, читання, усамітнення в келії стають для нього жахливо нудними і всі знаряддя чеснот — нестерпно відразливими та небажаними. Будучи всім тим уражений, нехай знає, що його тіснить ліва сторона.

Отже, хто не уразиться марнославством через те, що належить до правої сторони, ані не впаде у відчай через те, що належить до лівої, той обидвома руками буде користуватися як правими. Він — як з лівого, так і з правого свого становища — вийде переможцем, отримавши пальму звитяги. Переможного вінка сподобився блаженний Іов за діяння своєї правиці. Він, будучи багатим і знатним, щоденно приносив Господу жертви за своїх дітей, бажаючи їх не так собі, як Богові приємними і спорідненими вчинити. Його двері були завжди відчинені для подорожніх. Він був ногою для кульгавих і оком для сліпих. Шкури з його овець зігрівали рамена немічних. Він був батьком для сиріт, мужем для вдовиць; навіть у своїм серці не тішився з загибелі свого ворога. Коли ж спіткала Іова лівиця, він з неймовірною мужністю торжествував над нещастям. Втративши відразу семеро синів, не як батько побивався у своєму горі, а як слуга Божий заспокоювався у волі свого Творця. Ставши із багатого найбіднішим, із знатного — найнужденнішим, із здорового — прокаженим, із славного — зневаженим, Іов зберіг неушкодженим свій дух. Живучи на гноїщі, сам для себе став найжорстокішим мучителем свого тіла, черепком зішкрібаючи з нього гній і, занурюючи пальці вглиб ран, що покривали все його тіло, витягував звідти хробаків. Притім він не впав у богохульство й не нарікав на свого Творця. Що більше! Нітрохи не злякавшись такого ярма найчуттєвіших спокус, він саму одіж, єдине, що збереглося у нього від диявольського розкрадання, роздер і відкинув од себе. Тим додав він добровільну наготу до тієї, що нею уразив був його найлютіший ворог. Також і волосся, єдине, що зосталося недоторканим із попередніх знаків його слави, обрізав і кинув геть від себе. Так обрубав Іов те, що залишив йому лютий ворог, і вигуком небесної радости виявив своє торжество над ним: Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати? Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім'я Господнє буде благословенне! (Іов 2:10; 1:21). Обидвоправоруким також був старозавітний Йосиф. У щасті він був люб'язний до батька, шанобливий до братів, а в нещасті — розсудливий, вірний своєму володареві, а головне — завжди угодний Богові. У тюремному ув'язненні він — найсмиренніший, на образу — незлопам'ятний, до ворогів — доброзичливий, до заздрісних братів, мало не вбивць своїх, — повен любови. Ось таких мужів справедливо називають обидвоправорукими. Бо вони обома руками користуються як правицею і, зазнаючи спокус, що їх перерахував Апостол, разом із ним проголошують: У зброї справедливости в правиці й лівиці, у славі й безчесті, у наклепах і в добрій славі... Ми теж можемо стати обидвоправорукими, якщо не будемо мінливими — залежно від багатства чи від бідности: коли достаток не буде для нас засобом до згубної розпусти, ні нужда не вкине нас у відчай та нарікання. Коли завсіди будемо однаково благодарити Бога, тоді однаковий плід здобудемо як зі щастя, так і з нещастя, ставши такими, яким був правдивий обидвоправоручник, учитель народів, що сам засвідчив про себе: Я навчився задовольнятись тим, що маю. Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні (Флп. 4:11-12).

182. Спокуси бувають двоякі — через щастя і через нещастя. Причини ж спокус — троякі: для випробування, для виправлення або для покарання за гріхи.

Випробувань, незчисленних терпінь, подібно до Іова, зазнали також блаженний Авраам і багато Святих. Юдейський народ теж був підданий спокусам у пустині, як у Второзаконні каже Мойсей: Спогадай увесь той шлях, що ним водив тебе Господь, Бог твій, за цих сорок років у пустині, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб довідатися, що в твоєму серці, чи додержуватимеш заповіді Його, чи ні (Втор. 8:2), і як згадується про це в псалмі: Я випробував тебе над Меріва-водами (Пс. 81:8). Саме задля випробування зазнав Іов усіх спокус, і про це свідчить Сам Бог, кажучи: Чи хочеш справді скасувати Моє право? Чи хочеш Мене осудити, щоб виправдатися самому? (Іов 40:8).

Господь упокорює праведних Своїх за малі й легкі гріхи або ж піддає їх різним спокусам за їхнє звеличування праведністю своєю. А це для того, щоб виправити, очистити їх у земному житті від усяких злих помислів, спалити кожну нечистоту, затаєну в їхньому нутрі (Іс. 1:25), щоб у будучому явити їх подібними до чистого золота, щоб не було в них нічого такого, що після випробування вогнем суду вважав би Господь за потрібне очистити караючим полум'ям. Тим-то сказано: Багато в праведника злиднів (Пс. 34:20). Мій сину, не легковаж Господнім каранням і не падай духом, коли Він тебе картає, і б'є кожного сина, якого приймає. На вашу науку ви терпите. Бог поводиться з вами, як із синами. Хіба є такий син, що його батько не карає? Коли ж вас виховано без картання, — якого всі зазнають, — то ви незаконновроджені, а не сини (Євр. 12:5-8). А в книзі Одкровення сказано: Я, кого люблю, тих доганюю і караю (Од. 3:19). До таких пророк Єремія від лиця Божого прорік так: Я вигублю всі народи, що проміж ними тебе розкинув. Тебе ж не знищу. Я покараю тебе, але за законом, — без кари ж тебе не зоставлю (Єр. 30:11). Про таке спасенне виправлення молить святий Давид: Випробуй мене, Господи, вивідай мене, випробуй, немов вогнем, моє нутро й моє серце (Пс. 26:2). Також пророк Єремія, розуміючи спасенний хосен такого випробування, взиває: Карай нас, Господи, але правно, не у гніві Твоєму (Єр. 10:24). Так само й Ісая кличе: Хвалю Тебе, о Господи! Ти гнівався на мене, та гнів Твій відвернувся від мене, і Ти мене потішив (Іс. 12:1).

Посилаються удари спокус також для покарання за гріхи. Господь, погрожуючи ізраїльському народові, сказав: Зуби звірів пошлю на них і отруту плазунів (Втор. 32:24). І в Псалмах про це сказано: Великих мук зазнають нечестиві (Пс. 32:10), також у Євангелії: Оце ти видужав, — тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось (Йоан 5:14).

Є ще й четверта причина страждань — як знаємо з Писання — щоб виявились через них слава й діяння Божі. У Євангелії так мовиться про сліпонародженого: Ані він не згрішив, ані батьки його, але щоб ділам Божим виявитись на ньому! (Йоан 9:3), і про недугу Лазаря: Недуга ця не на смерть, а на славу Божу: щоб Син Божий нею прославився (Йоан 11:4).

Справжньою Божою карою уражаються ті, що наважилися сподіяти найбільше зло. Такої кари зазнали Корах, Датан, Авірам (Чис. 16) і найбільше ті, що про них сказав Апостол: За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним й ледачому розумові чинити негодяще (Рим. 1:26,28). — Ця кара найважча. Про людей, покараних нею, Псалмопівець мовить: Вони не знають людських злиднів, і їх не б'ють, як простих людей (Пс. 73:5), бо вони не заслуговують на спасіння. Господь не відвідує їх і не зціляє тимчасовими покараннями, бо вони, очманівши, віддали себе непогамованій розпусті, щоб з ненаситністю коїти всяку нечисть (Еф. 4:19), їхнє серце озлобилося від постійного гріха, що перевищив усі міри очищення й кари за такий короткий час цього життя. Таким лиходіям Боже Слово докоряє через пророка Амоса: Я деяких з-між вас спустошив, як Бог спустошив був Содом та Гомору; й ви були, мов та головешка, вирвана з пожежі, та ви до Мене не повернулися, — слово Господнє (Ам. 4:11); і через пророка Єремію: Я вигубив народ Мій, бо вони не відвертались від своїх призвичаєнь (Єр. 15:7). Ти бив їх, та їх неначе б і не боліло; Ти вигубив їх, але вони зреклися науки. Обличчя їхні стали твердішими за камінь, не бажають вони навертатись (Єр. 5:3). Так, врешті, Господь, як досвідчений Лікар, вичерпавши всі Свої рятівні засоби, бачить, що не залишається вже жодного ліку, який можна було б прикласти до їхніх ран. — Тоді Він немовби перемагається численністю їхніх переступів і відступає від Свого милосердного покарання, а натомість проголошує їм: Зжену на тобі Моє обурення, і відступляться від тебе Мої ревнощі, і вгамуюсь, і не гніватимусь більше (Єз. 16:42). Людям, серця котрих ще не стали запеклими від частих гріхопадінь, які не заслужили ще на найжорстокіше згубне покарання, бо здатні прийняти справедливу кару для свого спасіння, сказано: Я їх скараю за їхню злобу (Ос. 7:12), тобто отямлю, дам почути про покарання, що їм загрожує.

183. Як здобути і зберегти терпеливість та добродушність? — Сердечною смиренномудрістю. Коли терпеливість випливатиме з джерела смиренномудрости, тоді не треба буде зачинятися у келії чи ховатися у пустині, щоб уникнути скорбот, прикрощів чи терпінь. Утвердившись у чесноті смирення, у цій своїй родительці та хоронительці, не потребуватимемо вже людської помочі. Якщо ж нас ще тривожить якийсь наклеп, то ясно, що не утверджені в нас міцні основи смирення — і наша внутрішня будівля навіть під час слабкої бурі руйнується. Не тоді похвальна та гідна подиву терпеливість, коли не загрожують їй ніякі стріли ворогів, а тоді -коли непохитна під час бурі спокус. Що більші спокуси, то міцнішою вона стає. Бо кожному відомо, що терпеливість отримала свою назву від терпінь. Тому тільки той терпеливий, хто все заподіяне йому зносить без тривоги. Такого небезпідставно хвалить Соломон: Вартісніший довготерпеливий, аніж звитяжець, і той, хто гнів опановує, ніж той, хто здобуває місто (Прип. 16:32). Хто терпеливий, той великий розум має; а хто на гнів запальний, виявляє дурноту (Прип. 14:29). Отже, коли хтось запалюється гнівом на наклепника свого, то причиною його гніву треба вважати не завдану йому зневагу, а затаєну в ньому хворобу гнівливости. — Наклеп лиш послужив приводом і викрив її. Це можна зрозуміти з притчі Спасителя про два доми: один був збудований на камені, а другий — на піску. На обидва доми з однаковою силою натиснули води та сильні вітри, проте наслідки непогоди були не однакові. Дім, збудований на твердому камені, жодної шкоди не зазнав від сильної стихії. А той, що його нерозумно було збудовано на рухливому піску, завалився, але не від того, що на нього подули вітри, а тому, що побудований був на піску. Так і святий чоловік відрізняється від грішника не тим, що випробовується меншою спокусою, а тим, що перемагає, навіть велику, тоді як грішник падає і під малою. Не була би похвальною мужність праведника, якби він став переможцем без спокус. Та й самої перемоги не було б без ворожого нападу. Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять (Як. 1:12). Бо, як каже апостол Павло, сила Божа не в спокою та утіхах, а в безсиллі виявляється (2 Кор. 12:9). Так мовить Господь до Єремії: Я бо сьогодні ставлю тебе, немов місто-твердиню, немов залізний стовп, немов мур мідяний проти всієї землі: проти царів юдейських, проти князів їхніх, проти священників їхніх і проти людей простих. Вони війною підуть на тебе, однак, тебе не подолають, бо Я з тобою, щоб тебе врятувати (Єр. 1:18-19). (Повч. 18:13)

184. Ось два приклади такої терпеливости. Перший: одна побожна жінка, бажаючи вдосконалитися у чесноті терпеливости, не тільки не уникала випробувань, а, навпаки, шукала їх і, хоч часто її зневажали, не падала від спокус. Жінка ця жила в Александрії й походила зі знатного роду. В домі, що їй залишили батьки, побожно трудилася для Бога й ближнього. Одного разу попросила в блаженної пам'яті архиєпископа Атанасія дозволу опікуватися удовицею, що була на церковному утриманні. Первосвященник, похваливши добрий намір жінки та її прагнення діл милосердя, вибрав таку вдовицю, що перевершувала всіх чесною вдачею, статечністю і привітністю — аби добре бажання жінки не придушила злоба тої, котра мала користати з її доброти, і щоб та, яка мала виявити її, не потерпіла шкоди у вірі від лихої вдачі вдови. Жінка та почала прислуговувати вдовиці. Та, бачачи її скромність і тихість, щохвилинну пошану й подяку, через декілька днів знову прийшла до первосвященника і сказала: «Я просила таку вдову, котру би я заспокоювала і котрій служила би з повним послухом». Атанасій спочатку не зрозумів, чого бажає та жінка й гадав, що вдовиця виявилася невдячною. Але коли йому доповіли, що для тієї жінки було підібрано найпоряднішу з усіх вдову, тоді пізнав, чого шукає ця мудра жінка, і звелів дати їй під опіку найприкрішу з усіх — гнівливу, сварливу, нетерплячу, балакучу та метушливу. Жінка прислуговувала їй так само, як і першій. Але за все добро вдова лише проклинала ту добру жінку та всіляко зневажала її, лайливо нарікаючи, що та випросила її в архиєпископа не для заспокоєння, а для муки. Вдовиця не стримувала навіть своїх рук. Натомість жінка ще смиренніше послуговувала їй, перемагаючи її розлючення не спротивом, а покорою, і приборкуючи її скаженість лагідністю. Таким випробуванням вона цілковито утвердилась у терпеливості й досягла досконалости в ній. Бо постійними зневагами жінка та укріплювалась щоденно в терпеливості, досягнувши вершини цієї чесноти. Тоді вона пішла до святителя подякувати за найдостойнішу вчительку: «Нарешті ти дав мені, владико, для заспокоєння таку, яку я бажала мати. Бо та, перша, своєю шанобливістю радше заспокоювала й потішала мене, ніж я її». Сказаного, думаю достатньо, щоб не тільки повчитися, а й засоромитися тим, які доти можуть зберігати терпеливість,доки ховаються по келіях своїх. (Повч. 18:14)

185. Другий приклад терпеливости. Авва Пафнутій жив насамоті в славній Скитській пустині, де був пресвітером. Ще молодим монахом він засіяв такою благодатною святістю, що навіть великі мужі того часу дивувалися з його поступу і, незважаючи на його молодий вік, прирівнювали його до богомудрих старців. Тоді заздрість, що колись зродилася проти старозавітного Йосифа в душах його братів, розпалила своїм отруйним вогнем одного зі скитських братів, тож він задумав знеславити авву. Коли Пафнутій пішов у неділю до церкви, той позлодійськи пробрався до його келії, сховав між плетеницями, що їх там зазвичай плели з пальмового віття, свою книжку і пішов теж до церкви, вдоволений своєю хитрістю. Після Служби Божої він перед усіма братами поскаржився святому Ісидорові, який був тоді пресвітером, що в нього з келії украдено книжку. Ця вістка так знітила всіх, що не знали, що й робити, вражені таким нечуваним тут злочином. Тоді наклепник порадив усім братам залишитися в церкві, а кількох послати обшукати келії. Невдовзі шукачі знайшли книжку між пальмовими плетеницями Пафнутія і принесли її до церкви. Авва мав чисте сумління, але немовби винний у крадіжці віддав себе на суд старців. Він не виправдовувався, аби, намагаючись словами змити з себе пляму злодійства, не підпасти ще й осудові за брехню, бо всі були певні в правдивості того, що самі бачили. Після людського суду він не занепав духом, а ввірив себе Господу Богу та Його судові. Майже два тижні він усіляко впокорював своє тіло й дух. Молився із безмірними сльозами і, каючись, потроїв піст. У неділю вранці приходив до церкви, та не для того, щоби прийняти Святе Причастя, а, простягнувшись біля дверей, смиренно просити прощення у всіх братів. Тоді Бог, усевидець усього таємного, змусив диявола оприлюднити те, що той винахідник зла — безчесний злодій власної речі, хитрий збезчещувач чужої слави — учинив без усяких свідків. Опанований прелютим демоном, підступний брат розкрив усі хитрощі своєї потаємної інтриги. Хто був намовником того злочинного підступу, той став зрадливим розголошувачем його. Нечистий дух сильно й довго мучив того нещасного. Його не могли очистити не тільки молитви тамтешніх Святих, що мали Божественний дар влади над бісами, а й особлива благодать Ісидора Пресвітера, якому була дана така сила над бісами, що біснуваті навіть не доходили до його дверей, як уже зцілялися. — А це тому, що Христос Господь зберіг цю славу для Пафнутія, щоби кривдника зцілили молитви покривдженого й одержав він прощення зі свого гріха й визволення від покарання, славлячи ім'я того, чию славу бажав затьмарити, як заздрісний ворог. (Повч. 18:15)

186. Дві причини спонукали мене розповісти цю історію. Перша — щоб ми, пам'ятаючи непохитну твердість цього мужа, теж були непохитні та терпеливі під ворожими наклепами. Друга — щоб ми твердо знали: нам не заховатися від бурі спокус та нападів диявола, якщо всю свою терпеливість будемо покладати не на силу нашої внутрішньої людини, а на замкнені келії, пустинне усамітнення, спільноту Святих чи взагалі на щось поза нами. Бо якщо Господь, Котрий каже: Божеє Царство всередині вас (Лк. 17:21), не укріпить нашого духа силою Свого заступництва, то марна наша надія перемогти безтілесного ворога з поміччю людей, що живуть із нами, або відігнати його від себе усамітненням (віддаленням у пустиню), або не допускати до себе людей, замкнувшись у келії. Бо все це було в святого Пафнутія, однак спокусник знайшов таки спосіб діткнути його. Того найлютішого духа злоби не стримали ні стіни, ні усамітнення в пустині, ні заступництво стількох Святих у цій обителі. Та істинний слуга Божий Пафнутій не на щось зовнішнє покладав надію свою, а на самого Бога, Суддю усіх таємниць, тому його не захитали підступи нападника. А хіба не перебував у благодатній пустині той, кого заздрість штовхнула на такий злочин, хіба не охороняли його віддалене житло й спільнота блаженного Ісидора, авви-пресвітера та інших Святих? Однак коли диявольська буря знайшла його на піску, то не просто завдала йому сильного удару, а цілком повалила його. Отже, не шукаймо внутрішнього миру ззовні себе, не сподіваймось, що немочам нашої терпеливости може зарадити чуже терпіння. Бо як Божеє Царство всередині вас, так І ворогами чоловіка будуть його домашні (Мт. 10:36). І ніхто не спротивляється людині більше від неї самої. Будьмо ж уважнішими до себе, щоби наші домашні вороги не вражали нас. Бо коли вони не повстають проти нас, тоді Царство Боже перебуває в нас. І якщо добре пізнаємо себе, то зрозуміємо, що нас не може повалити жодна людина, якщо ми самі проти себе не повстанемо неумиротвореністю серця свого. Тож якщо ми уражені, то причина цього — не в нападі ззовні, а в нашій нетерпеливості. Тверда їжа для здорового корисна, а для хворого — шкідлива. Не може вона пошкодити тому, кому не пошкодиладо того неміч його. (Повч. 18:16)

[1] Повч. шосте.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]

[ Купити книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!