23. Описуючи боротьбу з головними вісьмома пристрастями, вкажу на їхні особливості, причини їхнього виникнення та придатне для них лікування.

а) Про боротьбу з духом черевоугодництва

24. Перша боротьба, що за неї нам треба взятися, є боротьба з черевоугодництвом.

25. Не можна запровадити однакового правила щодо стриманости в їжі, чи посту для усіх людей. Бо не всі мають однакову міць, а чесноту цю людина сповняє не тільки силою душі, а й силою тіла. Не всі можуть дотримуватися тижневих постів: хтось не витримує без їжі двох або трьох днів, а декому важко перебути без неї до заходу сонця. Комусь, скажімо, треба спожити чотири невеликі хлібини, щоб насититися, а хтось відчуває тягар, якщо з'їсть одну чи дві. Не всім також поживні овочі, зілля чи сухий хліб. Та всі повинні дотримуватися одного правила: споживати їжу помірно, не до переситу. Бо не тільки якість страви, а й кількість її розслаблює душу, розпалює в ній гріховний огонь.

26. Від їжі, що нею насичується черево, зроджується тілесна похіть, а умові, пригніченому тягарем страв, уже несила тверезо міркувати. Не тільки надмірність вина п'янить ум, а й непомірність усяких страв робить його хитким, позбавляє чистих та невинних помислів. Причиною розбещення і загибелі содомлян було не тільки пияцтво, а й обжерство. Послухай, як Господь через Пророка докоряє Єрусалимові: Ось який був злочин Содоми, сестри твоєї: гординя, ненажерливість, безжурне ледарство. Такі були її злочини та її дочок (Єз. 16:49). Як через пересит розпалилися вони невгасимим жаром тілесної похоті, так — через Божий суд — спалено було їх небесним сірчаним вогнем. Якщо надмірне споживання хліба вкинуло їх до згубної пропасти розбещення, то що казати про тих, що дозволяють собі їсти м'ясо й пити вино — не скільки потребує неміч їхня, а скільки забажає похіть самовдоволення.

27. Святі Отці радять таке правило стриманости в їжі: споживати страви стільки, скільки потребує життєздатність тіла, та вставати з-за столу тоді, коли ще хочеться їсти. Навіть немічний може досконало сповняти цю чесноту стриманости нарівні з міцними й здоровими, якщо силою волі приборкуватиме в собі бажання їсти, коли цього не вимагає тлінне тіло. Апостол каже: Не дбайте про тіло задля похотей (Рим. 13:14). Павло не забороняє опікуватися тілом, а тільки велить не чинити цього задля похоті. Похітливу турботу про тіло засуджує, але не заказує розумно й помірно піклуватися про нього. Надмірну турботу про тіло забороняє, щоб, потураючи йому, не впасти нам у безодню згубних похітливих діл, а помірне піклування дозволяє, аби тіло, ослаблене нерозумною строгістю, не виявилось безсилим сповняти духовні труди.

28. Отож міру стриманости повинно визначати сумління кожної людини. Потрібно настільки стримуватися, наскільки цього вимагає боротьба з тілесними пожаданнями. Постів, зазначених в уставі, треба конче дотримуватися, але якщо непомірковано споживати їжу щодня, то самі лише пости не приведуть до досконалої чистоти. Якщо вслід за голодуванням наситити тіло вдосталь, то плодом довготривалих постів буде тільки тимчасова знемога й виснаження тіла, а не чистота невинности, бо чистота душі нероздільно пов'язана з голодуванням черева. Не набув чистоти невинности той, кого не вдовольняє постійна стриманість. Якщо після строгих постів ми потуратимемо собі в їжі, то такі пости — непотрібні, бо пристрасть черевоугодництва невдовзі витіснить їхній плід. Тому ліпше розумно й помірно підкріпляти себе їжею щодня, аніж час від часу довго й строго постити. Непомірне недоїдання не тільки розхитує стійкість душі, а й молитися як слід — через знемогу тіла — не дає.

29. Для чистоти душі й тіла недостатньо лише поміркованосте в їжі, якщо до неї не долучити інших душевних чеснот. Насамперед треба навчитися смиренности завдяки послуху, скрусі серця та виснаженню тіла. Грошей потрібно не тільки уникати, а й з коренем виривати саме пожадання їх. Бо недостатньо лише не мати їх, що переважно буває не з нашої волі. — Треба не допускати самого бажання їх мати. Слід придушувати також гнів, перемагати печаль, погорджувати марною славою, топтати гордість, приборкувати — постійною пам'яттю про Бога — безплідні та часті блукання думок. Треба завжди навертати серце наше від мрійливого блукання до споглядання Бога, незважаючи на те, що лукавий ворог намагається відвернути його від цього, закрадаючись до тайників серця.

30. Ніколи не приборкає збудженої похоті той, хто не загнуздає спершу порухів черевоугодництва. Чистота внутрішньої людини пізнається з досконалости цієї чесноти в ній. Бо ніколи не переможе сильного суперника той, кого переміг слабкий ворог у легкій сутичці.

31. Отже, спершу треба перемогти похіть черевоугодництва та витончити ум свій не тільки постом, а й чуванням, читанням та постійною скрухою серця — пам'ятаючи, чим були спокушені чи переможені колись — стогнучи то під тягарем жаху від множества гріхів своїх, то палаючи бажанням досконалости й чистоти. Ум повинен подвижницьки трудитися і мислити, харчування ж вважати не дозволеним предметом утіхи, а радше тягарем, накладеним як покарання, і сповняти його як неминучу потребу тіла, а не як бажане для душі. Якщо постійно перебуватимемо в духовній скрусі, то скоро вгамуємо похіть тіла, розпалювану непомірною їжею, і притупимо пагубні жала її. Рясними сльозами гасімо піч нашого тіла, яку розпалює в нас вавилонський цар — диявол, наставляючи нам пастки гріхів і пристрастей своїх. Ми доти розпалюємося тілесно, подібно до нафти й смоли, доки в серцях наших цілковито не згасне — росою благодаті Божої — полум'я тілесної похоті. Оце і є наше перше змагання: бажанням досконалости гасити пожадливість черевоугодництва. Задля цього потрібно — спогляданням чеснот — придушувати не тільки бажання надмірних страв, а й конечну для нашого єства їжу споживати обережно — як небезпечну для нашої невинности. Та й життя наше треба впорядкувати так, аби не відволікатися від духовних занять, хіба тільки тоді, коли слабкість тіла спонукує подбати про нього. Якщо ж ми більше вдоволяємо потреби тіла, ніж душі, то повинні якомога швидше позбутись усього того, що відвертає нас од спасенного й вічного. Та й навіть під час трапези теж не слід забувати про Бога. Бо нам ніяк не уникнути задоволення од страв, допоки душа, прикувавши свій зір до Божественного споглядання, не буде насолоджуватися любов'ю до чеснот і красою небесних речей. Усе теперішнє — тлінне. Коли звернемо погляд ума на нетлінні та вічні блага, тоді зненавидимо тлінне, відчувши серцем блаженство будучого життя.

32. Подолавши похіть черевоугодництва й переситу, ми вже не будемо рабами тіла, тож сподобимося вищого протиборства — з нечистими силами, що зазвичай вступають у боротьбу лише з переможцями. Отже, придушення тілесних похотей є немовби підвалина всякої борні. Не приборкавши свого тіла, не зможемо законно боротися; а хто незаконно бореться, того не увінчують.

33. Чи хочеш дослухатися до істинного Христового борця, що бореться законно? — Тож слухай! Я, — каже Апостол, — біжу, та не як навмання; веду кулачний бій, та не як повітря б'ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним (1 Кор. 9:26-27). Бачиш, як Павло у собі, тобто в тілі своїм зосередив основне діло протиборства й увесь успіх боротьби вмістив у самому лише виснаженні й підкоренні свого тіла? Я, — каже, — біжу, та не як навмання. Не біжить навмання той, хто, споглядаючи небесний Єрусалим, заклав у ньому непохитну мету, до якої неухильно стремить серцем своїм. Не біжить навмання той, хто, забувши те, що позаду, змагається за те, що попереду, прямуючи до нагороди високого Божого покликання в Христі Ісусі (Флп. 3:13-14). Прикувавши погляд свого ума до Христа й поспішаючи з усією готовістю серця свого, Апостол впевнено проголошує: Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг (2 Тим. 4:7). Оскільки невтомним був його біг, ревним — сумління, то сподобився він запаху пахощів Христового мира (П. п. 1:3) і — умертвленням тіла — здобув перемогу в духовному ратоборстві. Тим-то може він певно взивати: Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя (2 Тим. 4:8). Нам також Апостол вселив подібну надію заплати, якщо будемо наслідувати його подвиг: Та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекають на Його появу (2 Тим. 4:8), проголошуючи, що в день Суду ми теж станемо причасниками Гоподнього вінка, якщо возлюбимо пришестя Христове — не тільки те, коли Він явиться навіть тим, що не бажають Його, а особливо те, коли Він сходить до святих душ, — та здобудемо перемогу в ратоборстві, умертвляючи тіло своє. Про таке пришестя Господь каже в Євангелії: Я і Отець Мій прийдемо до нього, і в ньому закладемо житло (Йоан 14:23); От, стою при дверях і стукаю: як хтось почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним, і він зо Мною (Од. 3:20).

34. Зрештою, Апостол звершує не лише подвиг бігу: Біжу, та не як навмання, що особливо стосується спрямованости ума й полум'яности його духа, що ним він з усім жаром наслідував Христа, співаючи з Нареченою: Тягни мене вслід за тобою: біжімо! (П. п. 1:4); Душа моя до Тебе лине (Пс. 63:9). Він ще в іншому ратоборстві здобув перемогу, кажучи: Веду кулачний бій, не як повітря б'ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю (1 Кор. 9:26-27). Тут йдеться про важкі труди стриманосте, посту та виснаження тіла, в яких він виявився відважним поборником своєї плоті, недаремно наносячи їй удари здержливости, бо через умертвлення свого тіла зумів здобути торжество перемоги. Приборкавши тіло бичами стриманосте та виснаживши його ударами посту, здобув духові-переможцеві вінець безсмертя і пальму нетлінности. Бачиш результат законного ратоборства й духовних змагань, коли Христовий борець, перемігши бунтівника — тіло, поваливши його собі під ноги, як великий тріюмфатор, їде на переможній колісниці?! — Не навмання біжить він, бо скоро дістанеться до святого граду, небесного Єрусалиму. Веде кулачний бій у постах, тобто умертвлюючи тіло, не як повітря б'ючи, тобто не марно наносячи удари стриманосте, а розбиваючи ними духів злоби — не пусте повітря. Бо хто каже: Не як повітря б'ючи, той не порожнє повітря розбиває, а тих, що в ньому. Подолавши ці різновиди борні з тілом, прикрашений багатьма переможними вінками, Апостол, звичайно, зазнав нападів сильніших ворогів. І, запанувавши над першими заздрісниками, впевнено проголошує: Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах (Еф. 6:12).

35. Поки Христовий борець ще в тілі, йому ніколи не забракне нагоди здобути пальмовий вінок у ратоборстві. Та що більше він перемагає, то складніші різновиди боротьби його очікують. Бо після перемоги над своїм тілом повстають на відважного Христового воїна величезні полчища ворогів, розлючені його звитягами. А це для того, щоб воїн Христовий, утішаючись спокоєм миру, не забув про славні бої та, розлінившись бездіяльністю і відчуттям безпечности від супротивників, не втратив бажання та мужности звитяжно боротися задля вищих нагород. Отож якщо, зростаючи на силі, бажаємо досягти славних перемог, потрібно ратно подвизатися. — Спочатку перемогти у першій битві з ворогами, щоб разом з Апостолом могти сказати: Веду кулачний бій, не як повітря б'ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю. А перемігши в цьому бою, взятися до другого, щоби знову з Апостолом могти проголосити: Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах (Еф. 6:12). Ми не зможемо з ними боротися, якщо спочатку не переможемо свого тіла. І ніколи не удостоїмося боротьби з духами, якщо переможе нас власне тіло та черево. І справедливо дорікне нам тоді Апостол: Вас ще не спіткала спокуса понад людську силу (1 Кор. 10:13).

36. Монах, що бажає подвизатися у внутрішній боротьбі, хай спершу поставить собі за мету: нічого не їсти й не пити у поза призначений уставом час для трапези. Так само треба строго зберігати час і тривалість сну, як вказано в уставі. Сон — цей різновид пожадливости — треба відсікати так само запопадливо, як і порухи розпусної пристрасти. Бо хто не зміг придушити надмірних пожадань черева, як погасить розпалення тілесної похоті? І хто не зумів погамувати пристрастей явних і слабких, як переможе таємні й сильні?

37. Не зовнішнього ворога треба нам боятися. -Справжній ворог таїться у нас самих. Тому й триває у нас безустанна внутрішня війна. Якщо здобудемо в ній перемогу — всі зовнішні війни будуть нам не страшні, і все в нас, Христових воїнів, буде мирним та підвладним нам. Не боятимемося ворога зовні, коли переможемо внутрішнього супротивника й підкоримо його духові своєму. Щоб серце було досконалим, а тіло — чистим, недостатньо тільки зовнішнього посту — стриманости від видимих страв. До нього треба додати ще й піст душі. Бо душа, ожирівши навіть без надміру тілесних страв, падає у прірву пожадливости. Осуд є її харч, до того ж — приємний. Гнів — також її пожива, нелегка, бо шкідлива й навіть смертоносна. Заздрість — це теж наїдок душі, що отруює її соки та безнастанно мучить її, нещасну, щастям та успіхами інших. Марнославство — це їжа, що на короткий час утішає душу приємним смаком, а згодом спустошує, оголює і позбавляє усякої чесноти та всіляких плодів духовних, залишаючи її не тільки без нагороди за безмірні труди, а й накликаючи на неї ще більші кари. Всяка пожадливість та блукання непості йного серця — це випас душі на отруєному пасовиську, де вона поїдає усілякі шкідливі яства — замість того, щоб споживати хліб небесний. Тим-то, стримуючись від усього гріховного в святому пості, доцільним і благодатним стає тілесний піст. Бо поневолення тіла, поєднане зі скрухою духа, — це приємна Богові жертва, гідна Його святости оселя у чистих і прикрашених тайниках серця. Але якщо ми, постячи тілесно, обплутуємося згубними душевними пристрастями, то жодної користи не принесе нам виснаження тіла, бо осквернюємо найціннішу частину нашого єства; свою душу не готуємо на досконале житло для Святого Духа. Бо не тлінне тіло, а чисте серце — оселя Бога й храм Духа Святого. Отже, коли постить зовнішня наша людина, то й внутрішня повинна стримуватися від шкідливих яств. Святий Апостол напоумлює нас явити Богові бездоганною, чистою внутрішню людину свою, щоб удостоїтися прийняти Христа, кажучи: Щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших (Еф. 3:17).

38. Треба споживати їжу легкодоступну та звичаєву між братами, яка зменшувала би, а не розпалювала жар тілесної похоті. Є три різновиди черевоугодництва. Перше спонукує випереджати визначений уставом час для споживання їжі; друге -насичує і переповнює черево будь-якою стравою; третє — вдоволяється лише приємними та вишуканими стравами. Тим-то монах повинен долати цю пристрасть трояким правилом: по-перше, їсти тільки в дозволений уставом час; по-друге, не наїдатись досита; по-третє, вдовольнятися простою і дешевою їжею. А що незгідне із загальним звичаєм — те не схвалюють Отці як осквернене марнотою, пихатістю і чванливістю. Усі, що відзначалися даром прозорливости й розсудливости, кого благодать Божа поставила попереду, як блискучих світил для наслідування, — споживали простий і недорогий хліб. І навпаки, ніхто з тих, що харчувалися тільки городиною, овочами та плодами дерев, не сподобилися — за той особливо строгий піст — досвідчености мужів, ласки розсудливости й прозорливости.

39. Любов ліпша від посту. Цього ми навчилися у єгипетських Отців. Коли ми прийшли з Сирії до Єгипту, бажаючи пізнати правила тих старців, вони приймали нас надзвичайно сердечно й гостинно. І куди б ми не заходили, там уже не дотримувалися визначеного уставом часу для трапези, як це було в палестинських монастирях, а споживали хліб разом з гостями, крім середи й п'ятниці. Один із старців, коли ми запитали його, чому в них так вільно обходяться з правилом щоденного посту, відповів нам: «Піст завжди зо мною, ви ж не завжди зо мною. Хоча піст корисний і завжди потрібний, однак він — жертва самовільна; любов же — невідкладна заповідь. Отож, приймаючи в вас Христа, я повинен нагодувати Його. Коли ж проведу вас, тоді полегшення, вчинені заради Нього, зможу надолужити найстрогішим постом. Бо не можуть постити весільні гості, поки молодий з ними. Прийдуть дні, коли візьмуть від них молодого, тоді будуть постити в ті дні» (Лк. 5:34-35).

40. Крайнощі, кажуть святі Отці, є однаково шкідливі: як надмірний піст, так і пересит черева. Знаємо бо таких, кого не перемогло черевоугодництво, проте вони впали від непомірного посту і попалися у сіті тієї ж пристрасти черевоугодництва, породженої надмірним постом.

41. Треба не тільки стримуватися від надмірної кількости їжі, а й споживати її у строго визначений час, хоч би навіть тоді й не хотілося їсти. Бо ворог збуджує в нас як надмірне бажання їжі, так і спротив до неї. До того ж непомірна стриманість шкідливіша від переситу, бо від переситу — завдяки розкаянню — можна перейти до помірного споживання їжі, а від непоміркованої стриманости — ні.

42. Про розумну міру між обома крайнощами давні Отці часто розмірковували і з усієї їжі надавали перевагу хлібові, міра ж його — дві невеликі хлібини в день.

43. Загальне правило поміркованости: споживати відповідно до своїх сил, можливостей і віку стільки їжі, скільки потрібно для здоров'я тіла, а не для насичення його. Хто не дотримується однакової міри — надміру постить або пересичується — той шкодить як молитві, так і невинності. Молитві — бо від недоїдання не може бадьоро молитися і з немічности схиляється до сну. А невинності — бо вогонь тілесної похоті розпалюється як від надмірного споживання їжі, так і від вкрай строгого посту.

44. Поміркованість у їжі полягає у тому, щоби, встаючи з-за столу, відчувати голод. Отці вважають, що така міра збереже душу й тіло в однаковому стані поміркованости й не дозволить людині впасти в крайнощі як надмірного посту, що розслаблює тіло, так і переситу, що пригнічує дух.

45. Ось спасенна настанова блаженного Макарія, щоб нашу книжку про піст і стриманість повчально завершити думкою цього великого мужа. Він каже: монах повинен так розумно постити, немовби збирався прожити в тілі сто років, і так приборкувати душевні порухи — прощати зневаги, відкидати печаль, радіти зі скорбот і утрат — ніби мав би вмерти вже сьогодні. Макарій вчить дотримуватися у пості душеспасенної розсудливости. Тоді монах завжди простуватиме дорогою рівномірної строгости в стриманості: навіть коли знесилиться тіло — не перейде від строгости до надмірности. А приборкувати душевні пориви святий Макарій радить спасенною великодушністю, завдяки якій монах не тільки буде погорджувати тим, що називається щастям у цьому світі, а й залишиться непохитним у нещастях і скорботах, нехтуватиме усе нікчемне, а погляд свого ума постійно підноситиме туди, куди щодня і щомиті очікує бути покликаним.

б) Про боротьбу з духом розпусти

46. Друга, за переданням Отців, є боротьба з духом розпусти — безнастанна, триваліша від інших люта битва, що починає поборювати людину від першої пори зрілости й не вщухає, допоки та не здолає в собі всіх інших пристрастей. І зовсім небагато перемагає її. Оскільки ця напасть — двояка, то й протистояти їй треба також двояко. Недостатньо лише тілесного посту, щоб осягнути досконалу чистоту невинности. Треба озброїтися покаянною скрухою серця та невідступною молитвою проти цього найнечистивішого духа. Безупинне повчання у Писаннях, поєднане з умовою молитвою, тілесна праця, рукоділля стримують серце від блукання і повертають його до споглядання Бога. Та понад усе помічна глибока істинна смиренність, без якої ніколи не перемогти жодної пристрасти.

47. Щоб подолати пристрасть розпусти, потрібно досконало очистити серце, бо саме з нього, як мовить Господь, походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства (Мт. 15:19). Отже, спершу треба очистити своє серце, звідки, як каже Соломон, б'є джерело життя й смерти: Більш, ніж щось інше, пильнуй своє серце, бо з нього б'ють життя джерела (Прип. 4:23), а тіло підкоряється його владі. Постити, безумовно, потрібно, щоби насичене численними наїдками тіло не скинуло в шалі додолу свого правителя -духа. Але якщо ми суть подвигу зведемо лише до виснаження свого тіла, не постячи водночас і душею, не повчаючись у Божественному, не вправляючись у духовному, то ніяк не зможемо досягнути вершини правдивої чистоти. Тоді та пристрасть, що панує в нас, буде осквернювати наше тіло, хоч би воно й було чисте від розпусти. Тому нам треба, як каже Господь, очистити спершу середину чаші й миски, щоб і назовні були чисті (Мт. 23:26).

48. Деякі пристрасті зазвичай очищуються щоденними взаєминами з людьми та прикрощами від них. Наприклад, пориви гніву, образи чи нетерпеливости лікуються, крім повчання Божого та невсипущої уважности, відвідуванням братії та частим викликуванням цих пристрастей. Так вони частіше викриваються і швидше потім оздоровлюються. А недуга розпусти, крім виснаження тіла й скрухи серця, потребує, навпаки, усамітнення та віддалення від людей, щоб уникати приводів до згубного розпалення. Хворим на шлунок корисно, щоби шкідливі для них страви не потрапляли їм на очі, бо з поглядом на їжу може зродитись у них смертоносне бажання. Так само потрібно проганяти цю особливу недугу (розпусну похіть) безмовністю та усамітненням, щоби хвору душу не ятрили різні особи й речі. На самоті бо легше підноситися до чистого умового споглядання і з корінням виривати заразливе збудження похітливости.

49. Одна річ — бути стриманим, а інша — чистим. Досягнути незворушного стану розсудливої непорочности й невинности можуть лише дівственники душею й тілом. Такими, наприклад, у Новому Завіті були обидва Йоани (Предтеча та Євангелист), а в Старому — Ілля, Єремія, Даниїл. Справедлива пошана належиться також тим, що після падіння -тривалими подвижницькими трудами й ревним здобуванням колись втраченого — дійшли до подібного їм стану чистоти, душевної і тілесної непорочности. Жало тіла відчувають вони не через соромну похітливість, а лише з поруху природи. І ось такого стану дуже важко досягти, ба навіть неможливо — серед багатолюддя. Цього, зрештою, ніхто не зрозуміє з самих лише міркувань, хіба тільки з власного досвіду. Є дуже багато стриманих, котрі то страхом пекла, то бажанням Небесного Царства придушують напади тіла, що їх вряди-годи чи щоденно зазнають. Про таких старці говорять, що хоч пристрасть і не переможе їх, однак неможливо, щоб вони зовсім не відчували нападів її та були невразливими до неї. Бо той, хто бореться, хоч часто перемагає противника, деколи й сам зазнає поразки.

50. Якщо ми хочемо разом з Апостолом законно подвизатися духовно (2 Тим. 2:5), то повинні з поміччю Божою завзято перемагати цього найнечистивішого духа, бо людським зусиллям це не до снаги. Пристрасть ця доти буде зазіхати на нашу душу, доки ми не усвідомимо, що без помочі та заступництва Божого несила нам — тільки своїми трудами й зусиллями — боротися з нею.

51.І справді, якщо кожен наш поступ у чесноті — це діяння Божої благодаті, а перемога над усякою пристрастю — це перемога Господня, то очевидно, що чистота, приборкання похітливої пристрасти — це особлива Божа благодать, дар Господній. Так вважають святі Отці, та й досвід очищених від цієї пристрасти підтверджує це. Бо не відчувати жала плоті є якоюсь мірою те саме, що, перебуваючи в тілі, вийти з нього і перебувати поза ним. Тим-то людині несила самотужки піднятися на небесну висоту досконалости, якщо благодать Господня даром чистоти не піднесе її з трясовиння земного. Бо жодною чеснотою люди так не уподібнюються до Ангелів, як благодаттю чистоти. Завдяки їй вони вже на землі посідають, як мовить Апостол, громадянство в небі (Флп. 3:20) і тут, у марному тілі, володіють уже тим, що обіцяно Святим у будучому віці, коли буде скинута їхня тлінна плоть.

52. Слухай, що каже Апостол: Кожний змагун стримується від усього (1 Кор. 9:25). Вправляння спортсмена — це зразок для нас у нашому духовному подвижництві. Задля перемоги в змаганнях спортсмен не тільки стримується від усякої забороненої страви, вина, а й відганяє од себе бездіяльність та лінивство, постійними вправами розвиває свої сили та здобуває уміння. Він не турбується ділами житейськими чи подружніми, а клопочеться єдиним — як здобути переможний вінець. Особливо оберігається він тілесного осквернення, щоб навіть уві сні не спокуситися сороміцькими мріями та через це не зменшити сили, що її набув великими зусиллями протягом тривалого часу. — Так потрібно чинити і духовному подвижникові. Чи бачиш, що для поступу в духовному діянні тобі треба головно оберігати чистоту й невинність свою? Бо якщо в спортивних змаганнях за тлінні вінки так потрібна чистота, то як безмірно потрібніша вона в духовному внутрішньому змаганні за небесні вінці? Нам треба дбати не тільки про зовнішню чистоту від тілесного гріха чи несвідомого осквернення, а передусім про внутрішню чистоту думок і почуттів. Потрібно всіляко оберігати чистими тайники свого серця. Те, що змагуни в поєдинках бажають здобути тільки тілесно, ми повинні посісти в глибинах сумління, де наш Суддя Господь бачить навіть найменші порухи нашої волі. Тому ми мусимо пильнувати помисли внутрі себе, не чинити втайні того, що соромимося робити явно перед людьми, не осквернюватися таємною згодою з ворожими помислами в серці. Бо хоча все це можна приховати від людей, але неможливо затаїти перед Ангелами і всемогутнім Богом, що відає усі таємниці серця.

53. Ознаку й міру досконалости здобутої чистоти можна пізнати з того, чи в нас ще виникають уві сні спокусливі образи або, якщо виникають, то чи викликають похітливі порухи. Бо такий порух, хоч і не вважається гріхом, однак — правдива ознака того, що душа ще не осягла досконалости, а пристрасть — не цілком викорінена.

54. Якщо ми протягом дня не оберігаємо своїх помислів, це виявляється під час нічного спочинку. Тож коли осквернення тіла сталося уві сні, то в цьому не сон треба винити, а неуважність до себе протягом дня. У цьому — вияв внутрішньої недуги, що її нічний час не породив, а тільки вивів із затаєних внутрішніх закутків душі назовні. Під час сну спалахнув жар пристрасти, що його ми самі розпалили протягом дня скверними помислами. Так і тілесні хвороби породжуються не тоді, коли стають видимі, а набуваються протягом тривалого часу -через неправильне харчування чи нездоровий спосіб життя, що й спричинює недуги.

55. Сам Бог, Владика й Творець усього людського роду, знаючи найліпше природу свого створіння, спрямовує лікування туди, звідки головно походять причини тієї пристрасної недуги, кажучи: Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці (Мт. 5:28). Господь винуватить не так похітливість очей, як ті внутрішні чуття, що погано користуються їхньою послугою. Хворе, прошите стрілою похоті серце дивиться з пожаданням, а зір, дарований Творцем для добра, віддає на службу пристрастям, тож затаєна хвороба похітливости виявляється в ньому через бачення. Тим-то спасенна заповідь остерігає пристрасного, що пагубно уражується через зір. Йому не сказано: більш, ніж щось інше, пильнуй свої очі, а більш, ніж щось інше, пильнуй своє серце (Прип. 4:23).

56. Коли прокрадеться до нашого ума — через спокусу диявольської підступности — згадка про якусь особу жіночої статі, хоч би й матері рідної, сестер чи навіть святих жінок, треба якомога скоріше прогнати такий спогад зі свого ума. Якщо ж загаємось у таких помислах, ворог-спокусник непомітно скерує ум наш від цих жінок до інших, посіявши через них шкідливі для душі помисли. Тому, стараючись сповнити заповідь: Більш, ніж щось інше, пильнуй своє серце, ми повинні згідно з первісним Божим велінням дбайливо вистерігатись отруйної голови змія (Бут. гл. 3), тобто самого початку злих помислів, що через них диявол намагається прокрастися у нашу душу. — Якщо ж голова його через нашу недбайливість таки проникне в наше серце — стерегти, щоб не вповзло туди й тіло його, тобто не зродилася з нечистих помислів згода на гріховну насолоду. Коли ж впустимо ворога досередини, то він, полонивши душу, безумовно вб'є її своїм отруйним жалом. Грішників на землі нашій, тобто тілесні почуття, що зродилися в плоті нашій, ми повинні також вигубити в нутрі їхнього породження (Пс. 101:8) і розбивати об скелю синів Вавилону, поки вони ще немовлята (Пс. 137:9). Якщо ж не вигубити їх, доки ще слабкі, то, змужнівши нашим потуранням, вони ще з більшою силою повстануть на нас і навіть уб'ють. Якщо ж ми переможемо їх, то, звісно не без великих трудів. Бо коли хтось сильний (дух) та озброєний пильнує свого двору (оберігає спокій свого серця страхом Божим), тоді його майно в безпеці (Лк. 11:21) — плоди трудів і чеснот, здобуті протягом тривалого часу. Коли ж хтось сильніший його подолає (диявол через людську згоду на навіяні ним помисли), тоді забере у нього всю його зброю, на яку він покладався (пам'ять про Писання, страх Божий), і роздасть його здобич (Лк. 11:22), чесноти ж замінить усякими протилежними їм пороками.

57. Це є воля Божа: святість ваша (1 Сол. 4:3), -каже святий Павло. Що ж таке святість? Правда чи любов, смиренність чи терпеливість? Адже всіма цими чеснотами здобувається святість. На це питання відповідає сам Апостол: Святість ваша — щоб ви стримувались від розпусти, щоб кожний з вас умів тримати своє тіло у святості й пошані, не в пристрасті жагучій, як погани, які не знають Бога (1 Сол. 4:3-5). Ось якими похвалами апостол Павло звеличує невинність! Полонений же похітливою пристрастю, навпаки, перебуває у безчесті й нечистоті та живе всупереч святості. Святий Апостол ще так повчає нас, знову називаючи невинність святістю: Бог нас покликав не до нечистоти, а до святости. Тому, отже, хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає Свого Святого Духа (1 Сол. 4:7-8). Непорушної сили надав Апостол цим словам, сказавши: хто зневажає їх, той не чоловіка зневажає, а Бога, що призначив серце людське на житло Духові Своєму Святому. Чи бачиш, якими похвалами звеличив він чесноту невинности?! По-перше, саме їй приписує святість; по-друге, завдяки їй людина звільняється від усякої нечистоти; по-третє, відкинувши соромну нечистоту, перебуває в честі — як святиня; і, нарешті, по-четверте, і це є найвища привілеґія — завдяки чистоті — обитателем людського серця стає Дух Святий.

58. Наведу ще інші, подібні до цих, слова апостола Павла. До євреїв він пише: 3 усіма дбайте про мир та про святість, без якої ніхто Господа не побачить (Євр. 12:14). Тут також він ясно твердить, що без святости, яку зазвичай називає непорочністю -чистотою душі й тіла, — неможливо побачити Бога.

59. Що вище й небесніше достоїнство невинности, то сильніше виступають вороги проти нього. Тому ми повинні з безнастанними молитовними зідханнями не тільки приборкувати свої тіла, а й ревно плекати скруху серця, аби вогонь нашого тіла, що його вавилонський цар безперестанку розпалює тілесними пожаданнями, постійно гасити росою Духа Святого, що благодатно сходить у наші серця.

60. Такої настанови зможемо дотримати, якщо завжди пам'ятатимемо: Бог є нічний та денний свідок не тільки таємних діл, а й усіх помислів наших. — Тож будемо відповідати Йому не тільки за наші діла, а й за всі порухи нашого серця.

61. Треба завжди однаково помірно постити, щоб навіть під час сну не осквернитися нечистими мріями. Бо хто порушить розумну міру строгости в пості, той потім неодмінно переступить і належну міру послаблення у ньому. Чистота злучена з постом. Також треба пам'ятати про постійну смиренність серця та терпеливість, уважно оберігатися протягом дня від гніву та інших пристрастей. Бо як тільки запалить нас вогонь гніву, то невдовзі легко проникне в нас і жар похоті. Найбільше треба оберігатися вночі. Як чистота й оберігання денне — це завдадок чистоти нічної, так нічне оберігання дає серцю міць протистояти усьому нечистому протягом дня.

62. Чи можна цілковито погасити вогонь похітливости, жар від якого немовби природно відчуває в собі наша плоть? — Послухай, як міркує про це блаженний Павло. Умертвлюйте, — каже він, — ваші земні члени (Кол. 3:5). Як це робити та які члени умертвляти? — Певна річ, не відтинати собі рук і ніг або якихось інших частин тіла, а знищувати тіло гріховне, про яке в іншому місці Апостол мовить: Щоб знищилось оце гріховне тіло (Рим. 6:6), котре, як усяке інше тіло, також має свої члени. Їх і наказує святий Павло умертвити, а саме: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість — що є ідолопоклонство. Перший член — розпуста — це гріх незаконного поєднання тіл. Другий член — нечистота, що навіть без жінки трапляється деколи під час сну чи чувань. Третій член -пристрасть — криється у тайниках душі, тож може розпалюватись і без похітливосте в тілі. Четвертий член — лиха пожадливість — стосується не тільки згаданої нечистої пристрасте, а й усіх згубних пожадань загалом. Лиха пожадливість — це хворобливість розбещеної волі. Останнім членом гріховного тіла Апостол називає зажерливість, навчаючи нас не тільки стримуватись від чужих речей, а й своїх великодушно позбуватися, як це робила перша спільнота вірних, описана в книзі Діянь (Ді. 4:32-35). — Як багато хто ради Христа зумів покинути своє майно, відкинувши від свого серця не тільки володіння грішми, а й саме бажання їх мати, — так само може погасити в собі жар похітливої розпусти. Бо Апостол перше й друге наказав умертвити. Блаженний Павло був переконаний, що розпусну пристрасть можна викоренити з наших членів, бо не тільки заповідав умертвити її, а й велів, щоби навіть назва її не згадувалася між нами. -Розпуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувалися між вами, як це й личить святим. Так само безсоромність чи балачки безглузді й порожні жарти, — воно бо непристойне (Еф. 5:3-4). Тож не сумніваймося, що пристрасть розпусти можна викоренити з наших членів. — Апостол велів її нам відсікати так само, як і захланність, метушливість, глузування.

63. Зрештою, знай: хоч би ти дотримувався строгої стриманости, а саме — голоду, спраги, чування, постійного труду й притім читав душеспасенні книги, однак несила тобі — за посередництвом тільки цих подвигів — осягнути постійну чистоту тілесної невинности — без особливої на те благодаті Божої. Хай кожний невтомно й терпеливо вправляється у названих подвигах, щоби прихилити до себе милосердя Боже, сподобитися Божественного дару визволення від влади тіла й головних пристрастей його.

64. Бажання дочасних речей не вдасться придушити чи відкинути, якщо замість них не посядемо вічних — спасенних. Якщо хочемо викоренити тілесну похіть із серця нашого, то замість неї повинні насадити духовні прагнення, щоби наш дух не мав уже ні бажання, ні часу спокушатися проминаючими земними радощами. І коли дух наш утвердиться щоденним вправлянням у духовному, тоді збагне слова, що їх часто повторюємо, та сила їхня зрозуміла лише небагатьом досвідченим: Господь -передо мною завжди; тому що Він у мене по правиці, не захитаюсь (Πс 16:8). Тільки той справді зрозуміє силу й зміст цих слів, хто, осягнувши чистоту тіла й духа, усвідомить, що його кожної хвилини оберігає Господь і що його правицю, тобто святі діла постійно підтримує Боже милосердя. Бо Господь завжди біля Святих Своїх, та не по лівиці (адже святий муж не має нічого лівого, чи лихого), а по правиці його. А для грішників і нечистих Господь -невидимий, бо ж вони — не по правиці, де Він зазвичай перебуває.

65. Є багато ступенів невинности, по яких сходять до непорушної чистоти. Драбину такого вдосконалення невинности поділю я на шість щаблів, які потрібно долати щодня, піднімаючись до досконалости. Перший ступінь невинности проходить монах, якщо він не збурюється тілесною похіттю під час чувань; другий — якщо ум його не затримується на похітливих думках; третій — якщо його не тривожить похітливість, коли бачить перед собою жінку; четвертий — якщо під час чування не допускає до себе навіть простого тілесного поруху; п'ятий — якщо не хвилюється тілесно, коли в думках або під час читання згадується людське народження; шостий — якщо навіть уві сні не збентежать його спокусливі мрії про жінок.

66. Цілковита невинність — чистота — відрізняється від стриманости досконалим втихомиренням тілесних заворушень і спокоєм від них. Вона завжди зберігає непорушною чистоту тіла й душі і є ніщо інше, як святість. Тоді тіло, переставши пожадати проти духа, починає узгоджуватися з його бажаннями і чеснотами, після чого вони обидвоє єднаються між собою стійким миром і, як каже Псалмопівець, живуть укупі, як брати (Пс. 133:1). Тоді Бог із ними перебуває, бо сказано, що Його житло на Сіоні (Пс. 76:3), тобто не серед шуму й галасу битви з пристрастями, а в мирі невинности й постійному спокої серця. Отож коли хтось, погасивши тілесні пристрасті, сподобиться цього місця миру, тоді удостоїться він оселею Божою стати.

в) Про боротьбу з духом грошолюбства

67. Третя боротьба очікує нас із духом грошолюбства — пристрастю чужою, непритаманною людській природі. В монаха вона зроджується від малодушности, та найбільше — від нещирого відречення од світу, в основі якого від початку не лежала палка любов до Бога. Інші пристрасні пориви, видається, беруть початок у нас самих, немовби насаджені в людській природі і якимсь чином укорінені в плоть. Вони, будучи ровесниками нашого народження, своїм діянням випереджають у нас саму спроможність відрізняти добро від зла і перемагаються не інакше, як тривалим трудом. А ця недуга — грошолюбство — приходить пізніше і нав'язується душі ззовні, тому її легше можна відсікти від себе. Та якщо — через безпечність — злегковажити її та впустити до серця, то вона стає згубнішою від усіх пристрастей і найважче її прогнати, бо стає коренем усього лиха (1 Тим. 6:10), слугуючи джерелом породження різних пороків.

68. Ця пристрасть, якщо здобуде владу над слабовільною і холодною душею монаха, спочатку спонукує його до малого накопичення, спокусливо вказуючи йому неначе справедливі причини, через які йому вкрай потрібно залишити собі якісь гроші чи здобути їх наново після свого відречення од них. Ця пристрасть скаржиться на те, що монастирської їжі недостатньо, і постійне недоїдання ледве витримує здорове й міцне тіло. «Що будеш робити, — нашіптує вона, — якщо захворієш, а в тебе не буде грошей, щоб допомогти собі в немочі? Монастирське утримання мізерне, ставлення до хворих — недбале. Якщо ніякої власности не буде в тебе, то доведеться тобі жалюгідно вмерти. Монастирська одежа благенька, а за що придбаєш іншу? Врешті, не постійно ж тобі жити в одному монастирі. Якщо ж не матимеш грошей, то не зможеш переселитися звідси й так, поневолений крайньою бідністю, завжди нидітимеш, а не повноцінно житимеш». Коли такими помислами обплутає монах свій ум, тоді починає думати, як би здобути бодай кілька монет, тож без відома авви підшукує собі приватну роботу, що її виконує дуже дбайливо. Таємно продавши її та отримавши бажані гроші, метушиться і клопочеться, де б їх сховати або кому довірити їх зберігати. А тим часом почала вже точити його ще більша гризота — як подвоїти свій капітал, і він напружено думає, що би таке купити за виручені гроші і як би з вигодою для себе пустити їх в обіг. Коли ж і це йому вдасться, тоді з'являється в нього ненаситна жадоба золота, що відтак усе сильніше й сильніше розгоряється, залежно від того, скільки прибутку отримано, бо зі збільшенням грошей посилюється і шал пристрасти до них. Тоді спадають монахові на ум також інші клопітливі думки: про довге життя, глибоку старість, різні довготривалі хвороби, що їх у старості ніяк не знести, якщо в молодості не наскладати багато грошей. — Так нещасна душа, закута кайданами змія грошолюбства, щораз більше обплутується цією пристрастю, бажаючи постійно накопичувати своє майно, породжуючи в собі заразу, що як полум'я пожирає її саму. Цілком полонившись користолюбними думками, душа не бачить уже нічого, крім того, де б ще роздобути грошей, аби з ними скоріше вирватися з-під ярма монастирської строгости. Коли зненацька блисне їй якась надія на гроші, то вже ніщо її не стримує — заради них вона не погребує ні брехнею, ні клятвопорушенням, ні злодійством, ні вірністю. Одне слово, золото й користь стають для неї богом так само, як черево — для інших. Блаженний Апостол, знаючи згубну отруту цієї хвороби, назвав її не тільки коренем усього лиха (1 Тим. 6:10), а й ідолопоклонством, кажучи: Умертвлюйте і зажерливість, — що є ідолопоклонство (Кол. 3:5).

69. Є три різновиди цієї недуги. Отці з однаковим презирством осуджують їх: Перший, згубність котрого ми вище описали, спокушує декотрих нещасних збирати те, чого вони навіть у світі не мали; другий спонукує знову бажати й повернути собі те, що покинули вони на початку свого відречення од світу; третій зроджується на самих початках, коли монах недосконало зрікається світу. Цей різновид грошолюбства породжує у монахів душевну холодність, не дозволяє їм цілковито позбутися усього світського майна, налякавши їх спочатку убозтвом й ослабивши невірою, а потім за те, що залишили собі гроші та інше майно, котре повинні були покинути, відрікаючись од світу, ніяк не дає осягнути їм Євангельську досконалість. У Священному Писанні осуджено ці три різновиди падіння і описано важкі кари за них. Гехазі, наприклад, бажаючи здобути те, чого спершу не мав, не тільки не удостоївся благодаті пророцтва від свого вчителя, а й був уражений проказою, на слово Єлисея (2 Цар. 5:20-27). Юда, бажаючи знову посісти гроші, що їх раніше був відкинув ради Христа, не тільки зрадив Господа та втратив сан Апостольства, а й життя своє покінчив самогубством (Мт. 27:5). Ананія та Сафіра, затримавши собі якусь частину того, чим раніше володіли, з Апостольських уст були покарані смертю (Ді. 5:1-10).

70. Про тих, кого подолала зневіра вже після їхнього відречення од світу, тож вони бояться позбутися земного майна, — таїнственно прорікається у Второзаконні: Хто боягуз і мліє серцем, нехай іде, нехай повернеться додому, щоб не охляло серце в його братів, як у нього (Втор. 20:8). Що очевидніше від цього пророцтва? Чи не явно сказано в Священному Писанні, щоб такі ліпше й не починали жити за Божим покликом, ні Імени Його не приймали на себе, бо своїм словом та лихим прикладом розслабляють інших, фальшивим страхом відвертаючи їх від Євангельської досконалости. Тож їм наказано відійти з поля битви і повернутися до свого дому, бо з роздвоєним серцем ніхто не може боротися у війні Господній: Людина з подвійною душею непостійна у всіх своїх дорогах (Як. 1:8). Вникнім у суть Євангельської притчі, в якій сказано, що цар виступив з десятьма тисячами проти двадцятитисячного ворога, та, не надіючись на перемогу в бою з ним, послав просити миру, поки ще той був далеко від нього (не бажаючи очевидно навіть починати бою). — Тож ліпше не зрікатися світу, ніж потім жалкувати за ним, жити неблагоговійно, без ревности, наражаючи себе на ще більшу небезпеку. Бо, як каже Премудрий, ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати (Проп. 5:4). Добре тут мовлено про те, що той іде з десятьма тисячами, а той — з двадцятьма, бо пристрастей, що нападають на нас, більше від добрих схильностей, що борються і змагаються за нас. Але ніхто не може Богові служити — і мамоні (Мт. 6:24); Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого (Як. 9:62).

71. Грошолюбці зазвичай намагаються виправдати накопичення грошей та свою захланність авторитетом Священного Писання. Неправильно тлумачачи його, вони готові перекрутити й змінити думку Апостола, ба навіть самого Господа: пристосувати не своє життя до Писання, а Писання — до нього. Бажаючи довести, що Святе Письмо не протирічить їхнім поглядам, вони покликаються на написане: Більше щастя — давати, ніж брати (Ді. 20:35). Перекручуючи все, вони гадають, що цим переконливо знищують силу слів: Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною (Мт. 19:21). Вони вважають, що не повинні зрікатися свого багатства і навіть проголошують себе блаженнішими від тих, що його покинули, бо, маючи майно, уділяють його також іншим. Вони соромляться прийняти з Апостолом славне убозтво ради Христа й не хочуть вдовольнятися працею рук своїх та монастирським утриманням. Їм залишається вибрати одне з двох: або визнати, що обманули самі себе й ніколи не зрікалися світу, якщо вони так прив'язані до його багатств; або все майно відкинути й роздати, якщо дійсно бажають пізнати монаше покликання, щоб, не залишивши собі нічого з того, від чого відреклися, втішатися разом з Апостолом голодом і спрагою, холодом і наготою (2 Кор. 11:27).

72. Святий Василій Великий, єпископ Кесарійський, так сказав одному сенаторові, який, зрікшись світу, залишив собі щось із свого майна: «І сенаторства ти позбувся, і монахом не став», бо не бажав він навчитися правдивої смиренности -убозтвом, виснажливою працею і монастирським підпорядкуванням.

73. Якщо бажаємо законно подвизатися у духовному — виженім із сердець наших цього згубного ворога, перемога над яким така славна, як безчесна і потворна від нього поразка. Бо поразка від сильного противника, хоч болісна і гідна співчуття, але тоді переможений втішається бодай тим, що сили противника переважали його. Якщо ж зазнає поразки від противника слабкого, коли й вид ратоборства до того нескладний, тоді значно відчутніший біль переможеного й набагато важчий сором утрати.

74. Остаточно переможе й досконало торжествуватиме над цим ворогом монах тільки тоді, коли не буде заплямленим посіданням навіть найдрібнішої монети. Кого полонив навіть маленький грошовий дарунок і хто хоч раз дозволив у своєму серці прорости кореню користолюбної жадоби, тому неможливо не запалитися вогнем грошолюбства. Воїн Христовий завжди перемагатиме цю пристрасть, якщо дух грошолюбства не засіє в його серці зародків своєї похоті. Як у боротьбі з кожною пристрастю передусім треба остерігатися голови змія, так і щодо цієї пристрасти головно слід пильнувати, щоб якимсь чином не проникла в нас його голова. Якщо ж пролізе, то розпалить надмірну пожежу похоті своєї. Тому треба остерігатися не тільки посідання грошей, а й самого бажання їх мати. Також слід уникати не тільки діл, пов'язаних із грошолюбством, а й з коренем відсікати саму пристрасть цю, бо жодної користи не принесе нам непосідання грошей, якщо ми будемо жадати їх у серці своєму.

75. Навіть без грошей можна потерпати від недуги грошолюбства. Не матиме жодної користи зі зречення світу той, хто зубожів — притім не без туги серця — але так і не відсік од себе пристрасти користолюбства, бо не полюбив він натомість чесноти убозтва. Як неоскверненого тілесно Євангельське слово проголошує нечистим серцем (Мт. 5:28)[1], так і необтяжених грішми засудять разом із грошолюбцями — за користолюбне серце їхнє. Їм лише бракувало нагоди до наживи, а не волі, що в очах Божих завжди більше важить, ніж саме діло. Тому нам треба турбуватися, щоби плоди трудів наших не пропали марно. Бо гідні співчуття ті, що, позбавивши себе всього, зубожіли, а плодів — через грішне бажання своєї волі — так і не набули.

76. Чи хочеш знати всі згубні наслідки цієї пристрасти і які пороки проростають із неї на погубу того, хто її пригріє? Згадай Юду, що був у зборі Апостолів! Як вона його погубила отрутою своєю, обплутавши тенетами своєї похоті, бо не зумів він розтрощити смертоносної голови змія грошолюбства! І в яке стрімке провалля злочину вона його штовхнула, підмовивши за тридцять срібняків продати Відкупителя світу та Благодателя людського спасіння! Юда ніколи не відважився б на таку безбожну зраду, якби до того не був уражений недугою грошолюбства. Він не став би винуватцем убивства Господа, якби перед тим не звик обкрадати дорученої йому калитки.

77. Ось який страшний приклад тиранії цієї пристрасти, що, полонивши душу, не дозволяє їй ані сповняти жодної чесноти, ані нічим вдоволитися. Бо кінець її — не в збагаченні — а в позбавленні себе всього. Юда, розпоряджавшись подаяннями, призначеними для бідних, міг, наситившись грішми, бодай трохи втихомирити свою пристрасть. Однак, навпаки, розпалився таким шалом цього пороку, що не тільки потай викрадав пожертви, а й самого Господа продав. Бо ця пристрасть не втихомирюється жодним багатством, хоч би яким великим воно було.

78. Хто посідає щось, той не може втриматися від користолюбства, бо кінець цієї пристрасти — не в малих чи великих грошах, а в цілковитому позбавленні себе всього. Знаючи це, святий апостол Петро покарав Ананію і Сафіру смертю за те, що вони залишили дещо для себе зі свого майна. І загинули вони за неправду — через захланність свою, як і Юда сам себе погубив, зрадивши Господа. Яка ж схожість між ними у злочині й покаранні! Тут грошолюбство призвело до зради, а там — до брехні. Тут зраджується істина, а там зроджується гріх неправдомовства. Хоч ці гріхи, на перший погляд, видаються неподібними, та мають вони однаковий корінь і однакову мету. Той зрадник, щоби звільнитися від убозтва, забажав знову мати те, що раніше відкинув. А ті неправдомовці, щоби не збідніти, спокусилися залишити собі щось зі свого майна, яке повинні були або Апостолам щиро принести, або ж усе роздати братам. Тому-то в обох випадках було однакове покарання смертю, бо обидва гріхи проросли з одного кореня — грошолюбства. Якщо такий строгий присуд зійшов на тих, що не чужого майна забажали, а своє власне спробували приховати, не прагнули набувати, а тільки зберегти, — то що вже казати про тих, що зажадали збирати гроші, яких ніколи не мали і, видаючи з себе вбогих, перед Богом вони — грошолюбці — через пристрасть користолюбства.

79. Захланні — це прокажені духом і душею. Прообраз їх — Гехазі — забажавши тлінних грошей світу цього, був уражений нечистою проказою. Бо душа, осквернена злочинною пристрастю грошолюбства, уражається духовно заразою пристрастей і перед Господом — нечиста й проклята навіки.

80. Якщо, прагнучи досконалости, покинув ти все й пішов услід за Христом на поклик Його слів: Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною (Мт. 19:21), то навіщо, поклавши руки на плуг, оглядаєшся назад? Хочеш, щоб Господь назвав тебе таким, що не надається до Царства Божого? (Лк. 9:62). Чому, стоячи на покрівлі Євангельської досконалости, сходиш знову до дому свого, беручи там те, що перед тим відкинув? (Лк. 17:31). Навіщо, працюючи на полі здобування чеснот, знову силкуєшся накинути на себе ярмо мирського надбання, що від нього ти звільнився, відрікаючись од світу? Якщо ти тоді не мав що покинути, то не слід тобі тепер здобувати те, чого й раніше не було в тебе. Це ж завдяки особливому Божому благоволінню приготований ти був бідністю своєю до відречення од світу, щоб не стримували тебе ніякі пута надбань, аби чимскоріше прибіг ти до Господа. Зрештою, хай не відчуває себе приниженим ніхто з бідних через те, що не мав чого покинути, бо нема людини, яка не мала б від чого зректися тут. Від світу направду відрікся той, хто з коренем вирвав із серця саму пристрасть надбання.

81. Зберегти чесноту убозтва ми зможемо тільки в монастирі, якщо разом зі святим Апостолом, маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені (1 Тим. 6:8).

82. Пам'ятаючи осудження Ананії і Сафіри, біймося залишити собі щось із того, що, зрікаючись світу, дали обіт цілковито покинути. Біймося також прикладу Гехазі, що за гріх грошолюбства був покараний невиліковною проказою, тож остерігаймось набувати те, чим раніше не володіли. Так само, жахаючись як злочину Юди, так і його погибелі, всіма силами уникаймо грошей, що від них відмовилися раз і назавжди. Понад усе те пам'ятаймо про смертність нашого єства і незнання години смерти, тож остерігаймося, щоби день Господній, прийшовши, як злодій, не застав нашого сумління заплямленим посіданням хоч би однієї монети. Бо й вона одна знищить усі плоди нашого відречення од світу, тож те, що сказав у Євангелії Господь до багача, буде звернене й до нас: Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? (Як. 12:20).

Тож нітрохи не думаючи про завтрашній день, суворо дотримуймось уставу спільного життя. А для цього спершу на міцній основі утвердімо чесноту терпеливости, джерело якої — смиренномудрість.

г) Про боротьбу з духом гніву

83. У четвертій битві мусимо з коренем вирвати смертоносну отруту гніву зі своєї душі. Бо доки вона гніздиться у нас і засліплює око нашого ума згубним мороком, доти не зможемо ми розпізнавати добра й зла, набути гостроти всечесного споглядання, володіти зрілістю поради, бути причасниками життя, триматися неухильно правди, приймати правдиве духовне світло, бо сказано: 3 журби в очах мені темніє (Пс. 6:8). Через гнів не зможемо причаститися мудрости, хоч би всі й називали нас мудрими, бо ж гнів гніздиться в серці дурнів (Проп. 7:9). Не зуміємо осягнути й життя вічного, хоч би люди й вважали нас розумними, бо, як сказано в Приповідках, дражливе слово викликає лютощі. Не зможемо перебувати завжди в правоті серця, бо гнів людини не чинить справедливости Божої (Як. 1:20). Нас не будуть поважати навіть смертні віку цього, хоч би й за походженням ми були знатні, оскільки муж гнівливий — неблагочестивий. Ніколи не зможемо дати зрілої поради, бо запальна людина робить дурниці (Прип. 14:17). Не уникнути нам також тривог і метушні, не звільнитися від гріхів, навіть якщо інші не завдаватимуть нам клопотів, бо ж гнівливий чоловік здіймає сварку, і гарячий — множить провини (Прип. 29:22).

84. Дехто, силкуючись виправдати гнівливість -цю згубну хворобу своєї душі, намагається применшити її, фальшиво тлумачачи Писання. Немає, мовляв, жодної біди, коли гніваємося на братів, що грішать, бо навіть Сам Господь палає гнівом на грішників: І скипів гнів Господень на народ свій (Пс. 106:40); або ж в іншому місці читаємо, що Пророк молиться так: Не докоряй мені, о Господи, в Твоєму гніві і не карай мене в Твоїм обуренні (Пс. 6:2). Не розуміють вони, що тим і братів своїх заохочують до гнівливости на погибель їм і самим собі, та ще й безмежному Богові — джерелові всякої чистоти -накидають нечисту тілесну пристрасть.

85. Якщо Писання розуміти буквально, по-простацьки, в почуттєвому значенні, то виходить, що Бог засинає і прокидається, сидить і ходить, наближається і віддаляється, має тілесні члени — голову, очі, руки, ноги тощо. Як не можна без святотатства думати так про Того, Хто — за Писанням — невидимий, незбагненний, всюдисущий, так без богохульства не можна приписувати Йому пристрасть гніву та пересердя. Тілесні члени і рухи означають властивості та діяння Божого Провидіння щодо нас -їх ми ліпше пізнаємо завдяки образним назвам. Очі, наприклад, означають Боже всебачення і всезнання; руки й ноги — Його творче діяння і провидіння; м'язи — силу та вседержительство. Так і про гнів Божий треба розуміти не дослівно, а гідно Бога — далекого від усякого обурення. — Господь є Суддя, Який справедливо відплатить за все, що ми вчинили в цьому світі. Тому, читаючи Писання, ми повинні всіляко остерігатися того, що суперечить Його волі.

86. Монах, що прямує до досконалости й бажає законно подвизатися у духовному, хай позбудеться усякого поруху гніву й лютости. Бо заповідає йому обранець Божий: Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою (Еф. 4:31). Апостол також каже: Всякий гнів нехай відійметься від вас, не визнаючи тим жодного конечного чи нібито корисного гніву. Тим-то монах, якщо й хоче вилікувати брата свого, що грішить, хай робить це так, щоби, подаючи стражденному ліки від, можливо, дуже легкої недуги, не розгніватися самому й не занедужати гіршою від тої хвороби — засліпленням. Бо тому, хто хоче вилікувати рану іншого, треба самому бути здоровим і вільним від усякої пристрасти, щоби часом не до нього було мовлене Євангельське слово: Лікарю, вилікуй себе самого (Лк. 4:23). Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш? Або як можеш твоєму братові сказати: Дай, хай вийму скалку в тебе з ока, а он же колода в твоїм оці?(Мт. 7:3-4).

87. Гнів засліплює очі серця і, накинувши покров на гостроту духовного зору, заслоняє перед ним Сонце Правди. Проте буває і від гніву велика користь: коли сердимося на солодкопристрасні порухи нашого серця і обурюємося, коли з закутків нашої душі підіймається таке, що соромимося робити чи навіть говорити перед людьми. І лякаємося тоді самої думки про Ангелів і Бога всюдисущого, Його всевидючого ока, що перед ним не сховається жодна таємниця нашого сумління. Або якщо ми проти самого гніву повстаємо, коли він підбурює нас проти брата, і гнівно відкидаємо його згубні намовляння, не даючи йому сховку в тайниках свого серця. Так гніватися навчив нас Давид, що рішуче відкидав від своїх почуттів оцю пристрасть, бо навіть своїм явним ворогам, що їх Господь передав йому в руки, не відплачував помстою. Коли Семей кидав каміння на Давида, вголос проклинав його перед усіма людьми, тоді Авішай, син Церуї, за таку образу царя хотів відтяти Семею голову. Блаженний Давид, обурившись побожним гнівом проти цього, зберіг непохитною свою лагідність і показав взірець смиренности та стійкої терпеливости, кажучи: Що мені й вам сини Церуї?[2] Якщо проклинає, бо Господь сказав йому: Проклинай Давида, — то хто може йому сказати: чому ти так робиш?» І каже Давид до Авішая і до всіх своїх слуг: «Дивіться, ось мій син, що вийшов з мого тіла, наставився на моє життя, то скільки більше оцей веніяминянин? Лишіть його, нехай проклинає, бо це Господь звелів йому. Може, Господь зглянеться на моє горе й віддасть мені добром замість сьогоднішнього прокльону» (2 Сам. 16:10-12).

88. Отже, нам дозволено гніватися, але тільки ради спасіння нашого, тобто на самих себе і на підступні лихі помисли — гніватися на них і не грішити на погибель собі. Цей же зміст сокрито і в таких словах: Роздумайте в серцях ваших, на ложах ваших, і мовчіть (Пс. 4:5), бо те, що виринає у серцях наших, зумовлене вторгненням спокусливих намов ворога людського. Коли спокійним розмірковуванням, ніби лежачи на вигідному ложі, зуміємо втихомирити всякі пориви гніву, тоді загладжуємо свою вину спасенним упокоренням. Блаженний Павло, сказавши: Гнівайтеся, та не грішіте!, додав до того: Хай сонце не заходить над вашим гнівом, і не давайте місця дияволові (Еф. 4:26-27). Якщо не можна, щоби сонце заходило над гнівом нашим і якщо ми, перебуваючи в гніві, дозволяємо дияволові зайти в своє серце, то як тоді Апостол звелів нам перед тим гніватися: Гнівайтеся, та не грішіте? Чи не явно він каже: гнівайтеся на свої пристрасті, на сам гнів ваш, щоб інакше не зайшло у ваших потьмарених від гніву умах Сонце Правди — Христос — і замість Нього не дали ви місця дияволові в собі?

89. Під сонцем образно можна розуміти також розум, бо він освітлює усі помисли й прагнення нашого серця. Під забороною гніву — заповідь не гасити цього сонця пристрастю гніву, щоб з його заходом не охопила серця нашого темінь бурхливого збентеження разом з його володарем дияволом, і ми, огорнені мороком гніву, не опинилися у темряві ночі, не відаючи, що нам далі робити. У такому значенні ці слова Апостола передали нам старці у своїх настановах, котрі забороняють нам навіть на коротку мить гніватися у наших серцях. Ми повинні остерігатися кари, згаданої у Євангелії: Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові (Мт. 5:22). Якби було дозволено гніватися до заходу сонця, то пристрасть гніву, користаючи з такого дозволу, завжди поспішала би нібито законно задовольнити свою мстивість ще до того, як зайде сонце.

90. Що ж казати про тих, гнів котрих не згасає навіть із заходом сонця, що багато днів гніваються на тих, хто їх розсердив? Хоч на словах вони запевняють, що не гніваються, та на ділі виявляють своє сильне обурення, коли, наприклад, ввічливо й лагідно не говорять до образника свого. Їм здається, що вони не грішать, бо не шукають помсти кривднику своєму. Але вони просто не наважуються або не можуть помститися — серце ж їхнє кипить злобою і тому отрута гніву їхнього служить їм на погибель. Вони відразу не виганяють гіркоти роздратування з душі, а перетравлюють її протягом багатьох днів і лише якось з часом трохи її приборкують.

91. Можна подумати, що не мститься і не обурюється той, хто за намовою гніву робить тільки те, що може! Ті, що стримують гнів не з миролюбности, а через те, що не можуть помститися, зганяють своє зло іншим робом. Не маючи можливости помститися ділом, вони принаймні привітно не говорять до тих, на кого гніваються. Немовби достатньо не гніватися у ділах, а виривати його з тайників серця — немає потреби! Остерігаймося, щоб не позбутися нам тверезої розсудливости й світла знання, затьмарившись мороком гніву, й не перестати бути храмом Духа Святого. Бо гнів, затаєний у серці, хоча явно не ображає людей, але так само, як і гнів виявлений, затьмарює найсвітліше сяйво Духа Святого.

92. Хіба можна думати, що Бог дозволяє нам хоч одну хвилину гніватися, якщо Він забороняє нам навіть молитися, коли гніваємося на когось або коли хтось інший гнівається на нас: Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій (Мт. 5:23-24). Як же можна думати, що нам дозволено гніватися на брата (не те, що багато днів, а хоч би до заходу сонця), якщо навіть тоді, коли він має щось проти нас, не дозволено нам молитися до Бога?! Апостол же заповідає нам: Моліться без перерви (1 Сол. 5:17); Я хочу, отже, щоб мужі молилися на всякому місці, зводивши до неба чисті руки, без гніву й суперечки (1 Тим. 2:8). Якщо ж будемо й далі отруювати гнівом серця наші, то нам залишається: або ніколи не молитися, тобто не сповняти Апостольської та Євангельської заповіді, що велить нам безперервно і на всякому місці молитися; або ж, обманюючи себе, зводити до неба руки, незважаючи на заборону і знаючи притім, що так не молитву приносимо Богові, а виявляємо горду непокору Йому.

93. Не тільки Євангельські та Апостольські заповіді забороняють нам гніватися на брата свого. Навіть Старий Завіт, який дещо потурає немочам нашим, так само остерігає нас від гніву: Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці (Лев. 19:17); Путі злопам'ятних до смерти (Прип. 12:28); Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків (Лев. 19:18). Як видно зі Старого Завіту, гнів на братів теж присікається не тільки в ділах, а й у таємних помислах, бо ненависть наказано з коренем виривати зі серця, за образу ж не тільки не мститися, а навіть не пам'ятати про неї.

94. Деколи, переможені гордістю чи нетерпеливістю, відчуваємо внутрішню спонуку виправити свою нестійку й безладну вдачу, тож утікаємо в пустиню. Вважаємо, що там нас ніхто не потривожить і ми негайно здобудемо чесноту терпеливости. Тим виправдовуємо своє недбальство щодо вгамування гніву і не вбачаємо причин його у власній нетерпеливості, а, навпаки, звалюємо свою провину на братів. Але якщо ми будемо спихати свою вину на інших, то ніколи не осягнемо належної міри терпеливости й досконалости. Виправлення і втихомирення свого серця не перекладай на інших, а утримуй його в праведній настанові своєї волі. Наше бажання не впадати у гнів повинно залежати не від досконалости інших людей, а від нашої чесноти, що здобувається не чужою терпеливістю, а власною великодушністю.

95. Самітницьке життя належить досконалим і тим, хто очистився від усякої пристрасти в спільноті братів. У пустиню не втікати треба через свою легкодушність, — а досягати там висоти Божественного споглядання, що його навіть досконалі не можуть здобути деінде, як тільки в пустині. Пристрасті, що їх ми перенесемо з собою до пустині, не знищаться там, хоча, можливо, затаяться. Пустиня для очищених серцем — місце найчистішого споглядання і пізнання духовних таємниць. Пристрасті ж неочищеного серця зазвичай не тільки не зникають там, а ще й посилюються. Пристрасний пустинник доти терпеливий і смиренний, доки не зустрічається з людьми. Проте не забариться виявити своєї лихої вдачі в розмові чи поведінці з братами. Тоді одразу ж повстануть приховані пристрасті, що, як неприборкані коні, відгодовані та відпочилі, з шалом вирвуться зі своїх загород на загибель своєму вершникові. Бо неподолані пристрасті скаженіють, коли їх намагаються приборкати серед людей. І навіть ту крихту терпеливости, що її мав монах у спільноті з братами і яку виявляв принаймні з пошани до них й сорому показатися слабовільним, втрачає він у безтурботній безпечності пустині.

96. Гнівливі люди подібні до отруйних змій та хижаків, які доти не виявляють своєї лютої природи, доки ховаються по норах чи лігвах. Але за те не вважаються вони мирними тваринами, бо ж не тому не шкодять, що миролюбні, а тому, що такими змушує бути їх пустиня. Та як тільки побачать вони свою жертву, негайно виявляють приховану в собі отруту й лють. — Так і спраглим досконалости замало не гніватися на людей, допоки немає з ними жодних стосунків чи зіткнень. Гнів у них тільки причаївся, готовий вибухнути будь-якої хвилини. Пригадую, як живучи в пустині, я деколи сердився на тростину, що нею писав, якщо мені не подобалась її товщина; іноді на ніж, якщо він затупився і повільно різав; деколи на кремінь, якщо одразу не міг добута з нього іскри вогню, а мені вже нетерпілося читати. Інколи такий сильний гнів закрадався, що мимоволі виривалося прокляття з уст на бездушну річ або доконче на диявола — цим і вичерпувалось обурення, а душа заспокоювалась. Отже, для досконалости замало самої відсутносте людей, на котрих би збуджувався гнів. Якщо попередньо не здобудемо терпеливосте, пристрасть гніву може вибухати й на німі речі. Бо, залишаючись у нашому серці, вона не дає нам ні досягнути миру, ні визволитися від інших пристрастей.

97. Якщо бажаємо сподобитися вищого Божественного блага, що про нього мовиться: Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5:8), то потрібно прогнати пристрасть гніву не тільки з діл наших, а й з коренем вирвати її з глибини душі. Бо небагато буде користи, коли придушуватимемо гнів у слові й не виявлятимемо його на ділі, якщо Бог, перед Котрим не сховаються сердечні таємниці, бачить його в тайниках нашого серця. Євангельське слово заповідає радше відсікати корені пристрастей, а не їхні плоди, що, певна річ, без коренів усохнуть. Душа зможе постійно перебувати в терпеливості та святості, якщо усунемо гнів не тільки з видимих діл наших, а й з потаємних помислів. Треба викорінювати гнів і ненависть ще й тому, щоби не впасти в гріх душогубства, бо кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові (Мт. 5:22) і кожен, хто ненавидить брата свого, — душогубець (1 Йоан 3:15). Бо хоч би хтось тільки в серці своєму бажав смерти тому, на кого гнівається, і в очах людей не вважався б убивцею, однак — через пристрасть гніву — в Господніх очах він душогубець. Адже Бог наш відплачує не тільки за діла, а й за наміри серця, як Сам каже через Пророка: Я знаю їхні діла й думки їхні. Я прийду, щоб зібрати всі народи... (Іс. 66:18). Апостол теж мовить: Вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи, — в день, коли Бог, згідно з моїм Євангелієм, судитиме тайні вчинки людей (Рим. 2:15-16).

98. Отже, Христовий воїн, що законно подвизається, повинен з коренем вирвати із себе пристрасть гніву. Щоб зцілитися від цієї недуги, потрібно лікуватися так: спершу усвідомити, що гніватися на людей не можна взагалі. Бо як тільки глибинне світло нашого серця потьмариться гнівом, ми негайно втратимо і світло розпізнавання речей, і твердість розсудливости, і благопристойність, і мірило правди. Відтак ми повинні зрозуміти, що від гніву неминуче тьмяніє чистота нашого духу, що вже не зможе бути храмом Духа Святого. Врешті, в гніві ми не зможемо молитися, зносити до Вишнього Бога своїх сердець. А понад усе постійно треба пам'ятати, що можемо будь-коли відійти з тіла: нам же невідома остання межа людського життя. А там, у вічності, нам анітрохи не допоможуть ні чистота, ні зречення усього майна, ні погорда до багатства, ні труди постів та чувань, якщо за самі лише гнів і ненависть Суддя всесвіту погрожує вічними муками.

ґ) Про боротьбу з духом печалі

99. У п'ятій битві полетять на нас стріли всепожираючої печалі. Вона, опанувавши серце наше, гасить у ньому Божественне споглядання, а душу, скинувши з висот святости й благости, цілковито розслаблює і пригнічує. Не дає їй ані сердечно молитися, ані читати священних книг — цієї духовної зброї та ліків. Позбавляє її мирного спокою з братами, підбурює до нетерпеливости й нарікань. Віднявши здорову розсудливість та стривоживши серце, розслаблює нашу душу, пригнічуючи її згубним розпачем.

100. Якщо бажаємо законно подвизатися у духовній боротьбі, то дуже ретельно повинні лікувати ми цю недугу. Бо як міль в одежі, та черв'яки в дереві: так печаль серця шкодить мужеві. Ось як виразно Божественний Дух виявив силу цієї шкідливої та згубної пристрасти в Приповідках. Одіж, що її поточила міль, непридатна більше ні до чого. І дерево, пошкоджене черв'яками, годиться хіба що на спалення. Так і душа, що її пожирають гризоти всеруйнівної печалі, не надається вже ні до первосвященичого убрання, яке приймає на свої шати миро благодаті Святого Духа, як про це сказано в пророцтві святого Давида: Немов на голові найліпше миро, що спливає на бороду, бороду Арона, що спливає на краї одежі його (Пс. 133:2). Не придатна вона й на зведення та прикрашення того духовного храму, що його підвалину заклав був Павло, премудрий Архітектор, кажучи: Хіба не знаєте, що ви — храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? (1 Кор. 3:16). А для храму Божого зрубують дерева, що про них говорить Наречена в Пісні Пісень: Трями наших домів- із кедру, а наші бантини — з кипарису (П.п. 1:17). Ось яке дерево вибирають для храму Божого -сповнене пахощів, стійке проти гниття і старіння, не поточене черв'яками.

101. Деколи ця недуга може зродитися від пристрасти гніву, пожадливости чи користолюбства. Іноді ж без усякої видимої причини вкидає нас до свого провалля. Лукавий ворог зненацька огортає нас такою скорботою, що ми вже нездатні прийняти зі звичайною ласкавістю навіть найдорожчих і наймиліших нам осіб. І все, що б вони не казали під час своїх відвідин, нам видається недоречним і зайвим — і не відповідаємо їм привітно, бо всі глибини нашого серця переповнені жовчною гіркотою.

102. Не завжди з вини інших людей нападає на нас печаль, але часто й з нашої власної провини. Бо ми самі в собі носимо причини всіх скорбот, що містяться у насінні пристрастей. Вони — як тільки впаде на нашу душу дощ спокус — одразу ж дають свої пагубні паростки і плоди. Ніхто ніколи не спонукується до гріха силоміць, хоч би злий приклад інших схиляв нас до нього, якщо ми в своєму серці не маємо прихованих збудників цього гріха. Не можна, наприклад, зненацька запалитися пристрастю сороміцької похітливости. Коли ж хтось, уразившись красою вродливої жінки, притім пожадав її, — то це тому, що погляд на неї вивів назовні недугу, що таїлася в його нутрі. Тим-то нам треба пильно очиститися від пристрастей, удосконалюючи свої почуття та схильності.

103. Печаль — найпідступніший ворог. Душі, що согрішила, вона підкидає не намір поправити своє життя і очиститися від пристрастей, а згубну розпуку. Це вона не дала Каїнові покаятися після братовбивства і Юді не дозволила після зради навернутися до Бога, а, довівши його до відчаю, підштовхнула до самогубства.

104. Смуток корисний тільки тоді, коли зроджує каяття в гріхах, гаряче прагнення досконалости чи споглядання будучого блаженства. Про такий смуток апостол Павло каже так: Смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу — смерть спричинює (2 Кор. 7:10).

105. Смуток через покаяння ради правдивого спасіння — покірний, привітний, смиренний, лагідний, приємний і терпеливий. Зродившись з любови до Бога, бажаючи досконалости, він невтомно упокорує тіло й сокрушує дух, тішиться і живиться надією. Він привітний і добродушний, бо має у собі всі плоди Духа Святого, що їх перераховує Апостол: любов, радість, мир, довготерпеливість, лагідність, доброту, вірність, тихість, здержливість (Гал. 5:22). А печаль світу цього — вкрай нетерпляча, жорстока, сповнена нарікання і відразливої непокори, безплідного суму й згубного відчаю. Той, кого вона покриє мороком своїм, відвертається від усякого корисного заняття та рятівного вболівання за себе. Печаль не тільки не дає молитися, а й спустошує всі духовні плоди, що їх зазвичай дарує смуток задля Бога.

106. Усяку мирську смертоносну печаль потрібно відкидати, виривати з корінням — як і дух розпусти, грошолюбства та гніву — крім смутку ради спасенного покаяння, ревности у досконалості чи прагнення будучих благ.

107. Цю згубну пристрасть — печаль — ми вирвемо зі серця, якщо постійно духовно повчатимемо й оживлятимемо душу свою надією на будуче блаженство. Так ми зможемо подолати всі види печалі: і ті, що походять від гніву, і ті — що від втрати зиску чи від завданих збитків, і від образи, нерозумного душевного розладу чи від смертельної розпуки. Бо завжди утішені спогляданням вічних будучих благ, ми не будемо ні занепадати духом у час нещастя, ні звеличуватись у щасті, а спокійно приймати все як нікчемне і скороминуще.

Про вгамування духа печалі ще див. сьомий розділ: Про боротьбу зі скорботами від бід і напастей.

д) Про боротьбу з духом нудьги

108. Шоста борня очікує нас із пристрастю, що її ми називаємо нудьгою, або сердечною тугою. Вона споріднена з пристрастю печалі. Її зазнають передусім ченці-пустинники, а також самітники. Нудьга особливо непокоїть кожного монаха близько шостої години (12-та година опівдні), подібно до якоїсь лихоманки, що нападає на хвору душу й руйнує її. Декотрі старці, скажімо Евагрій, називають її бісом полудневим, що про нього згадується у 91 псалмі[3].

109. Нудьга, напавши на бідну душу ченця, породжує жах від місця, де він живе, огиду до келії і погорду до братів як до недбалих і недуховних, а самого монаха робить зовсім ледачим і відвертає від усякого діла. Нудьга виганяє його з келії, відволікає від читання, змушує зітхати й жалкувати, що він, стільки часу проживши тут, не досягнув жодного поступу і не здобув ніякого духовного плоду. І тужить тоді чернець, що даремно живе на цьому місці, а міг би натомість напоумляти інших та приносити користь багатьом, а тут нікого не виховав і духовно не породив своїми настановами та повчаннями. Відтак нудьга вихваляє йому віддалені монастирі, що є буцімто корисніші для духовного поступу та більше сприяють спасінню, а спілкування з тамтешньою братією змальовує як найприємніше, сповнене духовної настанови. І, навпаки, тутешнє життя зображає нестерпним, бо від братів, що тут перебувають, не дочекатися, мовляв, корисних повчань, а вкрай потрібне для тіла здобувається тут безмірним трудом. Врешті, нудьга переконує самітника, що він не зможе на цьому місці спастися, тож мусить покинути келію свою. Якщо ж довше забариться тут, то напевно загине, тому треба якомога швидше втікати звідси... Згодом, десь об одинадцятій чи дванадцятій годині, нудьга так знемагає монаха, що він відчуває себе втомленим і виснаженим, немовби довгою дорогою чи найважчою працею, і збуджує такий голод, ніби після дводенного чи триденного строгого посту. І ось тоді чернець неспокійно озирається на всі боки, зітхає, що не приходить до нього ніхто з братів, часто виходить із келії та поглядає на сонце, чому воно не так скоро, як би йому хотілося, спішить до заходу. У такому нерозумному збентеженні ума, якби мороком покрившись, він неспроможний до жодного духовного діяння і думає, що проти такої напасти немає іншої ради, як відвідати брата чи забутись уві сні. Руйнівний дух нудьги підбурює його піти до братів чи відвідати хворих. Навіює також йому -знайти тут родичів і частіше бувати в них, відвідувати якусь побожну жінку, що посвятила себе Богові, й постачати їй усе потрібне, бо її рідні не дбають про неї. І так йому цей дух безнастанку товкмачить, що треба більше діяти, ніж безплідно сидіти в келії своїй.

110. Так бентежиться бідна душа, заплутавшись у ворожих підступах, поки, зморена духом нудьги, втомлено не впаде на ліжко чи, покинувши келію, не поспішить до братів. Однак те, що тепер монах вважає визволенням від напасти, пізніше обернеться в руках ворога знаряддям проти нього. Бо супротивник частіше й затятіше нападатиме на того, хто одразу, як тільки-но починається боротьба, задкує і шукає порятунку для себе не в протиборстві та перемозі, а в утечі. Супостат нападатиме доти, доки монах, поступово віддалившись од келії, не забуде про головну мету свого покликання — Божественну чистоту. А її ніяк не можна осягти, як тільки безмовним і постійним перебуванням у келії та безнастанним Божественним повчанням. Так воїн Христовий, кінець кінцем, втікає зі своєї служби, заплутується у житейській суєті та стає непридатним Воєводі, що Йому служити обіцяв (2 Тим. 2:4).

111. Блаженний Давид так описав згубні наслідки нудьги: Тане душа моя від смутку (Пс. 119:28). Справді, не тіло, а душа тане, духовно дрімає. Уражена стрілою цієї спустошливої пристрасти, засинає вона для усіх чеснот і не оберігає вже своїх духовних почуттів.

112. Правдивий воїн Христовий, що бажає законно подвизатися у боротьбі за досконалість, повинен вигнати цю хворобу з тайників своєї душі. Небезпечного духа нудьги треба відважно поборювати, щоб ні від стріли сну не впасти, ні втікачем із місця свого усамітнення не стати, хоч би й під благовидністю побожности.

113. Кого дух нудьги переможе, того або залишає у келії лінивим і безпечним, або чинить волоцюгою і ледарем, до всякого богоугодного діла непридатним, змушує його постійно ходити по келіях братів і ні про що інше не думати, як тільки про те, в кого і коли пообідати наступного разу. Бо ум дармоїда думає тільки про черево та їжу, поки не заприязниться з чоловіком або жінкою, що ціпеніють від такого самого душевного холоду, та не пов'язне в їхніх справах і потребах. Непомітно обплутавшись, ніби гадючими кільцями, такими згубними для своєї душі заняттями, вже ніколи потім не зможе він повернутися до спасенних діянь.

114. Дух нудьги розлінює нас, відбиває бажання працювати, навчає дармувати. Головною протидією йому хай буде такий наш спротив: не поступатися йому, сидіти в келії і трудитися. Немов лікарським рецептом від нудьги служать нам слова святого Павла: Благаємо вас, брати, пильно старайтеся жити спокійно, клопотатися кожен своїми справами та працювати власними руками (1 Сол. 4:10-11). Апостол вчить: пильно старатися жити спокійно, тобто безмовно перебувати по своїх келіях, щоб не втратити внутрішнього спокою від різних чуток, яких неможливо уникнути тому, хто волочиться туди й сюди, й не завдавати такого ж неспокою іншим. Клопотатися кожен своїми справами означає не турбуватися справами світу цього й не цікавитися іншими людьми, щоб не витрачати свого часу на обмовляння братів замість того, щоб виправлятися самим і здобувати чесноти. Працювати власними руками означає сидіти в келії і трудитися. Тим Апостол відкидає саму можливість того, від чого перед тим застерігав. Бо хто працює, той не має часу ходити туди й сюди, розвідувати про чужі справи, втручатися в них чи осуджувати когось. У другому Посланні до солунян святий Павло додає: А вам, брати, наказуємо в ім'я Господа нашого Ісуса Христа сторонитися кожного брата, який живе в ледарстві, а не за переданням, що ви його прийняли (2 Сол. 3:6). Тут уже Апостол не просить, а наказує, притім не голослівно, а Іменем Господа нашого Ісуса Христа. З цього видно, що праця — це невідкладна заповідь, а хто її цурається, того не повинна терпіти християнська спільнота. Святий Павло велить віддалятися од тих, що не хочуть працювати, і відтинати їх — уражених руйнівною ледачістю — як сухі гілки, щоби їхня бездіяльність смертоносною заразою не прилипла до здорових членів тіла. Цією заповіддю Апостол переконливо заохочує усіх нас до працелюбства, ба — що більше — самого себе дає нам у приклад, який ми повинні наслідувати. Ми, — каже, — живучи у вас, не їли ні в кого дармо хліба (2 Сол. 3:8), хоч: Господь звелів тим, що проповідують Євангеліє, з Євангелія жити (1 Кор. 9:14). Отже, якщо навіть Апостол, проповідуючи Євангеліє, сповняючи таке високе духовне діяння, даром не споживав хліба, то чим виправдаємо своє лінивство ми? Нам бо не тільки не довірена проповідь слова, а й жодне інше діяння не заповідане, крім дбання про свою душу. Як наважимося руками нероби даром їсти хліб, що його вибрана посудина — святий Павло, -проповідуючи Євангеліє, споживав тільки з праці рук своїх? Аби не здалося комусь, що його власний приклад — це виняток, а не закон для наслідування, Апостол додає, що не він один так чинив, а й Сильван і Тимотей, які були разом з ним і з ним це пишуть. Щоб не надумав хто ухилитися від наслідування цього прикладу, гадаючи, що Апостоли працювали, не маючи наміру бути взірцем, який зобов'язує нас до наслідування, Павло каже, що вони мали право не працювати, та все-таки працювали, щоб дати себе вам за зразок, щоб ви нас наслідували (2 Сол. 3:9). А це для того, щоб коли словесне повчання їхнє забудемо, то бодай їхній приклад пам'ятали. Нарешті — після стількох переконань — Апостол уже не радить, а авторитетом Апостольської влади наказує: Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть (2 Сол. 3:10). Це був присуд для імовірних зневажателів цієї заповіді, виголошений з престолу Апостольського суду.

115. У Посланні до ефесян Апостол пише так: Хто крав, нехай не краде більше, а краще хай працює, творивши власними руками добро, щоб він мав змогу дати тому, хто потребує (Еф. 4:28). Із Апостольських Діянь довідуємося, що святий Павло не тільки навчав цього, а й сам так чинив. Прибувши до Корінту, він зупинився в Акили та Прискилли, бо вони жили з того ремесла, що ним він теж зазвичай займався, аби працювати спільно з ними (Ді. 18:1-3). Потім, пливучи до Єрусалиму, зупинився він у Мілеті й, пославши звідти вістку до Ефесу, призвав до себе пресвітерів Ефеської Церкви. Настановляючи їх щодо управління Божою Церквою, наголосив, що ні грошей, ані одежі він від них не брав, а його потребам і тих, що з ним, слугували власні руки. Вказав він на це для того, щоб навчити нас: працею рук своїх треба допомагати вбогим, пам'ятаючи заповідь Господа Ісуса: Більше щастя -давати, ніж брати (Ді. 20:33-35). Водночас Апостол наголошує, що ліпше допомагати нужденним із мозольної праці, ніж з дармового багатства. Якщо так буде робити монах, то прикраситься двоякою чеснотою: набуде досконалого убозтва Христа, а своєю працею та добротою виявить щедрість багатого, почитаючи Бога праведним трудом і приносячи Йому в жертву плоди своєї правди.

116. Єгипетські Отці забороняють монахам, особливо молодим, бездіяльність. Працелюбністю вони оцінюють стан серця і поступ у терпеливості та упокоренні ченців. Монахи Єгипту не тільки ні від кого нічого не приймають для свого прожитку, а й зі своїх трудів годують також захожих братів та мандрівників, спомагають тих, що бідують від неврожаю і голоду, а також ув'язнених, що знемагають у міських тюрмах. Таким пожертвуванням від плоду рук своїх вони приносять приємну жертву Господеві. Давні Отці Єгипту склали таку приказку: Працелюбного монаха спокушає один біс, а бездіяльного — легіон.

117. На початку свого пустинного життя я признався авві Мойсею Лівійському, що не міг інакше визволитися від нудьги, як тим, щоб піти до авви Павла. На це авва Мойсей повідав мені: «Тим ти не визволився від нудьги, а ще більше покорився їй. Тепер вона сильніше нападатиме на тебе — як на боягуза і втікача — бо ти вже в першій сутичці зазнав поразки й одразу позадкував з поля битви. Цей ворог не відступить, якщо ти не боротимешся з ним, не відбиватимеш його дошкульних ударів. Замість того, щоб покидати келію чи занурюватися у сон, перемагай його терпінням і протиборством». Отже, з досвіду переконуємось, що треба не втікати від нудьги, ухиляючись від боротьби з нею, а мужньо перемагати її.

е) Про боротьбу з духом марнославства

118. Сьома борня очікує нас із духом марнославства, чи пихатости — духом настільки мінливим та непомітним, що навіть гострозорому важко не лише вберегтися від нього, а й навіть роздивитися і пізнати його. Інші пристрасті — прості й одноманітні, а ця — складна та розмаїта — звідусіль постійно чатує на нас: і коли ми ще боремося, і коли вже переможці. Марнославство намагається вразити Христового воїна і одягом, і поставою, і ходою, і голосом, і працею, і чуванням, і постами, і молитвою, і усамітненням, і читанням, і знанням, і мовчанням, і послухом, і смиренністю, і благодушністю. Вона є немов той камінь підводний, що зненацька проломлює корабель навіть у сприятливу погоду.

119. Хто бажає йти царською дорогою у зброї справедливости в правиці й лівиці, той згідно з Апостольським вченням повинен завжди однаково прямувати вперед у славі й безчесті, у наклепах і в добрій славі (2 Кор. 6:7-8). Він мусить дуже обережно, розсудливо і в Господньому Дусі ступати вузькою стежкою чеснот серед бурхливих хвиль спокус, бо коли хоч трохи збочить праворуч чи ліворуч, одразу ж розіб'ється об згубні підводні скелі. Тому й вчить нас премудрий Соломон: Не збочуй ні праворуч, ні ліворуч (Прип. 4:27). Не радій з чесноти і своїм духовним поступом не звеличуйся; збочивши ж на ліву стежку пристрастей, безсоромно не шукай від них слави: Їхній кінець — погибель, їхній бог -черево, їхня слава — у їхній ганьбі, вони думають тільки про земні речі (Флп. 3:19). Диявол, не зумівши зродити марнославства в людині дорогою одежею, намагається посіяти в ній цю пристрасть одежею простою. Кого не змусив пишатися почестю, того — пониженням підбиває до цього. Кого не примусив звеличуватись знанням та красномовством, того змушує пишатися своїм мовчанням. Якщо хтось постить — тривожить його марною славою; якщо ж хтось із погорди до такої слави почне приховувати свій піст, то терпить напад від самозвеличення. Щоб не уразитись марнославством, хтось не молиться на видноті перед братами, однак, молячись потай, звеличується перед самим собою. Старці влучно порівнюють недугу марнославства з цибулею: якщо з неї зняти один шар — під ним ховається такий самий.

120. Ця пристрасть переслідує навіть тих, хто, втікаючи від слави, ховається від усякого спілкування зі смертними в пустині. Ба, ще жорстокіше нападає на тих, хто подалі втікає од світу. Тих же, що живуть по обителях, вона вкидає до звеличення таким: ти, мовляв, найтерпеливіший від усіх; а ти -найпослушніший; а ось ти — найсмиренніший. Хтось спокушається марнославством завдяки своїм глибоким знанням, хтось — завдяки читанню, ще хтось — через тривалі чування. І кожного ця недуга уражає його власними чеснотами, наставляє йому смертельні пастки там, де здобуваються плоди життя. Тим, що йдуть дорогою благочестя і досконалости, вороги-зрадники заховують тенета спокус не деінде, а на тій самій дорозі, якою вони простують, як мовить блаженний Давид: На дорозі, де я ступаю, тайно розставили сильце на мене (Пс. 142:4). Роблять це для того, щоб ми, йдучи дорогою чеснот, прагнучи вищого знання, — звеличувалися своїм поступом, спотикалися, заплутувалися у сіті марнославства й падали, скувавши ноги своєї душі. Тож і стається: коли ми непереможені противником, то подолані висотою власного торжества над ним.

121. Усі переможені пристрасті в'януть, щодня слабнуть, виснажуються і стихають під впливом місця або часу. А марнославство, зазнавши поразки, ще жорстокіше повстає на нас; коли вважається поконаним, оживає знову, стає ще рухливішим, здоровшим і міцнішим. Інші пристрасті панують тільки над переможеними в боротьбі. Ця ж до своїх переможців — ще жорстокіша, і що дужче її розбито, то більше поборює вона переможця звеличуванням після перемоги над нею. У цьому -тонка хитрість ворога: Христовий воїн падає від власних стріл, тоді як сам ворог не зумів перемогти його своєю зброєю.

122. Інші пристрасті завмирають від зміни місцевости; стихають, коли віддаляється предмет гріха; виснажуються, як тільки щезає привід до нього. Ця ж пристрасть слідує за людиною, що втікає від неї до пустині, й ніякої пустки не боїться. Так само не страшне їй віддалення від предмета гріха, бо черпає силу з поступу в чесноті того, на кого нападає. Інші пристрасті з плином часу стихають і щезають, а цій пристрасті час не тільки не шкодить, а живить її.

123. Зрештою, легше перемагати й оберігатися від пристрастей, що перебувають у розбраті з протилежними їм чеснотами і воюють відкрито, немов у ясний день. А ця, втиснувшись між чесноти й змішавшись з військом подвижника, підступно, ніби в темну ніч, воює, бо не очікують її нападу наші союзники — чесноти.

124. Читаємо, що Єзекія, цар юдейський, муж досконалий і праведний, повалений був однією стрілою звеличення. Той, що молитвою випросив у Бога розгрому 185-тисячного асирійського війська, був переможений суєтним марнославством. Коли Господь призначив йому день смерти, він завдяки своїй молитві удостоївся продовження життя ще на п'ятнадцять років, і це підтвердив поворот тіні сонця на десять ступенів назад. Однак Єзекія — після такого знамення Божого благовоління до нього — все втратив через нерозумне звеличення і не тільки себе, а й увесь народ свій занапастив, піддавши великому гніву Божому. Коли він, врешті, упокорився і разом з усім народом благав прощення у всемогутнього Бога, то випросив тільки те, що гнів той не спав за його днів (2 Цар., гл. 20; 2 Хр., гл. 32). Ось яка згубна й гріховна пристрасть звеличення!

125. Наведу приклад ще одного важкого падіння від марнославства. У Священному Писанні читаємо, як Уззія, прадід згаданого царя, звеличився багатьма своїми чеснотами, численними похвальними ділами й звершеннями для народу — тож впав у марнославну зарозумілість. Образивши Господа Бога свого неугодним Йому ділом, він тут же звалився з висоти слави своєї, покараний проказою (2 Хр., гл. 26). Ось якими зрадливими можуть виявитися успіхи, якщо не остерігатися марнославства й звеличування! Підступний ворог жорстоко долає мужніх подвижників, непереможних у важких боях -після усіх їхніх перемог — їхньою ж неуважністю до себе. Уникнувши смерти під час боротьби, падають вони після свого торжества й перемоги.

126. Тим-то Апостол повчає: Не будьмо марнославні (Гал. 5:26). І Господь, викриваючи фарисеїв, мовить: Як можете ви вірувати, коли ви славу один від одного приймаєте, а слави, яка від самого Бога, не шукаєте? (Йоан 5:44). Про таких блаженний Давид погрозливо каже: Бог розсипав кості тих, що облогою стали проти тебе (Пс. 53:6).

127. Пристрасть марнославства зазвичай притаманна початківцям і тим, що досягли невеликого поступу в чеснотах і духовному пізнанні. Марнославство нашіптує їм звеличуватись або чудовим голосом, або гарною зовнішністю, або багатством і благородством батьків, або знехтуванням світської кар'єри й почестей. Ще комусь воно навіює, що коли б він залишився у світі, то легко здобув би пошану й багатство. Так марнославство змушує монаха звеличуватися марними надіями й пишатися тим, чим ніколи не володів.

128. Марнославство накидає бажання священства чи дияконства полоненим своїм, малюючи в їхній уяві, як вони свято й строго сповняють своє служіння: інші священники, мовляв, беруть з них приклад, багато заблудших користають з їхнього праведного життя та славного проповідництва. Іноді марнославство змушує пустинника чи самітника уявляти, як він обходить домівки й монастирі, навертаючи багатьох до праведного життя. Тоді метушиться бідна душа, марячи такою марнотою, немов у глибокому сні. Захоплюючись звабливими думками і мріями, вона навіть не зауважує ні своїх діянь, ні братів, і з насолодою занурюється, неначе у правдиву дійсність, в те, чим — не спавши — марить, блукаючи в помислах своїх.

129. Один старець, прийшовши до келії якогось брата, почув, як той всередині щось говорить. Старець зупинився, бажаючи почути, що саме той читає зі Священного Писання, як зазвичай там було прийнято чинити за рукоділлям. Притуливши вухо до дверей, побожний старець почув, що брат, неначе в церкві, виголошує для народу повчання. Спокушений духом марнославства, він уявляв себе священником. Закінчивши повчання і змінивши обов'язки, брат той виголосив, ніби диякон: «Оглашенні, вийдіть». Тоді старець постукав у двері. Брат вийшов, привітав його зі звичною пошаною і запитав, чи давно той прийшов, удаючи, що турбується, чи не довго довелось старцеві чекати під дверима. Насправді ж його мучило сумління за свої марення і те, що робив через них. Старець ласкаво відповів:

- Я прийшов саме тоді, коли ти виголошував: «Оглашенні, вийдіть».

130. Про все це потрібно знати, щоби, маючи перед очима повну картину, з якою силою і в якій послідовності нападають на нас пристрасті й мучать бідну душу, могли ми бути уважнішими до себе та вміло уникали ворожих тенет і напастей. Так і єгипетські Отці чинять. Вони, не вагаючись, усе виносять на розсуд інших. Своїми розповідями про інших і про себе — ніби й вони ще всього того зазнають, про що розповідають, — навчають молодих монахів мистецтва боротьби з пристрастями. Розкривають їм уже пройдені борні та ті, що їх ще мають зазнати, щоб початківці духом пізнали таємниці своїх борінь і, побачивши їх, як у дзеркалі, зрозуміли причини пристрастей та вміло боролися з ними. Перш ніж почнуться бойові сутички, молоді монахи наперед будуть знати, як остерігатися їх, виступати проти нападників і перемагати їх. Лікарі лікують не тільки видимі хвороби, а й- завдяки своїм знанням і досвіду — протидіють майбутнім, ще невидимим, даючи своїм пацієнтам цінні перестороги, настанови чи ліки. Так само й істинні лікарі душ своєю духовною настановою — ніби протиотрутою — наперед знищують недуги сердець. Вони не дають їм зродитися у душах молодих ченців, відкриваючи перед ними як причини нападу пристрастей, так і лікувальні засоби проти них.

131. Воїн Христовий, що бажає законно духовно подвизатися, повинен уміло перемагати цього багатоликого звіра. І взагалі зможе уникнути зустрічі з цим лукавим, звідусіль готовим вискочити ворогом, якщо пам'ятатиме оцей Давидів вислів: Бог розсипав кості тих, що облогою стали проти тебе (Пс. 53:6), і не буде пихато здобувати собі марної слави. А сподіяне добро дбайливо берегтиме, щоби не причепилася до нього зараза марнославства та не спустошила плоду всіх його трудів. Те, що в спільноті братів не вважається загальнозвичаєвим, треба відкидати як діло хвалькувате. Потрібно уникати всього, що може виділяти нас серед інших, аби не зродило воно нам (оскільки лише ми це робимо) непотрібної і марної слави між людьми. Таким виказуванням себе і хвалькуватістю виявляємо, що до нас причепилася смертельна недуга марнославства. Її, однак, можна уникнути, якщо будемо пам'ятати, що не лише цілковито втрачаємо плоди своїх трудів, якщо беремося за них з марнославним наміром, а й винними стаємо у страшному злочині та — як святотатці — приймемо вічні муки. — Бо ж забажали ради людей робити діло, що його повинні були робити ради Бога. Віддали перевагу людям, а не Господу; славі світу — а не славі Божій — і в цьому звинуватить нас Господь Бог, серцевидець усього таємного.

є) Про боротьбу з духом гордости

132. Восьма й остання боротьба — це боротьба з духом гордости. Пристрасть ця, хоч описуємо її останньою, щодо початку і часу є однозначно перша. — Це найлютіша і найневгамовніша звірина, що особливо нападає на досконалих і з хижою втіхою пожирає тих, що майже досягли вершини чеснот.

133. Є два різновиди гордости. Першим різновидом уражаються мужі високого духовного життя, а другим — початківці й тілесні. І хоч обидві ці гордості породжуються згубним звеличуванням як перед Богом, так і перед людьми, однак перша стосується Бога, а друга — людей. Початок другої гордости і засоби проти неї ми дослідимо, якщо Бог дозволить, пізніше, а тепер розміркуймо про першу гордість, що нею спокушуються переважно досконалі.

134. Немає жодної іншої пристрасти, що так би руйнувала всі чесноти, оголюючи людину і позбавляючи її усякої праведности та святости, як ця лиха пристрасть гордости. Вона, немов всепоглинаюча пошесть, не вдоволяється розслабленням якогось одного члена, а умертвлює натомість усе тіло. І тих, що досягли висоти чеснот, скидає і безжалісно губить. Усяка інша пристрасть має свої чітко визначені межі та свою мету і хоч тривожить почасти інші чесноти, однак головно скеровується проти однієї, витісняючи її та на неї нападаючи. Скажімо, черевоугодництво знищує стриманість; похіть осквернює чистоту; гнів проганяє терпеливість. Та якщо когось і подолала одна з цих пристрастей, то водночас не позбавляє його інших чеснот. А дух гордости, якщо вже опанує бідну душу, то немов найлютіший тиран, захопивши твердиню чеснот — смиренність — усе місто до підвалин руйнує та грабує. Колись високі стіни святости рівняє він із землею пороків, позбавивши свободи підкорену йому душу. Що досконалішу душу гордість бере в полон, то тяжче ярмо рабства накладає на неї, жорстоко порабувавши все багатство її чеснот.

135. Згадаймо: навіть ангела, якого за сяйво та особливу красу названо світлоносним — люципером, — було скинуто з неба саме за цю пристрасть. Уражений стрілою гордости, він з високого чину блаженних Ангелів звалився до самісінької безодні пекла. Отже, якщо безтілесну силу звеличування скинуло з високости додолу, то як пильно треба остерігатися гордости людині, зодягненій у тлінну плоть! — Аби уникнути цієї найзгубнішої пристрасти, потрібно прослідкувати початок і причини згаданого руйнівного падіння люципера. Бо не можна вилікувати хвороби, якщо спочатку не дослідити причин її виникнення. Цей архангел, шати якого -завдяки благості Творця — були божественне світло, сяяв більше від інших вищих сил, тож гадав, що володіє премудрістю і чеснотами з природи своєї, а не з великодушности Божої. Звеличившись, вважав себе рівним Богові, немовби ні в чому не мав він потреби подібно до Бога, неначе для перебування в такій чистоті не потребував Божої помочі. Цілковито поклався він на свою свобідну волю, вірячи, що вона дасть йому всього подостатком для повної досконалости в чеснотах і у вічності найвищого блаженства. Сама ця думка стала для люципера початком згубного падіння. Через неї його покинув Бог, Котрого той вважав уже непотрібним для себе, і враз, ставши від.цього нестійким і спотвореним, відчув він немічність своєї природи, втративши дар Божий — блаженство, що ним колись втішався. Полюбив він слова зухвалі і, звеличуючись, сказав: На небо зійду (Іс. 14:13). Язиком лукавим, обманюючи спершу себе, патякав: І зроблюсь як Всевишній, обманув він потім Адама і Єву такими словами: Будете як боги. За те йому і вирок: Погибельні лише любиш речі, язику лукавий. Тому і Бог знищить тебе, знівечить тебе навіки; вирве тебе з намету і викорінить тебе з землі живих. Побачать праведники й настрахаються і будуть сміятись із нього: «Ось чоловік, що не мав Бога за свою твердиню, що покладався на своє багатство превелике, своїми лиходійствами був сильний» (Пс. 52:6-9). Останні слова — ось чоловік — цілком справедливо звернені до тих, що сподіваються досягти вищих благ без Божого покрову й помочі.

136. Ось причина першого падіння, початок головної пристрасти, яка через люципера, що першим уразився нею, вкралась у первозданного й зростила в ньому всі інші пристрасті. Адам, повіривши, що силою своєї свобідної волі та власними зусиллями може осягти славу Божества, втратив і ту, що її сподобився із благости свого Творця.

137. Зі Священного Писання найясніше видно, що пристрасть гордости, незважаючи на те, що в духовних боріннях вона — остання, однак за початком — безсумнівно перша й джерело всіх гріхів. Вона, на відміну від інших пристрастей, не тільки губить одну протилежну собі чесноту, тобто смиренність, а знищує усі чесноти тих, що стоять уже на висоті могутности. Так каже про цього духа сам Пророк: Пай його ситний і смаковита страва (Ав. 1:16). Саме тому блаженний Давид, уважно оберігаючи тайники свого серця, сміливо мовить до Того, що перед Ним не приховані таємниці сумління: Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене (Пс. 131:1), і ще: Не житиме у моїм домі, хто лукавство творить (Пс. 101:7). Однак, знаючи, як важко навіть досконалим уберегтися від усякого поруху цієї пристрасти, він не покладається лише на свої труди, а в молитві випрошує помочі в Господа, щоб уникнути стріли цього ворога, кажучи: Нехай нога гордих на мене не наступить (Пс. 36:12), тобто: не дай мені, Господи, ступити кроку через намову гордости. Бо Давид боявся того, що проречено було гордим: Бог гордим противиться (Як. 4:6), Осоружний Господеві кожен — гордий серцем (Прип. 16:5).

138. Яке велике зло є гордість, коли для боротьби з нею замало Ангелів та протилежних їй чеснот! Її може побороти лише Бог! Зауважмо, Апостол не сказав: Бог противиться черевоугодникам, розпусникам, гнівливцям чи грошолюбцям, лише — гордим. Бо всі інші пристрасті або звернені проти тих, що грішать ними, або нападають на інших людей. Гордість же спрямована проти Самого Бога, тож передусім Його має своїм противником.

139. Сітей цього духа зможемо уникнути, якщо про кожну з набутих чеснот будемо говорити разом з Апостолом: Не я, але благодать Божа, що зо мною; Благодаттю Божою я є те, що є (1 Кор. 15:10); То Бог викликає у вас і хотіння, і діяння за Своїм уподобанням (Флп. 2:13). Сам Вершитель нашого спасіння каже: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йоан 15:5). А Псалмопівець мовить: Коли Господь та не будує дому, — дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, — дарма пильнує сторож (Пс. 127:1). Неможливо, щоби людина, зодягнена у войовничу проти духа плоть, могла без особливого покрову Божого милосердя осягти досконалу чистоту й непорочність. Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, що сходить від Отця світла (Як. 1:17). Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав? (1 Кор. 4:7).

140. Я кажу це не для того, щоби зневажити людські зусилля і відвернути когось від дбайливої та ревної праці. Навпаки, я рішуче стверджую — міркуванням старців — що без важкого труду людині ніяк не сподобитися досконалости. Проте лише своїми зусиллями — без благодаті Божої — вона не зможе довести її до належного ступеня. Кажучи, що людина не може без помочі Божої осягнути досконалости, ми стверджуємо, що благодать Божа дається тільки тим, що трудяться у поті чола, або, як мовить Апостол, сходить тільки на тих, що ревно прагнуть її. У 89 псалмі співається від лиця Божого: Я поклав на витязя корону, Я вивищив вибраних з-між народу. Хоч, як каже Господь, тим, що просять, дасться, тим, що стукають, відчинять, і ті, що шукають, знаходять, однак самих лише прохань, шукань і стукань замало, якщо милість Божа не зішле того, що просимо, не відчинить дверей, що в них стукаємо, не дасть знайти того, чого шукаємо. Вона готова дарувати нам усе те, бо далеко більше від нас бажає нам вищої досконалости й нашого спасіння — якщо тільки наша свобідна воля не протистоятиме їй. Блаженний Давид так глибоко усвідомлював неможливість осягнути досконалість власними зусиллями, що аж двічі просив Господа ствердити діла його, кажучи: І стверди діло рук наших; стверди його — діло рук наших! (Пс. 90:17), і знов: Покажи, Боже, Твою силу; силу, о Боже, — що для нас Ти дієш! (Пс. 68:29).

141. Отже, нам треба так прямувати до досконалости — дбаючи про пости, чування, молитви, скруху серця й тіла — щоби не сповнятися гордістю і не вчинити їх марними. Власними зусиллями й трудами — без Божої благодаті — нам не лише досконалости не осягти, а й жодного духовного діяння не сповнити.

142. Ми повинні завжди благодарити Бога за те, що Він дарував нам розум, свобідну волю, благодать Хрищення і знання закону. Та головно за те, що Він — Своїм щоденним Провидінням — визволяє нас від ворожих спокус, допомагає долати тілесні пристрасті, охороняє — навіть без нашого відома -від небезпек, не дає впасти в гріх, просвічує у пізнанні та розумінні Його заповідей, потай вдихає скруху за наше лінивство й гріхи, спасенно виправляє, удостоює особливого просвічення, веде нас до спасіння іноді навіть проти нашої волі. Зрештою, навіть нашу свобідну волю, що якнайбільше схильна до пристрастей, Провидіння Боже скеровує на шлях чеснот.

143. Смиренність перед Богом — ось істинна віра давніх Отців та їхніх послідовників. Про цю їхню віру безсумнівно свідчать Апостольські сили, явлені не тільки віруючим, а й невірним та маловірним.

144. Йоас, цар юдейський, спочатку жив побожно. Коли ж загордів, піддався безчесним і нечистим пристрастям, як прорік був Апостол: Ледачому розумові чинити негодяще (Рим. 1:26-28). Такий закон правди Божої: хто виноситься у гордовитому звеличуванні серця — замість того, щоб каятися -той віддасться на поталу мерзенній тілесній безсоромності, аби бодай так зрозумів, що він тепер осквернений, бо полюбив наймерзеннішу нечистоту, що походить від гордовитого звеличування, — і, усвідомивши це, забажав очиститися від цієї та інших пристрастей.

145. Не можна нічим іншим досягнути вершини досконалости й чистоти, як лише істинною смиренністю, засвідчуючи її перед братами, а також перед Богом у тайниках свого серця. Бо без постійного Божого покрову й помочі ніяк не осягнути нам досконалости, що її безустанно та ревно прагнемо.

146. З поміччю Божою — наскільки дозволило наше вбоге дарування — доволі ми сказали про духовну гордість, що нею випробовуються досконалі мужі. Цей різновид гордости мало кому відомий і небагато людей випробовується ним, бо ж мало є тих, що прагнуть досконалої чистоти серця. Гордість ця зазвичай бореться лише проти тих, що, подолавши всі інші пристрасті, досягли майже самої вершини чеснот. Підступний і лукавий ворог не зумів їх подолати тілесним гріхопадінням, тож тепер намагається повалити духовним, щоб так позбавити їх усіх попередніх плодів, здобутих великим трудом. Зрештою, нас, ще обплутаних тілесними пристрастями, ворог цей не спокушає, а долає грубою, так би мовити, тілесною гордовитістю, особливо -молодих або монахів-початківців. Тож трохи поміркуємо про неї.

147. Якщо монах недосконало відрікся од світу, тілесна гордість залишається у його душі. Вона не дозволяє йому зійти від колишньої світської гордовитости до істинної Христової смиренносте. Спочатку чинить його непокірним і впертим, а згодом не дає йому стати лагідним і привітним, поводитися однаково з усіма братами й жити, як усі, не вирізняючись. А головне — не відступає від нього, щоби він не звільнився від усякого земного набування — як заповів нам Бог і Спаситель наш. Зречення од світу — це умертвлення себе в усьому й вияв хреста. Воно може зродитися тільки через усвідомлення себе духовно мертвим не тільки для цього світу, а й через віру, що тілесно потрібно вмирати кожного дня. А ця пристрасть, навпаки, вселяє надію на довге життя, змальовує різні довготривалі хвороби в майбутньому, що їх неможливо й знести, залишившись без нічого. І тут же навіює монахові, що їжу й одяг набагато ліпше придбати за свої, а не за чужі кошти, пригадуючи до того ще такі слова: Більше щастя — давати, ніж брати (Ді. 20:35), мовлені, щоб їх ніколи не зрозуміли огрубілі й охололі серцем.

148. Монах, що так погано відрікся од світу, ніколи не набуде істинної Христової смиренности. Він або вихваляється знатністю свого роду, або вивищується колишнім світським становищем, що його покинув тільки тілом, а не серцем, або втішається грішми, що їх залишив собі на згубу, бо через них не може ні спокійно нести монастирського ярма, ні підкорятися старцям. — Опанований гордістю вважає принизливими для себе правила підлеглости чи послуху, неохоче слухає навіть загальних повчань про досконалість духовного життя, а іноді навіть відчуває цілковиту відразу до них -особливо тоді, коли, звинувачений сумлінням, запідозрить, що вони стосуються його. Тоді серце його стає жорстоким і гнівливим. Голос робиться гучним, мова — брутальною, відповідь — непокірною, хода — гордою, балакучість — нестримною. Духовна бесіда не тільки не приносить йому жодної користи, а, навпаки, спонукує його до ще більшого гріха.

149. Чув я, як один авва докоряв молодому монахові за те, що той покинув смиренність, яку мав якийсь час після відречення од світу та почав вивищуватися над усіма диявольською гордістю, — на що той зухвало відповів: «Чи я для того деякий час упокорював себе, щоб завжди бути упокореним?» -Від такої злочинної відповіді старець аж остовпів, немов почув ці слова не від людини, а від найдревнішого люципера. І жодного слова не міг він сказати проти такого зухвальства, лише зітхав у серці, мовчки повторюючи в умі сказане про нашого Спасителя: Він, існуючи в Божій природі, понизив Себе, ставши слухняним, і не на деякий час (як сказав той молодий монах, охоплений диявольським духом гордости), але аж до смерти (Флп. 2:6-8).

150. Ось як виявляється тілесна гордість: у мові — крикливість, у мовчанні — обурення, у веселощах — гучний і дзвінкий сміх, у журбі — нерозумна похмурість, у відповідях — уїдливість, у мові — легкість, коли слова вириваються без усякої участи серця. Горда людина не знає терпеливости, позбавлена любови; відважно ображає інших, проте малодушна, коли треба зносити образи самій; важка на послух, якщо не передує цьому її власне бажання і воля; на вмовляння неподатлива, до зречення своїх бажань нездатна, до підпорядкування комусь вкрай уперта; завжди наполягає на своєму, не поступається нікому. І тоді, не прислухаючись до спасенних порад, вона більше вірить власній думці, ніж міркуванню досвідчених старців.

151. Ким хоч раз оволоділа гордість, той, звалившись додолу, з жахом відвертається від спільного монашого життя. Такий чернець гадає, що повільно просувається до досконалости — через братів і мало поступає у терпеливості й смиренності — з вини інших. Тоді він вирішує жити самітньо в келії чи навіть надумує збудувати окремий монастир, сподіваючись привабити багатьох до строгішого життя. І поспішає він зібрати охочих наслідувати його вчення і настанови, стаючи з нікудишнього учня ще нікудишнішим учителем.

152. Якщо бажаємо, щоб храм наших чеснот здіймався во вишнє і був угодний Богові, то закладімо йому підвалину не на нашій самолюбній волі, а на правдивому Євангельському вченні. Такою стійкою основою може бути тільки страх Божий та смиренність, що породжується лагідністю і простосердністю. Смиренности ж не здобути без відречення від усього. Не утвердитися нам без цієї чесноти ні в доброму послусі, ні в твердій терпеливості, ні в незворушній лагідності, ні в досконалій любові. А без них серце наше ніяк не стане оселею Святого Духа, як це прорік був Господь через Пророка: Та ось на кого Я дивлюсь ласкаво: на вбогого й скрушеного духом, і на того, що тремтить перед Моїм словом (Іс. 66:2).

153. Христовий воїн, що законно духовно подвизається і бажає бути увінчаним від Господа, повинен усіляко вигублювати цього найлютішого звіра — диявольську гордість — пожирача всіх чеснот. Бо поки вона гніздиться у його серці, доти не визволитися йому від усіх пристрастей. Навіть якщо й здобуде він якусь чесноту — вона відразу загине від отрути того звіра. У нашій душі нам ніяк не звести храму чеснот, якщо спочатку не закладемо основи — істинної смиренности, що утримувала би цей храм досконалости й любови. Для цього потрібно: по-перше, виявляти істинну смиренність перед нашими братами, нічим не засмучуючи і не зневажаючи їх. А цього ніяк не осягти, якщо з любови до Христа правдиво не зречемося усього і не звільнимося від усякого набування. По-друге, в простоті серця та без усякого лукавства прийняти ярмо послуху та підлеглости, щоб жодна інша воля, крім волі авви, не жила в нас. А це можна сповнити тільки тоді, коли станемо мертві для світу цього, вважатимемо себе немудрими й без усякого роздумування сповнятимемо все, що велять старці, вірячи, що це — священне й звіщене через них самим Богом.

154. Тільки так можна досягнути незмінної смиренности. Визнаючи себе меншим від усіх, терпеливо зноситимемо всі скорботи, якими б несправедливими, образливими чи навіть шкідливими вони не були, так, ніби їх наклали на нас наші Отці для послуху чи випробування. Тоді не тільки легко усе знесемо, а й вважатимемо все це малим і нікчемним, якщо постійно пам'ятатимемо про страждання Господа нашого і всіх Святих. Тоді всі несправедливості, заподіяні нам, будуть настільки легшими, наскільки більше віддалятимемося ми від світу та мирського життя. Терпеливість стане сильнішою, якщо постійно пам'ятатимемо, що невдовзі переселимося з цього світу і після швидкоплинного тутешнього життя станемо співучасниками вічного блаженства й слави. Думка про смерть згубна не тільки для гордости, а й для усіх інших пристрастей. Потрібно також міцно-преміцно триматися такої смиренности і перед Богом. Бо без Божої помочі й благодаті нам не досягти досконалости в чеснотах. Без Бога ми не зуміли б навіть нічого збагнути, бо розуміння — це також Його дар.