Лік духовний на сум'яття помислів

ЛІК ДУХОВНИЙ НА СУМ'ЯТТЯ ПОМИСЛІВ, із різних книг отцівських стисло укладений

Позаяк багатьох із нас напастують і бентежать злі думки, а насамперед святотатські, що їх навіює нам ворог, варто пізна­ти їх та затямити, коли вони стають гріхом, а коли ні; тоді й навчимося, як зцілятися та проганяти їх геть від себе.

Трояке збентеження у думках трапляється від нечистоти, від безвір'я і від хули. На цю збентегу ліки ось які: треба зна­ти, що у злих думках жодного гріха немає, коли воля і розум людські на ці злі думки не погоджуються, а мало того, нена­видять їх і їх не хочуть. Коли ж розум і воля людські цими думками самовільно насолоджуються та й утримують їх у своє­му серці, погодившись на них, тоді суть ці думки гріхом смер­тним. Якщо ж хтось бентежиться такими помислами, не по­тураючи їм, а сам карається, що грішить, то такий є ошуканий дияволом, слабкодухий і не знає він різниці між наміром і згодою. І не тоді, коли лише подумаємо, то одразу й згодимо­ся, а лише тоді, коли любимо злі думки, насолоджуємося ними й запопадливо бажаємо їх, помножуючи в своєму умі.

Якщо ж їх ненавидимо й не хочемо, а проте вони самі пнуться нам на ум, коли ми від них відвертаємося, то це певний знак, що немає нашої на них згоди й не треба бентежи­тись ними у своєму сумлінні; мало того, вони нагороду від Бога нам помножують, коли люто нас напастують, а ми ж терпимо це, проте згоди своєї на них не даємо.

Не раз до багатьох приходять помисли невіри й хули на Бога чи на Пречисту Богородицю, або й на святих Божих, чи коли хто погляне на тайни Христові чи на святі ікони, миттю ці думки святотатські налягають на чоловіка, мов темні хма­ри, й тоді, коли він не хоче їх. Такими злими думками, що мимо нашої волі нас напастують, не пристало тобі непокоїти­ся, а треба нізащо їх мати та їх зневажати, якими б вони не були, й не пройматися ними аж до скорботи, бо саме це й тішить ворога нашого, диявола, і коли побачить у нас збенте­ження, зажуру й занепокоєння сумнівами, тоді ще більше на­шле на нас силу думок, тривожачи сумління наше. Коли ж побачить, що ми ці святотатські думки зневажаємо та їх нехтує­мо, ні не журимося, ані печалимося ними, тоді, посоромлений, утече геть від нас диявол, ми ж залишимося в спокої та без бентеги, бо достатньо нам лише не давати на них своєї згоди.

Однак браття гадають, що, помисливши, вже виявили свою згоду, й цим побиваються, — це легкодухість. Бо більшим за безгрішність і непоступливість є явний приклад їхньої журби й занепокоєння злими думками, що їх навіює диявол: він-бо всіма своїми підступами старається нас пригнітити, й, серед усього иншого, ще й цим намагається нас засмутити, вклада­ючи в наш ум святотатські думки на Бога чи на Його святих, або ж на Божественні тайни. Та нічого не вчинить ворог, якщо знехтуємо його й відкинемо від себе бентегу, анітрохи не пе­чалячись його намовами. Що вчинили два нечестиві старці, що про них написав пророк Давид, які повстали на непорочну Сусанну, бажаючи її осквернити? Нічого, бо зневажила їх Сусанна і не погодилася на їхню лукаву пораду. Так само нічо­го не вдіють нечисті та святотатські помисли, коли не пого­димося на них і їх знехтуємо, як і Сусанна нечестивих старців.

З книги, що називається «Мир з Богом чоловікові» (частина 3, глава 5)

Треба знати, що святотатські помисли не від людини похо­дять, а сам диявол їх навіює, і мусить чоловік ці помисли пе­ремагати зневагою, за ніщо їх маючи, немов якусь найоблудн­ішу примару, а не справжнє лихо. Та й мусить чоловік себе потішати подобами святих, бо ж багато з них саме такі скверні богохульства зносили, проте не позбулися святині, ані не від­далилися від благодаті Господньої. Терплячи ці страсті, чоло­вік навіть не повинен проявляти слабкодухість чи журитися, бо ж не погоджується він на ці помисли богохульні. І навіть якби комусь здавалося, наче б він на них згоджувався, то нехай знає, що позаяк ненавидить їх, значить їх не хоче. Отже, згоди на них немає, тому будь, чоловіче, вповні безжурним. Та й не печалься цими думками злими, що напастують тебе, бо щойно зажуришся, одразу ж зрадіє ворог твій - диявол, адже ж саме задля того й навіює він хульні думки чоловікові, щоби ними засмутити та завдати журби людині. І щойно побачить диявол смутного та зажуреного, одразу тішиться. Коли ж чоловік нех­тує ці думки богохульні й не побивається ними, а ще й кпить собі з них, то посоромлений диявол геть утікає. Отож не по­винен чоловік бентежитися й зневірюватися, коли посідають його хульні помисли, бо за це терпіння чекає на нього вінець.

Питання: що породжує хульні помисли?

Відповідь: Гордість, як каже Ліствичник, у гордих серцях зроджуються хульні помисли, а в смиренних душах — небесні видіння.

З «Ліствиці», щабель 23

Лютим є корінь гордости, з якого народжується невимов­ний пагін святотатських помислів, що не єдиний раз і не в комусь одному породжував відчай та безнадію. Ці щонайо­гидніші думки, часто на літургії, й саме під час звершення страшного Таїнства, зводять хулу на Господа. Звідси й пізнає­мо, що не наша душа є винна в цьому, не вона-бо ці свято­татські слова у помислах своїх проказує, а ненависний Богові біс, що його скинено з неба, бо й там хулив він Господа. Багато кого спокусник цей доводив до божевілля. Ті, хто до святотатства його нерозважно дослухалися та в скорботи й печалі поринули, нерозумні суть, бо ж належало їм насміяти­ся з цієї хули бісівської. Вони ж, натомість, самі себе засмути­ли й посміховищем для бісів стали, вважаючи своїм гріхом ці думки святотатські, які не лише не суть гріхом, а помножен­ням небесної нагороди за терпіння тим, що на помисли ці не погоджуються.

Ніхто ж нехай не винуватить себе в помислах святотатсь­ких, бо Господь серцезнавець, Він відає, що не наші, а ворогів наших суть просторікування ці хульні в умі нашім.

Щойно візьмемося до молитви, одразу й повстають ці не­чисті та невимовні помисли; а лишень закінчимо її, помисли ці притьмом полишають нас, бо не люблять вони напосідати­ся на тих, що з ними не борються. Та й не саме тільки Боже­ственне хулять ці безбожні думки, а й сороміцькі та нечестиві слова в нас промовляють, аби ми або молитву полишили, або й у відчай упали, однак не треба до цього дослухатися.

Багатьох-бо нерозумних святотатські помисли від молит­ви відвернули, а ще инших від Божественних тайн відлучили. Також деяким ці лукаві й безплотні мучителі тіла журбою вимучили, иншим — постом виснажили, не давши їм жодної пільги. І не лише світських людей ці думки напастують, а й ченцям нашіптують, що й ті спасіння своє втратили, та ще й переконуюють їх, буцімто вони в окаянстві своєму гірші за невірних і поган. Та ніхто нехай цього не слухає, бо схибнеть­ся з обраного шляху й стане посміховищем для ворога.

Той, хто страждає через дух святотатства й хоче його поз­бутися, хай затямить собі достеменно, що не душа його по­винна в цих помислах, а нечистий біс, який колись казав до Господа: «Оце все дам Тобі, як упадеш ниць і мені поклониш­ся» (Мт. 4, 9). Тому й ми, його зневажаючи, й дошкульні дум­ки, що їх він нам навіює, за ніщо маючи, мовимо: «Геть, са­тано! Написано бо: «Господу, Богу твоєму, поклонишся і Йому єдиному будеш служити», а не тобі. А біль твій нехай обер­неться на голову твою, й на тім'я твоє зійде неправда твоя від нині й довіку. Амінь» (Пс. 7, 17)[1].

А той, хто наміряється зі святотатським помислом боро­тися відмінним від описаного чином, подібний на чоловіка, що намагається власноруч втримати блискавку. Бо як пізнати й змагатися з тими, що зненацька, немов порив вітру, врива­ються у серце, промовляють слово й тут-таки без вісти зника­ють? Бо ж усі ворожі полчища стоять, воюють, зволікають, даючи час тому, хто хоче з ними боротися. А святотатські думки ніяк не стоять на місці: вони зненацька з'являються, зненацька й зникають.

Зазвичай, такі помисли навіює біс часто-густо простим і непросвіченим, які більше за инших бентежаться та непоко­яться, не відаючи, що у цих помислах жодного гріха. Та не від гордости страждають ці непросвічені, а від заздрощів бісів­ських та від свого незнання.

Перестанемо осуджувати ближнього, й не боятимемося помислів святотатських, бо друге є причиною першого.

Так як той, що перебуваючи в замкненому домі, чує голо­си людей, які проходять розмовляючи повз його оселю, але сам із ними не бесідує, так і душа, зосереджена в собі, чує хулу бісівську, що звертається до неї мимохідно; однак, коли до слів цих не дослухається й про них не дбає, ані не розмов­ляє з ними, перебуватиме незбентежною. Ті ж, що умудряють­ся стати на прю з хульними думками, потраплять до них у залежність, бо хто хоче втримати святотатські помисли, под­ібний до чоловіка, що бажає зачинити вітер у домі.

Один ревний чернець, що його напастував цей біс (тобто святотатські помисли), виснажував своє тіло постом та довгим стоянням на молитві аж двадцять літ і не здобув жодного поступу. Тоді вдався він до одного великого святця, та й, описавши на папері свою спокусу хулою, віддав написане свя­тому, а сам повергся ниць до його ніг, не сміючи підвести свою голову й глянути на цього святого мужа. Коли ж прочитав отець написане, всміхнувся й підвів із землі брата, кажучи йому: «Поклади, чадо, руку свою мені на шию». Коли ж брат вчинив, як той звелів, мовив великий муж: «Нехай на моїй шиї будуть, брате, ці гріхи твої помислів хульних; ти їх гріхами вважаєш, вони ж суть ніщо. Тож, більше не бентежся ними, ні не журися, ані не приймай за гріхи, бо це — справді омана бісівська, що пантеличить нетямущих». І вповів цей чернець, що пристрасть святотатства незвідь куди зникла ще заки він покинув келію старця.

З книги, що називається «Християнський Педагог». Частина 1, глава 4

Трапляється, що дехто, завваживши за собою хульні по­мисли, вкрай бентежиться та карає себе скорботою надмір­ною, і вважає себе понад усіх гіршим і таким, якого Бог по­лишив, і все заради цих злих помислів. Однак помиляються нетямущі, немов сліпі: не суть ці помисли гріхом, коли їх не хочеш і на них не погоджуєшся. Тож пощо ними журишся? Чи не чуєш свого Господа, що в псалмі каже: «З ним я буду в журбі» (Пс. 90, 15)? Якими лишень образами не спокутував би тебе ворог, якщо ти не погоджуєшся на слова його, що їх він шепоче в умі твоєму, а відвертаєшся від нього, то Господь перебуває посередині серця твого.

А пізнаєш свій спротив цим святотатським помислам, які на твій ум нападають, по тому, що їх не любиш, ні не бажаєш, ані не переймаєшся ними, а більше ненависти ненавидиш. Отож, по тому знатимеш, коли нізащо на них не погоджува­тимешся.

Коли спостигнуть тебе святотатські думки, стався до них як до щенят, які гавкають, а нашкодити не в силі. Блаженний Августин каже: «Дияволу під силу гавкати, та не під силу кусати, й лише того він кусає, хто пристає на його гавкання».

Як той, що йде проти вітру курною дорогою, заплющивши очі, не пошкодить зору, так той, що супроти святотатських помислів закриває своє внутрішнє обличчя і не журиться ними, не буде покривдженим.

Слово 12 з «Патерика»

Якийсь брат запитав про святотатські помисли одного зі старців, кажучи: «Печалиться душа моя через лукавого біса хульного, але, будь ласкавий, отче, скажи мені, звідки прихо­дять святотатські помисли і що робити з ними?» Відповів старець, кажучи: «Святотатський помисел приходить, якщо зводиш на когось наклеп, якщо докоряєш комусь чи когось осуджуєш, а також від лінощів, своєї волі та від гордині. Все це породжує хулу в помислах. Якщо ж чоловік не буде проти­витися їм смиренням, сам себе не впокорюватиме, розтліє душа його або опанує її біс блуду, чи й збожеволіє. Якщо ж часто докоряти собі перед Богом, якщо впокоритися, якщо не осуджувати, — це дає силу на відігнання святотатських по­мислів».

З висловів Отців

Один брат, на якого напосівся дух святотатства, соромив­ся висповідатися, чуючи від великих старців, до яких він на­відувався, що свої хульні помисли треба визнати, однак, коли приходилося до діла, встид забороняв йому сповідатися. А брат цей часто бував у авви Пімена, от і прозрів старець, що той має певні помисли, й каже до нього: «Оце так часто при­ходиш до мене з помислами й знову, журячись, забираєш їх із собою, мені не сповідаючись, однак зізнайся мені, чадо, що маєш їх». А брат, соромлячись, промовив: «Ворог бентежить мене святотатськими помислами, я ж встидаюся сказати про це». Щойно проказав це брат, одразу ж відчув полегшу, а старець до нього каже: «Не журися цим, чадо, коли прийде до тебе святотатський помисел, говори: "Цієї думки я не хочу, хула твоя, дияволе, й надалі нехай упаде на тебе самого, по­мислу-бо твого моя душа не бажає". Бо ж будь-які думки, що їх душа не хоче, тривають недовго, а зникають, мов дим, швидко». Так, здобувши корисне поучення, відійшов брат, дякуючи Богові за те, що навчив його старець позбуватися святотатських помислів.

З житій святих

У Рим до папи Григорія прийшов один єпископ, сповіда­ючись з того, що його опанувала тьма помислів, які хулять Бога, і що журба через це виснажила його тіло, та й до відчаю вже не далеко. Вчувши це, папа каже йому: «Єпископ єси, а не знаєш підступів диявольських. Бо ж споконвічний ворог, бачачи подвижника на добрій дорозі й не в силі його ослави­ти, аби він упав, нападає на нього хульними помислами, щоб потьмарити його сумління, розтерзати ум, відвернути від чес­ноти й вкинути в безодню зневіри. Ти ж затям собі: свято­татські помисли є ніщо, й не сила їм нашкодити тим, хто їх нехтує і хто не бентежить ними свого серця. І лише тим вони завдають шкоди, що суть слабкодухі й неуки й що мають їх собі за гріх, та знемагають у скорботі марнотній; так збуваєть­ся на них слово Давида: "Від страху вони там настрашилися, де не було страху"» (Пс. 13, 5).

З житія блаженної Марії,  що з Лаодикії

На одну слабкодуху й боязку дівицю напосівся диявол бурею святотатських помислів та й почав їй в умі прорікати всілякі неподобства на Господа, на всі Божественні речі та на святі ікони. Отож, настільки допік їй лукавий, що дівиця мала себе за таку, що вже віри зреклася й від Бога відвернулася, та й навіть не хотіла відкрити вуст своїх на молитву, ані зайти до Божого храму, ні причаститися Святих Таїн. І от, коли ніхто не зміг допомогти їй здолати цей сумнів і цю помилку, при­вели дівицю до блаженної Марії. Вона ж бо, премудра й бо­гонатхнена, своєю ревною опікою випровадила заблукану з цієї омани. Бо великий труд понесла блаженна, постячи за неї та повчаючи її всіляко, відкривши, що дух святотатства не зат­руює душу й не буває гріхом, коли вона не лишень на хулу цю не згоджується, а й ненавидить її. Та й самої цієї ненависти до святотатства достатньо, аби заспокоїти збентежене серце.

Инший розмисел

Багато хто зазнає від духа хульного тієї спокуси, що, тер­плячи сум'яття від святотатських помислів, не відає, що має чинити, й так опановує його зневіра; бо хулу цю грішник вважає своїм гріхом та ще й себе самого бачить причиною цих злих і огидних помислів. Тому й хочу про це дещо згадати.

Святотатський помисел — спокуса на чоловіка богобояз­ливого, й напосідає вона найбільше тоді, коли людина тво­рить молитву або добродіє.

А тих, що в гріхах смертних поневіряються, що є недбалі та небогобоязливі й не пильнують свого спасіння, їх помисли святотатські не напастують. А напосідаються на тих, що суть утверджені в житті своїм та перебувають у трудах покаяння й у любові Божій.

Цією святотатською спокусою диявол допроваджує чоло­віка до страху, й коли той вільний від инших яких гріхів, то збурить сумління його; коли він кається, то перешкодить цьому; й коли підіймається від чесноти до чесноти, то зава­дить цьому й відкине його. Коли ж і того не зможе вчинити, то лишень озлобить й збентежить людину, зрештою, розум­ний хай роздумає.

1. Нехай ніхто не вважає, що ці думки суть його власні й що від нього самого походять. Наносить їх диявол, який і є їхнім началом та винахідником. Чи ж можуть наші серце й воля породжувати святотатство, що його ми ненавидимо, воліючи радше занедужати, аніж ці думки множити? Отож-бо, звідси справжнє запевнення, що не з нашої волі зроджуються думки святотатські, бо ж їх не любимо і не бажаємо.

2. Кожен, хто терпить напастування хульних помислів, хай не вважає їх за свій гріх, а за особливу спокусу. Бо що більше матиме їх за гріх, то більше радости принесе своєму ворогові, дияволу, який ликуватиме з того, що збентежив чиєсь сумл­іння святотатськими помислами, немовби якимось гріхом.

Коли б хто перебував зв'язаний поміж людьми, що хулять, та й чув би їхні скверні слова супроти Господа, Христових Тайн, Пречистої Богородиці й супроти всіх святих, і хотів би покинути це товариство, аби не чути їхніх слів хульних, однак не міг би, бо ж зв'язаний; ба навіть вух своїх не мав змоги затулити, щоб не чути хули, скажіть мені, чи ж мав би він якийсь гріх через те, що, всупереч своїй волі, слухав свято­татські слова? Воістину не лише гріха жодного не мав би та­кий чоловік, а ще й великої похвали сподобився б від Госпо­да, бо ж зв'язаний та й не в змозі утекти він, тому обтяжує свій слух слуханням слів богохульних.

Подібно буває й з тими, кого диявол напастує хульними помислами, що від них годі втекти, годі їх позбутися, годі утруситися від духа святотатського, що в умі їхньому безсо­ромно й безнастанно ці помисли породжує. Ті ж, що їх ані не хочуть, ані не люблять, ба навіть ненавидять, не лишень від думок цих хульних жодного гріха не мають, а й великої бла­годаті від Бога сподобляться.

3. Молити Господа Бога треба, щоб відвернув від нас цю спокусу й відігнав духа хульного. Коли ж ні, то зноситимемо її смиренно, з благодаренням усвідомлюючи, не від гніву-бо, а від благодати Божої допущена до нас ця спокуса, тож, тер­пеливо й не бентежачись зноситимемо її. І апостол Павло терпів щось подібне, бо ж згадував про посланця сатани, за­ради якого тричі благав Господа, щоб цей від нього відступив­ся, однак не вдовольнив Бог прохання Павла, а мовив: «До­сить тобі моєї благодаті» (2 Кор. 12, 9).

Один великий отець часто мовив про себе: «Не згоджую­ся, не згоджуюся». І що б він лишень не чинив, ходив чи сидів, працював або читав, чи ж молився, раз у раз повторював: «Не погоджуюся». Почувши це, його учень запитав, кажучи: «Ска­жи мені, авво, пощо часто проказуєш ці слова, яка в них тай­на?» Старець відказав: «Коли до мого ума закрадається якийсь злий помисел, і я це зауважую, то кажу йому: "Не погоджуюся на тебе", й помисел притьмом зникає безслідно».

Кожен, на кого напосівся дух святотатства, допоки ще прийдуть нечисті й хульні помисли, вправно зможе їх позбу­тися й відігнати від себе, кажучи: «Не згоджуюся, не згоджу­юся, дияволе, на твої хуління, твої-бо це, а не мої мерзоти; я ж на них не лише не погоджуюся, а й ненавиджу їх».

Достоблаженна Катерина, що її називають Сенейською, від міста Сенни, впродовж тривалого часу зазнавала від бісів збен­теження скверними помислами, й коли ті відступили від неї, явився їй Ісус Христос. Вона ж заголосила до Нього: «Госпо­ди, де Ти був до сих пір, Ісусе мій солодкий?» Відповів їй Господь: «Я був у серці твоїм». Вона ж каже: «Чи ж це мож­ливо, воно ж бо було сповнене скверними думками?» А Гос­подь відповідає: «По тому знатимеш, що Я перебував у твоєму серці, коли не матимеш ані найменшого уподобання до нечи­стих думок, ба більше: ретельно намагаєшся позбутися їх, однак не можеш, а тому вболіваєш. Так вчинила єси для мене місце у своєму серці».

Тому ніхто хай не бентежиться, ані не споневірюється, терплячи наклепи святотатських помислів, а знає, що це рад­ше нам на користь, а не на згубу, а самим бісам — на наругу.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Лік духовний" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!