Духовний і життєвий подвиг Дмитра Туптала

Дмитро Туптало народився 1651 року, 11 або 17 грудня (в день пам'яті Даниїла Стовпника або Даниїла Пророка) в сім'ї козацького сотника Сави. Того часу родина мешкала в місті Макарові побіля Києва, але згодом переїхала до столиці й осе­лилася на Подолі[1].

Сотник Сава Туптало був заможним шляхтичем, ревним і благочестивим християнином; разом із дружиною вони ви­ховали чотирьох дітей — трьох доньок і сина Данила, які при­святили своє життя радикальному наслідуванню Христа — прийняли монаший постриг. Сам Сава Туптало був чоловіком щедрим та, вподобавши собі Кирилівський монастир (3 вер­стви під Києвом), став його ктитором. У Києві він побудував жіночу Йорданську обитель, у якій служили ігуменями одна за одною три доньки Сави Туптала. Упокоївся в Бозі Сава Туптало 1703 р. Б. у празник Богоявлення і похований у Киї­вському Кирилівському монастирі.

Початкову грамоту Данило здобував удома, а в 11 років батько віддав його в Могилянську колегію, де вивчали грецьку, латинську та церковнослов'янську мови. Особливо до вподоби була Данилові риторика. Одним із його учителів був о. Меле­тій Дзик. Молодий Данило щиро заприязнився з о. Мелетієм, і їхня дружба тривала аж до смерти старця. В колегії Данило навчався лишень 3 роки (1662—1665): 1695 р. під час нападу Петра Дорошенка на Київ її було зруйновано, і навчання припи­нилося через неспокійні часи. Ймовірно, що, полишивши І клас риторики, Данило продовжував навчання приватно, бо впливовий у церковних колах батько міг без перепон найняти синові вчителя.

Після ліквідації Могилянської колегії о. Мелетій Дзик став ігуменом Кирилівського монастиря, і Данило Тупталенко завер­шував свою освіту під орудою улюбленого вчителя, який був високоосвіченим та благочестивим монахом і належав до числа впливового київського духовенства. Спокійний та здібний учень Данило виявляв неабияку схильність до богословських дис­циплін, а велика родинна релігійність та відповідне середови­ще формувало в хлопця покликання до монашого життя.

Тож 5 липня 1668 р. вісімнадцятилітній Тупталенко пост­ригся у ченці з іменем Дмитро і вступив до числа братії Кири­лівського монастиря. Молодий чернець ревно виконував свій монаший обов'язок — віддано молився, постив та не уникав богослужень. Крім того, під орудою отця ігумена Мелетія вдос­коналював свою освіту: Кирилівський монастир мав добру бі­бліотеку, та й Київ віддавна славився своїми книгозбірнями.

Так, незабаром отець ігумен виявив, що новопострижений чернець Дмитро готовий прийняти перший духовний сан — дияконство. Отож, у березні 1669 р. инок Дмитро із листом від о. Мелетія вирушає в Канів до митрополита Київського Йоси­па Нелюбовича-Тукальського (1663—1675), який висвячує його на диякона. Варто зауважити, що того часу митрополит Йо­сип був осердям патріотичного духовенства, близьким радни­ком гетьмана Дорошенка, ревнителем православ'я, якого не визнавала ні Москва, ні Польща. Саме до митрополита Ту­кальського поїхав на висвячення молодий чернець Дмитро. Прийнявши дияконські свячення, Тупталенко повертається до Кирилівського монастиря, де продовжує навчання та вправ­ляється у проповідництві.

За щирою опікою о. Мелетія 1675 р. митрополичий заступ­ник та Чернігівський архиєпископ Лазар Баранович висвячує Дмитра на єрея та одразу ж запрошує його у Чернігів як про­повідника. Так розпочалася невпинна служба єромонаха Дмит­ра українському народові і його Церкві. Відтоді о. Дмитро за­приязнився із архиєпископом Лазарем і все життя шанував його, як батька.

Саме Лазар Баранович благословив молодого освіченого монаха Дмитра на його першу письменницьку працю — «Чуда Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії, діючіїся от Образа єї чудотворного в монастиру св. славного пророка Іллії Черні­гівском» (1677). Книгу було віддруковано у Новгороді-Сіверсь­кому, працю написано живою українською мовою.

За час свого перебування в Чернігові Дмитро активно спілкується зі своїми наставниками Лазарем Барановичем та Йоаникієм Галятовським, поділяє їхні погляди на церковне та національне життя.

Події на Волині, які були спричинені запровадженням унії, спонукали Лазаря Барановича відрядити туди єромонаха Дмит­ра. Він опинився у місті Слуцьку, в Спаському монастирі. Скрізь проповідував і тісно зійшовся з білоруським єпископом Феодосієм Василевичем (помер у 1679). Спілкування з цим старцем та перебування на білоруській землі дало молодому проповідникові неабиякий досвід.

Незабаром Дмитра Тупталенка як молодого вченого і здіб­ного проповідника запрошують до гетьманської столиці Бату­рина. Гетьман Іван Самойлович прийняв о. Дмитра як свого проповідника «милостиво і благодітельно», а той водночас ревно виконував обов'язки батуринського проповідника; у віль­ний час навчався та писав свій «Диярій» — «Щоденник».

Архиєпископ Лазар Баранович попросив о. Дмитра допов­нити його працю про чуда Іллінської Богородиці, бо перше видання розійшлося, і той охоче взявся за цю справу. Нове видання під назвою «Руно орошенноє» вийшло 1680 р. у Чер­нігові й витримало 8 накладів.

Місто Батурин було гамірним і неспокійним, тому єромо­нах Дмитро не раз клопотався про своє переведення до Києва й таки впросив гетьмана Самойловича відпустити його. Після нетривалого перебування на Чернігівщині у 1683 р. Дмитро Туптало осідає в Київському Печерському монастирі й стає проповідником Печерської Лаври. Тут єромонах Дмитро міг повсякчасно користуватися великою цінною бібліотекою. В той час архимандритом, а згодом й митрополитом Київсь­ким (1690-1707), був Варлаам Ясинський, який вирішив укла­сти повну збірку «Житій святих», або «Четьї Мінеї». Цю поваж­ну й відповідальну працю було доручено о. Дмитру, й тривала вона довгих двадцять років (1684—1705).

Саме тут, у Києві, єромонах Дмитро пережив переломний момент для Української Церкви — присягу новопоставленого єпископа Гедеона Четвертинського на вірність Московському патріярхові. Незабаром, а саме 1686 р., на прохання гетьмана Самойловича, спадкоємцем якого згодом став Іван Мазепа, о. Дмитро знову вирушає в Батурин й стає гетьманським про­повідником. Це були надзвичайно важкі часи: гетьманська сто­лиця переповнена чужинцями-московитами, духовенство не поділяє позиції владних кіл, Московський патріярх зверхньо ставиться до Української Церкви. Як гетьманський проповід­ник і талановитий богослов о. Дмитро супроводжує Івана Ма­зепу в поїздці до Москви.

У 1693 р. помирає архиєпископ Лазар Баранович, учитель і опікун Дмитра Тупталенка, й наступного року новий Черн­ігівський архиєпископ Феодосій Углицький запрошує о. Дмит­ра на посаду ігумена Глухівського Петропавлівского монасти­ря. Єромонах Дмитро оселяється в самотньому скиту посеред лісу й продовжує працю над «Житіями святих». А 1697 р. митрополит призначає ігумена Дмитра архимандритом Черні­гівського Успенського Єлецького монастиря й підносить отця до найвищого чернечого сану — архимандрита.

Але у 1700 р. Сибірська Тобольська митрополія стає ва­кантною. За царським наказом архимандрит Туптало покидає свою землю і їде в Москву. Тут 1701 р., на 51 році життя, його висвячено на Тобольського митрополита. 1 лише важка недуга «рятує» єромонаха. Дмитра від нового призначення, яке супе­речило внутрішньому налаштуванню отця. Натомість 1702 р. його призначають митрополитом Ростовським.

Ростовська єпархія стародавня, але надзвичайно вбога, люд у Ростові неписьменний, нехристиянізований, духовен­ство ж брутальне й зовсім неосвічене. Однак митрополит не зневірився, а відразу взявся до подвижницької праці серед вірних і клиру, незважаючи на перешкоди царських ставле­ників. «Я прийшов до вас не собі догоджати, а навчати без­чинних, потішати слабодухих, заступатися за немічних, лю­бити добрих, злих милостиво карати, дбати про користь для всіх, пильно для них спасіння шукати та й за всіх молитися».

Так минуло 7 років (1702-1709) — найважчий період у житті святителя, який відверто виступав проти світського беззакон­ня, але мусив зважати на жорстокого царя. Реформи Петра Τ нищили церковне життя: від монастирів та парафій відбирали землі та майно, з усіх єпархій було вилучено четверту частину храмових дзвонів для виготовлення гармат, уведено контроль над прибутками монастирів, а самим ченцям заборонено писа­ти й мати в своїх келіях папір та чорнило, ліквідовано школу, яка вже успішно працювала 2 роки за кошт самого святителя.

І все ж 1705 р. Б. митрополит Дмитро завершує працю свого життя — «Четьї Мінеї» з молитвою Симеона Богоприїмця «Нині відпускаєш...». Задля освічености свого клиру святитель роз­починає нову велику працю «Літопис», присвячену священній історії. Ростовська земля сусідувала з центром розкольників, і тому Церква терпіла від цієї небезпечної єресі. Це спонукало митрополита до написання глибокого догматично-полемічно­го твору «Розиск о раскольничей Бринськой вірі».

Виснажений строгим подвижництвом, нелегким ревним служінням своїй Церкві та народові, утисками та хитроспле­тіннями царської авторитарної влади, що бругально втручала­ся в життя Церкви, митрополит Дмитро занепадав на силах. Полтавська трагедія 1709 р. й чутки про царські катування безвинного люду ширилися всією Московщиною й, напевно, доходили до Ростова. Увесь 1709 р. митрополит Дмитро був пригнічений і як колишній гетьманський проповідник чекав дальших політичних подій. Передчуваючи наближення кінця, він працював удвічі більше.

За три дні до свого впокоєння святитель повідомив про це своє оточення, однак ніщо не віщувало справді близького кін­ця. Увечері 27 жовтня 1709 р. митрополитові стало зовсім важ­ко, щоб звеселити ці години, він покликав свій хор і попросив виконати улюблений кант, що його написав ще замолоду, «Ісусе мій прелюбезний». Коли стало зовсім пізно, митропо­лит відпустив хор та всю свою службу й залишив лишень свого любого помічника — переписувача праць Саву... Багато роз­повів тоді святитель хлопцеві про минулі літа, про Україну, а потім поблагословив його та й низько вклонився Саві — за переписування творів. Хлопець збентежився й розгублено за­плакав, а митрополит ще раз низько вклонився: «Дякую тобі, сину, за все!..» Сава був останнім, хто бачив святителя живим.

Наступного дня знайшли святителя Дмитра в каплиці у молитовній позі. Так відійшла його душа до Господа. Упо­коївся святитель на 58 році свого земного життя.

Похоронив святителя Дмитра його перший приятель, ми­трополит Стефан Яворський, на чужій ростовській землі, в монастирі святого Якова, як заповідав сам покійний. За давнім звичаєм під голову святителеві поклали рукописи його вида­них творів, а в своєму погребальному слові митрополит Явор­ський не раз повторив: «Святий Дмитро, святий!»

У 1752 р. постановили перекласти підлогу в храмі, де було захоронено архипастиря. Тоді зауважили, що домовину покла­ли недбало, у вогкому місці, й важке брусся її пошкодило. Коли ж відкрили тіло, то побачили, що воно зосталося не­тлінним, як і митрополичі ризи. З часу поховання минуло 42 роки. Чутка про нетлінність тіла святителя рознеслася по Ростову — до мощів стали сходитися маси вірних і духовен­ства, й одразу почали творитися чуда зцілення.

1757 р. митрополита Дмитра було проголошено святим. Нетлінні мощі святителя Дмитра й сьогодні спочивають у Рос­тові в монастирі святого Якова.

Святититель Дмитро був наділений від Господа пропові­дницьким і письменницьким хистом і з великою ревністю плекав цей прийнятий від Бога талант. «Моєму санові нале­жить проповідувати слово Боже не тільки язиком, але й пи­шучою рукою», — вважав митрополит[2]. На думку дослідників, творчий спадок Дмитра Туптала налічує майже 20 томів. Це праці догматичні («Розиск о Бринской вірі», «Зерцало Право­славного Ісповіданія», Катехізис), духовно-моральні («Аполо­гія во утоленіе печали, человіка, сущого в біді», «Внутренній человік», «Ісповідання гріхов генеральноє»), численні про­повіді; історичні праці («Життя святих» (12 томів), «Руно Оро­шенноє», «Літопис», «Диярій»); поетичні твори (духовні дра­ми, найвідоміша серед яких «Рождество Христове», та канти).

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Лік духовний" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!