Житіє преподобних отців Варлаама та Иоасафа індійських

Місяця листопада в 19-й день

Є на Сході країна вельми велика, названа Індією, багатонаселена і плодами більше інших країн щедріша, оточена морем та глибинами, землею ж наближається до перських меж. Вона просвічена була колись через святого апостола Тому, але не до кінця залишила ідольське безчестя, багато хто там, ожорсточений бувши, не прийняв спасительного учення, а тримався зваби бісівської. Із часом більше проросло невір'я, як терня, і заглушало добре сім'я благочестя, отож більше було людей невірних, як вірних.

У тій країні пробував один цар, на ймення Авенір, силою та багатством великий і славний, але душевною убогістю вельми обійнятий, адже поганином був і служив бісам, а не Богові, поклоняючись бездушним ідолам. Гонив значно Христову Церкву, а найбільше учителів церковних, пресвітерів та іноків. Одні з його бояр, які вірили у Христа, роздивившись марноту світу цього, покинули все й стали іноками; через що цар той, великою ярістю наповнившись, багатьох іноків, схопивши, повбивав і повелів усюди християн принуджувати до ідолопоклоніння. Послав-бо по всіх країнах, що були під ним, грамоти свої до князів та володарів, щоб муками та всілякими вбивствами погубили всіх віруючих у Христа і тих, хто не хоче поклонятися ідолам. Відтак багато із вірних помислом захиталися: одні не могли мук стерпіти й відпадали від віри, інші самі на муки вдавалися і страждали міцно за свого Господа, покладаючи за Нього душі свої, а багато, потаївши своє благочестя через страх, таємно служили Господеві, зберігаючи святі Його заповіді; інші в пустелі тікали, а найбільше іноки, ховаючись у горах та пустелях і живучи для Бога.

У той час народивсь у царя син і названо було його ім'ям Йоасаф; було то дитя вельми гарне, його ж безмірна тілесна краса знаменувала, що матиме велику красу душевну. Зібрав-бо цар численних волхвів та зоревідців та й запитав їх, що має статися із народженим дитям, коли дорослим стане. Вони ж, уважно розглянувши, сказали, що має бути більшим за всіх царів, котрі були раніше. Одначе один із зоревідців тих, наймудріший, не через розташування зір, але, як колись Валаам, од Божого откровення, сказав цареві: "Виросте народжене дитя не в твоєму царстві, але в іншому, ліпшому і непорівнянно більшому. Гадаю, що гонену від тебе християнську віру прийме, і сподіваюся, що моє пророцтво не буде неправдиве". Цар же, почувши, що його син має стати християнином, опечалився вельми й гадав, що б це його учинити, аби не сповнилося таке пророцтво. Намислив таке: збудував осібний прегарний палац, котрий мав безліч пресвітлих храмів, щоб там був вихований Йоасаф. Туди йому, коли почав виростати і в розум приходити, приставив батько вихователів та слуг, юних віком та гарних на вигляд. Заповів-бо їм, щоб не давали нікому до нього приходити і щоб не бачив нікого, крім них. А ще заповів, аби не являли йому нічого печального, що трапляється в цьому житті: ані смерті, ані старості, ані хвороби й нічого іншого скорботного, що може веселощам його завадити, але все гарне й веселе подавати, щоб тим розум його завжди насолоджувався й насичувався і щоб не міг мислити про майбуття. Повелів, аби ніхто не дерзнув сказати йому про Христа жодного слова, щоб ніколи не почув імені Христового, — Того над усе сховати від нього намагався, боячись зоревідцевого пророцтва, аби не сповнилося. Коли ж котромусь із прислуги його мала трапитися хвороба, такого швидко вивести велів, а замість нього іншого юного й добровидного дати, щоби нічого скорботного очі дитяти не помітили. Довідавшись, що в землі його ще залишилися деякі з іноків (а гадав, що їх і сліду не стало), наповнився великої ярості й послав швидко посланців по всіх містах та країнах, велячи, щоб за три дні нікого з іночого стану не знайшлося у царстві його. Коли ж деякі знайдуться після проречених тих днів, — то вогнем та мечем нехай будуть віддані смерті. "Тїї-бо, — сказав, — навчають людей, щоб шанували Розіп'ятого як Бога".

Син, отож, царський у влаштованому йому палаці безвихідно жив і досяг юначого віку, і навчився усіх ефіопських та перських наук, був розумний та кмітливий і прикрашений усіма добрими звичаями. Розмірковував подумки, чому це батько тримає його в тому затворі й повеліває, щоб нікуди він не виходив. І запитав одного із вихователів своїх. Той-бо, бачачи, що хлопець має досконалого розума і вельми доброго, розповів йому все докладно, що зоревідці про нього, коли народився, прорекли; як батько його підняв гоніння на християн, а найбільше на іноків, і багатьох убив, а інших із землі своєї вигнав, боячися, каже, щоб ти не став християнином. Почувши це, царевий син промовчав, а всі слова виховника заховав у серці своєму та й розмірковував. Цар же, батько, часто відвідував його — любив-бо великою його любов'ю. Якогось дня сказав йому син: "Хочу, отче, від тебе щось довідатися, щодо чого маю скорботу й печаль". Батько ж його від цих слів повболівав серцем й мовив: "Скажи мені, дитино люба, що це за печаль тебе схопила, і подбаю, щоб перевести її швидко на радість". Царевий же син сказав: "Яка є причина мого тут зачинення, що поміж стін та за ворітьми ховаєш мене і невихідним та для всіх невидимим чиниш мене?" Батько ж рече: "Не хочу, дитино, щоб побачив щось таке, що могло б уразити твоє серце і забрати веселощі твої, у солодощах-бо безнастанних і в радості всілякій і у веселощах бажаю, аби ти жив". Мовить син до вітця: "Добре знай, батьку, що цей затвор — не радість та веселощі, але скорботу й печаль мені чинить аж таку, що навіть їжа та пиття не є солодкі мені, а гіркі.

Бажаю-бо побачити все, що є за ворітьми цими. Коли не хочеш, щоб загинув од печалі, то повели мені виходити, куди хочу, і насолоджувати душу баченням тих, кого я досі не бачив". Цар же опечалився, чуючи це, і міркував, що коли заборонить йому виходити, більшої наповнить його скорботи й печалі, тож рече до сина: "Буде, дитино, за бажанням твоїм!" І повелів відтак привести вибраних коней і все, що належить до царської честі, приготувати, і виходити йому, куди забажає, не заборонив. Заповів-бо тим, що були при ньому, аби нічого бридкого чи скорботного не пустити на дорозі його, тільки все, що добре й гарне, що очі та серце звеселює, те йому нехай показують, а ще повелів на шляхах ставити лики зі співами, та всілякого роду музика щоб ішла перед ним, і всілякі видовища творити, щоб тим насолоджувався його розум.

Із такою честю та втіхою царевий син виходив часто. Одного дня не доглянули слуги його і побачив двох мужів: один із них був прокажений, а інший сліпий. І запитав тих, що були з ним: "Хто вони є і через віщо такі?" Вони ж, не мігши утаїти тієї людської немочі, сказали: "Це є людські страждання, що від тлінної речі та від лихого влаштування плоті людям випадає пережити" . Запитав же хлопець: "Чи всім людям таке трапляється?" Вони ж відповіли: "Не всім, але тим, кому псується здоров'я від надміру лихих вологостей". Знову запитав юнак, кажучи: "Коли не всім людям таке трапляється, а тільки деяким, чи відають ті, що їх мають, що потраплять у ці лиха, чи раптово, несподівано ті приходять?" Вони ж мовили: "Хто з людей може знати майбутнє?" І перестав царевий син запитувати. Повболівав-бо серцем на незвично побачену річ, і змінився вираз лиця його.

Невдовзі знову простував дорогою і зустрів чоловіка, який від багатьох літ постарів, був із зморщеним лицем та розслабленими литками, згорблений і весь посивілий, випали зуби в нього, і говорив він нечітко. Побачив його юнак, жахнувся й повелів привести близько до себе того старця та й запитав супровідників: "Хто він є і чому такий?" Ті, що були з ним, відповіли: "Цей багато літ уже має, і потроху збуває сила його та знемагають вуди, вже й такої досяг старості, як це бачиш". Юнак же мовить: "А що далі тому старцеві буде, коли більше проживе літ?" Вони ж відповіли йому: "Нічого іншого, тільки смерть його прийме". Запитав юнак: "Чи всім людям так буває, чи тільки деяким станеться?" Вони ж відповіли: "Коли не забере когось смерть у юному віці, то неможливо людині не прийти до такої старості, якщо продовжаться літа її". Запитав юнак: "В яких літах це находить на кого? І коли всім належить умерти, то чи нема якоїсь управності, через яку можна уникнути смерті і не прийти до такої біди?" Сказали йому ті: "У вісімдесят чи у сто років приходять люди до такої старості, а по тому вмирають, і інакше бути не може, смерть-бо є природним слідством і неодмінним є пришестя її". Це все коли побачив та почув розумний той юнак, зітхнув із глибини серця й мовив: "Коли так воно є, то гірке життя це і всіляких болістей наповнене. І як може хтось безбідний бути, живучи завше у сподіванці смерті, пришестя якої не тільки є неодмінне, але й незвісне, як це кажете". Відійшов до палацу свого і пробував у великій печалі, ненастанно міркуючи про смерть і мовлячи до себе: "Коли всі помирають, то і я помру, ще тільки не відаю, коли маю померти. Коли ж помру, хто мене згадає, з довшим-бо часом усі йдуть у забуття. Чи ж нема якогось іншого життя по смерті та іншого світу?" І був тими думками знічений вельми, одначе не сказав нічого батькові своєму, тільки вищезгаданого вихователя багато розпитував: чи немає такого, хто міг би йому про все звістити й утвердити розума його, що в гадках знемагає? Той-бо мовив: "Сказав я тобі раніше, що батько твій премудрих тих пустельників, котрі завше про таке мудрували, одних забив, а інших із гнівом прогнав, і не знаю тепер про них в краю оцьому". Він-бо через це численної скорботи наповнився, душею люто поранився і жив у ненастанній печалі, через що все солодке й чудове світу цього стало в очах його як нечистота и мерзота. Бог же, який хоче всіх спасти і до розуму істинного привести, за звичним Собі чоловіколюбством та иилостю на правдивий шлях настановив того юнака у такий спосіб.

Був тоді один інок премудрий і в чеснотах досконалий, на ймення Варлаам, саном священик, жив-бо в Сенарідській пустелі. Той, настановлений певним божественним одкровенням, довідався відтак про царевого сина, вийшов із пустелі і, змінивши одежі свої, видав себе за купця і, зайшовши до корабля, подався до Індійського царства. Припливши до міста, де син царевий палаца мав, пробув там багато днів і випитав для знаття все про нього і про тих, хто найближчий до нього. Довідався і про вищезгаданого вихователя, котрий найближчий з усіх до царського сина, приступив до нього якось і сказав: "Хочу, щоб знав ти, пане мій, що я є купець, із далекої країни прийшов. Є у мене камінь дорогий, подібного до якого ніде не знайти і нікому досі такого не явлено; заведи-бо мене до царевого сина, і дам йому того каменя, ціни якого не може ніхто поставити; переважає-бо всі добрі й великоцінні незрівнянно, бо подає сліпим світло, глухим слух, німим мову, недужим здоров'я і бісів проганяє від людей, до того ж безумних умудряє вельми, і все добре й бажане дарує власникові його. Вихователь же мовить йому: "Бачу, що ти чоловік старий, а мова твоя являє безмірного хвалька; скільки-бо я великоцінного каміння та бісерів бачив і в себе мав, каменя, котрий мав би аж таку силу, як це ти сказав, не бачив ані не чув про нього. Одначе покажи й мені його, і коли буде за словом твоїм, швидко заведу тебе до царського сина, і сподобишся від нього честі, відтак дістанеш воздаяння". Варлаам же мовив: "Добре сказав ти, що. не бачив ані не чув ти про такого каменя ніде, одначе повір словам моїм, що маю його, не хвалюся і не брешу в старості моїй, але істину мовлю. А що захотів ти його побачити, то послухай моїх слів: камінь мій вельми коштовний, із дією та силою такою, як я сказав, до того ж і таку має силу, що не може бачити його той, котрий не має здорових очей, чистого й цілком неоскверненого тіла. Коли ж бо хто погляне раптово на чесного того каменя, то й зір очей і розум погубить. Я ж, маючи лікарську вправність, бачу твої очі нездоровими, боюся, отож, показати тобі мого каменя, щоб не .бути винуватцем осліплення твого. Але про царського сина чув, що життя прожив чисто й очі має здорові, які світло дивляться. Через це йому хочу того скарба показати, ти ж не будь щодо цього недбальцем, щоб не позбавив пана свого такої куплі". Він же рече йому: "Коли таке є, то не показуй мені каменя, багатьма-бо нечистотами осквернився і маю нездоровий зір, як і сказав ти. Я ж словам твоїм вірю і панові свойому сказати не полінуюся". І пішов до палацу вихователь отой, сказав усе по ряду царевому синові. Той-бо, почувши від вихователя ті слова, якусь радість та веселощі духовні відчув у серці своєму й повелів швидко привести того купця.

Увійшов відтак Варлаам до сина царського й поклонився йому, і привітав його словами мудрими та солодкими; царський же син повелів йому сісти. Коли ж вихователь відійшов, рече Йоасаф до старця:

"Покажи мені великоцінного каменя, про якого щось велике і дивне оповідав вихователеві мойому". Варлаам же почав йому ширити бесіду свою так: "Усе, що про мене сказали тобі, о царю, є безсумнівна істина, не є мені праведно мовити щось брехливе перед твоєю величністю. Однак перед тим як зрозумію твого помисла, не можу тобі являти великих таємниць, каже-бо Владика мій: "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти, а як сіяв він зерна, упали одні край дороги, і пташки налетіли та їх повидзьобували. Інші впали на кам'янисту землю, і проросли, і всохли, бо не було вологи. А інші попадали в терен — і терен їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю — і дали плід сторицею". Коли знайду я землю в серці твоєму плодоносну й добру, не полінуюся в тобі Божественне сім'я сіяти і велике таїнство явити. Коли ж кам'яна земля і терниста буде, і при дорозі, що топчеться всіма, котрі мимо проходять, то ліпше є відтак не класти спасительного сімені, і не подавати його на розкрадання птахам та звірам, і перед ними не кидати перла — таке заборонено мені є. Але сподіваюсь у тобі віднайти ліпшу землю, що і сім'я слів приймеш, і каменя надкоштовного побачиш, і зорею світла просвітлишся, і плід принесеш сторичний. Заради тебе-бо великий труд підняв і довгий шлях перейшов, аби показати тобі те, чого не бачив ще ти, і навчу тебе того, чого ти ніколи не чував . Йоасаф же мовить до нього: "Я, чесний старче, пойнятий є невимовним бажанням почути слова нові та добрі, і вогонь усередині, в серці мойому, горить, розпалюючи мене звідати деякі потрібні запити; і не знайшов і дотепер людини, що могла б мені про те звістити, що маю в розумі своєму, і настановити мене на шлях правдивий. Коли б знайшов такого, то почуті від нього слова не віддав би птицям та звірам, не явився б кам'яним і наповненим терня, як це ти казав, але прийняв би подячно і зберіг би їх у моєму серці. Ти ж, коли щось таке знаєш, не ховай од мене, але оповідж мені, бо коли почув про тебе, що прийшов із дальньої землі, то пораділа відтак душа моя і був добронадійний через тебе дістати бажане. Через те скоро пустив тебе до себе і весело прийняв, як когось із знайомих чи тих, які виросли зі мною.

Варлаам же розтулив вуста свої, повні благодаті Святого Духа, і почав оповідати йому про єдиного Бога, Котрий усе створив, і про все, що вдіялося від початку світу, про Адамовий переступ та вигнання із раю, про праотців та пророків, також про втілення Сина Божого від Пречистої Діви, про вільне Його страждання та про воскресіння, про Святу Тройцю, і про хрещення, і про всі таїни святої віри — як про те все докладніше пишеться в історії святого Івана Дамаскина. Був-бо Варлаам премудрий вельми і у Святому Писанні вправний, з'являючи речі притчами й подобизнами, красними повістями і солодкими віщаннями слова прикрашаючи, і зм'якшив, ніби віск, серце царевого сина, котрий чим далі, тим уважніше й солодше його вислуховував. Насамкінець пізнав царевий син, що то є отой надкоштовний камінь Христос Господь, і засяяло світло в душі його, і розплющилися очі його розуму. Встав із престолу свого, приступив до того премудрого старця і, від радості обійнявши його, рече: "О пречесний з-поміж людей! Ось він, як гадаю, камінь отой надкоштовний, якого в таємниці тримаєш і не кожному, хто бажає бачити його, показуєш, а тільки достойним, у яких здорова суть душевного чуття, — це ж бо, коли прийняв слова твої у слух свій, увійшло світло пресолодке у моє серце і знявся швидко покров печалі, що проздовж довгого часу на моєму розумі лежав. Коли ж бо добре я мислю, звісти мені, коли ж щось ліпшого іще знаєш, оповідж мені". Варлаам же, більше ширячи слово, оповів йому про смерть добру та лиху і про загальне всіх воскресіння, про життя вічне і про воздаяння праведним, і про муку грішним. І привів його тими словами до великого зворушення, що аж сльози потекли йому, і плакав достатньо. Доклав до того звіщення про марноту й непостійність світу цього, і про відкидання його, і про іноче та пустельне життя. Всі ж слова Варлаамові Йоасаф, як коштовне каміння у скарбі, так у серці своєму складав і настільки від бесід його всолодився й полюбив його, що захотів бути нерозлучний із ним, але завше його мати при собі, бажаючи слухати учення його. Запитав-бо його про пустельне життя, та їжу, і про одежу, кажучи: "Яка є їжа твоя і тих, котрі є з тобою в пустелі? Звідкіля одежа і яка, скажи мені?" Варлаам же рече: "їжа нам є від плодів із дерев і від зілля, що росте в пустелі. Коли ж хто із вірних принесе трохи хліба, то приймаємо, як послане з Божого промислу. Одежа наша від волосяних рубищ і від шкір овечих та козячих, вельми поношена й латана, взимі і вліті однакова. Цю ж одежу, якою зверху прикритий я є, узяв я в одного вірного мирянина, аби не бути пізнаним, що іноком я є. Коли б прийшов сюди у власній своїй одежі, то не був би пущений до тебе". Попросив Йоасаф старця показати йому звичайні іночі ризи. Тоді Варлаам скинув мирську одежу, і явилося Йоасафові страшне видження: була-бо плоть стареча вся всохла, почорніла від сонячного опалу шкіра, яка тільки на кістках трималася; тіло було перепоясане тільки якимсь волосяним розідраним і вельми гострим рубищем від поясниці до колін, подібну ж до цього й мантію мав він на плечах. Здивувався Йоасаф такому жорсткому пробуттю й почудувався великому терпінню, зітхнув і заплакав, і молив старця, щоб і його взяв зі собою на таке пустельне життя. Варлаам же рече: "Не бажай того тепер, щоб через тебе не найшли від батька твого утиски щодо братії нашої, але прийми хрещення і залишися тут, я ж відійду сам. Коли ж Бог захоче, прийдеш і ти до мене; вірую ж Богові, що в цьому віці і в майбутньому житимемо вкупі". Йоасаф же, сльозячи, рече: "Коли така є воля Господа Бога, дай мені хрещення святе, візьми ж у мене багато золота, щоб занести братії твоїй, яка є в пустелі, на харч та одежу". Варлаам же сказав: "Багаті дають убогим, а не убогі багатим. Як же ти хочеш дати нам, багатим, сам бувши убогим? Адже найостанніший з-поміж нас брат непорівнянно більше за тебе є багатший. Сподіваюся на щедроти Божі, що і ти помалу таким же багатством збагатишся. Коли ж збагатишся, тоді скупий і неподатливий будеш". Не зрозумів Йоасаф мовленого, тож витлумачив йому Варлаам так: "Ті, що покидають все земне заради Христа, ті небесними благами збагачуються, найменший-бо небесний дар є над усі багатства цього світу". Приклав Варлаам до Йоасафа ще й таку мову: "Золото буває винуватцем гріха і через те, як змія, викидається із надр земних, ти ж бажаєш, щоб поніс братії змія, якого вони ногами потоптали".

Радив Варлаам Йоасафові приготувати себе до хрещення, постити йому й молитися дні достатні визначив, сам же відійшов од нього і в потаємному місці молився за нього Богові. На завтра знову до нього прийшов і навчав його багато про Бога, і в усі дні приходив та оповідав йому пророчі та апостольські віщання й проповіді святих отців. У той же день, у який хотів хрестити його, учинив йому таке повчання:

"Це хочеш Христову прийняти печать і знаменатися світлом лиця Божого" і бути сином Божим, храмом же Святому і Животворящому Духові. Віруй-бо відтепер в Отця, і Сина, і Святого Духа, у Святу й живоначальну Тройцю, у трьох іпостасях і в єдиному Божестві славлену, розділену тільки іпостасями й іпостасними якостями, з'єднану ж єством. Єдиного ж знай Бога, неродженого Отця, і єдиного родженого Господа нашого Ісуса Христа; Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого передвічно, від благого-бо Отця благий народився Син; від Світла неродженого Світло засяяло завжди суще, і від істинного Життя виникло Животворяще Джерело, і від самої Отчої сили Синова сила з'явилася. "Він був сяєвом слави та словом іпостасним", відвіку був у Бога і Бог був, безначальний-бо був і завжди сущий, через Нього все постало — видиме й невидиме. І єдиного знай Святого Духа, що виходить од Отця, Бога досконалого й Животворящого, освячуючого, що є в тій-таки волі всемогутній, соприсносущний, що пробуває у своїй Особі. Так ото поклоняйся Отцю, і Сину, і Святому Духу в трьох іпостасях із якостями їхніми і в Божестві єдиному: спільне-бо є цим Трьом Божество і єдине їхнє єство, і єдина істота, і єдина слава, єдине царство, єдина сила, єдина влада. Спільне ж є Сину і Святому Духові, що від Отця вони; отож Отцю — неродження своє, Синові — родження, Духові ж — вихід. Так-бо віруй: збагнути спосіб родження чи виходу не намагайся, незбагненно-бо це, але приймай без усілякого випробування у правоті серця, що Отець, і Син, і Святий Дух по всьому одне є, окрім неродження, родження та виходу. І як Єдинородний Син, і Слово Боже, і Бог зійшов на землю заради нашого спасіння доброзволенням Отця і сприянням Святого Духа, без сімені зачався в утробі святої Діви та Богородиці Марії, і нетлінно від неї народився, і був досконалою людиною, як досконалий є Бог, так і людиною досконалою був, із двох природ, тобто із Божої та людської, і в усьому звершення мав у двох природах розумних, вільних та дійових якістю кожної природи, що має волю, і слово, і владу, за Божеством же, отож, і людськістю у єдиному складі, — це прийми, не спитуючи, і не проси, щоб побачити якесь видіння, як Себе з'явив Син Божий, і Людиною бувши з крові Діви, але без сімені, і нетлінним, чи яким чином двох природ в єдиному складі мав з'єднання. Вірою-бо навчилися ми утримувати те, що нам передано від Божественних Писань; способу ж розуміти й виповісти не можемо. Віруй у Сина Божого, що став людиною заради милосердя, всі прийняв Страсті людської природи, крім гріха: голодний-бо був, спраглий, і спав, і трудився, і печалився людською природою, і за беззаконня наші поведений був на смерть, розіп'явся, і був похований, смерті скуштувавши, пробувши Божеством без Страсті і незмінним. Відтак нічого страсного до безсмертного єства не докладаємо, але сповідуємо, що постраждав через прийняття людської природи та й похований був. Божественною ж силою із мертвих воскрес у нетлінне і на небеса зійшов. І знову хоче прийти зі славою судити живих та мертвих, і судитиме живих та мертвих, і воздасть кожному правдивим мірилом за ділами їхніми: воскреснуть-бо мертві і встануть ті, що є у гробах. Ті, що збережуть Христові заповіді і що відійшли у правій вірі, наслідять вічне життя; ті ж, що осквернились у гріхах і відхилились од правої віри, відійдуть у вічну муку. Не віруй, що завжди була якась істота злоби чи царство зла, не гадай, що воно безначальне чи само виникло, чи від Бога начало своє взяло, того бути не може, але від наших діл воно є за дійством дияволовим, що через нашу неувагу ввійшло в нас; оскільки ми свою волю маємо, дозволено нам по своїй волі вибирати собі чи добре, чи лихе. До цього сповідуй єдино хрещення від води і Духа для відпущення гріхів. Прийми причастя Пречесних Христових таїн, істинно віруючи, що то є Тіло і Кров Христа, Бога нашого, що їх Він дав вірним на відпущення гріхів; у ніч-бо, в яку видав Себе, заповітно заповідав святим своїм учням, і апостолам, і всім, що вірили в Нього, сказавши: "Прийміть, їжте, це Тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів". Так само і чашу взяв, дав їм і сказав: "Пийте від неї всі, це є Кров моя, що проливається за вас і за багатьох на відпущення гріхів, це чиніть на спомин про мене"и. Це ж бо слово Боже дійове, яке все творить силою своєю, діє і перетворює божественним священнодійством, і Святого Духа приходом хліб і вино перетворюється в Тіло Його та Кров і в святиню, і подає тим, що причащаються вірою просвічення. Поклоняйся ж вірою і обцілуй чесно зображення образу Бога Слова, що для нас людиною став, гадаючи, що бачиш самого Творця в образі. Честь-бо образу, казав один зі святих, переходить на прообраз, прообразом же є той, лице якого зображається, від нього-бо береться і привід: дивлячись на написане на іконі духовними очима, переходимо до бачення Того, хто зображений на образі, і, доброчесно поклоняючись образові, що прийняв на себе плоть нашу, не боготворімо малювання, але образ Бога, який утілився і принизив Себе заради нас аж до рабського образу, з бажанням та любов'ю обцілуймо. Також і Пречистої Матері Його і всіх святих образи за тим-таки звичаєм обцілуй. А ще поклоняйся образові Чесного й Животворящого Хреста вірою і цілуй його заради повішеного на ньому плоттю на спасіння роду нашого Христа Бога і Спаса світу, Який дав нам цього образа заради перемоги над дияволом, котрий боїться-бо і тремтить, не терплячи бачити Його сили. У таких повеліннях і з такою вірою хрестившись, бережи її незмінно і не додаючи всіляких єресей аж до останнього зітхання. Всі ж учення, які противляться цій непорочній вірі, зненавидь і за чуже приймай Богові. Каже-бо апостол: "Але якби й ми або ангел з неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, — нехай буде проклятий". Немає-бо іншого благовіщення та й іншої віри, окрім цієї, що апостоли проповідували, і звістили на різних соборах богоносні отці й передали соборній Церкві".

Це прорік Варлаам і навчив царського сина Йоасафа Символу віри, викладеному на Никейському соборі, і хрестив його в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа в озері, що було в царському саду, і зійшла на царевича благодать Святого Духа. Зайшовши у спальню його, здійснив священну Службу й причастив його Пречистих і Животворящих Таїн. І раділи духом обидва, посилаючи славу Богові. Навчив його старець, як подобає жити після охрещення, і, всі добродійства йому виказавши, відійшов од нього у своє житло. Слуги ж і вихователі Йоасафові, бачачи старця, що часто до царського сина приходить, дивувалися. Один із них, старший, на ім'я Зардан, його ж бо як найвірнішого й найприязнішого поставив цар над палацом сина свого, сказав до Йоасафа: "Добре знаєш, володарю, наскільки боюся батька твого і наскільки йому вірний я, через те мене, як раба свого найвірнішого, приставив служити тобі. Тепер же, бачачи чоловіка того, чужинця, котрий часто до тебе заходить та й бесідує, злякався я, чи не християнської він віри, проти якої вельми ворогує батько твій, — і постану я перед смертним судом як винуватець. Отож або цареві про нього скажи, або перестань надалі бесідувати з ним, або ж відішли мене від себе, щоб я був без нагани". Царевий син сказав йому: "Передусім, о Зардане, таке вчинімо: сядь ти, заховавшись за завісою, і послухай бесіди його до мене, тоді й скажу, що належить тобі чинити". Коли ж захотів Варлаам зайти до палати, завів Йоасаф Зардана за завісу і сказав старцеві: "Нагадай мені знову коротко, щоб міцніше вкорінилось у моє серце, учення своє". Варлаам же взяв слово, багато говорячи про Бога, і про благочестя, і про майбутні блага, і про вічну покару йому оповів. І, достатній час побесідувавши, встав і вчинив молитву та й у своє житло відійшов. Царевий же син закликав Зардана і сказав, випробовуючи: "Чи ж чув ти, що мені казав той неправдивий старець, — знамірюється спокусити мене своїми словами, позбавити красних веселощів та насолоди і привести до чужого Бога". Зардан же рече: "Не спитуй мене, раба свого, пане: знаю-бо добре, що глибоко в серце твоє слова мужа того ввійшли, і ми знаємо, що проповідання те істинне є, але оскільки батько твій гоніння люте підняв на християн, загинула та віра, котра тобі догідною явилася. І строгість її, і труди коли можеш прийняти, хай добре управиться бажання твоє. Я ж що вчиню? На такі труди та гостре життя й очима поглянути не можу, та й від страху перед царем серце моє знемагає. Не знаю, що відповісти йому, що попускав мужеві тому до тебе заходити". Син же царський рече йому: "Я за твою велику до мене приязнь та вірну службу, не знаходячи ліпшого воздаяння, тим єдиним воздати бажаю, що поспішив явити тобі невимовне те добро, щоб ти пізнав Творця свого й повірив у Нього; сподівався-бо, що коли почуєш праведне вчення, то полюбиш Його і підеш за Ним зі мною. Але коли, бачу, змилила мені надія, пригнічений-бо ти серцем і не хочеш пізнати істини, то єдине відтак здійсни мені бажання: нічого не кажи про це дочасно батькові мойому; коли ж бо скажеш йому це, нічого іншого не учиниш, тільки печаллю та скорботами обкладеш душу йому".

Назавтра Варлаам прийшов до нього, кажучи про насталий відхід його, — Йоасаф же, розлуки із ним терпіти не можучи, тужив душею, і слізьми очі його наповнювалися. Тоді старець багато із ним бесідував, утверджуючи його у вірі і в добрих ділах та втішаючи, щоб не плакав за ним. Пророкував, що невдовзі мають вони з'єднатися нерозлучним з'єднанням. Йоасаф же, не бажаючи утруднювати старця, купно ж боявся, щоб не звістив про нього цареві Зардан, мовив із плачем Варлаамові: "Оскільки так зволив ти, отче мій духовний та вчителю добрий, щоб я залишився тут у марнотному світі, ти відійди на місце свого духовного спокою, не смію тебе від того утримувати. Відійди, бережений Божим миром, і моє окаянство поминай у святих своїх молитвах завжди, щоб міг досягти тебе і часто твоє лице постійно зріти. Учини милість: залиши мені розідрану оту й грубу свою мантію на згадку життя іночого та вчення твого, купно ж і на збереження від усілякого сатанинського дійства". І дав йому старець ту свою мантію, яку Йоасаф більше багряниці царської шанував. Тоді Варлаам став на молитву і молився зворушено Богові за Йоасафа, вручаючи Його промислу, та й каже: "Дитино Небесного Отця, мир тобі і спасіння вічне!" І вийшов із палацу та й пішов, радіючи й дякуючи Богові, що вправив шлях його на добро.

Коли Варлаам відійшов, блаженний Йоасаф віддав себе старанній молитві і строгому життю. Бачачи це, Зардан уразився великою печаллю і, пославшись на хворобу, відійшов до свого дому. Цар же, почувши, що Зардан хворий, послав до нього свого найуправнішого лікаря, аби зцілити його. Лікар же добре роздивився хворобу і звістив цареві: "Я, — каже, — не зміг знайти в того чоловіка жодної причини недуги, окрім якоїсь печалі, що нею, поранивши собі душу, хворіє". Цар же, почувши слова ті, гадав, що син його розгнівався на Зардана і через це той хворіє, опечалившись, і хотів сам відвідати хворого й довідатися про причину хвороби. Зардан же приспішив прийти до царя і впав перед ним, виказуючи себе за достойного великої покари, що з недбалістю стеріг сина його, і оповів йому все, що було: "Якийсь, — каже, — лукавий чоловік, волхв та звабник, на ймення Варлаам, прийшов із пустелі і бесідував про християнську віру із сином твоїм. Він-бо повірив мовленому і тепер уже весь Христовий є". Цар же, коли почув такі слова, почав хитатися від печалі, що наплинула на нього, і наповнився невимовної ярості. Тоді закликав першого зі своїх вельмож, на ймення Арахія, премудрого радника і вправного у читанні зірок, і йому все, що сталося, по ряду оповів. Той-бо, втішаючи царя сказав: "Будь безпечальний, о царю, бо сина твого зможемо відвести від християнської віри, коли Варлаама схопимо. Коли ж його не знайдемо, то я знаю іншого старця нашої віри, на ймення Нахор, що живе в пустелі і вправляється у читанні зірок, у нього і я навчався. Він в усьому є подібний до Варлаама, я ж бо Варлаамове лице знаю, бо якось бачив його. Того-бо Нахора закличемо із пустелі, повелимо йому прикинутися Варлаамом, і змагатимемося із ним про віру. Він же викаже себе переможеним у суперечці і явить, що віра християнська є неправдива". Цар ту раду визнав за добру, трохи втішивсь од печалі і марними надіями утвердився, а того ж Арахію із багатьма воїнами швидко послав шукати Варлаама. Арахія ж усю дорогу здолав і дійшов до Сенаридської пустелі; численні ж у ній бездорожні місця, гори й непрохідні зарості пройшов і знайшов десь під горою мале зібрання пустельників, та й схопив їх. Був же в них один як старійшина, той носив міха волосяного, повного кісток раніше померлих якихось святих отців на постійний спогад про смерть. Запитав їх Арахія, де є отой звабник, котрий звабив царського сина. Той, що носив волосяного міха, відповів: "Немає його в нас та й не буде, втік-бо від нас, прогнаний Христовою силою, і має він посеред вас своє пробуття". Запитав Арахія: "Чи знаєш його?" Відповів пустельник: "Знаю звабника, як його звуть, — це диявол, той серед вас живе, і догоджаєте йому". Рече Арахія: "Я про Варлаама тебе запитую". Пустельник же мовив: "Коли про Варлаама запитуєш, то належить сказати тобі, де той є, що від зваби відвернув царського сина. Він-бо є брат наш і співпістник іноцтва нашого, але багато вже днів не бачили його". Запитав Арахія: "Де пробував Варлаам?" Той же відповів: "Знаємо келію його в пустелі, але не викажемо її вам". Арахія ж ярості наповнився, загрожуючи їм смертю. Вони ж, про смерть почувши, пораділи. Наклали їм численні рани і люто мучили їх, щоб показали їм Варлаама, вони ж мовчали. Старанно шукав повсюди Арахія Варлаама і, не знайшовши його, повернувся до царя, нічого не досягши, вів до нього лишень пустельників тих, числом сімнадцятеро. Іх-бо немало принуджував цар, щоб виказали місце пробуття Варлаамове і щоб Христа відкинулися. Вони ж не підкорилися, але і в безбожжі йому дорікнули, через що повелів їм язики відрізати й очі виколоти, руки ж і ноги відсікти, і так добрі страждальці й повмирали.

Після кончини тих святих мучеників, Арахія, за царевим повелінням, пішов уночі до волхва Нахора, котрий жив у пустелі із бісами та вправлявсь у чародіяннях, і, все йому докладно оповівши, вмолив його, щоб прикинувся Варлаамом. Відтак повернувся до царя, на ранок приготував воїнів і знову пустив чутку, що йде на розшуки Варлаама. І проходив пустелі, аж тут з'явився Нахор, виходячи із якоїсь пущі, його ж уздріли воїни і погналися за ним, а досягши, схопили й привели до Арахїї. Арахія ж, ніби не знаючи Нахора, запитав його: "Хто ти є?" Відповів Нахор: "Варлаам я є!" — і тоді пораділи всі й повели його зв'язаного до царя. І пройшла звістка всюди, що Варлаама схоплено. Почув про те Йоасаф, люто поранився душею і гірко ридав. Але Бог задля утіхи через якесь божественне одкровення відкрив Йоасафові, що це не Варлаам схоплений, але Нахор, волхв, замість Варлаама.

Спершу цар зайшов до синового палацу й переконував його то добрими й покірливими словами, то ярими та жорсткими, щоб покинув християнську віру й повернувся до батьківських богів. Але не міг його від Христової любові нічим відвернути, бо він на всі слова його премудро відповідав, виказуючи марноту поганих богів, а прославляючи єдиного Бога, всіх Творця, і готовий був виставитися за нього на рани й смерть. Але природна до сина любов не попустила мучити Йоасафа, а ще від совісті бував викритий, — чув-бо, що той говорить істину. Тому сказав до нього: "Належить тобі, о дитино, в усьому повинуватися моєму батьківському повелінню, але оскільки жорстокий і непокірливий ти і міцно противишся мені, гадаючи, що ти мудріший від усіх, відкладемо ж обидва це марне супротивлення, а віддамо місце правді. Тут я учиню великого собора і зберу всіх наших мудреців з усього царства; зберу ж і християн — повелю-бо вісникам моїм повсюди велеголосно горлати, щоб ніхто не боявся, хто є у вірі християнській, але хай усі зійдуться без страху, щоб загальним судом роздивитися, яка ліпша є віра. Є ж у мене Варлаам, котрий звабив тебе, — в заліза він закований — не спочив — бо, доки не схопив його. Того на собора виведу, щоб зі своїми християнами став супроти наших мудреців, і хай учиниться словесне змагання щодо віри, а коли ви, зі своїм Варлаамом, переможете наших, то дістанете бажане, а коли подолані будете, то маєте всяк повинуватися моєму повелінню". Блаженний же Йоасаф відповідав: "Воля хай буде Господня, хай станеться, як ти велиш, істинний Бог хай подасть нам не зблудити з істинного шляху". Тоді повелів цар усім ідолослужителям та християнам зібратися на одне місце, розіслано й грамоти усюди та звісники по всіх містах і селах волали, щоб усі християни, нічого не боячись, прийшли на собор заради відшукання істинної віри і щоб, ставши при своєму вчителі Варлаамі, сперечалися із жерцями та волхвами. Також премудрих жерців перських, халдейських та індійських з усієї його країни скликав, та чарівників, та волхів, щоб здолали християн. І зійшлася до царя велика кількість премудрих у злобі: від нечестивої ідольської віри і вправних у неправді вчителів, котрі, гадаючи, що мудрі вони, об'юродилися. Християн же, оскільки одні були вибиті від невірних, інші по горах та пустелях розбіглися й ховалися, вельми мало зібралося, з них тільки один віднайшовся вправний у Божественному Писанні, на ймення Варахія, — тільки той безбоязно прийшов у поміч до фальшивого Варлаама, що звався Нахором. Не відав — бо Варахія, що той не є Варлаам, а таки Нахор-волхв. Сів-бо цар на високому престолі, повелів і синові із собою сісти, він-бо, пошановуючи батька, не захотів того вчинити, але сів поблизу нього на землі. Стали ж бо всі мудреці язичницькі, приведено було й Нахора, нібито Варлаама. Цар же до мудреців своїх та філософів, що стояли перед ним, рече: "Це належить вам немалий подвиг звершити і з двох одне дістати: або, пересиливши Варлаама та християн, що з ним є, сподобитися від нас честі, або, подолані бувши, прийняти сором та безчестя й люту покару; усіх-бо вас люто погублю, а тіла ваші звірам та птахам віддам на з'їжу, і дітей ваших вічною уярмлю роботою, коли християн не переможете". Коли цар сказав це, царевий син рече: "Праведним судом сьогодні судив ти, о царю, і я такий же скажу моєму вчителеві". І, звернувшись до Нахора, сказав: "Добре знаєш, о Варлааме, в якій знайшов ти мене славі та насолодах, численними словами змусив ти мене відступити від батьківських богів та законів і служити незнайомому Богові, а роздратувати батька мого й володаря. Тепер же мені бачиться, ніби на мірилі стою. Коли в упередньому змаганні переможеш і викажеш, що учення твоє істинне, то прославишся як проповідник істини, і я у твоєму ученні до останнього зітхання пробуду, служачи Христові. Коли ж переможений будеш й учинишся сьогодні причинником сорому мого, то я сам помщуся за мою докуку, ногами своїми на грудях твоїх стану і, руками своїми серце твоє і язика вирвавши, псам віддам із іншим тілом твоїм на з'їжу, щоб через тебе всі покаралися, аби не зваблювали царських синів". Такі слова почувши, Нахор жахнувся вельми, бачачи себе власною сіттю уловленим і впалим до ями, яку сам собі викопав. Побачив і готову собі смерть, коли роздратує царевого сина, котрий відтак легко зможе мучити його, як захоче, і годі буде уникнути рук його, тож помислив із ним за одно тримати і християнську віру захищати. Коли ж почалося поміж жерцями та християнами словесне змагання, тоді Нахор розтулив вуста, як колись той Валаам, що від царя Балака був посланий проклинати Ізраїля і замість прокляття численними благословеннями його благословив. Так і Нахор, змагання почавши, говорив од ранку до вечора, мовлячи ніби від Духа Святого, — вміє — бо часом благодать Божа діяти заради слави своєї святої і в нечистих посудинах. І так премудро На хор марноту та брехню язичницьких богів викрив, а віру християнську єдиною явив істинною мудрими доказами, що не могли ніхто всупереч йому жодним словом провіщати. Про це премудре Нахорове змагання із ідоложерцями святий Дамаскин просторо й чудово в історії про цих святих — Варлаама та Йоасафа — написав.

Стояли, отож, мудреці та філософи, жерці та волхви пригнічені і мовчали, ніби безмовні, посоромлені, не можучи супроти говорити. Син же царевий радів духом і славив Господа, котрий, як колись Савла, так і Нахора із гонителя учинив учителем та проповідником істини. Цар же із князем Арахією дивувалися несподіваному Нахоровому переміненню, великим на нього ярилися гнівом — великий-бо сором охопив царя. І бажав би мучити його та християн, що з ним були, але не міг переступити свого царського слова, яким вільно й безбоязно зійтися християнам на собор повелів, по-царському обіцяючи ніякого не чинити їм зла. Відтак повелів розійтися соборові, ніби бажаючи знову назавтра зібратися для змагання. Царевий же син рече до батька: "Як на початку повелів ти, о царю, бути праведному суду, так і на кінці поклади правду і з двох учини одне: або моєму вчителю повели ніч цю пробути зі мною, щоб купно повчилися, як нам належить говорити завтра, ви ж своїх, подібно, із собою взявши, повчіться, як бажаєте, або ж своїх мудреців залиш мені на ніч цю, ти ж візьми мого вчителя собі, бо коли обидві супротивні сторони в тебе будуть, то мій учитель усяко в скорботі та страсі пробуде, а твої в радості і спокої, відтак цей суд не вважатиму за правдивий, а за насилля влади й обіцянку переступну". Цар же премудрими словами свого сина переконаний був, узяв своїх жерців до себе, а Нахора синові залишив, ще маючи якусь надію на Нахора, що обіцянку свою приведе до сповнення. Взяв-бо святий Йоасаф Нахора і відійшов до свого палацу, радіючи в Бозі і Спасі своїм. До Нахора ж рече: "Чи гадаєш, що я не знаю: ти не є Варлаам, а Нахор ти. Одначе добре вчинив, з'являючи, що істинна є християнська віра, а ідольську звабу викрив. Повір у того Бога, за добре ім'я Якого тепер постав чинно". Тими словами Нахор вразився, каявся на всі колишні злоби свої і всією істиною жадав приступити до Господа Бога. Молив же блаженного Йоасафа, щоб повелів йому потай утекти в пустелю і приєднатися до пустельників, які ховаються, та й прийняти святе хрещення. Йоасаф же, повчивши його, відпустив із миром. Він же, втікши, знайшов у пустелі якогось святого єрея і в нього взяв хрещення, і в покаянні провадив свої дні.

Назавтра довідався цар все про Нахора й позбувся надії, яку на нього покладав. Побачив своїх мудреців, що були до кінця переможені і в недомислі пробували, розгнівався на них, обезчестив їх лютими докуками, інших же й ранами численними обклав, сажею лиця їхня почорнив та й прогнав від лиця свого, і відтоді вже не пошановував жерців, ані не приносив жертов ідолам, але огуджував їх. І був у недомислі, вагався помислами своїми: ані ідолам не кланявся, ані християнської не приймав віри. До Йоасафа ж численні приходили, насолоджуючись од нього спасительними словами і до Христа навертаючись. Жерці ж, бачачи себе знеславленими та в нарузі і що цар від богів їхніх відвертається, послали швидко до одного великого волхва, котрий пробував у пустелі з бісами, його ім'я було Тевда, і тому все, що сталося, звістили, старатливо його молячи, щоб допоміг їм. Тевда ж узяв із собою численну бісівську силу, прийшов дерзновенно до царя, знайомий-бо йому був та й люблений од нього, і знову хитрими та звабними словами своїми схилив царя до ідолопоклонства й учинив із ним великого празника бісам. Намагаючись же й блаженного Йоасафа відвернути від Христа до ідолопоклоніння, дав цареві раду лукаву таку: нехай забере від Йоасафа всіх слуг, а замість них приставить нехай гарних жінок і прекрасних дівчат, щоб служили йому. "Я, — каже, — пошлю одного із бісів, котрий запалить у ньому сласний вогонь до любодійства, а коли відтак з однією з'єднається, тоді, о царю, за твоєю волею все буде". Цар же послухав ради лукавого, зібрав багато красних дів та юних жінок і, прикрасивши їх коштовними одіннями та золотими прикрасами, ввів до палацу синового, а всіх слуг геть вивів. І не залишилося в Йоасафовім палаці жодного чоловічої статі, але жінки та дівчата всіляку службу чинили. Найшли невидимо й лукаві духи, прислані від волхва Тевди, і розпалювали плотську піч мужнього юнака й поганими думками на нього нападали. І був блаженний Йоасаф у біді й брані великій, а найбільше, коли одна понад інших красніша дівчина, не тільки від царя, але й від бісів наущена, простягла сіті зваби своєї на нього. Була то дочка одного царя, полонена й заведена зі своєї вітчизни і цареві Авенірові віддана як великий дар. Її ж бо, як вельми гарну, послав батько на зваблення сина; в неї увійшов улесний біс, навчив її слів премудрих і бесіди хитрої. Той-таки лестивець і святому юнакові накликав любов до неї без похоті, спершу помалу його вловлюючи. І любив її блаженний заради її мудрості й доброго норову, а ще й жалість до неї мав, бо царська була дочка, а полонянка — вітчизни-бо своєї і слави позбулася. Тож мислив, як її од ідолопоклонства відвести, а християнкою учинити. Так він помишляв і пристрасної похоті в собі не відчував, тож почав із нею бесідувати, кажучи: "Пізнай, о дівчино, Бога, котрий вовіки живе, щоб не загинула у звабі. Пізнай Творця і блаженна будеш, уневістившись безсмертному Женихові". Багато таких він вимовив слів, а в той час нечистий дух навчив жінку розгорнути тенета зваб і до падіння волочити блаженну ту душу. Сказала дівиця та отак: "Коли про моє спасіння турбуєшся, пане мій, і хочеш смиренну мою душу від ідольської зваби збавити, то вчини і ти єдине моє прохання, і тоді, відкинувши батьківських богів, приступлю до твого Бога і до останнього дихання служитиму Йому, і так візьмеш мзду заради мого навернення". Запитав святий юнак: "Яке прохання твоє, дівчино?" Вона ж і позиром, і словом зваблюючи його до любодійства, сказала: "Будь зі мною в подружжі, і я повелінню твоєму повинуюся". Він же рече: "Марно таке дерзнула покласти переді мною моління, бо я, хоча й хочу твого спасіння, одначе осквернити мені себе неможливо". Вона ж, вигладжуючи йому дорогу до гріха, рече: "Ти, пане мій, наповнений є всілякої премудрості, марно кажеш таке, називаючи подружжя поганим. Знаю і я християнські книги, і численні писання читала у вітчизні моїй, і з християнами не раз бесідувала. Хіба ж не написано в книгах ваших: "Чесний шлюб та ложе непорочне". І знову-таки: "Бо краще оженитися, ніж розпалятися". Чи ж не пізнали шлюбу стародавні патріярхи, і пророки, і праведники, як Писання ваші навчають; хіба не проповідує Писання Петра, який жінку мав, а його ж верховним апостолом називаєте? Хто це тебе навчив, пане мій, шлюб сквернотою називати? Воістину відступив ти від правди учення вашого". Блаженний же їй відповів: "Коли так є все у Святому Писанні, як це мовила ти, вільно є кожному, як бажає, з'єднатись у шлюбі, однак окрім тих, що обіцяли Христові берегти своє дівство. Я ж, відколи прийняв святе хрещення, обіцяв чистим себе подати Христові в непорочному дівстві, то ж як маю дерзнути переступити учинену Богові клятву?" Знову мовить звабниця: "Коли не візьмеш мене в подружжя, то виконай інше мале моє прохання, як хочеш спасти мою душу. Будь зі мною цю ніч. Коли ж учиниш це, то обіцяю тобі, що завтра прийму християнську віру. І буде тобі не тільки відпущення гріхів заради такого промислу, але й велике воздаяння від Бога приймеш за моє навернення. "На небі радіють більш за одного грішника, що кається" — каже твоє Писання. Коли ж радість буває на небесах через навернення грішника, то ж чи не буде великого воздаяння тому, хто наверне грішника і стане причинником такої радості ангелам? Воістину так є і безсумнівно, бо й начальники віри вашої, апостоли, багато чого за розглядом чинять, переступаючи меншу Божу заповідь заради більшої заповіді. Чи ж Павло не обрізав Тимотея, хоча обрізання і беззаконним вважається християнами? Одначе він не зупинився, щоб те вчинити заради ліпшого уладнання. І багато такого у книгах своїх віднайдеш. Коли ж бо справді душу мою спасти бажаєш, то виконай це моє мале бажання".

Коли це сказала, почала душа блаженного всілякими помислами від добра до зла хитатися, а сила постанови слабнути, воля ж і розум розм'якшатися. Сіяч же злоби диявол, бачачи його серця захитання, наповнився радості і до друзів своїх проголосив: "Дивіться, як дівчина хоче учинити те, чого ми учинити не можемо. Зараз — бо, зараз нападімо на нього кріпко, не знайдемо-бо іншого часу догіднішого, щоб виконати бажання й повеління того, котрий послав нас". Це проголосив поганий і наступив міцно зі своїми псами на Христового воїна, і всі душевні сили його знітив, розпаливши всього любов'ю до дівчини й великого похотіння. Він же, побачивши себе міцно розпаленого і до гріха полоненого, ударив у груди свої і, з глибини сердечної до Бога зітхнувши, швидко на молитву простягся і, щедрі потоки сліз з очей виливаючи, заволав до Того, що може спасти його від хвилювання та бурі, і сказав: "На тебе надіюсь я, Господи, хай не буду навік засоромлений". "Нехай не радіють мої вороги з мене, що Твоєї не тримаюся правиці, але постань переді мною в цей час і за Своїм хотінням виправ шляхи мої, щоб прославилося ім'я Твоє славне і страшне через мене, раба Твого". Довгий час молився, слізьми обливаючись, і численні уклякання чинив, відтак кинувся на землю, заснув трохи і побачив себе, взятого якимись дивними мужами, і переходив дивні місця, і на якесь велике поле був заведений, що було прикрашене красними й вельми добропахущими квітами. Там побачив сади усілякі, вельми різні й гарні, що мали плоди небачені й дивні, було їхнє видіння солодке, і хотілося їх спробувати; листя ж дерев тих весело шуміло від якогось легенького вітерця й тихо рухалося, випускаючи ненаситне добропахтіння. Під такими деревами стояли престоли із чистого золота й коштовного каміння, і було там багато вроблених багатоцінних перлів, що велике проміння із себе випускали, ложа ж були золоті, заслані різноякими постелями, їхня ж краса та світлість усяку мову перевищувала; води ж текли посередині чисті і вельми добровидні, і все бачене звеселяло саме від себе. Через чудовне те й велике поле страшні оті мужі провели його і завели до міста, котре сяяло невимовною світлістю, стіни мало із чистого золота й багатоцінного каміння, що його ніхто ніколи не бачив, стовпи і ворота із самого бісеру. І хто оповість про красу та світлість того міста: світло-бо, яке сяяло з висоти, частим промінням усі стогни його наповнювало, і якісь крилаті воїни, бувши світлими, у місті тому проходжувалися, співаючи пресолодких пісень, яких ніколи не чуло людське вухо. І почув голос, який мовив: "Це покій праведних, це веселощі тих, що пригодили в житті своєму Господу". Вивівши звідтіля, ті грізні мужі хотіли вести його назад. Він же, тією красою та добротворністю бувши охоплений, сказав: "Не позбавляйте мене, молю вас, не позбавляйте невимовної цієї радості, але дайте мені хоч би в одному кутку великого цього міста пробувати". Вони ж мовили: "Неможливо ще є тобі тут зараз бути, оскільки багатьма працями й потами зайдеш сюди, коли подбаєш. "Царство небесне здобувається силою"і. Це сказавши і згадане велике поле те пройшовши, ввели його в місця темні, наповнені всілякого нарікання й туги і в усьому супротивні тій світлості, яку раніше бачив, та радості, — тьма-бо стояла неосвітна й морочна вельми, і все тут сповнювалося скорботи та сум'яття. Там піч вогненна розпалялася і повзала черва, що плоть поїдає, і духи відомсти оточували піч оту. Одні вогнем лютим були опалені, і голос чувся, який казав: "Це місце грішних, це мука тих, які соромними справами себе осквернили". По тому звідтіля вивели його праведні і, прокинувшись, отямився — був же увесь трепетний, і сльози ріками текли із очей його. Відтак уся краса блудної дівчини тієї та й інших жінок та дів побачилася йому сморідніша більше калу та гною. Згадуючи ж те, що було явлене йому у видінні, охоплений був жаданням його, а страхом бачених мук утриманий був і лежав на ложі, не маючи сили і не можучи встати.

Звіщено було цареві, що син його захворів, і тоді цар із похопністю прийшов до нього й запитав: "Яка причина хвороби, що настала?" Він же оповів про все бачене у видінні та й мовив: "Марно сіть наготував ти ногам моїм, бажаючи вловити і в погибель укинути душу мою. Коли б не допоміг мені Бог, то ледве не поселилася б у пекло моя душа, але оскільки добрий Бог Ізраїлевий, то через моє смирення вивів мене з-посеред левів, і заснув я знічений, але відвідав мене з висоти Бог, Спас мій, і показав мені, яких благ позбавляються ті, котрі прогнівили Його, і які муки собі готують. Тепер-бо, о батьку, оскільки заткнув ти вуха свої, не бажаючи слухати голосу мого, добре тобі скажу: принаймні не забороняй мені правдивим шляхом ходити. Те ж бо люблю, того бажаю, щоб, усе покинувши, досягнути того місця, де Варлаам, Христовий угодник, пробуває, щоб із ним я провів решту свого життя. Коли ж принукою захочеш мене тримати, побачиш невдовзі від печалі й туги мертвого; тоді ти й батьком не назвешся, коли не матимеш мене, сина". Знову-бо скорбота охопила велика царя й відійшов до свого палацу печальний. Також і лукаві духи повернулися від непереможного того Христового воїна до свого Тевди присоромлені, за що й докоряв він їм, кажучи: "Це такі немічні ви є, окаянні, що одного юнака не перемогли?" Вони ж принуджені були силою Божою і не бажали повідати істини, кажучи: "Не можемо терпіти сили Христової й ані дивитися на хресне знамення, яким юнак себе огороджує".

По тому цар, узявши Тевду, прийшов до сина, і бесідував Тевда із блаженним тим юнаком, змагаючись за богів своїх, але не міг подолати того, котрому було дано вуста й премудрість із висоти, навперекіс якій не можуть віщати всі, що противляться. Подоланий був і посоромлений Тевда, мовчав довго, ніби безголосий, не знаючи, що казати більше. Тоді, ледве до тями прийшовши, промовив до царя: "Воістину, о царю, Дух Святий живе в сині твоєму, воістину ми переможені, і жодної на те відповіді не маємо. Великий насправді є Бог християнський, велика й віра їхня, і великі таїнства їхні". Повернувшись до царевого сина, рече: "Скажи мені, о просвічений душею, чи прийме мене Христос, коли від лихих своїх справ відступлю і до Нього навернуся? І святий Йоасаф почав говорити про покаяння грішних і про милість Божу, котра скоро приймає тих, котрі істинно каються. Зворушився серцем Тевда, відтак утік до свого вертепу і, спаливши всі книги свого волхвування, пішов Нахоровим слідом, а хрещення святого сподобившись, у великому жив покаянні.

Не знав, отож, цар, що далі із сином чинити; радив йому Арахія розділити царство навпіл і віддати половину синові. Казав-бо: "Коли, о царю, сина свого мучити захочеш, то будеш ворогом єству і вже не батьком, а мучителем синові назвешся, і сина відтак погубиш, і себе бездітним учиниш, та й у більші печалі увійдеш. Залишається тобі одне вчинити: розділи із ним царство своє й повели царювати у відлученій йому частині, а що житейськими турботами зайнятий буде, то помалу почне приходити до такого життя, яким і ми живемо, і стане за нашим хотінням діло: звичай-бо, котрий у душі утвердився, не так принукою, як любов'ю змінюється. Коли ж бо в християнській вірі неодмінно пробуде, однак матимеш трохи втіхи від печалі, що не є ти бездітний, але таки маєш царського сина". Цар, отож, Арахіїну раду прийняв і вчинив так: розділив царство надвоє і поставив сина свого царем у відокремленій йому частині. Йоасаф же, хоча й не гадав про царську владу, але бажав іночого пустельного життя, однак, бачачи, що можуть на ліпше перейти речі, прийняв відділену йому частину царства і, ввійшовши в неї, передусім намагався ідольське багатобожжя викоренити, а одного ж істинного Бога прославити: порозбивав-бо по всій своїй землі ідолів і храми їхні мерзенні розорив, і основи їхні розметав; церкви ж святі побудував, розширяючи святу християнську віру. Почувши про це, єпископи, пресвітери та іноки, які ховалися, вийшли із гір та пустель і до святого царя Йоасафа приходили, він-бо їх із радістю приймав і з ними промисла чинив щодо спасіння людських душ. У короткому ж часі всю свою землю світлом віри просвітив і охрестив. А про навернення батька свого ненастанно зі слізьми молився, і не зневажив Бог старатливого того моління та сліз, але, вислухавши його милостиво, торкнувся світлом благодаті своєї Авенірового серця, щоб відкласти від нього важку тьму з духовних очей і щоб побачив зорю істини та й пізнав також і марноту несправжніх богів. Зібрав відтак цар Авенір радників своїх і відкрив їм помисли серця свого, що хоче прийняти синову віру, і всі те похвалили, бо всіх навідав Схід із висоти через моління Иоасафове. І тоді сина цар закликав писанням, щоб навчитися від нього благочестя. О, якої великої радості та веселощів наповнився святий Йоасаф, бачачи батька свого, що отямлюється і до Бога навертається!

Повчив його достатньо проздовж багатьох днів, і як преподобний Варлаам йому, так він батькові своєму виповів усі святі таїнства віри і до святого хрещення привів його та й сам прийняв його від божественної купелі. Діло воістину нове й дивне: батьком батькові своєму явився і був тому, котрий плоттю його народив, прохальцем духовного народження. І не тільки цар Авенір, але і весь синкліт його, і воїни, і раби і, просто кажучи, вся земля індійська прийняла святе хрещення, і настала тоді радість велика на землі та небесах: на землі раділи вірні щодо навернення невірних, на небесах же раділи ангели не за одного, але за незчисленних грішників, котрі каялися. Після свого хрещення Авенір усю владу свою царську віддав синові, сам же осібно в мовчанні пробував, і, порохом завше голову посипаючи, ридав за давніші свої гріхи, і пробув у такому смиренні та покаянні чотири роки. Тоді прийняв гріхів своїх прощення від Бога і з миром до Нього перейшов. Після ж смерті царя Авеніра Йоасаф-цар на чотирнадцятий день, творячи пам'ять батькові своєму, скликав усіх бояр та радників своїх і начальних воїнів — всі влади і відкрив їм таємницю свого серця, що царство земне і все мирське хоче покинути, а бажає в пустелю відійти і там шокувати. Тоді всі сповнилися жалості й печалі, і не було жодного із них без сліз, але всі гірко ридали, всі-бо любили його вельми через покірливість та смирення і до всіх милостиве добротворення. Замість себе ж хотів поставити їм царя — одного з вельмож, на ймення Варахія, котрий був здавна християнином, про нього й раніше казалося, що постав при Псевдоварлаамі супроти всіх мудреців нечестивих індійських змагатися щодо віри, — того Йоасаф хотів замість себе поставити царем, як добре у вірі утвердженого і який мав велику до Христа любов. Відмовлявся Варахія, кажучи: "Люби, о царю, ближнього свого, як самого себе; коли добре є царювати, то царюй сам, коли ж це зло, то пощо мені його надаєш, пощо таку ваготу на мене покладаєш, якої уникаєш сам?" Усі-бо святого Йоасафа ретельно зі слізьми молили, щоб не полишав їх. Він же вночі написав грамоту до всього синкліта свого і до всіх властей, уручаючи їх Богові й повеліваючи, щоб нікого іншого, тільки Варахію царем собі поставили. І, залишивши ту грамоту у спальні своїй, сам вийшов потай та й пішов спішно в пустелю. Назавтра почули про відхід його, і тоді вчинилося в людях сум'яття, і плач, і ридання, і всі з великим поспіхом кинулися шукати його. Знайшли в одному висохлому потоці; він руки до небес звів та й молитву сотворив, там обійшли його і впали перед ним, із великим риданням молячи, щоб повернувсь у палати свої і не залишав їх. Він-бо, молінням їхнім великим зрушений бувши, повернувся на короткий час і, знову всіх зібравши, мовив: "Марно противитеся волі Господній, затримуючи мене". І утвердив клятвенне слово, що відтоді не має з ними бути жодного дня. На Варахію ж принукою вінця свого царського наклав і на престолі своєму посадив його, достатньо навчивши, як мав царювати. Сам же, мир людям віддавши, відійшов із палати й подався від міста у пустелю. Весь же народ із Варахією і з усіма владами, бачачи думку його непохитну і не можучи затримати його проханням та й не сміючи примусом спинити його від дороги, ішов за ним, плачучи й далеко проводячи, — він же переконував, щоб не налягали на нього і відганяв їх од себе. Деякі віддалік ішли за ним, ридаючи, доки день не скінчився і ніч сховала з очей їхнього улюбленого пана, — так і розлучилися один від одного. По тому Варахія прийняв скипетри Індійського царства, а Йоасаф усе, як сміття, відкинув, щоб Христа віднайти. Першої ж ночі зайшов у дім якогось убогого мужа і тому віддав одежу свою, сам же у волосяних рубищах, які йому Варлаам дав, на пустельне життя відійшов, ні хліба не маючи, ані води, ані іншого чогось потрібного в поживу, — всього-бо себе на промисла Божого віддав і палав старатливою до свого Господа любов'ю. Зайшов-бо в пустельну глибину, возвеселився духом і до улюбленого Христа звів очі свої та й заволав, кажучи: "Хай не бачать відтак очі мої добра світу цього і хай не всолодиться серце моє ані в чому іншому, тільки в Тобі, Надіє моя, Ти скеруй шлях мій і веди мене до угодника Свого Варлаама! Покажи мені прохальця спасіння мого, щоб навчив мене пустельного життя той, котрий навчив мене пізнати Тебе, Господи!"

Ходив відтак пустелею сам святий Йоасаф два роки, шукаючи Варлаама. Харчувався зіллям, яке там росло, і багато голоду терпів через бідність зілля, бо суха земля була в тій пустелі і мало чого росло. Численні ж витерпів од диявола напасті — нападав-бо на нього, то різними помислами розум його нітячи, то привиддями страшучи. Якось явився йому чорний і скреготав зубами, іншого разу мав меча в руці і кидався на нього, ніби хотів посікти його, ще іншого разу перетворювавсь у різних звірів, та змій, та гаспидів, але мужній і непереможний Христовий воїн усе те мечем молитви та зброєю хреста перемагав і проганяв.

Коли ж закінчувався другий рік, знайшов у Сенаридській пустелі одну печеру, а в ній інока, що у безмов'ї пробував, і від нього довідався, де Варлаам пробуває. Швидко йдучи вказаною йому стежкою, із радістю досяг Варлаамової печери та й став перед входом. Постукав і каже: "Благослови, отче, благослови!" Варлаам же, голоса почувши, вийшов із печери і духом пізнав Йоасафа, бо годі було його за зовнішнім виглядом пізнати: почорнів-бо від сонячного вару, обріс волоссям, і всохли його щоки, а очі глибоко всередину запалися. Став-бо старець на схід, подячну послав Богові молитву, після молитви обняли один одного люб'язно й поцілувалися святим цілуванням, і від радості теплими слізьми лиця свої омивали. Сіли побесідувати, і почав Варлаам слово, сказавши: "Добре прийшов ти, дитино улюблена, дитино Божа й насліднику Небесного Царства, — нехай подасть тобі Господь замість тимчасового вічне, замість тлінного нетлінне. Молю ж тебе, улюбленче, повідж мені, як сюди прийшов ти, що після мого відходу з тобою вчинилося і чи пізнав Бога батько твій? Чи, може, ще в її попередньому блуді пробуває? Блаженний-бо Йоасаф усе оповів по ряду, що після Варлаамового відходу було і що Господь посприяв учинити. Старець же, почувши те, вельми порадів і дивувався, та й сказав: "Слава Тобі, Христе Боже, що благоволив Ти сімені слова Свого, посіяного мною в душу раба Твого Йоасафа, щоб проросло і вийшло у плід сторичний!"

Настав вечір і, звично учинивши молитви, згадали про їжу. Поставив-бо Варлаам трапезу багагоцінну, наповнену духовної поживи, яка тілесного харчу небагато мала: тільки зілля було сире, неварене, і трохи фініків, та ще вода від джерела, котре там було. Укріпивши тіло такою трапезою, подякували Богові, що розкриває руку свою й насичує все живе доброзволенням. Відтак, нічні звершивши молитви, знову почали духовну бесіду і проздовж цілої ночі бесідували аж до часу утренього співання. Пробули ж Йоасаф із Варлаамом літа достатні, проходячи те дивне і рівноангельне життя. Відтак преподобний Варлаам наблизився до блаженної кончини своєї і закликав духовного сина свого Йоасафа, якого благовістям породив, і сказав йому: "Я, дитино, здавна бажав бачити тебе, перш аніж помру, і, коли молився про тебе, явився до мене Господь наш Ісус Христос і пообіцяв привести тебе до мене, і це вже Господь здійснив бажання моє: бачу, що ти відрікся світу і всього, що в світі, а приєднався до Христа. Тепер же, коли відходу мого настав час, ти ж бо покрий тіло моє землею і порох віддай пороху, сам же пробувай на цьому місці, тримаючись духовного життя і моє смирення поминаючи". Йоасаф же, ці слова почувши, ридав без міри, що розлучаться, і ледве зміг його втішити старець багатьма духовними словами. І послав до певної братії, яка також жила в тій пустелі, щоб принести потрібне для звершення Божественної літургії. Пішов Йоасаф слухняно і, повелене здійснивши, повернувся невдовзі, боячись, що без нього помре духовний отець його і позбудеться останнього благословення його. Приніс же йому все на потребу святій жертві; звершив Варлаам Божественну службу, і причастилися обоє Божественних Таїн. Відтак багато говорив старець учневі про користь душі, почав зворушено молитися до Бога щодо себе і за учня свого. Після ж достатньої молитви обійняв по-батьківському Йоасафа, віддавши йому останнього цілунка і благословення, ознаймувався ж хресним знаменням і, лігши, просвітився лицем та й вельми став радісний, ніби від якогось друга, що до нього прийшов, — і так відійшов до Бога, проживши в пустелі сімдесят літ, усіх же літ мав від народження свого близько ста.

Йоасаф же, численними слізьми тіло його омивши, весь день і цілу ніч співав над ним псалми. Назавтра ж викопав могилу поблизу печери, поховав чесне тіло святого свого старця і, сівши побіля гробу його, плакав вельми, доки не заснув, знемігшися від плачу. Побачив же уві сні страшних отих мужів, яких бачив колись у видінні, як із дівицями в палаці зачинений був; ті прийшли до нього, взяли його на те велике поле, що і спершу його бачив, тоді ввели у пресвітле місто. Коли ж заходив у ворота, зустріли його Божі ангели, несучи два прегарні вінки, краси якої описати не можна. Запитав же Йоасаф: "Чиї це вінки пресвітлі?" Відповіли йому ангели: "Твої вони обидва, адже багато душ спас ти і, полишивши земне царство заради Бога, взяв іноче життя, одначе одного з них належить дати батькові твоєму, що з тобою ухилився із лукавого шляху, щиро покаявся й примирився з Господом". Сказав-бо Йоасаф: "Як можна моєму батькові заради самого покаяння дістати воздаяння, рівне зі мною, який такі труди підняв?" Коди це мовив, уздрів Варлаама, котрий сказав йому: "Чи це не мої слова, Йоасафе, які колись казав тобі, що коли збагатишся, тоді скупий і неподатливий станеш? Тепер же чому не хочеш бути рівний честю батькові твоєму з тобою? Чи не належить тобі звеселитися душею, що почуто було твоє щодо нього моління?" Йоасаф же мовив, як завжди мав звичай говорити йому: "Прости, — каже, — отче, прости! Де ж сам живеш, скажи мені?" Варлаам же рече: "У цьому чудовому і великому місті дістав пресвітлу обитель". Він же почав молити Варлаама, щоб узяв його у свою обитель і щоб люб'язно пригостив його. Відповів же Варлаам: "Не прийшов ще час тут бути тобі, бо носиш тяготу тілесну, але коли мужньо до кінця в іночих подвигах перетерпиш, як заповідав тобі, то невдовзі по тім прийдеш сюди і сподобишся перебувати тут, і таку дістанеш славу й радість, і будеш зі мною навіки".

Таке святий Йоасаф побачив уві сні. Прокинувшись, мав іще наповнену душу світлом цим і невимовною славою, і з великим почудуванням послав Владиці подячну пісню, славлячи Його. Пробув же там аж до кончини своєї, провадячи ангельске життя: на двадцять п'ятім році від свого народження залишив земне царство і ввійшов у пістницького подвига, в пустелі ж пробув тридцять і п'ять літ і відійшов до Господа. Один святий пустельник, котрий близько жив, довідався духом про смерть Йоасафову, прийшов на саму годину кончини його і звичайні пісні над чесним його тілом з люб'язними слізьми проспівав та й поклав разом із мощами преподобного Варлаама, щоб ті, котрі були нероздільні духом, почивали і тілами нероздільними вкупі. Після погребу було тому пустельникові певне одкровення, яке повелівало піти в Індійське царство та звістити про смерть Йоасафову цареві Варахії. Пішов, отож, отець той і звістив царю, і тоді цар із безліччю людей рушив у пустелю, досяг вертепу преподобних отців, відкрив гроби їхні і побачив нетлінні мощі Варлаама та Йоасафа, і велика добропахучість од них відходила. Взяв, отож, їх чесно, переніс із пустелі у свою вітчизну, і в церкві, яку святий Йоасаф збудував, поклав, славлячи Бога в Тройці, Йому ж і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і повсякчасне, і навіки віків. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!