Страждання святого мученика Вікентія-диякона

Місяця листопада в 11-й день

Іспанія — батьківщина була святого Вікентія, котрий із юності своєї віддав себе на службу Богові, мав нахил до божественних книг, навчаючись у Господньому законі день і ніч. Учителем мав собі премудрого і добрих діл наповненого блаженного Валерія, єпископа в Августополі. Той, бачачи учня свого Вікентія добророзумним і доброноровним, поставив його дияконом та проповідником слова Божого його учинив, сам-бо, хоч і вельми вправний був у божественних писаннях, одначе через якусь язика ваду, не був добромовний, через це доручив дияконові своєму, блаженному Вікентію, як достойному, і премудрому, і солодкомовному, навчати людей у церкві, проповідуючи слово Боже. Диякон же Вікентій прийняв од свого єпископа повеління та благословення і не тільки в церкві, але й на всякому місці, де траплялося, старатливо навчав і на шлях спасіння наставляв людські душі.

У той час від нечестивого царя Диоклитіяна посланий був в Іспанію один суддя на ймення Датіян, грек родом, лихий норовом і лютий на християн гонитель та мучитель. Посланий же був для того, щоб усіх, хто називає ім'я Христове, немилосердно вбивати. Той-бо прийшов у місто одне тієї країни, що звалося Валентія, багато пролив християнської крові, хапаючи, як вовк, Христові вівці. Почув, отож, про єпископа Валерія і про його диякона Вікентія, що були в Августополі, послав до них воїв своїх, повеліваючи, щоб, окувавши їх, привели до нього на суд. Схоплені були обидва й ведені, обкладені тяжкими залізами, і велику скорботу дорогою діставали: голодом та спрагою морені і швидкою ходою утруднені — довго при конях спішно бігли, а не можучи хутко бігти, падали, і волочили їх довгою дорогою, як колоди, до коней прив'язані. Коли ж привели їх до міста Валентії, повелів тоді мучитель кинути їх у темницю похмуру й сморідну і в ній проздовж багатьох днів без їжі та без питва тримати. Але Бог своєю благодаттю укріплював їх, щоб не знемогли, і подав силу їм для подвига. Тоді мучитель побоявся, щоб не померли в'язні, — бо не буде на кому з'являти свою мучительну лютість, — вивів їх перед себе і, побачивши їх, знеможених од голоду та спраги і від тяжких вуз, однак більше тілом міцних та лицем світлих, сказав до темничого сторожа: "Пощо їжу та пиття подавав ти їм? Це ж бо роздобріли вельми!" Сторож-бо із клятвою відмовляв, що не подавав їм нічого. Мучитель почав до єпископа жорстоко промовляти, гадаючи, що коли єпископа ярістю своєю застрашить, то диякон покірливіший та боязливіший буде. Одначе не так сталося: Господь-бо, що скидає сильних із престолу і виносить смиренних, доброзволив, щоб гордість надутого того мучителя від молодшого й саном меншого посоромилася. Були слова Датіянові до єпископа такі: "Пощо противишся повелінню царському і не поклоняєшся богам нашим, Христа ж якогось славиш?" Єпископ на слова його тихо й покірливо відповів, ніби якусь від себе боязнь показуючи. Тоді святий Вікентій, наповнившись Духа Святого, розпалився ревністю до Бога й рече до єпископа свого: "Пощо, отче, так тихо говориш, ніби боїшся? І супроти пса того гавкання пощо не відповідаєш дерзновенно? Голосом великим ісповідай силу Христову і вільною мовою викривай і перемагай безум'я цієї лукавої людини, котра з Богом, Творцем своїм, що вивів його на достойність, хоче бран чинити, а належну Богові честь поспішає віддавати бісам? Тут-бо того диявола, якого не раз від людей, як неміцного й боязкого, іменем Христовим відганяв, належить до кінця перемогти і голову змія того зітерти". Почув це Датіян і, побачивши, що святий диякон Вікентій усю його силу, і владу, і грізне застереження має в ніщо, рече до наближених: "Відведіть звідси єпископа, я ж із цим юним дияконом побесідую". До катів же каже: "Приготуйте все знаряддя до мучення, щоб відповідали самим ділом тому, котрий словами своїми принижує нас".

Спершу-бо повелів святого до дерева прив'язати і тіло його все кігтями залізними шарпати й терзати. Коли ж це вчинили, омочилася земля кров'ю, яка потоком текла од терзаної плоті, аж кістки через глибокі рани проглядали. Мучитель же наругу йому чинив, мовлячи: "Що тепер скажеш, Вікентію? Чи ж не бачиш, якими ранами поранено і розтерзано є твоє тіло?" Відповів святий: "Чого хотів, те дістав, тобто саме цього вседушно бажав. Віру йми мені, о судде, що ніщо не є мені бажаніше, як страждати за Господа мого, і ніхто мені такого добродіяння не учинить, як ти. Хоча від злоби це чиниш, одначе добродієш мені, мучачи мене. І скільки примножуєш мені мук, стільки мені Господь мій готує воздаяння на небесах. Це ж бо лютими тими ранами виходжу, як сходинками, до Бога мого, Котрий живе на висотах. Це упованням на Нього небес торкаюся. Це ж бо царське повеління принижую, а з твого безум'я сміюся. Ти ж так мене мучити не переставай, але більше мучити мене намагайся. Молю, будь щодо мене більше й більше лютіший і повели слугам своїм, не перестаючи, терзати мене, доки стане плоті моєї. Я ж, раб Христа, Господа мого, все за ім'я Його терпіти готовий". Почув це мучитель, посоромленим відчувся і загорлав на слуг, щоб ліпше прикладали рук до мучення і хай жорстокіше мучать Христового страждальця. Коли ж побачив, що знемагають слуги, сам встав і бити їх почав. Святий же посміявся з його гніву і сказав: "Що твориш, о судде, за що б'єш своїх слуг? Вони мене мучать, ти ж мстишся їм за мене". Тими мучениковими словами і непереможним його терпінням Датіян, неначе стрілами, був поранений, і кипів гнівом і скреготав зубами і ледве живий став, блідий лицем, ще й трусився від ярості. Відтак почав лагідно до слуг говорити: "Що воно таке, вірні мої слуги, адже лиходій той не відчуває рук ваших і неважить муки, а ще й посміється з вас, з которих ніхто ніколи не насміхався. Чи ж мало було розбійників та злодіїв, батьковбивців та чародіїв, їх-бо ви міцними своїми руками умучили, і жодного не було такого, яким є оцей, котрий у руках ваших і мене, і вас ганить безсоромно. Не побажайте такого терпіти сорому, але всю свою силу покладіть і міцно його уранюйте!" А святий Вікентій більше ганив немочі їхні і сказав: "Не прошу тебе, мучителю, щоб перестав мене мучити, але щоб більші винайшов муки, більша тоді буде сила Христова у поміч мені, аніж сила, що мучить мене. І не знеможу, сповідуючи й прославляючи Ісуса Христа, єдиного істинного Бога. О, коли б і ти пізнав такого Бога, бачачи Його велику в мені, немічному, здійснену силу, яку ти зі всіма слугами своїми здолати не можеш, але, бачачи, не бачиш і, чуючи, не розумієш і не перестаєш творити волю бісівську на пагубу душі своєї". Суддя ж не міг нічого досягти, бо хоча крізь суглоби та кістки мученикові проходило гостре залізо і до нутрощів сягало, він залишався непереможний. Намислив отож звабою вловити його до свого злочестя і почав говорити до нього таке: "Пожалій юність свою, Вікентію, і не бажай, щоб цвіт життя твого передчасно осипався, не пересікай літ життя свого, себе самого помилуй і повинися нам, щоб до кінця не загинув; жаль мені тебе і бажав би тебе не в безчесті та муках бачити, як є, але в честі та славі, бо велику тобі виклопотав би достойність, коли б послухав мене". Відповів святий Вікентій: "Гірше мені є твоє лукаве милосердя, аніж твоя звірина лють, не боюся мук, але звабних твоїх слів лякаюся. Припини-бо душешкідливе лукавство, але всі, що маєш, муки поверни на мене і без милосердя муч мене, і пізнай силу Христову, яка вселяється в тих, котрі люблять Його . Такими мучениковими словами ще більше уразився мучитель, повелів його на хресті прибити і всі вуди й суглоби тіла його по-різному мучити. Коли ж ті слуги повеління мучителеве виконували, розпинаючи, б'ючи і розпалене залізо до ран прикладаючи, якось упав Вікентій із хреста на землю. Слуги ж думали, що вже вмер святий, і, взявши його, хотіли винести. Христовий мученик, благістю ж Христовою укріплений, вирвався із рук їхніх і знову подався на хреста, докоряючи слугам як несправним, котрі недбайливо виконують повеління пана свого. Вони ж ще більше ярості наповнилися, усяко мучили його, скільки мали сили, доки самі не знемоглися до решти. Після того, за повелінням мучителевим, укинули його в темницю і там тіло його, все поранене (всі вуди розбиті і жили розтерзані воно мало), поклали на гостре череп'я.

Минала ніч, і, коли сторожа міцно заснула, засяяло світло в темниці, і лик ангелів прийшов до святого, відвідучи його та втішаючи. Святий же мученик Вікентій від того ангельського пришестя прийняв болістям своїм відраду й невимовної радості наповнився, славлячи Бога. Збудилася сторожа і почула, що святий весело співає, а побачивши в темниці невимовне світло, забоялася вельми і побігла звістити Датіянові. Він-бо в недомислі був, усю ніч гадав, що б іще вчинити з непереможним мучеником, і намислив ще одну звабу: повелів приготувати ложе прегарне та м'яку послати постіль і покласти на ній святого. Приставили до нього улесників, навчивши їх, щоб обтирали кров святого й обв'язували рани його і всілякі чинили послуги із лестощами, ніби жаліючи його і плачучи над ним, і щоб, цілуючи йому ноги, молили помилувати йому себе самого і, не віддаючись на більші муки, учинити за повелінням царевим. Коли йому так чинили, мовив святий: "Ліпше мені було ложе на мученні з череп'ям, аніж це — не звабите мене, лукавії звабники!" Побачив мучитель, що нічого не досягне лукавством, повернувся знову до мучительства: повелів дошки залізні розпекти і прикласти їх до боків його, тоді на залізних ґратках розпечених поклали святого, і вогонь великий підкладали, печучи мученика, як м'ясо для їжі. Він же у всіх тих муках непереможений був, ісповідав ім'я Ісуса Христа і закінчив подвига страждання, віддавши духа свого в руки Господа свого. Мучитель же, побачивши, що помер святий, повелів тіло його витягти на поле й непоховане залишити на з'їжу птахам та звірам, і сторожу звіддалік поставив, щоб не викрали його християни. Бог же, хоронячи всі кістки своїх святих, приставив незвичну сторожу до мученичого тіла: повелів-бо воронові берегти його. І бачила віддаля приставлена сторожа, що коли безліч плотоядних птахів нападало на тіло святого, той ворон усіх відганяв і не давав сісти на мученикове тіло жодній птиці. Хоча й сам ворон, за єством своїм, любить пожирати тіла мертвих, одначе силою Божою було те йому заборонено, і не торкнувся й трохи й іншим торкнутися не дав. А ще чудовніше: вовка, який прибіг і хотів потягти тіло, відігнав, сильно нападаючи на нього і б'ючи його. Звістила сторожа те Датіянові, і дивувався вельми нечестивий, однак не бажав пізнати Божої сили — повелів відтак укинути в море те святе тіло. Взяли його воїни, занесли на корабля і, далеко в море завізши, у глибину вкинули, самі ж повернулися до берега. І коли поблизу берега були, знову побачили тіло мученикове, яке лежало при березі, і, злякавшись, утекли. Християни ж, узявши, поховали його чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!