Християнські життєві історії.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

Особисте свідчення важить для нашої свідомости та серця часом набагато більше, аніж найрозумніші, найпроникливіші проповіді й повчання. Те, що записано в Євангелії, викликає зачудування, захоплює, збуджує уяву. Коли ж з уст сучасника чуємо про переміну, яка відбулася з ним після того, як він зустрівся з Христом, - це закликає до наслідування. Робить із нас змагунів, які ревно прямують до мети. Людина отримує мотивацію: "Якщо це зумів зробити він, чому не спробувати й мені?"

Розповім про реальний факт. Якось відвідавши Спільноту Християнського Життя, парох храму Пресвятої Богородиці Володарки України о. Зиновій Хоркавий почув палке й пристрасне свідчення Михайла, колишнього "крутого рекетира", а попросту бандита (як той щиро сам визнавав), і запросив його відвідати одну з тюрем, де вже кілька років вів душпастирську працю.

"Ніколи не забуду, - згадував опісля, - як на початку "квадратіли" з дива очі ув'язнених, коли свідчив їх колишній "кореш" і "подєльнік" про диво, яке відбулося з ним. Коли перебував у відчаї, коли смерть дихала йому в обличчя, він звернувся до Христа - й Той простяг йому Свою руку, порятував од смерти. Тоді у багатьох ув'язнених в надії запалали очі: "Отже, це можливо! Михайло був набагато гірший, ніж я, а Господь усе ж порятував його. І я не пропащий, і в мене є шанс!" Його ще довго не відпускали, випитували про всі подробиці. Уперше за п'ять років мого пастирювання адміністрація тюрми засипала мене телефонними дзвінками - ув'язнені вимагали бодай іще раз прийти з Михайлом. Було мені радісно, а по-людськи трохи сумно, бо ніколи так наполегливо в'язні не домагались моєї присутности..."

Багато розповідей, які можуть вразити будь-чию уяву, чуємо ми на наших молитовних спільнотах: про те, як чудесним способом з'єднувалися родини, що мали ось-ось розпастися, про звільнення людей від страхітливих залежностей, про повернення у сім`ї матерів і батьків, про особисту зустріч із Христом, про те, як Він діє у нашому житті: Часто не задумуємось над тим, яку вартість має наше свідчення для иншого. Для прикладу, Міжнародні Спільноти Анонімних Алкоголіків? мають у своєму арсеналі єдиний терапевтичний метод - ділення на спільноті. Більше нічого. Результат - мільйони людей в усьому світі, повіривши, що зцілити може тільки Бог, позбулись узалежнення, а водночас смертельної й невиліковної хвороби, якою є алкоголізм.

Нинішній рік оголошено роком християнської родини. Вас, дорогі у Христі, просимо поділитися й своїм досвідом християнського життя. Кожен може дати своє свідчення, й воно може стати безцінним для инших. Життя кожного з нас є своєрідним Євангелієм, бо на його шляхах ми покликані зустріти Бога.

ВСТУП

За десять днів до замаху на його життя, 3 травня 1981 року, Іван Павло 11 пережив радісну зустріч. Відправляючи св. Літургію у Палаці Спорту - одному з найгарніших будинків сучасного Риму, він звернувся до 25-ги тисяч подружніх пар - учасників з`їзду, організованому організацією "Нові родини", що є однією з гілок руху фокуляринів. Вони зібралися з цілого світу. Керує організацією подружня пара з Італії - Маріель і Піно Гуартана, які постановили запровадити Євангеліє у своєму повсякденному житті. Цій меті слугують преса, книжки, зібрання та з'їзди (загальновідомими стали щорічні з'їзди родин з усієї країни під назвою "Маріополі"), а також щоденні зустрічі родин, що мешкають по сусідству. Під час таких зустрічей їх учасники намагаються втілити у життя Христову науку. Власне ці щирі розмови й визнання на спільноті, дещо відредаговані, й з'явились друком в органі фокуляринів "Citta Nuova", a опісля побачила світ й книжка.

Наша публікація - дещо з життєвого досвіду членів "Нових родин" - розпочинається фрагментами спогадів Маріель Гуартана про релігійне виховання її сина Луки. У подальших розділах мова йде про проблему усування вагітности та про усиновлення.

Характерною рисою книги є цілковита свобода і невимушеність розповідей. Люди просто оповідають про своє щоденне релігійне життя. Більшість християн (тих, що не мають досвіду життя у малих християнських спільнотах) говорять про це небагато й неохоче, з особливою дискретністю, якби йшлося про сексуальне життя, або ж свого роду "табу". Тому свідчення й висловлювання фокуляринів можуть вразити пересічного читача постійним посиланням на Бога і Євангеліє, а навіть видатись надмірним святенництвом. Однак наші розповіді - завдяки особистій культурі оповідачів, які розкривають перед нами своє глибоке внутрішнє життя, і яким уже з певністю не можна закинути, що вони є номінальними християнами, - позбавлені цього.

Досвід справжнього повсякденного релігійного життя і та свобода, з якою переказується його иншим, мають велику й неперехідну апостольську вартість. Як свідчать більшість розповідей, переміна життя і навернення осіб, байдужих до науки Христа, відбувались не стільки через слухання проповідей чи читання побожних книжок, а власне завдяки щоденному спілкуванню зі справжніми християнами. Їхнє Життя є п'ятим Євангелієм для людей наших часів. Сподіваємось, що читач перегорне сторінки цієї книги з користю для себе і зустрінеться з прикладами правдивого християнського життя.

о. Cm. Клімашевський, МІС

Я І ЛУКА

РІЗДВО ХРИСТОВЕ

Відколи Лука прийшов на світ, кожен раз із нагоди Різдва Христового він отримував від дідусів і бабусь, дядьків і тіток, від усіх близьких і друзів нашої родини іграшки та инші дрібні подарунки.

Коли хлопчик трохи підріс, ми почали практикувати спільне читання Євангелія, коментуючи прочитане, збагачуючи деталями, необхідними малюкові для розуміння, які, на мою думку, могли бути цілком правдоподібними. Одначе Луку вони ніколи цілковито не задовольняли, він і далі засипав мене запитаннями, пов'язаними з Різдвом Ісуса Христа. З точки зору дорослого, деталі, що непокоїли Луку, були другорядними, не вельми цікавими, але в дитячих очах вони набували особливої ваги: "Чи Мати Божа мала черевички для Ісуса? Чи в соломі були м'якенькі і теплі пера, такі, як ото зустрічаються у пташиних гніздах? Чи розпалював святий Йосиф вогнище? Звідкіля пастушки довідались, у якій саме стайні перебував Ісус?"

У відповідь на численні запитання сина я частенько змушена була визнавати, що не знаю, або що в Євангелії про це не написано. Лука сам доходив до розуміння багатьох речей, допомагаючи мені в улаштуванні вертепу. Багато відповідей він віднаходив у позах вертепних персонажів, бо майстер, що виготовляв їх, був менше доскіпливий, аніж я, в аналізі історичних документів. 1 тому історія народження Ісуса у Вифлеємі, прибуття пастухів і царів ставала пречудовою казкою, яка задовольняла живу дитячу фантазію.

Одначе я хотіла, аби Лука знав правду про походження різдвяних подарунків. Бо колись на собі переконалася, наскільки болісним може бути розчарування дитини, коли стає вона трохи старшою, й нараз відкривається, що це не Дитятко-Ісус приносить дарунки. Пригадала своє обурення, бунт, навіть відчуження, що утворилося поміж мною та Ісусом, нібито Він сам ошукав мене. Тому розповіла Луці щось на зразок байки, тремтячи при думці, що не зрозуміє її змісту. Але побоювання виявилися марними, він усе прекрасно зрозумів.

- Чи знаєш, - запитала я, - чому Ісус покинув небо, прийшов на землю і жив серед людей?

- Так, - відповів швиденько. - Тому, що Він любить нас. Пастушки теж любили Ісуса, і тому, коли Він народився, принесли Йому багато дарів.

- Так само і троє царів принесли Йому дари. Згодом Ісус, проживши серед людей, помер за нас і повернувся на небо, до раю. Однак Він сказав нам, що якщо ми зробимо щось добре для одного із братів наших, то це означатиме, що зробили для Нього самого. Оскільки Ісуса вже немає серед нас на землі, тому ми, святкуючи Різдво Христове, замість обдаровувати Ісуса, як це робили пастухи і троє царів, обдаровуємо бабусь, дідусів, близьких, намагаючись побачити в них Ісуса. Те саме вони роблять й для нас.

Цю вістку Лука прийняв з ентузіязмом. Опісля, зодягнувши його у теплий плащик і вовняну шапочку, ми разом вийшли на пошуки подарунків для Ісуса. Луці дуже імпонувала роль пастиря, що шукає дарунки для близьких людей. Він вимагав від продавців, аби вибрані нами речі були якнайгарніше запаковані.

- Це подарунок для Ісуса, - з дитячою безпосередністю пояснював їм син, переконаний, що усі це зрозуміють. Продавці посміхались до нього приязно і з розумінням, ніхто не висловлював заклопотання чи здивування. І це, не знаю навіть чому, наповнювало мене радістю.

Лука, увійшовши у роль доброго пастиря, настільки захопився вибиранням подарунків, що перестав нагадувати мені про речі, які сам прагнув отримати.

Я раділа, коли бачила, що мій син зумів перемістити увагу зі своєї особи на инших. Не зважаючи на вік, він пізнав силу діяльної любови. Згідно з євангельською логікою, якій ми часто замало довіряємо, Лука осягнув радість душі, радість з того, що він дає иншим.

Одного дня, коли ми, повертаючись додому, поспішали до автобуса, Лука несподівано запитав:

- Мамусю, чому набагато приємніше бути у ролі пастушків, аніж Дитятка-Ісуса?

У першу хвилю я взагалі не зрозуміла, про що йдеться. Лука очікувально споглядав на мене, дрібочучи поруч. Відповідь віднайшла просту і чітку:

- Ісус створив наше серце на зразок свого, і тому ми щасливіші, коли даємо, аніж тоді, коли отримуємо.

Коли заходили в автобус, ми обмінялися з сином поглядами, сповненими розуміння.

ОТЧЕ НАШ

Було це весняної днини, коли через раптове потепління відчуваємо якусь особливу втому. Я мала владнати декілька справ і аж тоді запровадила Луку до парку, аби він трохи побавився на свіжому повітрі.

Лука був рухливішим, аніж зазвичай, й водночас - упертий і вередливий.

Дорогою додому я мало що не тягнула його за собою, утримуючи за зап'ястя. Нічого доброго це не віщувало. Нещодавно Лука ствердив:

- Коли мама не подає мені руки, а просто хапає (тут указав на власне зап'ястя) - це означає, що вона не задоволена мною, бо я був нечемним.

Так ми дійшли до східців, що вели до храму. Я відчула внутрішню потребу увійти всередину, аби трохи відпочити біля ніг Ісуса від усілякої суєти. Сказала Луці:

- Нині у нас був, мабуть, не найкращий день, ходімо до Ісуса, попросимо у Нього вибачення за все і почнімо знову любити одне одного, як Він того прагне.

У погляді сина з'явилися здивовані іскорки. Але рішення моє схвалив й, полегшено зітхнувши, сказав:

- Добре, мамо.

Увійшли до храму. Привітав нас холодний, повен спокою напівморок. Я приклякла, а Лука присів біля мене на лавці. Почала тихцем "Отче наш". Не встигла й закінчити молитви, як Лука сповз із лавки на долівку. На мармуровій підлозі відлунювали звуки швидких його крочків, він майже біг. Призупинивши молитву, підняла голову - шукала його поглядом. Побачила сина біля поставника зі свічками, він уже був звівся навшпиньки. Коли я підійшла до нього - встиг задути кілька свічок, а дві перекинув і поламав.

Декілька осіб, що були у храмі, обернулися і спостерігали за цією сценою. У кожному їх погляді відчувала, як мені здавалося, осуд. Вхопила Луку за плечі, і ми чимшвидше покинули храм. Лише коли вийшли - відпустила його. Йшла зашвидко, Лука мовчки дріботів поруч, та я не уповільнювала ходи. Почали спускатися зі сходів. Лука не оминав жодної сходини, висуваючи вперед завжди одну і ту ж ніжку. Хоч я не дивилася на нього, однак відчувала, що син не зводить із мене очей. Напевно, прораховував мою подальшу реакцію. Коли спуск закінчувався, підійшов ближче

- Мамусю! - почав несміливо. Я трохи повернулася у його бік.

- Мамусю, - повторив іще раз. - Я буду чемний, якщо мене поцілуєш.

Я різко обернулася до нього і холодно глянула. У ту хвилину навіть нуртувало відчуття, що не люблю його.

- Як це?.. - розпочала.

Мала напоготові фразу: "Як можу тобі повірити? Ти завжди кажеш, що більше так не чинитимеш, а потім..." Пригадала й те, що не встигла відмовити "Отче наш" - "...і відпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим...".

Знову глянула на Луку, він теж дивився на мене. Очікував. Блискавицею майнула думка: "А як же милосердя - Божа педагогіка? Скільки ж то разів під час сповіді у глибині душі прошу у Нього пробачення і обіцяю, що більше такого не станеться, а опісля... Однак, Він завжди мені вибачає. А тут переді мною мій маленький грішник, і я не хочу відпустити йому його провини?"

Чимало коштувало мені зусиль, аби нахилитись і поцілувати повнощоке личко, бо гнів усе ще не втишився у мені.

І сталося чудо. Здалося, що душа звільняється від ярма, що тягар, який увесь день висів наді мною, тане.

Лука мовчки вклав долоньку у мою руку. Так ми дійшли аж додому, відчуваючи дивну легкість і спокій на душі.

Того вечора Лука, аби задовольнити мене, демонстрував чудеса працездатности і послуху -допоміг вилущити горох, накрити стіл, скласти простирадла, які ми разом здійняли з балкону. Кожен наш рух, здавалося, був сповнений гармонії.

ДОБРА СМЕРТЬ

Два дні відділяли нас від Різдва. Луці вже минуло три з половиною роки. Ми щойно завершили нашу мандрівку по магазинах у пошуках різдвяних подарунків для близьких і їхали у переповненому автобусі до бабусі мого чоловіка. Аби втримати рівновагу, доводилося докладати чимало зусиль. Однією рукою я пригортала Луку, иншою притримувала горщик із великою квітучою рослиною - дарунком для бабусі. Крізь листя й квіти виднілося кругленьке личко Луки. Трохи затиснутий опасистим пасажиром, син із викривленим голубим беретиком на голові виглядав досить кумедно, але споглядала на нього з ніжністю.

Нахилившись до сина, мовила:

- Чао, Лука!

- Чао, мамусю! - посміхнувся у відповідь. Звільнилося одне місце - маленька затишна

оаза біля вікна. Я підштовхнула туди Луку. Опісля й сама присіла зі своїм вазонком.

- Ідемо до бабусі Франчески, - нагадала. - Будеш там чемно поводитися, правда?

- Так! - пообіцяв повагом.

У бабусиній домівці було безліч маленьких пречудових дрібничок, дуже старих і дуже делікатних, які, мов магнітом, притягували Луку, а в мене, коли він до них наближався, будили занепокоєння.

- Знаєш, - мовила до нього. - Ми їдемо до бабусі, аби сказати, що дуже її любимо, а ти, щоб це довести, складеш їй найкращі побажання.

Лука слухав мене, піднявши голівку і дивлячись широко розплющеними очима. Нараз відвернувся до вікна. Видавалося, що на хвилину запав у глибоку задуму, а опісля, вочевидь задоволений, мовив повагом, як особа, що хоче повідомити щось важливе:

- Якщо насправді маю скласти гарні побажання, то... побажаю бабусі доброї смерти.

- Тільки не це, Лука! На милість Божу, перестань! - майже вигукнула.

Ось уже десять років бабуся Франческа отримувала листи, написані донькою від імени давно вже померлого брата. Річ у тім, що старенька панічно боялась смерти, на кожну вістку про смерть старших осіб, своїх ровесників, реагувала драматично. Нещодавно, довідавшись про серйозну хворобу своєї знайомої, вона мало що не захворіла сама.

Лука, щиро здивований моєю реакцією, запитав з дитячою безпосередністю:

- Чому, мамо? Хіба бабуся аж так боїться смерти? Чому їй не порадіти, що піде до неба разом із Кеннеді і Святим Отцем Іваном? (Лука дуже поважав цих двох осіб).

- Бачиш, - намагалася йому це якось пояснити. - Ти з Ісусом у близьких, приятельських стосунках. Ти знаєш, що небо Він приготував, аби усіх нас ощасливити, воно найпрекрасніше з усього, що тільки можемо собі уявити, але бабусі, можливо, про це ніхто не розповідав.

- Якраз для того ми їдемо, аби їй про все це розповісти. Тоді вона радітиме своїй смерті!

Ця беззаперечна, категорична логіка малого Луки дозволила багато чого зрозуміти мені самій. Пізніше, коли я залишилася з бабусею наодинці, власне наша розмова з Лукою в автобусі заохотила мене, аби усі ті постулати викласти їй у грайливій і легкій формі. Це поклало початок моїх із нею ближчих стосунків. Я мала нагоду розповісти їй про Ісуса, про Євхаристію, про те, що Ісус є нашою надією і радістю, що тільки од Нього можемо очікувати допомоги.

Раніше бабуся панічно боялася візиту священика - вважала його якби віщуном смерти, тепер сама захотіла цієї зустрічі. А коли вона відбулася, наполягала на частіших відвідинах, бо мала з ним обговорити багато справ. Бабуся часто приступала до сповіди і просила священика, аби у святому причасті приносив їй Ісуса. Коли стан її погіршився, незадовго перед смертю як цілком природну річ прийняла таїнство єлеопомазання.

БОЖА ВОЛЯ

Лука забавлявся з іграшковими солдатиками у себе в кімнаті. Я ж, нарешті закінчивши порядкувати, присіла й відкрила Євангеліє. Хотіла зосередитися, аби уможливити контакт із Богом.

Потихенько двері, що вели в коридор, прочинилися, і в шпарину просунулася голівка Луки:

- Що поробляєш, мамусю?

- Читаю Євангеліє.

Лука, лишень раз ковзнувши у своїх блакитних фетрових капцях по відполірованій підлозі, уже був поряд, усівся на килимі біля моїх ніг і рішуче мовив:

- Почитай і мені!

Я часто читала йому Святе Письмо для дітей.

- Це не твоя книжка, - пояснила. - Тобі почитаю трохи пізніше.

- Ні. Почитай мені зараз!

Отож я почала поволі читати: "Як вам здається? Один чоловік мав двох синів. Звернувшись до першого, він мовив: "Піди, дитино, нині працювати у винограднику". Той озвався: "Піду, Господи", - і не пішов. Звернувшись до другого, сказав так само. А цей відповів: "Не хочу". Але потім, розкаявшись, пішов. Котрий з двох учинив волю батька?" (Мт. 21, 28-31).

- Той другий, - відповів одразу Лука, не даючи мені закінчити.

Пізніше, якби заполонений иншою думкою, встав і повернувся до своєї кімнати. Незабаром почула, що наспівує пісеньку, почуту у садочку.

Декілька днів по тому, коли звечоріло, я приготувала вечерю і гукнула сина. Почула швидкі кроки у коридорі, і за хвилину Лука вже стояв у дверях.

- Прибери свою кімнату, поскладай забавки,

незабаром повернеться татусь і сядемо вечеряти.

Лука невдоволено скривився:

- Мамо, ти ж знаєш, я весь день бавився і дуже втомився. Мені не хочеться зараз складати

забавки, зрештою, я ще й гри своєї не закінчив!

- Добре, роби, як хочеш.

За хвилину стіл було накрито і я пішла вимити своєму дитяті руки. Кімната була повністю прибрана. Лука саме підняв мале слоненя, що лежало неподалік вікна.

- Як же це? Адже ти казав, що не маєш охоти до порядкування!

- Так, - відповів Лука, зітхнувши. - Але знаєш, я схожий на того сина, про якого ми читали в Євангелії, і який сказав, що не піде працювати, але потім виконав Божу волю.

КЕННЕДІ

Того дня ми, як завжди, читали розділ зі Святого Письма для дітей, а саме притчу про виноградарів-убивць (Мт. 21, 33-40).

Лука сидів, опершись ліктями на маленький розкладний столик, на якому зазвичай малював. Слухав уважно. На його чолі можна було угледіти три маленькі зморшки - ознаку великого напруження й скупчення думки.

Читання затягнулося, бо Лука щохвилини перебивав черговим запитанням, з'ясовуючи те, що йому було незрозуміле: "Чому слуги не хотіли віддати землі, яка їм не належала? Чому власник, коли побачив, що злі люди повбивали його слуг, усе ж послав свого сина?"

Почала пояснювати йому, що власником виноградника є Бог, і що син власника...

- Так, так, знаю - це Ісус! Якого бичували й "умерли".

- Якого вбили, - поправила я.

- Так, Його вбили, - повторив нетерпляче. - Недобрі люди, які чинили зло, хоч Ісус просив, аби вони були добрими.

Розмова протікала досить хаотично, але Лука був задоволений, бо все для себе з'ясував, усе зрозумів. Врешті ми дійшли до запитання, вміщеного в кінці розділу: "Коли повернеться виноградар, що вчинить із цими робітниками?"

Лука із задоволенням, буцімто в його владі було карати злих людей, переконливо мовив:

- Поб'є й вижене їх.

Коли я визнала, що учні так само відповіли на запитання Ісуса, це не справило на нього великого враження. Тоді до мене дійшло: у дітей є таке глибоке почуття справедливости - вони завжди прагнуть, аби погана людина була покарана, і вважають це самозрозумілим.

Для Луки розмова була закінчена. Встав, узяв коробочку олівців, великий аркуш обгорткового паперу і намалював блакитне небо з білими та рожевими круглястими хмаринками.

Минуло декілька днів. Одного пополудня Лука сидів у своєму плетеному з лози кріселку і переглядав телепрограму для дітей. Був вбраний у блакитний халатик з великою кишенею у формі палітри. Нараз трансляцію перервали, і диктор сповістив про замах на Джона Кеннеді, про те, що поцілили у нього двома кулями, і пораненого відвезли у лікарню. У той час я саме прасувала. Враз почула, що Лука мчить коридором. Не встигла навіть здивуватися, що він залишив місце біля телевізора. Вбіг схвильований:

- Мамо! Мамо! - крикнув, і неспроможний був вимовити більше жодного слова.

Підхопила його і піднесла до свого обличчя:

- Що сталося, моя мишко?

- "Умерли" Кеннеді!

Нараз, міцно тримаючи мене за шию, почав розпачливо плакати. Лука відчував до Кеннеді нікому не зрозумілу дитячу симпатію. Зазвичай, діти пов'язані глибокими почуттями лише з тими особами, з якими контактують безпосередньо. Ця виняткова любов сина дуже нас дивувала. Ще як був цілком крихітним, на кожній фотографії у газеті розпізнавав свого "улюбленого політика" і з гордістю проголошував, вказуючи пухким пальчиком: "Це - Кеннеді".

Згодом радіо й телебачення повідомили, що Кеннеді помер. Важко було приховати це від Луки. Мало того, він щоразу вимагав нових подробиць, дорікав поліції, що не змогли нічого зробити, а також людям, що дозволили його вбити.

Я не знала, що й чинити з такою "політичною заангажованістю" малюка. Коли врешті на екрані поміж двома поліціянтами з'явився вбивця президента - Освальд, Лука, випрямившись на увесь зріст й ґвалтовно піднявши у пориві люті руки, почав викрикувати:

Поганий! Поганий! Врізав би йому кулаком! Знайшовши якийсь привід, ми таки вимкнули телевізор, але наступного дня, перебуваючи у домі сусідів, Лука випадково довідався, що Освальда вбили. В особі його вбивці син одразу віднайшов героя, вартого найбільшого захоплення, і сказав мені:

- Бачиш, мамо? Він справді вчинив добре!

Хто з нас, дорослих, інстинктивно не обурювався би так само? І я також, коли побачила фотографію убивці Кеннеді, відчула до цієї людини лише антипатію й погорду. Проте зараз, спостерігаючи, як інстинкт месника щораз більше опановував маленьку душу сина, на перший погляд виправдано, почулася пригніченою й сумною.

- Лука, - розпочала. - Не слід так говорити! Освальд справді здійснив страшний вчинок, але ми не можемо його ненавидіти. Він не любив Джона Кеннеді, і це огидно, бо усі ми повинні любити одне одного, але коли й ми почнемо ненавидіти Освальда, що ж діятиметься? Ненависть буде поширюватися і ставатиме усе більшою і більшою. А Ісус не хоче, аби ненависть поширювалася. Ісус прагне, аби поширювалось що...?

Лука дивився на мене, і помітно було, що замислився. З позиції чотирирічної дитини заново аналізував ситуацію, думав над відповіддю.

- Любов, - промовив врешті, опустивши очі, якби говорив щось супроти власної волі.

- Так, справді. Якщо ти сам дійшов до такої думки, знаєш, що зробимо зараз? Помолимося за Освальда. Хто знає, можливо перед смертю він зрозумів, що набагато краще є любити, аніж ненавидіти та вбивати.

Коли ми спільно відмовили молитву, я почулася спокійнішою. Видавалося, що таке рішення задовільнило як мене, так і сина.

Минуло ще два дні. Був вечір. Лука закінчив витинати малих звіряток, що їх віднайшов у якомусь часописі. Я пов'язала йому на шию серветку.

- Досить, мишко, - сказала, забираючи з його рук ножиці і підбираючи скравки паперу. - Час вечеряти. Вранці зможеш продовжити гру.

Без слова протесту, якось розсіяно він присів на краєчку кріселка.

- Мамо! - мовив нараз. - Ти казала, що Рубі недобре вчинив, караючи Освальда за вбивство Кеннеді, а в Євангелії господар побив і вбив... як там їх називали?

- Наймитів, - відповіла механічно.

Я відчула, що надійшла відповідальна, поважна мить.

- Так, наймитів, - продовжував, - які вбили його слуг і його сина. Здається мені, що господар добре зробив, покаравши їх, чому ж тоді Рубі вчинив недобре, вбиваючи Освальда?

На якусь мить я розгубилася. Зате упродовж наступних кількох секунд запізнала всю силу світла, яке батьки отримують від Бога, аби добре виховати своїх дітей, бо відповідь, що прийшла мені на думку, була настільки неочікуваною, аж сама здивувалася.

- Бачиш, Лука, якщо якась мама має кількох дітей, і одне з них зробить ганебний учинок, або скаже щось гидке, хто, на твою думку, мав би спам'ятати і покарати цю дитину, брати чи мама?

- Мама, - відповів Лука впевнено, без хвилі задуми.

- Звичайно ж, - підтвердила я. - Бо це мамі Бог довірив дітей, аби виховала з них добрих людей. Так само й господар виноградника знає, що добре, а що - зле, і Він сам, своєю волею, карає наймитів. А яку владу мав Рубі над Освальдом? Був якби його братом. Не йому належало виміряти кару!

- Ай справді.

Ця відповідь переконала хлопця, з нею він внутрішньо погодився. Вмостився зручніше на кріселку й з усмішкою почав вечеряти.

ЧОБІТКИ

Із взуттєвого магазину ми вийшли уже досить пізно, я поспішала, бо треба було купити щось на вечерю.

Лука біг попереду, витворяючи довгі викрутаси і наспівуючи. Зупинявся, підносив якомога вище ніжку, вигукуючи:

- Мамо, поглянь, як вилискують!

Ми купили пару чорних гумових чобіт на сльоту, і хлопець не міг ними натішитися. Він раптово відбігав і так само швиденько повертався до мене. Радісно кидався на шию з вигуками:

- Ці чобітки такі самісінькі, як у ковбоїв! Він знову бігав, підстрибував і намагався

найменшу калюжу розбризкати по цілому тротуару. Зорив на мене усміхненими очима, підозрюючи, що я не схвалюю його забав, але й не бороню, аби не зіпсувати йому дитячої радости. Так ми дійшли до лікарні. До входу провадив стрімкий підйом. Лука, не зменшуючи швидкости, вбіг нагору, обернувся і глянув на мене. Від натуги щічки його порожевіли.

- Дивися, мамусю, як я біжу у своїх прекрасних чобітках. Як кіт у чоботях!

Коли я підійшла до нього, дихав пришвидшено, як марафонець наприкінці дистанції, а обличчя ясніло від щастя.

- Які гарні ці чобітки! - захоплювався. - Мамо, чи можна їх і вдома носити? А дозволиш мені їх завтра взути до садочка?

- Синку, ти надто ними захоплюєшся. Не можна аж так прив'язуватися до пари чобіток. Так само, як і зодягати їх на щодень. Швидко знищаться, зрештою, виростеш, стануть тобі малими. Не можна повсякчас думати лише про свої чобітки!

Розмірковуючи так уголос, дуже логічно і по-дорослому я, напевно, щось зіпсувала. Зрозуміла це тільки згодом. Лука якусь хвилину розчаровано споглядав на мене. На щастя, зреагував у типовий для себе спосіб.

- Ну що ж, добре, - зітхнув. - Але тепер дозволь мені натішитися тими прекрасними чобітками. Живімо сьогоднішнім днем, навіщо думати про те, що колись вони постаріють!

Я вибухнула сміхом, взяла дитинча за руку, і ми разом пробігли останній відрізок шляху, голосно щось вигукуючи й співаючи.

ДОБРАНІЧ, СИНКУ!

Повечеряли, і Лука пішов у свою кімнату, аби укластись до ліжка. Зазвичай, як тільки встигав пірнути під ковдру, я підходила до нього, сідала на краю ліжечка, і починалася розмова. Часто і Піно приєднувався до нас. Лука оповідав про всі події, які трапилися упродовж дня, про "відкриття", які встиг сьогодні зробити, про забавки і друзів. Але передусім, завдяки дружній атмосфері, яка панувала у нашій родині, ділився своїми проблемами, ставив запитання, повертався до певних епізодів минулого дня, щиро визнавав свої провини. Казав:

- Якщо не розповім мамі про все, що сьогодні зробив, - не зможу спокійно заснути.

Проте того вечора чогось навмисне отягався. Й у мене не було особливого бажання підходити до нього для спільної молитви. Увесь день вередував, дісталися мені від нього самі лише капості. Узяла зі столу гірку тарілок, які треба було перемити, поклала у гарячу воду, насипала порошок. На поверхні з'явилися малі різнокольорові бульбашки і тріскали одна за одною.

Лука не відважувався мене покликати. "Добре, що відчуває свою провину, вранці попросить вибачення і буде поводитися чемніше..." - переконувала саму себе. Проте не давала спокою инша думка, яку намагалася прогнати якнайдалі: "Нинішнього вечора Лука потребує мене, як ніколи". Витерла фартухом руки і попрямувала у кімнату сина.

Учора під вечір Лука, якому мій родич читав дитячу Біблію, прибіг до мене захеканий:

- Мамо, - сказав стурбовано.- Дядько прочитав мені дивну історію з Євангелія.

І не дочікуючись ознак зацікавлення з мого боку, почав швиденько, по пам'яті, цитувати почутий уривок, який був для нього незрозумілим: "Уранці, повертаючись до міста, Він зголоднів. Побачивши одну смоківницю край дороги, Він підійшов до неї, та не знайшов на ній нічого, крім самого листя, тож сказав до неї: "Нехай повік не буде з тебе плоду!" І негайно же смоківниця всохла" (Мт. 21, 18-19).

У тому місці Лука, акцентуючи на слові "всохла", затримався, а оскільки зауважив, що дивлюся на нього запитливо - мовив:

- А отже, Ісус карає тих, котрі не видають плодів!

Аби переконати його у цьому, ми разом пригадали ще багато прикладів про те, що Ісус дарує нам багато благодати, але вимагає від нас якоїсь віддачі, щоб ми не уподібнювалися до смоківниці - буйної, прекрасної, із соковитою зеленню, але без плодів, які могла б приносити. Такий підхід завдяки його дитячому, а відтак сильному почуттю справедливости, дуже йому сподобався, і він повернувся до своїх забав спокійний і задоволений.

Зараз лежав у ліжечку із широко розплющеними очима, закладеними під голову ручками, задивлений у темінь ночі. Я ледве бачила його у мороці, бо прийшла з освітленого коридору. Присіла на низькому кріселку біля його ліжка і відразу ж відчула полегшення. Еманація спокою, здавалося, йшла від подушки сина.

- Як почуваєшся, синку? - запитала тихенько.

- Зле, - відповів коротко. Але можливість порозмовляти зі мною, вочевидь, окрилила його.

- Чимось невдоволений?

- Так. Бо сьогодні було огидно... Запала довга мовчанка, упродовж якої, як

мені здавалося, Лука подумки перебирає кожну хвилину минулого дня і робить із них звіт.

- Ох! - врешті важко зітхнув. - Коли б Ісус прийшов нині ввечері і глянув на мене, напевно б сказав: "Немає тут жодного плоду!".

Я мовчала, аби не спостеріг, що його щире визнання розсмішило мене.

- Але я, - вибухнув раптово, - викинув усе листя, і зараз з'явиться смоква.

Він вислизнув з-під ковдри і повис у мене на шиї.

- Добраніч, мамусю!

За хвилину уже знову лежав у ліжку. Я вкрила його ковдрою і ніжно погладила по чолі:

- Добраніч, синку!

РАЗОМ ДО НАШОГО ОТЦЯ

Під час обіду, коли я розрізала м'ясо на тарілці Луки і водночас розмовляла зі своїм чоловіком Піно, у нас несподівано дійшло до непорозуміння. Ішлося про прийняття певного рішення, яке стосувалось сина.

Я мала свою концепцію, свій план, і замість того, аби спокійно усе обговорити, почала, підвищуючи голос, висловлюватися надміру гостро, рішучо. А щонайгірше - це відбувалося у присутності Луки.

Після обіду чоловік пішов до праці, і ми, як зазвичай, попрощались з ним у дверях.

Отож, залишилась з Лукою вдома, зайнялася домашніми справами. Лука трохи побавився, зробив уроки й сів переглядати телепрограму для дітей. Усе йшло як належить, у звичному ритмі. Але мене не покидало почуття ніяковости. Навіть не могла, як завжди, перевірити, як син виконав завдання, щось підказати, підправити... Видавалося, що не маю на це морального права.

Під вечір гукнула сина, аби пішов зі мною на св. Літургію. Ми вийшли з дому. Коли входили в храм, Служба Божа тільки-но розпочиналась. Я помітила у сповідальниці священика і, не замислюючись, підійшла. Хоч не мала у тому конечної потреби, однак не могла б наблизитись до Ісуса у Пресвятій Євхаристії, попередньо не звільнившись від почуття провини, що не давало мені спокою ціле пополудня. Лука сумирно всівся на кріселку і чекав на мене. Коли я повернулася після сповіди, він сидів на тому самому місці, з рученятами, складеними у молитві. Його ніжки, мов маятник, коливалися уперед і назад. Округла лінія щоки підкреслювала лагідність милого личка. Я відчула, що мушу ще щось зробити, аби запанувала повна гармонія між мною і світом.

- Синку!

Глянув на мене запитливо, але спокійно.

- Хочу попросити у тебе пробачення. Сьогодні за столом, коли ми розмовляли з татусем, я була занадто роздратованою і не подала тобі прикладу справжньої любови. Хочу, аби ти мені пробачив.

Лука дивився на мене широко розплющеними очима. Був здивований. Раптом усміхнувся. Не зумію переказати, що тоді відбулося. Усмішка як усмішка, але здавалось мені, що в очах сина, немов у дзеркалі, побачила його душу.

- Я уже тобі вибачив! - вигукнув. - Взагалі, то я мав би просити у тебе пробачення, бо усе сталося через мене.

Я не чекала на відповідь, тим паче на таку, але власне це дуже хотіла почути. Коли повернулися дала йому деякі завдання по дому. Він одразу ж їх виконав. Внутрішнє порозуміння, особливий контакт, що запанував між нами, були невимовно прекрасні.

"Мама й тато можуть помилятися, вони недосконалі. Досконалий лише Бог," - цю думку Лука засвоїв змалечку. Як і те, що своїм християнським життям ми робимо лише потуги на шляху до досконалости, аби бути як Отець наш у небі. Він є зразком для всіх. Так і в родині: ми є ніби братами, які допомагають собі навзаєм, аби ставати щораз кращими. Однак батьки отримують особливий дар від Бога, щоб могли виховувати дітей, і цю нашу "перевагу" Лука добре розумів і шанував.

Того вечора краще, аніж будь-коли, я зрозуміла, що визнаючи перед сином свою помилку, не втратила авторитет, навпаки - ще більше утвердила його. Знову почулася у своїй тарілці. Мої прохання й зауваги звучали впевнено й переконливо. Та й Лука виконував їх із задоволенням і без вагань. Відчувала, що це не я вимагаю чогось від сина, але що через мене висловлюється Божа воля.

ПОВІНЬ

Телефон задзеленчав саме у ту мить, коли я протирала у спальні меблі. Телефонувала моя мама. Вона часто це робить, аби привітатися і довідатись про наше самопочуття. Однак того ранку розмова тривала довше.

- Знаєш, - розпочала мама. - Все ж сучасні діти дуже відрізняються від колишніх поколінь. Пригадую, коли ви були маленькими (мала на увазі мене з братом), все виглядало набагато простіше. Якими зосередженими були ви у день першого причастя! Ходили до храму на катехизацію, але не ставили стільки запитань, стільки сумнівів не зароджувалось у ваших головах. Знаєш, що повідомив учора Фабіо (другий зряду синок мого брата)? Сказав, що не полюбляє ходити на катехитичні науки, бо не розуміє дуже багатьох речей. Як може сестра-монахиня говорити, що Ісус безконечно добрий, що любить нас, коли помирає стільки невинних дітей, виникають щораз нові повені й війни. І так каже восьмирічна дитина! Що робити з такими дітьми?

- Те, що малюки мають свої проблеми, і відчувають потребу якось їх розв'язати, не вважаю за зло, - відповіла я несміливо. - Звичайно ж, на тих, хто ними опікується, лягає ще більша відповідальність.

По обіді Лука на шкільний урок релігії мав вивчити "Вірую". Коли вже почувся упевненим у своїх знаннях, прийшов до мене і сказав:

- Повторю тобі, перевір, чи добре засвоїв. Я визнала, що таки добре.

- А тепер став мені запитання, аби переконатись, чи усе зрозумів. Зазирай сюди - вказав мені на останню сторінку, де було пояснення кожного пункту.

Поставила йому декілька запитань. Лука відповідав упевнено, вносячи особистий аспект, інтерпретував сказане, значно доповнюючи й розширюючи відповіді, подані у книзі. Я була вражена. Відчувалося, що усе перейшло через його серце, було внутрішньо ним прийняте і стало його особистим переконанням. І тут мені спала на гадку розмова з мамою. У голову прийшла авантюрна думка:

- Слухай, Лука, бачу, що ти добре підготувався. Чи можеш відповісти мені на одне запитання?

- Так - відповів одразу.

- Хотіла б довідатися про твою думку стосовно однієї справи.

- Якої саме?

Він був виразно гордий, що я запропонувала йому взяти участь у поважній розмові. Досі, повторюючи заданий урок, стояв попереду мене і бавився книжковою закладкою. Зараз же наблизився до крісла і присів.

- Послухай, - розпочала. - Ми завжди твердимо, що Бог нас любить, що Бог є любов'ю, але як це погодити з фактом, що часто через нещасні випадки помирають малі невинні діти, у світі повсякчас виникають війни і повені, які завдають страхітливих лих.

Я ще не закінчила, коли у Луки заблищали очі і він із запалом почав пояснювати:

- О, дуже просто! Що стосується дітей, які помирають, то все зрозуміло: адже вони йдуть до неба! Бог їх любить і хоче мати біля себе! Війни? ... Війни існують, бо ж Бог обдарував нас свободою, і ми можемо обирати - або добро, або зло. І Бог... пригадуєш, мамо, притчу про добре зерно і полову? Господь дозволяє їм вирости аж до кінця.

Слухала його роздумування із завмиранням серця. У цю хвилину Лука зробив паузу і глянув на мене. Хотів переконатися, чи задовільняє мене його відповідь.

- Так, це правда, - відповіла я. - Але що скажеш про повені?

Вагалася, чи добре роблю, ставлячи перед Лукою запитання, над яким, можливо, і не задумувався ніколи. Одначе я відчувала, що маю продовжувати. Треба дати відповідь маленькому сину мого брата, пояснення, яке зродиться у дитячому розумі, він сприйме набагато краще, аніж від дорослого. Це для нього прозвучить набагато переконливіше...

- Війни, - продовжила я. - Справді справа людських рук, але повені - ні. Це сили природи, створені Богом, спричинюють нещастя і людські жертви.

Чекала із занепокоєнням. Лука відповів не відразу. Долонькою прикрив собі очі і сказав:

- Почекай хвилину, бо тут справа трохи важча.

Опісля раптово підвів голову, очі знову запалали.

- Не знаю, чи це саме так, але думаю, що Бог допускає це, аби розбудити серед людей взаємну любов. Ти, мамо, певно сама бачила по телевізору, скільки людей віддавали свою одежу, їжу, гроші тим, хто потерпів від повені. Коли б не було повеней, усі ці люди затримали б ці речі для себе і не зробили б стільки добрих, милосердних учинків, завдяки яким підуть до неба. Вони, може, забули б, що треба любити ближніх, так як того прагне Ісус.

Лука продовжував говорити, а я від усієї душі складала подяку Господу за світло, яким наділив мого хлопчика.

Маріель Джортана, Лука, Citta

Рим, 1969.

МАЛА "ТАЄМНИЦЯ ЛЮБОВИ"

Притихає плюскіт води у мийці, останні тарілки з неголосним бренькотом перекочовують на полицю. Прибирання закінчене, усі речі зайняли свої місця. У домі запанували тиша і спокій. Чути дитячий голосочок:

- Мамо, ти вже закінчила?

То Жан-Марі кличе мене зі своєї кімнати, що у глибині будинку, де його ув'язнив, не такий страшний уже, грип. Власне понамочував пензлики й узявся до написання мистецького твору, гідного його семи років.

- Так, так, я закінчила, вже йду до тебе. Беру ще щось із його одягу, того, що вимагає ремонту, і присідаю біля нього. Чоловік зараз на роботі, Марі-Ноелль у школі. Отож, ми самі і маємо час для довірливої розмови. Він швидко підводить голову:

- Скажи, мамусю, тепер ти вже не плачеш?

- Ні, коханий.

- Визнай правду, мамусю. Господь певно дуже тебе любить, адже подарував такого хлопчика, як я, і таку дівчинку, як Марі-Ноелль.

- Так, коханий! Можна й справді сказати, що це особлива любов Господня.

Повненькі щічки малюка ще більше заокруглюються у широкій щасливій посмішці. З новим запалом повертається до свого творіння. За хвилину знову премило просить:

- Розкажи мені ще якісь історії з мого життя.

Для мого хлоп'яти його власне життя і вчинки - найулюбленіша оповідь, яка йому ніколи не набридає.

- Отож, було так. Довгий час твій татко і я жили у великій тузі: не було у нас дитинки, не могли ми "дати життя". Нікого було покохати усім серцем. Тому розпочали старання, аби маленький осиротілий хлопчик, у якого немає своєї матусі, прийшов у наш дім і став нашою дитиною.

Жан-Марі на хвилину перестає малювати, пензлик, піднятий угору, нерухомо зависає у його руці, опісля рвучко відкладає його і кидається мені в обійми. На його прекрасному личку під розхристаною чуприною розквітає усмішка. Довге біляве волосся, здається, увібрало у себе усе світло.

- Бідна мамусю, ти не могла нас виносити у своєму тілі, але ми жили у твоєму серці!

Коли наші діти були ще малими, у віці чотирьох чи п'яти років, ми довірливо розкрили перед ними правду, що стосувалася "таємниці життя", тобто їхнього народження, як і той факт, що прийняли ми їх у нашому домі як справжній "Божий дар". Уже перша розповідь справила на них велике враження, і при будь-якій нагоді просили розповідати ще й ще. У тому, що ми всі четверо зустрілися і полюбили один одного, вони відчули велику Божу благодать. Спочатку мій малюк був настільки вражений почутим, що хотів усім довкола розповідати про своє щастя, однак переконала його, що це наша маленька "таємниця любови". Майже кожна родина має якусь власну таємницю. Тоді й сам визнав, що цей скарб маємо берегти. Наші діти зрозуміли, що нам потрібна їхня любов, а їм - наша.

Син не хоче пропустити ані шматочка своєї історії:

- Розкажи, як ти приїхала мене шукати.

- Усілись ми у автомобіль і здолали 700 кілометрів, ми вже знали, що ти - хлопчик. Мав прибути до нашого дому в день святого Жана-Марі Віяне. Віддала тебе під його опіку ще до того, як побачила й прийняла рішення дати тобі його ім'я. Не було у нас жодного вагання чи сумніву: ти одразу став нашою дитиною.

Сіро-блакитні очі широко розплющуються від захоплення:

- Отже ти полюбила мене ще до того, як побачила?

- Звичайно, коханий, як усі матері, котрі очікують на дитину.

- А що було потім?

Отож, приїхала за тобою у лікарню разом із татком і Марі-Ноелль, твоєю старшою сестричкою, якій тоді виповнювався третій рік. Як тільки вона тебе побачила, одразу почала смикати мене за суконку, прохаючи:

- Забери його з нами, забери!

Остерігали нас у лікарні, аби на зворотній дорозі тебе не сповивати, бо міг застудитися. Було тобі заледве кілька тижнів від народження, ти тільки-но перехворів жовтянкою і нагадував жовте курчатко. Додому ми приїхали дуже пізно. Поміняла тобі пелюшки, а ти так жалісливо плакав, що мені розривалося серце. Дивлячись на це моє маленьке курчатко, на ту дрібноту (бо важив ти всього два кілограми і двісті грамів), я сказала із сльозами у голосі: "Але ж дали його мені надто маленьким". Була вражена, побачивши, який ти немічний і слабенький. На щастя, допомогла тітка "Зу". Вправні, фахові руки медичної сестри загорнули тебе і повернули в мої обійми. Ти одразу притих і заспокоївся.

На це Жан-Марі сказав із ніжністю:

- Мамо, вага не має жодного значення. Важливою є любов!

Жан-Марі вразливий на почуття любови, як і усі инші діти, але виявляє це у свій власний, незвичний спосіб, і це приносить нам чимало втіхи. На початку року ми виїхали на декілька днів із членами своєї спільноти для духовного усамітнення. Як же радісно, сердечно, із якою турботою зустріли нас діти по приїзді! Вони прикрасили святково накритий стіл, принесли нам кімнатні капці, не тямилися від щастя, вечір по-справжньому видався урочистим. Вранці мій хлопчина, звичайно такий галасливий, наблизився до мене і визнав мені потихеньку:

- Мамо, тепер, коли тебе віднайшов, відчуваю, що маю нове серце!

Цей поетичний вислів став рефреном до всього, що розбудила в його душі ця коротка розлука. Тепер уже я не мусила спеціяльно вишукувати теми для медитацій і роздумів. Тему відкрило само життя... Скільки ж то років у своїй спільноті йдемо на зустріч із Богом, але ще жодного разу не дякували Йому за "нові серця" наших дітей, за радість повернення до дітей нас самих з "новими серцями"! Тепер спільно проведені години переживаємо як справжнє свято - діти засвідчують послух, сердечність, я ж - віддаю глибоку шану Богові, який замешкав у душах наших дітей. 1 якщо часом наш спокій і збурюється хвилинами роздратування (бо кому вдається того уникнути?), чи не втримаємося від докорів, викликаних тою чи іншою причиною, Марі-Ноелль просить:

- О ні, мамусю, тепер уже ні!

Скільки ж то разів діти допомогли нам жити згідно із нашою вірою і їх власною логікою й потребою правди.

Жану-Марі виповнилося шість років і він готувався до свого першого причастя. Одного ранку сказав із притаманною йому щирістю й простотою:

- Мамо, ти не така, як Бог.

- Вочевидь, що ні, коханий. Але чому ти про це мені говориш?

Адже ти мені розповідала, що Бог, коли пробачає, забуває про все, що було, дає нам нове серце і кохає нас ще більше.

- Звичайно, що так!

- У такому разі, ти не така, як Він. Кажеш, що пробачаєш, що перегортаємо цю сторінку, а потім далі про це говориш, далі пам'ятаєш!

- Це правда, Жан-Марі, я не така досконала, як Господь Бог: намагаюся пробачати щодень, завжди, як говорив Ісус: "Будьте досконалі, як досконалий ваш Отець, що на небі", але це дуже важко...

Наші діти у найважливіших справах уміють навертати нас до Бога. Колись, як помирав хтось із рідних, розмовляла з дітьми про цю смерть. Жану-Марі було тоді 5 років. Трохи згодом, коли зачув храмові дзвони, запитав:

- Мамо, це дзвонять на шлюб чи на похорон?

- На похорон, коханий.

Запанувала хвилина мовчанки, опісля сказав із переконанням:

- Мамо, будеш щасливою, коли помреш!

- Ох! - скрикнула глухо.

- Звичайно, адже побачиш Бога!

- Так, це правда, мій дорогенький, звичайно ж, побачу Бога.

- Гадаю, буде тобі важко нас залишати, але ж будеш звідти нами опікуватися і не перестанеш нас любити. Ти ж сама так казала!

У моєму хлопцеві "таємниця смерти" не збуджувала жодної тривоги; і я так само цілковито поклалася на Бога, довірила Йому турботу про мою душу в годині, яка колись мусить настати.

Коли діти у пориві ніжності кидаються в обійми свого татуся, це більше, ніж будь-яка медитація, наближує мене до таємниці Божого батьківства.

Колись, під час св. Літургії, Жан-Марі, тоді п'ятилітній хлопчик, почув слова святого Павла-. "Усі, кого оживляє Дух Божий, є дітьми Божими. Отримали в дарі Духа дітей усиновлених, і це Він каже нам волати "Авва", що означає "Отче"".

Потягнув мене за рукав:

- Ти чула, мамо, сказано "усиновлених", чи це власне те саме?

- Так, власне це,- відповіла. Порозумілися поглядами, і хлопчик слухняно дослухав Літургію до кінця. Повернувшись додому, після молитви, з радістю могла йому пояснити краще, що ті слова означали.

- Бачиш, це дійсно те саме. Усі ми є усиновленими Божими дітьми. Чи добре розумієш, що означає - "усиновлені", - запитала, намагаючись перевірити його знання.

- Це означає,- завагався лише на мить. -Це означає - обраний з любов'ю.

У цю мить я сама сильніше, аніж будь-коли, відчула, що то був вибір із любови, який зробив Бог, аби ми стали Його дітьми; а любов, якою обдаровуємо наших дітей, дозволила мені глибше зрозуміти і якби в новому світлі побачити правду любови, якою Вседержитель обдаровує нас.

З життя французьких фокуляринів. Lui muore e la gente passa. Рим, 1972.

ВИРІШИЛИ СПРОБУВАТИ

Своїх батьків я чомусь не злюбила змалечку. Часом на увесь день залишали мене в бабусі, і я радо погоджувалася, не плакала, не вередувала, як инші діти. Не відчувала до батьків жодної прив'язаности. Пригадую, як вжахнулася моя бабуся, коли під час кількатижневої відсутности батьків, я спокійнісіньким голосом запитала:

- Чи тато з мамою померли?

Було це холодне, нахабне, навіть цинічне запитання - як оцінюю це зараз.

Не можу навіть пояснити, чому так поводилася, адже дуже потребувала почуття. Можливо, батьки не зуміли обдарувати мене належним чином своєю любов'ю, принаймні дуже вже скупими були її зовнішні вияви. Самі того не відаючи, спричинилися до моєї внутрішньої ізоляції.

Молоді роки я згадую як час безконечних образ. Виникали гострі проблеми, типові для мого віку, які змінювалися періодами депресії, але вирішити їх мені ніхто не допомагав. Чула лише постійні заборони, обмеження моєї свободи буквально у всьому. Перебувала під тиском чужої ментальности і моральних правил, що накидалися зверху, яких не розуміла, а тому не могла внутрішньо з ними погодитися й прийняти. Перебування вдома асоціювалося у мене із хресною дорогою, нічого - окрім прикрощів і суму. Моє рідне місто Таранто, динамічне і живе, видавалося мені провінційним і задушливим.

Отож, я вважала себе покривдженою стороною, страждала і водночас нагромаджувала у собі бунт супроти усіх і усього. Якось батько, повернувшись додому, повідомив, що переїжджаємо у Рим. Мали там замешкати усією родиною. Ця новина піднесла мене на дусі і на якийсь час розвіяла мій сум. Почала мріяти й вибудовувати плани. Це була реальна можливість, аби перегорнути стару сторінку життя. А цього мені найбільше хотілося!

У Римі я продовжила навчання. Вступила до педагогічного ліцею, який знаходився у самому центрі древнього міста. Місцеве середовище дуже відрізнялося від моєї колишньої школи. Мої нові подруги - "феміністки", з ними я гаряче дискутувала і прагнула наслідувати. Так само й хлопці, з якими щоранку зустрічалася у вестибюлі ліцею і щиро подовгу розмовляла, були категоричні у своїх політичних поглядах - екстремісти.

Одначе, я не належу до типу людей, яких легко "опрацювати", не схильна підпорядковуватися чи приймати сторону більшости лише тому, що вона "більшість". Уважно вивчаю кожен новий для мене погляд, кожну думку, довго усе це перетравлюю у собі. Коли того всього назбирується надто багато, коли треба пережити одразу кілька ґвалтовних змін, а то й революцій у власній свідомості - емоції частенько беруть гору, нерідко бунтуюся, переживаю внутрішні кризи. Мої подруги, можливо й зрозуміли, який неспокій часом відчуваю, яку внутрішню боротьбу веду зі собою, і яка врешті знаходить вихід у нових політичних переконаннях, отож обрали мене представницею від класу. Так раптово й несподівано для себе я опинилася у вирі зустрічей і зібрань, у центрі запальних дискусій.

Відчувала у собі дивну агресивність. Сторонилася усіх, які думають не так, як я. Коли починалися словесні баталії, одразу кидалася в атаку. Опісля ж, виходячи з ліцею, чи уже в автобусі, коли залишалася наодинці, часом охоплювало мене відчуття, що усе ламається, бо теорії мої мають надто багато слабких пунктів, багато нерозв'язаних проблем, які, мов після невдалої хірургічної операції, пульсують у нутрощах і викликають біль.

Удома ситуація теж значно погіршилася. Із сім'єю я тепер уже відкрито вийшла на стежку війни. Батьки не акцептували мого нового життя, ні друзів, ані моїх поглядів. Вважала тоді: "Хотіли б ізолювати мене від світу, зачинити у хаті. Не мають до мене ані крихти довіри". Сварки були у нас на порядку денному, й ставали щораз гучнішими. Після лекцій я залишалася самотньою, так і не зуміла з ніким по-справжньому потоваришувати. Але це не поліпшувало стосунків з родиною, навпаки - ще більше погіршувало. Усі дні я проводила у своїй кімнаті, зачинена на ключ, достоту як у середньовічній вежі, оточена ворогами. Відчувала, як ламаються мої ідеали: думала лише про себе. Инші люди мене ніскілечки не цікавили. У відчаї шукала щастя і власної реалізації.

З листопада я почала відвідувати університет, водночас не полишала мене нав'язлива думка - якнайшвидше знайти роботу і винайняти окрему кімнатку. Не сила булла довше перебувати в родинному домі.

Якось декілька тижнів я готувалася до екзамену з французької мови разом із Летицією - дівчиною, з якою познайомилася на лекціях в університеті. Добре нам було разом вчитися, але не думала, щоб могли коли-небудь заприятелювати. Надто ми різні. Навіть дискутує у незвичний для мене спосіб - завжди погідна, спокійна, уміє уважно й до кінця вислухати співрозмовника. Хоча стосовно багатьох речей займає іншу, аніж я, позицію, жодного разу не спробувала накинути свою думку, натомість, завжди готова допомогти...

Так було й того разу. Можливо, вона хотіла готуватися до екзамену, але я розпочала дискусію про штучне переривання вагітности, бо хотіла довідатися, що вона про це думає. Летиція висловила декілька простих думок, намагаючись пояснити, що людський зародок народжується з любови і так само, як і кожна доросла людська істота, має право на життя. Потім мусила витримати двогодинну атаку з мого боку, вислухати нищівну критику своїх поглядів.

У дискусіях із Летицією я завжди була горою. Відчувала свою перевагу і таким чином скидала частину внутрішньої напруги, але після її відходу почувалася не надто комфортно. Ставало прикро, що у вир дискусій затягнула власне її, завжди таку терпеливу, готову розвіяти напружену атмосферу якоюсь жартівливою реплікою і повернутись до навчання.

Наше спілкування продовжувалося і після здачі екзамену, знову разом готувалися до инших іспитів. Спільно пережиті труднощі, втома, нервові потрясіння щораз більше нас зближували. Летиція й надалі терпляче витримувала мої атаки на власні позиції, дозволяючи мені виговоритися, і власне це не давало мені спокою. Чому так чинить? Звідкіля ця постійна готовність прийти на допомогу?

Одного дня я відверто запитала про це у неї, бо хотіла дещо більше дізнатися про її життя. Отож розповіла мені про своє спокійне дитинство, опісля про важку зустріч із реаліями життя, про егоїзм деяких своїх друзів, про неприязнь, про те, як відвернулася від усіх, як важко переживала свою самотність.

- Усе могло б на цьому і закінчитись, і я навіки залишилась би самотньою дивачкою, від якої усі відвертаються, яка не мила ні собі, ні иншим. Але раптом, немов за помахом палички чарівника, усе змінилося - запізнала нових друзів, які допомогли мені набути досвіду християнського життя. По-справжньому втягнулася у нього, навіть не зумію пояснити на словах, як це сталося. Вирішила йти дорогою, якою прямували вони. 1 це змінило все моє життя. Наповнило його новим змістом. З того часу почала приймати його як дар. Усе йшло до того, аби жити згідно з Євангелієм.

Говорила про це пристрасно, переконливо, ще ніколи не бачила її такою. У її словах відчувалася щирість. А я - дивна річ - не мала охоти навіть вставити своєї звичної уїдливої репліки, не хотілося затьмарювати погідну атмосферу розповіді. Усе, про що розповіла, зворушило, ба навіть, приголомшило мене.

Повернулися до навчання, але перед тим, як попрощатися, Летиція вийняла з торбинки картку:

- Це уривок з Євангелія. Коментар допоможе впровадити її у життя. Спробуй прочитати.

На порозі вклала мені картку у руки з довірою, якби давала щось дуже й дуже цінне. Коли я залишилася наодинці, перечитала написане: "Любіть ворогів ваших". Моїми найпершими ворогами стали найрідніші - батько, мати, часом брат. Це щоденний мій біль, моє найуразливіше місце. І це невблаганний факт. І що ж, маю їх полюбити? Але навіщо? Не вірю в Бога, не вірю, що це Його слова. Не заперечую, є в них певний чар. Якби людина змогла ґвалтовно і рішуче змінити спосіб свого мислення, можливо, щось почало б відбуватися... Може, власне так було з Летицією. Ця думка переслідує, не дає мені спокою навіть увечері, вкладаюся до ліжка, але не можу заснути.

Наступного дня я прокинулася задовго перед тим, як повинен був задзеленчати будильник, із готовою постановою - ці слова мають увійти у моє життя. Кидаю виклик власній недолі, постійному відчуттю невдоволення. Мушу спробувати!

Багато місяців не розмовляла з мамою. Віднаходжу її у кухні, сідаю, аби спільно випити каву. Повинна щось сказати, але язик ніби паралізований. Врешті видушую із себе:

- Добре спала?

Всього лише два слова, одначе цілий ранок і потім, під час лекцій, почуваюся краще, мені якби полегшало, відлягло від серця. А може, так лише здається, - не знаю.

Пополудні до мене у кімнату зайшов брат. Хотів позичити светра. Як звичайно, цей хлопчину завжди чогось вимагає. Уже готова була зірватись і різко відповісти, але картка усе ще лежить на письмовому столі, мій погляд затримується на ній.

- Відкрий шафу, - сказала йому. - Вибери той, який подобається.

Він відійшов із светром, і я зовсім не почуваюся використаною, тим паче, що виходячи несподівано для мене мовив:

- Дякую!

Два факти, що самі по собі нічого не означають, але я сама почуваюся трохи иншою. Прагну так чинити і упродовж наступних днів посеред непевностей і раптових рішень.

Одного вечора я дочекалася на батька, хотіла з ним порозмовляти. Шалено б'ється серце. Контакти з ним завжди були найважчими, а і взагалі стали цілком чужими. Одначе після вечері, змобілізувавши усю свою волю, заходжу до його майстерні і віднаходжу у собі сили, аби задати кілька найпростіших запитань про здоров'я, про працю... Батько від несподіванки розгублюється, знічується, не знає, що й відповісти. Наприкінці усе ж побажав мені доброї ночі.

Щовечора роблю аналіз своїх учинків: це слова, якими перекинулась зі своїми близькими, малі жести готовності налагодження стосунків. Жертвую своїм обідом у їдальні, аби прийти додому. Це важко пояснити, але щось у мені змінюється. Упродовж місяця при зустрічах із Летицією розповідаю їй про все: про перші свої кроки і їх наслідки.

- Одначе знай, що в Бога не вірю, - додаю тихенько.

Не виглядає, аби була тим надто стурбована. Лише заохочує мене до подальшої праці. З часом у родині починають відбуватися зміни: мій брат Мауро, хоча й на думці не мала його просити, приходить і пропонує мені при бажанні носити його светри. Потім сідає на фотелі і говорить:

- Слухай, сестро, маю проблему.

І чи не уперше у житті починає зі мною ділитися. Теж переживає кризу, і у ньому зріє бунт супроти батьків. Хоче покинути домівку, бо заприязнився з однією дівчиною.

Як ніколи раніше, довго розмовляємо. І я, котра роками "ненавиділа" батьків, намагаюся показати їх із позитивного боку. Прошу, аби не робив поспішних вчинків. Усе, що він драматизує, намагаюся показати в иншому, лагіднішому освітленні. Наприкінці дякує мені, почувається не таким пригніченим, піднісся на дусі. Потім іще розмовляю з мамою, намовляю її побалакати з братом, зробити кроки до наближення.

Виходжу з дому, аби піти до Летиції і готуватися до екзаменів. Уперше почуваюся щасливою, чого раніше ніколи не траплялося. Й це не випадкова хвиля захоплення, моя радість щораз сильніша і впевненіша. Ще не здатна до кінця зрозуміти її причини. Любов, якою починаю обдаровувати инших, не може лише мені належати, чи від мене походити, це не я її створюю, не я змінюю стосунки. Можливо... ця радість і є Богом, який починає входити у моє життя, власне у тому моєму неусвідомленому бажанні любити. Можливо, Він і є тією любов'ю.

Віра, що пускає у мені перші пагони, підштовхує мене до поглиблення пригоди (не знаходжу инших слів, аби окреслити цей стан), що її зараз переживаю. Упродовж наступних місяців уважно читаю й пізнаю Євангеліє. Роблю спроби впроваджувати його у щоденне життя, иноді зазнаю поразок, охоплюють сумніви, але починаю все наново. Життя - це не лише духовні здобутки, але й помилки, сумніви. В Ісусі і в Його словах поволі відкриваю втілену любов, яку, як Божа істота, відчула того пам'ятного дня. Віднаходжу Бога, який став людиною з лю-бови. Це дуже мені допомагає, моє заангажування у справи инших людей стає відважнішим і починає давати наслідки. Так само в університеті- у стосунку до знайомих чи друзів починаю поводитися инакше. Допомагаю тим, хто тієї допомоги потребує, вислуховую їхні проблеми. Намагаюся, передовсім, приязно ставитися до кожного, не звертаючи увагу, відчуває він до мене симпатію чи взагалі антипатію.

Одного вечора, телефонуючи до Гелени - дівчини, з якою познайомилася недавно, упіймала себе на тому, що про свій новий досвід християнського життя розповідаю їй з таким самим запалом, із яким Летиція місяць тому розмовляла зі мною. Мій батько, почувши фрагмент нашої розмови і по-своєму її проінтерпретувавши, страшенно роздратований чекав на мене у їдальні. Коли заходжу, вибухає гнівом, обсипає образливими словами і врешті б'є по обличчі.

Абсолютно розбита зачиняюсь у кімнаті. Не можу зрозуміти, що ж сталося? Намагаюсь заспокоїтися, і саме у цю хвилину повертаються мої гіркі спогади, мої колишні проекти: утекти з дому, винайняти кімнату. Але зараз вони видаються мені далекими й непотрібними. Вибачу йому... завтра ж знову з ним поговорю.

Западає ніч. Хтось стукає до моєї кімнати. Батько.

- Не міг заснути - виправдовується, потім сердечно мене цілує. - Вибач мені. Коли сьогодні увечері почув твою телефонну розмову, то сприйняв усе навпаки, а твою фразу "хочу усіх любити", витлумачив у найганебніший спосіб. Лише зараз почало до мене доходити, що хотіла цим сказати щось дуже важливе. Поясни мені, прошу...

Намагаюсь йому пояснити, але більшою мірою звіряюся з багатьох аспектів свого нинішнього життя. Уперше бачу сльози на очах у батька... Опісля й він звіряється мені - розповідає про себе, відкриває невідомі мені раніше деталі, труднощі, що їх зазнав, живучи з мамою. Розстаємось далеко за північ, пов'язані вузами нових, незнаних нам раніше стосунків. Як багато ще належить нам зробити на цьому шляху...

А.Ф. (Рим) // signor В. del piano di sotto. Рим, 1980

ЧИ БУДЕ ЖИТИ?

П'ЯТА ДИТИНА

П'ятої дитини я таки не хотіла. Уже з четвертою зазнавала страшних терпінь упродовж вагітности та й при самих пологах. Як могла б виховати ще одне, у моєму віці й у нашому важкому матеріальному становищі?!

У нашій дільниці, де ніхто не має більше, аніж одне чи двоє дітей, були ми об'єктом постійних коментарів. Надто великі родини у цьому районі не тішаться симпатією: діти порушують спокій, засмічують середовище. А поза тим, у нашому краї переривання вагітности уже багато років є узаконене, й мій випадок у жодному разі не підлягав би критиці, радше навпаки, тому усі родичі й друзі, гаряче нараджували нам аборт. Хоча в принципі ми були проти переривання вагітности, але у нашій ситуації вирішили позбутися того клопоту.

Я була досить спокійною, хоча в глибині душі почувалася якось дивно. Проте намагалась не драматизувати й надто цим не сушити голову, особливо, коли починала уявляти собі цю п'яту дитину живою у нашому домі. Відразу ж відкидала ці думки і зосереджувалася на усіх зусиллях більше, й труднощах, які б спричинило народження дитини. Пішла у лікарню переконана у правильності свого рішення. Усе пройшло дуже швидко, і я повернулася додому так, як того і прагнула - без дитини.

Відтоді минув рік. Пережила жахливі дні. З часу повернення додому моє серце не віднаходило спокою. Образ дитини, якої не захотіла, постійно поставав переді мною з щораз більшою силою, і не могла вже так, як раніше, - відкинути його від себе. Далі - гірше. Коли спостерігала за своїми життєрадісними веселими дітлахами, нечітка, якби укрита вуаллю, постать накладалася на них.

Врешті своїми стражданнями я поділилася з чоловіком. Хоча за усяку ціну ми й намагались уникати цієї теми, наші взаємні стосунки стали настільки напруженими, що врешті ми перестали розуміти одне одного. Усі мотиви, якими я виправдовувала аборт, і які спочатку видавалися такими вагомими й переконливими, зараз постали зовсім в иншому світлі. Запитувала себе, чому не покохала цю дитину - лише тому, що не могла ще її побачити, як инших дітей?! Як могла не уявити собі тієї живої істоти, що була укрита в мені і розвивалась?! Почала ненавидіти усіх тих, хто нараджував мені перервати вагітність, вони тепер жили спокійно, не переймаючись моїм розпачем. Вони навіть не уявляли, яким може бути той розпач, хоча частина відпо-відальности лягала й на них. Я вирішила перервати вагітність, окрім иншого, і для того, аби прихід на світ ще одного дитяти не спричинив збурення моєї психічної рівноваги. А тим часом саме зараз я цю рівновагу втратила. Свідомість неустанно переслідує думка, що я убивця. Довгий час мене лікували, але безуспішно. Я залишалася вкрай пригніченою.

Врятувало мене знайомство із кількома подружніми парами з руху "Нові Родини" (Famiglie Nouve). Завдяки 'їхній допомозі й опіці мій психічний стан покращився. Перед цим я намагалася виправдати себе і шукала розради, не хотіла визнати своєї вини, а між тим у серці зростало глибоке почуття цієї провини. Зараз же споглядаю відважно на те, що зробила, намагаюся визнати аборЧ не лише як велику поразку у своєму житті, вияв підлості та егоїзму, але й як справжній злочин, учинений мною. Лише коли перестала укриватися за завісу тисячі виправдань, можу щиро просити Бога про вибачення і віддати саму себе і цілу свою родину Його безконечному милосердю. Тільки таким чином мені вдалося відшукати трохи спокою і віднайти силу витримати ті хвилини, у яких біль і докори сумління приступають до мене наново.

Е. J. (Бельгія)

УТЕЧА

Молоду жінку, яка мешкала в домі, розташованому поблизу нашого, я часто зустрічала, роблячи покупки завжди в тих самих магазинах та відпроваджуючи дітей до школи. Спосіб її життя зацікавив мене. Ми почали з того, що перекинулися кількома словами, згодом запізналися ближче і потоваришували. Минуло ще трохи часу, й так само познайомилися наші чоловіки. Часто ми бували в їхньому будинку, та й вони приходили до нас. У товаристві цієї сім'ї ми почувалися якнайкраще.

Коли я пересвідчилась, що очікую четверту дитину, спонтанно поділилась цією новиною із моєю новою товаришкою. У неї, як і у мене, було троє дітей, але не видавалося, що появу на світ ще одної дитини сприйняла б як Божу волю. Якогось вечора ми почали обговорювати проблеми, пов'язані з народження дитини, й поступово перейшли на тему переривання вагітности. На той час ми були добре уже заприязнені, відкриті, мали до себе взаємну довіру, отож, звірилися друзям про прийняте нами рішення. Свої погляди вони висловили виразно й недвозначно- виявилися абсолютно протилежними до наших. Усе ж, ми не відчули, що їхнє ставлення до нас змінилося. Упродовж наступних днів моя знайома часто до мене приходила. Я бачила, що наше з чоловіком рішення дуже її схвилювало, що хотіла б, аби ми ще раз подумали над ним. Запитувала, як я, так кохаючи своїх дітей, можу позбавити життя те найменше.

- То дитинча не схоже на вже народжених дітей, не є ще взагалі моєю дитиною! - захищалася я.

Врешті, коли ми з лікарем уже узгодили час перебування у клініці, я запитала у своєї знайомої, чи не могла б вона під час моєї відсут-ности побути з моїми дітлахами. Погодилась. Отож, я запровадила дітей до неї. Чоловік відвіз мене до лікарні. Його присутність додавала мені сили й відваги. Коли я чекала на свою чергу, побачила якусь жінку, яка саме виходила з операційної зали. Її вигляд зворушив мене. Нараз пригадалися усі розмови з нашими приятелями - правдиві, відверті, позбавлені менторського тону, і що найголовніше, - їх особисте, послідовне наслідування Христа, щира готовність допомогти. Усе повстало переді мною у новому світлі. Перекинулась кількома словами з чоловіком. Несподівано ми прийняли рішення і, дослівно, утекли з лікарні.

Тепер, коли купаю моє новонароджене дитинча, годую його, коли споглядаю на малечу, яка з візочка уважно зорить на мене своїми оченятами, щось хапає мене за серце. Та дитина, "яка не була ще моєю дитиною", коли хотіла перервати вагітність, могла справді ніколи нею не стати.

F. V. (Флоренція)

ВИРІШИЛИ СКАЗАТИ "ТАК"

Рідну домівку я покинула ще молодим дівчам. Хатня атмосфера видавалася мені нестерпною, вимоги надто суворими. У місті одразу знайшла роботу продавця. Познайомилась з групою сучасної молоді, які провадили дуже вільний спосіб життя. З кількома дівчатами - переконаними феміністками - навіть потоваришувала. Разом із ними брала участь у походах, маніфестаціях, дискусіях, які відстоювали право жінки на переривання вагітности. Погляд на цю справу мала цілком ясний та однозначний - жінка є господинею свого лона! Була переконана: якби зі мною сталось щось подібне - перервала б вагітність, не задумуючись...

Та коли я насправді завагітніла, відчула, що втрачаю грунт під ногами. Всі ці теорії про те, що "плід ще не є дитиною, у війнах гинуть мільйони людей, й ніхто не здіймає галасу, а коли одна жінка не має бажання народжувати дитину, підносять крик: "на хрест її!"" вже не переконували мене.

Скільки разів у різних ситуаціях я проголошувала подібні фрази. Тепер, коли мала б їх застосувати до себе і до своєї власної дитини, не здавалися мені аж настільки аргументованими. Зрозуміла одну просту істину: я справді могла звільнитися від цієї "маленької часточки себе самої", але не могла себе обдурити: переривання вагітности не можна прирівняти до усунення родимої плями, що притьмарює твою вроду. Зрозуміла, чому не маю бажання звільнитися від того, що живе у мені, бо це дитина, яка згодом прийде на світ. Хоча ще донедавна вважала, що це різні речі...

Часто доводила на наших мітингах, що життя - несправедливе, що на цей світ не варто було й приходити. Але усе це я могла проголошувати лише тому, що сама отримала життя.

Моя мама вибрала для мене життя, а не смерть (хоча й була я шостою дитиною у родині). Тепер я мусила прийняти рішення стосовно маленької істоти, яка жила у мені.

І я сказала: "так!" Більшість моїх подруг не могли зрозуміти такої різкої зміни позиції. Деякі навіть висміяли мене, инші байдуже кинули-. "Роби, як знаєш". Однак жодна з них й не подумала мені допомогти (чи не мали на це охоти).

Батько дитяти одразу ж розтанув, немов вранішній туман. Не було й мови, аби повернутись додому. Почулася покинутою й самотньою, але прикрощі й труднощі, що їх самотужки переживала, замість зламати мене, зробили ще заповзятішою. Власне тому, що ніхто не хотів цієї дитини, я щораз більше схилялася до думки, аби її народити. Лише я сама могла захистити це життя у байдужому й ворожому світі.

Мала щастя - знайшла одну сім'ю (приятелювали з моєю родичкою), яка прийняла мене у свій дім. Ставилися до мене доброзичливо й з розумінням. Те, що хочу народити дитину, було для них цілком нормальною, природною справою. Дивна річ, але це були християни власне того типу, яких я ще донедавна вважала ворогами свободи й усілякого прогресу... Насправді вони виявились зовсім иншими, аніж я малювала у своїй уяві. Відрізнялись від усіх тих, яких зустрічала до того. Не повчали, не виголошували промов, не пропагували своїх "єдино вірних" поглядів. Та й до мене не виставляли жодних претензій. Прийняли мене такою, якою я є; що більше, видається мені, що певні риси мого нестерпного характеру навіть поважають, у що справді важко повірити... Маю враження, що прив'язалися до мене.

У період вагітности я зробила для себе певні висновки: усі ми - як жінки, так і чоловіки - прагнемо до більшої свободи, до якнайповнішої реалізації власного "я". Сама стала жертвою цієї "реалізації", а властиво, великого непорозуміння. Бо це не я була вільною у своєму виборі, як залюбки проголошувала на маніфестаціях феміністок, а чоловіки, з якими я так "вільно зустрічалася"... Вони були свобідними у своїх учинках (якщо тут узагалі можна говорити про свободу!), використали мене й усю відповідальність скинули знову ж на мене.

Не стала я дорослою жінкою... Але й вони не стали зрілими чоловіками.

Тепер розумію, що любов - це щось цілком відмінне від того, що пережила я. Подружжя, яке мене пригорнуло, показує мені зразок справжньої любови. Від них не завжди іскрить чуттєвість, але вони справді кохають одне одного. Це видно з того, як охоче перебувають разом, як уважно одне одного вислуховують. Цінують, поважають себе навзаєм, повністю довіряють одне одному. Уважно до них придивляюся, заглиблююсь у сенс їхнього подружнього зв'язку. Не спостерегла, аби в їхніх взаєминах дружина бодай чимось була принижена. Навпаки - є особою рівноправною у всьому, жінкою, яку чоловік ніколи не потрактує як предмет.

Рівноправ'я у них - справжнє, є сенсом їхнього буття, а не мітинговою декларацією. Відчула, що й сама прагну саме такої любови.

Е. С (24 роки)

ПЕРЕРИВАННЯ ВАГІТНОСТІ ЧИ УСИНОВЛЕННЯ?

Коли мені доводиться дискутувати стосовно переривання вагітности, намагаюся бути об'єктивною й розглядати цю проблему з різних точок зору, але беру до уваги, передовсім, власний досвід, й тому завше схиляюся до "усиновлення".

Мене "удочерили" у ранньому дитинстві. Довгий час переживала через це. Не могла погодитися з думкою, що моя рідна мати відреклася від мене, що я є гіршою від инших. Те, що я не "рідна дочка", уважала справжнім нещастям. Млява туга обценьками охоплювала серце. Щось муляло на душі. Смію вас запевнити - в молодості людина створює проблеми навіть там, де їх й близько немає. Адже було мені цілком незле у прибраних батьків...

Замислювалася, як мама, народивши, могла мене покинути. Певно була дуже злою людиною, коли зважилася на такий крок, розривала душу на дві частини. Я зверталася до Бога набагато частіше, аніж дівчата мого віку. Не просила грошей чи багатства, лише аби допоміг мені створити "справжню родину", у якій панувала б взаємна любов, а діти приносили б радість.

Минув час, й зійшла зірка моєї любови. Я заручилася і вийшла заміж за прекрасного хлопця. Створила родину, про яку мріяла. Наше кохання допомогло мені позбутися колишньої проблеми. Народились діти. Стала я щасливою мамою. Кажуть, дерева і діти ростуть вночі, бо ми того не бачимо. Так само й наша свідомість... Нині я дивлюся на усе иншими очима, очима матері. Як же несправедливо я судила! Зараз бачу зламану болем жінку - свою неньку... Як дорого мусила вона заплатити за свою помилку! Який біль відчувала! Хто знає, можливо, ця жінка, моя мама, живе десь цілком самотня, повна докорів сумління, і чекає на вибачення.

Господь покерував так, що я не залишилась жити зі своїми дитячими образами. Завдячую цьому своїм друзям, які наблизили мене до Бога. Я зрозуміла, що мушу жити більш заангажованим, більш відданим Господу життям. Передумала й наново оцінила свою нинішню життєву позицію.

Розплющились чоловічки моїх очей й стали вікнами до раю. Збагнула, яка я щаслива. Адже кохали мене уже у хвилини зачаття. Упевнена у цьому. Бо боротись упродовж дев'яти місяців можна лише за те, що справді кохаєш. Дев'ять, без сумніву, важких місяців, у часах, коли ментальність аж надто відрізнялась від сьогоднішньої. Коли б моя мама тихцем перервала вагітність, напевно, суспільство уважало б її порядною, гідною захоплення особою. Одначе не вчинила цього, бо кохала мене.

Напевно, мусили існувати дуже поважні причини, через які не могла мене затримати при собі. І чи існує більша жертва, аніж жертва матері, яка змушена віддати власне дитя? Одначе така жертва не могла піти намарне, мусила зродити любов. Я удруге народилась, коли мої нові батьки узяли мене до себе й я заново відчула теплоту материнства й батьківства. Це духовне батьківство узагалі не має аналогів у матеріяльному світі, воно народжене справжньою Божою любов'ю.

Я - найщасливіша людина, якій на долю випало двічі запізнати батьківську любов. Нині я доросла. Дістала добре виховання, відповідну освіту, маю родину, про яку можна лише мріяти, люблячого чоловіка й дітей. Живу спокійно, й погідними є усі мої дні. Переконана, що уся любов, яку я отримала у своєму житті, і яку надалі отримую, є Божим даром.

Нині прагну звернутись до жінок, які висловлюються за переривання вагітности:

- Я не є жодним авторитетом, звичайна собі жінка, але чи ж не мала права на життя я, яка нині так невимовно радіє тому життю. А жінкам, які не можуть мати дітей, хотіла б сказати: не плачте, не розпачайте! Адже і ви можете ощасливити якесь дитя, так само, як колись ощасливили мене. Можливо, це дитинча віддавна чекає на вас.

Бруна (Тоскана)

ЯКЩО МЕНІ ДОПОМОЖЕШ, НАРОДЖУ ДИТИНУ

Свою працю я розпочала в одній з великих лікарень Парижа. Мене одразу ж попередили, що чергування триватиме упродовж сорока восьми годин без перерви, опісля матиму два вихідні дні. Це був убивчий ритм життя. Можливо, саме через хронічну втому наші акушерки часто бували аж надто знервовані, втрачали таку необхідну для нашого фаху чуйність.

Власне ця напружена, трохи хаотична атмосфера перших місяців праці спричинилася до того, що у мене визріла постанова надати глибшого змісту своїй роботі. Вирішила йти проти течії, аби не збайдужіти до чужого болю, не сприймати буденно народження й смерть, не втратити сенсу життя і міжлюдських стосунків. Відтоді, кожна жінка, якій я асистувала у пологовому залі, ставала для мене не черговою чи наступною пацієнткою, а єдиною й неповторною особистістю (якою власне кожен із нас і є!), і з цією людиною я намагалася нав'язати особистий контакт.

Одного дня, почувши, як якась жінка стогне від болю і кличе свою матінку, я підійшла й спробувала створити таку атмосферу, яка бодай трохи нагадувала б породіллі про вимріяну материнську присутність. Відчайдушні волання цієї жінки, яка почувалася цілком загубленою й безпомічною у довгій незнайомій лікарняній палаті, допомогли мені усвідомити, що, схоже, те саме відбувається і з иншими, що кожна жінка, яка чекає на народження дитини, потребує біля себе власне "материнської присутности". Я навчилася разом із ними долати передпологовий страх. Що більше - намагалася бути опанованою, упевненою у собі, аби власною відвагою підтримати жінок, якими опікувалася. Подібним чином поступала б хіба кожна мати, опинись вона на моєму місці...

Лонг'юммель - бідне передмістя Парижа. Особи, які потрапляють у нашу лікарню, нерідко належать до маргінальних елементів. Також часто доля зводить мене із жінками, які мають важкий життєвий досвід - борються з економічними та родинними труднощами. Більшість із них чужоземки, передовсім арабки.

Аби нав'язати ближчий контакт із цими, часто цілком самотніми жінками, що не можуть порозумітися з лікарями та медсестрами, я придбала граматику арабської мови і почала кожної вільної хвилини, яка тільки могла випасти у такій несамовитій круговерті, самотужки вивчати її. Так що зараз, упродовж довгих годин очікування, (вони завжди видаються аж надто довгими!), які ми разом переживаємо, можу розмовляти з тими жінками, і відчуваю, що це для них дуже важливо - у такій важкій хвилині свого життя мати біля себе когось, хто їх розуміє, хто зможе вислухати їхні прохання й звіряння. На перший погляд може здатися, що моя робота одноманітна, монотонна, але знаю, що це не так, бо кожного дня отримую нові враження, переходжу разом із якоюсь жінкою через її терпіння, радію її радістю. Й так після кожного народження дитяти. І... кожного разу мушу перегортати цю сторінку, відразу ж забути про свою співучасть у болі й радости, бо ж на цьому моя місія закінчується, вже не я, а мати мусить прийняти дитинча.

Але це не викликає у мене якогось гіркого щему, що більше: мені здається, це - найкраще у моєї праці. Дає можливість таємно жертвувати часточку себе самої, аби тільки радість матері була повною.

Якось до мене в лікарню прийшла дівчина, мала на ім'я Сесіль. Була на четвертому місяці вагітності. Її хлопець, як тільки довідався про цю "біду", одразу ж вивітрився, як камфора. Батьки дівчини, які до того ж були у матеріяльній скруті, ні про що не здогадувалися. Єдиним, продиктованим відчаєм, прагненням Сесіль було перервати вагітність. Переговорила уже з багатьма товаришками й лікарями, але ніхто не зміг переконати її народити дитину.

Того дня Сесіль прийшла до мене лише довідатись, у який спосіб перервати вагітність, яка зайшла вже надто далеко. Пригадую, що вислухала терпляче її звіряння. Дозволила їй уволю виплеснути переді мною усі свої жалі. Я знала, що зараз не зможу знайти таких переконливих слів, щоб пояснити їй величезну вартість життя, яке в ній зародилося. Однак хотіла, аби відчула, що я усе розумію, що сердечно їй співчуваю. Сказала, що хоча й не можу їй зарадити в перериванні вагітності, але могла б допомогти, коли прийме рішення народити дитину.

Того дня Сесіль відійшла не промовивши й слова. Минув тиждень і вона зателефонувала: "Катерино, - мовила, - якщо мені допоможеш, народжу дитину!". Я не могла у це повірити. Відразу ж переговорила з Марі й Жаном - молодою подружньою парою. Знала, що вони допоможуть мені у розв'язанні драми Сесіль. Спільно ми постаралися про тимчасову працю для Сесіль, ще й вписали її до школи медичних сестер - власне цей фах вона хотіла здобути. Також я нав'язала контакти з її родиною. Надалі ми з Сесіль почали зустрічатися щоденно, про усе, що сталося, спільно повідомили її батьків. Ми вкупі пережили справді важкі хвилини. Але безвиході ситуації не відчували. Сесіль уже тоді знала, що про всяк випадок має другий дім. її обіцяли взяти Жан і Марі.

Врешті народився Клавдій, і Сесіль попросила, аби я була йому за хресну маму. День хрестин став справжнім святом, лише батько Сесіль продовжував займати тверду, неприступну позицію. Демонстративно стояв у передпокої. Я наблизилася до нього з дитинчам, і на ходу віднайшовши якийсь привід, попросила, аби він потримав його хвилинку.Залишила їх наодинці. Коли повернулася до кімнати, побачила, що він, зворушений, щось сердечно промовляє до немовлятка, як це лазвичай роблять усі дідусі.

Проминуло декілька місяців, і я довідалась, що Сесіль запізнала порядного хлопця. Вони одружились й переїхали мешкати у Нант. Мені здавалось, що всі контакти з ними перервано. Але кілька днів тому я отримала від Сесіль прекрасного листа. Розповідає, що щаслива зі своїм чоловіком і малим Клавдієм. Закінчила школу і зараз працює у лікарні медичною сестрою. Наприкінці повідомляє: "Цими днями упевнилась, що знову очікую малюка, отож, одразу подумала про тебе і постановила написати листа, аби тобі першій переказати Цю новину".

Catherine de Courchelles (Париж)

ЛИСТ ДО ДУХІВНИКА В РЕДАКЦІЇ

Скільки ж то дівчат писали до тебе, аби розповісти про свого п'яницю батька? Багато, дуже багато, і я - одна з них. П'ята дитина з сімох. Маємо прекрасну маму, а батька, на жаль...

Як ми були малими, в домі панувала безпросвітна нужда, батько заробляв мало, а що гірше - бив маму. Ми повиростали, і тепер часи скрути минули - усі працюємо, мамі також вже не загрожують побої, але скільки ще инших упокорень й принижень випало на нашу долю! Батько крав, а ми, ховаючи очі, мусили повертати обкраденим гроші. Хоча репутація батька усім в околиці була відома, як і те, що діти не несуть відповідальности за батьків, але люди є люди... знаєш це краще за инших! А безперервні скандали вдома? Не хочу й згадувати, хотіла б забути про всі пролиті сльози і ненависть, яку повсякчас відчувала до батька. Так, то була справжня ненависть. Бо хіба це було життя? Не могла спокійно вийти з дому, зайти до бару, завжди брав острах, що там його застану. Соромилася свого батька! Розумієш, що то означає, отче, коли у власній домівці остерігаєшся ненароком залишити гаманця, бо одразу спорожніє, мусиш ховати пляшки з напоями, аби не знайти їх спорожненими. Як можна любити такого батька?

Але тепер він помирає. Ще ходить, але, напевно, не дотягне до кінця місяця. їсть його поїдом страшна хвороба. Минулого року переніс операцію: повернувся додому без однієї легені. Здавалося, що вилікувався; але цього року хвороба знову дала про себе знати, спочатку в горлі, пізніше вразила печінку - і врешті почули страшний вирок: "Нічим уже не зарадиш".

Хто б тепер згадував про те, що батько пив? Я пам'ятаю лише, що завжди приносив з роботи цукерки, купував нам усім морозиво, пам'ятаю, як плакав, читаючи наші дитячі листівки зі святочними побажаннями. А коли мама лежала в лікарні, цілих двадцять днів готував для усіх нас обіди, хоча сам був уже хворий і ледь тримався на ногах. Зараз, коли дивлюся, як старанно обчищає шкірку з їстівних каштанів (завжди сам їх готує), плачу, бо тільки тепер відчуваю, що люблю його, коли вже надто пізно. Чи вибачить мені Бог?

Повір мені, отче, зараз ми усі намагаємося висловити батькові свої сердечні почуття, і добре бачимо теплі іскринки в його, тепер часто зволожених, очах. Вдячний нам за це. Але ніхто не знає, що думає в глибині душі. Батько ніколи не ходив до церкви. Чули від нього лише блюзнірства та прокльони. Та нещодавно висповідався й прийняв Святі Тайни, отож маю надію, що Ісус прийме його, навіть із тими прокльонами, що принаймні Він його зрозуміє.

Батько ще не старий, йому лише п'ятдесят сім років, несправедливо, щоб так рано помер. Нарешті маю такого батька, про якого завжди мріяла, але власне зараз Бог у мене його забирає. Не вистачить мені вже часу, аби полюбити його.

Коли залишить нас, це буде для мене подвійним й болючим ударом, бо втрачу його саме тоді, коли, як здається, віднайшла. Як сумно визнавати свою помилку, коли вже нічого не можна вдіяти. Не втішає навіть те, що помилялася "у добрій вірі". Маю надію, що мій лист допоможе иншим зрозуміти, що людину треба любити такою, якою вона є. Бо може настати час, коли любити буде надто пізно.

Ще тільки хочу, отче, сказати про свою матінку: яка вона прекрасна людина! Вона єдина, незважаючи на численні терпіння й приниження, повсякчас була з ним. Завжди підтримувала його. Вона теж заслуговує на кращу долю.

Прощавай, дорогий отче, коли молитимешся, згадуй і про мого батька. Дуже прошу.

Читачка з Верони. Famiglia Cristiana 1978 nr 1.

ЧИ СПРАВДІ БЕЗХМАРНЕ НЕБО?

Літо 1973 року. Пляж на узбережжі Адріятики. Звернімо увагу на одну з багатьох відпочиваючих тут родин: ще молоді батьки і мала дівчинка, дуже жвава, весела і щебетлива; то забавляється сама, виголошуючи довгі монологи; то знову веде розмову та обмінюється іграшками зі своїми ровесниками з родин, що сидять поблизу, й з якими її батьки перемовляються ліниво і спокійно, як воно й годиться на пляжі. Звичайна сцена, і це тріо нічим не різниться Від инших. Нічого особливого, хіба лише атмосфера спокою й гармонії, яку можна спостерегти з розмов і взаємовідносин цієї подружньої пари, їх турботливих й уважних поглядів, що повсякчас слідкують за дівчинкою, щирого зацікавлення її проблемами, з якими раз-по-раз до них звертається, підбігаючи підскоком, немов козеня. Напрошується запитання, чи все аж так добре, як виглядає? Навіть тіні турботи на умиротворених обличчях, два характери, які легко, без зусиль, погоджуються між собою, здорова і розумна донечка як увінчання їхнього безхмарного подружнього зв'язку...

Спробуймо відсунути на хвилину завісу, що прикриває минуле, перегорнемо, за їх згодою, декілька сторінок їхньої історії. Надамо слово самим героям.

Марта: "Розповідати про себе і Карла - це говорити про очевидні, звичні речі; приблизно те ж саме міг би розповісти про себе кожен. Принаймні до певного часу, в моєму житті не відбувалося нічого цікавого: зростала нормальною, щасливою дитиною, оточена турботою і любов'ю рідних, може трохи розпещеною, як зазвичай буває з "одиначками". Підлітковий період і юність теж проминули без особливих розчарувань, успішно вчилася в школі, мала багато друзів, гарне товариство, яке обдаровувало мене сердечністю і симпатією, завжди відчувала себе у центрі уваги. З роками зростало прагнення знайти когось, на чию підтримку могла б розраховувати. Тим "кимсь" став Карл. В його особі знайшла доброго, рівноправного партнера. Мої гарні наміри, як здавалося у пору радісних марень нареченої, починали втілюватися у життя. Частково вони здійснювалися, решта відкладалась на майбутнє. Не було поміж нами суперечок, жодних непорозумінь, навіть у важкі моменти, які часто виникають перед шлюбом, - у нашому випадку це була ворожість його родини супроти наших шлюбних проектів. Чи дійсно кохала Карла по-справжньому, чи був то ейфорійний ентузіязм, підсилений взаємною закоханістю, коли все видавалося таким легким і світлим?"

Карл: "Коли я зустрів Марту, сказав собі одразу: "Це власне та дівчина, з якою можу нарешті закласти родину". Важко навіть пояснити, на чому грунтувалася така переконаність. Був молодий, не виробив ще жодної життєвої позиції, та й причин для такого поспіху не було. Коли нині роздумую над цим, доходжу до висновку, що це було не зріле рішення дорослої людини, а, швидше за все, - втеча з середовища, в якому виховувався і жив; від атмосфери родинної любови, що иноді переливалася через вінця й ставала надокучливим тягарем. Любови, яку на тебе накидають, немов ловецьку сітку на птаха. Любови щирої, але з такою кількістю претензій, що аж хапали за горло. З дитинства й з підліткового віку тільки й пам'ятаю: "Чи зробив уроки? Як там у школі? Чому так пізно повертаєшся?" А пізніше, коли став дорослим і працював разом із батьком, але все ще мешкав удома, "турбота" прийняла форму надокучливого слідства, постійних скарг й безконечних проповідей. Годі було вже й слухати постійні нагадування про те, на які великі жертви заради мене пішли, від чого тільки не зреклися... Усе, зазвичай, закінчувалось докорами про синову невдячність... Безумовно, був вдячний батькам за все, але хотів іти своєю власною дорогою. Мріяв закласти з Мартою родину, зовсім не схожу на мою. Одружуватись треба було швидко, не чекаючи стабільного життєвого становища, солідного рахунок у банку і повністю обставленої квартири. Це був квиток до жаданої свободи!"

Марта: "Під час нашої шлюбної подорожі Карл, ні сіло, ні впало, випалив мені: "Усім, що маю, і тим, ким я є, завдячую батькові". Такі слова з його уст, людини, яка, як мені здавалося, завжди прагнула унезалежнитись від своєї родини, прикро мене вразили... Якою ж буде відведена мені роль? Ці слова ці одним махом знівечили будь-яку можливість того, аби ми самі збудували своє життя лише для нас двох. Відчула у них загрозу для нашого майбуття.

Уже з перших днів спільного життя, тепер уже незворотніх, почали виходити на поверхню відмінності наших характерів і уподобань. Хоч усе ще невиразно, але починала розуміти, перед лицем перших труднощів, що моє прагнення стати рівноправною союзницею чоловіка терпить фіяско. Почуття любови стало пригасати; надто звикла до того, що повинні кохати мене, а не я маю любити инших, тим паче, якщо це вимагає від мене якохось зусиль чи зречення.

Тому цілком вистачило тих кількох слів Карла, аби я замкнулася у собі, дозволила, аби поміж нами виросла стіна непорозуміння, викладена з невисловлених болів і жалів. Давалось взнаки й життя у домі тестів, постійне напруження в наших стосунках із ними, й поміж собою, убивча монотонність, де кожен день був схожий на попередній, як дві краплі води. А ще - відчуття програшу, до якого згодом, додався ще й наростаючий неспокій від того, що ніяк не з'являлася дитина. Усе це так відрізнялося від дівочих мрій. Моє розчарування й невдоволення", вочевидь, впливало й на Карла, і наші взаємини щораз погіршувались. Ох, коли б можна було повернути колісницю часу назад..."

Карл: "Так, це правда. Висновок лікарів про те, що не зможемо мати дітей, завдав найважчого, я б сказав, остаточного удару по нашому подружньому життю. Цей факт став виправданням нашої життєвої поразки. На суперечки, поганий настрій, взаємні претензії ще можна було віднайти якийсь лік, на відсутність дітей - ні. Це послужило мені своєрідним алібі, за яким перед собою самим й перед иншими приховував справжні причини нашого невдалого подружжя - егоїзм, незрілість, нездатність зрозуміти й покохати Марту такою, яка є, з усіма її вадами.

Якось запропонувала мені: "Давай усиновимо дитину". Вважала, це нам допоможе, заповнить пустку, що утворилася між нами. Але я й чути про таке не хотів. Боявся обдаровувати дитя родиною, яка насправді не є нею. Міркував: "Якщо навіть мої рідні батьки, давши мені життя, уважали це за такий великий для себе тягар, що згодом постійно на цьому наголошували, при кожній нагоді нагадували мені, скільки жертв принесли, аби мене виховати... що ж тоді я скажу моїй бідній, усиновленій дитині?" Не відчував у собі достатньо сил, аби наново відбудовувати нашу сім'ю, що уже перетворилась на руїни. Надто багато праці для цього треба було б прикласти. Щораз більше схилявся до сепарації, хоча щось мене стримувало від остаточного рішення".

Марта: "3 плином літ я утвердилася у переконанні, що не можемо надалі залишатися разом. Але дивна річ, чим голосніше за це промовляв розум, тим більше бунтувалася супроти такого рішення решта мого єства. Відчувала, що це буде незворотньою помилкою, й на все життя залишиться почуття поразки і розчарування. Було б це зрадою мого найглибшого й справжнього "я", бо ж колись прагнула до жертовності, альтруїзму, власне на тому грунті мріяла будувати з Карлом тривалі й плідні стосунки. Приходили на пам'ять відчуття, що їх переживала у день шлюбу: світла надія, впевненість у майбутньому, які дозволили без вагань сказати: "так".

Турбувала мене й вперта думка про Бога, у присутності Якого у ті хвилини прийняла зобов'язання, а опісля на стільки років усунула Його у тінь. Зрозуміла, що віра, в якій мене виховали, вкорінилася у мені сильніше, аніж думала. Відчувала глибоку тугу за Богом. Коли каскад моїх гарненько вибудуваних мрій розвалився, як картковий будиночок, запрагла повернутися до Нього. Але це ніяк не в'язалося з розлученням: відвернутися від Карла - означало б також відвернутися від Бога. Усі живильні потоки християнства - заповіт любови, милосердя, жертовність заради инших - суперечили моїй внутрішній постанові розлучитись з Карлом. На цій суперечності найбільше наголошувала моя сестра, непохитна у своїй вірності християнським засадам. Була одруженою уже багато років, на той час мала п'ятеро хворобливих дітей й перебувала у постійний боротьбі з матеріальними негараздами.

Раніше рідко до неї зверталася за порадою, але в останній час відбувалося це щораз частіше. Дуже залежало мені на тому, аби вона схвалила крок, який я збиралася зробити. Попри усе не була фанатичкою. Перейнялась моєю проблемою, дуже добре мене розуміла, одначе мого наміру не схвалювала; була твердо переконана, що треба витривати. Підставою для такої переконаності був приклад, усього її життя. Але цього можна було досягти лишень при умові, що я сама змінюся, що знайду у собі сили стати бодай трохи схожою на неї".

Карл: "Сімейне життя моєї родички завжди викликало у мене захоплення; відчував навіть дещицю заздрощів, дратувало мене лише одне: мотивуючи свої вчинки, завжди вживала магічне слово - Бог. Що Бог мав спільного з тим, що вони з чоловіком жили у злагоді, мали п'ятеро дітей, що серед них панувала любов? Чи ж не той самий Бог не захотів дати дітей нам? Мушу, одначе, визнати, що порівняння моєї родини з сім'єю родички спонукало мене до глибоких роздумів. І на тому не закінчилось. Одного дня не зчувся, як почав сам молитися, прохати Бога, якщо Він є, щоб прийшов і до мене з допомогою.

Продовжували жити у такому ж непевному стані, бо ні я, ні Марта не могли прийняти остаточного рішення. Підтримуючи контакти із сім'єю родички і ще з кількома родинами, з якими вона нас познайомила, я зауважив, що всі вони не лише просять Бога, але й уважно слухають, що сказав Христос, бо в Його словах віднаходять ключ, аби змінити дуже багато речей. Зрозумів, що це стосується й мене. Коли слухатиму Христа, змінюватимуся сам, безумовно, зазнає змін і моя життєва позиція".

Марта: "Піддавшись наполегливим умовлянням сестри, але й також плекаючи несміливу надію, що щось нарешті зміниться, ми погодилися взяти участь у зустрічі фокуляринів у Росса ді Папа. Там запізналися із християнським поглядом на подружжя й зустрілись з подружніми парами, які живуть у переконанні, що взаємний стосунок у подружжі не може залежати від чиєїсь прихильності чи неприхильності на даний момент, але повинен зміцнюватися день за днем завдяки взаєморозумінню й взаємодопомозі. Тоді кожен із нас відчув відповідальність за все, що між нами сталося, і ми нарешті наважилися вияснити свої стосунки. Повернулися з рішенням шукати дороги до порозуміння, частіше перебувати у родині моєї сестри, а також з її друзями, і не лише для того, аби запізнати спосіб їхнього життя, але й самим взяти у ньому участь. Дуже нам це допомогло. Я почала з більшим зацікавленням ставитись до Карла, й незабаром вражено відкрила: кожен мій зичливий жест, чи найменший вияв любови до Карла, - "ближнього", якого мала біля себе, був потрібен, передовсім, мені і мене наповнював радістю! Здавалося, що лише зараз насправді його пізнаю; скільки ж його проблем, схильностей, прагнень і турбот пройшли непомітними для мене упродовж тих років! Яким захоплюючим було глибше пізнання його внутрішнього світу: почути його звіряння зараз, коли хотів бути зі мною щирим, а також дозволити йому пізнати себе, не приховуючи своїх власних вад, прагнень і потреб, адже й мене слухав з усією увагою! А коли відчували, що наш контакт послаблюється, часом вистачала навіть телефонна розмова з друзями, аби заново збудити у нас відвагу, наснажити новими силами.

По кількох місяцях настала проба вогнем: двадцять п'ять днів відпустки, які мали провести разом. Уперше залишилися наодинці, здаля від нашого рятівного середовища, яке останніми часом настільки нам допомогло. Трохи лякались цього випробування, тим більша радість охопила нас, коли відчули, що ми насправді "разом", що дні ці були настільки наповненими і що наше життя у двійку зараз справді розпочалось".

Карл: "Розповідаючи про це, усвідомлюю, як важко висловити словами усе, що відбувалося з нами упродовж останніх п'яти років, тобто від початку нашої кризи і до сьогоднішнього дня. Сторонні не зрозуміють перемін, що стали результатом наших поривів, інтуїтивних відкриттів, зусиль наших двох сердець, а як витлумачити духовне відродження, що є водночас причиною і наслідком змін у нашому житті? Живий Бог увійшов у наше життя, контакт із Ним став для нас реальністю. Він більше не абстрактна істота, до якої я молився, аби чудодійним способом розв'язав мої конфлікти, а Любов, яка мене підживлює й дає силу будувати з Мартою, та й иншими людьми, справжні стосунки. Наша любов віднайшла твердішу й надійнішу основу, розширилися до безконечности й наші горизонти, й не зважаючи на буденні труднощі, від яких, звичайно, ми не звільнились, віднаходимо внутрішній спокій.

Три роки тому вже почулися в силах усиновити дитину, й не для того, аби заповнити нашу внутрішню пустку, а щоб обдарувати родиною когось, хто її не має. Тепер ми могли створити справжню родину; відчував, що звільнився від досвіду батьківського дому, і більше мене не відлякував обов'язок виховання дитини. Незабаром ми її отримали. Клавдії було тоді заледве кілька днів. Тепер їй два з половиною роки, і ми замислюємось, чи не час обдарувати її братчиком".

Клавдія все ще захоплена грою зі своїми ровесниками на пляжі. Вона - зримий і переконливий плід відродженої любови.

М. і P. Quartana, Fine delta famiglia?

Рим, 1977.

РІЗДВО ЕЛІЗАБЕТ

Що це сестри - можна зауважити одразу, бо ж Аннаріта й Франца схожі одна на одну, як дві краплі води. Походять з Гаети і розмовляють із дуже милим неаполітанським акцентом, який викликає в людей добру усмішку, а за тим - симпатію і сердечність. Останнім часом вони намагалися нав'язати приятельські стосунки з однією африканкою та її дочкою.

- З Елізабет та Джаймірою ми познайомились випадково, - каже мені Франца. - Часто зустрічали Джайміру в садку біля нашого будинку. Дівчинка була дуже жвавою й безпосередньою. Завжди радісно віталася з нами. Якогось дня, окрім Джайміри, зауважили молоду жінку, її маму - Елізабет. Вона підійшла привітатися і познайомитися з нами. Якийсь час ми зацікавлено розмовляли. Згодом наші зустрічі стали частішими. Хоча тих декілька слів, якими ми повсякчасобмінювалися з Елізабет, не виходили за рамки звичної ввічливости, видно було, що розмовляє з нами охоче і потребує такого спілкування.

- Якогось дня, - додає до розмови Аннаріта. - Запитала Елізабет, чи та не пішла б з нами на прогулянку. Запрошення застало її зненацька, але, хвилинку завагавшись, - погодилася. Джайміра зраділа. На вулиці я міцно тримала її за руку. Наступного дня в магазині зустрілася з однією із сусідок. Відразу ж зауважила у її поведінці прохолоду. "З чого б це?" - не встигла подумати, як та вже поспішила із запитанням: "Для чого ви з сестрою спілкуєтеся з тією африканкою? Хіба ж не знаєте, що це легковажна жінка?" Я аж заніміла, її слова боляче вразили мене. Цього ж дня розповіла усе сестрі, її реакція була подібною до моєї. Ми вирішили, незважаючи на осуд сторонніх, надалі підтримувати й поглиблювати контакт з Елізабет. Прийшло нам на думку, що Ісус теж відвідував митарів і розмовляв із повіями, ще й обдаровував їх своєю особливою любов'ю.

- Отож, - продовжила Франца. - Наступного дня ми вирішили запросити Елізабет та Джайміру до нас на обід. Аннаріта і я мешкаємо з тіткою. Розповіли їй про нашу нову знайому. Тітка нас підтримала, та й Елізабет охоче прийняла запрошення. День пройшов у приємних клопотах - готували святковий обід, прибирали будинок, декорували стіл, подбали і про най-дрібніші деталі, хотіли, аби Елізабет у цих дрібничках відчула наше сердечне ставлення. І дійсно, за столом панувала атмосфера повної довіри та щирости. Елізабет навіть вперше почала розповідати про себе. Оповіла про своє сирітське дитинство, яке провела в Африці у бабусі.

- Старенька працювала далеко поза домом й не могла нею опікуватись. Про свої щирі глибокі стосунки з сестрою. Розповідала, ніби сама дивуючись, що почала згадувати про ті давні речі, напевно, раніше ні з ким не ділилася. Джайміра бавилася з Аннарітою і почувалася вільно, як у себе вдома. Наступну зустріч ми призначили ще на цьому тижні. Елізабет і її донька знову мали прийти до нас на обід.

- Ми заприятелювали, й вони стали у нас частими гостями, - підтверджує Аннаріта. - І з кожним наступним візитом теплий настрій зустрічей поглиблювався. Франца брала гітару, і ми разом наспівували пісеньки. Часто Елізабет прибирала зі столу і допомагала нам мити тарілки. У родинній атмосфері вона все більше набирала відваги й розкривалась перед нами. Поверталася у спогадах до своєї молодості, проведеної в Америці, до подружжя. Розповіла про перші непорозуміння, й про те, як швидко воно розпалося, її чоловік ще й досі мешкає у Філадельфії. Вона ж разом з донькою вирішила виїхати.

Якогось вечора Елізабет несподівано прийшла до нас сама. Хоча наполегливо запрошували її увійти, не зайшла до помешкання, хотіла лишень перекинутися кількома словами. Отож стали на порозі будинку. "Не можу більше до вас приходити - мовила рішуче, - відчуваю, що у цьому домі з усіх вас струменить якась святість. Не увійду сюди, аж доки не зірву стосунки з тим чоловіком..."

Більше нічого не пояснила, але ми зрозуміли усе без слів: її біль, гіркоту, трагізм ситуації. У цю хвилину хотіли б дати їй усе, тільки б знайшла у собі достатньо сили, аби зірвати з минулим, розпочати нове життя. Елізабет відчула це, прагне розповісти дещо більше. Це поки що дуже несміливі кроки, але важливі для її подальшого життя. "Тут, серед вас, - визнає - зрозуміла, що означає родина, що таке взаємна любов. Передовсім побачила, що Джайміра тут щаслива. Знову почала думати про Стіва, про наше подружжя. Хочу написати йому листа, але цей, інший чоловік, усе ще зі мною. Тепер мушу знайти в собі сили, аби з ним поговорити." Залишає нас, швидко збігаючи по східцях.

- Елізабет справді вирішила зірвати стосунки з тим чоловіком, - каже Франца. - Через тиждень повідомила нас по телефону, що вже сама. Гаряче нам дякувала й ствердила, що власне у дні, коли вирішувалось це важливе питання, відчувала сильний зв'язок із нами. Згодом Елізабет написала до чоловіка, один за одним, три листи, не чекаючи на відповідь. Розуміла, як важко буде заново нав'язати контакт по такому довгому часі, налагодити стосунки, яких її чоловік, можливо, уже й не прагнув.

Тоді порадили їй: часто в листі важко все висловити, може б спробувала зателефонувати? Адже зберегла давній номер із Філадельфії, може, її чоловік ще там мешкає? Разом ідемо до неї додому, знаходимо цей номер. Замовляємо розмову. І от Елізабет знову говорить зі своїм чоловіком, батьком Джайміри, після стількох років. Голос у неї тремтить. Не розуміємо, про що говорить, але з виразу її очей, які поволі випогоджуються, з голосу, в якому з'являються радісні нотки, здогадуємося - все пройшло добре. Пізніше Елізабет віддає Нам слухавку - її чоловік трохи розуміє по-італійськи і хоче з нами привітатись. Вочевидь, Елізабет щось йому про нас написала. Заспокоюємо його, кажемо, що Елізабет і Джайміра разом із нами, в родині. Дякує, чуємо, що зворушений.

Ще через декілька днів Елізабет повідомила нам важливу новину - її сестра, що мешкає в Америці і має чоловіка алкоголіка та наркомана, просить взяти на виховання свого синочка. Дитинча зазнає жорстоких побоїв від батька-алкоголіка, уже неодноразово побувало в лікарні. Сповіщаючи це, Елізабет сказала: "Я зустріла вас і завдяки тому мені вдалося видряпатися з брудної канави. Тепер і я мушу зробити добрий учинок - візьму до себе цю дитину".

Коли вона знову телефонувала до чоловіка, ми так само були присутні при розмові. Хотіла повідомити йому, що хоче повернутися до нього, але тепер уже разом із дитиною сестри. Пережили хвилини неспокою й тривоги, бо ж чоловік міг не погодитися прийняти чужу дитину, й зв'язок, який тільки почав налагоджуватися, міг знову розірватися, але всі троє перебуваємо у добрій вірі. Елізабет упевнена й рішуча. Чоловік вислухав її і відповів просто: "Окей. Привозь його, будемо мати двох дітей".

- Отака простенька історія, - закінчує Аннаріта. - Тепер Джайміра й Елізабет поїхали до Філадельфії. В останній день, який провели разом, Франца і я накупили різдвяних солодощів і прибрали стіл. Коли ділилися "свяченим", Елізабет, з повними сліз очима, сказала: "Це для мене насправді Різдво". Відчували те ж саме. Знали, що у ту саму хвилину Ісус справді народився серед нас, як дитя болі й любови, що їх пережили разом.

Rosanna Cantelmi, Essere mamma, Рим, 1981.

ЕЛЬЗА ЗРОБИЛА ВИБІР

Я - практикуюча християнка і матір великої родини: маю шестеро дітей. У 1971 році ми переїхали до Замбани, що у підніжжі Паганеллі, на півдні Альп, де прожили багато років без особливих проблем і важких потрясінь.

Одного дня, під час Святої літургії, я почула слова, які зворушили мене до глибини душі. Священик сказав, що Бог є любов'ю. Тоді я подумала: "Якщо такою прекрасною є любов материнська, подружня, двох закоханих, яким є Бог, Творець любови?" Для мене це стало великим відкриттям, початком глибшого християнського життя. Сказала собі: "Якщо Бог є любов'ю, якщо Він наш Батько і любить мене, мушу відповісти на Його любов. Мушу поставити Його на перше місце у своєму житті, намагатися у кожній хвилині виконувати Його волю". А Він сказав: "Те, що ви вчинили найменшому з нас, Мені вчинили". Власне так можу любити Бога: служити Йому в кожному ближньому.

Почала це реалізовувати разом із дітьми в нашій великій родині. Було нелегко... До цього часу намагалася здобути їхню повагу строгістю, тепер мої вчинки мали передовсім виражати любов. Почала до них більше прислухатися, старалася не підвищувати голос... Вони одразу ж зауважили нове до них ставлення, цю "нову любов". Відтепер проблеми дітей, завдяки порозумінню, що запанувало у наших стосунках, жодного разу не залишалися не зауваженими, і я майже завжди знаходила можливість їх розв'язати. Так само і в стосунках з чоловіком часто бракувало мені толерантности. Якщо инколи довше затримувався з друзями, неодмінно виникали сварки, у запалі я висловлювала йому геть усе, що, на мій погляд, було нестерпне в його поведінці. Від якогось часу наші взаємини стали настільки напруженими, що почала навіть думати про розлучення.

Багато чого поміж нами треба було змінити. Намагалася його зрозуміти, піти на зустріч його прагненням. Незабаром й Еральдо зауважив зміни у моєму поводженні. Сказав про це друзям, що більше, за якийсь час з'явився у хаті з букетом квітів. Це мене зворушило, знала, як нелегко йому виявляти свою прив'язаність.

Відкриття того, що Бог є любов'ю, змінило ще багато иншого у моєму житті. За характером я замкнута, ще й із сильним комплексом нижчевартости, тому не могла повірити, що колись зможу перемогти себе і відкритися до инших, взяти на себе відповідальність. Нині ж спостерігаю, що почала оглядатися довкола себе, в якийсь инший спосіб вітатися з людьми, розмовляти з ними, вислуховувати їх. Почала зауважувати багато їхніх потреб і проблем, які могла б допомогти вирішити. Розпочала боротьбу зі собою, незадовго уже мала на цьому полі й звитяги - погодилася на участь у батьківській раді, у школі, куди ходила моя наймолодшенька. Із здивуванням відкрила, що можу започатковувати різні ініціятиви. Згодом стала катехиткою й увійшла до парафіяльної ради.

Звичайно ж, не обійшлося без труднощів. Трохи через мій важкий характер, трохи через несміливість. Кожен новий день мав розпочинатися з чистого аркуша, чимало коштувало зусиль, аби щоденно жити словами Євангелія, одначе вони самі додавали відваги і світла на новому шляху.

І раптом ця фатальна подія, яка могла будь-кому поламати життя. Одинадцятого лютого, увечері, мій чоловік із нашим чотирнадцятилітнім сином Вітторіо поїхали за покупками для піцерії, яку ми недавно відкрили. Я готувала вечерю. Минуло уже багато часу, а вони все ще не поверталися. Проте їх запізнення не дуже занепокоїло мене: могли заїхали до родичів, які мешкають по дорозі.

Близько восьмої години дочка Олександра гукнула мені: "Мамо, із татом стався нещасний випадок. Івано (один із наших синів) упізнав наше авто у телевізійних новинах. Зіткнулись два автомобілі: три особи загинули, а двоє поранені".

Жахлива вістка на шматки роздирала серце, але всередині щось мене підтримувало. Молюся за Еральдо і Вітторіо, прошу в Бога сил, аби пережити цю втрату, цей великий біль.

Швидко зачиняємо піцерію. Олександра біжить повідомити нашого пароха, Івано - рідню. Вирішую наразі нічого не говорити бабусі, матері мого чоловіка. Пробуємо телефонувати. Спочатку ніхто нічого не може сказати, а потім страшна звістка - Еральдо загинув на місці, Вітторіо у важкому стані відвезли до лікарні у Вероні.

Знову зі зболеним серцем звертаюсь до Бога. Хочу вірити в Його любов, хоча у цю хвилину подібна думка видається мені абсурдом. Мене відвезли у Болзано, де знаходиться тіло Еральдо. Івано з родичами поїхали до Верони. По дорозі молюся, кажу Господу, що прагну пожертвувати цей мій великий біль за людство, аби сповнити прагнення Ісуса, - "щоб ми були одне". У Болзано, в морзі, відкриваю обличчя Еральдо. Важко висловити все, що відчула у ті хвилини. Біль, розпач... Але також силу й спокій, які могли походити лише від Бога.

Коли виходили, зустріли у приймальні близьких двох инших жертв тієї дорожньої пригоди. Якась жінка плаче, инші її потішають. Це дружина одного з убитих. Наближаюся до неї й стискаю в обіймах. Кажу, що розумію її біль. А вона розпачливо волає: "Мій чоловік був для мене усім, ви розумієте? Усім!"

У цю мить з усією силою й ясністю зрозуміла, що для мене усім є Бог. Відчула величезну вдячність до того, хто мені відкрив, що Бог є Любов'ю, і відтоді Він став на першому місці у моєму житті.

На зворотній дорозі молимось за Вітторіо. Парох, який мене супроводжує, сповіщає, що багато молоді, дізнавшись про випадок, зібралася на молитві.

Удома не маю часу, аби зануритися у свій біль. Мушу бути "любов'ю" для дітей, які з тривогою чекають вісток. Кажу їм, що батько мертвий, що бачила його обличчя, було воно спокійним і лагідним. Видається, мої слова трохи тамують їх біль.

Телефонують з Верони. Родичі повідомляють, що Вітторіо в агонії. Знову дзвінок. Це Еміліо, старший пан, який улітку познайомився з моїми доньками та Вітторіо. Він невіруючий, але був захоплений їх поведінкою. Між ними зав'язалась щира дружба. Як тільки довідався про дорожню аварію, узяв таксі в Кампітелло ді Фаса і приїхав до нас із букетом квітів. Вибачається за пізній візит: "Відчував обов'язок приїхати зараз же, бо ваша родина є так само моєю ріднею". Наступного дня ми поїхали до Верони. Вітторіо знаходився у відділенні реанімації. Дозволяють нам зайти по одному. Бачу, що дихає. Це дає мені певне полегшення, одначе швидко усвідомлюю, що це штучна легеня тримає його при житті. Який він гарний на цьому ліжку, із напіввідкритими устами, здається, що усміхається. Гладжу й цілую його. Відчуваю, що це важлива хвилина в моєму житті. "Не моя, але Твоя нехай буде воля, - вимовляю з глибини серця, - у будь-якому випадку, чи коли залишиш його жити, чи коли забереш до Себе".

Знову під час довгих годин очікування огортає мене почуття вдячности до усіх тих, хто допоміг мені зрозуміти сенс терпіння: не відмовитися, а прийняти. Не тягти на собі хрест, а нести його.

Увечері, коли мене оточують люди, переповнені тією ж вірою, що й я, довідуюся, що Вітторіо відійшов до батька. Усвідомлюю, що любов , яку відчуваю навколо себе, додає мені сил. В атмосфері любови, спонтанно висловлюю думку, яка випливає з глибини душі: "Я переконана, що Еральдо і Вітторіо уже в небі, не стільки завдяки своїм власним і нашим заслугам, але завдяки спільній молитві усіх друзів, усіх людей, що люблять нас".

Коли відпроваджуємо своїх близьких на кладовище, приймаю участь в обряді з переконанням , що вони надалі посеред нас. Чую сповнені довіри й подяки пісні і підсвідомо долучаюся до них, бо спів допомагає нам відчутиприсутність Бога. Багато людей визнало після похорону, що це не була жалобна церемонія, а велике свято. Ми так само це відчували, бо Еральдо і Вітторіо потрапили в дім Батька. Жодну радість з усього нашого життя не можна порівняти з тією радістю, яку пережила у ці хвилини важкого болю, завдяки якому душа моя глибше й міцніше поєдналася з Богом.

Ельза Мозер Citta Nuovа 1980 nr 20

[ Cкачати книгу: "Християнські життєві історії" ]

[ Купити книгу: "Християнські життєві історії" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!