Як стати монахинею - Моя мрія

Сестра Марія Каріта народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі. Перед вступом до монастиря працювала особистою секретаркою. Після вступу до Товариства Сестер Ми­лосердя Святої Єлизавети за влас­ним бажанням поїхала з місією в Китай, де пропрацювала вісімнад­цять років. Товариство займається проповідництвом, опікою над ста­рими людьми й сиротами, а також хворими в лікарнях.

Був січень 1944 року. У мене страшенно боліли зуби. Че­каючи на транспорт, я спостерігала, як кілька китайських жінок, дружин військових, на розкислій від грязюки дорозі намагались втиснутись до обідраного автобуса, що їздив на вугіллі. Я вже намірялась до нього сісти, коли до мене піді­йшов маленького зросту худий водій, який, ніби перепро­шуючи, сказав:

- Для вас немає місця.

Це був перший транспорт за багато днів, наступний міг з'явитись через два або й три тижні. Ми знаходились на за­ході провінції Юнань. Всі дороги в північному і східному на­прямках були зруйновані, шоб стримати жахливий наступ японців. Старе село Куан-Чанг, де раніше була одна з бага­тьох автобусних зупинок, тепер було початком траси. Витягу­ючи шию над головами натовпу і перевищуючи зростом ін­ших, я бачила цілковито зруйновану дорогу. Це зробили самі жителі села неповний місяць тому, коли японці оволоділи віддаленим на 50 миль селищем Тао-Юань. Село знаходилось в руках неприятеля всього вісім днів. Натовп втікачів і пора­нених солдат, що мене оточував, був наочним доказом кри­вавої битви, в результаті якої китайці прогнали загарбників.

Дивлячись на це море людського горя, я вирішила 50 миль до Юань-Лінь пройти пішки. Там сестра Фінан вирве мені зуба (звичайно, без знеболення, але це буде біль корот­кочасна і незначна в порівнянні з тортурами останніх без­сонних ночей). Та все ж я сподівалась, що мені трапиться якийсь транспортний засіб. І дійсно, в цій сумній і знищеній війною долині, де годі було зустріти якийсь автомобіль чи повозку, небо вчинило чудо. Мою увагу привернули якісь раптові крики, а натовп пересунувся в інший бік. Я теж звернула туди свій погляд і побачила солдат і нав'ючених мулів, що звільна рухались.зруйнованим шляхом. Я, здається, помітила утворення «Вітального комітету», який швидко виступив вперед. Почались привітання. Тоді мою увагу при­вернув якийсь солдат, високий і огрядний. Коли він зняв берет, я помітила його дуже світле волосся. Інстинктивно я почала просуватись до нього, впевнена, що це американський солдат, який допоможе розв'язати мою проблему.

Зустріч із земляком в чужій країні, особливо серед людей іншої раси, є великою радістю. Усі родинні зв'язки і все, що зв'язане з вітчизною, з'єднуються в одне ціле, і протягом кількох хвилин вигнання виглядає зовсім інакше. Як тільки мені вдалось проштовхнутись крізь натовп, я наблизилась до солдата' і схвильовано привітала його. Обернувшись на моє вітання, він дуже здивувався:

- Як?! Біла жінка в цих краях? Потім спитав:

-    Ви, напевно, сестра-католичка? А що у вас з обличчям? Я розповіла йому, що католицька місія знаходиться за кілька миль звідси, де є ще двоє американців - священик-пасіоніст і сестра милосердя. Я намовляла його піти туди зі мною, на що він відповів:

-    Я тут не сам. Зі мною двоє китайських генералів і пере­кладач. Чекаємо на автомобіль, який от-от має над`їхати з Юань-Лінь. Якщо вас це влаштовує, можете їхати з нами. Я подякувала йому, сказавши, що для мене, напевно, не буде місця: адже є вже четверо осіб, крім водія, а, можливо, при­стане ще якийсь офіцер. Він обірвав мене:

-    Для сестри знайдеться місце, хоч би мені самому до­велось їхати на підніжці!

Та в цьому не було потреби. Ввічливі й худорляві ки­тайські солдати посадили мене поруч себе, і незабаром усе веселе товариство було в дорозі до Юань-Лінь.

Під час поїздки капітан звернувся до мене:

- Мені ніколи не доводилось сидіти поруч з черницею. Як трапилось, що ви вибрали саме таке життя?

Питання вразило мене. Я не в змозі була дати капітану-протестанту швидкої відповіді. Під час розмови, коли одна частина мого мозку складала речення, друга робила швидкий перегляд минулих років. Я залишилась задоволена цією ско­роминущою картиною, але ледве спромоглася відповісти:

- Я сама дивуюсь і не знаю, що вам відповісти. Прагнучи показати Богові, що справді люблю Його, я не знайшла кра­щого шляху, ніж цей...

 Зачинившись у своїй кімнаті зі зболілим і опухлим облич­чям, я мала досить часу, аби порозмірковувати над цим пи­танням. Та чим більше я міркувала, тим більше перекону­валась, що не я зробила вибір, що хтось інший взяв мене за руку і з любов'ю вказав мені саме цей шлях.

Я народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі, і була пер­шою дитиною в дуже молодих батьків. Можливо, якби вони побрались пізніше, то могли б забезпечити сім'ї більший достаток. Та, незважаючи на бідність, в нашому домі пану­вали радість і надія. Нашим багатством були відвага й до­вір'я. Нам не відомі були обмеження, що їх зазнавали зі сторони старших батьків мої ровесники. Я, наприклад, при­гадую, як гордо я махала рукою з п'ятого поверху своїм приятелям на вулиці, коли сама чистила віконні парапети. Пригадується мені й оригінальний вчинок моєї матері, яка, щоб заспокоїти врешті дітей, зняла з ноги пантофель і ки­нула ним через кілька кімнат.

Не знаю, як це сталося, але я чула суперечку між моїм батьком і матір'ю, коли надійшла пора посилати мене до школи. Пам'ятаю, що йшлося про щось важливе і я мо­лилася, аби все вийшло добре. Моя мати вчилась, у кількох світських школах в Нью-Йорку, тоді як мій батько закінчив католицьку школу в Хобокені. Мама твердила, що в като­лицьких школах навчають тільки релігії, а батько говорив, що людині ніколи не буває забагато релігії.

- Нехай Кітті походить до католицької школи, поки не прийме миропомазання. Потім же, коли вона вже буде добре обізнана з катехизмом, переведемо її до світської школи.

Звідки в дітей береться розум? Вже у віці шести років я усвідомлювала, що католицька школа принесе мені більше користі, і доклала багато зусиль, щоб туди потрапити. У школі Святої Матері Божої Ласкавої вчилось ще троє моїх братів і одна сестра. Вчились ми так добре, що розмова про переведення нас у світські школи більше не виникала.

Це завдяки католицькій школі в мені визріло бажання стати в майбутньому сестрою милосердя. А, може, я чула про сестер від дітей з нашої бідної дільниці? Напевно, останнє, бо інакше як пояснити, чому я так перейнялася суперечкою між батьками. Не пригадую, щоб мені доводилось бачити хоч одну черницю перед тим, як я пішла до школи. Наша вчителька одразу ж причарувала мене. В той же вечір я сказала матусі:

-    Коли виросту, хочу бути такою, як сестра Фердинанда.

Мати, яка знала мене дуже добре, відповіла:

-    З таким обличчям, як у неї?! Подумай!

її слова не змінили моїх намірів. В церкві було вікно з вітражем, і я завжди вдивлялася в нього, переконана, що бачу там постать сестри, аж поки якось не розрізнила напису: «Свята Бригітто, молись за нас!».

Свій намір я виношувала протягом усіх шкільних років. Сестри були з нами дуже милі, а ми гордились ними й дуже їх любили. Нас захоплювала палка самовідданість, з якою сестри наставляли нас, і ми намагались наслідувати їх. Коли мені було десять років, я часто молилась:

- Мій Боже, дозволь мені стати такою славною, як сестра Фердинанда, такою дотепною, як сестра Гелена, такою кра­сивою, як сестра Ріта, і такою розкішною, як сестра Цирилія. Такою була моя щоденна літанія, до якої іноді долучались інші подібні молитви. Мені ніколи не прийшло до голови, що важко одночасно володіти принадами усіх моїх учительок.

Своїм батьком я теж гордилась. Коли ввечері він повер­тався трамваєм з роботи, його славний характер збирав до­купи усю сім'ю. Яка гордість світилась в його очах, коли він вітався з нами, вистрибнувши з трамваю! Ці хвилини й досі залишаються наймилішими спогадами мого життя. Однак він вмів і покарати, коли вважав це необхідним. Якось у неділю під час Великого посту я похвалилась, що вже три роки не була в кіно. Того ж дня після обіду батько звернувся до мене зі словами:

- Кіт, я хочу, щоб ти позбулася своєї зарозумілості! І наказав мені піти в кіно. В кінозалі я з капризу спочатку сиділа з закритими очима. Та незабаром цікавість перемогла. Я спочатку відкрила одне око, потім друге. Це був фільм «Дружина губернатора». До сьогодні я пам'ятаю його зміст. І з того часу я полюбила кіно.

Після смерті батька ми дуже бідували, але мати відважно боролась з незгодами життя. Своїх дітей вона виховала дуже добре. Ще перед смертю батька мій брат Том, який був тоді 13-літнім хлопчаком, уставав о 6-ій ранку, розпалював вогонь в кухні і готував каву. Коли я сказала, що, власне кажучи, це мій обов'язок, бо я найстарша, він відповів:

- Знаю, але я тепер - глава сім'ї.

Я влаштувалась на роботу. Матінка теж намагалась зна­йти якусь працю. Через переживання вона дуже рано по­сивіла.

Якось ввечері, повернувшись додому після цілоденних марних пошуків, матуся поскаржилась:

- Не вірять, що мені лише 34 роки. Дивляться на моє
волосся і думають, що я кажу неправду.

Трохи поплакавши, вона пішла й купила собі плящину фарби для волосся. Потім пофарбувалася, повернувши волос­сю його натуральний колір. Завдяки цьому зникли труднощі з пошуками праці, і вона влаштувалась на фабрику сорочок.

Через три роки в нашій сім'ї вже троє заробляли на себе. Тоді матінка покинула роботу на фабриці, щоб вести дім та пильнувати двох наймолодших дітей, які ще не ходили до школи.

Тим часом моя мрія стати сестрою милосердя майже за­булась. Та я розуміла, що це лише тимчасова затримка і що я повинна буду довго вчитись, щоб стати членом товариства, головною ціллю якого є проповідництво. Шість років я хо­дила до вечірньої школи торгового профілю. Це допомагало мені в моїй конторській роботі. Потім я вивчала академічні дисципліни - з тих, що мене цікавили. Та не думайте, що весь мій час був присвячений роботі. Я любила танцювати і тан­цювала завжди, коли траплялась нагода, хоч би й на ковзанах чи роликах. Навіть за тиждень до вступу в монастир на вечорі танців я здобула за танець першу нагороду - золоту пудреницю, якою, зрештою, мені ніколи не довелось корис­туватись. Хоча в період моїх приготувань в мене ніколи не виникало серйозних сумнівів щодо вступу до монастиря, проте я мушу визнати, що за різних обставин я зустрічалась з молодими людьми, які, здавалось, були створені для мене. Однак я завжди робила все, щоб загасити перші прояви по­чуття, усвідомлюючи, що втрата пильності відкриє мені шлях до падіння. Якось мені навіть довелося бути зарученою аж ... 12 годин. Було це так. Одна дівчина кинула свою обручку в обличчя своєму приятелю, якого я знала з дитинства. Обруч­ка відскочила від нього і я підхопила її на льоту. Наступного дня була неділя. Перед полуднем я пішла до дому приятеля й подзвонила. Ми стояли, дивлячись один на одного з по­чуттям полегшення й цікавістю. Якось літній вже чоловік пропонував мені шлюб. Недавно померла його мати, і мені було не важко здогадатись про його справжні наміри: він хотів мене мати за служницю, яка б дбала про нього та його батька. Через півроку після мого вступу до монастиря я довідалась, що він знайшов потрібну йому жінку й оженився з нею.

Мені вже майже виповнилось 20 років. Багато написано про молодих американців, які покидали вітчизну й -виїж­джали з місіями в інші країни. В той час мені довелось прочитати в журналі «Зе Сайн» вірш, перша строфа якого запала мені в пам'ять:

Настала пора жнив на далеких полях:

Хапайте серпи і їдьте.

Той, хто вас любить, нехай не вкраде вам серця,

А недоброзичливий нехай не заважає вам в дорозі...

У мені знову відродилось прагнення цілковитої посвяти життя. Просила Бога дарувати мені силу і великодушність, щоб я могла присвятити себе місіонерській діяльності. Що ж стосується вибору товариства, то в мене не було жодних вагань - Товариство Сестер Милосердя Святої Єлизавети, головний дім якого знаходився в місті Конвент, штат Нью-Джерсі. Сестри ці навчали мого батька, моїх дядьків та двоюрідних братів і нас усіх. Я знала їх дуже добре і саме цих сестер вирішила наслідувати. Вся спільнота налічувала 1600 членів, які займались проповідництвом, працювали в лікарнях і сирітських притулках. Отже, я не знала, чи мої мрії можуть стати реальністю.

У вересні 1924 року з нашого дому виїхало до Китаю п'ять сестер. Вони повинні були допомагати в роботі отцям-пасіоністам, які були з місією в провінції Юнаць. Отже, все складалось дуже просто - так мені на той час здавалось. Я вважала, що мені досить вступити до Товариства, скласти обітниці і виїхати в Китай. У березні 1925 року я була при­йнята в монастир у Конвенті послушницею.

Із самого початку життя в монастирі було таким, якого я завжди прагнула. Роботи було багато, та я була задоволена. Я любила сестер, з якими жила, і учнів, котрих вчила. На­дійшла пора складання обітниць. Я склала подання на виїзд добровольцем у Китай. Але поки що не передбачалось ніякої заміни сестер. Влітку 1932 року одна з сестер, що працювали в китайській місії, померла від холери, а друга через поганий стан здоров'я змушена була повернутись додому. У жовтні головний дім розіслав циркуляр, в якому добровольцям про­понували записуватись на виїзд до китайської місії та до Пуерто-Ріко, де мала відкритись нова місія. Як же я була вражена, коли усвідомила, як глибоко я пустила коріння в середній школі в Нью-Бронсвік, і як же важко було його вирвати! Я не могла зрозуміти, що ж сталося з моєю жер­товністю. Однак я послала до головного дому коротеньку записку: «Прагну виїхати добровольцем у закордонну місію. Мені 28 років, фізично сильна, здорова і досить відважна».

Поставила підпис і заклеїла конверт. Потім уявила собі, що належатиму до вибраних! Ні, я не втратила бажання працювати в місії, незважаючи на свою прив'язаність до школи. Однак думка, що мені доведеться виїхати, трохи непокоїла мене. В товаристві п'яти сестер, набагато від­важніших від мене, я виїхала в Сан-Франциско в лютому 1933 року.

Перші роки місіонерської діяльності виявились зі всіх сторін важкими, але я усвідомлювала, що Бог винагороджує за великодушність і дає місіонерам той глибокий внутрішній спокій, в порівнянні з яким все інше відходить на другий план. Це відчуття спокою було зі мною завжди і всюди. Воно допомагало пристосовуватись до важких умов, долати при­родну відразу і брак найелементарніших засобів гігієни, пере­жити напади бандитів, і особливо допомагало протягом вось­ми років війни з Японією. Часто, будучи зайнятою звичайною роботою, я зупинялась і замислившись над долею, приходила з вдячністю до висновку, що я щаслива жінка! Під час ро­боти серед китайських дітей-сиріт я питала себе:

- Що в цьому випадку зробила б моя мама? І робила те, що робила б вона в подібній ситуації: була терпелива, на­магалась не відлякувати дітей й викликати у них довір'я. Все йшло своїм плином, аж доки у 1951 році я знову не повер­нулась в Америку.

Тепер я знову вчу англійську мову. Пускаю коріння третій раз, зв'язана душею з моїми посестрами й учнями. Можливо, я ще раз поїду куди-небудь з місією. Знову буду змушена вирвати коріння й пережити біль розлуки. Та це не має зна­чення.

Сестра Марія Каріта

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!