Надія на Господа Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Святе Письмо про життя
Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити!                Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!                Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий.                Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтесь: вартніші ви за багатьох горобців!                Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.                Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед Анголами Божими.               
На русском Христианский портал

УкраїнськоюУкраїнською

Дополнительно

 
Святе Письмо про життя
   

I. Про життя фізичне (тілесне)
II. Про життя духовне
III. Про життя вічне
Приклади великої надії на Бога у Святому Письмі
Псалом 90
Вислови про надію на Господа
Церковно-історичні приклади великої надії на Бога
Надійтесь на Господа, а не на чародія чи ворожбита
Про присутність Божу
Надія на Господа в молитві
Про молитву у Святому Письмі та святих отців


І. ПРО ЖИТТЯ ФІЗИЧНЕ (ТІЛЕСНЕ)

Господь Бог є творцем життя тілесного: «І створив Гос­подь Бог людину з пороху земного, і вдихнув в обличчя її дихання життя, — і стала людина душею живою» (1 М. 2, 7).

Йов сказав: «Твої руки створили мене і впорядкували ме­не... Пам'ятай, що, мов глину, мене обробив Ти, — і в порох мене обертаєш. Ти шкірою й тілом мене зодягаєш, і сплів Ти мене із костей та із жил. Життя й милість подав Ти мені, а опіка Твоя стерегла мого духа» (Йов 10, 8-9; 11-12).

Павло сказав афінянам: «Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба і землі, проживає не в храмах рукотворних, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і ди­хання, і все. І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб заселити всю поверхню землі, й призначив окреслені доби й границі заселення їх. Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, й іс­нуємо, як і деякі з ваших поетів казали: "Навіть рід ми Йо­го!" (Дії 17, 24-26, 28).

Він зберігає життя тілесне: «Господи, милість Твоя до небес, істина Твоя понад хмарами. Правда Твоя - як гори Божі, а присуди Твої — як безодня велика, про людей і про тварин піклуєшся Ти, Господи, яка велика милість Твоя, Бо­же! Сини людські під захистом крил Твоїх спокійні» (Пс. 35, 6-8);

Господь Бог держить життя людей у Своїх руках: Йов сказав, що в руці Господа душа всього живого і дух кожного людського тіла. Данило сказав цареві Валтасарові: «А Бога, що в руці Його душа твоя й що Його всі дороги твої, ти не прославляв. За це від Нього посланий зарис руки, і написа­не оце писання (про твою смерть — прим. О. К.)» (Дан. 5, 23-24).

Життя тіла було загублене через гріх: «І наказав Господь Бог Адамові, кажучи: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева пізнання добра й зла — не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!"» (1 М. 2, 16-17). Адам Господа не послухав. «І до Адама сказав Він: "За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дере­ва, що Я наказав був тобі, говорячи: "Від нього не їж", — проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їсти­меш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, — і до пороху вернешся"» (1 М. З, 17-19). Життя тілесне зображається так:

— обмежене, коротке і сумне: «Людина, що від жінки на­роджена, короткоденна та повна печалями: вона виходить, як квітка, — й зів'яне, і вмирає, мов тінь, і не зостається... Як­що визначені його дні, число його місяців у Тебе, якщо Ти призначив для нього границю, якої він не перейде» (Йов 14, 1-2; 5). «Дні віку нашого — сімдесят літ, а як при силі — ві­сімдесят літ, і найкраща пора їх — труд і хвороби: час швид­ко минає і ми зникаємо» (Пс. 89, 10);

— неправильне: «Ану тепер ви, що кажете: "Сьогодні чи завтра ми підемо в те чи те місто і там рік проживемо, та бу­демо торгувати й заробляти", ви, що не відаєте, що трапить­ся завтра, — яке ваше життя? Бо це пара, що на хвильку з'явиться, а потім зникає! Замість того, щоб вам краще каза­ти: "Як схоче Господь, то будемо живі, то зробимо це або те"» (Як. 4, 13-15);

марне: «Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні» (Йов 7, 16). «У днях марноти своєї я всього набачивсь» (Екл. 7, 15).

Життя має бути прожите...

— у страху Божому: «І коли ви Отцем звете Того, Хто кожного, незважаючи на особу, судить за вчинок, то в страху провадьте час вашого тимчасового залишання» (1 Петр. 1, 17);

у святості та правді: Захарій став пророкувати і каза­ти: «Щоб ми служили безстрашно Йому у святості й правед­ності перед Ним по всі дні життя нашого» (Лк. 1, 74-75);

— у Господі: «Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо — для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо — ми Господні!» (Рим. 14, 8);

у мирі та добрих справах: «Коли можливо, якщо це за­лежить від вас, - живіть у мирі з усіма людьми! Дбайте про добре перед усіма людьми» (Рим. 12, 18, 17). «Отже, перш над се я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провалити тихе й мирне життя в усякій побожності та чисто­ті» (1 Тим. 2, 1-2). «Я знаю, немає нічого в них кращого, як тільки радіти й робити добро у своєму житті» (Екл. З, 12).

Потрібно:

— піклуватися про життя ближніх: «...Павло став тоді се­ред них (моряків — прим. 0. К.) і промовив: "О мужі, тож треба було мене слухатись та не відпливати від Криту, — і обминули б були ці терпіння та шкоди. А тепер вас благаю триматись на дусі, бо ні одна душа з вас не загине, окрім ко­рабля. Бо ночі цієї з'явився мені ангел Бога, Якому належу й Якому служу, то й прорік: "Не бійся, Павле, бо треба тобі перед кесарем стати, і ось Бог дарував тобі всіх, хто з тобою пливе». Тому-то благаю вас їжу приймати, бо це на рятунок вам буде, — бо в жодного з вас не спаде з голови волосина!" А промовивши це, узяв хліб та подякував Богові перед усі­ма, і, поламавши, став їсти. Тоді всі піднеслись на дусі й ста­ли поживу приймати» (Дії 27, 21-24, 34-36);

— берегти життя ближнього: «Не вбий!» (2 М. 20, 13);

— бути готовим віддати життя за Христа: «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, — той знайде її» (Мт. 10, 39). «Тільки Дух Святий у кожному місті засвідчує, кажучи, що кайдани і муки чекають мене. Але ні про що не турбуюсь, і своє життя не вважаю для себе цінним, аби-но скінчити дорогу свою та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса, — щоб засвідчити Євангелію бла­годаті Божої» (Дії 20, 23-24);

— жертвувати своїм життям за братів своїх: «Ми з то­го пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів» (1 їв. З, 16). «Вітайте Прис­киллу й Акилу, співробітників моїх у Христі Ісусі, — що го­лови свої за душу мою клали» (Рим. 16, 3-4);

— не боятися тих, які можуть забрати тільки життя тілесне: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душу вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в гієні» (Мф. 10, 28).

Не потрібно особливо журитися про потреби земного життя: «...Не журіться про життя, — що ви будете їсти, і ні про тіло — у що ви зодягнетеся. Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу. Отець же ваш знає, що того вам потрібно. Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться» (Лк. 12, 22-23, 30-31).

Небезпека зайвих клопотів і задоволень життєвих: «А зер­но, що впало між терен, — це ті, хто слухає слово, але, хо­дячи, бувають пригнічені клопотами, та багатством, та жит­тєвими розкошами, — і плоду вони не дають» (Лк. 8, 14). «Уважайте же на себе, щоб ваші серця не обтяжувались не­нажерством, і пияцтвом, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано» (Лк. 21, 34).

Будьте вдячні за збереження вашого життя: «Благосло­ви, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його. Він очищає всі беззаконня твої, зціляє всі недуги твої. Він звільняє від тління життя твоє, вінчає тебе милістю і щедро­тами (Пс. 102, 2-4).

Життя тілесне буває довге:

— за страх Божий: «Страх Господній — початок премуд­рості, а пізнання Святого — це розум, — бо мною помножать­ся дні твої і додадуть тобі років життя» (Пр. 9, 10-11). «Страх Господній примножує днів» (Пр. 10, 27);

— за покору Богу: «...і будеш пильнувати виношувати їх (заповіді), як наказав вам Господь, Бог ваш, будете ходити, щоб жили ви, й було вам добре, і щоб довгі були ваші дні» (5 М. 5, 1-3). «Благочинні всі, що бояться Господа, ті, хто хо­дять путями Його. Ти житимеш трудами рук твоїх. Блажен­ний ти, і добро тобі буде. Ось так буде благословенний чоло­вік, що боїться Господа. Нехай благословить тебе Господь від Сіону. І побачиш блаженство Єрусалима по всі дні життя твого, щоб побачив ти дітей синів твоїх» (Пс. 127, 1-2, 4-6);

за покору батькам: «Шануй батька свого та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі» (2 М. 20, 12). «Послухай, мій сину, й бери ти слова мої, і помножаться роки твойого життя» (Пр. 4, 10). «Шануй свого батька та матір» — це перша заповідь з обітницею, — «щоб добре велось тобі і щоб ти був на землі довголітній!» (Еф. 6, 2-3);

— унаслідок відмови від зла, а натомість творення добра: «Хто з людей бажає жити і бачити дні благі — стримуй язик свій від зла, уста твої нехай не будуть облесливі. Ухиляйся від усього злого і роби добро, будь мирний і пильнуй того» (Пс. 33, 13-15). «Бо хто хоче любити життя і бачити добрі дні, нехай стримає свого язика від лихого та уста свої від лу­кавих розмов. Ухиляйся від злого та добре чини, шукай ми­ру і стремися за ним!» (1 Петр. З, 10-11);

інколи по молитві: «Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів церкви і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім'я, і молитва віри вздоровить не­дужого, і Господь його підійме» (Як. 5, 14-15). «І заплакав Єзекія ревним плачем... І до днів твоїх я додам п'ятнадцять літ ...врятую тебе та місто твоє» (2 Цар. 20, 3, 6).

Життя вірних знаходиться під особливим покровом Бо­жим: «Бо ось очі Господні на тих, хто боїться Його, і на тих, хто надіється на милість Його. Він спасе душі їхні від смер­ті і в часи голоду наситить їх» (Пс. 33, 18-19). «Бо очі Гос­подні — до праведних, а вуха Його — до їхніх прохань» (1 Петр. З, 12). «Бо на це ми працюємо і зносимо ганьбу, що надію кладемо на Бога Живого, який усім людям Спаситель, найбільше ж для вірних» (1 Тим. 4, 10).

Життя злих не охороняється Богом і скорочується: «Ти, Боже, кинеш їх у яму погибелі. Кровожерні й підступні не доживуть і половини віку свого. Я ж, Господи, уповаю на Те­бе!» (Пс. 55, 24). «А нечестивому добре не буде, і мов тінь, довгих днів він не матиме, бо він перед Божим лицем стра­ху не має» (Екл. 8, 13).

Подоба тимчасового життя: «А дні мої стали швидкіші, як той скорохід, повтікали, не бачили доброго, проминули, немов ті човни очеретяні, мов орел, що несеться на здобич» (Йов 9, 25-26). «Бо ми конче помремо, і ми як та вода, ви­лита на землю, що її не зібрати» (2 Сам. 14, 14). «Людина — як трава, дні її — немов цвіт польовий, цвіте й відцвітає. По­віє вітер над нею, і не стає її: не знайти вже й місця по ній» (Пс. 102, 15-16). «Бо щезають, наче дим, мої дні, і кості мої висохли» (Пс. 101, 4). «Бо кожне тіло — немов та трава, і всяка слава людини — як цвіт трав'яний: засохне трава — то цвіт опаде» (1 Петр. 1, 24). «Усі дні наші минають у гніві Твоїм, і роки наші щезають, як мрії» (Пс. 89, 9). «Яке ваше життя? Бо це пара, що на хвильку з'являється, а потім зни­кає» (Як. 4, 14).

Короткість життя повинна вести нас до мудрості: «Нав­чи нас так обчислювати дні наші, щоб ми придбали серце мудре. Час швидко минає, і ми зникаємо» (Пс. 89, 10, 12). «Отож, уважайте, щоб поводитись обережно, не як немудрі, використовуючи час, — дні бо лукаві!» (Еф. 5, 15-16).

Ми мандрівники в цьому житті: «Я подорожній на землі» (Пс. 118, 19). «Бо постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього!» (Євр. 13, 14). «Благаю вас, любі, як мандрів­ників та подорожніх, щоб ви здержувалися від тілесних по­жадливостей, що воюють проти душі» (1 Петр. 2, 11).

Вірні бажають залишити земне життя, щоб бути із Хрис­том: «Бо для мене життя — то Христос, а смерть — то над­бання. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання помер­ти та бути з Хрнстом, бо це значно ліпше» (Фил. 1, 21, 23).

II. ПРО ЖИТТЯ ДУХОВНЕ

Бог творець життя духовного: «Вони живляться від достатків дому Твого, із джерел солодощів Твоїх Ти напува­єш їх. Бо в Тобі джерело життя: у сяйві Твоїм ми бачили світло» (Пс. 35, 9-10). «Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом» (Еф. 2, 4-5). «І життя було в Нім, а життя було Світлом лю­дей» (Ів. 1, 4). «Промовляє до нього (Хоми — прим. О. К.) Ісус: "Я — дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене"» (Ів. 14, 6).

Слово Боже:

— є зброя життя духовного: «Послухайте пильно Мене і споживайте добро, — і нехай розкошує в ситості ваша душа! Нахиліть своє вухо, і до Мене прийдіть, послухайте, і жити­ме ваша душа» (Іс. 55, 2-3). «...слово Твоє оживляє мене» (Пс. 118, 50). «Сину мій, прислухайся до моїх слів, до речей моїх вухо своє нахили! Нехай не відходять вони від очей твоїх; зберігай їх у середині серця свого! Бо життя вони тим, хто знайшов їх, і здоров'я для всього тіла його» (Пр. 4. 20-22);

— є саме життя духовне: «Прикладіть свої серця до всіх тих слів, які Я сьогодні чинив свідками проти вас, що ви по­кажіть їх своїм синам, щоб додержували виконання всіх слів цього Закону. Бо це для вас не слово порожнє, — воно жит­тя вам» (5 М. 32, 46-47). «Слова, що їх Я казав вам, то дух і життя» (Ів. б, 63). «Робіть усе без нарікання та сумніву, до­держуючи слово життя...» (Фил. 2, 14, 16).

Життя духовне підтримується...

— Господом: «Бо хліб Божий є Той, Хто сходить із неба і дає життя світові... "Я є хліб життя. ...хто Мене споживає, і він житиме Мною"» (Ів. 6, 35-36, 57). «Я розп'ятий із

Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені...» (Гал. 2, 19-20);

— вірою: «І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — пові­ку не вмре» (Ів. 11, 26). «Це ж написано, щоб вірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в ім'я Його» (Ів. 20, 31). «А що я живу в тілі тепер, - живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Са­мого Себе» (Гал. 2, 20);

— Словом Божим: «Ісус відповів і промовив: "Написано: не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що надходить з уст Божих"» (Мф. 4, 4);

молитвою: «Я буду славити в піснях ім'я Бога мого, бу­ду прославляти Його хвалою. Побачать це принижені й зве­селяться. І оживуть серця ваші, ви, що шукаєте Господа. Бо почув Господь убогих Своїх і не забув в'язнів Своїх» (Пс. 68, 31, 33-34).

Духовне життя...

має свій початок у відродженні: «І дам їм одне серце, і нового духа дам їм... щоб вони ходили за заповідями Моїми» (Єз. 11, 19-20). «Поправді, поправді кажу Я тобі: коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Бо­же. Що вродилося з тіла — є тіло, що ж уродилося з Духа — є дух» (Ів. З, 5-6). «...ми всі, хто хрестився в Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися. Отож ми поховані з ним хрещен­ням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя» (Рим. 6, 3-4);

— має дитячий вік, юнацький і зрілий:

1. Дитячий: «Прославляю Тебе, Отче, Господи неба і зем­лі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немов­лятам відкрив» (Лк. 10, 21). «І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до немовлят у Христі. Я вас году­вав молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете» (1 Кор. З, 1-2). «Пишу я вам, дітоньки, що гріхи вам прощаються ради ймення Його» (1 Ів. 2, 12);

2. Юнацький: «Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лука­вого... бо ви пізнали Отця... Писав я до вас, юнаки, бо міцні ви, і Слово Боже у вас пробуває, і лукавого перемогли ви» (1 Ів. 2, 13-14);

3. Зрілий: «Пишу вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто існує, від початку...» (1 Ів. 2, 14). «А кожному з нас дана

благодать у міру дару Христового... аж поки ми всі не досяг­немо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа доско­налого, в міру зросту Христової повноти, щоб більше не бу­ли ми малолітками...» (Еф. 4, 7, 13-14).

Життя духовне зображається як життя...

— для Бога в Христі Ісусі: «Так само ж і ви вважайте се­бе за мертвих для гріха і за живих для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 6, 11). «А вмер Христос за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2 Кор. 5, 15);

разом з Христом у Бозі: «Бо ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з'явиться Христос, наше життя, тоді з'явитеся з Ним у славі і ви» (Кол. З, 3-4);

— духом: «Коли духом живемо, то й духом ходимо» (Гал. 5, 25).

Життя духовне...

— є страх Божий: «Страх Господній — криниця життя, щоб віддалятися від пасток смерті» (Пр. 14, 27). «Страх Гос­подній веде до життя, і хто його має, той ситим ночує, і зло не досягне його» (Пр. 19, 23);

— розсудливе: «Мій сину, нехай від очей твоїх це не від­ходить, стережи добрий розум і розсудливість, і вони будуть життям для твоєї душі...» (Пр. З, 21-22);

— відходить від серця: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо воно є джерелом життя» (Пр. 4, 23);

знаходиться в любові до братів: «Ми знаємо, що ми пе­рейшли від смерті в життя, бо любимо братів» (1 Ів. З, 14).

Вірні моляться за перебування і зростання в духовному житті: «Господи, Боже Сил! Наверни нас, осяй нас світлом лиця Твого, і ми спасемося» (Пс. 79, 20). «Ось я жадаю на­казів Твоїх, оживляй мене правдою Твоєю. Нехай живе ду­ша моя і славить Тебе...» (Пс. 118, 40, 175).

III. ПРО ЖИТТЯ ВІЧНЕ

Господь є життя вічне: «...життя з'явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало і з'явилося нам» (1 Ів. 1, 2). «Ми знаємо, що Син Божий прийшов і розум нам дав, щоб пізнали Правдивого, і щоб бу­ти в Правдивому Сині Його, Ісусі Христі. Він - Бог прав­дивий і вічне життя!» (1Ів. 5, 20).

Життя вічне...

— обіцяне Господом: «А оце та обітниця, яку Він Сам обі­цяв нам: вічне життя» (1 Ів. 2, 25);

— відкрите в Писанні: «Дослідіть-но Писання, бо ви дума­єте, що в них маєте вічне життя, — вони свідчать про Мене» (Ів. 5, 39);

— полягає в пізнанні Бога: «Життя вічне — це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його» (Ів. 17, 3).

Життя вічне дане...

— Богом: «...дар Божий - вічне життя в Христі Ісусі, Гос­поді нашім!» (Рим. 6, 23). «А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав, а життя це — у Сині Його» (1 їв. 5, 11). «Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки» (їв. 10, 28). «Бо Ти, Отче, дав Йому владу над тілом усяким, щоб Він дав життя вічне всім їм, яких дав Ти Йому» (їв. 17, 2). «...А де збільшився гріх, там зарясніла благодать, щоб як гріх панував через смерть, так само благодать запанувала через праведність для життя віч­ного Ісусом Христом, Господом нашим» (Рим. 5, 20—21);

— тим, які вірують у Христа і в пославшого Його: «...так мусить піднесений бути і Син Людський, щоб кожен, хто ві­рує в Нього, мав вічне життя» (їв. З, 14-15). «...Хто слухає Слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, — життя віч­не той має, і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя» (їв. 5, 24);

— тим, які відмовилися від усього заради Христа: «І ко­жен, хто за імення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той у стократ одержить і успадкує вічне життя» (Мф. 19, 29). «...Немає такого, щоб дім полишив, чи братів, чи сестер, або матір, чи батька, або діти, чи поля ради Мене та ради Євангелії, і не одержав би в сто раз більше тепер, цього часу, серед переслідувань, — домів, і братів, і сестер, і матерів, і дітей, і полів, а у віці наступному — вічне життя» (Мр. 10, 29-30).

Життя вічне підтримується...

— питтям від води живої: «А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (їв. 4, 14);

— Божими Тайнами: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя» (їв. 6, 54).

Що треба робити, щоб досягти життя вічного: якщо хо­чеш ввійти до життя вічного, то виконуй заповіді: «Не вби­вай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Ша­нуй батька та матір. Люби свого ближнього, як самого себе. Коли хочеш бути досконалим, — піди, продай добра свої та й убогим роздай, — і матимеш скарб ти на небі. Потім приходь та йди вслід за Мною» (Мф. 19, 18-19, 21; Мр. 10, 19, 21).

Вузький шлях, який веде до вічного життя: «Бо тісні ті во­рота, і вузька та дорога, що веде до життя (вічного - прим. О. К.), — і мало таких, що знаходять її» (Мф. 7, 14; Лк. 13, 24).

Вірні...

мають обітницю вічного життя: «...благочестя корисне на все, бо має обітницю життя теперішнього та майбутнього» (1 Тим. 4, 8). «Господь — Посередник Нового Завіту, щоб че­рез смерть — що була для викуплення від переступів, учи­нених за першого заповіту, — покликані прийняли обітницю вічного спадку» (Євр. 9, 15);

— мають надію на вічне життя: «А коли з'явилася бла­годать і людинолюбство Спасителя, нашого Бога, Він нас спас не з діл праведності, що ми їх учинили були, а зі Сво­єї милості через купіль відродження й обновлення Духом Святим, Якого Він щедро вилив на нас через Христа Ісуса, Спасителя нашого, щоб ми виправдалися Його благодаттю і стали спадкоємцями на вічне життя» (Тит. З, 4-7);

— мають упевненість у вічному житті: «Написав я до вас, що віруєте в ім'я Божого Сина... маєте вічне життя» (1 Ів. 5, 13);

— чекають життя вічного: «Бережіть себе самих у Божій любові й чекайте милості Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя» (Юд. 21);

— мають свої імена написані в книзі життя вічного: «...тіштеся тим, що ваші ймення записані на небі» (Лк. 10, 20). «Переможець зодягнеться в білий одяг, а ймення його Я не змию із книги життя...» (Об. З, 5). «І не ввійде в Не­бесний Єрусалим ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, а тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця» (Об. 21, 27);

— воскреснуть для життя вічного: «І багато хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту» (Дан. 12, 2). «...надходить година, коли всі, хто в гробах, — Його голос почують і повиходять ті, що чинили добро, на воскресіння життя, а котрі зло чинили — на воскресіння Суду» (Ів. 5, 28-29):

мають життя вічне на небесах: «Життя ж наше на не­бесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, Який перемінить принижене тіло наше, щоб стало подібне до славного Тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі» (Фил. З, 20-21);

— воцаряться у вічному житті: «...ті, що приймають ба­гато благодаті й дар праведності, запанують у житті вічному через одного Ісуса Христа» (Рим. 5, 17).

ПРИКЛАДИ ВЕЛИКОЇ НАДІЇ НА БОГА У СВЯТОМУ ПИСЬМІ

Про надію на Господа можна прочитати в різних місцях Біблії: «Я надіюсь на Господа, має надію душа моя, і на Сло­во Його я вповаю» (Пс. 130, 5).

Спонукання до надії на Бога:

Його ласка: «Господь любить тих, хто боїться Його, хто надію складає на милість Його!» (Пс. 147, 11). «Добрий Гос­подь, пристановище Він у день утиску, і знає Він тих, хто на Нього надіється!» (Наум. 1, 7);

Його милість і Його милосердя: «Хай надію складає Ізра­їль на Господа, бо з Господом милість, і велике визволення з Ним» (Пс. 130, 7). «Отож приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр. 4, 16);

Його любов до Христа: «Любов Божа до нас відкрилась у тому, що Бог послав у світ Сина Свого Єдинородного, щоб ми жили через Нього» (1 Ін. 4, 9);

Його благодіяння: «Ангел Господній табором стає кругом тих, хто боїться Його, — і визволює їх» (Пс. 34, 8). «Нака­зуй багатим за віку теперішнього, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро дає нам усе на спожиток» (1 Тим. 6, 17);

Його могутність: «Господь моя сила та щит мій, на Ньо­го надіялось серце моє, — й Він мені допоміг, і втішилося моє серце, і співом своїм я прославлю Його» (Пс. 28, 7). «Оце — Бог спасіння моє! Безпечний я, і не боюсь, бо Гос­подь — сила моя та спів мій, і спасінням для мене Він став!» (Іс. 12, 2);

Його обіцянка заступництва: «Хто Господа любить, — не­навидьте зло! Хто рятує душі святих Своїх, Той визволить їх із руки несправедливих» (Пс. 97, 10). «Бо Господь, Бог ваш, Він Той, що йде з вами воювати для вас з вашими ворогами, щоб спасти вас!» (5 М. 20, 4). «Чи ж не наказав Я тобі: будь сильний та відважний? Не бійся й не лякайся, бо з тобою Гос­подь, Бог твій, у всьому, де ти будеш ходити» (Іс. Нав. 1, 9). «Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою, а через річ­ки — не затоплять тебе, коли будеш огонь переходити, — не попечешся, і не буде палити тебе його полум'я» (Іс. 43, 2).

Піклування, яке Він має про нас: «Через те вам кажу: не журіться про життя своє — що будете їсти та що будете пи­ти, ні про тіло своє — у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Не­бесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них?» (Мф. 6, 25-26). «Покладіть на Нього всю вашу журбу, бо Він опікується вами!» (1 Петр. 5, 7).

Господь є твердиня вічна: «Полюблю Тебе, Господи, сило моя, Господь моя скеля й твердиня моя, і Він мій Спаситель! Мій Бог — моя скеля, сховаюсь я в ній, Він щит мій, і ріг Він спасіння мого, Він башта моя!» (Пс 18, 2-3). «Надійте­ся завжди на Господа, бо в Господі, в Господі вічна тверди­ня!» (Іс. 26, 4).

Він є фортеця і притулок: «І твердинею буде Господь для пригніченого, у час недолі — притулком» (Пс. 9, 10). «Доб­рий Господь, пристановище Він у день утиску, і знає Він тих, хто на Нього надіється!» (Наум. 1, 7).

Він є захист: «Ти блаженний, Ізраїлю! Який інший народ, якого спасає Господь, як тебе? Він щит допомоги твоєї, і Меч Він твоєї величности. І будуть твої вороги при тобі упокорю­ватись, а ти по висотах їх будеш ступати» (5 М. 33, 29). «Ду­ша наша надію складає на Господа — Він наша поміч і щит наш» (Пс. 33, 20).

Він наш Викупитель і Спаситель: «Бо Я — Господь, Бог твій, що держить тебе за правицю й каже до тебе: "Не бій­ся, — Я тобі поможу! Не бійся, ти Яковів черве, ти жменько Ізраїлева. Я тобі допоможу", - каже Господь, і твій Викупи­тель — Святий Ізраїлів!» (Іс. 41, 13-14).

Він наш Небесний Отець: «Тож як ви, бувши злі, потра­пите добрі дари своїм дітям давати — скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього!» (Мф. 7, 11).

Той, хто надіється на Бога, буде мати милість: «Милість Твоя, Господи, нехай буде на нас, бо ми надіємося на Тебе» (Пс. 33, 22);

буде знаходитись у повному спокої: «Думку, оперту на Те­бе, збережи Ти в повнім спокої, бо на Тебе надію вона покла­дає» (Іс. 26, 3);

буде непохитним: «Ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік!» (Пс. 125, 1);

буде почутим: «І оце та відвага, що ми маємо до Нього, — що коли чого просимо, згідно з волею Його, то Він слухає нас» (1 Ів. 5, 14);

радітиме в Бозі: «бо Ним радується наше серце, бо на ймення святеє Його ми надію кладемо!» (Пс. 33, 21);

силу відновлять: «а ті, хто надію складає на Господа, си­лу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть біга­ти — і не потомляться, будуть ходити — і не помучаться!» (Іс. 40, 31);

наслідують землю: «бо знищені будуть злочинці, а ті, хто вповає на Господа, — землю вспадкують!» (Пс. 37, 9);

буде отримувати допомогу: «Бо з Тобою поб'ю я воро­же військо, і з Богом своїм проберусь через мур» (Пс. 18, ЗО);

буде захищати від зла: «І Господь їм поможе та їх поря­тує, визволить їх від безбожних і їх збереже, — бо вдавалися до Нього вони!» (Пс. 37, 40) «Бо конче врятую тебе, і від меча не впадеш ти, і буде тобі душа твоя за здобич, бо ти на­діявся на Мене» (Єр. 39, 18);

не боятися людей: «За мною Господь — не боюся ні­кого, що зробить людина мені?» (Пс. 118, 6) «Що ж ска­жеш на це? Коли за нас Бог, то хто проти нас?» (Рим. 8, 31). «Тому ж ми сміливо кажемо: «Господь — мені помічник, і я не злякаюсь нікого: що зробить людина мені?» (Євр. 13, 6);

не боятися нічого: «Я лягаю, і сплю, і встаю, бо Господь оберігає мене, я не боюсь безлічі людей, що звідусіль напа­дають на мене. Устань, Господи, і спаси мене, Боже мій, бо Ти побив ворогів моїх, зуби грішників сокрушив єси» (Пс. З, 6-8).

ПСАЛОМ 90

Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться.

Каже він до Господа: «Ти пристановище і захист мій, Бог мій, і я уповаю на Тебе».

Він спасе тебе від сіті ловця і від пошесті згубної.

Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню Його крил ти надійно спочиватимеш. Обороною тобі буде правда Його.

Не побоїшся страху вночі, ані стріли, що летить удень.

Ані пошесті, що ходить у темряві, ані напасти дух зла опівдні.

Впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться.

Тільки очима своїми будеш дивитися і помсту над безза­конниками бачити.

Бо ти казав: «Господь — надія моя», і Всевишнього ти об­рав за оборонця собі.

Отже, не прийде до тебе лихо, і пошесть не наблизиться до оселі твоєї.

Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх.

На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткну­лась об камінь.

На гаспида, і василиска ти наступатимеш і потопчеш лева і змія.

Бо каже Господь: «За те, що він поклав надію на Мене, Я визволю його і захищу його, бо він знає ім'я Моє.

Буде кликати Мене, Я почую його; буду з ним у скорботі, визволю його і прославлю його;

довгим життям обдарую його і дам йому спасіння Моє».

У кінці псалма Господь обіцяє людині довге життя під Його покровом.

Святий Праотець Авраам

Отець віруючих, як його називає апостол Павло, жив майже 4000 років тому. І Бог йому сказав, щоб він вийшов із свого дому, із роду батька, із своєї країни і йшов у землю, яку йому Бог покаже. Так було покладено початок старозавітній вірі, яка стала фундаментом новозавітної. Тепер ди­віться, що Бог обіцяє Аврааму? Якщо він збереже Йому вірність і віру, то через його потомків благословляються всі племена і народи землі. Обіцяє їм країну, землю, на якій во­ни будуть славити Бога.

Бог свою обіцянку виконав, незважаючи на те, що Авра-ам і його дружина були старі, Бог послав їм сина Ісаака. Коли Ісаак досяг повноліття, тоді Господь, бажаючи випро­бувати віру Авраама, звелів йому принести незвичайну жер­тву — свого сина. Авраам послухав Господа, і, маючи надію, що Всемогутній Бог може повернути до життя приреченого на смерть, наважився заколоти Ісаака на жертовнику і відда­ти тіло його на всеспалення. Усе було підготовано, для того, щоб принести цю справді нову жертву, тобто безприкладну. Залишилося здійснити вже занесений удар ножем.

Господь утримав руку Авраама, задовольнившись тим, що той уже заколов Ісаака у своїх думках і цим подвигом само­пожертви виявив велику силу віри, надії й відданості Богу.

Господь виконує обіцянку, дану Аврааму для його сина Ісаака

Коли настав голоду тому краї, де жив Ісаак, то він пішов на поклон до царя філістимського Авімелеха. І явивсь Ісаа-ку Господь, і сказав: «Не ходи до Єгипту — оселися в землі, про яку Я скажу тобі. Перебувай у цьому краї, а Я буду з то­бою, і тебе поблагословлю, бо тобі та нащадкам твоїм дам усі ці землі. І Я виконаю обіцянку, що Я дав був батькові твоє­му Аврааму. І розмножу нащадків твоїх, немов зорі на небі, і потомству твоєму Я дам усі ці землі. І благословляться в потомстві твоїм усі народи землі» (1 М. 26, 2-4).

Господь обіцяє заступництво Якову

Ісаак мав два сини — Ісава і Якова. Але сталося так, що Ісаак благословив Якова на первородство і затвердив за ним право на землю, багату хлібом і вином. Через те Ісав знена­видів Якова і погрожував вбити його після смерті батька. За порадою батьків, рятуючись від гніву брата, Яків відійшов до Месопотамії, де прожив у свого дядька Лавана двадцять ро­ків та одружився з його дочками Лією та Рахіллю. Під час подорожі він бачив дивний сон: сходи від землі до неба. Сходами піднімалися на небо і спускалися на землю ангели Божі, а нагорі сходів стояв Господь. Господь обіцяв Якову Своє заступництво під час його подорожі й на всіх шляхах життя і підтвердив йому обітниці, дані Аврааму. Яків зрадів такому сну і подякував Господу, принісши йому жертву. Сон виявився дійсним, бо протягом всього життя Бог не покидав Якова. При смерті Яков сказав своєму синові Йосипові: «Ось я вмираю... А Бог буде з вами і поведе вас до Краю ваших батьків!» (1 М. 48, 21).

Допомога Господа Мойсею

Коли Мойсей родився, то в нього не було шансів вижи­ти, бо фараон видав наказ повитухам усіх ізраїльських дітей чоловічої статі після народження умертвляти. Але мати, по­родивши хлопчика, не знала, як його спасти і боялась, щоб ніхто не почув його крику. Два місяці вона ховала його від людей, а тоді положила в корзину і понесла до річки Ніл і, поставивши корзину в очерет, сама пішла. її старша дочка за­лишилась слідкувати, що буде з хлопчиком.

У той же час приходить до річки купатись дочка фарао­на і почула плач дитини, і послала своїх служниць в очерет, які й принесли корзину з хлопчиком. Вона взяла його собі в дім і дала ім'я Мойсей, що означає «вийнятий з води». Він виріс у неї як син, мав і освіту, і багатство, і добрі умови для життя, про яке тільки може мріяти людина. І хоч він пізнав всю мудрість єгипетську, все-таки вирішив повернутися до своїх братів по вірі.

І коли Мойсей побачив, що брати його по вірі, по плоті страждають від знущань царя єгипетського, він вирішив їх визволити і спасти.

Одного разу Мойсей заступивсь за ізраїльського раба і вдарив єгиптянина так, що той помер. І коли про це стало ві­домо, то йому прийшлося тікати з міста і заховатись у пус­телі. Тут він зустрів кочівників, одружився на дочці їхнього вождя і пас овець. Довго він пас овець, вже й надія його по­чала згасати. Але одного разу в горах він побачив кущ, який палав вогнем, але не згорав, — «Неопалиму Купину». Він по­чув голос Господа, Який його посилав до царя єгипетського, щоб той відпустив ізраїльський народ з рабства. Декілька

разів Мойсей сумнівавсь, що він не зможе цього зробити че­рез те, що не вміє добре говорити. І сказав йому Господь: «Хто дав уста людині? Хто робить німим, чи глухим, чи ви­дючим, чи темним, — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми і буду навчати тебе, що казати» (2 М. 4, 11-12). Господь вселяв надію в Мойсея і той вико­нує Його волю.

І він пішов до царя єгипетського, і не своєю силою, а си­лою Божою сказав: «Так говорить Господь Предвічний. Від­пусти народ мій!» Спочатку його фараон прогнав. Але після того як пройшли стихійні лиха — вода змінилась на кров, ба­гато жаб, воші, рої мух, моровиця на худобу, гнояки на людях, неврожай, багато сарани, три дні темряви — фараон зрозумів, що це Сам Господь Бог каже устами Мойсея. І доз­волив усім родам і племенам ізраїльським вийти із землі Єгипетської.

І далі Господь не полишав Мойсея. Він йшов попереду свого народу, і Господь його вів, і допомагав вижити в пустелі.

Проте єгипетський цар передумав і хотів ізраїльтян по­вернути назад, щоб мати дармову робочу силу. Тут Мойсей надіється на Господа, і Він промовив до Мойсея: «А ти пі­дійми свою палицю, і простягни свою руку на море, і розіт­ни його, — і нехай увійдуть Ізраїлеві сини в середину моря, на суходіл» (2 М. 14, 16).

І послухав Мойсей Господа. Море розступилось і пе­рейшли сини Ізраїлю по дну моря, як по суходолу. Коли люди перейшли, то хвилі поглинули колісниці єгиптян і вони вже не змогли наздогнати ізраїльтян.

Далі повів Мойсей народ по пустелі. Пустеля — не Єги­пет. Тут було багато труднощів, але Мойсей покладає надію на Господа, і Господь йому і його народові допомагає їжею та водою. І коли Мойсей розповів своєму тестю і своїй дру­жині про всі труднощі, які спіткали його в дорозі, як Господь допомагав їм в усьому, то тішився тесть усім тим добром, що вчинив Господь для Ізраїлю, що визволив його з єгипетської неволі.

Господь через Мойсея дав його народу заповіт Свій — Де­сять Заповідей, і написав їх на двох камінних таблицях. Гос­подь показав Мойсею той край за річкою Йордан, куди пе­рейде народ Ізраїлю, а Мойсей туди не ввійде. Перед своєю смертю покликав Ісуса сина Навина та й до нього сказав на очах всього Ізраїлю: «Будь сильний та відважний, бо ти ввій­деш з цим народом до того Краю, якого Господь заприсягнув їхнім батькам, щоб їм дати, і ти даси їм його на спадок. А Господь, Він Той, що піде перед тобою, — не опустить те­бе й не покине тебе, — не бійся й не лякайся» (5 М. 31, 7-8).

Далі з книги Ісуса Навина ми дізнаємося, що протягом свого життя Ісус Навин надіявся на Господа, а Господь ніко­ли його не покидав.

Наведу лише один приклад. Коли Ісус Навин воював, сказав на очах Ізраїля: «Стань, сонце, над Гівоном, а ти, мі­сяцю, в Аялон-долині!» І сонце затрималось, а місяць спи­нився, аж поки народ помстився своїм ворогам.

Чи це не написано в книзі Праведного? («Книга Правед­ного» — збірник народних і воєнних пісень).

І сонце стало на половині неба, і не поспішало заходити майже цілий день. І не було такого, як день той, ані перед ним, ані по ньому, щоб Господь так слухав людського Голо­су, — бо Господь воював для Ізраїлю.

Надія на Господа Анни — матері пророка Самуїла

Священне Письмо розповідає про життя пророка Самуїла. Його народження було незвичайне. Мати Самуїла була без­плідною, а для неї це було велике горе, тому що жінка, яка не має дітей, вважалася проклятою Господом. Вона проходи­ла по вулиці, наче прокажена, як зачумлена, кожен міг пока­зати на неї і сказати: «Оце йде Анна, від якої Бог відвернувсь, Він покарав її за гріхи». Її чоловік Елкан не дорікав їй, а роз­важав: «Анно, чого ти плачеш і не їси? Чого сумне твоє сер­це? Чи ж я не ліпший тобі за десятьох синів?» (1 Сам. 1, 8).

І вона вирішила піти в м. Шіло, де знаходився Ковчег. У той час ще не було храму Єрусалимського, та й самого Єрусалима як священного міста ще не було. А було місто Шіло, у якому люди молились і поклонялись Господу. Там, у шатрі, під охороною священиків і служителів-левитів зна­ходився Ковчег Завіту — священна реліквія, Святиня наро­ду Ізраїльського (Божого). Дорогоцінна скринька, яка нібито слугувала Престолом, на якому невидимо перебував Господь, коли благословляв віруючих.

У Ковчезі Завіту знаходилася манна небесна, якою в пус­телі годували народ, а також і жезл первосвященика Аарона, який розцвів. У Ковчезі зберігалися скрижалі Закону, яким у нашій церкві відповідає Євангеліє. До Ковчега не можна було торкатись неосвяченими руками. За це була смертна кара. Тому день і ніч вартували та охороняли служителі й шатро — Скинію, і Ковчег Завіту.

Анна прийшла в місто з великою надією на допомогу від Господа. Прийшла вона до порогу Скинії, зупинилася, впала на землю, молилась до Господа та гірко плакала. І склала во­на обітницю, сказавши: «Господи Саваофе, якщо дійсно спог­лянеш на біду Твоєї невільниці, і згадаєш мене, і не забудеш Своєї невільниці, і даси Своїй невільниці нащадка чоловічої статі, то я дам його Господові на всі дні життя його, а брит­ва не торкнеться його голови» (1 Сам. 1, 11).

За її молитвою спостерігав священик Ілія, який сидів на стільці. Вона довго молилась, а Ілія спостерігав за нею. І ска­зав він до неї: «Йди від Святині, ти прийшла сюди п'яна!» Тоді вона поклонилася йому і стала казати: «Прости мене, я прийшла сюди зовсім не п'яна. Мене горе вбило. Я тому й не тримаюсь на ногах, що все життя в мене зламане і гнітю­че. Я тому хитаюсь, що тягар моєї печалі дуже великий. Я прошу в Бога, щоб Він зняв з мене прокляття і дав мені накінець дитину». Ілія розчулився і сказав їй: «Йди, дочко моя, з миром! Буде в тебе син». І через деякий час у неї на­родився син, потім другий і третій. Первістка свого назвали Самуїлом, що значить «Бог почув».

Самуїл служив у Скинії, а пізніше став пророком і помазав на царство Давида. Було це так: Господь звелів Самуїлові по­мазати на царя одного з синів Єссея. У нього було вісім синів. Кожен з них був кращий від іншого: сильні, красиві, високі. Коли Самуїл прийшов до Єссея, то вдома було сім синів, і на жодного Господь не вказав Самуїлові. І запитав Самуїл Єссея: «Чи то всі твої діти?» А той відказав: «Ще зостався наймен­ший — він пасе отару». І сказав Самуїл до Єссея: «Пошли при­вести його, бо не сядемо за стіл, аж поки він не прийде сюди». І послав він, і привів його, а він — рум'яний, із гарними очи­ма та хорошого стану. А Господь сказав Самуїлові: «Устань, помаж його, — бо це він!» «І взяв Самуїл рога оливи, та й по­мазав його серед братів його. І Дух Господній злинув на Дави­да, і був на ньому від того дня і далі» (1 Сам. 16, 11-13).

Приклади надії на Господа царя Давида

Ісуса Христа називали сином Давида. Його називали так тому, що Він дійсно був далеким потомком Давида. А, як ми знаємо з вищесказаного, пророк Самуїл помазав Давида на царя. Давид став царем. Господь обрав його. Але в жит­ті Давида були цікаві моменти, коли йому доводилося пов­ністю надіятися на Господа. Давид розповідав про себе, що коли він був пастухом у свого батька при отарі, то прихо­див лев, а також ведмідь, та й тягнув ягня з отари, а він виходив за ним і побивав лева й ведмедя, і виймав з пащі в них жертву.

У Святому Письмі описується такий випадок, як Давид, будучи ще юним, переміг ворожого воїна Голіята. Голіят був богатир, високого росту, сильний і самовпевнений.

На полі бою зійшлися два війська: філістимляни та ізраїльтяни. За старовинним звичаєм, перед початком битви виходили два сильних воїни для битви. Вважалося, чий воїн переможе, того військо переможе свого супротивника.

Ізраїльтяни, побачивши Голіята, злякались, бо в їхньому війську не було такого сильного воїна.

Давид умовив царя Саула, щоб той виставив його. Він сказав: «Господь, що врятував мене з лапи лева та з лапи ведмедя, Він урятує мене з руки цього філістимлянина». І сказав Саул: «Іди, і нехай Господь буде з тобою!» (1 Сам. 17, 37).

«І узяв Давид свого кия у руку, і вибрав собі п'ять гла­деньких камінців із потоку, і поклав їх у пастушу торбу, яку мав при собі, і з пращею в руці почав наближатися до філіс­тимлянина» (1 Сам. 17, 40).

І сказав філістимлянин до Давида: «Ходи ж до мене, а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій» (1 Сам. 17, 44). І сказав Давид до філістимлянина: «Ти йдеш на мене з мечем і списом та ратищем, а я йду на тебе в ім'я Господа Саваофа, Бога військ Ізраїлевих, які ти зне­важав. Сьогодні віддасть тебе Господь у мою руку — і я поб'ю тебе, і відітну голову твою з тебе» (1 Сам. 17, 45-46).

Зверніть увагу, яка велика надія на Господа.

Давид вийняв камінь і кинув його з пращі — і вдарив фі­лістимлянина в чоло його. Той камінь втявся йому в чоло — і він упав обличчям на землю. Давид підбіг до нього, вийняв його меч і відтяв йому голову.

Ізраїльтяни отримали перемогу. І коли воїни поверта­лися, то їх зустрічали жінки з усіх міст і більше славили Давида, ніж царя. Цар Саул дививсь заздрісним оком на Давида й одного разу хотів його проколоти списом, але про­махнувся. І боявся Саул Давида, бо з ним був Господь, а від Саула Він відійшов» (1 Сам. 18, 12).

Пізніше Саул знову намагався вбити Давида. Давид звер­нувся до Господа, і Господь йому розповів про наміри царя. Давид заховався в пустелі. «А Саул шукав його повсякден­но, та Бог не дав Давида в руки йому» (1 Сам. 23, 14).

Після смерті царя Саула Давид осів у Єрусалимі на горі Сіон. До нього з'їхались усі племена Ізраїлеві й обрали вони Давида царем над Ізраїлем. Господь допомагає йому розбити філістимлян. Він переносить Божий Ковчег Завіту на Сіон і у своїй молитві подякував Господові: «Ти Великий, Господи Боже, бо немає Такого, як Ти, і немає Бога, окрім Тебе...» (2 Сам. 7, 22).

«Царював Давид над Ізраїлем сорок літ: у Хевроні царю­вав він сім літ, а в Єрусалимі царював тридцять і три роки» (1 Цар. 2, 11).

Перед своєю смертю він попросив пророка Натана і свя­щеника Садока помазати на царя сина свого від невільниці Варсавії Соломона.

І коли наблизилися Давидові дні до смерті, він покликав Соломона і сказав: «Ось я йду дорогою всієї землі, а ти бу­деш міцний та станеш мужем. І будеш ти стерегти накази Господа, Бога свого, щоб ходити Його дорогами, щоб стерег­ти постанови Його, заповіді Його, та установи Його, й свід­чення Його, як писано в Мойсеевім Законі, щоб тобі щасти­ло в усьому, що будеш робити, і скрізь, куди звернешся, щоб виконав Господь Слово Своє, як говорив мені, кажучи: "Якщо сини твої будуть стерегти дороги свої, щоб ходити пе­ред лицем Моїм у правді всім своїм серцем та всією душею своєю, то сказав: не буде переводу нікому від тебе на троні Ізраїлевім!"» (1 Цар. 2, 2-4).

Яка прекрасна і повчальна воля батька сказана своєму сину перед смертю. Нам потрібно ці слова запам'ятати як молитву і завжди казати своїм дітям, не чекаючи смертного часу.

Мудрість царя Соломона від Господа

Коли до царя Соломона прийшла його мати Вірсавія, він устав назустріч, і вклонився їй, та й сів на своєму троні. І поставив він трона і для царевої матері, і вона сіла на пра­виці його.

Цим самим я хочу просто нагадати дітям, як вони повин­ні поважати своїх батьків. За свій престол Соломон приніс багато жертв Господу.

Одного разу з'явився Господь до Соломона в нічному сні. І Бог сказав: «Проси, що Я маю дати тобі!» А Соломон ска­зав: «Ти зробив велику милість із рабом Своїм Давидом, бать­ком моїм, як він ходив перед лицем Твоїм правдою, та правед­ністю, та простотою серця з Тобою. І зберіг Ти йому велику милість, і дав йому сина, що сидить на його троні, як є й цьо­го дня. А тепер, Господи, Боже, Ти вчинив Свого раба царем замість батька мого Давида, а я, недоросток, не знаю виходу та входу. А раб Твій серед народу Твого, якого Ти вибрав, — він народ численний, що його не можна ані злічити, ані зраху­вати через велику кількість. Дай же Своєму рабові серце розумне, щоб судити народ Твій, щоб розрізняти добре від злого, щоб правильно керувати цим великим народом Твоїм!»

І Господу було приємно слухати прохання Соломона. І сказав Бог до нього: «За те, що ти просиш це в Мене, а не просиш для себе днів довгих та багатства, і не просиш душ ворогів своїх, а просиш собі розуму, щоб уміти судити, та ось зроблю Я за словом твоїм — ось Я даю тобі серце мудре та розумне, так що такого, як ти, не було перед тобою, не буде такого після тебе. А також те, чого ти не просив, Я даю то­бі: і багатство, і славу так, що такого, як ти, не було перед тобою і не буде нікого серед царів усе життя твоє. А якщо ти ходитимеш Моїми дорогами, і будеш дотримуватися наста­нов Моїх та заповідей Моїх, як ходив був батько твій Давид, то продовжу дні твої!» (1 Цар. З, 5-14).

Соломон мав велике царство від річки Євфрат аж до гра­ниці з Єгиптом. І йому підкорялося багато народу «числен­ності, як піску, що в морі» (1 Цар. 4, 20). За Божу премуд­рість Соломон будує Господній дім — храм у Єрусалимі. Покрив і оздобив храм золотом. Будував він його сім років. Найняв найкращих майстрів: художників, які прикрасили й оздобили храм всередині й назовні.

При великій кількості народу священики внесли Ковчег Завіту до храму у Святому Святих, під крила херувимів. Але як тільки поставили Ковчег Завіту у Святому Святих, слава Господня, як хмара, зійшла і наповнила храм, і цар Соломон звернувся до Бога з такою натхненною молитвою:

«Господи, Боже Ізраїлів! ...Хоч небо і небо небес не вміщають Тебе, а тим менше храм цей, що його я збудував Імені Твоєму, але зглянься на молитву раба Твого і на про­хання його... Нехай будуть очі Твої відкриті на храм цей день і ніч, і коли хто помолиться на місці цьому, Ти почуй з місця оселі Твоєї, почуй і помилуй... Коли навіть чужи­нець, що не з Твого народу Ізраїлю, прийде, і помолиться коло храму цього, Ти помилуй з неба, з місця оселі Твоєї і зроби все, про що буде просити Тебе чужинець, щоб усі на­роди землі знали ім'я Твоє і боялися Тебе» (1 Цар. 8, 23, 27-30, 41-43).

«Коли нарід почне грішити... але пізніше покається, і Ти почуєш їхню молитву і благання... щоб очі Твої були відкри­ті на благання народу Твого Ізраїлю, щоб прислухатися до них, коли вони кликатимуть до Тебе» (1 Цар. 8, 46, 49, 52).

Пізніше Господь з'явився Соломонові другий раз і сказав до нього: «Вислухав Я молитви твої, якими благав ти перед лицем Моїм, — Я освятив той храм, що ти збудував, щоб покласти ім'я Моє там аж навіки. І будуть там Мої очі та серце Моє по всі дні» (1 Цар. 9, 3).

Господь обіцяє заступництво народу, але далі ставить умову, щоб народ не грішив, виконував заповіді Божі.

Як далі сказано у Святому Письмі, що Господь виконав Свою обіцянку. «І став Соломон найбільшим від усіх земних царів щодо багатства та щодо мудрості» (1 Цар. 10, 23). Але Господь дарував йому ще іншу мудрість. Вона перевершува­ла мудрість усіх синів Сходу та Єгипту. «Він проказав три тисячі приказок, а пісень його було — тисяча й п'ять. І гово­рив він про дерева — від кедра, що в Лівані, й аж до ісопу, що росте на стіні. І говорив про худобу, і про птаство, і про плазуюче та про риб. І приходили від усіх народів, щоб по­слухати Соломонову мудрість, від усіх царів краю, що чули про мудрість його» (1 Цар. 5, 12-14).

Господь карає за гріхи всіх: і бідних, і багатих. Соломон Дуже згрішив перед Господом. Він мав сімсот жінок і триста наложниць. Було багато жінок з племен, які не вірили в

Єдиного Бога. «Соломонові жінки прихилили його серце до інших богів; і серце не було все з Господом, Богом, як серце батька його Давида» (1 Цар. 11, 4). Бог пообіцяв, відбере царство і дасть рабові його. Господь сказав: «Тільки за твоїх днів не зроблю того ради батька твого Давида — з руки си­на твого відберу його! (1 Цар. 11, 12). Соломон тяжко згрі­шив перед Богом, але в кінці життя розкаявся.

З усього сказаного про царя Соломона можна зробити висновок про велику милість Господню до людини, про ве­лике терпіння, але слід пам'ятати, що й терпіння Господа мо­же лопнути.

Надія на Господа пророка Іллі

Пророк Ілля жив майже за 1000 років до Різдва Христо­вого, коли темрява язичництва заволоділа всіма народами і насунула своєю тінню навіть на богообраний народ ізраїль­ський, що за Провидінням Божим повинен був зберігати ві­ру в Єдиного Істинного Бога і пришестя Спасителя світу.

Від віри в Істинного Бога відійшов і сам ізраїльський цар Ахав з царицею Єзабель, і майже все його військо, і його правителі, а за ними пішов майже весь його народ. Так в іс­торії часто буває: зраджує Богу спочатку верхівка, а потім і прості люди.

Ілля був великим ревнителем слави Божої і тяжко страж­дав, що його народ відійшов від Господа.

Для того щоб навернути людей до Бога, пророк Ілля на­водить кари Божі на нечестивців, щоб хоч цими карами зво­рушити їхні темні душі.

Він переживав, коли після кожної кари, а пізніше й ми­лосердя Божого, люди знову поринали в безодню язичниц­тва. Ілля часто покидав людей і тікав від них у пустелю, в печери. Бог опікувався ним — і круки приносили йому їжу вранці та ввечері.

Одного разу, по велінню Господа, Ілля жив в однієї вдо­ви на ім'я Сарепта. У неї захворів єдиний син. Хвороба була така тяжка, що син помер. Вдова почала винити Іллю в смер­ті свого сина. Ілля кликнув до Господа і сказав: «Господи, Боже мій, чи цій удові, що я в неї мешкаю, учиниш зло, щоб убити її сина?» (1 Цар. 17, 20). Велика надія була в Іллі на Господа. Він знову кликав до Господа й казав: «Господи,

Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї!» (1 Цар. 17, 21). Господь вислухав прохання Іллі й повернув душу в тіло, й дитина ожила. Ілля віддав дитину матері й сказав: «Дивись — твій син живий!»

Для того щоб показати царю і цариці, що вони вірять не тому богу, Ілля запропонував царю зібрати всіх пророків і принести жертву: розкласти дрова, зарізати бичка, а м'ясо його покласти на дрова і без вогню запалити вогнище.

У царя головним богом був Ваал. Зібрали 450 пророків Ваалових, а Ілля був сам. Пророки просили свого бога зро­бити чудо зранку аж до полудня. Чуда не сталось. А Ілля ще на додаток обливав водою дрова три рази по чотири відра.

Як бачимо, Ілля покладав велику надію на свого Єдино­го Бога. Він сказав: «Господи, Боже Авраамів, Ісааків та Із­раїлів! Сьогодні пізнають, що Ізраїлів Бог, а я Твій раб, і що все оце я зробив Твоїм словом. Вислухай мене, Господи, вислухай і нехай пізнає цей народ, що Ти — Господь, Бог, і Ти обернеш їхнє серце назад!» (1 Цар. 18, 36-37). Господь зіслав вогонь... Люди почали вигукувати: «Господь - Він Бог, Господь — Він Бог!»

І наче в нагороду за страждання, за віру і любов до Єди­ного Бога Господь послав пророку Іллі незвичайну смерть. Одного разу Ілля ішов зі своїм учнем Єлисеєм, і ось здійня­лася буря, вдарив грім, небо розрізала блискавка, явилася ні­би вогняна колісниця й підняла пророка Іллю на небо; і тіль­ки одяг з нього впав до ніг Єлисея, а самого пророка Єлисей вже не знайшов.

Чудеса пророка Єлисея

Бог прославив пророка Єлисея багатьма чудесами. Після взяття Іллі на небо Єлисей мав перейти через річку Йордан. Він вдарив плащем Іллі по воді; вода розступилась і він пе­рейшов по сухому дну.

У місті Єрихон була вода, не смачна, мала мало солі, і там земля була неродюча. Єлисей вкинув у джерело сіль, і вода зробилася смачною і життєдайною.

Якось до Єлисея підійшла бідна вдова, плакала і казала: «Мій чоловік помер і залишив після себе багато боргів. Те­пер лихвар хоче взяти за борг обох моїх дітей у раби». Удо­ма в неї була лише одна олія. Єлисей сказав їй, щоб вона в сусідів позичила багато порожнього посуду і при зачинених дверях свого дому порозливали олію в ці посудини.

Жінка так і зробила. Олія лилась у посудини до тих пір, аж поки вони всі не наповнилися. Вона продала олію, спла­тила увесь борг і ще залишились гроші на прожиття.

У місті Сонам в однієї багатої жінки померла дитина. Во­на прийшла до Єлисея і у відчаї впала до його ніг. Єлисей увійшов у дім, де лежала мертва дитина, і довго молився Бо­гові. Дитина ожила.

Воєначальник сирійського царя Неєман хворів на прока­зу. Ніхто не міг вилікувати його від цієї хвороби. Від служ­ниці своєї жінки, служниця була єврейка-полонянка, він дізнався про пророка Єлисея.

Неєман поїхав у землю Ізраїльську до пророка Єлисея. Через свого слугу Єлисей передав, щоб Неєман обмився сім разів у річці Йордан. Той зробив так, як звелів йому пророк, і вмить став здоровим.

З багатьма дарунками повернувся він до Єлисея, але про­рок нічого не прийняв від нього.

Пророк Єлисей і після смерті вчинив чудо. Наступного року після його смерті повз печеру, де він був похований, несли померлого. Побачивши військо ворогів, ті, що ховали, кинули тіло померлого в гріб пророка. Як тільки воно, пада­ючи, торкнулось Єлисеєвих кісток, людина вмить ожила і піднялася на ноги.

Господь допомагає царю Єзекії

Коли Єзекія став царем Ізраїлю, то він мав двадцять п'ять років від роду і був з роду Давида. Царював він у Єрусали­мі двадцять дев'ять років. Робив все угодне для Бога, нищив поганських божків і розбив мідного змія, якого поставив ще Мойсей.

«Він надіявся на Господа, Бога Ізраїлю, і такого, як він, не було між усіма царями Юдиними, ані між тими, що були перед ним. І міцно тримався він Господа, не відступався від Нього, і додержував заповіді Його, що наказав був Господь Мойсееві» (2 Цар. 18, 5-6).

Сталось так, що на чотирнадцятому році царювання Єзе­кії ассирійці завоювали всі укріплені міста Юдині. Єзекія заплатив великі гроші ассирійському цареві, але той обложив місто Єрусалим і вимагав здати його, але при цьому поносив Єдиного Господа, кажучи, не вірте Єзекії, що врятує вас і ва­ше місто Господь. До цього ассирійці завоювали багато кра­їн і боги цих країн не допомогли їм.

Єзекія ввійшов у Господній дім і почав молитися: «Гос­поди, Боже Ізраїлів, що сидиш на херувимах! Ти Той єдиний Бог для всіх царств землі. Ти створив небеса і землю!» (2 Цар. 19, 15). Далі він розповів, що ассирійці спустошили інші народи, а їхніх богів «кинули на огонь, бо не боги вони, а тільки витвір людських рук, дерево та камінь, і понищили їх» (2 Цар. 19, 18).

«А тепер, Господи, - сказав Єзекія, - спаси нас від руки його, і нехай знають усі царства землі, що Ти Господь, Бог Єдиний!» (2 Цар. 19, 19).

І сталося так, що Господь зробив, що ассирійці в місто не ввійшли. Уночі Господь послав ангела, який винищив сто ві­сімдесят тисяч ассирійських воїнів, а з рештою війська цар утік. А коли він молився до свого бога, був убитий мечем своїми ж воїнами.

Сталося так, що Єзекія смертельно захворів. Він крізь сльози просив допомоги від Господа. Господь його за три дні підняв з ліжка і після цього Єзекія прожив ще п'ятнадцять років.

Праведний Йов

Йов був чоловіком праведним. Він боявся Бога, а від зло­го втікав. Мав семеро синів і три дочки. Був дуже багатий. Діти жили дружно, поважаючи один одного, і любили свого батька. Бог випробував Йова.

Сталося так, що в Йова все багатство було забране. Він вклонився до землі й сказав: «Я вийшов напій з утроби ма­тері своєї, і напій повернусь туди, в землю! Господь дав — Господь узяв... Нехай буде благословенне Господнє ім'я!» (Йов. 1, 21). А як сталось, що він захворів, а його дружина сказала, щоб він прокляв Господа, Йов сказав до дружини: «Ти говориш отак, як говорить яка з божевільних!.. Чи ж ми будемо приймати від Бога добре, а злого не приймем?» (Йов. 2, 10). До нього прийшли друзі, щоб утішити його надворі. Один казав Йову про те, що Бог покарав його за гріхи, другий казав, що нам невідомі шляхи Господа, утішити вони його не змогли. Не може одна людина утіши­ти іншу, коли та впала на дно відчаю.

І Йов покликав Господа, і Бог явився йому. Він не дав Йову відповіді, не дав ніякого пояснення, а тільки доторк­нувся до нього, і це було для Йова спасінням. Він піднявся духом і часто казав, щоб у своїх ділах покладалися на Господа:

«А я б удавався до Бога,

і на Бога б поклав свою справу, —

Він чинить велике та недослідиме,

предивне, якому немає числа,

бо Він дає дощ на поверхню землі,

і на поля посилає Він воду,

щоб поставить низьких на високе,

і зміцнити спасіння засмучених» (Йов. 5, 8-11).

 

«І Він від меча урятовує бідного,

а з міцної руки — бідаря,

і стається надія нужденному,

і замкнула вуста свої кривда!» (Йов. 5, 15-16).

 

«Тож Бог сильний і не відкидає нікого, Він міцний у силі серця. Не лишає безбожного Він при житті, але право для бідних дає» (Иов. 36, 5-6).

 

Господь пожалів Йова, повернув йому все, що він мав, і ще подвоїв. І прожив Йов сто сорок років, і побачив своє по-томство в четвертому поколінні.

Святий пророк Ісаїя

У книзі пророка Ісаїї розповідається, як було йому видін­ня в Храмі Господньому. Коли він молився, то раптово яскраве світло осяяло темноту, нібито розійшлися стіни Хра­му, і духовними очима побачив пророк Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі, а кінці одягу Його пере­повнювали Храм. Серафими стояли зверху Його, по шість крил у кожного, двома закривав обличчя своє, і двома закри­вав ноги свої, а двома літав. І кликав один до одного і казав: «Свят, свят, свят, Господь Саваоф, уся земля повна слави

Його!» (Іс. 6, 1-3). Захитались пороги Храму і він наповнив­ся димом. Пророк відчув своїм серцем, що він грішний чоло­вік і нечестивий, і сидить серед нечестивого народу, і що йому велика честь побачити Царя слави. Він думав, що коли побачив Господа, то повинен умерти. Один з ангелів дотор­кнувся до уст його і сказав: «Ось я доторкнувся до твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений» (Іс. 6, 7).

І Господь послав його проповідувати народу.

У той же час, коли жив пророк Ісаїя, світ був охоплений різними війнами. Йшли безперервні завойовники то в одну сторону, то в іншу, гнали тисячні колони військовополоне­них, знущалися, великі армії чиновників, беззаконня... Люди прекрасно розуміли, що є закон, є правда, але ніхто її не до­держувався.

У той момент, коли світ здригався від ударів зла, пророк Ісаїя заговорив про Царство Боже, що не вічно буде панува­ти безумство і тьма у світі, а прийде спасіння від зла і прий­де воно від вищого божественного життя. На чолі цього Царства стоїть Цар зовсім не такий, якого звикли бачити лю­ди. Це не насильник, не властитель коронований, а це Той таємничий, Хто приходить примирити всіх людей. Хто при­ходить без насильства, а сила Його виявляється в силі Його Духа.

На грецькій мові «цар» — це «месія», що означає помаза­ник, цар або Христос. Христос — це грецьке слово, що озна­чає помазаник. Пророк Ісаїя в VII ст. до Різдва Христового перший заговорив про прихід помазаника. Він називає Його різними символічними іменами.

Перше ім'я — Емануїл, що значить «з нами Бог».

1. «Господи, змилуйся над нами — на тебе надіємось ми! Будь їхнім раменом щоранку та в час утиску нашим спасін­ням!» (Іс. 33, 2).

2. «Зверніться до Мене і спасетесь, усі кінці землі, бо Я — Бог, і немає більше іншого Бога» (Іс. 45, 22).

3. «...Господь Бог допоможе Мені, тому не соромлюсь Я, тому Я зробив обличчя Своє, немов кремінь, і знаю, що не буде стидно Мені» (Іс. 50, 7).

4. «Шукайте Господа, доки можна знайти Його, кличте Його, як Він близько!» (Іс. 55, 6).

У кінці свого життя пророк Ісаїя не втрачає надії: він бачить, що приходить час, коли люди перекують мечі на орала — ви всі знаєте ці слова, вони також стали крилати­ми, — що закінчиться злоба на землі, і весь світ преобразить-ся, і вовк ляже разом з ягням.

Ісаїя не боїться царя Манасію і гаряче викриває його не­честиві дії. Цар дійшов до того, що поставив жертовники язичницьким ідолам у Храмі Соломоновому. Під впливом свого нечестивого царя юдейський народ став зовсім забува­ти Істинного Бога. Юдеї навіть перестали святкувати Пасху та інші встановлені Мойсеєм свята.

Святий пророк Ісаїя зазнав мученицької смерті. За викриття в нечесті царя Манасії його було перепилено де­рев'яною пилою.

Надія на Господа пророка Єремії

Пророк Єремія був священиком і жив недалеко від Єру­салима.

У Святому Письмі розповідається, як Господь покликав Єремію стати пророком.

Сказав Господь: «Ще поки ти був в утробі матері, Я піз­нав був тебе, і ще поки ти вийшов з утроби, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам! А я відповів: "О Господи, Бо­же, та ж я промовляти не можу, бо я ще юнак!"...»

Господь же мені відказав: «Не кажи: "Я юнак", бо ти пі­деш до всіх, куди тільки пошлю Я тебе, скажеш усе, що тобі накажу! Не лякайся перед ними, бо Я буду з тобою, щоб те­бе рятувати!»

І простяг Господь руку Свою, і доторкнувся моїх уст та й до мене сказав: «Ось дав у твої уста слова Мої! Дивись, — Я сьогодні призначив тебе над народами й царствами, щоб викривати та бурити, і щоб губити та руйнувати, щоб буду­вати й насаджувати!» (Єр. 1, 5-10).

Як бачимо з вищесказаного, Господь пообіцяв пророку Єремії Свою допомогу і заступництво.

У своїх проповідях і зверненнях до народу пророк нага­дував народу ізраїльському про заступництво і допомогу, яку давав Господь їхнім предкам.

Часто Єремія просив Господа, щоб Він помилував народ. «Знаємо, Господи, нашу безбожність, — говорили уста про­рока, — вину наших батьків, бо ми проти Тебе згрішили, — та не відкидай нас ради ймення Свого, не безчесть трону слави Своєї, пам'ятай, не зламай заповіту Свого з нами!» (Єр. 14, 20-21).

Господь підтверджує пророку Свою допомогу: «І дам Я тебе для оцього народу за мура міцного із міді, і будуть вони воювати з тобою, та не переможуть тебе: бо Я буду з тобою, щоб спасати тебе й щоб тебе рятувати, — говорить Господь. — І врятую від руки злих, і з рук насильників визволю тебе!» (Єр. 15. 20—21).

Усі пророцтва Єремієві збувалися. Він пророкував, що вавилоняни захоплять Єрусалим і спалять його. Царем у Ва­вилоні був Навуходоносор, а воїнів царя називали халдеями. За це Єремію посадили в тюрму, а пізніше вкинули в яму.

Цар Юдейський хотів ще раз почутії з вуст Єремії про до­лю Єрусалима. Коли його витягли з ями і привели до царя, то він підтвердив своє пророцтво. Коли халдеї захопили місто, то Єремія сидів на подвір'ї тюрми і боявся, щоб його не вбили. «Але тебе врятую Я, — говорить Господь, — і ти не будеш відданий у руки цих людей, яких ти боїшся. Бо конче врятую тебе, і від меча не впадеш ти, і буде душа твоя з тобою, бо ти надіявся на Мене» (Єр. 39, 17-18).

Далі Єремія радить юдеям не переселятися в Єгипет, бо там вони загинуть. Але вони його не слухали і пророцтво збувається. Пророкував Єремія і для інших народів.

Свою тугу за зруйнований Єрусалим і Храм Господній пророк описує в книзі «Плач Єремії».

Перед самою смертю Єремія написав пророцтво, яке ми можемо назвати пророцтвом надії. Він говорить: «Люди роз­рушили закон, люди розрушили Завіт Творця між ними і Бо­гом, але прийде новий час, коли Бог укладе з людьми Новий Завіт, який буде викарбуваний не на камінних скрижалях, а в серці людей. Цей Новий Завіт — вічний Завіт». Це було сказано більш як за 500 років до нашої ери, до Різдва Хрис­тового, до епохи Нового Завіту.

Господь помилував пророка Йону

Господь посилав пророка Йону проповідувати до міста Ніневії. Йона не послухав Господа і сів на корабель, і поплив до іншого міста.

Сталася велика буря на морі. Моряки полякались і почали просити допомоги у своїх богів. Йона в цей час спав. Моряки його розбудили і попросили, щоб звернувся по допомогу до свого Господа. Він їх не послухав. А коли вони кинули же­ребки, щоб побачити через кого таке лихо, то жеребок впав на Йону. Він їм признався, що він єврей, і не послухав Госпо­да, і тепер Його боїться. Вони запитали пророка, яку йому кару придумати. Йона попросив, щоб його кинули в море. Коли вони його кинули в море, море втихомирилось.

Господь призначив велику рибу, щоб вона його проков­тнула. Йона просив допомоги в Господа, обіцяв все викона­ти, про що його просив Господь: «А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасін­ня—у Господа!» (Йон. 2, 10).

Господь вдруге посилає Йону до Ніневії. Мешканцям міс­та було сказано, що за сорок днів їхнє місто буде зруйнова­но. Люди з проханням і надією на прощення звернулися до Господа. Оголосили піст і принесли жертви Господу. «І по­бачив Бог їхні вчинки, що вони зійшли зі своєї злої дороги, і пожалкував Бог щодо того лиха, про яке говорив, що їм учинить, і не вчинив» (Йон. З, 10).

Божа допомога пророку Даниїлу

Вавилонський цар взяв на виховання чотирьох юнаків із царських і шляхетних сімей. Серед них був юнак Даниїл. Во­ни повинні біли виховуватись і навчатись при царському дворі 3 роки.

Серед чотирьох юнаків наймудрішим був Даниїл. І коли цареві наснився сон і його мудреці не розгадали, то він ви­дав наказ їх повбивати.

Даниїл попросив трохи часу і розгадав царські сни... Да­ниїл повідомив своїх товаришів і вони просили допомоги в Небесного Бога. Даниїл надіявся на Господа і Він відкрив йому таємницю снів. Даниїл сказав царю, що це зробив Все­вишній Бог.

Цар відповів Даниїлові: «Поправді, що ваш Бог — це Бог над богами та Цар над царями, і Він відкриває таємниці, ко­ли міг ти відкрити оцю таємницю»! (Дан. 2, 47). Після цьо­го цар залишив Даниїла при царському дворі.

Слуги царя донесли цареві, що три юнаки, які навчалися з Даниїлом, не поклоняються вавилонським богам. Цар на­казав їх спалити в печі.

Юнаки поклали надію на Господа. Вони вийшли з вогня­ної печі цілі й навіть без запаху диму.

Цар вигукнув: «Благословенний Бог послав Свого ангела і врятував Своїх рабів, які надіялись на Нього».

Царі змінювалися, і Даниїл служив їм чесно. При царі Дарії він був поставлений старшим над урядовцями. Із заз­дрості урядовці донесли царю про те, що Даниїл порушує указ царя про час поклоніння богам. Застали Даниїла, коли він молився в час, який був заборонений. Тих, хто порушив наказ, кидали до ями з левами. Цар любив Даниїла і думав, як йому допомогти. Але того часу ці мужі поспішили до царя й говорили йому: «Знай, царю, що за правом мідян і персів, усяка заборона та постанова, яку цар установить, не може бути змінена» (Дан. б, 16).

Тоді цар звелів привести Даниїла і вкинули до ями з ле­вами. На другий день цар підійшов до ями й окликнув Да­ниїла. Він запитав: «Даниїле, рабе Бога Живого, чи твій Бог, Якому ти завжди служиш, міг урятувати тебе від левів?» Тоді Даниїл заговорив із царем: «Царю, навіки живи! Мій Бог послав Свого ангела, і позамикав пащі левів, і вони не пошкодили мені, бо перед Ним знайдено було мене не­винним, а також перед тобою, царю, я не зробив шкоди» (Дан. 6, 21-23). Цар зрадів і наказав витягти Даниїла з ями.

«Цар Дарій видав наказ, щоб по всьому царству тремтіли і боялись Даниїлового Бога, бо Він Бог Живий та існує навіки, й царство Його не буде зруйноване, а панування Його — аж до кінця. Він рятує, визволяє і чинить знаки та чудеса на небі та на землі. Він урятував Даниїла від лев'ячої сили» (Дан. 6, 28).

Пророка Даниїла любив і поважав цар Дарій і пізніше цар Кір.

Чудесне врятування апостолів із в'язниці

Апостоли творили великі чудеса в оздоровленні людей. «Люди почали навіть хворих виносити на вулицю з тим, щоб, як ітиме апостол Петро, то хоч тінь його впала б на ко­го з них. І безліч люду збиралось до Єрусалима з довколиш­ніх міст і несли недужих та хворих від духів, нечистих — і були вони всі вздоровлювані!» (Дії 5, 15-16).

Первосвященики були переповнені заздрощами, і руки наклали вони  на апостолів, і до в'язниці громадської вкинули їх. Але Ангел Господній вночі відчинив для них двері й, вивівши їх, проказав: «Ідіть і зустрічайтесь з наро­дом, говоріть до народу в храмі про все, що сталося» (Дії 5, 19-20). Тут мається на увазі усе, що сталося з Ісусом Хрис-том.

Отже, ми бачимо тут надію на Господа апостолів у допо­мозі хворим людям і допомога Господа у звільненні їх із в'язниці.

Звільнення апостола Петра з в'язниці

Цар Ірод, вбивши апостола Якова, задумав схопити Петра. Він його схопив і посадив до в'язниці. Стерегли апостола шістнадцятеро воїнів. Він був закутий двома лан­цюгами.

Однієї ночі ангел Господній з'явивсь, і у в'язниці засяяло світло. І, доторкнувшись до боку Петрового, ангел збудив йо­го, кажучи: «Мерщій уставай!» І ланцюги з рук його поспа­дали. Ангел до нього промовив: «Підпережись і взуй санда­лії свої». І він так учинив. І каже йому: «Зодягнися в плаща свого й за мною йди». І, вийшовши, він ішов услід за ним, і не знав, чи то правда, що робиться від ангела, бо думав, що видіння бачить. Як сторожу минули вони першу й другу, то прийшли до залізної брами, що до міста веде, — і вона від­чинилася сама їм. І, вийшовши, пройшли одну вулицю — і відступив зараз ангел від нього. Сказав же Петро, опритом­нівши: «Тепер знаю правдиво, що Господь послав Свого ангела і видер мене з рук Іродових та від усього чекання на­роду юдейського» (Дії, 12, 7-11).

Порятунок апостола Павла

Цар Агріпа присудив апостолові Павлу від'їхати до Риму на кесарів суд. До Риму його везли на кораблі. Крім коман­ди корабля, на ньому були й в'язні. Усього було двісті сім­десят шість осіб. Почалася велика буря на морі. Корабель став некерований. Була велика паніка. Більшість людей втра­тила надію на порятунок. Більш як десять днів вони нічого не їли й не пили.

Павло виступив і сказав до людей, які були на кораблі: «А тепер я вас благаю триматись на дусі, бо ні одна душа з вас не згине, крім корабля. Бо ночі цієї з'явився мені ангел Бога, Якому належу й Якому служу, та і прорік: "Не бійся, Павле, бо треба тобі перед кесарем стати, і ось Бог дарував тобі всіх, хто з тобою пливе"» (Дії 27, 22-24).

Усі люди благополучно добралися до міста Риму. Павло ще два роки ждав свого судового вироку. За цей час він прийняв багато людей. З ранку до вечора він їм розповідав про Боже Царство та з відвагою навчав про Господа Ісуса Христа.

А в другому посланні до Тимофія святий апостол Павло так виявляє свою надію на Господа: «З цієї причини й тер­плю я оце, але не соромлюсь, бо знаю, у Кого я ввірував та впевнився, що має Він силу заховати на той день паству мою» (2 Тим. 1, 12).

ВИСЛОВИ ПРО НАДІЮ НА ГОСПОДА

Людина повинна покладати свою надію лише на одного Бога:

«Краще уповати на Господа, аніж надіятися на людину, краще уповати на Господа, аніж покладатися на князів» (Пс. 117, 8-9);

«Надійтеся завжди на Господа, бо Господь Бог є тверди­ня вічная» (Іс. 26, 4);

«Не надійтеся на князів, на синів людських, у них немає спасіння» (Пс. 145, 3);

«Перестаньте надіятися на людину, що дихання в носі її, бо за що її поважати?» (Іс. 2, 22);

«Відкрий Господу путь твою і надійся на Нього. Підкорись Господу і надійся на Нього» (Пс. 36, 5, 7);

«Передай Господу справи свої і все, що ти задумав, збу­деться» (Пр. 16, 3);

«Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою» (Фил. 4, 6);

«Не лякайся перед ними, — говорить Господь, — бо Я бу­ду з тобою, щоб тебе рятувати» (Єр. 1, 8);

«Тому й ті, хто з Божої волі страждає, нехай душі свої віддадуть у доброчинстві Йому, як Сотворителю вірному» (1 Петр. 4, 19); 

«У день я не буду боятися, бо уповаю на Тебе» (Пс. 55, 4);

«Бо зрушаться гори й холми захитаються, та милість Моя не відійде від тебе, і заповіт Мого миру не захитається», — каже твій милостивець Господь (1с. 54, 10).

ЦЕРКОВНО-ІСТОРИЧШ ПРИКЛАДИ ВЕЛИКОЇ НАДІЇ НА БОГА

1. Одного разу перед Пасхою в Києво-Печерському мо­настирі закінчилося борошно, що навіть не було з чого спек­ти просфор для служіння літургії. Монахи засумували. Але преподобний Феодосії! — ігумен монастиря — з повною на­дією на Бога звелів накрити до Пасхи святковий стіл. І що ж? Перед заходом сонця якийсь благодійник привіз у монастир багато борошна і хліба.

Одного разу, під час голоду, зібралась у монастир до свя­та Пасхи стільки народу, що ті, які відповідали за трапезу, вирішили зменшити кількість хліба, щоб усім вистачило. За­крили ворота, щоб не впускати зайвих. Преподобний Феодо­сій наказав відкрити ворота і годувати всіх досхочу. І що ж? Усі наситились. Хліб так збільшувавсь, як було в пустелі, ко­ли Ісус Христос наситив п'ять тисяч народу п'ятьма хлібами.

2. Найсильнішим і найнебезпечнішим ворогом святого Стефана, просвітителя Перми, був дехто Пам, або пан сот­ник, древній старець, старший над усіма тамтешніми волхва­ми. Маючи великий вплив на своїх земляків, він багатьох утримував від хрещення, а хрещених відволікав від віри. Ба­гато разів святий Стефан вступав із ним у відкриту диску­сію; дебати між ними продовжувалися дні й ночі, але Пам залишався незламним язичником. Накінець, знаменитий чаклун сам захотів пройти разом зі Стефаном через вогонь і воду, покриту кригою, щоб випробувати, чия віра праведна. Він ніяк не сподівався, що суперник погодиться на його про­позицію. Стефан погодився і відразу ж попросив людей, щоб розклали велике вогнище і з великою надією на допомогу Господа подав Паму руку, щоб разом йти у вогонь, але той відмовився, незважаючи на те, що народ вимагав. Тоді народ накинувся на чаклуна і хотів його вбити. Але святий Стефан захистив його і попросив, щоб він назавжди покинув місто. Так він і зробив.

3. Незважаючи на те, що преподобний Сергій Радонезь-кий мав великий авторитет серед братії монастиря, але коли не стало їжі протягом двох днів, то деякі монахи були сердиті на преподобного і казали йому. «Слухаючись тебе, ми вмираємо від голоду, тому що ти нам забороняєш вихо­дити за ворота монастиря. Завтра ж покинемо монастир і більше сюди не повернемося». Преподобний Сергій зібрав всю братію і з лагідністю переконував її терпеливо переноси­ти послане випробування і твердо надіятися на Божу допо­могу. І надія праведника на Господа не посоромила його. Ще не закінчив святий Сергій бесіди зі своїми монахами, як во­ротар повідомив, що в монастир привезли багато хліба та ін­шої їжі. Почувши про це, святий Сергій приніс вдячну мо­литву Господу і звелів усім зібратися на спільну трапезу, на яку запросив і тих, хто привіз їжу. Вони подякували за запрошення і відмовились, посилаючись на те, що не мають часу, і покинули монастир. Помолившись Богу, всі сіли за трапезу і преподобний благословив, роздав хліби, які були м'які й навіть теплі. «Ви бачите, — сказав преподобний, — як Господь не залишає рабів своїх по слову Своєму все, що попросите в молитві, будете мати».

4. Про святого Іларіона розповідають таке. Одного разу він плив на кораблі разом з іншими людьми. Скоро корабель оточили два ворожих кораблі. Усі затряслись від страху. Але святий Іларіон спокійно сказав: «Чого злякалися ви, ма­ловірні? Невже ці морські розбійники сильніші від царя фараона і його війська? Але і військо фараона Бог потопив У Червоному морі».

Розбійники почали наближатися до корабля. Іларіон вийшов на передню частину корабля, простягнув свої руки вперед і звелів розбійникам іменем Господнім зупинитись. 1 раптом на кораблях розбійників сталося замішання, на них найшов страх і вони почали відступати.

Як ми бачимо, святий Іларіон не побоявся розбійників, бо він мав велику надію на Бога і був впевнений, що Бог захис­тить його від ворогів. Якщо б і ми мали таку надію на Бога, коли до нас приходять страждання, нестатки і нужда, печаль­ні й тяжкі часи, то ми б не втрачали мужності своєї душі та спокою свого серця.

НАДІЙТЕСЬ НА ГОСПОДА, А НЕ НА ЧАРОДІЯ ЧИ ВОРОЖБИТА

Нині між нами можна зустріти багато людей, які під час хвороб залишають надію на Бога й на допомогу лікарів і шу­кають допомогу в так званих чародіїв, екстрасенсів і ворож­битів. Сумно дивитися, як хвора людина приходить до яко­го-небудь брехуна, під дією його темних сил віддає йому ос­танню копійку, принижується перед ним, благоговіє, мало не боготворить. За допомогою до ворожби і гадання звертають­ся не тільки невіруючі, а й християни. Де ж у вас, мої доро­гі, після цього наш Господь, Заступник і Помічник? Де дана при хрещенні обіцянка відречення від сатани і всіх його слуг? Які після цього ви християни?

«О, сто раз краще вмерти, — говорить святий Іоанн Золотоуст, — ніж до ворогів Божих іти, які лічать тіло, а душу гублять. Яка користь від того, що тут отримаємо полегшен­ня, а там будемо послані разом з дияволом у вічний вогонь? Слухайте, що сталося з царем Ахазія. Він упав з вікна горіш­ньої кімнати і дуже забився. Хотів знати, чи вмре, чи виду­жає. Послав своїх слуг запитати у волхвів. Слуги зустріли Іллю. Ілля їм сказав, що Бог гніватиметься за те, що цар звертається до волхвів, і що він за це помре, не підводячись із ліжка. Така передчасна смерть спіткає кожного, хто не на­діється на Господа, а звертається до чародіїв. Святі апостоли прокляли волхвування і святі отці відкинули на соборах і від святого причастя відлучили тих, які ходять до чародіїв і наклали на них суворі заборони».

І так продовжує вселенський вчитель: «Залиште, брати, прокляте волхвування, щоб не прийняти вам вічну муку. Скажете, що душі важко терпіти важку хворобу? Пригадай­те Йова, який у страшних струпах пролежав сім років, не ви­магаючи чародіїв, але говорив: "Краще мені вмерти, ніж об­разити Бога"».

Пригадайте також розслабленого, який у муках прожив тридцять вісім років і не шукав лікарів, не пішов до чароді­їв, але чекав допомоги від Бога, — і Лазаря голодного і хво­рого, який все життя пролежав під ворітьми багача, але до чародіїв чи волхвів не звертався. І якщо вони такі важкі хвороби перенесли без нарікання, то якої ж милості ждати ми можемо від Бога, коли із легким недомаганням будемо ходити до чародіїв і знахарів. О християни, як очищується золото вогнем, так і гріхи наші хворобами. Пригадайте муче­ників, і пророків, і апостолів, які вони прийняли страсті! Не забудьте, що чим більше хто переніс у цьому віці бід або хво­роб", тим більшу нагороду одержить у Царстві Небеснім. Ча­родії ж не визволять від хвороби, а ви, звертаючись до них, будете мати великий гріх, бо, залишивши Бога, йдете до ди­явола, і яку потім після цього милість одержите від Нього? Або як кликатимете Його в молитвах? Для чого губите ду­шу свою? І як зможете зайти в церкву і як причаститися Святих Тайн? І як зможете слухати Слово Боже? І так за­лишіть чародіїв і хворобу з благодійністю перенесіть, і разом з мучениками будете у день Той».

Іоанн Золотоуст нагадав нам приклад звернення до вол­хвів у Старому Завіті. Про подібне явище описано в «Діях святих апостолів», де описуються події, що відбулися в Ефесі. «Бог творив немало чудес руками Павла, так що на хворих клали хустки й опоясання його тіла, і вони зціляли­ся від хвороби, і злі духи виходили з них. Навіть деякі з мандрівних юдейських заклинателів стали вживати над тими, хто мав злих духів, ім'я Господа Ісуса, проказуючи: заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує!»

Але злий дух сказав у відповідь: «Ісуса знаю, і Павло ме­ні відомий, а ви хто? І кинувся на них чоловік, у якому був злий дух, і, перемігшії їх, узяв над ними таку силу, що вони, нагі й побиті, вибігли з того дому. Це стало відомо всім, хто жив в Ефесі... І досить багато з тих, що займалися чаро­дійством, зібравши свої книги, спалили перед усіма» (Дії 19, 11-13, 15-17, 19).

Подія, що відбулася в Ефесі, говорить про те, що в ті часи люди теж удавалися до волхвування та чародійства. Маги показували їм свою неприродну силу. Але яка це була сила? Це була зла сила! Сила бісівська. Тому злий дух сказав: «Ісу­са я знаю».

Відомий Кашпировський теж діяв під впливом злої сили і багатьох затягнув у свої сіті. Через побоювання втратити Цю силу він не хотів приймати таїнство хрещення.

Сучасні екстрасенси певною мірою володіють силою лікувати хвороби. Але ця сила не від Бога. Екстрасенси від­водять людей від віри в Бога і тим самим наносять шкоду Душі.

Преподобний Єфрем Сирін говорить, що краще залиши­тися хворим, ніж для звільнення від хвороби впасти в нечес-тя, удаватися до замовлянь. Демон, якщо і виліковує, більше нашкодить, ніж принесе користі. Зробить користь тілу, яке через якийсь час неодмінно вмре і згине, але пошкодить без­смертну душу. Якщо іноді за допуском Божим зцілюють де­мони (через різного роду ворожбу), то таке зцілення буває для випробування віруючих: кому вони більше вірять — Бо­гу чи дияволу? Бог знає потреби віруючих, але хоче, щоб во­ни навчились не приймати від демонів навіть зцілення.

Той же святий отець говорить: «Остерігайтесь складати зілля, ворожити, гадати, робити сховище (тобто талісман) або носити зроблені іншими: це не сховища, а кайдани».

А святий Іоанн Золотоуст навчає так: «Як торговці не­вільниками, пропонуючи маленьким дітям пиріжки, солодкі фрукти і тому подібне, часто ловлять їх такими приманками і позбавляють свободи і навіть самого життя, саме так і ча­родії, обіцяючи вилікувати хворобу, позбавляють людину спасіння душі».

Сучасні чародії ловлять у свої сіті не тільки обіцянками вилікувати ту чи іншу хворобу, а й провіщають майбутнє. Чимало людей спокушаються бажанням знати своє ближче майбутнє. З цією метою вони вдаються до ворожби та гадан­ня. Інші викликають душі померлих.

Чи можливо з християнської точки зору знати майбутнє комусь, крім Бога? У якійсь мірі можливо, але за сприянням Божим. Про це є свідчення у Святому Письмі. Коли апостол Павло був у Филипах, там зустрілась йому служниця, яка була одержима духом пророкування. Цим вона приносила прибуток своїм господарям. Апостол Павло вигнав з неї ду­ха, і вона перестала пророкувати майбутнє. Звідси можна зробити висновок: по-перше, люди можуть пророкувати май­бутнє, окрім одкровення Божого; по-друге, джерелом про­роцтва в такому випадку є злий дух. Коли дух виганяється з віщуна, він у той же час втрачає можливість прорікати май­бутнє.

Чи може християнин звертатися до різних віщунів: воро­жок, тих, які викликають духів, та інших?

Християнин не повинен вдаватися за допомогою до віщу­нів. Святий Василій Великий вчить: «Не цікався про майбут­нє, а з користю розпоряджайся теперішнім. Бо яка тобі користь передбачати веління. Якщо майбутнє принесе тобі дещо добре, то воно прийде, хоча ти і не знав раніше. А як­що воно сумне, то для чого до строку мучитися скорботою?»

Інший святий отець з цього приводу говорить таке: «У плотолюбця в теперішньому житті» є бажання зазирнути в майбутнє, щоб уникнути бід або досягти бажаного». Для того щоб люди не звертали погляд до Бога, сповнене обману демонське єство винайшло чимало засобів узнати майбутнє: наприклад, ворожіння, тлумачення подій, віщування, виклик мертвих, несамовитість, карти і чимало іншого. І якщо який-небудь рід передбачення визначений істинним, демон пред­ставляє його спокушеній людині як свідчення правдивості ворожінь. Цей демон відводить людей від служіння Богу і примушує їх служити злим духам.

Ворожбит — це злий демон, який говорить через жінок-ворожок. Цим він намагається помилкове зробити вірогід­ним. Людей неосвічених він примушує дивуватись, вірити, що каже правду.

Святий Іоанн Золотоуст говорив: «Що значить ворожін­ня по зірках? Не що інше як неправда і плутанина, під час яких усе відбувається назогляд і не тільки на око, а й без­глуздо».

Тепер астрологи своїми пророкуваннями обманюють лю­дей і тим самим відводять від віри в Бога. Телебачення спри­яє тому, щоб якнайбільше число людей ввести в оману.

Добровільно не звертайтесь ні до ворожбитів, ні до чаро­діїв, але якщо вас заманюють до цього інші, і тоді не погод­жуйтесь. Людина завжди бажає знати невідомо, особливо бажає знати заздалегідь про свої нещастя, щоб внаслідок несподіваності не впасти в замішання.

Однак, якщо ви будете вдаватися до ворожінь, то станете негідним допомоги і милості Божої і цим приготуєте для себе численні нещастя.

ПРО ПРИСУТНІСТЬ БОЖУ

Пророки Ілля та Єлисей часто повторювали слова: «Жи­вий Господь, Бог Ізраїлів, перед Яким я стою» (1 Цар. 17, 1).

Це означає, що кожний із нас під всевидючим оком Божим ходить, стоїть, сидить, працює, їсть, п'є, говорить і думає з надією на Нього. Але не всяка людина усвідомлює

це. Більшість людей навіть не думає про присутність Божу. Той, хто ходить перед Богом і надіється на Нього, не насмі­литься зробити що-небудь погане і сказати щось дурне, боя­чись прогнівити Бога, який може покарати за беззаконня. Якщо людина саме так предстане перед Богом, тоді Бог буде присутній при ній своєю благодаттю і допомагатиме їй. Бог відвертає Своє обличчя від тих, хто не дивиться на Нього та не хоче бачити Його присутність у собі.

Хто бачить присутність Божу і надіється на Нього, того Бог спасає.

У проповіді Святійшого патріарха Філарета (Денисенка) сказано про цнотливу Сусанну, яку хотіли осквернити двоє розпусних старців-суддів ізраїльських. Вони забули про при­сутність Бога і тому сказали: «Ось двері саду зачинені і ніх­то нас не бачить». А Сусанна надіялась на Господа і Його ба­чила перед своїми очима. Вона сказала старцям: «Краще ме­ні не зробити цього і впасти у ваші руки, ніж згрішити пе­ред Господом».

Хто живе завжди у присутності і з надією на Бога, хто ба­чить Його завжди перед собою, той не згрішить і не спіт­кнеться в житті. Але якщо і спіткнеться, то, маючи перед очима Бога, зразу ж виправиться. Для таких людей збува­ються слова пророка Давида: «Коли він буде падати, не впа­де, бо Господь підтримає його за руку» (Пс. 36, 24).

Отець Небесний знає, що треба кожній людині і завжди нагородить вас земними благами. Та чи багато треба благо­честивій людині, щоб бути задоволеною своїм життям? По­божна людина звикла всю надію покладати на Бога. Якщо в неї і немає повного достатку земних благ, вона задовольня­ється тим, що є. Вона впевнена, що коли Бог не залишив її без Своєї допомоги, то Він не залишить і її дітей.

Більшість світських багатих людей покладається на своє багатство і ганяється за ним усіма силами, забуваючи про Бога. Таким потрібно нагадати слова Христа Спасителя: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе, кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12, 20). Скільки бага­тий не має, а все думає, що мало.

Праведники теж не задоволені своїм станом. Вони бачать себе грішниками, а хочуть бути подібними до Христа. Вони змагаються за духовні скарби, а не за земне багатство.

НАДІЯ НА ГОСПОДА В МОЛИТВІ

Бог любить Своє творіння, любить кожного з нас. «І бу­ду вам Отцем, і всі будете Моїми синами і дочками», — говорить Господь Вседержитель (2 Кор. 6, 18).

А тому ми так само, як до свого рідного батька чи рідної матері, можемо завжди у будь-який час звертатися до Бога — до нашого Отця Небесного. Звертанням же нашим до Бога є молитва.

Отже, молитва — то душевна розмова людини з Богом із піднесенням до Бога розуму й серця. Вона необхідна для нас так само, як повітря чи їжа. У нас усе від Бога і немає нічо­го свого: життя, здібності, здоров'я, їжа і все інше дається нам Богом; «без Бога — ні до порога», — каже українське прислів'я.

Тому і в радості, і в печалі, і коли щось нам потрібно, ми повинні звертатися до Бога з молитвою. А Господь дуже доб­рий і милостивий до нас, і якщо від щирого серця, з вірою і ревністю проситимемо Його про вдоволення своїх потреб, Він неодмінно виконає наші бажання і дасть усе, в чому ми маємо потребу. При цьому потрібно цілковито покластися і надіятися на Його святу волю і терпляче чекати, тому що тільки один Господь знає, що і коли нам дати — що нам корисно і що шкідливо.

Отже, якою повинна бути наша молитва?

Щиріша, ніж розмова найлюбіших сина чи дочки зі сво­їм татом чи мамою, не лукава, не хитра, а пройнята гарячою любов'ю та острахом перед Богом, з повною надією, що Гос­подь у силах дати нам усе, чого просимо.

Молитися не важко. Бо хіба важко добрим дітям розмов­ляти зі своїм батьком, розповідати йому про свої жалі або успіхи тощо?

Хто всім серцем любить Бога, той день і ніч з Ним роз­мовляє.

Молитва є піднесення розуму до Бога чи прохання від Бога чогось. У молитві ми споглядаємо Бога, благоговійно стоїмо перед Ним, як перед царем, котрий дає всім життя. Молитва — пожива душі, повітря, світло, животворче тепло її, очищення гріхів — благе іго Христове, легкий тягар Йо­го; молитва — постійне відчуття своєї немочі або убозтва духовного,  освячення душі, передчуття майбутнього блаженства, блаженство ангельське, небесний дощ. Це та­кий дощ, який змиває з нас отой важкий тягар і відбиток гріха і не допускає до нашої душі противника усього роду людського - диявола. Молитва - це те, що не можуть принести Богу інші Його творіння, які Він створив. Адже дійсно в молитві ми відчуваємо бадьорість і мужність при всіх скорботах і спокусах життя. Ми відчуваємо, що ми поєднуємось з Богом, ми твердо надіємось на Його мило­сердя до нас.

Кожен православний християнин має щоденно молитися, вранці та ввечері, перед і після їжі, перед початком і після завершення всякої справи (наприклад, перед заняттями і піс­ля них).

Уранці ми молимось, щоб подякувати Богові за те, що Він зберіг нас минулої ночі, попрохати Його Отцівського благословення і допомоги на нинішній день.

Увечері, перед сном, ми також дякуємо Господу за щас­ливо проведений день і просимо зберегти нас уночі.

Щоб успішно і добре робилася справа, ми повинні пе­редусім прохати в Бога благословення і допомоги у праці, яку належить виконувати, а після завершення дякувати Богу.

ПРО МОЛИТВУ У СВЯТОМУ ПИСЬМІ ТА СВЯТИХ ОТЦІВ

Молитва Ісуса Христа

Почну з того, що Господь наш, Ісус Христос, Сам безпе­рестанно молився.

Він пробув у пустелі сорок діб у пості й молитві. Після своїх цілоденних проповідей до народу цілі ночі проводив у молитві. Молився перед споживанням їжі й після неї. Молився перед своїми стражданнями, перед розп'яттям і на хресті. Він і нам заповідав молитися і не тільки за­повідав, а й навчав, про що і як треба молитися. Слід від­значити, що молитву разом з постом Спаситель назвав пер­шою і найсильнішою зброєю проти невидимого ворога — диявола, сказавши: «Цей рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17, 21).

Про молитву взагалі

Молитва заповідана: «Шукайте Господа, доки можна знайти Його, кличте Його, як Він близько» (Іс. 55, 6). «Підіймемо своє серце та руки до Бога на небі» (Плач Єр. З, 41). «Просіть - і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте - і відчинять вам!» (Мт. 7, 7). «І Він (Ісус Христос — прим. О. К.) розповів їм й притчу про те, що треба молитися завжди і не занепадати ду­хом» (Лк. 18, 1). «Будьте тривалі в молитві й пильнуйте з подя­кою в ній» (Кол. 4, 2). «Безперестанно моліться» (1 Сол. 5, 17). «Отож хочу я, щоб мужі чинили молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1 Тим. 2, 8).

З молитвою потрібно звертатися до Бога як до свого батька: «Отче наш, що на небесах! Хай святиться ім'я Твоє» (Мф. 6, 9). «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Свого, що викликує: "Авва, Отче!"» (Гал. 4, 6).

В ім'я Христове: «Поправді, поправді кажу вам: чого тіль­ки попросите ви від Отця в Моє ймення, — Він дасть вам. Не просили ви досі нічого в ім'я Моє. Просіть — і отримає­те, щоб повна була ваша радість» (Ів. 16, 23-24). «І коли що просити ви будете в імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець» (Ів. 14, 13).

Бог знає наші потреби: «Отож не вподобляйтеся їм (язич­никам — прим. О. К.), бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніш за ваше прохання! ...але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно» (Мф. 6, 8, 32);

...чує нашу молитву: «Ти чуєш молитву...» (Пс. 64, 3). «А Господь почув мене і прихилився до голосу благання мого» (Пс. 65, 19);

...знаходиться поблизу тих, хто призиває Його: «Господь близько до тих, хто призиває Його праведно» (Пс. 144, 18).

Молитися треба з вірою: «І все, чого ви в молитві проси­те з вірою, — то одержите» (Мф. 21, 22). «Але нехай просить з вірою, без жодного сумніву. Бо хто має сумнів, той подіб­ний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер» (Як. 1, 6);

...з надією на Бога: «А як знаємо, що Він слухає нас, чого тільки ми просимо, то знаємо, що одержимо те, чого проси­мо від Нього» (1 Ів. 5, 15);

...з відвагою: «Отож приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр. 4, 16);

...без гніву до ближнього: «Тому, коли принесеш ти до жертовника твій дар, та тут згадаєш, що брат твій щось має на тебе, - залиши отут дар твій перед жертовником і піди, примирися перш із братом своїм — і тоді повертайся, і при­нось твій дар» (Мф. 5, 23-24). «І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. б, 12). «І коли стоїте на молитві, то прощайте, як маєте що проти кого, щоб Отець ваш Небесний пробачив вам прогріхи ваші» (Мр. 11, 25);

...від усього серця: «Та коли ви будете шукати звідти Гос­пода, Бога свого, то знайдете, якщо будете шукати Його всім серцем своїм та всією душею своєю» (5 М. 4, 29). «Маю Те­бе всім серцем моїм: помилуй мене за Словом Твоїм» (Пс. 118, 58). «І будете шукати Мене, і знайдете, коли шука­тимете Мене всім своїм серцем» (Єр. 29, 13);

...без гонору, як роблять лицеміри: «А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати і молитися по си­нагогах та перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли молишся, "увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися" Отцеві своєму, що в тайні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф. 6, 5-6);

...без зайвих слів: «А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, — бо думають, що коли багато кажуть, то бу­дуть вислухані» (Мф. 6, 7);

...із смиренням: «Я не вартий усіх отих милостей, і всієї вірності, яку Ти чинив був Своєму рабові...» (1 М. 32, 11). «А як був він утискуваний, благав він лице Господа, Бога свого, і дуже впокорився перед лицем Бога своїх батьків» (2 Хр. 33, 12);

...із покірністю: «...молився, благаючи: «Отче, як Твоя во­ля, — пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте — не Моя, а Твоя нехай станеться воля!» (Лк. 22, 41-42);

...з бажанням бути почутим: «Господи, почуй молитву мою, зглянься на моління моє в істині Твоїй, вислухай мене в правді Твоїй» (Пс. 142, 1);

...з бадьорістю: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, — бадьорий бо дух, але немічне тіло» (Мф. 26, 41);

...не втрачати надію: «Кажу вам (говорить Ісус Христос — прим. О. К.): коли він (друг — прим. О. К.) не встане, і не дасть ради дружби йому хліба, то за докучання його він

устане та й дасть йому, скільки той потребує. І Я вам кажу: просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам!» (Лк. 11, 8-9);

...бути терпеливим: «Тіштеся надією, утиски терпіть, пе­ребувайте в молитві» (Рим. 12, 12). «Будьте тривалі в молит­ві, й пильнуйте з подякою в ній» (Кол. 4, 2);

...вранці: «Боже, Боже мій, до Тебе зранку лину я, жадає Тебе душа моя, за Тобою знемагає плоть моя в землі пус­тельній, непрохідній і безводній» (Пс. 62, 2). «Раніше світан­ку взиваю я; на слово Твоє я уповаю» (Пс. 118, 147);

...рано і ввечері: «Увечері, і вранці, й опівдні буду благати й молити, і Він почує голос мій» (Пс. 54, 18);

...день і ніч: «Господи, Боже спасіння мого, удень я взиваю і вночі перед Тобою» (Пс. 87, 2). «А вдовиця правдива й са­мотня надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у мо­литвах і благаннях» (1 Тим. 5, 5);

...безперестанно (весь час): «Тож пильнуйте, і кожного ча­су моліться, щоб могли ви уникнути всього того, що має від­бутися, та стати перед Сином Людським» (Лк. 21, 36). «Без­перестанку моліться!» (1 Сол. 5, 17);

...безперервно (завжди): «Пошукайте Господа і силу Його, лице Його завжди шукайте!» (1 Хр. 16, 11);

...таємно: «...помолись Отцеві своєму таємно, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф. 6, 6);

...на кожному місці (всюди): «Отож хочу я, щоб мужі чи­нили молитви на кожному місці, піднімаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1 Тим. 2, 8);

...про все: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай ви­являються Господові ваші бажання молитвою і проханням з подякою» (Фил. 4, 6).

Що примушує людину молитися?

Бог обіцяє вислуховувати молитви: «І впокоряться люди Мої, що над ними кличеться ім'я Моє, і помоляться, і будуть шукати ім'я Мого, і повернуть зо злих своїх доріг, то Я вислухаю з небес, і прощу їхній гріх, та й вилікую їхній Край!» (2 Хр. 7, 14). «І призови мене в день скорботи твоєї, Я спасу тебе, і ти прославиш Мене» (Пс. 49, 15). «І ви клика­тимете до Мене, і підете, і будете молитися Мені, а Я буду прислуховуватися до вас» (Єр. 29, 12).

Христос обіцяє, що Бог буде прислуховуватись до моли­тов: «І Я вам кажу: просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам! Бо кожен, хто про­сить, - одержує, хто шукає — знаходить, а тому, хто сту­кає, — відчинять. І котрий з вас, батьків, як син хліба проси­тиме, подасть йому каменя? Або, як проситиме риби, замість риби подасть йому гадину? Або, як яйця він проситиме, дасть йому скорпіона? Отож, коли ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, — скільки ж більш Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Ньо­го?» (Лк. 11, 9-ІЗ).

Згадування про минулі милостині: «Коли взиваю я, почуй мене, Боже правди моєї. У тісноті Ти давав мені простір. По­милуй мене і почуй молитву мою» (Пс. 4, 2).

Бог приймає всіх: «Бо немає різниці між іудеєм і неіудеєм, бо Той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його» (Рим. 10, 12).

У якому положенні має перебувати наше тіло під час молитви:

з підніманням рук: «Соломон зробив був мідяний амвон і поставив його на середину подвір'я, — п'ять ліктів довжина йому, і п'ять ліктів ширина йому... І став він на ньому, пре­клонивши коліна свої напроти зборів ізраїльтян, і простяг свої руки до неба» (2 Хр. 6, 13). «Почуй, Господи, голос моління мого, коли я молюся до Тебе, коли підношу руки мої до храму святого Твого» (Пс. 27, 2). «Отож хочу я, щоб мужі чинили молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1 Тим. 2, 8);

встати на коліна: «І сталося, як Соломон скінчив молит­ву й благання до Господа, то він устав від Господнього жер­товника, де він стояв на колінах своїх, а руки його були простягнені до неба» (1 Цар. 8, 54). «Прийдіть, поклонімось і припадімо до Нього, та, схиливши коліна, помолимося пе­ред Господом, Який створив нас» (Пс, 94, 6). «А Даниїл, ко­ли довідався, що було написане те писання, пішов до свого дому — а вікна в його горниці були відчинені навпроти Єру­салима, і три рази на день в один і той самий час він падав на коліна, і молився та славив свого Бога, бо робив так і пе­ред тим» (Дан. 6, 11). «А Він Сам (Ісус Христос — прим. О. К), відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й молився» (Лк. 22, 41). «Петро ж із кімнати всіх випровадив, і, ставши на коліна, помолився, і, звернувшись до тіла, промовив: "Тавіто, вставай!" А вона свої очі розплю­щила, і сіла, уздрівши Петра» (Дії 9, 40);

падіння па землю: «І Мойсей поквапно вклонився до землі і впав» (2 М. 34, 8). «І вклонився Йосафат обличчям до землі, а ввесь Юда та мешканці Єрусалима попадали пе­ред Господнім лицем, щоб уклонитися Господові» (2 Хр. 20, 18);

припадання обличчям до землі: «І впав Авраам на облич­чя своє, а Бог до нього промовляв...» (ЇМ. 17, 3). «І підняв Давид очі свої та й побачив Господнього ангела, що стояв між землею та між небом, а в руці- його був витягнений меч, скерований на Єрусалим. І впав Давид та ті старші, покриті веретами, на обличчя свої» (1 Хр. 21, 16). «І поблагословив Ездра Господа, Бога Великого, а ввесь народ відповів: "Амінь! Амінь!" з піднесенням своїх рук. 1 всі схилялися і вклонялися Господові обличчям до землі!» (Неем. 8, 6). «І, трохи далі пройшовши, упав Він (Ісус Христос — прим. О. К.) долілиць, та молився, й благав: "Отче Мій, коли мож­на, нехай обмине ця чаша Мене... Та проте, — не як Я хочу, а як Ти"» (Мт. 26, 39).

Про молитву в час скорботний

Молитись у час скорботи наш обов'язок: «Якщо прийде на нас зло, — меч покарання, чи моровиця, чи голод, то ми ста­немо перед цим храмом та перед лицем Твоїм, бо ім'я Твоє в цьому храмі, й будемо кликати до Тебе з нашого утиску, — і Ти почуєш, і спасеш» (2 Хр. 20, 9). «У день скорботи моєї я взиваю до Тебе, бо Ти почуєш мене, Боже» (Пс. 85, 7). «Чи страждає хто з вас? Нехай молиться!..» (Як. 5, 13).

Треба просити: а) захисту Божого в наших скорботах: «Помилуй мене, Господи, споглянь на приниження моє від ворогів моїх, Ти, що підняв мене від воріт смерті» (Пс. 9, 14). «Страждання серця мого примножилися, з біди моєї визво­ли мене» (Пс. 24, 17);

б) присутності й допомоги Божої: «Не віддаляйся від ме­не, бо скорбота близько, а заступника немає» (Пс. 21, 12, 20). «Зглянься на мене, Господи, і помилуй мене, бо я самотній і знесилений» (Пс. 24, 16). «Пошли нам поміч у скорботах, бо марна допомога людська» (Пс. 59, 13). «Скоро почуй мене,

Господи, згасає дух мій. Не відвертай лиця Твого від мене, бо уподібнюся тим, що сходять у могилу!» (Пс. 142, 7);

в)  втіхи Божої: «Нехай же буде милість Твоя втіхою ме­ні за словом Твоїм до раба Твого» (Пс. 118, 76);

г)  полегшення і звільнення від наших бід: «Помилуй мене, Господи, бо я немічний, і зціли мене, Господи, бо тремтять кості мої» (Пс. 6, 3). «Страждання серця мого примножи­лись. З біди моєї визволи мене, поглянь на скорботи мої й знесилення моє - і прости всі гріхи мої» (Пс. 2, 4, 17-18);

г)  милосердя: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої» (Пс. 50, 3). «Нахили, Боже, вухо Своє та й послухай, відкрий Свої очі й побач наші спустошення та те місто, де кликалось ім'я Твоє в ньому, бо ми кладемо свої благання перед Твоїм лицем не через свої справедливості, а через велику Твою ми­лість» (Дан. 9, 18);

д)  прощення гріхів і визволення від них: «Гріхів юності мо­єї і несвідомості моєї не поминай, пом'яни мене в милості Твоїй, Господи, заради благості Твоєї» (Пс. 24, 7). «Від усіх гріхів очисти мене; не віддавай мене на глум безумному» (Пс. 38, 9). «Особливо обмий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене» (Пс. 51, 4). «Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імені Твого. Визволи нас, Гос­поди, й очисти гріхи наші ради імені Твого» (Пс. 78, 9);

є) настанов від Господа: «Господи, вкажи мені путі Твої і навчи мене стежок Твоїх. Настав мене на істину Твою і нав­чи, бо Ти — Бог спасіння мого, на Тебе повсякчас я надію покладаю» (Пс. 24, 4-5). «Дай мені зрозуміти дорогу настанов Твоїх, і я буду розмірковувати про дивні діла Твої» (Пс. 118, 27). «Навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій. Дух Твій благий наставить мене на землю правди» (Пс. 142, 10);

є) оживотворіння: «А ми не відступимо від Тебе. Оживи нас, і ми будемо призивати ім'я Твоє. Господи, Боже Савао­фе! Наверни нас, осяй нас світом лиця Твого, і ми спасемо­ся» (Пс. 79, 19-20).

Ті, що скорблять, моляться

а) про повернення до Бога: «Покарав Ти мене — і покара­ний я, мов теля те ненавчене! Наверни Ти мене — і вернуся, бо Ти — Господь, Боже мій!» (Єр. 31, 18);

б) про зцілення від хвороб: «Помішуй мене, Господи, бо я не­мічний, і зціли мене, Господи, бо стривожилися кості мої» (Пс. 6, 3). «Уздоров мене, Господи, і буду вздоровлений я, спа­си Ти мене, і я буду спасенний, — бо Ти слава моя» (Єр. 17, 14);

в)  про визволення від ворогів: «І кликали вони до Господа, і говорили: "Згрішили ми, бо покинули Господа та й служили богам язичників. А тепер визволи нас із руки наших ворогів, і ми будемо служити Тобі"» (1 Сам. 12, 10). «Господи, Боже мій! Я на тебе надіюся, спаси мене і від усіх гонителів моїх визволи мене» (Пс. 7, 2). «Почуй, Господи, голос мій у молит­ві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Укрий мене від намірів злодіїв і від зборища беззаконників» (Пс. 63, 2-3).

Бог

а)  обіцяє вислухати молитви в скорботі: «І призови Ме­не в день скорботи твоєї: Я спасу тебе, і ти прославиш Ме­не» (Пс. 49, 15). «Буде кликати Мене, Я почую його; Буду з ним у скорботі, визволю його і прославлю його» (Пс. 90, 15). «Просіть від Господа дощу часу весняного пізнього дощу, — Господь чинить блискавки і зливний дощ посилає їм, кожно­му траву на полі» (Зах. 10, 1);

б)  вислуховує молитви в скорботі: «А як був він (Мана­сія — прим. О. К.) утискуваний, благав він лице Господа, Бо­га свого, і дуже впокорився перед лицем Бога своїх батьків. І молився він до Нього, і Він був ублаганий, і вислухав бла­гання його, і вернув його до Єрусалима, до царства його. І пізнав Манасія, що Господь — Він Бог» (2 Хр. 33, 12-13). «Бо Він не зневажив і не покинув бідного в біді його і не сховав від мене лиця Свого, а почув мене, коли благав Йо­го» (Пс. 21, 25). «Ось убогий благав, і Господь почув його і від усіх скорбот спас його» (Пс. 33, 7). «Вороги мої втікають від мене, коли я кличу Тебе. З того знаю, що Ти, Боже, зі мною» ( Пс. 55, 10). «У скорботі взивав я до Господа, і Він почув мене і вивів мене на простір» (Пс. 117, 5).

Про молитву в храмі

Господь і апостоли Його молилися у храмі: «...Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців з храму, і поперевертав  грошомінам столи та ослони продавцям голубів. І сказав їм: «Написано: «Дім мій — буде домом мо­литви», а ви робите з нього «печеру розбійників» (Мф. 21, 12-13). «І приходять вони (апостоли — прим. О. К.) в Капер-наум. І негайно в суботу ввійшов Він у синагогу, і навчати зачав» (Мр. 1, 21). «І прибув Він до Назарету, де був вихо­ваний. І звичаєм своїм Він прийшов дня суботнього до сина­гоги, і встав, щоб читати» (Лк. 4, 16).

Після урочистого входу в Єрусалим, Господь навчав кожен день у храмі (Лк. 19, 47). «Петро та Іван на дев'яту годину молитви йшли разом у храм» (Дії 3, 1). «Ми (Павло, Лука та ін. — прим. О. К.) ішли в молитовний дім» (Дії 16, 16).

Господь обіцяє:

а)  бути духовно присутнім на молитві у храмі: «Бо де двоє чи троє в ім'я Моє зібрані, — там Я серед них» (Мф. 18, 20);

б)  що Бог буде прислуховуватися до спільної молитви: «Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі пого­дились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, — станеться їм від Мого Отця, що на небі» (Мф. 18, 19).

Вірні:

а)  люблять брати участь у громадських (церковних) мо­литвах: «Згадуючи це, я виливаю душу мою, бо я ходив се­ред великої кількості людей, входив з ними в дім Божий з піснями радості й хвали, з голосами урочистого святкуван­ня» Пс. 41, 5). «Ходімо в оселі Його, поклонімося підніжжю ніг Його» (Пс. 131, 7);

б)  й інших спонукають до громадської молитви: «Віддайте Господу славу імені Його. Поклоняйтеся Господу в дивній святині Його» (Пс. 28, 2). «І прийдуть мешканці одного міс­та до другого, кажучи: "Ходімо, ходімо вблагати Господа Са­ваофа!" Піду також я. І поприходять численні народи та сильні люди шукати Господа Саваофа в Єрусалимі й блага­ти Господа» (Зах. 8, 21-22);

в) закликати до громадської молитви під час загального лиха: «Оголосіть святий піст, скличте збори, позбирайте старших, усіх мешканців землі до Дому Господа, вашого Бо­га, і кличте до Господа. Горе дневі тому! Бо близький день Господній, і прийде він від Всемогутнього, мов те спустошен­ня! Чи ж з-перед очей наших не відіймається їжа, з дому на­шого Бога веселість та втіха? Покорчились зерна під своїми грудами, спорожніли комори, поруйновані клуні, бо висохло збіжжя. Як стогне товар, поголомшені череди, — бо немає їм паші, отари спустошені! До Тебе я кличу, о Господи, пожер бо огонь пасовища пустині, а жар попалив усі дерева на по­лі» (Йоіл 1, 14-19). «Засурміть на Сіоні в сурму, оголосіть святий піст, скличте зібрання! Зберіте народ, оголосіть святі збори, старців запросіте, позбирайте дітей та грудних немов­лят, нехай вийде з кімнати своєї також молодий, молода з-під свого накриття! Між притвором та жертовником нехай плачуть священики, слуги Господні, хай молять вони: "Зми­луйся, Господи, над народом Своїм, і не видай на ганьбу спадку Свого, щоб над ним панували погани. Нащо будуть казати між народами: "Де їхній Бог?" І заздрісним стане Гос­подь за Свій Край, і змилується над народом Своїм". І Гос­подь відповів і сказав до народу Свого: «Ось Я посилаю вам збіжжя, й вино молоде, та оливу, і насититесь нею, і більше не дам вас на наругу народам» (Йоіл 2, 15-19).

Вечірня молитва

Дуже багато згадок про вечірню молитву в Старому Заві­ті, особливо в псалмах. «Ти випробував серце моє, відвідав мене вночі. Ти випробовував мене і не знайшов в мені не­правди; думки мої не розходяться з устами моїми» (Пс. 16, 3). «Боже мій, взиваю вдень — і Ти не чуєш, вночі — і немає ме­ні спокою» (Пс. 21, 3). «Удень покаже Господь милість Свою, а вночі пісня Йому від мене — молитва до Бога жит­тя мого» (Пс. 41, 9). «Уночі поминав я ім'я Твоє, Господи, і тримався закону Твого» (Пс. 118, 55). «Сказав би я: може, темрява сховає мене, то й темрява стане світлою перед То­бою. Не сховає від Тебе й темрява, бо й ніч перед Тобою, як день, і пітьма перед Тобою, як світло» (Пс. 138, 11-12). Згадка про вечірню молитву в Новому Завіті: «Відпустивши народ, Він (Ісус Христос — прим. О. К.) на гору пішов помолитися на самоті; і, як вечір настав, був там Сам» (Мф. 14, 23). «Тож пильнуйте, — не знаєш-бо, коли прийде пан додому: увечері, чи опівночі, чи як півні співати­муть, чи ранком. Щоб вас не застав, що спите, коли вернеть­ся він несподівано» (Мр. 13, 35-36). «Бог йому сказав: "Не­розумний, — ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти наготував?"» (Лк. 12, 20). «І сказав їм Ісус: "Короткий ще час світло з вами. Ходіть, поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, — куди він іде"» (Ів. 12, 35).

Які бувають молитви?

Якщо ми та наші близькі при доброму здоров'ї й гаразді, у нас є де жити, є у що вдягнутись, є що їсти, то ми повин­ні славити Бога і дякувати Йому в наших молитвах.

Такі молитви називаються хвалебними й подячними. Якщо з нами трапиться якесь нещастя, чи хвороба, чи біда, чи нуж­да, ми повинні просити в Бога допомоги. Такі молитви нази­ваються прохальними.

А якщо ми зробимо щось погане (вчинимо гріх) і прови­нимося перед Богом, то повинні просити у Нього прощен­ня — каятися. Такі молитви називаються покаянними.

Оскільки ми грішимо перед Богом (постійно грішимо), то з цієї причини ми повинні завжди, перш ніж просити щось у Бога, спочатку покаятись, а тоді вже просити Бога про наші потреби. Отже, покаянна молитва завжди мусить передувати прохальній молитві.

Молитва поділяється на внутрішню та зовнішню.

Внутрішня — це молитва серцем і душею без слів. Молит­ва душі й серця інакше зветься молитва «духовна», молитва «розумова», умна. Так молився Мойсей перед переходом че­рез Червоне море. Так молиться кожний християнин там, де неможливо словами молитися, наприклад серед невірних.

Зовнішня молитва — це та, коли ми шепочемо слова, хрес­тимося, навіть кладемо поклони. Але буває так, що молимося до Господа, а думаємо про житейське.

Про таку молитву Господь каже: «Наближаються до Ме­не, а серце їх далеко від Мене, даремно вони шанують Ме­не...» (Мф. 15, 8-9).

З цих слів Христових видно, яка ціна такої молитви.

Навпаки, внутрішня молитва дуже вгодна Богу. Одначе для людини, яка складається з тіла й душі, однієї внутріш­ньої молитви не досить.

Апостол Павло каже: «...Прославляйте Бога в тілах і ду­шах ваших, бо вони Божі» (1 Кор. 6, 20).

Тому зовнішня молитва завжди повинна сполучатися з внутрішньою. Зовнішня молитва повинна виявляти внутріш­нє переживання людини. Так, поклін має значення тоді, коли робиться внаслідок благоговіння перед Богом, або вияву прохання, подяки чи прославлення.

Хресне Знамення ми завжди повинні сполучати з глибо­кою вірою у страждання Христові. Без того зовнішні дії бу­дуть непотрібними рухами.

Кожне слово молитви повинно виливатися з серця, як каже Христос: «Від повноти серця уста промовляють» (Мф. 12, 34).

Де і коли можна молитися Богу?

Молитися Богу можна скрізь, тому що Бог перебуває всюди: і вдома, і в храмі, і в дорозі. Християнин зобов'яза­ний молитися щоденно: вранці та ввечері, перед їжею й піс­ля неї, перед початком і після завершення будь-якої справи. Така молитва називається домашньою, чи приватною.

У недільні та святкові дні, а також у будні, коли ми віль­ні від своїх занять, для молитви ми повинні ходити в храм Божий, куди збираються християни; там ми молимося спіль­но, всі разом. Така молитва називається громадською, або церковною.

Християнське життя без молитви не може розвиватись. Інколи до мене приходять люди і запитують: «Як же я можу молитися, коли не знаю молитви?» Це помилка. Адже ми звертаємося до товариша чи до любимої людини не чужими словами? Ні, ми говоримо про те, що у нас на серці. Молит­ви, написані в молитовниках, то лише наші помічники. Це не заклинання, це не якісь магічні формули, щоб викликати ду­ха, а бесіда людини з Богом, таємна зустріч з Найлюбимі-шим, якого не можна ні з ким порівняти, зустріч душі зі сво­їм Спасителем. А для цього в людини повинні бути свої най­вагоміші слова.

Для полегшення цієї розмови Церква дає нам ті молитов­ні слова й ті молитовні формули, які виробилися віками в практиці віруючих.

Завчившії напам'ять ці тексти, ми творимо молитвослови. Потрібно відрізняти молитвослови від молитви.

Молитва — це політ серця до Бога, а молитвослови — це коли ми говоримо тексти молитви. Тексти надруковані в «молитвословах», які можна придбати в кожному християн­ському храмі.

Тому я зупинюся на особливостях молитви.

Іноді під час молитви бувають хвилини розсіяння уваги та великих спокус. «Лукавий намагається розсипати молит­ву, як піщаний насип, — говорить святий Іоанн Кронштадт­ський, — слова хоче розбити, як сухий пісок, без зв'язку, без вологи, тобто без теплоти сердечної».

Передусім надзвичайно важливу роль відіграє приготу­вання до молитви, тобто створення в собі такої атмосфери, яка б могла протистояти зовнішнім і внутрішнім спокусам під час самої молитви.

І тому, якщо ми просимо в Бога щось під час молитви, то ми повинні отой страх, те невірство відкинути, і з великою надією просити у Бога те, чого ми хочемо.

«Нехай просить кожен з вірою, нітрохи не сумніваю­чись», — говорить апостол Яків (Як. 1, 6). І дійсно, якщо ко­жен православний християнин буде звертатися до Бога з ві­рою, то одержить.

А сам Спаситель говорить: «Усе, чого ви попросите в мо­литві з вірою, одержите» (Мф. 21, 22). Безперечно, з молит­вою ми ростемо, міцніємо і наближаємося до Бога. Святи­тель Феофан Затворник говорить: «Тримай у себе відоме мо­литовне правило — найбільше, щоб при своїх звичайних справах ти міг виконувати молитву, не поспішаючи».

Однак під час молитви виникають сумніви, і святі отці Церкви при сумніві говорять, що допомогти може таке мір­кування: я прошу Бога. І тому під час звернення до Бога за допомогою молитви потрібен особливий настрій, безперечно, молитовний, бо іноді людина молиться, очевидно, ревно, але молитва не приносить їй плодів спокою і радості серця від Духа Святого. А це тому, що, молячись за готовими молит­вами, душа наша не каялася в них щиро в тих гріхах, які во­на вчинила в той день, якими осквернила своє серце, цей храм Христовий, і якими прогнівила Господа. Тому кожен християнин у молитвах до Бога повинен насамперед усві­домлювати свою гріховність перед Ним, і аж тоді вже буде вислухана його молитва.

Святий Іоанн Кронштадтський говорить: «Коли під час молитви оволодіє твоїм серцем зневіра і тужливість, знай, що це походить від диявола, який всіляко намагається зайняти тебе в молитві». І тому святі отці та вчителі Церкви закли­кають нас кріпитися і пам'яттю про Бога відганяти вбивчі

думки. І так повинен чинити кожен, хто з вірою та надією звертається до Бога.

З молитвою слід сполучати тілесні труди, бо вони ряту­ють нас від неробства — матері всіх пороків. Тому в Церкві моляться за те, щоб не мати духу неробства. Навіть найбіль­ші молитвеники — Антоній, Макарій, Арсеній Великий, преподобний Серафим Саровський — виконували фізичну працю. Однак істотну умову для успіху в молитві становить перебування в євангельських заповідях і чеснотах, бо й Спа­ситель сказав: «Коли заповіді Мої будете зберігати, то пере­бувати будете в любові Моїй...» (Ів. 15, 10). А перебування в любові до Бога приводить до безупинної пам'яті про Нього, а тим, «хто любить Бога... усе сприяє до добра» (Рим. 8, 28).

Багато християн глибоко страждають від різних спокус у молитві, бо вони шукають молитви істинної, але значно більше таких, які, молячись, негідно думають, що цілком достатньо такої удаваної молитви. Є люди, які моляться лицемірно, і це настільки ввійшло в них у звичку, що вони цього не тільки не помічають, а й не хочуть помічати. І свя­тий Василь Великий повчає: «Проси того, що достойно Бога, не переставай просити, доки не одержиш. Хоч і пройде місяць, і рік, і три роки, і велике число років, доки не одер­жиш, не відпускай, але проси з вірою, безнастанно творячи добро». І дійсно, ці повчальні слова великого вчителя Цер­кви Христової є великою та необхідною умовою доброї молитви. Бо ми повинні просити в Бога того блага духовно­го, достойного Бога. Василь Великий зауважує, що найваж­ливіше є те, що ми повинні просити цього блага доти, аж поки не одержимо, і просити з вірою, почуттям стриманості та страху Божого.

Отже, Святе Писання й святі отці нас повчають, що мо­литва дає велику силу. Адже, дійсно, через молитву зберег­лися три отроки непошкодженими у печі вогненній у Вави-

лоні, пророк Даниїл врятувався від левів у рові, а Йона — від смерті у череві китовому. Саме молитвою Ілля та Єлисей воскрешали мертвих, святі угодники Божі зціляли людей від невиліковних хвороб і відвертали від них різні біди. І ми ма­ємо священний обов'язок молитися не тільки за померлих ближніх, а й за живих, як навчає апостол Павло: «Отже, пе­редусім благаю чинити молитву, моління, прохання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх, які начальствують, щоб проводити нам життя тихе і безтурботне, у всякому благо­честі й силі» (1 Тим. 2, 1~2).

Слід відзначити найважливіше, що плодами молитви є не тепло і насолода, а страх Божий і жаль за гріхи. їх постійно слід зігрівати і жити з ними.

Митрополит Василь Липківський у своїх проповідях про молитву приділив багато уваги молитві приватній і молитві громадській, або церковній.

Оскільки не кожний з вас, дорогі читачі, має можливість придбати твори цього чудового пастора нашої церкви, то я даю повністю текст проповідей Василя Липківського про приватну і церковну молитву.

Надія на Господа в молитві

Деякі люди, які вважають себе християнами, неуважно ставляться до щирої молитви. Проте молитва — найнеобхід­ніша справа для християнина, і про це свідчить сам Хрис­тос і Його апостоли. Христос часто «йшов до безлюдного місця і там молився» (Мр. 1, 35). Під час молитви наборі Фавор сталося Преображення Христа: «...вигляд лиця Його став інший і одяг Його став білий, блискучий» (Лк. 9, 29). І в останні хвилини перед своїми стражданнями Христос, впавши ниць в саду Гефсиманському, палко молився (Мф. 26, 39).

І апостоли Христові часто ставали на молитву (Дії 3, 1; 10, 9). І всіх вірних Христос закликає до молитви: «Пиль­нуйте ж себе і повсякчас моліться...» (Лк. 21, 36). «Будьте ба­дьорі і моліться, щоб не впасти в спокусу...» (Мф. 26, 41).

Святі апостоли у своїх посланнях закликають вірних до молитви: «Моліться один за одного» (Як. 5, 16). «Усякою молитвою і благанням моліться всякого часу духом і в цьо­му пильнуйте» (Еф. 6, 18). «Без перестану моліться. Усяко­го часу радуйтесь, за все дякуйте» (1 Сол. 5, 16-18).

Отож ми маємо пам'ятати, що найперший обов'язок, який накладає на нас наша віра, — це обов'язок молитви. Власне, навіть не обов'язок, це мусить бути природна властивість християнина, бо вся суть християнської віри — це вихован­ня душі людської, створення в душі людини такого настрою, таких почуттів, такого морального скарбу, щоб, придбавши його, християнин почувався щасливішим, ніж коли б увесь світ придбав. От для такого надбання головною умовою є християнська молитва.

Найперша мета християнської молитви — це християн­ська культура душі людської, утворення в душі тих найкра­щих почуттів, того настрою і міцного ґрунту. Христос сказав: «Я заповідаю вам Царство, як Отець Мій заповідав Мені» (Лк. 22, 29). Які ж почуття утворюють у душі християнина Царство Боже? На це відповідає апостол Павло: «Царство Боже є не їжа і пиття, а праведність, спокій і радощі у Свя­тому Дусі» (Рим. 14, 17). Праведність, цебто, правдиве, чес­не, сумлінне ставлення до Христових заповітів, укорінення їх у душі, спокій — спокійне ставлення до всього, що трапля­ється в житті, хоч би й було воно сумним. Не їжа й пиття, не зовнішнє поліпшення життя, не убезпечення себе від різ­них тяжких пригод, а утворення в душі того твердого, непо­хитного ґрунту, морального скарбу, силою якого християнин царював би над усім лихим, тяжким, сумним і перемагав би його, — це мета християнської молитви.

Безперечно, придбання в собі такого великого морально­го скарбу вимагає від християнина великих зусиль і постій­ної праці. І Христос сказав, що «Царство Небесне силою бе­реться, і хто силкується, той здобуває його» (Мф. 11, 12). От чому Христос навчає нас «молитись... і не тужити» (Лк. 18, 1), і апостол Павло каже: «Безперестанку моліться» (1 Сол. 5, 17), закликаючи нас до невпинної праці на ство­рення в собі того душевного настрою, який називається лю-бомудрим, цебто філософським спокоєм, християнською мудрістю, яка лише одна приносить щастя.

Чому ж цей духовний скарб може бути здобутий лише молитвою, працею на своє духовне виховання? Тому, що для християнина в Богові є найвища праведність, найповніший спокій, найбільші радощі, в Богові наше життя, і спасіння, і піднесення своєї душі до Бога, молитвою до Нього ми най­більше зведемо у свою душу всі дари Божої благодаті. Така молитва це — певний настрій душі, заспокоєння в Богові, що виявляється не стільки словами, скільки справами, всім жит­тям, ставленням до всього, що довкола нас.

Найкращим зразком такого молитовного настрою є псалми Давидові, тому їх так близько й прийняла христи­янська Церква. «Славитиму Тебе, Господи, усім серцем моїм. Радітиму й веселитимусь Тобою, співатиму хвалу імені

Твойому», — виголошує псаломник (Пс. 9, 2-3). «Повсякчас бачу я Господа перед собою, бо Він праворуч мене й не похитнуся» (Пс. 15, 8). «Тільки в Богові спокій душі моєї, тільки від Нього спасіння моє. Він є скеля моя і Спаситель. Захисник мій, і не похитнуся повіки» (Пс. 61, 2-3).

Таке молитовне життя в Богові і є для християнина тією непереможною зброєю Божою, озброїтись якою закликає нас апостол Павло: «Візьміть на себе всю зброю Божу, щоб змог­ли ви вистояти в день лютий, і, усе перемігшії, стояти. Під­пережіться правдою, одягніться в броню праведності, взуй­тесь у готовність до благовістя спокою... Усякою молитвою і благанням молячись всякого часу духом» (Еф. 6, 13-15, 18). От у такому озброєнні християнин буде почувати себе зав­жди спокійним, радісним, вдячним Богові. Тому апостол Павло й закликає християн не тільки до молитви, а до ра­дості, подяки Богові, вславлення Його: «Всякого часу радуй­тесь! За все дякуйте» (1 Сол. 5, 16, 18), «Усе на славу Божу робіть!» (1 КорЛО, 31).

Християнська молитва це є передусім уславлення Бога, подяка Йому не тільки словом і думкою, а й усім життям. «Слава Богові за все!» — так завжди відповідав святий Іоанн Золотоуст на всі пригоди свого життя, з цими словами й по­мер на тяжкому засланні. І наш народ був щиро пройнятий постійним почуттям уславлення Бога, подяки Йому. Зустрі­чаючись один з одним, батьки наші звично віталися: «Слава Богу!» — «Слава Ісусу Христу!» — «На віки слава!»

Уся сила християнської молитви не в поліпшенні зовніш­ніх умов життя, не в усуненні тяжких причин його, а у ство­ренні, як каже апостол Павло, в собі внутрішнього чоловіка в праведності по Христу, в утворенні у своїй душі тих найкращих почуттів, того настрою, що найтісніше з'єднує християнина з Богом, оздоблює тим «Божим спокоєм, що ви­ще від всякого розуму, стверджує серце і думку його в Ісусі Христі» (Фил. 4, 7). Такого християнина святий Іоанн Зо­лотоуст уявляє немов серед морської безодні на високій непохитній скелі. Нехай збурюються хвилі, нехай б'ють об скелю, християнин стоїть спокійний, веселий, ніяке страхіт­тя його не хвилює, ніяке лихо не засмучує.

І лише на цьому ґрунті молитовного зміцнення у Христі й перетворення своєї душі вславленням Бога і вдячністю Йому, праведністю, спокоєм і радощами у Святому Дусі, можуть зростати в душі християнина і давати плоди райські квіти Царства Божого, про які каже апостол Павло: «Одяг­ніться оце, як обранці Божі, святі й любі, у милість, лагід­ність, добрість, милосердя, тихість, смирення, довготерпін­ня... А над усім цим — у любов» (Кол. З, 12, 14). Такий внут­рішній стан християнина, створений його молитовним нас­троєм, найцінніший. Коли розум людини і праця рук невпин­но утворюють закони її за допомогою всяких дослідів і вина­ходів, то християнин насамперед мусить перетворювати власну душу в образ Христа за допомогою молитви. Без цьо­го внутрішнього перетворення всі зовнішні покращення не дадуть справжнього щастя людству, будуть без ґрунту, хита­тимуться вітром і приноситимуть людям більше біди, ніж щастя. Нехай же розум людський працює на поліпшення зов­нішніх умов життя, а ми, християни, будемо безустанно мо­литися за утворення в душі людській того найвищого щастя, того Царства Божого, в якому можуть дати свою користь всі винаходи розуму і витвори рук.

Людина немічна не тільки тілом, а й душею, і потребує постійної Божої допомоги для зміцнення й перетворення ду­ші. От чому християнин не тільки повинен безустанно услав­ляти Бога в молитві, дякувати Йому за все, а й звертатись до Бога з проханням про допомогу. От про ці прохання Христос сказав, щоб вони були короткі, без зайвих слів, «бо Отець ваш знає, чого вам треба, перше, ніж ви попросите в Нього» (Мт. 6, 8). Якими ж мають бути ці прохання? Сам Христос коротко виклав їх: «Отче наш, нехай святиться ім'я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє. Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі». Отже, й усі прохання християнської молитви зводяться до того ж самого заспокоєння душі в Бо­гові, цілковитого віддання себе, і свого життя, і всього світу на волю Божу, цебто й усі наші прохання мусять мати одну мету: праведність, спокій і радість у Святому Дусі, зміцнен­ня і перетворення нашої душі.

З потреб земних Христос навчає нас прохати Бога щоден­ного хліба, і звертає нашу увагу на те, що найбільше відда­ляє нас від Бога, перешкоджає утворенню в нашій душі Царства Божого, на прохання про прощення гріхів наших.

У земному житті багато всяких потреб. За них найбільше люди і звикли молитися, як от: хвороби, злидні, всякі напас­ті, пригоди, земні бажання і мрії. Але ці молитви будуть

християнськими лише за однієї умови: коли ми за зразком молитви Христової перед стражданнями, будемо молитись: «Отче, не як я хочу, а як Ти» (Мт. 26, 39); «Не моя воля, а Твоя нехай буде» (Лк. 22, 42). Отже, метою всякої христи­янської молитви має бути і цілковите віддання себе на волю Божу, заспокоєння душі в Богові, цебто не зміна зовнішніх умов і відносин, а зміна й перетворення власної душі. Саме про це внутрішнє перетворення молитвою Христос сказав: «Чого попросите в ім'я Моє, Я сотворю» (Ів. 14 і 14).

Відтак, коли ми в молитві будемо шукати не зовнішньо­го задоволення, а внутрішнього заспокоєння, коли молитву ми не будемо вважати засобом до придбання земного добро­буту, як це часто буває, як і ремствування, що, мовляв, щи­ро молився, а не одержав, отже, даремна була моя молит­ва, — а засобом до зміни свого ставлення до всяких земних умов, тоді наша молитва, як каже святий Іоанн Золотоуст, буде такою ж необхідною для християнина, як для риби вода або для птаха повітря, щоб на крилах молитви піднестися над усіма пригодами й принадами земного життя і утворити в душі своїй Царство Боже, що є праведність, спокій і радість у Святому Дусі.

За митрополитом Василем Липківським

Молитва на самоті

Одним із видів приватної молитви є молитва на самоті. Це означає, що ми повинні молитися по можливості на са­моті, щоб мати найближче спілкування з Господом, а інколи молитися далеко від людей, щоб не розсіятись у мирській суєті. Так робили й святі угодники Божі, від яких і ми на­вчаємося.

Преподобний Феодосій Печерський переселявся на час Великого посту в печеру і там закривався до Вербної неділі, проводячи час у пості й молитві, а потім виходив до братії в п'ятницю Вербної неділі й залишався з нею до Пасхи.

Монахи палестинські також на Великий Піст покидали свої монастирі та йшли у пустелю, і кожний, як сказано, «один живу і Господу завжди співаю». У Вербну неділю мо­нахи знову збирались у монастир і ніхто нічого не питав, як вони провели піст і які несли подвиги. Преподобні Герасим і Киріян також на весь піст віддалялися далеко в пустелю; кожну неділю причащались Святих Тайн і проводили час безмовно.

Так часто проводили час монахи і звичайні християни. І про них сказано: «Що деякі з них залишали житейські пік­лування, покидали міста й оселялись в пустелях, щоб ніхто їм не заважав творити молитву».

Що ж ми говоримо про людей. Спаситель наш у нічний час любив усамітнюватись для молитовних бесід з Богом От­цем Своїм.

І гак ми бачимо, що святі намагалися залишитися на са­моті. Намагайтесь і ви наслідувати їх. Якомога частіше уни­кайте людського шуму, людської суєти і займайтесь ділом спасіння своєї душі. І кожен християнин має потребу своєї душі в тому, щоб щодня виділяти трохи часу на усамітнену молитву. Душа наша має велику жадобу в повсякчасному об­новленні своїх сил молитвою і богомисленням, як і тіло в підкріпленні їжею. І немає такої важкої роботи, немає дуже складної і важкої служби, від яких було б неможливо виді­лити трохи часу для усамітненої молитви. Бо спасіння душі нашої із усіх справ є найважливішою справою.

Тому усамітнена молитва потрібна нам, на самоті ми вільно можемо підносити наші думки до Господа, і душа на­ша, яка не тривожиться ніким і нічим, на самоті стає чисті­шою, і розум наш легше налаштовується на молитву.

Про християнську молитву церковну

Ми говорили раніше про молитву як найкращий засіб християнського виховання своєї душі, утворення в ній Цар­ства Божого, що дає найвище заспокоєння в Богові при всяких пригодах життя. Але Царство Боже не лише певний настрій душі кожного християнина. Христос часто називає Царством Божим і свою Церкву, цебто християнське бра­терство, бо ті ж властивості Царства Божого — праведність, спокій і радість у Святому Дусі, що постійною молитвою му­сять утворитися у душі кожного християнина, більшою мірою повинні стати властивістю всієї Христової Церкви, всього братерства, щоб райські квіти, зрощені молитвою в Душі християнина, дали багатий урожай і братерство в житті. А для здійснення цього братерського життя у Христі вели­ким засобом є молитва церковна.

Потреба церковної молитви часто теж викликає сумніви у християн. Навіть ті, що визнають потребу приватної мо­литви, часто байдуже ставляться до молитви церковної, ка­жучи: досить християнинові вдома помолитись у неділю чи у свято, а нащо ще ходити до церкви? Я вже помолився вдо­ма і з мене досить. Що такі думки поширені, свідчить і те сумне явище, що парафіяни мало відвідують церкву, хіба що на великі свята.

Але відкидати потребу церковної молитви не тільки сум­не, а майже загибельне нерозуміння як для Церкви, так і для самих парафіян. Хто так думає, той неправдиво уявляє храм лише як молитовний будинок, а відправу в церкві лише як певний обряд, цебто визнає в Церкві лише мертву форму, а відкидає живу душу. Церква є перш за все братерство в Христі, а церковна молитва — найкраще і найприродніше ви­явлення спільності цього братерства. От чому й Христос найбільшої ваги надає братерській молитві. Він говорить: «Істинно також кажу вам, якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного, бо де двоє чи троє зібра­ні в ім'я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 19-20).

Яку велику силу надає спільна братерська молитва кож­ному окремому братові, свідчить спільна молитва святих апостолів. Коли вони одностайно звернулися до Бога зі щи­рою молитвою, то «...захиталося місце, де вони зібрались, і сповнились усі Духа Святого, і промовляли Слово Боже з дерзновенням» (Дії 4, 31). Природні церковні зібрання християн не тільки для молитви, а й для науки, спільної тра­пези, спільного задоволення всіх потреб кожного, і про це свідчить життя перших християн, коли вони справді почува­ли себе братами, «мали одне серце і одну душу» (Дії 4, 32). Тоді вони «постійно перебували в ученні апостолів, і в єднанні та преломленні хліба, і в молитвах... усі ж віруючі були разом і мали все спільне» (Дії 2, 42, 44).

Той християнин, що знає лише себе, визнає лише приват­ну молитву, а братерство йому байдуже, той несправжній християнин, той — егоїст, себелюбець; він руйнує Церкву, а не будує, хоч би який був сам по собі побожний. Хіба не через те церкви християнські по всім світі такі кволі, не да­ють життя й самі ледь дихають, що в них пригасло спільне братерське життя? Бо християнство обов'язково вимагає спільного братерського життя, і лиш у такому житті здійсню­ється Христова й апостольська наука. Отже, приватна молит­ва християнина лише в спільній церковній молитві знахо­дить свою повноту, довершеність і закінчення, набуває церковного значення. Лише вона робить християнина тим, за словом апостола Петра, живим каменем, з яких будується дім духовний, цебто церква, щоб «приносити духовні жертви любоприємні Богові через Ісуса Христа» (1 Петр. 2, 5).

Отже, браття, не зневажайте молитвою церковною, щиро кладіть себе в будівлю церкви, а не в те сміття, що від будів­лі відкидається, і лише тоді те Царство Боже, що ви його ут­ворите у своїй душі приватною молитвою, знайде для себе найтвердіший ґрунт і безмежне поширення, коли усе бра­терство з'єднає його в молитві та в житті. Царство Боже, що утворюється в нашій душі приватною молитвою, є, як каже апостол, праведність, спокій і радість у Святому Дусі. Але яке воно хитке і нестале, коли не здобуде собі певності та непохитності від церкви в її молитві. Наша приватна правед­ність, хоч би як ми її пильнували, завжди зволікається бру­дом гріхів, а от церква, що її освячено й очищено Христом, завжди свята й непорочна, і своєю святістю, коли ми в мо­литві з нею зіллємось, покриває в собі наші немочі, й коли наші приватні прохання з'єднаються з церковними «Господи, помилуй», «Подай, Господи», ми можемо бути певні за Боже помилування над нами.

А спокій душі? Як він піднесеться, коли не тільки в душі окремого християнина, а й у всім братерстві утвориться че­рез його одностайну молитву «в спокою серця», через якнай­скорішу ліквідацію навіть тимчасового неспокою між брата­ми із словом Христовим: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти те­бе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перш поми­рися з братом твоїм» (Мф. 5, 23).

А радість у Святому Дусі? Хіба може бути вона повною, коли не з'єднається з радістю всього братерства в спільній мо­литві? Це відчувають навіть люди, байдужі до церкви, коли у свята - Різдво Христове, Великдень - приходять до церкви.

Церковна молитва має бути початком і першим виявлен­ням справжнього церковного життя. Спільність молитви викликає спільність думки, церковної науки, спільність усіх інших церковних інтересів, спільність церковного життя.

Браття! Ми — члени всенародно-соборноправної церкви, ми, навчає апостол Петро, самі з себе будуємо «дім духов­ний, священство святе» (1 Петр. 2, 5), тому для нас особли­во близькою й дорогою мусить бути молитва церковна.

У храм ми приходимо для того, щоб там щось отримати. Храм — це стіни, побудовані навколо Таїнства Причастя. Та­їнство полягає в тому, що до людини простягнута рука з Да­рами. Тому приходити в Храм — це не повинність, а дивний привілей. Нам дано право стати учасниками Тайної Вечері. У нас є можливість стати причасниками «Тіла і Крові Гос­пода Ісуса Христа». Нам дана можливість доторкнутися до тієї енергії, яку не в силах виробити ні одна електростанція світу.

Ми — одностайне, рівноправне перед Богом братерство у Христі. Тому й церковна молитва, й церковна творчість, і всі галузі церковного життя мають однаковий для всіх нас інте­рес. Ми йдемо до церкви як до живого братерства, живого та спільного в його безмежнім обсязі. Ми всі мусимо бути при­сутні на церковних відправах, вдихати живу душу в те, що здавалося нам уже змертвілою спадщиною минулих часів.

Та до якого братерства ми йдемо? З яким у молитві єд­наємось? Апостол Павло каже християнам: «Ви приступили до гори Сіону, і до міста Бога Живого, до Єрусалима небес­ного, і до безлічі ангелів, і до Церкви первородних, на небе­сах написаних, і до Судді всіх — Бога, і до духів праведни­ків досконалих, і до посередника Завіту Нового — Ісуса» (Євр. 12, 22-24). Отже, і в нашій церковній молитві спільно з нами молиться до Судді Бога і до Голови Церкви Ісуса гро­мада янголів і всіх святих; разом з нами вони підносять мо­литви і за всіх живих вірних і за всіх померлих, бо й вони живі в Бога, і за весь світ. От якої безмежності, повноти й сили досягає церковна молитва, і як важливо християнинові з'єднувати з нею і свою приватну молитву.

Напевне, церковна молитва за своєю суттю мусить бути значно складнішою від молитви приватної. Коли приватна молитва може обмежуватися думкою, настроєм серця, то мо­литва церковна мусить виявлятись і зовні — у слові, науці, співах, у зовнішніх ознаках віри, як каже апостол Павло: «Навчайте самих себе псалмами, гімнами та піснями духов­ними, співаючи й виграючи в серцях ваших Господеві» (Еф. 5, 19).

Приватна молитва в душі мусить бути постійною, вона не вимагає ні місця, ні часу, ні певного порядку, а молитва цер­ковна вимагає і певного місця для зібрання вірних, і певних часів для зібрання, й порядку молитов чи співів, і, нарешті, керівників і виконавців відправ.

Звичайно, всі ці зовнішні ознаки церковної молитви му­сять мати історичну, морально-догматичну й естетичну вартість. У цьому безмежні обрії молитовної творчості й ок­ремих братів і всієї церкви. От ця творчість становить той церковний обряд, що є найвиразнішою й найдорожчою озна­кою єднання всіх братів в одну церкву, єднання церкви минулих віків із сучасними, і, як усяка творчість, виявляє в собі певні національні риси, вироблені або й вистраждані на­родом у часи його боротьби за своє життя, в часи його релі­гійного та національного піднесення. От чому церковний обряд є дорогим і близьким кожному народу, який себе по­важає і за своє бореться. Отже, і для нас, українців, церков­ний обряд є невід'ємною частиною нашого національного життя і, як такий, мусить викликати великий інтерес до себе.

Але, як найголовнішою вагою приватної молитви є утво­рення Царства Божого в душі християнина, так і найбільшою вартістю є церковна молитва в моральному збудуванні церкви, в утворенні Царства Небесного в її житті. От чому церковні молитви часто закінчуються виголосом: «Пресвя­тую Богородицю, і всіх святих згадавши, самі себе й один од­ного і все життя наше Христу Богові віддамо!» А в душі кожного окремого християнина участь у церковній молитві надзвичайно збільшує і праведність, спокій і радість у Свя­тому Дусі.

Браття! У нинішній час, на нашій землі склалися надто корисливі стосунки, і дехто навіть від молитви хотів би ба­чити конкретну наочну користь. Чи є ж вона? Безперечно! Життя людське завжди було й буде складне, важке, нервове, воно виснажує людину, вимотує душу, звідусіль плинуть бі­ди, турботи, пригоди, неприємності; майже немає людей нер­вово здорових, усі втомлені, затуркані, шукають собі ліків і тихого куточка, де б можна відпочити. Шукають і не знахо­дять. Бо де ж знайти спокій людині й ліки від турбот, коли вона у своїй душі скрізь із собою своє лихо носить?

Але, браття, є ліки, є засоби заспокоєння, дійсно є тихі куточки, що не тільки морально, а й фізично оздоровлюють людину. Це є молитва. Отці-пустельники, незважаючи на тяжкі умови життя, в які вони себе ставили, звичайно дожи­вали до глибокої старості — до ста років і більше. У чім сек­рет їхнього довголіття? У тому, що вони постійно перебува­ли в молитві: душа їхня була повна найвищого спокою. Недаремна віра християн, що щира молитва святим перед їхніми образами оздоровлює не тільки душу, а часто й тіло людини. «Нехай же в усьому молитвою і благанням з подя­кою об'являються прохання ваші перед Богом, і мир Божий, що вищий від всякого розуму, нехай береже серця ваші й думки ваші в Христі Ісусі» (Фил. 4, 6-7).

За митрополитом Василем Липківським

Про Хресне Знамення

У молитві ми осіняємо себе Хресним Знаменням. Для то­го ми перші пальці правої руки складаємо докупи на знак єд­ності й рівності Пресвятої Трійці Триєдиного Бога, а два ос­танні менші пальці пригинаємо до долоні на честь Ісуса Христа, Який має в собі дві природи (два Єства) — Божу й людську, є Богочоловіком.

Отже, склавши так пальці руки, ми виявляємо нашу віру у Святу Трійцю й Господа нашого Ісуса Христа. І так скла­дену руку кладемо на чоло, щоб освятити розум і думки, на груди (нижче сонячного сплетіння), щоб освятити серце й чуття, на праве плече й на ліве, щоб освятити наші сили та діяння.

Самим Хрестом виявляємо нашу віру в розп'ятого Госпо­да нашого за нас і за Його хресні заслуги в Бога. Отже, Хрес­не Знамення діє на нас тоді, коли ми застосовуємо його з ві­рою та благоговінням.

Молитва — справа ангельська

Святитель Іоанн Золотоуст говорить, що молитва — спра­ва ангельська. «Про молитву ми особливо повинні сказати те, — зазначав вій, — що людина, яка молиться, розмовляє з Богом. Як важливо розмовляти людині з Богом, кожен знає, але виразити-словами цю важливість ніхто не може, бо ця честь вища достойності самих ангелів... Молитва є справа спільна ангелів і людей; немає нічого особливого між природою тієї чи іншої молитви; за молитвою ми відрізняємося від безсловесних; вона з'єднує нас з ангелами. Той скоро з'єдна­ється з ними, хто досягнув їх честі, достоїнства, мудрості й ведіння, хто все своє життя старається провести в служінні Богові та в молитвах».

Якщо людина старанно молиться, то з нею творять мо­литву й ангели.

Благочестивий Григорій, єпископ акагантійський, розпо­вів таку історію. З юнацьких років він ходив по монастирях, шукав різних старців, щоб на прикладі їхнього благочестиво­го життя і монашеського подвигу побудувати своє життя. Одного разу він підійшов до келії мудрого старця і почув приємний спів декількох людей. Коли він наблизився, то по­чув спів лише трьох людей. Підійшовши до самих дверей ке­лії, почув, що співає один старець і закінчує молитву дев'ято­го часу.

Не насмілившись постукати у двері, щоб не порушити спокою молящого, він стояв охоплений страхом. По закін­ченню молитви старець духом почув, що хтось стоїть за две­рима і сказав: «Чадо Григорію, зайди сюди». Ще в більший страх впав Григорій, коли почув, старець називає його по імені. Зайшовши до келії, Григорій побачив там лише одно­го старця. У келії більше нікого не було. Григорій здивував­ся, що співав один старець, але ж він чув голоси багатьох співців, і тоді лише зрозумів, що ангели Божі співали разом із старцем. Як ми бачимо, що коли християнин старанно і з любов'ю прославляє Господа, то ангели співають: прославля­ють Господа разом із християнином.

Григорій впав до ніг старця і зі сльозами на очах сказав: «Помилуй мене, отче, і молись за мене, грішного, хай спасе Бог душу мою». Старець поблагословив юнака і сказав: «Бог помилує тебе, чадо, і дасть тобі нагороду за твої труди».

Навчи мене молитися

Навчи мене молитися, Добрий ангел, навчи! Устами твоїми пахучими Почуття черстві зм'якши! У глибину душі проникнуть Проміння сонця золоті

Та в грудях моїх заб'ються Благодатних сліз ключі! Дай моїй молитві крила, Підніми мене у височінь; Дай мені віри безумовної Висоту і теплоту! Неповинних, безсловесних Дай младенців простоту, І високу, і святую Убогих духом чистоту!

Князь Вяземський (переклад О. К.)

Молитва є пожива для душі

Молитва для християнської душі те ж саме, що їжа для тіла, що вода для дерева і риби. Святі отці дуже часто нази­вають молитву поживою для душі. «Всі люди мають потребу в молитві не меншу, — говорить святитель Іоанн Золото-уст, — яку мають дерева у воді; або так як вони не можуть давати плодів, не приймаючи поживи від коренів; так і ми, якщо не будемо молитися, то не зможемо принести числен­ні плоди благочестя.

Якщо ти позбавиш себе молитви, — зазначає він, — то зробиш те саме, що витягнеш рибу з води, як риба не може жити без води, так і людина не може жити без молитви. Че­рез молитву, як через воду, можна піднятись, пройти небеса і приблизитись до Бога, бо в цьому сенс нашого життя і спа­сіння».

«Не залишай молитви як духовної поживи, — говорить святий Геннадій, — бо як тіло без їжі слабне, так і душа, за­лишена без молитовної поживи, розслаблюється і наближа­ється до духовної смерті».

Розповіді про силу молитви християн

Велика сила молитви, коли вона з'єднана з вірою. Чого тільки вона не може зробити... Така молитва воскрешає мер­твих, зцілює хворих, спасає на морі, в дорозі, від вогню, ме­ча, навали чужинців; така молитва посилає з неба мир душам неспокійним, оздоровлює сімейний затишок, любов між бра­тами й сестрами. Вона зводить благословення на мирні й чесні труди, навертає до віри невіруючих, урозумляє нечес­тивих, відводить грім кари Божої від грішників, зводить усі тимчасові й вічні блага, душевні та тілесні на гідних цього і на негідних ради гідних. Щоб краще побачити, що це саме так, — наведу декілька прикладів сили й дії молитви.

1.  Одного разу в місті Царгороді була велика пожежа, що загрожувала церкві Святої Анастасії. Преподобний Маркіян піднявся на церковну покрівлю і, здійнявши руки до неба, гаряче помолився до Господа. Вогонь у ту ж мить згас, і по­жежа не пошкодила церкви.

2.  Одного разу монахи попросили святого Антонія Вели­кого відвідати їхній монастир, розташований у пустелі. Под­вижник йшов за верблюдом, який ніс на собі хліб і воду, то­му що по дорозі до монастиря не було джерела з водою. Під час подорожі вся вода, яку взяли з собою, закінчилася. Со­нячна спека стомила всіх, а верблюд здихав від жари. Тоді, побачивши крайність свого становища, святий Антоній став на коліна і по молитві його з безплідної пустельної землі по­тік струмок води.

3.  Один монах розповідав про отця Ксоя Фівейського, який ходив на гору Синайську. Одного разу, повертаючись звідти, отець Ксой зустрів брата, який, тяжко зітхнувши, ска­зав йому: «Отче, ми страждаємо від того, що немає дощу». Старець відповів братові: «Скажи, все ж не щиро молитесь? Хочеш знати, що це дійсно так?» І, простягнувши руки до неба, почав молитися. Одразу ж пішов дощ. Побачивши це, брат жахнувся, впав обличчям до землі й поклонився стар­цеві. Брат розповів всім про те, що сталося. Усі, хто його слухали, прославили Бога.

4.  Отець Дула, учень отця Віссаріона, розповідав про та­ке: одного разу ми йшли берегом моря, мені захотілося пити і я сказав отцю Віссаріону: «Отче! Мені дуже хочеться пи­ти». Старець помолився і каже мені: «Пий з моря». Вода зро­билася солодкою і я напився. Я ще набрав води в посудину для того, щоб було що пити в дорозі, якщо ще захочеться. Старець, побачивши це, запитав мене: «Для чого ти набрав води?» Я відповів йому: «Прости мені, але в дорозі вода при­годиться». Тоді старець сказав: «І тут Бог, і всюди Бог».

5. В інший час була потреба отцю Віссаріону переправи­тися через глибоку річку Хризору. Помолившись, він пере­йшов її пішки і вийшов на берег сухим. Я, здивувавшись, поклонився йому і запитав: «Що відчували твої ноги, коли ти йшов по воді?» Старець відповів: «Воду я відчував до п'ят, а далі було сухо».

6.  Святий Василь Великий мав слабке фізичне здоров'я. Ось настав час йому помирати. Він ще зміг помолитися пе­ред смертю. Та сталося чудо. Перед смертю святого відвідав відомий у ті часи лікар Йосип — єврей. Лікар сказав, що як­що святий Василь доживе до завтрашнього дня, то він, єв­рей, охреститься в ім'я того, в кого вірить Василь. Василь просив Господа, щоб Той подарував йому декілька годин життя, аби спасти душу невіруючого. Коли наступного дня лікар застав Василя живого, то впав на коліна біля ліжка святого й сказав, що він тепер вірить у Бога. Василь пообі­цяв, що він сам його охрестить. Коли настав час хрещення, Василь став перед вівтарем, провів богослужіння і охрестив невіруючого. Після цього віддав свою душу Богу. Така сила молитви!

7.  Святий митрополит Алексій, нетлінні мощі якого почивають у Москві, відправився в Орду до невіруючого хана, щоб помолитися над його хворою дружиною по імені Тайдула. По молитві праведника хвора зцілилася. Чудів монастир побудований святителем як пам'ятник тому чуду і дії молит­ви, яку створив святитель.

8.  Святитель Миколай вирішив поклонитись тим святим місцям, де ходив і творив наш Господь Ісус Христос. Коли корабель пропливав повз береги Єгипту, на морі здійнялась сильна буря, яка підняла великі хвилі. Подорожуючі зляка­лись, на них найшов великий страх. Знаючи, що з ними на кораблі пливе священик, вони почали просити святого Миколая, щоб він їх урятував.

«Якщо ти угодник Божий, — говорили вони, — не допо­можеш нам своїми молитвами до Господа, то ми всі тут за­гинемо». Святий Миколай звелів їм триматися і покласти надію на Бога, а сам почав щиро молитися до Господа і про­сити Його допомоги. У ту ж мить море заспокоїлось, наста­ла велика тиша, і загальна скорбота перетворилася на ра­дість. Усі з великою радістю подякували Господу Богу і от­цю Миколаю.

Сталося так, що одному матросові потрібно було підня­тись на верхівку мачти. Коли він опускався вниз, то зірвавсь, упав на середину палуби і лежав бездиханним. Святий

Миколай над ним помолився і він встав, ніби пробудився. Силою Господньої молитви святий Миколай воскресив матроса.

9.  Святий великомученик Пантелеймон у юнацькому віці, повертаючись одного разу додому, побачив на дорозі мертво­го хлопчика, якого вкусила змія, і поряд з ним ще живу змію. Спочатку він злякався і хотів тікати, але, згадавши слова свого вчителя, священика Єрмолая, про силу благодаті Ісуса Христа, почав з вірою і надією закликати святе ім'я Його і молити Господа, аби воскресив хлопчика й умертвив змію. Моління його було почуте Господом. Хлопчик раптово ожив, а змія лежала мертва біля своєї жертви. Пантелеймон ще то­ді не був християнином. Це приклад того, що Господь слу­хає молитви кожного.

Здивований цим чудом, Пантелеймон повернувся до сво­го вчителя Єрмолая, розповів йому про те, що сталося, й ох­рестився.

10.  Читач може зробити висновок про те, що успіх молит­ви залежить від праведності того, хто молиться. Але це не зовсім так, спільні молитви перед Богом бувають і від гріш­ників, які моляться, звичайно, перед тим покаявшись.

Пригадують жителі міста Устюг. Вони слізними молитва­ми перед іконою Божої Матері врятувалися від кам'яного до­щу, який мав впасти на місто за їхні гріхи.

Про старців Пантелеймонового монастиря на горі Афон пишуть: «Коли вони побачать чорну хмару, з якої може про­литися злива або випасти град, то за дзвоном усі ставали на молитву, простягали руки до неба і просили Господа допо­моги. Хмари розходились і виходило ясне сонечко, а град чи злива випадали в іншому пустельному місці.

Отже, і в житейських, і в господарських справах молитва діє однаково, як і в справах спасіння. Блаженний той, хто має тверду волю та вміє молитися щиро, — молитва охоро­нить його, захистить і утішить, утвердить. Він подібний до морської скелі, якій не страшні ніякі бурі та хвилі.

Молитва за ворогів

Господь вчить нас молитися за ворогів: «...творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас пере­слідує» (Мф. 5, 44). Про що тут молитись? Як молитись?

У чому полягає суть такої молитви? Якщо ми цього не зна­ємо, то ми можемо навчитися в Господа і святих Його.

Господь, серед страшних мук хресних, коли вже голова Його була покрита ранами, руки і ноги були цвяхами приби­ті до хреста, коли губи були обпечені жагою, коли від страш­них мук не було спокою, в таку важку годину Він молився так: «Отче, відпусти їм, - бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23, 34).

Коли іудеї, вивівши за місто святого архідиякона Стефа-на, стали побивати його камінням, то він молився і казав: «Господи, Ісусе, — прийми духа мого!..» Упавши навколіш­ки, крикнув голосом гучним: "Не залічи їм, о Господи, цього гріха!" І, промовивши це, він спочив» (Дії 7, 59-60).

Ті ж іудеї п'ять разів били апостола Павла по сорок уда­рів без одного. «Три рази його били палками і один раз по­били камінням» (2 Кор. 11, 24-25), але він казав: «Бо я ба­жав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх» (Рим. 9, 3).

Знаходимо приклади молитви за ворогів і в житті святих:

1.  Святий мученик Павло перед стратою попросив дати йому трохи часу, щоб помолитися. Ті, що були присутні, по­чули молитву за християн, іудеїв, самарян, язичників, за ім­ператора, за суддю, за самого ката. Ці молитви викликали сльози в присутніх. Святий мученик, помолившись, спокій­но положив свою голову під меч.

2.  Мученик Піоній із Смірни, будучи кинутим у полум'я вогнища, молився за імператора, за двох суддів, за язичників. Коли він закінчив свою молитву виголосом «Амінь!», по­лум'я охопило його і задушило в ньому життя.

3.  Коли преподобного Михайла наставили ігуменом мо­настиря на горі Афон, то дехто з братії його не сприйняв і часто зневажав. Але він на самоті молився за них Богу: «Гос­поди, Боже наш, — казав він, — Ти заповідав нам любити ближніх, як самих себе, і Ти знаєш серце людське! Молюся Тобі, не зневаж спасіння душ цих, але помилуй їх і врозуми їх, щоб вони пізнали Тебе, і на Тебе надію покладали і пра­цювали для Тебе з чистим серцем».

Знаходимо молитви за ворогів і в святителя Дмитра Рос­товського.

Можна зробити певні узагальнення про те, якою повинна бути молитва за ворогів. Ми повинні молитися, щоб Бог простив їх: урозумив і навернув їх до Себе, а нам дав до них любов нелицемірну. По-іншому не може бути, бо заповідь вимагає любові до ворогів, закликає нас прощати їм прови­ни, не чинити зла на зло і щиро бажати їм добра. За це Гос­подь обіцяє нам прощення гріхів наших. «І синами Всевиш­нього станете ви» (Лк. 6, 35). До молитви за ворогів можна приєднати іншу молитву про те, щоб Господь дав нам сили перенести зневаги й кривди, спричинені нашими ворогами. Звичайно, коли ми відкриємо скорботи свої Господу, і про печаль свою Йому розкажемо, тоді Він дасть нам і сили за­бути, й перенести наші образи, і душа наша тоді заспокоїть­ся, хвилювання серця затихнуть, і образа наша пройде через сльози серця, як сонячна спека проходить після дощу.

Молитва за тих, хто потрапив у біду

Буває так, що ми нічого не знаємо про наших близьких, рідних, знайомих, а вони потрапили в біду. Тоді ми повинні за них молитися.

Святий Григорій, папа римський, розповідає нам про два таких випадки.

Один чоловік опинився в полоні, його закували в ланцю­ги й декілька років він сидів у тюрмі. У той час його дружи­на приносила до церкви пожертви і щиро молилася про спа­сіння його душі. Через певний час чоловік повернувся з по­лону і розповів, що коли сидів у тюрмі, то в окремі дні не­видима рука звільняла його від кайданів. З'ясувалося, що це були саме ті дні, коди його дружина приходила до церкви та молилася за нього.

Інший випадок. Патріарх римський запросив єпископа міста Панорма прибути в Рим. Єпископ їхав туди на кораб­лі, який потрапив у жахливу бурю. Під час бурі один моряк на ймення Варак сидів у човні, який був прив'язаний до бор­ту корабля мотузкою. Від сильного пориву вітру мотузка ро­зірвалась і човна відкинуло так, що його ніхто вже не бачив. Єпископ, який знав і любив Барака, щиро молився до Гос­пода про його спасіння. Через декілька днів корабель прибув до берегів Італії й єпископ зустрів матроса живого та неуш-кодженого. Усі здивувалися, бо вважали Барака померлим. Моряк розповів, що він декілька діб боровся із хвилями, тримаючись за край човна, і коли сили покинули його, він більше нічого не пам'ятав. Аж ось з'явився йому невідомий чоловік і запропонував їжу. Підкріпившись нею, моряк зно­ву боровся з хвилями доти, доки його не підібрав корабель, який пропливав мимо. Коли єпископ з'ясував, у який день це сталося, то виявилось, що це було дійсно в той самий день, коли єпископ молився за спасіння душі Барака.

Молись під час випробувань

Коли від скорботи серце ниє

І душа твоя нудьгує,

Одна молитва заспокоїть,

Одна молитва укріпить.

Знайти спокою не старайсь

У втіхах світу суєти:

Тепла в ньому нема;

Нема й привіту.

Одне... Молись! Молись! Молись!

Бутовський (переклад О. К.)

Про силу молитви батьків за дітей

Згадаймо життя великого вселенського вчителя — святи­теля Григорія Богослова. Він народився в 328 р. у Греції в шляхетній сім'ї: мати Нонна — православна християнка, батько — язичник. Матір, яка віддавала себе волі Божій, по­кірно несла свій життєвий хрест. Вона постійно старанно мо­лилась Богу за свого чоловіка й дітей та займалася справами милосердя. Результатом її молитви стало те, що чоловік не тільки повірив у Христа, а й незабаром став пресвітером, а пізніше — єпископом назіанським.

Син же її згодом, із вдячною любов'ю згадуючи матір, пи­сав: «Мати моя, наслідуючи від отців святу віру, поклала й на дітей своїх цей золотий ланцюг. У жіночому тілі носячи мужнє серце, вона для того тільки торкалася землі... щоб че­рез тутешнє життя приготуватись до життя небесного».

І вінцем життя святої Нонни було: чоловік, який став єпископом; син Григорій — великий вселенський учитель і святитель; другий син Кесарій — християнин, лікар, який до­сяг значних висот у лікарському мистецтві; дочка Горгонія, яка повторила багато в чому благочестиве життя своєї матері. Пам'ятайте, майбутні матері, що головна справа дружини й матері, яка дана їй від природи Богом, бути матір'ю-християнкою, тому що в дітях заховане майбутнє світу.

Свята Моніка, мати блаженного Августина, вимолила свого сина в Бога. Батько його все життя був язичником, лю­диною, байдужою до віри, і хрестився лише перед смертю, коли син Августин вже став дорослим. Жили вони в Північ­ній Африці, там, де тепер знаходиться держава Алжир.

Батьки блаженного Августина ледве зібрали гроші, щоб дати освіту синові. Він навчався у місті Карфагені, де згодом став вчителем риторики, або професором літератури. Моло­дий чоловік, безперечно, талановитий, швидко забув перші уроки віри, які йому дала мати, і полинув у вир світського шумного життя столиці. Блискуча кар'єра, навчання, друзі, товариські зустрічі та жінки — це те, що цікавило молодого педагога. Тоді він ще не був хрещений і мати могла тільки плакати за ним.

Одного разу вона прийшла до єпископа і почала його просити, щоб він поговорив з її сином і навернув того на путь істинний. Єпископ сказав жінці, що її син не готовий, бо згодом прийде час і в ньому пробудиться іскра Божа. Ска­зав, щоб мати не журилась, бо не може загинути її син після того, скільки вона пролила сліз і скільки прочитала молитов.

І дійсно, молитви святої Моніки зробили з цього молодо­го, світського, грішного чоловіка священика, подвижника ві­ри, християнського вченого, єпископа, отця Церкви.

Скільки зробив цей чоловік для Церкви, перерахувати не­можливо! Вся Латинська Африка прислуховувалась до його слів. І до цього часу його вчення має велике значення для нас. Цей чоловік залишиться в пам'яті Церкви і в Небесно­му Єрусалимі, де він молиться за нас.

Ми повинні молитися один за одного, а особливо повин­ні молитися батьки за своїх дітей. Як говориться в народі, молитва батьківська з дна моря дістане, тобто вона особливо доступна до Бога й для дітей має добрі наслідки. Покажу вам це ще на одному прикладі.

Один юнак з острова Кипр опинився в перському полоні і був посаджений у тюрму. Через деякий час його співвітчиз­никам удалось втекти з полону і вони повернулися на бать­ківщину. При зустрічі з батьками юнака, вони сказали, що син їхній помер і вони його поховали, назвавши навіть і дату смерті. Дійсно, вони поховали молодого чоловіка, але не їх­нього сина. Батьки їм повірили і стали молитися за свого си­на як за покійного. Особливо щиро вони молились три рази на рік: на Пасху, на П'ятидесятницю та Різдво Христове. Че­рез чотири роки син, якого батьки вважали мертвим, повер­нувся з полону. Батьки дуже здивувались і зраділи. Розпові­ли синові, що молились за нього. А коли він дізнався про дні особливої молитви, то розповів батькам таке. Що в ці три дні до нього в тюрму приходив чоловік в білих ризах, які сяяли, як сонце, знімав з нього кайдани і виводив на вулицю, де він був цілий день і ніхто цього не помічав. Уранці наступного дня на юнака знову вдягали кайдани, і він знаходився у тій самій камері.

Батьки, моліться за своїх дітей, щоб Господь їх захистив і щоб ваші діти виросли на славу Божу, на користь близьким і для спасіння своєї душі, щоб, у кінці кінців, Господь послав їм благоденство і зберіг їх на радість вам, на многії, многії літа.

Від недостойної поведінки дітей страждають багато бать­ків. Особливо часто доводиться бачити, коли діти неслухня­ністю, безбожництвом, розпустою наносять важкі рани бать­кам і нерідко доводять їх до відчаю. Такі батьки не знають, як навернути заблудлих дітей на істинний шлях. Вони гово­рять, що вжили всіх можливих заходів, а результату — нія­кого. Тоді починають думати, що їх наказав Бог за гріхи. Звичайно, це правда, бо погана поведінка дітей — це дійсно покарання Боже; але не потрібно втрачати надію.

Очевидно, що не всі засоби ви використали. Є ще один засіб — це щира молитва до Господа. Якщо нічого не допо­магає, то звертайтеся до неї.

Святий мученик Міракс, родом з Єгипту, був сином хрис­тиянських батьків, які його виховали в християнській вірі й благочесті. Одного разу він явився до князя Амира, публічно відрікся від Христа і став магометанином. Батьківські прохан­ня не допомогли. Але батьки не втрачали надії й невпинно молилися до Господа про спасіння свого сина. Їхня молитва була почута, торкнулася серця грішника і Міракс розкаявся. Батьки зраділи цьому, але попередили сина, що князь жорсто­кий, дізнавшись про його розкаяння, всіх повбиває. Вони попросили сина, щоб той пішов до князя і розповів йому про своє повернення до Христа. Князь вислухав християнина, піддав його сильним тортурам і відрубав голову.

Дорогі батьки, на цьому прикладі ви побачили, що якщо ви самі не в змозі виправити своїх дітей, то сильний за мо­литвами вашими Бог направить їх і збереже від падіння. «Різними зітханнями справі не допоможеш, а молитва бла­готворна завжди. Покладіть на Господа всю вашу журбу, бо Він опікується вами» (1 Петр. 5, 7). Він прийшов не правед­ників спасати, а грішників, і почує крик вашої душі, і заблуд­лих ваших дітей поверне на путь істинний.

Готувати їжу слід із молитвою

Сідаючи за стіл їсти, ми молимось і просимо Бога, щоб Він благословив нам їду на здоров'я. Але цього замало. Нам слід пам'ятати, що початок і процес приготування їжі має проводитися із молитвою і благословенням Божим. Бо їжа, що готувалась із благословенням і молитвою, стає смачні­шою і здоровою для тіла. Без Божого благословення й мо­литви вона втрачає смак і для здоров'я стає шкідливою.

При імператорі Феодосії Молодшому поблизу Царгорода оселився монах, який прибув з пустелі Єгипетської. Одного разу імператор проходив повз хижку монаха і вирішив зай­ти до нього. Монах відчинив двері й прийняв гостя як воїна. Сотворивши молитву, імператор розпитав його про життя. Монах запросив імператора до столу і запропонував з ним пообідати. Імператор не відмовився. Монах поставив на стіл хліб, масло, сіль і воду. Гість їв і пив. Після трапези він спи­тав монаха: «Знаєш ти, хто я?» Той відповів: «Бог тебе знає». Імператор сказав: «Я — Феодосій, цар». Монах вклонився імператору, а той сказав йому, що за своє життя не їв такої смачної їжі, як тут. Старець йому відповів: «Це тому, що ми, монахи, з благословенням Господнім і молитвою готуємо їжу; тому й солодким робиться навіть погане борошно. У вас багато праці докладають при приготуванні їжі, але не благословляють і не моляться, тому й смачна їжа стає не­смачною».

Після побачення імператор став дуже поважати монаха. Старець же не захотів для себе слави, залишив місто і повер­нувся до Єгипту.

Дорогі мої, протягом останніх десятиліть різко зросла кількість людей із захворюванням шлунково-кишкового тракту. Багато хто скаржиться на відсутність апетиту, на розлади шлунку, а від чого це? Звичайно, від неякісної їжі. А ще від того, що останнім часом християни не освячують їжу молитвою. Подивіться на стародавніх подвижників: їли вони набагато гіршу їжу, ніж ми. Проте жили по сто років і більше. Як сказав старець, по молитві благословення Божо­го погане борошно є солодким і животворним, а в нас немає молитви для приготування їжі, немає й благословення Бо­жого на неї, немає й освячення відповідного, тому й немає приємного смаку і поживної сили в ній.

Отже, будемо віднині готувати їжу з благословенням Господнім і молитвою освячувати її.

Перед вживанням їжі треба обов'язково молитися

Одного разу прозорливий старець спостерігав за монаха­ми, які сиділи за трапезою і їли однакову їжу. Проте він ба­чив таке: одні споживали мед, інші хліб, а ще хтось — щось схоже на гній. Здивувався старець такій різниці в споживан­ні їжі й почав молитися Богу, кажучи: «Господи, відкрий ме­ні цю тайну: бо ж на трапезі всім була дана однакова їжа; чо­му вона так змінилась для деяких, і виходить, що одні їдять мед, інші — хліб, а ще інші — гній?» Тоді старець почув го­лос, який казав: «Які їдять мед, це ті — хто зі страхом, і тре­петом, і з радістю духовною сидять за трапезою, і постійно моляться, і молитва їхня надто приємна Господу, тому й їжа медом їм здається. Ті ж, що їдять хліб, задоволені їжею, що посилає їм Господь; а котрі їдять гній — це ті, хто при спо­живанні їжі ремствує і каже: це добре, а це погане». Тому при вживанні їжі потрібно дякувати і славити Бога, щоб здійснилося сказане: «Тож коли ви їсте, чи коли ви п'єте, або інше що робите, — усе на Божу славу робіть!» (1 Кор. 10, 31).

А як же в нашому житті? Більшість віруючих у наш час не молиться перед їжею, хоч і вважає себе християнами, тоб­то думає, що вони вірують в Ісуса Христа й уподібнюються Йому. Кожен християнин повинен уподібнюватися Христу, про що виразно вчить апостол Павло. Він каже: «Уподібнюй­тесь мені, як і я — Христу».

Як же поводив Себе Господь наш Ісус Христос? Чи звер­тався Він з молитвою до Отця Небесного перед вживанням їжі? Євангеліє свідчить, що перед важливими діями Господь звертався з молитвами до Бога Отця. Так наприклад, перед тим, як нагодувати в пустелі п'ять тисяч чоловік, крім жінок і дітей, п'ятьма хлібами і двома рибами, Ісус Христос «під­няв очі до неба, благословив» (Мт. 14, 19) і тільки після цьо­го розломив і дав учням хліба, щоб вони роздали народові. Звернення до Отця Небесного і прославлення Його, тобто молитва, - ось що передувало цій благодатній трапезі.

Дехто може заперечити й сказати, що це була молитва пе­ред чудом, коли Господь створив надприродне дійство — п'ятьма хлібами і двома рибами нагодував таку велику кіль­кість людей. А хіба кожного разу, коли ми вживаємо їжу, не відбувається диво?! Коли хліб та інші продукти харчування перетворюються у кров, тіло, нерви, кістки, мозок і підтри­мують наше життя — хіба це не є диво?

їжа — це дар Божий; їжа — це життя, а життя і є дійсно дар Божий, бо ніхто не має влади над своїм життям. І як би не пояснювала наука смерть людини, Владикою життя і смерті залишається Бог.

Тому перед таким важливим актом, як вживання їжі, а вона дає нам життя, обов'язково треба молитися Богу. Вжи­вання їжі — це своєрідне священне дійство. У монастирях під час трапези читають Святе Письмо, або Житія святих. За трапезою не можна розмовляти. Народні звичаї теж не доз­воляють за столом порушувати тишу. Усе це свідчить про те, що вживання їжі є важливою дією в повсякденному житті. Чи не заради їжі працює людина? «У поті лиця твого будеш їсти хліб», — сказав Бог першим людям, які згрішили перед ним. Саме тому, що вживання їжі є важливим дійством у житті людини, перш ніж сісти за стіл, обов'язково треба по­молитися Богу. Коли учні запитали Спасителя, як треба мо­литися, Господь дав молитву, яку ми називаємо молитвою Господньою, або «Отче наш». У цій молитві є такі слова: «Отче наш, хліб наш насущний дай нам сьогодні». Що це значить? Це значить, що насущний хліб треба просити у Бо­га щодня.

Їжа може бути не тільки джерелом життя, а і джерелом хвороб і навіть смерті. І ми всі це добре знаємо. Тому треба просити Бога, щоб наша їжа не стала причиною хвороби. Нестриманість в їжі, тобто надмірне її вживання, — це гріх з моральної точки зору і веде вона, ця нестриманість, до хвороби. Якщо у когось не вистачає духовної сили для

стриманості в їжі, треба молитися Богу, щоб Він дарував її. Не випадково й медицина виступає за здоровий спосіб жит­тя, за культуру споживання їжі.

їжа залежить не тільки від землі, а й від людської праці. Праця землероба ніколи б не завершилась успіхом, якби Гос­подь не посилав своєчасно на його ниву дощ і сонячне теп­ло. Саме це мав на увазі Господь Ісус Христос, коли сказав, що Отець Небесний посилає дощ і сонце праведним і гріш­ним. Та землероб не міг би й працювати, якби Господь не да­рував йому сили для праці. І всі ми хіба мали б потрібне для життя, якби Господь не дарував одному душевної доброти, другому міцних тілесних сил, третьому гарної освіти, четвер­тому — благодійників? Значить, усе від Бога: чи свій, чи чужий хліб ми їмо. Тому кожна людина, хто б вона не була, повинна молитися Богу перед та після споживання їжі.

Хто молиться не механічно, не абияк, а з увагою і благо­говінням, той через молитву закликає благословення Боже на свою їжу, тому споживає її з користю для свого здоров'я. Молитва робить їжу не тільки корисною, а й приємною, кра­щою за вишукані їства багатіїв і сластолюбців.

Не уподібнюйтесь до тих, хто, сідаючи за стіл, не помо­литься Богу. Перед вживанням їжі обов'язково треба моли­тися. Бо і Христос Спаситель молився. Ми — християни, нам у всьому треба уподібнюватись Христу. Перед уживанням їжі треба читати молитву «Отче наш». Хто її не знає, тому треба вивчити. У крайньому випадку перед вживанням їжі можна уважно з благоговінням перехреститися Хресним Зна­менням, поблагословивши її, і при цьому думкою звертатися до Бога. Господь приймає й таку молитву.

Господь приймає молитву скрізь

Багато хто з-поміж християн говорить: «Я радий був би помолитися, та немає часу піти в Церкву Божу, то справи заважають, то є робота по дому». Що сказати таким? Звичай­но, все буває, може, й справи заважають. Наприклад, якщо в домі є хвора людина і немає на кого її залишити. Іншим ра­зом відволікають невідкладні домашні справи. Що ж робити? І тут, звичайно, доводиться залишатися вдома, щоб не роз­гнівати домашніх. Існують, безперечно, й інші перешкоди. Але якщо насправді вони такі великі, що не можна йти в

церкву, і, в крайньому випадку, не можна помолитися вдома, то це можна зробити в будь-якому іншому місці. Молитися можна скрізь. Скажете, що немає коли. І це буде неправдою. Руки зайняті — губи можуть говорити, губи зайняті — молись розумом і серцем. І цю молитву Господь почує, і домашню зарахує замість церковної.

«Апостол Павло не в храмі молився, — говорить святий Іоанн Золотоуст, — а в тюрмі, й оскільки ноги його були забиті в колодки, він не міг ставати на коліна, а молився ле­жачи. Його молитва була з вірою, Господь почув її, і тюрма затрусилася, звільнивши в'язнів від кайданів і навернувши до Христа тюремного охоронця».

Пророк Єзекіїль також не в церкві стоячи молився і не стояв на колінах, тому що був прикутий до ліжка смертель­ною хворобою; але молився до Господа тепло й щиро, тому й Господь продовжив його вік. Розбійник, який був розіп'ятий на хресті, за свою коротку молитву отримав Царство Небесне. Пророк Єремія молився до Господа в ро­ву і Бог почув його молитву. А пророк Йона вимолив для себе волю, сидячи у череві кита. Можна продовжувати пере­лік подібних прикладів. І сьогодні багато людей молитвою до Господа звільнились від бід і зла. Тому й ми, дорогі мої, не будемо шукати якихось особливих слів, а просто помолимось до Господа і скажемо: «Помилуй нас, Господи!» Хоч ця мо­литва й коротка, але вона прихиляє до себе силу-силенну людинолюбства Божого. А де милість Божа, там і всяке доб­ро. Отже, де б ти не знаходився, молися так: «Господи, Ісу­се Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Якщо не можеш сказати вголос, то молись подумки і тримай молитву в серці. Таких і тих, які мовчать, чує Господь; і ти сам в со­бі створиш церкву; тому не шукай місця молитовного. Коли євреї вийшли з Єгипту, перед ними було море, позаду — фа­раон з військом, а посередині — Мойсей.

Серед народу, який ремствував, Мойсей не міг молитися. Але він моливсь, і Господь почув його молитву. Троє юнаків молилися в печі, та їхня молитва загасила вогонь, і вони ви­йшли з гарячої печі цілі й неушкоджені, а молитва просла­вила їх. А Йов на гноїщі молився Богу, і Він змилостивився над ним. Тому, коли до вас прийде біда, зверніться до Господа і моліться Йому, і Він почує вашу молитву. Бог всюди і біля вас. Коли ви будете молитися серцем, Він скаже: «От і Я!»

І якщо ж ви ще й не закінчили молитися, то вже під час мо­литви Бог дасть вам полегшення і визволить від страстей.

Отже, в будь-якому випадку можна отримати спасіння від Господа нашого, і Він, як Всезнаючий, почує наші молитви скрізь і, як Всевидючий, прийме їх звідусіль.

Тому не справедливо казати, що якщо не можна піти до церкви, то ніби й не слід молитися. І нині є багато місць, де немає храмів Божих. А в перші віки християнства храмів Бо­жих майже не було. Перші християни молилися в будинках, у підвалах.

Моліться там, куди вас Господь приведе. Якщо у вас є можливість піти до храму Божого, то поспішайте туди, бо там є особлива присутність Божа. Може статися, що в церкві мо­литва ваша й від прикладу інших, й від благоговійного слу­жіння швидше стане сердечною та палкою, але якщо вам не можна піти до церкви, то «увійди до своєї кімнати, зачини за собою двері і помолися Отцеві своєму, що в тайні, а Отець твій, що бачить тайне, віддасть тобі явно» (Мф. 6, 6).

Нічна молитва

Ми звичайно кожен день молимось уранці та ввечорі. Більшість християн тепер мало молиться вдень, а вночі ще менше. За словами апостола Павла, нам слід молитися без­перестанно. Було б добре молитися вдень і вночі. Я розповім про нічну молитву. Згадку про нічну молитву ми знаходимо в Старому і Новому Завітах.

Сам Господь Спаситель у нічний час любив усамітнюва­тися для молитовних бесід із Богом, Отцем Своїм. Усі святі молилися вночі. Творити нічну молитву нам заповідають і святі отці. Прикладом є звернення святителя Іоанна Золото-уста до братії монастиря.

«Не для того, братія, — говорить він, — дана нам ніч, щоб тільки всі спали або празники справляти протягом всієї ночі, а для того, щоб розділити її на дві частини: одну на справу, а другу на спокій. Уночі встають ремісники, землероби, куп­ці. А ви вставайте вночі для того, щоб творити молитву Бо­гу, щоб Він милість Свою подав вам... Уночі й розум свій краще піднести до Господа, а нічні молитви повернуть вас до покаяння, і їх краще почує Бог, ніж денні. Якщо ти вночі вийдеш з дому, відчуєш тишу, і твоя душа в цей час стає чис- тішою, і твоєму розуму краще налаштуватись на молитву. Отже, улюблений, встань вночі, преклони коліна, і припади до Бога з молитвою, і Господь прихилить вухо Своє до тебе. Пригадайте, як молився Давид вночі. Подумайте, братія, що якщо цар, який мав багато справ, знаходив час для нічної мо­литви, тоді яку відповідь ми дамо Богу за свою лінь? Кажу вам, брати і сестри, станемо вночі умоляти Бога про прощен­ня гріхів наших і Йому сповідуватись. Уночі нам ніхто не за­важає. Удень наш розум переповнений різними житейськи­ми справами і думками. Тому, як би ви не старалися, вдень не можете так молитися, як уночі. І хай дім ваш буде вночі домашньою церквою, яка складатиметься з чоловіків і жінок, бо Господь сказав: «Де двоє чи троє в ім'я Моє зібрані, — там Я серед них» (Мф. 18, 20). І якщо в когось з вас є діти, роз­будіть їх, щоб вночі помолилися Богу, і навчіть їх так посту­пати завжди. Нічого немає прекраснішого від тієї домашньої церкви, в якій відбуваються нічні молитви».

Отже, дорогі мої, намагаймося в нічний час робити не темні справи, а світлі. Якщо наш Господь у нічний час думає про нас, якщо Його любов не знає для нас спокою і вночі, і охороняє нас, як мати своє дитя в колисці, то невже і ми, як діти, не відгукнемося на цю любов Господа, і не знайдемо трохи часу на бесіду з Ним? До цієї бесіди, для нашої ж ко­ристі Він Сам і спонукає нас. «Чого ви спите, — говорить, — уставайте й моліться, щоб не впасти в спокусу» (Лк. 22, 46). Нехай же і вночі серце й розум ваші не сплять і прислухо­вуються до того, як солодкий голос Господа закликає нас до бесіди з Ним, і стукає в двері душ наших.

Вирушаючи в дорогу, помоліться

Багато християн мають прекрасний звичай, відправляю­чись у дорогу, щиро молитися Богу і Його святим, віддавати долю своєї сім'ї на час відсутності та свою власну в дорозі під покрову Господа і Його святих угодників. Хотілося б, щоб Цей звичай виконували не лише окремі християни, а й всі ми. Бо дійсно, хто ж найнадійніший наш захисник, як не Гос­подь? І які ще можуть бути кращі покровителі наші в дорозі, як не Його святі? Знайте, що Господь і святі угодники точно оберігають тих, хто перед дорогою просить у них допомоги, і молитву про допомогу приймають з прихильністю.

Преподобний отець наш Іоанн, прозваний самітнім пус­тельником, мав у своїй печері ікону Пресвятої Богородиці з Предвічним Сином на руках. Потрібно зазначити, що Іоанн мав звичай постійно подорожувати на поклони до різних святих місць. Так, він ходив в Єрусалим, на Синайську гору, до мощів святих мучеників й інших святих. Коли він вихо­див у дорогу, то завжди молився і просив Бога, щоб Він обе­рігав його в дорозі. А потім ставав перед іконою Божої Матері та казав: «Я йду в далеку дорогу, буду багато часу в дорозі, то прошу Тебе бути моєю супутницею і прошу Твоєї допомоги».

І, помолившись так, преподобний йшов у дорогу туди, ку­ди задумав, і був у дорозі іноді місяць, а іноді й два, три, п'ять і шість місяців, і дорога його завжди закінчувалася бла­гополучно. Те, що молитва його була прийнята Богом і по­чута Пресвятою Богородицею, підтверджує чудесне знамен­ня. Святий перед тим, як йти в дорогу, запалював лампадку перед іконою, і ця лампадка не гасла за весь час його відсут­ності. І, повертаючись, він завжди бачив, що вона світить.

Отже, дорогий мій читачу, коли задумаєш іти або їхати в дорогу, то спочатку звернися до Господа і до Його святих з молитвою: проси допомоги і покрову для себе і для своїх рід­них, які залишилися вдома, і все буде добре. Бо з Господом у дорозі навіть і серед тіні смерті буде безпечно. «Коли піду навіть у тіні смертній, не боятимуся зла, бо Ти зі мною; жезл Твій і палиця Твоя — вони потішили мене» (Пс. 22, 4).

А те, що святі не відмовляться нам допомагати, про це можна зробити висновок з того, що вони самі по собі знають необхідність допомоги людині в дорозі з їхньої висоти, бо са­мі тинялися «по пустелях і горах, по печерах і проваллях земних» (Євр. 11, 38).

З практики служби у церкві можу сказати, що часто йдуть святити машину після того, як її поб'ють. Потрібно власні транспортні засоби руху освятити й самому або щоб священик прочитав молитву для подорожуючих.

Обов'язково треба молитися за померлих

Церква Христова від початку її заснування молиться за померлих. Але є християни, що належать до протестантських віросповідань, які відкидають молитви за померлих, посилаючись на те, що нібито в Біблії немає прямих вказівок на мо­литви за померлих. Протестантське віровчення є помилко­вим. Воно виникло лише в XVI ст. До цього часу всі Церкви на Сході та на Заході завжди молилися за померлих.

На чому ґрунтується твердження Церкви про необхід­ність молитви за померлих? На двох підставах: по-перше, на вірі в безсмертя душі й загробне життя, в якому душі бла­женствують або страждають; по-друге, на вічній любові, тоб­то на любові живих до померлих.

Люди помирають, а любов до них залишається в живих. Задумайтесь над тим, чи можна любити того, хто вже не іс­нує, хто пішов у небуття. Неможливо любити того, кого не­має! Ми, живі, продовжуємо любити померлих. Любов є ос­новою нашої молитви за померлих.

Один Господь наш Ісус Христос без гріха. Усі ми, люди, більшою чи меншою мірою грішимо, «в беззаконнях зачина­ємося, в гріху народжуємося». Уся земна діяльність людини є сумішшю добра і зла. Кожен з нас носить у своїй природі непереможне бажання блаженного вічного життя. А оскільки ми повинні, за заповіддю Христа Спасителя, любити ближ­ніх як самих себе, то це означає, що ми повинні не тільки бажати, а й робити все можливе для блаженства і наших близьких.

Ось це і є спонукальна причина молитви за померлих. Наша любов до них робить нас небайдужими до їхнього загробного життя. Любов не може терпіти, коли померлі, яких ми продовжуємо любити, страждають за свої гріхи. Лю­бов Господа нашого Ісуса Христа є прикладом любові до ближніх. Син Божий прийшов у світ для спасіння всіх, всьо­го створіння Божого.

Наш Бог є Богом не мертвих, а живих. У Бога всі люди живі — і померлі, і ті, хто перейшов у загробне життя. Такої ж любові Бог вимагає і від нас, щоб усі бачили, що ми Його учні, тобто — любові не тільки до живих, а й до померлих. Ісус Христос і Його апостоли навчали безсмертної любові. Вони не вчили любити тільки живих, які перебувають на землі. Гово­рячи про безсмертя душі, про вічне загробне життя, про якос­ті істинної любові, Священне Писання свідчить, що любов не вмирає, а продовжується за гробом з особою, яку ми любимо.

Що сталося з душею померлого? Вона перемінила лише свій стан, своє місце перебування. Вона — не на землі, але

дух її і якості залишилися з нею, як під час перебування на землі. Усе, що вона любила на землі, залишилося з нею і за гробом. Вона продовжує любити своїх і палає любов'ю до Бога. Якщо так, то чи можливо живим не любити тих, хто перейшов у вічне життя? Нехай доведуть нам, що заповідь про любов стосується тільки живих. Якщо хтось доведе, то разом з цим він покаже, що в нього немає ні Бога, ні без­смертної душі, ні загробного життя.

Якщо живі мають у собі Дух Христовий, то вони зо­бов'язані любити померлих, тому що не можуть діяти напе­рекір природі. Плач за померлими є виявленням природної любові до них. Любити померлих — це наш священний обов'язок, це вимога віри Христової, це доказ того, що ми зберігаємо православну віру, що безсумнівно віруємо в безсмертя душі й у загробне життя, в яке вірувало та вірує все людство. Усі народи любили і люблять своїх померлих, виявляючи до них шану по-різному.

Даремно дехто думає, що молитва за померлих не прино­сить їм ніякої користі, що благодійність молитви поширю­ється тільки на живих. Ми не сприймаємо такої неправди, а віруємо словам Господа нашого Ісуса Христа, Який навчає нас, що «Бог не є Богом мертвих, а живих» (Мф. 22, 32), а тому молимося перед Ним не за мертвих, — що вже ніби не існують, а за живих, що перейшли у вічне життя.

Що ми повинні просити в Бога, коли молимося за помер­лих? Одного — прощення їхніх гріхів і дарування їм Царс­тва Небесного, де немає ніяких страждань, ні журби, а лише нескінченне блаженне життя. Усвідомлення того, що наші померлі грішили на землі, спонукає нас благати Бога спасти померлого, визволити його з пекла і дарувати йому блажен­не життя в оселях Отця Небесного. Серце, що палає любов'ю до померлого, сповнене віри в Господа Ісуса Христа, Який дав нам надію, що і в загробному житті є відпущення грі­хів, — таке серце молиться за спасіння померлого з вірою і надією. Христос Спаситель сказав, що хула на Святого Духа не проститься ні в цьому, ні в майбутньому світі. Тільки хула на Святого Духа не прощається ні тут, на землі, ні там, на небі, а інші гріхи можуть прощатися на небі після смерті людини.

Господь наш Ісус Христос сказав: «Просіть, і дасться вам» або: «Чого ви не попросите в Отця Небесного, дано буде вам», бо «для віруючого усе можливе». Ми просимо прощен­ня гріхів померлих і дарування їм Небесного Царства. Хіба це суперечить волі Сина Божого, Який бажає, щоб усі люди спаслись і прийшлії до пізнання істини?

Святий Іоанн Дамаскнн говорить: «Чому ви вважаєте тяжким і неможливим благання про прощення гріхів помер­лих? Шлях до визволення з пекла деяких грішників, вірую­чих у Господа Ісуса Христа і в пеклі сповідуючих Його своїм поклонінням, цей шлях відкрив Сам же Ісус Христос, Своїм хрестом зруйнувавши пекло і визволивши з нього всіх, хто чекав Його пришестя. Як тоді, так і тепер Він має владу і силу визволяти грішників з пекла, зрозуміло, гідних цього. Була б тільки причина, а Бог хоче спасти грішника, як він Сам про Себе свідчить: «Не хочу смерті грішника».

Молитви великомучениці Фекли спасли язичницю Фал­конілу після її смерті; молитви святого Григорія Двоєслова спасли після смерті язичника імператора Трояна (але після цього було повеління Боже святому більше не благати за не­честивих); молитви святого Макарія Єгипетського давали втіху язичникам-померлим; імператриця Феодора вимолила в Бога прощення гріхів своєму чоловікові Феофілу, остан­ньому гонителю християн за шанування святих ікон; — як­що все це відбулося, то як ми, християни, можемо піддавати сумніву або просто не вірити словам Господа нашого Ісуса Христа, що Він хоче спасти грішника?

Хіба для Бога це неможливо? Воля Божа здійснюється миттєво: для Бога все можливе. Ми знаємо, що Бог хоче спасти людей, але без участі людини її спасіння не може ста­тися. Як члени нашого тіла допомагають одне одному, вико­нуючи волю душі, так само і члени духовного тіла Христо­вого — Церкви, що надихаються благодаттю Божою, допома­гають одне одному: живі моляться за померлих.

Незбагненна і безкінечна любов Божа є основою, на якій ґрунтується вчення Церкви про можливість допомоги грішникам у загробному світі. «Не хочу смерті грішни­ка», — ось Боже бажання. Якби Церква Христова не була переконана, що частина грішників може й після смерті от­римати прощення гріхів і визволитися від пекельних страждань, то вона б не молилася за них. Церква молить­ся за померлих, тому що вірує у можливість їхнього спа­сіння і після смерті.

На кожній літургії православна Церква молиться за упо­коєння померлих. Священик виймає частку із просфори, по­тім опускає її у святу чашу зі словами: «Відмий гріхи тих, кого поминали, Чесною Твоєю Кров'ю». Крім того, Церква визначила окремі дні поминання померлих. Для полегшення загробної долі грішників Церква закликає творити милости­ню за них. Треба молитися за померлих і у своїх повсякден­них молитвах. Нікому не забороняється молитися і за тих, хто не встиг прийняти Таїнство Хрещення. Поки ми живемо на землі, треба обов'язково молитися за померлих, яких ми пам'ятаємо і продовжуємо любити.

Процес спасіння грішників буде продовжуватись до дру­гого пришестя Христового, до Страшного Суду, коли оста­точно і навічно відбудеться відокремлення зла від добра, грішників від праведників. Тоді вже неможливою стане мо­литва праведників за грішників.

А поки маємо час і можливість молитися за померлих, будемо виконувати свій обов'язок. Любов до померлих спо­нукає нас до цього.

Той, хто не молиться за померлих, — не любить їх, не ви­конує заповіді любові, яку нам залишив Христос, той мерт­вий духовно, бо сказано: «Хто брата не любить, перебуває той в смерті» (1 Ів. З, 14).

Бездітні жінки, моліться!

Заміжні жінки, які не мають дітей, — найскорботніші. В однієї є все: добрий чоловік, здоров'я, багатство, пошана від людей, а дітей немає. І плачуть такі жінки, і безнадійна туга їх гризе, і перед людьми їм соромно, і близькі вони ін­коли до відчаю. Чим втішити їх? А от чим — запитаємо їх: «Чи молились ви Богу, щоб він вам подарував дітей?» І по­чуємо у відповідь, що молились. «А Пресвятій Богородиці? Ні? Так от моліться до Неї, і молитва ваша, можна надія­тися, буде почута».

Як приклади розповім вам декілька давніх історій.

1. Батьки преподобної Феодори були, сказано, роду світ­лого і преславного; але горе їхнє було в тому, що за багато років їхнього спільного життя не було в них дітей. Що їм бу­ло робити? Скорботна жінка з гарячою молитвою звернулася до Пресвятої Богородиці й просила її зі сльозами випросити

в Бога дитину. Плакала і молилась, молилась і плакала. І мо­литва була не безплідною, і в бездітних батьків народилася дочка, яку вони назвали Феодорою. За одним щастям, випро­шеним Пресвятою Дівою, послідувало інше. Новонароджена, коли виросла, стала великою подвижницею, молитовницею і зарахована до ліку святих.

2.  Інший приклад. Мати блаженної Феофанії, цариці, дру­жини Лева Мудрого, бажаючи мати плід від свого шлюбу, кожного дня ходила до храму Цариці Небесної і виливала перед Нею серце своє в молитві: «О Госпожа світу! Неплід­ність моя нехай розрішиться Твоїми проханнями перед Гос­подом, і дітонародження прийму від Сотворителя як Твою милостиню». І оскільки  молилась щиро, з вірою, то й отримала. І благодаті Тієї, Якій щиро молилась, прийняла свою неплідність розрішеною і народила дочку, яка згодом прославилася християнськими подвигами великими.

3.  Також щиро молилася Цариці Небесній і мати свято­го преподобномученика і сповідника Стефана Нового і та­кож почута була. У храмі Сама Пресвятая Богородиця яви­лась їй і сказала, що вона народить сина, який стане потім великим захисником православ'я і вінця мученицького спо­добиться.

Тому, бездітні жінки, не журіться, а з палкою молитвою звертайтеся до Господа Ісуса Христа і матері Його, Владичи­ці, і Вона утішить вас. Вона Сама була випрошена своїми батьками Якимом і Анною в Господа. За власним досвідом знає нужду людей про допомогу з висоти. Вона милосердна і допоможе вам.

Старанні молитвенники

1. Святий мученик Анастасій із Персії, дивлячись на чу­деса, які відбувалися від чесного і животворящого хреста Господнього, всім серцем своїм увірував у розіп'ятого на ньому Господа, а ставши монахом, повністю змінив спосіб свого життя. Цей монах був добрий, лагідний і працелюбний; працюючи цілий день, він не залишав і молитви. День у ньо­го проходив у постійних трудах: то він працював на кухні або в пекарні, то працював в саду монастирському, то вико­нував інші чернечі послушання. Незважаючи на втому від постійної роботи, святий преподобномученик Анастасій ніколи не пропускав загальної молитви в храмі, й не було та­кого випадку, щоб він не виконав обов'язкового келійного правила. Крім того, він знаходив час для читання Божествен­ного Письма, читав розповіді про святих мучеників і при цьому обливав сльозами книгу, коли дізнавався про їхні страшні муки й страждання, співчував їм. Господь почув його молитву та удостоїв преподобного Анастасія вінця му­ченика й причислив його до ліку вибраних.

Які б не були великі та важливі твої труди й заняття, християнине, не залишай ні вранішньої, ані вечірньої молит­ви, і Господь подасть тобі силу та благословить твої труди успіхом.

2. Преподобний Сімеон Стовпник народився в селі Си-сань, на кордоні Килікії й Сирії в 356 р. нашої ери. Його батьки були прості люди, які займалися землеробством. Хлопчик дуже любив ходити до церкви і вивчив християн­ську науку. Одного разу, після почутої з Євангелія Нагорної проповіді Ісуса, він пішов у монастир, упав перед монастир­ськими ворітьми і пролежав так сім днів без води та їжі. Ігу­мен монастиря подумав, що той вчинив якийсь страшний гріх. Сімеон же сказав ігумену, що не скоїв ніякого гріха, а хоче служити Богу всім серцем і душею. Тоді Сімеона прий­няли в монастир, де він став старанним послушником і за ко­роткий час вивчив увесь Псалтир напам'ять. І вже у 18 ро­ків він вирізнявся серед монахів, бо своїм аскетичним життям перевершив багатьох.

Після десяти років перебування в монастирі Сімеон дій­шов думки, що гаряча молитва і суворий піст недостатньо допомагають йому в духовному зростанні. Тоді він відпра­вився в гори і там знайшов печеру, де перебував у молит­вах і постах 3 роки. Покинувши печеру, він піднявся на вершину гори, де під відкритим небом безперестанно мо­лився. Слава про нього і його незвичайне життя розійшлась по всій окрузі. До нього почали приходити люди, і він усім давав пораду, лікуючи серця й душі словом, і молився за людей.

Приходило і багато таких, які бажали хоча б доторкнути­ся до нього. Він вирішив позбутися такої пошани і поставив стовп, зробив на ньому невеличку комірчину, де став жити й молитися. За ЗО років він поміняв три стовпи, з кожним разом збільшуючи їхню висоту.

Сімеон помер у 459 р., прожившії більше 100 років. По­мер він, стоячи на молитві. Святого поховали в церкві в Днтиохії. Біля його гробу відбувалися чудеса зцілення хворих. Через декілька років жителі Антиохії побудували церкву на честь преподобного Сімеона Стовпника і туди перенесли його святі мощі, а на тому місці, де стояв стовп, було збудовано великий монастир.

3. Преподобний Никодим народився в Ростовській губер­нії, в хрещенні був названий Микитою. Його батьки займа­лись землеробством і розводили худобу. Одного разу, ще юнаком, Микита пас вівці свого батька і раптом почув у полі голос, який кликав його: «Никодиме! Никодиме!» Наляка­ний юнак прибіг до батьків і розповів про все, що трапилось. «Видно, — сказали батьки, — бути тобі монахом Никоди-мом». Так і сталося. Невдовзі Микита поїхав у Москву на за­робітки. Там поступив у Чудів монастир і був пострижений з іменем Никодим. Один юродивий на ймення Ілія, побачив­ши його, назвав Никодима пустельником хоз'ючиським, і тим самим передрік ченцеві, що той буде спасатись у пусти­ні Хоз'ючи. Все так і сталося.

Проживши трохи при архієрейському домі крутицького митрополита Пафнутія, Никодим, який полюбив самот­ність, із благословення митрополита переїхав до Кожеєзер-ського монастиря, де прожив у подвигах чернечих 1,5 ро­ки. Але тут, як і в Москві, йому видавалося шумно та су­єтно і тому він віддалився в пустинь, яка знаходилася на березі річки Хоз'ючи. Там, серед непрохідних боліт, у хащі густого лісу побудував собі Никодим невеличку келію. Бі­ля келії викорчував діляночку землі, на якій працював, по­єднуючи труди з псалмоспівами. Ні вдень ні вночі він не давав собі спочину, молився; лише перед ранком, і то сидя­чи, дозволяв собі трохи подрімати. Молитва Ісусова була постійно на його вустах і в серці. Нею він відганяв дияво­ла і злих духів. Було й таке, що зимова заметіль заносила його келію снігом і він терпляче чекав, коли весняне сон­це пригріє і сніг зійде. Святий Никодим ще за свого жит­тя творив багато чудес. За 7 днів до смерті з'явилися йому святий Алексій, митрополит московський, і Діонісій, архі­мандрит Троїцької лаври у вигляді ангелів. Вони повідоми­ли Никодимові про час смерті. Перед смертю на прохання братії він переселився в обитель. Помер преподобний у 1640 р. Мощі його знаходяться у Кожеєзерському монас­тирі.

Отже, святий Никодим постійно молився день і ніч і на­віть працюючи молився. Немає потреби доводити користь і необхідність такої молитви й для кожного християнина. То­му кожен християнин, хто б він не був, також повинен лю­бити молитву та більше молитися: він повинен намагатися мати постійний молитовний настрій, щоб як апостол безпе­рестанно молитися. Без молитви, як без повітря, християнин жити не може. Без молитви душа його від Бога віддаляється та помирає. Як же можна постійно бути в молитовному нас­трої? Це можливо для кожного.

Ви благополучно встали рано з ліжка і, помолившись Бо­гу, якщо дозволяє час, то почитали Євангеліє, приступаєте до своїх справ. Починається щоденна суєта: в одного справи домашні, в іншого — по службі, торгівлі, навчанню тощо. Уся увага наша прикута до справи, якою зайняті. Тут буває різ­не: хвилювання, неспокій, невдачі. А є справи, пов'язані зі зборами великої кількості людей, де можливі жарти, глузу­вання, марнослів'я, пересуди, сварки. Але ви цим не перей­майтесь. Думайте, що це вас не стосується, і знайте, що свар­ки та пересуди — гріх, за глузування й марнослів'я будуть осуджені на суді. Тому направте свою думку до Бога, згадай­те про Його милості до вас, згадайте свої гріхи, покайтесь перед Богом за них і робіть це якомога частіше. Творіть мо­литву Ісусову, також митаря, розбійника, і, нарешті, зви­чайну коротеньку молитву: «Господи помилуй!» І цим ви бу­дете підтримувати молитовний настрій, а ваші справи не за­вадять вам у тому. Ви будете в союзі з Богом, Бог буде з ва­ми і ви з Ним. Молитва буде зводити благословення Боже на вас, і якщо це будете робити кожного дня, то досягатиме­те успіху і вдосконалюватиметеся в молитві. І дорога вашо­го життя буде доброю, безпечною — це буде дорога до Царс­тва Небесного.

Умови благопристойної молитви до Бога

Якщо хочете, щоб молитва ваша була приємна Богу, то слід знати, як її творити. Перед молитвою відкладіть усі житейські піклування, відкиньте суєтні думки, потім дум­ку спрямуйте до Господа, предстаньте перед Ним зі стра-

хом, благоговійно. Моліться поважно, як вчить цар Давид: «Співайте Богу нашому, співайте розумно», — тобто знайте і розумійте про що читаєте і співаєте в молитві. Яка ко­ристь від молитви, що твориться без уваги і без смислу? На устах молитва, а в голові — грішні думки. Вуста пова­жають Бога, а серце далеке від Нього. Може бути приєм­ною Богові така молитва? Чи почує Він її? «Як ти хочеш, щоб почув тебе Господь, коли ти сам себе не чуєш? — гово­рить святий Кипріан і продовжує: — Ти хочеш, щоб Бог згадав тебе, коли ти молишся, а проте сам не пам'ятаєш, що ти робиш!»

Молитва без уваги, то все одно, що кадило без вогню і ла­дану, лампадка без масла, а тіло без душі. Це — зневага, а не догода Христові, Богу нашому, тому що не слова, які вихо­дять із наших вуст, умовляють Його, а розум, спрямований до Нього, — не звуки горла нашого входять в уста Господа, а зітхання серця зажуреного.

Далі, якщо хочеш посилати Богу угодну молитву, то по­силай її обов'язково з вірою і надією, як вчить святий апос­тол Яків: «Але нехай просить із вірою, без жодного сумні­ву. Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер. Нехай-бо така людина не гадає, що дістане що від Господа» (Як. 1, 6-7). А святий Феофілакт говорить: «Якщо людина не вірить, що отримає те, що про­сить від Бога для себе, то даремно і молиться». Іван Лист-вичник говорить, що без віри молитва не може піднятися на небо.

Незлоба і милість, прощення грішному брату і подаяння нужденному — це два крила молитви. Якщо хочеш щось просити в Бога, то сам не відмов тому, хто просить у тебе. Якщо шукаєш прощення у Христа, то спочатку прости провини брату своєму. І Євангеліє заповідає перш за все примиритися з братом, а потім вже приносити Богу дар з молитвою.

При молитві потрібні піст, терпіння, труд, умертвіння грі­ховних бажань, а більш за все — чисте сумління. Як говорить Іоанн Хреститель: «Улюблені, — коли не винуватить нас серце, то маємо відвагу від Бога, і чого тільки попросимо, одержимо від Нього, бо виконуємо Його Заповіді та чинимо любе для Нього» (1 Ів. З, 21-22). Чисте серце й сумління — ось ознаки богоприємної молитви; очистимо сумління наше щирим покаянням, будемо виконувати заповіді Господні й Він почує наші молитви. Чому Господь інколи не чує моли­тов грішних людей? Та тому, що ці люди не чують Його на­казів. Так і премудрий Соломон говорить: «Хто відхиляє ву­хо своє, щоб не слухати Закону Божого, то буде огидна і мо­литва того» (Пр. 28, 9). Як же Бог може слухати молитву грішника, коли грішник день і ніч Його ображає?

Проси для себе кожен дару молитви у Самого Бога, що дає молитву болящому; бо ми навіть і самі не знаємо, як і про що потрібно молитися, якщо Сам Він не надихне нас Ду­хом Своїм Святим.

Потрібно молитися не просто устами, не просто язиком — бо слова ллються й тоді, коли думка блукає — а з глибини серця, з великим зусиллям і щирістю, які виходять із самої душі. Такі душі скорботних: вони зворушливі, серцем призи­ваючи Бога з великою журбою; тому й бувають почуті. Такі молитви мають велику силу, та не бояться диявола, хоч би з якою силою він не нападав. Як міцне дерево, що глибоко пустило корінь і сильно тримається за землю, протистоїть сильному вітрові, а дерево, яке тримається на поверхні, хи­тається при малому подиху вітру, виривається з корінням і падає на землю; так само і молитви, які виходять із глибини душі й там мають своє коріння, залишаються сильними та неослабними й не похитнуться від нескінченних помислів і кознів диявола. А молитви, які промовляємо словами, а не з глибини душі, не можуть піднятися до Бога, тому що кож­ний стукіт і шум порушують його спокій і відволікають від молитви. Уста його вимовляють слова, але серце пусте і ро­зум нічим не зайнятий.

Скляна лінза лише тоді запалює дерево або папір, коли ми наведемо її на предмет так, щоб сонячні промені зібрали­ся у її фокусі й були спрямовані в одну точку запалюваного предмета. Так і в молитві: тоді наша душа зігрівається, ожив­ляється, запалюється розумним сонцем — Богом, коли розу­мом своїм, як скляною лінзою, ми наводимо на серце, як на духовну точку всередині нас, це мисленне Сонце і коли Во­но буде діяти на серце наше всією Своєю простотою і силою. Серце повинно запалати любов'ю, благістю і самоочиститись. І чим рішучіше та постійніше ти будеш звертатись своїм сер­цем до Бога, тим більше буде твоє серце просвіщатися, очи­щуватися й оживотворятися.

Молитва має бути уважною. Дія на душу довгої, але не­уважної молитви подібна до дії зливи на залізну покрівлю, з якої збігає вся вода. На дах ця вода зовсім не впливає. Навпаки, уважну молитву можна порівняти з благотворним дошем, який зрошує засіяне поле, дає поживу для рослин і готує великий врожай.

Молитва повинна бути сильною вірою. Сильну молитву можна порівняти з храмом, який побудований на міцному кам'яному фундаменті. Молитву диявол намагається розси­пати, як купу піску, слова хоче зробити як сухий пісок, без зв'язку, без вологи, тобто без теплоти сердечної. Молитва мо­же бути храмом на піску або може бути храмом на камені. На піску будують ті, хто молиться без віри, розсіяно, із холодком. Така молитва сама по собі розсипається і не приносить користі молящому. На камені ж будують ті, хто протягом усієї молитви мають перед собою Господа і молять­ся Йому.

Молись, дитя!

I.  Молись, дитя: сумніву камінь Твоїм грудям не стане тягарем; Твої молитви, як чистий пломінь, Любов'ю й святістю горять. Молись, дитя: тебе пильнує Творець незлічених світів.

І каплі сліз твоїх рахує,

І відповісти завжди тобі готов.

Нікітін

II. Бувало так, що в пізній нічний час, Малюки, прийду полюбоватнся на вас; Бувало люблю хрестом вас благословлять, Моліться, то буде на вас благодать

І любов Вседержителя Бога...

0  діти, в пізній нічний час

Моліться про Того, Хто молиться за вас, Хто любить вас хрестом благословляти; Моліться, то буде з Ним благодать,

І любов Вседержителя Бога.

Хом'яков (переклад О. К.)


[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

 

[ Cкачати книгу: "Надія на Господа" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Подписаться на рассылку




Христианские ресурсы

Новое на форуме

Проголосуй!