Проповіді на Введення в храм Пресвятої Богородиці

Усіх присутніх на молінні сердечно вітаю із святом присвяченим нашій Богородиці та дякую за вашу участь у Службі Божій. Свято Введення в храм Богородиці оповідає нам про те, як старенькі батьки Пречистої Діви Марії приводять свою одиноку трилітню донечку до Єрусалимського храму, щоб посвятити її на службу Богові. Йоаким і Анна довгі роки жили у бездітності, зазнаючи погорду і зневагу від людей, що їх оточували та уважали їх грішниками, за що і карає їх Бог, так вони думали, - бездітністю. Усі свої терпіння святі батьки виливали перед Богом і все більше зростали у праведності й любові до Бога. Господь був їх одинокою потіхою і опікою їхньої старости, бо надії на потомство в їхньому старечому віці вже не мали. Але Божа ласка часто діє там, де природа вже безсила. Творець посилає цим праведникам дитину. Вони зрозуміли, що це дитя дане їм з Божої ласки і вирішили віддати малу Марію на служіння Богові.

Коли Марії сповнилося три роки, батьки привели Марію до Єрусалимського храму, щоб пожертвувати її Богові на службу. Про це пишуть автори «Прото-євангелія Якова», «Євангелія псевдо-Матея» й інші. Про це навчали грецькі отці і східня Церква, що здавен святкувала свято «Введення у храм Богородиці». І хоч серце батьків рвалося й боліло, вони вирішили відати Богові свою дитину. Розуміли, що кращого вихователя від нього не існує. Очевидно, що батьки Марії глибоко розуміли, що це дитя, - великий дар від Господа, що людська мова у даному випадку повинна мовчати. Йоаким й Анна вчинили жертву, бо були свідомі, що їхня донечка, насамперед, належить Всевишньому, а вже потім їм. Кого Господь кличе до ближчого співжиття з собою, від того він вимагає більшої любові, а любов вимірюється величиною жертви; - величина жертви вимірюється величиною терпіння та самозречення. Тут потрібно підкреслити, що у Святому Писанні нічого не згадується про введення у храм маленької Марії, але такий звичай існував. У першій книзі Самуїла знаходимо історію про Анну та Елкану, її чоловіка, в котрих народився випрошений у Господа син, коли вони теж були на схилі віку. І слухаймо, що мати зробила з своїм малим хлоп’ятком: «А, коли відлучила, взяла його з собою в дорогу разом із бичком трилітнім … й привела його в дім Господній … мати привела хлопчика до Елі (священика) і сказала: … Про це хлоп’ятко я молилась і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господові: по увесь свій вік буде відданий Господові! І зоставила його там Господові» (1Сам 1,24-27). Ось, деяка практика старозавітних людей залишати своїх дітей на виховання при домі Господньому.

У книзі Левіт написано наступне про різного роду посвячення: «З усього свого майна, що хтось його присвятить Господові як обітоване, чи людину, чи скотину, чи власне спадкове поле, - нічого не можна продавати, ні викупити; все обітоване, пресвяте Господові» (Лев 27,28). Коли Геліодор, перший намісник царя, прибув в Єрусалим, щоб забрати багатства із святині, первосвященик і священики, а також, простолюддя, всі кинулися молитися, щоб не був осквернений храм. «Жіноцтво з волосяницями, які сягали по груди, висипало на вулиці. Щодо дівчат, які були замкнені по домах, то деякі збігались до дверей, деякі ставали на мури, а деякі виглядали крізь вікна. А всі вони простягнувши руки до неба проказували благальні молитви» (2Мак 3,19). І тут чуємо про дівчат, котрі були замкнені по домах, можливо це були доми при святинях, де дівчата молилися Богу або будинки недалеко святині. Як доказ того, що й жінки служили при святинях, апостол та євангеліст Лука пише про Анну пророчицю: «… жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи (Богові) вночі і вдень постом та молитвою» (Лк 2,36-37). І хоч у Писанні ми не знаходимо нічого про введення у храм Пресвятої Богородиці, однак перекази і давні писання з традицією не виключають цього, навпаки певно про це стверджують. На великому каноні Утрені сьогоднішнього свята співаємо так: «В трилітньому віці Богородиця Господу приноситься; Захарія, священик Божий, приймає її і, радіючи, в храм вводить. Діви – свічконосиці, радійте, матері нині торжествуйте, оспівайте Царицю-Матір, яка приходить у храм Царя Христа» (Утр. Введення, Пісня 1).

Ісус полюбив людей безмірною любов’ю і жертвував себе за їхнє спасіння серед невимовних мук і страшної та ганебної смерті. Основна заповідь Нового Завіту – це заповідь любові Бога всім серцем, а ближнього як себе самого. Ісус вимагає від своїх послідовників жертвенної і самовідданої любові. Це він висловлює такими словами: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене. Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, той недостойний мене» (Мт 10,37-38). Від тих, кого Бог кличе до близького співжиття із собою, не один раз вимагається великої жертви – зречення того, що є найдорожче і наймиліше, а часом, навіть і життя. Згадаймо, якої великої жертви вимагав Бог від Авраама на доказ його любові до Бога. Авраам мав принести в жертву свого улюбленого, єдинородного 13-тирічного сина. Мабуть не один день йшла у душі Авраама боротьба між любов’ю до сина і любов’ю до Бога. І любов до Бога перемогла.

І батьки Марії, йдучи з Марією до Єрусалиму в душі прощались зі своїм найдорожчим скарбом, завмирали від болю серця, очі їх наповнялись сльозами, а з грудей виривалось зітхання. Марія бачила терпіння своїх батьків і терпіла з ними, вона все віддала в руки Божі і йшла за Божим покликом.

В кожної людини є певне покликання до виконання тих чи інших завдань. І від кожного вимагається позитивно відповісти на покликання. Це покликання вимагає певної жертви і самозречення. Багатий молодець не пішов за Ісусом, бо не був готовим на жертву. Покликання до духовного стану часто зустрічає опір із сторони батьків, а також, із сторони покликаного, брак бажання і нерішучість. Це говорить про малу любов до Бога і неготовність на жертву і самозречення. Пам’ятаймо, що дорога до неба вимагає позитивної відповіді на покликання і гідного життя в покликанні. Дорога такого життя вузька, крута і терниста, але Божа ласка нам в цьому допомогою. Такою дорогою йшли всі мученики, ісповідники і святі. Не одного разу вони були заточені в тюрмах, концтаборах, на засланнях силою зла. Жити серед великого зла, не піддатись йому і зберегти свою святість – це геройство. Нехай же вони будуть для нас прикладом на дорозі нашого життя.

Просімо Бога, щоб Господь дав нам сили, щоб з любов’ю йти дорогою, якою поведе нас Боже Провидіння, щоб бути готовими на жертву, якої вимагатиме від нас Бог.

А сьогоднішнє свято навчає усіх нас, що ми повинні віддатися виховуванню святої Церкви від раннього дитинства до пізньої пори нашого життя. Бо таке виховання провадить до вічного щасливого життя у небі. Пресвята Богородице, допоможи нам, щоб ми стали учасниками входу у вічні, Святі Простори Небесного Отця.

Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

Є свята, сила яких полягає в події, що згадується; важливим, визначальним в них, вирішальним для долі людської є те, що відбулося; таким є свято Різдва Христового або свято Воскресіння; вирішальне значення має те, що дійсно в той день Бог став людиною і народився на землі , що саме в той день воскрес Господь, який помер хресною смертю заради нашого спасіння. І є свята, так само як і ікони, які розповідають нам про якусь внутрішню подію, навіть якщо їх історичні обставини не чітко ясні. Таким є свято Введення в храм Пресвятої Богородиці.

Щоб історично в стародавньому Єрусалимі справді сталася та подія, яка описується в богослужбовій пісні, – навряд чи можливо, але вона повідомляє нам щось значніше, важливіше про Божу Матір, аніж фізична Її вступ у Святеє Святих, який був заборонений і для Первосвященика. Це день, коли Пресвята Діва, Яка досягла тієї ранньої зрілості, яка робить дитину здатною особисто переживати, особисто сприймати і відгукуватися на таємничий дотик благодаті, коли, досягнувши цього віку, Вона вступила справді у Святеє Святих – не матеріальне Святеє Святих храму, а в ту глибину богоспілкування, яку історично Храм собою зображував.

І з яким трепетом ми повинні читати в богослужбовій книзі слова, які приписуються з такою ніжністю, з такою глибиною Йоакиму і Анні: Дитино, йди! І будь для Того, Хто все тобі дав, приношенням і солодкими пахощами! Вступи в ту сферу, куди немає дверей; навчися таємниць і готуйся стати місцем помешкання Самого Бога… Як дивно подумати, що мати, батько можуть звернутися до дитини з такими словами: Зайди в ту глибину, вступи в ту таємницю, куди не ведуть ніякі речові двері, і приготуй себе бути приношенням Богові, солодким пахощами, місцем помешкання…

Деякі отці Церкви і святитель Феофан так тлумачать значення цього вступу Божої Матері в храм, у Святеє Святих. Не зачеплена гріхом, не осквернена нічим, але вже здатна чистим серцем, не оскверненим тілом, не затьмареним розумом відгукнутися на святиню, на славу, на дивність Божу, трирічна Отроковиця посилається в ці глибини молитовного, споглядального спілкування.

І в іншому місці того ж богослужіння ми читаємо, як Їй тихо каже Архангел Гавриїл, щоб Вона відкрилася Богові і приготувалася стати місцем оселення майбутнього Спасителя.

Ось про що розповідає нам свято: про те, як з перших своїх кроків, навчена матір’ю і батьком, настановлена Ангелом, Вона входить в ті глибини молитви, безмовності, благоговіння, любові, споглядання, чистоти, які складають справжнє Святеє Святих. І хіба дивно після цього, що ми цей день святкуємо як початок спасіння: першою зі всіх творінь Пресвята Діва входить у ці непрохідні, неприступні глибини, вступає в те спілкування з Богом, яке буде рости і рости, незаплямованою, незатемненно, неоскверненно протягом всього Її життя, до моменту, коли, як пише один із західних письменників, Вона зможе, у відповідь на Божий поклик, промовити ім’я Боже всім розумом, всім серцем, всією волею, всім тілом Своїм, і, разом з Духом Святим, народити втілене Боже Слово.

Так, в день цього свята справді відбувається для нас явлення цієї чудової події, початок цього зростання, а також дається нам і образ того, до чого ми покликані, куди нас кличе Господь: до Святого Святих. Так – ми опоганені; так – наш розум затьмарений; так – наші серця нечисті, так – наше життя гріховне, недостойне Бога. Але всьому є покаяння, яке може очистити нас і в думці, і в тілі, і в серці, виправити нашу волю, все життя наше зробити правильним, так щоб і ми могли увійти у Святеє Святих.

І в цьому святі, в словах, які я прочитав на початку, виголошених немов би Йоакимом та Анною, хіба немає заклику до кожної матері і до кожного батька, щоб з ранніх років – з миті, коли дитина може щось хоча б якщо не розумом зрозуміти, то чути серцем, сприймати чуйністю, прийняти благодать – сказати і нашим дітям: вступи благоговійно, трепетно в ту сферу, куди ніякі двері – ані церковні, ані розумові, ані інші не вводять, а лиш німе, трепетне передстояння перед Богом, – те Святеє Святих – з тим, щоб вирости в повну міру зростання Христового, уподібнитися Матері Божій, і зробитися храмом, місцем помешкання і Святого Духа, і Господа в Таїнствах, і стати дітьми нашого Небесного Отця. Амінь!

Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

ФІЛАРЕТ, ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ

Вдень свята Введення до храму Пресвятої Діви Марії ми зібралися, щоб у молитві висловити наші почуття благоговіння й вдячності перед Тією, Яка стала Матір’ю Сина Божого. Щастя бути під покровом Божої Матері нагадує нам про те, що був час, коли люди не знали Спасителя світу.

Віруючі люди тих далеких часів жили надією та вірою в Майбутнього Відкупителя. Ще тоді, коли наші прабатьки – Адам і Єва – після вчинення першого гріха зі страхом і трепетом слухали Божий присуд, – уже тоді в цьому присуді було обіцяння благості Божої до грішних людей: “Сім’я жони зітре голову змія” (Див.: Бут. З, 15). Це означало, що через багато-багато років Той, Хто прийме тіло від Жони, Хто буде народжений Жоною, буде переможцем зла і диявола. Багаторазово Господь повторював людям це обіцяння, щоб приготувати їх до прийняття Спасителя.

Не вмирало це обіцяння в пам’яті людей і тоді, коли вони розсіялися по лицю землі. За гори й моря несли вони з собою це далеке, але приємне для серця сподівання. Століття минали за століттями, зникали племена, з’являлися нові народи і країни, але непорушною залишалася віра в Спасителя, Який гряде від Жони, Пречистої Діви Марії.

Святим людям Старого Завіту, які одержали від Бога дар пророцтва, було даровано бачити ясним і прозірливим духовним оком Матір Божу в прийдешніх віках. За тисячу літ до Різдва Христового псалмоспівець Давид в одному з своїх псалмів провіщає: “Стала Цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені вдягнена, прикрашена” (Пс. 44,10). Пророк Давид споглядає славу і велич Божої Матері. Він бачить Її, як Вона стоїть праворуч від Бога в царственому сяйві слави. Він і такими словами провіщає про Пресвяту Діву: “Вся слава дочки Царя – всередині” (Пс. 44, 14). Пророк захоплюється тією внутрішньою духовною красою Божої Матері, перед Якою вклоняються мільйони віруючих людських сердець і Яку Церква називає “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”.

Ікона Введення в храм Пресвятої Богородиці

Більш як за 700 років до Різдва Христового іншому пророкові – Ісаї – було даровано бачити дівоцтво Божої Матері. Усі ми знаємо слова цього натхненного пророцтва: “Ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог” (Іс. 7,14; Мф. 1, 23).

Запалюючими обіцяннями Божими жили віруючі люди протягом довгих віків старозавітної ночі. Не тільки до апостолів, але й до всіх нас звертається Спаситель зі словами: “Ваші очі блаженні, бо бачать, і вуха ваші, бо чують. Бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули” (Мф. 13, 16-17).

Так, ми щасливіші за усіх старозавітних праведників і пророків: вони жили сподіваннями, а ми живемо вірою в здійснення всіх їхніх пророцтв! Протягом тисячоліть люди жили цими сподіваннями.

Нарешті, у призначений Богом час, здійснились усі пророцтва, зникли тіні Старого Завіту, настав світанок, а за ним зійшло на духовному небі Сонце правди, – зійшло, щоб ніколи не заходити. Це Сонце правди – наш Спаситель Ісус Христос.

Перед тим, як зійшло це Сонце, на небі з’явилась досвітня Зірка: це Та, Яку Православна Церква оспівує словами: “Радуйся, Зірко, що являє Сонце!” Ранішня зірка сходить на нашому небі і зникає в променях сонця, що сходить. А ця Зоря не меркне і своїм світлом буде світити віруючим у безконечних віках.

Євангеліє розповідає нам про подію із земного життя Ісуса Христа, що радісно хвилює серце. Оточений народом Спаситель проповідував. Розкриті серця людей пожадливо вбирали в себе кожне слово Його проповіді, як суха земля вбирає в себе воду, що падає на неї. І ось з одного розчуленого і зворушеного проповіддю Христа серця, з уст невідомої жінки пролунали у цей момент слова: “Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!” (Лк. 11, 27). Це було перше вшанування Божої Матері, перше виявлення захоплення Тією, Яка народила такого незвичайного Проповідника і Чудотворця, Який прийшов спасати людей від зла.

Любов до Неї віруючих сердець і слава про Неї поширювалася з міста у місто, мірою того, як євангельська проповідь розширяла своє коло. Про те, як схилялися люди перед величчю і духовною красою Божої Матері, може засвідчити один із тих, хто навідав Її в Єрусалимі. Дионисій Ареопагіт – знаменитий учений афінянин, навернений у християнство святим апостолом Павлом, завітав до Божої Матері в Єрусалимі через три роки після прийняття ним святого хрещення. Божа Мати була вже похилого віку. Ось що розповідає Дионисій про свої відвідини:

“Неймовірним здавалося мені, сповідаюсь перед Богом, щоб, крім Самого Бога, хтось був переповнений такою Божественною силою й дивною благодаттю. Богом свідчу, що, коли б я не мав у пам’яті й серці Божественного вчення, то я визнав би Діву за істинного Бога і склав би Їй поклоніння, належне Єдиному Істинному Богові, бо розум людський не може уявити собі вищої честі, слави, величі, духовної краси, ніж ті, які я бачив. Розум мій і серце знемоглися, споглядаючи цю велич і цю Божественну красу”.

І як нам, православним, не вихваляти і не прославляти Пречисту Богородицю? Як нам не схилятися перед Тією, від Якої наш Спаситель народився на землі? Вона – основа нашої втіхи. Ми віруємо, що Спаситель ні в чому не може відмовити Своїй Матері, коли Вона заступається перед Ним за людей. Але треба бути гідними Її любові. Св. Григорій Богослов говорить: “Як хмара закриває сяйво сонячного проміння, так грішник, який не хоче визнати свої гріхи і зректися їх, закриває для себе проміння любові Божої та милосердя Божої Матері”. Гідним любові Божої Матері буде тільки той, хто буде любити братів своїх. А хто не любить брата, той, як говорить ап. Іоан Богослов, неправдомовець, і істини немає в ньому.

Будьмо ж і ми, українці-браття, в дусі християнської любові виявляти якнайбільше терпіння та взаєморозуміння між собою і прагнути подолання незгод та досягнення єдності в Церкві Христовій.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України

ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Свято Введення в храм Богородиці оповідає нам про те, як старенькі батьки Пречистої Діви Марії приводять свою єдину трилітню донечку до Єрусалимського храму, щоб посвятити її на службу Богові. Йоаким і Анна довгі роки жили в бездітності, зазнаючи погорди та зневаги від людей. Їх вважали грішниками, і бездітність була ніби їхньою карою. Усі свої терпіння святі батьки виливали перед Богом і все більше зростали у праведності й любові до Нього. Господь був їхньою єдиною потіхою та опікою їхньої старості, бо надії на потомство в старечому віці вже не мали. Але Божа ласка часто діє там, де природа вже безсила. Творець посилає їм дитину. Вони зрозуміли, що це дитя дане їм із Божої ласки, і вирішили віддати малу Марію на служіння Богові.

Коли Марії сповнилося три роки, батьки привели її до Єрусалимського храму, щоб пожертвувати на службу Богові. Про це пишуть автори "Протоєвангелія Якова", "Євангелія псевдо-Матея" й інші апокрифічні книги. Про це навчали грецькі отці й Східна Церква, що з давніх часів святкувала свято Введення у храм Богородиці. Хоч серце батьків розривалося й боліло, вони вирішили віддати свою дитину Богові. Розуміли, що кращого вихователя від Нього не існує. Безперечно, батьки Марії глибоко розуміли, що це дитя - великий дар від Господа, що людська мова в цьому випадку мусить мовчати. Йоаким та Анна вчинили жертву, бо усвідомлювали, що їхня донечка насамперед належить Всевишньому, а вже потім - їм. Кого Господь кличе до ближчого співжиття зі собою, від того вимагає більшої любові, а любов вимірюється величиною жертви; величина жертви вимірюється величиною терпіння та самозречення. Тут варто підкреслити, що у Святому Письмі нічого не сказано про введення у храм маленької Марії, але такий звичай існував. У першій книзі Са-муїла знаходимо історію про Анну та Елкану, її чоловіка, у котрих народився випрошений у Господа син, коли вони також були на схилі віку. І ось що зробила мати зі своїм малим хлоп'ятком: "А коли відлучила, взяла його з собою в дорогу разом із бичком трилітнім... й привела його в дім Господній... мати привела хлопця до Елі і сказала: «...Про це хлоп'ятко я молилась, і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господові: по ввесь свій вік буде відданий Господеві!» І зоставила його там Господові" (1 Сам 1, 24-27).

У книзі Левіт написано про різного роду посвячення таке: "З усього свого майна, що хтось його присвятить Господеві як обітоване, чи людину, чи скотину, чи власне спадкове поле, - нічого не можна продавати, ні викуплювати; все, що обітоване, пресвяте Господеві" (Лев 27, 28). Як доказ того, що й жінки служили при святинях, апостол та евангелист Лука пише про Анну - пророчицю: "Жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи (Богові) вночі і вдень постом та молитвою" (Лк 2, 36-37). І хоч у Писанні не знаходимо нічого про введення у храм Пресвятої Богородиці, однак перекази і давні писання за традицією не заперечують цього, навпаки, переконливо про це стверджують. На великому каноні Утрені сьогоднішнього свята співаємо так: "В трилітньому віці Богородиця Господу приноситься; Захарія, священик Божий, приймає її і, радіючи, в храм вводить. Діви - свічконосиці, радійте, матері, нині торжествуйте, оспівайте Царицю-Матір, яка приходить у храм Царя Христа".

Ісус полюбив людей безмірною любов'ю і жертвував себе за їхнє спасіння серед невимовних мук і страшної та ганебної смерті. Основна заповідь Нового Завіту - це заповідь любити Бога всім серцем, а ближнього - як себе самого. Спаситель вимагає від своїх послідовників жертовної і самовідданої любові. Він висловлює це такими словами: "Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене" (Мт 10, 37-38). Від тих, кого Бог кличе до близького співжиття зі собою, не один раз вимагається великої жертви - зречення того, що найдорожче і наймиліше, а часом навіть і життя. Згадаймо, якої великої жертви вимагав Бог від Авраама на доказ його любові до Бога. Авраам мав принести в жертву свого улюбленого єдинородного 13-річного сина. Мабуть, не один день у душі Авраама точилася боротьба між любов'ю до сина і любов'ю до Бога. І любов до Бога перемогла.

І батьки Марії, йдучи з донечкою до Єрусалиму, в душі прощалися зі своїм найдорожчим скарбом, завмирали від болю серця, їхні очі наповнювалися слізьми, а з грудей виривалося зітхання. Марія бачила страждання своїх батьків і терпіла з ними, вона все віддала в руки Божі і йшла за Божим покликом.

У кожної людини є певне покликання до виконання тих чи інших завдань. І від кожного вимагається позитивно відповісти на покликання. Це покликання вимагає певної жертви і самозречення. Багатий юнак не пішов за Ісусом, бо не був готовий на жертву. Покликання до духовного стану часто натрапляє на опір з боку батьків, а також і з боку покликаного - через брак бажання та нерішучість. Це свідчить про малу любов до Бога й неготовність на жертву та самозречення. Пам'ятаймо, що дорога до неба вимагає позитивної відповіді на покликання і гідного життя в покликанні. Дорога такого життя вузька, крута й терниста, але Божа ласка нам у цьому є допомогою. Такою дорогою йшли всі мученики, ісповідники і святі. Не одного разу їх ув'язнювали в тюрмах, концтаборах. Жити серед великого зла, не піддатися йому і зберегти свою святість - це геройство. Нехай же вони будуть для нас прикладом на дорозі нашого життя.

Просімо Бога, аби дав нам сили, щоб з любов'ю йти дорогою, якою поведе нас Боже Провидіння, щоб бути готовими на жертву, якої вимагатиме від нас Господь.

А сьогоднішнє свято навчає нас усіх, що маємо віддатися вихованню святої Церкви від раннього дитинства до пізньої пори нашого життя. Таке виховання провадить до вічного щасливого життя в небі. Пресвята Богородице, допоможи нам, щоб ми стали учасниками входу у вічні святі простори Небесного Отця.

Храм Введення в храм Пресвятої Богородиці, м.Львів, 04.12.2007.

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Проповідь Владики Ігоря на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці

ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ