Проповіді на свято Вознесіння Господнього

Життя Ісуса Христа на землі швидко добігло кінця. Спаситель помер на хресті молодим чоловіком, а потім воскрес і з`являвся апостолам та іншим особам на землі ще сорок днів. Вартувало б пізнати відчуття й сприйняття особами раптової з’яви Спасителя серед них, які ставалися свідками його приходу. Господь приходив до апостолів, про дещо навчав, а сорокового дня мав з ними зустріч і вони запитували про відбудову царства Ізраїлеві. А він відповідав їм, що це не «їхня справа», тобто не бажав, щоб вони займалися політикою та зайвою журбою. Спаситель мав для них інше завдання – щоб вони свідчили про нього всюди «аж до краю землі». Учні були дуже просякнуті мирським духом. Мимо попереднього перебування з ним, а потім зустрічей з Сином Божим, який приходив до них в дивний спосіб після воскресіння, їх цікавило їхнє забезпечення, а можливо й певні посади в уряді відбудованого Ізраїлю. Невідомо на що вони розраховували, але можемо побачити, що духовно вони були дуже кволі – журилися політичним та матеріальним життям, а Христос увесь час, не знеохочуючись, вказує їм на потребу духовного середника у їхньому житті. Це може видаватись дивним, бо вони маючи за вчителя Бога були настільки наївними та обмеженими – турбувалися за матеріальний достаток та спокійне безтурботне життя.

В розмові учнів зі Спасителем та в роздумах про Ізраїль, Юдею, Самарію й увесь світ наблизилися до гори Оливної, з котрої Спаситель став підніматися вгору поблагословивши їх. Мабуть до цього часу він жодного разу в такий спосіб не віддалявся від них, просто виходив з дому чи зникав, з`являвшись їм після воскресіння. А тепер піднісся вгору на очах своїх учнів, - не знаємо чи вони зрозуміли, що він більше не буде з ними спілкуватися в спосіб, як було до цього часу. «Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо й возсів праворуч Бога» (Мр 16,19). Його вже не було видно, а вони задивлені стояли дивлячись у небо. Господь провадив їх на гору – Він є тим, Хто веде людину до своїх висот та вказує, що прямування людини в духовному зрості немає меж. Так стоячи вони і не завважили, як біля них з`явилися два мужі у білій одежі, які звернули їм увагу, що стояти і дивитися, навіть у небо, для людини замало, - цього не вистачає, щоб стати його мешканцем. Вони повинні бути діяльними свідками, а не бездільними особами. Стояти на місці небезпечно, тому вони почули такі слова: «Чого стоїте, дивлячись…». Бездіяльно стояли робітники, яких ніхто не винайняв на роботу, але це не сподобалося господареві. І він, хоч вже була пізня одинадцята година, послав їх у свій виноградник працювати, як довідуємося із притчі, котру розповів Ісус Христос (пор. Мт 20,6). Виявилося, що й тоді можна багато зробити, а ще більше отримати.

Апостоли з радістю повернулися в Єрусалим, поклонившись Господеві. Тут вони перебували у храмі, де прославляли Господа Бога та очікували його обітниці – зіслання Святого Духа.

Спаситель підготовляв учнів до свого відходу, до розставання з ним в такий спосіб, що появлявся, а потім залишав їх. Таким чином утверджував й переконував їх, що Він про них пам’ятає та ними піклується. Господь закликає всіх людей до постійного піднесення духа, до духовного зросту, до перебування з ним нашим гідним християнським життям. І ми можемо й повинні це чинити через зріст у Божій любові, через вірність Його Заповідям й охочим прийняттям Його Волі. Творець про усіх нас пам’ятає й ніким не гордує: «Він піднімає нужденного з пороху вгору, підносить бідного з грязі, щоб його з князями посадити і дати у спадщину престол слави, бо Господні – землі основи, і він на них світ поставив» (1 Сам 2,8). Погляньмо на наше духовне життя і біймося його застою та дякуймо Божим ангелам, які перестерігають нас в цьому через звернення до апостолів, щоб "не стояли". Не радіймо тільки з того, що ми учні Христові, бо не існує запевнення вічного добра християнам, якщо їхнє життя, духовно бездіяльне, зупинилося й не рухається вперед, тобто коли занедбується освячення своєї душі. Вважаю, що ми всі маємо намір стати мешканцями неба, а до нього потрібно прямувати через постійний зріст у Господній любові. Просімо Святого Духа, щоб зрушив наше життя й утверджував на праведному шляху, допомагав нам відриватися від землі, не бути людьми, які поза туземним життям не бачать нічого. Ставаймося все більше Божими дітьми, єднаймося постійно у дусі з Богом!

Жити і бачити не вистачить для спасіння – потрібно усім своїм життям, своїми мислями, почуттями, словами та ділами, усім своїм єством активно прославляти Бога. Господь незабаром прийде забрати нас у другий світ. Чи ми духовно готові до цього важливого акту? Чи наше життя як християн спрямоване вгору, відзначається досконалістю та святістю? Апостоли увесь час думали про земне царство, а Господь вказує їм на Царство небесне. Глядімо, може й ми до цього часу ще подібні до апостолів такого рівня, що думаємо тільки за вигідне життя на землі, трудимося тільки в цьому напрямку, а до Царства небесного не готуємося або заспокоюємо себе невластивим думанням – що маємо час у нашій старості цим зайнятися. «Яку безбожний має надію, коли молиться, коли підносить душу свою до Бога?» (Іов 27,8), - запитується праведник. Але ми тут забуваємо, що не у нашій владі розпоряджатися тим, чого не посідаємо. Хто з нас знає вік свого життя? А навіть, коли б і довелось дізнатись, то хто гарантує для себе позитивну зміну, якщо привикне до байдужості або буде одягнений в негативний стан?

Апостоли стояли; ангели вказували їм, що стояння і шукання основи на землі не є запевненням вічної радості. Колись старозавітні люди мріяли про збудування вежі й утвердження свого імені та слави на землі. Вершок вежі мав сягнути неба, але гордість їхнього духа принесла шкоду їм та усім людям (пор. Бут 11,4). Тут і тепер, поки живемо, стараймося, щоб місце праці, молитви, терпіння й радості стали для нас пізнанням та виконанням волі Бога. На землі потрібно старатися про зріст в любові до Господа Бога та ближнього, а стояння на місці користі не приносить, бо це дармування і втрата часу. Хай короткий час нашого життя буде використаний нами для кращого виконання Господньої Волі, для освячення нашої душі та збудування ближнього! Можливо й до кінця цього року комусь із нас вже прийдеться зустрітися із Господом віч-на-віч, - підготовляймося всі щиро до цієї зустрічі. Хай Божа Матір допоможе нам прийняти кожне слово, що походить із Господньої волі, щоб ми стали учасниками вічного щастя.

Проти владолюбства

Господь навчав у капернаумськiй синагозi, i всi дивувалися Його вченню, тому, що Вiн вчив, як Той, що має владу, а не як книжники (Мф. 7, 29). Влада Христа - це не владний тон, а сила впливу на душi й серця людей. Його слово проходило в глибину душi i пiдкоряло людську совiсть. Такий вплив слова, сповненого Божественного силою, слова вiд Духа Святого.

Таке воно було i у свв. апостолiв, а пiсля них - у святих отцiв та iнших учителiв Церкви, якi говорили не вiд заумної вченостi, а вiд того, як Дух давав їм провiщати. Це - дар Божий, який зiгрiвається не тiльки шляхом вивчення iстини, але бiльш за все сердечним життєвим її засвоєнням. Де це здiйснюється, там слово набуває особливої переконливостi, тому що переходить вiд серця до серця. Звiдси походить i влада слова над душами. Книжникам, якi говорили i писали вiд ученостi, не дається така сила, тому що вона не доходить до серця.

Є й iнший вид влади - це посада, поєднана з правом керувати людьми. Iснує духовна i свiтська влада. Християнин, який одержав ту чи iншу владу, повинен мати здоровий глузд та добру совiсть. Без розуму начальник буде помилятися, як слiпий; а без доброї совiстi буде розоряти, а не творити суспiльство.

Чимало бiд у нашому суспiльствi iснує з тiєї причини, що начальники не мають розуму. Деякi правдами i неправдами домагаються державних посад, а державного розуму не мають. Вiд таких начальникiв користi державi не буде - однi непорозумiння. Iншi начальники мають розум i знають, як управляти, але не мають доброї совiстi. Вiдсутнiсть її призводить до зловживання владою. Коли у того, хто надiлений владою, немає стримуючого принципу, тобто совiстi, вiн легко може стати на шлях злочину.

Владолюбство є велике зло в людинi i початок всiлякого зла в суспiльствi. Ми знаємо, що беззаконному Iроду не страшно було вбити тисячi невинних немовлят тiльки для того, щоб не втратити царську владу. Це було двi тисячi рокiв тому, а скiльки невинних людей загинуло у ХХ столiттi! А причина та ж сама. Владолюбство! Намагання утримати свою владу над людьми i цiлими народами.

О, велике зло - владолюбство! Людина хоче мати владу над iншими, але собою володiти не може. Треба ранiше навчитись управляти собою, а тодi вже приймати владу над iншими. Якщо не маєш розуму i доброї совiстi, - бiжи вiд цього зла, щоб не погубити себе й iнших.

Для християнина будь-яка влада - не благоденство та честь, а тяжкий хрест, з'єднаний з великими i численними трудами та клопотами. Хочеш мати владу над людьми - будь готовий до труднощiв i наберися терпiння.

Святитель Тихон Задонський дає таку рекомендацiю начальникам: "Коли вiдчуваєш гнiв на пiдлеглого, - бережися пiд час гнiву карати словом чи дiлом, але зачекай, поки гнiв ущухне. Оскiльки пiд час гнiву не зможеш покарати по-християнськи, а зробиш багато непристойного i того, що не личить тобi. Про це ти будеш потiм жалкувати, але вже не забереш назад того, що зроблено чи сказано".

Один великий подвижник (авва Орсисiй) про тих, хто прагне до влади, каже так: "Сира цеглина, яку поклали у фундамент будинку недалеко вiд рiки, не протримається там i одного дня, а обпалена вогнем лежить, як камiнь. Так i людина, яка має плотськi помисли i не сповнена, подiбно до Йосифа Прекрасного, вогнем страху Божого, буває знищена владою, як тiльки її одержить". А народна мудрiсть говорить: для того, щоб пiзнати людину, треба дати їй владу. Одержана влада над людьми, як нiщо iнше, виявляє поганi якостi людини. Почестi змiнюють норов людський, але рiдко на краще. Багато хто були б святими, якби не жили в почестях.

Влада - це велика висота. На неї можна досить легко зiйти, але тяжко падати. Нiхто не повинен брати на себе вантаж понад свої сили. I суспiльство, i держава, i Церква не можуть iснувати без влади, але той, хто хоче мати цю владу, повинен бути покликаним вiд Бога на це служiння людям i мати розум i чисту совiсть.

Проповідь Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви

Після Воскресіння Господь наш Ісус Христос ще сорок днів перебував на землі. Він мав зійти на небеса відразу, але залишився, щоб переконати всіх в істинності Свого Воскресіння.

Святим апостолам Він «…являв Себе живим із багатьма вірними доказами, впродовж сорока днів являючись їм і говорячи про Царство Боже» (Діян. 1, 3).

Христос возноситься на небо з гори Єлеонської, де так часто проводив ночі в молитві, де зрадив Його Іуда, звідки починався Його голгофський шлях. Христос возноситься на небо, де належить Йому бути, і де Він повинен приготувати місце для нас: «…Я йду приготувати місце вам» (Ін. 14, 2).

Як у Старому Завіті первосвященик входив у святая святих, щоб просити за людей перед Богом, так і Христос возноситься на небо, «…щоб заступатися за них» (Євр. 7, 25). Уже самої Його присутності на небі достатньо для нас, тому що Той, Хто освятив і підніс у Його Особі людську природу, покриє милістю і тих, заради кого Христос прийняв людське єство. Отже, «Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все» (Єф. 4, 10).

Христос був піднесений на небо Своєю божественною силою. Хмара, що приховала Його від очей апостольських, була не засобом перенесення, а почестю Божества, як і слава Бога Ізраїлева у вигляді хмари наповняла скинію. «І покрила хмара скинію зібрання, і слава Господня наповнила скинію» (Вих. 40, 34). Місце Його після Вознесіння - місце «вище за всі небеса».

Чому ж апостоли після Вознесіння, розлучившись із Христом, повертаються до Єрусалима без смутку, з радістю?

Вони запам’ятали насамперед обіцянку Христову: «Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь» (Мф. 28, 20). Він, Всюдисущий і Всенаповнюючий, завжди з нами Своїм Божественним і людським єством: у світі, в Церкві, в Євхаристії, у житті, в душі.

Вознесіння Христове зміцнює нашу віру, яка й полягає в тому, щоб вірити в невидиме. Великою заслугою апостолів було те, що вони через видиме людство Ісуса Христа увірували в Його Божество. Але ще більша заслуга тих, котрі вірують у Нього, не бачивши: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20, 29).

Вознесіння Христове зміцнює нашу надію. Той факт, що Христос людську природу возніс на небо, дарує нам надію, що й ми там будемо. Крім цього, Сам Христос говорив: «І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14, 3).

Вознесіння Христове зігріває в нас любов до небесного. Апостол Павло говорить: «Шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога; про горнє помишляйте, а не про земне» (Кол. 3, 1); тому що «де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 21).

А про те, що Дух Святий і є та сама любов, що спрямовує нас до всього небесного, говорить Божественний Учитель Своїм учням: «Краще для вас, щоб Я пішов; бо, як Я не піду, Утішитель не прийде до вас; а як піду, то пошлю Його до вас» (Ін. 16, 7).

«Що далеко від очей, далеко від серця», - це прислів’я справедливе тільки щодо стосунків між людьми, але не ставлення людини до Бога. Тут вірніше буде інше: «Далеко від очей - близько до серця». Адже й після Вознесіння Христос не раз являвся людям: Він з’явився на шляху в Дамаск, щоб із Савла, гонителя Церкви, зробити апостола народів. Можна з вірою прийняти, що являвся Він і Своїй Пресвятій Матері, поки Вона перебувала на землі. Являвся Він багатьом святим угодникам. Побачимо й ми Його під час кінця світу, коли Він прийде судити живих і мертвих.

Головною справою для нас має бути те, щоб у той останній день показати праведному Судії й засвідчити перед Ним, що Його Вознесіння дійсно стало для нас зміцненням віри, утвердженням надії й зігріванням любові. Якщо так буде, тоді ми почуємо з вуст Божественного Спасителя: «Прийдіть… наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25, 34). Амінь.

Слово Архиєпископа Львівського на свято Вознесіння ГНІХ

Ісус Христос з великої любові до людей, а особливо до своїх апостолів, після воскресіння показувався їм, також «у численних доказах живим після своєї муки». Сорок днів Господь приходив до своїх учнів по воскресінню, щоб утвердити їхню віру про вічне життя, Небесне Царство та потребу прийняти їм Святого Духа (пор. Ді 1,3-4). Апостоли ще й тоді були прив'язані до думання про царство Ізраїлю, бо важко їм було думати про духовні речі: Боже Царство. А Спаситель не забарився, приходив до апостолів у Єрусалим, де вони були зібрані. Він переходив крізь стіни дому, пригадував їм про потребу сили з висоти. Господь говорив своїм учням про інші духовні речі, утверджуючи їх у вірі про нього як Бога та пригадував про вічність. Потім, говорячи про духовний світ та життя, пройшовся з ними з Єрусалиму до Витанії, благословив їх і вознісся на небо з Оливної гори. Ісус Христос, на очах апостолів, без жодного розгону, без махання руками ніби крилами, а просто, розмовляючи та благословляючи учнів, піднімався вгору. Апостоли не сподівалися побачити ще одне чудо, пов'язане з Христом, тому задивлені у небо, довго стояли нерухомі, хоч вже його не бачили. Біля них з'явилися два мужі у білому одязі, котрі пригадали їм, що Господь знову прийде, тобто, натякнули на загальний суд людського роду. Поволі апостоли прийшли до себе, отямилися від побаченого та пережитого, й повернулися додому.

Зауважмо те, що Спаситель використовує кожну нагоду, щоб навчати своїх вибранців, мимо того, що багато речей вони на той час ще не розуміли., Пізніше пригадували, що він говорив до них й усвідомлювали те, що їхнє серце у грудях реагувало на його слова (пор. Лк 24,32). А він закликав їх та посилав, щоб вони були його свідками не тільки у Самарії та Юдеї, зле «аж до краю землі». Ісус не гарантував своїм апостолам того, що їхнє свідчення про нього та проповідування будуть їм дуже легко та безперешкодно вдаватися. Він багато разів попереджав учнів, що світ їх не буде любити, що їх будуть переслідувати, гонити за зберігання його слова, що їм прийдеться багато страждати, бути розсіяними по усій землі, часто в тривогах та втечах. Святий апостол Павло пригадує про служіння: «як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях, у заколотах, у трудах, у неспанні, у постах» (2 Кр 6,4-5). Очевидно, що від цього можна відмовитися, не прийняти Господнього послання; але чи людині вийде на користь реалізувати свою, а не Божу волю? Господь ніколи і ніде не залишить людини без своєї опіки, допомоги, пам'яті про неї тощо. Він підтверджує це тим, що мати може забути про своє немовля, але він - ніколи (пор. Іс 49,15). І відомо, що багато стали мучениками за свідчення про Христа як Бога, а Господь додавав сили своїм мученикам та преподобним, щоб вони витривали у доброму до кінця.Своїм вознесінням на небо, Христос показав силу Божу, котра підносить людську природу на небеса, благодать, що провадить до Бога. Людина сама від себе безсила чинити добро: «Хто перебуває у мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів 15,5). Тому так важливо, щоб людина зрозуміла це й не приписувала собі певних добродійств. Чому так? Бо здається, що особа сама виконує певну працю, якісь добрі чинності, послуги і зовсім не вбачається потреби чи діяння Господа у цьому. Тут не можна забувати за добрі натхнення, котрі Господь постійно пропонує людині, а до неї належить вибирати їх чи відкидати. Ось, які слова він проголошує: «Я Господь, Бог твій, який тебе на добро наставляє, який тебе веде по дорозі, що нею маєш ходити» (Іс 48,17). Господь пропонує, вказує, але не примушує. І, якщо особа не чинить добра, не слідує за натхненням Творця, то звичайно, що стає винною у цьому. Коли Ісус Христос навчав про свій другий прихід на землю, то дуже виразно пригадував, щоб не занедбувати чинити добро. А звертаючись до тих, хто не відвідав інших у темниці чи хворобі, не одягнув потребуючого, не прийняв чужинця, відвернувся від голодного та спраглого, - Господь погрожує вічним вогнем (пор. Мт 25,41-45).

Тому замало стояти та вдивлятися у небо, журитися про царство на землі та бути багатими й вченими, знати час й пору. Потрібно прийняти силу Святого Духа й на ділі свідчити, своїм чесним та праведним життям переконувати інших про потребу служіння Богу, про відповідальність за життя, про існування безсмертної душі, про вічність, суд, нагороду або покарання. Господь кличе нас на відповідальних свідків життя, на своїх вірних учнів і то не тільки священиків та чернечих осіб, але кожну людину, щоб жити бездоганно та у праведності й покаянні служити йому і ближнім. Вдивляймося у життя Пресвятої Богородиці та просімо її, щоб за її допомогою ми ставали смиренними свідками Бога. Постійно повторяймо: Пресвята Богородице, будь завжди з нами та рятуй нас!

ВОЗНЕСЕННЯ ГОСПОДНЄ

Святе Письмо навчає, що Ісус Христос після Воскресіння перебував на землі сорок днів, з'являвся своїм апостолам, переконував їх, що це Він і що Він живий. Навчав апостолів, заспокоював їх, давав їм вказівки на майбутнє, учив розуміти Писання, заохочував до проповідування Євангелія по всьому світі. Обіцяв учням Святого Духа, котрий укріпить їх у вірі та дасть відваги в розумінні й проповідуванні Божого слова. А сорокового дня по Воскресінні, прибувши до апостолів, вийшов з ними, пройшовся недалеко від міста Витанії, потім, знявши руки, поблагословив їх і став возноситися на їхніх очах у небо (пор. Лк 24, 50-51). Ісус Христос своєю силою став підноситися в небо, подібно, як і сам воскрес. Його вознесіння сталося на очах учнів, з котрими Він йшов з Єрусалиму до Витанії, розмовляючи дорогою, відповідав на запитання апостолів, котрі цікавилися земними справами, що стосувалися до відбудови царства Ізраїлю. Господь бажає піднести їх до іншого мислення - бути Його свідками по всій землі після прийняття Святого Духа (пор. Ді 1, 8). Не дивуймося апостолам, а тим більше собі, коли нас завжди тягне до земних справ, а дивуймося тому, що після стількох переконань людина дорожить земними речами й побивається за вигідним життям, ніби її призначення є залишатися жити на землі вічно.

Ісус вознісся на очах своїх учнів, а вони стояли та вдивлялися в небо, не спускаючи з Нього очей до того часу, аж поки хмара забрала Його. На Бога треба дивитися очима віри й так само розпізнавати Його, тому що неможливо пізнати Бога тілесними очима й замало стати Його свідками тільки в зовнішній спосіб. Хмара забрала Христа, апостоли вже не бачили Його, але стояли на місці й пильно вдивлялися в небо, аж поки два мужі в білій одежі стали коло них і заговорили - сказали, що Христос так само повернеться знову на землю. Земного зору не вистачає, аби пізнати Бога, а пізнавши Його з дару віри, слід ретельно готуватися до Його приходу на землю. І в "Символі віри" ми визнаємо і стверджуємо про другий прихід Христа на землю - "судити живих та мертвих".

Святий Іван Золотоустий навчає, що хмара - "символ божественної сили" (пор.: св. Ів. Золотоустий, Бесіда 2 на Діяння). Через ангелів довідуємося про прихід Христа в тілі на землю, щоб судити мешканців землі, - як згадує Святе Письмо (пор. Мт 19, 28; Ді 17, 31). Святитель Іван Золотоустий так говорить про апостолів: "Вони побачили кінець Воскресіння, але не бачили початку; а Вознесіння побачили початок, але не бачили кінця" (там само). Учні, котрі з такими великими труднощами прийняли Ісусове Воскресіння, стали свідками Його Вознесіння на небо, вони не сумнівалися, що це Він, й отримали надію від ангелів, що Він знову прийде. Правда, ангели не вказали терміну, тому що сам Господь говорив: "А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, - лише один Отець" (Мт 24, 36).

Під час Вознесіння Христа на небо зустрічаємося з ангелами, котрі являлися також при Його народженні; коли Ісус перебував на молитві в оливному саду; як свідки Його Воскресіння та в багатьох інших місцях. Святе Письмо розповідає про їхню роль і завдання перед Богом. У Стихирах сьогоднішнього свята молимося: "Як ти, Христе, возносився... ангели, злітаючи перед тобою, кликали: Підніміть брами, підніміть, бо Цар зійшов до Господнього світла слави!" (Світильний Вознесіння). Ангелів бачимо в білих блискучих одежах - як символ чистоти духа та сили готовості виконати волю Бога. Вони також завжди перебувають при нас, дивляться на нас повсякчасно.

Сьогоднішнє свято - свято ангелів і людей, свято неба та землі. Радіймо в цей день і пам'ятаймо, що наша батьківщина на небесах, куди забере нас Ісус Христос з ангелами після останнього суду - воскреслих мешканців землі. Дивімося вгору, не прив'язуймося до земних речей, котрі незабаром треба буде залишити, а зі собою візьмемо лише добрі вчинки, котрі визначаються нашою любов'ю до Творця та ближніх. А вчинки любові, милосердя, терпеливості й покори -світла одежа, в неї одягаймося, щоб у ній воскреснути й вознестися з Ісусом Христом і святими ангелами у вічні радісні небесні простори! Сьогоднішній день - день, коли Христос взяв наше єство і возніс його небесному Отцеві. Туди прямуймо, там наша мета життя!

Храм Вознесення Господнього, м. Львів 17.05.2007.

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Вознесіння зовсім не означає відсутність Ісуса...

...але говорить нам про те, що Він живий і перебуває серед нас по-новому; що Він уже не в якомусь певному місці, як був до Вознесіння; Він тепер в пануванні Бога, присутній в кожному просторі і часі, поруч з кожним з нас.

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Проповідь Владики Ігоря на свято Вознесіння ГНІХ

Проти владолюбства

Проповідь Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви

Слово Архиєпископа Львівського на свято Вознесіння ГНІХ

ВОЗНЕСЕННЯ ГОСПОДНЄ