Проповіді на Вхiд Господнiй в Єрусалим

Сьогоднi ми святкуємо урочистий вхiд Господа нашого Iсуса Христа в Єрусалим. Не раз i ранiше Христос приходив до Єрусалима, не раз навколо Нього збиралися маси людей, що приходили слухати Його повчання та зцiлятися вiд своїх недуг, але такої урочистостi пiд час попереднiх завiтань Христа до Єрусалима не було.

Чому цей вхiд був урочистим i чим вiн вiдрiзняється вiд урочистих входiв царiв i великих полководцiв сивої давнини? Коли порiвняємо вхiд в Єрусалим Христа з входом царiв i римських полководцiв пiсля їхнiх перемог, то побачимо безмежну рiзницю.

Царi i полководцi в'їжджали у свої столицi пiсля перемог на розкiшних колiсницях, що сяяли золотом, на баских конях. Вони встилали дорогу до цiєї зустрiчi тисячами вбитих на вiйнi, омивали рiками людської кровi. Навколо них рухалися легiони вiйська з усякою зброєю, а за ними - сотнi полонених рабiв у кайданах. Це була дiйсна урочистiсть, вона наводила трепет i жах на весь народ.

А якою була урочистiсть входу в Єрусалим Господа нашого Iсуса Христа? Вiн їхав на ослицi, яку Його ученики взяли у селян, а позаду бiгло осля. Великий натовп людей супроводжував Його. Люди встилали Йому дорогу гiллям з дерев та одягом. В руках вони тримали пальмовi гiлки. В цiй урочистостi брали участь дiти, якi нiчого не боялись, а тiшились, славлячи Христа.

У цих двох видах урочистих входiв загальним було те, що i царiв та полководцiв, i Христа Спасителя народ зустрiчав як переможцiв. Лише в цьому була спiльнiсть мiж ними, а в усьому iншому - суттєва рiзниця. Полководцi-переможцi сiяли смерть i проливали людську кров, а Христос подолав смерть, воскресивши чотириденного мерця - Лазаря. Там славили за смерть, а тут кричали: "Осанна Сину Давидовому!" - за повернення життя.

Про тi царськi урочистi входи люди давно вже забули, i лише iсторiя згадує про них, як про жахливi i жорстокi подiї минулого, а зовнi скромний вхiд Христа Спасителя не забувається вже протягом майже двох тисячолiть, i кожного року дає християнам велику втiху i надiю. Урочистий вхiд Iсуса Христа був бiдним зовнiшньо, але безмежно багатим за своїм внутрiшнiм змiстом. Цей внутрiшнiй змiст Христового входу в Єрусалим, що має вiчне значення, робить його вiчно живим.

У чому внутрiшнiй змiст урочистого входу Христа? Вiн їхав на страждання, Вiн їхав на Голгофу з такою урочистiстю, з якою пiсля перемог царi їхали у свої царства. Христос в'їжджав у Єрусалим не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити i вiддати душу Свою за спасiння свiту. Христос iшов у Єрусалим не як Владика вселенної, а як останнiй слуга людей. Нi краплi людської кровi не пролив Христос Своїм входом, жодної людської душi не погубив, а навпаки - йшов у Єрусалим пролити Свою кров за очищення наших грiхiв i всього свiту. Вхiд Iсуса Христа залишається назавжди величним, тому що вiн мав не полiтичне значення, а релiгiйне, не тимчасове, а вiчне. Його релiгiйне значення полягає в тому, що Христос iшов визволити людськi душi вiд грiха i смертi. Тому це свято вiчно близьке кожнiй людинi i нiколи не забудеться, поки люди житимуть на землi.

Христос урочисто йшов у Єрусалим на страждання i смерть. Як людина, Вiн боявся страждань i смертi, але Вiн перемiг їх, i тим самим змiнив погляд християн на страждання i смерть. Коли ми звернемося до двотисячолiтньої iсторiї християнства, то побачимо, що Церква була мiцнiшою i чистiшою пiд час гонiнь. Можна сказати, що своїми стражданнями i мученицькими смертями християни перших вiкiв перемогли як язичництво, так i Римську iмперiю з її рабством i численними моральними пороками. I у ХХ ст., за часiв державного атеїзму i всiляких переслiдувань i гонiнь, Церква була сильною, хоч i не дуже численною. У 20-тi i 30-тi роки нашого столiття вона дала свiтовi безлiч мученикiв за вiру Христову i тим очистила сама себе вiд грiхiв попереднiх столiть. Гонителi Церкви боялися мучеництва християн. Вони нi перед чим не тремтiли так, як перед готовнiстю християн iти на страждання i смерть. I все це завдяки тому, що Господь наш Iсус Христос Своїми стражданнями i смертю перемiг як страждання, так i смерть. Апостолу Павлу, який страждав, Господь сказав: "Досить для тебе благодатi Моєї, бо сила Моя виявляється в немочi " (2 Кор. 12, 9).

У релiгiйному життi страждання, переслiдування i гонiння мають важливе значення, бо вони очищають як людину, так i Церкву вiд грiховних нашарувань. Як золото очищається вогнем, так душа людська очищається вiд грiхiв стражданням. Коли люди звертаються до Бога, до Церкви, до вiри? В часи лихолiть, в часи тих чи iнших страждань людини. Ми згадуємо про Бога тiльки тодi, коли болить душа, коли не маємо нi вiд кого допомоги. А в часи благоденства ми забуваємо, що Вiн iснує. Багато хто з нас, досягши добробуту, думає, що Бог не потрiбен, що нiбито можна прожити добре i без вiри в Бога. Тим самим ми самi на себе накликаємо страждання. Вiдсутнiсть страждань часто штовхає нас на хибний спосiб життя.

Нам треба бути вiрними Богу - як в часи благоденства, так i в часи випробувань. Кого любить Бог, того Вiн i карає. Так само, як i батьки карають дiтей, бо вони їх люблять i хочуть, щоб дiти були кращими за них.

Сьогоднiшнє свято нагадує нам, що Христос iшов урочисто на страждання i смерть. Вiн дав i нам благодать перемагати страждання. Гiлля верби, яке ми тримаємо в руках у це свято, нагадує нам про те, що життя перемагає. Якщо воно перемагає в рослинi, то тим бiльше - в людинi, бо людина незрiвнянно цiннiша за рослину. Якщо Бог турбується про життя рослин i тварин, то чи не набагато бiльше Вiн любить людину? Заради спасiння кожного з нас Господь наш Iсус Христос вiддав Себе на страждання i смерть. Йому слава, честь i поклонiння на вiки вiкiв.

КВІТНА НЕДІЛЯ. ВХІД ГОСПОДНІЙ У ЄРУСАЛИМ

Господь Бог, даруючи нам життя на землі, кличе нас до вічного життя в небі. Він створив нас бути святими, покликав до радості, щоб вільно співати Богові: "Осанна на висоті!" (Мр 11, 10). На жаль, існує щось, що затьмарює свободу людини та її щастя. Завжди найменше нечесне діло, найменша неправда, повсякденний гріх кидають дух неспокою в наші серця та душі. Можемо не розуміти цього до кінця, називати різні причини поганого настрою чи невдач, а причина одна - гріх, що ним самі ранимо себе, він залишає глибокий темний слід у наших душах. Носимо це в собі, приносимо у власний дім, до своїх рідних і друзів, на працю тощо. Так створюється своєрідне "нагромадження темноти", котру починаємо виділяти із себе. Коли б кожен із нас зміг усвідомити, наскільки сильно гріх отруює життя, то ми оминали б його та протистояли б йому. Тому, уболіваючи за нас, апостол Павло говорить нам: "Господь близько!" (Флп 4, 5). Ця близькість відганяє страх і дає шанс на оздоровлення. Що швидше ми усвідомимо, що потребуємо духовного лікування, то менш болісним воно буде. Апостол пригадує: щоб "ні про що не журитися", треба Богові довіряти. Адже Господь є значно ближче, ніж можемо уявити. "Бог - це не той, хто був чи буде, - Він є для мене саме тепер. Ісус прийшов для того, щоб зняти з нас тягар минулого і тривоги майбутнього. Він хоче, щоб ми відкрили для себе Бога тут і. тепер" ("Тут і тепер", Г. Ноуен).

Господь готовий до співпраці, але цього замало, тому що бракує другої сторони, тобто мене чи тебе. Діалог не може відбуватися односторонньо. Хтось сказав, що християнином бути важко, але корисно. Святий апостол Павло закликає нас до спілкування з Богом: "В усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою" (Флп 4, 66). Говоріть Богові про все, що вас турбує, і дякуйте за все. Бо все, що допускає Творець, корисне для духовного здоров'я. Наш Бог є Богом радості: "Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!" (Флп 4, 4), - пропонує апостол Павло. І той смуток, що маємо, походить найперше з нашого серця та з нашого прив'язання до осіб або речей. Сумуємо, коли хтось довго не віддає нам грошей; не перепросить нас за вчинену образу; комусь краще живеться; хтось має більшу заробітну платню... Сумуємо, тому що маємо прив'язання до осіб та речей, планів, що нам не вдаються, або вигідного життя, а коли не виходить по-нашому - радість втрачена. Якісь поважніші вирішення питань породжують у нашому серці страх і неспокій, напружуються наші нерви.

Євангельський текст Квітної неділі нагадує, що Ісус Христос прибув до Витанії перед самою Пасхою, а водночас і перед своєю смертю, за шість днів. Тут він мав приятелів: Лазаря, котрого воскресив із мертвих, і двох його сестер. Ісус відвідав цю родину, також до них прийшло багато людей, щоб побачити не тільки Ісуса, а й Лазаря, котрого воскресив Христос. Спаситель прийняв послугу Марії, яка намастила його ноги дорогоцінним миром. Юда, апостол, незадоволено критикує вчинок Марії, підступно вдаючи, що турбується про бідних, оцінюючи миро в триста динарів, що їх він роздав би бідним. Насправді він турбувався за свою кишеню, бо за кілька днів продав Сина Божого за тридцять срібняків. Він був злодій. Подібно до Юди думають первосвященики і фарисеї, що постановили вбити не тільки Христа (пор. Йо 11, 53), а й Лазаря, котрого воскресив Ісус (пор. Йо 12, 10). Син Божий в'їжджає в Єрусалим, де одні люди з цього радіють, а інші шаліють, щоб вбити Його.

Подією в'їзду Ісуса в Єрусалим Господь бажає навчити нас, кому потрібно справді поклонятися. Він мирно в'їхав на осляті, а не на коні, і цей покірний в'їзд символізував перемогу мирним шляхом та дорогою любові. На конях їздили поневолювачі Ізраїля. Ця символіка підкреслює, що Ісус нікого не приневолює і не змушує насильно любити й почитати Його. Багато слабких зі страху схиляють голову перед сильними - у спілкуванні з Ісусом Христом стається не так. Ти можеш поклонитися Йому на знак пошани, але тільки добровільно. Господь бажає, щоб любов і шану віддавали Йому з охотою, а не в рабський спосіб. Така свобода приносить радість і спокій, глибокий Божий мир у людське серце, а світ правдивого миру не може дати (пор. Йо 14, 27). Дивні були люди, котрі так голосно вітали Христа й раділи Його в'їздові в Єрусалим, а за кілька днів ці самі особи кричали: "Геть! Геть! Розіпни його" (Йо 19, 15). Дивні речі довершуються й тепер у людському серці та в душі, коли людина, з одного боку, очищує своє серце від гріхів і віддає славу та честь Богові, а за якийсь час кидається в обійми гріха й тим самим видає Бога на розп'яття у своєму серці. Проганяє Бога від себе, котрий спас її від вічного терпіння ціною своєї смерті, а зав'язує дружбу із сатаною, що простелює дорогу до вічного терпіння, аби творити йому прокляте товариство. Наше життя влаштоване так, що співаємо "Осанна!" або "Розіпни!", тобто щодня нашим життям ми свідчимо про наше спасіння або осудження. Це конкретно залежить від нас, від мене особисто, не має значення, ким я є, якими володію знаннями чи якою владою, які достатки маю, чи я вільного стану, чи перебуваю в подружжі і т. д., - я виголошую для себе вирок спасіння або прокляття, середнього немає.

Коли в нашому житті на першому місці стоїть Бог, тоді немає чим турбуватися, можна бути певним, що все гаразд. Господь сам потурбується про все, тому що Він любить людину, а вона має віддячуватися Йому тим самим. Тож плекаймо любов до Бога, і нехай наше життя минає так, аби співати слова спасіння. Якою радістю наповнюється серце людини, коли вона старається про зростання Божої любові в її серці, а це здійснюється і тоді, коли ми каємося за наші гріхи. Наш Господь іде до нас, виходімо Йому назустріч і співаймо: "Осанна! Благословен, хто йде в ім'я Господнє!"

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Чого навчає нас свято Входу Господнього в Єрусалим

КВІТНА НЕДІЛЯ. ВХІД ГОСПОДНІЙ У ЄРУСАЛИМ