Проповіді на свято Святих жінок-мироносиць

У третю Неділю після Великодня Свята Церква згадує пам'ять святих жінок-мироносиць, і праведних Йосифа Аримафейського і Никодима – таємних учеників Христових. Своїм богослужінням Церква знову ставить нас на голгофі у Хреста Христовового, з якого знімають Пречисте Його Тіло Йосиф та Никодим, і у вертограді у труни, де вони поклали Тіло Ісуса Христа, і де потім мироносиці, що прийшли помазати Його Тіло благовонними маслами, першими удостоюються бачити Воскреслого Господа.

Коли Іуда зрадив Христа перед первосвящениками, всі учні Його втікли. Апостол Петро слідував за Христом до двору первосвященика і там, викритий, що він Його учень, тричі відрікся від Нього. Весь народ кричав Пилатові: "Візьми, візьми, розіпни Його!" (Ін. 19.15). Коли розіпнули Ісуса народ, що проходить, лихословив Його і глузував з Нього. І лише Матір Його з улюбленим учнем Іоанном стояли у Хреста і жінки, що слідували за ним і Його учнями під час Його проповіді і що служили їм, дивилися здалека на те, що відбувається. Серед них були Марія Магдалина, Іоанна, Марія, мати Яковова, Саломія та інші. Після того, як Ісус віддав дух, Йосиф з Аримафеї, член ради, але він не брав участь в засудженні Ісуса, таємний Його учень прийшов до Пилата просити тіло Ісусове і, отримавши дозвіл, разом з Никодимом, іншим таємним учнем Господа, поховав Його в новому гробі.

У перший день тижня святі жінки-мироносиці, купивши аромати, прийшли вранці до гробу, щоб помазати тіло Ісусове, але побачили камінь відваленим від гробу і ангела, який сповістив їм, що Ісус воскрес. Господь з'явився Марії Магдалині, з якої вигнав сім бісовий, і просив сказати апостолам, щоб чекали Його в Галілеї.

Святі жінки-мироносиці виявляють нам приклад дійсної жертовної любові і самовідданого служіння Господу. Коли всі залишили Його, вони були поряд, не злякалися можливих переслідувань. Не випадково саме Марії Магдалині першою з'явився Воскреслий Христос. Згодом, за переказами, свята рівноапостольна Марія Магдалина багато потрудилася в проповіді Євангелія. Саме вона піднесла римському імператорові Тіверію червоне яйце із словами - "Христос Воскрес!", звідки і пішов звичай на Паску фарбувати яйця.

Свята Марія Клеопова

Свята Марія Клеопова, мироносиця, за переказами Церкви була дочкою праведного Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії (пам'ять 26 грудня), від першого шлюбу і була ще зовсім юною, коли Пресвята Діва Марія була обручена праведному Йосифу і введена в його домівку. Свята Діва Марія жила разом з дочкою праведного Йосифа, і вони подружилися, як сестри. Праведний Йосиф після повернення з Спасителем і Божою Матір'ю з Єгипту до Назарета видав заміж дочку за свого меншого брата Клеопу, тому вона іменується Марією Клеоповою, тобто дружиною Клеопи. Благословенним плодом того шлюбу був священномученик Симеон, апостол від 70-ти, родич Господній, другий єпископ Єрусалимської Церкви (пам'ять 27 квітня). Пам'ять святої Марії Клеопової святкується також в Неділю 3-у по Великодню, святих жон-мироносиць.

Свята Іоанна Мироносица

Свята Іоанна Мироносица, чоловіка Хузи, домоправителя царя Ірода, була однією з жінок, що слідували за Господом Ісусом Христом під час Його проповіді, і служила Йому. Разом з іншими дружинами після Хресної смерті Спасителя свята Іоанна приходила до Гробу, щоб помазати миром Святе Тіло Господа, і чула від Ангелів радісну звістку про Його славне Воскресіння.

Праведні сестри Марфа і Марія

Праведні сестри Марфа і Марія, що повірили в Христа ще до воскресіння Ним їх брата Лазаря, після вбивства святого архидиякона Стефана, і при настанні гоніння на Церкву Єрусалимську і вигнанні праведного Лазаря з Єрусалиму, допомагали своєму святому братові в благовіствуванні Євангелія в різних країнах. Про час і місце їх мирної кончини відомостей не збереглося.

Свята Православна Церква відзначає цей день як свято всіх жінок-християнок, відзначає їх особливу і важливу роль в сім'ї і суспільстві, укріплює їх в їх самовідданому подвизі любові і служіння ближнім.

«У Христа войовнича і жіноча стать, що вписується у воїнство по душевній мужності і не відкинута за тілесну неміч. І багато жінок відрізнялися не менше від мужів: є і такі, що навіть більше прославилися. Такі ті, що наповнюють собою лице дів, такі сяючі подвигами сповідання і перемогами мучеництва.» (Свт. Василій Великий)

Цей подвиг вірності, любові і милосердя повторили наші матері й бабусі, що залишилися з Христом і Його Святою Церквою в дні жорстоких гонінь, коли вся злість світу цього озброїлася на Святу Русь, намагаючись знищити Православ'я і сам український народ. Жінки зробили непомітний подвиг. Вони навчали істинам віри Христової своїх дітей і онуків, не дивлячись ні на які погрози відвідували храм Божий, брали участь в Таїнствах Церкви, зберігали традиції.

Ісповідницький і мученицький жіночий подвиг періоду гонінь надзвичайно великий. Благодать Божа укріплювала віруючих в найстрашніші моменти нічних обшуків, арештів, грабежів.

Безвісні черниці, дружини і сестри духовенства, незліченні прості прихожанки гинули в таборах і в'язницях. Що залишалися на волі покірливо і покірливо, непомітно здійснювали своє християнське служіння: супроводжували священнослужителів в гоніннях і засланнях, простоювали ночі безперервно у тюремних дверей, щоб зробити передачу, оберігали храми, що залишилися, рятували святині від грабежу і розорення. "Білі хусточки", як з любов'ю називав їх святитель Патріарх Тихон, непохитно стояли в храмах на богослужінні в самі безпросвітні роки, коли могло здаватися, що православне життя, мир і благополуччя вже ніколи не повернуться. На них же лежало виховання дітей, що втратили батьків. Але жодна сльоза незліченних страждальників не забута у Бога. На цих сльозах відроджується Русь.

І зараз наші жінки продовжують нести свій Хрест на славу Божу. Багато хто співає на кліросі, підтримують порядок в храмі, продають свічки, виготовляють те, у що одягається священик, прикрашають Храм Божий. Не менш важлива домашня молитва, до якої матері і бабусі привчають немовлят.

Наскільки це свято відрізняється від так званого Міжнародного Жіночого Дня 8 Березня, встановленого феміністськими організаціями на підтримку їх боротьби за так звані права жінок, а точніше за звільнення жінок від сім'ї, від дітей, від всього, що складає для жінки сенс життя. Чи не пора нам повернутися до традицій нашого народу, відновити православне розуміння ролі жінки в нашому житті і ширше відзначати чудове свято день святих жінок-мироносиць.

Це свято жіночого серця. Чому воно особливо ублажається сьогодні? Святі мироносиці всім серцем полюбили Господа, слідували за Ним, слухали Його, служили Йому...Чому Господь після Воскресіння не з'явився, перш за все, апостолам? Чим відрізняється жіноче серце від чоловічого? Серце чоловіче буває грубим, черствим і навіть жорстоким. Серце жіноче м'яке, волелюбне. Щоб зрозуміти це, треба знати, що наше серце – це орган вищого розуміння. Жіночі серця пізнають все велике, таємниче, святе набагато легше, ніж чоловічі, грубіші серця.

Господь знав серце чоловіче і серце жіноче. Він знав, що апостоли з великим трудом повірять в Його Воскресіння, що мироносиці повірять набагато легше, швидше, тому і з'явився їм першим.

НЕДІЛЯ МИРОНОСИЦЬ

У третю неділю після свята Христового Воскресіння задумаймося, чи Він воскрес у нашому серці, чи ми збагнули глибину жертви Ісуса Христа та неповторного чуда-правди - воскресіння? Його перемога над смертю - це наш квиток до вічності - єдиної мети нашого життя, того, до чого прямує кожен із нас. Чи ми прийняли й зрозуміли воскресіння так, що можемо без страху свідчити про це братам і сестрам у Христі? Звернімося до Євангелія та послухаймо, що воно розповідає. Жінки-мироносиці не знайшли в гробі Христа, й ангел говорив до них: "Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп'ятого, він воскрес, його нема тут" (Мр 16, 6). Ті, які близько знали Ісуса, ходили з Ним, чи повірили цим словам ангела? З якою вірою і завзяттям приймаємо й ми навчання святої Церкви? Чи віримо у її праведність і правдивість? Як приймаємо поради, зовнішні й внутрішні, що приходять до нас від Церкви або натхнення Святого Духа? Добре було б тут пригадати зі Старого Завіту про патріарха Авраама: усе його життя, подібно, як кожної людини, що бажає йти за голосом Божим, -було боротьбою. Господь не один раз наголошує, що середини не існує: можна йти з Богом або проти Нього. Повчання, котрі чуємо в церкві з року в рік, можуть здаватися вже нецікавими, слово Боже часто мертвіє в наших серцях, ми слухаємо, але не чуємо голосу. Слово перестає бути живим і діяльним у нашому житті (пор. Євр 4, 12). Якщо не йдемо за Богом, тоді йдемо неправильно - і це незаперечна істина, навіть коли хтось у це не вірить і насміхається з цього. Господь кожному з нас дає обітниці, але в нас не вистачає терпіння дочекатися виконання Божих обітниць. Повірмо, що Бога слухати краще, ніж себе! Якщо в нашому серці перемогло воскресіння, тоді зникає страх піти за Богом. Піти у своєму щоденному житті, приймаючи терпіння, смерть свого "я", прийнявши тих, хто є поряд, такими, якими вони є. Прийняти неслухняних дітей, котрі не виправдали ваших сподівань; працю, якої не любимо; сварливу дружину; байдужого, може, і щодня нетверезого чоловіка; докучливого сусіда тощо - усе це вимагає внутрішнього завмирання нашого "я". Господь очікує, щоб ми довірилися Йому, Він бажає допомогти нам у труднощах життя.

Повернімося до жінок-мироносиць, що прибули зранку до гробу Ісуса: "І вони, вийшовши, втекли від фобу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися" (Мр 16, 8). Страх, котрий виникає від недовіри, паралізує їхні уста, і вони мовчать. Жінки не виконали прохання Божого ангела, а Він просив їх сповістити про воскресіння Христа. Святий апостол Лука розповідає, що Марія Магдалина, Йоанна і Марія, мати Якова, та інші жінки оповіли апостолам, що вони не знайшли Ісусового тіла, що два чоловіки сказали їм про Його воскресіння. Але апостоли не вірили настільки, як пише евангелист, що почуті слова про воскресіння їм "видавалися пустим верзінням" (Лк 24, 11). Тепер варто поставити собі запитання: як моє життя свідчить про Христа, коли я молюся, виходжу із храму, спілкуюся з ближніми, залишаюся на самоті і взагалі на кожному місці?

Трудно уявити переживання Авраама, що три дні йшов зі своїм сином Ісааком, котрого мав принести в жертву, тобто заколоти ножем і покласти на вогонь. Що творилося в батьківському серці? Перед тим Господь запевнював Авраама, що це буде потомство, як піску на березі моря, і він породив його, маючи 99 років, а тут треба принести його в жертву. Де правда? Який є Бог, що таке говорить? Але впродовж життя кожного разу, коли Господь говорив Авраамові, той довіряв Богові, і все ставалося за волею Божою. Чи слід йому сумніватися й нарікати? Чи краще слухати й віддатися в руки Господні? Авраам довіряв Богові, а не довіряв собі. Не завжди слід розуміти Божу волю, тому що вона часто перевищує наші можливості сприйняття і швидкого пояснення, - її слід прийняти, потрібна віра, треба довіряти Богові. Коли почнемо ганятися за тим, щоб усе розуміти, втратимо віру й не будемо свідчити про Бога життям із віри. Чим більше віддаляємося від виконання Божої волі, тим більше людину огортає сум, а християнство не є релігією смутку.

Ось ці жінки втекли й нікому нічого не сказали, бо насправді не зустріли живого воскреслого Бога у своїх серцях, попри те, що були побожні, йшли до гробу зробити добру справу - намастити тіло померлого пахощами. Він є Той, хто відбирає страх, даруючи свободу Божої дитини. І не треба примушувати себе до надзвичайних побожних актів - виняткових постів чи довгих молитов, бо Господь любить тебе не за добрі вчинки. Він любить тебе й тоді, коли твоя душа подібна до тіла прокаженої людини, Він бажає оздоровити нас від усякого роду гріхів, але за нашим бажанням і вірою. Роби з любові до Бога те, що в силі зробити, не вимучуючи себе і своїх ближніх побожними практиками, котрі тобі не під силу. Християнин мусить відмовлятися від гріха, а з усього іншого мудро користати для свого освячення й спасіння.

І ми маємо радіти й дякувати Богові за отримані дари. Можемо гарно одягатися, добре виглядати, жити в чудових помешканнях - ці речі самі по собі не є погані до того часу, поки не стануть божками нашого життя. Бог є Богом любові і краси - ніколи не погодиться на найменший гріх, бо це Його ображає і ранить. Церква спрямовує нас до краси, до джерела краси, тобто до самого Бога, котрий приходить, аби відновлювати в нас красу душі та мудрість, щоб розвивати й скеровувати на добро наші таланти. Кожна людина - прекрасний твір Бога, кожна особа покликана до щастя. І святе Євангеліє - це не тільки історія подій, котрі колись відбулися, це слово, що здатне в конкретній життєвій ситуації дати відповідь на питання й вивести з кризи. Слово Боже здатне втрутитися в наше життя й перемінити його, якщо ми дозволимо. Ми звикаємо, щоб тілом бути близько Ісуса, хвалити Його нашими устами, але серцем буваємо далеко від Нього. Це, як нам видається, ніби заспокоює нас, тому що вважаємо себе за тих, хто виконує певні побожні практики, але насправді нам бракує віри. Ми штовхаємося навколо Ісуса, доторкаємося до Нього і, може, споживаємо Його у Пресвятій Євхаристії, але продовжуємо духовно хворіти, тому що не дозволяємо Йому оздоровити нас. Маємо викривлені поняття про нашу святість. Просімо Бога, щоб Його слово жило й помножувалося в наших серцях, щоб стало нашою їжею і повітрям, потрібним для життя. Хай усі обставини, в яких ми будемо перебувати, сприяють нашому постійному наверненню та освяченню.

Бажаю звернутися до дівчат та жінок, аби навчалися з прикладу жінок-мироносиць спішити до Ісуса Христа, що дає правдиве життя душі. Вони на світанку, коли ще було темно, спішили до фобу з пахощами. Жінки побороли страх нічної темряви; не зважали на виставлену сторожу; не були їм перешкодою печатки на гробі; мало журилися тяжким каменем, під яким спочивало тіло Господа, - вони спішили, аби намастити пахощами Христове тіло, а тим часом із гробу, куди поклали тіло Господа, народилося життя: "Триденний гріб показався домом життя" (пор.: Св. Іван Золотоустий, том 11, "Про воскресіння і жінок-мироносиць"). Хай наше життя, кожен прожитий день, кожна година та хвиля будуть чудесним запахом для Господа, так само й тоді, коли ми покидаємо гріх, відкидаємо важкий гріховний камінь через тайну покаяння, у котрій перепрошуємо Бога за наші слабкості вже від раннього ранку нашого життя.

Господи Ісусе Христе, ти звернувся до жінок, котрі прийшли до гробу, щоб не боялися, а раділи (пор. Мт 28, 5; 9), дай нам ласку, щоб наше життя було поспішним і постійним походом до тебе! Дай нам силу поборювати страхи й труднощі цього життя! Даруй нам світло твого Воскресіння й вічну радість для наших душ!

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Неділя Святих жінок-мироносиць

Свята Марія Клеопова

Свята Іоанна Мироносица

Праведні сестри Марфа і Марія

НЕДІЛЯ МИРОНОСИЦЬ