Проповіді на Стрітення Господнє

Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму , бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закінчення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: «Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм». Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці. При храмі, куди принесли Немовля та жертву за нього (двох голуб’ят) Йосип і Марія, жив старець Симеон, якому Духом Святим було обіцяно, що він не помре доти, поки своїми власними очима не побачить Спасителя.

Тут святий праведник Симеон і побачив маленького Христа, і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Месію, і йому відкрилася таємниця життя і смерті в явленні Богонемовляти. Тому цього дня у церкві правлять службу і під час літургії співають священні тексти: «Сьогодні Той, що колись був дав закон Мойсееві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами... Сьогодні Симеон бере на руки Г оспода слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці... Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном». Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: Стрітення Г осподнє прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Богоматері.

Стрітення започатковано в Єрусалимі у другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику , де називає його «40 днем після Богоявлення». Його святкування описує так: «Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві.

Також у храмах святять воду і свічки. Стрітенська свічка має особливу силу — захищає від грози та пожеж: коли розпочиналася гроза — свічки запалювали, щоб блискавка хати не спалила. Саме цю свічку дають людині в руки, коли вона йде в останню путь. Коли ж після служби приходили з церкви, «громничну» свічку запалювали — щоб весняна повінь не шкодила посівам, і щоб мороз дерева не побив. Від «громничної» свічки і саме свято подекуди називали Громницею.

Освячена стрітенська вода має такі ж цілющі властивості, як і йорданська: нею лікують хвороби, натирають хворі місця, а ще вона захищає від «дурного ока». Навесні, виганяючи худобу в поле, теж скроплювали її стрітенницею, а пасічники — бджіл і вулики. Цією водою батьки благословляли синів, проводжаючи на війну , чумаків, виряджаючи в далеку дорогу зі словами: «Боже вам помагай!», писав етнограф Олекса Воропай.

Мар’яна ДРАПАК, м.Підгайці, Тернопільщина

СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ

Свято, яке ми сьогодні святкуємо - це одночасно і свято дивної зустрічі, і першої розлуки. Дивної зустрічі тому , що у храм, приділ Божий, Єдинородний Божий Син, який став Сином Діви Марії, приноситься у храм, щоби бути поставленим перед лицем Живого і Вічного Бога, Отця Його перше, ніж світ зупиниться.

Зустріч, також, між святими душами й очікуваним ними Спасителем. Довге, складне і благодатне життя прожили і Симеон, і Анна. Т ому їм було обіцяно, що вони не помруть доти, доки не побачать Спасителя свого. І ось цей день настав: віч-на-віч вони зустрілися – праведники побачили Бога, який став Чоловіком. Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм заспокоїним,- сказав Симеон,- бо побачили очі Спасіння моє...

Тепер він може спокійно відійти у вічність, до померлих і принести першу вість, що він бачив на землі Бога, який воплотився плоттю.

Одночасно це свято – перша жертвенна розлука Діви Марії із її Божественним Сином. Кожний хлопчик, який відкривав утробу, тобто первісток, приносився Богу і ставав власністю Бога. Цей звичай, це правило започатковано ще в давнину , коли Мойсей вивів із Єгипту народ ізраїльський. Тоді настирливий фараон не хотів відпустити своїх рабів, і кара за карою насягали землю Єгипетську , щоби людина усвідомилася під тяжкою і спасаючою десницею Бога. Одною із найстрашніших кар, що були накладені на протидіючому Богові фараона, була смерть усіх первінців у землі єгипетській. Саме цією карою було розворушено кам’яне серце фараона, цією ціною отримали свободу, у вигляді очікуваного Христа, ізраїльські діти. Але коли вони досягнули пустелі, то й до них дійшов голос, дійшов Божий голос: ціною цієї кари, ціною смерті дітей, втратою матерями улюблених своїх малят ви були виведені із єгипетської земілі, із країни полону і рабства. Але як згадка про це, як викуп за дітей цих і матерів, першонародженний младенець-хлопчик у кожній вашій сім’ї повинен бути принесений у храм, і Бог над ним отримає владу життя і смерті.

І ось, приносячи Своє Дитя у Храм, Мати Божа принесла Його у жертву Богові. Перший раз, вільно, за законами свого народу , Вона віддала Богові, Родженого від Неї. Це жертвоприношення продовжувалося потім упродовж усього Її життя: Мати Божа віддала свою Дитину раз і назавжди, і Бог й Отець цю жертву , єдину за усю історію світу , прийняв, і вона стала кровавою Жертвою Голгофи. Кожен із нас колись у день свого воцерковлення був принесений у храм, кожний із нас був поставлений перед Богом, щоби стати Його власністю. Але в церкві Христовій немає чоловічого і жіночого, немає різниці, всі – діти Божі, і тому всі ми були принесені і віддані Богу так само, як Богодитя Христос був принесений Своєю Матір’ю. Кожна мати, яка відвідує храм, колись приносила і віддавала свою дитину Богові, і прийняла її знову від ікони Спасителя чи Божої Матері. Кожний із нас постійно зустрічає Бога знову , і знову кожного разу , коли приходить у храм. Хто вийде виправданим, а хто вийде із своєю тлінною праведністю, що не ввійде у Царство Боже. Симеон і Анна чекали і узріли (побачили) Христа.

Ось із чим ми починаємо цикл входження у підготовчі неділі до Великого Посту. Задумаймо кожен із нас про те, що означає, що він чи вона колись були принесеними у храм, віддані Богу любов’ю материнською, віддані на опіку Тому, Який є опікуном дітей, відданих Йому, Хто є Г осподом і Життям.

Подумай, хто ти – фарисей чи спасенний митар? Амінь.

Слово Високопреосвященнішого Владики Ігора, Архиєпископа Львівського, на празник Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа та неділю Блудного сина

Свята церква переносить нас сьогодні думкою в далекі, але водночас і нові часи, тобто, після народження Ісуса Христа, і хоче, щоб ми не забували про прибулого Месію. Приводить нам на пам'ять одну із подій в житті Ісуса Христа - його пожертвування у святині. Цей обряд Мати Божа могла опустити, тому що це був Син Божий і не потрібно було жодного викупу за нього, як приписував закон. Але залишати так, свята Марія не хотіла, вона бажала дати викуп і пожертвувати Первородного, як це було приписано Законом. Для виконання цього Закону був визначений спеціальний припис: багаті люди жертвували голуба і ягня, а бідні - пару голубів і дві горлиці, що і вчинила св. Діва Марія з святим Йосифом. Не відомо чи знала Матір Божа, що у святині появи Божого Сина, чекає св. Боговидець Симеон, якому було об’явлено, що не помре, аж поки не побачить Сина Божого. I ось збулася пора спрагненого очікування. Спаситель спочив в руках праведного Старця, котрий висказав пророчі слова, назвав Ісуса Христа – «світлом та спасінням». Також згадав, що він буде багатьом на повстання, а іншим на падіння і як знак суперечки... Марія завжди заховує слова глибоко в серці, а до неї скеровані слова, що «її серце протне меч». Так представлялась картина пожертвування Сина Божого в святині, який став жертвою і не перестає бути нею таємничим способом аж до наших днів. Одні з допомогою нього встають, і тримаючись його досягають щастя, інші падають й не повертаються до Бога. Як це зрозуміти: один і цей же Самий на повстання і на падіння? Насамперед потрібно розуміти, що це - падіння не фізичне, а духовне. І таке падіння спостерігається протягом історії всього людства, бо й ангели Божі впали, тому що не захотіли вірно стояти перед Богом.

Вдивляймося в життя перших людей, потім наступних поколінь, читаймо Святе Письмо, де записана історія людства і побачимо поразки Самсона, Давида, Соломона і першого Адама… Можна зауважити, що існує якийсь вибір, вибір поміж добром і злом, й саме тут міститься цей секрет падіння і стійкості. Господь Бог заложив в людському серці любов та закон, надав нам Десять Заповідей, які є маяком на який необхідно орієнтуватись. Адаму було заборонено їсти овоч з особливого дерева, Самсон видав секрет, Давид і Соломон упали з інших мотивів, але все це противиться Божому Законові, отже, ставитися проти права Законодавця означає падати.

Подивімося на прекрасну гору, який вид захоплюючий має вона влітку, вкрита зеленими деревами й чагарниками, травою, квітами… Але, коли з неї падає каміння, летить в різні сторони, усе знищує на своєму шляху – який вид приймає вона? Усе перевернуте, чагарники й дерева поламані - страшний вигляд. Залишається цілковита руїна, жодного виду, а на мандрівників наводить страх й не приваблює їх.

Ось такий приблизно гіркий та відражаючий вид має упала душа, душа, яка поповнила тяжкий гріх. Вона гидка, обридлива Богу, гідна вічного осудження. «Зневаживши слово Господа й зламавши його заповідь, душа ота приречена на знищення; гріх її буде на ній» (Чис. 15,31). Хоч віра і надія не загинули, любов силою факту, тобто гріхом, винищена в такій душі. Людина бачить яму і добровільно удається туди, тому що їй видається ніби без труду може там зійти. Коли починає в ній стрягнути, коли болото закриває уста, тоді вибратись неможливо й, коли до Бога не звернеться, загине марно. Багато людей, які нас оточують, не хочуть знати Христа. Інші, хоч пізнали - справи світу, терня щоденного життя, мала глибина духовного ґрунту, щоденні потреби, стають перешкодою, щоб служити Христу. А людині під силу бути з Богом. Однак, її вибір служити дияволу, бо він князь цього світу, часом стає людині ближче. А диявол пропонує гарні квіти, приманку в ямах повних калюжі, де люди гинуть навіки. Який стан нашої душі? Чи я не з тих осіб, що котяться вниз? А Господь бажає допомогти, не дивлячись на стан людини, але говорить: «… я дам спасіння тому, хто його прагне» (Пс. 12,6).

Якщо ми за ласкою Божою це все розуміємо і стараємося служити Богові, то пам’ятаймо, що падають в прірву не зненацька, а котяться туди повільно, тихо. А Давид? Проходжувався по терасі, приглядався жінці, що купалася, зацікавився Ветсавією й печально закінчив… Потім оплакував свій гріх до останніх днів життя. Завжди потрібне покаяння, котре надзвичайно легке до виконання: стати перед священиком у святій сповіді та покірно признатися до своїх провин. І не треба боятися вчиненої навіть важкої провини, бо щирим покаянням змиваємо найбільші гріхи. Тільки диявол може нас залякувати та замикати уста.

Може ми поражені гріхом, бо не один раз легковажимо собі молитву, не пам’ятаємо про піст, а він зобов’язує нас протягом року кожної п’ятниці. Не завжди в неділю ходимо у церкву на Службу Божу, судимо ближніх, порушуємо Божі та Церковні Заповіді, живемо так, як нам вигідно. Можливо ми виробили вже свою систему, встановили свій кодекс, вважаємо себе певним центром. Може своєю поведінкою вимагаємо, що всі повинні примінитися до нас, а не я до когось. Не поборюємо зарозумілості, бо з нею нам краще, вона приказує себе мати за когось, а не бути останніми, ось я - вище інших... Чи в такий спосіб людина не чіпляється на гачок диявола, який так вміло його замасковує? Що це - одне слово? Один погляд? Чи для спустошення малинників потрібно аж велетнів-ведмедів, а чи не вистарчить малих ведмедят, які потихеньку витолочують усе що живе? Не думаймо, що поставлений нам перед очі Христос є причиною нашого падіння. Пригляньмося ближче. Коли Ісус Христос народився, одні шукали, щоб побачити його, як Спасителя і його почитати; інші шукали Ісуса, як наслідника на престол, щоб його згладити. Юрби народу, які ходили за Ісусом Христом: одні оздоровлялися, повставали з гріхів, воскресали; інші говорили, що він чинить це силою диявольською, має Велзеула, порушує приписи. Подібно бачимо у фіналі Христового життя, коли, помираючи на хресті з простертими руками, із запропонованого прощення легковажить злий розбійник? Хто тут причина? Христос чи сам розбійник? «Я спасіння твоє» ( Пс. 33,34), каже Господь, але людина не хоче цього прийняти, а Бог не заставляє. Перед нами положено спасіння і ми його беремо, або ні, а Господь Бог має час до винагородження, як рівно ж і до покарання. І хоч Господь Всемогучий, однак хоче, щоб людина добровільно вибрала і дає їй нагоду до добра, підсуває їй середники, але не насильно. Останнє слово у виборі спасіння залишає за людиною, перед нею положено добро, а впасти чи встати вирішувати людині самій. «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох…» (Лк. 2,34).

Хай святі роздуми про Стрітення ГНІХ допоможуть нам зустрінути Спасителя так, як це вчинив праведний Симеон та пророчиця Анна, котрі довго готувалися до цієї зустрічі.

Преподобні та преподобні отці, сестри й брати!

У сьогоднішньому євангельському читанні зібрані події обряду очищення Марії і це сталося сорокового дня у святині. І було встановлено, щоб багатші батьки приносили ягня на всеспалення, а бідні – пару горлиць або двоє голубенят. Інший описаний обряд – представлення Ісуса в єрусалимському храмі, тому що Господь наказав людям, щоби народжений перший син належав йому. «Посвяти мені всіх первенців; усе, що між синами Ізраїлю вперше розкриває матірну утробу…» (Вих 13,2). Сталося так, що Ісуса зустрів праведний та старшого віку чоловік на ім’я Симеон, котрий прибув теж до святині. Надприродним способом цей старець дізнався, що принесене дитя – обіцяний Месія. І тут надзвичайно важливо те, що подія відбувалася у святині. А про даного старця Святе Писання говорить, що він був праведний й побожний, а до усього цього, через його чесний стан життя сам Святий Дух провадив його. Це Святий Дух відкрив йому, що він не зазнає смерті аж поки не побачить Господа. Важливо, що прихід людини до святині на зустріч з Богом відбувається за справою Святого Духа. Тому, приписувати собі даний чин було б великою помилкою. Надзвичайно важно й те, що духовний стан Симеона, в котрому він знаходився, дозволяв йому взяти на руки Ісуса Христа та промовити пророчі слова, котрими він вбачає спасіння та світло на просвіту поганам. Старець, також, вказуючи на Ісуса Христа, представляє його як рівень, знак, по котрому люди будуть орієнтуватися на падіння та вставання. Він – слава Ізраїлю, а Марії пророкує, що меч прошиє її душу. Ось, яка сила від спілкування із Святим Духом, котрий стається завжди духовним провідником кожної людини, якщо вона цього забажає. Вдумаймося в це, що Симеон досягнув поважного віку, котрому Господь продовжував життя, для виконання певного завдання у храмі, коли до нього принесуть дитя-Ісуса. Він прийняв дитя на руки та пророкував й радо проголошував, що тепер готовий відійти до вічності. Подібно й пророчиця Анна, котра, як вдова посвятила своє життя перебуванню та служінню при храмі. Святе Писання звертає увагу, що вона не відходила від храму, а вдень та вночі служила Богові в постах та молитвах. Її вік сягнув, мабуть, поза сто років, тому що сім років жила з своїм чоловіком, вісімдесят чотири роки перебувала як вдова, а в тринадцять чи чотирнадцять років, мабуть, вийшла заміж і разом це складає 104 або 105 років. Її служіння – це молитва й піст; вона, пророчиця, теж прийшла до святині в цю пору, коли туди принесли Ісуса. Сповняла свою місію бездоганно, на що звертає увагу писання, бо вона прославляла Бога та розказувала усім про нього. Ось, така коротка історія свята, котре полягало на принесенні Ісуса до святині, де посвятили його Господові та принесли відповідну жертву.

У даному тексті нічого не згадується про священиків святині, котрі приносили жертву, про прислугу, звертається увагу на головних осіб, котрими поза святою Родиною були праведний Симеон та пророчиця Анна. Їх, можемо сказати, Господь тримав при житті для того, щоб вони, як вірні слуги Божі, сповнили своє завдання, котре полягало на короткій зустрічі з Богом, але вимагало довголітньої та солідної підготовки до цього. Ісус Христос – це осередок їхнього життя, це той, від кого вони почули слова "встань і ходи" і не перестають ходити путями заповідей Господніх.

Коли згадуємо про наше покликання до стану чернечого, священицького чи мирянського, воно також вимагає насамперед гідної відповіді, що полягає не в здобуванні та нагромадженні дочасного добра, не в придбанні та ношенні одежі, не в шуканні вигідних умов життя, але вимагає праведності та постійної вірності Богові. У читаному сьогодні тексті згадується, що Анна постійно перебувала при храмі та служила Богові. Господа вона не бачила, але послугу, котру чинила, завжди виконувала в його присутності, бо знаємо про всюдиприсутність нашого Творця.

Усім вам відомо, що єпископи нашої Церкви брали участь в «ad limina Аpostolorum» (до погорів Апостолів), котра проходила від 28 січня до 2 лютого 2008 р. Це означає, що ми мали зустріч у Ватикані з Святішим Отцем та з представниками різних Коґреґацій, на чолі з їхніми Префектами-Кардиналами. Цей візит означав єдність нашої Церкви у Вселенській Церкві, означав увагу проводу Вселенської Церкви до життя, зокрема духовного у нас. Святіший Отець у своїй промові до нас дякував Богові за розвиток Богопосвяченого життя, але згадав про «деякі труднощі, зокрема у вихованні відповідальної слухняності ченців та черниць і їхньої співпраці в потребах Церкви» (Св. Отець, Промова 01.02.08’). «Папа підтримує нас та супроводжує у нелегкій місії, і вітає священиків, представників чернецтва, дітей, молодь, родини, хворих; тих, хто зазнає труднощів та увесь християнський люд». Духовний візит наших єпископів у Ватикан повинен стати глибшим викликом служіння Богові кожної особи нашої Церкви, починаючи від наших маленьких мирян і закінчуючи рядом нашого священства, чернецтва та єпископату. А тому, що сьогоднішнє свято присвячене у винятковий спосіб тим, хто покликаний жити у чернечому стані, дозволю собі звернути увагу на те, на що вказав Папа: присягу слухняності. І суть чернечої слухняності чи послуху полягає у тому, щоб підпорядкувати себе особам, котрі відповідають за провід у Церкві. А такими будуть Святіший Отець, наші єпископи, різного рівня настоятелі у чернечих спільнотах. Ніхто не може виключати себе з-під послуху законній владі, стверджуючи, що «бажаю бути вірним своїм внутрішнім натхненням». Шлях тривання при своїх переконаннях здебільшого це – ставатися фанатиком певних ідей, часто помилкових. Бо в історії не бракувало й не бракує у сьогоднішній час людей, теж духовних, котрі непохитно вірні своїм помилковим й фанатичним поглядам. Через слідування за своїми власними бажаннями, такі особи приносять шкоду не лише собі, але й інших впроваджують у блуд. Спаситель строго звертався до книжників та фарисеїв, як до лицемірів, що замикали Царство Небесне людям і самі туди не прямували (пор. Мт 23,13). Слів Ісуса Христа ніхто не відмінив, вони знані й актуальні до сьогодні: «Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує, гордує тим, хто послав мене» (Лк 10,16). Тому, хай це свято Стрітення ГНІХ допомагає нам усім збагнути волю Бога, котрий кличе кожну людину до вічної радості, встановлюючи певні правила та наставників, щоб легше осягнути вічне спасіння. Це відноситься і до богопосвячених душ, і до кожного мирянина. А в цьому чудовий приклад дала нам Пресвята Родина, виконуючи докладно приписаний закон, а також праведний старець Симеон з пророчицею Анною, котрі вірно служили Богові кожного дня і не віддалялися від проводу тодішніх представників.

Вітаю сьогодні поставленого у священство отця Андрія, котрого Господь покликав до праведного служіння. Бажаю тобі, дорогий наш брате у священстві, щоб твоя дорога була «одяганням в правду та праведність». Цього шукай, за тим лише побивайся, все інше залиши, щоб ти не відступив від вірного служіння. Ти покликаний бути слугою, а слуги не надіються пошани та поваги, їхнє завдання гідно виконувати свою службу. Дорогий священику, візьми собі глибоко слова святого І. Золотоустого, котрий картав священиків та єпископів, що займалися та дбали про доходи у церкві, а забули про своє властиве призначення. Він пригадував про безплідність служіння, бо священики Божі не займаються відповідним ділом (пор. св. Іван Золотоус., Бесіда 85 на Мт). Віддаю тебе, дорогий священику, в опіку Божій Матері та ангелові-хоронителеві, хай ведуть тебе дорогою праведності та постійного освячення.

Стрiтення Господнє

Христос є камiнь спотикання i предмет суперечок у всi вiки

Коли на 40-й день пiсля народження Пресвята Дiва Марiя та праведний Йосиф принесли Немовля Iсуса до храму, щоб виконати все, чого вимагав Закон, сюди прийшов праведний Симеон, будучи приведений Святим Духом. Вiн взяв на руки Немовля Iсуса i сказав пророчi слова: "Ось лежить Цей на падiння i на пiднесення багатьох... i на знак сперечання" (Лк. 2, 34).

Дух Святий, Який знає наперед, що буде з кожною людиною, вiдкрив праведному Симеону, що Iсус Христос буде для свiту знаком суперечок. Пiзнiше Сам Христос сказав про Себе, що Вiн є той камiнь, що коли хто на нього впаде, розiб'ється, i на кого вiн впаде, того розчавить (Мф. 21, 44). Апостол Петро теж говорить про Христа як про камiнь спотикання. Вiн говорить, що Христос є камiнь коштовний, i хто вiрує в Нього, не осоромиться; для неслухняних же, що не вiрують, Вiн є камiнь спотикання i камiнь спокуси (1 Пет. 2, 7). Отже, праведний Симеон називає Христа знаком сперечання, а апостол Петро - каменем спотикання.

I дiйсно, все земне життя Господа нашого Iсуса Христа було знаком сперечання; i до цього часу Вiн залишається для багатьох каменем спотикання. Однi вiрили, що Вiн є Син Божий, iншi не вiрили. А цар Iрод навiть хотiв убити Його. На запитання Iсуса Христа, за кого ученики визнають Його, апостол Петро вiдповiв: "Ти - Христос, Син Бога Живого" (Мф. 16, 16). А книжники i фарисеї говорили про Христа, що Вiн силою князя бiсiвського виганяє злих духiв, i не вiрили в Його чудеса. Навiть коли Христос воскрес iз мертвих, юдейськi первосвященики не повiрили в Нього, хоч i переконалися, що Вiн дiйсно воскрес. Вони пiдкупили воїнiв, якi охороняли грiб померлого Христа, i розповсюджували у мiстi чутки, нiби ученики украли Його тiло, коли сторожа спала.

Iсус Христос вознiсся на небо, а суперечки навколо Нього тривали. Юдеї не вiрили, що Iсус є Месiя, Який прийшов спасти людей. Апостоли й iншi Його послiдовники говорили, що Iсус є дiйсно Христос - Спаситель свiту i що вони свiдки Його воскресiння iз мертвих.

Суперечки навколо Iсуса Христа були не тiльки мiж невiруючими юдеями та Його учениками i послiдовниками, а навiть i помiж християн. З'явились єретики, якi навчали, що Христос, будучи Сином Божим, не мiг бути справжньою людиною i мати плоть. Iншi єретики вчили навпаки, що Син Божий, Господь наш Iсус Христос, не є Творцем всесвiту, а Сам є творiнням, i тому не може називатися рiвним Богу Отцю. Нарештi Церква подолала всi єресi. Вона прийняла Символ вiри, який ми маємо за основу нашої вiри. Але суперечки навколо Христа не припинились.

Спочатку так званi просвiтителi, а потiм атеїсти поставили пiд сумнiв: а чи iснував взагалi Iсус Христос як iсторична особа. Атеїсти до останнього часу стверджували, що Iсус Христос - це мiф; Його в iсторiї не було. Правдивi християни сповiдують, що Iсус Христос є iстинний Бог i iстинний чоловiк, Одна з трьох Осiб Святої Тройцi, Спаситель свiту. Але навiть i серед християн, переважно серед представникiв протестантських течiй, знаходяться такi, що не вiрять в чудеса Христовi i Його тiлесне воскресiння. Для них все надприродне в земному життi Христа - це камiнь спотикання. Всi протестанти вiдкидають iкону Христову. Вона для них предмет спокуси. Свої зображення баптисти, євангелiсти та iншi протестанти сприймають як нормальне явище, а зображення Спасителя як iстинного чоловiка терпiти не можуть.

У наш час певна частина молодi, i не тiльки молодi, не сприймає Iсуса Христа таким, яким сповiдує Його свята Церква упродовж майже 2000 рокiв. Тоталiтарнi секти проповiдують Христа на свiй смак. I в цьому немає нiчого, не передбаченого Богом. Дух Святий вiдкрив праведному Симеону, що Христос завжди буде предметом суперечок. I ось ми - свiдки цих суперечок. Христос є дiйсно камiнь коштовний i камiнь спотикання, але горе тому, на кого цей камiнь впаде, - вiн його розчавить.

Браття i сестри! Суперечки про Христа, як ми знаємо, ведуться i серед православних. Однi з них, так званi канонiчнi православнi, говорять: не ходiть в такi-то церкви, бо там нема благодатi, тому що там нiбито немає Христа. Ненависть затьмарила розум їхнiй, i вони перестали розумiти православне вiровчення, що там, де вiдправляється Таїнство святої Євхаристiї, там i Христос. Там, де єпископ, там i Церква. Так свiдчить св. Iгнатiй Богоносець - апостольський муж I ст. Православна Церква сповiдує i проповiдує це вчення донинi. Про цих так званих канонiчних православних християн можна сказати, що для них Христос є каменем спотикання, тому що вони не розумiють, що Христос прийшов у свiт, щоб спасти кожну людину, а не тiльки "канонiчних вiруючих".

Суперечки про Христа набули великого напруження в надто гострих формах. Але Камiнь-Христос щодалi все глибше входить в життя свiту. Вiн залишається незмiнно близьким до людей, живим i коштовним. Навiть через те, що Вiн є постiйним предметом суперечок, - для одних як камiнь спасiння, для iнших як камiнь спотикання, - але i для тих i для iнших Вiн є живий, близький до життя свiту. Бо хiба велись би такi гострi суперечки через Того, Хто не має життя в Собi (Iн. 5, 26)?

Браття i сестри! Для кого Христос є камiнь, i навiть скеля, той не захитається в життi, в яких би умовах вiн не жив i яких би спокус i страждань не зазнавав. Христос - це та сила, яка надихає людину на подвиг, яка перемагає страждання, яка дає людинi надiю на краще, яка спiвчуває i говорить з людиною у тайниках її душi.

Будемо стояти на каменi вiри - на Христi - i не захитаємося!

Слово на свято Стрiтення Господнього

Кому з нас не доводилося iнодi спостерiгати зворушливу картину: який-небудь дуже старий, згорблений, укритий сивиною старець тримає дитя i нiжно пестить його тремтливими вiд старостi руками. Тут ми бачимо поряд немов два протилежнi полюси життя: початок одного i кiнець iншого; двi життєвi зорi: вранiшню й вечiрню, схiд i захiд, розквiт i в'янення. Коли цi протилежностi iснують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї уваги.

Та порiвняйте сивого старця i дитя, i ця вражаюча рiзниця мимоволi впадає у вiчi й викликає в душi тривожнi почуття та думки. Вiд одного вже вiє холодом близької могили. Життєва сила, часом безрозсудно розтрачена за багато десяткiв рокiв, уже ледве тлiє i ось-ось погасне зовсiм. А на його руках ворушиться маленька iстота, теж безсила i слабка, але це безсилля майбутньої сили. У малюка все ще попереду, i з кожним днем вiн буде рости i все бiльше й бiльше розвиватися. Мимоволi думається: дiдусю, колись i ти був дитям, життєрадiсним i з нерозтраченим запасом прихованих у твоїй маленькiй iстотi сил. А що тепер з тобою сталося, i куди й на що пiшли твої сили? I ти, чарiвне дитя, будеш колись таким самим дряхлим старцем, якщо численнi знегоди, що чекають на тебе попереду, не згублять тебе ще ранiше, в розквiтi сил!

Подiбна група постала багато-багато рокiв тому цього дня в єрусалимському храмi. З одного боку - старець Симеон, праведний i благочестивий, але дуже старий роками, з другого - Боже Немовля на його руках, утiха Iзраїлева, надiя i спасiння всього свiту. "Нинi вiдпускаєш раба Твого... з миром" (Лк. 2, 29), - вимовляє Симеон, тобто тепер я побачив Того, Хто несе спасiння i менi, й усiм людям, i я можу спокiйно вмерти.

Чи не чується вам у цих словах iносказання i символiчний змiст? Чи не здається вам, що Симеон - цей сивий старець - уособлює весь Старий Завiт? Багато рокiв чекав Симеон, доки своїми очима не побачив Спасителя свiту. Тисячолiттями чекав того самого i весь рiд людський. I ось в особi Симеона стомлене людство зустрiчає Того, Кого так довго очiкувало. В словах "нинi вiдпускаєш" чується немов остання, прощальна, передсмертна пiсня, з якою Старий Завiт тепер сходить з iсторичної арени i передає Новому Завiту свої сподiвання й бажання, якi, нарештi, справдились. Тепер завдання Старого Завiту виконане. Вiн здiйснив своє призначення з допомогою Закону, пророцтв та прообразiв, вiн зберiг у людях вiру в Месiю, пiдготував їх до Його приходу - i нинi з миром вiдходить у вiчнiсть. Старий Завiт поступається своїм мiсцем Новому Завiту, де буде царювати вже не Мойсей, а Христос; не Синайський закон, а Євангелiє; не кривавi жертви, а животворче Таїнство святої Євхаристiї.

А втiм, праведний Симеон i сам по собi, крiм алегоричних тлумачень, просто як людина, являє собою для нас багато повчального. Не слiд забувати, що ця зустрiч у храмi для нього особисто мала фатальне значення. Йому давно було обiцяно Духом Святим, що вiн не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер вiн Його побачив i, отже, повинен готуватися до смертi, яка вже не забариться. За таких обставин нелегко бути спокiйним, зберегти спокiй духу.

Наша природа iнстинктивно сторониться смертi. Ми всi так її боїмося, що намагаємося про неї не думати. Вона, як кошмар, отруює нам усю радiсть життя, руйнує всi нашi життєвi плани. Нас так лякає темна холодна могила! На старiсть жадоба життя ще бiльше зростає. Деякi старцi чiпляються за життя i тремтять за нього значно бiльше, нiж коли були юнаками.

Нiщо людське, звичайно, не було чуже i праведному Симеоновi. А втiм, з якою готовнiстю i навiть очевидною радiстю зустрiчає вiн смерть, що наближається!

"Нинi вiдпускаєш раба Твого, Владико", - молитовно звертається вiн до Бога. I ми виразно чуємо в цих словах не гiркоту передсмертної немочi, а поривання вдячних почуттiв людини, якiй пiсля довгої заборони дозволено, нарештi, вмерти, i вона приймає цей дозвiл як особливу милiсть. Не треба зважати на те, що ця людина стара, i не в тому рiч, що їй набридло життя. Чому ж Симеон радiє смертi?

В Євангелiї про нього говориться, що вiн був праведний i благочестивий. Цим сказано все. Ось звiдки - з цього внутрiшнього джерела своєї душi, зi своєї ясної i чистої совiстi - вiн черпав ту мужнiсть, спокiй i навiть радiсть, готовнiсть, з якими вiн вiтав наближення смертi. Справдi, що йому ще лишалося на землi? Все можливе в межах людського життя Симеон уже здiйснив. Чого ж йому страхатися смертi? Стиглий плiд сам по собi падає з дерева, це закон природи. Коли учень успiшно пройде весь курс навчання, йому вже бiльше нема чого робити в стiнах школи. Це теж кожному зрозумiло.

А хiба наше життя на землi не є саме дозрiванням для наступного вiчного життя? Що таке наше життя, як не школа, де ми повиннi пройти всю виховну пiдготовку, щоб бути потiм гiдними громадянами Царства Божого на небесах?

Очевидно, Симеон так розумiв сенс i значення земного життя, в якому для нього вже нiчого не лишилося невирiшеним, а смерть тiльки вiдкривала йому нескiнченний простiр вiчностi.

А чому ж ми так малодушно боїмося смертi? Тут причина може бути та, якою i пояснюється наш страх: ми загубили i нiяк не можемо знайти розумний сенс свого iснування; ми дуже метушливi в гонитвi за скороминущими благами свiту i розучилися думати про небо i про вiчнiсть.

Бiльшiсть з нас живе без будь-яких мiркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно витрачає час на такi забави й уподобання, якi не мають нi постiйної цiнностi, нi мiцностi. А про те, що "єдино є на потребу", без чого життя дiйсно було б пусте, про своє внутрiшнє вдосконалення за заповiддю Христовою, нiхто наче не хоче й думати. А в цьому, i нi в чому iншому, полягає сенс життя, його вище, найблагороднiше завдання i кiнцеве призначення. В цьому незаперечна для християнина iстина.

Уявiть собi двох людей. Один - забезпечений усiма земними благами, щасливець, загальний кумир, якому з усiх бокiв куриться фiмiам облесливих похвал, слави i шани, а другий - принижений i зневажений, бiдно вдягнений, часто хворий, котрий для всiх є тягарем i якого усi хочуть позбутися. Яка мiж ними, здається, незмiрна рiзниця! Та ось обидва вони вмирають: один у розкiшному гробу, серед квiтiв, вiнкiв та iншої похоронної декорацiї; а другий - у звичайнiй скромнiй трунi, i весь його похорон бiдний до жалю. Та коли вони померли, то вся ця зовнiшнiсть, багата чи вбога, стала однаково байдужою i для першого, i для другого. А в чому ж лишилася вiдмiннiсть? Тiльки в тому, що становило їхнє внутрiшнє, душевне багатство, i насамперед - вiра й совiсть. I це ще питання: чи не виявиться знехтувана i нiкому, здавалося б, не потрiбна людина багатшою душею, нiж померлий щасливець?

Навiщо ж тодi ми витрачали стiльки даремних зусиль i турбот на те, що все одно смерть нещадною рукою вiдкине вбiк, що пiде прахом? Чи не значно розумнiше тi самi сили i час вiддати удосконаленню душi, творiнню добра людям, вiд чого залежатиме вся наша вiчна доля?

Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завжди застає нас зненацька i непiдготованими для переходу у вiчнiсть. Ми намагаємося про неї не думати. А коли вона з'являється вiч-на-вiч, ми з жахом помiчаємо незникаючий грiховний бруд, який накопичувався в нашiй душi й совiстi, а в такому виглядi хiба не страшно йти на суд Божий? Притому ми надзвичайно обтяжили, зв'язали себе рiзними земними пристрастями i звичками, а смерть усе це безжалiсно порве назавжди й безповоротно. Ось коли, але вже пiзно, минає душевне потьмарення i вiдкривається iстинний сенс життя, коли воно вже витрачене даремно. Ось чому багато хто перед смертю пристрасно молиться, щоб хоч на короткий час її вiдстрочити, сподiваючись надолужити втрачене. I, можливо, якби пiсля гiрких урокiв розчарування i розкаяння, якi в останню хвилину подає нам смерть, нам дозволено було почати жити знову, ми насамперед розбили б тих неправдивих iдолiв свiту, яким поклонялися ранiше.

Та, на жаль, життя на землi дається Богом тiльки один раз. Навiщо ж нам чекати цих останнiх урокiв, якими вже не можна буде скористатися? Розкриймо Євангелiє, i тi самi уроки ми знайдемо там. А час, на наше щастя, ще залишається, щоб загладити минулi помилки i заново переглянути життя за тими вiчними заповiдями, якi лишив нам Господь у Своєму Євангелiї. Тодi й ми, подiбно до Симеона, безстрашно i радiсно зустрiнемо смерть, коли вона прийде, i вигукнемо, як вiн: "Нинi вiдпускаєш раба Твого, Владико,.. з миром".

СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ

Стрітення ГНІХ також є днем, приуроченим для богопосвячених осіб. Хто вони, ті люди, що посвятили своє життя Богові? Це звичайні люди, котрих кличе Господь Бог до свого служіння. У Святому Письмі Нового Завіту читаємо: "Потім вийшов на гору й покликав тих, що їх сам хотів..." (Мр З, 13). У Старому Завіті бачимо багатьох осіб, котрих Господь Бог закликає до свого служіння, як-от патріархів, пророків, суддів, царів, а також священиків: "Ви будете в мене царством священиків, народом святим" (Вих 19, 6). Від певних людей Господь хоче, аби вони служили Йому, і кличе їх до служіння без жодної їхньої заслуги.

У 12-му розділі Кодексу Канонів для Східних Церков про осіб чернечого стану написано: "Чернечий стан - це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і приклад святості, посвячуються гідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти й вбогості під законним настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу" (Кан. 410). Тут кожне слово дуже важливе для осіб, що посвятилися служінню Господові, котрі мають бути свідками досконалої любові й уболівати за освячення своєї душі та спасіння душі ближнього.

На Другому Ватіканському Соборі багато сказано про посвячене життя, цій темі присвячено цілий розділ - "Про пристосоване оновлення чернечого життя". У ньому зазначено, що "від самих початків у Церкві були мужі і жінки, що практикою євангельських рад намагалися з більшою свободою йти за Христом та докладніше його наслідувати". Сказано про різновиди чернечих громад, про їхнє різне завдання, але дуже чітко зазначено, що "остаточна норма чернечого життя є наслідування Христа, запропонована в Євангелії", - і це має стати найвищим правилом для богопосвячених осіб. Слід пам'ятати, що завданням чернечого стану є глибоке життя євангельськими радами, що означає похід за Христом та з'єднання з Богом.

Святіший Отець Іван Павло II твердить, що "покликання є даром, але також відповіддю на цей дар" ("Vocation - a Gift of God"). Наша відповідь за дар покликання має бути постійною до кінця нашого життя. Святий апостол Павло пригадує нам, що дар Божий незмінний.

Подія, що трапилася під час принесення Ісуса Христа в сороковий день до єрусалимського храму, проливає ясне світло на життя осіб, що посвятилися служити Богові. Пречиста Діва Марія і святий Йосиф відразу, після того як сповнилися приписані дні для очищення, принесли Ісуса Христа до храму - так, як вимагав закон Мойсея, хоч вони могли цього не робити, тому що Він - Ісус - правдивий Бог, вищий понад усякий закон. Цей припис не стосувався Його особи, але Він не хоче відрізнятися від людей, а бути "подібно як ми, крім гріха" (Євр 4, 15). Не зволікали святий Йосиф і Марія із часом, не відкладали на пізніше, а старалися бути точними відносно приписаного часу. Пречиста Діва Марія не вимагала, щоб її пропустили, не проголошувала, що це Божий Син і годиться дати Йому перше місце, аби обряд відбувся без очікування. Ні. Вона покірно чекає, коли настане її черга, аби сповнити приписаний закон.

Святе Письмо також звертає увагу на двох осіб, котрі перебували у святині під час пожертвування Ісуса Христа, а саме старець Симеон і пророчиця Анна. Про старця Симеона написано, що він був чоловік праведний і побожний. Був людиною поважних років, і Святе Письмо згадує, що Святий Дух, що був на ньому, відкрив йому, що він не помре "перш ніж побачить Христа Господа". Симеон, котрий очікував приходу Спасителя, мав відповідні чесноти - слово "праведний" означає, що він мав їх у належному ступені. Виконував свою послугу так, як було потрібно. Можливо, його служба не була вели-' кого масштабу, але найменшу послугу, котра була йому визначена, він виконував сумлінно і праведно. Виконував не тому, що доручила влада святині, а тому, що він своєю пам'яттю завжди стояв перед Господом і виконував все з любов'ю до Бога.

Інша праведна особа, котра була присутня у святині, - побожна жінка Анна, котра була дуже похила віком: після сімох років подружнього життя прожила в молитвах та постах при святині вісімдесят чотири роки. Ця жінка, мабуть, мала помешкання в місті, але рідко бачила його, тому що залишалася завжди при святині. Її не знали при Іродовому дворі, але вона була відома своїм перебуванням у храмі і тримала добрий зв'язок із Богом, своїм Творцем. Анна розуміє своє завдання - молитися і провадити життя, поєднане з Богом. Ці дві душі Господь приготовляв довгими десятиліттями для єдиного акту, для одного чину - бути присутніми під час пожертвування свого сина у святині. Їхнім завданням було не навертати поган на правдиву дорогу ані не збирати плодів навернення інших людей - вони були покликані стати свідками години, коли Господь хотів об'явити свого Сина людям.

У служінні Богові не важить, яку посаду обіймаємо, скільки галасу вчиняємо навколо себе, важить, аби ми були подібні до Симеона й Анни, які виконали своє завдання найдокладніше. І коли тебе, дорогий священику, брате чи сестро, що посвятилися служити Богові, Господь буде готувати до того, аби сповнити одне завдання у твоєму житті, виконати одну послугу у твоїй спільноті, сповни це найкраще - тим закінчиш своє життя пречудовою послугою твоїх жертв. Не йдеться тут, ким ти є і яку послугу виконуєш, але важливо, подібно до Симеона й Анни, в глибокій тиші та любові до Бога гідно виконувати своє служіння.

Уявімо, скільки тисяч жертв принесено в Єрусалимській святині від часу її спорудження, але жодна жертва не була така досконала, покірна й незвичайна, як ця, що здобулася із серця Пречистої Діви Марії. Стараймося наслідувати Пречисту Діву Марію у виконанні наших послуг, аби не гнатися за популярністю і визнанням світу чи нашої спільноти, але покірно і з великою увагою виконуймо наші найменші завдання. Колись станеться так, що це найменше, котре було виконане з любові до Бога і, може, ніким не зауважене, стане великим й обернеться нагородою та визнанням у Бога.

Стараймося зрозуміти вагу малих речей, що їх нам доручають сповнити наші настоятелі та приписують наші устави. Не наважуймося легковажити дрібними приписами наших статутів, але кожний припис навчімося уважати за великий і потрібний перед Богом. Наша послуга не потрібна Богові - вона потрібна нам, щоб бути оправданими перед Господом.

Чудовий приклад показують нам святі Симеон і Анна, котрі радо уступають місце іншим, що приходять після них, - молодшим, які займають їхнє місце. Вони прекрасно розуміють, що їм слід маліти, а тим, хто приходить після них, треба рости. Невелика річ - розуміти певні правди нашого життя і наших приписів, але велика річ виконати те, що вимагається від нас, а ще більша - коли розуміємо і допомагаємо молодшим духовно зростати і йти вперед у богопосвяченому житті. Нехай приклад осіб, що зібралися навколо Ісуса в єрусалимській святині, принесеного сорокового дня як жертва Богові Отцеві, заохочує нас бути вірнішими Господові в нашому покликанні. Хай наша жертва буде завжди мила Богові.

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Слово про Стрітення Господнє і про очищення Пречистої Діви Богородиці

Місяця лютого в 2-ий день

Коли після Різдва Господа нашого Ісуса Христа сорок днів минуло і час очищення законного сповнився, пречиста і преблагословенна Діва Мати вирушила з Вифлеєму зі святим Йосифом Обручником у Єрусалим до церкви Божої, несучи сорокаденне немовля Христа. Прийшла сповнити закон Господний подвійний: щоб очиститися після народження принесенням належної Богові жертви та єрейською молитвою і щоб поставити перед Господом первородне немовля й викупити його встановленою ціною, як же про те Господь у Старому Завіті велів Мойсеєві і написано в його книгах. Про закон очищення матері пишеться так: "Коли жінка зачне і народить дитя чоловічої статі, то нечиста буде сім днів, і на восьмий день хай обріже крайню плоть хлоп'яті, потім хай сидить тридцять три дні в крові очищення її і до жодної святої речі хай не торкається, і до святині нехай не заходить, поки на закінчаться [сорок] днів очищення її. Коли ж закінчаться дні очищення, хай принесе ягня непорочне однорічне на цілоспалення, і голуб'я, і горличку, через гріх. Якщо не зможе рука її принести ягняти, то хай візьме дві горлиці, чи два голуби: одного на цілоспалення, а другого через гріх, і помолиться за неї жрець, і очиститься вона". А про закон поставлення первородного немовляти перед Господом так пишеться: Посвяти мені кожного новонародженого хлопчика-первістка, що розкриває утробу". І знову: "Первістка синів своїх щоб мені віддав". Це ж за велике те Боже благодіяння в Єгипті було, що, вбиваючи первістків єгипетських, пощадили первістків ізраїльських, через те приносили ізраїльтяни первородних своїх немовлят до церкви, віддаючи їх Богові як належну данину, законом встановлену, і знову в Бога собі їх викуповували за встановлену ціну, що називалася викупне срібло, і подавалося воно тим, що служили в церкві Господній, єреям, як же про те в четвертих книгах Мойсеевих написано. Була ж встановлена ціна викупу того п'ять срібних святих церковної ваги, а кожний срібний святий дорівнював двадцяти грошам. Той-бо закон Господній сповнюючи, Божа Мати нині в церкву із Законодавцем прийшла. Прийшла очиститися, хоч не потребувала очищення як неосквернена, чужа спокусам, нетлінна, пречиста: вона-бо зачала без мужа і насолоди й народила без болю і без пошкодження дівочої чистоти своєї. Вона ані якоїсь скверни, для жінок, що природно народжують, звичної, не мала: та, що народила чистоти джерело, як нечистоті належати могла? Народився від неї Христос: як же плід від дерева не пошкоджується ані не осквернюється дерево після народження свого плоду, так неушкодженою і неоскверненою залишилася Діва після народження Христа, плоду благословенного. Пройшов через неї Христос, як же промінь сонячний через скло чи кристал проходить. Не руйнують, не осквернюють скла і кристалу промені, які проходять, але ще чистіше їх просвітлюють. Не пошкодив дівства Пречистої Матері своєї Сонце Правди Христос ані звичними для жінок кровотечами не забруднив, печаттю чистоти і дівством бережені природного народження двері надприродно пройшовши, але ще більше помножив чистоту її, освятив її проходом Своїм і божественним просвітлив світлом благодаті. Адже не потрібно було взагалі ніякого очищення тій, що без істління Бога Слово породила, проте, щоб законові не перечити, але більше йому слухняною виявитися, прийшла очиститися та, що ціла чиста й без жодної вади. До того ж і смиренна була, не пишалася нетлінною чистотою своєю, але, наче нечиста, на місці нечистих жінок перед дверима храму Господнього стала й очищення просити прийшла, не гидуючи нечистими і грішними. Принесла ж і жертву не як багаті, що приносять ягня однолітнє непорочне, але як убогі, що приносять дві горлиці чи двоє пташенят голубів, у всьому смирення являючи та убогість люблячи, від гордині багатих втікаючи, бо із золота, яке царі принесли, небагато взяла і те жебракам і убогим роздала, трохи затримавши на дорогу до Єгипту. Птахів-бо названих пару купивши, за законом на жертву принесла, а з ними принесла й первородне своє немовля: "Принесли, — каже, батьки дитину Ісуса до Єрусалиму, щоб поставити Його перед Господом, як кожну дитину чоловічої статі, що розкриває утробу, буде посвячено Господеві. Його ж на руках своїх тримаючи, схилила коліна перед Господом і, з великим благоговінням і шаною Богові підносячи і віддаючи, мовила: "Ось, о предвічний Отче, Твій Син, Його ж послав Ти воплотитися від мене заради спасения людства. Це Його ж Ти народив спередвіку без матері, я ж, Твоїм благоволінням, на закінчення років народила без мужа. Це плід утроби моєї первородний, Духом Твоїм Святим у мені зачатий, що невимовно через мене пройшов, як же Ти один знаєш. Ось Первісток мій, але Твій найперше, Тобі співприсносутній і співбезначальний, Первісток, що Тобі одному належить, від Тебе-бо зійшов, не відступивши від божества Твого. Прийми Первістка, з яким же віки сотворив і засяяти велів світлу. Прийми воплочене від мене Своє Слово. Ним же утвердив небеса, заснував землю, зібрав води, об'єднавши в одне. Прийми Свого від мене Сина, Його ж Тобі приношу для того найголовніше, щоб з Ним і зі мною влаштував, як же Ти хочеш, і щоб Його Тілом і Кров'ю, від мене прийнятим, викупив рід людський". Таке мовивши, поклала любу свою дитину на руки архиєрею, як Божому намісникові, наче в руки самому Богові вкладаючи. І, за вищезгаданим законом Божим, викупила Його за встановлену ціну — п'ятьма срібними святими, які були прообразом п'яти великих ран Христових, на хресті прийнятих, ними ж весь світ від законного прокляття і рабства ворожого викуплений був.

Слово про Стрітення Господнє і про очищення Пречистої Діви Богородиці

Розповідають святі Отці, що святий пророк Захарія, батько Предтечі, Пречисту Діву, що увійшла задля очищення у церкву з дитинчам, поставив не на місці жінок, що очищаються, але на місці дівчат, на якому ж жінкам, що мужа мають, стояти не годиться. І коли книжники і фарисеї те бачили, то почали обурюватися, - Захарія став проти них, повідомляючи, що та Мати й після народження є Дівою чистою. Коли ж вони не вірили, розповідав їм святий, що єство людське зі всіляким творінням підкоряється Творцеві своєму, і в Його всесильній руці є, як же хоче влаштувати творіння Своє і зробити, щоб Діва народила й після народження залишилася Дівою. Через те бо й цю Матір не відлучив, казав, з місця дівчат, бо Дівою є справжньою. У той же час, коли внесли батьки дитинча Ісуса, щоб зробити за звичаєм законним щодо Нього, прийшов до церкви, Духом Святим ведений, святий Симеон-старець, чоловік праведний і благочестивий, який сподівався утіхи Ізраїлеві, що мала настати з приходом Месії. Знав-бо, що зближається вже сподіваний Месія, адже вже скіпетр від Юди перейшов до Ірода, за пророцтвом праотця Якова Патріярха, який передрік, що не піде князівство від Юди, поки не прийде сподівання народам Христос Господь, також і Даниїлові сімдесят тижнів вже скінчилося, після них же провіщено було бути приходу Месії. До того ж обіцяно було Духом Святим Симеонові не бачити смерти швидше, ніж побачить Христа Господнього. Він, поглянувши на Пречисту Діву і на Дитинча, що вона тримала, бачив благодать Божу, що огортала Матір із Дитинчам, і, пізнавши духом, що це є Месія очікуваний, приступив з ревністю і, прийнявши Його на руки з радістю невимовною і з благоговійним страхом, дяку велику підніс Богові, наче лебідь білий сивиною прикрашений, весело перед кончиною своєю співаючи і говорячи: "Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм, з миром. Не мав, — казав, — спокою у думках своїх у всі дні, на Тебе чекаючи, і з дня на день журився, коли Ти прийдеш, нині ж, Тебе бачивши, спокій отримав і печалі позбувся, відходжу звідси, радісну несучи вістку батькам своїм, сповіщу-бо про Твій у світ прихід праотцеві Адаму, й Аврааму, Мойсею ж, і Давидові, Ісаї та иншим святим Отцям і пророкам і невимовної радости сповню тих, що дотепер журилися. До них же мене швидко відпусти, аби швидко, відклавши печаль, возвеселилися в Тобі, Ізбавителі своєму. Відпусти мене, раба Свого, спочити по багатолітніх трудах на лоні Авраамовому, вже-бо бачили очі мої спасення Твоє, для всіх людей приготоване. Бачили очі мої світло, приготоване для вигнання пітьми, на просвітлення народів, для відкриття невідомих їм Божественних таїн, світло, що засіяло на славу людей Твоїх Ізраїля, яке через пророка Ісаю Ти обіцяв, говорячи: "Дам на Сіоні спасення і в Ізраїлі славу Свою". Чуючи ж таке від святого праведного старця про отроча, Йосиф і Пречиста Діва дивувалися мовленому про Нього, бачили-бо Симеона, що до Немовляти промовляв не як до немовляти, але як до старого днями, і молився не як до чоловіка, але як до Бога, що має владу над життям і смертю, що може старця зразу до иншого життя відпустити або ще в теперішньому затримати. І благословив їх Симеон, хвалячи і величаючи Пренепорочну Матір, що народила у світ Богочоловіка, і прославляючи названого батька, святого Йосифа, який сподобився бути служителем для такого таїнства. Сказав же до Марії, матері Його, а не до Йосифа — бачив-бо ясновидними очима безмужню матір: "Ось лежить цей на падіння і на вставання багатьом в Ізраїлі". На падіння тим, що не схочуть вірити словам Його, на підняття ж тим, що мають з любов'ю прийняти Його проповідь. На падіння книжникам і фарисеям, їх же осліпила злість їхня, на підняття ж — простим рибалкам і невігласам: вибере-бо він немудрого, щоб осоромити премудрих віку цього. На падіння старозаконному юдейському соборищу, на підняття ж — новоблагодатній Божій Церкві і на знамення провіщено, бо багато серед людей через Нього буде суперечок: одні говоритимуть, що благий є, инші ж — що ні, що вводить в оману народи. І покладуть Його, за словами пророка Єремії, як ціль для стріли, повісивши на дереві хресному, цвяхами ж, як стрілами і списом, поранивши, — у той час тобі самій, о Безмужня Мати, душу перейде зброя печалі і сердечного болю, коли побачиш Сина свого, на хресті прибитого. Того ж, що у світ цей без болю привела ти, Того зі світу цього з великим болем серця і риданням відпроваджувати будеш".

Була ж там і Анна Пророчиця, донька Фануїлова з коліна Асирового, — і та вдова, що зістарілася вельми, що мала літ вісімдесят і чотири, що сім років лише від дівства свого прожила з мужем своїм, овдовівши ж, усі дні життя свого провадила богоугодно, не виходячи з церкви, але постом і молитвами служачи Богові вдень і вночі, — вона, у той час надійшовши, багато про принесене в церкву Господню Немовля пророчо говорила всім, які сподівалися визволення Єрусалиму.

Чувши ж те й бачивши, книжники і фарисеї лютували серцями своїми, заздрісно гнівалися на Захарію як на явного законопорушника, бо Матір, що задля очищення прийшла, на місці дівочому поставив, на Симеона ж і Анну гнівалися, що такі подавали про Дитинча свідчення. Не мовчали про те пізніше і в Ірода Царя, але все, що в церкві робилося і говорилося, сповістили йому, і зразу шукали на убивство божественне Немовля — Христа Господа, але не знайшли — вже-бо Божим, через Ангела Йосифові у сні даним, велінням несене було до Єгипту, бо святий Йосиф з Пречистою Богородицею, закінчивши в церкві все за Законом Господнім, повернулися не до Вифлеему, але в Галилею, у град свій Назарет, а звідти зразу до Єгипту втекли. Дитинча ж росло й міцніло духом, сповнювалося премудрости, і благодать Божа була на Ньому.

Встановлено ж празник Стрітення Господнього в Юстиніянове царство, бо перед тим, хоч і було в церкві споминання Господнього Стрітення, не святкувалося урочисто. Юстиніян же, благочестивий цар, звелів його як празник Господній і Богородичний святкувати, як же й инші великі празники, і то через такі причини: була в царювання його моровиця велика у Візантії і в навколишніх краях. За три місяці, починаючи від останніх чисел місяця жовтня, спочатку по п'ять тисяч мертвих нараховували щодня, тоді по десять тисяч, і багато тіл багатих і шанованих людей було не поховано, вимерли-бо слуги й раби всі, не було кому самих господарів поховати. А в Антіохії подвійна була кара Божа, бо до смертельної виразки додався, через гріхи людські, страшний землетрус, і всі великі будинки, і високі споруди, і церкви попадали, і багато людей, стінами привалених, загинуло, серед них же і Єфрасій, єпископ Антіохійський, коли впала на нього церква, помер. Але і Помпеополь через землетрус був зруйнований, половину його земля поглинула зі всіма мешканцями його. У ті страшні смертельні та згубні часи комусь із богоугодних було відкрито, щоб встановити святкування Стрітення Господнього, як же й инші Господні та Богородичні великі празники. І коли надійшов день Господнього Стрітення, другий день лютого, коли почали з нічним чуванням і хресним ходом святкувати, зразу в той день віднялася виразка смертна, і всеконечна моровиця зупинилася, і землетруси вгамувалися — милосердям Божим, молитвами ж Пречистої Богородиці, їй же з народженим від неї Христом Богом нехай буде честь, слава, поклоніння і дяка навіки. Амінь.

Рекомендуйте цю сторінку другові!