Проповіді на Петра і Павла

ПЕТРО виходить на узвишшя. Натовп затихає. Десятки очей вп’ялися в нього — з подивом, тривогою, запитанням. Рибалка й раніше промовляв до народу за велінням Вчителя. Але тут не галилейське село, а світова столиця Ізраїля; люди приїхали сюди з далеких славних міст. Його можуть почути знамениті книжники. Але це вже не той Симон, яким він був раніше. Спершу він видається малим на тлі великих споруд і людської маси. Але ось він ніби зростає, його голос владно гримить під склепінням портика, ніби перед натовпом — досвідчений народний трибун. Ніби до Єрусалиму несподівано прийшов древній провидець.

Мова його чітка й мудра, у ній немає й сліду причинности. З усмішкою відкидає він звинувачення: марно вважають, ніби вони п’яні, ці галилеяни. Яка набожна людина насмілиться пити тепер, о дев’ятій ранку, у благословений час молитви? Ні, – і він знову стає серйозним, — сталося щось таємниче. Адже здавна було обіцяно, що в дні Месії Дух Господній проллється не тільки на пророків, а й на кожного, хто має істинну віру. Нині обітниця почала здійснюватись. Люди з Галилеї стали пророками, у них промовляє сам Господь...

— Мужі ізраїльські! — урочисто проголошує Симон. — Послухайте оці слова: Ісуса Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками, що їх Бог зробив між вами через Нього, як ви самі знаєте, — отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; Його Бог воскресив, порвавши пута смерти, бо неможливо було, щоб вона держала його в своїй владі.

Петро знову посилається на Писання й закінчує промову грізними словами:

— Нехай, отже, ввесь дім Ізраїля напевно знає, що Бог зробив Господом і Христом оцього Ісуса, якого ви розіп’яли.

Апостол замовкає. Якусь мить над юрбою панує гнітюча тиша. Коли цей чоловік має рацію, те, що сталося — безглузде, страшне. Навряд чи багато із тих, хто стояв тут, бачили Назарянина, але скільки було таких, які могли чути про Нього під час Пасхи. Страта галилейського Вчителя залишила їх байдужими. Тепер же вони вірять Його апостолу. Приймають його слово відразу, не вагаючись. Вони скорені не богословськими доказами, а силою, яка йде від цього чоловіка, схожого на Амоса та Ісаю. їм зрозуміло, що через нього до них звертається Сам Бог.

— Що нам робити, мужібраття? — чується хор безладних голосів.

— Покайтеся, і нехай кожний з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа. Для вас бо ця обітниця і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог...

Обмірковуючи нові, ширші плани, ПАВЛО обрав тепер піший маршрут, який вів з Антіохії в Галатію через гірські перевали. Вони із Сильваном покинули столицю Сирії і пройшли вздовж узбережжя, відвідали батьківщину апостола, а звідти рушили в гори. Добра римська дорога дозволила їм без пригод пройти похмурі ущелини Кілікії. Після спуску в долину вони повернули на північ і дісталися Лікаонії. Там на Павла чекала радість: його Церкви не пропали. В Лістрі він знайшов молодого, повного сил помічника. Тимотей, син Евніки, якого він навернув ще в перший свій прихід, виріс і став за цей час улюбленцем усієї спільноти. Почувши про нього так багато гарних відгуків, апостол захотів узяти його з собою.

Він охрестив Тимотея і, мабуть, за порадою Сильвана, погодився, щоб той пройшов обряд обрізання. Це було зроблено відповідно до Закону, який визначав національність людини за матір’ю. Зробивши цей крок, Павло хотів показати свою вірність соборові й захиститися від нарікань. При хрещенні Тимотея Сильван провістив йому славне майбуття. І справді, мало було людей, так милих серцю Павла. Не маючи власних дітей, апостол вважав юнака «правдивим сином у вірі» й зізнавався, що його допомога і турбота були неоціненні.

З південної Галатії мандрівники мали намір йти далі на захід. Там, в столиці проконсульської Асії, великому місті Ефесі, ніби сходилися торгівельні й культурні магістралі східного Середземномор’я. Кращого опорного пункту для проповіді Євангелії годі було й шукати. Але, як пише св. Лука, Дух Божий «заборонив їм». Можливо, Сильван як пророк почув голос, який зупинив їх. Після цього вони змінили плани і рушили на північ, до берегів Чорного моря. Ніде не зупиняючись, вони пройшли Фригію і внутрішню Галатію, щоб швидше дістатися області Витанії. Але йти туди «Дух Ісуса їм не дозволив». Здавалося, невидима рука спрямовує місіонерів на інший шлях. Слухаючись цього повеління, вони пішли на північний захід.

Коли біографи говорять, що апостол Павло був немічною, хворобливою людиною, то забувають, яких неймовірних зусиль вимагав від нього труд благовісника. Перетинаючи країни, вони з Силою і Тимотеєм подолали за порівняно короткий час велику відстань. За скупими рядками Діянь треба побачити безмежні курні шляхи серед пагорбів і височин, на яких вони іноді знемагали від спеки, а вночі тремтіли від холоду десь під деревом, якщо не встигали натрапити на заїзд біля шляху.

Але з кожним кроком обтяжливого шляху Павло переконувався, що його веде нетутешня сила, що Дух Христа ніби поєднався з його духом. «Я можу все в Тому, хто укріплює мене», — говорив він...

Подано скорочено за книгою: О. МЕНЬ «Перші апостоли»

СВЯТИХ ВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА

У Кесарії Пилиповій Ісус Христос бажав довідатися від своїх апостолів, за кого вважають його люди, і вони по-різному судили про Христа, вважаючи Його за якогось пророка. Відповідь не була повна, тому Ісус звернувся до своїх учнів, аби вони сказали свою думку про Нього, хто Він. Й апостол Петро, завжди швидкий і поспішний, сказав: "Ти - Христос, Бога живого син" (Мт 16, 16). Той, кого Христос покликав від професії рибалки, сказав такі величні і правдиві слова, а книжники і фарисеї та їм подібні не визнавали Ісуса за Бога, а переслідували Його і врешті розіп'яли.

Савло здобув на той час високу освіту під проводом славного учителя Гамалиїла. Він був юдей, фарисей і римський громадянин, і про нього гарно сказав святий Іван Золотоустий: "Павло, - пише він, - уста Христові, ліра Духа, чоловік, при трьох ліктях росту, досягав третього неба, тілом прив'язаний до місця і весь світ прив'язав до Господа; орел, що піднявся до неба, посуд Божественної благодаті, посланий самим Господом пронести ім'я Його по всій вселенній..." (том 8, "Про верховних ап. Петра і Павла"). З історії життя святого апостола Павла знаємо, що він так високо не починав, навпаки, був одним із тих, хто переслідував християн, "дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів" (Ді 9, 1). Він у своїй завзятості їхав у Дамаск, аби віднайти християн і привести їх на суд до Єрусалиму, але Бог мав інші плани: "Коли ж він був у дорозі і наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?»" (Ді 9, 3-4). У такий спосіб Господь покликав цього невеликого на зріст чоловіка, аби він був Його вибраним посудом і голосив правду по всій землі. І він, навернувшись, ревно трудився над спасінням людських душ, проповідуючи святе Євангеліє аж до прийняття мученицької смерті.

Послухаймо похвальних слів святого Івана Золотоустого про святого апостола Петра, ось вони: "Солодке видиво Церкви, світильник вселенної, чиста голубиця, вождь апостолів, полум'яний апостол, що горить духом; ангел і чоловік, посередник благодаті, нерухома скеля віри, премудрість Церкви, своєю чистотою від самого Господа заслужив назву блаженного і сина голубиці, від самого Христа прийняв ключі Царства Небесного" (том 8, там само).

Хоч так чудово оспівує святий Іван Золотоустий святих апостолів, це не має відштовхувати нас, пригадуючи нашу грішність перед Богом. Про святого апостола Павла ми дещо згадали - він був свідком каменування святого диякона Стефана, коли того вивели за місто: "Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло" (Ді 7, 58).

Петро перед покликанням називався Симон, був людиною, як і ми. Мав неспокійний характер, дуже квапився, всюди хотів бути і все знати, тому часто помилявся й тяжко духовно падав. Був надзвичайно самовпевнений, покладався на свою гарячковість, можливо, на життєвий досвід та фізичну силу, але в духовному житті це не допомагає: хто не покладається на Бога та мало довіряє Йому, той програє. Пригадаймо собі апостолів з Ісусом на останній вечері, після закінчення якої всі вирушили на Оливну гору. "Тоді Ісус сказав їм: «Усі ви зневіритесь у мені цієї ночі...». Озвавсь тоді Петро і каже йому: «Навіть якби усі зневірились у тобі, я не зневірюся ніколи!" (Мт 26, 31; 33 ). Ісус хоче, аби Петро замислився, бажає переконати його, що Він, як Бог, говорить правду, що правда на Його боці, тому каже Петрові: "Істинно кажу тобі: Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі Мене відречешся. Каже йому Петро: «Навіть якби я мав з тобою вмерти, не відречуся тебе!»" (Мт 26, 34; 35).

Що апостол Петро хоче сказати тим Ісусові й усім іншим зібраним апостолам? Що він кращий від інших, бо запевнює Ісуса, що, коли всі відречуться, він не такий, як інші, він ліпший, він вірний, не боїться, буде стояти при Христі, відстоювати правду, навіть коли смерть буде дивитися йому в очі. Ось яка помилкова самовпевненість, яка надія на себе і яка недовіра Господові, коли Той говорить, що це станеться вже тієї ночі, що відрізок часу дуже маленький, що ти, Петре, будеш пам'ятати слова, котрі проказуєш, але відречешся. Чому не хочеш вірити мені, Богові, що дозволяв тобі йти по морі, як по суші, що оздоровив твою хвору тещу, що брав тебе на гору Тавор, де ти бачив Його Божественну велич? Чому ти покладаєшся, Петре, на свою слабосильну людську природу і не навчився ще до цього часу довіряти мені - Богові? Чи ти всемогутній? Чи ти центр світу? Чи ти є Творцем усього видимого й невидимого? - Засліпленість і нечулість до Божих слів привела Петра, а також приводить і нас до гірких наслідків. Не довелося довго чекати, аби збулися слова Господні. Уже в Оливному саду, коли Христос молився, Петро разом з іншими учнями спав, хоч Ісус просив їх молитися. Пробував боронитися мечем, але Ісус заборонив йому це робити, пригадуючи, що ті, що беруться за меч, - від меча гинуть. Потім, як провадили спійманого Ісуса, апостол іде здалека, пише євангелист Марко (пор. Мр. 14, 54), - боїться. Коли Петро опинився на подвір'ї первосвященика - йому не погрожували зброєю, не кликали за свідка, не залякували розправою. Ні! Служниця - не первосвященик чи хтось із членів синедріону, не ті, що виходили з мечами та дрючками на Ісуса, а служниця раз, а потім інша другий раз - казали до нього: "Іти був з Ісусом Галилеем" (Мт 26, 69). А він заперечував, віднікувався перед усіма, що не знає Його, а коли ще хтось третій раз звернув увагу, що мова виявляє його, почав "клястися та божитися, що не знає цього чоловіка," - добре, що не Бога.

Перший і другий, Петро і Павло - апостоли Божі - віддали своє життя за Божу правду: Петра розіп'яли головою вниз на хресті, а Павло - 68-річний старець - поклав свою голову під меч. Вони стали мучениками і правдивими свідками Христа в Римі за панування жорстокого імператора Нерона, котрий закатував їхні тіла. Ці два апостоли показують нам шлях, що провадить до Бога навіть тоді, коли б наше життя було "пооране глибокими грішними скибами". Найбільші наші гріховні падіння дають нам надію, що Боже милосердя - як море, в котрому легко тонуть наші гріхи, коли каємося за них і просимо у Господа прощення. Які вдячні були апостоли, що могли свідчити вірність Христові мученицькою смертю! Хай їхня слава охоплює і надихає всіх людей, особливо зневірених, і нагадує, що спасіння можна завжди здобути, якщо покладатися на Бога! Не довіряймо собі, не вірмо нашому безсиллю, покладімо всю нашу надію на Господа, що милосердиться, прощає і любить нас завжди такими, якими ми є. Пресвята Богородице, наша надіє і наша заступнице, веди нас до свого Сина - Ісуса Христа! Святі верховні апостоли, Петре і Павле, моліться перед Богом, щоб ми всі були спасенні й зустрілися з вами в небі!

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Свідчення Павла «Йти до поган...»

СВЯТИХ ВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА